GOAL » власть

ІНФРАСТРУКТУРНІ СТРАТЕГІЇ: ФОРМУВАННЯ НОВОГО КОНЦЕПТУ

admin — Mon, 18 Jan 2021 09:30:41 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності, стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання. Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення. Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3]; С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5], В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11] та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17]; О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ] Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91]. Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

- наукова обґрунтованість;

- відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

- орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

- ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

- баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

- ясність та однозначність;

- логічність, послідовність та ієрархічність;

- здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

- співвідношення із часовими та математичними параметрами;

- спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

- наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

- визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури, а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації, взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру). Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
мета і строки реалізації;
напрями реалізації;
очікувані результати реалізації стратегії;
фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року” [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні, оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні, розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах, визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу. Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року» з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.

Список використаних джерел:

1. Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
Ліпкан В. А. Безпековий вимір Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс]. 2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008 № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works. He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf

Фобия силы – утрата власти

admin — Wed, 23 Apr 2014 13:29:07 +0000

Вчера 27 марта произошло довольно интересное событие:
1. КМУ намерен уволить 80 тысяч сотрудников милиции – в ВРУ был подан проект Закону Украины “О предотвращении финансовой катастрофы и создании предпосылок для экономического роста в Украине”, зарегистрированном в ВРУ № 4576 от 27 марта 2014 года.
2. В районе 21 часа произошел штурм ВРУ представителями ПС.
Анализ происходящих событий, а также история приходов во власть некоторых политиков имеет такую картину:
1. Первый приход был ознаменован скандалом с “Коброй” после чего, подразделение специального назначения было ликвидировано. Впоследствии, после ухода данного лица, его работа была возобновлена.
Целесообразно отметить, что создание любого подразделения происходит не по простому велению Министра МВД, а вследствие долгой и кропотливой работы рабочей группы, которая изучает зарубежный опыт, целесообразность этого подразделения, функциональное назначения, невозможность дублирования функций и т.д. На этот процесс государством также выделяются немалые деньги. И вот простым росчерком пера, ликвидируется целое подразделение милиции. Какие для этого был правовые основания? Кто вернет потраченные на его создание деньги в бюджет? Кто просчитал риски от ликвидации данного подразделения, прежде всего для того же бюджета, уровня безопасности страны? Куда ушла вся материально-техническая составляющая, как был использован громадный опыт офицеров “Кобры”?

2. С приходом того же лица был ликвидирован Беркут. По данному факту у меня был отдельный пост от 4 марта.

3. И вот 27 марта 2014 года вносится предложение о сокращении правоохранительных органов:

Предлагается сократить общую численность МВД на 79400 лиц (с 324400 лиц до 245000 лиц), Службы безопасности на 3350 лиц (с 33500 лиц до 30150 лиц), Управления госохраны – на 299 лиц (с 2993 лиц до 2694 лиц) и прокуратуры – на 2263 лица (с 22630 до 20367)”, – говорится в пояснительной записке к законопроекту.
http://zn.ua/UKRAINE/kabmin-nameren-uvolit-80-tysyach-milicionerov-142086_.html

Таким образом в процентном соотношении происходит такое сокращение:
МВД – 24, 47 %
СБУ – 10%
Прокуратура – 10%
УДО – 10%

Если сокращение УДО Украины объяснимо: с продажей объектов госсобственности, государственных дач, а также изменения условий пожизненного содержания многих государственных чиновников, проданное имущество перейдет в частные руки,количество о объектов госохраны изменится – такое сокращение, по крайней мере, логично и хоть как-то объяснимо. Хотя сегодняшние критерии формирования данной

структуры, работы по выявлению угроз и т.д. заслуживают отдельного внимания и научной разработки. Скажу лишь одно: В Украине государственная охрана осуществляется без применения теории безопасности, а вся подготовка сотрудников в профильном Институте сводится к доминирования практического освоения тех или иных навыков. Это безусловно важно, но как показали последние события, можно метко стрелять, перебивать головой кирпичи и демонстрировать иную показуху, но без соответствующего информационно-аналитического прогнозного и иного обеспечения деятельности Президента Украины наша страна и дальше буде заниматься охраной, так и не выйдя на уровень “безопасности”. Далее развивать этот тезис не буду в данном посте.

