УДК343.341(477):323.28(048)

Рижов Ігор Миколайович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Статтю присвячено аналізу сутності та перспектив реалізації дієвих механізмів врегулювання  кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму.

Ключові слова: Тероризм, профілактика тероризму, кризова ситуація.

Рыжов И.Н. О перспективах усовершенствования стратегий противодействия терроризму.

Статья посвящена анализу сущности  и перспектив реализации действенных механизмов урегулирования кризисных ситуаций социального характера в контексте профилактики терроризма.

 Ключевые слова:  Терроризм, профилактика терроризма, кризисная ситуация.

Ryzhov I. Perspectives on improvement strategy countering terrorism

This article analyzes the nature and prospects of implementation of effective mechanisms for crisis management in the social context of prevention of terrorism.

Keywords: Terrorism, the prevention of terrorism, the crisis situation.

Постановка проблеми. Після сумно відомих подій 11 вересня 2001 року людство вступило в чергову фазу еволюції цивілізаційних процесів. Подію, що відбулася в цей день не можна розглядати як випадкову: закономірність подібних трагедій визначається відповідними процесами, що протікають в суспільстві. Першопричини таких кризових станів приховані в проблемах соціального управління. Зміна, або примусова корекція його алгоритму часто призводить до соціального конфлікту. Подібні процеси мають властивість повторюватися в процесі еволюційного розвитку людського суспільства, причому з плином часу їх масштаби збільшуються, якісні характеристики поліпшуються, вбираючи досягнення технічного та технологічного прогресу, породжуючи нові, більш ефективні способи протистояння сторін. Сто років тому тероризм у російському  національно-визвольному русі зіграв ключову роль. Спрямований він був проти царського самодержавства, яке в свою чергу боролося не з причинами, що породили конфлікт, а з його виконавцями. Тоді конфлікт був локальним, на рівні ізольованої системи в масштабах 1 / 6 частини планети. Зараз відбувається щось схоже, але на рівні системи більш високого, планетарного (глобального) порядку. І знову світове співтовариство в гонитві за виконавцями не звертає уваги на першопричини цієї кризи, усунувши які людство назавжди позбавить себе від подібних соціальних конфліктів [2,13].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена достатня кількість праць науковців різних спеціальностей як у вітчизняній літературі, так і в працях закордонних авторів. Науково-теоретичній розробці проблеми боротьби із тероризмом присвячена певна кількість праць науковців різних спеціальностей. Достатньо глибоко соціально-політичні аспекти проблеми тероризму проведені терологами В.В.Вітюком, С.Я.Голосовим, Ю.С.Горбуновим, С.Г. Кара-Мурзою, Ю.М.Антоняном Б.Корз’є, Р.Фірі, Б.Дженкінсом, М.Креншоу, Р.Малей, А.Шейлі та деякі іншими. У розвиток сучасної контртерористичної  парадигми суттєвий внесок зробили такі українські дослідникіи: В.Ф.Антипенко, О.П.Богданов,  Т.С.  Бояр-Созонович,  В.О.Глушков, В. С. Горбатюк, В.П. Ємельянов, В.В. Крутов, В.В.Остроухов, В.А.Ліпкан, та інші.  Більшість досліджень присвячено кримінологічному аспекту тероризму як злочину: досить повно розроблено класифікацію та топологію тероризму, розроблено методологічні основи й організаційні технології протидії внутрідержавному та міжнародному тероризму. Залишаються недостатньо вивченими концептуальні та методологічні засади генеральних стратегій національної безпеки в контексті протидії кризовим станам що провокують тероризм, теоретичні засади функціонування державної (загальнонаціональної) системи  контртероризму, здійснення державного контролю в цій сфері.

Окреслене коло проблем визначає актуальність даної теми і створює умови для формування нових  комплексних антикризових та контртерористичних технологій з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. Необхідність науково-теоретичного дослідження механізмів інформаційно-психологічного впливу терористичного насильства та проблеми пошуку нових технологій протидії йому, як і багато інших актуальних проблем ціною в людську трагедію, що стоять перед суспільством в даний час та вимагають негайної відповіді і обумовило мету даної статті. Основним завданням даної  роботи є окреслення основних підходів до формування стратегій нейтралізації кризових ситуацій та протидії тероризмові на основі соціально-інформаційних технологій.

Виклад основного матеріалу. Об’єктом тероризму є існуюча система соціального управління. Враховуючи те, що управління, в тому числі і соціальне відноситься до специфічних інформаційних процесів, можна зробити висновок, що зміна алгоритму соціального управління це результат  перерозподілу інформаційного ресурсу.

Тероризм являє собою складне, багатомірне явище. Крім правових, він торкається цілого ряду інших проблем – психологічні, історичні, технологічні й т.п. Все це спричиняє ту обставину, що світовому співтовариству дотепер   не вдалося виробити оптимальних стратегій боротьби з ним. Саме цей факт й обумовлює необхідність більш детального аналізу стратегій боротьби з тероризмом, їх позиціонування в свідомості громадського населення, в інтересах якого ця боротьба ведеться.

