доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Матеріал підготовлено для участі в конференції: “Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи”, що проходила 31 жовтня 2022 року на базі Стратком тренінгового центру Міністерство оброни України 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Обумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями // Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи : ІІI міжнар. наук.-практ. конф., 31 жовт. 2022 р.: тези доповідей / Міністерство оборони України, НУОУ імені Івана Черняховського. – К.: НУОУ, 2022. – С. 95-100.

Сучасний трансформативний розвиток значним чином вплинув на глобалізацію загроз, яка суттєвим чином випередила глобалізацію безпекової політики. Відчутним є подальше невикористання в Україні потенціалу стратегічних комунікацій (далі — стратком). На жаль, навіть і зараз існує чимало концептуальних помилок в державній політиці, передусім через несформованість справжньої системи стратегічних комунікацій. Моя стаття не є критиканством, а заснована на науковому аналізі і наукових прогнозах, які на жаль виправдались. Я вдячний за проведення даної конференції і повністю підтримую проведення подібного роду заходів за можливість висловлення різних думок в плані наукового плюралізму. Головне, щоб конструктивні думки були реалізовані в ім’я процвітання Української держави.

Стан проблеми політичних відносин у сфері страткому. В Україні відбувається подальша імітація функціонування системи страткому. Насправді системи не існує, тому відсутній відчутний результат, який можна виміряти за конкретними ознаками. Проблемний комплекс: 1) не вироблено концептуальних засад страткому (не сформовано парадигму, відсутній рамковий НПА, стратком не відображений на рівні ключових позицій в законодавстві); 2) відсутнє стратегічне мислення в прийнятті стратегічних рішень (хаотичність, непослідовність, нелогічність, не прозорість); 3) не застосовується методологія стратегічної правотворчості (стратегії ухвалюється поза контекстом єдиного методологічної бази і юридичної техніки, відсутня логіка і збереження наступності та відповідності із безпековим законодавством); 4) за суттю стратком звужений лише до комунікаційної діяльності (яка теж далека від системності і векторів гарантування реалізації стратегічних національних інтересів: повністю ігноруються окремі елементи страткому); 5) відсутнє стратегічне управління (свідомий цілеспрямований вплив на систему з метою досягнення стратегічних цілей); 6) не сформовано стратегічний наратив і не диверсифіковано його за певними цільовими аудиторіями (далі — ЦА) (абрис буде зроблено в цій статті); 7) аналітична діяльність звужена лише до аналізу того, що сталося, без вироблення реальних прогнозно-індикативних моделей впливу та управління наслідками та політичними відносинами після нього.

Використовуючи формулу: критикуючи – пропонуй, через обмеженість обсягу тез, викладу конкретні посили свого бачення, виходячи із контексту необхідності творення геостратегії сучасної Української держави, реалізації стратегічних комунікацій через формування стратегічного наративу та відповідних цільових аудиторій.

Що мною зроблено: фундаментальні аспекти: 1) у 2016 мною було випущено перший в Україні словник зі стратегічних комунікацій [1]; 2) вперше в Україні розроблено впроваджено і реалізовано програму підготовки магістрів стратегічних комунікацій на базі ОРІДУ НАДУ [2-4]; 3) утворено інститут стратегічних комунікацій на базі ГО „Глобальна організація союзницького лідерства”, в рамках якого здійснюються системні міждисциплінарні дослідження з геостратегії та страткому [5-6].

Що мною пропонується:  прикладні аспекти. В науковій літературі чимало приділено уваги розробленню поняття стратегічного наративу (Т. Сивак, М. Ожеван, О. Мандзюк, І. Діордіца, Д. Золотухін, Д. Дубов, А. Баровська, С. Соловйов), однак ці дослідження здебільшого носять здебільшого теоретичний характер. Унаочнюється потреба в активізації прикладного впровадження наративного аналізу для виграшу в війні. Через це я категорично заперечую позицію окремих осіб, які забороняють вивчення російськомовних джерел, фактично впроваджуючи цензуру і порушуючи тим самим Конституцію України. Адже знання засад стратегічного мислення противника, уможливлює формувати різноманітні ефективні та адаптивні сугестивні стратегії і взагалі формує передумови для реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Щодо противника (на даному етапі станом на жовтень 2022 р. – це московський режим): за допомогою наративного аналізу, мною було виділено декілька ключових ЦА в РФ, щодо яких розроблялися відповідні меседжі, причому відповідними суб’єктами. Така структурація запропонованого підходу дозволяє формувати адекватні засоби як протидії, так і проактивного управління вже сформованими на території противника аудиторіями.

1. Об’єкт впливу — народ / маргінали: агресивна малоосвічена малоінтелектуальна більшість (АМЕБи), що населяють територію, контрольовану московським режимом. Суб’єкт впливу: телебачення, ЗМІ, лідери громадської думки, виступи офіційних осіб (президент, міністри, губернатори).  Приклади впливу: 1) „ідеологія нацизму органічно неприйнятна для мешканців РФ. Для усіх поколінь росіян історична пам’ять про війну не є забутою, а фраза „ніхто не забутий і ніщо не забуто” є святою практично для всіх нас” (С. Томілов — журналіст) [7].

