Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти ‒ це певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення категорії «процесуальні юридичній факти» є найчастіше згадуваним та вживаним в теорії цивільного процесуального права. Вказана категорія перебуває в одному синонімічному полі з такими подібними категорійними поняттями, як: «юридичні факти в цивільному процесі», «юридичні факти в цивільному процесуальному праві», «цивільні процесуальні юридичні факти». Сама категорія «процесуальні юридичні факти» на претендує на визнання її в якості основоположної та базової для сфери цивільних процесуальних правовідносин, проте її найчастіше вживають та застосовують в науковій сфері з огляд на її зрозумілий юридичний контексті та безпосереднє мовленнєве сприйняття.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлює можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях. В одній із наукових статей мною порушувалось питання щодо існування в українській юриспруденції фактів певної конкуренції у відносинах так званих «теоретиків» та «практиків» цивільного процесуального права [1, с. 362]. Вказана конкуренція, а іноді й не сприйняття науковців практичними працівниками обумовлює у останніх хибні міркування та висловлювання щодо практичного значення теоретичних досліджень з питань визначення понять, завдань або здійснення класифікації різноманітних правових категорій.

Дійсно, теорія і практика цивільного процесуального права часто не знаходять спільного знаменника. Разом з тим, це не є підставою для надання певних переваг у дослідженні тих чи інших цивільних процесуальних явищ суто в теоретичному або практичному аспектах. Як результат, дослідження процесуальних юридичних фактів неможливе без визначення їх поняття, галузевих особливостей, функцій, системи, здійснення класифікації, окреслення динаміки, значення, специфіки та практичного впливу на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на окреслену проблематику процесуальні юридичні факти будуть досліджені з позицій визначення їх функцій. Особливість функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що вказане питання знаходиться одночасно в теоретичній та практичній площинах, що певною мірою задовольнить наукові інтереси «теоретиків» та належним чином буде сприйнято «практиками».

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Функції юридичних фактів досліджували як українські, так і зарубіжні вчені, в т.ч. вчені радянського періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба. Функції процесуальних юридичних фактів в цивільному процесуальному розумінні досліджували Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень присвячених вивченню функцій процесуальних юридичних фактів свідчить недостатній рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самими відкриваючи нові горизонти для нових наукових пошуків.

Мета статті полягає у докладному вивченні функцій процесуальних юридичних фактів в теоретичному та практичному аспектах, що сприятиме визначенню їх ролі та призначення в процесі правового регулювання цивільних процесуальних відносин.

Виклад основного матеріалу. Досліджуючи «функції цивільних процесуальних юридичних фактів» слід виходити з наступних складових цього поняття: «функції» та «процесуальні юридичні факти». Цілком логічно розпочати висвітлення досліджуваного питання з визначення терміну «функція».

Відразу слід зазначити, що термін «функція» був вдало запозичений юристами у математиків після такого як німецький математик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц запровадив його в науковий обіг у 1673 р.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «функція» тлумачиться як призначення, роль чого-небудь [2, с. 1552]. Не залишились осторонь в питанні визначення терміну «функція» і філософи. Зокрема, О.П. Шептулін під «функцією» розумів вплив один на одного елементів цілісної системи, а також її взаємодію з іншими системами (речами), що забезпечує її стійке існування [3, с. 168].

Спроектувавши вказані математико-філософські визначення терміну «функція» в юридичну площину В.Б. Ісаков вказує, що «функція» дозволяє досліджувати взаємодію різних елементів усередині більш складної системи, виявити завдання, які здійснює кожен елемент по відношенню до інших елементів і до системи в цілому [4, с. 57].

Власну думку з цього приводу висловлював В.В. Ярков зазначаючи, що у правознавстві функції зазвичай розглядаються як напрям правового впливу, що виражають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин. Функції як напрямок правового впливу характеризують зміст права, здійснення поставлених перед ним завдань [5, с. 67].

Наступною складовою досліджуваного юридичного поняття є «процесуальні юридичні факти». Як вже було зазначено, в доктрині цивільного процесуального права під процесуальними юридичними фактами розуміють певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Разом з тим, в юридичній літературі зустрічається більш широке визначення даного поняття. Так, С.В. Камчинська під процесуальними юридичними фактами пропонує розуміти конкретну життєву обставину, змодельовану в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [6, с. 28].

Не формулюючи визначення поняття «процесуальні юридичні факти» І.В. Удальцова наголошує, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин [7, с. 401].

Змістовний аналіз юридичної літератури засвідчив, що вчені-процесуалісти, які досліджували різноманітні аспекти процесуальних юридичних фактів в свої наукових працях з певних причин не пропонують визначення поняття «процесуальні юридичні факти». Це, зокрема, випливає з аналізу наявних дисертаційних досліджень В.В. Яркова «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [5], Ж.Ю. Мірошникової «Функції юридичних фактів за російським законодавством» (2005 р.) [8], М.О. Рожкової «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [9]. Нажаль, українські вчені не приділяють особливої уваги питанням визначення поняття «процесуальні юридичні факти», що свідчить про відсутність наукового інтересу до даної проблематики, а з іншого боку відкриває простір для проведення наукових досліджень у цьому напрямку.

Зосереджуючи свою увагу на безпосередній меті даної наукової статті зазначу, що питання визначення функцій процесуальних юридичних фактів для вчених-процесуалістів посідають більш важливе місце в науковому аспекті.

В.Б. Ісаков розглядаючи функції юридичних фактів в загальнотеоретичному розумінні вказує на узагальнену характеристику їх ролі та завдань в механізмі правового регулювання [10, с. 57]. Як наголошує В.В. Ярков один і той самий процесуальний факт «може виконувати різноманітні функції залежно від ситуації, що складається в процесі реалізації норм процесуального права» [11, с. 37].

З огляду на досліджувану проблематику під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

Розгляд змісту функцій процесуальних юридичних фактів слід розпочати з окреслення видів функцій юридичних фактів, які досліджувались вченими в галузі теорії держави і права. Так, у науковій праці виконаній в середині 80-х років минулого століття В.Б. Ісаков виділяв основні, додаткові і спеціальні функції юридичних фактів [10, с. 57-62]. Критикуючи вказаний поділ функцій юридичних фактів В.В. Ярков вказував на незрозумілий критерій виділення спеціальних функцій юридичних фактів, який пов’язаний, на думку В.Б. Ісакова, з включенням юридичних фактів в якості елементів у фактичні склади. Адже основні та спеціальні функції юридичних фактів у ряді випадків рівнозначні. Більшість процесуальних юридичних фактів виконують свої функції як самі по собі, так і у фактичному складі. Тому розмежування функцій юридичних фактів на основні та спеціальні є досить умовним [5, с. 69].

В науковій праці більш пізнього періоду В.Б. Ісаков наголошував, що головна функція, виконувана юридичними фактами в правовому регулюванні полягає у забезпеченні виникнення, зміни або припинення правових відносин. Кожний юридичний факт обумовлює або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі правові наслідки.

Продовжуючи свою позицію В.Б. Ісаков відзначає, що крім своєї основної функції, юридичні факти можуть бути навантажені рядом додаткових функцій. Так, в деяких випадках юридичні факти виконують функцію гарантії законності. Законне прийняття позовної заяви зумовлює правомірність всіх подальших дій. Тому закріплення даних юридичних фактів виступає як важлива гарантія законності.

Ще одна функція юридичних фактів ‒ стимулююча. Норма права впливає на суспільні відносини не тільки тим, що встановлює правові наслідки, а й тим, що пов’язує ці наслідки (позитивні або негативні) з певними юридичними фактами. Поява одних юридичних фактів відповідає інтересам суб’єктів, і вони вживають необхідних зусиль для того, щоб ці факти виникли (підстави для преміювання, заохочення), поява інших юридичних фактів ‒ намагаються уникнути (підстави для застосування заходів відповідальності тощо). Поряд з іншими своїми функціями, вони виконують функцію стимулювання (функцію «батога і пряника»). Закріплення в нормах права тих чи інших юридичних фактів активно використовується законодавством як засіб впливу на поведінку суб’єктів [12, с. 439-440].

