Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджується зміст процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Основна увага приділяється аналізу взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду. Обґрунтовується взаємодія норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, мирова угода, рішення суду, позов, заперечення проти позову.

In the article it is researched the content of procedural interacting rules of substantive law in the context of the definition of the regulatory impact on the formation and implementation process of the legal facts in the exercise of civil proceedings. The main attention is payed on analysis of the interaction of the regulatory impact of the substantive law on the procedure for the conclusion of the settlement agreement and the decision of the court. It is substantiated the interaction of substantive and procedural law on the independent procedural examples of phenomena – a claim and an objection to the claim.

Key words: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, amicable agreement, court decision, a claim, an objection to the claim.

Постановка проблеми. Цивільне процесуальне право досить тісно, а іноді нерозривно пов’язано з правом матеріальним. До матеріального права належать всі галузі права, норми яких застосовуються судом при розгляді цивільних справ. Механізми впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин досліджувались як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Потреба у дослідженні особливостей регулюючого впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлена необхідністю пошуку оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства в контексті його узгодженості із нормами інших галузей матеріального права. Все це дозволить виробити єдині нормативні підходи спрямовані на забезпечення ефективності сучасного цивільного судочинства і, як результат, сприятиме поверненню довіри громадян до діяльності судової гілки влади.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з виокремленням та визначенням особливостей регулюючого впливу процесовзаємодіючих норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.Т. Боннер, Л.О. Грось, Р.Е. Гукасян, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, І.Є. Криницький, А.А. Мельников, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. З перерахованого переліку науковців проблематику регулюючого впливу норм матеріального права на безпосередню реалізацію процесуальних юридичних фактів найбільш змістовно досліджувала М.О. Рожкова в своїй дисертаційній роботі «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [1]. Нею, зокрема, були досліджені концептуальні основи взаємодії теорій юридичних фактів цивільного та процесуального права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про низький рівень наукового інтересу до окресленої проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самим відкриваючи нові шляхи для здійснення наукових розвідок у зазначеному напрямку.

Метою статті є виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: визначити механізми взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду; окреслити прояви взаємодії норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Виклад основного матеріалу. Взаємопов’язаність норм цивільного процесуального права з нормами права матеріального обумовлена об’єктивною потребою застосування останніх у владно-правової діяльності судів. Саме впливом норм матеріального права в деякій мірі й пояснюється зміст диспозитивності цивільного судочинства. Проекція норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини сприяє функціонуванню окремих інститутів цивільного процесуального права, предметом регулювання яких є процесуальні відносини, що виникають між судом і учасниками цивільного процесу. Поєднання матеріальних і процесуальних засад створює можливість ефективного правозастосування. Проте, у будь якому разі, пріоритет норм цивільного процесуального права при вирішенні різного роду процесуальних питань не викликає сумніву та заперечень.

В контексті співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект, адже матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [2, с. 61-62].

Підтримуючи висловлену В.В. Комаровим позицію зазначу, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції проявляються в тому, що частина норм матеріального права обумовлюють регулюючий вплив на безпосередню динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства потребує з’ясування змісту поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Виходячи з досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. Запропоноване визначення, на мою думку, найбільш повно розкриває сутність процесуальних юридичних фактів, які виступають невід’ємною складовою цивільних процесуальних правовідносин, адже виконувані ними функції (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) повною мірою відображають логіку та послідовність динаміки цивільного процесу [3, с. 13].

Існування та реалізація процесуальних юридичних фактів обумовлено відповідним правовим підґрунтям – приписами норм цивільного процесуального права. Разом з тим, окремі положення матеріального права, наприклад, норми Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Сімейного кодексу України визначають процедуру належного протікання цивільного процесу як системного та комплексного правового явища.

Здійснений аналіз положень ЦК України дозволив виокремити декілька різновидів норм матеріального права, що виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми взаємодіючого регулюючого впливу (процесовзаємодіючі норми) на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В якості норм матеріального права, що мають прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів слід виділяти норми цивільного та сімейного законодавства, які врегульовують процедуру здійснення законного та добровільного (договірного) процесуального представництва. Аргументуючи свою позицію слід навести ряд переконливих прикладів. Враховуючи, що Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у нормах матеріального права. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України. Крім цього, статті 38-42 ЦПК України за своїм змістовним наповненням практично дублюють положення глави 17 ЦК України.

Прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів також здійснюють норми цивільного законодавства, що: а) врегульовують порядок застосування наслідків спливу позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України; б) визначають процедуру відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) у зобов’язанні, як підстави реалізації процесуального правонаступництва.

Питання пов’язанні з виокремленням та аналізом норм матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий регулюючий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі здійснення цивільного судочинства були висвітлені в окремій науковій публікації [4]. З метою розширення раніше окресленого предмета дослідження в даній науковій статті буде здійснена спроба теоретичного виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права, з подальшим визначенням особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Вивчення вказаного різновиду правових норм потрібно розпочати з тлумачення слова «взаємодіючий», яке за своїм змістом описує функціональний зміст досліджуваного різновиду норм матеріального права. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «взаємодіючий» тлумачиться через іншу його складову – взаємодіяти. Отже, взаємодіяти – це перебуваючи у зв’язку, взаємно проявляти дію або погоджено взаємно діяти, бути у взаємодії [5, с. 125].

