Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

SOURCES OF FIXING PROCEDURAL LEGAL FACTS

AT THE TRIAL STAGE OF THE CIVIL CASE

Стаття присвячена визначенню джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи. Визначені особливості фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду, ухвалі суду, журналі судового засідання, протоколі окремої процесуальної дії, судових повістках, запитах та супровідних листах. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, ухвали суду, цивільні процесуальні правовідносини, суд

The article is devoted to defining sources fixing procedural legal facts at the trial stage civil case. Features of fixing procedural legal facts in a court decision, court order, the journal court session, protocol of independent legal procedure, summons, requests and cover letters, are determined. Suggestions on amendments to Code of Civil Procedure of Ukraine have been formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, court order, civil procedural legal, court

Постановка проблеми. Розгляд будь-якої цивільної справи представляє собою комплекс процесуальних дій суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямованих на досягнення основоположної мети цивільного судочинства ‒ ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів. Цивільний процес слід розглядати в якості складного комплексного фактичного складу, в якому з переходом до кожної наступної стадії судочинства відбувається накопичення процесуальних юридичних фактів, які отримують відповідне фіксування.

В судовій практиці та доктрині цивільного процесуального права закріпилось стійке уявлення про те, що фіксування процесуальних юридичних фактів здійснюється переважно в наступних процесуальних документах – рішення суду та ухвала суду. Таке припущення можна сприймати як загальне уявлення, адже існування джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема, виду юридичного факту, суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування, змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню, стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Питання визначення можливих джерел фіксування процесуальних юридичних фактів фрагментарно намагалися досліджувати як українські, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильев, К.В. Гусаров, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність достатнього рівня наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)[1], які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій виокремити процесуальні джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи та формулюванні пропозицій законодавчого характеру, спрямованих на удосконалення чинних норм ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Порядок фіксування процесуальних юридичних фактів напряму пов’язано з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти» під якою пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи, слід звернутись до тлумачення самого слова «фіксування». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «фіксування» розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2].

У ЦПК України в розділі ІІІ міститься глава 5 «Фіксування цивільного процесу». Назва глави не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в статтях 197-200 ЦПК України зосереджена не на питаннях фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремих його процесуальних складових ‒ судового засідання та окремих процесуальних дій.

Існуюча нормативна плутанина обумовлює необхідність виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду, адже поняття «судовий розгляд» є набагато ширшим за змістом, ніж поняття «судове засідання». Це дозволяє зробити висновок, що фіксуванню підлягає більш широке коло процесуальних дій, ніж ті, які охоплюються рамками самого судового засідання.

У загальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій у відповідних матеріальних носіях. У зв’язку з цим логічно постає питання, що є безпосереднім джерелом фіксування у цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Інші дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів[3].

Піддаючи критиці висловлені позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. В якості підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків[4]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії[5]. Викладене дозволяє зробити висновок, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» перебувають в одній синонімічній площині, а умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту дій на кожній із стадій, так і порядку фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), що обумовлюють та супроводжують їх протікання.

У ЦПК України відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). У зв’язку з цим, виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів можливе шляхом комплексного аналізу не лише положень ЦПК України, але й розпорядчих документів виданих органами судової влади. В даній науковій статті буде проаналізовано джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи.

1. Рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України рішення суду є однією із форм (видом) судового рішення. У частині 3 цієї статті зазначається, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Як результат, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), який виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин, та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

У рішенні суду фіксуються не лише результати застосування норм матеріального права, але й процесуальні юридичні факти, які в подальшому можуть впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Розглянемо це на прикладі ст. 215 ЦПК України яка визначає зміст рішення суду.

На перший погляд факти зафіксовані у вступній частини рішення суду (час та місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; дані про склад суду та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог) мають лише інформаційне значення. Проте, наприклад, відомості про склад суду, яким ухвалювалось рішення може бути підставою для недопустимості його повторної участі в розгляді справи (ст. 21 ЦПК України). Інформація з рішення суду, що набрало законної сили, стосовно тих самих сторін, того самого предмету і тих самих підстав, слугуватиме підставою для відмови у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або підставою для закриття провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Процесуальні юридичні факти зафіксовані в описовій частині рішення суду, яке набрало законної сили, визнаються в якості преюдиціальних фактів, що не підлягають повторному доказуванню при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів:

1) визначення порядку розподілу судових витрат (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). В судовій практиці зустрічаються випадки, коли в ухваленому рішенні суд не зазначає порядок розподілу судових витрат. В такій ситуації фіксування вказаного процесуального юридичного факту можливе у додатковому рішенні суду, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Даним прикладом проілюстровано ситуацію, в якій не здійснення судом фіксування відповідного процесуального юридичного факту в рішенні суду зумовлює необхідність фіксування даного факту в іншому судовому акті ‒ додатковому рішенні суду;

2) вказівка на застосування негайного виконання рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України). Негайне виконання рішення суду розглядається як явище, що має декілька аспектів: цивільно-процесуальний; організаційно-діловий та виконавчо-процесуальний[6]. Цивільно-процесуальну складову негайного виконання рішення суду слід розглядати як процесуальний юридичний факт, що знаходить своє закріплення у рішенні суду. Залишення поза увагою судом даного аспекту під час ухвалення рішення є підставою для застосування п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначається: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;

3) визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України). Відповідно до вказаної норми у резолютивній частині рішення суду може бути вказаний порядок його виконання. Крім цього, суд має право надати відстрочку виконання рішення; розстрочити виконання рішення; вжити заходів для забезпечення його виконання;

4) зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). За своїм змістом невід’ємну складову рішення суду, в якій вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та визначається порядок його оскарження, слід розглядати в контексті його інформаційно-процесуальної складової. Суд за власною ініціативою не має право змінити визначені процесуальним законодавством строки на подання апеляційної чи касаційної скарги. Відсутність у рішенні суду інформації про порядок набрання ним законної сили та порядок його оскарження, буде вважатись грубим порушенням процесуального законодавства, яке може ускладнювати процедуру подальшого розвитку цивільного процесу.

2. Ухвали суду. Ухвала суду, як самостійна форма (вид) судового акту, є достатньо багатофункціональною. Даним процесуальним документом фіксуються процесуальні юридичні факти на різних стадіях цивільного процесу, зокрема, питання щодо виникнення цивільного процесу, його розвитку та закінчення без ухвалення відповідного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд може закінчуватись постановленням ухвали, яка за своїм процесуальним змістом прирівнюється до рішення суду.

Фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду та ухвалі суду має певні відмінності. Так, імперативні положення процесуального законодавства щодо викладення тексту рішення суду на паперовому носії є відмінними від фіксування певного кола процесуальних юридичних фактів в ухвалі суду, зміст якої відображається в журналі судового засідання, з відповідним фіксуванням за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Змістовний аналіз положень ЦПК України дозволив виявити певні процесуальні особливості, пов’язані з визначенням порядку фіксування процесуальних юридичних фактів ухвалами, які оформлюються окремими процесуальними документами. В окремих нормах ЦПК України чітко визначені випадки за яких суд зобов’язаний результати розгляду заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі фіксувати ухвалою, як окремим процесуальним документом. Разом з тим, результат розгляду судом заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі може не оформлюватись окремими процесуальним документом, а заноситись лише до журналу судового засідання. При визначенні переліку ухвал, які повинні викладатись у вигляді окремого процесуального документа, судді зазвичай керуються або прямою вказівкою, що міститься у відповідній процесуальній нормі, або ст. 293 ЦПК України, яка визначає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Таким чином, у вигляді окремого процесуального документа оформлюються ті ухвали, які в подальшому можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

3. Журнал судового засідання. Протокол окремої процесуальної дії. Відповідно до ч. 1 ст. 197 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У доктрині цивільного процесуального права з цього приводу виділяють фактичні та юридичні (процесуальні) сторони повного фіксування судового засідання. З фактичної сторони повне фіксування судового засідання – це фіксація ходу судового засідання в цілому, без певних обмежень, що дозволяє відтворювати повний зміст тих чи інших процесуальних дій. Юридична (процесуальна) сторона фіксування судового засідання зводиться до фіксації та можливості відтворення тих процесуальних дій, які безпосередньо впливають на розгляд справи по суті або на динаміку судочинства та рух справи[7].

Порядок фіксування цивільного процесу здійснюється у відповідності до ст.ст. 197-200 ЦПК України та Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20.09.2012 р.[8]. В даній Інструкції дається офіційне визначення поняття «фіксуванням судового засідання технічними засобами» під яким розуміється технічний запис розгляду справи судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що включає в себе створення фонограми судового засідання. У свою чергу, поняття «журнал судового засідання» визначається як документ, що ведеться в суді у порядку здійснення цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, кримінального провадження одночасно з фіксуванням судового засідання технічними засобами.

