НАУКОВИЙ АЛГОРИТМ ДОСЛІДЖЕННЯ КОДИФІКАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

 

 

У статті пропонуються до розгляду авторські результати визначення концептуальних положень наукового алгоритму дослідження кодифікації інформаційного законодавства в інформаційному праві.

Ключові слова: інформаційне право, інкорпорація, систематизація, кодифікація, інформаційне законодавство, науковий алгоритм.

 

В статье предложены к рассмотрению авторские результаты определения концептуальных положений научного алгоритма кодификации информационного законодательства в информационном праве

Ключевые слова: информационное право, инкорпорация, систематизация, кодификация информационного законодательства, научный алгоритм

 

In the article are represented some elements of authors` conception about science algorithm of researching codification of information legislation in information law.

Key words: information law, incorporation, systematization, codification, information legislation, science algorythm

 

 

Актуальність теми.

Нині дедальших обертів набуває розвиток інформаційного суспільства, все більше з’являється спеціалізованих робіт з інформаційного права, відбувається теоретична підготовка відділення інформаційного права від адміністративного з подальшим розвитком першого як самостійної і самодостатньої галузі права. Набувають поширення науково обґрунтовані думки щодо необхідності розроблення окремої наукової спеціальності ВАК — інформаційне право.

Разом із цим відбувається концептуалізація нової парадигми інформаційного права, яка представлена роботами вже не тільки класиків із правової інформатики, а й передусім тих дослідників, котрі прагнуть вийти на міждисциплінарний рівень розуміння інформаційних феноменів, осягнення сутності та парадоксальності інформаційних правовідносин. На цьому тлі виділяються роботи, безпосередньо присвячені різним аспектам систематизації інформаційного законодавства. Однак, занурюючись до методологічного шару дослідження, слід визнати певну диспропорцію в методологічних прийомах, які застосовує сучасне покоління правників.

На мій погляд, хибою є бездумне переписування методів один у одного молодими дослідниками, як того вимагає ВАК України, із подальшим обмеженням власного теоретичного пошуку лише їх застосуванням. Таким чином, автори у той чи інший раз, наче і проголошують різні предмети та напрями дослідження, утім крокують уторованим шляхом, обмеженим лише певно визначеним набором методів правових наук. Адже як казали давні мудреці, головне у відкритті не саме відкриття, а метод, яким воно було досягнуто.

Як на мене, незрозумілим стало виключення із переліку спеціальностей ВАК теорії управління, яке фактично призвело до того, що майже жоден юрист нехтує методами математичного моделювання, сітьового планування, а побудова будь-яких прогнозних моделей відбувається лише на описовому рівні.

Така ситуація призводить до бідності в юридичній науці, і виступає зміною декорацій при тупцюванні на місці. Із цією метою в рамках даної наукової статті, я хочу привернути увагу наукового товариства до не зовсім звичних для застосування методів нинішніми дослідниками, водночас таких, без яких неможливо уявити дійсно комплексний та системний, науковий аналіз теоретично-методологічних і концептуальних проблем систематизації інформаційного законодавства у вигляді його кодифікації.

Стан наукової розробленості теми дослідження

Я власно пишаюся тим, що саме українські науковці є гордістю інформаційно-правової науки. Питання в іншому: як наші владці і парламентарі, а також чиновники від науки, які вирішують кому і коли можна захищатися, це використали, як змогли пристосувати інноваційні знання на практиці. Адже такі прізвища, як: М. Я. Швець, Р. А. Калюжний, В. С. Цимбалюк — мають бути вписані в аннали української інформаційної науки [1].

Саме ці вчені заклали підвалини і досі активно пропагують вже не тільки інформаційне право, а й правову кібернетику, активно підтримують на цьому шляху представників наукової школи В.А.Ліпкана, які протягом декількох років підготували ряд дисертаційних робіт і монографічних досліджень із даної тематики [2—7].

