Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, дозволяє вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях.

На теоретичному рівні процесуальні юридичні факти можуть досліджуватись крізь призму визначення їх поняття, ознак, функцій, видів, структури, динаміки, класифікації, порядку фіксації та системи.

Мета даної статті полягає у визначенні поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів, як одного з найменш дослідженого явища сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Аналіз спеціальної літератури засвідчує, що юридичні факти на загальнотеоретичному рівні вивчали та досліджували багато вчених як радянського, так і сучасного періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба, З.Р. Рафікова, Р.О. Халфіна та інші. Процесуальні юридичні факти як специфічне процесуальне правове явище вивчали такі науковці як: Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, Н.А. Чудиновська, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі.

Отже, питання щодо визначення поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України не піддавались науковому вивченню ні на рівні дисертаційних досліджень, ні на рівні окремих наукових статей.

Необхідно констатувати відсутність в законодавчому полі формулювання поняття «процесуальний юридичний факт» та «система процесуальних юридичних фактів», а тому дослідження системи процесуальних юридичних фактів слід розпочати з безпосереднього тлумачення слова «система». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «система» визначається як порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь [1, с. 1320]. Вказане визначення дозволяє зробити висновок, що система процесуальних юридичних фактів повинна складатись із закономірно розташованих у взаємному зв’язку та певному порядку частин. Система повинна виявляти та враховувати всі частини єдиного цілого.

З метою досягнення окресленої в статті мети окремо слід розглянути поняття «процесуальні юридичні факти». В праві «юридичні факти» визначаються як певні життєві обставини, що обумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин. В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення даної категорії повною мірою розкриває її зміст.

Співвідношення та аналіз понять «система», «юридичні факти» та «процесуальні юридичні факти» дозволяє синтезувати визначення наступної категорії. Система процесуальних юридичних фактів ‒ це взаємопов’язані між собою певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, з настанням яких норми цивільного процесуального законодавства пов’язують виникнення, зміну та припинення відповідних юридичних наслідків для учасників цивільних процесуальних правовідносин.

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [2].

Значення норм вказаного Кодексу неможливо заперечувати, адже вони виконують важливу та невід’ємну, для цілого ряду кодифікованих законодавчих актів, обслуговуючу функцію. Виходячи зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України можна стверджувати, що норми цивільного процесуального законодавства, насамперед, спрямовані на реалізацію положень наступних кодексів: Цивільного, Сімейного, Житлового, Земельного та Кодексу законів про працю.

Застосування кількісного аналізу дозволило встановити, що з моменту набуття чинності ЦПК України зазначений кодифікований нормативний акт піддавався чисельним змінам, доповненням та тлумаченням. Так, починаючи з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, в 7-ми випадках застосовувалось офіційне тлумачення норм рішеннями Конституційного Суду України, у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними.

Аполітичний за змістом ЦПК України зазнавав негативного впливу в результаті політичних та революційних подій, що відбувались в Україні на початку 2014 р., у вигляді прийняття діючою на той час Верховною Радою України так званих «законів 16 січня 2014 р.» [3], які мали суто диктаторське спрямування. Деполітизація внесених безглуздих змін відбулась 28.01.2014 р. [4] не дозволивши перетворити ЦПК України в засіб політичного протистояння та тиску.

На моє переконання, ЦПК України виходячи зі свого призначення повинен залишатись ефективним механізмом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави та суспільних інтересів.

В певному середовищі науковців, юристів, адвокатів та суддів панує усталена думка про необхідність кардинальної зміни положень ЦПК України. Вважаю, що в даному випадку повинно йтись не про кардинальні зміни, а про можливість застосування науково обґрунтованих та практично виважених підходів до подальшого удосконалення цивільного процесуального законодавства. Все це вказує на необхідність розробки ефективної системи процесуальних юридичних фактів цивільного процесуального права та цивільного судочинства, з у рахуванням якої будуть послідовно вноситись зміни до норм ЦПК України. Наявність визначеної системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві дозволить створити можливість передбачати запити суспільства до безпосереднього виникнення проблем із правозастосуванням та дозволить стати методологічною основою для вивчення цивільного процесуального права як галузі права.

У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ.

Слід визнати, що чинному ЦПК України бракує спеціальної норми, подібної до ст. 11 Цивільного кодексу України [5], в якій би були визначені підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Проектуючи положення вказаної норми на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства.

Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти.

Спробуємо дослідити системні ознаки та зв’язки процесуальних юридичних фактів. Як наголошує В.Б. Ісаков система юридичних фактів може розумітись у двох значеннях ‒ матеріальному та ідеальному. У першому ‒ йдеться про взаємозв’язки реальних, виникаючих у житті фактичних обставин; у другому ‒ про системні зв’язки юридичних норм, точніше, їх гіпотез, в яких закріплені моделі юридичних фактів [6, с. 48].

Систему процесуальних юридичних фактів слід відносити до класу так званих «великих систем». Д.О. Поспєлов зазначає, що велика система характеризується наступними ознаками: неможливістю повної формалізації об’єкту управління; непостійністю структури та функціонування об’єкту управління; багатоканальністю управління та нечіткістю самих критеріїв доцільності; наявністю в даних системах людей, які володіють системою вільних дій [7, с. 4-5].

Більшість з перерахованих ознак явища «велика система» притаманні для системи процесуальних юридичних фактів. При цьому можна стверджувати, що досліджувана система процесуальних юридичних фактів має власні специфічні риси та ознаки, серед яких слід виділити наступні:

1) наявність великої кількості елементів системи. Фактична система складається із значної кількості як окремих процесуальних юридичних фактів, так і їх сукупності, у вигляді процесуально регламентованих фактичних складів. В процесі розгляду цивільної справи вказана ознака системи проявляється у наступному. Наприклад, особа в порядку ст. 118 ЦПК України звертається до суду із позовною заявою. Подання вказаної заяви є окремим процесуальним юридичним фактом, який обумовлює виникнення та розвиток, за наявності позитивних процесуальних умов, окремих процесуальних дій, які формують фактичний процесуальний склад у вигляді першої стадії цивільного процесу ‒ відкриття провадження у справі. За своїм змістом будь-який фактичний процесуальний склад є не чим іншим, як сукупністю окремих процесуальних юридичних фактів. Проте, сама система процесуальних юридичних фактів передбачає наявність логічно побудованих та процесуально регламентованих процесуальних дій, перебуваючих у визначеному взаємозв’язку;

2) відносна нестабільність елементного складу системи. В результаті розвитку суспільних відносин нові процесуальні юридичні факти вводяться в процесуальний обіг, інші вибувають з обігу, обумовлюючи розширення системи. Вказані процеси відповідним чином впливають на зміну зв’язків між процесуальними юридичними фактами. Як вже наголошувалось, з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, а у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними. В якості прикладу зміни системи процесуальних юридичних фактів можна назвати виключення з процесуального обігу такої процесуальної дії, як подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду або ухвали суду першої інстанції, яка існувала в ЦПК України з 01.09.2005 р. до 03.08.2010 р. Іншим прикладом зміни системи процесуальних юридичних фактів є скасування імперативного статусу попереднього судового засідання. Так, починаючи з 03.08.2010 р. попереднє судове засідання при розгляді цивільних справ стало не обов’язковим, а питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі;

3) влив «людського фактору» на розвиток елементів системи. Для системи процесуальних юридичних фактів, як і для будь-яких інших правових явищ, притаманне поєднання об’єктивних та суб’єктивних складових. Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Положення вказаної норми має поширення на прийняття судом будь-яких судових рішень, що супроводжують розгляд цивільної справи. Більш вдалим, на мою думку, синонімом словосполучення «внутрішнє переконання суду» є словосполучення «суддівський розсуд».