2. Об’єкт впливу — помірковані симпатики. Суб’єкт впливу: Телебачення у поєднанні із оголошенням „результатів” соціологічних опитувань, квазінаукові дослідження в стилі примітивізму, що подаються лідерами громадської думки, журналістами, окремим дописувачами, в яких чітко корелюється завдання режиму начебто із вже існуючими настроями у населення. Приклад непрямого впливу: 1) за даними ВЦВГД, переважаюча більшість росіян (88%) переконані, що в Україні діють неонацистські організації і їх існування становить загрозу для Росії (76%); 2) думку про те, що київська влада підтримує неонацистів, підтримує 70% росіян [8]. Ці ж дані для посилення впливу повністю тиражуються і дублюються в інших статтях як цього автора, так і інших дописувачів [9-10], забезпечуючи масштабування і ширшого охоплення; 3) публіцистичне викладення псевдонаукових гіпотез із порушенням будь-яких правил наукового дослідження і формулюванням, на підставі примітивного застосування окремих елементів прийомів софістики, потрібних висновків, наприклад, щодо денацифікації: „нацифікація утворюється від слова „наці”, а це означає нацизм, а нацизм це фашизм…” [11].

3. Об’єкт впливу — Освічені, інтелектуали. Суб’єкт реалізації впливу: наукові дослідження, експерти, колишні військові, результати наукових конференцій.

Приклади інтерпретації ключового наративу залежно від виділених груп ЦА. Модельний меседж: потрібно здійснити денацифікацію України.

1)                 ЦА амеби — 1) Руські завжди приходять на допомогу слабким; 2) ціна не має значення; 3) 8 років „дабмілі Бомбас”; 3) ДНР / ЛНР потребують нашої допомоги; 4) Херсон і Запорізька область вже територія Росія, тому це вже не є предметом переговорів; 5) руські своїх не кидають; 6) денацифікація України — безпека Росії; 7) якщо б ми не почали, то вони б перші почали тощо;

2)                 ЦА симпатики — Росія має сильну армію, яка дозволяє захищати національні інтереси поза межами державного кордону. За результатами соціологічних досліджень, більшість росіян підтримують необхідність боротьби з нацизмом за межами Росії. В Україні діють неонацистські організації, які є загрозою для РФ. Відтак, денацифікація зменшує імовірність проникнення вірусу нацизму на територію РФ;

3)                 ЦА інтелектуали — сучасне зростання неонацизму в світі не знаходить свого адекватного відображення у корекції алгоритмів соціального управління, через що дії Росії інтерпретуються в якості передових технологій застосування м’якої сили в рамках проведення спеціальної воєнної операції щодо зменшення імовірності реалізації фундаментальних загроз для самого існування РФ, формування нового світопорядку за повноправної участі в ньому Росії. Геополітичний простір РФ ширший за її теперішні державні кордони, відтак РФ є глобальним центром нової сили, який має об’єднати передові інтелектуальні еліти і протидії колективному Заходу.

Висновки по сегменту аналізу щодо противника: сучасна політика московського режиму спиралася на масштабну підтримку населення, яке було підготовлено і в якого була сформована потреба в усуненні „загрози” з боку „нацистської України”; дії московського режиму повністю підтримуються всім населенням Росії. Наукова еліта перетворена на служницю режиму, позбавлена суб’єктивного і  плюралістичного мислення, виступає складової формування політики неоімперіалізму.

Висновки щодо України. Використання екстраполяційної моделі уможливлює висновувати, що в плані розподілу цільових аудиторій (для аналізу було узято: YouTube) і спрямування на них ключових меседжів в рамках реалізації стратегічного наративу можна виділити (алгоритм: ЦА | Суб’єкт впливу | відповідність українським національним інтересам):

1)           малоосвічена більшість  — суб’єкт впливу О. Арестович | мозкове знеструмлення населення, впровадження примітивних емоційних псевдологічних конструкцій, стигматизація дебілізму тощо, отримав назву „релаксович”. Сегмент ЦА — жінки; О. Жданов | військовий експерт, впроваджує на свій розсуд воєнні наративи, відповідаючи на затребуваність „військового коментатора”. Сегмент ЦА — чоловіки;

2)           симпатики — Ю. Швець та А. Іларіонов | протиставлення представника активних заходів Швеця аналітику Іларіонову, тобто в українському просторі відбувається чужа гра, чужих гравців, в чужих інтересах; М. Фейгін | спроба опозиційної аналітики, впровадження в український дискурс начебто „іншої думки опозиції”, мовляв: не всі погані; А. Піонтковський | публіцист, який кожного дня може вигадати нові історії щодо „бункерного, чергового заколоту, смерті вождя” тощо;

3)            інтелектуали — ніша була майже порожня, але із серпня 2022 року окремі українські ЗМІ почали уводити східного експерта Фікрета Шабанова | знавець конспірології, артикулянт двополярного світу, представленого „Ватиканом і англосаксами”. Стверджує думку про неможливість існування суверенної України.

Головні питання:

1)                 хто модерує цих ораторів / коментаторів / дикторів / озвучувачів /дописувачів / експертів тощо;

2)                 хто є кінцевим бенефіціаром діяльності цих суб’єктів і взагалі у чиїх інтересах і в рамках чиїх активних заходів вони діють?

3)                 які наративи впроваджують дані суб’єкти і чи відповідають вони стратегічним національним інтересам?

4)                 чи відповідає їхня діяльність стратегічним українським національним інтересам?

