Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: https://journals.umcs.pl/we/issue/view/804/showToc

https://journals.umcs.pl/we/article/view/13445

Lipkan V. Zasady współczesnej geostrategii Ukrainy w świetle koncepcji humanitarnej aury narodu autorstwa Liny Kostenko // Wschód Europy / East of Europe. vol 8.1. 2022. P. 11-31

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між творенням геостратегії та плеканням гуманітарної аури нації. На підставі концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко аналізуються сучасні тенденції, які впливають на формування сучасної геостратегії України, а також в рамках розроблення її політико-правової моделі намічаються стратегічні національні пріоритети. Контекст роботи просякнутий необхідністю розбудови державної інфраструктурної політики, яка інтерпретується в ролі локомотиву стійкого розвитку України, формування інвестиційно-інноваційної моделі держави, на засадах реалізації розробленої геостратегії. Контекстуально заторкуються питання стратегічного наративу в розрізі ноополітики і деконструкції деструктивних стереотипів, експорту та експансії українського культурного простору.

Ключові слова: геостратегія, гуманітарна аура нації, ноополітика, ноосфера, українська нація, українська мова, українська культура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, стратегічний наратив, українська інтелігенція, стратегічні пріоритети

Wołodymyr Anatolijowycz Lipkan,

doktor nauk prawnych, profesor

doktorant wydziału problemów prawnych politologii

Instytut Państwa i Prawa im. W.M. Koretskiego Narodowa Akademia Nauk Ukrainy

ZASADY WSPÓŁCZESNEJ GEOSTRATEGII UKRAINY W ŚWIETLE KONCEPCJI HUMANITARNEJ AURY NARODU AUTORSTWA LINY KOSTENKO

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje połączenie metodologicznego i integracyjnego podejścia dyscyplinarnego w celu jego rozwiązania. Logika badań polega na ustaleniu wzajemnego związku między tworzeniem geostrategii a pielęgnowaniem humanitarnej aury narodu. W oparciu o koncepcję humanitarnej aury narodu L. Kostenki analizuje się współczesne trendy wpływające na kształtowanie się nowoczesnej geostrategii Ukrainy, a w ramach rozwoju jej modelu polityczno-prawnego nakreśla strategiczne priorytety narodowe. Kontekst pracy nasycony jest potrzebą wypracowania polityki infrastrukturalnej państwa, która jest interpretowana jako lokomotywa zrównoważonego rozwoju Ukrainy, kształtowanie modelu inwestycyjnego i innowacyjnego państwa, w oparciu o realizację opracowanego geostrategia. Kontekstowo poruszane są kwestie narracji strategicznej w zakresie neopolityki i dekonstrukcji destrukcyjnych stereotypów, eksportu i ekspansji ukraińskiej przestrzeni kulturowej.

Słowa kluczowe: geostrategia, humanitarna aura narodu, noopolityka, noosfera, naród ukraiński, język ukraiński, kultura ukraińska, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, narracja strategiczna, inteligencja ukraińska, priorytety strategiczne

Volodymyr Anatoliyovych Lipkan,

doctor of law sciences, professor

Postdoctoral researcher of the department of legal problems of political science

V.M. Koretsky Institute of State and Law of

National Academy of Sciences of Ukraine

THE BASIS OF MODERN GEOSTRATEGY OF UKRAINE IN SECTION OF THE CONCEPT OF THE HUMANITARIAN AURA OF THE NATION BY LINA KOSTENKO

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the research involves the establishment of a mutual connection between the creation of geostrategy and the nurturing of the humanitarian aura of the nation. On the basis of L. Kostenko’s concept of the humanitarian aura of the nation, modern trends that influence the formation of modern geostrategy of Ukraine are analyzed, and strategic national priorities are outlined within the framework of the development of its political and legal model. The context of the work is imbued with the need to develop the state infrastructure policy, which is interpreted as the locomotive of sustainable development of Ukraine, the formation of the investment and innovation model of the state, on the basis of the implementation of the developed geostrategy. Contextually, the issues of strategic narrative in terms of noopolitics and deconstruction of destructive stereotypes, export and expansion of the Ukrainian cultural space are discussed.

Key words: geostrategy, humanitarian aura of the nation, noopolitics, noosphere, Ukrainian nation, Ukrainian language, Ukrainian culture, state infrastructure policy, infrastructure potential, strategic narrative, Ukrainian intelligentsia, strategic priorities

Загальна постановка проблеми.

Трансформація геостратегічної конфігурації світу, зміни векторів розв’язання геополітичних суперечок, формування нових центрів сили, а також зменшення ролі міжнародних безпекових інституцій у формуванні нового світового порядку зумовлюють необхідність звернення до вельми важливих аспектів проблематики — формування сучасної геостратегії України, на підставі якої має будуватися державна політика України, незалежно від прізвищ осіб / груп осіб, які будуть впродовж визначеного законом терміну виконувати повноваження в органах державної влади.

Однією зі складових даної політики виступає державна інфраструктурна політика, яка в Україні досі не концептуалізована, більше того ґрунтовно не інтерпретується в якості елемента безпекової політики, а у більш абстрактному плані в якості складового елемента сучасної геостратегії України.

Важливим етапом наукового дослідження, виступає вивчення доробку українських митців, літераторів, представників української інтелігенції з метою розуміння засадничих положень формування сучасної геостратегії. У нас є чим і ким пишатись, і коли я буду говорити про геостратегію України, то передусім спиратимуся на твори і роботи українських авторів, які досліджували українську культуру, мову, традиції, віковічну спадщину. Я далекий від того, щоб відповідати поглядам поціновувачів компаративістики стосовно одвічної оглядки на зарубіжні підходи при розгляді будь-якої наукової проблеми. Дуже яскравим прикладом безперспективності та пустощів таких підходів можна спостерігати в сьогочасній геополітиці: кожна держава, спирається передусім на свої національні інтереси, і саме ці інтереси є вищими за будь-які інші так звані „цінності”.

Джерелом натхнення для написання даної статті виступило чергове опанування і осягнення по-новому лекції Ліни Костенко  „Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала”. Звичайно, що геостратегію потрібно розглядати з багатьох боків, і я далекий від думки, що в рамках однієї статті будуть розв’язані споконвічні проблеми України стосовно її геостратегічного розвою. Утім звернення до праць сучасної української інтелігенції та інтерпретація їх стосовно контексту моєї роботи виступає важливим кроком на шляху утвердження нової парадигми мислення державотворців нової генерації, формування ефекту головного дзеркала.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання геостратегії. В даному напрямі є важливими розробки таких дослідників, як: Л. Герасіна, К. Денисенко, Т. Ігнатьєва, Д. Ключко, Н. Корома, В. Моргацький, О. Полтораков, Н. Трупак, А. Шевчук, та ін[1]. Одразу ж підкреслю, що роботи стосовно геополітики становлять окремий пласт наукових досліджень і саме геополітиці присвячено чимало публікацій на противагу питанням геостратегії[2]. Тому я свідомо обмежив коло вивчення наукових праць лише тими, де йшлося саме про геостратегію.