Суддівський розсуд ‒ це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовної діяльності, що здійснюється в процесуальній формі та полягає в наданні суду, у відповідних випадках, повноважень вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості [8, с. 106]. Суддівський розсуд реалізується в межах, наданих суду процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін. Наприклад, саме від суддівського розсуду залежить можливість реалізації положень ч. 1 ст. 202 ЦПК України, в яких закріплені диспозитивні підстави для зупинення провадження у справі.

Прояв «людського фактору» полягає в тому, що не лише суд, а й учасники цивільного процесу формують та вибудовують систему процесуальних юридичних фактів, так як саме людина є ініціатором виникнення та розвитку переважної більшості таких юридичних фактів. Це, зокрема, відбувається шляхом передбаченої нормами ЦПК України можливості на будь якій стадії цивільного процесу укласти мирову угоду або відмовитись від позову;

4) нормативна регламентованість елементів системи. Процесуальними юридичним фактами визнаються не будь які обставини суспільного життя, а лише ті, що регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства. По суті, сфера процесуальних юридичних фактів по-перше, визначається законодавчими рамками, по-друге, обмежується предметом правового регулювання, який, наприклад, у справах позовного провадження визначається змістом заявлених позовних вимог. Аналіз елементів системи процесуальних юридичних фактів дозволяє спостерігати постійні трансформаційні переходи від зального до конкретного і, навпаки.

У будь-якому випадку життєві обставини, що не регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства не можуть входити до складу системи процесуальних юридичних фактів.

5) відносно визначена тривалість елементів системи. Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо.

Разом з тим, словосполучення «відносно визначена тривалість» вказує на те, що не всі елементи досліджуваної системи обмежені відповідними часовими рамками. В окремих випадках рішення суду сприймається в якості процесуального юридичного факту, який може впливати на розвиток цивільних процесуальних правовідносин під час розгляду інших цивільних справ. Такими рішеннями можуть бути рішення про визнання, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (наприклад, рішення суду про визнання права власності) або конститутивні рішення, зміст яких спрямований на зміну чи припинення правовідносин (наприклад, рішення суду про виділ частки зі спільного майна, про розірвання шлюбу тощо). Як результат, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України);

6) прояв нормативно неурегульованих елементів системи. Наявність прогалини (недоліків) у цивільному процесуальному законодавстві та неможливість передбачення наперед всіх процесуальних відносини, вказує на потребу запровадження в цивільному процесуальному законодавстві процесуальної аналогії. Мною підтримується позиція М.І. Балюка та Д.Д. Луспеника, які вважають, що законодавцю слід закріпити застосування процесуальної аналогії в цивільному процесі задля дотримання необхідних процесуальних гарантій учасників процесу та для діяльності самих судів у рамках правового поля. Це дозволить вирішити далеко не просту проблему, коли частина відносин між судом і окремими учасниками процесу будуються з урахуванням фактичних, не опосередкованих нормами цивільного процесуального права, тим більше, що юридична доктрина заперечує наявність в процесі фактичних відносин [9, с. 51].

Сформульовані ознаки системи процесуальних юридичних фактів вказують на динамічний та змінний характер досліджуваної системи. Змінюваність системи зумовлена такими факторами як: швидкоплинність суспільних відносин, що породжують та сприяють виникненню нових процесуальних юридичних фактів, які знаходять відповідну імплементацію у вигляді внесення систематичних змін та доповнень до норм цивільного процесуального законодавства.

Підводячи підсумок слід зазначити, що подальша розробка системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві має важливе значення для функціонування сфери цивільних процесуальних правовідносин. Будь-які правовідносини будуються на сукупності юридичних фактів. На мій погляд, система процесуальних юридичних фактів повинна бути зрозумілою та динамічною, такою, що своєчасно враховує зміни у сфері суспільного життя. Поглиблене вивчення цієї системи потрібне для подальшого розвитку діючої системи правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин та для формування єдиної правозастосовної практики. Вивчення системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві обумовлено об’єктивною необхідністю формування як теоретичних, так і практичних засад правореалізації, кінцевим результатом якої є забезпечення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян: Закон України від 16.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 801.
4. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України: Закон України від 28.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 811.
5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
6. Исаков В.Б.. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков. ‒ М., Юридическая литература. 1984. ‒ 144 с.
7. Поспелов Д.А. Большие системы (ситуационное управление). / Д.А. Поспелов ‒ М., 1975. ‒ 63 с.
8. Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения / О.А. Папкова // Российское право. – 1997. ‒ № 12. ‒ С. 106
9. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) : Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. ‒ Х.: Харьков юрид., 2008. ‒ 708 с.

Ключові слова: система, юридичні факти, процесуальні юридичні факти, система процесуальних юридичних фактів, цивільний процес, цивільне судочинство

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Соціальна сутність людини трансформована в площину суспільних детермінант генерує безмежну кількість як позитивних так і негативних її проявів. Одним із негативних проявів соціального співіснування людей є постійно існуючі між ними спори. Спір, як один із способів спілкування людей сягає свого коріння ще до часів життя древньогрецького філософа Сократа, розумово-філософська діяльність якого породила усім відомий вислів: «У спорі народжується істина». Сучасна українська еристика, як мистецтво ведення спорів, діалогів, дискусій, діалогів, полеміки та дебатів набуває спаплюжених рис з огляду на маргінальну та безкарну поведінку народних обранців країни. Саме їх поведінка є своєрідним віддзеркаленням сучасного стану українського суспільства, якою в свідомості пересічних громадян цементується стійке уявлення про можливість нехтування базовими правилами співжиття, зокрема нормами права.

Спір є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Вказане визначення спору нажаль не відповідає сучасним українським реаліям, а тому все частіше приходиться стикатись із правовими спорами під якими розуміють юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, в якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб’єктивні права.

Неможливість, а часто і не бажання вирішити правовий спір мирним шляхом трансформує його в судову площину обумовлюючи виникнення та подальший розвиток такого виду цивільного судочинства як «позовне провадження». Ключовим та процесовизначальним поняттям у словосполученні «позовне провадження» виступає поняття «позов». «Позов» як цивільне процесуальне явище неодноразово піддавалось вивченню та аналізу як в теорії, так і в практиці цивільного процесу. Проте, кожного разу дослідження даного правового явища стосувалось висвітлення лише окремих його процесуальних аспектів, зокрема, поняття, видів, елементів, ознак, предмету, підстав та змісту позову. Разом з тим, «позов» не досліджувався з позицій приналежності його до площини процесуальних юридичних фактів, адже подання позову до суду призводить до виникнення, зміни або припинення як матеріально-правових, так і процесуальних правовідносин. Крім цього, певним чином «хаотичне» використання поняття «позов» в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві обумовлює вироблення єдиних підходів до застосування даного поняття в процесуальній площині правовідносин.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що «позов» як процесуальне явище, виступав предметом дослідження в наукових працях таких вчених як: Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, Д.Ю. Бондаренко, У.Б. Воробель, В.В. Гордєєв, Р.Є. Гукасян, М.А. Гурвич, А.О. Добровольський, В.І. Дрішлюк, О.А. Демічев, П.Ф. Єлісєйкін, Н.Б. Зейдер, С.А. Іванова, А.Ф. Клейнман, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, О.Д. Кутателадзе, Є.В. Лисюк, О.А. Логінов, М.В. Кіріязова, І.О. Картузова, О.В. Іваненко, Д.Д. Луспеник, О.В. Ісаєнкова, Г.Л. Осокіна, В.М. Паращенко, А.Л. Паскар, Є.Г. Пушкар, О.А. Рассомахіна, В.О. Рязановский, Т.В. Соловйова, Н.М. Ткачова, В.І. Тертишніков, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, О.О. Штефан, В.В. Ярков та інші. Слід зазначити, що в наукових дослідження вказаних авторів здійснювались спроби дослідити такі окремі аспекти досліджуваного мною поняття як: поняття, види, елементи, ознаки, предмет, підстави та зміст позову. У свою чергу, дослідження поняття «позову» в аспекті приналежності його до цивільних процесуальних та матеріально-правових юридичних фактів перерахованими науковцями майже не здійснювалось.