5)                 чому в українському комунікаційному просторі більшість суб’єктів впливу не є українцями?

6)                 де продукти українського страткому, де результат: мережі підготовлених під різні ЦА експертів, коментаторів, блогерів, тіктокерів, лідерів громадської думки?

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, особами, які формують, використовують, легітимують та впроваджують певні ідеї / меседжі / наративи, тим самим демонструючи свою належність до певної групи, використовуючи відповідні лексичні та комунікаційні прийоми, наративну схему. Відтак, маємо зрозуміти: до якого дискурсу належать визначені мною суб’єкти впливу на український сегмент цільових аудиторій, кого вони представляють і в чиїх інтересах діють, елементами якої стратегії виступають?

В Україні здебільшого вплив відбувається на першу і другу групу ЦА, причому на групу симпатиків здебільшого впливають російські суб’єкти впливу Більше того: повністю залишений без уваги прошарок інтелектуалів. Логічне запитання: чому для ЦА інтелектуалів в Україні не знайшлося адекватного українського аналітика? Хто керує інформаційним простором України, адже в ньому українців фактично немає? Полем чиїх інтересів і активних заходів виступає геостратегічний ландшафт України?

Глибоко переконаний, стратком — системний комплексний каскадний інструментарій, спрямований на розуміння потреб цільової аудиторії з метою створення через кероване формування, впровадження, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування стратегічних національних інтересів, творення геостратегії, політики та стратегічних цілей держави через використання узгоджених секторальних стратегій, концепцій, доктрин і програм, планів, тем, смислів, стратегічних наративів, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з адекватними діями усіх елементів системи національної могутності.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: словник; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
2. Ліпкан В. А., Безверхнюк Т. М., Основи стратегічних комунікацій : робоча програма навчальної дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 25 с.
3. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Публічна дипломатія : метод. вказівки до вивч. навч. дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 52 с.
4. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Робоча програма начальної дисципліни „Публічна дипломатія” для слухачів у галузі знань 07 „Управління та адміністрування”, спеціальністю 0.73 „Менеджмент”. Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. 19 с.
5. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
6. Мандзюк О. А. Аналітична діяльність в Україні: адміністративно-правові засади регулювання : монографія. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2019. 488 с.
7. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
8. Эксперт: Неонацистская Украина – это реальная угроза для России // Режим доступу: https://t-l.ru/322134.html.
9. Денацификация Украины невозможна без демонтажа политической конструкции фашистско-олигархической диктатуры, считает Олег Агапов. Тюменская линия // Режим доступу: https://t-l.ru/322143.html.
10. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
11. Что такое денацификация Украины? Режим доступу:
    https://realtribune.ru/chto-takoe-denacifikaciya-ukrainy.

аспірант кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України,

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин на дипломатичну службу всіх країн впливає низка чинників: глобалізація і взаємозалежність, економізація міжнародних відносин та інформаційно-комунікаційна революція. Усе це зумовлює появу нових напрямів у дипломатичній діяльності.

Дипломатична діяльність, як складова зовнішньої та публічної політики здійснюється конкретними державними органами, посадовими особами, громадським сектором, недержавницькими об’єднаннями та будується на засадах норм і правил внутрішньодержавного і міжнародного права. Поняття “дипломатія” походить із Старо­давнього Риму, де “дипломатами” спочатку називали осіб, які мали диплом – рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним посланникам, яких направляли у провінції імперії чи за кордон.

Уперше слово “дипломатія” використовується у 1645 році в Англії. Г. Лейбніц у праці “Зведення дипломатичного права”, вважає латинське слово “diplomaticus” – як той, що стосується міжнародних відносин [1, c.13]. Термін “дипломатія” у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний французький дипломат доби Людовіка XIV, у своїй книзі “Про способи ведення переговорів з монархами”, опублікованій 1716 року. Ф. де Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів.

За дипломатичним словником, дипломатія – це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата [2]. У тлумачному словникові дипломатія розуміється як діяльність уряду та спеціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення міжнародної політики держави, а також захисту інтересів держави за кордоном; окрім того, – тонкий розрахунок, хитрування, спрямовані на досягнення якої-небудь мети. Сучасний український “Словник іншомовних слів” дає таке визначення дипломатії: “Офіційна діяльність глав держав, урядів та спеціальних органів зовнішніх зносин щодо здійснення зовнішньої політики й захисту прав та інтересів держави за кордоном… мистецтво досягти своєї мети методами, притаманними дипломатові” [3, c. 170].

За Г. Мартенсом, дипломатія – наука про зовнішні зносини чи закордонні справи держави, а в більш вузькому розумінні – наука чи мистецтво переговорів.

Відомий англійський дипломат і публіцист Г. Нікольсон у своїй праці “Дипломатії” розшифровує цей термін так: “У розмовній мові слово “дипломатія” вживається для позначення цілого ряду цілком відмінних речей. Інколи воно вживається як синонім зовнішньої політики… В інших випадках означає переговори” [4, c. 19]. Аналізуючи деякі нюанси у визначенні, науковець підсумовує: “Я пропоную дотримуватися визначення, даного цього слову “Oxford English Dictionary”, а саме: “Дипломатія – це ведення міжнародних відносин за допомогою переговорів, метод, за допомогою якого ці відносини регулюються і ведуться послами і посланниками, робота або мистецтво дипломата”. Він також підкреслює, що мистецтво дипломата полягає у “створенні міжнародної довіри” [4].

Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія – це застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав [5, c. 143]. Натомість, російський дипломат В. Попов, акцентує увагу на більш оригінальному на нашу думку визначенні: “…для загалу дипломатія – мистецтво обману та інтриг, царство умовностей та протоколу, розкішного життя та неробства” [6, c. 26].

Знаний французький дипломат Ж. Камбона, підкреслює, дипломатична діяльність – мистецтво ведення переговорів та пошук способів, які б не дозволили у відносинах між народами не вдаватися до застосування крайнього збору – сили.

Отже, такий підхід у визначенні поняття дипломатія, дає змогу встановити її приналежність до міжнародних відносин, сфери зовнішньої політики держави. Визначальною критеріальною ознакою дипломатії у галузі публічного управління є застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків.

Апелюючи до ролі дипломатії в зовнішньополітичному руслі, спостерігаємо чітку трансформацію, що спричинена дією глобальних світових процесів. Як наслідок, за останні десятиліття помітно зріс інтерес до дипломатичної служби та її місця в системі міжнародних відносин.

Список використаних джерел

1. Енциклопедичний словник / редкол.: Ф. А. Брокгауз, П. А. Ефрон; Санкт-Петербург : Видавнича справа, 1904. Т. 28.
2. Дипломатический словарь: в 3 томах / редкол. А. А. Громыко та ін. – 4- е перероб. та доп. Москва : Наука, 1984-1986. С.749.
3. Словник іншомовних слів / О.С. Мельничук; Москва : Видавнича справа, 1977. С.776.
4. Нікольсон Г. Дипломатія. Перекладач з англ. Троянський А. Москва: ОГІЗ (Об’єднання державних книжно-журнальних видавництв), 1941. С. 156.
5. Сатоу Е. Керівництво з дипломатичної практики. Москва : Видавництво політичної культури, 1947. С. 516.
6. Попов В. І. Сучасна дипломатія: теорія і практика : курс лекцій частина 1: Дипломатія – наука і мистецтво. Москва : Наукова книга, 2000. С. 576.

к.держ.упр., докторант кафедри

парламентаризму та політичного менеджменту

НАДУ при Президентові України,

Взаємодія публічної влади і громадянського суспільства є основою для створення ефективної системи публічного управління в Україні. Публічне управління традиційного розглядається як вид соціального управління, суспільної діяльності та у контексті сукупності відносин: влади і політики, гілок влади між собою, виконавчої влади і місцевого самоврядування, органів публічної влади і суспільства тощо. У дослідженнях, що розглядають зазначені аспекти взаємодії, державна влада традиційного представляється як механізм впливу на суспільство, тобто функціонування дихотомії “держава – суспільство” на основі механізму прямих зв’язків.

Механізм зворотних зв’язків у процесі взаємодії публічної влади і громадянського суспільства – це постановка суспільних проблем перед владою та оцінка її діяльності. За таких умов у органів влади виникає можливість спільно з суспільством вирішувати артикульовані суспільні проблеми, консолідуючи суспільство та підвищуючи ефективність публічного управління. Взаємодія – це “процес взаємного впливу елементів один на одного, найбільш універсальна форма руху і розвитку” [8, с. 8]. Особлива роль у цьому процесі належить публічній владі і громадянському суспільству, а основу становить виникнення цілей знизу, від громадянського суспільства, що в умовах демократії є справжнім і актуальним джерелом формування цілей публічного управління. Тому публічне управління невід’ємне від взаємодії з усією системою організації і функціонування громадянського суспільства та існує в рамках взаємодії з ним, спільними зусиллями формуючи основу колективного і громадського життя.

На центральні органи влади покладається важлива функція – формувати майбутнє країни, нації, суспільства, забезпечувати національну безпеку тощо. Взагалі, тільки держава, як єдиний інститут історії, здатна завдяки своїм ресурсам працювати з майбутнім та є єдиною структурою, яка може формулювати і вирішувати стратегічні завдання й управляти майбутнім. Як зазначає Г. Почепцов “держава наближає власне майбутнє, коли займається ним, вона будує чуже майбутнє за чужим сценарієм, коли не звертається до проблематики майбутнього та не розробляє власної стратегії” [6]. Будь-яке нововведення, зміна перш ніж набути форм реальності та практичного використання проходить три етапи: віртуальну, інформаційну та справжню реальність. Інформаційний і віртуальний простір становлять особливу цінність для держав, тому що дозволяють управляти двома найважливішими складниками масової свідомості: уявленням про минуле і сьогодення [7].

У цьому контексті вагоме значення мають стратегічні комунікації, як важливий принцип публічного управління демократичних країн, сутність якого полягає у скоординованому та належному використанні комунікаційних можливостей держави, спрямованих на просування її цілей [1], акумуляції ресурсів органів влади та громадянського суспільства. Саме органи публічної влади задають стратегічний вектор розвитку держави, формують відповідну державну політику, забезпечують скоординованість діяльності органів влади, у тому числі і комунікаційної, та адекватне використання можливостей і ресурсів для досягнення визначених ними стратегічних цілей.

