GOAL » тероризм

Стратегія національної безпеки США: генеральна спрямованість. Ч.1

admin — Thu, 13 Oct 2022 12:21:54 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Вчора у середу 12 жовтня 2022 року відбулась визначна подія у геостратегічному ландшафті: У США було представлено нову стратегію національної безпеки. Даний документ є очікуваним, оскільки, становлячи акт стратегічної правотворчості, визначає ключові засади безпекової політики США. Аналіз даного документа, тобто дослідження першоджерела, а не його коментарів, експертних висновків, тлумачів різноманітного штибу тощо, уможливлює тверезо усвідомлювати необхідність будови власної геостратегії сучасної Української демократичної, і правової, безпекової і соціальної розвиненої та ефективної держави.

У даному аспекті чітко проголошено, що стратегія національної безпеки спрямована передусім на стримування Китаю.

Це є стратегічним моментом, на який потрібно завжди зважати, коли ми говоримо чи то про ОПЕК+, чи то про війну Азербайджану та Вірменії, чи то про вибухи газогонів або встановлення контролю над Тайванем.

Ще раз підкреслю: даний документ не містить жодних серйозних концептуальних змін у стратегічному мисленні, які б змінювали зовнішньополітичні вектори або пріоритети. Це важливо розуміти, не тішачи себе ілюзіями щодо надважливості нашої держави та її ролі в архітектурі світової безпеки.

Ключова засада зовнішньої політики США: утримання та зміцнення глобального лідерства та домінування в світі, які виступають ключем до подолання глобальних загроз.

Аналіз документа уможливлює виділити декілька ключових загроз:

кліматичні зміни та енергетична безпека;
авторитаризм;
продовольча небезпека;
інфекційні захворювання, пандемія і біозахист,
тероризм,
енергетичний перехід;
мілітаризація міжнародних відносин через НЕдотримання режимів нерозповсюдження ядерної зброї, звичайних озброєнь;
інфляція.

Тому артикуляція цих загроз також спрямована на стратегічне зменшення та послаблення ролі КНР, стримування її зростання та унеможливлення домінування.

Основними інструментами досягнення поставленої мети виступають:

посилення співпраці із союзниками для вирішення проблем, з якими стикають демократичні режими;
створення широких коаліцій для протистояння глобальним загрозам;
виграш в економічній гонці озброєнь з КНР;
зменшення залежності Індії від енергоносіїв із РФ;
переоцінка (reevaluating) управління стратегічними комунікаціями щодо балансу стосунків із давнім союзником — Саудівською Аравією — які мають негативну динаміку через зближення з КНР, РФ, Іраном;
перегляд тарифів на товари для КНР;
стратегія пошуку тривалої дипломатії;
розумні інвестиції в модернізацію військового потенціалу і посилення військової могутності

Ще раз наголошу, що зміст стратегії національної безпеки просякнутий ідеєю майбутнього стратегічного протистояння з КНР. Підтвердження цьому — згадка про КНР майже в кожному розділі.

В цілому дана стратегія ґрунтується на принципах:

акцент на взаємодію із союзниками;
внутрішнє оновлення;
зміцнення єдності демократичного світу в цілому, в тому числі захист тих політичних режимів, що підтримують демократію;
зміцнення альянсів і демократичних інститутів та цінностей,
балансування співпраці та конкуренції.

Вторгнення (invasion — саме так офіційно називають агресивну та варварську війну РФ проти Української держави в офіційному документі) Росії не змінило ставлення до КНР, як глобального конкурента США, здатного кинути виклик. Навпаки, неефективність дій російської армії призвели до зміцнення позиції щодо технологічного відставання та стратегічної убогості мислення путінського режиму. Відтак, за своїм стратегічним потенціалом Росія не визнається серйозною загрозою, здатною порушити світовий порядок. Для стратегічного виграшу США потрібно виграти економічну гонку озброєнь з супердержавою, якщо вони сподіваються зберегти свій глобальний вплив.

Також важливим є те, що публічно було оголошено про існування відкритої та секретної версії Стратегії національної безпеки, про що мною підготовлено чимало наукових статей майже 20 років тому.

Відтак, аналізуючи відкриту версію Стратегії маємо розуміти, що фактично аналізуємо масиви даних, чітко упорядкованих за певними логічними критеріями, в яких лише абрисно визначаються окремі аспекти зовнішньополітичної діяльності США, окремі аспекти її безпекової політики і надається загальний абрис геостратегічного ландшафту.

При цьому поза лаштунками даного документа лишаються реальні стратегії досягнення глобального лідерства, справжнє ставлення до тих чи інших країн (політичних режимів), і також шляхи використання та інструменти використання третіх країн (їх суспільства, ресурсів) в інтересах США,

Отже Стратегія національної безпеки має виступати важливим але не визначальним джерелом для аналізу справжніх корінь та напрямів зовнішньої політики США.

Будувати власні стратегії або моделювати матриці загроз, спираючись лише на відкриту версію даної стратегії, є неповним і невірним.

У наступних моїх статтях я буду аналізувати окремі аспекти даної стратегії, та її значення для розвитку Української держави.

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ ЯК ЗАСІБ ЗДІЙСНЕННЯ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ

admin — Mon, 07 Nov 2016 14:17:50 +0000

Рудник Людмила Іванівна,

Експерт Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Нині життя сучасної людини неможливо уявити без Інтернету та соціальних мереж, зокрема. Соцмережі використовуються у найрізноманітніших цілях – просто спілкування, знайомства, обмін думками, здійснення продажу товарів та пропозиції послуг, а також і для підготовки терористичних актів. Вдалими маніпуляціями ,які здійснюють в Інтернеті, можливо здійснювати вплив на громадську думку, а також незаконним способом отримувати персональну інформацію про певних посадових осіб. Також широкого розповсюдження набуло використання так званих «тролів». Залучення платних тролів, мереж ботів, створення сайтів з викривленими «новинами» стало невід’ємною частиною пропаганди тероризму, оскільки, як свідчать експерименти, вплив пропаганди на людину тим ефективніший, чим більше джерел надходження інформації, чим більшою підтримкою вона користується серед решти членів спільноти, тощо.

Служба безпеки України неодноразово затримувала адміністраторів груп в соціальних мережах за поширення антиукраїнської пропаганди. Наприклад, на початку серпня 2016 року був заарештований мешканець Кам’янського. Він погодився створити групи в соціальних мережах, де розміщував матеріали, що дискредитують сили антитерористичної операції та закликав до зміни конституційного ладу в Україні, також він агітував за створення вигаданої «Дніпропетровської народної республіки» та її подальше входження до РФ. Перед тим, в липні, був затриманий мешканець Сєвєродонецька, який був завербований через соціальні мережі й залучений в компанію інформаційної боротьби проти України.

Аналіз публікацій в українській та зарубіжній пресі свідчить про те, що питанню боротьби з тероризмом приділяється значна увага в розвинутих країнах світу. В деяких країнах завдання боротьби з тероризмом є одним з основних завдань мирного часу. Країни, в яких нехтували завчасною підготовкою до боротьби з тероризмом, були змушені навчатися цьому вже в умовах виникнення кризової ситуації, я к приклад США 2001 р.

Складність правового забезпечення боротьби з тероризмом полягає у тому, що сучасний він має велику різноманітність мотивацій, цілей та підходів. Проте у всіх випадках його прагненням є навмисне насилля або погроза таким насиллям, незважаючи ні на які закони чи моральні норми. При цьому завжди ставиться за мету викликати паніку чи «посіяти» страх серед населення, підірвати основи суспільного ладу або досягти політичних змін.

Ще однією особливістю ситуації є те, що у терористичних акціях усе частіше стали використовувати не зброю, а сучасну техніку цивільного призначення. Використання також сучасних комунікаційних можливостей призводить до того, що практично кожна держава, незалежно від її економічного стану та політичного устрою, може стати ареною терористичних акцій. І чим більш розвинутою є держава, тим з більшою вірогідністю вона може стати об’єктом тероризму.

Щодо нормативно-правового регулювання тероризму, то, у першу чергу, зазначу про документи міжнародно-правового характеру: Декларація Генеральної Асамблеї ООН про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму, затверджена резолюцією № 49/60 від 9 грудня 1994 р., наступні резолюції Ради Безпеки ООН, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 року, підписана від імені України 8 червня 2000 року та ін. В Україні це Закони України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом», «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму», постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 р. N 1694 «Про затвердження Програми реалізації положень Варшавської конференції щодо спільної боротьби проти тероризму» тощо.

Визначаючи соціальні мережі, як засіб для здійснення терористичних актів, зазначу, що терористи знімають відео бойових дій, вчать робити бомби та набирають добровольців для виконання терактів. Для терористів соціальні медіа швидко стали кращим засобом поповнювати свої ряди та інструментом для ведення пропаганди. Декілька терористичних організацій створили свої сторінки на Facebook для вербування новобранців та надання їм навчальних матеріалів.

Російські силові відомства заздалегідь готувались до можливих конфліктів у соціальних мережах. Система «Диспут» мала відстежувати поширення інформації в блогосфері, зокрема, виявляти популярні записи та авторів. Система «Монітор-3» покликана допомагати збирати дані для OSINT-розвідки. Система «Шторм-12» має сприяти поширенню інформацію та впливати на суспільну думку.

З 2013 року була створена організація для впливу на суспільну думку, яка стала широко відомо як «тролі з Ольгіна». Навіть через два роки після початку війни, в 2016 році, була виявлена мережа ботів у соцмережах, які поширювали в інтернеті заклики до насилля проти української влади та заклики виходити на «Третій Майдан».

ООН заявляє, що соцмережі все частіше стають інструментом в руках терористів. Найбільша в світі соціальна мережа Facebook все частіше використовується терористами для вербування в свої ряди, розповсюдження пропаганди і планів можливих терористичних атак. Поширення екстремістської риторики, яка виправдовує акти насильства, є одним з трендів в онлайн-сервісах. Терористи можуть з їх допомогою вибудовувати зв’язки незалежно від кордонів держав. Питання використання інтернету в терористичних цілях піднімається не вперше. Так, у вересні 2012 року Міноборони Австралії випустило звіт, у якому розповідалося про те, що члени руху «Талібан» створюють в Facebook фейкові сторінки з фотографіями привабливих жінок. За їх допомогою ісламісти вивідують у солдатів інформацію.

Терористичні організації налагодили між собою тісні зв’язки на загальній ідеологоконфесійній, військовій, комерційній та іншій основах. Терористичні угруповання, особливо їхні керівники, в багатьох випадках тісно взаємодіють у питаннях придбання озброєння, прикриття один одного, поділу функцій і завдань при проведенні ними масштабних операцій (наприклад, в Афганістані або Лівані).

На сьогоднішній день скласти всеосяжну інформаційну базу на всіх користувачів Інтернету – досить складне завдання, тому що інформація в мережі представлена в безлічі форматів, несумісних один з одним. Так чи інакше, але сьогодні у більшості країн світу діють закони, що дають широкі повноваження силовим структурам з моніторингу інформації, переданої з телекомунікаційних систем. Чим розвиненіша економіка тієї чи іншої країни, чим більше її населення, тим більший обсяг інформації доводиться обробляти національним спецслужбам.

ПРОФИЛАКТИКА ТЕРРОРИЗМА С ПОЗИЦИЙ СТРАТЕГИЧЕСКИХ КОММУНИКАЦИЙ

admin — Mon, 24 Oct 2016 07:00:42 +0000

Липкан Владимир Анатольевич,

Глава Института стратегических коммуникаций

Глобальной организации союзнического лидерства,

доктор юридических наук, доцент

Проблема стратегирования развития Украины зиждется на манипулятивно созданных и поддерживаемых дихотомических постулатах: Запад и Россия, что изначально располагает Украину в пояс перманентной нестабильности, в том числе делает весьма уязвимой для террористической активности преступных групп и транснациональны корпораций.

В свою очередь, Запад для России топонимически отнесен к вражеской системе, соответственно любые попытки Украины двигаться на Запад приравнивают Украину ко врагу, что также создает предпосылки для коррекции алгоритма управления внутри Украины, не исключая методов терроризма, экстремизма и сепаратизма [1].

Весьма актуальны ныне нарративные исследования, в рамках которых исследуется взаимосвязь между формированием информационного продукта, определенными поведенческими реакциями, формированием мировоззренческих установок и непосредственной деятельностью. В этой связи стоит отметить работы О.Мандзюка, который впервые в рамках научной информационно-правовой доктрины Украины определил понятие и место аналитического нарратива в стратегических коммуникациях, развивает свои идеи на уровне монографических исследований [2-4].

Доминирующая в историографии концепция европоцентризма и оксидентальности может смело интерпретироваться в качестве последовательного воровства (по Дж.Гуди “Похищение истории”) Западом достижений других культур, когда Европа не только лишь пренебрегает историей остальной части мира, но и будущим мира, навязывая собственные понятия и периодизацию, систему ценностей и путь развития. В данном ключе оцифровка цифровых архивов несет в себе прямую угрозу: создав виртуальную реальность, архивы могут выступать мощнейшим манипулятивным средством управления социальными системами. Более того, именно это создает прямые предпосылки для одиночного терроризма, поскольку факты фальсификации истории в цифровой реальности станут обыденными, а большинство адептов реального мира не смогут с этим мириться. Таким образом, бомба замедленного действия в виртуальной реальности сработает в реальном мире, одним из методов может выступать терроризм.

Доминирование на данном этапе исторической формации западного стиля мышления и интеллектуальной жизни над остальными регионами мира приводит к экстраполяции западного понимания и интерпретации истории на весь ход исторических событий. Более того, эта проекция накладывается и на глобальную перспективу, в которой место периферии четко отведены незападным странам, в тому числе и Украине. Именно потому, когда терроризм уносит жертвы в Париже, весь мир окрашивает флагами Франции и свои экаунты в социальных сетях, подсвечивают здания цветами флагов Франции и т.д., но когда теракты происходят в Украине, то об этом даже никто не говорит. Мир четко поделен на касты, и дальнейшие гомерические попытки постоянного выписывания Украине новых правил «соответствия европейским стандартам» являются ничем иным как фальшью, помноженной на сознательную деградацию украинской самобытности и самоидентичности.

