Володимир Володимирович Майоров,

консультант ГОСЛ

Актуальність обраної теми

Сьогодні постала необхідність у новому розумінні загрози міжнародного тероризму, його асиметричного характеру, поєднаного із ростом продажу зброї і нарощування військового потенціалу провідними архітекторами світової безпеки.

Актуальність написання даної статті полягає у недостатній розробленості підходів до побудови ефективних механізмів протидії міжнародному тероризму, зокрема недостатній теоретичній розробці питань його розмежування з екстремістською діяльністю.

Мета статті: запропонувати авторське бачення щодо розмежування міжнародного та екстремізму.

Гіпотеза: екстремізм є родовим поняттям щодо тероризму; сутнісною ознакою, що різнять дані явища виступає насильство.

Методологія дослідження: проблемний підхід, компаративний підхід, структурно-функціональний підхід, логіко-семантичний і догматико-юридичний підходи, структурно-функціональний аналіз, конвент-аналіз, моделювання.

Поняття міжнародного тероризму.

Слід зазначити, що в Україні проблеми боротьби з міжнародним тероризмом розглядаються лише як перспективні. І хоча наша держава бере постійну участь у різноманітних навчаннях та спільних нарадах з даних питань, насправді дана тема не є очевидно пріоритетною. І про це свідчить не лише мій практичний досвід, а й проведений контент-аналіз наукових публікацій, присвячених проблемам боротьби саме з міжнародним тероризмом [1-6]. У той же час, наприклад в Росії, майже у кожному науковому журналі чи то юридичного, чи то політичного, чи то соціологічного профілю можна зустріти наукове дослідження, присвячене проблемам протидії тероризму. Теж можна спостерігати у при затвердженні тем дисертаційних досліджень. Проблеми міжнародного тероризму розглянуті лише у декількох дисертаціях, що значно знижує можливість аналізу наукових підходів вітчизняних дослідників.

Певним чином заповнити наукову індиферентність до зазначених питань можна, звернувшись до закону України „Про боротьбу з тероризмом”. Для того, щоб досягти мети поставленій у даній статті, доцільно спочатку розглянути поняття тероризму і терористичної діяльності, складові компоненти яких уможливлять вийти на розуміння міжнародного тероризму, а отже і досягти кінцевої мету: вичленення суттєвих ознак, що різнять міжнародний тероризм від екстремізму. Отже, відповідно до даного закону терористична діяльність – діяльність, яка охоплює:

r    планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;

r    підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;

r    організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах;

r    вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;

r    пропаганду і поширення ідеології тероризму;

r    фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм.

У свою чергу, терористичний акт – злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. Отже, очевидним з аналізу даних визначень очевидним є те, що терористична діяльність охоплює поняття терористичного акту.

Поряд із визначенням поняття терористичного акту, у ст. 1 даного закону дається визначення іншого важливого поняття. Міжнародний тероризм – здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Відтак, логіко-семантичний аналіз даних понять уможливлює здійснити наступні висновки:

r    поняття терористичної діяльності є ширшим за поняття міжнародного тероризму;

r    поняття міжнародного тероризму тим чи іншим чином сфокусовано біля родового поняття „насильство”, у той час як поняття терористичної діяльності є більш ширшим, оскільки включає вербування, підготовку, фінансування терористських груп тощо;

r    законодавче визначення поняття міжнародного тероризму фактично ототожнюється з кримінально-правовим розумінням тероризму, що не відповідає його змісту, і фактично дане визначення описує лише кримінально-правове розуміння тероризму як явища суспільної дійсності.

Взагалі, на наш погляд, дискусійним залишається сам підхід законодавця до одночасного виокремлення таких понять, як: тероризм, терористичний акт, терористична діяльність. Не практичні виникають проблеми із правозастосуванням даного закону, оскільки назва закону не відповідає його меті. Адже при безпосередній діяльності із протидії злочинності, передусім чиниться вплив не на тероризм, як суспільно небезпечну діяльність, а не терористичну діяльність, яка охоплює не лише дії, пов’язані із насильством і загрозою його застосування, а й з вербуванням, фінансуванням, навчанням терористів. Відтак, фактично за змістом закону йдеться про протидії терористичній діяльності, а не про боротьбу з тероризмом.

Більше того, самі автори даного закону припускаються логічних помилок, оскільки тероризм визначається як суспільно небезпечна діяльність…, технологічний тероризм — злочин,…, а міжнародний тероризм — суспільно небезпечні насильницькі діяння.

Законодавча некоректність із визначенням родових понять значно ускладнює змістовну дискусію щодо розуміння законодавцем понять „тероризм” і „терористична діяльність”. Але за даних законодавцем визначень стає можливим приєднатися до висновків, висловлених нами вище, і констатувати, що поняття „терористична діяльність” є ширшим за поняття „тероризм” у такому тлумаченні, як воно є у чинному законі „Про боротьбу з тероризмом”.

Така ж термінологічна плутанина спостерігається і в інших наукових джерелах, де фактично актори блукають манівцями, підмінюючи поняття терористичної діяльності і власно тероризму [7].

Прикладом, автори Конвенції Організації Американських Держав „Про боротьбу з тероризмом і захопленням заручників” зазначили, що терористичні акти не можуть вважатися політичними злочинами через підвищену суспільну небезпеку. Наперед відома нелегітимність насильства в рамках тероризму ставить його за межами правомірних засобів політичної боротьби, через що будь-які посилання на політичну природу даного насильства не можуть слугувати йому виправданням.

Така невизначеність зі змістом понять призводить до висунення не зовсім обґрунтованих, на наш погляд, думок. Так, спірною нам видається думка В.Устинова, який зазначає, що державі відмовлено у праві захищати себе, а права групи чи організації, що ведуть боротьбу, опиняються невиправдано пріоритетними, оскільки форми відповіді з боку власно держави різко обмежені як міжнародним, так і внутрішнім правом, а щодо осіб, котрі чинять насильство таких обмежень не існує [8].

Держава, як ніхто інша на сьогодні захищена і володіє головним інструментом формування політики і впливу на суспільні групи будь-якої орієнтації — це законодавство. При чому ми акцентуємо увагу саме на законодавстві, а не на праві, оскільки не будь-яке законодавство є правовим. Держава може врегулювати будь-які суспільні відносин за допомогою закону, при чому забезпечивши механізм його реалізації, аж до застосування примусу. Відтак, саме держава може прийняти таке законодавство, що вчинення будь-яких актів, що спрямовані на підрив (на думку правлячої еліти) влади, конституційного ладу можна буде розцінювати чи то як тероризм, чи то як екстремізм, чи то як сепаратизм тощо. Отже, соціальні групи, що є не згодними з правлячим режимом, не мають законних можливостей для реалізації своїх думок для втілення своїх ідей вдаються до вчинення різних акцій, аж до терористичних. Держава ж, захищена законодавством, має законний (і не завжди правовий) дозвіл на забезпечення реалізації закону і фізичне припинення різного роду акцій.

Більше того, мало виправданою видається дана теза колишнього генерального прокурора і у світлі ведення Російською Федерацією перманентної антитерористичної операції, вірніше казати — війни. Яскравіше дана ситуація проявляється при проведенні антитерористичних операцій такими державами як Ізраїль та США, які фактично здійснюють позасудову фізичну ліквідацію лідерів терористських та інших екстремістських угруповань, котрі загрожують національним інтересам або безпеці цих держав. Наголосимо, що нині, найменш захищеними є особа, а найбільш — держава. Що ж стосується ефективності цивільного демократичного контролю, а також контролю з боку міжнародного співтовариства, то історія з проведенням без санкції Ради Безпеки ООН військової операції в Іраку, фактичний розвал Югославії при мовчазній згоді європейських країн, котрі, маючи спільні сили швидкого реагування, не змогли нічого протиставити бажанню США знищити останнього прибічника Росії в Європі, свідчать про неефективність і фактичну однобічність роботи ООН, яка де-факто перетворилася на рупор США. Окрім цього, не виключено, що укріплення та зміцнення НАТО, передусім як політико-військової організації, певним чином з часом зменшуватиме вагомість та впливовість Ради Безпеки ООН, а також у більш загальному плані підриватиме авторитет ООН, здебільшого плані можливостей цієї організації діяти за власним алгоритмом, не нав’язаним США або впливовими транснаціональними корпораціями.

У даному аспекті більш ефективним вбачається погодитись із думкою В.В. Крутова, що у сучасний період  на перший план в якості мотиваційної основи, що живить і виправдовує терористичну діяльність, усе частіше виступають ідеї, що відбивають національно-територіальні, етнічні і релігійні інтереси, при чому особливо прогресує у цьому смислі мусульманський фундаменталізм [9].