Узагальненим авторським лейтмотивом бачення проблем у сфері інформаційного права можна визнати концептуальні положення робіт В. С. Цимбалюка, зокрема стосовно розмежування таких термінів, як «правова інформатика» та «інформаційне право». На прикладі дослідження джерел суспільних відносин стосовно розвитку інформатики, формування під її масовим впливом такого соціально-технічного та соціально-технологічного явища, як інформатизація, автор аргументовано пояснює природу структуризації інститутів інформаційного права. Воно розглядається ним як комплексна галузь права, що поступово інтегрує (через комплексне застосування методів інших галузей права) на засадах теорії гіперсистем через предмет суспільних відносин — інформацію — три провідні його умовні складові — підсистеми, що поступово набувають ознак спеціальних підгалузей цього права:

• мас-медіа права (гуманітарна, семантична складова);
• інформатизаційного права (інфраструктурна, інженерно-технічна складова);
• права інформаційної безпеки (забезпечувальна складова).

Між цими трьома провідними складовими інформаційного права поступово формуються й інші спеціальні комплексні інститути права за напрямами інформаційної діяльності: освітнє право; архівне право; бібліотечне право тощо.

Ключовим критерієм формування таких інституцій права у загальній системі інформаційного права виступає філософський закон діалектики: перехід кількісних чинників на якісні — інституціоналізація суспільних відносин щодо інформації через прояв її як предмета діяльності певних суб’єктів суспільних відносин. При цьому інформація набуває ознак суспільного ресурсу, без чого не може забезпечуватися подальший прогрес людства в умовах поступового вичерпування природних ресурсів.

Важливо, що ці ідеї знаходять свій подальший вияв і розвиток і різноманітних інтерпретаціях у працях інших вчених інформаціологів: І. Арістової, І. Березовської, В. Гавловського, В. Гурковського, М. Гуцалюка, М. Дімчогло, О. Золотаря, Л. Капінус, В. Кір’ян, О. Климентьєва, Б. Кормича, О. Кохановської, Г. Красноступа, О. Логінова, Г. Линника, Є. Макаренко, Ю. Максименко, А. Марущака, П. Матвієнко, Д. Перова, І. Сопілки, В. Стоєцького, К. Татарникової, А. Туніка, К. Череповського, О. Чуприни тощо [7—16].

Одним із родоначальників сучасної концепції інформаційного права виступає Цимбалюк Віталій Степанович, який в процесі своєї наукової діяльності  здійснює системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із систематизацією інформаційного законодавства України у такому її прояві як наукова кодифікація.

Мною цілком поділяється думка учених, що в Україні виникла потреба у переосмисленні призначення права в інформаційній сфері на тлі зародження нових галузевих, міжгалузевих інститутів, комплексних і спеціальних галузей права під впливом стрімкого розвитку ІТ-економіки — промислового виробництва різноманітних інформаційних технологій та послуг, що надаються з їх використанням, як основи інноваційного зростання суспільних благ.

Зазначу, що до наукових розвідок Цимбалюка В. С. зазначена проблематика теми була відображена в роботах моєї наукової школи, представники якої здійснювали дослідження окремих аспектів цієї теми, натомість в цілому відображають системне бачення і презентовано інформаційною епістемологічною спільнотою. Серед таких, що мають статус захищених дисертацій, особливо пропонується відзначити спеціальні дослідження: В. А. Залізняка (щодо систематизації інформаційного законодавства); М. І. Дімчогло (щодо консолідації інформаційного законодавства); К.П. Череповського (щодо інкорпорації інформаційного законодавства); В.Ю. Баскакова (щодо адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом); П.Є. Матвієнко (щодо адміністративної відповідальності за порушення комерційної таємниці).

Натомість в рамках своєї статті, я, відповідно до проголошеної мети, хочу зосередити увагу на тих моментах, які на мій погляд в недостатній мірі висвітлюються сучасними дослідниками, тим самим мною пропонується розшити рити теоретичні обрії сучасних досліджень та змістовно доповнити концепції інформаційного права важливим компонентами.

1. 1.           Сучасним дослідженням притаманна термінологічна неточність, описовість та поверховість визначення ключових категорій інформаційно-правових досліджень.

