Братель О.Г.
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Відповідно до ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі 1) пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; 2) показань свідків; 3) письмових доказів; 4) речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів; 5) висновків експертів.
Питання, пов’язані з визначенням поняття «доказів», класифікацією, формою, видами, особливостями їх застосування виступали предметом багатьох наукових досліджень, в т.ч. дисертаційних як в Україні так і за її межами. Зважаючи на кількість та змістовний рівень виконаних досліджень останні так і залишаються науковими працями зі змістом яких знайомі переважно науковці та незначна частина практичних працівників в сфері цивільного процесу. Одвічна проблема відірваності науки від практики призводить до низького коефіцієнту корисної дії висновків зроблених у наукових роботах.
Позитивні кроки в напрямі наближення науки до практики вже реалізовані та реалізуються шляхом існування науково-консультативних рад при Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ та при Верховному Суді України до складу яких входять фахівці у галузі права для розгляду проблемних питань застосування норм права, попереднього розгляду проектів постанов вищого спеціалізованого суду, для підготовки наукових висновків з питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Крім цього, рядом суддів захищено дисертації на здобуття наукових ступенів доктора та кандидата юридичних наук.
Не зважаючи на це, з боку суддів зустрічаються випадки не врахування здобутків сучасної науки, незнання ними елементарних положень цивільного-процесуального законодавства, а іноді і свідоме нехтування змістом правових норм, що призводить до появи нових видів доказів в цивільному процесуальному праві. Таким доказом виступають «письмові показання свідків».
Письмові показання свідків не передбачені ні ст. 57 ЦПК України, а ні іншими статтями ЦПК України, проте в практичній діяльності судами вони іноді знаходять своє закріплення та визнання в якості повноцінного доказу.
Визначення правового статусу свідка, порядок його виклику та допиту чітко регламентовані статтями 50-52, 63, 74, 76, 79, 94, 133, 136, 180-184 ЦПК України.
Детальний аналіз вказаних правових норм дозволяє зробити наступні висновки щодо правового становища свідка та порядку його участі у процесі:
– свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ч. 1 ст. 50 ЦПК України).
– свідок зобов’язаний заявитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини (ч. 2 ст. 50 ЦПК України).
– свідок залучається до участі у справі ухвалою суду лише на підставі поданої заяви про виклик свідка в якій зазначаються його ім’я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити (ч. 1. ст. 136 ЦПК України);
– кожний свідок допитується окремо (ч. 1 ст. 180 ЦПК України);
– перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань (ч. 3 ст. 180 ЦПК України);
– головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги (ч. 5 ст. 180 ЦПК України);
– свідок, даючи показання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК України);
– у разі відкладення розгляду справи показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання, дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, повинні бути оголошені і досліджені в судовому засіданні, в якому ухвалено рішення, якщо участь цих свідків у новому судовому засіданні є неможливою (ст. 183 ЦПК України).
Для науковців, практикуючих юристів, суддів викладені положення правових норм є юридичними прописними істинами.
Проте, детальний аналіз судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень (далі – реєстр) [2] дозволив виявити близько п’ятдесяти рішень судів першої інстанції ухвалених в цивільних справах в яких зустрічається такий вид доказу як «письмові показання свідків», зокрема у рішеннях: Пологівського районного суду Запорізької області (головуючий Мосейко Я.В.) від 12.11.2007 р. по справі № 2 «о»-63/2007 р. про встановлення факту родинних відносин; Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області (головуючий Загреба А.В.) від 23.04.2008 р. по справі № 2о-63/2008 про встановлення факту родинних відносин; рішенні Антрацитівського міськрайонного суду Луганської області (головуючий Скнаріна Н.М.) від 16.11.2010 р. по справі 2-0-287/2010 про встановлення факту постійного проживання на території України; Чугуївського міського суду Харківської області (головуючий Ковригін О.С.) від 26.03.2007 р. по справі № 2-779 / 2007 р. про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування за законом; Луцького міськрайонного суду Волинської області (головуючий Грушицький А.І.) від 22.10.2008 р. по справі № 2о-336/09 про встановлення факту родинних відносин; Приморського районного суду м. Одеси (головуючий Нікітіна С.Й.) від 19.11.2014 р. по справі № 2-о/522/273/14 про встановлення факту, що має юридичне значення; Гадяцького районного суду Полтавської області (головуючий Киричок С.А) від 20.11.2014 р. по справі № 2-о/526/123/2014 про встановлення факту родинних відносин; Новопсковського районного суду Луганської області (головуючий Потапенко P.P.) від 30.10.2007 р. по справі №2о-118/2007 р. про встановлення факту родинних відносин; заочному рішенні Приморського районного суду м. Одеси в складі (головуючий Шенцева О.П.) від 09.12.2010 р. по справі № 2-12161/10 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням тощо.
Аналіз рішень судів дозволяє зробити висновок, що переважна більшість письмових показань свідків використовуються саме у справах окремого провадження та справах позовного провадження про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
На практиці складається ситуація при якій заявник або позивач звертаючись до суду подає письмові показання свідка відібрані ним самостійно в яких підтверджуються факти перебування в родинних стосунках, або факти проживання протягом тривалого часу в певному місці, або факти відсутності відповідача за постійним місцем проживання протягом тривалого часу. Вказані письмові показання свідків судом враховуються як доказ та прирівнюються до показань свідків як такі, що надавались ними особисто. При цьому відсутнє приведення свідка до присяги, попередження його про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань та, головне, перевірка судом того, що текст викладений у так званих «письмових показаннях свідка» виконаний ним особисто.
Деякі судді з метою власної «підстраховки» беруть до уваги письмові показання свідків, завірені нотаріально (рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області (головуючий Стрельченко Т.Г.) від 09.06.2010 р. по справі № 2-662/ 10 про встановлення факту знаходження на утриманні та про визнання права власності на спадщину).
Відповідно до ст. 78 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру правочинів та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріус засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені у документі, а лише підтверджують, що підпис зроблено певною особою. [3]
Таким чином, використання в якості доказу письмових показань свідків посвідчених нотаріусом суперечить принципам допустимості доказів (ст. 59 ЦПК України).
Як висновок зазначимо, що практичне існування в цивільному процесі такого нетрадиційного та такого, що суперечить чинному ЦПК України доказу як «письмові показання свідків» обумовлюється значною завантаженістю суддів, які уникаючи процедури допиту свідків та враховуючи мінімальний відсоток оскарження рішень судів у справах окремого провадження свідомо йдуть на порушення положень ЦПК України. Вихід з існуючої ситуації можливий шляхом зменшення навантаження на одного суддю, чітке дотримання суддями положень чинного законодавства та врахування доробок науки цивільного процесуального права.
Використана література
1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03. 2004 р. (станом на 05.04.2015 р.) // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page
2. Єдиний державний реєстр судових рішень // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/
3. Про нотаріат: Закону України від 02.09.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.