По-друге, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування окремих аспектів державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Суходолі, С. Теленика, Л. Федулової та ін[3]. Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології дозволяють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти державної інфраструктурної політики до єдиної стратегії.

По-третє, серед найбільш маститих позаполітичних і неупереджених поглядів окремо виділю роботи І. Дзюби, О. Забужко, М. Рябчук, М. Павлишина, О. Пахльовської та інших менш відомих широкому загалу представників української інтелігенції, експертів громадянського суспільства, що є визнаними в Україні і світі[4], водночас не мають зв’язку і не пов’язані із органами державної влади або науковими популістами чи моралізаторами, котрі одвічно прагнуть до моноцентризму наукової думки, виключаючи плюралізм і дискусії, думки яких здебільшого сформовані на руїнах неоцинізму.

По-четверте, варто відміти пожвавлення наукового інтересу до питань геостратегії і у польському науковому середовищі, де можу виділити: Potulski Jakub, Mirosław Sułek, Jan Wendt, Kazimierz Łastawski, Konrad Świder, R. Kuźniar, A. Waśko, K. Szczerski[5]. Зокрема, маститою є колективна монографії з питань геополітики, в якій окрему увагу приділено саме питанням геополітичних умов стратегічної культури України, новокиївській експедиції (Geopolityczne uwarunkowania kultury strategicznej Ukrainy; Nowa wyprawa kijowska)[6].

Дуже шкода, що у колективній монографії „Geopolityka Rosji i obszaru postsowieckiego. Strefy wpływów tom 1” левову частку увагу було приділено Росії, (окрему фрагментарну увагу Казахстану, Естонії Татарстану та Калінінграду, навіть Ірану) хоча у назві було чітко вказано на пострадянський простір і дуже замало досліджень безпосередньо української геостратегії, а головне — стратегії польсько-українських відносин як рушія розвитку оновленої європейської спільноти — strategia stosunków ukraińsko-polskich jako siła napędowa rozwoju odnowionej wspólnoty europejskiej[7].

По-п’яте, існує чимало напрацювань власно і у мене — автора даної статті[8]. Отже я не є недоуком в даному питанні, які, возводячи некомпетентність у культ, руйнують каркас наукової еліти та інтелігенції.

Саме тому свої статті я пишу від першої особи, певним чином дисонуючи зі сталою традицією написання великих студій, в яких чітко можна відстежити  тенденцію до об’єктивації змісту шляхом дистанціювання суб’єкта від предмета письма. В цьому разі, сповідуючи тенденції, закладені О. Пахльовською[9], маю чіткий намір затвердити старий, але етично виважений декартівський примат індивідуалізму та власної відповідальності за кожне судження, позбавлене штучних універсальних химерій: мої висловлювання від першої особи неможливо піддати спростуванню, вони є апріорними, бо відображають мій власний спосіб бачення, власну інтерпретацію дійсності, формують чітку наукову і громадянську та культурно-просвітницьку світоглядну позицію.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань геополітики України, формування теоретико-методологічних засад сучасної геостратегії України, в тому числі стратегії державної інфраструктурної політики як найбільш маститого її елемента, залишається висвітленим фрагментарно. Більше того запропоновано новаторський підхід розгляду засад формування сучасної геостратегії крізь націотворчу призму концепції Л. Костенко щодо гуманітарної аури нації.

Непересічна роль Ліни Костенко виступає у тому, що вона є совістю української державної нації, адже саме вона закладає засади до формування сучасного суверенного мислення українства. Ліна Костенка руйнує чимало сучасних міфологем про те, що багаті і сильні завжди праві. Вона помірковано висвітлює абсурдність моральної, етичної й інтелектуальної ситуації, коли політкуртизанки вчать етичності, аристократія клоаки диктує моду на мораль, а недоумки стають експертами, а лихі ловці душ підраховують здобич, не цураючись ницою політикою геноциду. Саме тому Ліна Костенка є не просто поетесою:  вона є дороговказом розвою європейської української державної і політичної нації, твердо захищаючи ренесанс, силу ідей, національних традицій і самобутності, чинячи у своїх думках рішучий спротив замість толерування не природним концепціям розвою. Причому роботи авторкині не лише поетичні, а й саме політологічного змісту перекладено і польською мовою. а окремі дослідження стали об’єктом досліджень польських вчених[10].

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні засад сучасної геостратегії в контексті концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування сучасних діоптріїв геостратегії;

2)           визначення тенденцій, які впливають на формування сучасної геостратегії;

3)           детермінація сучасної геостратегії України і стратегії державної інфраструктурної політики;

4)           артикуляція стратегічних національних пріоритетів в рамках формування сучасної геостратегії Української держави з урахуванням контексту державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження. Отже відзначу, що в даній статті звертаюсь до витоків сучасної української наукової думки, зокрема до позиції Ліни Костенко, яка запропонувала ще в далекому 1999 році систематизувати поняття „гуманітарна аура нації”^[11]. Відзначу, що більш глибинний аналіз впливу гуманітарної політики на геостратегію сучасної України відображений в публікаціях, культурологічних за своїм змістом, авторами яких є літератори, критики, науковці та громадські діячі. В наукових політологічних статтях цій категорії джерел відводиться скромна роль. Цю прогалину я буду прагнути виправити у своїй науковій діяльності, адже чиста наука поза контекстом культури наче дерево без коренів.

Отже, екстраполюючи позицію Л. Костенко до моєї роботи в контексті будови стратегії державної інфраструктурної політики, відзначу наступне.

Гуманітарна аура — потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті і колориті. Саме ж поняття „аура” Л. Костенко визначає як невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. За такого підходу увиразнюється глибинний прояв власного хотіння щодо формування уявлення про Україну безпосередньо самими українцями, причому це має відбуватись не через заперечення тих чи інших думок будь-кого про нас, а через системне, послідовне та невідворотне ствердження власної непохитної та сильної позиції.

Відтак визначальна сентенція, перша максима: власну геостратегію маємо творити власно ми — наукова та культурна інтелігенція!

Перефразуючи слова О. Пахльовської маємо сформувати достатню кількість відповідальних інтелектуалів з європейською культурою політичного мислення, здатних підняти на плечах огром наявних проблем. Прийшов час, коли в політику мають йти вчені, коли праві й ліві мають об’єднатися… Бо пріоритетом має бути Незалежність Української держави, а не індивідуальні претензії на лідерство. Небезпека реваншу залишатиметься, доки історично обґрунтований європейський дискурс не стане домінуючим і капілярно сприйнятим у суспільстві[12].

Натомість наразі світосприйняття України не є однозначним. Про це пишуть чимало авторів, особливо цікавими є розвідки тих, хто тривалий час проживає за кордоном і майже на собі відчуває це „ставлення” і сприйняття, маючи так зване „подвійне дзеркало”.