Но вот что касается МВД, СБУ Прокуратуры, то тут возникает множество вопросов:

источники формирования данного предложения
обоснованность принятия данного решения
математически просчитанная целесообразность от реализации этого решения не в понятиях экономии бюджета, а в категориях уровня роста преступности, диверсий, возможных терактов, сепаратизма …

Где просчитанная и научно обоснованная позиция по принятию такого важного решения? Если высшие должностные лица руководствуются лишь экономией бюджетных средств, то такой подход является критичным и прямым предательством национальных интересов. Время и история еще поставят этим событиям свою оценку.

Сегодня прослеживается четкое и планомерное уничтожение силовой составляющей внутренней безопасности.
Под предлогом “не поддаваться на провокации”, “необходимости правильно выглядеть в глазах мирового сообщества”, “защиты запутавшихся в российской пропаганде граждан” происходит предательство национальных интересов, происходит уничтожение нашей страны, попрание основ Конституционного строя и полное разрушение национальной гоcударственности.

1) Дискредитация Беркута с последующей его ликвидацией.

Фабула: раз Беркут нарушал Закон – значит весь (около 4 000 сотрудников) он должен быть разогнан.
В уголовном праве нет коллективной ответственности – она персонифицированная. Потому нужно было четко
установить виновных лиц, доказать их виновность в суде и привлечь к ответственности. По такой же логике можно и нужно было разогнать украинский парламент: раз депутаты принимали законы, которые, уничтожают украинскую государственность, украинскую нацию, историческую память, не способствуют реализации национальных интересов – значит и ВЕСЬ парламент нужно было распустить.
2) Дискредитация Альфы.
В интернете появляются кадры, на которых сняты люди в военной форме, которые якобы являются сотрудниками Альфы и которые якобы принимали участие в определённых событиях.
Фабула: Альфа принимала участие в расстреле людей на Майдане, необходима люстрация.
3) Дискредитация Сокола.
Фабула: при задержании Сашка Билого сотрудники Сокола превысили служебные полномочия и уничтожили данного гражданина Украины.
4) Дискредитация ВВ.
Фабула: снайперы Омеги принимали участие в расстреле.

Какой итог: 1) отсутствие сил специального назначения;

Вот реальный результат “борьбы с пособниками режима”. Потому исторически будет дана надлежащая оценка действиям всех должностных лиц, причастных к уничтожению сил национальной безопасности и доведению до сдачи национальных интересов, умышленному предательству и коллаборационизму – фактически к уничтожению страны. 2) полный разгул организованной преступности, там где нет сепаратизма;
3) расцвет сепаратизма, бандитизма и иных проявлений организованной вооруженной преступности.
4) угроза потери государственности
5) полная и реальная угроза всем составляющим сфер национальной безопасности.

В условиях активизации алгоритмов дестабилизации, угроз информационному пространству, значительному росту преступности, прежде всего в организованных формах, активизации деятельности диверсионных групп и т.д. – данное решение выглядит популистским, и таким, которое не отвечает национальным интересам.

Напомню, что национальный интерес определяется не каким-либо одним лицом, единолично.
Как говорил Софокл: НЕ ГОСУДАРСТВО – ГДЕ ВЛАДЫКО ОДИН.

Это, прежде всего объективная категория – жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности Украинского народа, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет и его прогрессивное развитие.

Відповідно до Ст. 6. Пріоритети національних інтересів Закону України “Про основи національної безпеки України”
Пріоритетами національних інтересів України є:

гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;
розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;
захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;
зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;
забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;
створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;
збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;
забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;
розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;
інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Таким образом интеграция в европейское пространство является значимой лишь в том случае, если будут реализованы иные, выше стоящие интересы. Сегодняшнее правительство самовольно поменяло приоритеты, сделав ставку на внешние силы поддержки (которые до президентских выборов вряд ли окажут реальную финансовую, военную и иную действенную, а не демагогическую помощь), не утруждая себя работай по созданию условий для внутренней интеграции и консолидации людей, восприятия всеми представителями многонациональной украинской нации в Украине новой власти, и прежде всего ее легитимации в сознании людей. Вместо этого, на фоне нарушения территориальной целостности, реальной угрозы государственному суверенитету происходят дезинтеграционные события в обществе, наращивается потенциал для нестабильности прежде всего во всех регионах, включая и Западную Украину, которую, почему-то, просто игнорируют в своих позициях о сепаратизме многие аналитики. И которая не очень-то стремится помочь Киеву в налаживании диалога с Востоком.

