Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив фрагментарне дослідження місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Було акцентовано увагу на тому, що захист прав людини і громадянина не є їх основними повноваженнями. Також зазначено положення про те, що в узгодженості дій всіх органів буде досягнута максимальна ефективність механізму захисті прав і свобод. Автор також зауважив, що удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави.

Ключові слова: державні органи, органи державної влади, інформаційні права, інформаційні свободи, законодавча влада, виконавча влада, судова влада.

Аннотация

В статье автор осуществил фрагментарное исследование места и роли государственных органов в механизме защиты информационных прав и свобод человека и гражданина. Было акцентировано внимание на том, что защита прав человека и гражданина не являются их основными полномочиями. Также указано положение о том, что в согласованности действий всех органов будет достигнута максимальная эффективность механизма защиты прав и свобод. Автор также отметил, что совершенствование процедур защиты прав и свобод индивида является важной задачей Украинского государства.

Ключевые слова: государственные органы, органы государственной власти, информационные права, информационные свободы, законодательная власть, исполнительная власть, судебная власть.

Summary

It was noted, that there are many bodies whose authorities are aimed at protection of human rights and freedoms in general and information, as an example, in the state.

It was marked, that improvement of the procedures of the human rights and freedoms protection is very vital task for Ukrainian state.

Abstractness, uncertainty, inconsistency and sometimes complete absence of the legal norms which would regulate citizens’ protection were identified as one of the main problems in the legal sphere which must be solved.

The main state organs such as legislative power, judicial power, executive power, the President of Ukraine, bodies of the local self-government and controlling and supervisory organs were characterized.

The attention was paid to the provision that all the above mentioned bodies play very important role in the mechanism of protection of information human rights and freedoms of e person and a citizen. It is reflected in adoption of the legislative acts in information sphere, ensuring of their implementation and control over their fulfillment, carrying out of the representation of rights and freedoms of a person and a citizen at both national and international levels and by other means.

It was also stated, that the harmony of the actions of all bodies of the state power would led to the maximal effectiveness of the mechanism of rights and freedoms protection.

Key words: state bodies, bodies of the state power, information rights, information freedoms, legislative power, judicial power, executive power.  

Теперішній стан демократичних перетворень в Україні зумовлює необхідність пошуку оптимальних варіантів поєднання інтересів людини і держави. Сучасна спрямованість демократичних перетворень в Україні на подальшу децентралізацію влади на рівні територіальних одиниць вимагає визнання і законодавчого закріплення пріоритетним принципом діяльності системи органів місцевого самоврядування принципу всебічного забезпечення прав, свобод і законних інтересів особи. Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Інформаційні права не є винятком. А саме визначення місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні і зумовлює актуальність даної теми.

Останнім часом питання інформаційних відносин та інформаційних прав людини і громадянина, зокрема, стало доволі популярним предметом розгляду науковців, але й донині воно не стало парадигмальним. У цьому ракурсі слід відмітити наукові праці В. Ліпкана [1-4], І.Арістової [5], Б. Кормича [6], Р.А. Калюжного, B.C. Цимбалюка [7], та інших. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу, що у свою чергу обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання.

Мета статті полягає у визначенні місця та ролі державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати систему державних органів, що реалізують державну інформаційну політику, охарактеризувати їх повноваження в сфері захисту інформаційних прав людини і громадянина та визначити їх роль у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

Відповідно до Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [9, Ст. 5]. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх.

Беручи до уваги дану конституційну норму, зазначимо, що між фізичною особою та самою державою існує відповідний зв’язок (громадянство), який і породжує наявність взаємних прав та обов’язків, а також гарантує їх реалізацію.

Оскільки державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та відповідними повноваженнями даних органів в тій чи іншій сфері, то окремо визначимо місце та роль державних органів у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади – Верховна Рада України; органи виконавчої влади; органи судової влади; глава держави – Президент України; органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи.

Перш за все, слід визначитися які ж саме органи здійснюють захист прав і свобод людини і громадянина, інформаційних, зокрема, яким чином чи за допомогою яких механізмів.