В журналі судового засідання здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені ЦПК України.

Відомості закріплені за допомогою звукозаписувальних технічних засобів та відображені в журналі судового засідання є своєрідними доказами, що полегшують процедуру доказування процесуальних юридичних фактів в контексті загального доказування в цивільній справі. Слід погодитись з В.В. Комаровим та К.В. Гусаровим, які зазначають, що журнал судового засідання є однією з форм фіксації судового засідання, офіційним записом судового процесу, але його значення більшою мірою зводиться до того, що завдяки відомостям, які зазначаються у журналі, відтворюється хід судового засідання та розшифровується технічний запис судового засідання[9].

На належний рівень фіксування процесуальних юридичних фактів можуть впливати ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема, технічний стан звукозаписувальних пристроїв чи неналежне виконання секретарем судового засідання або іншою особою, яка здійснює технічний запис, обов’язків з контролю процесу звукозапису. Неповнота та неправильність ведення журналу судового засідання можуть також обумовлюватись суб’єктивними факторами у вигляді бездіяльності або неналежного рівня підготовки секретаря судового засідання, який за допомогою відповідного програмного забезпечення не відображав у журналі процесуальні дії, що були вчинені у судовому засіданні.

Крім журналу судового засідання, фіксування процесуальних юридичних фактів може здійснюватись за допомогою протоколу окремої процесуальні дії (ч. 1 ст. 200 ЦПК України). З огляду на відсутність в цивільному процесуальному законодавстві спеціальної норми, що визначає перелік окремих процесуальних дій, що фіксуються в протоколі, їх визначення можливе виключно шляхом змістовного аналізу положень ЦПК України. Так, протоколом фіксується вчинення наступних процесуальних дій: допит свідків в порядку забезпечення доказів (ст. 132 ЦПК України); огляд речових та письмових доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України).

Буквальне тлумачення положень ст. 132 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що складання протоколу здійснюється за результатами виконання судового доручення щодо збирання доказів. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009 р. зазначається, що судове доручення щодо збирання доказів видається, зокрема, для проведення допиту свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допиту сторін або третьої особи тощо[10].

Вимоги до протоколу, що містяться у ст. 200 ЦПК України можна вважати універсальним шаблоном для оформлення всіх процесуальних дій, що вчиняються поза судовим засіданням, а тому остаточний перелік процесуальних юридичних фактів, що підлягатимуть фіксуванню у протоколі буде прямо залежати від призначення та змісту відповідної процесуальної дії.

Дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту. Перше, пов’язано з назвою глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування цивільного процесу» та закріплених в ній положень. Відразу слід наголосити, що з огляду на відсутність нормативного визначення поняття «цивільний процес» його тлумачення здійснюється у доктринальній площині. В юридичній літературі висловлюється думка, що цивільний процес – це діяльність суду здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі[11]. Для цивільного процесу як форми реалізації правосуддя, яка забезпечує гарантії здійснення правосуддя та гарантії права громадян на судовий захист притаманна стадійність. Судовий розгляд визнається самостійною стадією цивільного процесу. На думку В.В. Комарова судовий розгляд – це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду[12]. При цьому не можна заперечувати той факт, що, наприклад, відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду також визнаються самостійними стадіями цивільного процесу. Якщо буквально сприймати назву глави 5 розділу ІІІ ЦПК України, то в ній повинен визначатись порядок фіксування принаймні більшої частини стадій цивільного процесу. Разом з тим, у ст.ст. 197-200 ЦПК України йдеться виключно про порядок фіксування судового засідання та окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням. Можна погодитись з тим, що окремі процесуальні дії, наприклад, допит свідка, в порядку забезпечення доказів, може відбуватись ще на стадії відкриття провадження у справі. Так само вказана процесуальна дія може бути вчинена ще до відкриття провадження у справі, що ніяк не пов’язує її з існуючими стадіями цивільного процесу. З викладеного можна зробити висновок про невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

Наступна неузгодженість процесуального змісту міститься у ч. 7 ст. 297 ЦПК України, в якій зазначається, що при надходженні неналежно оформленої справи з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки. Згадуваний у вказаній нормі «протокол судового засідання» можна вважати процесуальним «рудиментом», який абсолютно не узгоджується зі змістом ст. 199 ЦПК України. Статтею 199 ЦПК України закріплено право подавати зауваження виключно щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання. З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

4. Судові повістки (розписки). Запити. Супровідні листи. Одним із факторів, що впливає на динаміку розгляду цивільної справи є належне повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце проведення судового засідання або вчинення окремих процесуальних дій. Інформування вказаних осіб здійснюється шляхом направлення їм судових повісток. В контексті досліджуваної проблематики важливе значення відіграє не лише зміст повістки, а й процедура фіксування юридичного факту її вручення адресату в порядку ст. 76 ЦПК України. Найчастіше судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення повертається особами, які її вручали, до суду. З огляду на постійний брак в суді грошових коштів для оплати поштових послуг, у судовій практиці набуло поширення направлення позивачам судових повісток простим листом, без дотримання вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Така практика, з огляду на психологічний розрахунок, часто має дієвий результат, адже позивач (заявник), як ініціатор цивільного процесу, на переконання суду має неодмінно прибути на судове засідання.

За загальним правилом, сторона у справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду цивільної справи у випадку: 1) вручення судової повістки представникові сторони; 2) неповідомлення стороною суду про зміну місця проживання, у зв’язку з чим судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться; 3) відмови адресатом одержати судову повістку.

Слід визнати той факт, що найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Не зважаючи на нормативну урегульованість, презумпція належного повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи не повинна у будь-якому випадку визнаватись судом, якщо таке повідомлення здійснювалось наступними способами: 1) шляхом надсилання телеграми або факсу (ч. 6 ст. 74 ЦПК України); 2) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути за їх згодою видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (ч. 5 ст. 74 ЦПК України); 3) вручення повістки повнолітньому члену сім’ї чи відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. (ч. 3 ст. 76 ЦПК України) 4) у разі відмови особи одержати повістку (ч. 8 ст. 76 ЦПК України), оскільки при цьому залишається відсутньою інформація про отримання судової повістки кінцевим адресатом.

Досліджуючи процедуру вручення судової повістки постає питання про можливість її віднесення до сфери процесуальних дій. Розглянемо це на прикладі фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки. Як визначено у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, у разі відмови адресата одержати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Вказаною дією презюмується факт належного повідомлення особи про час та місце розгляду цивільної справи. Ухилення від одержання судової повістки може виражатись у зовнішніх діях адресата, як то: відмова відчинити двері кур’єру або працівнику пошти, відмова розписатись в документах, що засвідчують факт вручення повістки. Положення ч. 8 ст. 76 ЦПК України не мають чіткої конкретизації щодо самої процедури того, яким чином особа, яка доставляє судову повістку, встановлює особу адресата. Складно уявити той факт, що особа, яка ухиляється від одержання судової повістки надаватиме для ознайомлення кур’єру або працівнику пошти документи, що посвідчують її особу. Більш абсурдною є ситуація, при якій спілкування між кур’єром та адресатом відбувається, так би мовити «через зачинені двері», за результатами якого кур’єр засвідчує відмову адресата в одержанні повістки, а адресат, у свою чергу, вважається повідомленим про час та місце розгляду цивільної справи. В ЦПК України 1963 р., факт відмови адресата в одержанні судової повістки повинен був засвідчуватись не лише підписом кур’єра, але й підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. У чинній редакції ЦПК України процедура фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки повністю віддана в добросовісні руки особи, яка її доставляє, без будь-якого додаткового засвідчення даного факту іншими особами.

Фактично, особі, яка доставляє судову повістку, цивільним процесуальним законодавством опосередковано делегується частина процесуальних функцій, від належного виконання яких залежить подальша динаміка цивільного процесу. Все це дозволяє процедуру вручення судової повістки розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт), адже за своїм змістом вона не зводиться виключно до виконання функцій інформаційного повідомлення. Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Розглянемо інший приклад квазі-процесуального юридичного факту закріпленого у ч. 3 ст. 76 ЦПК України, який полягає у наступному: якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. На перший погляд така процесуальна процедура має право на існування, проте недобросовісна особа-адресат у разі не бажання прибути на судове засідання може посилатися на невиконання обов’язку по врученню повістки ким-небудь з повнолітніх членів сім’ї, які спільно з нею проживають. У цьому випадку доказування належного вручення судової повістки стикається з декількома процесуальними труднощами. По-перше, відсутність нормативно визначеного процесуального статусу особи, яка доставляє повістку, ускладнює процедуру встановлення нею статусу «повнолітнього члена сім’ї» у особи, яка безпосередньо виступає посередником в одержанні такої повістки. По-друге, виходячи зі змісту ст. 3 Сімейного кодексу України, членом сім’ї може бути особа, яка спільно проживає з адресатом, пов’язана з ним спільним побутом та має по відношенню до неї взаємні права та обов’язки[13]. Статус члена сім’ї не підтверджується відповідним документом, а тому головним завданням особи, яка доставляє повістку, залишається лише одержати підпис в її отриманні у так званого «члена сім’ї», що в подальшому для суду буде доказом належного повідомлення адресата. В-третіх, законодавством не передбачена відповідальність повнолітнього члена сім’ї за невиконання ним обов’язку з передачі адресату судової повістки. Таким чином, повідомлення, у вигляді вручення судової повістки повнолітньому члену сім’ї для передачі її адресату, не може вважатись належним фіксуванням вказаного процесуального юридичного факту.

