Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Щорічне послання Президента України стало маститою подією.

Для мене важливим стало приділення окремої уваги стратегічним комунікаціям, про які йдеться в п.9.3 відповідної аналітичної доповіді.

По-перше, я відмічаю той факт, що на даному етапі вже не виникає сумнівів та різноманітних інсинуацій з приводу того, що стратегічні комунікації стають усвідомленою частиною нашої очевидності. Більше того, поняття стратегічних комунікацій вже дедалі частіше починає з’являтися в нормативних та аналітичних документах різного рівня в Україні. Таким чином, Україна, нарешті, дозріла до артикуляції цієї теми.

По-друге, в Україні вже відбулася легітимація поняття «стратегічні комунікації» у Воєнній доктрині України, затвердженою Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015, під якими  розуміють скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – 1) публічної дипломатії; 2) зв’язків із громадськістю, 3) військових зв’язків, 4) інформаційних та психологічних операцій, 5) заходів, спрямованих на просування цілей держави.

Тому звернення Президентом уваги на дану систему є вкрай важливою і знаковою подією.

Через що я і вирішив проаналізувати викладені положення, що містяться в аналітичній доповіді НІСД до річного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році».

У доповіді відзначається на такий новий виклик, як комунікативна перевага терористів. Визначено, що «адекватним інструментарієм протидії даному виклику стали стратегічні комунікації».

Основними засадами будови стратегічних комунікацій (СК) як виду комунікативної діяльності, стали: проактивність; довгостроковість; системність; систематичність.

Зважаючи на важливість окремих блоків, в рамках окремих статей мною уже було розглянуто:

• наративний аналіз стратегічних комунікацій [1];
• завдання національної системи стратегічних комунікацій [2];
• удосконалення системи стратегічних комунікацій [3].

На жаль, у тексті доповіді відбулась інтерпретація стратегічних комунікацій в збитковому лоні виключно комунікативного дискурсу, що наперед нівелює навіть сам факт аналізу системних явищ. Адже в тексті доповіді визначено:

«Перед Україною виклик постав лише в інформаційній сфері, і його подолання можливе арсеналом стратегічних комунікацій». У даному аспекті зазначено, що «порядок денний доповнився завданням розвитку спроможності органів державної влади (передусім сектору безпеки і оборони) України у сфері стратегічних комунікацій».

У мене виникає низка запитань:

• якщо декларується про необхідність розвитку громадянського суспільства, то чому по тексту йдеться лише про «спроможність органів державної влади»;
• показове і демонстративне виключення інститутів громадянського суспільства є концептуально невірним, помилковим, веде до безвихідді у будові демократичного соціально орієнтованого суспільства, виключає громадянське суспільства з елементів національної системи стратегічних комунікацій, більше того суперечить наперед самому визначенню страткому, атрибутивним компонентом якого виступає публічна дипломатія;
• зазначення в тексті спочатку на проактивний підхід, а потім використання у дисонансі терміносполуки «формування спроможності» свідчить про відсутність архітектури та сформованих загальних меседжів, смислів, які мала б нести ця доповідь. Адже термін «спроможність» означає здатність до здійснення СК. Таким чином навіть стратегічно не визначається концептуальна мета — формування ефективної системи стратегічних комунікацій.

Викликає заперечення також і твердження:

«Подальша інституціоналізація сфери стратегічних комунікацій відбулася з ухваленням нової редакції Воєнної доктрини України, в якій нормативно закріплене визначення стратегічних комунікацій (аналогічне визначенню, яким послуговується НАТО) та їхня роль»

По-перше, некоректно порівнювати Воєнну доктрину України з тим, «з чим послуговуються в НАТО». Якщо йдеться про порівняння, то потрібно порівнювати рядоположні величини: в Україні даний термін визначено в нормативному акті, а з яким нормативним актом здійснюється порівняння укладачами тексту доповіді?

По-друге, де чітка вказівка на той нормативний акт, в якому чітко визначено поняття стратегічних комунікацій? Її немає, а немає тому, що в НАТО існує чимало визначень страткому, але головне те, що визначальне поняття, яким вони послуговуються як раз не є ідентичним тому, що наведено в тексті Воєнної доктрини України.

По-третє, чи є у НАТО якісь стандарти, а якщо і є, то як вони співвідносяться із національними інтересами країн-членів НАТО і відповідно яким чином те чи інші визначення поняття стратегічних комунікацій може бути операціоналізовано в конкретній соціальній системі.

По-четверте, маніпуляція і підміна понять у даній тезі також простежується і у тому, що з одного боку йдеться про «інституціоналізацію стратегічних комунікацій» на рівні органів державної влади України, але порівняння відбувається з тлумаченням страткому в НАТО — військово-політичним блоком. Це все рівно що порівнювати значення слова: «Мотор» у кінематографі і в автомобілебудуванні.

Тому постійне маніпулювання інформацією, підміна понять, порушення причинно-наслідкових зв’язків створюють враження про маніпулятивний характер даного документу, поєднаний із навмисним нав’язуванням Україні застарілої, і такої що не відповідає як національним інтересам, так і сучасним тенденціям формування неополярного світу моделі системи стратегічних комунікацій.

Цілком незрозумілою є наступна фраза:

«Обраний підхід є цілком вмотивованим з погляду важливості спільного розуміння процесів і явищ під час поточного співробітництва з Альянсом та в контексті майбутніх прагнень до членства в цій структурі»

За текстом чітко можна зрозуміти, що зараз абсолютно не йдеться про вступ до НАТО, оскільки в тексті прямо зазначено на «контекст майбутніх прагнень», тобто лише в майбутньому за певних умов може бути сформовано / а може і ні / лише прагнення до членства, тобто не зазначено на те, що будуть створені умови, впроваджені стандарти, забезпечені якісні та кількісні зміни, що в сукупності дозволять забезпечувати як національну безпеку, так і стати надійним гарантом безпеки для інших країн, тобто бути потрібною для НАТО, створити умови, щоб саме НАТО будо зацікавлене бачити Україну своїх членом…Але цього не має. Є зазначення на те, що колись там, в невідомому майбутньому за невідомих причин може виникнути прагнення, реалізується воно чи ні також невідомо, а якщо реалізується, то невідомо через який час і за яких умов і чи потрібно це буде тоді…

Окреме питання стосується такого цікавого новотвору, як «погляд важливості». Як «важливість» може споглядати чи щось там дивитись, не зовсім зрозуміло.

Ось так у нас пишуть аналітичні доповіді.

Наступним запитанням виступає зазначення на таке:

«… вперше в нормативному полі України було визначено діяльність, пов’язану з комунікацією як процесом створення спільних смислів…».

Я, в цілому, за змістом підтримую дану ідею — творення спільних життєдайних смислів. Більше того, повністю погоджуюсь із маститими думками щодо СМИСЛІВ, викладеними у статті А. Авакова про те, що: «Прорывы в совершенствовании социальных систем и стран как раз и случаются тогда, когда значительные широкие массы людей включаются в процессы изменений, осознавая СМЫСЛЫ и действуя с верой в эти смыслы… Наш ресурс – в наличии СМЫСЛА. Смысла, как осознанного содержания действий и поступков каждого! Глубоко понимая и принимая смысл происходящих процессов, люди готовы действовать, высвобождая гигантскую энергию созидания!.. Общество, которое не формирует смыслы и веру — теряет свою энергию и теряет перспективы, превращаясь в прозябающее сборище созерцателей, тешащихся былым величием» [4].

Але стосовно тексту доповіді, то в ній в розділі 9.3 жодного слова не було сказано про створення спільних смислів? Навіть автори даного фрагмента доповіді, як я розумію і їм це притаманно, неправильно ототожнили формування смислів із меседжами та наративами?  Але в жодному сенсі ані у визначенні, що міститься у Воєнній доктрині України, ані у тексті самої аналітичної доповіді не йдеться ні про які формування спільних смислів.

По тексту також протягом цих 4 сторінок вживається суперечлива термінологія:

• Комунікативна діяльність, дана діяльність не дорівнює функціонуванню національної системи стратегічних комунікацій, більше того не є всеохоплюючою для неї;
• комунікативна перевага,
• арсенал стратегічних комунікацій,
• спроможність у сфері стратегічних комунікацій – по тексту і в інших документах вживається слово «можливість, здатність»
• наратив як чітко визначена ідея (дане визначення не відповідає парадигмі «Повороту до наративу»),
• інформаційні виклики, інформаційна окупація  – нормативно визначення даних понять відсутні;
• проактивна та реактивна комунікативна компанія,
• західна демократія ототожнюється із євроатлантичною цивілізацією;
• сектор безпеки і оборони — поняття безпеки включає в себе оборону, з цього приводу вже проведено чимало наукових досліджень, адже воєнна сфера чітко визначена складовою національної безпеки (див. Закон України «Про основи національної безпеки України»). Тому поняття сектор безпеки і оборони, яке наведено в Воєнній доктрині України, потрібно привести у відповідність із тими поняття, які містяться в законах України.

Висновки

1. У текст аналітичної доповіді навмисно вводиться помилкове суб’єктивне тлумачення парадигмально визначеного терміну «наратив».
2. Текст доповіді має обговорюватись у широких колах громадськості, аналітичних спільнотах, а також мати висновок Національної академії правових наук України на відповідність уживаних категорій контексту доповіді.
3. В доповіді презюмується наперед хибна та застаріла неефективна структура системи стратегічних комунікацій, яка не відповідає національним інтересам України, навіть не співвідносить із безпекових законодавством, Стратегією розвитку 2020.
4. Аналізований фрагмент тексту переповнений перекручуваннями, термінологічною некоректністю, плутаниною, підміною понять і суб’єктивізмом.

Одна річ — доповідь окремого аналітичного центру як недержавної громадської організації, інша річ — аналітична доповідь державної установи, в якій резюмується та обробляється і відповідно має бути подана спеціальна аналітична інформація. Тим більше, що всі ресурси для цього є. Їх потрібно просто використати, а не возвеличувати себе в ранг цензорів, недосяжних для критики і будь-яких публічних конструктивних обговорень.

Дана доповідь за своїм стилем, методологічним інструментарієм та взагалі хвацьким підходом є далекою від того, щоб так галасно називатися «аналітична», оскільки неохайність у використанні термінології, кульгавість логіки будови тексту і лінгвістичних конструкцій не створюють цілісного враження про те, що даний документ є завершеною концептуально узгодженою працею.

Тому вочевидь закрадається враження, може і помилкове: а чи не навмисно укладачі документу такого рівня дискредитували Президента України?

Щоб не скочуватися в лоно суб’єктивізму, зазначу лише на окремі, найбільш вагомі методи, якими я послуговувався при аналізові даного фрагмента аналітичної доповіді. Саме ними, а не критикою, я хочу завершити цю статтю, бо переконаний, лише разом, в органічному поєднанні нашого фізичного, духовного та інтелектуального потенціалу ми будемо спроможні формувати спільні розумні смисли. Тому використання даних методів може трактуватися і як методологія для наступних аналітичних досліджень, які покладаються в основу виступів ключових лідерів.

Методологія мого дослідження

За допомогою феноменологічного аналізу, було здійснено реконструкцію змістовного навантаження даного інформаційного продукту, виходячи із інтенцій укладачів і замовників даного тексту на спільне створення смислового горизонту спільного з адресантами (реципієнтами) життєвого світу. Таким чином, встановлено маніпулятивний характер даного послання.

Концептуальний аналіз уможливив розглядати ключові поняття та категорії в якості обмеженої і не характерної для українства кількості номінацій, які не є парадигмальними, тобто такими що склалися історично і закріпилися в суспільстві в якості смислових універсалій.