Отже, спочатку здійснимо аналіз повноважень органів законодавчої влади. Загальні положення про органи державної влади викладені в теорії держави в права. Законодавча влада – це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Відповідно до цього, парламент – єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб [10, C. 158]. В Україні парламент – Верховна Рада.

Виходячи із вищезазначеного положення, резюмуємо наступне, по-перше, громадяни самостійно приймають участь у формуванні даного органу, та «делегують» йому представництво своїх прав, свобод та інтересів як на національному рівні, так і на міжнародній арені, тобто відбувається реалізація представницької функції ВРУ через обов’язок репрезентувати інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу.

По-друге, даний орган наділений виключними повноваженнями у сфері прийняття законів та інших підзаконних нормативно-правових актів як із питань загальних, так і спеціальних, інформаційна сфера, як приклад. Щодо інформаційних прав і свобод людини і громадянина, то, як приклад це Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» та ін. Дані та інші законодавчі акти врегульовують різноманітні сторони розвитку інформаційного суспільства в цілому, але, як негативний момент, загальна кількість нормативно-правових актів в інформаційній сфері становить більш ніж 4000 [5, C. 4], тобто досить значний масив. Дані документи в деяких випадках вступають у колізії між собою, або ж в них формуються різні визначення одного і того ж терміну. Як аргумент зазначимо, що на законодавчому рівні визначення поняття «інформація» знайшло своє відображення в низці нормативно-правових актів. Зокрема, в Законі України «Про інформацію» [11] закріплено визначення інформації, але з даного визначення цілком вилучена інформація, яка може мати нематеріальний характер, тобто збережена певною особою та розповсюджена нею під час, наприклад, розмови. Ще одне офіційне визначення інформації вміщено в ст. 1 Закону України «Про телекомунікації» [12]. У даному законі повністю відсутнє визначення поняття відомостей, а це, у свою чергу, призводить до сплутування понять. І це лише одна із великої кількості прогалин або колізій в законодавстві, які необхідно вирішити. Як зазначають представники наукової школи В. А. Ліпкана, вирішити дану проблему слід шляхом прийняття Інформаційного кодексу України [1-5].

Також зазначимо, що процес реалізації та захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні дещо ускладнюється в силу недостатнього досвіду й системних наукових досліджень. Розроблення та запровадження ефективних заходів, які б, у свою чергу, сприяли реалізації даних прав, є не лише особливо актуальним, але й складним.

Особливість правового статусу вищезазначеного органу полягає і в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів державної влади.

До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України, але вони не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина.

Окремо зупинимося на фрагментарному аналізі деяких структурних одиниць ВРУ. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (інформаційні не є винятком – авт.) та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини [13]. І як зазначає В. Лутковська: «Наше завдання – зробити Україну правовою державою, в якій права і свободи людини дотримуються безумовно» [14]. Право на доступ до публічної інформації, як одне зі спектру інформаційних прав, особливо потребує ефективного механізму контролю за його забезпеченням, яким є Уповноважений з прав людини.

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Парламент враховує висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

Також варто зазначити про Комітет Верховної ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, основними предметами відання якого є: додержання прав і свобод людини і громадянина; діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; регулювання збирання і використання персональних даних про особу (право на доступ до інформації – авт.); співробітництво з Радою Європи, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі у сфері додержання (захисту) прав людини; з Комісією ООН з прав людини відповідно до статутних завдань зазначених організацій, що збігаються з компетенцією Комітету; з національними установами країн-членів СНД з питань захисту прав людини; забезпечення зв’язків з українцями за кордоном [15].

Інші Комітети Верховної Ради України тією чи іншою мірою також сприяють функціонуванню механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Також наголосимо на тому, що, окрім вищезазначеної Конституції, 2007 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому акті закріплено, що одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. З метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема здійснити кодифікацію інформаційного законодавства [16].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним стандартам, закріплюючи основні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері.