У контексті нашого дослідження також необхідно розмежувати поняття “комунікаційна система” і “комунікативна система” в публічному управлінні, адже стратегічні комунікації мають безпосереднє відношення до системи державних комунікацій. Погоджуємось з визначенням Конецької В., яка характеризувала комунікативні системи як функціонально орієнтовані сукупності різнорідних комунікативних засобів, що взаємопов’язані мовними і немовними чинниками спілкування у відносно цілісну єдність. Безліч комунікативних систем зумовлена їх цільовим призначенням, різнорідністю комунікативних засобів і способами їх актуалізації [3].

На думку В. Литвиненка, комунікативні системи – це сукупність мовних знаків, які перебуваючи під впливом комунікативних зв’язків передають інформацію за допомогою мовленнєвих форм і засобів у межах однієї природної мови [4, с. 31]. Також варто зазначити, що поняття мови та мовних знаків необхідно розглядати в широкому семіотичному значенні, враховуючи культурні особливості та специфіку соціуму. Наприклад, у межах однієї мови з лінгвістичного погляду може існувати безліч комунікативних систем, що будуть ґрунтуватись, приміром, на професійній мові або мові різних соціумів.

Дослідниками та засновниками поняття “комунікаційна система” вважаються К. Шеннон та В. Вівер, які завдяки математичній моделі комунікацій пояснили процес передавання інформації від джерела до отримувача [9]. Подальший розвиток дослідження комунікаційної системи відбувався у наукових працях Г. Маклюена [5]. Відповідно до його технологізованих тверджень, сам засіб комунікації і є повідомленням, або іншими словами, будь-яке повідомлення ґрунтується на певному засобі комунікації, наприклад, змістом кіно є роман, змістом роману – мова тощо. На його думку, всі структури передавання інформації можна вважати універсальними законами буття, сутність яких зводиться до абсолютизації інформаційних засобів і мов у формуванні подібних способів життя, діяльності і мислення людей, які живуть у різних країнах, але в одні й ті самі епохи [3].

Таким чином можемо визначити, що комунікаційна система призначена для управління процесами передавання інформації, зокрема між різними комунікативними системами. Комунікативні системи входять в структуру комунікаційних систем. Механізм взаємодії між двома комунікативними системами відбувається за схемою: інформація з першої комунікативної системи (від відправника) через різні види соціальних комунікацій (технології передавання інформації) потрапляє до другої комунікативної системи (до одержувача).

Отже, можемо узагальнити вищезазначене і визначити сутність комунікаційної системи в публічному управлінні, яка зводиться до процесу передачі інформації від органів влади до суспільства. Тобто відбувається обмін інформацією між комунікативною системою держави у особі органів влади і сукупністю комунікативних систем цільових аудиторій в залежності від здійснення державно управлінського впливу.

Список використаних джерел

1. Доктрина інформаційної безпеки України : за станом на 25.02.2017 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
2. Землянова Л. М. Коммуникативистика и средства информации. Англо-русский толковый словарь концепций и терминов. / Л. М. Землянова. –  М. : Изд-во Моск. ун-та, 2004. –  С. 199.
3. Конецкая В. П. Социология коммуникации : учебник / В. П. Конецкая. –  М. : Международный университет бизнеса и управления, 1997. –  С. 69– 71.
4. Литвиненко В.В. Комунікативна та комунікаційна система – диференціація понять / В.В. Литвиненко // Current issues of mass communication. – 2013. – Issue 14. – С. 30-32.
5. Маклюэн Г. М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / Г. М. Маклюэн ; [пер. с англ. В. Николаева; закл. ст. М. Вавилова]. — М. : Жуковский ; «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. –  464 с.
6. Почепцов Г.Г. Держава як інструментарій по роботі з майбутнім / Г. Почепцов // MediaSapiens. – 05.06.2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ms.detector.media/mediaprosvita/research/derzhava_yak_instrumentariy_po_roboti_z_maybutnim/focus.ua/focus.ua
7. Почепцов Г.Г. Інформація без зв’язку з реальністю [Електронний ресурс] / Г. Почепцов // Незалежний культурологічний часопис ; 07.09.2018. – Режим доступу : http://www.ji-magazine.lviv.ua/2018/Pocheptsov_inform-bez-zvjyazku-z-realnoctyu.htm
8. Суспільство та влада: механізми взаємодії : навч.- метод. матеріали для слухачів дисципліни “Механізми взаємодії суспільства і влади” / А. М. Михненко, С. О. Кравченко, І. В. Пантелейчук та ін. – К. : НАДУ, 2013. – 80 с.
9. Shannon C. E. The Mathematical Theory of Communication / Claude E. Shannon, Warren Weaver. –  Urbana : The University of Illinois Press, 1949. –  117 p.

Експерт Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

Інформаційна незалежність та інформаційний суверенітет виступають пріоритетними інтересами будь-якої держави. Саме вони обумовлюють свободу й вільний розвиток особистості, суспільства й держави в цілому та забезпечують їх життєздатність. Інтенсивний розвиток новітніх технологій у сфері комунікацій та стрімкий розвиток суспільства знань, визначають необхідність звернення обов’язкової уваги до можливостей впливу на індивідуальну та масову свідомість. Використання апаратно-програмних засобів для впливу на інформаційні системи вже відійшло на другий план і було притаманно здебільшого інформаційному суспільству. Доказом цього слугує поява значної кількості робіт із психології особистості та виокремлення таких напрямків, як біхевіоризм і когнітивна психологія.