Ж.Ю. Мірошникова вказує на достатню різноманітність функцій, що виконуються процесуальними юридичними фактами у правозастосуванні. На її думку, функції, пов’язані з правовими наслідками, виражаються в здатності юридичних фактів обумовлювати виникнення, зміну, зупинення, припинення процесуальних прав, обов’язків і правовідносин, а також у правозабезпечуючій і правоперешкоджаючій функціях. Крім цього, юридичні факти забезпечують дотримання законності, попередній вплив на процесуальну діяльність суб’єктів, обмежують судовий розсуд, а також розсуд осіб, які беруть участь у справі, забезпечують індивідуальне піднормативне регулювання процесуальних відносин [8, с. 107].

В загальному розумінні Ж.Ю. Мірошникова підтримує позицію В.В. Яркова відносно безпідставності розмежування та поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями.

Підтримуючи зазначену позицію щодо безпідставності поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями зазначу, що поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження. Вважаю, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

Законодавець закріплюючи коло процесуальних юридичних фактів визначає правові наслідки за відповідну поведінку учасників цивільного процесу та визначає порядок реалізації ними суб’єктивних прав та виконання ними своїх обов’язків. За допомогою процесуальних юридичних фактів здійснюється оцінка дій або бездіяльності суб’єктів процесуальних відносин.

Процесуальні юридичні факти забезпечують безперервну динаміку процесуальних правовідносин, їх стійкість, стабільність. Вказані факти створюють передумови для усунення перешкод в їх розвитку та впливі на суб’єктів, які намагаються порушувати нормальне протікання судового процесу. В доктрині цивільного процесу сформувався традиційний підхід відповідно до якого функції процесуальних юридичних фактів пов’язують з настанням тріади правових наслідків: виникнення, зміна та припинення процесуальних правовідносин.

Детальний аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

Далі по тексту буде здійснена спроба виокремити та розкрити зміст всіх можливих функцій процесуальних юридичних фактів, з метою задоволення потреб теорії та практики цивільного процесуального права.

1) Процесоутворююча функція. Зміст даної функції проявляється у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження процесуальних правовідносин розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: заяви про видачу судового наказу (ст. 97 ЦПК України), позовної заяви (ст. 118 ЦПК України), заяви в порядку окремого провадження (розділ IV ЦПК України), апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження (ст. 102 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку позовного провадження (ст. 122 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку окремого провадження (ст.ст. 122, 235 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (с. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява, позовна заява або скарга.

Недотримання окреслених вимог заявником або скаржником обумовлює існування наступної функції процесуальних юридичних фактів.

2) Процесоперешкоджаюча функція. Процесоперешкоджаюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд в порядку ст. 121 ЦПК України постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, якщо позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України (недотримання вимог щодо її змісту) або не сплачено судовий збір. Крім цього, суд має право постановити ухвалу про повернення позовної заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України), якщо: 1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) справа не підсудна цьому суду; 5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України; 6) подана заява без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 ЦПК України.

Особливість процесоперешкоджаючої функції, в більшості випадків, полягає в тимчасовому характері її наслідків. Так, наприклад, якщо при поданні позовної не дотримано вимог щодо її змісту, або не сплачено судовий збір суд встановлює в ухвалі про залишення позовної заяви без руху строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Усунення заявником недоліків обумовлює подальший рух цивільного процесу. Підстави для повернення позивачу заяви, у випадках визначених п. 1, 3, 4, 5, 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, також можуть характеризуватись певною часовою тривалістю, яка прямо залежить від суб’єктивних (позивач, який до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову, повторно подає позовну заяву до суду через певний проміжок часу) або об’єктивних (позивач повторно подає заяву про розірвання шлюбу по досягненню дитиною одного року) факторів.

Слід відзначити, що ст. 121 ЦПК України характеризується універсальним змістом, адже її положення поширюються на цілий ряд норм ЦПК України, які у свою чергу містять положення відсильного характеру відносно окресленої статті. Вказана обставина полягає в тому, що положення ст. 121 ЦПК України застосовуються до: неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу (ст. 98 ЦПК України); неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу (ст. 105 ЦПК України); зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК України; заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам ст. 134 ЦПК України; неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ст. 229 ЦПК України); апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 ЦПК України; касаційної скарги не оформленої відповідно до вимог, встановлених ст. 326 ЦПК України; до заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 364 ЦПК України; заяви про скасування рішення третейського суду, поданої без додержання вимог, визначених у ст. 389-2 ЦПК України.

У будь-якому випадку прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів повинна знаходити відображення у вмотивованій та обґрунтованій ухвалі про залишення позовної заяви без руху, адже в судовій практиці частими залишаються випадки постановлення судами невмотивованих ухвал на стадії відкриття провадження у справі. Так, суддею Пустомитівського районного суду Львівської області 16.01.2013 р. було постановлено ухвалу з приводу розгляду позовної заяви про розірвання шлюбу (цивільна справа № 450/141/13-ц) з наступним формулюванням: «Дана позовна заява підлягає залишенню без руху, оскільки, позивачем чітко не сформульовано зміст позовних вимог, що унеможливлює відкриття провадження по справі та розгляду справи по суті» [13]. Інших мотивів для залишення позовної заяви без руху судом сформульовано не було. Ситуація при цьому ускладнюється і тим, що вказана ухвала оскарженню не підлягає.

Наведеним прикладом чітко проілюстровано процесоперешкоджаючу функцію процесуального юридичного факту у вигляді ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, в якій проявляється прихований і відомий лише судді невмотивований суддівський розсуд. Можна погодитись з тим, що самі позивачі готуючи позовну заву допускають порушення або не дотримуються вимог щодо її змісту, закріплених в ст. 119 ЦПК України, а тому ухвали про залишення позовних заяв без руху на перший погляд є обґрунтованими. Проте суддя відображаючи в ухвалі власний суддівський розсуд повинен підкріплювати його належною правовою мотивацією з посиланням на норми матеріального та процесуального права. Крім цього, слід враховувати, що переважна більшість осіб, які звертаються до суду з позовними заявами не володіють юридичними знаннями. На постановлення наведеної в якості прикладу ухвали можуть впливати цілий ряд процесоперешкоджаючих факторів, зокрема: елементарне небажання судді приймати до розгляду подану позовну заяву; завуальоване примушування позивача звертатися за юридичною допомогою для подальшого розгляду справи до юристів або адвокатів; побоювання судді вирішувати складний або не зрозумілий для нього з правових позицій спір [14, с. 151-152].

3) Процесовідкладальна функція. Відповідно до ст. 191 ЦПК України суд наділений правом в процесі розгляду цивільної справи вчиняти процесуальні дії пов’язані з відкладенням розгляду або оголошення перерви в її розгляді.

Відразу слід наголосити, що до процесовідкладальної функції процесуальних юридичних фактів, незважаючи на її назву, яка вказує саме на процедуру відкладення розгляду цивільної справи, будуть віднесені і процесуальні дії суду, пов’язані з оголошенням перерви в її розгляді.

Отже, відкладення розгляду справи може мати місце у випадках, передбачених статтями 130, 158-1, 169, 195, 224, 304, 305, 333 ЦПК України, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб. Процесуальна дія у вигляді відкладення розгляду справи найчастіше реалізується судами для врегулювання питань пов’язаних з неявкою в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними або у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Можна констатувати, що в нормативному та практичному аспектах питання пов’язані із застосуванням процедури відкладення розгляду справи є врегульованими та не викликають серйозних нарікань, що не можна говорити відносно процедури оголошення перерви в розгляді справи.

Частиною 2 ст. 191 ЦПК України визначено, що суд оголошує перерву на час необхідний для цього, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів. Крім цього, відповідно до положень ЦПК України перерва у розгляді цивільної справи може бути оголошена у випадку:

необхідності заміни перекладача у зв’язку з повторним порушенням ним порядку під час судового засідання або невиконання ним розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 92 ЦПК України);

вирішення судом питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162 ЦПК України);

якщо після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим (ч. 4. ст. 195 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи апеляційним судом (ч. 7 ст. 304 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи судом касаційної інстанції (ч. 7 ст. 333 ЦПК України).

Перераховані підстави стосуються оголошення перерви безпосередньо в процесі розгляду цивільної справи.

У свою чергу суд, відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК України має право оголошувати перерви у судовому засіданні, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Дослідження процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні потребує з’ясування змісту таких понять як: «судовий розгляд» та «судове засідання».