Мета статті полягає у з’ясуванні дискусійних та проблемних питань визначення змісту поняття «позову» як цивільного процесуального явища та окреслення процесуальних аспектів приналежності позову до сфери юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків у площинах матеріально-правових та цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Пред’явлення позову до суду є визначальною стадією цивільного процесу, яка породжує цілу низку простих та складних юридичних фактів зміст та результативність яких спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду цивільних справ предметом яких виступає спір про право. Пред’явлення позову, на відміну від пред’явлення претензії, являє собою синтез матеріально-правової вимоги (вимоги до порушника суб’єктивних цивільних прав про певну поведінку) і вимоги до юрисдикційних органів (вимоги до суду щодо захисту свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Перш ніж досліджувати приналежність позову до площини юридичних фактів слід розглянути доктринальні підходи до визначення поняття «позов».

В.В. Комаров в монографії «Позовне провадження» слушно зазначає, що позов є фундаментальною категорією цивільного судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із центральних інститутів цивільного процесуального права під яким слід розуміти вимогу позивача до відповідача, звернена через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі [1, с. 209-210].

Майже схожої позиції щодо визначення «позову» дотримується Ю.В. Білоусов. На його думку позов ‒ це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі [2, с. 95]. Практично схоже визначення «позову» пропонує Є.Г. Пушкар: позов ‒ це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, що здійснюється у визначеній законом процесуальні формі [3, с. 256]. В цьому ж контексті позов тлумачить С.А. Іванова, розуміючи під таким спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що підлягає розгляду в певному процесуальному порядку [4, с. 187].

О.А. Логінов та О.О. Штефан зазначають, що позов ‒ це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку [5, с. 130].

В.І. Бобрик у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України пропонує в якості позову розуміти належним чином процесуально оформлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що пред’являється через суд в порядку цивільного судочинства [6, с. 266].

В.І. Тертишніков у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. запропонував наступне визначення позову, під яким слід розуміти звернену через суд до відповідача матеріально-правову вимогу про відновлення порушеного або оспорюваного права [7, с. 135].

Прихильником концепції згідно якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права виступає В.М. Паращенко. Позов ним розуміється як процесуальний засіб захисту суб’єктивного права і матеріально-правова вимога, заснована на конкретному правопорушенні [8, с. 160].

Дещо інших підхід до визначення досліджуваного поняття запропонував М.А. Гурвич, який зазначав, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного субʼєктивного права чи охоронюваного законом інтересу [9, с. 101]. Аналогічних поглядів щодо визначення поняття «позов» дотримується В.В. Ярков [10, с. 223].

Р.Є. Гукасян під позовом розумів звернення до суду юридично заінтересованої особи за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [11, с. 144].

Особливої уваги заслуговує визначення поняття «позов» запропоноване М.С. Шакарян, яка вказує, що таким слід вважати пред’явлену до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що випливає із спірних матеріально-правових відносин і заснованої на певних юридичних фактах [12, с. 143].

Майже відмінне від всіх вище перерахованих доктринальних підходів визначення поняття «позов» запропонувала в своїй монографії «Позов (теорія і практика)» Г.Л. Осокіна. В результаті кропіткого, всебічного та змістовного аналізу поняття «позов» нею було запропоноване наступне його визначення. Позов як інститут процесуального права є вимога зацікавленої особи, що випливає з спірного матеріального правовідношення, про захист свого чи чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню в установленому законом порядку [13, с. 29].

Обґрунтовуючи свою позицію з приводу запропонованого визначення Л.Г. Осокіна зазначає, що оскільки захист завжди здійснюється судом, то спеціальне його згадування у визначенні поняття позову представляється зайвим. Далі нею пояснюється, що з наведеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, що обумовлюють його універсальний характер. Позов, по-перше, є вимога (прохання); по-друге, позов є вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу. Таким чином, метою всякого позову є захист, а самі позовні справи за своїм характером ‒ спірні. По-третє, захист прав і законних інтересів здійснюється тільки судом, тому позов як вимога про захист права (інтересу) завжди адресований суду, а не відповідачу. У цьому зв’язку правильніше було б говорити про пред’явлення позову чи не до відповідача, а проти відповідача [13, с. 30].

У 2009 р. дослідниками проблем сучасного цивільного процесуального права було презентовано новітню наукову працю «Позов в цивільному судочинстві», присвячену комплексному та змістовному дослідженню історії розвитку та сучасного стану позовної форми захисту права. Цілковито очікувано, що дослідниками даної проблематики запропоновано власне розуміння поняття «позов». Так, О.В. Ісаєнкова пропонує дещо складне для сприйняття визначення досліджуваного поняття. Позов, на її думку, це засіб захисту права, передбачуваного собою, що звернулась до суду за захистом порушених або оспорюваних, спрямованих проти передбачуваного порушника та засноване на зазначеному позивачем спірному цивільному (у широкому розумінні) правовідношенні [14, с. 45].

О.В. Ісаєнковою було здійснено всебічний теоретичний аналіз чотирьох концепцій визначення поняття «позов» .

1. Матеріально-правова концепція. Прихильники даної концепції вважають позов матеріально-правовою вимогою, що розглядається судом, тобто вимога позивача до відповідача. Зміст матеріально-правової концепції полягає в тому, що кожному суб’єктивному цивільному праву притаманний позов, як право на його здійснення. В.О. Рязановский з цього приводу зазначає, що позов сам по собі не є чим-небудь самостійним, таким, що знаходиться осторонь, він притаманний праву як складова частина або властивість самого права [15, с. 13-14].

2. Процесуально-правова концепція. Узагальнена думка прихильників даної концепції вказує на те, що позовом є звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, звернення для вирішення спору про право цивільне [16, с. 410]. Взагалі, для прихильників процесуальної концепції матеріально-правова вимога позивача до відповідача не відіграє суттєвої ролі при визначенні поняття позову або взагалі знаходиться за межами даного поняття.

3. Концепція двох самостійних правових категорій: позову в матеріально-правовому і позову в процесуальному розуміннях. Дана концепція полягає в тому, що в цивільному та цивільному процесуальному праві не може бути одного поняття позову, тому в цивільному праві слід використовувати термін «позов» в матеріально-правовому розумінні, а в цивільному процесуальному праві у процесуальному. Зазначена концепція як і дві попередні, на думку О.В. Ісаєнкової, виступають синтезом, складанням двох попередніх: береться поняття позову, пропоноване представниками першої концепції, і виходить його визначення в матеріально-правовому розумінні, а формулювання позову, пропоноване представниками другої концепції, називається визначенням поняття позову в процесуальному розумінні [14, с. 36-37].

4. Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Зміст концепції полягає в тому, що позов як єдине поняття, внутрішній зміст якого викладено у позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: одну, матеріально-правову, спрямовану до відповідача, яка одночасно є предметом позову, і друга ‒ вимога процесуального характеру про захист права, адресована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і окреме їх існування є неможливим. Звернення до суду без зазначення спірної вимоги и правовідношення з якого воно походить, є безпредметним, а вимога, що не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [17, с. 5-22].

В науці цивільного процесуального права вчення про «позов» пропонується досліджувати не лише на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.

1) Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права.

2) Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову.

3) Процесуальна теорія визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів [18, с. 176-177].

З наведеного переліку концепцій та теорій поняття «позов» найбільш прийнятною, на мій погляд, та такою що відповідає «духу та змісту» чинного матеріального та цивільного процесуального права є саме концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну.

Перш ніж обґрунтувати свою позицію стосовно підтримки вказаної наукової концепції слід зазначити, що практично всі учені, які присвятили свої праці дослідженню проблем визначення поняття «позов» залишали поза увагою приналежність досліджуваного поняття до площини «юридичних фактів».

Крім цього, обґрунтовуючи власну наукову позицію слід дати відповідь на два основні запитання: по-перше, яким чином поняття «позов» співвідноситься з юридичними фактами, та яким чином останні впливають на його існування; по-друге, перефразовуючи риторичне запитання «що було раніше – яйце чи курка» слід визначити, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов»?

Позов не зважаючи на його згадування в нормах Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) [19] слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду і розпочинаються відповідні дії суду та суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Цілком зрозуміло, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншої особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [20, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови. Таким чином можна стверджувати, що однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому.

О.Д. Кутателадзе розвиваючи вказану думку зазначає, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, що характеризують наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки [21, с. 60].

В українському матеріальному праві, зокрема цивільному, зустрічається поняття «позов» та похідні від нього, адже дане поняття має основне значення для здійснення та захисту цивільних прав. Тому безпосередній момент «зародження» позову відбувається лише в момент порушення, оспорювання чиїхось прав, тобто тоді, коли для реалізації права потрібне вже втручання компетентного державного органу ‒ суду, який відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [22] не є стороною спірного матеріального правовідношення.

Існування поняття «позов» нерозривно пов’язано з поняттям «позивач». Отже, присутність такого суб’єкта правовідносин як позивач (особа, яка звертається до суду вважаючи, що її права були порушені певною особою) вказує на те, що існуючі спірні матеріальні відносини вже переходять в судову площину. Фактично, до звернення особи до суду також існують спірні правовідносини, проте особа, яка вважає, що її права є порушеними може застосувати досудове врегулювання цього спору, а тому відносини існуючі до моменту її звернення до суду аж ніяк не можна називати «позовними».

Формулювання умовиводу про те, що зародження позову обумовлюють юридичні факти матеріально-правового змісту дозволяє перейти до з’ясування приналежності позову до площини цивільних процесуальних юридичних фактів. В теорії цивільного процесуального права юридичні факти визначаються як названі у гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [23, с. 17]. На відміну від норм цивільного процесуального права, які є загальними підставами виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин, юридичні факти мають конкретний характер. Для кожного елементарного цивільного процесуального правовідношення, а також їх системи, вони індивідуальні. Тим більше вони є проявом норми цивільного процесуального права стосовно конкретної, чітко визначеної життєвої ситуації. Як результат, позовні вимоги і знаходять своє відображення у позові, коли сторона, яка вважає, що її права були порушені та сторона, яка на її думку порушила права, з площини регулювання відносин нормами матеріального права трансформуються в площину процесуальних правовідносин.

Позовні вимоги це вимоги, коли особа, яка вважає, що її права були порушені та особа, яка на її думку порушила її права перебувають у стані існування спірних відносин у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права, при цьому сторони не змогли вирішити їх без втручання суду. Будь-яке звернення до суду з позовом передбачає наявність у особи вимоги до певної особи, яка або порушила, оспорює чи не визнає її право. Фактично йдеться про дві вимоги: вимога позивача до відповідача (матеріально-правова) та вимога позивача до суду (процесуально-правова), які у своєму поєднанні і формують таке процесуальне явище як «позов».

В юридичній літературі відстоюється позиція про те, що цивільному процесуальному праву притаманний особливий вид юридичних фактів. Які полягають у наступному: процесуальні дії суду та осіб, які беруть участь у справі здійснюються у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством [24, с. 56]. В досліджуваній мною проблематиці прояв процесуальних юридичних фактів проявляється в наступній матеріальній та процесуальній послідовності:

–        між сторонами існують спірні відносини, які можуть бути вирішені на претензійному рівні (матеріально-правові відносини);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені формулює позовні вимоги (позов) до особи, яка на її думку їх порушила. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Саме тому на думку І.О. Картузової викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову [25, с. 95] (формування процесуальних відносин обумовлених матеріально-правовими);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені звертається до суду з вимогою (позовом) з метою захистити її порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, в результаті чого сторони, між якими виникли спірні правовідносини набувають нового для себе процесуального статусу ‒ позивач та відповідач (процесуальні відносини).

В зазначеній послідовності дій важливо визначити процесуальну вагомість суду, позивача та відповідача. П.Ф. Єлісєйкін з цього приводу більш вагомими вважає дії не суду, а осіб, які беруть участь у справ, стверджуючи, що саме особи впливають на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, а дія суду ‒ це відповідна реакція на дії осіб [26, с. 35-36].

Змістовний аналіз норм ЦПК України дозволяє стверджувати, що саме процесуальні дії суду безпосередньо впливають на динамічність цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин законодавець передбачає сукупність юридичних фактів, завершальною з яких є дія суду [27, с. 40].

Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, як прояв певних юридичних фактів, стає позовом у тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд підлягаючи розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням визначеної процесуальної процедури. Позов, як явище цивільного процесуального права, має більше процесуальне ніж матеріально-правове наповнення. В підтвердження власної аргументації необхідно пригадати наукову позицію А.О. Добровольського, який наголошував, що по кожній справі вимога позивача про розгляд спору, який виник між ним та відповідачем, і адресована до суду, обов’язково має вказівку на вимогу, яка спрямована до відповідача. Без останньої не може бути позову і не буде предмета для судового розгляду. Ці дві вимоги мають бути поєднаними. При цьому вимога, яка спрямована до суду, характеризує процесуальну сторону позову, оскільки позов є засобом порушення процесу, процесуальним засобом захисту права, а вимога, яка спрямована до відповідача, є матеріально-правовою стороною позову, оскільки вимога позивача до відповідача випливає з матеріального суб’єктивного права позивача, наявність якого і буде доводити позивач у процесі, порушеному цим позовом [28, с. 42].

Зазначена наукова позиція найкраще відображає та підтверджує концепцію єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну, прихильником якої я і виступаю. При цьому слід враховувати і ту обставину, що позов це процесуальне явище, яке має статичний характер. Динамічних ознак позов набуває крізь призму процесуального юридичного факту, що реалізується у вигляді пред’явлення позову до суду шляхом безпосереднього подання позовної заяви.

Відповідаючи на раніше поставлене запитання, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включає в себе наступні складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

Основоположна відмінність між процесуальним та матеріально-правовим наповненням поняття «позов» полягає в тому, що матеріально-правову сторону спору можна вирішити альтернативним (досудове врегулювання спору) способом, а переведення спору в судову площину запускає механізми реалізації процесуальних юридичних фактів, і вирішення спору за таких умов можливе лише шляхом дотримання процесуальної процедури врегульованої нормами цивільного процесуального права. Як результат, пред’явлення позову до суду чітко підтверджує перехід матеріально-правового спору на новий, процесуальний рівень, вказуючи на те, що «спір» набуває цивільної процесуальної оболонки під назвою «позов».