Нині можна констатувати, що міжнародний тероризм стає більш небезпечним, оскільки, акти тероризму вчинюються не одинаками нігілістами, як це було наприкінці 19 століття, або радикальними угрупованнями, які ставили тактичні цілі (середина 20 століття), а членами терористських груп, які послуговується власно розробленим світоглядом, теоретичними концепціями, які фактично обґрунтовують законність і справедливість здійснення терористичної діяльності (дії Хезболах у серпні 2006 року, які ледь не призвели до початку регіональної арабо-ізраїльської війни).

Відтак, доцільно казати про те, що сучасний міжнародний тероризм постійно трансформується. На наш погляд, в рамках здійснення протидії даному явища більш коректно послуговуватися термінологією „міжнародна терористична діяльність”, оскільки подвійне розуміння з позицій діяльнісного підходу власно терористичної діяльності і тероризму навряд чи вносить ясність і розуміння як у полі теоретичних напрацювань, та і у безпосередній практичній діяльності.

Поняття екстремізму.

Підходячи до визначення поняття „екстремізму”, на наш погляд, доцільно скористатися пропонованим українським дослідником В.А.Ліпканом алгоритмом теоретичного дослідження сутності того чи іншого явища через послідовне вивчення та співставлення дефініцій поняття, що презентовані в наукових джерелах, енциклопедіях та нормативно-правових актах [10].

Отже, у нормативно-правових актах України юридичне визначення терміну „екстремізм ” відсутнє. Воднораз варто зазначити, що існує Указ Президента України від 18 березня 2003 року N 228/2003 „Про Положення про Антикризовий центр”, в якому Антикризовий центр визначено постійно  діючим дорадчим органом, утвореним для зміцнення взаємодії центральних  органів  виконавчої влади  та  координації  здійснюваних  ними заходів щодо реалізації державної  політики  у  сфері  запобігання  і  подолання  кризових ситуацій, що спричинені терористичними актами або екстремістськими проявами (виділено мною — В.М.). Утім, визначення поняття „екстремістські прояви” відсутнє. Отже, фактично, оскільки зміст цих „проявів” залишається таємницею, то і змістовна діяльність даного центру також є не зрозумілою, оскільки, поряд з цим, юридичне визначення терористичних проявів у національному законодавстві також відсутнє (так само як і даному указі).

Звернемось до законодавства інших країн, зокрема Росії. 25 липня 2002 року було ухвалено закон Російської Федерації „Про протидію екстремістській діяльності”. Зазначимо, що назва закону, на наш погляд, є більш вдалою і вірною порівняно із назвою українського закону „Про боротьбу з тероризмом”.

У статті 1 дається визначення ключовим поняттям. Отже, екстремістська діяльність (екстремізм): 1) діяльність громадських і релігійних об’єднань, або інших організацій, або засобів масової інформації, або фізичних осіб з планування, організації, підготовки і здійснення дій, спрямованих на:

r    насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації;

r    підрив безпеки Російської Федерації;

r    захоплення або привласнення владних повноважень;

r    створення незаконних збройних формувань;

r    здійснення терористичної діяльності;

r    збудження расової, національної або релігійної ворожнечі, а також соціальної ворожнечі, пов’язаної з насильством або закликами до насильства;

r    приниження національної гідності;

r    здійснення масових безладів, хуліганських дій і актів вандалізму по мотивах ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі, а рівно по мотивах ненависті або ворожнечі відносно якої-небудь соціальної групи;

r    пропаганду винятковості, переваги або неповноцінності громадян за ознакою їх відношення до релігії, соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності;

2) пропаганда і публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки або атрибутики або символіки, схожих з нацистською атрибутикою або символікою до ступеня змішення;

3) публічні заклики до здійснення вказаної діяльності або здійснення вказаних дій;

4) фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню або здійсненню вказаних дій, зокрема шляхом надання для здійснення вказаної діяльності фінансових коштів, нерухомості, учбової, поліграфічної і матеріально-технічної бази, телефонної, факсимільної і інших видів зв’язку, інформаційних послуг, інших матеріально-технічних засобів.

У Шанхайській Конвенції по боротьбі з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом екстремізм визначається як будь-яке діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, рівно як насильницьке посягання на громадську безпеку, у тому числі організація у вище зазначених цілях незаконних збройних формувань або участь у них.

Дане визначення є більш вузьким за пропоноване вище. На наш погляд, воно не відповідає змісту екстремізму як крайнім формам певної поведінки, при чому не лише насильницької, як це презюмується у даній конвенції. Ми схильні підтримати російського законодавця у його розумінні екстремізму, оскільки в рамках закону, наголосимо, закону, що регулює відносин сфері протидії, а не призначення покарання, поняття екстремізму і екстремістської діяльності обожнюються. І це є конструктивним шляхом.

Утім, розширене тлумачення екстремістської діяльності російським законодавцем фактично перетворює будь-які прояви крайньої поведінки, навіть не насильницької, а й, прикладом, інформаційної на екстремізм. З чим нам важко погодитись в світлі формування демократичного суспільства в Україні.

Отже, у нормативно-правових актах, характерними ознаками, які описують поняття екстремізму, є: насильство, пропаганда насильства, винятковості, переваги або неповноцінності з мотивів  ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі; фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню.

Стосовно визначення даного поняття в енциклопедичних джерелах. Парадоксальна ситуація склалася в українській правничій думці. Попри випуск фундаментальних праць: Юридична енциклопедія у 6 томах, а також Міжнародної поліцейської енциклопедії, у них не міститься визначення поняття екстремізму [11;12].

У словнику іноземних слів зазначається, що екстремізм походить від латинського слова „extremus” і означає прихильність до крайніх поглядів і заходів (переважно в політиці), у той час як екстреміст — людина, що дотримується крайніх поглядів, прибічник крайніх заходів [13]. Дещо ширше визначення даного поняття можна знайти у краткому політичному словнику, де екстремізм визначено як прихильність до крайніх поглядів і заходів, у політичному сенсі означає прагнення вирішувати проблеми, досягати поставлених цілей із застосування самих радикальних методів, включаючи усі види насильства і терору [14].

Відтак, в енциклопедіях характерними ознаками, що описують екстремізм, виступають: крайність (поглядів і дій), радикальність; будь-яке насильство.

Наукова думка щодо даних питань є більш строкатою. Так, Авдєєв Ю.І. зазначає, що екстремізм — соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, однією з яких є тероризм [15].

Російський дослідник О.М.Хлобустов іде шляхом не надання дефініції, а описування вища за допомогою його сутнісних ознак. Він вважає, що екстремізм — агресивна поведінка особистості, найбільш суттєвими зовнішніми проявами якої є, по-перше, нетерпимість до думки опонента, орієнтованого на загальноприйняті у даному суспільстві норми; по-друге, схильність до прийняття крайніх (силових) варіантів рішення проблеми; по-третє, неприйняття консенсусу як цінності і ділового інструмента повсякденної діяльності; по-четверте, неприйняття прав особистості та її самої як самоцінності [16]. Відтак, ключовим моментом, на якому фокусує увагу О.М.Хлобустов, виступає неприйняття певного алгоритму у соціумі.

На думку екс-генерального прокурора Російської Федерації В.Устинова екстремізм становить собою соціально-політичне явище, одну з форм політичної боротьби, котра характеризується запереченням тих, що склалися, державних, громадських інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність, знищити для досягнення власних прагнень. У своїх діях екстремісти можуть використовувати різні методи: від ненасильницьких (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки), до різного ступеня легітимності насильницьких (масові заворушення, страйки, громадянська непокора, терористичні акти, методи партизанської війни) [17]. Характерним для В.Устинова є концентрація уваги на опису шкоди від екстремістської діяльності інституціональному механізму, дещо залишаючи поза увагою окремих осіб і громадян, їх права та свободи.

Цікавим є підхід Б.К. Мартиненко, котрий компілюючи вже розроблені підходи до класифікації тероризму, намагається описати екстремізм.

Він виділяє наступні форми екстремізму: 1) політичний екстремізм (спрямований на знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку „лівого” і „правого толку”); 2) національний екстремізм (захист власної нації, її прав та інтересів, її культури та мови, поєднане із абсолютним запереченням при цьому подібних прав для інших); 3) націоналістичний екстремізм (прагнення до відокремлення, відособлення); 4) релігійний (виявляється у нестерпності до представників різних конфесій або жорсткому протиборстві у рамках однієї конфесії).

Причому, абсолютно не важко помітити, що автор навряд чи винайшов оригінальність та ексклюзивність у класифікації екстремізму, яка здебільшого дуже помітно нагадує компільоване кліше різноманітних класифікацій тероризму, які широко репрезентовані у науковій як вітчизняній, так і зарубіжній літературі [18-25].