Фіксування факту повідомлення учасників цивільного процесу про час проведення чергового судового засідання, у випадку відкладення розгляду справи, може здійснюватись у розписці, яка безпосередньо підписується особами присутніми під час судового засідання, після чого вона приєднується до матеріалів цивільної справи. У даному випадку розписка буде вважатись беззаперечним фактом фіксування належного повідомлення учасника цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи.

Запит суду можна розглядати в якості опосередкованого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів. Термін «запит» безпосередньо не зустрічається у положеннях ЦПК України, проте згадування про нього містяться у ч. 3 ст. 122 ЦПК України в наступному контексті: у разі якщо відповідачем у поданій позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Звернення до вказаного органу здійснюється за допомогою запиту суду про надання інформації, про що зазначено у наказі Державної судової адміністрація України № 173 від 17.12.2013 р. «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ» (далі – Інструкція з діловодства) [14]. За своїм змістом та призначенням запит суду щодо надання інформації спрямований на виконання вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК України та забезпечення реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів у вигляді відкриття провадження у справі. У випадку, якщо на запит суду надійде інформація з якої буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, обумовлюючи тим самим прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів[15].

Процесуальні юридичні факти також опосередковано отримують своє фіксування у супровідних листах, існування яких передбачено Інструкцією з діловодства. Крім цього, на існування супровідних листів побічно вказує ч. 2 ст. 121 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві». Відповідно до п. 28.13 Інструкції з діловодства повернення заяви позивачеві здійснюється шляхом направлення супровідного листа про надіслання копії ухвали про повернення заяви з відміткою про набрання ухвалою чинності та заяви з усіма доданими до неї документами. В судовій практиці непоодинокими є випадки, коли позивач в якості доказів до позовної заяви додає оригінали таких документів як: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження тощо. В такому випадку у супровідному листі фіксуються відомості про повернення оригіналів документів доданих до позовної та їх безпосереднє направлення позивачеві.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням переліку джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1) Під категорією «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2) До джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи відносяться рішення суду, ухвали суду, журнал судового засідання, протоколи окремої процесуальної дії та опосередковано судові повістки (розписки), запити та супровідні листи.

3) У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: визначення порядку розподілу судових витрат; вказівка на застосування негайного виконання рішення суду; визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання; зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження.

4) дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту, зокрема, невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

5) З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

6) Найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Процедуру вручення судової повістки слід розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт). Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Використана література

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Соціальна сутність людини трансформована в площину суспільних детермінант генерує безмежну кількість як позитивних так і негативних її проявів. Одним із негативних проявів соціального співіснування людей є постійно існуючі між ними спори. Спір, як один із способів спілкування людей сягає свого коріння ще до часів життя древньогрецького філософа Сократа, розумово-філософська діяльність якого породила усім відомий вислів: «У спорі народжується істина». Сучасна українська еристика, як мистецтво ведення спорів, діалогів, дискусій, діалогів, полеміки та дебатів набуває спаплюжених рис з огляду на маргінальну та безкарну поведінку народних обранців країни. Саме їх поведінка є своєрідним віддзеркаленням сучасного стану українського суспільства, якою в свідомості пересічних громадян цементується стійке уявлення про можливість нехтування базовими правилами співжиття, зокрема нормами права.

Спір є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Вказане визначення спору нажаль не відповідає сучасним українським реаліям, а тому все частіше приходиться стикатись із правовими спорами під якими розуміють юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, в якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб’єктивні права.

Неможливість, а часто і не бажання вирішити правовий спір мирним шляхом трансформує його в судову площину обумовлюючи виникнення та подальший розвиток такого виду цивільного судочинства як «позовне провадження». Ключовим та процесовизначальним поняттям у словосполученні «позовне провадження» виступає поняття «позов». «Позов» як цивільне процесуальне явище неодноразово піддавалось вивченню та аналізу як в теорії, так і в практиці цивільного процесу. Проте, кожного разу дослідження даного правового явища стосувалось висвітлення лише окремих його процесуальних аспектів, зокрема, поняття, видів, елементів, ознак, предмету, підстав та змісту позову. Разом з тим, «позов» не досліджувався з позицій приналежності його до площини процесуальних юридичних фактів, адже подання позову до суду призводить до виникнення, зміни або припинення як матеріально-правових, так і процесуальних правовідносин. Крім цього, певним чином «хаотичне» використання поняття «позов» в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві обумовлює вироблення єдиних підходів до застосування даного поняття в процесуальній площині правовідносин.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що «позов» як процесуальне явище, виступав предметом дослідження в наукових працях таких вчених як: Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, Д.Ю. Бондаренко, У.Б. Воробель, В.В. Гордєєв, Р.Є. Гукасян, М.А. Гурвич, А.О. Добровольський, В.І. Дрішлюк, О.А. Демічев, П.Ф. Єлісєйкін, Н.Б. Зейдер, С.А. Іванова, А.Ф. Клейнман, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, О.Д. Кутателадзе, Є.В. Лисюк, О.А. Логінов, М.В. Кіріязова, І.О. Картузова, О.В. Іваненко, Д.Д. Луспеник, О.В. Ісаєнкова, Г.Л. Осокіна, В.М. Паращенко, А.Л. Паскар, Є.Г. Пушкар, О.А. Рассомахіна, В.О. Рязановский, Т.В. Соловйова, Н.М. Ткачова, В.І. Тертишніков, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, О.О. Штефан, В.В. Ярков та інші. Слід зазначити, що в наукових дослідження вказаних авторів здійснювались спроби дослідити такі окремі аспекти досліджуваного мною поняття як: поняття, види, елементи, ознаки, предмет, підстави та зміст позову. У свою чергу, дослідження поняття «позову» в аспекті приналежності його до цивільних процесуальних та матеріально-правових юридичних фактів перерахованими науковцями майже не здійснювалось.

Мета статті полягає у з’ясуванні дискусійних та проблемних питань визначення змісту поняття «позову» як цивільного процесуального явища та окреслення процесуальних аспектів приналежності позову до сфери юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків у площинах матеріально-правових та цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Пред’явлення позову до суду є визначальною стадією цивільного процесу, яка породжує цілу низку простих та складних юридичних фактів зміст та результативність яких спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду цивільних справ предметом яких виступає спір про право. Пред’явлення позову, на відміну від пред’явлення претензії, являє собою синтез матеріально-правової вимоги (вимоги до порушника суб’єктивних цивільних прав про певну поведінку) і вимоги до юрисдикційних органів (вимоги до суду щодо захисту свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Перш ніж досліджувати приналежність позову до площини юридичних фактів слід розглянути доктринальні підходи до визначення поняття «позов».

В.В. Комаров в монографії «Позовне провадження» слушно зазначає, що позов є фундаментальною категорією цивільного судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із центральних інститутів цивільного процесуального права під яким слід розуміти вимогу позивача до відповідача, звернена через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі [1, с. 209-210].

Майже схожої позиції щодо визначення «позову» дотримується Ю.В. Білоусов. На його думку позов ‒ це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі [2, с. 95]. Практично схоже визначення «позову» пропонує Є.Г. Пушкар: позов ‒ це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, що здійснюється у визначеній законом процесуальні формі [3, с. 256]. В цьому ж контексті позов тлумачить С.А. Іванова, розуміючи під таким спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що підлягає розгляду в певному процесуальному порядку [4, с. 187].

О.А. Логінов та О.О. Штефан зазначають, що позов ‒ це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку [5, с. 130].

В.І. Бобрик у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України пропонує в якості позову розуміти належним чином процесуально оформлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що пред’являється через суд в порядку цивільного судочинства [6, с. 266].

В.І. Тертишніков у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. запропонував наступне визначення позову, під яким слід розуміти звернену через суд до відповідача матеріально-правову вимогу про відновлення порушеного або оспорюваного права [7, с. 135].

Прихильником концепції згідно якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права виступає В.М. Паращенко. Позов ним розуміється як процесуальний засіб захисту суб’єктивного права і матеріально-правова вимога, заснована на конкретному правопорушенні [8, с. 160].