Тут одразу ж формуємо ключове запитання: через які, за Л. Костенко, „діоптрії” мають дивитися на Україну? Якщо десь у світі чують — Україна, українці, які це асоціації викликає там? Із чим пов’язані ці асоціації:

1)                 трипільською культурою та епохою снігів чи хрещенням Київської Русі;

2)                 з першою в світі  писаною Конституцією Пилипа Орлика 1710 року чи тотальною корупцією;

3)                 з видобутком Карпатської нафти ще з 1617 року чи з перетворенням України через реалізацію проєкту Північний потік-2 та Турецький потік на непотрібного партнера для Європи[13];

4)                 найбільшим літаком в світі Мрія – чи техногенною катастрофою 1986 року в Чорнобилі;

5)                 із українським барокко — чи корупцією у сфері інфраструктурних проектів України;

6)                 із визначними постатями в українській літературі як знак аристократизму і особливості, лицарство, народівство і модерн, епоху еллінізму і античності, український фольклор, християнство, фемінізм, дворянство, соціалізм та демократизм, епос і містику, пророчий дар і величну Музу, особисту драму і психоаналіз, модерну драматургію в їх творчому літературному доробку чи недолугими недоуками за способом мислення, котрі фарисейські намагаються керувати державою;

7)                 із розвитком атомної енергетики чи дослуховуванням до „порад” окремих лобістів щодо впровадження зеленої енергетики та знищення атомного потенціалу нашої держави?

8)                 із космічною державою – чи з технологічно нерозвиненою територією, яка характеризується наявністю сировинної бази, яку бажають використати інші країни у своїх інтересах?

Адже це правомірні запитання. Ми відбулися вже як держава, долаючи клятьбу, війни, геноцид, репресії, голодомор, підривну діяльність, гібридні війни та невщухаючу нехіть багатьох ворогів. Тож настав час не лише замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а й формувати її своїми конкретними усвідомленими та поступальними діями, і передусім реалізацією власної геостратегії, в тому числі і стратегії державної інфраструктурної політики.

Слід визнати про значну зміну та ускладнення інфраструктурного ландшафту. За 30 років незалежності досі не ухвалено законодавчого акту, в якому визначалися б організаційні та правові засади формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в широкому аспекті. Це пов’язано з багатьма чинниками, але передусім, в аспекті інтерпретації аналізованої роботи Л. Костенко, „наш телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання”. Отже відсутність розробленої геостратегії сучасної України спричинює дефект головного дзеркала, а відтак і початкове унеможливлення ефективної реалізації стратегії в найбільш важливих сферах життєдіяльності. Адже не можна досягти того, чого не заплановано. Корабель без вітрил і без власного курсу  ніколи не досягне омріяного берега.

Більше того, роками через всілякі маніпулятивні технології різноманітного впливу та штибу на різні рівні та прошарки суспільства нав’язувалася думка про інтелектуальну нездатність українства до будови власної високотехнологічної держави, оскільки начебто усі здобутки дісталися Україні лише в спадок, а власний народ начебто не здатен на інтелектуальний прорив. Тож через це викривлене дзеркало, встановлене не нами, відбувається і неефективне управління інфраструктурною політикою, досі не розроблено концептуальні засади безпекоінфраструктурної політики, хоча сама вона визначає обриси та горизонти системної безпекової політики в цілому, роль України в світі, в тому числі і в рамках реалізації шостого технологічного укладу.

Відбувається поступове і системне впровадження концепції „failed state”, яка запрограмована в тому числі й на систему анахронічних уявлень, навмисно принижуючи інтелектуальній рівень та здатність і взагалі спроможність самих українців до ефективного управління власною державою. Тиражовані публічні скандали між вищими посадовими особами, перестрілки та безглузді погоні між різними правоохоронними органами, публічне перевищення повноважень новопризначеними очільниками силових відомств в угоду тимчасовій кон’юнктурі тощо — яскраві і непоодинокі, на жаль, приклади відсутності внутрішньої єдності українському політикуму.

Навмисно спотворюючи обличчя української нації друкуються та розповсюджуються різноманітні псевдонаукові пропагандистські матеріали та догми, на кшталт статті В. Путіна про начебто історичну єдність руських та українців^[14]. Більше того, дану статтю цілком фокусовано було перекладено українською. Звісно ж ані слова в цьому матеріалі немає про, за словами Л. Костенко, „нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу „націоналісти”, „сепаратисти”, „зрадники”, і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз”. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, недосконалості, психологічного дискомфорту, викривленої істини і взагалі перманентного стану „недо…” або ж стану „постійного політичного булькотіння” (за Д. Донцовим).

Україну мають знати як окрему і незалежну державу і не плутати із імперією. Україну мають ідентифікувати за власними ознаками, які власно і визначають самоідентичність, адже одного спростування історичних упереджень замало: потрібно стверджувати власні індикатори ідентифікації України як самостійної та самодостатньої держави, автохтонної та історичної нації. І саме реалізація стратегії державної інфраструктурної політики може виступати локомотивом творення нового іміджу незалежної та самостійної Української держави.

Що мала б робити Україна насампочатку відновлення державності і повернення незалежності у 1991 році?

Насамперед — об’єктивно оцінивши ситуацію, сформувати власну геостратегію, чітко визначивши власні цілі та пріоритети, місце в світі, засоби та заходи їх забезпечення, партнерів та опонентів (противників, суперників тощо). Лише 30 липня 2021 року, тобто майже через 30 років незалежності, було ухвалено Стратегію зовнішньополітичної діяльності України[15]. Тобто 30 років Україна рухалась хаотично в наперед заданих кордонах вибору: чи Європа чи Росія. Але гарно те, що принаймні зараз поступово відбувається рефлексія  необхідності визначення власного шляху поза магічної бінарності і оманливого трикутника.

Важливим також було на початковому етапі чітко та відверто ідентифікувати негативні тенденції:

• наміри провідних геополітичних суб’єктів унеможливити вплив України не те, що на світові, а й навіть на регіональні процеси, зменшення рівня впливу інфраструктурного потенціалу України на економічний та інші види потенціалів регіону, зменшення конкурентоспроможності України, використання інфраструктурного потенціалу України в інтересах інших країн;
• наявність однозначних та прямих територіальних претензій з боку багатьох держав, висунення, наукове та ідеологічне обґрунтування і як показав історичний досвід реалізацію концепції „реваншизму СРСР” щодо можливостей та перегляду існуючих кордонів, послаблення та підрив економічного потенціалу країну в тому числі через знищення, ліквідацію та послаблення ефективності діяльності об’єктів стратегічної інфраструктури. Особливо чітко це простежується з боку Росії, які здійснює цілеспрямовану підривну діяльність у кіберпросторі щодо об’єктів національної системи інфраструктури, причому не лише України, а й інших провідних країн світу;
• поступове переміщення України в маргінеси сучасного світу, її перетворення в рамках бінарної парадигми інфраструктурного потенціалу і взагалі національного простору у поле битви стратегічних інтересів Заходу і Росії, поза контекстом національних інтересів України, здорового прагматизму і поза рамками реалізації та творення власної геостратегії розвитку;
• активізація сепаратистських та реінтеграційних настроїв по периметру кордонів України, а також всередині держави з подальшою десуверенізацією стратегічних об’єктів інфраструктури, передусім газотранспортної магістралі.