Стадія судового розгляду у доктрині цивільного процесуального права та в ЦПК України часто іменується як «судове засідання». Судові засідання відбуваються під час розгляду цивільних справ в місцевих судах, в судах апеляційної та касаційної інстанцій, під час перегляду судових рішень Верховним Судом України. В ЦПК України глава 4 розділу ІІІ, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву «Судовий розгляд». У свою чергу частиною 1 ст. 158 ЦПК України визначено, що «розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні». Виходячи з нормативного визначення, розгляд справи є змістом стадії судового розгляду, а судове засідання ‒ процесуальною формою розгляду справи.

П.П. Гурєєв аргументовано проводить відмінність між судовим розглядом і судовим засіданням вказуючи, що судове засідання є лише всього формою судового розгляду, під яким розуміється як розгляд, так і вирішення судом цивільної справи по суті [15, с. 14].

Як наголошує С.В. Васильєв судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, необхідного для відпочинку. До закінчення розгляду розпочатої справи або до відкладення її слухання суд не має права розглядати інші справи. Головна вимога принципу безперервності судового розгляду полягає не стільки в безперервності самого розгляду справи, скільки в тому, що суд не має права розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше розпочатої справи шляхом винесення рішення по суті. С.В. Васильєв узагальнюючи свою думку зазначає, що якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання у справі має бути розпочато спочатку [16, с. 178].

У свою чергу В.М. Семенов вказує, що безперервність у розгляді однієї судової справи має велике значення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом всіх обставин справи і цілісність сприйняття судом матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її особливостях [17, с. 106]. Висловлена ще у 1982 р. вченим позиція не відповідає сучасним реаліям здійснення судочинства по цивільних справах, проте неодмінно заслуговує на увагу та схвалення.

Оголошення перерви у розгляді справи, на думку О.А. Логінов, це тимчасове зупинення провадження у справі на відносно короткий проміжок часу, яке зумовлене необхідністю вчинення певних процесуальних дій, а також порядком роботи суду [18, с. 180].

Н.Л. Бондаренко більш розширено тлумачить поняття «перерви в судовому засіданні» вказуючи, що це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час в зв’язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також для вирішення окремих процесуальних питань [19, с. 98].

Суд зобов’язаний вживати всіх заходів спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи протягом одного судового засідання. Проте, реалізація такого завдання часто є неможливим, внаслідок причин, що перешкоджають ухваленню рішення по даній справі, або внаслідок існування об’єктивних обставин, що унеможливлюють подальший розгляд справи в даному судовому засіданні.

З огляду на викладене суди змушені вдаватись до процесуальних дій, пов’язаних з оголошенням перерви у судовому засіданні, які не передбачені нормами ЦПК України.

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 3 ст.159 ЦПК України в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні, а не у розгляді справи, може бути викликана необхідністю: задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з поданими письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків (наприклад, для осіб, які страждають на цукровий діабет) тощо. Головна умова оголошення перерви у судовому засіданні полягає в тому, що такі перешкоди мають бути усунені порівняно швидко, без певних ускладнень та обов’язкового до завершення часу роботи суду. Нажаль, в ч. 3 ст. 159 ЦПК України не наводиться навіть приблизний перелік підстав для оголошення перерви у судовому засіданні, а тому перерви у судовому засіданні постійно трансформуються у перерви в розгляді справи.

У підтвердження висловленої позиції слід розглянемо простий приклад із судової практики. Кожна особа має можливість ознайомитись на офіційній веб-сторінці будь-якого місцевого суду зі списком справ призначених до розгляду з якого вбачається, що судді призначають розгляд справ протягом робочого дня з інтервалом переважно у 30 хвилин або одну годину між судовими засіданнями. Розпочавши судове засідання суддя часто змушений оголошувати перерву у зв’язку з необхідністю розгляду наступної, відповідно до графіку судових засідань, цивільної чи кримінальної справи оголошуючи перерву на тижні або місяці. Фактичним «виправданням» судді є його значна завантаженість.

Вказана завантаженість суддів змішує їх призначати судові засідання, наприклад на 17.00 годину, при умові, що за загальним правилом останньою годиною роботи суду є 18.00 година. Отже, розпочавши судове засідання о 17.00 годині суддя не матиме повноцінної можливості до завершення робочого дня заслухати пояснення сторін чи третіх осіб, допитати свідків, у зв’язку з чим змушений буде оголошувати перерву у судовому засіданні. Оголошення вказаної перерви законодавчо не врегульовано нормами ЦПК України, проте об’єктивні обставини та значна завантаженість суддів спонукає останніх вдаватись до постійних порушень процесуального законодавства.

З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

4) Процесозупиняюча функція. Процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в існування об’єктивних життєвих обставин або нормативних приписів, які зобов’язують або надають право суду постановити ухвалу про зупинення провадження у справі (ст. ст. 201, 202 ЦПК України).

Ю. Василяускас, досліджуючи на початку 80-х років минулого століття питання зупинення провадження у справі дійшов висновку, що зупинення провадження спрямоване на створення сторонам умов користуватися своїми суб’єктивними процесуальними правами, а суду ‒ для ухвалення по справі правильного рішення, захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, тобто виступає як процесуальна гарантія здійснення правосуддя. Вчений зауважує, що зупинення провадження у справі ‒ це перерва судового провадження на невизначений час у здійсненні процесуальних дій, які спрямовані на вирішення справи [20, с. 13, 17].

Дослідник проблем цивільного процесуального права С.В. Васильєв пропонує під зупиненням провадження у справі вважати тимчасове припинення здійснення процесуальних дій у справі з незалежних від суду та сторін обставин, що перешкоджають подальшому руху справи [16, с. 468]. Зупинення провадження у справі, на думку Г.В. Чурпіти, є окремим правовим інститутом цивільного процесуального права, метою якого є перенесення судового розгляду справи на інший, більш пізній термін, за визначених в законі правових підстав [21. с. 438].

Як зазначає Г.О. Аношина зупинення провадження ‒ це тимчасове припинення здійснення судом всіх (за винятком забезпечення позову і доказів) процесуальних дій на будь-якій стадії цивільного судочинства (крім стадії відкриття провадження у справі), викликане об’єктивними, тобто незалежними від суду та осіб, які беруть участь у справі, обставинами, зазначеними в законі, що перешкоджають подальшому розвитку процесу і щодо яких неможливо визначити, коли настане закінчення їх дії [22, с. 9].

Слід зазначити, що питання пов’язані з визначенням підстав зупинення провадження у справі досліджувались та продовжують досліджуватись як у доктринальному, так і практичному аспектах. Не вдаючись до змістовного налізу положень ЦПК України лише зазначу, що закон встановлює підстави обов’язкового (ст. 201 ЦПК України) та факультативного (ст. 202 ЦПК України) зупинення провадження у справі.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в існуванні певних життєвих обставин, які залежать або не залежать від волі людини (юридичні факти-події), а також існуванні приписів цивільного процесуального законодавства, які обумовлюють обов’язок або право суду тимчасово припинити здійснення процесуальних дій у справі на визначений або невизначений термін.

5) Процесовідновлююча функція. Процесозупиняюча функція після завершення існування обставин, що зумовили її виникнення, трансформується у процесовідновлюючу функцію, коли провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення (ст. 204 ЦПК України).

Крім цього, процесовідновлююча функція процесуальних юридичних фактів знаходить відображення у постановлених судом ухвалах про: поновлення пропущеного строку встановленого для подачі апеляційної скарги (ст. 297 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого для подачі касаційної скарги (ст. 328 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого на подачу заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 356 ЦПК України).

6) Процесозмінююча функція. Дана функція знаходить своє відображення в процесуальних діях суду у вигляді постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів, або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача, або постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК України).

Віднесення вказаних процесуальних дій суду до функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд має право постановити ухвалу про об’єднання або роз’єднання позовів не лише під час відкриття провадження у справі або підготовки справи до судового розгляду, а й під час її безпосереднього розгляду. Наприклад, позивачем подано позовну заяву з вимогами розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу спільно нажитого за час шлюбу майна. Суддя розпочавши розгляд справи має право, з огляду на наявність значної кількості майна, що потребує поділу, постановити ухвалу про роз’єднання вимог у самостійні провадження, мотивуючи тим, що їх спільний розгляд ускладнить вирішення справи та відтермінує, наприклад, початок процедури стягнення аліментів.