Отже, можна резюмувати, що крокування уторованими шляхами щодо різноманітних компіляцій класифікацій тероризму матиме результат з нульовою сумою: велика кількість класифікацій, виокремлення різноманітних характеристик тероризму, які здебільшого детерміновані мотивом, нічого нового щодо усвідомлення сутності тероризму, а відтак і відповідних рис, що різнять його від екстремізму, не дають. Більше того, класифікація будь-якого явища має здійснюватись за формами його прояву як системної одиниці, а не через описування окремих характеристик (елементів).

Це обумовлено тим, що міжнародний тероризм, як явище є багатогранним, характеризується великою кількістю критеріїв для класифікації, постійною зміною форм прояву, а також системних характеристик. Більше того, з часом тероризм набуває все більше транснаціонального характеру, а самі терористські групи залучають до власної діяльності інші сегменти злочинного світу. Так, упевнено можна констатувати, що поживним ґрунтом для міжнародного тероризму виступає нелегальна міграція, торгівля людьми, незаконна торгівля зброєю, а також конкурентна боротьба транснаціональних корпорацій, що ведуть боротьбу за встановлення контролю за світовими ресурсами.

Відтак, хоча тероризм і становить собою певним чином форму екстремізму, нам важко не констатувати той факт, що він поступово стає самодостатнім, автономним і фактично за певних умов може відокремитися від екстремізму у суто практичному аспекті, залишившись частиною останнього лише у теоретичних конструктах.

У даному аспекті вважаємо слушною думку українського фахівця з питань силової протидії різних форм інтенсивності Крутова В.В., який зазначає, що для осягнення сутності даного явища доцільно звернутися до тих факторів, яким породжується екстремізм, що уможливить вийти на сутнісні ознаки самого явища. Отже, екстремізм може бути породжений наступними факторами: зламом сформованих соціальних структур; зубожінням масових груп населення; економічною і соціальною кризою, що погіршує умови життя більшості населення; ослабленням державної влади і дискредитацією її інститутів; падінням виконавчої дисципліни; ростом антисоціальних проявів; розпадом колишньої системи цінностей; наростанням почуття обмеження національної гідності. При чому сам екстремізм В.В.Крутов визначає передусім як правовий нігілізм, ототожнюючи його із захопленням заручників, політичними вбивствами, збройними нападами на членів політичних партій [26].

Отже, інтегруючи дані положення, можна дійти висновку, що у наукових джерелах екстремізм здебільшого розуміється, як соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність ненасильницьких і насильницьких крайніх форм не прийняття алгоритму соціального управління в певному соціумі.

Розмежування міжнародного тероризму і екстремізму.

Відтак, синтезуючи вище наведені думки, можна дійти наступних висновків. Слід визнати, що домінуюча більшість дослідників даної тематики визнають, що тероризм є більш вузьким поняттям, і поняття екстремізму поглинає тероризм [27].

Так, прикладом, на думку В.Устинова, тероризм виступає для політичного екстремізму способом досягнення і утримання влади незаконним, насильницьким шляхом з усіма наступними наслідками. Тероризм виступає насильницьким злочинними методом досягнення і утримання влади для усіх сил національного, релігійного і політичного екстремізму [28]. При чому характерним є знову ж таки зосередження уваги В.Устиновим на інституціональних загрозах від екстремізму, що певним чином звужує його справжнє розуміння.

У даному аспекті конструктивнішою видається позиція В.В.Крутова, який вказує, що тероризм виступає проявом політичного екстремізму. Причому політичний екстремізм і тероризм пов’язані за такими напрямами: 1) соціальний тероризм (орієнтований на зміну аж до знищення того чи іншого соціально-політичного строю); 2) націоналістичний тероризм, що спонукуваний етно-сепаратистськими ідеями; 3) релігійний тероризм, сполучений або з боротьбою прихильників різних релігій і сект один з одним, або з прагненням скинути світську владу [29].

Цікавим в контексті розглядуваних проблем є думка В.В.Крутова, який вважає, що від звичайної політичної організації (яка навіть і може становити собою екстремістські налаштовану фракцію) терористичну вирізняє прагнення до знищення супротивника. Терористичні організації ідеологічно претензійні і прагнуть до негайних змін і перерозподілу влади, проте не всі утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством [30].

У питаннях розмежування тероризму і екстремізму як поживну для міркування можна узяти позицію українського тероролога В.П.Ємельянова, який справедливо зазначає, що важливим є розуміння тероризму саме як традиційного злочину, який володіє особливими кримінологічними характеристиками [31].

Однак, у цілому, цікавим є те, що більшість дослідників здебільшого обмежуються зазначенням на те, що тероризм є чи то формою, чи то видом, чи то насильницьким засобом реалізації екстремізму. Втім наукових досліджень, або хоча б здійснення наукового аналізу відмінних або тотожних рис не здійснюється. Так, наприклад, у роботі В.Устинова „Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика”, навіть названо так окремий пункт його роботи: „Экстремизм и терроризм: проблемы разграничения и классификации”, втім автор сам чітко не висловив жодної думки про те, що є екстремізм, що є тероризм, обмежившись  перерахуванням численних поглядів і демонстрацією обізнаності з роботами інших авторів, що, на нашу думку, не є достатньою підставою для відсутності власного погляду або хоча б підтримки певної позиції. Отже, автор, врешті-решт, так і не дав відповіді на головне питання: чим відрізняється тероризм від екстремізму [32].

Відтак, навіть у спеціалізованих дослідженнях даної тематики потребує копіткої праці процес виокремлення і відшукання відповіді на питання, поставлене нами на початку статті.

Більше того, якщо порівнювати законодавчі визначення понять терористичної і екстремістської діяльності в українському і російському законодавстві відповідно, можна дійти висновку, що екстремістська діяльність повністю поглинає терористичну.

Ще одне, виключно лінгвістичне питання. Ми схильні підтримати позицію В.А.Ліпкана, який ще у 2000 році у своїй роботі „Тероризм і національна безпека України” обґрунтував некоректність застосування щодо терористської діяльності терміну „терористична”, оскільки дана діяльність вчинюється людьми, вірним буде казати „терористська діяльність”, так само як широко вживаною і повсюди застосованою є термінологія „фашистська організація”, „екстремістська діяльність”, „сепаратистська група”, „іредентський рух”, а не „фашистична…, екстремістична…, сепаратистична…, іредентичний…” [33].

Висновки

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо дати власну відповідь, що ґрунтується на проведеному вище логіко-семантичному, догматичному, конвент-аналізові, а також власному практичному досвіді протидії тероризму.

З аналізу даних думок можна дійти наступних висновків:

1) екстремізм становить собою явище більш широке, ніж тероризм;

2) характерною ознакою тероризму виступає насильство, прагнення до знищення супротивника, у той час як не всі екстремістські утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством;

3) тероризм виступає традиційним злочином, що володіє особливими кримінологічними характеристиками, й то час як екстремізм характеризується множиною суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена окремими статтями КК України.

4) екстремізм не вичерпується насильством, а включає в себе ненасильницькі заходи (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки).

Примітки

1. 1.             Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. — К.: НБУВ, Юнона, 2002. — 723 с.
2. 2.             Глушков В.О. Політико-правові аспекти становлення боротьби з тероризмом в Україні // Український часопис прав людини, 1996. — № 2. – C. 31-35.
3. 3.             Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). — М.: NOTA BENE, 2000. — 320 с.
4. 4.             Кондратьєв Я.Ю., Сущенко В.Д. Організаційно-правові аспекти становлення системи боротьби з тероризмом в Україні // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 554 – 556.
5. 5.             Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
6. 6.             Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
7. 7.             Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 20-43.
8. 8.             Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 27.
9. 9.             Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 148.
10. 10.         Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.
11. 11.         Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — Т.1. — 1232 с.; 2005. — Т.2. — 1224 с.
12. 12.         Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцик., 1998. — Т.1: А – Г. — 672 с.; 1999. — Т. 2.: Д – Й. — 744 с.; 2001. — Т. 3.: К – М. — 792 с.; 2002. — Т. 4.: Н – П. — 720 с.
13. 13.         Словарь иностранных слов / Под ред. И.В.Лехина, С.М.Локшиной, Ф.Н. Петрова, Л.С. Шаумяна. — Изд. 6-ое, перераб. И доп. — М.: „Советская энциклопедия”, 1964. — С. 747.
14. 14.         Краткий политический словарь. — М.: Политическая литература, 1989.
15. 15.         Авдеев Ю.И. Терроризм как социально-политическое явление // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 41 – 42.
16. 16.         Хлобустов О.М., Федоров С.Г. Терроризм: реальность сегодняшнего состояния // // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 86.
17. 17.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
18. 18.         Миньковский Г.М., Ревин В.П. Характеристика терроризма и некоторые направления повышения эффективности борьбы с ним // Государство и право, 1997. — № 8. – С. 85.
19. 19.         Витюк В.В. Социальная сущность и идейно-политическая концепция современного «левого» терроризма: Автореф. дис… доктора философских наук: 09.00.08. — М.: АН СССР Ин-т социологических исследований, 1985. – С. 21.
20. 20.         Бояр-Сазонович Т.С. Проблемы классификации современного терроризма. — М., 1987. – С. 10-11.
21. 21.         Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 25.
22. 22.         Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. — М.: Междунар. отношения, 1983. – 223 с.
23. 23.         Латыпов У.Р. Междунaродно-правовая борьба с государственным терроризмом: Aвтореф. дис …канд. юр. наук./ АН СССР Институт государства и права. — М., 1988. – 20 с.
24. 24.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — 184 с.
25. 25.         Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
26. 26.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
27. 27.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — 560 с.
28. 28.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
29. 29.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
30. 30.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 150.
31. 31.         Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Харьков: Рубикон, 1997. – С. 65.
32. 32.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
33. 33.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — С. 45.