На фоне этих событий, нынешний и.о. премьера акцентированно смещает свою риторику в экономическую плоскость, не давая обществу понимания того, что конкретно делается сегодняшней властью для интеграции общества. Мышление данного человека понимаемо: экономист по сути и по стилю мышлению никогда не может стать политиком, ибо политика не есть экономика, и в сильных странах именно политика определяет экономику. Этот бич, при условии дальнейшего превалирования экономических подходов и прихода во власть иных экономистов на высшие должности это может привести страну в кабальную зависимость от западного капитала и экономическое рабство.

Ликвидация и уменьшение правоохранительных органов, не включение в органы власти представителей юго-восточных областей лишают вне политического дискурса огромную часть украинской нации.

Потому не русские нас разделяют: а те, кто сегодня у власти,

они принимают самое прямое участие в том, чтобы различия превратить в разность и чуждость.

В условиях реальной угрозы национальной безопасности, неспособности и неэффективности международной (НАТО, ОБСЕ) и коллективной систем безопасности (Договор о коллективной системе безопасности – ОДКБ)

сокращение правоохранительных органов (для справедливости ради нужно добавить еще почти 4 000 сотрудников Беркута, которых ликвидировал с чьей-то подачи Аваков; а также уволившихся сотрудников Альфы и других подразделений; угроза срыва набора в ведомственные ВНЗ военной организации) – является существенным ослаблением внутренней безопасности и существенно снижает возможность эффективного противостояния реальной военной агрессии невозможно.
Именно это и выгодно внешнему агрессору: слабость внутри государства, отсутствие эффективных и действенных правоохранительных органов, отсутствие уверенности граждан в способности милиции защитить их права и свободы, а отсюда и формируемое недоверие к власти – живительные причины для повторного силового сценария изменения власти внутри страны, который на руку России. Причем это изменение может быть совершено руками самих же “обиженных правоохранителей”.

С учетом почти 30 процентного некомплекта состава милиции, оперативная обстановка на местах приближается к порогу безвозвратно неконтролируемой органами государственной власти.

Чем слабее страна внутри, тем быстрее Россия осуществит под разными предлогами свое вторжение в материковую часть нашей страны.

Что делать:
Отбросить амбиции, объединиться по принципу: прощение через покаяние, не дать повода врагам нации (любой нации и политической принадлежности) для агрессии – вот первейшие задачи нашей страны. Потому маскируемая под необходимость экономических реформ ликвидация силовой составляющей – фобия силы, которая может лишить навсегда власти тех, кто к ней пришел в феврале 2014 года.
Грушевский уже совершил такую трагическую ошибку, разогнав отряды Сечевых Стрельцов. Итог известен: ликвидация украинского государства.

Могущество и престиж страны зависят, в первую очередь, от таланта и способности ее народа

(Маргарет Тетчер)

С верой в единение таланта и способностей к великому прощение сынов и дочерей украинской нации!

Теги: Россия, Софокл, Тетчер, Украина, агрессия, безопасность, власть, внутренняя безопасность, недоверие к власти,покаяние, прощение, сила, силовая составляющая, силы безопасности, стратегия, тактика, угроза, утопия, фобия

Квалиметрия безопасности или зачем нужен ГУБОП?

admin — Thu, 24 Nov 2005 14:56:47 +0000

ЛИПКАН Владимир Анатольевич,

кандидат юридических наук,

заместитель начальника кафедры проблем управления Национальной академии внутренних дел Украины

Борьба с коррупцией или борьба коррупции

Вакханалия коррупции

За последние годы коррупционный беспредел с одной стороны, стал настолько невыносим, а с другой настолько реален, что по сути сама коррупция в украинском обществе стала восприниматься как обыденная вещь. Ее необузданность всколыхнула не только низшие и средние эшелоны власти, но и докатилась до высших. Граждане нашей страны стали не просто говорить о коррупции как о явлении, плотно и надолго вошедшем в нашу жизнь, они стали искать выход. Можно было устроить открытый судебный процесс, но на торжество правосудия в последнее время надеялись лишь заядлые романтики. Можно было устроить вендетту или же просто организовать акты гражданского неповиновения, инициировать создание автономий. И отдельные попытки были. Логичным и вполне прогнозируемым стало поведение людей во время выборов Президента Украины в период с октября 2004 года по январь 2005 года. Почему люди вышли на улицу? Ответ прост: они устали жить по-старому, они не хотят жить при коррупции.