Вестернизация будущего, как следствие доминирования европоцентризма в мировой традиции историописания, является той моделью, виртуальной реальностью, которую нам навязывают при помощи системы разнообразных нарративов.

Сохранение концепции опоры на этноцентризм при построении национальной идентичности в эпоху глобализации, представляется задачей отнюдь не тривиальной, поскольку столкновение цивилизаций выступает органическим элементом развития отдельных этносов, установления доминирования в тех или иных сферах жизнедеятельности, что в целом приводит к перманентной глобальной напряженности и наличию большого количества потенциальных конфликтов, в том числе динамикой терроризма.

В этой связи развитие украинской нации следует интерпретировать в контексте развития всего человечества. Акцент необходимо смещать в сторону того, как единство развития человечества проявилось в украинской культуре. Как общие механизмы антитеррористической безопасности имплементированы в украинское пространство безопасности.

Только такая интерпретация может не дать скатиться нашему государству в разряд failed state, поскольку общая сопряженность с мировыми процессами и вовлеченность Украины может служить конструктивным импульсом для собственного развития. Это может служить мощным подспорьем в дискуссиях как с глобалистами, так и с представителями концепций построения национальных государств. Одним из основных критериев эффективности построения государственности в эпоху глобализации угроз выступает формирование общего «знаменателя» ценностей и принципов антитеррористической политики, исключающий разность толкования террористической деятельности в зависимости от стратегий развития каждой отдельно взятой социальной системы.

Причем этот знаменатель должен выступать наименьшим общим знаменателем, ибо каждая национальная культура есть взросшее на той или иной этнической либо национальной благодатной почве семя мировой культуры; в свою очередь, антитеррористическая культура и политика, всеобщая история и всеобщее будущее должны служить общей интерпретационной матрицей для развития отдельных национальных культур и систем антитеррористической безопасности.

При этом следует избегать коммеморативных практик, в рамках которых старое пытаются объединить на новых принципах. Сегодня абсолютно пагубно и деструктивно говорить о борьбе с терроризмом, понимая под ним лишь реакцию на уже совершенный террористический акт.

Новое время предполагает применение новых научных методов, новых подходов и коррелятивно получаемых – новых результатов. В этой связи борьба противоположностей в виде позитивистской и неокантианской концепций, номотетического и идеографического знания должна быть интерпретирована в качестве динамики познания и одного из путей выхода на нарративную теорию в современном ее понимании, поскольку современная роль историка уже не сводится к собирательству фактов, а трансформируется в роль морального и культурологического ментора, неся ответственность абсолютно понятно – не за фактологическое изложение о тех или иных событиях и даже не за повествование, а за оценки тех или иных событий и процессов.

Точно в таком же аспекте можно говорить и о нарраторах, ибо сегодняшний объясняющий дискурс многих исторических событий, будучи многоструктурированно изощренным, фактически уводит вообще от самого явления либо исторического факта. Нынче артикуляция проблемы обратно пропорциональна ее действительному пониманию и содержанию.

Навязываемая нарастающая фрагментация знаний, с одновременной дискредитацией самой идеи синтеза, приводит к появлению узкопрофильных специалистов, которые в целом вообще мало понимают роль своих исследований в глобальном мировом процессе развития.

В частности, тенденции фрагментации наблюдаются и в ключевых документах по касательно государственной антитеррористической политики. Вместо учета имеющихся наработок по стратегическим коммуникациям [5], теории адаптивных систем, теории терророгенеза чиновники сужают государственную антитеррористическую политику лишь к борьбе с терроризмом, то есть к пресечению уже совершенных террористических актов.

Украина всегда была, есть и будет самобытной страной с собственной идентичностью, в том числе принципами профилактики терроризма, потому конструктивным мне видится привлечение более широких кругов научной общественности к этой теме, вовлечение специалистов из разных отраслей, поскольку терроризм затрагивает все сферы общественных отношений, он влияет на реализацию практически всех национальных интересов.

Список использованной литературы:

Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. – Европейский Изобразительных искусств, Братислава, 2013. – С. 90-93 (312 с.)
Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 312 с.
Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

СУЧАСНИЙ КІБЕРТЕРОРИЗМ: АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

admin — Mon, 24 Oct 2016 06:52:12 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

В Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології визначені як одні з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Дедалі частіше тероризм набуває нових форм, однією з яких виступає кібертероризм, який корелює із бурхливим розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків, поринання молоді в світ мереж. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питанням протидії кібертероризму, водночас їх дослідження поза контекстом стратегічних комунікацій значно нівелює системний ефект від таких досліджень, адже на практиці дублюється помилка як і у протидії теороризму в реальному світі: замість профілактики тероризму, налагодженні алгоритмів соціального управління формування системи стратегічних комунікацій тощо, держава продовжує нарощувати лише силові заходи боротьби, фактично зводячи усю державну антитерористичну політику до реактивного підходу. Така екстраполяція на кібертероризм є неприпустимою оскільки кібертероризм тягне за собою миттєві наслідки і тут реактивний підхід є просто безсилим.

Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Бурячок В. Л., Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р. [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Маститою виступає робота доктора юридичних наук І.М. Рижова, в рамках якою детально проаналізовані базові концепти антитерористичної безпеки держави [13].

Зважаючи на визначення поняття стратегічних комунікацій — скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності [6, с. 350], переконаний, що кібертероризм становить суттєву небезпеку державному управлінню.

Науково-технічний прогрес, створивши нові інформаційні технології, в короткі терміни революційно трансформував процеси створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сьогодні його результати нерідко використовують і злочинці. Проникнення в інформаційну сферу та її використання кримінальними, в тому числі й терористичними елементами породило явища, які називаються кіберзлочинністю і кібертероризмом. Кібертероризм – проведення «атак» на комп’ютерні системи. Засоби і методи кібератак вже давно освоєні як міжнародними екстремістськими організаціями, так і національними сепаратистськими рухами. Перші приклади «комп’ютерного тероризму» з’явилися наприкінці 1990-х рр., що пов’язано як з розвитком комп’ютерних мереж, так із зростаючою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Як наслідок – до них зросла увага різних «кіберхуліганів» і «кібертерористів», які здійснюють напади за допомогою несанкціонованого доступу, щоб заважати нормальній роботі відповідних установ [12, C. 100].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [9].

Щодо міжнародного закріплення даного терміну, то в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність не міститься окремого визначення кібертероризму.

Положення Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» знайшли своє відображення в Законі «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» викладені у новій редакції статті 361, 362, 363 Кримінального кодексу та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1, 361-2 та 363-1 [11, C. 256].

Відповідно до проекту конвенції про посилення захисту від кіберзлочинів та кібертероризму, інформаційний або кібертероризм являє собою навмисне застосування незаконно встановленого повноваження, насильства, руйнування або проникнення в кіберсистеми, у разі якщо подібні дії можуть спричинити смерть або заподіяти шкоду особі або особам, істотної шкоди майну, цивільний безлад або значну економічну шкоду [6].

У середині 1980-х років Беррі Коллін, співробітник американського Інституту безпеки та розвідки, запровадив термін «кібертероризм» для визначення терористичних дій у віртуальному просторі [9].

Тероризм у сфері комп’ютерних технологій має такі ознаки: анонімність, віддаленість дійової особи, відносна дешевизна, відсутність необхідності використання вибухівки і самогубних акцій, великий розголос в ЗМІ. Але у нього є і вади: через складність систем важко контролювати атаку і досягти бажаної шкоди безпосередньо людям, акція не набуває такого драматичного і емоційного характеру, як це буває при застосуванні інших засобів. Також кібертероризму властива така особливість: нові інформаційні технології є нерідко знаряддям ширшої терористичної операції [12, C. 102].

На мою думку, найбільшу небезпеку для системи стратегічних комунікацій становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, наслідки якого можуть виходити за його рамки.

Кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

Поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під кібертероризмом ми розуміємо притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі

Для кібертероризму характерним є використання комп’ютера як інструмента злочину та існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину. Зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань вчиняється на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі.

Дані тези можуть слугувати для врахування їх при розробленні напрямів державної антитерористичної політики, в рамках яких — ефективна кібербезпекова політика відіграє суттєве значення.

Список використаної літератури:

Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін // Науковий фаховий журнал з питань правової інформатики, інформаційного права та інформаційної безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.\
Рижов І. Базові концепти антитерористичної безпеки : [монографія] / Ігор Рижов. — К. : Національна академія Служби безпеки України, 2016. — 328 с.

КІБЕРТЕРОРИЗМ ЯК ЕЛЕМЕНТ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ СИСТЕМИ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ

admin — Mon, 10 Oct 2016 09:13:34 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Як підкреслюється в Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Водночас бурхливо розвиваються в суспільстві процеси інформатизації, які, разом із усіма своїми перевагами, створили безліч нових проблем, викликів та загроз у сфері національної безпеки. Головним чином, це стосується інформаційних загроз терористичного характеру. До 90-х років про тероризм говорили лише як про локальне явище, але в даний час він став феноменом світового масштабу, причому роль інформаційних технологій, передусім в реалізації демонстративності актів тероризму, дедалі стає вагомішою. З-поміж іншого, окремим видом тероризму стає кібертероризм, який фактично корелює із розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питанням протидії кібертероризму, водночас їх дослідження поза контекстом стратегічних комунікацій значно нівелює системний ефект від таких досліджень.

У роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-6], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, стратегічним комунікаціям, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України. Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Бурячок В. Л., Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р. [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Вперше занепокоєність можливими наслідками використання всесвітньої інформаційної мережі була висловлена у 1993 році Елвіном Тоффлером, коли широка публіка ще мало чого знала про Інтернет. Тоффлер вже тоді передбачав, що терористи будуть намагатися здійснити удар по інформаційній та телекомунікаційній інфраструктурі Сполучених Штатів. З цих пір було здійснено значну кількість досліджень, і думки експертів з приводу поняття «кібертероризм» полярно поділилися [8, C. 5].

Визначення інформаційного або кібертероризму можна знайти як в міжнародно-правових документах та проектах конвенцій, так і в дослідженнях фахівців з цієї проблематики. Однією з характерних рис визначень інформаційного тероризму є те, що в переважній більшості в них згадується тільки один аспект інформаційної безпеки, а саме пов’язаний із засобами оброблення інформації, що звужує поняття інформаційного тероризму, тим самим обмежуючи сферу правового регулювання, що не сприяє ефективній співпраці держав у справі боротьби з інформаційним тероризмом [6].

Однак, наголосимо на тому, що загальноприйнятого визначення наразі не існує. Але в теоретичному аспекті йдеться про інтеграцію таких понять, як «тероризм» та «комп’ютерний злочин» [15].

Зупинимося більш детально на деяких доктринальних дефініціях.

На мою думку, найбільшу небезпеку для системи стратегічних комунікацій становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, тобто в терористичних акціях використовуються новітні досягнення науки і техніки в галузі новітніх інформаційних технологій.

На нашу думку, кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

Зважаючи на викладене, вважаємо, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм» і до сьогодні у наукових колах ведуться активні дискусії щодо того чи є перший просто реалізацією актів тероризму у новому просторі, чи це принципово нове явище, яке має нові методи, засоби та інструментарій.

Поки кібертероризм з розряду «потенційної» загрози не перейшов до розряду «реальної» загрози, слід застосовувати превентивні заходи для недопущення його становлення. Основою забезпечення боротьби з кібертероризмом є створення ефективної системи заходів із запобігання, виявлення та припинення такого виду злочинності [9].

В Україні на даний момент не розроблені нормативно-правові акти, що регулюють такий вид злочинності. Але головною зброєю у боротьбі з цією загрозою залишається законодавство, яке потребує подальшого вдосконалення. Якщо зазначати про міжнародні правові акти в цій сфері, то першим і головним документом, в якому йде про боротьбу з кіберзлочинністю, є Європейська конвенція 2001 року. Цей документ націлено на здійснення загальної політики з питань кримінального права, метою якої є захист суспільства від кібертероризму шляхом прийняття потрібних законодавчих актів, а також за допомогою розширення міжнародного співробітництва. В українському законодавстві навіть нема такого виду злочину, як кібертероризм. Тому найбільш дієвим напрямом у вирішенні комплексної проблеми протидії кіберзлочинності у наш час є міжнародне співробітництво правоохоронних органів у сфері інформаційної безпеки на основі узгодження національного та міжнародного законодавства [9].

Таким чином, резюмуємо, що поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під кібертероризмом ми розуміємо притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі

Кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму, які становить суттєву загрозу системі стратегічних комунікацій.

Дані тези можуть слугувати для врахування їх при розробленні напрямів державної політики стратегічних комунікацій, в рамках яких — ефективна кібербезпекова політика відіграє суттєве значення.

Список використаної літератури:

Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін // Науковий фаховий журнал з питань правової інформатики, інформаційного права та інформаційної безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ КІБЕРТЕРОРИЗМУ

admin — Tue, 27 Sep 2016 08:27:49 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

Голова інституту адміністративного правосуддя

Анотація

Автором досліджено поняття тероризм та запропоновано узагальнене розуміння – діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – протиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Акцентовано увагу на тому, що термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Визначено основні особливості та характеристику кібертероризму. Аргументовано, що кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму. Також було наголошено на відсутності уніфікованого визначення терміну «кібертероризм».

Ключові слова: тероризм, кібертероризм, кіберпростір, інформаційний тероризм, кібервійна, інформаційна війна, інформаційне суспільство.