Ліпкан Володимир Анатолійович — начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент.

Майоров Володимир Володимирович — ад’юнкт кафедри управління в органах внутрішніх справ Київського національного університету внутрішніх справ.

Останніми часами питанням дослідження боротьби з тероризмом приділяється  чимала увага. По-перше, слід сказати, що в Україні прийнятий Закон України «Про боротьбу з тероризмом», який за задумом було спрямовано на врегулювання чималої кількості проблем, що виникають в сфері боротьби з тероризмом. Не можна не згадати і про закон України «Про основи національної безпеки України», в якому тероризм неодноразово згадується в якості загрози в різних сферах життєдіяльності. По-друге, можна констатувати про певне пробудження наукового інтересу до проблем дослідження тероризму, про актуальність чого зазначалося у наших роботах ще у 1998 році.

Втім, хоча останніми часами і можна констатувати про активізацію наукового інтересу до дослідження теоретичних і практичних проблем боротьби з тероризмом, в Україні поки відсутні адекватні розробки з цих питань. За виключенням монографій, написаних кількома українськими дослідниками, зокрема Крутовим В.В., Ємельяновим В.П. [1-5], Ліпканом В.А. [6-7] та Антипенко В.Ф. [8-10], українська наукова думка не може зараз похвалитися широким спектром думок на цьому напрямі. А велика кількість публікацій з даної тематики обмежується здебільшого розглядом кримінологічних та кримінально-правових питань. Більше того, проблеми боротьби з міжнародним тероризмом сфокусовані лише на тероризм за межами України, втім поза увагою лишаються важливі аспекти щодо можливостей дестабілізації національної безпеки міжнародними організаціями через організацію вчинення актів тероризму на території України. Відтак із проголошенням Президентом України курсу на євроінтеграцію, входження до НАТО проблеми входження України в європейський безпековий простір актуалізуються, так само як і проблема забезпечення національної безпеки, однією із загроз якій є міжнародний тероризм. Це і  обумовлює актуальність обраної для дослідження теми статті.

Саме тому мета статті полягає у тому, щоб поставити проблеми боротьби з міжнародним тероризмом в Україні в контексті її євроінтеграції.

Отже, нами вище було зазначено на певну активізацію наукового інтересу стосовно розглядуваних питань, втім така строкатість думок щодо боротьби з тероризмом, поєднана із чітко вираженою їх гомогенністю має певні причини.

По-перше, Україна лише зараз після 15 років незалежності окреслила (хоча лише в усній, а не письмовій формі, як це прийнято в інших країнах) стратегію свого розвитку, яка до цього часу носила багатовекторний характер, що унеможлювлювало говорити ані про стратегічних партнерів, ані тим більше про формування і творення власної стратегії у дійсному розумінні цього слова.

По-друге, на теренах колишнього СРСР вельми поширеною була думка про те, що будь-яка країна, котра виступає проти СРСР, є ворогом, а отже і можливим ініціатором актів тероризму. Зважаючи ж на той факт, що виступати проти такої імперії за тих часів могла лише інша імперія (США), було сформовано хибне уявлення про те, що тероризм є монополією або вірніше сказати прерогативним засобом розв’язання конфліктів в сфері міжнародних відносин. Як наслідок, навіть ніхто не міг навіть і уявити терористів в Афганістані та Іраку, які фактично перекреслили усі теоретичні моделі дослідників тероризму, таких як Л.Боннате, П.Вілкінсон, У.Лакер, Р.Клаттербак, А.Бакелеу, Г.Денікер, Д.Бел, Л.Діспо, Вайт та багатьох інших [11-18].

Безперечно, тероризм є ланцюговою реакцією на певні події. Але ця реакція є можливою не лише з боку супердержав, вона є можливою з боку будь-кого, хто є не згодним з тими чи іншими рішеннями. Баски в Іспанії бажають незалежності —  Іспанія не підтримує цього бажання, засобом зміни позиції Іспанії з боку басків є тероризм. Терористські групи в Росії, Косово, Сомалі, Руанді, Туреччині — їх мета полягає у тому, щоб змусити державу переглянути свою позицію щодо надання самостійності і незалежності тому чи іншому краю. І на це авторами, що намагаються описати тероризм, звертається певна увага. Втім, для України є важливим інше.

Із проголошенням курсу на євроінтеграцію, певним визначенням орієнтирів руху, відмова від проросійської політики, з одного боку вимальовується чітке обличчя нашої держави, передбачуваність її зовнішньої політики, а з іншого — створюються умови для формування потенційних вогнищ тероризму.

Сучасний курс нашої держави далеко не всім до вподоби. Амбітні заяви щодо входження до ЄС, ВТО, домовленості про відміну Конгресом США поправки Джексона Векніка у власній Конституції щодо України створюють певні умови до формування конфліктних ситуацій. Ми не будемо зачіпляти суперечок усередині держави, оскільки це є окремою темою дослідження. Але вважаємо за необхідне привернути увагу питанням боротьби з міжнародним тероризмом, при чому не з тією абстракцією і аморфністю у вигляді сил зла, котрі малюють деякі впливові держави, а з тими міжнародними терористським та іншими екстремістські налаштованими угрупованнями, які здійснюють свою діяльність на території України і загрожують її національній безпеці.

І йдеться навіть не про те, що ісламістські угруповання планують здійснення акцій проти урядових установ. Питання стоїть в іншому: розглядати міжнародний тероризм як загрозу національній безпеці України. Саме міжнародний тероризм на сьогодні є найбільш небезпечним для нашої держави. Зважаючи на природну поліконфесійність, багатонаціональність, існуючі сепаратистські настрої, намаганням політичних сил роз’єднати державу за багатьма ознаками (мовний, економічний, світоглядний тощо) особливу увагу слід приділяти міжнародним організаціям, які під виглядом здійснення законної діяльності, насправді формують підґрунтя для зменшення впливовості нашої держави, її розколу, підриву конституційного ладу і територіальної цілісності, не виключаючи застосування силових методів.

Аналіз виборчого процесу в Україні в період з жовтня 2004 по січень 2005 рр., а потім серпня 2006 року, дає усі підстави стверджувати, що українське суспільство ще не є достатньо згуртованим за для того, щоб відстоювати власну позицію, більше того — захищати національні інтереси. Причиною тому є несформованість української національної ідеї, одним з головних призначень якої як раз і є об’єднання розшарованого українського соціуму. Інтереси олігархічних груп подеколи видаються за національні, що врешті-решт закладає фундамент для майбутніх конфліктів, одним із засобів яких виступатиме тероризм. Причому світоглядна несформованість української нації не дає можливості говорити не лише про чітку зовнішню політику, а й позбавляє надії говорити про чітку та прозору внутрішню політику. Існування останньої закладає певні підвалини для унеможливлення зовнішнього маніпулювання суспільними процесами всередині держави. Одним з інструментів такого маніпулювання як раз і виступає тероризм, який може бути вчинений громадянами України на території України, для розв’язання внутрішніх українських проблем, втім ініційований з-за кордону. І саме це на нашу думку безпосередньо належить до міжнародного тероризму, оскільки завдання, які виконують громадяни країни, є ініційованими з інших держав, і фактично ті цілі, які переслідують громадяни є нав’язаними ззовні, а у більш глобальному плані вони відповідають геополітичним намірам тих чи інших міжнародних організацій або держав. Таким чином тероризм, який на перший погляд може здаватися внутрішнім (за своєю формою), насправді має міжнародні коріння, а відтак (за свою суттю) є міжнародним.

Звичайно може постати питання: чому міжнародний тероризм саме в такій інтерпретації є найбільш небезпечним для України?

Як один з варіантів відповіді можна навести наступні аргументи.

