Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено вплив інформатизації на діяльність міжнародних організацій, визначено основні тенденції трансформації міжнародних організацій в контексті інформатизації та окреслено зміст наслідків впливу інформатизації на діяльність міжнародних організацій

Ключові слова: інформатизація, міжнародна організація, трансформація, ООН, ЮНЕСКО, ВОІВ, МСЕ

Исследовано влияние информатизации на деятельность международных организаций, определены основные тенденции трансформации международных организаций в контексте информатизации и намечены последствия влияния информатизации на деятельность международных организаций

Ключевые слова: информатизация, международная организация, трансформация, ООН , ЮНЕСКО, ВОИС, МСЭ

The influence of information on the activities of international organizations, the basic trends in the transformation of international organizations in the context of information and outlines the consequences of the impact of information on the activities of international organizations

Keywords: informatization, an international organization, transformation, UN, UNESCO, WIPO, ITU

Науково-технічна революція призвела до трансформації ролі та значення інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку в житті суспільства. Однак інформатизація в конкретній країні має значні відмінності, що зумовлені їх культурними, соціально-економічними, правовими, політичними особливостями, інформаційно-технічним потенціалом, а також економічними можливостями впровадження інноваційних моделей даних технологій в життя країни.

Однією з глобальних проблем сучасності є інформаційний дисбаланс між окремими країнами чи регіонами, що актуалізує необхідність діяльності  міжнародних організацій в даному контексті, зокрема розроблення та ухвалення міжнародно-правових стандартів у сфері інформатизації.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага окресленню наслідків впливу інформатизації на міжнародно-правову систему, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття основних наслідків трансформації міжнародно-правової системи в умовах інформатизації.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити зміст інформатизації як процесу впливу на міжнародно-правову систему; 2) виокремити основні наслідки впливу інформатизації на міжнародно-правову систему; 3) розкрити зміст основних наслідків впливу інформатизації на міжнародно-правову систему.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л. І. Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О.В. Стоєцький, К. Г. татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Є. А. Макаренко акцентує: «… у більшості розвинених країн за участі політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної доби, плани участі у трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. В основу Концепцій покладено визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної та національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні та технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовуються специфіка і мета глобальних трансформацій» [1, с. 42].

Єдиною глобальною впливовою міжнародною інституцією є Організація Об’єднаних Націй, що покликана розроблювати політику реагування на найбільш значні виклики та загрози міжнародному співтовариству в будь-якій сфері. Але події в Україні поставили під сумнів ефективність даної організації щодо швидкого та ефективного вирішення конфліктів нового покоління, так званих гібридних війн.

Поряд з гуманітарними, політичними, економічними, екологічними, культурними глобальними проблемами, предметом діяльності ООН стала й інформаційна сфера.

Провідну роль у реалізації глобальних інформаційних проблем у межах ООН виконують такі інституції:

-  Економічна та Соціальна Рада ООН;

-  Цільова група ООН з питань інформаційного суспільства;

-  Цільова група ООН з питань інформаційно-комунікаційних технологій.

Поряд із цими інституціями не менш важливого значення мають і спеціалізовані установи ООН, діяльність яких пов’язана з окремими аспектами інформаційної проблематики:

-  Міжнародний союз електрозв’язку;

-  ЮНЕСКО;

-  Всесвітня організація інтелектуальної власності;

-  Всесвітня поштова спілка;

-  Світова організація торгівлі тощо.

Так, Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) – спеціалізована установа ООН у сфері глобального електрозв’язку, покликана здійснювати законодавчі, управлінські, виконавчі та консультативні функції, надавати технічну підтримку, розробляти стандарти і правила у сфері електрозв’язку та формулювати рекомендації, спрямовані на активізацію розвитку телекомунікацій та підвищення якості послуг.

Основною метою МСЕ з різними країнами залишається вдосконалення та раціональне використання інформаційно-комунікаційної інфраструктури, а також долання «цифрового розриву» в телекомунікаційних технологіях на національному та міжнародному рівнях, а також розробка та використання відкритих, функціонально сумісних, недискримінаційних міжнародних стандартів, що визначаються споживчим попитом. Важливого значення набувають й дослідні комісії МСЕ, які розробляють засади технічного прогресу телевізійного, звукового та мультимедійного мовлення, створення нових методів цифрової обробки, передавання та відтворення аудіовізуальної інформації, прогресу методів оцінки якості аудіовізуальної інформації, планування частотно-територіального ресурсу для наземних та супутникових мовленнєвих служб, використання нових підходів до стиснення аудіовізуальної інформації для подальшого підвищення ефективності її обробки та передачі.