Як результат, постає питання щодо ефективного забезпечення інформаційної безпеки в контексті теоретико-практичних засад ведення інформаційно-психологічних операцій для досягнення геополітичних, економічних, інформаційних та інших переваг над супротивником чи як особливої форми війни (нелінійної, компаундної, гібридної тощо) у геополітичному просторі сучасного світу.

На сьогодні, механізми захисту свідомості особи, соціальних груп та населення розроблені доволі слабо, а державні органи, які повинні контролювати та прогнозувати ресурси можливого впливу, демонструють свою неспроможність протидіяти зазначеним загрозам, в першу чергу, через нескоординованість дій та відсутність єдиного органу управління. Нормативно-правова база України має значні прогалини і не побудована так, аби ефективно сприяти швидкій і безперебійній роботі компетентних органів. Відсутність повноцінних власних інформаційних ресурсів, несе загрозу небезпечних впливів зацікавлених країн, транснаціональних корпорацій на свідомість громадян щодо розумного вирішення окремих завдань.

У даний час, жодна держава не в змозі захистити себе та своїх громадян, використовуючи лише військово-технічні засоби. Забезпечення національної безпеки і реалізація стратегічних комунікацій  стають комплексним завданням. Щоб вирішувати такого роду завдання, необхідно використовувати усі форми засобів протиборства, включаючи й інформаційно-психологічні. Функціонально, інформаційна складова реалізується таким явищем як  «психологічні операції».

Необхідно підкреслити, що серед дослідників сфери психологічних операцій не існує парадигмального ставлення до ключових дефініцій відповідної термінологічної системи [1]. Якщо раніше дії, спрямовані на зміну масової чи індивідуальної свідомості, в англомовній літературі мали назву «психологічні операції», то в 2010 році,  їх було перейменовано на «Операції з військово-інформаційної підтримки» (МІСО). Натомість українські теоретики та представники спецслужб застосовують термін «спеціальні інформаційні операції» (СІО). Щодо представників військових наук, то вони надають перевагу визначенню «інформаційно-психологічні операції» (ІПсО) або «психологічні операції» (ПсО). Це свого роду ускладнює взаєморозуміння  між спеціалістами різних областей. В даній роботі автор використовує термін інформаційно-психологічні операції.

Інформаційно-психологічні операції (ІПСО, англ. – Psychological Operations, PSYOP) — це різновид  інформаційних операцій, проведення яких передбачає використання на практиці складної сукупності узгоджених, скоординованих і взаємопов’язаних форм, методів і прийомів психологічного впливу. Складаються з політичних, військових, економічних, дипломатичних і власне інформаційно-психологічних заходів, спрямованих на конкретну людину чи групи людей з метою впровадження в їх середовище чужих ідеологічних і соціальних установок, формування помилкових стереотипів поведінки, трансформації в потрібному напрямку їх настроїв, почуттів, волі [2].

Основними суб’єктами проведення ІПСО є [3]:

1. Керівництво іноземної держави;

2. Спецслужби іноземних держав та її агентура;

3. Засоби масової інформації (іноземні та підконтрольні вітчизняні).

4. Неурядові організації (іноземні й підконтрольні вітчизняні).

5. Інтернет-ресурси.

ІПСО можуть бути спрямовані проти населення загалом чи окремих соціальних прошарків і груп; проти політичної, фінансово-економічної, наукової, культурної еліти; проти певних політичних чи військових лідерів; проти релігійних діячів; проти окремих осіб, відповідальних за прийняття тих чи інших суспільнозначимих рішень тощо. Також можуть нести вплив на інформаційно-технічну інфраструктуру, але для більш ефективного впливу — на свідомість і поведінку людей.

Здійснення інформаційно-психологічної операції відбувається в кілька етапів та за приблизно однаковою схемою, яка не є сталою і залежить виключно від завдання, часових рамок, об’єкту(-ів) та бюджету суб’єкту проведення ІПСО [4] :

1. Етап планування. На цьому етапі відбувається планування операції: визначення доцільності її здійснення, цілей, завдань, сил і засобів, цільової аудиторії впливу, прийомів і методів впливу на систему, соціально-політичної комунікації тощо. Також не менш важливим завданням цього етапу є пошук або формування у складі об’єкта впливу «груп підтримки», на які можна було б спертися під час проведення психологічної операції.

2. Інформаційний привід. На цьому етапі необхідно вибрати або створити  подію (можливо, й псевдоподію), яку можна використати як привід для пропагандистської кампанії або психологічної операції. Здебільшого як інформаційний привід використовують певні негативні події, що набагато яскравіше залишають свій відбиток у  свідомості аудиторії.

3. «Розкрутка» інформаційного приводу. Цей етап є основною частиною будь-якої ІПСО. Його сутність полягає у використанні інформаційного приводу задля досягнення цілей операції, тобто для посилення, формування або руйнування певних структур суспільно-політичної комунікації, або для досягнення першості.

4. «Етап закріплення». На цьому етапі забезпечується плавне завершення психологічної операції або пропагандистської кампанії після досягнення поставлених цілей або внаслідок форс-мажорних обставин.  Нехтуючи цією вимогою, об’єкт впливу може відчути проведення ІПСО, а «розгадана маніпуляція, за визначенням — невдала» [5].