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті реалізації наступних процесуальних явищ.

1). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права є притаманним для процедури укладання мирової угоди. При визначенні правової природи мирової угоди сучасна правова доктрина є досить неоднозначною. Одні науковці розглядають мирову угоду в якості класичного цивільно-правового договору зміст якого регулюється нормами матеріального права (М.О. Рожкова [1, с. 333-341], М.Б. Зейдер [6, с. 17], Т.М. Суслова [7, с. 22]), інші вважають мирову угоду цивільним процесуальним актом (О.Г. Бортнік [8, с. 8], Р.Е. Гукасян [9, с. 129-132]). Проте існує й самостійна група вчених, які відносять мирову угоду до юридичного факту, що має матеріально-процесуальне правове підґрунтя. Як зазначає В.В. Ярков, мирова угода представляє собою одночасно юридичний факт матеріального і процесуального права, викликаючи самі різні правові наслідки. Як юридичний факт матеріального права мирова угода є цивільно-правовою угодою, яка на певних умовах припиняє попередні права та обов’язки сторін та регулює взаємовідносини сторін на майбутнє шляхом встановлення їх нових прав та обов’язків. Як юридичний факт процесуального права, мирова угода припиняє провадження у справі, закінчує судовий процес, маючи в цьому розумінні правоприпиняючі наслідки. Крім того, на відміну від звичайної цивільно-правової угоди, яка укладається в рамках взаємодії учасників цивільного процесу, мирова угода укладається під контролем суду в рамках судового процесу, за умови дотримання процесуальних норм і положень, порушення яких також може призвести до скасування судового акту про затвердження мирової угоди [10, с. 56-57].

Схожі висновки при визначенні правової природи мирової угоди робить М.Ю. Челишев, зазначаючи, що мирова угода по цивільно-правовому спору є, по суті, договір, наділений специфічною процесуальною формою. Даний договір, у відповідності зі сформованим в цивілістичній науці уявленням, слід розглядати одночасно і як угоду (юридичний факт), і як правовідношення [11, с. 362-363].

Підтримуючи позицію В.В. Яркова та М.Ю. Челишева щодо віднесення мирової угоди до юридичного факту матеріального та процесуального права зазначу, що процесовзаємодіючі норми матеріального права в контексті формування та реалізації процесуального юридичного факту у вигляді укладання мирової угоди не повинні мати пріоритетного та визначального значення. Очевидне надання переваги нормам матеріального (цивільного) права применшуватиме значущість процесуальних норм, які на рівних засадах врегульовують відносини, пов’язані з укладанням мирової угоди. Така позиція випливає з наступного.

Категорія «мирова угода» майже завжди асоціюється з певним спором, який сторони намагаються врегулювати мирним шляхом. Вже в самій назві досліджуваної категорії закладена її цивільно-правова складова. Аналіз положень національного цивільного процесуального законодавства засвідчив, що слово «угода» в ЦПК України згадується виключно в контексті категорії «мирова угода». В буквальному розумінні мирова угода це договір між сторонами у справі. У свою чергу, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). У процесуальному розумінні мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову (ч. 1 ст. 175 ЦПК України).

Прихильниця матеріально-правової природи мирової угоди М.О. Рожкова наголошує, що вказана двостороння цивільно-правова угода направлена на захист прав, а в деяких випадках на рух цивільного правовідношення, яка не призводить до безпосередніх процедурних наслідків: останні наступають тільки в якості правового результату клопотання сторін про затвердження представленої державному органу мирової угоди та відповідного акту державного суду (про затвердження мирової угоди або про відмову в її затвердження) [1, с. 341].

Дійсно, для набуття процесуальних обрисів мировою угодою потребується наявність адресованого до суду клопотання сторін щодо її затвердження. Разом з тим, не можна розглядати мирову угоду виключно в якості цивільно-правового договору, адже визначальною умовою існування вказаної угоди є наявність правового спору між сторонами (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Цивільно-правовим аналогом мирової угоди в цивільному праві можна вважати новацію – домовленість сторін про зміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК України), або припинення зобов’язання внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків (ст. 605 ЦК України). Новація та прощення боргу в деякій мірі можуть мати ознаки елементарних спірних правовідносин, проте їх сторони на самому початку зародження спору (претензії) вчиняють дії спрямовані на недопущення трансформації зазначених правовідносин у процесуальну площину. В підтвердження матеріально-процесуальної природи мирової угоди слід вказати й на той факт, що вказаною угодою можуть врегульовуватись питання, які виходять за межі цивільно-правових відносин. Так, наприклад, при укладанні мирової угоди сторони спору можуть врегулювати питання щодо порядку розподілу понесених ними в процесі розгляду справи судових витрат, або досягнути домовленості щодо часткової відмови позивача від позовних вимог з одночасним визнанням відповідачем частини позовних вимог. Цим самими спростовується можливість визнання та віднесення мирової угоди виключно до сфери класичних цивільно-правових договорів.