Аннотация

Автором исследовано понятие терроризм и предложено обобщенное понимание – деятельность, целью которой является запугивание определенного объекта, чаще всего, речь идет о политической арене, а кибертерроризм – противоправное деяние, которое совершается с целью достижения негативных последствий, например, получение материальных благ или угроза информационной безопасности государства. Акцентировано внимание на том, что термин «кибертерроризм» является синтезом понятий «пространство кибербезопасности» и «терроризм». Определены основные особенности и характеристика кибертерроризма. Аргументировано положение о том, что кибертерроризм является видовым, а информационный терроризм – родовым понятием одного негативного явления – терроризма. Также было отмечено отсутствие унифицированного определения термина «кибертерроризм».

Ключевые слова: терроризм, кибертерроризм, киберпространство, информационный терроризм, кибервойна, информационная война, информационное общество.

Summary

It was concluded that the notion of cyber terrorism has emerged at the beginning of XXI centuries, before the mass use of the Internet. It was marked that the term “cyberterrorism” is a synthesis of the concepts of “cyber safe space” and “terrorism”. It was offered to understand terrorism as the activities which purpose is to intimidate a certain object, mostly often refers to the political arena, and cyberterrorism – lawful act that is committed with the aim of achieving of the negative consequences, such as obtaining of any material goods or threats to information security. Cyberterrorism takes place in the cyber safe space.

It was marked that cyber terrorism is characterized by the use of the computer as a tool of the crime and the existence of the Internet as an international information space, in which is the object of the crime. Malicious attacks by criminal individuals or groups are committed at the following specific items, such as information, programmes, computers, local and global networks.

It was argument that the cyberterrorism is a species, and information terrorism – a generic term of the negative phenomenon – terrorism.

It was also stressed on the lack of a uniform definition of “cyberterrorism” both in doctrine and the legislation.

Key words: terrorism, cyber, cyberspace, information terrorism, cyberwarfare, information warfare, information society.

У сучасному суспільстві зросло значення інформації. Інформація набула цінність не тільки з точки зору державної таємниці, а й в плані комерційної таємниці, конфіденційної інформації, персональних даних. Завдяки розвитку засобів цифрової цивілізації, значного розширення обсягів застосування у буденному житті різноманітних засобів програмного забезпечення, відбулося широкомасштабне проникнення засобів автоматизації професійної діяльності, мережевих комунікацій, засобів візуалізації та оброблення даних у сферу економіки. У той же час інформація і знання розглядаються як інтелектуальний капітал, як товар, який має свою вартість. У міру формування інформаційного суспільства рівень економічної безпеки країни у все більшій мірі буде визначатися здатністю впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в економічні, соціальні, військові, технологічні та культурні сфери суспільства. Тому проблеми забезпечення взаємозв’язку економічної та інформаційної безпеки держави привертають сьогодні все більшу увагу фахівців, які працюють в сфері інформаційних технологій, економіки, політики, права та міжнародних відносин.

Водночас бурхливо розвиваються в суспільстві процеси інформатизації, які, разом із усіма своїми перевагами, створили безліч нових проблем, викликів та загроз у сфері національної безпеки. Головним чином, це стосується інформаційних загроз терористичного характеру. До 90-х років про тероризм говорили лише як про локальне явище, але в даний час він став феноменом світового масштабу, причому роль інформаційних технологій, передусім в реалізації демонстративності актів тероризму, дедалі стає вагомішою. З-поміж іншого, окремим видом тероризму стає кібертероризм, який фактично корелює із розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питання протидії кібертероризму, водночас багато питань залишаються невивченими з позицій юридичних наук, що і обґрунтовує актуальність даної статті.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

охарактеризувати поняття та розуміння тероризму на даному етапі;
проаналізувати існуючі підходи до визначення кібертероризму;
визначити рівень ефективності чинної нормативно-правової бази, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення відповідних правопорушень;
сформулювати перспективні напрями державної політики протидії кібертероризму в Україні.

Виходячи з цього метою статті є дослідження поняття та змісту кібертероризму на сучасному етапі.

В роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-5], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України.

Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Кубишкін О. В. [6], Бурячок В. Л., Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р. [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Розпочинаючи будь-які наукові дослідження, необхідно чітко визначитися з понятійно-категорійним апаратом. Акцентуємо увагу на тому, що серед науковців та практиків немає єдності у термінологічному позначенні кібернетичної терористичної діяльності – кібертероризму. Здійснений нами формальний, догматичний та герменевтичний аналізи уможливили виділити різні трактування кібертероризму: «інформаційний тероризм», «комп’ютерний тероризм», «кібертероризм», «технологічний тероризм», «віртуальний тероризм» тощо. При цьому зміст зазначених понять також визначається по-різному. Складність у формулюванні цих понять існує, очевидно, як через неможливість виділення єдиного об’єкта протиправного посягання, так і достатньо великої кількості предметів протиправних посягань з погляду їхньої правової охорони.

Виклад основного матеріалу

Перш за все, зупинимося на дослідженні такої категорії як «тероризм». У найбільш загальному розумінні суть тероризму полягає у використанні насильства з метою залякування. Суб’єкт терористичного насильства – окремі особи або неурядові організації. Об’єкт насильства – влада в особі окремих державних службовців або суспільство в особі окремих громадян (в тому числі іноземців, або держслужбовців інших держав), а також приватне і державне майно, інфраструктури, системи життєзабезпечення. Мета насильства – домогтися бажаного для терористів розвитку подій – революції, дестабілізації суспільства, розв’язання війни з іноземною державою, здобуття незалежності, зміну правового режиму, зміну кордонів або порушення територіальної цілісності чи недоторканності державних кордонів, зменшення обсягу прав людини.

Визначення «тероризму» є досить складним завданням. Форми і методи терористичної діяльності істотно змінювалися з часом. Це явище має стійку негативну оцінку, що породжує довільне тлумачення. З одного боку, існує тенденція розширеного трактування, коли деякі політичні сили без достатніх підстав називають терористами своїх супротивників терористами. З іншого – звуження. Самі терористи схильні називати себе солдатами, партизанами, диверсантами в тилу противника і т.д. Звідси труднощі як юридично-правових дефініцій, так і загальнотеоретичного осмислення тероризму. До сих пір законодавці різних країн не дійшли єдиного розуміння щодо визначення тероризму.

В історичному аспекті термін «тероризм» вперше з’явився в 1798 році, коли філософ Еммануїл Кант використовував його для опису песимістичного погляду на долю людства. У той же рік цей термін можна було знайти в додатку до великого словнику Французької академії, це було викликано ексцесами революційного терору і тому термін не мав такого значення, яке ми сьогодні в нього вкладаємо. В даний час під цим терміном в більшості випадків розуміються дії різних рухів, які впливають на уряд держави з метою радикальної зміни його політичного і соціального управління, при цьому об’єктом впливу є не тільки держава, але і внутрішня соціальна система [6], а також і інформаційна безпека в цілому.

Використовуючи національну законодавчу базу, зауважимо, що під тероризмом розуміється суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у
свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [13].

Терористична діяльність – діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угрупувань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм [13]. Щодо міжнародного трактування даної категорії, то, навіть в Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародній конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму, не міститься уніфікованого визначення.

У Великому тлумачному словнику української мови «тероризм» визначено як здійснювання, застосування терору; діяльність і тактика терористів [14, С. 640]. Терор – найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення [14, С. 640].

Як було зазначено вище, то нині не існує уніфікованої дефініції «тероризму», і, по-перше, це є негативним для загального тлумачення та притягнення винних осію до відповідальності, а по-друге, посилює актуальність теми нашого дослідження. Також зауважимо, що під тероризмом варто розуміти діяльність (включаючи підготовку, безпосереднє здійснення, підбурювання, фінансування та інші схожі дії), метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену.

Тероризм дуже часто розглядають як фонове явище для вчинення інших міжнародних злочинів. Проте, тероризм, як соціальне явище хоча і є злочином, але вимагає окремого розгляду, оскільки має значну специфіку порівняно з іншими злочинами, насамперед через свою політичну спрямованість. Зазначена специфіка викликає і особливий режим боротьби з тероризмом. Що стосується інформаційного або кібертероризму, то специфічність сфери здійснення дій – інформаційний простір, – ще більш відмежовує інформаційний тероризм від комп’ютерної злочинності. Підтримуємо наукову позицію про те, що інформаційний тероризм повинен розглядатися окремо від комп’ютерних злочинів [6].

Зупинимося більш детально на існуючих доктринальних дефініціях.

Центр стратегічних і міжнародних досліджень визначає кібертероризм як використання комп`ютерних мережевих інструментів для припинення функціонування критичних об’єктів національної інфраструктури (зокрема, енергетичних, транспортних, урядових), або для примусу або залякування уряду або цивільного населення [16].

Також кібертероризм визначають як залякування суспільства шляхом використання високих технологій для досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей, а також дії, які призводять до відключення або видалення критичних для інфраструктурних об’єктів даних або інформації [17].

На сьогодні кількість кібератак і прикладів кібертероризму дедалі зростає, а рівень шкоди суттєво збільшується. Найбільшу проблему складає відсутність чіткого законодавства, в якому було б чітко визначено дане поняття, передбачено відповідальність за протиправні діяння. що говорить про недостатнє осмислення цього явища. Труднощі у визначенні поняття «кібертероризм» пов’язані переважно з тим, що складно відокремити сам кібертероризм від акцій інформаційної війни і застосування інформаційної зброї, від злочинів у сфері комп’ютерної інформації або патріотичних поривів населення країн та регіонів, чи . Додаткові труднощі виникають при спробі виявити специфіку даної форми тероризму. Так, наприклад, психологічний та економічний аспекти кібертероризму тісно переплетені, і неможливо однозначно визначити, який з них має більше значення.

Кібертероризм є однією з форм маніпулятивного впливу на суспільну свідомість, коли для досягнення своїх політико-ідеологічних цілей і установок терористи використовують комп’ютери, спеціальне програмне забезпечення, телекомунікаційні мережі, а також сучасні інформаційні технології, забезпечуючи тим самим несанкціонований доступ до тих чи інших ресурсів інформаційним та програмним ресурсам, технологічним процесам. Демонстрація терористами можливості доступу до певних ресурсів, об’єктів і систем і загроза використання цієї можливості на шкоду суспільству впливає на психологічний стан і поведінку людей [18].

Для кібертероризму є характерним, по-перше, використання комп’ютера або іншого гаджету, що має доступ до мережі як інструмента злочину; по-друге, існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину; по-третє, зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі [15].

На думку вчених, найбільшу небезпеку становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, тобто в терористичних акціях використовуються новітні досягнення науки і техніки в галузі новітніх інформаційних технологій [19, C. 50].

Як складне соціально-політичне явище, що має різноманітні форми прояву, тероризм можна класифікувати за найістотнішими ознаками, тобто провести його класифікацію, виділивши і охарактеризувавши основні його види, що дозволяє розуміти сутність цього явища та визначимо, до якого із видів можна віднести кібертероризм, як видове явище. Так, В. А. Ліпкан пропонує такі підстави класифікації тероризму: за територією вчинення; за елементами проявів (за суб’єктами, мотивами, цілями, засобами, методами, об’єктами, змістом діяльності, характером наслідків); за рівнем організації; за видами терористських груп (організацій). За територією вчинення тероризму виділяють такі види: 1) транснаціональний; 2) тотальний (внутрішній); 3) селективний; 4) локальний.

За суб’єктами розрізняють: а) акти тероризму, що вчиняються особами, які перебувають на державній службі та спеціально підготовлені для цієї мети; б) акти тероризму, що вчиняються пригнобленими етнічними меншинами, які прагнуть до культурної та політичної автономії, так званий «іредентизм»; в) акти тероризму, що вчиняються релігійними фанатиками; г) акти тероризму визвольних рухів у державах «третього світу», ґ) акти тероризму, що вчиняються окремими індивідами чи організаціями осіб. Базуючись на висновках В. А. Ліпкана, можемо виділити такі мотиви вчинення терористичних актів: 1) політичні; 2) релігійні; 3) націоналістичні; 4) помсти; 5) прагнення до самоствердження.

За видами цілей: а) підрив – придушення або знесилення супротивника з метою отримання поступок; б) провокування до дій чи бездіяльності тих чи інших сил з метою зміни політики, яка про- водиться у державі, здійснення вигідних терористам тих чи інших дій (утримання від таких); в) демонстративність – збудження та притягнення уваги громадськості до тієї справи, за яку ведуть боротьбу терористи.

За засобами діяльності, які поділяють на матеріальні (інформаційна; економічна; геноцидна; фізична; технологічна) і нематеріальні (не зафіксовані на матеріальних носіях погрози; хибні повідомлення про вибухи, які готуються, вбивства, отруєння та інші) [12, C. 132].

За способами вчинення: а) провокування збройного заколоту, повстання чи військового перевороту для захоплення або зміни влади; б) порушення системи державного управління за допомогою вбивств політичних лідерів, шантажу, навіювання жаху, відчаю, психологічної пригніченості; в) руйнування основ конституційного ладу, цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв’язку та життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій та установ сучасного суспільства. Кібертероризм може бути віднесено до кожного із цих видів.

За об’єктом спрямованості: а) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки держави; б) акти тероризму, що вчиняються проти безпеки осіб; в) акти тероризму, що вчиняються щодо майна або окремих фізичних чи юридичних осіб. На нашу думку, за даним критерієм кібертероризм однозначно може бути віднесений до першого виду.

За змістом діяльності: діяльність терористської групи (особи, організації), спрямовану на зміни у зовнішньому (навколишньому) світі, та внутрішню діяльність терористських груп, спрямовану на забезпечення власного існування. Щодо кібертероризму, то його змістом є діяльність, спрямована на певні зміни.