Наративний аналіз доповіді уможливив висновувати, що симулякризація ключових номінацій виступає характерологічною особливістю тексту, внаслідок чого сам текст доповіді характеризується смисловими казусами, які водночас є наперед завуальованими, створюючи віртуальний світ хибної моделі страткому, спотворюючи його справжній зміст.

Застосування методу коммомеративних практик уможливило констатувати, що в рамках даної доповіді було здійснено невдалу спробу об’єднання старого на нових засадах, без урахування номотетичного знання.

Застосування націобезпекознавчого підходу уможливило стверджувати про небезпекоґенний потенціал як самого тексту, так і наративів, застосовуваних у ньому, що в цілому формує враження про законспірований маніпулятивний характер щодо ментальної і сцієнтальної дезорганізації української соціальної системи, в тому числі когнітивного та комунікативного простору.

Метод геополітичної кон’юнктури уможливив стверджувати про тиражування не українських меседжів і смислів в тексті, які відповідають політичній лінії правлячих кіл, більше відображають вестерністську ідеологію у вульгарній її інтерпретації, на противагу центристській ідеології, яка має виступати для України дороговказом її успішного розвою і відповідає її національним інтересам.

Україні потрібні розумні стратегічні комунікації, які, будучи системою, перетворять нашу націю в сильну, щасливу і процвітаючу, а державу — в найбільш ефективного комунікатора.

Список джерел:

1. http://censor.net.ua/blogs/3684/narativniyi_analz_strategchnih_komunkatsyi_u_poslann_prezidenta_ukrani
2. http://censor.net.ua/blogs/3697/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
3. http://censor.net.ua/blogs/3712/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
4. http://censor.net.ua/b3816.

доктор юридических наук, глава Института будущего ГОСЛ

Прочел статью Андрея Пионтковского «Проект Кадыров»

http://onpress.info/za-etot-tekst-hotyat-posadit-piontkovskogo-rasprostranyajte-pust-vse-ego-prochitayut-69113

и она натолкнула меня на некоторые мысли, возможно аналогии для современного украинского паблисити и политикума.

1. «Депортация чеченцев в 1944 году для чеченского сознания значит приблизительно то же, что для еврейского – гитлеровский геноцид или для армянского – резня 1915 года. Это – страшная травма, воспоминание об этом и ужас перед возможностью повторения этого преследует каждого чеченца. И события войны оживили этот ужас…
И если бы даже представить себе, что мы каким-то чудом, собравшись с силами, смогли бы Чечню подчинить и ввести ее в Федерацию, это только уподобило бы Россию человеку, в теле которого находится бомба с часовым механизмом, которая через какое-то время обязательно взорвется».

Как аналогия для сегодняшней ситуации на Донбассе: нужно ли нам тратить ЕЩЕ тысячи жизней украинцев для того, чтобы реализовать операцию “по принуждению К УКРАИНСТВУ”.

Сколько еще надо потратить системных ресурсов, чтобы заставить людей быть украинцами???

Как показывает опыт отношений России и Чечни  быть любимым по принуждению невозможно.

Как бы мы не хотели, как бы не патриотично это не звучало, но если смоделировать ситуацию и заглянуть вперед: а ведь даже после ликвидации всех бандформирований, очищению нашей земли от русских наемников не уь важно в форме гос органов либо просто за деньги,  местное население навряд ли перестанет украинцев называть бандеровцами, навряд ли перестанет обвинять в смертях своих близких…

Навряд ли примет, полюбит… и уж тем более, станет считать себя украинцами…

Почитайте блоги простых людей, тех, которые там, на неконтролируемой и как любят писать “временно” оккупированной территории.

Они не восхваляют так называемую «ЛНР-ДНР_Крым-наш» – отнюдь. Но они в своем большинстве и едином порыве – НЕНАВИДЯТ Украину и нас – украинцев. Они ненавидят нас за то, что мы хотим сделать их собою. Мы не можем принять их такими, какими ОНИ есть. Потому что то, что они из себя представляют не является уживаемым в рамках государства под названием Украина.

И в этом порыве ИХ ненависти к украинцам, а синхронно (не путать со словом соответственно / адекватно) украинцев – к новой власти образуется взрывоопасный симбиоз – симбиоз ненависти.

Именно ненависть, умело направленная и смодерированная может стать катализатором опустошающей гражданской войны в середине Украины. Об этом надо помнить, учитывать уроки Республики Ичкерия. Этот народ не покорился, он временно воздерживается отплатить России за многовековые истребления, унижения и порабощения. Брошенные дети, сироты, овдовевшие жены навряд ли проникнутся идеей построения процветающей Украины. Причем такие примеры можно найти не только в Чечне, но и в Великой Британии, где выходцы их стран Африки мстят за своих бабушек и дедушек нынешнему поколению британцев, нападая на них с мачете.

Словами Пионтковского, мы, действительно, каким-то чудом можем ввести и Крым и Донбас и Луганск обратно в состав Украины, но сегодня, когда с каждым днем терпение нации уменьшается, понимание логики действий власти, а отсюда и поддержка – падают, мы просто обязаны разобраться в судьбе наших отношений с этими областями. Мы должны для себя понять, за что мы воюем на Донбассе:

- за территорию, восстановление территориальной целостности;

- за население;

- за восстановление исторической справедливости (тогда уж надо доставать старые карты и объявлять почти всем соседям войну);

- за погибших друзей…

Дав ответ на этот вопрос, мы осознаем: а нужно ли нам продолжать войну или нет, а если ДА, то какими способами и методами, и какой цели и результат мы хотим получить после победы.

В свое время Путин отдал власть в Чечне Кадырову… К чему это привело, вы можете почитать в статье А.Пионтковского, ссылку я дал сверху в статье.

Я же больше хотел провести аналогия с Украиной.

В свое время, Л.Кучма, осознавая труднорешимость задачи по полному контролю всех сфер экономики, в том числе и оргпреступности, государством отдал их на откуп местным “элитам”.

Сменивший его В.Ющенко не смог переломить эту ситуацию, результатом и следствием чего стал приход одного их представителей этих групп к власти.

К сожалению это не мудрено: начиная с Ющенко каждый Президент считал своим долгом растоптать правоохранительные органы, а оказавшись потом в трудной ситуации – опереться уже было не на кого.

Потому, чисто с прагматической точки зрения, не совсем понятно беснование общественности по поводу того, что сотрудники Беркута или милиционеры, сотрудники СБУ, Альфы, военные, таможенники и т.д. – прошу не забывать именно такой широкий список, а то все говорят только о предателях в среде милиции – переходили на сторону сепаратистов…

Они прекрасно понимали : что их ждет. Они видели, что в Киеве, вместо того, чтобы пытать тех, кто погнался за Януковичем, люди стали вымещать свою злобу на милицию. Сотрудникам Беркута хотели отрубать руки прямо на сцене, благо депутаты и здравомыслящие майдановцы этого не допустили. Против милиции начались гонения, сопряженные с показательными выступлениями свободовцев по поводу украинского языка, и иных повокаций – все это создало ту обстановку, в которую не хотели погружаться силовиики других областей. Причем сравнивать Крым и Донецк с Луганском некорректно. Если Крым был безоговорочно хрестоматийно проигран вследствие проведенной многолетней информационной компании, то Донецк и Луганск имели шансы…

В канун Майдана, а сегодня день Героев Небесной Сотни, давайте вспомним немножечко события того времени:

было захвачено 3 обдгорадминистраиции: Харьков, Луганск и Донецк.

В Харьков поехал – А.Аваков, в Донецк и Луганск поехал В.Ярема и В.Наливайченко.

Итог: Харьков в составе Украины, те два города потеряны. Кто из двух господ ответит за это?

Я нисколько не защищаю Авакова, но хотел бы напомнить, что он за свои средства организовал группу, за свои средства выбил сепаров из здания и навел порядок. Потому будем откровенны: если бы в тот момент на Майдане с милицией поступили по закону позитивного права, а не по закону охлократии, то результаты могли бы быть существенно другие…

Но история не имеет сослагательного наклонения.

Читайте историю, вникайте, понимайте..

Нельзя огульно заниматься наклеиванием ярлыков. Я уже писал неоднократно о том, что существенные ошибки в информационной политики всего руководства на тот момент, неправильная политика по отношению к силовикам привели к уничтожению силовых структур в тот момент, когда агрессия России уже была фактом. Это выглядело примерно так, когда перед финишной чертой бегун вдруг захотел бы остановиться и поменять кроссовки либо попить водички….

Потому опыт Чечни в этом вопросе поучителен.

Отдельная тема – делегитимации московской власти в Чечне.

Фактически вся власть была передана Кадырову.

Аналогия для Украины:  навязываемый многими иностранным акторами проект федерализации Украины, который в стратегической перспективе несовместим с единым государством. Почему сегодня все говорит об АТО, но молчат о том, что больше 70 % жителей Закарпатья имеют венгерский паспорт, что жители Закарпатья без виз могут ходить Венгрию. Бесплатно учиться  в вузах Австрии… Почему мы опять смотрим только туда, куда нам показывают пальцем, а не анализируем ситуацию системно и комплексно?????

Ко мне на эфир в свое время приехали сотрудники Львовского подразделения милиции особого назначения, которые рассказали, что их 306 человек, которые перекрывали несколько областей просто-напросто хотят уволить, таким образом оставив без защиты почти всю западную Украину. Благодаря усилиям многих людей, это антигосударственное решение удалось отменить.

Все эти факторы, совмещенные с ликвидацией спецподразделений МВД, уничтожением профессионального ядра МВД, нивелированием роли ветеранов и наставников, отбеливанием  новых полицейских, отсутствием реальных реформы судебной системы, прокуратуры, СБУ, невысокой эффективности НАБУ И ГБР  создают питательную почву для инспирирования внутреннего конфликта в Украине, чем незамедлительно воспользуется наш противник. А ведь мы продолжаем жить по УПК Портнова…

Отдельно нужно учитывать опыт несовпадения интересов силовых структур, жаждущих смещения Кадырова с официальной позицией президента России.

Аналогия: показательные судилища сначала над:

1) беркутовцами (факт: за два года не вступил в силу НИ ОДИН обвинительный приговор, стало быть вина никого из них в судебном порядке НЕ ДОКАЗАНА, а действия многих гос. органов и служащих в том числе нардепов, которые обязаны были контролировать ход следствия являются безрезультатными),

2) потом над добробатами, которые не для медалей ради, а только ради государства и во имя безопасности граждан ВСЕЙ страны защищали Родину.

Таким образом, образовалась гремучая смесь силовиков, которые недовольны политикой нынешней власти и у которых отсутствуют барьеры на применение летальной силы:

1) сотрудники правоохранительных органов – как обманутые и брошенные на произвол толпы, до сих пор жаждущей мести, и

2) добробаты – которых то обвиняют в каких-то преступлениях, то вообще в том, что из-за них произошла трагедия в Илловайске и Дебальцево и т.д., то в том, что они не принимали участие в АТО. Яркий пример ситуация с батальоном Торнадо.

 https://www.youtube.com/watch?v=-X38lw2F5JI

Отдельный блок вопросов, которые у меня возникли после прочтения данной статьи, лежат в ментальной сфере.

Убийство чеченцем Политковской, писавшей о преступлениях российской власти в Чечне ?! То есть человек, по сути был в оппозиции к собственному народу, защищаk чеченцев, и в итоге, сама погибает от рук чеченцев.

