Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

Голова інституту адміністративного правосуддя

Анотація

Автором досліджено поняття тероризм та запропоновано узагальнене розуміння – діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – протиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Акцентовано увагу на тому, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Визначено основні особливості та характеристику кібертероризму. Аргументовано, що кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму. Також було наголошено на відсутності уніфікованого визначення терміну «кібертероризм».

Ключові слова: тероризм, кібертероризм, кіберпростір, інформаційний тероризм, кібервійна, інформаційна війна, інформаційне суспільство.

Аннотация

Автором исследовано понятие терроризм и предложено обобщенное понимание – деятельность, целью которой является запугивание определенного объекта, чаще всего, речь идет о политической арене, а кибертерроризм – противоправное деяние, которое совершается с целью достижения негативных последствий, например, получение материальных благ или угроза информационной безопасности государства. Акцентировано внимание на том, что термин «кибертерроризм» является синтезом понятий «пространство кибербезопасности» и «терроризм». Определены основные особенности и характеристика кибертерроризма. Аргументировано положение о том, что кибертерроризм является видовым, а информационный терроризм – родовым понятием одного негативного явления – терроризма. Также было отмечено отсутствие унифицированного определения термина «кибертерроризм».

Ключевые слова: терроризм, кибертерроризм, киберпространство, информационный терроризм, кибервойна, информационная война, информационное общество.

Summary

It was concluded that the notion of cyber terrorism has emerged at the beginning of XXI centuries, before the mass use of the Internet. It was marked that the term “cyberterrorism” is a synthesis of the concepts of “cyber safe space” and “terrorism”. It was offered to understand terrorism as the activities which purpose is to intimidate a certain object, mostly often refers to the political arena, and cyberterrorism – lawful act that is committed with the aim of achieving of the negative consequences, such as obtaining of any material goods or threats to information security. Cyberterrorism takes place in the cyber safe space.

It was marked that cyber terrorism is characterized by the use of the computer as a tool of the crime and the existence of the Internet as an international information space, in which is the object of the crime. Malicious attacks by criminal individuals or groups are committed at the following specific items, such as information, programmes, computers, local and global networks.

It was argument that the cyberterrorism is a species, and information terrorism – a generic term of the negative phenomenon – terrorism.

It was also stressed on the lack of a uniform definition of “cyberterrorism” both in doctrine and the legislation.

Key words: terrorism, cyber, cyberspace, information terrorism, cyberwarfare, information warfare, information society.

У сучасному суспільстві зросло значення інформації. Інформація набула цінність не тільки з точки зору державної таємниці, а й в плані комерційної таємниці, конфіденційної інформації, персональних даних. Завдяки розвитку засобів цифрової цивілізації, значного розширення обсягів застосування у буденному житті різноманітних засобів програмного забезпечення, відбулося широкомасштабне проникнення засобів автоматизації професійної діяльності, мережевих комунікацій, засобів візуалізації та оброблення даних у сферу економіки. У той же час інформація і знання розглядаються як інтелектуальний капітал, як товар, який має свою вартість. У міру формування інформаційного суспільства рівень економічної безпеки країни у все більшій мірі буде визначатися здатністю впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в економічні, соціальні, військові, технологічні та культурні сфери суспільства. Тому проблеми забезпечення взаємозв’язку економічної та інформаційної безпеки держави привертають сьогодні все більшу увагу фахівців, які працюють в сфері інформаційних технологій, економіки, політики, права та міжнародних відносин.

Як підкреслюється в Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Водночас бурхливо розвиваються в суспільстві процеси інформатизації, які, разом із усіма своїми перевагами, створили безліч нових проблем, викликів та загроз у сфері національної безпеки. Головним чином, це стосується інформаційних загроз терористичного характеру. До 90-х років про тероризм говорили лише як про локальне явище, але в даний час він став феноменом світового масштабу, причому роль інформаційних технологій, передусім в реалізації демонстративності актів тероризму, дедалі стає вагомішою. З-поміж іншого, окремим видом тероризму стає кібертероризм, який фактично корелює із розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питання протидії кібертероризму, водночас багато питань залишаються невивченими з позицій юридичних наук, що і обґрунтовує актуальність даної статті.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

• охарактеризувати поняття та розуміння тероризму на даному етапі;
• проаналізувати існуючі підходи до визначення кібертероризму;
• визначити рівень ефективності чинної нормативно-правової бази, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення відповідних правопорушень;
• сформулювати перспективні напрями державної політики протидії кібертероризму в Україні.

Виходячи з цього метою статті є дослідження поняття та змісту кібертероризму на сучасному етапі.

В роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-5], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України.

Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Кубишкін О. В. [6], Бурячок В. Л.,  Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р.  [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Розпочинаючи будь-які наукові дослідження, необхідно чітко визначитися з понятійно-категорійним апаратом. Акцентуємо увагу на тому, що серед науковців та практиків немає єдності у термінологічному позначенні кібернетичної терористичної діяльності – кібертероризму. Здійснений нами формальний,  догматичний та герменевтичний аналізи уможливили виділити різні трактування кібертероризму: «інформаційний тероризм», «комп’ютерний тероризм», «кібертероризм», «технологічний тероризм», «віртуальний тероризм» тощо. При цьому зміст зазначених понять також визначається по-різному. Складність у формулюванні цих понять існує, очевидно, як через неможливість виділення єдиного об’єкта протиправного посягання, так і достатньо великої кількості предметів протиправних посягань з погляду їхньої правової охорони.

Виклад основного матеріалу

Перш за все, зупинимося на дослідженні такої категорії як «тероризм». У найбільш загальному розумінні суть тероризму полягає у використанні насильства з метою залякування. Суб’єкт терористичного насильства – окремі особи або неурядові організації. Об’єкт насильства – влада в особі окремих державних службовців або суспільство в особі окремих громадян (в тому числі іноземців, або держслужбовців інших держав), а також приватне і державне майно, інфраструктури, системи життєзабезпечення. Мета насильства – домогтися бажаного для терористів розвитку подій – революції, дестабілізації суспільства, розв’язання війни з іноземною державою, здобуття незалежності, зміну правового режиму, зміну кордонів або порушення територіальної цілісності чи недоторканності державних кордонів, зменшення обсягу прав людини.

Визначення «тероризму» є досить складним завданням. Форми і методи терористичної діяльності істотно змінювалися з часом. Це явище має стійку негативну оцінку, що породжує довільне тлумачення. З одного боку, існує тенденція розширеного трактування, коли деякі політичні сили без достатніх підстав називають терористами своїх супротивників терористами. З іншого – звуження. Самі терористи схильні називати себе солдатами, партизанами, диверсантами в тилу противника і т.д. Звідси труднощі як юридично-правових дефініцій, так і загальнотеоретичного осмислення тероризму. До сих пір законодавці різних країн не дійшли єдиного розуміння щодо визначення тероризму.

В історичному аспекті термін «тероризм» вперше з’явився в 1798 році, коли філософ Еммануїл Кант використовував його для опису песимістичного погляду на долю людства. У той же рік цей термін можна було знайти в додатку до великого словнику Французької академії, це було викликано ексцесами революційного терору і тому термін не мав такого значення, яке ми сьогодні в нього вкладаємо. В даний час під цим терміном в більшості випадків розуміються дії різних рухів, які впливають на уряд держави з метою радикальної зміни його політичного і соціального управління, при цьому об’єктом впливу є не тільки держава, але і внутрішня соціальна система [6], а також і інформаційна безпека в цілому.

Використовуючи національну законодавчу базу, зауважимо, що під тероризмом розуміється суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у
свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я  ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [13].

Терористична діяльність – діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угрупувань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм [13]. Щодо міжнародного трактування даної категорії, то, навіть в Міжнародній конвенції  про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародній конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, не міститься уніфікованого визначення.

У Великому тлумачному словнику української мови «тероризм» визначено як здійснювання, застосування терору; діяльність і тактика терористів [14, С. 640]. Терор – найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення [14, С. 640].

Як було зазначено вище, то нині не існує уніфікованої дефініції «тероризму», і, по-перше, це є негативним для загального тлумачення та притягнення винних осію до відповідальності, а по-друге, посилює актуальність теми нашого дослідження. Також зауважимо, що під тероризмом варто розуміти діяльність (включаючи підготовку, безпосереднє здійснення, підбурювання, фінансування та інші схожі дії), метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену.