За характером наслідків поділяються на такі, що спричиняють: а) шкоду здоров’ю; б) створення загрози чи заподіяння шкоди життю людей або їх здоров’ю, матеріальної, моральної чи всіх видів у сукупності; в) людські жертви, які можуть бути груповими, а також одиничними; г) матеріальну шкоду [12, C. 132].У випадку кібертероризму йдеться про матеріальну шкоду, перш за все.

Кібертероризм може розглядатися нами як загроза кібернетичній безпеці. Спеціальними суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки є державні органи, крім загальних функцій, уповноважені на здійснення боротьби з кіберзлочинністю та кібертероризмом, а також на забезпечення кібернетичного захисту об’єктів національної критичної інфраструктури. До таких суб’єктів належать: Міністерство внутрішніх справ України; Служба безпеки України; Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України; Міністерство юстиції України; Генеральна прокуратура України [20].

Кібертероризм спрямований на проникнення в інформаційно-телекомунікаційну систему, перехоплення управління, пригнічення засобів мережевого інформаційного обміну та здійснення інших деструктивних дій. Небезпека такого виду інформаційного тероризму полягає в тому, що він не має національних меж та в проблематичності виявлення терориста в інформаційному просторі, адже хакери здійснюють терористичну діяльність через підставні комп’ютери, що ускладнює його ідентифікацію та визначення місцезнаходження.

На сьогодні кібертероризм є одним із найнебезпечніших видів злочинності. Кібератаки можуть завдати значної шкоди на локальному, державному та навіть міжнародному рівні. Адже зовнішні кібератаки можуть переслідувати і більш серйозні цілі, ніж пасивний збір даних, а об’єктами кібертероризму можуть бути грошова і секретна інформація, апаратура контролю над космічними приладами, ядерними електростанціями, воєнними комплексами головні комп’ютерні вузли тощо [21, C. 55].

На сьогодні існують дві великі організації, готові взяти на себе провідну роль у боротьбі з кіберзлочинністю на міжнародному рівні. Це Підрозділ по боротьбі з тероризмом ОБСЄ – організація, що діє під егідою ООН, а також Інтерпол. Крім того, у Європейському Союзі розпочав роботу Центр по боротьбі з кіберзлочинністю (European Cyber Crime Centre). Країни-члени ЄС і європейські інституції мають намір підтримувати Центр по боротьбі з кіберзлочинністю для створення оперативних і аналітичних можливостей її розслідування і для співпраці з міжнародними партнерами.

Аналізуючи та досліджуючи розвиток кіберзлочинності на території України, не можна впевнено сказати, що концепція держави спрямована на об’єднання зусиль щодо протидії цьому феномену. Правовим документом, який регулює дану сферу в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України, в якій одним з ключових проблемних питань є забезпечення техногенної безпеки, у тому числі в сфері її інформаційних аспектів і боротьби з технологічним.

Проте вона не є дієвим регулятором у своїй сфері. Крім того, так і не ухвалено закон про засади державної інформаційної політики. Так само в Україні не створено кіберкомандування, що б могло швидко реагувати на виклики в інформаційній сфері безпеки держави. Підсумовуючи, потрібно зазначити, що проблема протидії актам інформаційного тероризму – це комплексна проблема. Сьогоднішні закони повинні відповідати вимогам сучасного розвитку. З цією метою урядові нашої держави необхідно проводити цілеспрямовану роботу з гармонізації та вдосконалення законодавства у сфері інформаційної безпеки держави. Україні насамперед потрібно розробити ефективну інформаційну політику, спрямовану на інформування громадян та забезпечення їхнього розуміння того, в чому полягають причини тероризму – підвищення медіа-грамотності (вміння протистояти спробам маніпулювання собою за допомогою інформаційних потоків) та довіри до держави та інші складові, які допоможуть вибудувати систему захисту кожної людини від негативного впливу інформаційного тероризму [21, C. 56].

Окремо звернемо увагу на кіберполіцію як структурний підрозділ Національної поліції України, що спеціалізується на попередженні, виявленні, припиненні та розкритті кримінальних правопорушень, механізмів підготовки, вчинення або приховування яких, передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), телекомунікаційних та комп’ютерних інтернет-мереж і систем [22], а також окремим завданням варто виділити боротьбу із кібертероризмом.

Зауважимо, що загальної кількісної оцінки стосовно видів кібератак та методів їх застосування досі немає. Комплексних статистичних досліджень у цьому плані не було. Але ще в далекому 1984 році Фред Коен (F. Cohen) у праці «Computer Viruses: theory and experiments», присвяченій математичним основам вірусної технології, довів: із того, що множина всіх можливих злоякісних кодів нескінченна, випливає нескінченність множини самих атак [7, С . 43].

Акцентуємо увагу на тому, що, на нашу думку, кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища. Боротьба із ними повинна проводитися шляхом застосування узгоджених мір, а не окремо. Кібертероризм може завдавати школи не лише інфорамції, а й безпеці держави в цілому.

Аргументом на користь того, що інформаційний і кібертероризм це не одне й те саме слугує їх етимологічне тлумачення. Інформаційний – стосується до інформації, який містить інформацію [14, С. 282].

Кібернетичний – який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики. Кібернетика – наука про загальні закони одержання, зберігання, передачі та обробки інформації [14, С. 298].

Одна частина дослідників схильна до визначення терористичних проявів, у яких комп’ютер є або об’єктом, або знаряддям посягань, як кібертероризм. Дослідники ж другої групи терористичні прояви з використанням новітніх досягнень науки і техніки в галузі інформаційних технологій відносять до інформаційного тероризму [10, C. 256].

Злочинці можуть проникнути в особисті комп’ютери і комп’ютерні системи установ, підприємств, організацій, включаю- чи банки, секретні служби, дослідницькі установи, патентні агентства, штаби партій, в спільні комп’ютерні мережі. Крім того, інформаційна революція зробила вплив на військову справу. Вона дала можливість військову компанію провести у віртуальному варіанті. До того ж, віртуальною може стати і сама війна, хоч результати її будуть цілком реальні. Інформаційна війна, як приклад.

Таким чином, резюмуємо, що поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під тероризмом варто розуміти діяльність, метою якої є залякування певного об’єкту, частіш за все, йдеться про політичну арену, а кібертероризм – притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі.

Кібертероризм є видовим, а інформаційний тероризм – родовим поняттям одного негативного явища – тероризму.

Список використаної літератури:

Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
Кубишкін О. В. Міжнародно-правові проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pravolib.pp.ua/informatsionnyiy-terrorizm-15103.html
Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін // Науковий фаховий журнал з питань правової інформатики, інформаційного права та інформаційної безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.
Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/638-15
Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
Формування спільної політики ЄС у галузі безпеки й оборони в контексті боротьби з сучасним кібертероризмом [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2016/
Assessing the Risks of Cyber Terrorism, Cyber War and Other Cyber Threats: James A. Lewis [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://csis-prod.s3.amazonaws.com/s3fs-public/legacy_files/files/media/csis/pubs/021101_risks_of_cyberterror.pdf
Tafoya W. L. Cyber Terror // FBI Law Enforcement Bulletin, 2011 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.fbi.gov/stats-services/publications/law-enforcement-bulletin/november-2011/cyber-terror
Потеряхіна І. С. Роль кібертероризму в сучасних міжнародних відносинах [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/183-protsesy-rehionalizatsii/368-rol-kiberteroryzmu-v-suchasnykh-mizhnarodnykh-vidnosynakh
Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій: Наук.-практ. посіб. / Б. М. Романюк, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, В. М. Бутузов; За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьева. — К. : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2004. — 144 с.
Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — № 2. — С. 299-309.
Яцик Т. П. Особливості інформаційного тероризму як одного із способів інформаційної війни / Т. П. Яцик // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (економіка, право). — 2014. — № 2. — С. 55-60.
Аваков А. До кіберполіції наберуть 400 співробітників [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/1668681

Мандзюк Олег: ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ

admin — Fri, 25 Sep 2015 10:31:46 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук

Нині боротьба з тероризмом перебуває поза контекстом державної антитерористичної політики, оскільки інформаційно-аналітична складова даного процесу використовується недостатньо. В даній статті ми спробуємо проаналізувати зміст даної діяльності та довести необхідність її застосування в боротьбі з екстремізмом та тероризмом.

Як не дивно, поняття «інформаційно-аналітична діяльність», на відміну від «аналітичної діяльності», віднайшло ширше висвітлення у дефініціях, що наводяться у державних стандартах і працях вчених. Розглянемо найбільш характерні визначення інформаційно-аналітичної діяльності:

– науково-інформаційна діяльність, спрямована на аналітико-синтетичне опрацювання документів;

- це сукупність дій на основі концепцій, методів, засобів, нормативно-методичних матеріалів для збору, накопичення, обробки та аналізу даних з метою обґрунтування і прийняття рішень; [1, с. 242 ]

– це особливий напрям інформаційної діяльності, пов’язаний з виявленням, опрацюванням, збереженням та поширенням інформації переважно у сфері управлінської, політичної та економічної діяльності; [ 2, с.38]

- процес семантичної обробки даних, в результаті якого розрізнені дані перетворюються в закінчену інформаційну продукцію – аналітичний документ. [3, с.17]

Як бачимо, абсолютна більшість визначень при формулюванні дефініції повторює слово діяльність, додаючи до нього певні визначення. Звертає на себе увагу те, що у визначенні, що міститься в державних стандартах України укладачі по суті ставлять знак рівності між поняттями «інформаційно-аналітична» і «науково-інформаційна» діяльність. У такий спосіб підкреслюються наукові засади організації та здійснення аналітичної роботи, хоча в цілому такий підхід, як нам здається, є не зовсім коректним, тому що між аналітичною роботою в науці і у в класичній інформаційно-аналітичній діяльності є ряд принципових відмінностей.

Важливою є вказівка, що, не зважаючи на назву, ця діяльність спрямована на аналітико-синтетичне опрацювання документів. Тобто недостатньо зібрати й дослідити матеріал, важливо синтезувати нові знання й відтворити їх у відповідних формах.

Окремі автори (і це є суттєвим!) вказують на використання в процесі роботи певних алгоритмів, концепцій, методів, засобів. Це створює підстави для віднесення інформаційно-аналітичної діяльності до сфери інтелектуальних технологій, без якої нині дуже складно здійснювати боротьбу з тероризмом особливо в інформаційній сфері.

Практично в усіх наведених визначеннях увага акцентується на тому, що сутність інформаційно-аналітичної діяльності може бути визначена через етапи і процедури роботи з інформацією (пошук, виявлення, накопичення, зберігання, обробка, аналіз первинної інформації, створення нової вторинної інформації, поширення). Характерно, що усі автори не обмежуються лише аналітичною стадією, а включають до цього виду діяльності ті процеси, які, на перший погляд, не є в чистому вигляді аналітикою. Такий підхід ми вважаємо правильним, тому що імпліцитно аналіз відбувається і при пошуку, відборі, при інших процесах. Тож аналітика пронизує усі стадії і процедури роботи з інформацією.

Також окремі автори наполягають на тому, що ІАД слугує обґрунтуванню й прийняттю рішень, переважно в управлінській, політичній та економічній сфері. За спостереженням Н.П.Дяченко, «систему інформаційно-аналітичного забезпечення управління слід розглядати як взаємозалежну і відповідним чином сформовану сукупність організаційних, організаційно-правових, інформаційних, методичних, програмно-технологічних компонентів, що забезпечує необхідну якість прийнятих управлінських рішень за рахунок раціонального використання інформаційних ресурсів та інформаційних технологій».

У такий спосіб демонструється, що результати інформаційно-аналітичної діяльності формують аналітичне забезпечення на інших, більш високих рівнях. Зауважимо, що в якості аналітичного забезпечення виступає кінцевий інформаційний продукт, а не усі зібрані відомості й матеріали. Тож функція інформаційно-аналітичної діяльності полягає в тому, щоб певною мірою «розвантажити» керівників, кристалізувати найбільш важливі концепти, на підставі яких змоделювати інваріанти альтернативних рішень з прогнозами щодо їх втілення. Остаточне рішення все одно залишається за керівником або керівниками.

Підсумовуючи розглянуте, зауважимо, що ключові поняття аналітичної діяльності знаходяться у нерозривному багатоплановому зв’язку. В окремих випадках можна простежити їх взаємну залежність, а також розгалуженість на рівні вертикалі й горизонталі. З метою унаочнення сказаного представимо це в формі схеми. В ній ми походимо з того, що аналітична діяльність походить від аналітики. По-друге. За нашою концепцією, інформаційно-аналітична діяльність є одним з видів аналітичної діяльності, і вони знаходяться у родо-видових зв’язках. По-третє, в межах інформаційно-аналітичної діяльності ми виділяємо три підвиди, які репрезентують зміст і цілі ІАД. Четверте. Виходимо на те, що кінцевим результатом аналітичної діяльності є деякий аналітичний продукт, який в залежності від постановки завдань і цілей, втілюється у певному виді документів, що в кінцевому рахунку створює засади аналітичного забезпечення управлінської діяльності.

Відповідно найбільш вагомим продуктом інформаційно-аналітичної діяльності слід визнати Концепцію державної антитерористичної політики

Список використаних джерел

Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ: Учеб. пособие. / Ю.П. Сурмин — К.: МАУП, 2003. — 368 с. – С.242.
Електронний уряд : Наук.-практ.довід. / уклад. С. А. Чукут, І. В. Клименко, К. О. Линьов ; за заг. ред. С. А. Чукут. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 76 с.
Кузнецов И.Н. Учебник по информационно-аналитической работе. М.: ООО Изд-во «Яуза», 2001. 320 с.

ЗАХОДИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

admin — Fri, 04 Sep 2015 08:41:26 +0000

Топчій Василь Васильович,

доктор юридичних наук, професор

кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету державної податкової служби України

Анотації.