Однако политическая коррупция далеко не единственная болезнь нашей страны. И хотя в последнее время политика стала превалировать практически во всех сферах жизни, хотел бы акцентировать внимание на иных, не менее весомых и важных моментах. Речь пойдет об организованной преступности и ее воздействии на политику государства.

Политика и бизнес: инь и янь украинской реальности

За последние годы в нашей стране произошла трансформация организованной преступности. Причем эта трансформация проходила не только в виде усовершенствовании форм деятельности, но и эволюции самого содержания. Произошло сращение организованной преступности и власти и образование так называемой криминократии, то есть правления оргпреступности. Возникает закономерный вопрос: а как же это произошло?

Первоосновой сращения конечно же является коррупция, которая служит своеобразным проводником идей, форм и методов деятельности организованной преступности, насаждения собственной субкультуры. Однако не следует забывать, что именно организованная, а не общеуголовная преступность, представляет собой некий конгломерат дельцов теневой экономики, олигархов и вооруженных формирований, стремящихся не только к материальному обогащению, но и достижению власти. Именно в таком тесном симбиозе они могут воздействовать не только на правопорядок, а и в целом на систему общественных отношений.

Не секрет, что за последнее время в органах власти стали появляться люди, чье криминальное прошлое известно не только их родственникам и судье, вынесшей обвинительный приговор. Надругательство над властью, нарушение её незыблемости и сакраментальности привело к тому, что фактически все крупные должности стали занимать не профессионалы, а те кто, или за кого, могли проплатить деньги. Снова-таки, наличие коррупции в органах власти является цикличным, ибо лицо, пришедшее за деньги на должность, должно эти деньги отработать. Интересным является и тот факт, то именно организованная преступность стала лоббировать продвижение своих людей на руководящие должности в наиболее прибыльных предприятиях. К сожалению, не стали исключением и правоохранительные органы.

В такой ситуации, политика стала заложницей экономики, а вернее сказать заложницей интересов компрадорской буржуазии; слияние экономических интересов последней с организованной преступностью и стало причиной слияния политических интересов страны с экономическими интересами отдельной группы людей, гордо именующей себя — олигархи. Именно поэтому одним из приоритетов нынешнего руководства страны является реализация провозглашенного ими лозунга об отделении политики от бизнеса.

Зачем нужен ГУБОП?

В ст.7 Закона Украины «Про основы национальной безопасности Украины», прямо указано на то, что распространение коррупции, взяточничества в органах государственной власти, сращение бизнеса и политики, организованной преступной деятельности является угрозой национальным интересам в сфере государственной безопасности. Таким образом МВД, являясь одним из субъектов обеспечения внутренней безопасности страны, на прямую должно реагировать на данную угрозу. Однако встает следующий вопрос: а кто будет осуществлять защиту национальной безопасности, например, от коррупции в органах государственной власти? Участковый инспектор, следователь, патрульный милиционер? Конечно же нет.

Именно поэтому, осознавая угрозу внутренней безопасности, еще в 1993 году специальные подразделения по борьбе с организованной преступностью МВД Украины были выделены из блока криминальной милиции Законом Украины «Про организационно-правовые основы борьбы с организованной преступностью». И сделано это было не спроста. Главным и, хотел бы подчеркнуть, обоснованным аргументом в пользу данного решения стало то обстоятельство, что компетенция спецподразделений БОП отлична от компетенции иных оперативных служб милиции. Это кардинальное отличие состоит в том, что подразделения БОП осуществляют борьбу исключительно с организованными преступными группами и их коррумпированными связями. Это не под силу сотрудникам уголовного розыска, а тем более участковым, следователям и иным сотрудникам органов внутренних дел в силу иной специфики их работы.

Бесспорно, можно оспаривать саму эту идею. Например, в России и Белоруссии данные подразделения, некоторое время пребывая в самостоятельности, были возвращены блоку криминальной милиции. Как следствие, после того, как состоялось слияние, произошло усиление коррумпированности правоохранительных органов, усиление позиций организованной преступности, укрепление связей между политикой и бизнесом.