Одночасно не достатньо сформувалося сприятливе інформаційне середовище для реалізації інформаційних прав в Україні. Основні проблеми пов’язані з низьким рівнем інформаційної грамотності, зокрема, стосовно своїх прав, неправомірним віднесенням органами державної влади інформації до такої, що є з обмеженим доступом, а саме, незаконне накладення грифу таємності, недостовірність інформації, яку отримують споживачі в процесі забезпечення «інформаційного інтересу». Особливо гостро дана проблема отримала свій прояв під час Євромайдану 2013, подій в АР Крим та на Сході України, коли населенню транслювали декілька разів поспіль одні й ті ж фрагменти бойових дій, коментуючи це постійним протистоянням та періодичною ескалацією конфлікту [3, С. 178].

Наступною гілкою є виконавча, тобто галузь державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою [10, C. 158]. В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки «виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої влади).

До повноважень Кабінету Міністрів, з-поміж інших, належить, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Щодо міністерств, то окрему увагу варто приділити новому Міністерству інформаційної політики України, яке було створене 2 грудня 2014 року відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» [17]. 14 січня 2015 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», відповідно до якої створено Міністерство інформаційної політики України та затверджено відповідне Положення. Згідно з Положенням, Міністерство інформаційної політики є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [18].

Основні проблеми в регулюванні в Україні правовідносин в інформаційній сфері, про що наголошувалося вище, пов`язані з невизначеністю, або великою розбіжністю в розумінні та практичному застосуванні основних системоутворюючих категорій інформаційного права, серед яких і є «інформаційний суверенітет України». Без визначення на рівні актів законодавства цих правових норм неможливе врегулювання інформаційних відносин і подальше системне вдосконалення інформаційного законодавства України.

Потребує визначення поняття інформаційний суверенітет України і його правовий режим, оскільки у чинному законодавстві та законопроектах, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України, містяться правові норми, які різняться як за змістом, так і напрямами діяльності.

Так, у ст. 1 Закону України «Про національну програму інформатизації» [19] йдеться, що «інформаційний суверенітет держави – здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки». Таке визначення поняття «інформаційного суверенітету» суперечить нормам ст. 53 Закону України «Про інформацію» [11] та ст. 23 Закону України «Про науково-технічну інформацію» [20], якими встановлено, що основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси.

Продовжуючи аналіз виконавчої влади, зазначимо, що ключовими завданнями перед Міністерством є: протидія інформаційній агресії з боку Росії (інформаційній війні – авт.); розробка стратегії інформаційної політики держави та  концепції інформаційної безпеки України; координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації [21], тобто, в загальному вигляді, забезпечення дієвості механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.  Також важливо зазначити, що всі напрямки діяльності Міністерства повинні бути спрямованими на захист прав людини, оскільки вона, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [9, Ст. 3].

З метою забезпечення конституційного права громадян на доступ до правової інформації та створення належних умов користування чинними актами законодавства, на Міністерство юстиції України покладено функції офіційного видавця збірників актів законодавства України, а також їх оновлення.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» [22], передбачає, що вони забезпечують додержання прав і свобод громадян, розглядають звернення громадян, яке і є однією із можливостей реалізації права на доступ до інформації.

Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій.

Серед інших органів виконавчої влади також зазначимо державні комітети, центральні – ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві (обласні, районні, міст Києва і Севастополя державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ), які також задіяні до захисту прав людини і громадянина.

Одним із основоположних принципів демократичного суспільства, безза­перечною цінністю людського буття є справедливість, її забезпеченню й дотриманню у демократичних державах має слугувати судова влада – специфічна гілка державної влади, що чинить правосуддя уповноваженими на те державними органами (судами) шляхом спра­ведливого розв’язання правових конфліктів між громадянами, між громадя­нами та органами влади й організаціями. Захист громадянських прав і сво­бод – визначальна характеристика судочинства у правовому суспільстві.

Правосуддя забезпечує дотримання прав і свобод громадян та захист їх у випадку порушення, є гарантом законності й поряд­ку у суспільстві. Значення судових органів у сучасних державах полягає ще й у тому, що вони виступають своєрідним регулятором стосунків у суспільстві, яке скла­дається з різних конфліктуючих груп та індивідів.

Ст. 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб» [9, Ст. 55].

Право людини і громадянина на судовий захист відноситься до громадянських прав, причому, містить в собі юридичну гарантію від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. Також зазначеною статтею кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До таких дій чи бездіяльності можемо віднести незадоволення інформаційного запиту або незаконне віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом.