У роботі досліджені заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. Питання кримінальної відповідальності юридичних осіб слід розглянуті через розкриття наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності. Встановлено, що перспективними напрямами подальших досліджень є аналіз проблематики перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також – застосування до юридичних осіб такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

Ключові слова: кримінальна відповідальність, юридична особа, заходи кримінально-правового характеру.

В работе исследованы меры уголовно-правового характера в отношении юридических лиц. Вопросы уголовной ответственности юридических лиц рассмотрены через раскрытие научной проблемы соотношения мер уголовно-правового характера в отношении юридических лиц и уголовной ответственности. Установлено, что перспективными направлениями дальнейших исследований является анализ проблематики сроков давности применяемых к юридическому лицу мер уголовно-правового характера, а также – применение к юридическим лицам такого мероприятия уголовно-правового характера, как «конфискация имущества».

Ключевые слова: уголовная ответственность, юридическое лицо, меры уголовно-правового характера.

We studied the action of criminal law in relation to legal persons. Issues of criminal liability of legal persons viewed through the disclosure of the scientific problems of correlation of measures of criminal law in relation to legal persons and criminal liability. It was found that the promising areas for further research is to analyze the problems of the limitation period applicable to the entity measures under the criminal law, and – the use of legal persons such action under the criminal law, as “confiscation of property”.

Keywords: criminal liability, legal entity, measures under criminal law.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Наукова дискусія щодо можливості кримінальної відповідальності юридичних осіб була розпочата задовго до прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], яким було внесено зміни з даного питання до чинного КК України [2]. Разом із тим, після прийняття законодавцем рішення щодо введення до кримінального законодавства інституту відповідальності юридичних осіб, вказана наукова проблема перейшла із суто теоретичної площини у практичну сферу реалізації кримінального закону.

Зважаючи на те, що значна частина науковців дотримувалася (та продовжує дотримуватися) погляду щодо категоричної несумісності інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб із самими принципами кримінальної відповідальності, наукова полеміка з даного питання не втрачає своєї гостроти до цього часу особливо із ескалацією насильства з боку окремих організацій, політичних сил, котрі намагаються розхитати ситуація зсередини країни. Одним із яскравих прикладів цього є певних груп осіб із прапорами партії «Свобода» на площі Конституції 31 серпня 2015 року, внаслідок незаконних дій яких постраждало близько 90 осіб, 1 правоохоронець загинув, а в військовослужбовців НГУ летіли гранати, в тому числі і Ф-1. Саме тому теоретичні посили мають враховувати ті безпекові тенденції та безпосередньо безпекове середовище, в якому відбуваються ті чи інші події.

Поза це, особливої актуальності дана проблема також набула в контексті подій, що відбуваються на сході нашої держави. Наразі дедалі більшого розповсюдження набуває протиправна діяльність, яка полягає у ввезенні промислової продукції на неконтрольовану територію поза місцями розташування контрольних пунктів в’їзду-виїзду з метою її подальшої реалізації, в тому числі передачі представникам так званих терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР» [3, 4, 5]. Юридичні особи, що здійснюють таку діяльність на підконтрольній уряду України території не перереєструвалися, обов’язкові платежі до держбюджету України не перераховують та сплачують «податки» у «ДНР» та «ЛНР», які в подальшому використовуються для фінансування незаконних збройних формувань, тероризму та екстремізму. Тобто можу чітко висновувати, що в діях зазначених юридичних осіб вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого статтею 258-5 КК України.

Зважаючи на те, що у даному випадку протиправні дії вчиняються уповноваженими особами саме від імені юридичної особи, питання особливостей відповідальності і покарання юридичних осіб набуває особливої гостроти саме для України, а їх вирішення має не лише наукову вагу, а й передусім носить практичне значення.

Відтак, існує нагальна необхідність подальшого наукового дослідження особливостей відповідальності і покарання юридичних осіб за КК України, а також визначення за результатами аналізу перспективних напрямів подальших розвідок із досліджуваних питань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Питання визнання юридичної особи суб’єктом злочину досліджували такі вчені: Р.В. Вереша, В.А. Власихіна, Б.В. Волженкін, С.Б. Гавриш, В.К. Грищук, У.С. Джекабаєв, С.Г. Келіна, І.Д. Козочкін, І.В. Красницький, В.М. Кудрявцев, В.В. Лунєєв, О.О. Михайлов, А.В. Наумов, А.С. Нікіфоров, С.І. Нікулін, І.В. Сітковський, В.Н. Смітієнко, В.С. Устинов, П.Л. Фріс та ін.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності.
Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Сучасними науковцями досить неоднозначно були сприйняті зміни, внесені до чинного КК України [2] Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1].

Значна частина науковців вказують на введення вказаним законом до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Так С.Я. Лихова, досліджуючи юридичну особу як суб’єкта кримінальної відповідальності, доходить висновку про те, що зміни, які були внесені до КК України, засновані не на наукових підходах, і є дещо хаотичними і безсистемними, що призводить, по суті, до руйнування основних теоретичних конструкцій в науці кримінального права. На думку С.Я. Лихової, прірва між наукою і законодавством поглиблюється, а це, в свою чергу, не сприяє формуванню стабільної політики в сфері боротьби зі злочинністю [6, С.132].

Якщо щодо категоричності даної дослідниці у несприйнятті юридичної особи як суб’єкта злочину є певне поле для дискусій, то стосовно нестабільності я можу погодитися, адже на мій погляд нині взагалі непослідовність простежується майже в будь-яких рішеннях органів державної влади, які почасти керуються не стільки науковими позиціями і доктриною кримінального права, скільки власним волінням і політичними амбіціями, що, врешті-решт, призводить до дестабілізації кримінально-правової політики і формує засади до дестабілізації загальної системи державного управління.

Науковець Н.О. Данкович за результатами вивчення кримінально-правового аспекту відповідальності юридичних осіб в Україні дійшов висновку про те, що питання кримінальної відповідальності юридичних осіб потребує глибоких дискусій, до яких необхідно залучати представників наукової еліти, правоохоронних органів і судової влади, власне представників самих юридичних осіб. Введення даного інституту кримінального права ні в якому разі не повинно суперечити його принципам та основоположним засадами, оскільки це може призвести до розбалансованості діючого КК України [7, С.138]. Така апологетика тяжіє до схоластики, коли замість конкретики науковці кивають на необхідність проведення глибоких дискусій.

Дещо далі пішов Т.С. Батраченко, котрий вказує, що питанню кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні присвячено низку законів і підзаконних актів, однак вони не становлять єдиної цілісної системи, допускають різноманітні тлумачення, суперечить один одному. Погоджуючись із думкою більшості вчених та практиків у галузі кримінального права, Т.С. Батраченко зазначає, що питання притягнення до відповідальності юридичних осіб має вирішуватися тільки за допомогою адміністративного й цивільного права України. Крім того, криміналізації відповідальності юридичних осіб мало передувати ґрунтовне наукове дослідження цього питання, а також належне узгодження з чинним вітчизняним законодавством. З огляду на це Т.С. Батраченко стверджує, що введення саме кримінальної відповідальності не є нагальною потребою, а криміналізація відповідальності юридичних осіб теоретично і практично невиправдана [8, С.101]. Причому така категоричність даного автора на жаль не підтверджується ані статистичними даними, ані досвідом проведення гібридних війн та реалізації інформаційних заходів в рамках проведення війни проти України.

Аналогічним чином у контексті кримінальної відповідальності юридичних осіб розглянуто юридичну особу як суб’єкт корупційного злочину у роботі
Н.В. Кимлик [9].

Підхід, за якого вважається, що зміни до КК України [2], внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], ввели до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб був започаткований ще у ході розгляду відповідного законопроекту Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України.

Так у Висновку зазначеного управління на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [10] зазначено: «Законопроектом пропонується запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб, яку у законопроекті та Пояснювальній записці до нього названо «застосуванням до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру».

Далі за текстом Висновку [10] наводиться обґрунтування необхідності відхилення вищезазначеного законопроекту.

Основними зауваженнями, що викладені у Висновку [10], є такі.

Міжнародно-правові документи, на забезпечення виконання яких спрямований законопроект, не вимагають встановлення для юридичних осіб саме кримінальної відповідальності. З огляду на це проект не може вважатись простим виконанням вимог міжнародно-правових актів, учасником яких є Україна, і підлягає повному аналізу й оцінці з точки зору доцільності прийняття запропонованих у ньому положень.
Положення проекту суперечать основним засадам кримінального права України, зокрема, принципу особистої відповідальності та принципу винної відповідальності особи. Всупереч цим принципам законопроектом пропонується застосовувати до юридичної особи «заходи кримінально-правового характеру» (фактично – кримінальне покарання) за вчинення певного діяння не нею, а іншою, фізичною особою, і взагалі не вимагається наявності й тим більш доведення вини юридичної особи у вчиненні того чи іншого протиправного діяння.
Положення проекту фактично передбачають створення у кримінальному законодавстві України юридичної фікції, згідно з якою юридична особа піддаватиметься санкціям, тобто апріорі вважатиметься такою, що вчинила злочин, у тому разі, якщо певний злочин вчинили її керівник, засновник, учасник чи інша уповноважена особа.
Чинним законодавством України уже встановлено велику кількість різноманітних адміністративних санкцій, які застосовуються до юридичних осіб у разі порушення ними законодавства. Зокрема, такі санкції (які мають переважно фінансовий характер) передбачені податковим, митним, антимонопольним законодавством, законодавством про цінні папери, містобудівним законодавством, природоохоронним законодавством та багатьма іншими законодавчими актами України. Отже, законодавство та правова система України нині ґрунтується на застосуванні до юридичних осіб за допущені ними правопорушення саме адміністративної відповідальності з притаманними саме цьому виду відповідальності підходами до питань вини та процесуальними механізмами.
Пропоновані проектом новації у сучасних умовах (зокрема, з урахуванням нинішнього рівня правосвідомості та рівня корумпованості суспільства та державного апарату) можуть дати новий імпульс тим явищам, які негативно впливають на економіку України, зокрема, зменшенню обсягу інвестицій, відпливу іноземного капіталу й тінізації економіки.
У разі широкого застосування положень проекту це призведе до масового обмеження прав і свобод людей, які пов’язані з відповідною юридичною особою, але жодним чином не пов’язані з тими злочинами, за які юридична особа піддаватиметься заходам кримінальної репресії.
Нелогічно виглядають положення законопроекту щодо зупинення й переривання перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру. Таке зупинення чи переривання ставляться не у залежність від поведінки самої юридичної особи, а у залежність від поведінки фізичної особи, за злочин якої несе відповідальність відповідна юридична особа.
Значна кількість питань пов’язана також із таким заходом кримінально-правового характеру як «конфіскація майна».
Аналіз запропонованих законопроектом змін до Кримінального процесуального кодексу України свідчить про відсутність більш-менш систематичних положень стосовно особливого порядку кримінального провадження щодо юридичних осіб.
Проект не містить положень, пов’язаних з особливостями вироку суду у разі «виправдання» юридичної особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, внаслідок чого складається враження, що автори проекту взагалі не допускали можливості такого «виправдання».
Проект є нічим іншим, як спробою реанімації не підтриманої свого часу юридичною наукою України та депутатським корпусом ідеї кримінальної відповідальності юридичних осіб. Прийняття проекту значно збільшить можливості несправедливого застосування до юридичних осіб жорстких правових санкцій, створить загрози свавільного обмеження статутної діяльності юридичних осіб шляхом накладення арешту на їх майно, відкриє нові можливості для проявів корупції, справить негативний вплив на економічну активність. З огляду на це хоча рівень можливих негативних наслідків прийняття проекту й знизився внаслідок обмеження кола злочинів, у зв’язку з якими стає можливим застосування до юридичної особи «заходів кримінально-правового характеру», та звуження «підстав» для відповідальності, проте в цілому є підстави вважати цей проект, як і попередній законопроект на цю тему, соціально шкідливим, що й зумовлює його загальну оцінку.

Не вдаючись до детальної оцінки доцільності прийняття за основу законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» за наявності негативного Висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України [10], маємо звернути увагу на той факт, що основні зауваження, викладені у Висновку [10], пов’язані саме з питанням введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Аналогічні зауваження викладені у наукових роботах С.Я. Лихової [6], Н.О. Данковича [7], Т.С. Батраченко [8].

У той же час, ми вважаємо, що заходи кримінально-правового характеру за своїм змістом не слід вважати формами реалізації кримінальної відповідальності. На підтримку нашого бачення доцільно навести наукову позицію О.В. Ревтова, який пропонує об’єднати заходи кримінально-правового характеру разом із кримінальною відповідальністю у єдиний комплекс заходів кримінально-правового впливу, під яким слід розуміти систему способів (прийомів, методів) кримінально-правового реагування держави на факт вчинення діяння, передбаченого Кримінальним кодексом [11, С.249].

Не викликає заперечення той факт, що, відповідно до статей 96³ – 96¹¹ КК України, заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб застосовуються до осіб, які не можуть бути визнані суб’єктом злочину. Так, у частині 1 статті 18 КК України зазначено, що суб’єктом злочину визнається виключно фізична особа, тобто людина. Отже юридична особа, тобто організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (частини 1 статті 80 Цивільного кодексу України), не є суб’єктом злочину. Таким чином, не доцільно визнавати формою реалізації кримінальної відповідальності застосування заходів до юридичних осіб, оскільки таке застосування відбувається за відсутності безпосередньо в їх діях ознак складу злочину.

Така позиція узгоджується із науковою теорією, за якої кримінальна відповідальність застосовується тільки до правопорушника, тобто її суб’єктом не може бути особа, яка за законом не є суб’єктом кримінального правопорушення, і тільки у зв’язку із правопорушенням, тобто кримінальної відповідальності не існує, якщо немає складу кримінального правопорушення.