У свою чергу не можна вважати мирову угоду й виключно цивільним процесуальним актом, так як вона укладається з метою врегулювання спору і стосується прав та обов’язків сторін, які у своїй переважній більшості визначаються матеріально-правовим змістом. Процесовзаємодіючі норми матеріального права за своїм спрямуванням врегульовують порядок укладання мирової угоди та відповідним чином обумовлюють подальшу поведінку учасників цивільного процесу (позивача та відповідача), призводячи до першого етапу реалізації процесуального юридичного факту у вигляді подання до суду спільної заяви сторонами у справі про намір укласти мирову угоду. Остаточна ж реалізація процесуального юридичного факту, спрямованого на укладання мирової угоди буде залежати виключно від процедурної реакції суду – постановлення ували про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі, або постановлення ухвали про відмову у визнанні мирової угоди.

Наведені аргументи переконливо ілюструють роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства.

2). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права також простежується на прикладі процедури ухвалення рішення суду. Рішення суду за своєю правовою природою відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру. Як наголошує М.О. Рожкова, рішення суду є правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за результатами розгляду справи [12, с. 35].

Норми матеріального права самі по собі не врегульовують порядок реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду, адже вказаній процедурі безпосередньо присвячені норми процесуального права (ст.ст. 212-217 ЦПК України). Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, які можуть мати взаємозв’язок з нормами матеріального права. Так, наприклад, при доказуванні факту заподіяння збитків та визначення їх розміру суд керується положеннями ст. 22 ЦК України «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди». Аналогічним чином вирішується питання пов’язане із відшкодуванням моральної шкоди. Поняття «моральна шкода», способи відшкодування та підстави, які впливають на визначення розміру грошового відшкодування вказаної шкоди закріпленні у положеннях ст. 23 ЦК України.

Процедура ухвалення рішення суду у будь-якому випадку перебуває у взаємозв’язку з нормами матеріального права, адже відповідно до пунктів 3 та 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України суд повинен вирішити питання стосовно того, які правовідносини сторін випливають із встановлених судом обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Саме в зазначених положеннях і розкривається процесовзаємодіючий зміст норм матеріального права, який проявляється у наступному: повноцінна реалізація процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду неможлива без застосування норм матеріального права під час його ухвалення.

Застосовані в ухваленому рішенні суду норми матеріального права можуть слугувати підґрунтям для реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів. Дана функція полягає у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу або окремих його стадій. Так, наприклад, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України). Аналогічним чином підставою для подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. ч. 1 ст. 355 ЦПК України). Як наслідок, особи, які беруть участь у справі, вважаючи, що судом неправильно чи неоднаково застосовано норми матеріального права, мають можливість звернутись до суду із касаційною скаргою або заявою. Дії вказаних осіб слід розглядати крізь призму реалізації процесуального юридичного факту, який обумовлює в подальшому відповідну процесуальну реакцію суду (процесуальний юридичний факт) у вигляді постановлення визначених цивільним процесуальним законодавством ухвал, передбачених статтями ЦПК України – ст.ст. 328, 332, 359, 360, 360-1.

3). Прикладом взаємодії норм матеріального та процесуального права виступає позов, як самостійне процесуальне явище. Як зазначає М.О. Рожкова, предмет позову складає матеріально-правова вимога у сукупності із об’єктом позову. Тобто предмет позову поєднує конкретну вимогу, що пред’являється позивачем до відповідача (наприклад, вимога про стягнення, визнання, відшкодування тощо) і конкретний об’єкт цієї вимоги, тобто об’єкт цього позову (нерухоме майно, грошова сума тощо) [1, с. 346].

Виступаючи прихильником концепції єдиного поняття позову (згідно даної концепції позов одночасно має матеріальну та процесуальну сторони) слід зазначити, що позов, не дивлячись на його згадування в нормах ЦК України, слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду розпочинаються відповідні процесуальні дії, які впливають на подальшу динаміку цивільного процесу. Варто вказати, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншою особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [13, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови, а тому однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому [14, с. 6].

Визначаючи, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі його складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включають в себе наступні матеріально-правові складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

В підтвердження наявності матеріально-правової складової позову як процесуального явища слід виокремити юридичні підстави позову. Як наголошує Г.Л. Осокіна, до юридичної частини підстави позову входять підлягаючі захисту суб’єктивне право або законний інтерес, а також матеріальний закон, який передбачає умови виникнення, зміни або припинення порушеного (оспорюваного) права або інтересу, а також способи його захисту [15, с. 470]. Наприклад, до юридичних підстав позову про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної особи включаються: а) суб’єктивне право на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації позивача як можливого носія вказаного права, б) безпосередньо положення ст. ст. 297, 299 ЦК України. До юридичних підстав позову про розірвання шлюбу входить суб’єктивне право одного із подружжя на розірвання шлюбу та ст.ст. 104, 105, 106, 109, 112 Сімейного кодексу України, які визначають умови виникнення права та способи його захисту. Вказаним підтверджується роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язаних зі здійсненням права на позов.

4). Взаємодія норм матеріального та процесуального права може знаходити свій прояв у запереченні відповідача проти позову. М.А. Гурвіч під запереченням розумів пояснення відповідача здатні служити його захисту, поділяючи їх на процесуальні заперечення та заперечення проти заявлених вимог по суті, тобто безпосередньо матеріально-правові заперечення [16, с. 117-119].