У цьому плані геостратегія створює умови та засади для розроблення технологій з реалізації національних та стратегічних пріоритетів, протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам будь-якого характеру в усіх видах просторів і вимірів, включаючи космос та кіберпростір, а також біологічний простір.

Причому можна говорити і про нову лояльність — система соціально-психологічних і соціо-культурних, смислових настанов, що сформувалися внаслідок реалізації стратегічних комунікацій, пов’язаних із тим, щоб за будь-якої ситуації не втратити той світоглядний порядок речей, що склався в державі[16].

Навіть і зараз існує чітка потреба у тому, щоб зафіксувати себе у свідомості людства за Л. Костенко „парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень”.  Маємо спиратись на власну могутність і власний інтелектуальний потенціал і будувати нове обличчя України, нове сприйняття, причому не як учасника міжнародних відносин (як необачливо вживають ці слова окремі міністерські очільники), а передусім як активного суб’єкта даних відносин. Більше того, також не слід втрачати пильність і щодо постійно існуючих загроз, основне джерело яких спрямоване на підміну свідомості людей, адже за влучним виразом О. Пахльовської : „Тоталітарна система не означає лише репресії. Тоталітарна система означає підміну свідомості людей”[17].

Одним із елементів збереження і творення свідомості людей виступає сакральний ландшафт — природно-антропогенна геосистема, що характеризується просторово-ієрархічною будовою, яка пов’язана з певними життєвими символами, міфами, легендами, віруваннями, сказаннями, наративами, вагомими подіями, релігійними почуттями, що виконує духовну, інформаційну, соціальну, економічну, екологічну та інфраструктурну функцію, пов’язані зі світоглядними запитами та потребами людей, має надзвичайно ціннісне значення для людини або групи людей і потребує свого збереження, примноження та творення в рамках реалізації відповідної політики, в тому числі функціонування відповідних правових режимів та функціонування адекватних комплексних безпекових систем. Символічний синкретизм сакрального ландшафту стає тим місцем, де долаються межі профанного і проступають обриси сакрального, що, врешті-решт, відповідає первинному змісту сакрального — ідея відтворення світу у вічних категоріях.

Г. І. Денисик при визначенні даного поняття обмежується лише вказівкою на географічне розташування, відзначаючи, що сакральний ландшафт — сукупність сакральних місць чи просторів на певній території, яка пов’язується з дуже істотними подіями або через її унікальні географічні характеристик [, с. 3]^[18].

Сакральні центри, святині, сакральні ландшафти (ієротопія^[19]) в усі часи відіграють важливу роль у збереженні духовних та світоглядних традицій і настанов^[20], звичаїв та самобутності, у формуванні духовно-релігійного світогляду, національної самоідентичності та життєстійкості народу. І в України є власні надбання і в цьому аспекті, зокрема надибуємо її в Шевченковій літературній спадщині через формування образу-парадигми храму^[21].

На думку О. Міщенко, яскравим прикладом сакрального ландшафту національного рівня є Майдан Незалежності м. Києва. Сакральною для сотень тисяч українців та інших громадян України ця територія стала після вагомих історичних подій 2013–2014 рр^[22].

До одного з відомих сакральних ландшафтів належить острів Хортиця, який має не лише історичні, екологічні, естетичні, а й релігійні цінності. Не дарма свою промову на День захисників та захисниць України 14 жовтня 2021 року Президент України проголошував саме на цьому острові, які виступає сакральним місцем для українців. До інших сакральних ландшафтів належать: Чернеча Тарасова гора в Каневі Шевченківський національний заповідник, Святі гори на річці Сіверський Донець на Донеччині де знаходиться Святогорський монастир, Лиса гора в Києві, Страдчанська Страдецька гора під Львовом, масив Карадаг з горою Свята в Криму, масив Чатирдаг в Криму, а також “Змієві вали” на Київщині^[23].

Відзначаючи той факт, що символіка у житті людей займає особливе місце, Канський В. С. зауважує, що сакральні місця, підсилені певною символікою, надають ще більшого ефекту вірі у «вищі сили». Особливо це стосується штучно створених великорозмірних сакральних символів – сакралогеогліфів — це створений людиною (спеціально чи нецілеспрямовано), геометричний або фігурний рисунок чи візерунок, в будь-якій зовнішній геосфері, що виконує сакральну функцію. Вони становлять  певні упізнавані у всьому світі „маркери”, образ яких швидко і надовго закарбовується у пам’яті людей. Сакралогеогліфи – це геогліфи, призначені для проведення сакральних обрядів (молебні, ритуали, обряди вінчання, жертвопринесення, тощо), які виконують сакральну інформативну функцію. Завдяки їм підсилюється сакральність та духовність певного місця, де проводиться обряд. Вони можуть бути створені із гірської породи, штучного матеріалу чи різновидом біогеогліфу [, с. 58]^[24].

Дана тема є глибинною і я лише абрисно намітив власне розуміння щодо ключових понять, а також сформував напрями подальшого розвитку досліджень в цій тематиці. Адже інфраструктурний ландшафт не може ефективно розвиватися поза контекстом сакрального ландшафту. Так само, як сакральний ландшафт, своєю чергою, вочевидь не може розглядатися окремішно та відділено від концепції гуманітарної аури нації.

І реалізація стратегії державної інфраструктурної політики на цьому рівні може стати визначальним поштовхом для реалізації загальної геостратегії сучасної Української держави.

Як наслідок, відтворюючи в свідомості та синтезуючи поданий в різних статтях матеріал щодо антропогенного та сакрального ландшафтів, ноосфери і ноополітики, а також гуманітарної аури нації, можу визначити певні стратегічні національні пріоритети в рамках творення геостратегії сучасної Української держави з урахуванням контексту стратегії державної інфраструктурної політики:

1)                 формування та розвиток необхідних та достатніх умови для розвитку партнерських відносин поза контекстом імперативного стратегічного партнерства, якщо таке партнерство не підкріплено реальними інструментами, засобами та фінансами, а також військовою та іншою реальною та дієвою допомогою, яка є вигідною Україні;

2)                 сучасна геостратегія Україна має інтерпретуватись в якості самодостатньої теоретичної та політико-безпекової та правової практики, в рамках якої  мають бути вироблені засади для подальшого творення суверенної держави з відповідними сферами впливу в архітектурі міжнародних відносин, виходячи з нових реалій буття, мілітаризації міжнародних відносин, зменшення ролі та впливовості, обмеженої дієвості міжнародних інституцій та систем колективної безпеки та важливості врахування фактору сили та стратегічних комунікацій в міжнародних відносинах;