Україна по своїй суті і по ментальності не схильна використовувати насильницькі засоби для вирішення тих чи інших внутрішніх питань. Інша річ, що ці засоби можуть бути обрані за допомогою застосування певних механізмів сугестії (чи то інформаційних, чи то політичних, чи то економічних тощо), тобто бути інспірованими ззовні. І хоча за даних умов відбуватиметься застосування протиправних дій з боку громадян всередині країни, за своїм змістом вони будуть сплановані і інспіровані ззовні. Таким чином, міжнародний тероризм слід розглядати дещо ширше ніж просто вчинення представниками іноземних держав актів тероризму на території України.

Міжнародний тероризм в Україні — це цілеспрямована діяльність щодо:

1) спроб розшарування суспільства за різними напрямами: інформаційним (кожен регіон отримує різну інформацію залежно від приналежності власників та олігархів або до влади, або до опозиції, або до впливових транснаціональних корпорацій); соціальним (соціально захищені — соціально незахищені); економічним (багаті – бідні, прибуткові галузі ­— збиткові галузі); екологічним (екологічно небезпечні районі – екологічно безпечні райони); гуманітарними (мовна проблема); політичним (проросійський напрямок – прозахідний напрямок, проєвропейський напрямок) тощо;

2)    пропагування насильства як ефективного засобу розв’язання конфліктних ситуацій;

3)    насадження ззовні ідеології тероризму, в якості світогляду «вільної» людини, права нації на самовизначення.

Такий зміст міжнародного тероризму вбачається нами крізь призму аналізу процесів інтеграції України до ЄС, яка має відбуватись за певними як хронометричними, так і топометричними характеристиками.

Даний підхід до розуміння міжнародного тероризму, на наш погляд, дозволить більш конструктивно підходити до реалізації положень закону України «Про боротьбу з тероризмом» і «Про основи національної безпеки України», які фактично на сьогодні у нинішній редакції не відповідають геополітичним реаліям і статусу України, а також є мало ефективними, що підтвердило проведене нами опитування.

Передусім мають бути визначені пріоритетні національні інтереси, відповідно до них пріоритетні напрями політики національної безпеки, виходячи не лише з тієї обстановки, що склалася в світі, а зважаючи на те, як ця обстановка може вплинути на реалізацію національних інтересів, і поставлені завдання.

У даному напрямі вважається за доцільне оптимізувати законодавство про національну безпеку, боротьбу з тероризмом через удосконалення механізмів кореляції: 1) проголошених цілей, 2) можливостей по їх досягненню і 3) механізмів забезпечення; 4) реальних результатів.

Завдання деяких міжнародних організацій (транснаціональних корпорацій) полягає у тому, щоб із застосуванням міжнародного тероризму в Україні: не допустити будь-якими засобами, як насильницького, так і ненасильницького характеру (інформаційного, економічного, соціального тощо) становлення України в якості сильної, розвиненої європейської держави — регіонального лідера.

Такий підхід на сьогодні може розглядатися як один з рушійних, за допомогою якого законодавство не перетворюватиметься на простий папір, проголошені цілі у фантазію, механізми забезпечення в порожній беззмістовний рух, а досягнені результати в безодню.

Загроза міжнародного тероризму в Україні на сьогодні є реальною, і від того, наскільки політичне керівництво усвідомлюватиме це, залежить рівень національної безпеки України і її подальший розвиток в якості незалежної держави.

Література

1. 1.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). — М.: NOTA BENE, 2000. — 320 с.
2. 2.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. — СПб.: Издательство „Юридический центр Пресс”, 2002. — 291 с.
3. 3.                  Емельянов В.П. Терроризм – как явление и как состав преступления. — Х.: Право, 1999. -272 с.
4. 4.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Харьков: Рубикон, 1997. – 176 с.
5. 5.                  Ємельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості / Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України. — Харків, 1997. — 160 с.
6. 6.                  Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — 184 с.
7. 7.                  Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
8. 8.                  Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом международно-правовые подходы.— К.: НБУВ; Юнона-М, 2002. — 723 с.
9. 9.                  Антипенко В.Ф. Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование). — К., 1998. — 191 с.
10. 10.              Антипенко В.Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика, К.: НБУВ, 1999. — 60 c.
11. 11.              Bonante L. Terrorism and International Analysis // Terrorism: an International Journal.-1979. – V.3. – № 1-2. – Р. 47-67.
12. 12.              Wilkinson P. Political Terrorism. N. Y.: John Wizey & Sons, 1974. -159 р.
13. 13.              Laqueur W. Terrorism. — L.: Michael Joseph, 1977. – 251 p.
14. 14.              The future of political violence: Destabilization, disorder & terrorism / Ed. By Clutterbuck R.-Basingstoke.-L.: Macmillan, 1986. – XV. – 206 p.
15. 15.              Buckelew A.H. Terrorism & the American response. — San Rafael (Cal.): MIRA, 1984. — IV. – 161 p.
16. 16.              Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом // Терроризм в современном капиталистическом обществе. Вып.2. — М., 1982. – C. 76-80.
17. 17.              Bell J. A time of terror: how democratic societies respond to revolutionary violence. N. Y.: Basic Books, 1978. – 292 p.
18. 18.              Dispot L. La machine ? terreur. P.: Grasset, 1978. -304 p.

Баскаков Володимир Юрійович

Здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз сучасного стану ахисту інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві та визначено основні напрями його удосконалення.

Ключові слова: захист інформації з обмеженим доступом, інформація з обмеженим доступом, державна таємниця, службова таємниця, конфіденційна інформація

Проведен анализ современного состояния сферы защиты информации с ограниченным доступом в отечественном законодательстве и определены основные направления его усовершенствования.

Ключевые слова: защита информации с ограниченным доступом, информация с ограниченным доступом, государственная тайна, служебная тайна, конфиденциальная информация

The analysis of the modern state of legislation is carried out in the sphere of information with limit access in Ukraine.

Keywords: defence of information with limit access, information with limit access, state secret, professional secret, confidential information

У ХХІ сторіччі інформація є одним із найважливіших елементів діяльності людини, суспільства і держави. Потенційна соціальна корисність і небезпека збирання, зберігання, використання і поширення інформації вимагають чіткого механізму правового регулювання інформаційних відносин, розроблення ефективних юридичних засобів реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина за умови забезпечення інформаційної безпеки.

Кожна демократична держава з метою забезпечення інформаційної безпеки формує систему захисту інформації, надаючи певній інформації статус інформації з обмеженим доступом. Не виключення і Україна. У той же час, незважаючи на чималу кількість нормативно-правових актів у сфері, розуміння категорії «інформація з обмеженим доступом», основних видів такої інформації та порядок обмеження доступу до інформації є доволі неоднозначними. У зв’язку з чим актуальним напрямом наукової діяльності є аналіз сучасного стану законодавчого закріплення суспільних відносин у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, що і обумовило написання цієї наукової роботи.

Метою даної статті є дослідження стану правового регулювання інформації з обмеженим доступом у вітчизняному законодавстві. Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: 1) визначити основні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом; 2) охарактеризувати сучасний стан законодавчого закріплення інформації з обмеженим доступом; 3) визначити основні недоліки правового регулювання у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

Серед дослідників, які розглядають у своїх роботах окремі аспекти становлення понятійно-категоріального апарату у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, слід відмітити таких як Арістова І., Бєляков К., Громико І., Громико О., Гуз А., Кормич Б., Ліпкан В., Логінов О., Марущак А., Олійник О., Чиж І, Цимбалюк В., Шемшученко Ю. та інші.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» в Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом, остання в свою чергу поділяється за своїм правовим режимом на конфіденційну і таємну [1].

Нині термін «інформація з обмеженим доступом» на законодавчому рівні не визначено. Лише в окремих міжнародних угодах закріплене певне застереження щодо розуміння такої інформації. Зокрема у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації, а також у ст. 1 Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації визначено, що «інформація з обмеженим доступом – інформація, право доступу до якої обмежено відповідно до національних законодавств держав Сторін» [2, 3].

Аналіз національних законодавств вищезазначених країн дозволяє дійти висновку про відсутність законодавчого акту, який би визначав правовий режим інформації з обмеженим доступом. Законодавче закріплення знайшли лише окремі види такої інформації (закони Таджикистану «Про державну таємницю», «Про захист інформації», «Про перелік відомостей, що становлять державну таємницю», закон Білорусії «Про державні секрети»). Така ж ситуація спостерігається і вітчизняному законодавстві.

Цікаво, що однією із перших подібних угод була Угода між урядом України та урядом Російської Федерації, де відсутня взагалі будь-яка дефініція інформації з обмеженим доступом. Натомість ця Угода містить визначення конфіденційної інформації як інформації, на поширення якої згідно з законодавством держав Сторін накладаються обмеження і для захисту якої вживаються належні заходи з огляду на її цінність і невідомість третім особам [4].

Вважаємо, що таке застереження має достатнє важливе значення, оскільки на відміну від загальнодоступної інформації, інформація з обмеженим доступом є цінною лише через «обмежене» коло користувачів та доступ до такої інформації регламентовані спеціальними правилами. У той же час аналіз даного положення дозволяє дійти висновку про відсутність розмежування понять «інформація з обмеженим доступом» та «конфіденційна інформація», а також співвідношення їх між собою.