Поэтому, как мне представляется, нет необходимости копировать негативный опыт наших соседей. Более того, в эпоху провозглашенной евроинтеграции, свои взоры следует обращать на Европу, которая недвусмысленна в решении данного вопроса. Так, например, в Великобритании существует не только управление по борьбе с организованной преступностью, но отдельным правоохранительным органом является Национальная криминальная разведывательная служба, в задачи которой входит добывание, обработка, анализ, накопление и рациональное использование разведывательной информации по основным направлениям борьбы с организованной преступностью. В Германии также имеется отдельное подразделение, которое осуществляет борьбу только с организованной преступностью. Если же взять другие страны, например США, то там вообще создано огромное ведомство, одной из основных задач которого является борьба с организованной преступностью — ФБР.

И такой подход является достаточно обоснованным, ибо разница между карманными воришками и дельцами теневой экономики, отдельными хулиганами и бригадой киллеров весьма велика. И сколько бы кто-то не пытался показать отсутствие необходимости отдельной правоохранительной структуры по борьбе с организованной преступностью, окружающая действительность и реальность сегодняшнего дня говорят об обратном. Хотя можно попытаться предположить, кому же все-таки сегодня мешает УБОП.

Кому выгодна ликвидация спецподразделений БОП?

Бесспорно, очень многим политикам и бизнесменам выгодно, чтобы УБОПа не было. В таком случае некоторые отрасли народного хозяйства вообще останутся недосягаемыми для правоохранительных органов, более того будет утеряна и разрушена сама методология борьбы коррупцией и оргпреступностью, которые являются угрозами национальной безопасности. Поэтому можно смело предположить, что те, кто ратует за упразднение УБОПа под разным предлогом (передачи его функций СБУ, переподчинения и включения в блок криминальной милиции и т.д.) фактически создают почву для реализации угроз национальной безопасности.

Ликвидация подразделений БОП выгодна организованной преступности по следующим основным причинам:

1) позволит беспрепятственно осуществлять организованную преступную деятельность в жизненно важных сферах функционирования государства;

2) значительно уменьшит возможность изобличения организованной преступной деятельности вследствие отсутствия профессиональных правоохранительных структур;

3) позволит осуществлять продвижение своих членов в органы государственной власти;

4) создаст благоприятные условия для расширения воздействия организованной преступности на жизненно важные сферы функционирования государства;

5) кардинально укрепит связь политики и бизнеса, что приведет к формированию замкнутого цикла олигархического правления в стране;

6) создаст благоприятную почву для коррупции в органах государственной власти;

7) создаст возможность ввоза в страну оружия, боеприпасов, взрывных веществ и средств массового поражения, радиоактивных веществ;

8) будет способствовать сепаратизму, попыткам автономизации отдельных регионов страны по этническому признаку;

9) заложит фундамент для ослабления внутренней безопасности страны;

10) существенно усложнит реализацию курса на евроинтеграцию.

Иными словами: ликвидация УБОПа в качестве самостоятельного оперативно-разведывательного ведомства МВД является угрозой национальной безопасности.

В целом, ликвидация данного подразделения прежде всего выгодна организованной преступности в лице ее лидеров, коррупционных связей в органах государственной власти, региональным бизнес-кланам, для которых УБОП представляет собой чуть ли ни единственную серьезную угрозу сращению частного бизнеса и государственной политики. Таким образом, кому как не коррупционерам выгодно исчезновение сильной и могущественной структуры. Итак, коррупция объявляет бой.

И не ради досужего интереса закономерно возникает вопрос: а что же такого делает УБОП, что от него так и хотят поскорее избавиться, какие задачи стоят перед ним? Ибо в последнее время в СМИ УБОП видится лишь в роли монстра, осуществляющего политические репрессии над неугодными режиму лицами и дающим недостаточный процент от раскрытых МВД преступлений.

Во избежание недомолвок и пересудов следует просто-напросто знать, что такое УБОП, и какие основные задачи на него возложены.

Задачи подразделений БОП

Основной задачей, стоящей перед подразделениями БОП, является противодействие:

деятельности организованных преступных групп,
проникновению их членов в органы государственной власти;
расширению их воздействия на процессы, происходящие в государстве и обществе.

Данное противодействие осуществляется путем проведения оперативно-розыскных мер.