Тероризм дуже часто розглядають як фонове явище для вчинення інших міжнародних злочинів. Проте, тероризм, як соціальне явище хоча і є злочином, але вимагає окремого розгляду, оскільки має значну специфіку порівняно з іншими злочинами, насамперед через свою політичну спрямованість. Зазначена специфіка викликає і особливий режим боротьби з тероризмом. Що стосується інформаційного або кібертероризму, то специфічність сфери здійснення дій – інформаційний простір, – ще більш відмежовує інформаційний тероризм від комп’ютерної злочинності. Підтримуємо наукову позицію про те, що інформаційний тероризм повинен розглядатися окремо від комп’ютерних злочинів [6].

Вперше занепокоєність можливими наслідками використання всесвітньої інформаційної мережі була висловлена у 1993 році Елвіном Тоффлером, коли широка публіка ще мало чого знала про Інтернет. Тоффлер вже тоді передбачав, що терористи будуть намагатися здійснити удар по інформаційній та телекомунікаційній інфраструктурі Сполучених Штатів. З цих пір було здійснено значну кількість досліджень, і думки експертів з приводу поняття «кібертероризм» полярно поділилися [8, C. 5].

Визначення інформаційного або кібертероризму можна знайти як в міжнародно-правових документах та проектах конвенцій, так і в дослідженнях фахівців з цієї проблематики. Однією з характерних рис визначень інформаційного тероризму є те, що в переважній більшості в них згадується тільки один аспект інформаційної безпеки, а саме пов’язаний із засобами оброблення інформації, що звужує поняття інформаційного тероризму, тим самим обмежуючи сферу правового регулювання, що не сприяє ефективній співпраці держав у справі боротьби з інформаційним тероризмом [6].

Однак, наголосимо на тому, що загальноприйнятого визначення наразі не існує. Але в теоретичному аспекті йдеться про інтеграцію таких понять, як «тероризм» та «комп’ютерний злочин» [15].

Зупинимося більш детально на існуючих доктринальних дефініціях.

Науково-технічний прогрес, створивши нові інформаційні технології, в короткі терміни революційно трансформував процеси створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сьогодні його результати нерідко використовують і злочинці. Проникнення в інформаційну сферу та її використання кримінальними, в тому числі й терористичними елементами породило явища, які називаються кіберзлочинністю і кібертероризмом. Кібертероризм – проведення «атак» на комп’ютерні системи. Засоби і методи кібератак вже давно освоєні як міжнародними екстремістськими організаціями, так і національними сепаратистськими рухами. Перші приклади «комп’ютерного тероризму» з’явилися наприкінці 1990-х рр., що пов’язано як з розвитком комп’ютерних мереж, так із зростаючою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Як наслідок – до них зросла увага різних «кіберхуліганів» і «кібертерористів», які здійснюють напади за допомогою несанкціонованого доступу, щоб заважати нормальній роботі відповідних установ [12, C. 100].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [9].

Щодо міжнародного закріплення даного терміну, то в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність не міститься окремого визначення кібертероризму.

Положення Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» знайшли своє відображення в Законі «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» викладені у новій редакції статті 361, 362, 363 Кримінального кодексу та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1, 361-2 та 363-1 [11, C. 256].

Відповідно до проекту конвенції про посилення захисту від кіберзлочинів та кібертероризму, інформаційний або кібертероризм являє собою навмисне застосування незаконно встановленого повноваження, насильства, руйнування або проникнення в кіберсистеми, у разі якщо подібні дії можуть спричинити смерть або заподіяти шкоду особі або особам, істотної шкоди майну, цивільний безлад або значну економічну шкоду [6].

У середині 1980-х років Беррі Коллін, співробітник американського Інституту безпеки та розвідки, запровадив термін «кібертероризм» для визначення терористичних дій у віртуальному просторі [9].

Центр стратегічних і міжнародних досліджень визначає кібертероризм як використання комп`ютерних мережевих інструментів для припинення функціонування критичних об’єктів національної інфраструктури (зокрема, енергетичних, транспортних, урядових), або для примусу або залякування уряду або цивільного населення [16].

Також кібертероризм визначають як залякування суспільства шляхом використання високих технологій для досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей, а також дії, які призводять до відключення або видалення критичних для інфраструктурних об’єктів даних або інформації [17].

На сьогодні кількість кібератак і прикладів кібертероризму дедалі зростає, а рівень шкоди суттєво збільшується. Найбільшу проблему складає відсутність чіткого законодавства, в якому було б чітко визначено дане поняття, передбачено відповідальність за протиправні діяння. що говорить про недостатнє осмислення цього явища. Труднощі у визначенні поняття «кібертероризм» пов’язані переважно з тим, що складно відокремити сам кібертероризм від акцій інформаційної війни і застосування інформаційної зброї, від злочинів у сфері комп’ютерної інформації або патріотичних поривів населення країн та регіонів, чи . Додаткові труднощі виникають при спробі виявити специфіку даної форми тероризму. Так, наприклад, психологічний та економічний аспекти кібертероризму тісно переплетені, і неможливо однозначно визначити, який з них має більше значення.

Кібертероризм є однією з форм маніпулятивного впливу на суспільну свідомість, коли для досягнення своїх політико-ідеологічних цілей і установок терористи використовують комп’ютери, спеціальне програмне забезпечення, телекомунікаційні мережі, а також сучасні інформаційні технології, забезпечуючи тим самим несанкціонований доступ до тих чи інших ресурсів інформаційним та програмним ресурсам, технологічним процесам. Демонстрація терористами можливості доступу до певних ресурсів, об’єктів і систем і загроза використання цієї можливості на шкоду суспільству впливає на психологічний стан і поведінку людей [18].

Для кібертероризму є характерним, по-перше, використання комп’ютера або іншого гаджету, що має доступ до мережі як інструмента злочину; по-друге, існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину; по-третє, зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі [15].

Тероризм у сфері комп’ютерних технологій має такі ознаки: анонімність, віддаленість дійової особи, відносна дешевизна, відсутність необхідності використання вибухівки і самогубних акцій, великий розголос в ЗМІ. Але у нього є і вади: через складність систем важко контролювати атаку і досягти бажаної шкоди безпосередньо людям, акція не набуває такого драматичного і емоційного характеру, як це буває при застосуванні інших засобів. Також кібертероризму властива така особливість: нові інформаційні технології є нерідко знаряддям ширшої терористичної операції [12, C. 102].

На думку вчених, найбільшу небезпеку становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, тобто в терористичних акціях використовуються новітні досягнення науки і техніки в галузі новітніх інформаційних технологій [19, C. 50].

Як складне соціально-політичне явище, що має різноманітні форми прояву, тероризм можна класифікувати за найістотнішими ознаками, тобто провести його класифікацію, виділивши і охарактеризувавши основні його види, що дозволяє розуміти сутність цього явища та визначимо, до якого із видів можна віднести кібертероризм, як видове явище. Так, В. А. Ліпкан пропонує такі підстави класифікації тероризму: за територією вчинення; за елементами проявів (за суб’єктами, мотивами, цілями, засобами, методами, об’єктами, змістом діяльності, характером наслідків); за рівнем організації; за видами терористських груп (організацій). За територією вчинення тероризму виділяють такі види: 1) транснаціональний; 2) тотальний (внутрішній); 3) селективний; 4) локальний.

За суб’єктами розрізняють: а) акти тероризму, що вчиняються особами, які перебувають на державній службі та спеціально підготовлені для цієї мети; б) акти тероризму, що вчиняються пригнобленими етнічними меншинами, які прагнуть до культурної та політичної автономії, так званий «іредентизм»; в) акти тероризму, що вчиняються релігійними фанатиками; г) акти тероризму визвольних рухів у державах «третього світу», ґ) акти тероризму, що вчиняються окремими індивідами чи організаціями осіб. Базуючись на висновках В. А. Ліпкана, можемо виділити такі мотиви вчинення терористичних актів: 1) політичні; 2) релігійні; 3) націоналістичні; 4) помсти; 5) прагнення до самоствердження.

За видами цілей: а) підрив – придушення або знесилення супротивника з метою отримання поступок; б) провокування до дій чи бездіяльності тих чи інших сил з метою зміни політики, яка про- водиться у державі, здійснення вигідних терористам тих чи інших дій (утримання від таких); в) демонстративність – збудження та притягнення уваги громадськості до тієї справи, за яку ведуть боротьбу терористи.