Єдність матеріально-правової та процесуальної сторін позову є суттєвою і для судової практики, оскільки, відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за заявою та в межах заявлених позовних вимог. Даючи відповідь на матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, суд відповідає на звернення позивача до суду про захист його права [29, с. 19].

Викладене дозволяє зробити проміжний висновок, що в понятті «позов» більше процесуальних, ніж матеріально-правових ознак, а застосовуючи арифметичні величини до визначення поняття «позов» можна припустити, що позов, як правове явище, на 2/3 складається з процесуального наповнення та пов’язаного з ним наслідками, і на 1/3 із наповнення матеріально-правового.

Досліджуючи зміст поняття «позов» науковцями часто наголошується, що позов це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або інтересу. На мою думку, виходячи з аналізу положень Цивільного кодексу України або Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. не можна категорично стверджувати, що особа, яка звертається до суду має за мету захистити виключно порушені, оспорювані або невизнані права, свободи чи інтереси. Порушення, оспорювання або невизнання прав, свобод чи інтересів є результатом прояву юридичних фактів, що вже відбулись або існують в реальному часі.

Разом з тим, у ЦК України містяться норми, що дозволяють особі звернутись до суду із захистом своїх прав у випадку існування лише загрози їх майбутнього порушення. Наведу декілька прикладів. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.

Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Можливість застосування захисту суб’єктивних цивільних прав у зв’язку з можливістю їх майбутнього порушення передбачена ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. відповідно до якої агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

Практична реалізація положень вказаних норм, зокрема ч. 2 ст. 386 ЦК України, знаходить відображення безпосередньо в судовій практиці. Розглянемо наступний приклад. До Городищенського районного суду Черкаської області із позовом звернулась ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка вказала, що вона є власником жилого будинку по вул. Б.Хмельницького, 2 у м. Городище, Черкаської області, її присадибна ділянка межує з відповідачем ОСОБА_2, яка збудувала вбиральню з порушеннями санітарних норм на відстані 5,2 м від його житлового будинку, що є порушенням санітарних норм. На зауваження позивача відповідач не реагує, а тому позивач просив зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від його жилого будинку, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92. Керуючись ч. 2 ст. 386 ЦК України та п. 3.25а ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» суд позов задовольнив у повному обсязі та зобов’язав ОСОБА_2, усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від жилого будинку ОСОБА_1, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92 [30].

Приклад практичного застосування положень ст. 1163 ЦК України є цивільна справа вирішена Рівненський міським судом Рівненської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що мешкає в будинку АДРЕСА_2, Рівненської області, який належить йому на праві приватної власності. По сусідству з будинком позивача АДРЕСА_1 відповідач займається бджільництвом, утримує пасіку, що нараховує понад десяток з відповідною кількістю бджолиних сімей. Наявність такої кількості бджіл в безпосередній кількості на відстані 6 метрів від будинку позивача, особливо у весняно-літній період створює незручності в проживанні та користуванні земельною ділянкою та іншим майном та завдає шкоди здоров’ю членам сім’ї, особливо дітям. Бджоли залітають на земельну ділянку, роблять неможливим обробляти ділянку. З приводу загрози безпеки життю членам сім’ї позивач неодноразово зверталась в сільську раду та просила відповідачку прийняти міри безпеки.

Суд застосувавши ст. 1163 ЦК України, Закон України «Про бджільництво» від 22.02.2000 р., накази Міністерства охорони здоров’я України та вважаючи доведеним факт того, що розміщення відповідачами вуликів з бджолиними сім’ями хоча і на своїй присадибній ділянці, але поблизу від будинку позивачки, не відповідає вимогам санітарно-захисних зон, оскільки бджолина пасіка знаходиться у безпосередній близькості від житлового будинку позивача, тобто без дотримання певних відстаней позов задовольнив у повному обсязі зобов’язавши ОСОБА_2, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку [31].

Наведені приклади належним чином підтверджують той факт, що звернення осіб до суду із захистом своїх прав може відбуватись не лише за метою захисту вже порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України), але й у випадку існування загрози життю, здоров’ю або майну у майбутньому або пов’язане з можливістю порушення майнових прав.

Детальний аналіз доктринальних підходів та положень чинного законодавства щодо визначення поняття «позов» дозволяє мені запропонувати наступне його визначення. Позов ‒ це пред’явлені до суду для розгляду та вирішення у визначеному процесуальному порядку матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами.

Висновки. Позов це процесуальне явище, що нерозривно поєднує в собі процесуальні та матеріально-правові складові, перебуваючи тим самими в площині юридичних фактів. Передумовами виникнення позову є звершені юридичні факти матеріально-правового змісту. Завершеність юридичних фактів полягає в тому, що спірні відносини на момент звернення до суду не вдалось врегулювати мирним шляхом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду є процесоутворюючим юридичним фактом, що обумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване в статті визначення поняття «позов», на мою думку, найбільш вдало відображає процесуальну та матеріальну сторони позову, як єдиного поняття та засвідчує його приналежність як до сфери процесуальних юридичних фактів, так і юридичних фактів, породжуваних матеріально-правовими відносинами. При цьому, сформульоване визначення «позову» не претендує на доктринальну універсальність, а лише відображає власне бачення досліджуваної в даній статті проблематики. У будь-якому випадку багатоманітність доктринальних підходів до визначення поняття «позов» вкотре підтверджує складність формулювання єдиного його визначення, зокрема і такого, що претендуватиме на законодавче закріплення.

Література:

1. Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І, Радченко та ін.; за ред. В.В, Комарова. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ 252 с.
2. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
3. Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. ‒ Х.: ООО «Одиссей», 2001. ‒ 704 с.
4. Гражданський процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. /  Под ред. М.К. Треушникова. ‒ М.: ООО «Городец-издат», 2000 ‒ 672 с.
5. Цивільний процес України / О.А. Логінов, О.О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 368 с.
6. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
7. Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / (Тертышиков В.И.). ‒ Издание пятое, дополненное и переработанное. ‒ Харьков: Косум, 2001. ‒ 432 с.
8. Гражданський процесс. Курс лекций / В.Н. Паращенко. Серия: «Юридическая литература». ‒ Мн.: ИООО «право и економика», 2004. ‒ 254 с.
9. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М.: Высш. шк., 1975. ‒ 399 c.
10. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В.Ярков – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 640 с.
11. Гражданский процесс / под ред. К.С. Юдельсона. ‒ М., Юрид. литература, 1972. ‒ 439 с.
12. Гражданское процессуальное право России: учеб. / отв. ред. М. С. Шакарян. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М. : Былина, 1998. ‒ 504 с.
13. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – 192 с.
14. Иск в гражданском судопроизводстве: сборник /О.В. Исаенкова, А.А. Демичев, Т.В. Соловьева, Н.Н. Ткачева; под ред. О.В. Исаенковой. ‒ Москва : Волтерс Клувер, 2009. – 216 c.
15. Рязановский В. А. Единство процесса / В.А. Рязановский. ‒ М.: Юрид. бюро «Городец», 1996. ‒ 75 с.
16. Курс советского гражданского процессуального права/ Отв. ред. А.А. Мельников. ‒ М.: Наука, 1981, Т. 1. ‒ 463 с.
17. Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. М., 1959. ‒ 26 с.
18. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / І. О. Безлюдько [та ін.]; ред. С.С. Бичкова. ‒ К. : Атіка, 2006. ‒ 384 с.
19. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
20. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
21. Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59–63.
22. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
23. Комаров В.В. Радченко П. І.  Цивільні процесуальні правовідносини та їх субʼєкти: навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. ‒ Київ : НМК ВО, 1991. ‒ 104 с.
24. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х. : Основа, 1992. – 416 с.
25. Картузова І.О. Поняття, елементи та види адміністративного позову / І.О Картузова // Юридичний вісник. ‒ 2013. ‒ № 3. – С. 94-101.
26. Елисейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учеб. пособие / П.Ф. Елисейкин; Яросл. гос. ун-т. ‒ Ярославль: ЯГУ, 1975. ‒ 93 с.
27. Паскар А.Л. Поняття та роль юридичних фактів у виникненні цивільних процесуальних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. – 2010. ‒ № 12 (180). – С. 40-42.
28. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. (Основные вопросы учения об иске). ‒ Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965. ‒ 190 с.
29. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 159 с.
30. Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 23.12.2013 р. (цивільна справа № 691/1833/13-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36462670
31. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10.02.2015 р. (цивільна справа № 559/2430/14-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42868735