У рамках співробітництва України та МСЕ здійснюється міжнародний правовий захист сумісного використання в Україні радіомовних аналогових і цифрових систем, служб і технологій на весь перехідний період від аналогового до цифрового мовлення, врахування національних інтересів України під час розроблення міжнародних нормативних документів, що стосуються стратегії впровадження цифрового мовлення, подолання цифрового розриву, а також створення цифрових служб нових поколінь.

Особливе місце в структурі ООН посідає ЮНЕСКО. Серед основних завдань ЮНЕСКО в інформаційній сфері є:

-       сприяння свободі вираження думок та доступу до інформації;

-       зміцнення вільних, незалежних та плюралістичних засобів інформації та комунікації в інтересах сталого розвитку;

-       сприяння загального доступу до інформації і знань;

-       розвиток інформаційної інфраструктури тощо.

Одним із перших концептуальних правових актів, що визначав стратегію побудови інформаційного суспільства, є прийнятий на 29 сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО в 1996 році документ під назвою «Інформаційне суспільство для всіх» [2].

Згідно з ним побудова глобального інформаційного суспільства є магістральним напрямом міжнародного співробітництва. Особливу роль в даному процесі належить ЮНЕСКО.

У цьому документі задекларовано, що забезпечення кожній людині міжнародного співтовариства широкого та вільного доступу до інформаційних ресурсів є необхідним для рівноправної участі у житті нової суспільної формації, а також що інформація і знання мають важливе значення для подолання інформаційної нерівності та є глобальним суспільним надбанням як запорука глобальної демократії.

Серед основних проблем побудови глобального інформаційного суспільства виокремлюються такі [1-3]:

1)      інформаційно-технологічний дисбаланс та інформаційна ізоляція окремих регіонів і країн;

2)      негативний вплив комунікаційних та інформаційних технологій;

3) загроза інформаційним правам та свободам людини (громадянина), включаючи право на доступ до інформації і конфіденційність, заборону інформації расистського, агресивного та дискримінаційного характеру; інформаційна неосвіченість окремих осіб (громадян), різниця у володінні інформаційними навичками окремих людей тощо.

Задля цього ЮНЕСКО пропонує такі головні напрями міжнародної діяльності:

1)      створення механізму міжнародного співробітництва, міжрегіонального та національного партнерства в інформаційній сфері;

2)      захист інформації шляхом здійснення заходів у галузі збереження інформації та обговорення на міжнародному рівні етичних, правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства;

3)      розвиток інформаційних освітніх мереж на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях.

Отже, ЮНЕСКО у сфері побудови інформаційного суспільства, формує міжнародну інформаційну політику, сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування глобальної інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації.

Слід наголосити, що особливе занепокоєння для міжнародного співтовариства викликає така загроза становленню глобального інформаційного суспільства, як дисбаланс між «інформаційно багатими» та «інформаційно бідними» країнами.

Для вивчення інформаційних потреб регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект «Допомога регіонам» (ІДАМС) основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-дослідницьких центрів як об’єднання інтелектуальних регіональних ресурсів [4, с. 76].

ЮНЕСКО розробила й інші міжнародно-правові норми у інформаційній сфері:

- Угода про сприяння розповсюдження в міжнародному плані наочно-звукових матеріалів освітнього, наукового та культурного характеру;

- Конвенція про міжнародний обмін виданнями;

- Конвенція про розповсюдження програми сигналів, які передаються через супутники;

- Декларація про керівні принципи використання мовлення через супутники для вільного розповсюдження інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів;

- Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцненні миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвитку прав людини і боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурення до війни;

- Хартія про збереження цифрової спадщини тощо.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) здійснює діяльність, спрямовану на формування глобальної політики у сфері інтелектуальної власності, узгодження національних законів і процедур у цій сфері, надання послуг міжнародним заявникам щодо отримання прав на об’єкти промислової власності, обмін інформацією у цій сфері, надання технічної, організаційної та консультативної допомоги державам-членам ВОІВ, сприяння у розв’язанні спорів у сфері інтелектуальної власності між суб’єктами приватного права тощо.