Дещо інших підхід до визначення досліджуваного поняття запропонував М.А. Гурвич, який зазначав, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного субʼєктивного права чи охоронюваного законом інтересу [9, с. 101]. Аналогічних поглядів щодо визначення поняття «позов» дотримується В.В. Ярков [10, с. 223].

Р.Є. Гукасян під позовом розумів звернення до суду юридично заінтересованої особи за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [11, с. 144].

Особливої уваги заслуговує визначення поняття «позов» запропоноване М.С. Шакарян, яка вказує, що таким слід вважати пред’явлену до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що випливає із спірних матеріально-правових відносин і заснованої на певних юридичних фактах [12, с. 143].

Майже відмінне від всіх вище перерахованих доктринальних підходів визначення поняття «позов» запропонувала в своїй монографії «Позов (теорія і практика)» Г.Л. Осокіна. В результаті кропіткого, всебічного та змістовного аналізу поняття «позов» нею було запропоноване наступне його визначення. Позов як інститут процесуального права є вимога зацікавленої особи, що випливає з спірного матеріального правовідношення, про захист свого чи чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню в установленому законом порядку [13, с. 29].

Обґрунтовуючи свою позицію з приводу запропонованого визначення Л.Г. Осокіна зазначає, що оскільки захист завжди здійснюється судом, то спеціальне його згадування у визначенні поняття позову представляється зайвим. Далі нею пояснюється, що з наведеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, що обумовлюють його універсальний характер. Позов, по-перше, є вимога (прохання); по-друге, позов є вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу. Таким чином, метою всякого позову є захист, а самі позовні справи за своїм характером ‒ спірні. По-третє, захист прав і законних інтересів здійснюється тільки судом, тому позов як вимога про захист права (інтересу) завжди адресований суду, а не відповідачу. У цьому зв’язку правильніше було б говорити про пред’явлення позову чи не до відповідача, а проти відповідача [13, с. 30].

У 2009 р. дослідниками проблем сучасного цивільного процесуального права було презентовано новітню наукову працю «Позов в цивільному судочинстві», присвячену комплексному та змістовному дослідженню історії розвитку та сучасного стану позовної форми захисту права. Цілковито очікувано, що дослідниками даної проблематики запропоновано власне розуміння поняття «позов». Так, О.В. Ісаєнкова пропонує дещо складне для сприйняття визначення досліджуваного поняття. Позов, на її думку, це засіб захисту права, передбачуваного собою, що звернулась до суду за захистом порушених або оспорюваних, спрямованих проти передбачуваного порушника та засноване на зазначеному позивачем спірному цивільному (у широкому розумінні) правовідношенні [14, с. 45].

О.В. Ісаєнковою було здійснено всебічний теоретичний аналіз чотирьох концепцій визначення поняття «позов» .

1. Матеріально-правова концепція. Прихильники даної концепції вважають позов матеріально-правовою вимогою, що розглядається судом, тобто вимога позивача до відповідача. Зміст матеріально-правової концепції полягає в тому, що кожному суб’єктивному цивільному праву притаманний позов, як право на його здійснення. В.О. Рязановский з цього приводу зазначає, що позов сам по собі не є чим-небудь самостійним, таким, що знаходиться осторонь, він притаманний праву як складова частина або властивість самого права [15, с. 13-14].

2. Процесуально-правова концепція. Узагальнена думка прихильників даної концепції вказує на те, що позовом є звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, звернення для вирішення спору про право цивільне [16, с. 410]. Взагалі, для прихильників процесуальної концепції матеріально-правова вимога позивача до відповідача не відіграє суттєвої ролі при визначенні поняття позову або взагалі знаходиться за межами даного поняття.

3. Концепція двох самостійних правових категорій: позову в матеріально-правовому і позову в процесуальному розуміннях. Дана концепція полягає в тому, що в цивільному та цивільному процесуальному праві не може бути одного поняття позову, тому в цивільному праві слід використовувати термін «позов» в матеріально-правовому розумінні, а в цивільному процесуальному праві у процесуальному. Зазначена концепція як і дві попередні, на думку О.В. Ісаєнкової, виступають синтезом, складанням двох попередніх: береться поняття позову, пропоноване представниками першої концепції, і виходить його визначення в матеріально-правовому розумінні, а формулювання позову, пропоноване представниками другої концепції, називається визначенням поняття позову в процесуальному розумінні [14, с. 36-37].

4. Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Зміст концепції полягає в тому, що позов як єдине поняття, внутрішній зміст якого викладено у позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: одну, матеріально-правову, спрямовану до відповідача, яка одночасно є предметом позову, і друга ‒ вимога процесуального характеру про захист права, адресована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і окреме їх існування є неможливим. Звернення до суду без зазначення спірної вимоги и правовідношення з якого воно походить, є безпредметним, а вимога, що не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [17, с. 5-22].

В науці цивільного процесуального права вчення про «позов» пропонується досліджувати не лише на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.

1) Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права.

2) Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову.

3) Процесуальна теорія визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів [18, с. 176-177].

З наведеного переліку концепцій та теорій поняття «позов» найбільш прийнятною, на мій погляд, та такою що відповідає «духу та змісту» чинного матеріального та цивільного процесуального права є саме концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну.

Перш ніж обґрунтувати свою позицію стосовно підтримки вказаної наукової концепції слід зазначити, що практично всі учені, які присвятили свої праці дослідженню проблем визначення поняття «позов» залишали поза увагою приналежність досліджуваного поняття до площини «юридичних фактів».

Крім цього, обґрунтовуючи власну наукову позицію слід дати відповідь на два основні запитання: по-перше, яким чином поняття «позов» співвідноситься з юридичними фактами, та яким чином останні впливають на його існування; по-друге, перефразовуючи риторичне запитання «що було раніше – яйце чи курка» слід визначити, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов»?

Позов не зважаючи на його згадування в нормах Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) [19] слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду і розпочинаються відповідні дії суду та суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Цілком зрозуміло, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншої особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [20, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови. Таким чином можна стверджувати, що однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому.

О.Д. Кутателадзе розвиваючи вказану думку зазначає, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, що характеризують наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки [21, с. 60].

В українському матеріальному праві, зокрема цивільному, зустрічається поняття «позов» та похідні від нього, адже дане поняття має основне значення для здійснення та захисту цивільних прав. Тому безпосередній момент «зародження» позову відбувається лише в момент порушення, оспорювання чиїхось прав, тобто тоді, коли для реалізації права потрібне вже втручання компетентного державного органу ‒ суду, який відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [22] не є стороною спірного матеріального правовідношення.

Існування поняття «позов» нерозривно пов’язано з поняттям «позивач». Отже, присутність такого суб’єкта правовідносин як позивач (особа, яка звертається до суду вважаючи, що її права були порушені певною особою) вказує на те, що існуючі спірні матеріальні відносини вже переходять в судову площину. Фактично, до звернення особи до суду також існують спірні правовідносини, проте особа, яка вважає, що її права є порушеними може застосувати досудове врегулювання цього спору, а тому відносини існуючі до моменту її звернення до суду аж ніяк не можна називати «позовними».

Формулювання умовиводу про те, що зародження позову обумовлюють юридичні факти матеріально-правового змісту дозволяє перейти до з’ясування приналежності позову до площини цивільних процесуальних юридичних фактів. В теорії цивільного процесуального права юридичні факти визначаються як названі у гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [23, с. 17]. На відміну від норм цивільного процесуального права, які є загальними підставами виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин, юридичні факти мають конкретний характер. Для кожного елементарного цивільного процесуального правовідношення, а також їх системи, вони індивідуальні. Тим більше вони є проявом норми цивільного процесуального права стосовно конкретної, чітко визначеної життєвої ситуації. Як результат, позовні вимоги і знаходять своє відображення у позові, коли сторона, яка вважає, що її права були порушені та сторона, яка на її думку порушила права, з площини регулювання відносин нормами матеріального права трансформуються в площину процесуальних правовідносин.

Позовні вимоги це вимоги, коли особа, яка вважає, що її права були порушені та особа, яка на її думку порушила її права перебувають у стані існування спірних відносин у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права, при цьому сторони не змогли вирішити їх без втручання суду. Будь-яке звернення до суду з позовом передбачає наявність у особи вимоги до певної особи, яка або порушила, оспорює чи не визнає її право. Фактично йдеться про дві вимоги: вимога позивача до відповідача (матеріально-правова) та вимога позивача до суду (процесуально-правова), які у своєму поєднанні і формують таке процесуальне явище як «позов».