Для організації інформаційно-психологічних операцій доцільно використовувати усі можливі канали засобів масової комунікації. Від таких традиційних, як розповсюдження листівок, плакатів, графіті, поширення чуток, до прямого супутникового або звичайного телерадіомовлення та використання можливостей інтернету — поширення тематичних мемів, тролінгу та інше. Дуже важливо встановити рівновагу між цими каналами, для їхнього правильного та найефективнішого застосування.

Для прикладу, візьмемо будь-який сайт, написаний мовою програмування. Сам по собі він являється роботом, здатним аналізувати, класифікувати й керувати своїми користувачами. Наприклад, кілька сайтів-роботів, попередньо «домовившись», доволі легко можуть показати в негативному світлі цілу країну. Для цього їм достатньо звернення всіх користувачів, що мають ІР цієї країни, одним потоком переключити на сайт-мішень.

Ще одним поширеним прийомом впливу (маніпуляції) — використання наративу. Теоретична можливість формування текстових матеріалів заданого напрямку пояснюється надмірністю інформації, що стосується структури природньої мови та великої різноманітності форм подачі одного і того ж змісту. При цьому, надмірність мови дозволяє будь-яке повідомлення транслювати в певній емоціональній інтерпретації, визначаючи тим самим своє ставлення до цього повідомлення, що дуже важливо при формуванні громадської думки.

Наприклад, новину : “З’являється все більше доказів тому, що сирійські повстанці збили винищувач ВПС Сирії”. Можливо перебудувати шляхом використання синонімічного словника:

1. “Розповсюджуються все більше чуток про те, що сирійські бандити завдали шкоди ВПС Сирії”.
2. “Наводиться все більше підтверджень того, що сирійські визволителі знищили винищувач ВПС Сирії”.

Ми отримали два варіанти одної новини, але обидва ці варіанти мають абсолютно різну емоційну спрямованість і спрямовані на різні цільові аудиторії.

Висновки. Створення ефективної системи протидії інформаційно-психологічним операціям для захисту населення від інформаційних впливів і технологій деструктивної зміни свідомості особистості, соціальних груп є досить важливим завданням. Реалізувати це можливо лише комплексно в рамках системи стратегічних комунікацій, тобто Україна повинна вжити відповідні правові, організаційні, технічні заходи, заходи публічної дипломатії тощо аби організувати і забезпечити надійний захист інформаційних джерел  від спотворення зацікавлених груп осіб чи країн. За мирних часів  ІПСО можуть спрямовуватись на здійснення впливу на суб`єкти ухвалення рішень, дестабілізацію соціально-політичної та економічної ситуації, компрометацію політичних чи суспільних діячів, що загрожують національній безпеці України.

Аби уникнути цього, важливо якомога раніше виявити факт початку ІПСО, щоб встигнути підготуватися до реального конфлікту, або, маючи свої інформаційні ресурси, знизити імовірність його початку. Для цього необхідною складовою системи протидії є моніторинг інформаційного простору на предмет виявлення інформаційної операції. Моніторинг доцільно здійснювати в глобальній мережі Інтернет, як найбільш динамічній складовій інформаційного простору, використовуючи інформацію про образи, слогани і словосполучення ІПСО.

Також доцільно розглядати єдину схему здійснення спеціальних інформаційних операцій, що складається з чотирьох етапів: підготовчого, створення інформаційного приводу, «розкрутки», закріплення результатів(виходу). Ще одним досить дієвим методом є використання, історичних подій, що вже відбулися, для моделювання можливих результатів проведення ІПСО.

ЛІТЕРАТУРА

1. Деркаченко Я.А. Эволюция понятия информационная война/ Режим доступу: http://psyfactor.org/psyops/infowar46.htm
2. Підручник Інформаційна безпека (соціально-правові аспекти) /Остроухов В.В., Петрик В.М., Присяжнюк М.М. та ін. ; за заг. ред. Є.Д.Скулиша. – К. : КНТ, 2010;
3. Расторгуєв С.П., Литвиненко М. В. Информационная война. Проблемы и модели. Экзистенциальная математика. – М.: Гелиос АРВ, 2006;
4. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії :монографія / О. В. Литвиненко. – К. : ВКФ “Сатсанга”, 2000;
5. Сугестивні технології маніпулювання впливу: навч. посіб / [В.М. Петрик, М.М. Присяжнюк, Л.Ф.Компанце, Є.Д.Скулиш, О.Д. Бойко, В.В.Остроухов].

голова Інституту державного управління ГОСЛ

кандидат наук з державного управління, доцент

У багатьох розвинених країнах світу триває постійний пошук нових форм та способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір. Стратегічні комунікації – це найбільш сучасна та перспективна форма дій в інформаційному просторі – органічно пов’язана між собою сукупність елементів, які у своїй єдності утворюють новий інформаційний феномен. Правильне використання основних засобів стратегічної комунікації дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформативну функцію, а й функцію впливу на реципієнта з метою зміни його поведінки. «Програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [7].

У діяльності уряду, стратегічні комунікації – це системна комунікація, орієнтована на встановлення довгострокових взаємозв’язків між органами державної влади та суспільством.  Стратегічні комунікації – це дієвий інструмент впровадження системних довготривалих змін та реформ. У Президента України та в низці вітчизняних міністерств вже працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку.