Ключові слова: Братель процесуаліст, позов, юридичні факти, позовні вимоги, спірні правовідносини, позивач, відповідач, суд.

Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

В науковій статті розглянуто поняття та види юридичних фактів-подій в аспекті розвитку цивільних процесуальних правовідносин. Досліджено процесуальні особливості впливу юридичних фактів-подій на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: подія, юридичні факти, юридичні факти-події, цивільні процесуальні правовідносини.

В научной статье рассмотрено понятие и виды юридических фактов-событий в аспекте развития гражданских процессуальных правоотношений. Исследованы процессуальные особенности влияния юридических фактов-событий на возникновение, изменение или прекращение гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: событие, юридические факты, юридические факты-события, гражданские процессуальные правоотношения.

In the scientific article the concept and the types of legal facts events in terms of civil procedural legal. Studied procedural peculiarities of legal facts influence events on the occurrence, change or termination of civil legal proceedings.

Key words: event, legal facts, legal facts-events, civil procedural legal relationships.

Постановка проблеми. Теорія юридичних фактів значного поширення набула в сфері сучасних правовідносин. Багато поколінь науковців присвятили свої інтелектуальні праці дослідженню поняття, змісту та класифікації юридичних фактів з метою забезпечення розвитку правової науки та задоволення потреб юридичної практики. Вивчення самого явища «юридичні факти» дозволяє зрозуміти та осмислити механізми зародження та подальшого розвитку правових відносин. У своїй більшості питання юридичних фактів розглядаються в монографіях, дисертаціях, статтях, підручниках з теорії держави і права, а також у галузевих юридичних науках шляхом дослідження самого поняття юридичних фактів та здійснення їх різноглибинної класифікації. Окреме місце юридичні факти посідають в теорії та практиці цивільного процесуального права, а практичний зміст і наукова цінність теорії цивільних процесуальних фактів полягає в тім, що вона вивчає один з аспектів фактичної обґрунтованості правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Відсутність глибинних та вузько галузевих наукових досліджень питань теорії процесуальних юридичних фактів обумовлює приділення окремої уваги вказаному правовому явищу в умовах постійної зміни та удосконалення вітчизняного цивільного процесуального законодавства.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання визначення поняття, видів та класифікації юридичних фактів на різних етапах розвитку правової науки розглядались такими науковцями як: С.С. Алексєєв, С.А. Зінченко, З.Д. Іванова, В.Б. Ісаков, М.С. Кельман, О.О. Красавчіков, О.Г. Мурашин, О.В. Петришин, М.А. Рожкова, О.Ф. Скакун, А.К. Стальгевич, Р.О. Халфіна, М.В. Цвік та інші. Разом з тим, юридичні факти, як правове явище не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні окремих аспектів впливу «події», як одного з видів юридичних фактів на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві прийнято розуміти передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами, а тому з впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів.

В спеціальній юридичній літературі наводяться різні класифікації ознаки юридичних фактів. Не вдаючись до питань змістовної класифікації юридичних фактів зупинимось лише на найбільш відомому поділі юридичних фактів за вольовим критерієм, а саме поділі на дії та події.

Зауважимо, що серед юристів одним із перших класифікацію юридичних фактів за вольовою ознакою здійснив Є.В. Васьковський поділяючи їх на дії і події [1, с. 98].

Дії – це конкретні життєві обставини, що залежать від волі людини та безпосередньо нею втілюються. Вони є різновидом правомірної свідомої поведінки суб’єкта правовідносин, яка своїм вольовим характером відрізняється від інших проявів існування особи (рефлексів, інстинктів тощо). У свою чергу, неправомірна поведінка суб’єкта правовідносин також може обумовлювати настання певних процесуальних юридичних фактів.

Події – це конкретні життєві обставини, що виникають та існують незалежно від волі людини та непідвладні їй. Життєві обставини у вигляді подій можуть набувати юридичного значення у випадках прямого посилання на них у законодавчих актах або в договорах як таких, що породжують правові наслідки.

Великий тлумачний словник сучасної української мови слово «подія» тлумачить як те, що порушує усталений звичайних хід життя; що-небудь важливе, видатне [2, с. 1009].

З огляду на окреслену мету даної наукової статті події, як юридичний факт часто виступають підставами виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Особливість реалізації подій в цивільному процесуальному праві полягає в їх не безпосередньому, а опосередкованому прояві в результаті вчинення відповідних процесуальних дій учасниками цивільного процесу.

Настання певної події як життєвої обставини прямо не обумовлює настання процесуальних юридичних наслідків. Опосередкований характер події є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для цивільного процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва).

З впевненістю можна говорити про існування в праві своєрідних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення правовідносин, призводять до зміни прав та обов’язків, або припиняють цивільні процесуальні правовідносини.

У повсякденному житті цілий ряд подій у своєму зародженні можуть залежати від волі людини, зокрема народження людини, її смерть. Крім цього сучасний стан розвитку науки і техніки збільшує можливості людини впливати на процеси і явища природи. Ті явища, які сьогодні не залежать від волі і свідомості людини (повені, землетруси), в майбутньому можуть стати керованими або частково керованими процесами. Разом з тим, зазначена властивість не містить практичного навантаження для площини цивільного процесу, адже керованість вказаними процесами не матиме прямого впливу на процесуальні відносини. Для цивільного процесу практичне значення матимуть наслідки впливу вказаних «керованих» подій на хід розвитку самого процесу.

Серед значного розмаїття класифікаційних ознак поділу юридичних фактів-подій розглянемо їх поділ абсолютні та відносні.

Абсолютні події – це явища, виникнення і розвиток яких не пов’язані з вольовою діяльністю суб’єктів. До їх числа відносяться стихійні лиха та інші природні явища (повінь, посуха, землетрус тощо). До абсолютних юридичних подій слід віднести такий юридичний факт, як природна смерть особи. Вказаний вид абсолютних, тобто не обумовлених ні в якій мірі вольовою діяльністю людей, юридичних подій може бути об’єднано в групу явища, що виражають прояв сил природи незалежно від дій та свідомості людини. Абсолютні юридичні події у своєму складі не вичерпуються тільки цією групою юридичних фактів. Говорячи про події, які є значущими для цивільного процесуального права, не слід забувати про такий важливий юридичний факт як закінчення часу, в т.ч. встановленого для вчинення відповідних процесуальних дій.