За засобами діяльності, які поділяють на матеріальні (інформаційна; економічна; геноцидна; фізична; технологічна) і нематеріальні (не зафіксовані на матеріальних носіях погрози; хибні повідомлення про вибухи, які готуються, вбивства, отруєння та інші) [12, C. 132].

На нашу думку, кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

За способами вчинення: а) провокування збройного заколоту, повстання чи військового перевороту для захоплення або зміни влади; б) порушення системи державного управління за допомогою вбивств політичних лідерів, шантажу, навіювання жаху, відчаю, психологічної пригніченості; в) руйнування основ конституційного ладу, цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв’язку та життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій та установ сучасного суспільства. Кібертероризм може бути віднесено до кожного із цих видів.

За об’єктом спрямованості: а) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки держави; б) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки осіб; в) акти тероризму, що вчиняються щодо майна або окремих фізичних чи юридичних осіб. На нашу думку, за даним критерієм кібертероризм однозначно може бути віднесений до першого виду.

За змістом діяльності: діяльність терористської групи (особи, організації), спрямовану на зміни у зовнішньому (навколишньому) світі, та внутрішню діяльність терористських груп, спрямовану на забезпечення власного існування. Щодо кібертероризму, то його змістом є діяльність, спрямована на певні зміни.

За характером наслідків поділяються на такі, що спричиняють: а) шкоду здоров’ю; б) створення загрози чи заподіяння шкоди життю людей або їх здоров’ю, матеріальної, моральної чи всіх видів у сукупності; в) людські жертви, які можуть бути груповими, а також одиничними; г) матеріальну шкоду [12, C. 132].У випадку кібертероризму йдеться про матеріальну шкоду, перш за все.

Кібертероризм може розглядатися нами як загроза кібернетичній безпеці. Спеціальними суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки є державні органи, крім загальних функцій, уповноважені на здійснення боротьби з кіберзлочинністю та кібертероризмом, а також на забезпечення кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури. До таких суб’єктів належать: Міністерство внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України; Міністерство юстиції України; Генеральна прокуратура України [20].

Зважаючи на викладене, вважаємо, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм» і до сьогодні у наукових колах ведуться активні дискусії щодо того чи є перший просто реалізацією актів тероризму у новому просторі, чи це принципово нове явище, яке має нові методи, засоби та інструментарій.

Поки кібертероризм з розряду «потенційної» загрози не перейшов до розряду «реальної» загрози, слід застосовувати превентивні заходи для недопущення його становлення. Основою забезпечення боротьби з кібертероризмом є створення ефективної системи заходів із запобігання, виявлення та припинення такого виду злочинності [9].

В Україні на даний момент не розроблені нормативно-правові акти, що регулюють такий вид злочинності. Але головною зброєю у боротьбі з цією загрозою залишається законодавство, яке потребує подальшого вдосконалення. Якщо зазначати про міжнародні правові акти в цій сфері, то першим і головним документом, в якому йде про боротьбу з кіберзлочинністю, є Європейська конвенція 2001 року. Цей документ націлено на здійснення загальної політики з питань кримінального права, метою якої є захист суспільства від кібертероризму шляхом прийняття потрібних законодавчих актів, а також за допомогою розширення міжнародного співробітництва. В українському законодавстві навіть нема такого виду злочину, як кібертероризм. Тому найбільш дієвим напрямом у вирішенні комплексної проблеми протидії кіберзлочинності у наш час є міжнародне співробітництво правоохоронних органів у сфері інформаційної безпеки на основі узгодження національного та міжнародного законодавства [9].

Кібертероризм спрямований на проникнення в інформаційно-телекомунікаційну систему, перехоплення управління, пригнічення засобів мережевого інформаційного обміну та здійснення інших деструктивних дій. Небезпека такого виду інформаційного тероризму полягає в тому, що  він не має національних меж та в проблематичності виявлення терориста в інформаційному просторі, адже хакери здійснюють терористичну діяльність через підставні комп’ютери, що ускладнює його ідентифікацію та визначення місцезнаходження.

На сьогодні кібертероризм є одним із найнебезпечніших видів злочинності. Кібератаки можуть завдати значної шкоди на локальному, державному та навіть міжнародному рівні. Адже зовнішні кібератаки можуть переслідувати і більш серйозні цілі, ніж пасивний збір даних, а об’єктами кібертероризму можуть бути грошова і секретна інформація, апаратура контролю над космічними приладами, ядерними електростанціями, воєнними комплексами головні комп’ютерні вузли тощо [21, C. 55].

На сьогодні існують дві великі організації, готові взяти на себе провідну роль у боротьбі з кіберзлочинністю на міжнародному рівні. Це Підрозділ по боротьбі з тероризмом ОБСЄ – організація, що діє під егідою ООН, а також Інтерпол. Крім того, у Європейському Союзі розпочав роботу Центр по боротьбі з кіберзлочинністю (European Cyber Crime Centre). Країни-члени ЄС і європейські інституції мають намір підтримувати Центр по боротьбі з кіберзлочинністю для створення оперативних і аналітичних можливостей її розслідування і для співпраці з міжнародними партнерами.

Аналізуючи та досліджуючи розвиток кіберзлочинності на території України, не можна впевнено сказати, що концепція держави спрямована на об’єднання зусиль щодо протидії цьому феномену. Правовим документом, який регулює дану сферу в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України, в якій одним з ключових проблемних питань є забезпечення техногенної безпеки, у тому числі в сфері її інформаційних аспектів і боротьби з технологічним.

Проте вона не є дієвим регулятором у своїй сфері. Крім того, так і не ухвалено закон про засади державної інформаційної політики. Так само в Україні не створено кіберкомандування, що б могло швидко реагувати на виклики в інформаційній сфері безпеки держави. Підсумовуючи, потрібно зазначити, що проблема протидії актам інформаційного тероризму – це комплексна проблема. Сьогоднішні закони повинні відповідати вимогам сучасного розвитку. З цією метою урядові нашої держави необхідно проводити цілеспрямовану роботу з гармонізації та вдосконалення законодавства у сфері інформаційної безпеки держави. Україні насамперед потрібно розробити ефективну інформаційну політику, спрямовану на інформування громадян та забезпечення їхнього розуміння того, в чому полягають причини тероризму – підвищення медіа-грамотності (вміння протистояти спробам маніпулювання собою за допомогою інформаційних потоків) та довіри до держави та інші складові, які допоможуть вибудувати систему захисту кожної людини від негативного впливу інформаційного тероризму [21, C. 56].

Окремо звернемо увагу на кіберполіцію як структурний підрозділ Національної поліції України, що спеціалізується на попередженні, виявленні, припиненні та розкритті кримінальних правопорушень, механізмів підготовки, вчинення або приховування яких, передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), телекомунікаційних та комп’ютерних інтернет-мереж і систем [22], а також окремим завданням варто виділити боротьбу із кібертероризмом.

Зауважимо, що загальної кількісної оцінки стосовно видів кібератак та методів їх застосування досі немає. Комплексних статистичних досліджень у цьому плані не було. Але ще в далекому 1984 році Фред Коен (F. Cohen) у праці «Computer Viruses: theory and experiments», присвяченій математичним основам вірусної технології, довів: із того, що множина всіх можливих  злоякісних кодів нескінченна, випливає нескінченність множини самих атак [7, С . 43].

Акцентуємо увагу на тому, що, на нашу думку, кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища. Боротьба із ними повинна проводитися шляхом застосування узгоджених мір, а не окремо. Кібертероризм може завдавати школи не лише інфорамції, а й безпеці держави в цілому.

Аргументом на користь того, що інформаційний і кібертероризм це не одне й те саме слугує їх етимологічне тлумачення. Інформаційний – стосується до інформації, який містить інформацію [14, С. 282].

Кібернетичний – який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики. Кібернетика – наука про загальні закони одержання, зберігання, передачі та обробки інформації [14, С. 298].

Одна частина дослідників схильна до визначення терористичних проявів, у яких комп’ютер є або об’єктом, або знаряддям посягань, як кібертероризм. Дослідники ж другої групи терористичні прояви з використанням новітніх досягнень науки і техніки в галузі інформаційних технологій відносять до інформаційного тероризму [10, C. 256].