До органів судової влади належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Також слід зазначити, що формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення. Суб’єктами права на конституційне звернення з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (статті 13, 38, 40, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» [23]). Тлумачення Конституції має важливе значення для визначення інформаційних прав та шляхів їх подальшої реалізації.

Особливе місце у системі механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні посідає Президент України. Він зобов’язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов’язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим; правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.

Прокуратура України – це система органів, яку складають Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, інші, прирівняні до них, а також військові прокурори.

З чотирьох функцій, виконання яких покладене на прокуратуру Конституцією України, три безпосередньо пов’язані із захистом прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, прокуратура у визначених законом випадках представляє в суді інтереси громадянина (мова йде про розгляд у суді цивільних справ – спорів про майно, спадок, авторські права тощо). Підставою для такого представництва є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому законодавством [24]. Конституцією України прокуратуру наділено достатнім обсягом повноважень для ефективного захисту прав і свобод громадян у таких виняткових ситуаціях, коли особа стає учасником спору, який вирішується у судовому порядку, або коли вона стала об’єктом зацікавленості правоохоронних органів, які займаються розслідуванням злочинів та виконанням покарань за їх скоєння.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов’язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності [25].

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда є важливим завданням Української держави. На жаль, деяка абстрактність, невизначеність, неузгодженість, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві. У відповідності з теорією держави і права органи поділені на законодавчу, виконавчу та судову гілки, а також окремо виділено Президента України, органи місцевого самоврядування та контрольнонаглядові органи. Всі вищезазначені державні органи відіграють важливу роль у механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Це проявляється як в прийнятті законодавчих актів в інформаційній сфері, забезпечення їх реалізації та контроль за їх виконанням, здійснення представництва прав і свобод людини і громадянина як на національному, так і на міжнародному рівнях та іншими способами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [Глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.; Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.; Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.; Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. —  К., 2012. — 18 с.
2. Капінус (Рудник)  Л. І. Проблеми визначення права на доступ до інформації / Л. І. Капінус // Правові та політичні системи сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Луцьк, 22 квітня, 2012 р.)  — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 96 с.
3. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
4. Перов Д. О. Передумови формування інформаційних відносин / Д. О. Перов // Правові проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції (Київ, 15 липня, 2012 р.) — К.: ФОП Ліпкан О.С., 2012. — 76 с.
5. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / К. П. Череповський. – Запоріжжя, 2013. – 19 с.
6. Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
7. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Борис Анатолійович Кормич. — Х., 2004. — 31 с.
8. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
9. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
10. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
11. Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
12. Про телекомунікації : Закон України від 18 листопада 2003 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1280-15
13. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р.  // Відомості Верховної Ради України. — 1998, — № 20, — Ст. 99
14. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ombudsman.gov.ua/
15. Про комітети Верховної Ради України сьомого скликання : Постанова Верховної Ради України від 25 грудня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 38. — Ст. 506
16. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 12. – Ст. 102.
17. Про формування складу Кабінету Міністрів України : Постанова Верховної Ради України 17 лютого 2009 р. // Відомості Верховної Ради.  —2014. — № 52. — Ст. 2062
18. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
19. Про науково-технічну інформацію : Закон України від 13 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 12. — Ст. 165
20. Уряд утворив Міністерство інформаційної політики України, 14.01.2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=247869763
21. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996  р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272
22. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015. —№ 2-3. — Ст. 12
23. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. —2013. — № 27. — Ст. 282

19.   Про Національну програму інформатизації : Закон від 04 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — N 27-28. — Ст.181

22.   Про місцеві державні адміністрації : Закон України від Закон від 09 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N 20-21. — Ст. 190

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Акцентовано увагу на тому, що ця структура є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. Зазначено, що законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження. Аргументовано положення про те, що існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Автором було підкреслено, що, з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Ключові слова: механізм захисту прав людини, інформаційні права людини, законодавча влада, виконавча влада, президент, адвокатура, прокуратура, судова влада, інформаційний простір, інформаційне суспільство.