Убийство чеченцем Немоцва, который собрал в свое время более миллиона !!!! подписей, чтобы война в Чечне была остановлена ?! YНа первый взгляд возникает вопрос: где логика?

И чтобы понять или хотя би приблизиться к пониманию ментальности непокоренного народа А.Пионтковский приводит слова Хаджи-Мурата: “«Старики хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».”

С одной стороны дается яркое описание того, что собственно представляет собой Русский мир. О нем знает все как покоренные народы, так и те, что прошли через геноцид. Об этом как никто знает Украина. Потому это знание должно зиждется в нашем сознание каждый раз, когда мы пытаемся произносить хоть какие-то слова о дружбе и прощении.

Таким образом, нужно знать ментальность народа, нужно понимать, что они никогда не будут к русским и другим относиться, исходя из того как мы относимся к ним СЕЙЧАС. Они движимы многовековой обидой, ненавистью, жаждой мщения… Потому сегодняшним политикам, общественным деятелям, активно заигрывающими с различным этническими и религиозными группами нужно осознавать глубину и тяжесть последствий, именно стратегических последствий, потому как многие, в угоду сиюминутной выгоде, хотят использовать всех и вся. Лишь бы насолить “москалям”… Это неверно. Во главе угла – национальные интересы.

Если нам выгодно дружить с кем-то ради нашей выгоды, значит мы будем это делать ровно до тех пор, ПОКА это будет выгодно нации и государству.

Ведь зачастую последствия могут быть более губительными, чем оперативные выгоды. Вполне понятно для любого человека аргументы, почему и зачем происходят ситуативные союзы с теми или иными мусульманскими народами… а также их последствия. В статье это тоже красноречиво написано…

Отдельная тема – анализ действий так называемого лидера несистемной оппозиции Навального, который реализует четкий информационный сценарий по накаливанию обстановки, повышению терророгенности русской социальной системы и общего коэффициента конфликтогенности – а в общем дестабилизации России… Я хочу сразу оговориться, что в данной статье делаю лишь научный анализ, не опираясь ни на какие политические платформы.

С целью демонстрации моего тезиса о проведении Навальным подрывной деятельности в информационном пространстве России прилагаю пошаговый методологический инструментарий, который используется им и его командой с целью достижения целей по дестабилизации России:

Этапы нарушения информационного дисбаланса и манипулирования общественным мнением Навальным:

1. Сначала Навальный, претендуя на роль русской Ванги, прогнозирует: «Ну, наконец, и повторю то, что говорил много раз: стратегическая задача Кадырова — отделиться от России и создать своё авторитарное государство под прикрытием исламских лозунгов. Просто он дожидается момента, когда совсем денег в бюджете не будет». Таким образом он закладывает фундамент для того, чтобы Кадырова считали предателем, а чеченцев теми, кто воспользуется в любой удобный момент слабостью России. Данная статья носит нейтральный окрас,  в ней идет упование и взывание к разумной составляющей. То есть работа с рациональным. 

1. Для усиления вводимого месседжа, формируется новый, более  экспрессивный нарратив. Причем он уже прослеживается и четко индицируется прямо в названии статьи: Навальный пишет о том, как чеченцы воевали за Гитлера…

Не трудно представить, какое общественное мнение сразу же в России формируется, только после прочтения одного лишь названия. На фоне реинкарнации идей Сталина, гиперболизации роли русских во второй мировой войне (для России – Великой отечественной войне), героизация Путина по спасению русских в Украине, славянских святынь в Сирии –  это название уже сигнал в простейшей архисеме : друг – враг.

на данном этапе происходит уже не столько упование на разум, сколько на эмоции. В соединении с предыдущим постом, эмоцио + рацио = формируется результат: сманипулированный образ врага….

Картинка на таком подобие рисовалась и против украинцев, которых в каких только диких ролях не изображали.

Только вот незадача: Чечня не Украина, с ней договориться невозможно.

Можно лишь, платя контрибуцию, отсрочить третий и последний чеченский конфликт…

Да и с Украиной договориться не вышло.. Может хотели, может купили… Но никто не ожидал активизации феномена волонтерства. Именно благодаря ему мы по сути и имеем мощную негосударственную систему обороны. Если бы к этому прибавился профессионализм и патриотизм высшего руководства страны и ВСУ, результаты могли бы быть абсолютно иным.

Потому нам тоже надо делать выводы из тех заявлений, которые отпускают наши доморощенные оппозиционеры, в том числе и вновь прибывшие.

Нужно помнить опыт Сталина, который тоже хотел использовать оппозицию в Финляндии и расколоть ее внутри, с целью последующей аннексии территории. Но там оппозиционеры в свое время быстро раскусили планы Сталина, а главное понимали, чем именно для них и их страны все это закончится.

Заканчивая свою статью отмечу:

можно быть в оппозиции к отдельным идеям или методам правящей партии, но нельзя быть в оппозиции к собственной нации, к собственном государству!

Потому риторический вопрос: Quo vadis Ucraina?

Володимир Володимирович Майоров,

консультант ГОСЛ

Актуальність обраної теми

Сьогодні постала необхідність у новому розумінні загрози міжнародного тероризму, його асиметричного характеру, поєднаного із ростом продажу зброї і нарощування військового потенціалу провідними архітекторами світової безпеки.

Актуальність написання даної статті полягає у недостатній розробленості підходів до побудови ефективних механізмів протидії міжнародному тероризму, зокрема недостатній теоретичній розробці питань його розмежування з екстремістською діяльністю.

Мета статті: запропонувати авторське бачення щодо розмежування міжнародного та екстремізму.

Гіпотеза: екстремізм є родовим поняттям щодо тероризму; сутнісною ознакою, що різнять дані явища виступає насильство.

Методологія дослідження: проблемний підхід, компаративний підхід, структурно-функціональний підхід, логіко-семантичний і догматико-юридичний підходи, структурно-функціональний аналіз, конвент-аналіз, моделювання.

Поняття міжнародного тероризму.

Слід зазначити, що в Україні проблеми боротьби з міжнародним тероризмом розглядаються лише як перспективні. І хоча наша держава бере постійну участь у різноманітних навчаннях та спільних нарадах з даних питань, насправді дана тема не є очевидно пріоритетною. І про це свідчить не лише мій практичний досвід, а й проведений контент-аналіз наукових публікацій, присвячених проблемам боротьби саме з міжнародним тероризмом [1-6]. У той же час, наприклад в Росії, майже у кожному науковому журналі чи то юридичного, чи то політичного, чи то соціологічного профілю можна зустріти наукове дослідження, присвячене проблемам протидії тероризму. Теж можна спостерігати у при затвердженні тем дисертаційних досліджень. Проблеми міжнародного тероризму розглянуті лише у декількох дисертаціях, що значно знижує можливість аналізу наукових підходів вітчизняних дослідників.

Певним чином заповнити наукову індиферентність до зазначених питань можна, звернувшись до закону України „Про боротьбу з тероризмом”. Для того, щоб досягти мети поставленій у даній статті, доцільно спочатку розглянути поняття тероризму і терористичної діяльності, складові компоненти яких уможливлять вийти на розуміння міжнародного тероризму, а отже і досягти кінцевої мету: вичленення суттєвих ознак, що різнять міжнародний тероризм від екстремізму. Отже, відповідно до даного закону терористична діяльність – діяльність, яка охоплює:

r    планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;

r    підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;

r    організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах;

r    вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;

r    пропаганду і поширення ідеології тероризму;

r    фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм.

У свою чергу, терористичний акт – злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. Отже, очевидним з аналізу даних визначень очевидним є те, що терористична діяльність охоплює поняття терористичного акту.

Поряд із визначенням поняття терористичного акту, у ст. 1 даного закону дається визначення іншого важливого поняття. Міжнародний тероризм – здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Відтак, логіко-семантичний аналіз даних понять уможливлює здійснити наступні висновки:

r    поняття терористичної діяльності є ширшим за поняття міжнародного тероризму;

r    поняття міжнародного тероризму тим чи іншим чином сфокусовано біля родового поняття „насильство”, у той час як поняття терористичної діяльності є більш ширшим, оскільки включає вербування, підготовку, фінансування терористських груп тощо;

r    законодавче визначення поняття міжнародного тероризму фактично ототожнюється з кримінально-правовим розумінням тероризму, що не відповідає його змісту, і фактично дане визначення описує лише кримінально-правове розуміння тероризму як явища суспільної дійсності.

Взагалі, на наш погляд, дискусійним залишається сам підхід законодавця до одночасного виокремлення таких понять, як: тероризм, терористичний акт, терористична діяльність. Не практичні виникають проблеми із правозастосуванням даного закону, оскільки назва закону не відповідає його меті. Адже при безпосередній діяльності із протидії злочинності, передусім чиниться вплив не на тероризм, як суспільно небезпечну діяльність, а не терористичну діяльність, яка охоплює не лише дії, пов’язані із насильством і загрозою його застосування, а й з вербуванням, фінансуванням, навчанням терористів. Відтак, фактично за змістом закону йдеться про протидії терористичній діяльності, а не про боротьбу з тероризмом.

Більше того, самі автори даного закону припускаються логічних помилок, оскільки тероризм визначається як суспільно небезпечна діяльність…, технологічний тероризм — злочин,…, а міжнародний тероризм — суспільно небезпечні насильницькі діяння.

Законодавча некоректність із визначенням родових понять значно ускладнює змістовну дискусію щодо розуміння законодавцем понять „тероризм” і „терористична діяльність”. Але за даних законодавцем визначень стає можливим приєднатися до висновків, висловлених нами вище, і констатувати, що поняття „терористична діяльність” є ширшим за поняття „тероризм” у такому тлумаченні, як воно є у чинному законі „Про боротьбу з тероризмом”.

Така ж термінологічна плутанина спостерігається і в інших наукових джерелах, де фактично актори блукають манівцями, підмінюючи поняття терористичної діяльності і власно тероризму [7].

Прикладом, автори Конвенції Організації Американських Держав „Про боротьбу з тероризмом і захопленням заручників” зазначили, що терористичні акти не можуть вважатися політичними злочинами через підвищену суспільну небезпеку. Наперед відома нелегітимність насильства в рамках тероризму ставить його за межами правомірних засобів політичної боротьби, через що будь-які посилання на політичну природу даного насильства не можуть слугувати йому виправданням.

Така невизначеність зі змістом понять призводить до висунення не зовсім обґрунтованих, на наш погляд, думок. Так, спірною нам видається думка В.Устинова, який зазначає, що державі відмовлено у праві захищати себе, а права групи чи організації, що ведуть боротьбу, опиняються невиправдано пріоритетними, оскільки форми відповіді з боку власно держави різко обмежені як міжнародним, так і внутрішнім правом, а щодо осіб, котрі чинять насильство таких обмежень не існує [8].

Держава, як ніхто інша на сьогодні захищена і володіє головним інструментом формування політики і впливу на суспільні групи будь-якої орієнтації — це законодавство. При чому ми акцентуємо увагу саме на законодавстві, а не на праві, оскільки не будь-яке законодавство є правовим. Держава може врегулювати будь-які суспільні відносин за допомогою закону, при чому забезпечивши механізм його реалізації, аж до застосування примусу. Відтак, саме держава може прийняти таке законодавство, що вчинення будь-яких актів, що спрямовані на підрив (на думку правлячої еліти) влади, конституційного ладу можна буде розцінювати чи то як тероризм, чи то як екстремізм, чи то як сепаратизм тощо. Отже, соціальні групи, що є не згодними з правлячим режимом, не мають законних можливостей для реалізації своїх думок для втілення своїх ідей вдаються до вчинення різних акцій, аж до терористичних. Держава ж, захищена законодавством, має законний (і не завжди правовий) дозвіл на забезпечення реалізації закону і фізичне припинення різного роду акцій.