Правовий режим інформації з обмеженим доступом покликаний охороняти відомості, вільний обіг яких може порушити права та інтереси держави, суспільства і окремої особи, забезпечити інформаційну незалежність суб’єктів приватного права у відносинах із державою і між собою, узгодити публічну потребу у свободі інформації та право кожного на збереження таємниці [5, с. 3-4].

Саме тому характерною рисою для більшості розвинених країн є наявність відповідних законодавчих актів, що встановлюють принципи, критерії, механізми класифікації інформації з обмеженим доступом, а також процедуру її охорони з боку держави чи власника.

Нині в Україні відсутній такий нормативно-правовий акт, який би закріплював правові засади захисту інформації з обмеженим доступом. Лише суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України, урегульовані на рівні окремого законодавчого акту – Закону України «Про державну таємницю»[6].

Слід зауважити, що така тенденція в цілому властива для більшості пострадянських країн. Крім того, поряд з державною таємницею законодавством цих країн законодавчо закріплені інші види інформації з обмеженим доступом: комерційна таємниця, службова таємниця, банківська таємниця, таємниця персональних даних. У цьому ракурсі можливо відмітити закони Азербайджану «Про державну таємницю», «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації», «Про комерційну таємницю», закони Арменії «Про державну та службову таємницю», «Про банківську таємницю», закон Білорусії «Про державні секрети», закон Грузії «Про державну таємницю», закон Казахстану «Про державні секрети», закони Киргизії «Про захист державних секретів Киргизької Республіки», «Про комерційну таємницю», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про доступ до інформації, що знаходиться в віданні державних органів і органів місцевого самоуправління Киргизької Республіки», закони Латвії «Про державну таємницю», «Про захист персональних даних», «Про свободу інформації», закони Литви «Про державну і службову таємницю», «Про правовий захист особистих даних», «Про суспільну інформацію», «Про право на отримання інформації від державних установ і установ самоуправлінь», закони Молдавії «Про державну таємницю», «Про комерційну таємницю», «Про доступ до інформації»,  закони Таджикистану «Про державну таємницю», «Про захист інформації», «Про перелік відомостей, що становлять державну таємницю», закони Туркменії «Про захист державних секретів», «Про комерційну таємницю», закони Узбекистану «Про захист державних секретів», «Про гарантії і свободу доступу до інформації», «Про принципи і гарантії свободи інформації».

Однією із останніх віх законодавчого врегулювання інформації з обмеженим доступом стало прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» 13 січня 2011 року.

Слід нагадати, що даний нормативно-правовий акт мав доволі складну та тривалу історію. Суб’єктом законодавчої ініціативи виступив народний депутат VI скликання Шевченко А.В., який подав проект вищезазначеного закону ще 11 червня 2008 року. До авторського колективу розробників проекту Закону України «Про доступ до публічної інформації» входили представники Центру політико-правових реформ, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Інституту медіа права, Асоціації Медіа Юристів України, Інституту Масової Інформації, Української Асоціації Видавців Періодичної Преси, Академії Української Преси, Всеукраїнської професійної спілки «Незалежна медіа-профспілка» тощо.

Поряд з визначенням конфіденційної інформації, Закон містить дефініції таємної інформації та перелік інформації, яка може належати до службової інформації, а також особливості правового режиму доступу до інформації про особу. Дефініція ж інформації з обмеженим доступом відсутня. Хоча у ст. 6 «Публічна інформація з обмеженим доступом» цього Закону визначено, що інформацією з обмеженим доступом є:

1)      конфіденційна інформація;

2)      таємна інформація;

3)      службова інформація [7].

Принциповим і відмінним від визначення, поданого у чинному Законі України «Про інформацію», є визначення поняття «конфіденційна інформація», відповідно до якого конфіденційною інформацією можуть володіти, користуватися та розпоряджатися лише фізичні та юридичні особи приватного права, а суб’єкти владних повноважень можуть лише володіти такою інформацією, та розпоряджатися – виключно у межах своїх повноважень та в порядку і за згодою осіб, від яких вони її отримали [8].

На нашу думку, дана стаття містить доволі значну кількість дискусійних положень. По-перше, в п. 2 зазначається, що «обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону» (підкреслено мною – Б.В.). У той же час, як ми зазначали раніше, в українському законодавстві відсутній законодавчий акт, який би чітко визначав що є інформацією з обмеженим доступом. Більше того, у ст. 30 «Закону України «Про інформацію» визначено, що «порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України» [1], а отже підзаконним нормативно-правовим актом.

По-друге, у тому ж п. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» закріплено, що «обмеження доступу до інформації здійснюється … при дотриманні сукупності таких вимог…» (підкреслено мною – Б.В.). Побудова таким чином норми сприяє плюралізму тлумачення її змісту та сутності, оскільки виходить, що лише за умов єдності усіх трьох вимог, що далі розписує законодавець можливе обмеження доступу до інформації.

По-третє, законодавець зауважує, що «виключно в інтересах національної безпеки… ) (підкреслено мною – Б.В.) здійснюється обмеження доступу до інформації. Саме таку умову містить і п. 2 ст. 34 Конституції України. З цього приводу ми підтримуємо думку фахівців, які влучно зазначили, що «наведені підстави правообмеження сформульовані здебільшого за допомогою формально невизначених, у першу чергу оціночних, понять а їх тлумачення, інтерпретація, як відомо нерідко буває доволі неоднозначною» [9, с. 23].

Крім того, навіть основоположний нормативно-правовий акт, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, – Закон України «Про основи національної безпеки України» не містить конструкції «інтереси національної безпеки», натомість законодавець в цьому акті оперує такими поняттями як «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів», «життєво важливі інтереси» тощо [10]. Вважаємо, що більш доречним було б формулювання не «виключно в інтересах національної безпеки…», а «з метою забезпечення національної безпеки». Саме така конструкція є більш усталеною та популярною в наукових розвідках, присвячених націобезпекознавчій тематиці.

По-четверте, не менш дискусійним є друга вимога здійснення обмеження доступу до інформації, зокрема «розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам». Знову ж таки виникає запитання що вважати розголошенням та як обчислити вартість шкоди від неістотної до істотної?

По-п’яте, законодавець зауважив, що обмеження доступу до інформації здійснюється тоді, коли «шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні». Таким чином, виникає питання як співвідносяться між собою поняття «розголошення» та «оприлюднення», а також як «вирахувати» «суспільний інтерес»?

Слід зазначити, що Закон України «Про інформацію» також містить дещо схожу норму. У ст. 30 цього акту є застереження, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист» [1]. Більше того, ст. 47 цього ж акту передбачено звільнення особи від відповідальності «за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою» [1]. У Законі України «Про телебачення й радіомовлення» на телерадіоорганізації покладено обов’язок не розголошувати інформації про приватне життя громадянина без його згоди, за умови якщо ця інформація не є «суспільно необхідною» [11]. Зважаючи на те, що нині відсутня процедура надання статусу інформації суспільно значимої чи суспільно необхідної та відсутні критерії, за якими можливо віднести певну інформацію до суспільно необхідної чи суспільно значимої, ще більшої складнощів виникне при оцінці шкоди від оприлюднення інформації з обмеженим доступом щодо суспільного інтересу. Хто визначає цю шкоду?

Таким чином, законодавче закріплення захисту інформації з обмеженим доступом має складну, довготривалу історію та перебуває на стадії становлення і розвитку. Перспективним вважаємо подальші наукові дослідження у цій сфері з метою забезпечення інформаційної безпеки держави та захисту права осіб на інформацію.

Література:

1. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – Ст. 650.
2. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
3. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Таджикистан про співробітництво в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
4. Угода між урядом України та урядом Російської Федерації в галузі технічного захисту інформації // http://zakon.rada.gov.ua/
5. Кулініч О.О. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ольга Олексіївна Кулініч. — О., 2006. — 200 с.
6. Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 16. — Ст. 93.
7. Закону України «Про доступ до публічної інформації» http://zakon.rada.gov.ua/
8. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про доступ до публічної інформації» //  http://zakon.rada.gov.ua/
9. Інформаційне законодавство України : [Науково-практичний коментар] / За ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. — К., 2006. — 232 с.
10. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 39. – Ст. 351.
11. Про телебачення і радіомовлення : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1994. — № 10. — Ст. 43.

Административное право и процесс
Отзыв на автореферат диссертации В. А. Липкана 

«Административно правовые основы обеспечения национальной безопасности Украины»

(Киев : Киевский национальный университет внутренних дел, 2008. 40 с.)