Аннотация

В статье автор провел исследование организационной структуры механизма защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Акцентировано внимание на том, что эта структура является достаточно сложной и разветвленной. В нее входят различные органы, как коллегиальные, так и единоличные. Указано, что законодательство Украины в значительной мере регулирует вопросы их правового статуса, структуры, порядка их создания и основные функции и полномочия. Аргументировано положение о том, что существует еще значительное количество проблем, которые необходимо решить. Автором было подчеркнуто, что, с целью обеспечения соблюдения в государстве прав и свобод человека и гражданина, необходимо, чтобы на всех уровнях власти, а также каждым человеком и гражданином была осознана важность соблюдения прав и свобод человека и ответственность каждого за это.

Ключевые слова: механизм защиты прав человека, информационные права человека, законодательная власть, исполнительная власть, президент, адвокатура, прокуратура, судебная власть, информационное пространство, информационное общество.

Summary

As a result of the research, was summarized that above all, the organizational structure of the mechanism of protection of information rights and freedoms of man and citizen in Ukraine is rather complicated and extensive.

It was noted that the system includes a variety of bodies, both collegial and sole. It was mentioned that the legislation Ukraine largely regulates questions of their legal statute, structure, order of their creation and main functions and powers.

It was argument that there are quite a large number of problems to be solved. For example, the lack of standardized terms that are key in a particular area (e.g. information, the right of access to information or the right on information or the ratio and so on.), or the existence of conflicts between the definitions.

It was also noted that Ukraine has declared the course on creation of the information society by creation of information space and it is necessary to revise and supplement the existing legislation in this area.

It was stressed that it is important to recognise necessity of following of the human rights at all the levels of the state power and by each citizen and person and responsibilities of each for it with the aim to ensure fulfilment of the human and citizens’ rights.

Keywords: mechanism of protection of human rights, information rights, the legislative power, the executive power, the president, lawyers, prosecutors, the judicial power, information space, information society.

Нині питання захисту інформації, а також забезпечення належного функціонування механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні набувають нового значення і стають дедалі актуальнішими. Зазначимо, що першочерговими стають проблеми захисту різних видів інформації з обмеженим доступом: персональних даних, комерційної, службової, державної таємниці тощо. Також слід зазначити про відсутність уніфікації даних термінів на законодавчому рівні. Вирішити проблему захисту всіх видів інформації та інформаційних прав нині неможливо без допомоги й координації держави. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність нашої статті.

Зазначимо, що саме держава повинна забезпечувати існування системи захисту інформації та інформаційних прав, до компетенції органів цієї системи повинен входити процес захисту інформації, так і надання допомоги у цьому суб’єктам інформаційних правовідносин.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в юридичній науці присвячено достатньо уваги як науковцями в сфері інформаційного права, так і в теорії держави і права, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні у сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В. А. Ліпкана [1-7], Р. А. Калюжного, B. C. Цимбалюка [8], також окремо зазначимо О. Ф. Скакуна [9], В. М. Кириченко, О. М. Куракіна [10] та ін.

Метою статті є науково-теоретичне дослідження організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Для досягнення мети було сформовано такі завдання: дослідити систему органів механізму захисту прав людини та на основі аналізу існуючої системи державних органів, які забезпечують реалізацію інформаційних прав і свобод, надати пропозиції щодо удосконалення їх діяльності.

Виклад основного матеріалу.

Конституція України встановлює, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності численних органів державної влади та місцевого самоврядування.

У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в Україні розвивається т.зв. «третій сектор» – численні неурядові організації, які, крім іншого, активно займаються проблемами прав людини.

Важливим і невід’ємним елементом структури державного апа­рату є орган держави. Саме від рівня розвитку державних органів, їх взаємодії, чіткості повноважень залежить рівень розвитку і ефектив­ність державного апарату та захист прав людини в цілому. До кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, відповідно до покладених на них обов’язків і наданих їм повноважень, а також спеціалісти та інші особи, які забезпечу­ють технічні умови здійснення керівних управлінських функцій. До системи державних органів України належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи.

Законодавчу владу здійснює Верховна Рада шляхом прийняття законів України. Конституційний склад Верховної Ради України та її структура визначаються Конституцією України [11], Законами України «Про Регламент Верховної Ради України» [12], «Про статус народного депутата України» [13], «Про комітети Верховної Ради України» [14], про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами. Структурно Верховна Рада України складається з народних депутатів України.