В юридичній літературі відстоюється позиція про те, що цивільному процесуальному праву притаманний особливий вид юридичних фактів. Які полягають у наступному: процесуальні дії суду та осіб, які беруть участь у справі здійснюються у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством [24, с. 56]. В досліджуваній мною проблематиці прояв процесуальних юридичних фактів проявляється в наступній матеріальній та процесуальній послідовності:

–        між сторонами існують спірні відносини, які можуть бути вирішені на претензійному рівні (матеріально-правові відносини);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені формулює позовні вимоги (позов) до особи, яка на її думку їх порушила. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Саме тому на думку І.О. Картузової викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову [25, с. 95] (формування процесуальних відносин обумовлених матеріально-правовими);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені звертається до суду з вимогою (позовом) з метою захистити її порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, в результаті чого сторони, між якими виникли спірні правовідносини набувають нового для себе процесуального статусу ‒ позивач та відповідач (процесуальні відносини).

В зазначеній послідовності дій важливо визначити процесуальну вагомість суду, позивача та відповідача. П.Ф. Єлісєйкін з цього приводу більш вагомими вважає дії не суду, а осіб, які беруть участь у справ, стверджуючи, що саме особи впливають на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, а дія суду ‒ це відповідна реакція на дії осіб [26, с. 35-36].

Змістовний аналіз норм ЦПК України дозволяє стверджувати, що саме процесуальні дії суду безпосередньо впливають на динамічність цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин законодавець передбачає сукупність юридичних фактів, завершальною з яких є дія суду [27, с. 40].

Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, як прояв певних юридичних фактів, стає позовом у тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд підлягаючи розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням визначеної процесуальної процедури. Позов, як явище цивільного процесуального права, має більше процесуальне ніж матеріально-правове наповнення. В підтвердження власної аргументації необхідно пригадати наукову позицію А.О. Добровольського, який наголошував, що по кожній справі вимога позивача про розгляд спору, який виник між ним та відповідачем, і адресована до суду, обов’язково має вказівку на вимогу, яка спрямована до відповідача. Без останньої не може бути позову і не буде предмета для судового розгляду. Ці дві вимоги мають бути поєднаними. При цьому вимога, яка спрямована до суду, характеризує процесуальну сторону позову, оскільки позов є засобом порушення процесу, процесуальним засобом захисту права, а вимога, яка спрямована до відповідача, є матеріально-правовою стороною позову, оскільки вимога позивача до відповідача випливає з матеріального суб’єктивного права позивача, наявність якого і буде доводити позивач у процесі, порушеному цим позовом [28, с. 42].

Зазначена наукова позиція найкраще відображає та підтверджує концепцію єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну, прихильником якої я і виступаю. При цьому слід враховувати і ту обставину, що позов це процесуальне явище, яке має статичний характер. Динамічних ознак позов набуває крізь призму процесуального юридичного факту, що реалізується у вигляді пред’явлення позову до суду шляхом безпосереднього подання позовної заяви.

Відповідаючи на раніше поставлене запитання, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включає в себе наступні складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

Основоположна відмінність між процесуальним та матеріально-правовим наповненням поняття «позов» полягає в тому, що матеріально-правову сторону спору можна вирішити альтернативним (досудове врегулювання спору) способом, а переведення спору в судову площину запускає механізми реалізації процесуальних юридичних фактів, і вирішення спору за таких умов можливе лише шляхом дотримання процесуальної процедури врегульованої нормами цивільного процесуального права. Як результат, пред’явлення позову до суду чітко підтверджує перехід матеріально-правового спору на новий, процесуальний рівень, вказуючи на те, що «спір» набуває цивільної процесуальної оболонки під назвою «позов».

Єдність матеріально-правової та процесуальної сторін позову є суттєвою і для судової практики, оскільки, відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за заявою та в межах заявлених позовних вимог. Даючи відповідь на матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, суд відповідає на звернення позивача до суду про захист його права [29, с. 19].

Викладене дозволяє зробити проміжний висновок, що в понятті «позов» більше процесуальних, ніж матеріально-правових ознак, а застосовуючи арифметичні величини до визначення поняття «позов» можна припустити, що позов, як правове явище, на 2/3 складається з процесуального наповнення та пов’язаного з ним наслідками, і на 1/3 із наповнення матеріально-правового.

Досліджуючи зміст поняття «позов» науковцями часто наголошується, що позов це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або інтересу. На мою думку, виходячи з аналізу положень Цивільного кодексу України або Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. не можна категорично стверджувати, що особа, яка звертається до суду має за мету захистити виключно порушені, оспорювані або невизнані права, свободи чи інтереси. Порушення, оспорювання або невизнання прав, свобод чи інтересів є результатом прояву юридичних фактів, що вже відбулись або існують в реальному часі.

Разом з тим, у ЦК України містяться норми, що дозволяють особі звернутись до суду із захистом своїх прав у випадку існування лише загрози їх майбутнього порушення. Наведу декілька прикладів. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.

Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Можливість застосування захисту суб’єктивних цивільних прав у зв’язку з можливістю їх майбутнього порушення передбачена ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. відповідно до якої агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

Практична реалізація положень вказаних норм, зокрема ч. 2 ст. 386 ЦК України, знаходить відображення безпосередньо в судовій практиці. Розглянемо наступний приклад. До Городищенського районного суду Черкаської області із позовом звернулась ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка вказала, що вона є власником жилого будинку по вул. Б.Хмельницького, 2 у м. Городище, Черкаської області, її присадибна ділянка межує з відповідачем ОСОБА_2, яка збудувала вбиральню з порушеннями санітарних норм на відстані 5,2 м від його житлового будинку, що є порушенням санітарних норм. На зауваження позивача відповідач не реагує, а тому позивач просив зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від його жилого будинку, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92. Керуючись ч. 2 ст. 386 ЦК України та п. 3.25а ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» суд позов задовольнив у повному обсязі та зобов’язав ОСОБА_2, усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від жилого будинку ОСОБА_1, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92 [30].

Приклад практичного застосування положень ст. 1163 ЦК України є цивільна справа вирішена Рівненський міським судом Рівненської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що мешкає в будинку АДРЕСА_2, Рівненської області, який належить йому на праві приватної власності. По сусідству з будинком позивача АДРЕСА_1 відповідач займається бджільництвом, утримує пасіку, що нараховує понад десяток з відповідною кількістю бджолиних сімей. Наявність такої кількості бджіл в безпосередній кількості на відстані 6 метрів від будинку позивача, особливо у весняно-літній період створює незручності в проживанні та користуванні земельною ділянкою та іншим майном та завдає шкоди здоров’ю членам сім’ї, особливо дітям. Бджоли залітають на земельну ділянку, роблять неможливим обробляти ділянку. З приводу загрози безпеки життю членам сім’ї позивач неодноразово зверталась в сільську раду та просила відповідачку прийняти міри безпеки.

Суд застосувавши ст. 1163 ЦК України, Закон України «Про бджільництво» від 22.02.2000 р., накази Міністерства охорони здоров’я України та вважаючи доведеним факт того, що розміщення відповідачами вуликів з бджолиними сім’ями хоча і на своїй присадибній ділянці, але поблизу від будинку позивачки, не відповідає вимогам санітарно-захисних зон, оскільки бджолина пасіка знаходиться у безпосередній близькості від житлового будинку позивача, тобто без дотримання певних відстаней позов задовольнив у повному обсязі зобов’язавши ОСОБА_2, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку [31].

Наведені приклади належним чином підтверджують той факт, що звернення осіб до суду із захистом своїх прав може відбуватись не лише за метою захисту вже порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України), але й у випадку існування загрози життю, здоров’ю або майну у майбутньому або пов’язане з можливістю порушення майнових прав.

Детальний аналіз доктринальних підходів та положень чинного законодавства щодо визначення поняття «позов» дозволяє мені запропонувати наступне його визначення. Позов ‒ це пред’явлені до суду для розгляду та вирішення у визначеному процесуальному порядку матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами.

Висновки. Позов це процесуальне явище, що нерозривно поєднує в собі процесуальні та матеріально-правові складові, перебуваючи тим самими в площині юридичних фактів. Передумовами виникнення позову є звершені юридичні факти матеріально-правового змісту. Завершеність юридичних фактів полягає в тому, що спірні відносини на момент звернення до суду не вдалось врегулювати мирним шляхом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду є процесоутворюючим юридичним фактом, що обумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване в статті визначення поняття «позов», на мою думку, найбільш вдало відображає процесуальну та матеріальну сторони позову, як єдиного поняття та засвідчує його приналежність як до сфери процесуальних юридичних фактів, так і юридичних фактів, породжуваних матеріально-правовими відносинами. При цьому, сформульоване визначення «позову» не претендує на доктринальну універсальність, а лише відображає власне бачення досліджуваної в даній статті проблематики. У будь-якому випадку багатоманітність доктринальних підходів до визначення поняття «позов» вкотре підтверджує складність формулювання єдиного його визначення, зокрема і такого, що претендуватиме на законодавче закріплення.