Це зумовлено недостатнім і не завжди коректним застосуванням методологічного інструментарію при формулюванні важливих категорій та понять теорії інформаційного права: „інформаційний простір”, „інформаційна сфера”, „інформаційні правовідносини”, „інформаційний кодекс” тощо. Зокрема, при визначенні поняття інформаційна сфера автори вказують на доктринальне розуміння інформаційної сфери суспільства як загального, автономного, означеного об’єкта правовідносин, суспільної сфери, що визначається у просторі, часі та колі осіб, які задовольняють свої потреби та інтереси пов’язані з інформацією, її створенням, поширенням, отриманням (доступом), зберіганням.

Натомість, я хотів би дещо заперечити такому довільному тлумаченню. Адже за теорією семантичної валентності можна вважати, що атрибутивний компонент „інформаційний” вступає у поєднання зі словом „простір” у його третьому словниковому значенні. Разом із тим, жодний із дескрипторів не містить згадки на синонімію „простору” і „сфери”. Відповідно, поняття „сфера” у „Великому тлумачному словнику сучасної української мови” трактується як багатозначне, насамперед, математичне, а потім вже загальнонародне: „1. Замкнута поверхня, всі точки якої рівновіддалені від центра. 2. Предмет, що має форму кулі; поверхня такого предмету. 3. Район дії, межа поширення чого-небудь. // Область фізичного або духовного життя, діяльності людини чи суспільства; галузь знання, виробництва, мистецтва. 4. Сукупність умов, середовище, в якому що-небудь відбувається” ^[1].

За аналогією з попереднім розглянутим терміном зазначу, що у поняття „сфера” семантична валентність поєднання з означенням „інформаційна” є дещо ширшою, оскільки охоплює третє і четверте значення.  Звернення до статистичних показників частотності вживання терміносполуки у текстах нормативних актів за базою даних „Законодавство” сайту Верховної Ради України дозволяє встановити більшу кількість випадків вживання сполучення „інформаційна сфера” (153 порівняно із 113 сполучення „інформаційний простір”). Хоча нині не зафіксовано жодного Закону України, в назві якого містився б термін „інформаційна сфера”.

Логічне співставлення семантики порівнюваних термінів дозволяє констатувати, що поняття „простір” більше тяжіє до категорії територіальної розповсюдженості, у той час як поняття „сфера” є дещо обмеженим через певну метафоричність, з опорою на переносне означення галузей людської діяльності. На дану обставину зазначає у своїх публікаціях і І. М. Сопілко, вказуючи, що в ракурсі диференціації понять „інформаційний простір” та „інформаційна сфера” перше з них вживається у разі необхідності вказівки на межі розповсюдження юрисдикції або інтересів держави,  а друге — на позначення  діяльнісно-якісних показників суб’єктів інформаційної діяльності в умовах глобалізації інформаційного суспільства.  Наприклад, якщо йдеться про засоби масової інформації і правове регулювання їхньої діяльності, то це можна віднести до інформаційної сфери, якщо ж перевести русло у розповсюдження інформації, генерованої ЗМІ, то треба говорити про інформаційний простір (як національний, так і світовий).

2. При формулюванні положень стосовно Кодексу України про інформацію (Інформаційного кодексу України) авторами не застосовуються положення кореляційного регресійного аналізу, які мали б виступати важливою методологічною базою аргументації поділу його на три частини.

3. Одним із ефективних методологічних прийомів виступає використання методів апроксимації часових рядів юридичних даних за допомогою співставлення гармонічної та інших видів функцій (ряду Фур’є). Так, пропонована різними авторами структура Кодексу України про інформацію, має містити спеціальну частину. Так, наприклад, в даній частині за задумом В.С.Цимбалюка, інституційно комплексується специфіка правовідносин за об’єктною ознакою (основними видами діяльності пов’язаної з інформацією) [17]. Однак надшвидкий розвиток інформаційного суспільства, розповсюдження концепції е-урядування, е-освіти, е-банкінгу, е-здоров’я, е-освіти тощо, створення в Україні першого технопарку Bionic Hill — є свідченням того, що спеціальна частина має виступати динамічним компонентом інформаційного законодавства, в якому мають бути враховані найновіші зміни суспільних інформаційних відносин.