Отже, сьогодні існує щонайменше три концептуальні стратегії боротьби з тероризмом [6,8]. Власне насильницьке протиборство в контексті боротьби за існування, результатом  якої  служить загибель найменш пристосованих до даних умов життя індивідуумів (соціальних груп і систем) і виживання більш пристосованих, тобто певні еволюційні процеси,  боротьба як знищення  супротивника (класового, економічного і т.п.) ворога в ході воєнних дій і таємних операцій, або превентивне забезпечення неможливості його повноцінного функціонування, т.зв. інформаційна чи “безкровна” боротьба. Як гіпотетичний, можна розглядати варіант гуманної війни з тероризмом, коли нейтралізація теророґенності виробляється шляхом недопущення теророґенних факторів, шляхом домовленостей і взаємних поступок [13,14].   Позиціонування стратегій припускає обмежене число стратегій, що є ключовими, тобто можуть принести бажані результати. Перші дві вже втратили свої позиції, у всякому разі в практиці боротьби з міжнародним тероризмом,  підтвердивши свою неефективність і нецивілізованість.  Вважаємо, що перспективними є такі стратегії боротьби з тероризмом, в основі яких відсутні ознаки фізичного насильства, а основний натиск робиться на розумний компроміс, що враховує інтереси конфліктуючих сторін. Дотримання їх дозволяє суспільству, чи соціальній системі, визначити оптимальний алгоритм соціального управління, при якому тероризм неможливий як у сьогоденні, так і в майбутньому. Боротьбу з тероризмом варто розглядати як контрольований, свідомий процес, у результаті якого з’являються добре продумані, детально розроблені ще до початку формальної реалізації стратегії. Позиціонування стратегій боротьби з тероризмом піднімає роль планування спеціальних заходів щодо протидії і профілактики тероризму на більш  високу ступінь, припускаючи участь аналітики в процесі вироблення стратегії, саме у виробленні стратегії, а не в простому підборі її складових з наявного арсеналу доступних засобів.

До початку напрацювання будь-яких методик запобігання та стратегій врегулювання кризових явищ  соціального характеру, слід визначити їх сутність та проаналізувати першопричини, умови формування.  Криза – це стан системи, при якому неможливо одночасне задоволення інтересів двох і більш груп, що прагнуть до різних цілей.  Криза в соціальних системах – це кінцевий результат багатостадійного процесу патологічних змін у змісті і формах життя населення, серйозних порушень механізму контролю в політиці, економіці, культурі, наслідком яких є  вибух  масового невдоволення. Фактично, криза в соціальних системах завжди є антропогенним фактором, або соціальним конфліктом, тобто  її базисом є діяльність людини або окремої соціальної групи [19,20].

Соціальний конфлікт – це вже характерна ознака  кризової ситуації. Кризі  часто передують конфлікти, але не кожний конфлікт породжує соціальну кризу. Особливість таких конфліктів в тім, що вони завжди трьохсторонні, і третьою стороною завжди є соціальна підсистема, яку наділено керуючими функціями,  і від правильності  її дій, або від коректності або оптимальності алгоритму, залежить подальший перетік подій. Деколи, ворогуючі сторони на певному етапі об’єднуються проти третьої.  Криза соціальної системи – наслідок  недосконалості соціального управління, політичного або ідеологічного менеджменту, тобто підсистеми,   що генерує алгоритм соціального управління та не в змозі  впорядковувати взаємодію між людьми шляхом регулювання соціальних відносин між ними.

У загальному випадку рівноважний стан між суспільством як суб’єктом права і владою забезпечується зваженою правовою політикою, що передбачає можливість оптимальної корекції алгоритму соціального або політичного управління, відповідно до рекомендацій і побажань окремих членів суспільства, природно у встановленому  порядку. У тому випадку, коли порушується діалектична сутність управління — виникає ситуація, коли незгода чи соціальний протест окремих членів суспільства проти встановленого суспільного порядку або окремих його елементів породжує соціальний конфлікт, сукупність яких і визначає стан суспільства як кризовий.

Форма кризових явищ соціального характеру еволюціонує відповідно до стану напруженості соціального конфлікту від звичайних, в межах дозволеного правовими та моральними нормами, соціальних дій протестного характеру – мітинги, страйки, марш протесту та т.п. до екстремістської та терористичної діяльності [16,20].

Криза, як соціальний процес, виникає задовго до появлення соціальних процесів з ознаками протестної діяльності  та  має латентну, або скриту частину. Історичний досвід свідчить про те, що будь-яка спроба вирішення кризової ситуації на етапі відкритої протидії (непокори) значно ускладнює процеси контролю, робить всі можливі антикризові заходи марними. Силові заходи з боку влади однозначно будуть розцінені широким загалом як терор, та позиціоновані на користь  протестуючих.  Навіть у випадку успішності таких заходів та досягнення  компромісу, про кінець соціальної кризи говорити зарано, навпаки, досить складно вирахувати де і коли спалахне знову. Соціальний резонанс  будь якої протестної дії, навіть без  ознак правопорушень, може бути не прогнозованим, коли його вчинено на екстремальній фазі латентного соціального конфлікту.