Злочинці можуть проникнути в особисті комп’ютери і комп’ютерні системи установ, підприємств, організацій, включаю- чи банки, секретні служби, дослідницькі установи, патентні агентства, штаби партій, в спільні комп’ютерні мережі. Крім того, інформаційна революція зробила вплив на військову справу. Вона дала можливість військову компанію провести у віртуальному варіанті. До того ж, віртуальною може стати і сама війна, хоч результати її будуть цілком реальні. Інформаційна війна, як приклад.

Таким чином, резюмуємо, що поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під тероризмом варто розуміти діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі.

Для кібертероризму характерним є використання комп’ютера як інструмента злочину та існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину. Зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань вчиняється на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі.

Кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму.

Список використаної літератури:

1. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
4. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
6. Кубишкін О. В. Міжнародно-правові проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://pravolib.pp.ua/informatsionnyiy-terrorizm-15103.html
7. Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок,  В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
8. Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін //  Науковий  фаховий журнал  з  питань  правової  інформатики,  інформаційного права  та  інформаційної  безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
9. Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання  кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
10. Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
11. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
12. Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.
13. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/638-15
14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
15. Формування спільної політики ЄС у галузі безпеки й оборони в контексті боротьби з сучасним кібертероризмом [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2016/
16. Assessing the Risks of Cyber Terrorism, Cyber War and Other Cyber Threats: James A. Lewis [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://csis-prod.s3.amazonaws.com/s3fs-public/legacy_files/files/media/csis/pubs/021101_risks_of_cyberterror.pdf
17. Tafoya W. L. Cyber Terror // FBI Law Enforcement Bulletin, 2011 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.fbi.gov/stats-services/publications/law-enforcement-bulletin/november-2011/cyber-terror
18. Потеряхіна І. С. Роль кібертероризму в сучасних міжнародних відносинах [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/183-protsesy-rehionalizatsii/368-rol-kiberteroryzmu-v-suchasnykh-mizhnarodnykh-vidnosynakh
19. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій: Наук.-практ. посіб. / Б. М. Романюк, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, В. М. Бутузов; За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьева. — К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2004. — 144 с.
20. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — № 2. — С. 299-309.
21. Яцик Т. П.  Особливості інформаційного тероризму як одного із способів інформаційної війни / Т. П. Яцик // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (економіка, право). — 2014. — № 2. — С. 55-60.
22. Аваков А. До кіберполіції наберуть 400 співробітників [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1668681

Рижов Ігор Миколайович, доктор юридичних наук, доцент,

голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Статтю присвячено аналізу перспектив формалізації профілактики тероризму та окресленню сутнісного наповнення відповідної нормативно-правової бази. Пропонується унормування профілактики тероризму на рівні окремого закону України, основною метою якого є мінімізація теророгенності громадянського суспільства.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Статья посвящена анализу перспектив формализации профилактики терроризма и обрисовке сущностного наполнения соответствующей нормативно-правовой базы. Предлагается нормирования профилактики терроризма на уровне отдельного закона Украины, основной целью которого есть минимизация терророгенности гражданского общества.

Ключевые слова: Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

This article analyzes the prospects for formalization prevention of terrorism and defining the essential content of the relevant legal framework. Proposed normalization prevention of terrorism at the level of the Law of Ukraine main objective minimization terorohennosti civil society.

Keywords: terrorism, prevention of terrorism, crisis.

Постановка проблеми. Світова спільнота поділяє стурбованість щодо вкрай трагічних подій, які відбуваються останнім часом в Україні та наголошує, що поширення тероризму визначається як один із чинників, що загрожує глобальній міжнародній стабільності та негативно позначається на безпековому середовищі в Європі й світі [1].

На тлі інформації з фронтів щодо перебігу трагедії мало хто звертається до витоків цієї соціальної катастрофи, ціна якої зараз вже вимірюється тисячами загиблих та сотнями тисяч безхатченків, тим більш не вдається до роздумів стосовно втрачених можливостей її уникнути в недалекому минулому, й чому це не було зроблено. Залишимо пошук історичної справедливості наступним поколінням, актуалізуючи ідею пошуку механізмів профілактики й запобігання подібним конфліктам у найближчому майбутньому. Відтак, удосконалення методів уникнення тероризму як похідної глобальних соціальних трагедій, пошук технологій його профілактики через вплив на першопричини, що його провокують, стає більш актуальним, ніж ескалація винятково поліцейського або військового протистояння з ним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасний рівень вивченості тероризму в усіх аспектах (соціальному, юридичному, технологічному і т.ін.) не можна охарактеризувати високим ступенем науковості. Визначення тероризму як сукупність поглядів на явище науково практично не оформлено. Питання кримінологічної сутності тероризму розглядали такі вчені, як  Ю.М. Антонян, Т.С.  Бояр-Созонович, В.П. Ємєльянов, І.І. Карпець, В.Н. Кудрявцев, В.В. Лунєєв, Є.Г.Ляхов, Л.А. Моджорян, В.В. Устинов і багато інших. Слід відмітити суттєвий внесок українських дослідників тероризму в розвиток сучасної контртерористичної парадигми: В.Ф. Антипенка, В.П. Богданова, В.О. Глушкова, В.В. Крутова, В.В. Остроухова, Ю.А. Лапутіної,  В.А. Ліпкана та інших. Варто відзначити високий науковий рівень деяких розробок що спрямовані, передусім, на кваліфікацію тероризму в межах чинного правового простору та  змісту національної безпеки в контексті протидії йому. Слід також наголосити, що залишаються недостатньо дослідженими кримінологічні характеристики тероризму, конкретний зміст яких полягає у виявленні всіх ознак, що становлять у своїй сукупності та взаємозв’язку структуру тероризму як різновиду злочинної діяльності, й без аналізу яких неможливе обґрунтування теоретичних засад і напрямів підвищення ефективності діяльності державної системи профілактики  тероризму.

Для більш глибокого розуміння  сутності тероризму в контексті кримінологічного аналізу автор звертався до праць класиків кримінології, соціології, політології, історії, психології, різних державних діячів, що спонукало до виокремлення проблеми профілактики кризових ситуацій соціального характеру та тероризму як ідеологічної платформи задля їх вирішення [2].

Мета статті полягає в дослідженні перспектив формалізації профілактики тероризму та окресленні сутнісного наповнення відповідної нормативно-правової бази.

Виклад основного матеріалу. В преамбулі до Закону України  «Про боротьбу з тероризмом» зазначено, що він має за мету захист особи,  держави й суспільства від тероризму,  виявлення  та  усунення  причин  і  умов,   які   його породжують,  визначає  правові  та організаційні основи боротьби з цим  небезпечним  явищем,   повноваження   й   обов’язки   органів виконавчої влади, об’єднань громадян і організацій, посадових осіб та  окремих  громадян  у  цій  сфері,   порядок   координації   їх діяльності,  гарантії  правового  і соціального захисту громадян у зв’язку із участю в боротьбі з тероризмом [3].

У цьому Законі термін  «тероризм»  тлумачиться як суспільно  небезпечна  діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому   застосуванні насильства шляхом захоплення  заручників,  підпалів,  убивств,  тортур,  залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я  ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій із метою досягнення злочинних цілей. Слід констатувати, що в Законі  йдеться про боротьбу з  тероризмом –  діяльністю   щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків   терористичної діяльності, в тому числі міжнародної, шляхом проведення   оперативно-розшукових  заходів, спрямованих на запобігання,  виявлення та припинення терористичної діяльності.

Очевидно, що така дефініція тероризму не дає змоги розглядати передумови, які провокують таку діяльність на рівні теророгенності соціальних систем. Зміст такої діяльності визначається, як правило, терміном «профілактика», обмежуючись лише запобіганням проявам терористичної діяльності. Цей факт неодноразово критикували фахівці – терорологи, які наголошували на необхідності уточнення понять «боротьба», «протидія», «запобігання» та «профілактика» тероризму з урахуванням як кримінологічної специфіки цього виду злочину, так і його соціально-політичної природи [4-6; 9].

Законом «Про боротьбу з тероризмом» [7] визначено, що Служба безпеки  України, яка   є   головним   органом   у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю,  здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення   оперативно-розшукових   заходів,    спрямованих    на
запобігання,  виявлення та припинення терористичної діяльності,  в
тому числі міжнародної, й відносить проведення  заходів щодо запобігання,  виявлення і припинення   терористичних   актів   та   злочинів   терористичної спрямованості, розроблення та реалізацію попереджувальних, виховних   й   інших  заходів, які з певним припущенням віднести до профілактичних, до повноважень інших суб’єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом, не конкретизуючи їх.

