Братель О.Г.
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Питання процесуального правонаступництва, як складової цивільних процесуальних правовідносин з регулярною періодичністю виступає об’єктом уваги як з боку науковців так і практикуючих юристів. Процесуальному правонаступництво в Цивільному процесуальному кодексі України (далі ‒ ЦПК України) присвячено дві правові норми ‒ ст. 37 та ст. 201.
В даній статі ми запинимось на науковому аналізі процесуального правонаступництва як процесуального явища та спробуємо дослідити практичні аспекти його застосування.
В доктрині цивільного процесуального права питання процесуального правонаступництва з різних позицій досліджувались такими науковцями як: С.С. Бичкова, П.Ф. Єлісейкін, В.В. Комаров, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Є.О. Харитонов, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штафан та інші. З огляду на відсутність законодавчого визначення категорії «процесуальне правонаступництво» науковці-процесуалісти намагалися та намагаються запропонувати власне бачення окремих проявів вказаного правового явища. Наведемо найбільш вдалі на наш погляд і такі, що відповідають змісту ст. 37 ЦПК України визначення досліджуваної категорії.
С.С. Бичкова процесуальне правонаступництво визначає як заміну сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв’язку з вибуттям із процесу суб’єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов’язки правопопередника, і він продовжує його участь у цивільній справі [1, с. 104]. В.В. Комаров пропонує під процесуальним правонаступництвом розуміти заміну в процесі особи, що є стороною, іншою особою з переходом до неї всіх процесуальних прав та обов’язків [2, с. 82]. С.Я. Фурса та Є.І. Фурса пропонують наступне визначення досліджуваної категорії. Процесуальне правонаступництво ‒ це заміна сторін або третіх осіб (правопопередників) іншою особою (правонаступником) у разі вибуття з процесу суб’єкта спірних чи встановлених судом правовідносин [3, с. 173].
В доктрині цивільного процесуального права існують також інші визначення процесуального правонаступництва, проте більшість з них в повній мірі відповідають змісту положень закріплених в ст. 37 ЦПК України.
Перейдемо до правового аналізу ч. 1 ст. 37 ЦПК України. В цій частині визначено, що «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу».
Аналізуючи вказану частину спробуємо дослідити ї зміст з позиції реалізації в ній принципів диспозитивності та імперативності цивільного процесу. Вважаємо, що досліджувана частина ст. 37 ЦПК України є класичним прикладом симбіозного прояву вказаних принципів. Диспозитивність ч. 1. ст. 37 ЦПК України проявляється крізь призму згадуваного в цій нормі суб’єктного складу, а саме: відповідна сторона (позивач або відповідач) або третя особа. Іншими словами, процесуальне правонаступництво стосується трьох учасників цивільного процесу: позивача, відповідача та третьої особи.
С.С. Бичкова вважає, що положення досліджуваної нами частини відповідної норми можна також поширювати на заявників і заінтересованих осіб у справах окремого провадження, на заявника (стягувача) і боржника у справах наказного провадження, за умови, що відповідні правовідносини допускають правонаступництво [4, с. 226].
Підтримуючи вказану пропозицію зазначимо, що заміна вибулих з процесу позивача або третьої особи правонаступниками можливе виключно за згодою останніх. Саме в цьому проявляється принцип диспозитивності цивільного процесу, адже примушування вказаних правонаступників до вступу в справу не буде відповідати всім законам логіки. Звернення до суду особи було і залишається її правом, а тому нормативне положення «суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони» не відповідає змісту інших норм ЦПК України, які закріплюють диспозитивний статус позивача та третьої особи в цивільному процесі.
Імперативний зміст досліджуваної норми полягає в тому, що заміна відповідача, який вибув із процесу, правонаступником відбувається незалежно від згоди останнього. Так, прийняття спадкоємцем спадщини засвідчує факт прийняття ним всіх прав та обов’язків (за винятком прав та обов’язків, що не входять до складу спадщини), що на день її відкриття належали спадкодавцеві. Всі права та обов’язки також включають відповідні обов’язки, що належали правопопереднику (відповідачу) під час розгляду цивільної справи. Таким чином, нормативне положення «суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони» притаманне саме для правонаступника відповідача, а тому заміна вибулого з процесу відповідача правонаступником відбувається без згоди останнього.
Окремої уваги заслуговують положення закріплені в ч. 2 досліджуваної нами норми, а саме: «Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив».
Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 37 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що правонаступник завжди продовжує участь у справі правопопередника і до нього переходять усі процесуальні права та обов’язки, що належали особі, яка вибула із цивільного процесу. Наприклад, правонаступник вибулого з процесу позивача продовжує участь у справі, а всі дії, у тому числі розпорядчі, вчинені у процесі правопопередником до вступу у справу правонаступника, є обов’язковими для останнього. При цьому в нормі робиться наголос на тому, що усі дії, вчинені правопопередником є обов’язковими для правонаступника так само, як вони були обов’язковими для правопопередника.