Засідання Верховної Ради є відкритими і гласними, крім випадків, установлених Конституцією України та Регламентом [12], даною нормою встановлюється можливість реалізації одного з інформаційних прав – права на доступ до інформації.

Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

Депутатські об’єднання – фракції і групи та Погоджувальна рада фракцій і депутатських груп – колегіальний координаційний орган парламенту, покликаний забезпечити компроміс чи консенсус між депутатськими об’єднаннями з основних питань порядку денного.

Комітети Верховної Ради України – постійно діючі допоміжні органи парламенту, які складаються з народних депутатів і здійснюють попередню підготовку питань до розгляду в пленарному засіданні.

Тимчасові (спеціальні та слідчі) комісії Верховної Ради України – допоміжні органи парламенту, що складаються з народних депутатів і створюються «ad hoc» з конкретного питання, на визначений термін.

Апарат Верховної Ради України – допоміжний орган, що скла­дається з державних службовців (посадових і службових осіб) та тех­нічного персоналу і здійснює організаційне, правове, інформаційне, соціально-побутове, аналітичне, матеріально-технічне та інше забезпе­чення діяльності парламенту.

Крім того, до парламенту функціонально примикає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Інститут законодавства і Пар­ламентське видавництво взаємодіють з Верховною Радою на госпрозрахункових засадах [30].

Таким чином, резюмуємо, що структурно законодавча влада складається із депутатів, які входять до різних фракцій. Також важливе значення для ефективного функціонування ВРУ має її поділ на Комітети, одним із яких і є Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, та окремо Варто зазначити про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Наступним, хто входить до механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина є глава держави. Глава держави – це офіційна особа або державний орган, що займає, як правило, найвищий щабель в ієрархічній системі органів державної влади і здійснює верховне представництво держави як у межах її кордонів, так і у відносинах з іншими державами [15, C. 171].

Президент України – це загальнодержавний, представницький, виборний, одноособовий, постійно діючий орган державної влади, який визнається главою держави. Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де сформульовані його права та обов’язки, порядок його обрання, і можливість усунення з поста та припинення його повноважень. Також Законом України «Про вибори Президента України» [16] регламентовано порядок заміщення цієї посади.

Відповідно до статті 102 Конституції України [11] Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом додержання Конституції України в цілому та прав і свобод людини і громадянина, зокрема (інформаційні не є винятком). Він, зокрема,  підписує закони, прийняті Верховною Радою України та має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх до Верховної Ради України на повторний розгляд.

Отже, Президент України є одноособовим главою держави, та наділений досить широким колом повноважень, з-поміж яких окремо виділяється і захист прав людини.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [10, C. 98] та функціонування механізму їх захисту.

Виконавча влада базується на певних принципах: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управ­лінні, гласність.

Пріоритет прав людини при здійсненні виконавчої влади – одна з основних вимог побудови правової держави. Вся діяльність органів виконавчої влади повинна бути спрямована на благо народу, підвищення його рівня життя, дотримання соціальної справедливості та захисту інформаційних (як приклад) прав і свобод людини і громадянина.

Однією із складових адміністративно-правового статусу громадянина є гарантії реалізації прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи, сумлінного виконання обов’язків та охорона (захист) їх з боку держави. Такими гарантіями в сфері виконавчої влади є право на звернення в органи державного управління, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконним рішенням, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, право користування передбаченими законом пільгами тощо [17, C. 66].

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України (Закон України «Про Кабінет Міністрів» [18]), актами Президента України. Кабінет Міністрів України очолює Прем’єр-міністр України.

Згідно з Конституцією, в Україні встановлено три організаційно-правові рівні органів виконавчої влади: вищий, центральний та місцевий. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Центральний рівень утворюють міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади, прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Місцевий або територіальний рівень становлять органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів АРК, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у подвійному підпорядкуванні – центральному і місцевому органу виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. За Конституцією України [11] передбачено, що до складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади та забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Щодо центрального рівня, то окремо зазначимо про існування Міністерства інформаційної політики України [19], яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів.