Технології аналізу передумов соціальних конфліктів з метою їх нейтралізації за рахунок оптимальної корекції алгоритму соціального управління  на цей час не існує взагалі, оскільки будь-яке оперативне реагування починається тільки за наявності факту або наміру протестної діяльності, та ще й за підозри можливого насильства. Вважаючи те, що ми живемо в постіндустріальному суспільстві, фізичне насильство в проведенні будь яких соціальних трансформацій такий же архаїзм як і боротьба з протестно налаштованими прошарками населення за допомогою репресій та обмежень. Ідеолог усіх кольорових революцій (до речі – більшість з них вдалих) на пострадянському просторі Джин Шарп [20] наводить понад 200 методів ненасильницької боротьби проти так званих «політичних опонентів» – фактично представників існуючої влади.  Багато з них використовується і зараз. Можна погодитись з думкою щодо їх демократичності, але тільки не у випадку, коли такі заходи стають замовними і люди приймають в них участь не за власним бажанням а за гроші. Певні політичні сили використовують кризові явища соціального характеру та ситуацію навколо них системно задля задоволення власних політичних амбіцій насамперед для формування інформаційного впливу з метою приниження політичних опонентів – це вже різновид ідеологічної боротьби або інформаційної війни, типовими фазами якої є екстремізм і тероризм і необов’язково з ознаками фізичного насильства. Правильно поданий заклик або лозунг інколи має більш катастрофічні наслідки ніж теракт у формі підпалу або вбивства.

Отже, якщо тероризм розглядати як різновид кризового  явища соціального характеру, то технологія протидії має базуватися на застосуванні, у першу чергу, адекватних, що випливають з його інформаційної сутності,  технологій – суспільно моральної (неприйняття терористичних засобів у боротьбі, як і насильства в цілому, закладене на рівні підсвідомості) та соціально-інформативної (передбачає оперативне реагування на всі передумови соціальних конфліктів із використанням управлінських засобів коригування алгоритмів соціального управління з метою їх недопущення, або, якщо таке неможливе, зменшення гостроти, у тому числі шляхом певних раціональних поступок з боку влади, що, як правило, потребує оптимізації алгоритму соціального управління та корекції правового поля). Репресивна, або соціально-правова концепція протидії  подібним явищам (базується на реалізації в суспільстві певних обмежень та заборон на таку діяльність з боку керуючої системи, із використанням системи права, як регулюючого інструмента) прийнятна лише на стадії ліквідації і з певними обмеженнями, оскільки при цьому ігнорується внутрішній стан індивідуума, передумови та причини терористичної діяльності, навіть у тому випадку, коли вони обумовлені та можуть бути зрозумілі або виправдані [9-14].

Проблема пошуку оптимального управління соціальними процесами існувала протягом  всієї історії розвитку цивілізованого суспільства. Тероризм, так само як і протидія йому – специфічний соціальний процес, у якому стратегічно важливою задачею -  генеруючою стратегією, є переконання, з використанням насильства,  певної частини громадянського суспільства, як правило, меншої, але більш прогресивної чи соціально активної, у правильності алгоритму соціального управління (генеральної стратегії), обраної більшістю, або навпаки. Генеральна стратегія може бути помилковою, побудованою на обманах і помилках, однак підтримувана більшістю може панувати в суспільстві протягом  конкретного історичного періоду, як це було зі стратегією побудови світлого комуністичного майбутнього, німецьким фашизмом і т.п.. Успіх тероризму як генеруючої стратегії соціального управління, так само як і тієї чи іншої стратегії боротьби з тероризмом, в остаточному підсумку визначається наскільки дана стратегія підтримується загальною масою цивільного населення.

У контексті нашого уявлення, позиціонування стратегій боротьби з тероризмом це об’єктивно усвідомлений, систематично повторюваний процес сприйняття соціальним середовищем стратегій боротьби з тероризмом, як способом  нав’язування чи примусової корекції стратегій соціального управління в суспільстві, визнаних переважною більшістю громадськості.

У позиціонуванні основний упор замикається  на сутності стратегій, що превуалюють над процесами, за допомогою яких вони формуються. Сучасні стратегії соціального управління, у тому числі і боротьби з тероризмом, визначаються під впливом і в інтересах більшості представників конкретних соціальних утворень і процесів.  При цьому успіх цих стратегій, відповідно і успіх боротьби з тероризмом у цілому, визначається не ефективністю планування й організації антитерористичних кампаній, а сприйняттям цих стратегій з боку цивільного населення, навіть потерпілого від тероризму.

Інформаційну протидію кризовим явищам соціального характеру необхідно будувати на різних етапах його прояву, насамперед на етапі прихованої фази формування [4,13,15]. Подібна соціально-інформаціологічна або моніторингова технологія може бути представлена ланцюгом взаємовизначаючих подій: моніторинг; визначення передумов; ситуаційне моделювання; аналіз потенційних наслідків соціальних конфліктів; синтез коригувального (управляючого) впливу; корекція алгоритму соціального управління; позиціонування та стратегічне планування боротьби кризовими явищами соціального характеру, насамперед з тероризмом; нейтралізація передумов; мінімізація наслідків (у разі виникнення).