Слід погодитись з В.І. Бобриком, який зазначає, що матеріально-правові заперечення відповідача проти позову можуть, з одного боку, стосуватись обґрунтованості вимог позивача, а з іншого – їх недоведеності. Ці заперечення спрямовані на спростування позову. Так, відповідач може спростувати підставу позову, вказати на неправильну кваліфікацію спірної ситуації позивачем, обґрунтувати відсутність предмета позову тощо [17, с. 298].

Матеріально-правова та процесуально-правова складова у запереченні позивача підтверджується змістом ч. 2 ст. 128 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі». Посилання відповідача на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість або відсутність у позивача права на звернення до суду слід відносити до матеріально-правових заперечень. Такі заперечення можуть ґрунтуватись не лише на нормах цивільного законодавства, про що наголошує М.О. Рожкова [1, с. 349], але й охоплювати увесь обсяг національного законодавства, зокрема, сімейного, трудового, земельного тощо.

Нормами цивільного законодавства можуть встановлюватись обмеження щодо обсягу висловлюваних відповідачем заперечень. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Отже, зобов’язана особа має право мотивувати свою відмову від виконання обов’язку лише тими обставинами, посилання на які допускається в нормах матеріального права.

Не зосереджуючи увагу на процесуально-правових запереченнях, які виступають предметом окремого дослідження, зазначу, що встановлення судом обґрунтованості матеріально-правових заперечень відповідача може стати результатом реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Висновки.

Дослідження змісту процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства дозволяє сформулювати теоретичні умовиводи та узагальнення, які сприятимуть більш глибокому розумінню міжгалузевої взаємодії норм права в процесі здійснення цивільного судочинства та їх впливу на динаміку цивільного процесу.

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті формування та реалізації процесуальних юридичних фактів у вигляді укладання мирової угоди, ухвалення рішення суду, підготовки позову та заперечення проти позову.

У будь-якому разі виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів повинно здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт» під яким пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел

1. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук /М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
2. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
3. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.
4. Братель О. Вплив норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 12 ‒ С. 4-13.
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
6. Гражданские процессуальные правоотношения / Зейдер Н.Б. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965. – 74 c.
7. Суслова Т.М. Несостоятельность (банкротство) граждан, не являющихся индивидуальными предпринимателями : автореферат дис. … кандидата юридических наук : 12.00.03 / Т.М. Суслова / Ур. гос. юрид. акад. – Екатеринбург, 2001. – 23 с.
8. Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві : дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 с.
9. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве: монография. / Р.Е. Гукасян – Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1970. — 190 c.
10. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. ‒ 608 с.
11. Челышев М.Ю. Система межотраслевых связей гражданского права: цивилистическое исследование: дис. … докт. юрид. наук / М.Ю. Челышев; Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2008. – 501 с.
12. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
13. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
14. Братель О. Позов ‒ цивільний процесуальний та матеріально-правовий юридичний факт / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 1 ‒ С. 10-18.
15. Гражданский процесс. Общая часть : учебник / Г.Л. Осокина. – 3-е изд., перераб. – М. : Норма : ИНФРА-М , 2013. – 704 с.
16. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А.. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк., 1975. – 399 c.
17. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І, Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті в теоретичному та практичному аспектах проаналізовано норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, позовна давність, процесуальне правонаступництво, процесуальне представництво.

Постановка проблеми. Одним із малодосліджених питань правової науки, яке потребує проведення глибинних досліджень теоретичного та практичного спрямування є питання визначення особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Взаємозв’язкам та механізмам впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин приділяється увага як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Дослідження особливостей впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлено потребою пошуку таких оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства, які дозволять виробити єдині нормативні підходи для підвищення рівня ефективності сучасного цивільного судочинства. З огляду на обраний в державі цілеспрямований курс комплексного реформування судової гілки влади, важлива увага повинна приділятись удосконаленню діючого процесуального законодавства в контексті його узгодженості із законодавством інших галузей матеріального права.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з визначенням особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких С.С. Бичкова, О.Т. Боннер, Л.О. Грось, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у визначенні особливостей впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити функціональні зв’язки між нормами матеріального та процесуального права; окреслити норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів та забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу; сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення національного цивільного та цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. У правовій доктрині протягом тривалого часу не припиняється дискусія з приводу співвідношення та взаємообумовленості норм матеріального та процесуального права, зокрема, щодо порядку впливу норм матеріального права на регулювання цивільних процесуальних правовідносин. В науковому середовищі сформувалась позиція згідно якої цивільне процесуальне право залежить від галузей матеріального права (О.Т. Боннер [1, с. 23-31], Л.О. Грось [2, с. 4]), а їх співвідношення повинно сприйматись в якості змісту (матеріальне право) та форми (процесуальне право).

В даному аспекті логічним постає питання щодо автономності існування та функціонування галузей матеріального права без можливості залучення на те норм права процесуального. Для отримання відповіді на вказане питання слід проаналізувати наступні положення цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) особа здійснює цивільні права у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У свою чергу, у частині 2 вказаної статті зазначається, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У практичному розумінні окресленні положення реалізуються, наприклад, у наступному: уклавши договір позики позичальник зобов’язаний виконувати визначені договором умови належним чином у повній відповідності до положень цивільного законодавства. Належне та своєчасне виконання умов даного договору вказує на приналежність відносин між позикодавцем та позичальником саме до цивільно-правової площини. У свою чергу звернення до інших галузей права для врегулювання вказаних відносин не потребується.