Тобто, діяльність даного Міністерства спрямована на забезпечення реалізації інформаційних прав людини, право на доступ до інформації, як приклад, що проявляється в наданні достовірної інформації споживачам. Поширення інформації за межам України сприятиме розвитку позитивного іміджу нашої держави та зацікавленості інших країн у співробітництві з нею в різноманітних сферах, інформаційна не виняток, адже інформація нині відіграє дуже важливу роль і використовується не лише в мирних цілях, а як і засіб агресії (інформаційна війна Україна-Росія).

Окремо виділимо Міністерство внутрішніх справ України, одним із основних завдань якого є забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина [20], а також забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів [21].

Щодо Міністерства екології та природних ресурсів України, то, незважаючи на те, що воно здійснює свої функції у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, поводження з небезпечними відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також проведення державної екологічної експертизи [22], але одним із прав людини та громадянина, які закріплені Конституцією України та нормами інших нормативно-правових актів (наприклад, Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [23]) є право на доступ до екологічної інформації, розпорядником якої і є дане Міністерство.

Продовжуючи здійснення аналізу організаційної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, окремо зупинимося на Міністерстві оборони України. Одним із завдань Міністерства оборони України є: участь в аналізі воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози національній безпеці України, як було зазначено вище, то інформаційна безпека є її складовою [24].

Міністерство юстиції спрямовує свою діяльність на забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, а також на  забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина у визначеній сфері [25].

Окремо виділяють апарат міністерства – організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань [26].

При Кабінеті Міністрів України створені тимчасові консультативно-дорадчі органи, зокрема Міжгалузева рада з питань розвитку електронного урядування. Основним завданням Ради є підготовка та подання Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо проведення державної політики з питань розвитку електронного урядування та інтеграції України до глобального інформаційного простору [27].

Також варто наголосити на тому, що електронне урядування є одним з інструментів розвитку інформаційного суспільства, впровадження якого сприятиме створенню умов для відкритого і прозорого державного управління та забезпечення ефективного функціонування механізму захисту прав людини.

Електронне урядування – форма  організації державного управління,  яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для  формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян [28] та захисту їх прав в різних сферах суспільного життя.

У відповідності з нормою, яка закріплена в Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя [29].

Входження країни в інформаційне суспільство вимагає вирішення значної кількості завдань. Одним із найважливіших серед них є питання формування інформаційного простору, який є важливою ознакою суверенної і незалежної держави, полягає у зміцненні державності, збереженні інформаційного суверенітету та створенні умов для захисту й ефективного використання національних інформаційних ресурсів Для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі. Відсутність відповідної правової бази може призвести до втрати інформаційного суверенітету як важливого складника – національної безпеки держави (інформаційна, як її складова).

В областях і районах, містах Києві та Севастополі (тимчасово окупована Росією територія) виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації.

Незважаючи на суттєві зміни в організації діяльності органів державного управління, зміни в державній політиці, спрямовані на утвердження та забезпечення конституційних прав і свобод, кількість порушень невпинно зростає, що свідчить про незадовільну діяльність органів державного управління. Головним чинником, який знижує ефективність цієї діяльності, є відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади. Така неузгодженість спричиняє зниження ефективності механізму забезпечення прав і свобод, а саме його правового елементу [30].

Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють правосуддя. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Система судів в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Крім системи судів загальної юрисдикції діють системи спеціалізованих судів – адміністративних та господарських. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Розгляд актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України на відповідність Конституції України здійснює Конституційний Суд України [31, C. 100].

В Україні кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [11].

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Для вирішення питань місцевого значення територіальні громади сіл та їх об’єднань, селищ і міст обирають сільські, селищні, міські ради та сільських, селищних міських голів. Для здійснення виконавчих функцій місцевого самоврядування, а також наданих державою окремих повноважень органів виконавчої влади сільські, селищні та міські ради утворюють власні виконавчі органи. Сільські, селищні, міські голови очолюють виконавчі органи відповідних рад та головують на засіданнях цих рад.

Для реалізації спільних інтересів територіальних громад обираються районні та обласні ради. Функції виконавчих органів районних та обласних рад виконують, відповідно, районні та обласні державні адміністрації.