Враховуючи викладене, вважаю, що підхід, за якого вважається, що зміни до КК України [2], внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], ввели до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб є недостатньо обґрунтованим. Дане питання слід розглядати крізь призму наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності.

Якщо виходити з того, що заходи кримінально-правового характеру за своїм змістом не є формами реалізації кримінальної відповідальності, значна частина наукових проблем, висунутих у дослідженнях, що присвячені питанням кримінальної відповідальності юридичних осіб, втрачає свою актуальність.

Поряд із цим, маємо констатувати, що частина питань, які виникли у зв’язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1] не втрачають своєї актуальності та потребують відповідного наукового опрацювання.

До таких наукових проблем, у першу чергу, входять питання перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також проблематика застосування такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

Згідно із частиною 2 статті 96⁵ КК України [2], перебіг давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру зупиняється, якщо її уповноважена особа, яка вчинила будь-який злочин, зазначений у статті 96³ КК України [2], переховується від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та її місцезнаходження невідоме. У таких випадках перебіг давності відновлюється з дня встановлення місцезнаходження цієї уповноваженої особи [2]. Таке зупинення ставиться у залежність від поведінки фізичної особи, за злочин якої несе відповідальність відповідна юридична особа, а не у залежність від поведінки самої юридичної особи. Відтак перебіг давності буде зупинятись у разі переховування злочинця від органів слідства чи суду, хоча відповідна юридична особа може не мати ніякого відношення до факту такого переховування і навпаки. Особливо актуальним дане питання є для випадків протиправної діяльності юридичних осіб на території «ДНР» та «ЛНР», оскільки такі юридичні особи досить часто не перереєструються на підконтрольній уряду України території та їх точне місцезнаходження може бути невідомим на момент вчинення злочину.

Такий захід кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна», згідно зі статтею 96⁸ КК України [2] застосовується судом у разі ліквідації юридичної особи згідно з КК України [2]. У такому випадку виділення конфіскації як окремого виду кримінально-правових заходів виглядає дещо нелогічним. Враховуючи те, що у КК України [2] такий захід кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна», не визнається виключно додатковим заходом кримінально-правового характеру, одночасне призначення двох основних таких заходів суперечить конституційному припису про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (частина перша статті 61 Конституції України [12]).

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Наукове дослідження заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб уможливило дійти висновку про те, що питання кримінальної відповідальності юридичних осіб слід розглядати крізь призму наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності. У такому разі, певна частина наукових проблем, висунутих у дослідженнях, що присвячені питанням кримінальної відповідальності юридичних осіб за чинним КК України, втрачає свою актуальність.

Поряд із цим, окремі питання, що виникли у зв’язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1] не втрачають своєї актуальності та потребують відповідного наукового опрацювання.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження вважаю дослідження проблематики перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також – застосування до юридичних осіб такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

ЛІТЕРАТУРА

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб : Закон України від 23.05.2013 р. № 314-VІІ // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 12. — С. 183.
Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
Ухвала апеляційного суду Донецької області від 16.07.2015 у справі №234/9465/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Ухвала Сєверодонецького міського суду Луганської області від 22.06.2015 у справі №428/5328/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Ухвала Краматорського міського суду Донецької області від 10.07.2015 у справі №234/9465/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Лихова С. Я. Юридичні особи як суб’єкти кримінальної відповідальності за КК України / С. Я. Лихова // Юридичний вісник. — 2014. — №4. — С. 128—132.
Данкович Н. О. Відповідальність юридичних осіб в Україні: кримінально-правовий аспект / Н. О. Данкович // Науковий вісник Національного університету ДПС України. — 2013. — №2. — С. 135—139.
Батраченко Т. С. Визначення окремих проблемних питань щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб / Т. С. Батраченко // Вісник АМСУ. — 2013. — №2. — С. 97—101.
Кимлик Н. В. Юридична особа як суб’єкт корупційного злочину / Н. В. Кимлик // Європейські перспективи. — 2014. — №3. — С. 132—136.
Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46901.
Ревтов О. В. Кримінальна відповідальність і заходи кримінально-правового характеру / О. В. Ревтов // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2014. — №18. — С. 247—249.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — С. 141 (зі змінами і доповненнями).

ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ПРОФІЛАКТИКИ ТЕРОРИЗМУ

admin — Sun, 02 Nov 2014 12:41:10 +0000

УДК 343.341(048)

Рижов Ігор Миколайович, доктор юридичних наук, доцент,

голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Статтю присвячено аналізу перспектив формалізації профілактики тероризму та окресленню сутнісного наповнення відповідної нормативно-правової бази. Пропонується унормування профілактики тероризму на рівні окремого закону України, основною метою якого є мінімізація теророгенності громадянського суспільства.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Статья посвящена анализу перспектив формализации профилактики терроризма и обрисовке сущностного наполнения соответствующей нормативно-правовой базы. Предлагается нормирования профилактики терроризма на уровне отдельного закона Украины, основной целью которого есть минимизация терророгенности гражданского общества.

Ключевые слова: Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

This article analyzes the prospects for formalization prevention of terrorism and defining the essential content of the relevant legal framework. Proposed normalization prevention of terrorism at the level of the Law of Ukraine main objective minimization terorohennosti civil society.

Keywords: terrorism, prevention of terrorism, crisis.

Постановка проблеми. Світова спільнота поділяє стурбованість щодо вкрай трагічних подій, які відбуваються останнім часом в Україні та наголошує, що поширення тероризму визначається як один із чинників, що загрожує глобальній міжнародній стабільності та негативно позначається на безпековому середовищі в Європі й світі [1].

На тлі інформації з фронтів щодо перебігу трагедії мало хто звертається до витоків цієї соціальної катастрофи, ціна якої зараз вже вимірюється тисячами загиблих та сотнями тисяч безхатченків, тим більш не вдається до роздумів стосовно втрачених можливостей її уникнути в недалекому минулому, й чому це не було зроблено. Залишимо пошук історичної справедливості наступним поколінням, актуалізуючи ідею пошуку механізмів профілактики й запобігання подібним конфліктам у найближчому майбутньому. Відтак, удосконалення методів уникнення тероризму як похідної глобальних соціальних трагедій, пошук технологій його профілактики через вплив на першопричини, що його провокують, стає більш актуальним, ніж ескалація винятково поліцейського або військового протистояння з ним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасний рівень вивченості тероризму в усіх аспектах (соціальному, юридичному, технологічному і т.ін.) не можна охарактеризувати високим ступенем науковості. Визначення тероризму як сукупність поглядів на явище науково практично не оформлено. Питання кримінологічної сутності тероризму розглядали такі вчені, як Ю.М. Антонян, Т.С. Бояр-Созонович, В.П. Ємєльянов, І.І. Карпець, В.Н. Кудрявцев, В.В. Лунєєв, Є.Г.Ляхов, Л.А. Моджорян, В.В. Устинов і багато інших. Слід відмітити суттєвий внесок українських дослідників тероризму в розвиток сучасної контртерористичної парадигми: В.Ф. Антипенка, В.П. Богданова, В.О. Глушкова, В.В. Крутова, В.В. Остроухова, Ю.А. Лапутіної, В.А. Ліпкана та інших. Варто відзначити високий науковий рівень деяких розробок що спрямовані, передусім, на кваліфікацію тероризму в межах чинного правового простору та змісту національної безпеки в контексті протидії йому. Слід також наголосити, що залишаються недостатньо дослідженими кримінологічні характеристики тероризму, конкретний зміст яких полягає у виявленні всіх ознак, що становлять у своїй сукупності та взаємозв’язку структуру тероризму як різновиду злочинної діяльності, й без аналізу яких неможливе обґрунтування теоретичних засад і напрямів підвищення ефективності діяльності державної системи профілактики тероризму.

Для більш глибокого розуміння сутності тероризму в контексті кримінологічного аналізу автор звертався до праць класиків кримінології, соціології, політології, історії, психології, різних державних діячів, що спонукало до виокремлення проблеми профілактики кризових ситуацій соціального характеру та тероризму як ідеологічної платформи задля їх вирішення [2].

Мета статті полягає в дослідженні перспектив формалізації профілактики тероризму та окресленні сутнісного наповнення відповідної нормативно-правової бази.

Виклад основного матеріалу. В преамбулі до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначено, що він має за мету захист особи, держави й суспільства від тероризму, виявлення та усунення причин і умов, які його породжують, визначає правові та організаційні основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноваження й обов’язки органів виконавчої влади, об’єднань громадян і організацій, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері, порядок координації їх діяльності, гарантії правового і соціального захисту громадян у зв’язку із участю в боротьбі з тероризмом [3].

У цьому Законі термін «тероризм» тлумачиться як суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій із метою досягнення злочинних цілей. Слід констатувати, що в Законі йдеться про боротьбу з тероризмом – діяльністю щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків терористичної діяльності, в тому числі міжнародної, шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності.

Очевидно, що така дефініція тероризму не дає змоги розглядати передумови, які провокують таку діяльність на рівні теророгенності соціальних систем. Зміст такої діяльності визначається, як правило, терміном «профілактика», обмежуючись лише запобіганням проявам терористичної діяльності. Цей факт неодноразово критикували фахівці – терорологи, які наголошували на необхідності уточнення понять «боротьба», «протидія», «запобігання» та «профілактика» тероризму з урахуванням як кримінологічної специфіки цього виду злочину, так і його соціально-політичної природи [4-6; 9].

Законом «Про боротьбу з тероризмом» [7] визначено, що Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю, здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на
запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності, в
тому числі міжнародної, й відносить проведення заходів щодо запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості, розроблення та реалізацію попереджувальних, виховних й інших заходів, які з певним припущенням віднести до профілактичних, до повноважень інших суб’єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом, не конкретизуючи їх.

Це дає підстави стверджувати, що вказана правова норма «запобігання» в контексті «боротьби» регламентує ставлення до події, що відбулася і може бути виявлена, розслідувана й припинена як діяльність, і стосується умов та детермінантів, що сприяли розвитку конкретного терористичного формування, і лише опосередковано стосується заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов тероризму як різновиду соціально вмотивованої злочинної діяльності.

Вітчизняна наукова думка продовжує полемізувати з цього приводу, але єдиної, тим більш закріпленої законодавчо норми трактування поняття «профілактики» тероризму досі немає [5; 8]. Констатуючи той факт, що законодавча регламентація боротьби з терористичною діяльністю як складової процесу протидії тероризму в Україні відпрацьована та втілена в Законі України «Про боротьбу з тероризмом», з метою удосконалення та доповнення нормативно-правової бази з протидії тероризму було б доречно унормувати поняття «профілактика тероризму» на рівні окремого закону України, базовим поняттям якого виступатиме профілактика тероризму – сукупність соціальних процесів, спрямованих на мінімізацію теророгенності соціальних систем шляхом проведення відповідних попереджувально-профілактичних заходів; заходи соціального, правового, виховного та іншого характеру, спрямовані на нейтралізацію або усунення причин і умов вчинення тероризму, які полягають у цілеспрямованому, попереджувальному впливі на осіб (груп осіб, організацій, рухів тощо) з антигромадською поведінкою, як в їх власних інтересах, так і в інтересах суспільства, а також спрямовані на зниження ризику для осіб стати жертвами терористичних (злочинних) посягань [10]. Цей закон має встановити основні принципи профілактики тероризму в публічній та приватній сферах суспільних відносин, правові й організаційні засади заходів із моніторингу та профілактики першопричин тероризму, врегулювання пов’язаних із ним кризових станів соціального характеру та акмеологічної роботи з розвитку контртерористичних здібностей громадянського суспільства.

Оригінальною ідеєю є перенесення центру тяжіння у профілактиці тероризму на громадські організації – контртерористичні комітети, які беруть участь у системі профілактики тероризму за власною ініціативою в межах і формах, визначених законодавством у сфері профілактики тероризму відповідно до компетенції й статутних завдань. Із метою забезпечення координації діяльності із профілактики тероризму участь представників загальнодержавних, обласних та місцевих органів влади й інших організацій та спецслужб, посадових осіб і представників місцевої громади, місцевого самоврядування в таких комітетах (громадських організаціях) є обов’язковою. Участь представників правоохоронних органів та спеціальних служб (за винятком представників Антитерористичного центру при Службі безпеки України), політичних партій й іноземних (міжнародних) громадських організацій у роботі контртерористичних комітетів із профілактики тероризму обмежується статусом спостерігача.

Профілактика тероризму та злочинів терористичного характеру, і це має бути закріплено законодавчо, реалізується шляхом соціально-інформаційного впливу через інститути соціально-правового контролю з метою:

1) роз’яснення небезпеки тероризму;

2) викриття форм, методів і прийомів, за допомогою яких терористи здійснюють пропаганду своїх поглядів та ідей;

3) формування в суспільстві антитерористичної свідомості;

4) об’єднання зусиль державних органів, які здійснюють протидію тероризму, та інститутів громадянського суспільства в профілактиці тероризму;

5) скорочення соціальної бази підтримки тероризму.

Закон має визначити суб’єктів профілактики тероризму, їх компетенції та основні напрямки діяльності, зокрема:

1) вдосконалення алгоритмів соціального управління, корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ, приведення їх у відповідність до національних інтересів;

2) подолання соціальної дезорганізації;

3) зміна державної культурної та інформаційної політики;

4) відновлення вітчизняної системи правового виховання й правової пропаганди;

5) удосконалення законодавства про необхідну самооборону щодо оптимального визначення її меж;

6) розвиток системи віктимологічної профілактики, залучення громадськості до впливу на терористичні прояви та екстремістські наміри;

7) удосконалення діяльності органів влади й управління, правоохоронних органів, спеціальних служб;

8) обмеження теророгенності або вплив на теророгенні фактори адміністративно-правовими, кримінально-правовими та ідеологічними заходами;

9) розвиток системи профілактики психопатології, яка продукує насильство;

10) наукове супроводження профілактики тероризму;

11) контртерористична підготовка громадянського суспільства та формування професіоналізму суб’єктів профілактики тероризму.