У переважній більшості сторони при укладанні договору прагнуть виконувати його умови належним чином. Проте, при досягненні вказаної мети зустрічаються різноманітні об’єктивні та суб’єктивні перепони, як то: економічні чинники, політичні процеси, поведінкові прояви суб’єктів правовідносин та незалежні від їх волі об’єктивні обставини повсякденного життя. Вказані перепони отримують свій прояв у вигляді порушення, невизнання або оспорювання цивільних прав та інтересів суб’єктами цивільних правовідносин.

Презумпція захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересах саме, з використанням існуючих в суспільстві правових засобів, спрямовує вищезазначених суб’єктів до необхідності діяти виключно в межах правового поля. Однією зі складових такого правового поля виступають положення цивільного процесуального права, яким визначено правові механізми примусової реалізації суб’єктивного права та інтересу.

Так, М.О. Рожкова вважає, що процесуальний порядок розгляду цивільних справ є нічим іншим, як формою примусової реалізації матеріально-правових вимог та формою здійснення суб’єктивного права. На її думку, при примусовій реалізації суб’єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин [3, с. 191].

Досліджуючи проблеми співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект. Вчений робить висновок про те, що матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [4, с. 61-62].

Підтримуючи вказану позицію слід зазначити, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Безпосереднє виокремлення норм матеріального права, що забезпечують динаміку цивільного процесу буде здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Отже, в контексті досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом мною пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

У загальному розумінні, норми цивільного процесуального права є тими нормативно-правовими приписами, які виступають правовим підґрунтям існування процесуальних юридичних фактів. Разом з тим, окремі положення матеріального права, у вигляді норм ЦК України також забезпечують нормальне протікання та реалізацію цивільних процесуальних правовідносин. Аналіз положень ЦК України дозволяє виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В даній науковій статті будуть проаналізовані норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу.

1). Положення ст. 38 та 39 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначають коло осіб, які можуть або зобов’язані здійснювати представництво сторони, третьої особи, особи, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, заявника та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження. При цьому, цивільним процесуальним законодавством передбачено існування двох видів процесуального представництва – добровільне (договірне) та законне. Незважаючи на те, що ЦПК України містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у положеннях цивільного законодавства. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України.

Розглядаючи добровільне (договірне) процесуальне представництво слід зазначити, що повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, відповідно до п. 1 та 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України посвідчуються довіреністю фізичної або юридичної особи. Частинам 2 та 3 ст. 42 ЦПК України визначені лише загальні вимоги, що висуваються до порядку посвідчення довіреностей. За своїм змістом ст. 42 ЦПК України фактично дублює положення статей 244-250 ЦК України, в яких нормативно врегульовано відносини щодо оформлення довіреностей та визначений порядок дій, пов’язаних з їх видачею. Це, зокрема, підтверджується положеннями ч. 3 ст. 44 ЦПК України, яка є відсильною до статей 248-250 ЦК України. Таким чином, можна зробити висновок про вплив норм матеріального (цивільного) права на реалізацію процесуальних юридичних фактів у вигляді регламентації процедури здійснення представницьких функцій добровільного (договірного) процесуального представництва в процесі розгляду цивільних справ.

В контексті аналізу порядку впливу норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини слід зазначити, що в юридичній літературі порушувались проблемні питання, пов’язані із особливостями здійснення добровільного (договірного) процесуального представництва. Так, наприклад, окрему дискусію викликає питання щодо можливості видачі однієї довіреності на ім’я кількох осіб (представників). Підґрунтя вказаної дискусії міститься у ч. 3 ст. 244 ЦК України, в якій визначено наступне: «довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами». З буквального змісту поняття «довіреність» вбачається, що вказаний письмовий документ видається однією особою іншій. Зазначені у ч. 3 ст. 244 ЦК України особи згадуються виключно в однині, що часто сприймається нотаріусами в буквальному розумінні. Проте, як зазначає З.В. Ромовська, посвідчення однієї довіреності на ім’я кількох осіб не є актом незаконним, а відмова від своїх повноважень одного із представників у суді не робить нечинною довіреність на ім’я решти представників [5, с. 117]. Підтримуючи вказану позицію вважаю безпідставними та необґрунтованими випадки відмови нотаріусів у видачі (посвідченні) довіреностей в яких представниками вказується декілька осіб.

Запроваджений у 2016 р. механізм конституційної реформи обумовив зворотній відлік існування добровільного (договірного) процесуального представництва, здійснюваного на підставі довіреності, виданої фізичною або юридичною особою. 02.06.2016 р. Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України було доповнено ст. 131-2 в якій містяться наступні положення: «Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена» [6]. Вказаним Законом Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16-1, в підпункті 11 якого зазначається: «представництво відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 131-1 та ст. 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції − з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції − з 1 січня 2019 року».

Запровадження реформи в сфері правосуддя потребує нормативної конкретизації у вигляді внесення відповідних змін до ЦПК України. Зокрема, дієвість конституційних нововведень буде неможливою без визначення законодавцем категорії «малозначні спори» при розгляді яких допускатиметься можливість здійснення представництва на підставі довіреності виданої фізичною або юридичною особою.

2). Застосування наслідків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції) [7], вказує, що позовна давність − це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») [8].