Слід  акцентувати увагу на те, що в існуючих стратегіях боротьби з тероризмом упор робиться на терористичну діяльність як факт що відбувся, що вимагає застосування сили, і не достатньо уваги приділяється технологіям превентивної нейтралізації соціальних конфліктів, які виступають глибинними соціальними причинами тероризму. Автор впевнений в перспективності соціально-інформаційних технологій протидії тероризму. Їх сутність зводиться до елементарного – простіше усунути передумови терористичної діяльності через конформні реформи і своєчасну корекцію алгоритму соціального управління, ніж нейтралізувати соціальний конфлікт, який може коштувати стабільності влади, а народу – спокою і безпеки.

Підсумовуючи зазначимо, що питання організації  ефективності протидії тероризму стало ключовим моментом як внутрішньої політики багатьох країн, так і актуальним питанням міжнародної взаємодії різних країн. Основне тактичне завдання спецслужб у боротьбі з тероризмом чинне сьогодні – нейтралізація терористів, їх організацій та навіть держав – виконується, витрачаються величезні кошти, але терористичний рух не стихає, і кожен день призводить до нових жертв. Заходи з попередження терористичної діяльності, на жаль, не завжди дієві. Сучасний тероризм потребує розробки нових концептуальних підходів, оскільки існуючий алгоритм протидії тероризмові показав свою нездатність забезпечити спокій у суспільстві, свідоцтвом тому є затяжна антитерористична кампанія, результати якої важко назвати позитивними. Єдино прийнятною зброєю проти кризових явищ соціального характеру може бути оптимальна технологія соціального управління, здатна, з огляду на інтереси всіх підсистем суспільної системи, виробити оптимальну стратегію нейтралізації соціальних конфліктів. Запорукою ефективності стратегій протидії тероризмові є досконале та своєчасне їх позиціонування, операції.

Реформація правових відносин як об’єктивна необхідність сьогодення вимагає поєднання  юридичних методів протидії із соціально-інформаційними та потребує подальших розвідок, у тому числі й у напрямку підвищення ефективності боротьби  із тероризмом шляхом перенесення центру тяжіння у  з караючих заходів на прогнозування та соціальну профілактику.

Список використаних джерел:

1. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. Международно-правовые подходы / В.Ф. Антипенко. – Киев : ЮНОНА-М, 2002. -723 с.
2. Антонян Ю.М. Терроризм. Криминологическое и уголовно–правовое исследование / Ю.М. Антонін. -М.: Щит-М, 2003. – 306 с.
3. Глушков В.А. Политико-правовые аспекты становления борьбы с терроризмом в Украине / В.А. Глушков // Український часопис прав людини. -1996. -№2. – С. 31-35.
4. Гриб Н.Н. Информационно-психологическая сфера как ведущее звено системы противодействия тероризму / Н.Н. Гриб // Российский следователь.- 2004. – №6. – С.20-24
5. Дженикс Б. Интернациональный терроризм: новая форма конфликта / Б. Дженикс. – М.: Междунар. Отношения, 1982. -147 с.
6. Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом / Г. Деникер // Терроризм в современном капиталистическом обществе. -Вып. 2. -М., 1982. -С. 76-80.
7. Ємельянов В. П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості / В. П. Ємельянов. -Х., 2001, -320 с.
8. Концептуальный проект. Модель Национальной программы противодействия терроризму и экстремизму / В. С. Горбатюк, М. Г. Гуцало, В. В. Титов, А. С. Шаповалов. – К.: МАЕ, 2005. – Свидетельство о регистрации авторского права № 13982 от 29.08.2005.
9. Крутов В.В. Методологічні підходи до підвищення ефективності боротьби з тероризмом в Україні / В.В. Крутов // Тероризм і боротьба з ним. – К., 2000. -Т.19. – С. 138-140.
10. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру /В.А. Ліпкан// Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. -2000. – Вип. 8. – Одеса: Юридична література. –  С. 224 – 230.
11. Остроухов В.В. Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору: автореф. дис. д–ра філос. наук: 09.00.05 / В.В. Остроухов. ? К., 2001. ? 36 с.
12. Петрищев В.Е. Правовые и социально-политические проблемы борьбы с терроризмом / В.Е. Петрищев // Государство и право.  -1998. -№ 3. -С. 68- 78.
13. Рижов І.М. Проблемні питання визначення тероризму в контексті теорії соціального управління / І.М. Рижов // Підприємництво господарство і право. – 2009. -№11. -С. 44-48.
14. Рижов І.М. Стратегічне планування боротьби з тероризмом в Україні: сутність, стан та перспективи вдосконалення / І.М. Рижов // Вісник запорізького юр. Інституту. – 2009. – №3.  -С 140-149.
15. Рудаков А. Стратегия информационной войны/Ал-др Рудаков, – М: “Атеней”, 2003. -148 с.
16. Социальная коммуникация и социальное управление в экоантропоцентрической и семиосоциопсихологической парадигмах / Отв. ред. Т.М.Дридзе: В 2 кн. М.: ИС РАН, 2000, -155 с.
17. Траут Д., Райс Э. Позиционирование. Битва за умы/Джек Траут, Эл Райс/.- Питер, 2007., – 272 с.
18. Чуганов Е.Г.  Международно-правовые стандарты и нормы в области противодействия терроризму// Российский следователь, 2004.- №12.- С.39-44.
19. Шарп Дж. От диктатуры к демократии: концептуальные основы освобождения: библия ненасильственной революции / Дж. Шарп, Б.Дженкинс. ? Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. ? 224 с.
20. Юрьев А.И. Политическая психология терроризма / А.И. Юрьев // Психология и психопатология терроризма. Гуманитарные стратегии антитеррора. – С-Пб., 2004. – 223 с.