У документі має бути деталізована технологія загальної та індивідуальної контртерористичної профілактики об’єктів потенційних терористичних посягань. Загальна профілактика тероризму реалізується шляхом застосування:

1) соціально-економічних заходів з оздоровлення економіки в цілому та проблемних регіонів, соціального захисту найбільш вразливих верств населення;

2) організаційно-управлінських заходів, спрямованих на усунення помилок і упущень в управлінні економікою, соціальною сферою, правоохоронною діяльністю, в тому числі оголошення керівнику організації, а також іншим відповідним особам обов’язкових для виконання офіційних застережень про неприпустимість дій, які створюють умови для вчинення злочинів терористичної спрямованості, проявів екстремізму, політичного радикалізму, сепаратизму тощо;

3) заходів щодо вдосконалення нормативного, інформаційного, методичного та ресурсного забезпечення профілактики тероризму;

4) ідеологічних і виховних заходів, що усувають чи обмежують теророгенні фактори через формування у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності, що формують у суспільній свідомості нетерпимість до протиправної поведінки й антигромадських дій;

5) освітніх та культурно-масових заходів, які підвищують загальну, побутову і правову культуру людей;

6) технічних заходів, досягнень науки і техніки, що перешкоджають здійсненню тероризму та інших проявів екстремізму в інформаційному (віртуальному) просторі, соціальних мережах та побутовій сфері, в тому числі за допомогою апаратно-програмних комплексів технічних засобів контролю за станом правопорядку й безпеки на вулицях, об’єктах транспорту, в інших громадських місцях;

7) застосування правових заходів, включаючи проведення експертиз за проектами нормативних правових актів, рішень місцевого самоврядування та іншими аспектами соціально-управлінської політики об’єктів профілактики тероризму.

Заходи індивідуальної профілактики тероризму застосовуються для систематичного цілеспрямованого впливу на правосвідомість і поведінку особи або її найближчого оточення, груп осіб, співтовариств (включаючи віртуальні), від яких слід очікувати провокацій соціальних конфліктів та вчинення пов’язаних із ними правопорушень аж до терористичної спрямованості, з метою попередження їх антисоціальної та протиправної поведінки, а також усунення (мінімізації, нейтралізації) причин, умов, що провокують їх учинення.

Контртерористична профілактика об’єктів потенційних терористичних посягань спрямована на підвищення рівня їх захищеності та передбачає сприяння органам державної влади, які здійснюють протидію тероризму, в реалізації функції з антитерористичного захисту об’єктів і проведення громадського контролю правових, організаційних, інженерно-технічних, військових, спеціальних, охоронних та інших аспектів організації антитерористичного захисту об’єктів, у тому числі заходів, що мають особливе значення для забезпечення безпеки особи, суспільства й держави.

Метою контртерористичної профілактики об’єктів потенційних терористичних посягань є інформування суспільства про специфіку й характер терористичних загроз на цих об’єктах, розроблення рекомендацій щодо попередження та припинення актів тероризму, а також вимог, норм і правил антитерористичного захисту об’єктів конкретних типів, проведення практичних навчань і реалізації інших заходів.

Висновки. На підставі результатів дослідження тероризму як елементу (сфери) правового регулювання, з метою удосконалення та доповнення національної нормативно-правової бази з протидії тероризму пропонується унормування поняття «профілактика тероризму» на рівні окремого закону України, основною метою якого є визначення цілей і завдань та формування технології профілактики тероризму. Креативною ідеєю цього законопроекту є перенесення центру уваги у профілактиці тероризму на створені на принципах добровільності, єдності інтересів у запобіганні тероризму та іншим проявам екстремізму та відповідним чином зареєстровані громадські (волонтерські) організації, що беруть участь у системі моніторингу та профілактики тероризму за власною ініціативою, відповідно до компетенції та статутних завдань. Такий підхід дасть можливість знизити ступінь політичної заангажованості державних органів та спеціальних служб, підняти рівень довіри громадянського суспільства не тільки до ідеї профілактики тероризму, а й до структур, які її забезпечують.

Література:

Антипенко В.Ф. Конфликтология в международном антитеррористическом правотворчестве : моногр. / В.Ф. Антипенко, А.В. Антипенко. – Одесса : Феникс, 2014. ? 404 с.
Рижов І.М. Філософське підгрунття соціально-інформаційних концепцій профілактики тероризму / В.В. Остроухов, І.М. Рижов // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2013. – № 2(12). – С.13-20.
Науково-практичний коментар до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» / [В.А. Ліпкан, О.А. Івахненко, І.М. Рижов, В.В. Майоров]. – К. : КНТ, 2009. – 208 с.
Даазе К. Тероризм ? поняття, теорії та стратегії протидії. Результати та проблеми соціально-наукових досліджень / К. Даазе // Насильство, влада, терор. Незалежний культурологічний часопис «Ї». ? 2002. ? № 25. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n25texts/daase.htm
Емельянов В.П. Уголовно-правовое противодействие терроризму : моногр. / В.П. Емельянов, М.Н. Иманлы, И.Н. Рыжов. – Харьков : Право, 2014. – 88 с.
Глушков В.А. Террор и тероризм: соотношение и разграничение / В. М. Глушков, В.П. Емельянов // Российский следователь. – 2012. – № 6. – С. 55-67.
Закон України «Про Службу безпеки України» // ВВР України. – 1992. – № 27. – С. 382.
Дрёмин В. Н. Институционализация преступности и институциональная криминология: концептуальные подходы / В. Н. Дрёмин // Кримінологія в Україні та притидія злочинності : зб. наук. ст. / за ред. М. П. Орзіха, В. М. Дрьоміна. – Одеса : Фенікс, 2008. – С. 56-68.
Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. праць. ? 2000. ? Вип. 8. – Одеса : Юридична література. ? С. 224-230.
Рижов І.М. Терророгенез как гносеологический базис борьбы с тероризмом / І.М.Рижов // Порівняльно-аналітичне право. Ужгород. – 2014. №3 – Режим доступу: http://www.pap.in.ua/.

УДК 343.341(048)

ON THE NEED FORMALIZATION PREVENT TERRORISM

ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ПРОФІЛАКТИКИ ТЕРОРИЗМУ

Keywords: terrorism, prevention of terrorism, crisis.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Ключевые слова: Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

In order to improve and supplement the combat terrorism legal framework author of the article suggests normalizing of “terrorism prevention” concept in the separate law of Ukrainian legislation. The terrorism prevention act is needed for control of social processes to minimize terorogenic of social systems by force of implementation of preventive security measures. Among these measures author cites social, legal, educational and other type measures aimed to neutralize and eliminate causes and conditions of terrorism committing. It provides purposeful, preventive effect on people (groups of individuals, organizations, movements, etc.) with anti-social behavior, reduces a risk of terrorism (crime) attack victim becoming. The act establishes basic principles of terrorism prevention in public and private spheres of social relations, legal and organizational principles of action monitoring and root terrorism causes preventing, base for settlement of related social crisis conditions and acmeological work on counter-terrorism capabilities of civil society. Suggested normalization of “terrorism prevention” concept in the separate law of Ukrainian legislation has a main purpose to define goals, objectives and forming technology to prevent terrorism. Creative idea of this act is that it would transfer the focus of the terrorism prevention to community (volunteer) organizations involved in the system of monitoring and prevention of terrorism on its own initiative according to the terms and rules. This approach is expected to split the trust between state agencies and special services and civil society as to provide of terrorism prevention idea, organize and implement its measures.

ПРО ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СТРАТЕГІЙ ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ

admin — Sat, 01 Nov 2014 12:37:02 +0000

УДК343.341(477):323.28(048)

Рижов Ігор Миколайович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Статтю присвячено аналізу сутності та перспектив реалізації дієвих механізмів врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Рыжов И.Н. О перспективах усовершенствования стратегий противодействия терроризму.

Статья посвящена анализу сущности и перспектив реализации действенных механизмов урегулирования кризисных ситуаций социального характера в контексте профилактики терроризма.

Ключевые слова: Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

Ryzhov I. Perspectives on improvement strategy countering terrorism

This article analyzes the nature and prospects of implementation of effective mechanisms for crisis management in the social context of prevention of terrorism.

Keywords: Terrorism, the prevention of terrorism, the crisis situation.

Постановка проблеми. Після сумно відомих подій 11 вересня 2001 року людство вступило в чергову фазу еволюції цивілізаційних процесів. Подію, що відбулася в цей день не можна розглядати як випадкову: закономірність подібних трагедій визначається відповідними процесами, що протікають в суспільстві. Першопричини таких кризових станів приховані в проблемах соціального управління. Зміна, або примусова корекція його алгоритму часто призводить до соціального конфлікту. Подібні процеси мають властивість повторюватися в процесі еволюційного розвитку людського суспільства, причому з плином часу їх масштаби збільшуються, якісні характеристики поліпшуються, вбираючи досягнення технічного та технологічного прогресу, породжуючи нові, більш ефективні способи протистояння сторін. Сто років тому тероризм у російському національно-визвольному русі зіграв ключову роль. Спрямований він був проти царського самодержавства, яке в свою чергу боролося не з причинами, що породили конфлікт, а з його виконавцями. Тоді конфлікт був локальним, на рівні ізольованої системи в масштабах 1 / 6 частини планети. Зараз відбувається щось схоже, але на рівні системи більш високого, планетарного (глобального) порядку. І знову світове співтовариство в гонитві за виконавцями не звертає уваги на першопричини цієї кризи, усунувши які людство назавжди позбавить себе від подібних соціальних конфліктів [2,13].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена достатня кількість праць науковців різних спеціальностей як у вітчизняній літературі, так і в працях закордонних авторів. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена певна кількість праць науковців різних спеціальностей. Достатньо глибоко соціально-політичні аспекти проблеми тероризму проведені терологами В.В.Вітюком, С.Я.Голосовим, Ю.С.Горбуновим, С.Г. Кара-Мурзою, Ю.М.Антоняном Б.Корз’є, Р.Фірі, Б.Дженкінсом, М.Креншоу, Р.Малей, А.Шейлі та деякі іншими. У розвиток сучасної контртерористичної парадигми суттєвий внесок зробили такі українські дослідникіи: В.Ф.Антипенко, О.П.Богданов, Т.С. Бояр-Созонович, В.О.Глушков, В. С. Горбатюк, В.П. Ємельянов, В.В. Крутов, В.В.Остроухов, В.А.Ліпкан, та інші. Більшість досліджень присвячено кримінологічному аспекту тероризму як злочину: досить повно розроблено класифікацію та топологію тероризму, розроблено методологічні основи й організаційні технології протидії внутрідержавному та міжнародному тероризму. Залишаються недостатньо вивченими концептуальні та методологічні засади генеральних стратегій національної безпеки в контексті протидії кризовим станам що провокують тероризм, теоретичні засади функціонування державної (загальнонаціональної) системи контртероризму, здійснення державного контролю в цій сфері.

Окреслене коло проблем визначає актуальність даної теми і створює умови для формування нових комплексних антикризових та контртерористичних технологій з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Необхідність науково-теоретичного дослідження механізмів інформаційно-психологічного впливу терористичного насильства та проблеми пошуку нових технологій протидії йому, як і багато інших актуальних проблем ціною в людську трагедію, що стоять перед суспільством в даний час та вимагають негайної відповіді і обумовило мету даної статті. Основним завданням даної роботи є окреслення основних підходів до формування стратегій нейтралізації кризових ситуацій та протидії тероризмові на основі соціально-інформаційних технологій.

Виклад основного матеріалу. Об’єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Враховуючи те, що управління, в тому числі і соціальне відноситься до специфічних інформаційних процесів, можна зробити висновок, що зміна алгоритму соціального управління це результат перерозподілу інформаційного ресурсу.

Тероризм являє собою складне, багатомірне явище. Крім правових, він торкається цілого ряду інших проблем – психологічні, історичні, технологічні й т.п. Все це спричиняє ту обставину, що світовому співтовариству дотепер не вдалося виробити оптимальних стратегій боротьби з ним. Саме цей факт й обумовлює необхідність більш детального аналізу стратегій боротьби з тероризмом, їх позиціонування в свідомості громадського населення, в інтересах якого ця боротьба ведеться.

Отже, сьогодні існує щонайменше три концептуальні стратегії боротьби з тероризмом [6,8]. Власне насильницьке протиборство в контексті боротьби за існування, результатом якої служить загибель найменш пристосованих до даних умов життя індивідуумів (соціальних груп і систем) і виживання більш пристосованих, тобто певні еволюційні процеси, боротьба як знищення супротивника (класового, економічного і т.п.) ворога в ході воєнних дій і таємних операцій, або превентивне забезпечення неможливості його повноцінного функціонування, т.зв. інформаційна чи “безкровна” боротьба. Як гіпотетичний, можна розглядати варіант гуманної війни з тероризмом, коли нейтралізація теророґенності виробляється шляхом недопущення теророґенних факторів, шляхом домовленостей і взаємних поступок [13,14]. Позиціонування стратегій припускає обмежене число стратегій, що є ключовими, тобто можуть принести бажані результати. Перші дві вже втратили свої позиції, у всякому разі в практиці боротьби з міжнародним тероризмом, підтвердивши свою неефективність і нецивілізованість. Вважаємо, що перспективними є такі стратегії боротьби з тероризмом, в основі яких відсутні ознаки фізичного насильства, а основний натиск робиться на розумний компроміс, що враховує інтереси конфліктуючих сторін. Дотримання їх дозволяє суспільству, чи соціальній системі, визначити оптимальний алгоритм соціального управління, при якому тероризм неможливий як у сьогоденні, так і в майбутньому. Боротьбу з тероризмом варто розглядати як контрольований, свідомий процес, у результаті якого з’являються добре продумані, детально розроблені ще до початку формальної реалізації стратегії. Позиціонування стратегій боротьби з тероризмом піднімає роль планування спеціальних заходів щодо протидії і профілактики тероризму на більш високу ступінь, припускаючи участь аналітики в процесі вироблення стратегії, саме у виробленні стратегії, а не в простому підборі її складових з наявного арсеналу доступних засобів.