Як і в районах та областях, виконавчими органами Київської та Севастопольської міських рад є відповідні міські державні адміністрації.

На рівні Автономної Республіки Крим діє представницький орган – Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Крім того, в АРК діє Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. На території АРК поряд з Конституцією України діє Конституція Автономної Республіки Крим, яка затверджується Верховною Радою України.

Значну роль щодо захисту прав людини відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.  У державному механізмі України прокуратура виступає як самостійний інститут державного ладу, який реалізує покладені на нього Конституцією та законами України функції у взаємодії з іншими органами державної влади.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру», органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, із підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим [11; 32].

Систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура [32].

Отже, систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. 

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність [33].

В результаті здійсненого дослідження, резюмуємо, що перш за все, організаційна структура механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складною та розгалуженою. До неї входять різноманітні органи, як колегіальні, так і одноособові. По-друге, законодавство України значною мірою врегульовує питання їх правового статуту, структури, порядку їх створення і основні функції та повноваження.

Проте, існує ще досить значна кількість проблем, які необхідно вирішити. Наприклад, відсутність уніфікованих термінів, які є ключовими в тій чи іншій сфері (наприклад, інформація, право на доступ до інформації чи право на інформацію або їх співвідношення та ін.) або існування колізій між існуючими дефініціями. Також окремо варто зазначити про відсутність чіткої системи планування роботи Кабінету Міністрів України та його органів, що призводить до неузгодженості між програмою діяльності уряду, планом роботи Кабінету Міністрів України та планами роботи центральних органів виконавчої влади.

Україною проголошено курс на створення інформаційного суспільства шляхом формування інформаційного простору для цього необхідно переглянути та доповнити чинне законодавство в цій галузі.

В цілому потрібно підкреслити, що з метою забезпечення дотримання в державі прав і свобод людини і громадянина, необхідно, щоб на всіх рівнях влади та кожною людиною та громадянином була усвідомлена важливість дотримання прав і свобод людини та відповідальність кожного за це.

Беззаперечно, надзвичайно важливо, щоб нові проекти нормативно-правових  актів,  які вносяться до парламенту, а також зміни, які пропонуються внести до чинного  законодавства, в жодному разі не звужували зміст та обсяг існуючих прав і свобод, як і передбачено в чинному законодавстві.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
6. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
7. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
8. Калюжний Р.А., Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
9. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
10. Кириченко В.М., Куракін О.М. Теорія держави і права: модульний курс.: навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2010 — 264 с.
11. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
12. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. // Відомості Верховної Ради України.  — 2010. — № 14-15, № 16-17. — Ст.133
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17
14. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134
15. Шаптала Н. К. Конституційне право України : навч. посіб. / Н. К. Шаптала, Г. В.Задорожня. — Д. : ЛізуновПрес, 2012. — 470 c.
16. Про вибори Президента України : Закон України від 05 березня 1999 р. — Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 14. — Ст.81
17. Ославський М. І.  Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади : навч. посіб. / М. І. Ославський. — К. : Знання, 2009. — 216 c.
18. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 13. — Ст.222
19. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mip.gov.ua/
20. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : Постанова Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/401-2014-%D0%BF
21. Офіційний веб-сайт Міністерства Внутрішніх справ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/47900
22. Офіційний веб-сайт Міністерства екології та природних ресурсів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : України http://www.menr.gov.ua/
23. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_015
24. Офіційний веб-сайт Міністерства оборони. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.mil.gov.ua/
25. Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://minjust.gov.ua/ua
26. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 березня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 38. — Ст. 385
27. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2250-2010-%D1%80
28. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — Ст. 102.
29. Пушкар О. Роль органів державного управління у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян у контексті європейських традицій публічного управління / О. Пушкар // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2009/2009-01(1)/Pushkar.pdf
30. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. — К.: МАУП, 2004. — 272 с
31. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 2-3. — Ст. 12
32. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 р. // Відомості Верховної Ради. — 2013. — № 27. — Ст. 282

27.   Про утворення Міжгалузевої ради з питань розвитку електронного урядування : Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 р. — № 4. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4-2009-%D0%BF