3)                 на тлі посилення рівня конфліктності між ключовими центрами сили США, Росією та КНР Україні потрібно будувати прагматичні відносини з ЄС, НАТО, Шанхайською організацією співробітництва та іншими на засадах взаємовигідного партнерства, не допускаючи умов перетворення України у простір боротьби суперечностей, балансів і противаг стратегічних пріоритетів між різними державами та системами на шкоду інтересам України, формуючи підґрунтя для лімітації партнерозалежних міжнародних відносин і поступового регіонального лідерства;

4)                 активне використання лобістських структур, потенціалу МЗС, діаспор, агентів впливу, а також розвідувального співтовариства для утвердження нової геостратегії України;

5)                 підсилення дієвості та впливовості участі України в міжнародних організаціях з чітким акцентом на відстоюванні власних національних інтересів;

6)                 взаємовигідна інтеграція військово-політичної інфраструктури НАТО з об’єктами стратегічної інфраструктури України в інтересах України. Системна модернізація стратегічної інфраструктури України може стати поштовхом для інноваційно-інвестиційного розвитку нашої держави і підйому рівня соціально-економічного розвитку;

7)                 посилення науково-технологічного потенціалу з метою зменшення залежності від кон’юнктури на світовому ринку вуглеводнів, а також розвитку високотехнологічної конкурентоспроможної інфраструктури;

8)                 розвиток найновітніших інфраструктурних і логістичних систем у найбільш важливих сферах життєдіяльності, з урахуванням скринінгу прямих іноземних інвестицій, посиленням конкурентної боротьби за трудові та сировинні ресурси, обмеження вільного доступу до сучасних промислових та інформаційних технологій[25];

9)                 розвиток розвідувальної інфраструктури[26] з урахуванням тенденцій до формування нового світового порядку, посилення конфліктності між США, Росією та КНР на фоні боротьби регіональних гравців за лідерство (передусім Туреччини), існування жевріючих вогнищ локальних конфліктів, а також поглиблення рівня кіберзагроз шляхом дестабілізації інформаційно-телекомунікаційних систем і встановлення контролю над інфраструктурним потенціалом країни, включаючи енергетичну систему, транспортні шляхи, канали комунікацій, космічний простір і природні ресурси та контроль над їх розпорядженням;

10)             органічна необхідність в осмисленні власної історії та віднаходженні європейської спорідненості — ідея Української держави як частини Європи;

11)            розвиток української культури з метою окреслення та ствердження шляхетних обрисів власної самобутньої культури, формування механізмів захисту її ідентичності;

12)            відновлення національно усвідомленої еліти як справжнього автентичного носія європейських кодів української культури на засадах солідаризму (за Тоні Блером).

Одним із корінних завдань геостратегії виступає повернення українському народу його історії, його мови, його культури, історичної пам’яті, врешті-решт національного генотипу. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності. На думку О. Пахльовської: „Немає стратегічного мислення. Тому що українська ідентичність розбита між українською та європейською ідентичністю і антиукраїнською радянсько-російською ідентичністю, яка взагалі ідентичністю не є, і вона відбиває цю відсутність ідентичності в російському суспільстві, бо російське суспільство вже не знає, хто воно: російське, кавказьке, азійське чи євразійське…”[27].

Звідси, потрібно інтегрувати до єдиної національної проєкції індивідуальні зусилля етично зорієнтованих інтелігентів, перетворивши їх прицільно ушляхетнені поодинокі з’яви у суто національну геостратегію сучасної України. Також помітним кроком на шляху заснування власної геостратегії як комплексної стратегії системної інтелектуальної інтеграції має стати деконструкція стереотипів, знешкодивши їхній потенційно руйнівний заряд, поєднане із творенням, пильнуванням і збереженням спадкоємності політичної і культурної традиції, генеруванням, експортом та експансією українського культурного простору.

Врешті-решт, сучасна геостратегія має виступати наче красномовним колесом історії, субстанцією справжності, своєрідною Конституцією стратегічного наративу, в якому, спираючись на багатовікову історію нашої нації, формуються правильні образи нашої держави, її успішне поступове і прогнозоване майбутнє в незмінній аурі власної культури, мови, традицій віковічної спадщини, викладено етично-естетичну сутність, в основі якої покладено особисту свободу, що проросла з античної концепції індивіда, сформованої ще у давньогрецькому полісі.

Як влучно відмітила О. Забужко : „Шведам Путін не скаже, що ми не країна. Бо лежать клейноди. Вони відразу дуже точно зреагували на те, чого хоче українське суспільство, Майдан, і чого хоче Путін. Пояснюється це тим, що і в Мальме, і в Стокгольмі в музеях лежать наші козацькі клейноди. Що вся мазепинська еміграція подалася до Швеції. Ці люди через три століття забезпечили нам підтримку шведського політикуму…  Витворення своєї story є абсолютним обов’язком держави і що без цього ніякі реформи не будуть успішними… Cвіту потрібно розуміти, хто ми є. Story — це наратив. Це оповідь країни про себе. Це своя історія і культура, викладена для загального популярного вжитку”[28]. Відтак сучасна геостратегія має стати могутнім підґрунтям для нового підходу творення власної story, причому як для своїх співгромадян, так і для світу в цілому, вона має за О. Забужко стати світоглядним джерелом „війни за знання, за медіа, за вибудовування певної мережі тих, хто знає. Нетворку притомних, за вибудовуванням горизонтальної схеми тих, хто усвідомлює теперішню роль України на світовій арені”[29].

За Л. Костенко, сучасна геостратегія України має виступати головним дзеркалом, яке прискорить процес її опритомнення, її повноцінного входження у світове співтовариство як сильної та ефективної держави — Української держави — із визначеною та самоусвідомленою самоідентичністю, сформованою інтелектуальною елітою суспільства, здатною формувати дороговкази майбуття і розширяти горизонти розвою соціальної системи та національного генотипу в умовах перманентних трансформацій та зміни глобальних сил. Збагнувши самотність на власній землі, маємо стати активним суб’єктом будови нової архітектури світового порядку, вибороти врешті-решт право української нації на впорядкування та управлінням власним життям за законами свого етносу, сформованого багатотисячолітньою історією.

Завершу словами О. Пахльовської з твору „Ave, Європа!”: „ …Україна може вийти з вищезгаданого макро-Бермудського трикутника Америка — Росія — Європа лише одним способом, а саме: віднаходячи свою європейську природу та віддаючи пріоритет своїй європейській політичній і культурно- науковій стратегії”[30].

Jednym ze sposobów jest stworzenie nowego geostrategicznego trójkąta UPA – Ukraina, Polska, Anglia.

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: Ліпкан В.А. Концепція мертвої води: напрями інтерпретації деструктивної геополітичної ідеології на прикладі війни путінського режиму проти Української держави. Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління. 2022. № 2 (62).