З огляду на вказану обставину Д.Д. Луспеник наголошує, що вчинення дій спрямованих на об’єднання або роз’єднання позовів може призвести до негативних наслідки для осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, об’єднання кількох однорідних справ може призвести до збільшення строку розгляду справи по суті у зв’язку з неодноразовою неявкою одного зі співпозивачів чи співвідповідачів, що негативно відбивається на правах інших учасників процесу. У такій ситуації суду необхідно виправити положення, роз’єднати під час розгляду справи одну чи декілька вимог в окреме провадження. Зазначене доцільно вчиняти, коли роз’єднання вимог не вплине на правильність вирішення всіх вимог, але сприятиме більш швидкому вирішенню частини цих вимог, а, значить, відповідатиме інтересам добросовісних учасників процесу. Як показує судова практика, у подібних випадках і та частина вимог, що залишилася після цього, набуде свого швидкого вирішення [23, с. 316].

7) Процесоприпиняюча функція. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд у відповідності до положень ЦПК України наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів можна поділяти на два види: абсолютну та відносну.

Абсолютна процесоприпиняюча функція полягає в тому, що на стадії перегляду судових рішень суд постановляє ухвали, які в подальшому не підлягають оскарженню, а відповідно розгляд справи і сам цивільний процес повністю припиняється. Це, зокрема стосується ухвал про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (ч. 3 ст. 332 ЦПК України) або про відмову у допуску справи до провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України).

Відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів виражається в тому, що суд на різних стадіях розгляду справи постановляє ухвали, які за своїм змістом спрямовані на припинення цивільного процесу, проте з урахуванням положень ЦПК України можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції.

До таких слід віднести наступні ухвали про: відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК України); закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України); залишення заяви без розгляду (ст. 207); відмову у відкритті апеляційного провадження у справі (ст. 297 ЦПК України).

У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

8) Прецедентоформуюча функція. Назва вказаної функції, на перший погляд, може викликати термінологічне несприйняття з огляду на приналежність України до романо-германської правової системи, в якій нормативно-правовий акт визнається визначальним джерелом права. Слід визнати, що після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [24] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України.

При внесенні у в 2010 р. доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.

Таким чином, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. В свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

12.02.2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [25], положеннями якого в новій редакції викладено ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, а саме: «1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

Внесені 12.02.2015 р. зміни до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України дещо змінили вектор теоретичного та практичного відношення до «судового прецеденту» як правового явища, а тому питання пов’язане з послабленням впливу «судового прецеденту» на сферу цивільних процесуальних правовідносин вирішено лише на половину, адже як і в попередній редакції досліджуваної норми, так і в чинній редакції норми «висновок (у попередній редакції «рішення») Верховного Суду України залишається обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права». Тобто в цьому відображаються всі ознаки продовження існування такого правового явища як «судовий прецедент».

Разом з тим, законодавець наголошує, що «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

В контексті даної норми головним визначальним словосполученням, яке повертає правила здійснення судочинства до засад романо-германської правої системи є словосполучення «наведення відповідних мотивів». Отже, в кожному конкретному випадку суд, за наявності відповідних мотивів, має право відступити від вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України та ухвалити рішення керуючись як нормами чинного законодавства, так і враховуючи обставини та доказову базу конкретної цивільної справи.

В даному контексті Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права викладені у відповідній постанові слід розглядати в якості процесуального юридичного факту, що призводить до виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, зі змісту ст. 360-7 ЦПК України чітко простежується прецедентоформуюча функція процесуальних юридичних фактів у вигляді постанов Верховного Суду України.

Висновки. Змістовний аналіз функцій процесуальних юридичних фактів дозволив сформулювати теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

2). Поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження з огляду на те, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

3) Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

На сучасному етапі розвитку цивільної процесуальної науки та практики пропонується виокремлювати наступні функції процесуальних юридичних фактів: процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

4) З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Список використаних джерел

1. Братель О.Г. Особливості взаємодії теорії та практики цивільного процесуального права / О.Г. Братель // Проблеми цивільного права та процесу: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті професора О.А. Пушкіна (30 травня 2015 р.). ‒ Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2015. ‒ 468 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
3. Шептулин А. П. Диалектический метод познания / Шешпулин А. П. ‒ М.: Политиздат, 1983. ‒ 320 с.
4. Исаков В.Б. Проблемы теории юридических фактов: Дис. … докт. юрид. наук. ‒ Свердловск, 1985. ‒ 480 с.
5. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
6. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. ‒ 2015. ‒ № 14. Том 2. ‒ С. 26-28.
7. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
8. Мирошникова Ж.Ю. Функции юридических фактов по российскому законодательству /Ж.Ю. Мирошникова/: Дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. ‒ Ростов н/Д, 2005. ‒ 185 с.
9. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия /М.А. Рожкова / (диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук. ‒ М., 2010. ‒ 418 с.
10. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
11. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. ‒ Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. ‒ 188 с.
12. Теория государства и права: Учебник / Под ред.. В.К. Бабаева. ‒ М.: Юристъ, 2003. ‒ 592 с.
13. Ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 16.01.2013 р. (цивільна справа № 450/141/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28875085
14. Братель О.Г. Вплив суддівського розсуду на реалізацію процесуальних юридичних фактів. / О.Г. Братель // Юридичні факти в системі правового регулювання. Зб. наук. праць. Матеріали VІ між нар. наук.-практ. конф. (Київ, 26 лист. 2015 р.) / за аг. Ред.. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила, І.О. Ізарової. ‒ К.: ВД «Дакор», 2015. ‒ 630 с.
15. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. / П.П. Гуреев. – М.: Госюриздат, 1958. – 199 с.
16. Васильев С. В. Гражданский процесс: курс лекций / С. В. Васильев. – Харьков: Эспада, 2010. – 688 с.
17. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. / В.М. Семенов – М.,1982. – 152 с.
18. Логінов О. А. Цивільний процес України: навч. посіб. / О. А. Логінов, О. О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 361 с.
19. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
20. Василяускас Ю. Процессуальная природа и понятие приостановления производства по делу в советском гражданском процессе / Ю. Василяускас // Ученые записки высших учебных заведений Литовской ССР. – Вильнюс: Право. Т. ХV. – Вып. 2. – 1980. – C. 12-18.
21. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
22. Аношина А.А. Приостановление производства по гражданским делам в судах общей юрисдикции / А.А. Аношина/. Автореферат …канд. юрид. наук. – Саратов, 2006. – 20 с.
23. Позовне провадження : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченко та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 552 с.
24. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
25. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ Ст. 132

The article investigates the function of procedural legal facts and features of their influence on the sphere of civil procedural legal relationships.

В статье исследуются функции процессуальных юридических фактов и особенности их влияния на сферу гражданских процессуальных правоотношений.

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільний процес, функції юридичних фактів, процесуальні юридичні факти, судовий розгляд, судове засідання, судовий прецедент

Тайлієва Христина Русланівна

здобувач кафедри кримінального процесу 

Тайлієва Х.Р. Обґрунтованість деяких підсумкових рішень суду першої інстанції.

У статті досліджено комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням обґрунтованості таких підсумкових рішень суду першої інстанції, ухвалених ним за результатами судового розгляду, як закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи; застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому; застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому. Встановлено, що обґрунтованість підсумкового судового рішення залежить від форми судового розгляду, виду кримінального провадження та виду самого судового рішення. Вона є необхідним елементом засади законності кримінального провадження загалом, і права на справедливий судовий розгляд, зокрема. Подальше розроблення положень щодо забезпечення обґрунтованості підсумкових рішень суду першої інстанції визнано перспективним напрямом розвитку науки кримінального процесу та кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова: підготовче провадження, судовий розгляд, судові рішення, обґрунтованість судових рішень, закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи, застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому, застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому.

Тайлиева К.Р. Обоснованность некоторых итоговых решений суда первой инстанции.