Ще раз наголосимо, ч. 2 ст. 37 ЦПК України визначає обов’язковість раніше вчинених дій не звужуючи їх до певного чітко окресленого обсягу.
Виникає питання, чи має право правонаступник вибулого позивача після його вступу у справу вимагати розширення суб’єктного складу у справі шляхом залучення додаткового співвідповідача? Відповідь на вказане питання спробуємо знайти у рішенні Подільського районного суду м. Києва від 17.03.2015 р. по цивільній справі 758/7572/13-ц [5] та рішенні Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. (справа № 22-Ц-796/7195/2015) [6] ухвалених в межах одного позовного провадження.
Фабула справи: Ірина Г. звернулась з позовом до Ігоря Б. з позовною заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди заподіяної залиттям квартири. В процесі розгляду справи Ірина Г. померла. Її правонаступником став Олександр П., який шляхом подання уточненої позовної заяви залучив в якості співвідповідача Миколу Б. та просив стягнути з них солідарно заподіяну ними шкоду. Судом позов було задоволено та стягнуто солідарно з Ігоря Б. та Миколи Б. заподіяну матеріальну та моральну шкоду. Апеляційний суд м. Києва розглянувши апеляційну скаргу відповідача Ігоря Б. виніс рішення, яким позов задовольнив частково відмовивши у задоволенні позову саме до Миколи Б., вказавши на неправильний висновок суду першої інстанції щодо залучення до участі у справі відповідача Миколи Б. і солідарного стягнення з нього матеріальної і моральної мотивуючи тим, що в суд з позовом зверталась Ірина Г. лише до Ігоря Б., а залучений до справи правонаступник Олександр П. має діяти лише в межах заявлених останньою вимог.
Вважаємо, що колегія Апеляційного суду м. Києва при ухваленні свого рішення обмежилась лише посиланням на власне внутрішнє переконання не підкріпивши його відповідними нормами ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 37 ЦПК України усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. Ірина Г. звернулась до суду з позовною заявою визначивши свої позовні вимоги до Ігоря Б. Звернення до суду було правом позивача (ст. 3 ЦПК України). Очевидно, що в процесі розгляду справи позивачка брала участь у вчиненні комплексу процесуальних дій, які після її смерті в повному обсязі перейшли до правонаступника Олександра П., який набув статусу позивача. Відповідно до ч. 1 ст. 33 ЦПК України суд за клопотанням позивача залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. На нашу думку, Олександр П. як позивач мав право на подання заяви про залучення співвідповідача, і її задоволення було здійснено судом у відповідності до процесуального законодавства. Змістовний аналіз ст. 33 та 37 ЦПК України не передбачає того, що правонаступник повинен діяти лише в межах заявлених вибулим позивачем позовних вимог. Ми не заперечуємо проти того, що процесуальні дії вчинені позивачем при розгляді справи є обов’язковими для його правонаступника, проте не погоджуємось, що викладені в позовній заяві вимоги є «діями». Діями є подання позовної заяви, її уточнення або відмова від позову. Відсутність у суду апеляційної інстанції чіткої мотивації ухваленого рішення свідчить про наявність необґрунтованого внутрішнього переконання, яке виходить за межі положень цивільного процесуального законодавства позбавляючи дотримання вимог закону та єдності судової практики при застосуванні законодавства.
Література:
1. Бичкова С.С. Процесуальне правонаступництво: поняття і передумови виникнення/ С. С. Бичкова // Вісник Академії митної служби України. Серія «Право». 2010 р. № 2 (5). ‒ Д.: Акад. митної служби України, 2010. ‒ С.102-107
2. Цивільне процесуальне право України / за ред. В. В. Комарова. ‒ Х. : Основа, 1992. ‒ 416 с.
3. Фурса С. Я. Цивільний процесуальний кодекс України : науково-практичний коментар : у 2 т. / Фурса С. Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. ‒ К. : Видавець Фурса С.Я. ; КНТ, 2006. ‒ Т. 1. ‒ 912 с.
4. Бичкова С. С. Окремі аспекти процесуального правонаступництва / С. С. Бичкова // Право і безпека. ‒ Х.: Харк. нац. ун-т внутр. Справ. ‒ 2010. ‒ № 3. ‒ С. 224-228.
5. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 17.03.2015 р. (цивільна справа 758/7572/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/
6. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 26.05.2015 р. (цивільна справа № 22-Ц-796/7195/2015) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/