Більше того, мало виправданою видається дана теза колишнього генерального прокурора і у світлі ведення Російською Федерацією перманентної антитерористичної операції, вірніше казати — війни. Яскравіше дана ситуація проявляється при проведенні антитерористичних операцій такими державами як Ізраїль та США, які фактично здійснюють позасудову фізичну ліквідацію лідерів терористських та інших екстремістських угруповань, котрі загрожують національним інтересам або безпеці цих держав. Наголосимо, що нині, найменш захищеними є особа, а найбільш — держава. Що ж стосується ефективності цивільного демократичного контролю, а також контролю з боку міжнародного співтовариства, то історія з проведенням без санкції Ради Безпеки ООН військової операції в Іраку, фактичний розвал Югославії при мовчазній згоді європейських країн, котрі, маючи спільні сили швидкого реагування, не змогли нічого протиставити бажанню США знищити останнього прибічника Росії в Європі, свідчать про неефективність і фактичну однобічність роботи ООН, яка де-факто перетворилася на рупор США. Окрім цього, не виключено, що укріплення та зміцнення НАТО, передусім як політико-військової організації, певним чином з часом зменшуватиме вагомість та впливовість Ради Безпеки ООН, а також у більш загальному плані підриватиме авторитет ООН, здебільшого плані можливостей цієї організації діяти за власним алгоритмом, не нав’язаним США або впливовими транснаціональними корпораціями.

У даному аспекті більш ефективним вбачається погодитись із думкою В.В. Крутова, що у сучасний період  на перший план в якості мотиваційної основи, що живить і виправдовує терористичну діяльність, усе частіше виступають ідеї, що відбивають національно-територіальні, етнічні і релігійні інтереси, при чому особливо прогресує у цьому смислі мусульманський фундаменталізм [9].

Нині можна констатувати, що міжнародний тероризм стає більш небезпечним, оскільки, акти тероризму вчинюються не одинаками нігілістами, як це було наприкінці 19 століття, або радикальними угрупованнями, які ставили тактичні цілі (середина 20 століття), а членами терористських груп, які послуговується власно розробленим світоглядом, теоретичними концепціями, які фактично обґрунтовують законність і справедливість здійснення терористичної діяльності (дії Хезболах у серпні 2006 року, які ледь не призвели до початку регіональної арабо-ізраїльської війни).

Відтак, доцільно казати про те, що сучасний міжнародний тероризм постійно трансформується. На наш погляд, в рамках здійснення протидії даному явища більш коректно послуговуватися термінологією „міжнародна терористична діяльність”, оскільки подвійне розуміння з позицій діяльнісного підходу власно терористичної діяльності і тероризму навряд чи вносить ясність і розуміння як у полі теоретичних напрацювань, та і у безпосередній практичній діяльності.

Поняття екстремізму.

Підходячи до визначення поняття „екстремізму”, на наш погляд, доцільно скористатися пропонованим українським дослідником В.А.Ліпканом алгоритмом теоретичного дослідження сутності того чи іншого явища через послідовне вивчення та співставлення дефініцій поняття, що презентовані в наукових джерелах, енциклопедіях та нормативно-правових актах [10].

Отже, у нормативно-правових актах України юридичне визначення терміну „екстремізм ” відсутнє. Воднораз варто зазначити, що існує Указ Президента України від 18 березня 2003 року N 228/2003 „Про Положення про Антикризовий центр”, в якому Антикризовий центр визначено постійно  діючим дорадчим органом, утвореним для зміцнення взаємодії центральних  органів  виконавчої влади  та  координації  здійснюваних  ними заходів щодо реалізації державної  політики  у  сфері  запобігання  і  подолання  кризових ситуацій, що спричинені терористичними актами або екстремістськими проявами (виділено мною — В.М.). Утім, визначення поняття „екстремістські прояви” відсутнє. Отже, фактично, оскільки зміст цих „проявів” залишається таємницею, то і змістовна діяльність даного центру також є не зрозумілою, оскільки, поряд з цим, юридичне визначення терористичних проявів у національному законодавстві також відсутнє (так само як і даному указі).

Звернемось до законодавства інших країн, зокрема Росії. 25 липня 2002 року було ухвалено закон Російської Федерації „Про протидію екстремістській діяльності”. Зазначимо, що назва закону, на наш погляд, є більш вдалою і вірною порівняно із назвою українського закону „Про боротьбу з тероризмом”.

У статті 1 дається визначення ключовим поняттям. Отже, екстремістська діяльність (екстремізм): 1) діяльність громадських і релігійних об’єднань, або інших організацій, або засобів масової інформації, або фізичних осіб з планування, організації, підготовки і здійснення дій, спрямованих на:

r    насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації;

r    підрив безпеки Російської Федерації;

r    захоплення або привласнення владних повноважень;

r    створення незаконних збройних формувань;

r    здійснення терористичної діяльності;

r    збудження расової, національної або релігійної ворожнечі, а також соціальної ворожнечі, пов’язаної з насильством або закликами до насильства;

r    приниження національної гідності;

r    здійснення масових безладів, хуліганських дій і актів вандалізму по мотивах ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі, а рівно по мотивах ненависті або ворожнечі відносно якої-небудь соціальної групи;

r    пропаганду винятковості, переваги або неповноцінності громадян за ознакою їх відношення до релігії, соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності;

2) пропаганда і публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки або атрибутики або символіки, схожих з нацистською атрибутикою або символікою до ступеня змішення;

3) публічні заклики до здійснення вказаної діяльності або здійснення вказаних дій;

4) фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню або здійсненню вказаних дій, зокрема шляхом надання для здійснення вказаної діяльності фінансових коштів, нерухомості, учбової, поліграфічної і матеріально-технічної бази, телефонної, факсимільної і інших видів зв’язку, інформаційних послуг, інших матеріально-технічних засобів.

У Шанхайській Конвенції по боротьбі з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом екстремізм визначається як будь-яке діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, рівно як насильницьке посягання на громадську безпеку, у тому числі організація у вище зазначених цілях незаконних збройних формувань або участь у них.

Дане визначення є більш вузьким за пропоноване вище. На наш погляд, воно не відповідає змісту екстремізму як крайнім формам певної поведінки, при чому не лише насильницької, як це презюмується у даній конвенції. Ми схильні підтримати російського законодавця у його розумінні екстремізму, оскільки в рамках закону, наголосимо, закону, що регулює відносин сфері протидії, а не призначення покарання, поняття екстремізму і екстремістської діяльності обожнюються. І це є конструктивним шляхом.

Утім, розширене тлумачення екстремістської діяльності російським законодавцем фактично перетворює будь-які прояви крайньої поведінки, навіть не насильницької, а й, прикладом, інформаційної на екстремізм. З чим нам важко погодитись в світлі формування демократичного суспільства в Україні.

Отже, у нормативно-правових актах, характерними ознаками, які описують поняття екстремізму, є: насильство, пропаганда насильства, винятковості, переваги або неповноцінності з мотивів  ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі; фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню.

Стосовно визначення даного поняття в енциклопедичних джерелах. Парадоксальна ситуація склалася в українській правничій думці. Попри випуск фундаментальних праць: Юридична енциклопедія у 6 томах, а також Міжнародної поліцейської енциклопедії, у них не міститься визначення поняття екстремізму [11;12].

У словнику іноземних слів зазначається, що екстремізм походить від латинського слова „extremus” і означає прихильність до крайніх поглядів і заходів (переважно в політиці), у той час як екстреміст — людина, що дотримується крайніх поглядів, прибічник крайніх заходів [13]. Дещо ширше визначення даного поняття можна знайти у краткому політичному словнику, де екстремізм визначено як прихильність до крайніх поглядів і заходів, у політичному сенсі означає прагнення вирішувати проблеми, досягати поставлених цілей із застосування самих радикальних методів, включаючи усі види насильства і терору [14].

Відтак, в енциклопедіях характерними ознаками, що описують екстремізм, виступають: крайність (поглядів і дій), радикальність; будь-яке насильство.

Наукова думка щодо даних питань є більш строкатою. Так, Авдєєв Ю.І. зазначає, що екстремізм — соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, однією з яких є тероризм [15].

Російський дослідник О.М.Хлобустов іде шляхом не надання дефініції, а описування вища за допомогою його сутнісних ознак. Він вважає, що екстремізм — агресивна поведінка особистості, найбільш суттєвими зовнішніми проявами якої є, по-перше, нетерпимість до думки опонента, орієнтованого на загальноприйняті у даному суспільстві норми; по-друге, схильність до прийняття крайніх (силових) варіантів рішення проблеми; по-третє, неприйняття консенсусу як цінності і ділового інструмента повсякденної діяльності; по-четверте, неприйняття прав особистості та її самої як самоцінності [16]. Відтак, ключовим моментом, на якому фокусує увагу О.М.Хлобустов, виступає неприйняття певного алгоритму у соціумі.

На думку екс-генерального прокурора Російської Федерації В.Устинова екстремізм становить собою соціально-політичне явище, одну з форм політичної боротьби, котра характеризується запереченням тих, що склалися, державних, громадських інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність, знищити для досягнення власних прагнень. У своїх діях екстремісти можуть використовувати різні методи: від ненасильницьких (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки), до різного ступеня легітимності насильницьких (масові заворушення, страйки, громадянська непокора, терористичні акти, методи партизанської війни) [17]. Характерним для В.Устинова є концентрація уваги на опису шкоди від екстремістської діяльності інституціональному механізму, дещо залишаючи поза увагою окремих осіб і громадян, їх права та свободи.

Цікавим є підхід Б.К. Мартиненко, котрий компілюючи вже розроблені підходи до класифікації тероризму, намагається описати екстремізм.

Він виділяє наступні форми екстремізму: 1) політичний екстремізм (спрямований на знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку „лівого” і „правого толку”); 2) національний екстремізм (захист власної нації, її прав та інтересів, її культури та мови, поєднане із абсолютним запереченням при цьому подібних прав для інших); 3) націоналістичний екстремізм (прагнення до відокремлення, відособлення); 4) релігійний (виявляється у нестерпності до представників різних конфесій або жорсткому протиборстві у рамках однієї конфесії).

Причому, абсолютно не важко помітити, що автор навряд чи винайшов оригінальність та ексклюзивність у класифікації екстремізму, яка здебільшого дуже помітно нагадує компільоване кліше різноманітних класифікацій тероризму, які широко репрезентовані у науковій як вітчизняній, так і зарубіжній літературі [18-25].

Отже, можна резюмувати, що крокування уторованими шляхами щодо різноманітних компіляцій класифікацій тероризму матиме результат з нульовою сумою: велика кількість класифікацій, виокремлення різноманітних характеристик тероризму, які здебільшого детерміновані мотивом, нічого нового щодо усвідомлення сутності тероризму, а відтак і відповідних рис, що різнять його від екстремізму, не дають. Більше того, класифікація будь-якого явища має здійснюватись за формами його прояву як системної одиниці, а не через описування окремих характеристик (елементів).

Це обумовлено тим, що міжнародний тероризм, як явище є багатогранним, характеризується великою кількістю критеріїв для класифікації, постійною зміною форм прояву, а також системних характеристик. Більше того, з часом тероризм набуває все більше транснаціонального характеру, а самі терористські групи залучають до власної діяльності інші сегменти злочинного світу. Так, упевнено можна констатувати, що поживним ґрунтом для міжнародного тероризму виступає нелегальна міграція, торгівля людьми, незаконна торгівля зброєю, а також конкурентна боротьба транснаціональних корпорацій, що ведуть боротьбу за встановлення контролю за світовими ресурсами.