Метою діяльності цієї міжнародної організації є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом забезпечення співробітництва між державами та забезпечення адміністративного управління багатосторонніми договорами, що регулюють правові та адміністративні аспекти інтелектуальної власності.

Серед основних завдань ВОІВ в інформаційній сфері є:

- захист прав інтелектуальної власності на комп’ютерні програми та передачу даних через інформаційні мережі;

- вплив розвитку Інтернету та інформаційно-телекомунікаційних технологій на систему інтелектуальної власності;

- вплив Інтернета на авторські та суміжні права, торгівельні марки, доменні імена, патенти, розв’язання міжнародних спорів у цій сфері тощо.

Серед основних нормативно-правових актів, що розробила ВОІВ слід виокремити такі:

- Всесвітня конвенція про авторське право;

- Паризька конвенція про охорону промислової власності;

- Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

- Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

- Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

- Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків;

- Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм;

- Договір ВОІВ про авторське право;

- Договір ВОІВ про виконання і фонограми;

- Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення;

- Договір про патентне право тощо.

Отже, процес інформатизації не може не впливати й на діяльність міжнародних організацій. Так, міжнародні інституції розробляють та ухвалюють численні правові акти, де визначаються основні інформаційні права і свободи людини та громадянина, організаційно-функціональний, правовий механізм їх реалізації та захисту, випадки обмеження, гарантії забезпечення тощо, а також інші стандарти побудови інформаційного суспільства.

Серед основних наслідків впливу інформатизації на міжнародні організації слід виділити такі.

1. Посилена увага різних міжнародних організацій до інформаційних проблем.
2. Наявність в центральних інституціях ООН підрозділів, що займаються різними аспектами інформаційної проблематики.
3. Поява спеціалізованих міжнародних організацій, тобто створення відповідних інституцій, діяльність яких безпосередньо пов’язана з розробкою, впровадженням, дослідженням та контролем міжнародно-правових стандартів у різних напрямах інформаційної сфери.
4. Розроблення та ухвалення міжнародно-правових актів, що закладають правовий фундамент, певні стандарти у різних напрямах інформаційної сфери.
5. Універсалізація нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин у різних сферах з метою подолання інформаційного розриву між країнами чи регіонами.
6. Створення вузькоспеціалізованих міжнародних інституцій за конкретними напрямами в інформаційній сфері.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Building the European Information society for us all: Final policy report of the high – level expert group, April 1997 // European Commission. Directorate – General for employment, industrial relation and social affairs. Unit V/B/4. – Brussels, manuscript completed in April 1997.
2. Дзьобань О. П. Інформаційне насильство та безпека : світоглядно-правові аспекти : [монографія] / О. П. Дзобань, В. Г. Пилипчук ; за заг. ред. В. Г. Пилипчука. — Х. : Майдан, 2011. — 244 с.
3. Балинський І. О. Глобальні проблеми розвитку держави в умовах інформаційного суспільства / І. О. Балинський // Науковий вісник Львівського державного університету4 внутрішінх справ. — 2009. — № 1. — С. 1—7.
4. Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи: Дис… д-ра. політич. наук: 23.00.04 \ Київ. націон. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2003. — 475 с.
5. Basic Documents UNESCO 1989-1995. News Communication Strategy. Document C II-96/WS/2. – Paris, UNESCO, 1995. – 109 р.

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено вплив інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина, визначено основні засади інформатизації та системи прав і свобод людини та громадянина; виокремлено наслідки трансформації інститута прав і свобод людини та громадянина в умовах інформатизації

Ключові слова: інформатизація, інформаційні права і свободи людини та громадянина, трансформація, інформаційне покоління прав і свобод людини та громадянина

Исследовано влияние информатизации на систему прав и свобод человека и гражданина, определены основные принципы информатизации и системы прав и свобод человека и гражданина; выделены последствия трансформации института прав и свобод человека и гражданина в условиях информатизации

Ключевые слова: информатизация, информационные права и свободы человека и гражданина, трансформация, информационное поколение прав и свобод человека и гражданина

The influence of information on the system of rights and freedoms of man and citizen, the basic principles of information systems and the rights and freedoms of man and citizen; singled out the consequences of transforming the institution of the rights and freedoms of man and citizen in terms of information