Рыжов Игорь Николаевич

доктор юридических наук, доцент,

глава Института терророгенеза

 ТЕРРОРОГЕНЕЗ КАК ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЙ БАЗИС

БОРЬБЫ С ТЕРРОРИЗМОМ

Постановка проблемы. Эволюция человека сопровождалась борьбой за существование с другими биологическими видами, причём эта борьба  заканчивалась одинаково: вид-конкурент вытеснялся человеком из его экологической ниши и уничтожался на всём пересечении своего ареала с ареалом Homo sapiens. Устрашение, как форма навязывания человеком своей воли окружающей  природе проявлялся с того момента, когда человек почувствовал свое превосходство перед остальными, взяв в руки палку – оружие и добыв огонь. Этот процесс изначально происходил с применением насилия во всех возможных формах, в следствии чего, образ человека стал ассоциироваться с угрозой безопасности для любого представителя животного мира, т.е. вызывать животный страх. Со временем, в процессе борьбы за территории, человек разумный стал метить свои владения, накалывая на пограничный столб головы тех, кто пытался посягнуть на них, но был уничтожен. Традиционно, наверное, на подсознательном уровне, череп с костями является основой семантического образа смертельной опасности, знаком всем как предостережение – не влезай, убьет!

К сожалению, необходимо признать что террор и терроризм, в основе которых лежит технология устрашения посредством различных форм организованного насилия  – эти социальные процессы стали характерным признаком современной эпохи. Отличительной чертой современного терроризма стала адаптация высоких технологий для достижения своих целей, при этом собственно террористические акты стали лишь элементами, своеобразным сырьем таких социально-информационных технологий. На фоне прогрессирующего роста теророгенного потенциала современных экстремистских групп наблюдается традиционное отставание систем противодействия, что дает возможность не только влиять на локальные политические процессы, но и управлять геополитической активностью государств.

Несмотря на давность этой проблемы, нет единого представления о том, какие действия следует считать террористическими. Оценка во многом зависит от политических симпатий, религиозных убеждений и национальной принадлежности: тот, кто для одних террорист, для других – борец за свободу [1].

Анализ публикаций. В работах современных ученых терроризм исследовался в разнообразных срезах: социальном, философском, юридическом, политическом, экономическом, военном и т.п. При этом основное внимание отводилось описанию терроризма как типологической категории. Совокупная база знаний о терроризме отечественных исследователей может быть условно распределена на две части, которые дополняют друг друга. Первая базируется на анализе информации о движущей силе современного терроризма, описании технологии и следствий террористических актов, включает работы, посвященные социально-криминологическому и уголовно-правовому историографическому исследованию терроризма как разновидности преступной деятельности (Ю.М. Антонян, Н.С. Беглова,В.А. Глушков, К. Даазе,  В. В.Лунеев и др.) [1, 3-6, 13]. Терроризм как криминогенную целостность с учетом трансформаций в обществе наиболее детально исследовал В.П. Емельянов [4] .

Вторая часть объединяет в себе анализ терроризма, как элемента социальной системы, и научно-методические и практические рекомендации по организации противодействия (В.Ф. Антипенко,  Г. Деникер, В.В Крутов, В.А. Липкан и др.) [2, 7, 9, 12].

Изучение конкретных видов террористической деятельности во всем их многообразии имеет для ученых огромный теоретический интерес, поскольку это явлением имеет массу специфических особенностей. Всегда существуют некие обстоятельства, под влиянием которых терроризм возникает и которые определяют его активность. Поэтому для поиска оптимальных способов борьбы с ним, особенно важно изучить причинно-следственные связи и условия – это основная задача изучения терроризма в целом. Современная методология противодействия терроризму должна базироваться на понимании самого феномена борьбы как творчески-конструктивного принципа деятельности и на научно обоснованной планомерной системе противодействия терроризму как антисоциальному явлению [6, 14].

То, что подход к противодействию терроризму должен быть научным – очевидно. Это настолько сложный и многогранный социальный процесс, что и арсенал  исследовательских приемов должен быть максимально широк. Он  предполагает использование всего доступного арсенала исследования социальной среды: социологии, политологии, права и т.п. Основой методологии исследований должна стать философская методология понимания реальности.