Відтак, хоча тероризм і становить собою певним чином форму екстремізму, нам важко не констатувати той факт, що він поступово стає самодостатнім, автономним і фактично за певних умов може відокремитися від екстремізму у суто практичному аспекті, залишившись частиною останнього лише у теоретичних конструктах.

У даному аспекті вважаємо слушною думку українського фахівця з питань силової протидії різних форм інтенсивності Крутова В.В., який зазначає, що для осягнення сутності даного явища доцільно звернутися до тих факторів, яким породжується екстремізм, що уможливить вийти на сутнісні ознаки самого явища. Отже, екстремізм може бути породжений наступними факторами: зламом сформованих соціальних структур; зубожінням масових груп населення; економічною і соціальною кризою, що погіршує умови життя більшості населення; ослабленням державної влади і дискредитацією її інститутів; падінням виконавчої дисципліни; ростом антисоціальних проявів; розпадом колишньої системи цінностей; наростанням почуття обмеження національної гідності. При чому сам екстремізм В.В.Крутов визначає передусім як правовий нігілізм, ототожнюючи його із захопленням заручників, політичними вбивствами, збройними нападами на членів політичних партій [26].

Отже, інтегруючи дані положення, можна дійти висновку, що у наукових джерелах екстремізм здебільшого розуміється, як соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність ненасильницьких і насильницьких крайніх форм не прийняття алгоритму соціального управління в певному соціумі.

Розмежування міжнародного тероризму і екстремізму.

Відтак, синтезуючи вище наведені думки, можна дійти наступних висновків. Слід визнати, що домінуюча більшість дослідників даної тематики визнають, що тероризм є більш вузьким поняттям, і поняття екстремізму поглинає тероризм [27].

Так, прикладом, на думку В.Устинова, тероризм виступає для політичного екстремізму способом досягнення і утримання влади незаконним, насильницьким шляхом з усіма наступними наслідками. Тероризм виступає насильницьким злочинними методом досягнення і утримання влади для усіх сил національного, релігійного і політичного екстремізму [28]. При чому характерним є знову ж таки зосередження уваги В.Устиновим на інституціональних загрозах від екстремізму, що певним чином звужує його справжнє розуміння.

У даному аспекті конструктивнішою видається позиція В.В.Крутова, який вказує, що тероризм виступає проявом політичного екстремізму. Причому політичний екстремізм і тероризм пов’язані за такими напрямами: 1) соціальний тероризм (орієнтований на зміну аж до знищення того чи іншого соціально-політичного строю); 2) націоналістичний тероризм, що спонукуваний етно-сепаратистськими ідеями; 3) релігійний тероризм, сполучений або з боротьбою прихильників різних релігій і сект один з одним, або з прагненням скинути світську владу [29].

Цікавим в контексті розглядуваних проблем є думка В.В.Крутова, який вважає, що від звичайної політичної організації (яка навіть і може становити собою екстремістські налаштовану фракцію) терористичну вирізняє прагнення до знищення супротивника. Терористичні організації ідеологічно претензійні і прагнуть до негайних змін і перерозподілу влади, проте не всі утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством [30].

У питаннях розмежування тероризму і екстремізму як поживну для міркування можна узяти позицію українського тероролога В.П.Ємельянова, який справедливо зазначає, що важливим є розуміння тероризму саме як традиційного злочину, який володіє особливими кримінологічними характеристиками [31].

Однак, у цілому, цікавим є те, що більшість дослідників здебільшого обмежуються зазначенням на те, що тероризм є чи то формою, чи то видом, чи то насильницьким засобом реалізації екстремізму. Втім наукових досліджень, або хоча б здійснення наукового аналізу відмінних або тотожних рис не здійснюється. Так, наприклад, у роботі В.Устинова „Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика”, навіть названо так окремий пункт його роботи: „Экстремизм и терроризм: проблемы разграничения и классификации”, втім автор сам чітко не висловив жодної думки про те, що є екстремізм, що є тероризм, обмежившись  перерахуванням численних поглядів і демонстрацією обізнаності з роботами інших авторів, що, на нашу думку, не є достатньою підставою для відсутності власного погляду або хоча б підтримки певної позиції. Отже, автор, врешті-решт, так і не дав відповіді на головне питання: чим відрізняється тероризм від екстремізму [32].

Відтак, навіть у спеціалізованих дослідженнях даної тематики потребує копіткої праці процес виокремлення і відшукання відповіді на питання, поставлене нами на початку статті.

Більше того, якщо порівнювати законодавчі визначення понять терористичної і екстремістської діяльності в українському і російському законодавстві відповідно, можна дійти висновку, що екстремістська діяльність повністю поглинає терористичну.

Ще одне, виключно лінгвістичне питання. Ми схильні підтримати позицію В.А.Ліпкана, який ще у 2000 році у своїй роботі „Тероризм і національна безпека України” обґрунтував некоректність застосування щодо терористської діяльності терміну „терористична”, оскільки дана діяльність вчинюється людьми, вірним буде казати „терористська діяльність”, так само як широко вживаною і повсюди застосованою є термінологія „фашистська організація”, „екстремістська діяльність”, „сепаратистська група”, „іредентський рух”, а не „фашистична…, екстремістична…, сепаратистична…, іредентичний…” [33].

Висновки

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо дати власну відповідь, що ґрунтується на проведеному вище логіко-семантичному, догматичному, конвент-аналізові, а також власному практичному досвіді протидії тероризму.

З аналізу даних думок можна дійти наступних висновків:

1) екстремізм становить собою явище більш широке, ніж тероризм;

2) характерною ознакою тероризму виступає насильство, прагнення до знищення супротивника, у той час як не всі екстремістські утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством;

3) тероризм виступає традиційним злочином, що володіє особливими кримінологічними характеристиками, й то час як екстремізм характеризується множиною суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена окремими статтями КК України.

4) екстремізм не вичерпується насильством, а включає в себе ненасильницькі заходи (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки).

Примітки

1. 1.             Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. — К.: НБУВ, Юнона, 2002. — 723 с.
2. 2.             Глушков В.О. Політико-правові аспекти становлення боротьби з тероризмом в Україні // Український часопис прав людини, 1996. — № 2. – C. 31-35.
3. 3.             Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). — М.: NOTA BENE, 2000. — 320 с.
4. 4.             Кондратьєв Я.Ю., Сущенко В.Д. Організаційно-правові аспекти становлення системи боротьби з тероризмом в Україні // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 554 – 556.
5. 5.             Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
6. 6.             Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
7. 7.             Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 20-43.
8. 8.             Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 27.
9. 9.             Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 148.
10. 10.         Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.
11. 11.         Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — Т.1. — 1232 с.; 2005. — Т.2. — 1224 с.
12. 12.         Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцик., 1998. — Т.1: А – Г. — 672 с.; 1999. — Т. 2.: Д – Й. — 744 с.; 2001. — Т. 3.: К – М. — 792 с.; 2002. — Т. 4.: Н – П. — 720 с.
13. 13.         Словарь иностранных слов / Под ред. И.В.Лехина, С.М.Локшиной, Ф.Н. Петрова, Л.С. Шаумяна. — Изд. 6-ое, перераб. И доп. — М.: „Советская энциклопедия”, 1964. — С. 747.
14. 14.         Краткий политический словарь. — М.: Политическая литература, 1989.
15. 15.         Авдеев Ю.И. Терроризм как социально-политическое явление // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 41 – 42.
16. 16.         Хлобустов О.М., Федоров С.Г. Терроризм: реальность сегодняшнего состояния // // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 86.
17. 17.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
18. 18.         Миньковский Г.М., Ревин В.П. Характеристика терроризма и некоторые направления повышения эффективности борьбы с ним // Государство и право, 1997. — № 8. – С. 85.
19. 19.         Витюк В.В. Социальная сущность и идейно-политическая концепция современного «левого» терроризма: Автореф. дис… доктора философских наук: 09.00.08. — М.: АН СССР Ин-т социологических исследований, 1985. – С. 21.
20. 20.         Бояр-Сазонович Т.С. Проблемы классификации современного терроризма. — М., 1987. – С. 10-11.
21. 21.         Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 25.
22. 22.         Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. — М.: Междунар. отношения, 1983. – 223 с.
23. 23.         Латыпов У.Р. Междунaродно-правовая борьба с государственным терроризмом: Aвтореф. дис …канд. юр. наук./ АН СССР Институт государства и права. — М., 1988. – 20 с.
24. 24.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — 184 с.
25. 25.         Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
26. 26.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
27. 27.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — 560 с.
28. 28.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
29. 29.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
30. 30.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 150.
31. 31.         Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Харьков: Рубикон, 1997. – С. 65.
32. 32.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
33. 33.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — С. 45.

Ліпкан Володимир Анатолійович — начальник кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент.

Майоров Володимир Володимирович — ад’юнкт кафедри управління в органах внутрішніх справ Київського національного університету внутрішніх справ.

Останніми часами питанням дослідження боротьби з тероризмом приділяється  чимала увага. По-перше, слід сказати, що в Україні прийнятий Закон України «Про боротьбу з тероризмом», який за задумом було спрямовано на врегулювання чималої кількості проблем, що виникають в сфері боротьби з тероризмом. Не можна не згадати і про закон України «Про основи національної безпеки України», в якому тероризм неодноразово згадується в якості загрози в різних сферах життєдіяльності. По-друге, можна констатувати про певне пробудження наукового інтересу до проблем дослідження тероризму, про актуальність чого зазначалося у наших роботах ще у 1998 році.

Втім, хоча останніми часами і можна констатувати про активізацію наукового інтересу до дослідження теоретичних і практичних проблем боротьби з тероризмом, в Україні поки відсутні адекватні розробки з цих питань. За виключенням монографій, написаних кількома українськими дослідниками, зокрема Крутовим В.В., Ємельяновим В.П. [1-5], Ліпканом В.А. [6-7] та Антипенко В.Ф. [8-10], українська наукова думка не може зараз похвалитися широким спектром думок на цьому напрямі. А велика кількість публікацій з даної тематики обмежується здебільшого розглядом кримінологічних та кримінально-правових питань. Більше того, проблеми боротьби з міжнародним тероризмом сфокусовані лише на тероризм за межами України, втім поза увагою лишаються важливі аспекти щодо можливостей дестабілізації національної безпеки міжнародними організаціями через організацію вчинення актів тероризму на території України. Відтак із проголошенням Президентом України курсу на євроінтеграцію, входження до НАТО проблеми входження України в європейський безпековий простір актуалізуються, так само як і проблема забезпечення національної безпеки, однією із загроз якій є міжнародний тероризм. Це і  обумовлює актуальність обраної для дослідження теми статті.

Саме тому мета статті полягає у тому, щоб поставити проблеми боротьби з міжнародним тероризмом в Україні в контексті її євроінтеграції.

Отже, нами вище було зазначено на певну активізацію наукового інтересу стосовно розглядуваних питань, втім така строкатість думок щодо боротьби з тероризмом, поєднана із чітко вираженою їх гомогенністю має певні причини.

По-перше, Україна лише зараз після 15 років незалежності окреслила (хоча лише в усній, а не письмовій формі, як це прийнято в інших країнах) стратегію свого розвитку, яка до цього часу носила багатовекторний характер, що унеможлювлювало говорити ані про стратегічних партнерів, ані тим більше про формування і творення власної стратегії у дійсному розумінні цього слова.