Відносні події – це явища, що виникають з волі суб’єктів, проте розвиваються і виникають незалежно від їх волі. Так, смерть в результаті вбивства людини є відносною подією, адже сама подія (смерть) виникла в результаті вольових дій вбивці. Разом з тим, ця подія (смерть) стала наслідком патологічних змін в організмі потерпілого, вже не залежать від волі вбивці.

В цивільному праві загальноприйнятим вважається той факт, що народження людини є юридичною подією. Проте, проектуючи це припущення на поняття «подія» виходить, що народження людини або не обумовлено вольовою діяльністю людей, або незалежно від волі осіб може призводити до виникнення процесуальних правовідносини. Народження особи є відносною юридичною подією, при якій діяльність деяких суб’єктів майбутнього правовідношення хоча й існує, проте юридично байдужа.

Відносні юридичні події є явищами, причиною виникнення яких є вольова людська діяльність, що впливає на подальший розвиток даного явища тільки до певного моменту, після якого явище виступає і розвивається самостійно і на своєму заключному етапі розвитку призводить до виникнення юридичних наслідків. Так, народження людини є підставою для виникнення у неї цивільної процесуальної дієздатності передбаченої ст. 28 ЦПК України.

Отже, юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу.

Розглянемо деякі аспекти впливу та реалізації юридичних фактів-подій в площині цивільних процесуальних правовідносин.

Подія у вигляді народження фізичної особи призводить до виникнення у неї цивільної процесуальної правоздатності (ст. 28 ЦПК України), проте для набуття подією юридичного значення необхідне вчинення відповідних процесуальних дій.

Так само, подія у вигляді досягнення особою повноліття наділяє її цивільною процесуальною дієздатністю (ст. 29 ЦПК України) дозволяючи їй особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді. Разом з тим, для прояву цивільної процесуальної дієздатності необхідне вчинення особою дій у вигляді звернення до суду з відповідною заявою або вчинення судом процесуальних дій з метою залучення її до участі в процесі в якості відповідного учасника цивільного процесу.

Слід розуміти, що наділення особи цивільною процесуальною правоздатністю в результаті її народження та в подальшому наділення її цивільною процесуальною дієздатністю в результаті досягнення відповідного віку не призводить автоматично до виникнення та розвитку цивільних процесуальних правовідносин.

Іншим проявом події в цивільному процесі виступає смерть фізичної особи, яка може розглядатись як абсолютний або відносний юридичний факт-подія. В загальному розумінні смерть як юридична подія як правило, виступає правоприпиняючою юридичною подією [3, с. 167].

З позиції цивільного процесуального законодавства смерть фізичної особи, як подія, пов’язується з настанням або можливістю настання відповідних процесуальних юридичних наслідків, зокрема:

1)     припинення у фізичної особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності (ст. ст. 28-29 ЦПК України). Смерть фізичної особи призводить до повного припинення у особи цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. При цьому для суду має значення сам факт смерті, що підтверджується відповідним документом (свідоцтво про смерть). Інші ознаки приналежності даної події до абсолютної чи відносної для суду не мають практичного значення;

2)     застосування процесуального правонаступництва у випадку, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (ст. 37 ЦПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Смерть фізичної особи обумовлює виникнення та реалізацію низки процесуальних дій та настання юридичних фактів. Насамперед, зацікавлена особа повинна подати заяву та проінформувати суд про смерть сторони чи третьої особи, які були учасниками процесу. Наступною процесуальною діє суду є розгляд вказаної заяви та, у випадки позитивного її вирішення, винесення відповідної ухвали про залучення до участі у справі правонаступника. Винесена ухвала, як процесуальний документ та юридичний акт призводить до юридичного факту ‒ прийняття в обов’язковому порядку правонаступником усіх дій, вчинених в цивільному процесі особою, яку він замінив та набуття власних процесуальних прав та обов’язків.

За аналогією з правонаступництвом позивача норми ЦПК України не забороняють процесуальне правонаступництво третьої особи із самостійними вимогами, оскільки така третя особа має всі права позивача, то, відповідно, щодо неї можливе правонаступництво;

3)     розгляд цивільної справи іншим суддею спочатку, якщо під час процесу помер суддя, який розглядав справу. Відповідно до ст. 123 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. [4] повноваження судді припиняються у разі його смерті. Норми ЦПК України (глава 3 розділ І) безпосередньо не врегульовують порядок заміни судді, який помер в процесі розгляду справи, іншим суддею. Для вирішення такої ситуації застосовуються положення ст. 159 ЦПК України, яка передбачає, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, при цьому справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку. Враховуючи, що ст. 159 ЦПК України не містить чітких вказівок на підстави за яких допускається заміна судді, цілковито можна припускати, що такою підставою є в т.ч. і смерть судді, як особи, яка здійснює правосуддя в цивільних справах.

Буквальне тлумачення ч. 2 ст. 159 ЦПК України дозволяє зробити висновки про наявність нібито певної правової суперечності, пов’язаної з визначенням порядку розгляду цивільної справи спочатку. Так, у досліджуваній частині статті йдеться про заміну саме «одного із суддів». Відповідно до ст. 18 ЦПК України цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду, в судах апеляційної інстанції колегією у складі трьох суддів, в суді касаційної інстанції колегією у складі не менше трьох суддів, у Верховному Суді України колегіально.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 12.02.2015 р. справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, – колегією суддів. Частиною 2 цієї статті чітко визначено: «суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд».

Змістовне тлумачення другого речення ч. 2 ст. 159 ЦПК України («У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку») повинно здійснюватись в аспекті системного аналізу як норм ЦПК України, так і Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. Вказаний аналіз норм дозволяє констатувати, що при одноособовому розгляді цивільної справи в суді першої інстанції під заміною одного із суддів слід розуміти саме заміну судді як працівника суду, який в силу покладених на нього законом повноважень здійснює правосуддя в цивільних справах діючи як суд та представляючи орган судової влади.

У разі смерті судді в процесі розгляду цивільної справи призначення нового судді здійснюється з дотриманням вимог ст. 11-1 ЦПК України, яка визначає загальні засаді функціонування автоматизованої системи документообігу суду та у відповідності до Положення автоматизовану систему документообігу суду, затвердженої рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [5]

4)     обов’язок суду зупинити провадження у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво (п. 1 ч. 1 ст. 201 ЦПК України). Смерть фізичної особи може бути передумовою виникнення у матеріальному праві загального (універсального) правонаступництва суб’єктивних цивільних прав з подальшою його проекцією на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на досліджувану нами проблематику зазначимо, що суд повинен зупинити провадження у справі для забезпечення можливості спадкоємцям після прийняття спадщини вступити у цивільний процес за умови, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для настання комплексу процесуальних дій та юридичних фактів, які полягають у наступному. Особи, які вважають себе спадкоємцями подають заяву до суду, якою інформують про смерть спадкодавця, який виступав стороною у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації суд виносить ухвалу про зупинення провадження у справі до залучення до участі у справі правонаступника (п. 1 ч. 1 ст. 203 ЦПК України);

5)     закриття провадження у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України). Норми ЦПК України не передбачають чіткого та вичерпного переліку спірних правовідносин за яких не допускається процесуальне правонаступництво. В цьому відношенні досліджуваний п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України на пряму пов’язаний з нормами цивільного та сімейного законодавства. Головною підставою для застосування вказаного пункту є наявність спірних правовідносин, які нерозривно пов’язані з особою, яка є стороною у справі. Смерть фізичної особи у вигляді юридичного факту-події є передумовою настання спадкових правовідносин. Відповідно до ст.1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.