Целью данной публикации является исследование  перспектив  использования в качестве гносеологического базиса борьбы с терроризмом терророгенеза – научного направления, изучающего многостадийный процесс зарождения, формирование и развития терроризма.

Изложение основного материала. Закономерно, что эффективность борьбы с терроризмом зависит от возможностей системы противодействия этот опасному социальному явлению.

Вопрос определения сущности терроризма является полемическим и доныне. На фоне лозунгов борьбы с терроризмом, каждая из воюющих сторон его трактует и понимает по-своему. Да и в лагере борцов с терроризмом нет единства в понимании сущности данного процесса. Попытки дать правовую оценку терроризма, как правило, сводятся к его квалификации как уголовно уголовного преступления. Терроризм как вид преступной деятельности, в рамках отдельно взятого общества квалифицирован быть не может именно потому, что представляет собой внутрисистемную фазу социального конфликта между обществом и властью. Попытки определить законодательно содержание терроризма минимум авантюрные, а в условиях перманентной демократии опасны, поскольку имеют целью подчинения несогласных с установленным алгоритмом социального управления. При этом узаконивается применение насилия в отношении несогласных, т.е. легитимизируется террор, а это тоже преступно. Установить кто прав, а кто виноват способна только система более высокого уровня, на основании глубокого объективного социального мониторинга конфликтующих обществ. Такой механизм отсутствует, однако, терроризм, как и многие другие глобальные проблемы, ценою в человеческую трагедию, стоящие перед обществом в настоящее время, требуют немедленного ответа, сформулировать который в состоянии террорология – частная криминологическая теория, изучающая террор, основные виды и формы его проявления, причины, личность террориста, меры по предупреждению террора и терроризма, активно зарождающееся ныне направление криминологии. Успех в борьбе с терроризмом немыслим без глубокого научного исследования  терроризма как социального процесса. Требуются дополнительные усилия по развитию и совершенствованию научно-методологической основы глобальных контртеррористических технологий, теоретических основ и элементов мониторинга терроризма, системы научной поддержки и позиционирования принимаемых ООН стратегий и норм национального и международного права в борьбе с терроризмом на основе результатов мониторинга и прогнозирования терророгенности сложных социальных систем. В данном контексте перспективным является развитие терророгенеза  (от лат. «террор» – страх, от греческой «генез» – происхождение), научного направления, изучающего многостадийный процесс зарождения, формирование и развития терроризма, совокупность исторических, социальных, юридических, криминологических и других процессов, протекающих в обществе, которые определяют происхождение и историко-эволюционное формирование терроризма [14, 15].

Базовым в понятийном аппарате терророгенеза является понятие терророгенности – способности социума к использованию террора в качестве главного инструмента в разрешении конфликта. Терророгенность это специфическое свойство социальных систем. Применение системного подхода к изучению терроризма позволяет выделить терророгенность как универсальное свойство любой социальной системы, независимо от ее положения в стратификационной иерархии, пространственных и временных характеристик. Терророгенность возникает в результате детерминаци (модуляции) условий возникновения и протекания конфликта (терророгенных факторов) специфическими условиями социальной среды. Движущей силой терророгенеза есть социальное управление.

Терроризм необходимо рассматривать как процесс, сопутствующий социальному управлению, следовательно, этапы развития и эволюции терроризма определяются стадиями развития общества, как субъекта управления, и отношением составляющих его социальных структур (подсистем) между собой в рамках данного конкретного общества. В качестве базовых периодов развития терроризма, на мой взгляд, удобно рассмотреть периоды социального прогресса, определенные в теории постиндустриального общества и представленные в качестве триады «доиндустриальное – индустриальное – постиндестриальное» общество. В качестве составляющих социальных подсистем необходимо рассмотреть универсальный вариационный ряд типовых форм социальных объединений, присутствующих в каждом из описанных выше обществ, градуированных по абстрактно-количественным показателям (масштабности или глобальности). Элементарной частицей любой социальной системы является личность (индивид). В качестве элементов любой социальной системы выступают социальные группы. Благодаря социальным отношениям (социальным связям), возникающим между индивидами, индивиды соединяются в определенные устойчивые объединения, которые могут выступать в разных формах и разных видах. Созданные на основе социальных отношений социальные группы называют социальными общностями.

Социальные институты определяют значимую роль в формировании теророгенности социальных систем, в особенности если они имеют власть и легализованное право использовать насилие (армия, полиция, т.п., в постиндустриальном обществе – средства массовой информации).

Для понимания терророгенеза, необходимо изучить закономерности появления и протекания социальных конфликтов между различными типами социальных общностей, детерминированных спецификой социального прогресса, характерного для рассматриваемого типа общества.

  Методы современного терроризма получили  развитие  в результате индустриализации и информатизации общества. Для деморализации и устрашения огромных масс совсем не обязательно помещать их в концентрационные лагеря. Современные информационные технологии позволяют достичь желаемого эффекта гораздо менее численными жертвами, но более эффективно донести величину опасности до каждого члена масс, вызвав у индивидуума невротический страх. Огромное значение поддержка средствами формирования информационного пространства.