Це дає підстави стверджувати, що вказана правова норма «запобігання» в контексті «боротьби» регламентує ставлення до події, що відбулася і може бути виявлена, розслідувана й припинена як діяльність, і  стосується умов та детермінантів, що сприяли розвитку конкретного терористичного формування, і  лише опосередковано стосується заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов тероризму як різновиду соціально вмотивованої злочинної діяльності.

Вітчизняна наукова думка продовжує полемізувати з цього приводу, але єдиної, тим більш закріпленої законодавчо норми трактування поняття «профілактики» тероризму досі немає [5; 8]. Констатуючи той факт, що законодавча регламентація боротьби з терористичною діяльністю як складової процесу протидії тероризму в Україні відпрацьована та втілена в Законі України «Про боротьбу з тероризмом», з метою удосконалення та доповнення нормативно-правової бази з протидії тероризму було б доречно унормувати поняття «профілактика тероризму» на рівні окремого закону України, базовим поняттям якого виступатиме профілактика тероризму – сукупність соціальних процесів, спрямованих на мінімізацію теророгенності соціальних систем шляхом проведення відповідних попереджувально-профілактичних заходів; заходи соціального, правового, виховного та іншого характеру, спрямовані на нейтралізацію або усунення причин і умов вчинення тероризму, які полягають у цілеспрямованому, попереджувальному впливі на осіб (груп осіб, організацій, рухів тощо) з антигромадською поведінкою, як в їх власних інтересах, так і в інтересах суспільства, а також спрямовані на зниження ризику для осіб стати жертвами терористичних (злочинних) посягань [10]. Цей закон має встановити основні принципи профілактики тероризму в публічній та приватній сферах суспільних відносин, правові й організаційні засади заходів із моніторингу та профілактики першопричин тероризму, врегулювання пов’язаних із  ним кризових станів соціального характеру та акмеологічної роботи з розвитку контртерористичних здібностей громадянського суспільства.

Оригінальною ідеєю є перенесення центру тяжіння у профілактиці тероризму на громадські організації – контртерористичні комітети, які беруть участь у системі профілактики тероризму за власною ініціативою в межах і формах, визначених законодавством у сфері профілактики тероризму відповідно до компетенції й статутних завдань. Із метою забезпечення координації діяльності із профілактики тероризму участь представників  загальнодержавних, обласних та місцевих органів влади й інших організацій та спецслужб, посадових осіб і представників місцевої громади, місцевого самоврядування в таких комітетах (громадських організаціях) є обов’язковою. Участь представників правоохоронних органів та спеціальних служб (за винятком представників Антитерористичного центру при Службі безпеки України), політичних партій й іноземних (міжнародних) громадських організацій у роботі контртерористичних комітетів із профілактики тероризму обмежується статусом спостерігача.

Профілактика тероризму та злочинів терористичного характеру, і це має бути закріплено законодавчо, реалізується шляхом соціально-інформаційного впливу через інститути соціально-правового контролю  з метою:

1)  роз’яснення небезпеки тероризму;

2)  викриття форм, методів і прийомів, за допомогою яких терористи здійснюють пропаганду своїх поглядів та ідей;

3)  формування в суспільстві антитерористичної свідомості;

4)  об’єднання зусиль державних органів, які здійснюють протидію тероризму, та інститутів громадянського суспільства в профілактиці тероризму;

5)  скорочення соціальної бази підтримки тероризму.

Закон має визначити суб’єктів профілактики тероризму, їх компетенції та основні  напрямки діяльності, зокрема:

1)      вдосконалення алгоритмів соціального управління, корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ, приведення їх у відповідність до національних інтересів;

2)      подолання соціальної дезорганізації;

3)      зміна  державної культурної та інформаційної політики;

4)      відновлення вітчизняної системи правового виховання й правової пропаганди;

5)      удосконалення законодавства про необхідну самооборону щодо оптимального визначення її меж;

6)      розвиток системи віктимологічної профілактики, залучення громадськості до впливу на терористичні прояви та екстремістські наміри;

7)      удосконалення діяльності органів влади й управління, правоохоронних органів, спеціальних служб;

8)      обмеження теророгенності або вплив на теророгенні фактори адміністративно-правовими, кримінально-правовими та ідеологічними заходами;

9)      розвиток системи профілактики психопатології, яка  продукує насильство;

10) наукове супроводження профілактики тероризму;

11) контртерористична підготовка громадянського суспільства та формування професіоналізму суб’єктів профілактики тероризму.

У документі має бути деталізована технологія загальної та індивідуальної контртерористичної профілактики об’єктів потенційних терористичних посягань. Загальна профілактика тероризму реалізується шляхом застосування:

1)       соціально-економічних заходів з оздоровлення економіки в цілому та проблемних регіонів, соціального захисту найбільш вразливих верств населення;

2)      організаційно-управлінських заходів, спрямованих на усунення помилок і упущень в управлінні економікою, соціальною сферою, правоохоронною діяльністю, в тому числі оголошення керівнику організації, а також іншим відповідним особам обов’язкових для виконання офіційних застережень про неприпустимість дій, які створюють умови для вчинення злочинів терористичної спрямованості, проявів екстремізму, політичного радикалізму, сепаратизму тощо;

3)      заходів щодо вдосконалення нормативного, інформаційного, методичного та ресурсного забезпечення профілактики тероризму;

4)      ідеологічних і виховних заходів, що усувають чи обмежують теророгенні фактори через формування у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності, що формують у суспільній свідомості нетерпимість до протиправної поведінки й антигромадських дій;

5)      освітніх та культурно-масових заходів, які підвищують загальну, побутову і правову культуру людей;

6)      технічних заходів, досягнень науки і техніки, що перешкоджають здійсненню тероризму та інших проявів екстремізму в інформаційному (віртуальному) просторі, соціальних мережах та побутовій сфері, в тому числі за допомогою апаратно-програмних комплексів технічних засобів контролю за станом правопорядку й безпеки на вулицях, об’єктах транспорту, в інших громадських місцях;

7)      застосування правових заходів, включаючи проведення експертиз за проектами нормативних правових актів, рішень місцевого самоврядування та іншими аспектами соціально-управлінської політики об’єктів профілактики тероризму.

Заходи індивідуальної профілактики тероризму застосовуються для систематичного цілеспрямованого впливу на правосвідомість і поведінку особи або її найближчого оточення, груп осіб, співтовариств (включаючи віртуальні), від яких слід очікувати провокацій соціальних конфліктів та вчинення пов’язаних із ними правопорушень аж до терористичної спрямованості, з метою попередження їх антисоціальної та протиправної поведінки, а також усунення (мінімізації, нейтралізації) причин, умов, що провокують їх учинення.

Контртерористична профілактика об’єктів потенційних терористичних посягань спрямована на підвищення рівня їх захищеності та передбачає сприяння органам державної влади, які здійснюють протидію тероризму, в реалізації функції з антитерористичного захисту об’єктів і проведення громадського контролю правових, організаційних, інженерно-технічних, військових, спеціальних, охоронних та інших аспектів організації антитерористичного захисту об’єктів, у тому числі заходів, що мають особливе значення для забезпечення безпеки особи, суспільства й держави.

Метою контртерористичної профілактики об’єктів потенційних терористичних посягань  є інформування суспільства про специфіку й характер терористичних загроз на цих об’єктах, розроблення рекомендацій щодо попередження та припинення актів тероризму, а також вимог, норм і правил антитерористичного захисту об’єктів конкретних типів, проведення практичних навчань і реалізації інших заходів.

Висновки. На підставі результатів дослідження тероризму як елементу (сфери) правового регулювання, з метою удосконалення та доповнення національної нормативно-правової бази з протидії тероризму пропонується унормування поняття «профілактика тероризму» на рівні окремого закону України, основною метою якого є визначення цілей і завдань та формування технології профілактики тероризму. Креативною ідеєю цього законопроекту є перенесення центру уваги у профілактиці тероризму на створені на принципах добровільності, єдності інтересів у запобіганні тероризму та іншим проявам екстремізму та відповідним чином зареєстровані громадські (волонтерські) організації, що беруть участь у системі моніторингу та профілактики тероризму за власною ініціативою, відповідно до компетенції та статутних завдань. Такий підхід дасть можливість знизити ступінь політичної заангажованості державних органів та спеціальних служб, підняти рівень довіри громадянського суспільства не тільки до ідеї профілактики тероризму, а й до структур, які її забезпечують.