Але за підходу В.С.Цимбалюка лінійна або навіть поліномінальна апроксимуючі функції стають непридатними для отримання прийнятного результату у вигляді ефективного прогнозованого інформаційного розвитку держави та ефективного правового регулювання інформаційних правовідносин. Часовий ряд трансформації інформаційного суспільства становить синусоїду, яка коливається біля певного середнього значення. Якщо не зважати на даний факт, то пропонований дисертантом кодекс може перетворитися на пам’ятку інформаційного права, джерело права — не більше. Адже ми будемо позбавлені можливості правильно розподілити ресурси на реалізацію державної інформаційної політики. Саме в даних випадках доцільно проводити гармонійний аналіз часового ряду (аналіз Фур’є), який дозволяє отримувати прогнозне рівняння, а за умови наявності трендової компоненти до рівняння доцільно додавати параболічну складову.

1. 4.           Продовжуючи висловлену тезу стосовно відсутності методологічного обґрунтування поділу даного кодексу на частини, також зазначу не потребу застосування методу авторегресійних моделей юридичних процесів, який б значно посилив саме аргументаційну базу дослідження. Адже почасти автори у своїх дослідженнях здебільшого спираються на обрані ними суб’єкт-об’єктні критерії, натомість не враховують трендів розвитку інформаційного суспільства, не встановлюють кореляції індикатори розвитку інформаційного суспільства із ефективністю державної інформаційної політики, а також правового регулювання суспільних інформаційних відносин.

5. Із методологічної позиції помилковими виступають алгоритми дослідження, в яких  відсутній докладний розгляд аксіологічних, методологічних, епістемологічних, ідеологічних (світоглядних) та антропологічних складових формування теорії кодифікації інформаційного законодавства. Адже відсутність проголошених значень екстремумів розвитку інформаційного суспільства, коефіцієнтів ефективності державної інформаційної політики, а також правового регулювання інформаційної політики не дають можливості вбачати аксіоматично доведеною з наукових позицій доцільність ухвалення кодифікованого акту. Зазначення на колізії, або ж на кількість нормативних актів (4000), або ж на визнання дослідниками чи експертами необхідності ухвалення даного кодексу у даній площині не визнаються мною серйозними аргументами саме в рамках методологічного обґрунтування нової теорії, а також докторської дисертації, в якій має бути закладено основи нової теорії.

У рамках формування нової парадигми мала б знайти місце концепція не лише самого акта, а й необхідності теоретико-концептуальних та методологічних константних детермінант його ухвалення. Передусім, доцільно:

1) розглянути цінності даного документа (аксіологічний аспект);

2) виявити його системоутворювальні властивості щодо інформаційного законодавства в цілому (методологічний аспект);

3) виявити роль наукових спільнот, насамперед наукових шкіл у формуванні інформаційної парадигми, зокрема і їх безпосередньої участі у виробленні основних положень Кодексу України про інформацію (епістемологічний аспект);

4) визначити роль Кодексу України про інформацію у формування нової кіберкультури, кіберсвідомості, механізмах кіберсоціалізації і формування засад інформаційної політики держави з метою реалізації національних інтересів (світоглядний аспект і ідеологічний аспекти);

5) співставити позитивне право і природне, адже право на інформацію має розглядатися як природне право, так само, як і право на безпеку і право на життя конкретної людини (антропологічний аспект).

6. Звідси у сучасних дослідженнях з інформаційно-правової тематики і певна бідність методологічного інструментарію: відсутність математичних моделей, певна слабкість застосування методології міждисциплінарного підходу, декларація застосування кібернетики, натомість без подання конкретних прогностичних моделей. У переважній більшості досліджень, наперед проголошене застосування синергетичного підходу зводиться, на жаль, до успадкування помилки багатьох правників, які, чомусь, майже аксіоматично ототожнюють і редукують синергетику із самоорганізацією.