На первый взгляд тривиальные задачи, однако не только лишь в самих задачах, а в содержании процесса противодействия кроются коренные отличия данных подразделений от подразделений уголовного розыска, входящих в блок криминальной милиции. Их суть состоит в том, что противодействие коррупции подразделениями БОП направлено на изобличение государственных служащих, занимающих особо ответственное положение. Именно это положение является наиболее уязвимым с точки зрения возможности оказания противоправного воздействия на социальные процессы в масштабе всей страны. Именно это положение создает условия для создания коррупционных связей.

Не менее важной задачей спецподразделений БОП является добывание, аналитическая обработка и предоставление Министру внутренних дел информации о состоянии и тенденциях развития организованной преступности и коррупции в государстве для ее использования в планировании деятельности иных служб МВД Украины, более того — иных правоохранительных органов, а также в органах законодательной и исполнительной власти.

Квалиметрия безопасности или специфика оценки эффективности деятельности УБОПа

Именно поэтому нельзя подходить к оценке деятельности данного подразделения с позиций количества раскрытых преступлений. Главная задача специальных подразделений БОП не раскрывать преступления, а выявлять негативные тенденции, осуществлять превентивное воздействие на причины и условия могущие привести к совершению преступлений. Причем именно данные подразделения занимаются борьбой с беловоротничковой преступностью, преступлениями в сфере киберкоммерции, где предотвращенный вред измеряется миллионами гривен. По сути дела создание данной структуры как раз и преследовало цель: собрать воедино специалистов высокого класса для осуществления воздействия на криминогенные факторы и недопущение причинения ущербу государству во всех жизненно важных сферах.

Сказанное дает мне все основания заявить, что при оценке эффективности деятельности подразделений БОП необходимо разработать иные критерии, которые должны основываться не на количественных, а на качественных показателях. Данную задачу с успехом на теоретическом уровне решает такое научное направление как квалиметрия.

Нельзя сравнить задержание, например, 3 карманных воришек, и предотвращение установления коррупционных связей высокопоставленного должностного лица с иностранными компаниями для лоббирования их интересов. А так и выходит: в первом случае «для статистики» раскрыто 3 преступления, а во втором — ноль.

Тем более, как можно вообще сравнивать раскрытые преступление с процессом добывания, аналитической обработкой и предоставлением Министру внутренних дел информации о состоянии и тенденциях развития организованной преступности и коррупции в государстве. Ведь эта информация используется не только в МВД, но и в деятельности иных правоохранительных органов, а также в органах законодательной и исполнительной власти. Таким образом ,разведывательные возможности подразделений БОП используются во всех заинтересованных органах государственной власти, а стало быть носят межотраслевой характер.

Выход в данном случае видится в пересмотре позиции касательно оценки деятельности данных подразделений.

Сильный ГУБОП — сильная Украина

На мой взгляд, прежде всего, необходимо исключить практику оценки данных подразделений по каким-либо количественным показателям. Внимание следует сосредоточить исключительно на конкретных результатах:

1) предотвращения тяжких последствий для жизненно важных интересов личности, государства и общества вследствие осуществления организованной преступностью коррупции;

2) изобличения участников реально опасных для охраняемых законом интересов организованных преступных групп;

3) прекращения их деятельности.

Выполнение данных задач станет возможным при создании вертикальной системы подчинения структуры ГУБОП с подчинением ее руководителя непосредственно Министру внутренних дел, исключая какую бы то ни было подчиненность на местах территориальным управлениям органов внутренних дел.

Это обусловлено необходимостью самостоятельного осуществления комплекса агентурно-оперативных и оперативно-технических мероприятий в соответствии с действующим законодательством, что позволит избежать любого давления на ход и результаты их работы, расшифровку проведенных мероприятий.

Бесспорно, что существующая нормативно-правовая база не в достаточной мере регулирует данные вопросы, одним из выходов мне видится принятие закона про криминальную разведку, в котором бы нашли свое место вопросы функционирования УБОПа в качестве оперативно-разведывательной службы, которой он де-факто и является. Это позволит в кратчайшие сроки избавиться от профессионально негодных и компрометирующих службу своей противоправной деятельностью работников. Более того, развить и приумножить профессиональное ядро, имидж службы и государства в целом.

Сильной стране нужны сильные специальные службы. Одной из них является структура ГУБОП, использование могучего потенциала которой позволит не только говорить, но и реально реагировать на весь комплекс угроз национальной безопасности.