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.07 «Административное право и процесс; финансовое право; информационное право» выполнена Владимиром Анатольевичем Липканом в Киевском национальном университете внутренних дел МВД Украины. Научный консультант — доктор юридических наук, профессор, член-корреспондент Академии правовых наук Украины, Заслуженный деятель науки и техники Украины Василий Иванович Шакун.

Официальные оппоненты:

доктор юридических наук, профессор, член-корреспондент Национальной академии наук Украины, академик Академии правовых наук Украины Василий Федорович Серенко;

доктор юридических наук, профессор, академик Академии правовых наук Украины Александр Васильевич Скрыпнюк;
доктор юридических наук, профессор Валерий Петрович Петков.

Диссертация защищена на заседании специализированного ученого совета Д 26.007.03 в Киевском национальном университете внутренних дел МВД Украины, и автору диссертации В. А. Липкану в установленном порядке присвоена ученая степень доктора юридических наук.

Проблема обеспечения национальной безопасности государств постоянно находится в поле зрения народов мира и стран, объединяющих эти народы, ибо данная проблема вечна и вряд ли на историческом пути развития человечества и государственных образований она окажется вполне разрешенной, особенно в условиях перманентных кризисов, порождаемых глобализацией и процессами эксплуатации, миграции и ассимиляции народов, внутренними и внешними, экологическими, техногенными и прочими реальными и потенциальными угрозами и опасностями. Именно в силу данных и прочих обстоятельств проблемой национальной безопасности озабочены государственные органы, политологи, правоведы, экономисты, экологи, писатели, журналисты, представители общественности и другие деятели.
Проблема национальной безопасности является комплексной, и в условиях разразившегося мирового финансово#экономического кризиса ее научное исследование весьма актуально в различных аспектах, в том числе с позиций административного права и государственного управления, регулируемого данной отраслью права.
Диссертация В. А. Липкана включает вступление, пять разделов, объединяющих 17 подразделов, выводы, приложения, а также список авторских трудов из 173 наименований, среди которых: 6 монографий; 18 учебников, учебных пособий и брошюр; 67 статей, опубликованных в научных изданиях, рекомендованных ВАК Украины; свыше 80 иных опубликованных работ.
Вступление посвящено традиционным для введения к диссертации вопросам. Здесь диссертантом: обоснована актуальность темы исследования;
показана степень научной разработанности проблемы обеспечения национальной безопасности в трудах украинских и зарубежных авторов;

отражена связь диссертационного исследования с научными программами, планами, темами, утвержденными компетентными органами и учреждениями Украины;

определены цели и задачи, объект, предмет, методы и эмпирическая база диссертационного исследования; освещена научная новизна и практическое значение результатов, полученных диссертантом в ходе исследования; сформулированы основные положения, выносимые на защиту;

указаны важнейшие формы апробации результатов диссертации.

Основное содержание диссертации изложено ее автором в пяти разделах, состоящих из 17 подразделов, в которых исследованы следующие группы проблем:
 национальная безопасность как объект административно-правовой науки;

административно-правовая составляющая национальной безопасности;

правовые основы определения угроз национальной безопасности и система национальной безопасности Украины (С. 9—11);
 административно-правовые отношения в сфере национальной безопасности Украины;

содержание и структура административно-правовых отношений в сфере национальной безопасности Украины; состояние административно-правового регулирования и система обеспечения национальной безопасности Украины (С. 11—14);
 административно-правовой статус субъектов обеспечения национальной безопасности Украины; система управления национальной безопасностью Украины (С. 14—19);
 регулятивная роль административного права в сфере национальной безопасности;

пути совершенствования административно-правового регулирования национальной безопасности Украины (С. 20—23);
 национальная безопасность как категория правовой науки;

правовые основы общей теории национальной безопасности;

методология моделирования системы управления национальной безопасностью (С. 19—20).
Изучение автореферата диссертации позволяет полагать, что поставленная диссертантом цель достигнута, им разработано учение об административно-правовых основах обеспечения национальной безопасности Украины. Данное учение разработано диссертантом путем проведения комплексного научного исследования соответствующих положений конституций, административного и других отраслей права Украины, России и иных государств, их подзаконных нормативных правовых актов, международных договоров и базовых актов международного права, материалов статистики, правоприменительной практики, результатов анкетирования 300 специалистов в сфере национальной безопасности Украины, а также путем критического анализа юридической и иной литературы, прямо либо косвенно относящейся к теме диссертации.
Составные элементы данного учения представлены В. А. Липканом в краткой форме в виде основных положений его диссертации, выносимых на защиту (С. 4—6), и в более развернутой форме (С. 9—23).
К основополагающим элементам учения В. А. Липкана об административно-правовых основах обеспечения национальной безопасности Украины отнесены разработанные им научно-теоретические и научно-практические положения по таким вопросам, как:
 цель, комплекс задач, функций и принципов административно-правового обеспечения национальной безопасности Украины;
 методология административно-правовых основ обеспечения национальной безопасности Украины;
 теоретические составляющие системы научных и юридических знаний об административно#правовых основах обеспечения национальной безопасности Украины;
 определение таких ключевых понятий, как «безопасность», «национальная безопасность», «национальные интересы», «угрозы национальным интересам», «обеспечение национальной безопасности»;
 составные элементы системы административно#правовых основ обеспечения национальной безопасности Украины;
 основные направления функционирования системы обеспечения национальной безопасности Украины;
 алгоритмы формирования системы административно#правовых основ обеспечения национальной безопасности Украины;
 моделирование системы государственного управления процессами обеспечения национальной безопасности Украины;
 место административно-правовых основ обеспечения национальной безопасности Украины в системе научных и юридических знаний о национальной безопасности и ее обеспечении.
Национальная безопасность рассматривается в диссертации в качестве сложного многомерного феномена, содержание которого, как вполне обоснованно полагает диссертант, может быть всесторонне раскрыто путем комплексного исследования государственно#правовой, социально-политической, социально-экономической, информационной, экологической и военной характеристик национальной безопасности. По результатам исследования диссертантом сформулировано авторское определение понятия национальной безопасности Украины, содержание которой рассматривается им в качестве объекта различных наук, в том числе юридических, включая науку административного права.
Национальная безопасность исследована в диссертации в широком смысле этого слова и с позиций украинского административного права.
Под национальной безопасностью Украины в широком смысле этого слова диссертант имеет в виду государственную деятельность по созданию благоприятных условий развития Украины в целях максимального удовлетворения интересов украинской нации, сохранения и укрепления украинской государственности, украинского народа, уклада его жизни, национальных традиций и национальной культуры.
Национальную безопасность Украины в качестве объекта административного права диссертант понимает как урегулированную данной отраслью украинского права деятельность субъектов национальной безопасности по
созданию благоприятных условий прогрессивного функционирования и развития украинских национальных интересов, источников благосостояния украинского народа, а также по обеспечению на Украине эффективного функционирования в целом всей системы национальной безопасности.
Исследуя состояние национальной безопасности Украины, диссертант приходит к выводу, что национальная безопасность подвержена различным угрозам и опасностям. Угрозы национальной безопасности определены в
диссертации как совокупность разнообразных внутренних и внешних, объективных и субъективных противоречий общественного развития в разных сферах жизнедеятельности как на Украине, так и за ее границами. Негативные последствия угроз состоят не только в том, что их наличие создает непосредственную опасность для системы национальной безопасности Украины и жизнеобеспечения ее системообразующих элементов, но и в том, что наличие данных угроз создает и косвенную опасность для национальной безопасности Украины, поскольку осложняет административно#правовую (государственно-управленческую) деятельность субъектов национальной безопасности по созданию благоприятных условий для прогрессивного функционирования украинских национальных интересов и по развитию источников благосостояния украинского народа.
В ходе диссертационного исследования соискателем ученой степени В. А. Липканом:
 установлены безопасно-генные факторы в виде угроз и опасностей, разработаны их классификации и характеристика трех стадий данных угроз в виде процессов их зарождения, проявления, обострения, приводящих в итоге к негативным последствиям для национальной безопасности Украины;
 определены и научно обоснованы критерии формирования сфер национальной безопасности, каковыми являются интегральные показатели синтеза национальных интересов, реальных и потенциальных угроз;
 разработан логически последовательный категорийный ряд относительно угрозы (мониторинг—угроза—опасность—управление—система национальной безопасности — национальная безопасность);
 выявлены административно-правовые закономерности формирования системы национальной безопасности и разработана административно-правовая характеристика таких элементов данной системы, как:
а) обусловленность формирования конкретной сферы национальной безопасности конкретными сферами жизнедеятельности;
б) детерминация основных направлений административно-правового регулирования национальной безопасности национальными интересами и угрозами национальной безопасности;
в) взаимозависимость объектов и субъектов административных правоотношений с объектами и субъектами обеспечения национальной безопасности;
г) коррелятивная связь приоритетных национальных интересов и угроз со структурой субъектов административно#правовых (государственно-управленческих) отношений;
д) производный характер административных правоотношений от формирования конкретных сфер национальной безопасности.
Существенное место в диссертации уделено исследованию понятия административно-правовых отношений в сфере национальной безопасности Украины, под которыми понимаются урегулированные нормами административного права общественные отношения в сфере национальной безопасности, в которых субъекты данных отношений взаимосвязаны и взаимодействуют путем осуществления субъективных прав и обязанностей, установленных и гарантированных нормами административного права.