Повноцінну дієвість позовної давності, як цивільно-правового інституту, можливо оцінити лише в контексті її реалізації за допомогою норм цивільного процесуального права. Важливо відзначити, що в ЦПК України відсутні норми прямої дії, які врегульовують порядок вчинення судом процесуальних дій у разі спливу позовної давності. Процесуальна процедура та алгоритм дій суду у разі виявлення факту спливу позовної давності безпосередньо закріплені у ст. 267 ЦК України. У частині 2 вказаної статті зазначається, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Фактично у вказаній частині закладено процесуальне підґрунтя для реалізації процесуального юридичного факту у вигляді постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі, незважаючи на фактичний сплив позовної давності.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Частина 3 ст. 267 ЦК України потребує окремого тлумачення, адже в ній містяться положення, які мають окремі особливості впливу на реалізацію процесуальних юридичних фактів.

По-перше, ч. 3 ст. 267 ЦК України визначає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач, що дозволяє дійти буквального висновку − заява про застосування позовної давності може бути зроблена як відповідачем, так і позивачем. У судовій практиці іноді постає питання щодо можливості прийняття судом заяви про застосування позовної давності, поданої третьою особою. На перший погляд застосування позовної давності саме за заявою третьої особи заслуговує на увагу та начебто має передумови для практичного втілення, адже, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають усі процесуальні права і обов’язки позивача (ч. 1 ст. 34 ЦПК України). Разом з тим, у правових висновках Верховного суду України (далі – ВСУ) (постанови ВСУ від 24.06.2015 № 6-738цс15[9]; від 18.03.2015 № 6-25цс15 [10]) чітко визначено, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Такий висновок ВСУ ґрунтується на буквальному тлумаченні ч. 3 ст. 267 ЦК України, яка є нормою матеріального права. Обмеження переліку осіб, які мають право подавати заяву про застосування позовної давності виключно «сторонами у справі» передусім не відповідає принципу диспозитивності (ч. 2 ст. 11 ЦПК України), яким закріплено можливість особи, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як результат, обмежене нормою матеріального права право третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, самостійно подавати заяву про сплив позовної давності потребує перегляду на законодавчому рівні. Висловлена позиція може бути обґрунтована наступним практичним прикладом.

У 2000 р. в судовому порядку було розірвано шлюб між громадянкою І. та громадянином П. У 2004 р. гр-ка І. шляхом укладання договору дарування безоплатно передала колишньому чоловіку П. належну їй ½ частину будинку, в результаті чого гр-н П. став одноосібним його власником. У 2006 р. гр-н П. уклав кредитний договір з Банком та одночасно передав в іпотеку належний йому будинок. У 2009 р. громадянка І. звернулась до суду із позовом до колишнього чоловіка вимагаючи визнати недійсним договір дарування ½ частини будинку. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що під час укладання договору дарування їй не було відомо про те, що шлюб між подружжям розірвано у 2000 р., а тому, на її думку, договір дарування було укладено шляхом обману. Позивач у своїй заяві просила суд визнати за нею право власності на ½ частину будинку. Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі. Разом з тим, Банк вступивши у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору заперечував проти задоволення позову. В процесі розгляду справи Банком було подано заяву про застосування позовної давності. В заяві Банк обґрунтував, що позивач звернулась до суду у 2009 р., а оскаржуваний договір було укладено у 2004 р., тобто позовна давність сплинула ще у 2007 р. У зв’язку з відсутністю поважних причин щодо пропуску позовної давності Банк просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову. Заява про застосування позовної давності судом була відхилена у зв’язку з тим, що право на подання такої заяви, відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, має лише сторона у спорі, якою Банк не являється. Ухваленим рішенням позовні вимоги гр-ки І. були задоволені у повному обсязі. Як результат, рішення суду створило труднощі для Банка в процесі звернення стягнення на майно, що перебувало в іпотеці.

Вказані приклади із судової практики є непоодинокими, особливо у справах, пов’язаних із стягненням грошових коштів отриманих позичальниками в результаті укладання кредитних договорів. Не беручи до уваги «суспільну нелюбов» до банківської системи в нашій державі, відносини між суб’єктами цивільних правовідносин повинні ґрунтуватись та реалізовуватись виключно з дотриманням положень чинного законодавства. Разом з тим, деякі положення вказаного законодавства потребують свого удосконалення та приведення у відповідність сучасних реалій повсякденного життя. З огляду на викладене порушується питання щодо необхідності внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти в наступні редакції: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення».

Розглядаючи можливість застосування позовної давності за заявою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, слід виходити з буквального тлумачення ч. 1 ст. 35 ЦПК України: «треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін». Насамперед, саме іменування третіх осіб вказує на те, що ними не заявляються самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім цього, законодавець визначає, що ухвалене рішення суду може лише вплинути на їх права або обов’язки. Все це дає підстави вказувати на недоцільності наділення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, правом щодо подання ними заяви про застосування позовної давності.

По-друге, у ч. 3 ст. 267 ЦК України міститься вказівка на заяву, яка подається стороною у спорі, без відповідної на те конкретизації щодо форми в якій має бути зроблена така заява: чи шляхом усного клопотання заявленого в судовому засіданні, чи у відзиві на позовну заяву або шляхом складення окремого процесуального документа. Використання слова «зроблена» вказує на те, що заява може викладатись як в усній, так і письмові формі, на відміну від слова «подається», що є більш притаманним саме для письмової форми заяви (наприклад, ч. 1 ст. 119 ЦПК України).