Література:

1. Антипенко В.Ф. Конфликтология в международном антитеррористическом правотворчестве : моногр. / В.Ф. Антипенко, А.В. Антипенко. – Одесса : Феникс, 2014. ? 404 с.
2. Рижов І.М. Філософське підгрунття соціально-інформаційних концепцій профілактики тероризму / В.В. Остроухов, І.М. Рижов // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2013. – № 2(12). – С.13-20.
3. Науково-практичний коментар до Закону України «Про боротьбу з тероризмом»  /  [В.А. Ліпкан, О.А. Івахненко, І.М. Рижов, В.В. Майоров]. – К. : КНТ, 2009. – 208 с.
4. Даазе К. Тероризм ? поняття, теорії та стратегії протидії. Результати та проблеми соціально-наукових досліджень / К. Даазе // Насильство, влада, терор. Незалежний культурологічний часопис «Ї». ? 2002. ? № 25. – Режим доступу:  http://www.ji.lviv.ua/n25texts/daase.htm
5. Емельянов В.П. Уголовно-правовое противодействие терроризму : моногр.  / В.П. Емельянов, М.Н. Иманлы, И.Н. Рыжов. – Харьков : Право, 2014. – 88 с.
6. Глушков В.А. Террор и тероризм: соотношение и разграничение / В. М. Глушков, В.П. Емельянов // Российский следователь. – 2012. – № 6. – С. 55-67.
7. Закон України «Про Службу безпеки України» // ВВР України. – 1992. – № 27. – С. 382.
8. Дрёмин В. Н. Институционализация преступности и институциональная криминология: концептуальные подходы / В. Н. Дрёмин // Кримінологія в Україні та притидія злочинності : зб. наук. ст. / за ред. М. П. Орзіха, В. М. Дрьоміна. – Одеса : Фенікс, 2008. – С. 56-68.
9. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. праць. ? 2000. ? Вип. 8. – Одеса : Юридична література. ? С. 224-230.
10. Рижов І.М. Терророгенез как гносеологический базис борьбы с тероризмом / І.М.Рижов // Порівняльно-аналітичне право. Ужгород. – 2014. №3 – Режим доступу: http://www.pap.in.ua/.

УДК 343.341(048)

ON THE NEED FORMALIZATION PREVENT TERRORISM

ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ПРОФІЛАКТИКИ ТЕРОРИЗМУ

This article analyzes the prospects for formalization prevention of terrorism and defining the essential content of the relevant legal framework. Proposed normalization prevention of terrorism at the level of the Law of Ukraine main objective minimization terorohennosti civil society.

Keywords: terrorism, prevention of terrorism, crisis.

Статтю присвячено аналізу перспектив формалізації профілактики тероризму та окресленню сутнісного наповнення відповідної нормативно-правової бази. Пропонується унормування профілактики тероризму на рівні окремого закону України, основною метою якого є мінімізація теророгенності громадянського суспільства.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Статья посвящена анализу перспектив формализации профилактики терроризма и обрисовке сущностного наполнения соответствующей нормативно-правовой базы. Предлагается нормирования профилактики терроризма на уровне отдельного закона Украины, основной целью которого есть минимизация терророгенности гражданского общества.

Ключевые слова: Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

In order to improve and supplement the combat terrorism legal framework author of the article suggests normalizing of “terrorism prevention” concept in the separate law of Ukrainian legislation. The terrorism prevention act is needed for control of social processes to minimize terorogenic of social systems by force of implementation of preventive security measures. Among these measures author cites social, legal, educational and other type measures aimed to neutralize and eliminate causes and conditions of terrorism committing. It provides purposeful, preventive effect on people (groups of individuals, organizations, movements, etc.) with anti-social behavior, reduces a risk of terrorism (crime) attack victim becoming. The act establishes basic principles of terrorism prevention in public and private spheres of social relations, legal and organizational principles of action monitoring and root terrorism causes preventing, base for settlement of related social crisis conditions and acmeological work on counter-terrorism capabilities of civil society. Suggested normalization of “terrorism prevention” concept in the separate law of Ukrainian legislation has a main purpose to define goals, objectives and forming technology to prevent terrorism. Creative idea of this act is that it would transfer the focus of the terrorism prevention to community (volunteer) organizations involved in the system of monitoring and prevention of terrorism on its own initiative according to the terms and rules. This approach is expected to split the trust between state agencies and special services and civil society as to provide of terrorism prevention idea, organize and implement its measures.

УДК343.341(477):323.28(048)

Рижов Ігор Миколайович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Статтю присвячено аналізу сутності та перспектив реалізації дієвих механізмів врегулювання  кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Рыжов И.Н. О перспективах усовершенствования стратегий противодействия терроризму.

Статья посвящена анализу сущности  и перспектив реализации действенных механизмов урегулирования кризисных ситуаций социального характера в контексте профилактики терроризма.

 Ключевые слова:  Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

Ryzhov I. Perspectives on improvement strategy countering terrorism

This article analyzes the nature and prospects of implementation of effective mechanisms for crisis management in the social context of prevention of terrorism.

Keywords: Terrorism, the prevention of terrorism, the crisis situation.

Постановка проблеми. Після сумно відомих подій 11 вересня 2001 року людство вступило в чергову фазу еволюції цивілізаційних процесів. Подію, що відбулася в цей день не можна розглядати як випадкову: закономірність подібних трагедій визначається відповідними процесами, що протікають в суспільстві. Першопричини таких кризових станів приховані в проблемах соціального управління. Зміна, або примусова корекція його алгоритму часто призводить до соціального конфлікту. Подібні процеси мають властивість повторюватися в процесі еволюційного розвитку людського суспільства, причому з плином часу їх масштаби збільшуються, якісні характеристики поліпшуються, вбираючи досягнення технічного та технологічного прогресу, породжуючи нові, більш ефективні способи протистояння сторін. Сто років тому тероризм у російському  національно-визвольному русі зіграв ключову роль. Спрямований він був проти царського самодержавства, яке в свою чергу боролося не з причинами, що породили конфлікт, а з його виконавцями. Тоді конфлікт був локальним, на рівні ізольованої системи в масштабах 1 / 6 частини планети. Зараз відбувається щось схоже, але на рівні системи більш високого, планетарного (глобального) порядку. І знову світове співтовариство в гонитві за виконавцями не звертає уваги на першопричини цієї кризи, усунувши які людство назавжди позбавить себе від подібних соціальних конфліктів [2,13].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена достатня кількість праць науковців різних спеціальностей як у вітчизняній літературі, так і в працях закордонних авторів. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена певна кількість праць науковців різних спеціальностей. Достатньо глибоко соціально-політичні аспекти проблеми тероризму проведені терологами В.В.Вітюком, С.Я.Голосовим, Ю.С.Горбуновим, С.Г. Кара-Мурзою, Ю.М.Антоняном Б.Корз’є, Р.Фірі, Б.Дженкінсом, М.Креншоу, Р.Малей, А.Шейлі та деякі іншими. У розвиток сучасної контртерористичної  парадигми суттєвий внесок зробили такі українські дослідникіи: В.Ф.Антипенко, О.П.Богданов,  Т.С.  Бояр-Созонович,  В.О.Глушков, В. С. Горбатюк, В.П. Ємельянов, В.В. Крутов, В.В.Остроухов, В.А.Ліпкан, та інші.  Більшість досліджень присвячено кримінологічному аспекту тероризму як злочину: досить повно розроблено класифікацію та топологію тероризму, розроблено методологічні основи й організаційні технології протидії внутрідержавному та міжнародному тероризму. Залишаються недостатньо вивченими концептуальні та методологічні засади генеральних стратегій національної безпеки в контексті протидії кризовим станам що провокують тероризм, теоретичні засади функціонування державної (загальнонаціональної) системи  контртероризму, здійснення державного контролю в цій сфері.