Даний підхід виступає свідченням поверхового розуміння синергетики та її евристичних та прогностичних можливостей щодо виявлення закономірностей виникнення, функціонування та багатоваріантних альтернатив подальшого розвитку системи суспільних інформаційних правовідносин, їхніх флуктуацій та дивних атракторів, ентропійних сплесків. Синергетика має знайти своє широке використання при моделюванні процесів розвитку інформаційного суспільства і формулюванні моделей правового регулювання інформаційного простору в умовах невизначеності.

Бурхливий розвиток інформаційного суспільства спричинив розуміння і важливість не тільки процесів інформатизації, а й передусім висунув на перше місце безпекові та гуманітарні процеси у правовій сфері.  Цим аспектам, на жаль, не приділяється уваги, оскільки автори розглядають інформаційну безпеку безвідносно контексту розвитку інформаційного суспільства, напрямів реалізації державної інформаційної політики, обмежуючись лише зазначенням не певні ідеї безпекоренесансу, викладені в моїх публікаціях.

Утім, системна роль Кодексу України про інформацію як базового регулятора суспільних відносин визначаються тим, що, з-поміж інших завдань, він виконує роль базового чинника у правовій безпеці в інформаційній сфері. Через це, на моє переконання, не повним є дослідження процесів правового регулювання інформаційної сфери, а тим більше пропозиції щодо змісту Кодексу України про інформацію без дослідження правового регулювання інформаційної безпеки.

На мій погляд доцільно більш детально дослідити зміст та роль Доктрини інформаційної безпеки України, не лише як правового акта, а й передусім як концептуального орієнтиру напрямів державної політики інформаційної безпеки, співвіднести державну політику інформаційної безпеки і державну інформаційну політику.

Також варто зважати і на той аспект, що автори переважно обмежуються простим аналізом окремих положень правових актів, оминаючи  системні властивості їхнього впливу на суспільні інформаційній відносини. Так, наприклад Доктрину інформаційної безпеку України доцільно аналізувати разом і в контексті із новою редакцію Стратегії національної безпеки України — безпековий вимір аналіз; Стратегією розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленої в липні 2013 року, Концепцією розвитку електронного урядування в Україні від 2010 р. тощо — інформаційно-правовий вимір. Без цього вихолощується системний, передусім правовий зміст, із такої важливої проблеми як систематизація інформаційного законодавства у вигляд кодифікації, а сам аналіз зміщується до аналізу релевантних характеристик, детермінованих баченням конкретного автора і його здібностями або уподобаннями до тих чи інших методологічних підходів, а також авторів.

7. Майже атрибутивною для сучасних досліджень гуманітарних проблем правового розвитку інформаційного суспільства стало нехтування аксіологію, що унеможливлює розглядати та послуговуватися новими методологічними підходами до вивчення різних просторів, у тому числі і інформаційного. Нині вже поступово формуються нові підходи до опанування просторових концепцій; такі простори, як: геополітичний, геостратегічний, геоінформаційний і геоправовий вже фактично є уконституйованими, натомість наукова рефлексія даних процесів поки відстає від реальних подій. Тому авторам доцільно було б дослідити теорію багатомірних оціночних просторів, теорію справедливості Роллза, функцію свободи, а також імперативний антагонізм позитивного та природного права В.Ліпкана.

8. На мій погляд значно посилило б сучасні дослідження використання закону нормального розподілення Гаса-Лапласа, Гуаса, за допомогою яких описується широкий спектр соціальних та правових явищ в інформаційній сфері. Адже діяння суб’єктів інформаційних правовідносин в просторі юридичної відповідальності розподіляються саме за даними законом. Теж стосується і правила трьох сигм і Б’єнаме-Чебишева.