Связь между управляющей и управляемой системами осуществляется при помощи информации. Можно выделить прямой и обратный управляющие информационные потоки, прямой – информация, которая поступает из управляющей системы в управляемую и служит основой для выработки управленческих решений. Обратный – информация, поступающая от управляемой системы в управляемую, и должна учитываться для коррекции управленческих решений. Прямой поток – может быть представлен в виде совокупности предписываемых норм и правил, обратный – в виде прав и свобод. Роль носителя информации для обоих потоков выполняет информационная система общества. Степень информатизации гражданского общества, а именно способность объективно и в кратчайшие сроки  информировать большие объемы населения, и определяет степень эффективности терроризма.

 Индикатором работы системы социального управления является реакция управляемой системы на управляющее воздействие.  Наличие социальной напряженности свидетельствует о необходимости коррекции. При нормальном алгоритме социального управления управляющая система корректирует управляющее воздействие с учетом реакции управляемой системы, социальная напряженность автоматически снимается. В случае сбоев, напряженность перерастает в социальный конфликт. Вероятность перехода подобного рода социального конфликта в стадию терроризма наиболее велика.

Террор и терроризм, несмотря на существенные принципиальные различия, на наш взгляд, имеют общие корни – они являются завершающей фазой социального конфликта, порожденного несовершенством системы социального управления обществом. Процесс перерастания социального конфликта в насильственную фазу определяется совокупностью свойств гражданского общества и характеристик конфликтующих сторон.

Если террор – форма давления государства на гражданское общество с целью сохранения политического режима, то террористическая деятельность, это форма протеста против существующего общественного порядка. При этом, главной целью террористов является как уничтожение конкретных личностей, так и устрашение общества с целью разрешения конкретных политических конфликтов, разрешение которых традиционным путем невозможно, вплоть до массовых беспорядков и широкомасштабных военных операций. В основе террористической деятельности лежит социальный конфликт, для разрешения которого необходимо заставить власти принять то или иное политическое решение.

Антитеррор – процесс организованного противодействия террористической деятельности. Его содержание на современном этапе предполагает, в основном, выявление и уничтожение террористических элементов. Как показывает историческая практика, борьба с терроризмом в форме физического устранения террористов не эффективна. Решается главная задача – пресечение преступления, однако не устраняет его мотива. В широком смысле, борьба с терроризмом может рассматриваться как функция системы социального управления. В современном представлении понятия, его сущность сводится в основном к организации профилактики и пресечения и террористической деятельности. На наш взгляд, процесс антитеррористической деятельности предполагает, прежде всего автокоррекцию алгоритма социального управления на базе глубокого мониторинга социума – гражданского общества, моделирования возможных вариантов социальной напряженности с целью прогнозирования возможных стадий социальных конфликтов, порождаемых ими, стратегического планирования и управления.

В общем случае террористическая деятельность – крайняя форма реакции управляемой системы – гражданского общества, либо некоторых ее элементов, на конкретные методы, используемые управляющей системой. Первопричиной террористической деятельности является, прежде всего, несовершенство системы социального управления. Неспособность найти компромисс – это и есть пример несовершенства системы социального управления. Общество хронически будоражат симптомы этого заболевания – социальные конфликты. Как показывает исторический опыт, подобного рода конфликты невозможно устранить путем ужесточения управляющего воздействия. Единственно правильный путь решения – оптимальная коррекция алгоритма социального управления. Это единственно правильная цивилизованная форма разрешения социальных конфликтов, доведенных до стадии применения террористических методов.

Терроризм можно рассматривать как форму организованной преступности, жертвой которой есть общество, а целью – власть.   Мотив терроризма – изменение алгоритма социального управления. Это более широкое понятие, нежели простая попытка повлиять на принятие решения органами власти. Ведь решение органов власти, в особенности в области хозяйственно-экономической деятельности, не всегда имеют политическое значение. В условиях перманентной демократии любая попытка повлиять на решение власти может привести к масштабному социальному конфликту [17].

Сущность понятия «терроризм» как процесса сводится, в конце концов, к вере в возможность перестройки мира путем использования террористических методов. Прежде всего, это использования метода запугивания населения, как правило, того, которое не имеет отношения к конфликтующим, с целью психологического давления на более сильного участника конфликта, который занял принципиальную позицию. Именно трехгранность конфликта  специфично отличает терроризм от уголовного преступления. При этом есть обязательное условие – наличие фактора массового запугивания, иначе этот конфликт будет типичным уголовным преступлением.

Выводы. Изучение конкретных видов террористической деятельности во всем их многообразии имеет теоретический интерес как специфическая особенность явления. Учитывая то, что основной задачей изучения терроризма есть поиск оптимальных путей для борьбы с ним, особое значение приобретает изучение причинно – следственных связей, условий, которые оказывают содействие возникновению терроризма и определяют его активность.