Література:

1. Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І, Радченко та ін.; за ред. В.В, Комарова. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ 252 с.
2. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
3. Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. ‒ Х.: ООО «Одиссей», 2001. ‒ 704 с.
4. Гражданський процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. /  Под ред. М.К. Треушникова. ‒ М.: ООО «Городец-издат», 2000 ‒ 672 с.
5. Цивільний процес України / О.А. Логінов, О.О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 368 с.
6. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
7. Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / (Тертышиков В.И.). ‒ Издание пятое, дополненное и переработанное. ‒ Харьков: Косум, 2001. ‒ 432 с.
8. Гражданський процесс. Курс лекций / В.Н. Паращенко. Серия: «Юридическая литература». ‒ Мн.: ИООО «право и економика», 2004. ‒ 254 с.
9. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М.: Высш. шк., 1975. ‒ 399 c.
10. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В.Ярков – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 640 с.
11. Гражданский процесс / под ред. К.С. Юдельсона. ‒ М., Юрид. литература, 1972. ‒ 439 с.
12. Гражданское процессуальное право России: учеб. / отв. ред. М. С. Шакарян. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М. : Былина, 1998. ‒ 504 с.
13. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – 192 с.
14. Иск в гражданском судопроизводстве: сборник /О.В. Исаенкова, А.А. Демичев, Т.В. Соловьева, Н.Н. Ткачева; под ред. О.В. Исаенковой. ‒ Москва : Волтерс Клувер, 2009. – 216 c.
15. Рязановский В. А. Единство процесса / В.А. Рязановский. ‒ М.: Юрид. бюро «Городец», 1996. ‒ 75 с.
16. Курс советского гражданского процессуального права/ Отв. ред. А.А. Мельников. ‒ М.: Наука, 1981, Т. 1. ‒ 463 с.
17. Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. М., 1959. ‒ 26 с.
18. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / І. О. Безлюдько [та ін.]; ред. С.С. Бичкова. ‒ К. : Атіка, 2006. ‒ 384 с.
19. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
20. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
21. Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59–63.
22. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
23. Комаров В.В. Радченко П. І.  Цивільні процесуальні правовідносини та їх субʼєкти: навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. ‒ Київ : НМК ВО, 1991. ‒ 104 с.
24. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х. : Основа, 1992. – 416 с.
25. Картузова І.О. Поняття, елементи та види адміністративного позову / І.О Картузова // Юридичний вісник. ‒ 2013. ‒ № 3. – С. 94-101.
26. Елисейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учеб. пособие / П.Ф. Елисейкин; Яросл. гос. ун-т. ‒ Ярославль: ЯГУ, 1975. ‒ 93 с.
27. Паскар А.Л. Поняття та роль юридичних фактів у виникненні цивільних процесуальних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. – 2010. ‒ № 12 (180). – С. 40-42.
28. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. (Основные вопросы учения об иске). ‒ Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965. ‒ 190 с.
29. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 159 с.
30. Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 23.12.2013 р. (цивільна справа № 691/1833/13-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36462670
31. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10.02.2015 р. (цивільна справа № 559/2430/14-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42868735

Ключові слова: Братель процесуаліст, позов, юридичні факти, позовні вимоги, спірні правовідносини, позивач, відповідач, суд.

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив аналіз механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Дослідив функції основних органів, які входять до цього механізму. Зазначив про те, що захист прав і свобод людини і громадянина визначено як одна із основних функцій не для всіх органів (Конституційний Суд України, наприклад). Акцентовано увагу на тому, що механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Наголошено на тому, що до системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи. Всі ці органи в своїй сукупності і створюють надійні підвалини для існування і функціонування механізму захисту інформаційних та інших прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Ключові слова: інформаційні права і свободи, механізм захисту прав людини, президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, суд, Конституційний Суд, прокуратура, адвокатура, місцеве самоврядування.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ механизма защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Исследовал функции основных органов, которые входят в этот механизм. Указал на то, что защита прав и свобод человека и гражданина определена как одна из основных функций не для всех органов (Конституционный Суд Украины, например). Акцентировано внимание на том, что механизм защиты информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине является достаточно сложным и представляет собой систему государственных органов, которые, реализуя свои полномочия, способствуют этой защите. Отмечено, что в систему центральных органов государственной власти в Украине относятся: орган законодательной власти; глава государства; органы исполнительной власти; органы судебной власти; органы местного самоуправления и контрольнонадзирательные органы. Все эти органы в своей совокупности и создают надежный фундамент для существования и функционирования механизма защиты информационных и других прав и свобод человека и гражданина в Украине.

Ключевые слова: информационные права и свободы, механизм защиты прав человека, президент, Верховная Рада, Кабинет Министров, суд, Конституционный Суд, прокуратура, адвокатура, местное самоуправление.

Summary

It was resumed that the mechanism of the protection information rights and freedoms of a person and a citizen in Ukraine is very complicated and is the system of the state bodies, which, realizing their functions promote the protection.

It was noted, that functional structure of the mechanism is reflected in the functions of the central bodies of the state power, realization of which creates reliable guarantees of implementation of information rights.

It was identified, that the system of the central bodies of the state power in Ukraine consists of: legislative body, the head of the state, executive bodies, judicial bodies, bodies of the local self-government controlling and supervising bodies.

It was marked, that all these bodies in their unity creates reliable backgrounds for existence and functioning of the mechanism of the protection of information rights and freedoms of a person and a citizen in Ukraine. Despite the fact that human rights are not the main powers of an authority (the Constitutional Court, for example), but this function is deriving indirectly from its activities.

It was also noted, that nowadays law-making process is very active because of the current events (Euromaidan 2013, events at the territories of the Autonomous Republic of Crimea and East of Ukraine).

Keywords: information rights and freedoms, human rights protection mechanism, the President, the Verkhovna Rada, the Cabinet of Ministers, the Court, the Constitutional Court, the prosecutor’s office, advocacy, local self-government.

В Україні існує досить велика кількість інституцій як державного, так і приватного сектору. Кожна із даних установ наділена певним колом повноважень та виконує низку функцій. Щодо захисту інформаційних прав і свобод людини, а саме діяльність органів державної влади у цій сфері, то зауважимо, що, перш за все, дане питання ще не знайшло свого комплексного дослідження в існуючих наукових розвідках. Наприклад, про діяльність органів місцевого самоврядування існує лише декілька досліджень. Стосовно інших органів, які входять до механізму захисту інформаційних прав, то розвідок взагалі немає. Це і визначає актуальність обраної тематики.

Питання захисту прав людини досліджували такі сучасні українські вчені: А. Колодій [1], В. Копєйчиков [2], П. Рабінович [3], О. Скакун [4], Ю. Тодика [5] та ін., а вивченням безпосередньо інформаційних прав людини та громадянина на сучасній науковій ниві займаються, перш за все, науковці школи Ліпкана В.А.  [6-13], окремо зазначимо про B. C. Цимбалюка [14]. Проте, наявність подібних досліджень не вичерпала тематику подальших наукових розробок.

Метою статті є науково-теоретичне дослідження функціональної структури механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Для досягнення мети було сформовано такі завдання: фрагментарно проаналізувати органи, які входять до механізму захисту прав людини та дослідити їх функції саме с сфері захисту інформаційних прав і свобод людини.

Виклад основного матеріалу.

Механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Досліджуючи функціональну структуру даного механізму логічним є, на нашу думку, зупинитися на функціях центральних органів державної влади, реалізація яких створює надійні гарантії реалізації інформаційних прав.

За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким­-небудь органом чи особою. Разом із тим, цим поняттям оперують для позначення зовнішнього прояву властивостей якого­-небудь предмета в певній системі відносин. Це значить, що функції органів державної влади залежатимуть від їх місця й ролі в певному сус­пільстві [15, C . 128]. Також функції можна визначити як певні напрями діяльності.

Перш за все, зазначимо, що всі функції центральних органів державної влади є законодавчо визначеними, що створює позитивні умови для їх реалізації та, з іншого боку, для притягнення до відповідальності за невиконання.

До системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи.

Законодавчу владу здійснює Верховна Рада України.

Головними функціями Верховної Ради України є представницька, законодавча, установча, функція парламентського контролю. До функцій парла­менту зараховують також фінансово-бюджетну, квазісудову та зовнішньополітичну, однак вони є похідними від чотирьох головних.

Пріоритетною функцією Верховної Ради України є законодавча. Складовою частиною цієї функції є законопроектна робота, а також проведен­ня відповідних наукових досліджень, зокрема з проблем ефективності і розвитку законодавства, наукової експертизи законопроектів тощо [16, C. 108]. Нині ВРУ значно активізувала роботу в цій сфері, зокрема це пов’язано із подіям, які мали і мають місце останні декілька років на території нашої держави (Євромайдан-2013, події на території АР Крим (що спонукало до прийняття Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та на Сході України та ін..), оскільки відбуваються порушення як норм національного законодавства, не лише в сфері захисту прав людини, а також і міжнародного.