В контексте данного определения разработана характеристика действующей системы обеспечения национальной безопасности Украины с выделением в ней позитивных моментов и существенных недостатков. В качестве составных элементов суммарной характеристики действующей системы национальной безопасности в диссертации разработаны характеристики:

 административно-правового регулирования национальной безопасности Украины;
 административно#правового статуса основных субъектов обеспечения национальной безопасности Украины;
 процессов обеспечения национальной безопасности, содержания и структуры административно#правовых отношений в сфере национальной безопасности Украины;
 функций управления национальной безопасности и системы управления национальной безопасности;
 выявленных диссертантом факторов, вызывающих несовершенство системы национальной безопасности Украины;
 выявленных диссертантом факторов, препятствующих адекватному противодействию угрозам системе управления национальной безопасности.
В ходе социологических опросов и иных исследований диссертантом установлен низкий уровень независимости украинского государства, что обусловлено, как полагает диссертант, не отсутствием воли украинского народа по созданию Украины в качестве самостоятельного независимого суверенного демократического государства, а отсутствием эффективно действующей системы национальной безопасности, которая бы адекватно реагировала на всевозможные угрозы и опасности организационной системе управления национальной безопасности, а также отсутствием эффективно действующей системы контроля в сфере национальной безопасности в виде парламентского контроля и прокурорского надзора, судебного и других видов государственного контроля за деятельностью субъектов обеспечения национальной безопасности.
Сучетом данных обстоятельств негативного свойства в диссертации обоснована объективная необходимость формирования и перманентной оптимизации системы национальной безопасности Украины и ее структурных
компонентов как основной гарантии создания независимого украинского государства, укрепления конституционного строя Украины, защиты ее территориальной целостности, неприкосновенности и как своеобразного генератора динамической стабильности различных сфер общественного развития и жизнедеятельности украинского народа.
На основе проведенных исследований диссертантом:
 разработана программа усовершенствования системы управления процессами обеспечения национальной безопасности (постоянное проведение мониторинга действующего законодательства на предмет выявления и
устранения дублирований при определении задач и функций сил обеспечения национальной безопасности);
 сформированы модели структур управления процессами обеспечения национальной безопасности по каждой сфере жизнедеятельности с определением конкретного субъекта управления;
 разработаны структуры систем управления национальной безопасности на основе принципа соразмерности мероприятий, содержания, характера и масштаба угроз и опасностей;
 обоснована необходимость разработки и принятия в установленном порядке Концепции, Стратегии, Доктрины, Закона и целевых программ национальной безопасности Украины.
Исследование диссертантом административно#правовых основ обеспечения национальной безопасности Украины позволило ему обосновать объективную необходимость научной разработки основ общей теории национальной безопасности и раскрыть признаки, характеризующие данную теорию.
К основополагающим элементам данной теории диссертантом отнесены:
 главная цель, комплекс задач, функций и принципов общей теории национальной безопасности;
 методология общей теории национальной безопасности;
 теоретические составляющие системы знаний о национальной безопасности;
 место общей теории национальной безопасности в системе научных знаний;
 корреляционные связи между общей теорией национальной безопасности и ее частными теориями;
 алгоритмы формирования системы национальной безопасности;
 составные элементы системы национальной безопасности;
 основные направления функционирования системы обеспечения национальной безопасности;
 разработка системы образовательно-квалификационных характеристик и образовательно-профессиональных программ для подготовки субъектов управления национальной безопасности;
 методология моделирования системы управления национальной безопасности.
Научно-теоретические и научно-практические положения, суждения, выводы и предложения, содержащиеся в автореферате диссертации, содержательны, обоснованны, актуальны и в целом согласуются с общепризнанными принципами и нормами международного права.

Материалы диссертационного исследования В. А. Липкана имеют важное значение для их использования не только в Украине, но также в России и других странах СНГ для дальнейшего развития теории обеспечения национальной безопасности, оптимизации практики применения норм административного права и государственного управления в процессе обеспечения национальной безопасности, совершенствования и развития административного права, пополнения учебных и методических материалов юридических вузов при подготовке юридических кадров.
Вместе с тем по автореферату диссертации могут быть высказаны следующие замечания:
1. В автореферате четко не просматривается позиция соискателя по поводу проблем обеспечения экономической, экологической и внешней безопасности Украины.
2. Из раздела 3 автореферата диссертации (и диссертации) «Административно-правовой статус субъектов обеспечения национальной безопасности Украины» следует, что таковым статусом наделены Верховная Рада Украины, Президент Украины, Кабинет Министров Украины, Совет национальной безопасности и обороны Украины (СНБОУ), Конституционный Суд Украины, иные суды Украины, прокуратура Украины, а также органы местного самоуправления. Но данное положение не соответствует Конституции, административному и иным отраслям украинского права. Согласно Конституции Украины вышеуказанные высшие органы государственной власти, суды и органы местного самоуправления наделены соответственно статусом субъектов конституционного (государственного) права и статусом субъектов муниципального права и не наделены одновременно статусом субъектов административного права. Данные государственные органы и органы местного самоуправления участвуют в обеспечении национальной безопасности Украины, однако не путем использования норм административного права, а путем использования прежде всего соответствующих норм конституционного (государственного) права и муниципального права. В этой связи данные государственные и муниципальные органы наделяются не административно#правовым, а конституционно-правовым (государственно#правовым) статусом и путем его реализации участвуют в обеспечении национальной безопасности Украины.

Помимо этого в процессе обеспечения национальной безопасности Конституционный Суд, иные суды и прокуратура Украины используют также нормы процессуального права и в этой связи: Конституционный Суд наделяется конституционно#процессуальным статусом и реализует его при участии в обеспечении национальной безопасности Украины; иные суды и прокуроры наделяются соответственно уголовно-процессуальным, гражданско-процессуальным, административно-процессуальным статусом и реализуют его при участии в обеспечении национальной безопасности Украины. Прокуроры, помимо этого, Законом о прокуратуре наделяются прокурорско-надзорным статусом и реализуют его при осуществлении надзора за законностью юридического обеспечения национальной безопасности Украины.
Необходимо указать и следующее. Поскольку Верховная Рада, Президент, СНБОУ, Кабинет Министров, Конституционный Суд, иные суды и прокуратура Украины, а также органы местного самоуправления не являются субъектами административного права, постольку они не являются и субъектами государственного управления процессами обеспечения национальной безопасности, которое регулируется административным правом.
Выводы. Изучение автореферата диссертации В. А. Липкана и ряда его опубликованных работ, указанных в данном автореферате, позволяет сформулировать следующее заключение: диссертация В. А. Липкана «Административно-правовые основы обеспечения национальной безопасности Украины», представленная на соискание ученой степени доктора юридических наук, несмотря на вышеуказанные замечания, в целом соответствует требованиям, предъявляемым к докторским диссертациям. Данная диссертация является научной квалификационной работой, подготовленной соискателем В. А. Липканом самостоятельно; в ней на основании выполненных автором исследований осуществлено решение научной проблемы, имеющей важное социально#культурное, правовое и политическое значение для развития науки административного права, совершенствования административно-правовой (государственно#управленческой) деятельности по обеспечению национальной безопасности Украины. Автореферат диссертации В. А. Липкана изложен с соблюдением норм русского языка; в нем обстоятельно, объективно и четко изложены основное содержание диссертации, отражены цели, задачи, объект, предмет, методы, эмпирическая база диссертационного исследования, его научная новизна, результаты, их теоретическое и научно-практическое значение, личный вклад соискателя в разработку научных и научно-практических проблем, апробация результатов исследования на научных и научно#практических конференциях, семинарах и в опубликованных трудах.
Основные научные результаты диссертации отражены в достаточном количестве (173) научных изданий, большинство которых (66) входит в перечень, рекомендуемый ВАК Украины для публикации научных работ, отражающих основное содержание докторских диссертаций. Автор диссертации Владимир Анатольевич Липкан заслуживает присуждения ему искомой ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.07 «Административное право и процесс; финансовое право; информационное право».

Отзыв подготовлен доктором юридических наук, профессором, профессором Академии управления МВД России и Московского психолого-социального института, Заслуженным деятелем науки Российской Федерации, действительным членом Академии педагогических и социальных наук В. А. Михайловым и 14 января 2009 г. направлен в диссертационный совет Д 26.007.03 в Киевском национальном университете внутренних дел МВД Украины.