Keywords: informatization, information rights and freedoms of man and citizen, transformation, information generation rights and freedoms of man and citizen

Інформатизація має як позитивні, так і певні негативні наслідки. З одного боку, покращились умови та механізм доступу до інформації, її обробка, впровадження, циркулювання. З іншого – збільшилась кількість інформаційних правопорушень, зокрема фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуску програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага системному вивченню наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття детермінантних корелянтів системи прав і свобод людини та громадянина України в умовах інформатизації.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити зміст інформатизації як динамічного процесу впливу на правову систему України; 2) виокремити основні наслідки впливу інформатизації як складового елемента державної інформаційної політики на систему прав і свобод людини та громадянина України; 3) розкрити зміст основних наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л. І. Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Згідно з Законом України «Про національну програму інформатизації» інформатизація — це сукупність взаємопов’язаних організаційних,
правових,  політичних,  соціально-економічних,  науково-технічних,
виробничих   процесів,   що   спрямовані  на  створення  умов  для
задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі
створення,  розвитку  і використання інформаційних систем,  мереж,
ресурсів та інформаційних технологій,  які  побудовані  на  основі
застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [1].

Інформатизація різних сфер життєдіяльності суспільства та функціонування органів державної влади сприяла появі та розвитку інформаційних прав та свобод.

Виокремлення цих прав і свобод із загальної системи інших прав і свобод відбувається протягом XX-XXI ст.ст.

Аналіз наукових розвідок із конституційного права, дозволяє зробити висновок, що здебільшого права і свободи людини та громадянина класифікуються за сферами діяльності держави і громадян (за сферами реалізації в суспільному житті) на такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські або особисті права й свободи — це природні, основні, невід’ємні можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності (право на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло, на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд тощо);

2) політичні права і свободи — можливості громадянина активно брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості (право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів тощо);

3) економічні права і свободи — можливості людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва (право на приватну власність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом);

4) соціальні права і свободи — можливості особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором (право на вільну працю, вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати, право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя тощо);

5) культурні права та свободи — можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку (право на освіту, навчання рідною мовою, право на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; право на вільну наукову, технічну і художню творчість тощо).

П. М. Рабінович класифікує основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що є їх об’єктом, на: а) фізичні (життєві); б) особистісні; в) культурні (гуманітарні); г) економічні; д) політичні [2, с. 4].

Місце інформаційних прав і свобод у системі інших прав і свобод залишається дискусійним серед науковців навіть і нині, коли проти Україна ведеться інформаційна війна. Деякі вчені-конституціоналісти відносять це право до громадянських прав і свобод, інші ж – до політичних. На думку третіх, воно є культурним тощо.

Так, колектив авторів Інституту держави і права РАН вказують: «Права людини як фактор стратегії стійкого розвитку», згадуючи про конституційні права і свободи (слова, думки, інформації тощо), автор глави про політичні права розглядає їх як «побічні» та напрямки, не зв’язані з проблемою стійкого розвитку [3, с. 12].

В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко та Ю. М. Тодика стверджують, що до особистих (громадянських) прав і свобод людини слід віднести, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо [4, с.126-137]. Але, визначаючи політичні права і свободи громадян України, вчені відносять до них право на свободу друку та інформацію, тобто поділяють свободу думки і слова та право на інформацію, класифікуючи їх на різні групи.

Цікаво, що в попередньому виданні В. Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію (ст. 34) відносили до політичних прав, хоча й зазначали, що «ці права і свободи… є переважно культурними (духовними)», а їхнє відношення «до політичних прав і свобод … було і є надмірною політизацією цієї свободи» [5, с. 27].

Дана позиція ґрунтується на нормах Декларації принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року, де проголошується, що широке поширення ідей та знань, що базуються на максимально вільному обміні та порівнянні, необхідне для творчої діяльності, пошуку правди та розквіту людської особистості. Тим самим право на інформацію визнається одним із культурних прав людини [6].

Близька нашому баченню є позиція О. В. Чуприни, яка зазначила: «…становлення права на інформацію мало складну історію. Тривалий час право на інформацію дійсно мало винятково політичний відтінок. Але з розвитком демократичних інститутів в Україні та світі міжнародне співтовариство дійшло висновку, що на сучасному етапі право на інформацію виникає не лише у контексті з політичним життям суспільства та має більш особистісний характер» [7].