Не допускають правонаступництва деякі, крім вище вказаних, сімейні правовідносини. Зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України), якщо в процесі розгляду справи помирає батько або мати, які виступали відповідачем в процесі.

Таким чином, смерть фізичної особи, як юридичний факт-подія виступає передумовою для закриття провадження у справі. Для цього зацікавлена особа (спадкоємець) або інша зацікавлена особа подає до суду заяву повідомляючи про смерть сторони у справі. Після отримання заяви та перевірки представленої інформації на предмет того, які саме спірні правовідносини не допускають правонаступництва, з дотримання всіх процесуальних вимог суд виносить ухвалу про закриття провадження у справі. Винесена ухвала закріплює правоприпиняючий процесуальний юридичний факт;

6)     залишення заяви без розгляду якщо належним чином повідомлений позивач повторно не заявився у судове засідання (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України). Так, після повторного належним чином повідомлення про час та місце розгляду та до дня призначеного судового засідання може настати смерть позивача, що унеможливить його прибуття до суду. За певних обставин, відсутність у судді, або інших осіб, які беруть участь у справі будь-якої інформації про смерть позивача, як юридичного факту-події може бути підставою для винесення судом ухвали про залишення заяви без розгляду;

7)     настання умов для проведення заочного розгляду справи (ст. 224 ЦПК України). Проводячи аналогію з попереднім прикладом можна змоделювати ситуацію при якій, після повторного належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи останній помирає. Комплекс таких факторів як смерть відповідача (юридичний факт-подія), розписка відповідача про одержання судової повістки, відсутність у судді та осіб, які беруть участь у справі інформації про смерть відповідача слугуватимуть умовою для винесення судом ухвали про заочний розгляд справи;

8)     можливість виклику відповідача до суду через оголошення у пресі. Відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК України відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення у пресі. Припустимо, що після відкриття судом провадження у справі помирає відповідач, якому суд надіслав повістку про виклик до суду. В результаті смерті відповідача (юридичний факт-подія) вручити повістку останньому не представляється можливим. В свою чергу у судді та осіб, які беруть участь у справі може бути відсутня інформація про смерть відповідача. На практиці вирішення такої ситуації, з метою економії процесуального часу розгляду справи, судами здійснюється з урахуванням ч. 3 ст. 122 ЦПК України. У вказаній частині визначено, що у разі якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. При цьому подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі. Аналогічне положення визначено ч. 9 ст. 74 ЦПК України. У змодельованій нами ситуації виходить, що у випадку відсутності у судді інформації про смерть відповідача, за умови існування інформації про зареєстроване місце проживання, останньому надсилаються повістки про виклик, які з об’єктивних причин повертаються до суду з відміткою поштової установи про неможливість вручення. За таких умов суд, з дотриманням вимог ч. 9 ст. 74 та ч. 3 ст. 122 ЦПК України вважає відповідача повідомленим про місце та час розгляду справи, що дозволяє йому перейти до її заочного розгляду. Слід зазначити, що суди повсякчасно дотримуються вказаної процедури при розгляді цивільних справ.

Проте, деякі судді вважають за можливе застосування виклику відповідача до суду через оголошення у пресі виходячи за межі вказаної процедури. Так, наприклад, Васильківським міськрайонним судом Київської області при розгляді у 2010-2011 р.р. цивільної справи № 2-389/2011 р. за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу [6] при відкритті провадження у справі з органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи було отримано інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) особи С. та особи С., якою підтверджено їх реєстрацію за однією адресою. Вказаним особами два рази підряд було надіслано повістки, які повернулись до суду з відміткою про неможливість їх вручення у зв’язку з відсутністю вказаних осіб за постійним місцем проживання. Після цього суд запропонував позивачеві надіслати телеграму про виклик вказаних осіб на судове засідання, яка також вручена не була. Враховуючи це, судом було застосовано виклик відповідачів до суду шляхом публікації судової повістки у пресі.

Отже, цілковито можна допустити, що неявка особи, місце проживання якої підтверджено органом реєстрації місця перебування та місця проживання особи може бути викликана її смертю, про що суду буде не відомо. Суд, в деякій мірі виходячи за рамки положень ЦПК України намагається використати всі процесуальні можливості для повідомлення відповідача про час та місце розгляду справу, що і підтверджує нашу позицію про можливість застосування виклику останнього до суду через настання юридичного факту-події у вигляді смерті відповідача.

Крім вищевикладеного, в якості окремого юридичного факту-події можна розглядати тимчасову або тривалу непрацездатність особи, яка бере участь у розгляді цивільної справи, викликана її хворобою. Захворювання особи традиційно розглядається як юридичний факт-подія, що не залежить від волі людини. Для цивільного процесуального права в даному аспекті має значення тривалість захворювання особи.

Не тривале захворювання особи може слугувати підставою для відкладення розгляду цивільної справи відповідно до ст. 169 ЦПК України. Для цього сторона, або особа яка бере участь у справі повинна завчасно повідомити суд про наявність у неї хвороби, з подальшим підтвердженням цієї обставини медичним документом, а суд вказану причину не прибуття до суду може визнати поважною. Як результат, судом виноситься ухвала про відкладення розгляду цивільної справи на певний час.

Тривале ж захворювання сторони може бути підставою для застосування судом права на зупинення провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 202 ЦПК України), якщо таке захворювання підтверджено медичною довідкою та виключає можливість явки до суду протягом тривалого часу.

Абсолютні або відносні юридичні факти-події (повінь, землетрус, пожежа в результаті блискавки, умисний підпал, коротке замикання) можуть бути підставою для реалізації такої процесуальної дії як відновлення втраченого судового провадження, передбаченого ст.ст. 402-409 ЦПК України. Протягом останніх років в Україні непоодинокими стали випадки виникнення пожеж в приміщеннях судів. Так, наприклад, 11.03.2014 р. сталася масштабна пожежа у двоповерховій будівлі Яворівського районного суду Львівської області в результаті чого значна частина архіву суду була знищена вогнем. Як наслідок, настання юридичного факту-події призводить до можливості застосування відновлення втраченого судового провадження у цивільній справі за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

Висновки. Як і всякі інші життєві обставини, події можуть бути віднесені до юридичних фактів-подій в тому випадку, якщо вони тягнуть за собою виникнення відповідних процесуальних юридичних наслідків. Це можливо лише тоді, коли норма права передбачає для відповідної моделі події настання відповідних наслідків. Такий висновок обумовлений тим, що юридичні факти-події, як обставини, не залежні від волі людини, не можуть розглядатися в якості самостійних процесуальних юридичних фактів: події набувають значення тільки в поєднанні з процесуальними діями, а отже, не мають ознаки самостійних процесуальних фактів, які здатні спричиняти настання процесуальних наслідків.

Як результат можна говорити про існування в цивільному процесуальному праві певних юридичних фактів-подій, які самостійно або у сполученні з іншими юридичними фактами зумовлюють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права. ‒ СПб.: Книж. маг. Н.К. Мартынова, 1894. ‒ 168 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.

3. Анікіна Ґ.В. Смерть фізичної особи як юридичний факт / Г.В. Анікіна // Університетські наукові записки. ‒ 2008. ‒ №4 (28). ‒ С. 166-170.

4. Про судоустрій і статус судів: Закон України в редакції від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ ст. 132.

5. Положення автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. // [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/

6. Цивільна справа № 2-389/2011 р. Васильківського міськрайонного суду Київської області за позовом Л. до С. та С. про стягнення боргу // Архів Васильківського міськрайонного суду Київської області.