В статье исследован комплекс вопросов, связанных с обеспечением обоснованности таких итоговых решений суда первой инстанции как прекращение уголовного производства и производства в отношении юридического лица; применение принудительных мер медицинского характера либо отказ в этом; применение принудительных мер воспитательного характера либо отказ в этом. Установлено, что обоснованность итогового судебного решения зависит от формы судебного рассмотрения, вида уголовного производства и вида самого судебного решения. Она является необходимым элементом принципа законности уголовного производства в целом, и права на справедливое судебное рассмотрение, в частности. Дальнейшая разработка положений об обеспечении обоснованности итоговых решений суда первой инстанции признано перспективным направлением развития науки уголовного процесса и уголовного процессуального законодательства.

Ключевые слова: подготовительное производство, судебное рассмотрение, судебные решения, обоснованность судебных решений, прекращение уголовного производства и производства в отношении юридического лица, применение принудительных мер медицинского характера либо отказ в этом, применение принудительных мер воспитательного характера либо отказ в этом.

Tailieva K.R. Validity of some total judgments of the first instance.

In the article the complex of the questions connected with ensuring validity of such total judgments of the first instance as the termination of criminal proceedings and production concerning the legal entity is investigated; application of coercive measures of medical character or refusal in it; application of coercive measures of educational character or refusal in it. It is established that validity of the final judgment depends on a form of judicial review, a type of criminal proceedings and a type of the judgment. It is a necessary element of the principle of legality of criminal proceedings in general, and the rights for fair judicial review, in particular. Further development of regulations on ensuring validity of total judgments of the first instance it is recognized as the perspective direction of development of science of criminal trial and the criminal procedural legislation.

Key words: preparatory production, judicial review, judgments, validity of judgments, the termination of criminal proceedings and production concerning the legal entity, application of coercive measures of medical character or refusal in it, application of coercive measures of educational character or refusal in it.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Насамперед, слід зазначити, що виконання як загальних завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК України, так і безпосередніх завдань кожної з його стадій, у тому числі стадії судового розгляду, напряму залежить від обґрунтованості кримінальних процесуальних рішень, які приймаються та реалізуються на кожному етапі кримінального провадження. Як відомо, усі кримінальні процесуальні рішення мають бути обґрунтованими. Це універсальна вимога, що стосується усіх рішень, які приймаються уповноваженими суб’єктами як у досудовому, так і у судовому кримінальному провадженні.

Обґрунтованість судових рішень у кримінальному провадженні – одна із найбільш важливих проблем сучасного кримінального процесуального права та практики його застосування. Як засвідчують дані судової статистики у вітчизняній судовій практиці фактів ухвалення незаконних, необґрунтованих, невмотивованих і несправедливих судових рішень. Так, за даними судової статистики у 2014 році апеляційними судами судові рішення скасовано щодо 34,3 % осіб (у 2013 році – стосовно 35,9 % осіб), а стосовно 10,5 % осіб змінено [1]. Протягом 2014 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасовано і змінено вироки стосовно 1,6 тис. осіб, або 36,4 % від загальної кількості переглянутих вироків, із яких скасовано стосовно 1,2 тис. осіб, або 27,9 %. У 2014 році в касаційному порядку скасовано вироків місцевих загальних судів стосовно понад 1 тис. осіб (1,2 тис. осіб), що на 12,6 % менше порівняно  із аналогічним періодом минулого року, або 28,6 % загальної кількості переглянутих вироків судів першої інстанції (із них із направленням на нове розслідування – стосовно 26 осіб, із направленням справи на новий розгляд у суді першої інстанції – стосовно 342 осіб, на новий розгляд у суді апеляційної інстанції – щодо 648 осіб) [2]. Упродовж І півріччя 2015 року в апеляційному порядку судові рішення скасовано щодо 34,4 % осіб                       (у І півріччі 2014 року – стосовно 35,4 % осіб), а стосовно 9,8 % осіб змінено; питома вага кількості осіб, стосовно яких вироки місцевих загальних судів скасовано, становить 32,8 % осіб, стосовно яких вироки переглянуто в апеляційному порядку [3].

Наведені дані засвідчують наявність низки проблем, що існують при ухваленні, судових рішень, зокрема тих, якими завершується судовий розгляд. Водночас, за справедливим твердженням І. І. Котубея, правосуддя – одна з найважливіших функцій правової держави. Від його ефективності залежить реалізація права, а відповідно, здійснення державної політики, вираженої в законі [4, с. 112]. До того ж, обґрунтованість підсумкових рішень суду, зокрема першої інстанції, у свою чергу, залежить від низки обставин, які мають бути враховані як під час ухвалення цих рішень, так і під час їх перевірки вищестоящою судовою інстанцією. Так, обґрунтованість підсумкового судового рішення залежатиме від форми судового розгляду (судовий розгляд у загальному порядку, судовий розгляд в особливому порядку), виду кримінального провадження (наприклад, кримінальне провадження на підставі угод, кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру), виду самого судового рішення (обвинувальний вирок, виправдувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження та ін.).

У зв’язку з цим дослідження питань обґрунтування окремих підсумкових рішень суду першої інстанції, набуває особливої актуальності, має наукове та практичне значення.

Ступінь розробленості теми. Дослідженню теорії та практики ухвалення судових рішень, забезпечення їх правових властивостей, у тому числі обґрунтованості, на різних етапах розвитку кримінальної процесуальної науки тією чи іншою мірою були присвячені праці В. Б. Алексєєва, М. І. Бажанова, Н. Р. Бобечка, В. П. Бойка, Н. В. Глинської, М. М. Гродзинського, Ю. М. Грошевого, М. М. Гультай, Д. О. Захарова, В. С. Зеленецького, О. В. Капліної, О. С. Кашки, З. Ф. Ковріги, І. І. Когутича, І. І. Котубея, О. Ю. Костюченко, Е. Ф. Куцової, П. А. Лупинської, В. Т. Маляренка, В. Т. Нора, П. Ф. Пашкевича, І. Д. Перлова, М. С. Строговича, О. М. Толочко, П.С. Елькінд, О. Г. Яновської та ін. Разом з тим, переважна їх більшість присвячувалась вироку, як акту правосуддя, основному судовому рішенню, ухваленому за результатами судового розгляду.

У 1967 році вперше в науці кримінального процесу М. І. Бажановим була висловлена та аргументована ідея про те, що вимозі обґрунтованості повинно відповідати будь-яке кримінальне процесуальне рішення, а не тільки найбільш важливі з них. Надалі ця ідея була підтримана та одержала свій розвиток у роботах Н. В. Глинської, А. Я. Дубинського, В. С. Зеленецького, Ю. В. Манаєва, О. Р. Михайленка, В. І. Чорнобука, С. Ф. Шуміліна та ін. Вказується на те, що обґрунтованість процесуального акту – це результат певного спеціального процесу, що іменується обґрунтуванням кримінальних процесуальних рішень. Тому для того, аби конкретне рішення було обґрунтованим, необхідним є доброякісне здійснення самого цього процесу [5, с. 8–9].

Таким чином, доводиться констатувати, що обрана для дослідження тема в частині її спеціальної проблематики, ще не одержала достатнього висвітлення у вітчизняній науці кримінального процесуального права, особливо після прийняття чинного КПК України.

Метою цієї статті є дослідження питань забезпечення обґрунтованості деяких підсумкових рішень суду першої інстанції, ухвалених ним за результатами судового розгляду, формулювання на цій основі висновків та рекомендацій щодо належної та ефективної практики застосування кримінального процесуального закону з цих питань.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 369 КПК України судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку, а судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали. У свою чергу, ст. 373 КПК України визначає два основні види вироку: обвинувальний та виправдувальний.

Аналіз відповідних норм КПК України засвідчує, що, окрім вироку, суд першої інстанції може ухвалити й такі підсумкові рішення, як: закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи (ч. 2 ст. 284 КПК України); застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому (ч. 3 ст. 497, ст. 501 КПК України); застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому (ст. 513 КПК України).

Як вже було зазначено, обґрунтованість окремих рішень залежить, у тому числі, від конкретного виду судового рішення, має свій зміст і обсяг, а тому питання обґрунтованості доцільно розглянути стосовно кожного із вказаних видів підсумкових судових рішень.

Закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи. Кримінальне провадження може бути закрите як у підготовчому провадженні (п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України), так і безпосередньо під час судового розгляду. У переважній більшості підстави для прийняття цього рішення судом першої інстанції на цих двох етапах кримінального провадження співпадають.

Як відомо, відповідно до ч. 3 ст. 370 КПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України.

Відповідно, для того, аби рішення про закриття кримінального провадження було обґрунтованим, суд повинен всебічно, повно та об’єктивно дослідити обставини справи, докази, зібрані у справі, та оцінити їх згідно із вимогами ст. 94 КПК України. При цьому зазначимо, що у підготовчому провадженні суд певною мірою обмежений у дослідженні всіх обставин і доказів, що обумовлюється особливим призначенням цієї стадії та її спрямуванням на вирішення особливих завдань (зокрема тих, які не пов’язані із встановленням наявності чи відсутності вини особи у вчиненні кримінального правопорушення, що є завданням стадії судового розгляду).

Обґрунтованість закриття кримінального провадження прямо залежить від правильного вибору підстави прийняття цього рішення (що, у свою чергу, можуть бути реабілітуючими та нереабілітуючими, матеріально-правовими та процесуальними і т.д.). Так, закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю обвинуваченого, звільненням особи від кримінальної відповідальності є рішеннями, що констатують не факт визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення, а факт настання певних, вказаних у законі обставин, які є підставою для відмови від кримінального переслідування та обвинувачення особи.

Відповідно обґрунтованість рішення про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами означає наявність сукупності доказів, достатніх, з однієї сторони, для висновку про вчинення кримінального правопорушення саме цією особою, а з іншої – для висновку про наявність обставин, з якими закон пов’язує можливість/необхідність припинення цього кримінального провадження.

Обґрунтованість рішення про закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами також обумовлюється сукупністю відповідних доказів, які підтверджують невинуватість особи. У цьому обґрунтованість закриття кримінального провадження за реабілітуючими обставинами співпадає з обґрунтованістю виправдувального вироку, однак вони не є ідентичними. Обґрунтованість виправдувального вироку фактично передбачає як встановлену невинуватість обвинуваченого, так і невстановлену винуватість. Обґрунтованість же закриття кримінального провадження за реабілітуючи ми підставами передбачає тільки встановлену невинуватість особи.

Так, відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення має бути роз’яснена ним у контексті своєї фактичної основи (відсутність події кримінального правопорушення, відсутність в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення, відсутність достатніх доказів для доведення винуватості обвинуваченого). Адже в інших ситуаціях такі обставини виступають підставами для ухвалення судом виправдувального вироку (ч. 1 ст. 373 КПК України). Отже, сама по собі відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, як і прийняття судом відповідного рішення можуть мати місце лише після завершення дослідження усіх обставин, що мають значення для кримінального провадження, з’ясування думки сторін з цього приводу.

Застосування примусових заходів медичного характеру або відмову в цьому. Відповідно до ч. 1 ст. 503 КПК України примусові заходи медичного характеру, як заходи кримінально-правового впливу, застосовуються за наявності достатніх підстав до: 1) осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності; 2) осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку.

У свою чергу, обґрунтованість рішення суду про застосування примусових заходів медичного характеру передбачає доведеність достатніми доказами ряду обставин, що входять до предмета доказування у цій категорії кримінальних проваджень (ст. 505 КПК України). Зокрема, має бути встановлений (доведений) факт вчинення кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння; факт вчинення цього діяння саме особою, відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру; факт вчинення діяння у стані неосудності або захворювання особи на психічну хворобу після вчинення діяння до постановлення вироку, яка виключає застосування покарання. Крім того, обґрунтованість цього рішення передбачає також встановлення того, що психічний стан особи є небезпечним, як для неї самої, так і для інших осіб, а також робить можливим спричинення іншої істотної шкоди такою особою (п. 5 ч. 1 ст. 505 КПК України). І хоча висновок суду щодо існування цієї обставини має імовірний характер, але ґрунтуватись він повинен на встановлених і підтверджених доказами обставинах (зокрема, характер і перебіг захворювання, вчинення або спроби вчинення особою певних дій, тощо).

Тільки сукупність вищевказаних обставин, їх доведеність достатньою сукупністю доказів, оцінених судом відповідно до ст. 94 КПК України, робить рішення про застосування примусових заходів медичного характеру обґрунтованим.

Обґрунтованість рішення про відмову у застосуванні примусових заходів медичного характеру передбачає наявність достатніх підстав вважати, що особа (вчинення якою конкретного діяння доведене) за характером захворювання не представляє суспільної небезпеки.

Застосування примусових заходів виховного характеру або відмову в цьому. Відповідно до ст. 497 КПК України можливість виправлення неповнолітнього, який обвинувачується у вчиненні вперше кримінального проступку, злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості без застосування кримінального покарання може стати підставою для прийняття судом рішення про застосування до неповнолітнього обвинуваченого примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

У разі ж здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, внаслідок вчинення особою, яка після досягнення одинадцятирічного віку до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, суд зобов’язаний вирішити питання про застосування примусових заходів виховного характеру до такої особи (ст. 498, 501 КПК України).

При цьому, в основі рішення суду про застосування примусових заходів виховного характеру повинні лежати нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження. Відповідно, обґрунтованість рішення про застосування примусових заходів виховного характеру передбачає доведеність того, що кримінальне правопорушення/суспільно небезпечне діяння вчинено, і що вчинено воно саме тією особою, відносно якої вирішується питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Це рішення не передбачає встановлення винуватості особи, оскільки визнання винним у вчиненні кримінального правопорушення можливе тільки за вироком суду (ч. 1 ст. 17 КПК України). Крім того, у випадку вирішення цього питання стосовно неповнолітнього обвинуваченого, суд повинен встановити достатні підстави для висновку про те, що виправлення неповнолітнього можливе без застосування кримінального покарання.

Висновки і перспективи подальших наукових пошуків. Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що перспективним напрямом розвитку науки кримінального процесу та кримінального процесуального законодавства є подальше розроблення положень щодо забезпечення обґрунтованості підсумкових рішень суду першої інстанції. Обґрунтованість цих рішень є необхідним елементом засади законності кримінального провадження загалом, і права на справедливий судовий розгляд зокрема.

Список використаних джерел:

1. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2014 рік [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

2. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у 2014 році [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

3. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за I півріччя 2015 року [Електронний ресурс] / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Офіційний сайт. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

4. Котубей І. І. Обґрунтованість вироку суду першої інстанції / І. І. Котубей // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2014. – Вип. 27. – Т. 3. – С. 112–115.

5. Зеленецкий В. С. Теория и практика обоснования решений в уголовном процессе Украины / В. С. Зеленецкий, Н. В. Глинская. – Харьков: «Страйд», 2006. – 336 с.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику застосування адміністративними судами процесуальних норм на стадіях відкриття провадження в справі, підготовчого провадження та судового розгляду, запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, відкриття провадження, судовий розгляд, ухвала суду.

Проанализирована и исследована практика применения административными судами процессуальных норм на стадиях открытия производства по делу, подготовительного производства и судебного разбирательства, предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематике.

Ключевые слова: административный суд, открыте производства по делу, судебное разбирательство, определение суда.

Analyzed and studied the practice of administrative courts the procedural rules for the opening stages of the proceedings, the preparatory proceedings and litigation, asked the directions to improve this issue.

Key words: administrative court, opening stages of the proceedings, litigation, court ruling.

Актуальність теми дослідження є беззаперечною, оскільки на ефективність захисту порушених або оскаржуваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у порядку адміністративного судочинства визначальний вплив має фактор дотримання процесуального законодавства на будь-якій стадії адміністративного провадження.

Метою статті є сприяння у формуванні єдиного підходу до однакового застосування процесуального законодавства на стадіях відкриття провадження в справі, підготовчого провадження та судового розгляду, виявлення проблемних питань, найбільш характерних порушень в даній сфері, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Проаналізувавши близько 100 адміністративних справ щодо застосування судами процесуальних норм на окреслених стадіях маємо можливість стверджувати  про існування наступної проблематики предмету дослідження:

1. Визначення юрисдикції окремих категорій справ.

2. Визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

3. Не повною мірою встановлюються всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення.