По-друге, на теренах колишнього СРСР вельми поширеною була думка про те, що будь-яка країна, котра виступає проти СРСР, є ворогом, а отже і можливим ініціатором актів тероризму. Зважаючи ж на той факт, що виступати проти такої імперії за тих часів могла лише інша імперія (США), було сформовано хибне уявлення про те, що тероризм є монополією або вірніше сказати прерогативним засобом розв’язання конфліктів в сфері міжнародних відносин. Як наслідок, навіть ніхто не міг навіть і уявити терористів в Афганістані та Іраку, які фактично перекреслили усі теоретичні моделі дослідників тероризму, таких як Л.Боннате, П.Вілкінсон, У.Лакер, Р.Клаттербак, А.Бакелеу, Г.Денікер, Д.Бел, Л.Діспо, Вайт та багатьох інших [11-18].

Безперечно, тероризм є ланцюговою реакцією на певні події. Але ця реакція є можливою не лише з боку супердержав, вона є можливою з боку будь-кого, хто є не згодним з тими чи іншими рішеннями. Баски в Іспанії бажають незалежності —  Іспанія не підтримує цього бажання, засобом зміни позиції Іспанії з боку басків є тероризм. Терористські групи в Росії, Косово, Сомалі, Руанді, Туреччині — їх мета полягає у тому, щоб змусити державу переглянути свою позицію щодо надання самостійності і незалежності тому чи іншому краю. І на це авторами, що намагаються описати тероризм, звертається певна увага. Втім, для України є важливим інше.

Із проголошенням курсу на євроінтеграцію, певним визначенням орієнтирів руху, відмова від проросійської політики, з одного боку вимальовується чітке обличчя нашої держави, передбачуваність її зовнішньої політики, а з іншого — створюються умови для формування потенційних вогнищ тероризму.

Сучасний курс нашої держави далеко не всім до вподоби. Амбітні заяви щодо входження до ЄС, ВТО, домовленості про відміну Конгресом США поправки Джексона Векніка у власній Конституції щодо України створюють певні умови до формування конфліктних ситуацій. Ми не будемо зачіпляти суперечок усередині держави, оскільки це є окремою темою дослідження. Але вважаємо за необхідне привернути увагу питанням боротьби з міжнародним тероризмом, при чому не з тією абстракцією і аморфністю у вигляді сил зла, котрі малюють деякі впливові держави, а з тими міжнародними терористським та іншими екстремістські налаштованими угрупованнями, які здійснюють свою діяльність на території України і загрожують її національній безпеці.

І йдеться навіть не про те, що ісламістські угруповання планують здійснення акцій проти урядових установ. Питання стоїть в іншому: розглядати міжнародний тероризм як загрозу національній безпеці України. Саме міжнародний тероризм на сьогодні є найбільш небезпечним для нашої держави. Зважаючи на природну поліконфесійність, багатонаціональність, існуючі сепаратистські настрої, намаганням політичних сил роз’єднати державу за багатьма ознаками (мовний, економічний, світоглядний тощо) особливу увагу слід приділяти міжнародним організаціям, які під виглядом здійснення законної діяльності, насправді формують підґрунтя для зменшення впливовості нашої держави, її розколу, підриву конституційного ладу і територіальної цілісності, не виключаючи застосування силових методів.

Аналіз виборчого процесу в Україні в період з жовтня 2004 по січень 2005 рр., а потім серпня 2006 року, дає усі підстави стверджувати, що українське суспільство ще не є достатньо згуртованим за для того, щоб відстоювати власну позицію, більше того — захищати національні інтереси. Причиною тому є несформованість української національної ідеї, одним з головних призначень якої як раз і є об’єднання розшарованого українського соціуму. Інтереси олігархічних груп подеколи видаються за національні, що врешті-решт закладає фундамент для майбутніх конфліктів, одним із засобів яких виступатиме тероризм. Причому світоглядна несформованість української нації не дає можливості говорити не лише про чітку зовнішню політику, а й позбавляє надії говорити про чітку та прозору внутрішню політику. Існування останньої закладає певні підвалини для унеможливлення зовнішнього маніпулювання суспільними процесами всередині держави. Одним з інструментів такого маніпулювання як раз і виступає тероризм, який може бути вчинений громадянами України на території України, для розв’язання внутрішніх українських проблем, втім ініційований з-за кордону. І саме це на нашу думку безпосередньо належить до міжнародного тероризму, оскільки завдання, які виконують громадяни країни, є ініційованими з інших держав, і фактично ті цілі, які переслідують громадяни є нав’язаними ззовні, а у більш глобальному плані вони відповідають геополітичним намірам тих чи інших міжнародних організацій або держав. Таким чином тероризм, який на перший погляд може здаватися внутрішнім (за своєю формою), насправді має міжнародні коріння, а відтак (за свою суттю) є міжнародним.

Звичайно може постати питання: чому міжнародний тероризм саме в такій інтерпретації є найбільш небезпечним для України?

Як один з варіантів відповіді можна навести наступні аргументи.

Україна по своїй суті і по ментальності не схильна використовувати насильницькі засоби для вирішення тих чи інших внутрішніх питань. Інша річ, що ці засоби можуть бути обрані за допомогою застосування певних механізмів сугестії (чи то інформаційних, чи то політичних, чи то економічних тощо), тобто бути інспірованими ззовні. І хоча за даних умов відбуватиметься застосування протиправних дій з боку громадян всередині країни, за своїм змістом вони будуть сплановані і інспіровані ззовні. Таким чином, міжнародний тероризм слід розглядати дещо ширше ніж просто вчинення представниками іноземних держав актів тероризму на території України.

Міжнародний тероризм в Україні — це цілеспрямована діяльність щодо:

1) спроб розшарування суспільства за різними напрямами: інформаційним (кожен регіон отримує різну інформацію залежно від приналежності власників та олігархів або до влади, або до опозиції, або до впливових транснаціональних корпорацій); соціальним (соціально захищені — соціально незахищені); економічним (багаті – бідні, прибуткові галузі ­— збиткові галузі); екологічним (екологічно небезпечні районі – екологічно безпечні райони); гуманітарними (мовна проблема); політичним (проросійський напрямок – прозахідний напрямок, проєвропейський напрямок) тощо;

2)    пропагування насильства як ефективного засобу розв’язання конфліктних ситуацій;

3)    насадження ззовні ідеології тероризму, в якості світогляду «вільної» людини, права нації на самовизначення.

Такий зміст міжнародного тероризму вбачається нами крізь призму аналізу процесів інтеграції України до ЄС, яка має відбуватись за певними як хронометричними, так і топометричними характеристиками.

Даний підхід до розуміння міжнародного тероризму, на наш погляд, дозволить більш конструктивно підходити до реалізації положень закону України «Про боротьбу з тероризмом» і «Про основи національної безпеки України», які фактично на сьогодні у нинішній редакції не відповідають геополітичним реаліям і статусу України, а також є мало ефективними, що підтвердило проведене нами опитування.

Передусім мають бути визначені пріоритетні національні інтереси, відповідно до них пріоритетні напрями політики національної безпеки, виходячи не лише з тієї обстановки, що склалася в світі, а зважаючи на те, як ця обстановка може вплинути на реалізацію національних інтересів, і поставлені завдання.

У даному напрямі вважається за доцільне оптимізувати законодавство про національну безпеку, боротьбу з тероризмом через удосконалення механізмів кореляції: 1) проголошених цілей, 2) можливостей по їх досягненню і 3) механізмів забезпечення; 4) реальних результатів.

Завдання деяких міжнародних організацій (транснаціональних корпорацій) полягає у тому, щоб із застосуванням міжнародного тероризму в Україні: не допустити будь-якими засобами, як насильницького, так і ненасильницького характеру (інформаційного, економічного, соціального тощо) становлення України в якості сильної, розвиненої європейської держави — регіонального лідера.

Такий підхід на сьогодні може розглядатися як один з рушійних, за допомогою якого законодавство не перетворюватиметься на простий папір, проголошені цілі у фантазію, механізми забезпечення в порожній беззмістовний рух, а досягнені результати в безодню.

Загроза міжнародного тероризму в Україні на сьогодні є реальною, і від того, наскільки політичне керівництво усвідомлюватиме це, залежить рівень національної безпеки України і її подальший розвиток в якості незалежної держави.

Література

1. 1.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). — М.: NOTA BENE, 2000. — 320 с.
2. 2.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. — СПб.: Издательство „Юридический центр Пресс”, 2002. — 291 с.
3. 3.                  Емельянов В.П. Терроризм – как явление и как состав преступления. — Х.: Право, 1999. -272 с.
4. 4.                  Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Харьков: Рубикон, 1997. – 176 с.
5. 5.                  Ємельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості / Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України. — Харків, 1997. — 160 с.
6. 6.                  Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — 184 с.
7. 7.                  Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
8. 8.                  Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом международно-правовые подходы.— К.: НБУВ; Юнона-М, 2002. — 723 с.
9. 9.                  Антипенко В.Ф. Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование). — К., 1998. — 191 с.
10. 10.              Антипенко В.Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика, К.: НБУВ, 1999. — 60 c.
11. 11.              Bonante L. Terrorism and International Analysis // Terrorism: an International Journal.-1979. – V.3. – № 1-2. – Р. 47-67.
12. 12.              Wilkinson P. Political Terrorism. N. Y.: John Wizey & Sons, 1974. -159 р.
13. 13.              Laqueur W. Terrorism. — L.: Michael Joseph, 1977. – 251 p.
14. 14.              The future of political violence: Destabilization, disorder & terrorism / Ed. By Clutterbuck R.-Basingstoke.-L.: Macmillan, 1986. – XV. – 206 p.
15. 15.              Buckelew A.H. Terrorism & the American response. — San Rafael (Cal.): MIRA, 1984. — IV. – 161 p.
16. 16.              Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом // Терроризм в современном капиталистическом обществе. Вып.2. — М., 1982. – C. 76-80.
17. 17.              Bell J. A time of terror: how democratic societies respond to revolutionary violence. N. Y.: Basic Books, 1978. – 292 p.
18. 18.              Dispot L. La machine ? terreur. P.: Grasset, 1978. -304 p.

Максименко Юлія Євгенівна

викладач кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук

Право та національна безпека є тісно взаємопов’язаними між собою. З однієї сторони, виступаючи в ролі регулятора суспільних відносин, право закріплює основні положення, реалізуючи які, підтримується необхідний рівень безпеки України, з іншої – забезпечуючи безпеку, приймаються нові правові норми, отже, право оновлюється, збагачується.

Інтернаціоналізація, яка є наслідком дії глобалізації, породжує зближення правових систем держав. Здебільшого даний процес оцінюється позитивно, залишаючи осторонь його негативні аспекти. Так, є автори, які вбачають в глобалізації “виключно можливість інкорпорувати та імплементувати найкращі західні та міжнародні норми та положення у вітчизняне законодавство” [1]. Інші ж говорять про “юридичну експансію” [2, с. 26].

Зрозуміло, що після проголошення незалежності та визнання міжнародною спільнотою України як нового учасника міжнародно-правових відносин, наша держава не може стояти осторонь світових правових процесів.

Саме тому, в ст. 9 Конституції України проголошено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після відповідних змін до Конституції України [3].

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти [4].

Основоположним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплено ієрархічну сукупність правових норм, що забезпечують реалізацію національних інтересів.

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері національної безпеки становлять:

1)                      Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина в сфері національної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб’єктів їх забезпечення тощо.

2)                      закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення політики національної безпеки;

3)                      міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах національної безпеки.

4) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері національної безпеки України.