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між творенням геостратегії сучасної Української держави та розумінням витоків формування неонацистських доктрин в рамках реалізації деструктивної геополітичної практики з боку Росії. За допомогою ретроспективного аналізу досліджується зміст та еволюція концепта „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Визначено бінарну інтерпретацію ключового концепта. Наведені чисельні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи інших казкових героїв в російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретацію концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти України через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в підросійській Україні. Висновується: 1) мета путінського режиму полягає у докорінній ліквідація українства як явища з усіма його компонентами, в тому числі і національної держави і державної нації; 2) Європа перебуває в прямій небезпеці свого існування, оскільки не до кінця розуміє справжні цілі путінського режиму; 3) реалізація концепції „Російська імперія версія 3.0” можлива за умови відгородження Європи від прямої силової допомоги Україні і обмеження лише постачанням зброї та економічними санкціями, тобто обмеження лише ресурсною допомогою без прямої військової и вигляді регулярних військ; 4) переговори з путінським режимом можливі лише з позиції сили, інші формати — це нехитрі спроби погрузити нашу державу в пучину довголітньої війни на виснаження; 5) переродження українства можливе не лише через перемогу над ворогом, а й через докорінну роботу над внутрішнім світом і творенням культури державної нації; 6) силі може протистояти лише сила; 7) війна путінського режиму проти українства є продовженням кількасот річного протиборства добра і вселенського зла

Ключові слова: геостратегія, мертва вода, казки, фольклор, геостратегічний простір, неонацизм путінського режиму, війни путінського режим проти Української держави, деструктивна ідеологія, українська нація, українська культура, стратегічний наратив, українська інтелігенція

Загальна постановка проблеми.

Агресивна та варварська війна путінського режиму проти Української держави поставила чимало запитань передусім практичного характеру, які раніше порушувалися лише в наукових публікаціях і в рамках круглих столів, але на жаль не стали об’єктом вивчення політичних інститутів нашого суспільства з подальшою операціоналізацією в безпосередній політико-безпековій діяльності.

Передусім, це питання:

• за що воює путінський режим проти суверенної соборної і незалежної держави;
• які справжні цілі путінського режиму;
• чим має закінчитися війна;
• які межі експансії геополітичного простору в інтерпретації ідеологів дискримінаційної геополітики путінського режиму.

Детальний аналіз сучасних підходів до формування тих чи інших прогнозів як щодо завершення війни, так і щодо її мети з боку путінського режиму, свідчать про відсутність і неглибоку опрацьованість даного питання передусім з позицій стратегічної науки.

Відтак у даній статті мною, на засадах теорії геостратегії, як концептуальної системи знань про стратегії як інструменти досягнення стратегічних цілей,  унормовується максима про необхідність дослідження та впливу фольклору на формування базових концептів та смислів сучасних теоретичних концепцій, які лягають в основу деструктивної та дискримінаційної геополітики, що її проводить путінський режим.

Аналіз публікацій.

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, фольклорні джерела, конкретні посилання на які робитимуться текстом статті.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У зазначених роботах згаданих вище дослідників не виявлено дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму, а також не простежено витоки формування концепції мертвої води, її еволюції та повторюваності і народних казках з подальшою інтерпретацією в концептуальних безпекових документах і геополітичній практиці путінського режиму.

Мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо виявлення дискримінаційної сутності та деструктивного характеру геополітичних доктрин путінського режиму на підставі аналізу еволюції концепта „мертва вода”.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) простежити вживання концепта „мертва вода” у руських народних казках; 2) обґрунтувати спадковість доктрини мертвої води для сучасного путінського режиму; 3) подати авторську модель інтерпретації концепції мертвої води до війни путінського режиму проти Української держави. подати пропозиції теоретичного характеру щодо формування геостратегії як політичної теорії в рамках творення геостратегії сучасної Української держави.

Виклад основного матеріалу

Цікавим є звернення до окремих документів доби початку існування Російської Федерації (1990 роки), коли було розроблено документ під назвою „Концепція суспільної безпеки „Мертва вода””. Російською мовою воно перекладаються таким чином, що за початковими літерами „КОБа” виходило справжнє ім’я того „героя”, якого зараз возвеличують в рамках путінського режиму і досі вважають ефективним управлінцем — Й. Сталіна. Якщо аналізувати діяльність та виступи даної особи, то в його політичних поглядах віднайти значну кількість нереалізованих ідей Столипіна, який своєї чергою, тиражував ненависть до України успадковуючи Олександра ІІ.

Водночас витоки ненависті до українства перебувають не лише в площині політичній. Адже безпосередньо політичні рішення були спрямовані на придушення української культури, адже заборонялось:

• викладати українською мовою в початкових школах;
• ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;
• друкувати будь-які книги українською мовою;
• видавати українською мовою оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
• влаштовувати концерти з українськими піснями;
• ставити українські театральні вистави.

Це було частковими практичними проявами реалізації концепції мертвої води. Таким чином, констатую про збереження семантичної наступності, тобто формування корелятивних зв’язків між самою концепцією та суб’єктами її реалізації і їхньої практичною діяльністю.

Так, безпосередні прояви концепції мертвої води надибуємо у  віршах придворного царського поета О. Пушкіна, який в поемі „Руслан і Людмила” відзначив, що якщо полити криваві рани „мертвою водою”, то рани переставили кровоточити; лише після цього слід було поливати живою водою, саме тоді герої поему оживали. Без мертвої води через незагоєні рани герой знову міг загинути.

Так, в поемі пісня 6 описується застосування мертвої і живої води (мовою оригіналу):

„…И стал над рыцарем старик,

И вспрыснул мёртвою водою,

И раны засияли вмиг,

И труп чудесной красотою

Процвёл; тогда водой живою

Героя старец окропил,

И бодрый, полный новых сил,

Трепеща жизнью молодою,

Встаёт Руслан. на ясный день

Очами жадными взирает,

Как безобразный сон, как тень,

Перед ним минувшее мелькает.…”^[1].

Переконаний, що не слід вузькоглядно підходити до аналізу творчості О. Пушкіна, оскільки в його творах можна надибати багато думок, в яких він дуже чітко характеризував політичну систему, вектори її розвитку, давав завуальовані оцінки різних імовірностей функціонування політичної системи тощо. Але це тема окремих досліджень. Моє завдання було продемонструвати, що в творчості О. Пушкіна також згадується про концепцію мертвої  води і також зберігається її зміст. Тож фактично О. Пушкін виступав провідником даної ідеї і сформував засади для її дальшого розвитку та імплементації у сучасну геополітичні доктрини керівництва російської імперії на різних етапах її історичного функціонування у різних формах.

Також я звернувся і до руських казок, де знайшов дуже часте згадування про живу воду і мертву воду. Тема живої води виходить за межі мого дослідження в рамках даної статті, тож зосереджу увагу саме на значенні концепта „мертва вода”.

Мертва вода використовувалася у двох цілях^[2]:

1)           її давали пити усілякій нечисті (Змію Гориничу,) перед битвою і під час відпочинку між боями: від цього нечисть слабшала;

2)           перед використанням живої води для відродження до життя, мертвою водою зрошували рани і відновлювали цілісність пораненого або ж навіть розрубленого на шматки мертвого тіла (наприклад: з метою, щоб оживити мертвого господаря, вовк із казки „Казка про Івана царевича, Жар-Птицю і Сірого вовка”, який охороняв Івана Царевича, спочатку полив його мертвою водою, яка мала заживити усі смертельні рани, а вже потім живою водою, яка власно і оживили царевича^[3].