Окреслене коло проблем визначає актуальність даної теми і створює умови для формування нових  комплексних антикризових та контртерористичних технологій з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Необхідність науково-теоретичного дослідження механізмів інформаційно-психологічного впливу терористичного насильства та проблеми пошуку нових технологій протидії йому, як і багато інших актуальних проблем ціною в людську трагедію, що стоять перед суспільством в даний час та вимагають негайної відповіді і обумовило мету даної статті. Основним завданням даної  роботи є окреслення основних підходів до формування стратегій нейтралізації кризових ситуацій та протидії тероризмові на основі соціально-інформаційних технологій.

Виклад основного матеріалу. Об’єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Враховуючи те, що управління, в тому числі і соціальне відноситься до специфічних інформаційних процесів, можна зробити висновок, що зміна алгоритму соціального управління це результат  перерозподілу інформаційного ресурсу.

Тероризм являє собою складне, багатомірне явище. Крім правових, він торкається цілого ряду інших проблем – психологічні, історичні, технологічні й т.п. Все це спричиняє ту обставину, що світовому співтовариству дотепер   не вдалося виробити оптимальних стратегій боротьби з ним. Саме цей факт й обумовлює необхідність більш детального аналізу стратегій боротьби з тероризмом, їх позиціонування в свідомості громадського населення, в інтересах якого ця боротьба ведеться.

Отже, сьогодні існує щонайменше три концептуальні стратегії боротьби з тероризмом [6,8]. Власне насильницьке протиборство в контексті боротьби за існування, результатом  якої  служить загибель найменш пристосованих до даних умов життя індивідуумів (соціальних груп і систем) і виживання більш пристосованих, тобто певні еволюційні процеси,  боротьба як знищення  супротивника (класового, економічного і т.п.) ворога в ході воєнних дій і таємних операцій, або превентивне забезпечення неможливості його повноцінного функціонування, т.зв. інформаційна чи “безкровна” боротьба. Як гіпотетичний, можна розглядати варіант гуманної війни з тероризмом, коли нейтралізація теророґенності виробляється шляхом недопущення теророґенних факторів, шляхом домовленостей і взаємних поступок [13,14].   Позиціонування стратегій припускає обмежене число стратегій, що є ключовими, тобто можуть принести бажані результати. Перші дві вже втратили свої позиції, у всякому разі в практиці боротьби з міжнародним тероризмом,  підтвердивши свою неефективність і нецивілізованість.  Вважаємо, що перспективними є такі стратегії боротьби з тероризмом, в основі яких відсутні ознаки фізичного насильства, а основний натиск робиться на розумний компроміс, що враховує інтереси конфліктуючих сторін. Дотримання їх дозволяє суспільству, чи соціальній системі, визначити оптимальний алгоритм соціального управління, при якому тероризм неможливий як у сьогоденні, так і в майбутньому. Боротьбу з тероризмом варто розглядати як контрольований, свідомий процес, у результаті якого з’являються добре продумані, детально розроблені ще до початку формальної реалізації стратегії. Позиціонування стратегій боротьби з тероризмом піднімає роль планування спеціальних заходів щодо протидії і профілактики тероризму на більш  високу ступінь, припускаючи участь аналітики в процесі вироблення стратегії, саме у виробленні стратегії, а не в простому підборі її складових з наявного арсеналу доступних засобів.

До початку напрацювання будь-яких методик запобігання та стратегій врегулювання кризових явищ  соціального характеру, слід визначити їх сутність та проаналізувати першопричини, умови формування.  Криза – це стан системи, при якому неможливо одночасне задоволення інтересів двох і більш груп, що прагнуть до різних цілей.  Криза в соціальних системах – це кінцевий результат багатостадійного процесу патологічних змін у змісті і формах життя населення, серйозних порушень механізму контролю в політиці, економіці, культурі, наслідком яких є  вибух  масового невдоволення. Фактично, криза в соціальних системах завжди є антропогенним фактором, або соціальним конфліктом, тобто  її базисом є діяльність людини або окремої соціальної групи [19,20].

Соціальний конфлікт – це вже характерна ознака  кризової ситуації. Кризі  часто передують конфлікти, але не кожний конфлікт породжує соціальну кризу. Особливість таких конфліктів в тім, що вони завжди трьохсторонні, і третьою стороною завжди є соціальна підсистема, яку наділено керуючими функціями,  і від правильності  її дій, або від коректності або оптимальності алгоритму, залежить подальший перетік подій. Деколи, ворогуючі сторони на певному етапі об’єднуються проти третьої.  Криза соціальної системи – наслідок  недосконалості соціального управління, політичного або ідеологічного менеджменту, тобто підсистеми,   що генерує алгоритм соціального управління та не в змозі  впорядковувати взаємодію між людьми шляхом регулювання соціальних відносин між ними.

У загальному випадку рівноважний стан між суспільством як суб’єктом права і владою забезпечується зваженою правовою політикою, що передбачає можливість оптимальної корекції алгоритму соціального або політичного управління, відповідно до рекомендацій і побажань окремих членів суспільства, природно у встановленому  порядку. У тому випадку, коли порушується діалектична сутність управління — виникає ситуація, коли незгода чи соціальний протест окремих членів суспільства проти встановленого суспільного порядку або окремих його елементів породжує соціальний конфлікт, сукупність яких і визначає стан суспільства як кризовий.

Форма кризових явищ соціального характеру еволюціонує відповідно до стану напруженості соціального конфлікту від звичайних, в межах дозволеного правовими та моральними нормами, соціальних дій протестного характеру – мітинги, страйки, марш протесту та т.п. до екстремістської та терористичної діяльності [16,20].

Криза, як соціальний процес, виникає задовго до появлення соціальних процесів з ознаками протестної діяльності  та  має латентну, або скриту частину. Історичний досвід свідчить про те, що будь-яка спроба вирішення кризової ситуації на етапі відкритої протидії (непокори) значно ускладнює процеси контролю, робить всі можливі антикризові заходи марними. Силові заходи з боку влади однозначно будуть розцінені широким загалом як терор, та позиціоновані на користь  протестуючих.  Навіть у випадку успішності таких заходів та досягнення  компромісу, про кінець соціальної кризи говорити зарано, навпаки, досить складно вирахувати де і коли спалахне знову. Соціальний резонанс  будь якої протестної дії, навіть без  ознак правопорушень, може бути не прогнозованим, коли його вчинено на екстремальній фазі латентного соціального конфлікту.

Технології аналізу передумов соціальних конфліктів з метою їх нейтралізації за рахунок оптимальної корекції алгоритму соціального управління  на цей час не існує взагалі, оскільки будь-яке оперативне реагування починається тільки за наявності факту або наміру протестної діяльності, та ще й за підозри можливого насильства. Вважаючи те, що ми живемо в постіндустріальному суспільстві, фізичне насильство в проведенні будь яких соціальних трансформацій такий же архаїзм як і боротьба з протестно налаштованими прошарками населення за допомогою репресій та обмежень. Ідеолог усіх кольорових революцій (до речі – більшість з них вдалих) на пострадянському просторі Джин Шарп [20] наводить понад 200 методів ненасильницької боротьби проти так званих «політичних опонентів» – фактично представників існуючої влади.  Багато з них використовується і зараз. Можна погодитись з думкою щодо їх демократичності, але тільки не у випадку, коли такі заходи стають замовними і люди приймають в них участь не за власним бажанням а за гроші. Певні політичні сили використовують кризові явища соціального характеру та ситуацію навколо них системно задля задоволення власних політичних амбіцій насамперед для формування інформаційного впливу з метою приниження політичних опонентів – це вже різновид ідеологічної боротьби або інформаційної війни, типовими фазами якої є екстремізм і тероризм і необов’язково з ознаками фізичного насильства. Правильно поданий заклик або лозунг інколи має більш катастрофічні наслідки ніж теракт у формі підпалу або вбивства.

Отже, якщо тероризм розглядати як різновид кризового  явища соціального характеру, то технологія протидії має базуватися на застосуванні, у першу чергу, адекватних, що випливають з його інформаційної сутності,  технологій – суспільно моральної (неприйняття терористичних засобів у боротьбі, як і насильства в цілому, закладене на рівні підсвідомості) та соціально-інформативної (передбачає оперативне реагування на всі передумови соціальних конфліктів із використанням управлінських засобів коригування алгоритмів соціального управління з метою їх недопущення, або, якщо таке неможливе, зменшення гостроти, у тому числі шляхом певних раціональних поступок з боку влади, що, як правило, потребує оптимізації алгоритму соціального управління та корекції правового поля). Репресивна, або соціально-правова концепція протидії  подібним явищам (базується на реалізації в суспільстві певних обмежень та заборон на таку діяльність з боку керуючої системи, із використанням системи права, як регулюючого інструмента) прийнятна лише на стадії ліквідації і з певними обмеженнями, оскільки при цьому ігнорується внутрішній стан індивідуума, передумови та причини терористичної діяльності, навіть у тому випадку, коли вони обумовлені та можуть бути зрозумілі або виправдані [9-14].