Багато дослідників окреслюють негативні аспекти використання права у механізмі забезпечення безпеки. Так, Кормич Б.А. акцентує , що на початку ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права [5, с. 13-14].

Насамкінець, зупинимось на такій проблемі як прогалини та колізії права. Хоча теорія держави та права окреслює основні підходи щодо припинення та подолання випадків відсутності правових норм, необхідних для врегулювання суспільних відносин або неповноти правових моделей, а також усунення розходжень чи протиріч між окремими нормативно-правовими актами, нормами, що регулюють відповідні суспільні відносини, ці проблеми відіграють деструктивну роль в механізмі забезпечення інформаційної безпеки.

Так, відповідно до вищезазначеного Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [4].

Цікавим є те, що в Законі України «Про основи національної безпеки України» закріплюється, що нормативно-правові акти, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України, тобто такі, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки України (доктрини, концепції, стратегії і програми), розробляються і затверджуються Президентом України.

Більше того, не тільки проголошується, але на сьогодні є практичні кроки щодо реалізації цієї норми. Так, Стратегія національної безпеки України була затверджена Указом Президента України.

Хоча в ст. 92 Конституції України чітко закріплено, що виключно законами України визначаються основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку [3].

Отже, не дивлячись на те, що Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» набули легітимності після прийняття Основного закону, спостерігаємо недопустиму, неконституційну правотворчу діяльність Президента України в цій сфері.

Дані проблеми є досить актуальними, враховуючи бажання України інтегруватись до розвинутих європейських країн. За для чого перед українською державою постала необхідність прийняття чималої низки нормативно-правових актів, що відповідають європейським стандартам за досить обмежений проміжок часу. Внаслідок цього, особливого занепокоєння викликає проблема правореалізації, оскільки стихійне оперативне прийняття нормативно-правових актів, призводить до їх недієвості.

Список використаних джерел:

1. Лунеев В.В. Криминальная глобализация / В.В. Лунеев// Государство и право. — 2004. — № 10. — с. 26-41.

2. Лукьянова Е.Г. Основные тенденции развития российского права в условиях глобализации / Е.Г. Лукьянова // Государство и право. — 2004. — № 7. — С. 84—89.

3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

4. Про основи національної безпеки України: Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433.

5. Кормич Б.А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України : [монографія] / Б. А. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003.— 472 с.

Для цитування:

Ліпкан В.А. Загроза національній безпеці як критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу. Юридична Україна. 2006. № 6. С. 19 – 25.

Володимир Ліпкан,

кандидат юридичних наук, доцент

заступник начальника кафедри проблем управління Київського національного університету внутрішніх справ

Формування постмонополярного світу супроводжується порушенням норм міжнародного права, втіленням доктрини Картера, відповідно до якої дедалі більше відбуватиметься втручання у внутрішні справи держав іншими країнами, зменшуватиметься роль міжнародного права, норми якого відіграватимуть роль засобу управління лише для слабких держав [1]. На даному етапі історичного розвитку людства все більшої ваги набувають питання забезпечення безпеки у найширшому розумінні цього слова: це і геоенергоінформаційна, і геоекономічна, і воєнна, і геополітична, і геостратегічна, і соціальна, і екологічна безпека тощо. Забезпечення національної безпеки у будь-якій сфері життєдіяльності є неможливим поза контекстом адміністративно-правового регулювання, зокрема застосування заходів адміністративно-правового примусу.

Слід зазначити, що не є сформованою теорія національної безпеки, яка має стати методологічним інструментарієм для наукового розв’язання проблем управління, зокрема адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки [2]. І хоча в Україні спостерігається певна активізація наукових розвідок у цьому плані, дані питання розглядаються лише у постановочному аспекті [3; 4; 5; 6; 7], а  дослідження адміністративно-правової природи національної безпеки, на жаль, не набули значного  поширення.

Цю прогалину певним чином намагається виправити автор даної статті, який розробляє методологію теорії національної безпеки, а також досліджує саме адміністративно-правову природу національної безпеки. Не повторюючи висновків та аргументів щодо необхідності та пропонованого змісту націобезпекознавства (так ми пропонуємо називати науку про національну безпеку) [8; 9; 10; 11] зазначимо, що базовою категорією понять даної теорії є “безпека” і “небезпека”.

Причому, якщо аналізові змісту поняття “безпека” приділяється значна увага, то такі поняття, як “небезпека” і “загроза” розглядаються дещо спрощено і здебільшого у звуженому плані, відірваному від контексту поняття „безпека”.

Актуальність даної статті визначається: 1) пануванням диверсифікаційного підходу до дослідження категорій націобезпекознавства; 2) недостатньою розробленістю поняття „загроза” і питань його відмежування від інших споріднених понять, таких, як „небезпека”, „виклик”, „ризик”, „чинник”; 3) можливістю на підставі теоретичних розробок даних питань висунути гіпотезу про детермінацію стадій загроз і заходів адміністративно-правового примусу.

Мета даної статті полягає в обґрунтуванні критерію систематизації заходів адміністративно-правового примусу.

Зміст поняття „загроза” і його відмежування від суміжних понять

Дані проведеного нами контент-аналізу спонукають до висновку, що упродовж 15 років незалежності проблеми національної безпеки розглядалися фрагментарно, вихоплювалися лише окремі її частини: аналізу піддавалися чи то стан національної безпеки, чи то окремі аспекти адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки, чи то окреслення загроз без встановлення детермінації між ними та заходами адміністративно-правового примусу.

Нині можна стверджувати, що Україна в сфері теоретичних напрацювань у галузі національної безпеки перебуває у методологічній кризі, що зумовлено втратою українським суспільством відчуття небезпеки.

Відтак, природно, що така методологічна криза стала наслідком розгляду категорії “загроза” у сьогоднішніх публікаціях відірвано від інших, органічно пов’язаних із нею, категорій. І в цьому плані можна підтримати Г. Ф. Костенка, за словами якого відбулася втрата розуміння фізичної приро­ди динамічного процесу “виклик—загроза—небезпека—захист—безпе­ка” [12].

Міжнародні кризи навколо колишньої Югославії, ситуація в сьогоднішньому Афганістані та Іраку є прямим наслідком несвоєчасного реагування світової спільноти на порушення норм міжнародного права, зокрема несвоєчасним застосуванням заходів адміністративно-правового примусу. Загрози були оцінені як виклики, що не дало змогу побачити переростання перших у реальну небезпеку. Отже, питання диверсифікації підходів до визначення поняття „загроза” має не лише теоретичне, а й суто практичне значення — ідентифікувати ті чи інші безпекогенні чинники та явища з метою обрання адекватних заходів адміністративно-правового примусу.

Застосування управлінського підходу до розв’язання зазначених питань дозволяє не погодитись із тими дослідниками, які пропонують проводити моніторинг із кінцевою стратегічною метою — ліквідацією умов, за яких зароджується та чи інша загроза [13]. Приміром, український дослідник Г. Ф. Костенко вважає, що дії проти міжнародного тероризму, який становить нині загрозу світовій спільноті, повинні мати явно виражену кінцеву стратегічну мету — ліквідацію умов, за яких зароджується тероризм [14]. Проблема адекватної реакції на небезпеку з метою забезпечення національної безпеки не є у принципі новою. Управління загрозами та небезпеками притаманне будь-якій системі безпеки, і його зміст є однаковим, змінюються лише форми, методи та засоби, які відповідають загрозам та небезпекам, а також можливостям суб’єкта управління щодо вжиття адекватних заходів.

На думку зазначеного автора, при загостренні еко­номічних, соціальних, політичних, культурних суперечностей між країнами, народами, національними і соціальними групами в динамічному процесі “виклик—загроза—небезпека—захист—безпека” небезпечна ситуація є центральним, вирішальним етапом. З метою захисту від небезпек суспільство створює власну державу, яка, залишаючись основним суб’єктом забезпечення національної безпеки, забезпечує „глибокоешелонований”, у тому числі адміністративно-правовими засобами, захист,  національних інтересів. На етапі можливих викликів, як за умов невизначеності, так і за наявності явно вираже­них стратегічних опонентів, держава зосереджує свої розвідувальні (моніторингові) можливості на виявленні прийнятих іншими державами або організаціями агресивних рішень на силове протиборство з нею що­до розв’язання наявних суперечностей. При переростанні виклику агресивної сторони в загрозу держава вводить у дію засоби превентивної дип­ломатії з метою стримування силових намірів свого опонента і дееска­лації його дій. Але можливості дипломатичного мистецтва не безмежні, й загрозливі наміри агресивної сторони можуть перерости в небезпечні дії. Спершу у формі підготовки, а потім у вигляді агресії із завданням шкоди національним інтересам країни впливу. Володіючи монополією на силу, держава, що обороняється, для стримування небезпечних дій конфронтуючої сторони і захисту від них залучає відповідні інститути безпеки, основним із яких є воєнна організація держави. От чому елементи тріади “розвідка—дипломатія—армія” є системоутворюючими для системи національної безпеки країни. Тобто процес відповідного впливу на джерело небезпеки має явно виражені уп­равлінські цикли, відповідні етапам виклику, загрозливим і небезпечним діям [15].

Класифікація напрямів ієрархії безпекогенних чинників

Для досягнення мети нашої статті доцільно класифікувати напрями ієрархії безпекогенних чинників.

Слід зазначити, що нинішні дослідники проблем національної безпеки не дійшли згоди стосовно виокремлення та обґрунтування чітких критеріїв щодо віднесення та ідентифікації тих чи інших явищ та подій як чи то загроз, чи то небезпек, чи то викликів, чи то ризиків, чи то катастроф, чи то аварій тощо.

Так, одна група дослідників виділяє три елементи системи небезпек, які об’єднані відповідно у такі групи, як: небезпеки, ризики і загрози [16; 17; 18].

Тричленний поділ небезпекогенних чинників можна спостерігати і у американській доктрині національної безпеки, у котрій використовуються такі терміни, як: загроза, виклик, ризик. Ними позначаються можливості держав, групи держав погрожувати (загроза), протидіяти (виклик), певним чином заважати (ризик) досягненню цілей національної безпеки [19].

Представники іншої групи пропонують розрізняти чотири елементи системи небезпек: ризик, виклик, небезпека, загроза [20; 21].

До третьої групи, за нашою умовною класифікацією, належать ті дослідники, які виділяють п’ять і більше елементів ланцюга безпекогенних чинників. Наприклад, російський дослідник В. І. Ярочкін пропонує наступну ієрархію загроз: надзвичайні ситуації—кризові ситуації—критичні стани—загрози—дестабілізуючі чинники [22].

У цілому ж зазначимо, що дана концепція — передування небезпеки загрозі — знаходить своє відображення у переважній більшості російських джерел із національної безпеки.

Не оминули цього питання і нечисленні українські дослідники. Зокрема Н. Р. Нижник, Г. П. Ситник, В. Т. Білоус, вважають, що загрозі зазвичай передує ризик, а небезпеці — виклик [23].

Втім, обрана нами методологія дослідження феномена національної безпеки дозволяє запропонувати власний алгоритм побудови ланцюга загроз [24]. Ми вже звертали увагу на ту обставину, що небезпека не може розглядатись як щось окреме, відірване, абсолютне та апріорне. Її дуальність із безпекою є іманентною, саме тому безпека завжди має розглядатися у парі з небезпекою. Виходячи з тієї обставини, що метою функціонування системи національної безпеки є дуальна безпека тріади об’єктів і самої системи, а також ту обставину, що безпека є однією з ключових потреб відповідно до піраміди потреб Маслоу, небезпека має посідати найвищий щабель у загальній піраміді дестабілізації і бути найнебезпечнішою з них.