Не менш ґрунтовною вбачається і позиція Н. В. Кушакової: «…конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції – це перш за все особисті права кожної людини, але в певних аспектах і політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів та т.п.). Право на інформацію можна також віднести і до культурних прав, бо його можна розглядати в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), реалізації права на освіту (ст. 53) тощо. Виникає також питання, чи можна ототожнювати право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження, та право на інформацію, чи треба розглядати їх як окремі права. Виходячи із змісту ст. 34 Конституції України, ст. 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції протоколу №11 від 1 листопада 1998 р.), де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного розуміння поняття інформації можна зробити висновок, що право на інформацію – це складова права на самовираження, а отже, особисте право кожного» [8, с. 78-79].

Такий плюралізм наукових підходів обумовлений дискусійністю щодо виділення визначальних критеріїв класифікації прав і свобод людини та громадянина загалом, а також тим, що права і свободи людини і громадянина не є та не можуть бути вичерпними.

Поява та розвиток нових правовідносин детермінує і появу нових прав і свобод. Особливо така тенденція характерна для інформаційних прав і свобод адже інформатизація є процесом тривалим та динамічним, що сприяє виникненню все нових, раніше невідомих ані науці конституційного, ані науці адміністративного права категорії : інформаційних прав і свобод.

Нині активно розвиваються такі інформаційні права і свободи, що пов’язані з необхідністю впровадження в Україні е- демократії, е-комерції, е-урядування, електронного туризму тощо. В умовах ведення інформаційної війни проти України все більшої уваги набувають такий аспект цих прав як право на інформаційну безпеку.

Отже, поряд із громадянськими, політичними, економічними, екологічними та іншими правами та свободами, інформаційне покоління прав людини активно розвивається, більше того надає інформаційного забарвлення іншим правам людини та громадянина.

«Право на виробництво одного типа інформації і заборона іншого, право на інформаційну безпеку, право на пошук, доступ отримання, передавання, обмін, збір, зберігання, накопичення, розповсюдження і копіювання інформації, право на формування, розвиток та використання і захист інформаційних ресурсів, комунікаційних технологій і мереж, право на експлуатацію інформації і використання глобальних інформаційно-комунікаційних систем в інфраструктурі економіки, політики, освіти, охорони здоров’я, культури, підприємництва, фінансів, екології і в інших сферах потребують не лише широкого і пріоритетного розвитку в інформаційному суспільстві, вони змінюють і надають специфічний, інформаційний відтінок усім іншим правам, навіть природному праву на життя, особисту свободу, честь і гідність» [9, с. 166].

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані.

Більше того, така впливова міжнародна інституція як Організація Об’єднаних Націй визначає свободу інформації «…критерієм усіх інших свобод» [10].

Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [11].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-   «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-   «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-   «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення [12-].

Беручи до уваги зазначене вище, вважаємо за необхідне виокремити  такі основні наслідки впливу інформатизації на систему прав і свобод.

1. Поява та розвиток інформаційних прав і свобод людини та громадянина.
2. Надання інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).
3. Перманентний розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій сприяє появі нових інформаційних прав і свобод, отже, перелік інформаційних прав і свобод є невичерпним.
4. Подальша деталізація інформаційних прав і свобод людини та громадина, зокрема розрізнення в межах права на інформацію права на доступ до інформації тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про національну програму інформатизації: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 27-28. — Ст. 181
2. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції / П. Рабінович // Український часопис прав людини. — 1995. — №1. —С. 14—22.
3. Бачило И. Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации/ И. Л. Бачило // Государство и право. — 2001. — № 2. — С. 5—14.
4. Конституційне право України : [Підручник] / [Академія правових наук України; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики]. — К. : Українська правнича фундація, 1999. — 678 с.
5. Погорілко В. Ф. та ін. права і свободи людини і громадянина в Україні / [НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко, М. І. Сірий]. — К. : Ін Юре, 1997. — 51 с.
6. Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_067
7. Чуприна О. В. Адміністративна відповідальність за порушення права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Олена Василівна Чуприна. — Національний авіаційний університет. — Київ, 2013. — 174 с.
8. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.
9. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). — М. :Юристъ, 2003. — 304 с.
10. Резолюція 59 Генеральної Асамблеї ООН // http://zakon4.rada.gov.ua
11. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
12. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
13.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
14. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.