3.1 Необґрунтоване прийняття рішення щодо повернення позовної заяви у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви (пункт 1 частини 3 статті 108 КАС України).

3.2 Необґрунтоване прийняття рішення щодо залишення позовної заяви без руху відповідно до статті 108 КАС України.

3.3 Неправильне застосування адміністративними судами статті 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та статті 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

1. Визначення юрисдикції окремих категорій справ.

Прикладом помилкового визначення судом першої інстанції юрисдикції справи може слугувати справа № 2-а-2070/11/2208 за позовом ОСОБИ_1 до відділу ДВС ГУЮ у Хмельницькій області про зобов’язання вчинити дії,  в якій суд першої інстанції, відмовивши у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини 1 статті 109 КАС України, зазначив, що позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства [1].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив таке [2].

Головною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однією із сторін суб’єкта владних повноважень. Необхідною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватись суб’єктом  саме  у  тих  правовідносинах,  у  яких  виник  спір.

За змістом позовної заяви вбачається, що позивач оскаржує дії органу державної виконавчої служби.

Статтею 181 КАС України встановлено, що  учасники    виконавчого   провадження   (крім   державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають  право  звернутися  до  адміністративного  суду  із позовною заявою,  якщо  вважають,  що  рішенням,  дією  або   бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права,  свободи чи  інтереси,  а  також  якщо законом  не  встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Частиною четвертою статті 82 Закону України “Про виконавче провадження” встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

Таким чином, позовна вимога позивача про зобов’язання органу виконавчої служби вчинити дії підлягає розгляду в порядку адміністративного провадження.

2. Визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

У результаті дослідження практики застосування адміністративними судами положень КАС України також встановлено, що виникають складнощі під час визначення строків звернення до суду та наслідків їх пропуску.

Відповідно до частини першої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого зазначеним Кодексом або іншими законами.

За правилом частини першої статті 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою залишення позову без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання пропуску строку звернення до  адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Як приклад, можна навести справу № 2а-640/11/2406 за позовом ОСОБИ_1  до Кіцманської міської ради Чернівецької області про визнання незаконним та скасування рішення Кіцманської міської ради, в якій суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без розгляду, зазначив, що ОСОБА_1 пропустив строк для звернення до суду, встановлений частиною 2 статті 99 КАС України, оскільки оскаржуване позивачем рішення Кіцманської міської ради №88/4 прийняте 30.04.2010 року, тоді як позов подано 14.02.2011 року [3].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив таке [4].

Для  звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Правовий припис “в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого законом” означає, що позов має подаватися лише в тих межах часу, які встановлені законом. Крім того, можливість захисту прав та інтересів залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України, та  не зловживання ними.

Колегією суддів встановлено, що про існування рішення Кіцманської міської ради від 30.04.2010 року №88/4 позивачу стало відомо під час розгляду цивільної справи №2-1093/10 за позовом Кіцманської міської ради до ОСОБИ_1  про визнання частково недійсним державного акту та за зустрічним позовом ОСОБИ_1  до Кіцманської міської ради про визнання протиправним рішення ХХVI сесії Кіцманської міської ради від 30.04.2010 року №88/4. Рішення у вказаній справі Кіцманським районним судом прийнято 14.09.2010 року.

Відтак, враховуючи те, що відповідачем ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції не було надано доказів на підтвердження того, коли ОСОБА_1 дізнався про оскаржуване рішення відповідача від 30.04.2010 року №88/4, колегія суддів вважає за необхідне рахувати шестимісячний строк звернення позивача до суду з даним позовом від дня прийняття Кіцманським районним судом рішення від 14.09.2010 року в цивільній справи.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково застосував до позивача наслідки, передбачені ст. 100 КАС України, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, процесуальний строк звернення до суду з адміністративним позовом, встановлений ч. 2 ст. 99 КАС України в редакції, яка була чинна на момент прийняття судом оскаржуваного рішення, позивачем пропущений не був. 

В іншій справі № 2-а-265/11/2414 за позовом ОСОБИ_1 до Чернівецького прикордонного загону (в/ч 2195) про стягнення грошової компенсації взамін продовольчого пайка суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у поновленні процесуального строку для звернення до суду з адміністративним позовом та залишаючи адміністративний позов без розгляду, виходив з того, що позивач   звернувся  до  суду  з  позовом   більше  ніж  через  рік  після  того,  як  отримав  офіційну  відмову  в  проведенні  виплат,  та  не  повідомив  поважних  причин  пропуску  строку  звернення  з  адміністративним  позовом [5].

Скасовуючи рішення суду першої інстанцій та повертаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд зазначив наступне [6].

При вирішенні питання стосовно дотримання позивачем процесуального строку звернення до суду, суд першої інстанції повинен був встановити причини пропущення такого строку, визначити ступінь їх поважності.

Суд першої інстанції, всупереч вимогам частини 4 статті 11 КАС України, яка зобов’язує суд вживати передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи, не звернув увагу та не дав жодної оцінки наступним обставинам.

Позивач  звернувся    до  суду   за  захистом  своїх  прав,  свобод  та  інтересів  в  межах  встановленого частиною 2 статті 99 КАС України (в редакції, чинній на час, коли  позивач  дізнався  про   порушення  своїх  прав   свобод  та  інтересів, 22 січня  2010  року) річного строку для звернення до адміністративного суду.

Водночас, частиною  2    статті  99 КАС  України ( в  редакції  чинній  на  момент  звернення  до  Шевченківського  районного   суду м. Чернівці)   передбачено,  що   для  звернення  до  адміністративного  суду  за  захистом  прав,  свобод  та  інтересів  особи  встановлюється    шестимісячний   строк,  який,  якщо  не  встановлено  інше,  обчислюється  з  дня  коли  особа  дізналася  або  повинна була дізнатися  про  порушення  своїх  прав,  свобод  чи  інтересів.

Судом  першої  інстанції  не  враховано  те,  що  зміна  законодавства (скорочення  строків  звернення   до  адміністративного  суду)  відноситься  до  об’єктивних  обставин (не  залежних  від  волі  суб’єкта  звернення),  які  зумовили  пропущення  строку    звернення  до адміністративного суду.

Враховуючи наведене вище, колегія суддів встановила відсутність дослідження судом першої інстанції поважності причин пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом,  а тому,  у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для залишення позовної заяви позивача без розгляду з підстав пропущення строку звернення з позовом до суду.

3. Не повною мірою встановлюються всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення.

3.1 Необґрунтоване прийняття рішення щодо повернення позовної заяви у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви (пункт 1 частини 3 статті 108 КАС України).

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 108 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо він не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху.

Відповідно до частини 2 статті 106 КАС України, на підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач надає докази, а в разі неможливості – зазначає докази, які не може самостійно надати, із зазначенням причин неможливості подання таких доказів.

Проте, відповідно до частини 1 статті 138 КАС України, предметом доказування є обставини, якими  обґрунтовуються позовні  вимоги  чи  заперечення  або  які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до  суду тощо)  та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Відповідно до ч. 2 зазначеної статті для встановлення обставин,  зазначених  у  частині  першій цієї  статті,  у судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які беруть  участь  у  справі,  показання  свідків,  досліджуються письмові  та  речові  докази,  у  тому  числі  носії інформації із  записаною на них інформацією, висновки експертів.

Дослідження наданих доказів, для встановлення обставин, від з’ясування та оцінки яких залежить винесення рішення у справі є стадією процесу доказування, яка полягає в безпосередньому сприйнятті, вивченні судом інформації про факти, що містяться у передбачених законом джерелах доказів. Дослідження доказів здійснюються під час судового розгляду справи, після відкриття провадження у справі.

Прикладом може слугувати справа № 2/2220/150/2012 за позовом управління праці та соціального захисту населення виконкому Шепетівської міської ради до ОСОБИ_1 про стягнення незаконно виплачених коштів та припинення виплати державної допомоги одинокій матері, в якій місцевим судом за результатами розгляду прийнято рішення про повернення позовної заяви позивачу у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви, залишеної без руху на підставі частини 3 статті 108 КАС України [7]. Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем на виконання ухвали про залишення без руху позовної заяви надано докази, які суд не вважає належними та допустимими.