В-третіх, у ч. 3 ст. 267 ЦК України чітко зазначено, що заява про застосування позовної давності може бути подана лише до винесення судом рішення, що в процесуальному розумінні інтерпретується як «під час розгляду справи в суді першої інстанції». З цього приводу правовим висновком ВСУ (постанова ВСУ від 11.02.2015 р. № 6-246цс14 [11]) визначається, що рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. По суті ВСУ правильно розтлумачив положення ч. 3 ст. 267 ЦК України зважаючи на те, що у досліджуваній нормі міститься неузгодженість між понятійними складовими норм матеріального та процесуального права, яка полягає у наступному. У ч. 3 ст. 267 ЦК України вказується, що заява стороною повинна бути зробленою до винесення судом рішення, а отже рішення суду, в даному випадку, розглядається в контексті одного із різновидів судових рішень. Неузгодженість проявляється в тому, що згідно ч. 2 ст. 209 ЦПК України рішення суду ухвалюється, а не виноситься, як це зазначено в ч. 3 ст. 267 ЦК України. Постановою Верховного Суду України фактично усунуто існуючу правову суперечність між проаналізованими нормами, що в подальшому позитивно впливає на реалізацію процесуальних юридичних фактів при розгляді цивільних справ.

В-четвертих, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Вказане положення норми матеріального права напряму кореспондується з нормами процесуального права, які регламентують порядок ухвалення рішення суду. Так, під час ухвалення рішення суд повинен вирішити цілий ряд питань, зокрема, питання чи є фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). За своїм наповненням досліджувана норма матеріального права характеризується процесовизначальним змістом, так як містить процесуальне підґрунтя у визначенні дій суду у випадку сливу позовної давності.

Окремо слід зупинитись на певній неузгодженості між ч. 4 ст. 267 ЦК України та п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України, яка полягає у помилковому застосуванні в процесуальній нормі категорії «строк позовної давності», адже у главі 19 ЦК України йдеться виключно про «позовну давність» без приставки слова «строк». У зв’язку з цим категорію «строк позовної давності», яка використовується у цивільному процесуальному законодавстві (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України) слід сприймати виключно як нормативно недоречною та помилковою, а тому слово «строк» зі змісту даного пункту підлягає виключенню.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України, як нормі матеріального права, закріплено положення, яке не дає однозначної відповіді щодо процесуальних дій суду у разі подання стороною у спорі заяви про сплив позовної давності. Питання полягає в тому, чи має право суд, у разі надходження вказаної заяви, відразу видалитись до нарадчої кімнати для ухвалення рішення чи розгляд справи повинен відбуватись у повному обсязі з дослідженням та оцінкою всіх наявних в цивільній справі доказів?

Цілком логічно, що суд після отримання від сторони у справі заяви про сплив позовної давності повинен з’ясувати факт спливу такої давності та, за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску, ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову. Такі дії суду повинні сприяти забезпеченню економії процесуального часу. Проте, судова практика виходить з інших позицій, яка полягає у повноцінному судовому розгляді справи з дослідженням всіх наявних у ній доказів, навіть за умови подання стороною у справі (відповідачем) заяви про сплив позовної давності.

З огляду на відсутність однозначної відповіді з цього приводу в постановах пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ слід звернутись до роз’яснень, що містяться у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» [12]. Так, у п.2.2. вказаної постанови роз’яснюється, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Викладені у постанові пленуму Вищого господарського суду України роз’яснення аналогічним чином проектуються на процедуру розгляду цивільних справ та безпосереднього вирішення судом питань, пов’язаних із надходженням від сторони (відповідача) у справі заяви про сплив позовної давності, що відповідним чином призводить до виникнення та реалізації комплексу процесуальних дії (процесуальних юридичних фактів).

В-п’ятих, ч. 5 ст. 267 ЦК України закріплює правила щодо порядку вчинення процесуальних дій судом при з’ясуванні обставин спливу позовної давності. Вказаною частиною визначено: «якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту». Слід враховувати, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. В даному випадку може йтись виключно про право позивача на отримання судового захисту у разі визнання причин пропуску позовної давності поважними. У будь-якому разі обставини, що вказують на поважність пропуску позовної давності повинні бути підтверджені наявними у позивача доказами, які будуть враховуватись судом під час ухвалення рішення по справі.

3) Відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) як підстави реалізації процесуального правонаступництва. Цивільним законодавством України визначені підстави та порядок заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні. Так, правова процедура заміни кредитора у зобов’язанні регламентується статтями 512-519 ЦК України, заміни боржника – статтями 520-523 ЦК України. У будь-якому випадку заміна кредитора або боржника у зобов’язанні вчиняється на підставі правочину тієї самої форми, що і правочин, на підставі якого зобов’язання виникло. Суттєва відмінність у процедурі вказаної заміни полягає в тому, що боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом, на відміну від відступлення права вимоги, при якій заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відносини щодо відступлення права вимоги або заміни боржника (переведення боргу) у зобов’язанні часто трансформуються в площину реалізації процесуальних юридичних фактів, адже заміна сторін у зобов’язані може відбуватись і в тому випадку, коли відносини між сторонами перейшли у площину судового вирішення існуючого між ними спору.