Засновник порівняльно-типологічного методу у фольклористиці В. Пропп також при дослідженні руських казок і формуванні певної наративної схеми запропонував своє бачення змісту мертвої води: „Якщо висловлені пропозиції є вірними, то це пояснює, чому героя спочатку обприскують мертвою водою, а потім живою. Мертва вода його немов добиває, перетворює його в остаточного мерця. Це своєрідний похоронний обряд, який відповідає обсипання землею. Тільки зараз — він справжній мрець, а не істота, яка вітає між двома світами, яка може повернутися вампіром. Тільки тепер, після скроплення мертвою водою, ця жива вода буде діяти”^[4].

Геостратегічний дискурс включає багато компонентів, головне — має враховувати історичні джерела формування тих чи інших смислів або концептів. Тож моє звернення до казок є не простим кроком до знаходження доказів необхідності розроблення теорії геостратегії, а органічним аналізом дійсності в її постійності та спадковості, як системи, в якій визначається наперед визначеність імовірності випадку матрицею можливих станів. Адже сучасний хаос є результатом цілеспрямованих втручань ієрархічно інших рівнів організації світобудови (світового порядку), що мають власну еволюцію та історичні витоки.

Я також далекий від примітивізації руських казок і прагнення довести їхню лубочність, кустарність та убогість. Так, Кривуля С. відзначає: „Якщо спрощено, то російські народні казки цілком можна видавати під грифом „від 3 до 6 років”, українські ж – „для молодшого та середнього шкільного віку”.

Відмічу, що якщо той чи інший автор чогось не бачить і не розуміє, не визнає змісту або не може просто його угледіти (причини при цьому можуть бути різними), то це аж ніяк не означає, що його там не існує. Це просто даний автор цього не бачить. Метод редукціонізму наразі за таких випадків вихолощує справжній, глибинний зміст казок, унеможливлює зрозуміти вектори розвитку подій і реалізації тих чи інших стратегій, які в рамках геостратегії включають імовірнісну визначеність, яка в рамках концепції мертвої води трактується як оцінка міри можливого, що дорівнює самовільній реалізації на основі попереднього самоуправління і без втручань ззовні, помножена на міру потенціалу особистості стратегічного архітектора.

Так, наприклад в українській політологічній науці практично немає досліджень і впливу на геостратегію того факту, що у травні 2012 року було немов в жарт створено цілий проект „Казкова карта Росії”, на якій батьківщиною Колобка зазначена та сама, що й у Леніна, Ульяновська область. Корінними росіянами значаться Дід Мороз і Снігуронька, золота рибка, соловей-забіяка, Чахлик Невмирущий, Кікімора, Баба Яга, Іван-дурник, курочка Ряба та Ілля Муромець^[5].

Казкове брендування регіонів Росії насправді мало далекосяжну мету: переписати та привласнити історію шляхом підроблення і крадіжки героїв з інших країн до себе, таким чином сформувавши історичні підвалини до нинішнього права реалізовувати власну велич за допомогою геноциду, вбивств, тортур та тероризму і агресивної війни. Адже як я зазначав у попередніх своїх статтях геостратегічний простір фактично включає в себе сакральний ландшафт, а також фольклорний ландшафт, які становлять основу та засаду самобутності автохтонної політичної та державної української нації.

На жаль у світі фольклор не охороняється на міжнародному рівні, тому визначити казки, легенди, міфи та легенди продуктом інтелектуальної власності українського народу неможливо. Однак можливо і потрібно розвивати власний фольклор, додавати йому сучасних рис та ознак, при цьому, зберігаючи оригінальну наративну схему, алгоритм якої має відповідати загальній концепції геостратегії сучасної Української держави.

На це відреагували свого часу свідомі українські дослідники.

Так, не погоджуючись із крадіжкою з українського фольклору „колобка”, на думку К. Олійника, вище Чернігова ще 100-150 років тому пшениця не росла, росла тільки гречка. Тож я можу точно сказати, що це казка хліборобського народу. А в російській мові навіть не було такого слова, як „коло”^[6].

Те ж саме, стверджує і М. Применко стосовно Іллі Муромця, який був зовсім не з російського Мурома, а з українського містечка Муровськ.

Щодо Незнайки. Незнайка — українець, і Микола Носов — український казкар, який народився у місті Ірпінь, провів там своє дитинство. Він жив на вулиці Квітковій, власне, на якій і відбуваються всі події «Незнайки». І зараз там є ця вулиця, цей будинок^[7].

Почасти герої казок прив’язуються до конкретної території, а отже свідчать про географічний ареал розвитку того чи іншого етносу, формуються уявлення про глибинні коріння українства, його геоісторичну роль і геоісторичне підґрунтя формування сучасної теорії геостратегії.

Тому важливим завданням в цьому напрямі виступає популяризація та осучаснення казок з тією метою, щоб сучасне покоління української нації знало свої історичні коріння, знало той факт, що ми маємо багату та давню історію, додатковими доказами якою виступають казки, легенди і міфи; з давніх давен українці існували і розвивалися на своїй землі, чужого не захоплювали, але й свого не віддавали.

Це є важливим також і з іншого боку: розуміння корінь формування деструктивних геополітичних доктрин, що реалізуються тими чи іншими державами, зокрема шляхом реалізації агресивної політики Росії, її варварської війни, цілеспрямованого геноциду українського народу в різний спосіб у різні історичні епохи.

Казка плекає українську історію, традиції та ілюструє самобутність української нації^[8].

Звичайно, можна багато наводити й інших прикладів, однак це окрема дослідження. Моє завдання у даному сегменті наукового дослідження полягало у тому, щоб проілюструвати важливість правильного трактування казок як альтернативних джерел формування геостратегії як нашої держави, так і формування антиукраїнських геополітичних доктрин і політико-небезпечних практик.

Отже стверджую, що концепція мертвої води виступає одним із джерел формування сучасних неонацистських геополітичних доктрин, які продовжує реалізовувати путінський режим.

Вертаючись до визначеного вектора даного дослідження, відзначу, що достатньо детально намітили напрямки досліджень формування історичного підґрунтя та виявили історичний зміст фундації тогочасного контексту концепції мертвої води вода як джерела формування сучасних неонацистських доктрин.

Отже фактично, якщо співставити захоплення Путіна Сталіним, порівняння Путіна саме зі Сталіним^[9], а не, наприклад, із Петром І (хоча певна спроба Путіним була зроблена, коли він назвав себе наче „збирателем земель”),  опертя на його принципи, доктрини та концепції, постійне цитування Путіним Сталіна, як найефективнішого керівника СРСР (Російська імперія 2.0), стає очевидним, що будова руського світу наперед визначена, що я можу з урахуванням опрацювання чисельного матеріалу стосовно змісту російських народних казок та ключових опер^[10], і сучасного контексту крізь призму концепції мертвої води, подати у наступній формі та авторській інтерпретації.