Скасовуючи ухвалу місцевого суду про повернення позовної заяви, апеляційний суд зазначив, що, оскільки  провадження у справі не було відкрито, то суд першої інстанції передчасно надав оцінку доказам, наданим позивачем на обґрунтування позовних вимог [8].

Окрім того, колегія суддів зазначила, що ненадання доказів, не є недоліком, що перешкоджає суду вирішити питання про відкриття провадження у справі, оскільки згідно з чинним законодавством надання доказів дозволяється на всіх стадіях адміністративного процесу до ухвалення рішення судом. При цьому висновки суду першої інстанції не відповідають дійсним обставинам справи про наявність підстав для повернення позовної заяви, наявні порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання.

В іншій справі № 2а/0270/189/11 за позовом першого заступника прокурора Вінницької області до Жмеринської міської ради про скасування рішення суд першої інстанції,повертаючи позовну заяву на підставі пункту 1 частини 3 статті 108 КАС, дійшов висновку, що позивачем не виконані вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, а  саме: прокурором  не  надано  доказів   сплати  судового  збору та не  виконано  вимоги щодо  надання  доказів надіслання  відповідачу копії  позовної  заяви  та  доданих  до  неї  документів [9].

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що відповідно до пункту 30 частини 1 статті 4 Декрету КМУ від 30 квітня 1993 року № 43-93 (в  редакції  станом  на  лютий  2011 року)  від сплати державного мита звільняються Генеральна прокуратура України та її органи – за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави [10].

Встановлено, що в даному випадку перший  заступник   прокурора Вінницької  області, звертаючись до суду із позовною заявою про скасування рішення Жмеринської  міської  ради   № 908 від 23.09.2010 року, діяв з метою захисту інтересів держави, оскільки  вважав, що  оскаржуване  рішення  прийнято  всупереч вимогам  земельного  законодавства, що  може  завдати  шкоди правам  і  свободам громадян,  інтересам  суспільства. Таким чином, прокурор здійснює функції представництва, які на нього покладені відповідно до статті 121 Конституції України, статті 36-1 Закону України “Про прокуратуру” та в межах повноважень, наданих вказаними нормами Конституції України, Законом України “Про прокуратуру”, а також статтею 60 КАС України, і аж ніяк не у власних інтересах, як про це зазначає у своїй ухвалі суд першої інстанції.

Суд  першої  інстанції  також  помилково вважав, що наданий  позивачем  фіскальний  чек   не може  вважатись  доказом   надіслання  відповідачу    копії  позовної  заяви  та  доданих  до  неї  документів з  огляду  на  таке.

Розрахунковий документ встановленої форми, що підтверджує надання послуг поштового зв’язку (касовий чек, поштова квитанція тощо), може вважатися належним доказом надсилання іншій стороні (сторонам) в справі копії позовної заяви, натомість, відсутність опису вкладення до листа не тягне за собою наслідків у виді повернення позовної заяви, оскільки Правилами надання послуг поштового зв’язку, затвердженими постановою Кабінету міністрів України від 05.03.2009 року № 270, не передбачено обов’язкового оформлення відправником такого опису (за винятком випадків, зазначених у пункті 60 цих Правил).

Згідно з пунктом 19 Правил внутрішні поштові відправлення з оголошеною цінністю можуть прийматися для пересилання з описом вкладення та/або з післяплатою.

Таким чином, оскільки внутрішні поштові відправлення приймаються для пересилання з описом вкладення лише за бажанням відправника, а норми КАС України не містять прямої вказівки щодо того, якими саме засобами доказування суб’єкт владних повноважень повинен підтвердити факт направлення копії позовної заяви та доданих до неї матеріалів відповідачу, то у суду немає правових підстав для визнання фіскального чеку наданого  позивачем  неналежним доказом цієї обставини.

Отже, судом першої інстанції помилково застосовано статтю 108 КАС України.

3.2 Необґрунтоване прийняття рішення щодо залишення позовної заяви без руху відповідно до статті 108 КАС України.

Так, ухвалою апеляційного суду скасовано ухвалу суду першої інстанції  про залишення позовної заяви без руху у справі № 2-а-1097/11/0206 за позовом ОСОБИ_1 до УПФУ в Замостянському районі м. Вінниці про перерахунок пенсії [11].

Суд першої інстанції прийшов до висновку про залишення адміністративного позову без руху у зв’язку з його невідповідністю вимогам ст. 106 КАС України, а саме: прохальна частина позову викладена не чітко, оскільки період, за який просить позивач нарахувати та виплатити недоплачену щомісячну державну соціальну 30% надбавку, як дитині війни, передбаченої ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, не містить конкретних дат [12].

Скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Частинами 1, 2 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 106 КАС України у позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог згідно з частинами четвертою і п’ятою статті 105 цього Кодексу і виклад обставин,  якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів.

Відповідно до ст. 105 КАС України зміст адміністративного позову – це адресоване адміністративному суду прохання позивача процесуально-правового характеру задовольнити його вимогу до відповідача. Частина третя і четверта даної статті визначають формулювання позовних вимог, що можуть становити зміст адміністративного позову. За суттю, це бажаний для позивача спосіб захисту адміністративним судом прав, свобод чи інтересів, які він вважає порушеними.

Так, ОСОБОЮ_1 в прохальній частині позовної заяви ставиться питання про захист його порушених прав, свобод та інтересів починаючи з 01 січня 2006 року та в подальшому, тобто позивачем самостійно визначено період, який на його думку, підлягає захисту в судовому порядку.

За таких обставин, суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без руху, неправомірно зобов’язав ОСОБУ_1  вказати конкретні дати, обмеживши право позивача самостійно визначати період за який, на його думку, порушене право підлягає захисту.

3.3 Неправильне застосування адміністративними судами статті 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та статті 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

Зі змісту статей 128, 155 КАС України випливає, що необхідною умовою для залишення позовної заяви без розгляду є повторність неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час та місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття та без його заяви про розгляд справи за його відсутності.

Повторною є друга поспіль неявка позивача, за умови, що він обидва рази був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Таким чином, у наведеному випадку судами першої інстанції неправильно тлумачаться та застосовуються норми статей 128 та 155 КАС України.

Так, чинне законодавство містить норми, які регламентують порядок надіслання та повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до частини 3 статті 33 КАС України судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації. Також, відповідно до п. 1 Правил надання послуг поштового зв’язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 року (надалі Правила № 270), рекомендоване поштове відправлення це реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно з п. 17 Правил № 270, рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою «Вручити особисто», рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка» приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення.

Окрім того, пункти 99, 106 Правил № 270 встановлюють особливості доставки, вручення, а також повернення повідомлення про вручення поштового відправлення внутрішнього рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» за зворотною адресою. Таким чином, матеріали адміністративної справи повинні містити докази вручення позивачеві або його представнику повідомлення про дату, час та місце проведення судового засідання.

Список використаних джерел

1. Ухвала Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 18.03.2011, справа №  2-а-2070/11/220 // Архів Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області за 2011 рік

2. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 2 жовтня 2012 року, справа №  2-а-2070/11/2208 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28472529.

3. Ухвала Кіцманського районного суду Чернівецької області від 21 квітня 2011 року, справа № 2а-640/11/2406 // Архів Кіцманського районного суду Чернівецької області за 2011 рік.

4. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2012 року, справа № 2а-640/11/2406 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21739449.

5. Ухвала Шевченківського районного суду міста Чернівці від 16 лютого 2011 року, справа № 2-а-265/11/2414 // Архів Шевченківського районного суду міста Чернівці за 2011 рік.

6. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2012 року, справа № 2-а-265/11/2414 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156186.

7. Ухвала Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 03 серпня 2012 року, справа №  2/2220/150/2012 // Архів Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області за 2012 рік.

8. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2012 року, справа №  2/2220/150/2012 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26220847.

9. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 21 січня 2011 року, справа № 2а/0270/189/11 архів Вінницького окружного адміністративного суду за 2011 рік.

10. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 9 жовтня 2012 року, справа № 2а/0270/189/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26389540.

11. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року справа №  2-а-1097/11/0206 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/23650875.

12. Постанова Замостянського районного суду міста Вінниці від 28 лютого 2011 року, справа №  2-а-1097/11/0206 // Архів Замостянського районного суду міста Вінниці за 2011 рік.