Зміст статей 512-523 ЦК України кореспондуються з положеннями ст. 37 ЦПК України якою визначено наступне: «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу».

У процесуальному відношенні визначений нормами матеріального права порядок заміни сторони у зобов’язанні призводить до необхідності вчинення судом низки процесуальних дій, пов’язаних із залученням до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи». З метою належної реалізації процесуального юридичного факту у вигляді залучення правонаступника до участі у справі, суд повинен перевірити дотримання норм матеріального права (статті 513, 516, 520, 521 ЦК України), які регламентують порядок проведення заміни кредитора або боржника, та перевірити відповідність форми правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні.

Ст. 37 ЦПК України не містить чіткої вказівки на дії, які повинні бути вчинені сторонами та третіми особами у справі, а також судом для реалізації процесуального правонаступництва. Цілком логічно, що правонаступником до суду повинні бути представлені документи, які підтверджують факт укладання правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні, та заява, якою правонаступник просить суд залучити його до участі у справі як правонаступника відповідної сторони чи третьої особи. Реакція суду на вказану заяву повинна бути відображена у відповідній ухвалі, незважаючи на те, що прямої вказівки про необхідність постановлення судом ухвали в ст. 37 ЦПК України не міститься. В даному випадку вимога стосовно постановлення ухвали випливатиме зі змісту ч. 2 ст. 208 ЦПК України в якій закріплено наступне: «заяви осіб, які беруть участь у справі вирішуються судом шляхом постановлення ухвал».

З огляду на відсутність нормативного врегулювання процесуальним законодавством процедури постановлення судом ухвали про залучення правонаступника та, з огляду на зміст ч. 2 ст. 208 ЦПК України, яка передбачає постановлення судом ухвали лише за заявою осіб, які беруть участь у справі можна припустити, що на судовому засіданні під час вирішення питання щодо застосування правонаступництва повинні бути присутніми правопопередник (кредитор чи боржник) та безпосередньо сам правонаступник або його представник. Разом з тим, судова практика обмежуються лише фактичною присутністю правонаступника. Наявність документів, які посвідчують факт здійсненого правонаступництва, дозволяє суду постановити відповідну ухвалу, засвідчивши тим самим реалізацію процесуального юридичного факту. Отже, на відміну від правонаступництва у матеріальному праві, цивільне процесуальне правонаступництво завжди є загальним та виключає можливість одночасної участі у справі (щодо конкретної позовної вимоги) і правопопередника, і правонаступника.

Висновки.

В результаті дослідження актуальних питань впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства здійснено узагальнення теоретичних умовиводів та сформульовано пропозиції законодавчого змісту, спрямовані на удосконалення положень цивільного та цивільного процесуального законодавства.

1). Аналіз положень ЦК України дозволив виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: а) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; б) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

2). Запровадження конституційної реформи в сфері правосуддя буде неможливою без нормативної конкретизації в положеннях цивільного процесуального законодавства категорії «малозначні спори». Визначення даної категорії дозволить особам, які беруть участь у справі, безперешкодно реалізовувати власне право на участь у цивільній справі через представника.

3). Обґрунтовано доцільність внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти наступним чином: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення». Вказаною законодавчою пропозицією пропонується наділити третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, правом подання заяви про сплив позовної давності під час розгляду цивільної справи.

4). Незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Список використаних джерел

1. Боннер, А. Т. К. Маркс о соотношении материального права и процесса / А. Т. Боннер // Изв. вузов. Правоведение. – 1978. – №4. – С. 23-31.
2. Грось Л. А. Научно-практическое исследование влияния норм материального права на разрешение процессуальноправовых проблем в гражданском и арбитражном процессе: Учебное пособие / Л. А. Грось. – Хабаровск, 1999. – 332 с.
3. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права / М. А. Рожкова. – М., Статут, 2003. – 400 с.
4. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
5. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
6. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України від 02.06.2016 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2016. − № 28. − Ст. 532.
7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
8. Постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3029цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/37EA7B880DEA5FF6C2257FE8004A7699
9. Постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FED1A9570F7D0288C2257E760026AF9D
10. Постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/893B192B166452E9C2257E14003E780E
11. Постанова Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі № 6-246цс14 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0A56494D282895DC2257DF0004951F2
12. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів: постанова пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-13

В статье в теоретическом и практическом аспектах проанализированы нормы материального права, которые по своему содержанию оказывают прямое влияние на реализацию процессуальных юридических фактов, в контексте обеспечения нормальной динамики протекания гражданского процесса. Сформулированы предложения по внесению изменений в гражданское и гражданское процессуальное законодательство Украины.

Ключевые слова: гражданский процесс, нормы материального права, нормы процессуального права, процессуальные юридические факты, исковая давность, процессуальное правопреемство, процессуальное представительство.

The substantive law, which in its content a direct impact of the implementation of procedural legal facts in the context of the normal dynamics of the flow of civil procedure, has been analyzed in the theoretical and practical aspects in an article. It has been stated the proposals to amend the civil and civil procedural legislation of Ukraine.

Keywords: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, statute of limitations, legal succession, procedural representation.