1. 1.                  Денацифікація і демілітаризація — це є скроплення мертвою водою на рани. Рани —  це українство, українська територія, яка визнається і ідентифікується Росією виключно власної територією, а нарід „українці”, це ті руські люди, що заблукали темрявою та оманливим шляхами західних цінностей. Тобто в розумінні послідовників путінського режиму і авторів нацистських концепцій саме по собі українство є раною на їхньому тілі, а відповідне бажання українців мати власну культуру і взагалі ідентичність інтерпретується в якості українізації, з якої потрібно врешті-решт покінчити. Саме українізацію і маніфестацію української ідентичності свого часу відверто і жорстоко заперечував і усіляко придушував Сталін у 1930 роках: саме тому він зорганізував голодомор. Тобто українська ідентичність і українство для росіян це рана, тому її потрібно збризнути мертвою водою;
2. 2.                  Мертва вода — це фізичне знищення усього українського (мистецтва, культури, поезії, кіно), україномовного, національного — усього, що має навіть подобу і напрям до набуття українством власної ідентичності. Факт існування незалежної та соборної абсолютно заперечується, а якщо його немає то саме Українська держава є найпершим і найнеобхіднішим елементом для знищення. Бо з позицій даної концепції знищити не можна того що не існує, а в уявленні путінського режиму, України не існує. Отже для них це не знищення, і підготовка до очищення власної території і власного народу, який став не на той шлях. Мертва вода має повністю добити і доконати українську державу, перетворити її на суцільний попіл, на остаточного мерця.

Тому війна (представники путінського режиму називають її спеціальною військовою операцією) — це своєрідний похоронний обряд Української держави, який відповідає обсипанню землею. Ось чому бомбардування мирних міст, пологових будинків, торгівельних центрів, дитячих садків та шкіл, переповнених цивільними людьми залізничних вокзалів, мародерство, геноцид, зґвалтування тощо є засобами перетворення української нації на справжнього мерця, тобто на ту націю, яка вже не зможе отямитися, відновитися, відродитися і навіть існувати нехай і зрабованою, але все одно нацією. Жодної реінкарнації в даному контексті не передбачено, на додаток для чого додатково утворено мережу фільтраційних таборів. Отже повне знищення, тотальна ліквідація держави, її інститутів, умисне убивство громадян, знищення інфраструктури — це і є мертва вода.

Ось чому не потрібно шукати простих відповідей та керуватися формальною логікою критеріями прагматизму, розраховувати економічний сенс санкцій і всіх пакетів, марно сподіватись на якийсь рух зсередини країни тощо і на підставі цього будувати гіпотетичні сценарії, коли Росія сяде за стіл переговорів, коли санкція нарешті справлять вплив або ж що наступного разу „бомбитиме” руська армія чи на яку наступну країну вона нападатиме;

1. 3.                  Антинаціональне щодо власного населення і проросійське керівництво — тільки тоді, після скроплення мертвою водою, коли: все українське буде докорінно знищено вщерть; уконституйовано нейтральний статус; знищено будь-які навіть гіпотетичні спроби спротиву через демілітаризацію; проведено денацифікацію, тобто організовано ретроградну трансформацію з нації до населення, етнографічної маси (за М. Міхновським^[11]); знищену інституційну спроможність щодо будови національної держави; сформовано рабський менталітет і рабську душу, — жива вода почне діяти. Цей початок скраплення живою водою виявляється на думку росіян у формуванні та влитті решток біоістот після тотального знищення Української держави, які органічно, на їх думку, інтегруються до руського світу, до руської цивілізації у форматі підросійської України.

Із цього приводу свого часу ідеолог інтегрального соціал-націоналізму Я. Стецько писав, що москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей [6][12].

Тож, прагнення російського режиму знищити Українську Державу має свою давню історію і завдання нашого покоління, цю історію покінчити і почати нову історію: історію відновлення власної державності.

Висновки

1. Мета путінського режиму — повна ліквідація українства. Не слід впадати в оманливі мрії, користуватися логікою або прагматизмом, лінійним моделюванням, етикою або культурологічним дискурсом. Це невірні інструменти для прогнозування діяльності путінського режиму.

2. Європа перебуває в прямій небезпеці свого існування. Механізм мертвої води, за умови програшу України,  буде застосований до усього „геополітичного простору”, якій на думку неонацистів може бути різним за своїм складом і не обмежуватись „пострадянським простором”.

3. Реалізація концепції „Російська імперія версія 3.0” можлива за умови відгородження Європи від прямої силової допомоги Україні. Відсутність силової підтримки Української держави реальними силами, а не лише засобами, поєднана із низкою гами інших чинників, утворюють можливість не лише відновити проект Російської імперії 3.0 а й стати творцем нового світового порядку, засадою якого стане концепція руського світу, на базі кого відбудеться поглинання руською цивілізацією усіх інших націй на народів на європейському континенті. Стосовно ж інших просторів і європейських держав, то їхнє поневолення і загарблення за таких умов буде питанням лише часу, а не самого факту.

4. Переговори з путінським режимом можливі лише з позиції сили. Коли у нашої держави буде сила і спроможність її реалізувати для реалізації національних інтересів, тоді є доцільним проводити переговори. Інші формати — обман, фарисейство і державна зрада, спроба „домовитись” окремими особами для реалізації власних бізнесових інтересів.

5. Переродження українства можливе не лише через перемогу над ворогом, а й через докорінну роботу над внутрішнім світом і культурою державної нації. Без ліквідації корупції як системоутворюючого чинника функціонування нашої держави, ми формуємо умови для майбутніх громадянських війн, створюємо засади до дисбалансу інституційної спроможності щодо творення геостратегії сучасної Української держави.

Нині я чітко змоделював за допомогою екстраполяційної моделі, як прості, на перший примітивний погляд, казки формують сучасні деструктивні доктрини, зокрема мертвої води, і реалізуються на практиці при неможливості ефективної діяльності міжнародних інституцій і зайвій бюрократизації щодо силового вирішення і розв’язання ситуації на театрі воєнних дій.

6. Силі може протистояти лише сила. Ми не маємо передавати цю війну нашим дітям, адже наші батьки/діди передали її нам. Війна може бути завершена лише перемогою.

7. Війна путінського режиму проти українства є продовженням кількасот річного протиборства добра і зла. Війна не є випадковою реалізацією імовірнісної наперед визначеності, що полягає в інформаційній відповідності хронотопного фрагмента світобудови і геостратегічного ландшафту. Війна не є випадковою, безпричинною і безцільною. Війна путінського вселенського зла проти Добра має чітку причину, історичне підґрунтя і мети. Наше завдання, окрім боротьби зі злом, мати власну мету і власну причину, які спиратимуться на власні історичні початки та ґенезу стратегічного балансу.

8. Концепція мертвої води і її витоки та джерела в народному фольклорі — концепція некрофілії, теоретичний базис для управлінців деструктивізмом, які заперечують імовірнісні визначеності як об’єктивну даність.

Добро має перемогти вселенське зло.