Проблема пошуку оптимального управління соціальними процесами існувала протягом  всієї історії розвитку цивілізованого суспільства. Тероризм, так само як і протидія йому – специфічний соціальний процес, у якому стратегічно важливою задачею -  генеруючою стратегією, є переконання, з використанням насильства,  певної частини громадянського суспільства, як правило, меншої, але більш прогресивної чи соціально активної, у правильності алгоритму соціального управління (генеральної стратегії), обраної більшістю, або навпаки. Генеральна стратегія може бути помилковою, побудованою на обманах і помилках, однак підтримувана більшістю може панувати в суспільстві протягом  конкретного історичного періоду, як це було зі стратегією побудови світлого комуністичного майбутнього, німецьким фашизмом і т.п.. Успіх тероризму як генеруючої стратегії соціального управління, так само як і тієї чи іншої стратегії боротьби з тероризмом, в остаточному підсумку визначається наскільки дана стратегія підтримується загальною масою цивільного населення.

У контексті нашого уявлення, позиціонування стратегій боротьби з тероризмом це об’єктивно усвідомлений, систематично повторюваний процес сприйняття соціальним середовищем стратегій боротьби з тероризмом, як способом  нав’язування чи примусової корекції стратегій соціального управління в суспільстві, визнаних переважною більшістю громадськості.

У позиціонуванні основний упор замикається  на сутності стратегій, що превуалюють над процесами, за допомогою яких вони формуються. Сучасні стратегії соціального управління, у тому числі і боротьби з тероризмом, визначаються під впливом і в інтересах більшості представників конкретних соціальних утворень і процесів.  При цьому успіх цих стратегій, відповідно і успіх боротьби з тероризмом у цілому, визначається не ефективністю планування й організації антитерористичних кампаній, а сприйняттям цих стратегій з боку цивільного населення, навіть потерпілого від тероризму.

Інформаційну протидію кризовим явищам соціального характеру необхідно будувати на різних етапах його прояву, насамперед на етапі прихованої фази формування [4,13,15]. Подібна соціально-інформаціологічна або моніторингова технологія може бути представлена ланцюгом взаємовизначаючих подій: моніторинг; визначення передумов; ситуаційне моделювання; аналіз потенційних наслідків соціальних конфліктів; синтез коригувального (управляючого) впливу; корекція алгоритму соціального управління; позиціонування та стратегічне планування боротьби кризовими явищами соціального характеру, насамперед з тероризмом; нейтралізація передумов; мінімізація наслідків (у разі виникнення).

Слід  акцентувати увагу на те, що в існуючих стратегіях боротьби з тероризмом упор робиться на терористичну діяльність як факт що відбувся, що вимагає застосування сили, і не достатньо уваги приділяється технологіям превентивної нейтралізації соціальних конфліктів, які виступають глибинними соціальними причинами тероризму. Автор впевнений в перспективності соціально-інформаційних технологій протидії тероризму. Їх сутність зводиться до елементарного – простіше усунути передумови терористичної діяльності через конформні реформи і своєчасну корекцію алгоритму соціального управління, ніж нейтралізувати соціальний конфлікт, який може коштувати стабільності влади, а народу – спокою і безпеки.

Підсумовуючи зазначимо, що питання організації  ефективності протидії тероризму стало ключовим моментом як внутрішньої політики багатьох країн, так і актуальним питанням міжнародної взаємодії різних країн. Основне тактичне завдання спецслужб у боротьбі з тероризмом чинне сьогодні – нейтралізація терористів, їх організацій та навіть держав – виконується, витрачаються величезні кошти, але терористичний рух не стихає, і кожен день призводить до нових жертв. Заходи з попередження терористичної діяльності, на жаль, не завжди дієві. Сучасний тероризм потребує розробки нових концептуальних підходів, оскільки існуючий алгоритм протидії тероризмові показав свою нездатність забезпечити спокій у суспільстві, свідоцтвом тому є затяжна антитерористична кампанія, результати якої важко назвати позитивними. Єдино прийнятною зброєю проти кризових явищ соціального характеру може бути оптимальна технологія соціального управління, здатна, з огляду на інтереси всіх підсистем суспільної системи, виробити оптимальну стратегію нейтралізації соціальних конфліктів. Запорукою ефективності стратегій протидії тероризмові є досконале та своєчасне їх позиціонування, операції.

Реформація правових відносин як об’єктивна необхідність сьогодення вимагає поєднання  юридичних методів протидії із соціально-інформаційними та потребує подальших розвідок, у тому числі й у напрямку підвищення ефективності боротьби  із тероризмом шляхом перенесення центру тяжіння у  з караючих заходів на прогнозування та соціальну профілактику.

Список використаних джерел:

1. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. Международно-правовые подходы / В.Ф. Антипенко. – Киев : ЮНОНА-М, 2002. -723 с.
2. Антонян Ю.М. Терроризм. Криминологическое и уголовно–правовое исследование / Ю.М. Антонін. -М.: Щит-М, 2003. – 306 с.
3. Глушков В.А. Политико-правовые аспекты становления борьбы с терроризмом в Украине / В.А. Глушков // Український часопис прав людини. -1996. -№2. – С. 31-35.
4. Гриб Н.Н. Информационно-психологическая сфера как ведущее звено системы противодействия тероризму / Н.Н. Гриб // Российский следователь.- 2004. – №6. – С.20-24
5. Дженикс Б. Интернациональный терроризм: новая форма конфликта / Б. Дженикс. – М.: Междунар. Отношения, 1982. -147 с.
6. Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом / Г. Деникер // Терроризм в современном капиталистическом обществе. -Вып. 2. -М., 1982. -С. 76-80.
7. Ємельянов В. П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості / В. П. Ємельянов. -Х., 2001, -320 с.
8. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В. С. Горбатюк, М. Г. Гуцало, В. В. Титов, А. С. Шаповалов. – К.: МАЕ, 2005. – Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005.
9. Крутов В.В. Методологічні підходи до підвищення ефективності боротьби з тероризмом в Україні / В.В. Крутов // Тероризм і боротьба з ним. – К., 2000. -Т.19. – С. 138-140.
10. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру /В.А. Ліпкан// Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. -2000. – Вип. 8. – Одеса: Юридична література. –  С. 224 – 230.
11. Остроухов В.В. Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору: автореф. дис. д–ра філос. наук: 09.00.05 / В.В. Остроухов. ? К., 2001. ? 36 с.
12. Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом / В.Е. Петрищев // Государство и право.  -1998. -№ 3. -С. 68- 78.
13. Рижов І.М. Проблемні питання визначення тероризму в контексті теорії соціального управління / І.М. Рижов // Підприємництво господарство і право. – 2009. -№11. -С. 44-48.
14. Рижов І.М. Стратегічне планування боротьби з тероризмом в Україні: сутність, стан та перспективи вдосконалення / І.М. Рижов // Вісник запорізького юр. Інституту. – 2009. – №3.  -С 140-149.
15. Рудаков А. Стратегия информационной войны/Ал-др Рудаков, – М: “Атеней”, 2003. -148 с.
16. Социальная коммуникация и социальное управление в экоантропоцентрической и семиосоциопсихологической парадигмах / Отв. ред. Т.М.Дридзе: В 2 кн. М.: ИС РАН, 2000, -155 с.
17. Траут Д., Райс Э. Позиционирование. Битва за умы/Джек Траут, Эл Райс/.- Питер, 2007., – 272 с.
18. Чуганов Е.Г.  Международно-правовые стандарты и нормы в области противодействия терроризму// Российский следователь, 2004.- №12.- С.39-44.
19. Шарп Дж. От диктатуры к демократии: концептуальные основы освобождения: библия ненасильственной революции / Дж. Шарп, Б.Дженкинс. ? Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. ? 224 с.
20. Юрьев А.И. Политическая психология терроризма / А.И. Юрьев // Психология и психопатология терроризма. Гуманитарные стратегии антитеррора. – С-Пб., 2004. – 223 с.