Татарникова Кристина Геннадіївна
кандидат юридичних наук,
експерт ГОСЛ
У цілому аналіз вітчизняних та іноземних публікацій з інформаційного права дозволяє констатувати, що більшість тих, хто здійснює комплексне дослідження проблематики інформаційного права неоднозначно розуміють зміст системи законодавства про інформацію, а також визначення його меж з іншими галузями законодавства.
Це виступає важливим аспектом, адже сучасний характер терористичних загроз свідчить про дедалі зростаючу роль інформаційної складової державної антитерористичної політики. Відтак можемо сміливо говорти про те, що інформаційне право відіграє з часом відіграватиме все більше роль у формуванні державної антитерористичної стратегії.
На цьому фоні, у ряді своїх публікацій новаторським підходом виділяється український дослідник В. С. Цимбалюк. Серед іншого стосовно визначення сутності законодавства про інформацію він виділяє необхідність поділу його за структурними складовими інформаційного права на три частини: загальну, особливу і спеціальну. При цьому в структуру загальної та особливої частини він відносить виключно Закон України «Про інформацію», а в структуру спеціальної частини інформаційного права він відносить більшість спеціальних законів України щодо видів інформаційної діяльності.
Вагомі аргументи на розвиток положень стосовно інститутів інформаційного права, що знайшли відображення у законах України щодо інформаційної сфери суспільства, сформовані були О. С. Рождественською [1], через консолідацію теоретико-правових знань пов’язаних із формуванням теорії галузевих спеціальних суб’єктів інформаційних правовідносин за правовим статусом.
Окремі важливі для консолідації інформаційного законодавства аспекти становлення правових інститутів щодо суб’єктів інформаційного права були визначені і В. С. Цимбалюком [2]. Зокрема, ним пропонуються такі правові ознаки основних суб‘єктів інформаційного права як «інформант» (інформатор) – той хто передає інформацію та «інформований» – той (ті) хто сприймає інформацію, або той (ті) кому спрямована інформація. У контексті конструктивної критики такої загальної класифікації В.С.Цимбалюком суб’єктів інформаційного права, що мають знайти відображення у законодавстві про інформацію, пропонується звернути увагу на необхідність доповнення її ще одним видом спеціальних суб’єктів – зберігачами інформації. Це зумовлено тим, що в практиці є такі суб’єкти інформаційних відносин (фізичні та юридичні особи, установи, підприємства, організації), які не тільки приймають чи передають інформацію на користь інших осіб, але й не приймаючи та не передаючи інформації лише зберігають її оригінали – це архіви та архіваріуси.
До зберігачів інформації також можна віднести таким суб’єктів як організаційні структури, що підтримують, гарантують безпеку інших суб’єктів суспільних відносин у складі правовідносин щодо національної безпеки (служби безпеки, служби охорони, служби захисту, адвокати, нотаріуси, охоронні приватні підприємства та інші). Зазначені міркування випливають з аналізу ряду публікацій В. А. Ліпкана [3—6].
Таким чином констатуємо, що легального, однозначного визначення терміну «законодавство» в нашій країні немає. Отже, під ним ми будемо розуміти сукупність нормативно-правових актів прийнятих Верховною Радою України під назвами «Конституція України», «закон» та «кодекс». Нормативно-правові акти, що прийняті іншими органами державної влади пропонується розглядати як підзаконні, у тому числі такі, що прийняті Президентом України, Кабінетом Міністрів України, органами державної виконавчої влади. Таке наше юридико-когнітивне розуміння законодавства випливає із змісту положень Конституції України: статті 75, де зазначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна рада України; а також зі змісту пункту 3 статті 85 – де зазначено, що вона приймає закони.
У контексті теми нашого дослідження пропонується звернути увагу на публікації, де їх актори звертають увагу на розуміння категорії «система», як таку, що пов’язана із загальною теорією систем, що застосовується у праві. Широкий спектр застосування, багатоаспектність, багатофункціональність, багатозначність цієї категорії, поряд з такими поняттями як право, управління, організація і т.п. та пояснення їх, викликало потребу виокремлення у загальній методології науки [7] спеціального науково-практичного підходу під умовною назвою – системний підхід. За сутністю теорія систем нині переросла у окрему гілку методології, що отримала умовну назву – системологія [8]. У змісті сучасної системології загальний зміст системи розглядається як множина (а не сукупність, купа) елементів, що у єдності утворюють нову якість не притаманну сукупності (складанню, додаванню) цих елементів.
З цього визначення системи, як методологічного пропонується скомпілювати визначення «система інформаційного законодавства» (чи більш коректного з точки зору української філології категорії – система законодавства про інформацію) таким чином: система законодавства про інформацію (система інформаційного законодавства) – ієрархічна множина нормативно-правових актів у юридичному статусі законів, прийнятих Верховною Радою України, де визначаються суспільні відносини щодо інформації відповідно до положень Конституції України.
Дані положення можуть бути використані також і при формуванні антитерористичного законодавства, яке має враховувати не лише підвалини традиційних галузей права, а й базуватися на нових, до яких саме і належить інформаційне право.
Список використаних джерел:
- 1. Рождественська О. С. Особливий суб’єкт інформаційних правовідносин (загальнотеоретичний аспект) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Олена Сергіївна Рождественська. — Х., 2009. — 203 с.
- 2. Цимбалюк В. С. Суб’єкти інформаційного права та інформаційної діяльності / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2010. – № 3 (27). – С.29-32.
- 3. Ліпкан В. А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації / В. А. Ліпкан // Держава і право. – 2002. – №16. – С. 142-148.
- 4. Ліпкан В. А. Організація недержавної системи безпеки / В. А. Ліпкан. — К. : Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — 110 с.
- 5. Ліпкан В. А. Сутність та зміст управління системою національної безпеки / В. А. Ліпкан // Правова держава. – 2003. – Вип. 14. – С.257-266.
- 6. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
- 7. Барболин М. П. Основы общей методологии. / М. П. Барболин, В. М. Барболин. – СПб: «Петрополис», 2007. – 240 с.
- 8. Карташов В. А. Система систем. Очерки общей теории и методологии / В. А. Карташов. – М.: «Прогресс-Академия», 1995. – 325 с.