Іншою, не менш важливою, функцією Верховної Ради України є установча, але вона проявляється у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формуванню власних, парламентських структур тощо.

Політичну роль у діяльності Верховної Ради України відіграє парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх за­хист [17, C. 39].

Про нарощування уваги парламенту до контрольної функції свід­чить рівень організації та проведення днів уряду та парламентських слу­хань з найактуальніших питань соціально-економічного розвитку дер­жави та захисту конституційних прав і свобод громадян.

Про політичну функцію парламенту свідчить, зокрема, визначення засад внутрішньої і зов­нішньої політики в різноманітних сферах – культурній, економічній, інформаційній (проголошення курсу України на формування інформаційного суспільства, як приклад), та розгляд і прийняття рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів, який також є частиною вищезазначеного механізму.

Щодо зовнішніх функцій, то вони проявляються у законодавчому визначенні засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, наданні згоди на обов’язковість міжнародних договорів України (наприклад, ратифікація Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля) та їх денонсацію  тощо.

У сфері забезпечення основних прав і свобод громадян Верховна Рада України затверджує засади державної політики в цій галузі (інформаційні права як різновид), здійснює законодавче визначення прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод; основних обов’язків громадян; статусу іноземців та осіб без громадянства, а вони, за деякими винятками, мають аналогічні права як і громадяни України; порядку застосування мов (досить важливе значення має визначення та закріплення мови інформації, яка надається споживачам, адже Україна є багатонаціональною державою, тому не може утискати права й інтереси національних меншин, які проживають на її території. Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України в цій галузі, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною, зокрема стаття 11. ЗУ «Про інформацію» [10. C. 59]); засад утворення і діяльності об’єднань громадян, що створюються з метою реалізації їх прав, засобів масової інформації та ін. [18, C. 216].

Верховна Рада України складається із депутатів, які створюють різні Комітети, а Законом «Про комітети Верховної Ради України» [19] визначено їх правовий статус, функції та організаційні основи діяльності для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень ВРУ, виконання контрольних функцій.

Для реалізації зазначених функцій комітети наділені відповідною компетенцію, яка зумовлена сфера­ми, цілями й завданнями їх створення (наприклад, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, серед повноважень окремо виділимо  додержання прав і свобод людини і громадянина, а також діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Наступним, структурним елементом механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина є глава держави.

Президент займає ключове місце в державному механізмі України. Згідно зі ст. 102 Конституції України [20] він є гарантом додержання прав і свобод людини і гро­мадянина.

Провідне місце в діяльності глави української держави займають ті напрямки, які безпосередньо випливають з його сутності та ролі – представницька та коорди­наційна функції.

Президент наділений такими повнова­женнями, які дають змогу ефективно підтримувати єдність і цілісність державної влади, функціонування всіх ланок державного механізму в режимі конституційної законності.

Президент України має досить велику кількість функцій,  а у сфері захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина, на нашу думку, можна виокремити наступні: забезпечення національної безпеки, адже інформаційна виступає як її складова, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; зупинка дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності  Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, оскільки вони можуть порушувати права людини і громадянина; підписання законів, прийнятих Верховною Радою України та накладення на них вето [20].

Оскільки права і свободи людини та їх гарантії ви­значають зміст і спрямованість діяльності держави, то й для Президен­та як глави держави це є безумовним пріоритетом. Саме на забезпечен­ня основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані фактично всі повноваження глави держави, оскільки мають кінцевою метою благопо­луччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод. У межах даної функції він вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами, уособлюючи при цьому державу в цілому: проводить зустрічі з громадянами під час робочих поїздок по Україні, через підрозділи свого Секретаріату здійснює прийом громадян і веде роботу з їх зверненнями.

З діяльністю щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина тісно пов’язана й інша функція Президента України – юрисдикційна, тобто вирішення конкретних юридичних справ [21, C. 56].

В умовах розбудови демократичної, правової держави суттєвого значення набуває контрольна функція Президента, яка випливає з його статусу як гаранта додержання Конституції.

Таким чином, з-поміж широкого кола повноважень Глави держави, окремо можна зазначити ті, які є ключовими в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Вони є законодавчо закріпленими і це створює позитивні підвалини для контролю за їх чітким виконанням.

Місце виконавчої влади у системі державної влади визнача­ється, перш за все, метою її діяльності – забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина [22, C. 98] та функціонування механізму їх захисту.

Вищим у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну, гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки [18, C. 220].

Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового статусу особи, оскільки саме він і є визначальним при гарантуванні певних прав і свобод людини і громадянина. Наприклад, право на доступ до екологічної інформації є природнім та невід’ємним, тобто особу не можна позбавити його. А якщо особа обіймає посаду в органі державної влади, у зв’язку із цим має доступ до конфіденційної інформації (для службового користування, зокрема), то, при звільнені з цієї посади, особа позбавляється даного права. Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; забезпеченні виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.

Всі центральні органи виконавчої влади є загальнодержавними органами спеціальної компетенції, які реалізують державну політику у відповідній галузі. Вони узагальнюють практику застосування законодавства з питань, що належать до їх компетенції, розробляють пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносять їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень центральні органи виконавчої влади організовують виконання актів законодавства, здійснюють систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав [23, C. 100].

Судова влада реалізується в Україні виключно судами, які здійснюють правосуддя.

Основними функціями судової влади в Україні є здійснення правосуддя – цивільного, господарського, адміністративного і кримінального. На важливість цих функцій вказує і назва відповідного розділу Конституції України – «Правосуддя». Тобто судова влада, передусім, асоціюється з правосуддям, що відображає сутність і зміст судової влади та призначення судів у суспільстві і державі.

Водночас функції судової влади не обмежуються виключно функціями правосуддя. Вони є багатогранними і різноманітними.

Функції судової влади – це напрями і види діяльності судів у межах і порядку, передбачених Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Зупинимося детальніше на функціях судів загальної юрисдикції, тобто на основних напрямах та видах діяльності судів загальної юрисдикції з метою розгляду й вирішення справ у сфері цивільного, господарського, адміністративного та кримінального правосуддя, що здійснюється виключно судами на підставах, у межах та порядку, які передбачені Конституцією України та законами.

Як загальновідомо, то за правопорушення різного виду винна особа притягується до відповідальності. Наприклад, адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері конфіденційної інформації, яка є одним із об’єктів інформаційних правовідносин, була встановлена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 11 травня 2004 року, який надав правове підґрунтя для встановлення адміністративної відповідальності за вчинення ряду правопорушень у сфері інформаційної безпеки, зокрема: ст. 195-5, 212-5 та ст. 212-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення [13, C. 14].

Разом із тим, Кримінальним Кодексом України передбачена відповідальність за протиправне збирання та навмисне розголошення комерційної таємниці, і це робить неприпустимим довільне оголошення власником інформації комерційною таємницею, адже за такого випадку криміналізація дій з такою інформацією визначається приватними особами [24, C. 22].

Також окремо зазначимо, що гарантії інформаційних особистих немайнових прав містяться в нормах цивільного права. Ст. 302 Цивільного кодексу України [25, Cт. 302] повністю присвячена праву на інформацію. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. Тобто, порушення даної норми є підставою для притягнення до відповідальності та участі судів у вирішенні конкретної справи.

Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону [26].

Функції та повноваження судів загальної юрисдикції визначають діяльнісні характеристики судової влади загалом [16, C. 368].

Іншим органом в системі судів України є Конституційний Суд України. Сутність і зміст Конституційного Суду України, його призначення у суспільстві та державі визначають його функції.

Перш за все, варто наголосити на тому, що функція захисту прав і свобод людини і громадянина Конституційним Судом ні в Конституції України, ні в Законі «Про Конституційний Суд України» прямо не передбачена.

Здійснення захисту прав і свобод людини випливає з інших положень Закону, зокрема з тих, що регулюють завдання Конституційного Суду України: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави (ст. 2 Закону «Про Конституційний Суд України» [28]). Відомо, що норми про права і свободи людини і громадянина включені до Основного Закону. Таким чином, забезпечуючи верховенство Конституції, Конституційний Суд забезпечує реалізацію і тих її норм, що стосуються прав і свобод людини.

Такі повноваження випливають зі змісту присяги судді Конституційного Суду України, глав 12 та 13 Закону.

Об’єктами діяльності Конституційного Суду України є основи конституційного ладу України; конституційно-правовий статус людини і громадянина; форми безпосередньої демократії; основні засади організації та діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Результатом розгляду Судом конкретної справи є прийняття рішень і висновків. Тобто, функції Конституційного Суду України в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні проявляються у розгляді конкретних конституційних подань та звернень, суть яких полягає в тлумаченні конституційних норм щодо прав людини та громадянина, зокрема.

