Братель О.Г.
Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
12 лютого 2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про забезпечення права на справедливий суд» [1] мета якого полягає у підвищенні національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечення права на справедливий суд. Цим Законом дано новий відлік черговому етапу судової реформи в Україні дієвість та ефективність якої можна буде оцінити лише згодом.
Крім цілого ряду новел, що містяться у прийнятому Законі, зокрема, викладення в новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», слід відзначити і зміни внесені до ряду процесуальних кодексів, в т.ч. і до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).
Детально розглянемо одну із змін, яка полягає у тому, що частину 2 ст. 214 ЦПК України викладено в такій редакції: «2. При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.
Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».
Також в новій редакції викладено ст. 360-7 ЦПК України, а саме:
«1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
2. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.
3. Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через п’ятнадцять днів з дня їх прийняття».
На мою думку, прийняті зміни є позитивними та потрібними з позиції повернення законодавця до засад нормотворчості з позицій романо-германської правої системи. Слід визнати, що попередня редакція ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України від 07.07.2010 р. [3] мала чітко виражене спрямування до англо-саксонської системи права, адже в даній нормі фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві України.
Частина 1 ст. 360-7 ЦПК України (в редакції від 07.07.2010 р.) звучала наступним чином: «1. Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України».
Аналіз існуючої законодавчої колізії (в період з 2010 р. до початку 2015 р.) мною детально досліджувалось в одній із науковий статей (Братель О.Г. «Судова практика та звичай як складові цивільного процесу України» [4]). При цьому наголошувалось, що в ЦПК України запроваджено «судову практику» (що є синонімом «судовий прецедент») як новий вид нормативного джерела, який повинен враховуватись судом під час ухвалення судових рішень. При внесенні у в 2010 р. доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.
Вказана правова ситуація дещо не узгоджувалась з положеннями ст. 8 ЦПК України в якій зазначається: «1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. 2. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України».
Отже, в цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. В свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.
Внесені 12.02.2015 р. зміни до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України не в повній мірі дозволили вирішити існуючу правову колізію. Разом з тим, не можна тепер стверджувати про існування в цивільному процесуальному праві чітко вираженого «судового прецеденту» передбаченого ст. 360-7 ЦПК України. Фактично, питання пов’язане з усуненням існування «судового прецеденту» вирішено лише на половину, адже як і в попередній редакції досліджуваної норми, так і в чинній редакції норми «висновок (у попередній редакції «рішення») Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього ЦПК України, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права». Тобто в цьому відображаються всі ознаки продовження існування такого правового явища як «судовий прецедент».
Разом з тим, законодавець наголошує, що «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».
В контексті даної норми головним визначальним словосполученням, яке повертає правила здійснення судочинства до засад романо-германської правої системи є словосполучення «наведення відповідних мотивів».
Отже, в кожному конкретному випадку суд, за наявності відповідних мотивів, має право відступити від вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України та ухвалити рішення керуючись як нормами чинного законодавства, так і враховуючи обставини та доказову базу конкретної цивільної справи.
Ухвалення судом рішення знаходиться в площині складних процесуальних юридичних фактів вимагаючи від судді здійснення складної аналітико-правової роботи. Реалізація процесуального юридичного факту шляхом вирішення питань визначених ст. 214 ЦПК України потребує від судді знаходження правового компромісу між положеннями норм матеріального права та висновками Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладених у його постановах.
Не є секретом той факт, що судді часто проявляють халатність або байдужість при ухваленні судових рішень. Це обумовлюється різними факторами, зокрема, суб’єктивним ставленням до виконуваних обов’язків або значною завантаженістю суддів. За таких обставин суддя ухвалюючи рішення може усвідомлювати наявність певних мотивів, що дозволять йому не враховувати висновки Верховного Суду України щодо застосування норми права та ухвалити рішення, що відповідатиме дійсним обставинам справи. Проте вплив зазначених негативних факторів та наявність обов’язку дотримуватись положень ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України дозволить йому зняти з себе відповідальність за зміст ухваленого рішення перевівши це в площину необхідності дотримання вимог процесуального законодавства.
Перевірити дієвість та ефективність ухвалених Верховною Радою України змін до ЦПК України можливо лише через певний час застосування процесуальних норм. Разом з тим, позитивні зрушення в сфері покращення нормотворчої діяльності та врахування думок практичних працівників судової ланки дозволить наблизити правосуддя до Європейських стандартів та підвищити авторитет судової влади в Україні.
ЛІТЕРАТУРА:
- Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/192-19/page
- Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
- Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03. 2004 р. (станом на 01.01.2015 р.) // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page9
- Братель О.Г. Судова практика та звичай як складові цивільного процесу України. // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2014. – Випуск 2. Том. 1. – С. 159-164.