До початку напрацювання будь-яких методик запобігання та стратегій врегулювання кризових явищ соціального характеру, слід визначити їх сутність та проаналізувати першопричини, умови формування. Криза – це стан системи, при якому неможливо одночасне задоволення інтересів двох і більш груп, що прагнуть до різних цілей. Криза в соціальних системах – це кінцевий результат багатостадійного процесу патологічних змін у змісті і формах життя населення, серйозних порушень механізму контролю в політиці, економіці, культурі, наслідком яких є вибух масового невдоволення. Фактично, криза в соціальних системах завжди є антропогенним фактором, або соціальним конфліктом, тобто її базисом є діяльність людини або окремої соціальної групи [19,20].

Соціальний конфлікт – це вже характерна ознака кризової ситуації. Кризі часто передують конфлікти, але не кожний конфлікт породжує соціальну кризу. Особливість таких конфліктів в тім, що вони завжди трьохсторонні, і третьою стороною завжди є соціальна підсистема, яку наділено керуючими функціями, і від правильності її дій, або від коректності або оптимальності алгоритму, залежить подальший перетік подій. Деколи, ворогуючі сторони на певному етапі об’єднуються проти третьої. Криза соціальної системи – наслідок недосконалості соціального управління, політичного або ідеологічного менеджменту, тобто підсистеми, що генерує алгоритм соціального управління та не в змозі впорядковувати взаємодію між людьми шляхом регулювання соціальних відносин між ними.

У загальному випадку рівноважний стан між суспільством як суб’єктом права і владою забезпечується зваженою правовою політикою, що передбачає можливість оптимальної корекції алгоритму соціального або політичного управління, відповідно до рекомендацій і побажань окремих членів суспільства, природно у встановленому порядку. У тому випадку, коли порушується діалектична сутність управління — виникає ситуація, коли незгода чи соціальний протест окремих членів суспільства проти встановленого суспільного порядку або окремих його елементів породжує соціальний конфлікт, сукупність яких і визначає стан суспільства як кризовий.

Форма кризових явищ соціального характеру еволюціонує відповідно до стану напруженості соціального конфлікту від звичайних, в межах дозволеного правовими та моральними нормами, соціальних дій протестного характеру – мітинги, страйки, марш протесту та т.п. до екстремістської та терористичної діяльності [16,20].

Криза, як соціальний процес, виникає задовго до появлення соціальних процесів з ознаками протестної діяльності та має латентну, або скриту частину. Історичний досвід свідчить про те, що будь-яка спроба вирішення кризової ситуації на етапі відкритої протидії (непокори) значно ускладнює процеси контролю, робить всі можливі антикризові заходи марними. Силові заходи з боку влади однозначно будуть розцінені широким загалом як терор, та позиціоновані на користь протестуючих. Навіть у випадку успішності таких заходів та досягнення компромісу, про кінець соціальної кризи говорити зарано, навпаки, досить складно вирахувати де і коли спалахне знову. Соціальний резонанс будь якої протестної дії, навіть без ознак правопорушень, може бути не прогнозованим, коли його вчинено на екстремальній фазі латентного соціального конфлікту.

Технології аналізу передумов соціальних конфліктів з метою їх нейтралізації за рахунок оптимальної корекції алгоритму соціального управління на цей час не існує взагалі, оскільки будь-яке оперативне реагування починається тільки за наявності факту або наміру протестної діяльності, та ще й за підозри можливого насильства. Вважаючи те, що ми живемо в постіндустріальному суспільстві, фізичне насильство в проведенні будь яких соціальних трансформацій такий же архаїзм як і боротьба з протестно налаштованими прошарками населення за допомогою репресій та обмежень. Ідеолог усіх кольорових революцій (до речі – більшість з них вдалих) на пострадянському просторі Джин Шарп [20] наводить понад 200 методів ненасильницької боротьби проти так званих «політичних опонентів» – фактично представників існуючої влади. Багато з них використовується і зараз. Можна погодитись з думкою щодо їх демократичності, але тільки не у випадку, коли такі заходи стають замовними і люди приймають в них участь не за власним бажанням а за гроші. Певні політичні сили використовують кризові явища соціального характеру та ситуацію навколо них системно задля задоволення власних політичних амбіцій насамперед для формування інформаційного впливу з метою приниження політичних опонентів – це вже різновид ідеологічної боротьби або інформаційної війни, типовими фазами якої є екстремізм і тероризм і необов’язково з ознаками фізичного насильства. Правильно поданий заклик або лозунг інколи має більш катастрофічні наслідки ніж теракт у формі підпалу або вбивства.

Отже, якщо тероризм розглядати як різновид кризового явища соціального характеру, то технологія протидії має базуватися на застосуванні, у першу чергу, адекватних, що випливають з його інформаційної сутності, технологій – суспільно моральної (неприйняття терористичних засобів у боротьбі, як і насильства в цілому, закладене на рівні підсвідомості) та соціально-інформативної (передбачає оперативне реагування на всі передумови соціальних конфліктів із використанням управлінських засобів коригування алгоритмів соціального управління з метою їх недопущення, або, якщо таке неможливе, зменшення гостроти, у тому числі шляхом певних раціональних поступок з боку влади, що, як правило, потребує оптимізації алгоритму соціального управління та корекції правового поля). Репресивна, або соціально-правова концепція протидії подібним явищам (базується на реалізації в суспільстві певних обмежень та заборон на таку діяльність з боку керуючої системи, із використанням системи права, як регулюючого інструмента) прийнятна лише на стадії ліквідації і з певними обмеженнями, оскільки при цьому ігнорується внутрішній стан індивідуума, передумови та причини терористичної діяльності, навіть у тому випадку, коли вони обумовлені та можуть бути зрозумілі або виправдані [9-14].

Проблема пошуку оптимального управління соціальними процесами існувала протягом всієї історії розвитку цивілізованого суспільства. Тероризм, так само як і протидія йому – специфічний соціальний процес, у якому стратегічно важливою задачею - генеруючою стратегією, є переконання, з використанням насильства, певної частини громадянського суспільства, як правило, меншої, але більш прогресивної чи соціально активної, у правильності алгоритму соціального управління (генеральної стратегії), обраної більшістю, або навпаки. Генеральна стратегія може бути помилковою, побудованою на обманах і помилках, однак підтримувана більшістю може панувати в суспільстві протягом конкретного історичного періоду, як це було зі стратегією побудови світлого комуністичного майбутнього, німецьким фашизмом і т.п.. Успіх тероризму як генеруючої стратегії соціального управління, так само як і тієї чи іншої стратегії боротьби з тероризмом, в остаточному підсумку визначається наскільки дана стратегія підтримується загальною масою цивільного населення.

У контексті нашого уявлення, позиціонування стратегій боротьби з тероризмом це об’єктивно усвідомлений, систематично повторюваний процес сприйняття соціальним середовищем стратегій боротьби з тероризмом, як способом нав’язування чи примусової корекції стратегій соціального управління в суспільстві, визнаних переважною більшістю громадськості.

У позиціонуванні основний упор замикається на сутності стратегій, що превуалюють над процесами, за допомогою яких вони формуються. Сучасні стратегії соціального управління, у тому числі і боротьби з тероризмом, визначаються під впливом і в інтересах більшості представників конкретних соціальних утворень і процесів. При цьому успіх цих стратегій, відповідно і успіх боротьби з тероризмом у цілому, визначається не ефективністю планування й організації антитерористичних кампаній, а сприйняттям цих стратегій з боку цивільного населення, навіть потерпілого від тероризму.

Інформаційну протидію кризовим явищам соціального характеру необхідно будувати на різних етапах його прояву, насамперед на етапі прихованої фази формування [4,13,15]. Подібна соціально-інформаціологічна або моніторингова технологія може бути представлена ланцюгом взаємовизначаючих подій: моніторинг; визначення передумов; ситуаційне моделювання; аналіз потенційних наслідків соціальних конфліктів; синтез коригувального (управляючого) впливу; корекція алгоритму соціального управління; позиціонування та стратегічне планування боротьби кризовими явищами соціального характеру, насамперед з тероризмом; нейтралізація передумов; мінімізація наслідків (у разі виникнення).

Слід акцентувати увагу на те, що в існуючих стратегіях боротьби з тероризмом упор робиться на терористичну діяльність як факт що відбувся, що вимагає застосування сили, і не достатньо уваги приділяється технологіям превентивної нейтралізації соціальних конфліктів, які виступають глибинними соціальними причинами тероризму. Автор впевнений в перспективності соціально-інформаційних технологій протидії тероризму. Їх сутність зводиться до елементарного – простіше усунути передумови терористичної діяльності через конформні реформи і своєчасну корекцію алгоритму соціального управління, ніж нейтралізувати соціальний конфлікт, який може коштувати стабільності влади, а народу – спокою і безпеки.

Підсумовуючи зазначимо, що питання організації ефективності протидії тероризму стало ключовим моментом як внутрішньої політики багатьох країн, так і актуальним питанням міжнародної взаємодії різних країн. Основне тактичне завдання спецслужб у боротьбі з тероризмом чинне сьогодні – нейтралізація терористів, їх організацій та навіть держав – виконується, витрачаються величезні кошти, але терористичний рух не стихає, і кожен день призводить до нових жертв. Заходи з попередження терористичної діяльності, на жаль, не завжди дієві. Сучасний тероризм потребує розробки нових концептуальних підходів, оскільки існуючий алгоритм протидії тероризмові показав свою нездатність забезпечити спокій у суспільстві, свідоцтвом тому є затяжна антитерористична кампанія, результати якої важко назвати позитивними. Єдино прийнятною зброєю проти кризових явищ соціального характеру може бути оптимальна технологія соціального управління, здатна, з огляду на інтереси всіх підсистем суспільної системи, виробити оптимальну стратегію нейтралізації соціальних конфліктів. Запорукою ефективності стратегій протидії тероризмові є досконале та своєчасне їх позиціонування, операції.

Реформація правових відносин як об’єктивна необхідність сьогодення вимагає поєднання юридичних методів протидії із соціально-інформаційними та потребує подальших розвідок, у тому числі й у напрямку підвищення ефективності боротьби із тероризмом шляхом перенесення центру тяжіння у з караючих заходів на прогнозування та соціальну профілактику.

Список використаних джерел:

Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. Международно-правовые подходы / В.Ф. Антипенко. – Киев : ЮНОНА-М, 2002. -723 с.
Антонян Ю.М. Терроризм. Криминологическое и уголовно–правовое исследование / Ю.М. Антонін. -М.: Щит-М, 2003. – 306 с.
Глушков В.А. Политико-правовые аспекты становления борьбы с терроризмом в Украине / В.А. Глушков // Український часопис прав людини. -1996. -№2. – С. 31-35.
Гриб Н.Н. Информационно-психологическая сфера как ведущее звено системы противодействия тероризму / Н.Н. Гриб // Российский следователь.- 2004. – №6. – С.20-24
Дженикс Б. Интернациональный терроризм: новая форма конфликта / Б. Дженикс. – М.: Междунар. Отношения, 1982. -147 с.
Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом / Г. Деникер // Терроризм в современном капиталистическом обществе. -Вып. 2. -М., 1982. -С. 76-80.
Ємельянов В. П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості / В. П. Ємельянов. -Х., 2001, -320 с.
Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В. С. Горбатюк, М. Г. Гуцало, В. В. Титов, А. С. Шаповалов. – К.: МАЕ, 2005. – Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005.
Крутов В.В. Методологічні підходи до підвищення ефективності боротьби з тероризмом в Україні / В.В. Крутов // Тероризм і боротьба з ним. – К., 2000. -Т.19. – С. 138-140.
Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру /В.А. Ліпкан// Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. -2000. – Вип. 8. – Одеса: Юридична література. – С. 224 – 230.
Остроухов В.В. Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору: автореф. дис. д–ра філос. наук: 09.00.05 / В.В. Остроухов. ? К., 2001. ? 36 с.
Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом / В.Е. Петрищев // Государство и право. -1998. -№ 3. -С. 68- 78.
Рижов І.М. Проблемні питання визначення тероризму в контексті теорії соціального управління / І.М. Рижов // Підприємництво господарство і право. – 2009. -№11. -С. 44-48.
Рижов І.М. Стратегічне планування боротьби з тероризмом в Україні: сутність, стан та перспективи вдосконалення / І.М. Рижов // Вісник запорізького юр. Інституту. – 2009. – №3. -С 140-149.
Рудаков А. Стратегия информационной войны/Ал-др Рудаков, – М: “Атеней”, 2003. -148 с.
Социальная коммуникация и социальное управление в экоантропоцентрической и семиосоциопсихологической парадигмах / Отв. ред. Т.М.Дридзе: В 2 кн. М.: ИС РАН, 2000, -155 с.
Траут Д., Райс Э. Позиционирование. Битва за умы/Джек Траут, Эл Райс/.- Питер, 2007., – 272 с.
Чуганов Е.Г. Международно-правовые стандарты и нормы в области противодействия терроризму// Российский следователь, 2004.- №12.- С.39-44.
Шарп Дж. От диктатуры к демократии: концептуальные основы освобождения: библия ненасильственной революции / Дж. Шарп, Б.Дженкинс. ? Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. ? 224 с.
Юрьев А.И. Политическая психология терроризма / А.И. Юрьев // Психология и психопатология терроризма. Гуманитарные стратегии антитеррора. – С-Пб., 2004. – 223 с.