Таким чином, Конституційний Суд України займає досить важливе місце в механізмі захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Більшість прийнятих ним за час своєї діяльності рішень так чи інакше стосується забезпечення прав людини. Сам факт існування такого органу конституційного контролю і Україні значною мірою дисциплінує органи державної влади, змушує їх діяти відповідно до законодавства України, спрямовуючи свою діяльність на забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина.

Як було зазначено вище, законодавчий процес відбувається постійно і зводиться не лише до діяльності ВРУ, а також і до нормотворчої діяльності Президента України.

Так, відповідно до Указу Президента України № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» передбачається проведення низки реформ, які стосуватимуться і судової влади.

Метою судової реформи є реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципів верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справ незалежним та неупередженим судом. Реформа має забезпечити функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей та стандартів захисту прав людини [29], оскільки Україна, після проголошення незалежності, задекларувала євроінтеграційний напрям зовнішньої політики. І, зазначимо, що певні кроки в даному напрямі було зроблено, наприклад підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і європейськими Співтовариствами  та їх державами-членами, Угоди про партнерство та співробітництво Україна-ЄС, Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом та ін..

Також в цій Стратегії закріплено, що головною передумовою її реалізації є суспільний договір між владою, бізнесом та громадянським суспільством, де кожна сторона має свою зону відповідальності. Тобто, лише у взаємодії державних органів між собою, а також держави, в особі її органів, і людини та громадянина і відбуватиметься максимально ефективне функціонування механізму захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

За положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування [30], основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються Конституцією або Законом. В Україні вони закріплені в загаль­ному вигляді у ст.143 Основного Закону, а їх деталізація міститься в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, а також у галузевому законодавстві – «Про транс­порт», «Про освіту», у Земельному, Лісовому, Водному кодексах України та інших правових актах.

Можна визначити, що функції місцевого самоврядування – це основні або кардинальні, пріоритетні та постійні напрями і види його здійснення, передусім щодо реалізації природного права людини і громадянина на місцеве самоврядування, тобто гарантованого державою права та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [31].

Органи місцевого самоврядування, які покликані забезпечити реалізацію прав людини і громадянина в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Як одна з основ конституційного ладу, місцеве самоврядування дає змогу демократизувати апарат управління, ефективно вирішувати місцеві питання й забезпечувати врахування інтересів територіальних колективів під час проведення державної політики, оптимально поєднувати інтереси і права людини та інтереси держави.

Поділяємо позицію науковця про те, що місцеве самоврядування є вагомим і значимим елементом громадянського суспільства, адже лише воно здатне забезпечити самоорганізацію громадян, яка є основою складової концепції громадянського суспільства. Крім того, система місцевого самоврядування потрібна, щоб «авторитетно визначити, які послуги та регулювання потрібні людям у конкретних районах, щоб люди в даному районі отримували те і тільки те, що їм потрібно».  Також в умовах громадянського суспільства повинна бути зведена до мінімуму централізація влади. Система місцевого самоврядування сприяє утвердженню таких демократичних цінностей як активна громадська участь та плюралізм, реалізації та захист прав людини та громадянина [32].

Вагоме місце в механізмі захисту інформаційних прав і свобод людини в Україні займає прокуратура.

Поняття «функція прокуратури» розуміється як прокурорська діяльність, вид прокурорської діяльності. У літературі часто вживається як рівнозначне терміну «функції прокуратури» поняття «напрямок прокурорської діяльності».

Функції прокуратури можна поділити на наглядові та ненаглядові, а враховуючи їх законодавче закріплення на ті, які передбачені в Законі України «Про прокуратуру» та Конституцією України.

В Конституції закріплено основи діяльності прокуратури, а в Законі їх деталізовано, тому, в загальному вигляді їх можна звести до таких (у сфері захисту інформаційних прав і свобод):

-         представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом;

-         нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, оскільки саме вони і можуть порушувати інформаційні права і свободи, наприклад, через ненадання інформації особі, яку притягують до відповідальності (це не стосується інформації, яка може бути конфіденційною, але також має місце навмисне віднесення публічної інформації до такого виду);

-         нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [33, C. 128].

Варто зазначити, що характер внутрішніх і зовнішніх функцій прокуратури, окрім загаль­ного врегулювання у Конституції України та Законі «Про прокуратуру», більш детально ви­світлено в наказах Ге­нерального прокурора, які ми з вами і будемо вивчати згодом.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого інституту, яким є адвокатура.

Адвокатура – це правова інституція, яка виконує важливу суспільну функцію, що полягає в захисті прав, свобод та законних інтересів громадян.
В Україні право на захист є конституційним принципом. Роль адвокатури в забезпеченні цього права та її основні завдання викладені в розд. II Конституції України, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини й громадянина. Діяльність адвокатури регламентовано Конституцією України, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншими законодавчими актами України та статутами адвокатських об’єднань.

Генеральне визначення адвокатури і її функцій дано в ст. 59 Конституції України: «для забезпечення права на за захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» [30].

Отже, резюмуємо, що механізм захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є досить складним і являє собою систему державних органів, які, реалізуючи свої повноваження, сприяють цьому захисту. Функціональна структура даного механізму проявляється у функціях центральних органів державної влади, реалізація яких створює надійні гарантії реалізації інформаційних прав. До системи центральних органів державної влади в Україні належать: орган законодавчої влади; глава держави; органи виконавчої влади; органи судової влади; органи місцевого самоврядування і контрольнонаглядові органи. Всі ці органи в своїй сукупності і створюють надійні підвалини для існування і функціонування механізму захисту інформаційних та інших прав і свобод людини і громадянина в Україні. Незважаючи на те, що захист прав людини не є основним повноваженням того чи іншого органу (Конституційний Суд, наприклад), але дана функція випливає опосередковано із його діяльності.

Список використаної літератури:

1. Колодій А. М. Загальна теорія держави і права : [навч. посібн.] / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін.; за ред. В. В. Копейчикова. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 320 с
2. Копейчиков В. В. Правознавство / В. В. Копейчиков. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 748 с.
3. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права тадержави. Навч. посібник. Вид. 9-е, зі змінами. — Львів: Край, 2007. — 192 с.
4. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.
5. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки конституційного права України / В. Тацій, Ю. Тодика // Право України. — 1994. — № 10.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
9. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
10. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
11. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
12. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
13. Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. В. Стоєцький. — К., 2013. — 20 с.
14. Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64
15. Теліпко В. Е. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [Текст] : наук.-практ. комент. / В. Е. Теліпко ; за ред. проф. Молдована В. В. — К. : Центр учбової л-ри, 2011. — 526 с.
16. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України : [підруч.] / за заг. ред. проф. В. Л. Федоренка. – [4-те вид., переробл. і доопр.]. — К. : Вид-во Ліра-К, 2012. — 576 с.
17. Барабаш Ю. Г. Контрольна функція вищого представницького органу України / Ю. Г. Барабаш // Вісник прокуратури. — 2003. — №3. — С. 39-43.
18. Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : [підруч.] / О. Н. Ярмиш, В.О. Серьогін. — Харків: Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002. — 653 c.
19. Про комітети Верховної Ради України : Закон України від 04 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 19. — Ст. 134
20. Конституція України від 26 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
21. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні : [підруч. для студентів вищих навчальних закладів ] / За ред. С. Г. Серьогіної. — X.: Пра­во, 2005. — 256 с.
22. Кириченко В. М. Теорія держави і права: модульний курс.: [навч. посібник] / В. М. Кириченко, О. М. Куракін. — К.: Центр навчальної літератури, 2010 — 264с.
23. Багмет М. О. Історія та практика державного управління і місцевого самоврядування в Україні / М. О. Багмет, В. М. Ємельянов. – Миколаїв: Видавництво МДГУ. — 2006. — 292 с.
24. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Борис Анатолійович Кормич. — Х., 2004. — 31 с.
25. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
26. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 07 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-42, № 43, № 44-45. — Ст.529.
27. Погорілко В. Ф.  Конституційне право України [Текст] : підручник / За заг ред. В. Л. Федоренка. — 4-те вид., перероб. і доп. — К. : Видавництво Ліра-К, 2012. — 576 с.
28. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 49. — ст. 272.
29. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» Указу Президента України № 5/2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/18688.html
30. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_036
31. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України.  — 1997. — № 24. — ст. 170.
32. Сопілко І. М. Органи місцевого самоврядування в системі забезпечення прав і свобод людини і громадянина / І. М. Сопілко // Юридичний вісник. —2010. — № 3(16). — С. 92-95
33. Курочка М. Й. Прокурорський нагляд в Україні : [підручник] / М. Й. Курочка, П. М. Каркач. — Луганськ, 2004. — 424 с.