Особое место в развитии системы превентивных мер противодействия терроризму отводится исследованию его многоуровневой причинно-следственной детерминации в контексте реалий настоящего времени, научному прогнозированию активности терроризма с учетом геополитической характеристики и особенностей процесса социально-экономических и политических трансформаций в отдельных государствах.

Нужны дополнительные усилия по развитию и совершенствованию терророгенеза как научно – методологической основы глобальных антитеррористических технологий;  системы научной поддержки и позиционирования принятых стратегий и норм национального и международного права в борьбе с терроризмом; мониторинга исторических, социально-политических, юридических, криминологических и других процессов, происходящих в обществе и  определяющих происхождение и историко-эволюционное формирование терророгенности социальных систем (склонности к применению тактики терроризма при решении социальных конфликтов).

На основе результатов прогнозирования терророгенности сложных социальных систем, могут быть сформулированы оптимальные стратегии предупреждения и  профилактики  террористической деятельности, что является одной из главных задач системы борьбы с терроризмом.

Ключевые слова: терроризм, теророгенез, система борьбы с терроризмом.

Статья посвящена исследованию сущности терророгенеза – научного направления, изучающего многостадийный процесс зарождения, формирование и развития терроризма. Особое внимание уделяется  определению его  значению для формировании оптимальных стратегий борьбы с терроризмом.

Ключові слова: тероризм, теророгенез, система боротьби з тероризмом.

Стаття присвячена дослідженню сутності теророгенеза – наукового напрямку, що вивчає багатостадійний процес зародження, формування та розвитку терроризм. Особливу увагу приділється, його значенню для формування оптимальних стратегій боротьби з тероризмом.

TERROROGENEZ AS BASIS GNOSEOLOGICAL FIGHT AGAINST TERRORISM

Keywords: terrorism, terorogenez,  system to combat terrorism.

The article investigates the essence terrorogenez – scientific direction, studying multi-step process of nucleation, formation and development of terrorism. Particular attention is paid to the definition of its value for the formation of optimal strategies to combat terrorism.

Література:

1. Антонян Ю. М. Природа этнорелигиозного терроризма / Юрий Антонян // Российский следователь. ? 2004. ? № 6. ? С. 13-19.
2. Антипенко В. Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика / Володимир Антипенко. ? К. : НБУВ, 1999. ? 59 с.
3. Беглова Н. С. Терроризм: поиск решения проблемы / Н.С. Беглова // США: экономика, политика, идеология. ? 1991. ? № 1. ? С. 38-46.
4. Емельянов В. П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование) / В’ячеслав Ємельянов. ? М. : NOTA BENE, 2000. ? 320 с.
5. Глушков В. А. Террор и тероризм: соотношение и разграничение / В. М. Глушков, В.П. Емельянов // Российский следователь. – 2012. – № 6. – С. 55-67.
6. Даазе К. Тероризм ? поняття, теорії та стратегії протидії. Результати та проблеми соціально-наукових досліджень / К. Даазе // Насильство, влада, терор. Незалежний культурологічний часопис «Ї». ? 2002. ? № 25. – С. 6-28.
7. Деникер Г. Стратегия антитеррора: факты, выборы, требования. Новые пути борьбы с терроризмом // Терроризм в современном капиталистическом обществе. – М., 1982.  – Вып 2. – С. 76-82.
8. Кара-Мурза С. Г. Тези про тероризм / Саргій Кара-Мурза. ? М., 1999. ? 216 с.
9. Крутов В. В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах / В. В. Крутов // Тероризм і боротьба з ним. ? К., 2000. ? Т. 19. ? С. 147-156.
10. Креншоу М. Организационный подход к анализу политического терроризма / М. Креншоу // Обществ. науки за рубежом. Сер. 4, Государство и право: РЖ. ? 1987. ? № 3. ? С. 128-133.
11. Ліпкан В. А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права: [зб. наук. праць]. – 2000. – Вип. 8. – Одеса: Юридична література. – С. 224–230.
12. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. ? К. : Знання, 2002. ? 254 с.
13. Лунеев В. В. Тенденции терроризма и уголовно-правовая борьба с ним / В. В. Лунеев // Государство и право. ? 2002. ? № 6. ? С. 35-39.
14. Рижов І.М. Основи теророгенності соціальних систем : [монографія]  / І.М.Рижов. – К: Наук.-вид. відділ НА СБ України, 2010. – 232 с.
15. Рижов І.М. Деякі умови формування теророгенності соціальних систем / І.М.Рижов. // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників.-Т.19.-К.: Науково-дослідний інститут “Проблеми людини”, 2000.-С.180-184.
16. Юрьев А. И. Политическая психология терроризма / А. И. Юрьев // Психология и психопатология терроризма. Гуманитарные стратегии антитеррора. ? СПб., 2004. ? 223 с.
17. Яцько А. Тероризм як форма політичної боротьби / А. Яцько // Політика і час. ? 2002. ? № 1. ? С. 68-77.

Публікація статті:

Порівняльно-аналітичне право. Ужгород. – 2014. №3 – Режим доступу: http://www.pap.in.ua/.

 УДК 343.341(477):323.28(048)

 21.07.01 – обеспечение государственной безопасности Украины