9. Також значний методологічний потенціал зберігається і при використанні теорії юридичного прогнозування, за допомогою якого уможливлюється формування прогнозних моделей правового впливу на нові відносини, що постійно виникають в інформаційному просторі. За інших умов, як пропонований різними авторами проект Інформаційного кодексу, так і інші документи, якими пропонується регулювати різноманітні аспекти інформаційних відносин, набудуть вельми нестабільного характеру через часті зміни у векторах розвитку інформаційного суспільства, і появу нових інформаційних деліктів.

10. Значним почиленням інформаційно-правових досліджень, особливо присвячених аналізу різних аспектів інформаційно-правової відповідальності, є використання положень інформаційної деліктології, яку розвивають учні моєї наукової школи, зокрема Максименко Ю. Є. Адже за нинішніх умов, коли інформаційне право сформувалося як окрема галузь, деліктологічна його складова відіграє вирішальну роль і має бути обов’язково врахована при розробленні проектів Кодексу України про інформацію.

11. Останній компонент є результуючою константою попередніх: авторам не вистачає наукової сміливості логічно завершувати роботу пропозицією щодо відокремлення інформаційного права зі спеціальності 12.00.07. Адже доведеність того факту, що інформаційне право є самостійною галуззю науки, має власний предмет та метод правового регулювання, дають усі підстави говорити про формування не лише нового наукового напряму, галузі права, а й про нову наукову спеціальність. Адже нинішній підхід, за якого роботи з інформаційного права ще досі захищаються в межах спеціальності 12.00.07 — є невірним, застарілим і таким, що не відповідає дійсності і тенденціям розвитку інформаційного суспільства, потребам реалізації національних інформаційних інтересів.

На загал зазначу, що дані зауваження можуть слугувати своєрідною матрицею сучасних інформаційно-правових досліджень.

Я ніяким чином не хотів принизити високої якості та оригінальності  аналізованих досліджень, адже головним завданням було продемонструвати глибину, теоретичну та наукову значущість та складності проблеми формування інформаційного права, Кодексу України про інформацію, тощо. Висловлені мною думки носять дискусійних характер, вони є проблемоутворюючим комплексом, що сформувався у мене під час ознайомлення з науковою спадщиною розвідок із інформаційного права, і відображають моє прагнення не стільки до критики, скільки до формування та завдання нових горизонтів наукового пошуку і розширення обріїв наукового знання, досягнення омріяної мети — формування ефективної інформаційної держави.

 

Література

1.Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 444 с.

2.Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.

3.Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 302 с.

4.Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.

5.Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

6.Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [Навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.

7.Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [Глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.

8.            Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти: Монографія / І. В. Арістова. / За загальною редакцією О.М. Бандурки. – Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. – 368 с.

9.            Баскаков В.Ю. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В.Ю. Баскаков // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – № 24. – 263–269 с.

10.        Капінус Л.І. Проблеми визначення поняття права на доступ до інформації / Л. І. Капінус // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.). – К. : ФОП Ліпкан О.С., 2012. – С. 27-30.

11.        Кір’ян В. О. Категорія „інтерес” — основа рефлексії  інформаційного суспільства / В. О. Кір’ян // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 7. — С. 11—14.

12.        Ліпкан В. А. Доступ до інформації з обмеженим доступом: проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право. — 2013. — № 4 (12). — С. 45—53.

13.        Сопілко І. М. Інформаційні правовідносини за участю органів державної влади України : [монографія] / І. М. Сопілко. — К. : «МП Леся», 2013. – 212 с.

14.  Сопілко І. М. Захист авторського права в мережі Інтернет: проблеми теорії та практики : [монографія] / І. М. Сопілко, А. В. Пономаренко. — К. : «МП Леся», 2013. – 116 с.

15.        Тунік А. В. Захист інформації про особу (персональних даних) в окремих країнах ЄС / Тунік А. В. // Правова інформатика. – 2012. – № 1 (33). – С. 54–59.

16.  Цимбалюк В. С. Інформаційне права (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. – К. : «Освіта України», 2010. – 388 с.

17.        Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. – К.: «Освіта України», 2011. – 426 с.

18.        Чуприна О. В. Право на інформацію: адміністративно-правовий аспект / О. В. Чуприна // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 1. – С. 127—130.