Можна повністю підтримати у даному контексті думку українського дослідника Г. Ф. Костенка, що всі відомі сьогодні публікації побудовані тільки на аналізі загроз. Яскравим прикладом цього є дисертаційне дослідження М. Б. Левицької, яка стверджує, що особливе місце в загальній теорії національної безпеки надається такому базовому поняттю, як загрози національним інтересам України [25].

Класифікація наукових розвідок щодо визначення поняття „загроза”

Проведені нами дослідження дали можливість згрупувати дослідників залежно від того, яким чином вони визначають поняття „загроза”. Отже, ми  виділили у концептуальному плані кілька груп. Для більшої точності ми говоритимемо про кілька концепцій, якими керуються дослідники при визначенні даного поняття: 1) концепція потенційності; 2) потенційно-діяльнісна концепція; 3) діяльнісна концепція; 4) факторна концепція; 5) нігілістична концепція.

Така строкатість думок щодо визначення поняття „загроза” зумовлена, на мій погляд, тією обставиною, що, по-перше, дане поняття розглядається окремо та відірвано від понять іншого категорійного ряду (моніторинг—виклик—загроза—небезпека—управління—заходи адміністративно-правового примусу—безпека); по-друге, визначення поняття даються без змістовного аналізу складових його компонентів, ознак, які вичленовують його як таке, відображаючи цілісний екзистенціальний феномен. Тому вважаємо за доцільне зупинитися на більш детальному аналізі змісту загрози і, відповідно, формуванні власного бачення щодо визначення понять розглядуваного категорійного ряду.

Загроза має завжди предметний характер, наповнена конкретним змістом і у випадку чітко вираженого небезпечного стану такого змісту надто часто набуває конкретної правової характеристики. Ця характеристика частіше за все і фіксується в законах, наприклад, у статтях КУпАП, КК України.

На думку В. І. Ярочкіна, саме такий підхід — вивчення процесів і тенденцій, суперечностей, які зароджуються і зникають, — дозволяє відстежувати стан національної безпеки на кожний період і визначати стратегію її забезпечення на тривалий час [26]. Обґрунтовуючи цю думку, О. С. Бодрук справедливо вважає, що „загрози” завжди несуть у собі суб’єктивну оцінку подій, яка випливає з політичних уподобань і вимог „політичної доцільності” певних угруповань, що приймають відповідальні політичні рішення [27].

Таким чином, джерелом формування загрози або небезпеки є розмаїття внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку в країні й на міжнародній арені у різних сферах людської життєдіяльності як постійно еволюціонуючий процес, котрі ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів. Це одночасно і головний вихідний критерій для виокремлення із всієї суми суспільних відносин і притаманних їм суперечностей саме тих, які формують систему суспільних відносин у сфері національної безпеки.

Згадане дозволяє дійти висновку, що загрозами національній безпеці слід вважати розмаїття внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку у країні й на міжнародній арені в різних сферах людської життєдіяльності, які ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів і створюють небезпеку для системи національної безпеки, життєзабезпечення її системостворюючих елементів.

Загрози діють головним чином у відповідній сфері національних інтересів, але їх негативний вплив може поширюватися і на національні інтереси в інших галузях життєдіяльності. Водночас можна виокремити загрози, що діють одночасно на значну кількість національних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Необхідно враховувати, що загрози, як правило, мають кілька стадій розвитку:

1) зародження (початок формування);

2) вияв (знаходження виразних форм),

3) загострення (критична стадія негативного впливу з відповідними наслідками) [28].

Саме тому ми виокремлюємо два види безпекогенних чинників: загроза та небезпека.

Не зайвим буде зауважити, що за своєю генезою загрози можуть мати природне, техногенне чи антропогенне походження. Через це під загрозами національній безпеці можна розуміти потенційно небезпечні впливи природного, техногенного та антропогенного характеру на об’єкти національної безпеки, які можуть заподіяти шкоду його інтересам. У кібернетичному аспекті під загрозами національній безпеці можна розуміти потенційну можливість активізації алгоритмів дестабілізації нормального функціонування системи. Загрози національній безпеці можна також визначити і як сукупність причин та умов, які створюють небезпеку нереалізації національних інтересів.

Детермінація стадій загроз і заходів адміністративно-правового примусу

Невід’ємною складовою системи методів державного управління у сфері національної безпеки є метод примусу. У науці адміністративного права метод примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права, а властиві цим галузям правопорушення диференціювати згідно з існуючими правовими галузями. Враховуючи, що складовою державного примусу є адміністративно-правовий примус, останній визначають як владне, здійснюване в односторонньому порядку та передбачених нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів правовідносин, по-перше, заходів попередження правопорушень; по-друге, заходів припинення правопорушень; по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових настанов. Відповідно виділяють такі види заходів адміністративно-правового примусу: заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, заходи відповідальності  за порушення адміністративно-правових приписів  [29; 30].

Водночас, на нашу думку, можливо розглянути й інший варіант класифікації, коли критерієм систематизації заходів адміністративно-правового примусу виступатимуть стадії розвитку загроз безпеці.

Відтак, заходами адміністративного примусу в контексті розгляду їх детермінації зі стадіями розвитку загроз є засоби впливу, що застосовуються у владних відносинах представниками державної адміністрації на підставі адміністративно-правових норм і індивідуальних адміністративних актів, що приймаються відповідно до них незалежно від волі і бажання осіб, що не перебувають в їх підпорядкуванні, спрямовані на своєчасне виявлення початку формування, ідентифікацію знаходження виразних форм, встановлення конкретних наслідків від реалізації загроз, усунення порушень, притягнення до відповідальності винних у їх скоєнні з метою попередження настання і розвитку негативних наслідків таких загроз.

Відповідно, можна запропонувати наступні заходи адміністративно-правового примусу:

а) адміністративно-правові заходи виявлення загроз безпеці, спрямовані на виявлення початку формування загроз, отримання|здобуття| інформації про протиправні або інші небезпечні діяння і осіб|обличчях,лицях|, причетних до них|дієприкметникових|;

б) адміністративно-правові заходи ідентифікації загроз,спрямовані на встановлення виразних форм загроз, усвідомлення їх відповідними суб’єктами як усталених внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку, таких, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів і створюють небезпеку для системи національної безпеки, життєзабезпечення її системостворюючих елементів;

в) адміністративно-правові запобіжні заходи, спрямовані на недопущення переростання загроз у небезпеки, запобігання наслідкам|результатам|, що викликаються|спричиняються| ними;

г) заходи адміністративно-правового відновлення порушених вимог, спрямовані на встановлення конкретних шкідливих наслідків від реалізації загроз, їх усунення;

ґ) заходи адміністративної відповідальності, що застосовуються за скоєння адміністративного правопорушення, виражені|виказані,висловлені| в застосуванні|вживанні| адміністративних покарань|наказань|; названа|накликати| група заходів особливо виділяється в системі заходів державного, зокрема адміністративно-правового, примусу|примусу,силування|, оскільки, на відміну від багатьох інших, застосовується лише за винні протиправні діяння, виражена|виказана,висловлена| в застосуванні|вживанні| санкцій адміністративних покарань|наказань|.

Висновки

Резюмуючи викладене, зазначимо наступне. Загроза національній безпеці за своєю сутністю становить розмаїття внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних суперечностей суспільного розвитку у країні й на міжнародній арені в різних сферах людської життєдіяльності, які ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів і створюють небезпеку для системи національної безпеки, життєзабезпечення її системостворюючих елементів.

Донині в Україні не вироблено парадигму національної безпеки, відтак не є чітко визначеними критерії віднесення тих чи інших суперечностей до безпекогенних чинників.

У теоретичному плані розвідки сучасних дослідників щодо визначення поняття “загроза” можна виділити за наступними напрямами, котрі в узагальненому вигляді становлять певні концепції: 1) концепція потенційності; 2) потенційно-діяльнісна концепція; 3) діяльнісна концепція; 4) факторна концепція; 5) нігілістична концепція.

Було встановлено, що загрози, як правило, мають кілька стадій розвитку:  1) зародження (початок формування); 2) вияв (знаходження виразних форм); 3) загострення (критична стадія негативного впливу з відповідними наслідками). Виокремлено два види безпекогенних чинників: загроза та небезпека.

Запропоновано критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу, яким виступають стадії розвитку загроз безпеці. Відповідно виділені види заходів адміністративно-правового примусу: адміністративно-правові заходи виявлення загроз безпеці, |дієприкметникових|адміністративно-правові заходи ідентифікації загроз, адміністративно-правові запобіжні заходи, заходи адміністративно-правового відновлення порушених вимог, заходи адміністративної відповідальності.

Примітки

1. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Пер. с англ.; Под ред. В. Л. Иноземцева. — М.: Ладомир, 2002. — С. 263.

2. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.

3. Нижник Н. Р., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посібник для вищих навч. закладів. — К.: Преса України, 2000. — 304 с.

4. Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Панов М. І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посібник. — Харків: Фоліо, 2002. — 285 с.

5. Левицька М. Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2002. — 206 с.

6. Костенко Г. Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: На­вч. посібник. — К.: ЗАТ “Видавничий Дім “ДЕМІД”, 2002. — 144 с.

7. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти / Рада національної безпеки і оборони України; Національний ін-т проблем міжнародної безпеки. — К.: НІПМБ, 2001. — 300 с.

8. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2003. — 600 с.

9. Ліпкан В. А. Предмет націобезпекознавства // Держава і право. — 2002. — № 19. — С. 39—44.

10. Ліпкан В. А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 26—29.

11. Ліпкан В. А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120—123.

12. Костенко Г. Ф. Зазнач. праця. — С. 6.

13. Ліпкан В. А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230—233.

14. Костенко Г. Ф. Зазнач. праця. — С. 3.

15. Там само. — С. 5.

16. Алешенков М. С., Родионов Б. Н. Секьюритология: Монография. —  М.: МГУЛ, 2000. — С. 14.

17. Белов П. Вызовы национальной безопасности России в ХХ веке // Обозреватель. — № 4. — 2000. — С. 40.

18. Бодрук О. С. зазнач. праця. — С. 19— 20.

19. Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Панов М. І. Зазнач. праця. — С. 15.

20. Манилов В. Л. Исследование проблем национальной безопасности: вопросы методологии // Военная мысль. — 1995. — № 5. — С. 9.

21. Манилов В. Угрозы национальной безопасности России // Военная мысль. — 1996. — № 1. — С. 13.

22. Ярочкин В. И. Секьюритология — наука о безопасности жизнедеятельности. — М.: Ось-89, 2000. — С. 112.

23. Нижник Н. Р., Ситник Г .П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посібник / За заг. ред. П. В. Мельника, Н. Р. Нижник. — Ірпінь, 2000. — С. 33.

24. Ліпкан В. А. Безпекознавство. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. — С. 39—54.

25. Левицька М. Б. Зазнач. праця. — С. 39.

26. Ярочкин В. И. Зазнач. праця. — С. 44.

27. Бодрук О. С. Зазнач. праця.  — С. 18.

28. Косевцов В. О., Бінько І. Ф. Національна безпека України: проблеми та шляхи реалізації пріоритетних національних інтересів: Монографія. — К.: Нац. ін-т стратегічних досліджень, 1996. — 61 с.

29. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К., 2003. —  С. 189—192.

30. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручних: У 2 т: Том 1. Загальна частина / Ред.  кол.: В .Б. Авер’янов (гол.) та ін. — К.: Юридична думка, 2004. — С. 415.