У воєнній сфері, згідно з останньою редакцією Воєнної доктрини України [1], стратегічні комунікації – це скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави.

На пріоритетності стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в: Указі Президента України № 92/2016 від 4 березня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [6]; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [5];  Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [3];  Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО [2], підписаної 22 вересня 2015 р.

Відповідно до зазначених документів, необхідно здійснити низку заходів, серед яких:

- до кінця 2016 р.: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на стратегічному рівні відповідно до стандартів (принципів) НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій та координації комунікаційної діяльності;

- до кінця 2017 р.:  Розроблення та запуск пілотних курсів із комунікаційних дисциплін, що інтегровані до загальнодержавної системи підготовки у сфері комунікацій; Розроблення та запуск обов’язкового спецкурсу зі стратегічних комунікацій для керівного та командного складу;

- до кінця 2018 р.: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на операційному та тактичному рівнях відповідно до стандартів НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій;

- до 2020 р.: Створення комунікаційних спроможностей на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях, що забезпечують інтеграції та підтримки стратегічними комунікаціями на усіх рівнях планування та впровадження політики у сфері безпеки і оборони.

Основою реалізації заходів із розвитку стратегічних комунікацій у воєнній сфері в Україні визначено досвід і стандарти НАТО. У країнах-членах НАТО діяльність у сфері стратегічних комунікацій охоплює такі основні напрями: Зв’язки з громадськістю; Публічна дипломатія та військова підтримка публічної дипломатії; Внутрішня комунікація; Зв’язки зі ЗМІ; Інформаційні та психологічні операції; Інформування про ситуацію; Залучення ключового лідера тощо. Основою ефективної діяльності НАТО у сфері стратегічних комунікацій є: кризові комунікації та кризовий менеджмент; проекти трастових фондів – механізм залучення коштів для фінансування конкретних програм та заходів.

Також на засіданні Національного центру кібербезпеки Ради національної безпеки і оборони України 7 жовтня 2016 р. актуалізовано необхідність створення активного захисту кібербезпеки України, зокрема щодо захисту інформації в державному секторі і на критично-важливих об’єктах інфраструктури. Окремої уваги потребує спільність дій усіх суб’єктів і інформаційний обмін в режимі реального часу суб’єктів забезпечення кібербезпеки під час виявлення кібератак і кіберінцидентів [4].

У першу чергу підготовка фахівців зі стратегічних комунікацій орієнтована на наступну категорію потенційних абітурієнтів: працівники у сфері зв’язків з громадськістю; фахівці зі сфери масових комунікацій; працівники сфери публічної дипломатії та публічного адміністрування; фахівці у сфері інформаційно-психологічних операцій; експерти із залучення ключових лідерів; фахівці із соціальної психології; військовослужбовці та ті, хто причетні до сфери національної безпеки і оборони; топ-менеджери різних галузей суспільного життя.

Основний акцент у підготовці фахівців має ставитися на підготовці професійних проектних менеджерів та аналітиків для роботи в динамічному і непередбачуваному комунікативному середовищі, де формуються / реалізуються стратегічні комунікації та стрімко розвивається ринок нових інформаційних засобів, медіа, PR та GR [8]. В першу чергу мова йде про формування набору професійних компетенцій з проектування заходів зі стратегічних комунікацій , а саме підготовка: менеджерів, здатних розробляти та реалізовувати проекти інформаційної взаємодії між суб’єктами системи стратегічних комунікацій;  аналітиків, здатних професійно визначати: 1) який результат має бути отримано чи яку проблему вирішено; 2) на кого спрямована стратегічна комунікація; 3) що повинен знати представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації; 4 у який спосіб різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію; 5) за допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації; 6) скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати процес; 7) яким повинен бути бюджет та які ресурси необхідно залучити; 8) коли встановити, що ціль досягнута / проблема вирішена.

Список використаних джерел:

1. Воєнна доктрина України : Указ Президента України від 24.09.2015 р. № 555/2015 [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443
2. Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf
3. Рішення РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.rnbo.gov.ua/documents/417.html
4. Турчинов: Украина должна быстро и эффективно реагировать на киберугрозы : Интерфакс Украина ; 09.10.2016 р. [Электронный ресурс]. – режим доступа : http://interfax.com.ua/news/general/375011.html
5. Указ Президента України 06.06.2016 р. № 240/2016 від «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137
6. Указ Президента України від 04.03.2016 р. № 92/2016 «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/922016-19832
7. Указ Президента України від 12.12.2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
8. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Останнім часом дедалі частіше як в ЗМІ, так і в наукових дослідженнях почасти з’являється термін «гібридна війна».

Причому даним терміном інколи називають навіть і певні асиметричні дії або каральні акції. Однак, існує суттєва різниця між гібридною або нелінійною війною, що полягає в у використанні інформаційних, дипломатичних, економічних, медійних, культурних, соціальних та інших дій, скоординовано з діями спецслужб, спрямованих таким чином, щоб здійснювати вплив і діяльністю недержавних акторів, які у той чи інший спосіб, не володіючи зазначеним вище інструментарієм вживають асиметричних заходів. Слід визнати, що сьогодні Росія проводить «війну нового покоління» або «нелінійну війну», тому і використання застарілих методів державної політики в інформаційній сфері є неефективним.

Мета діяльності в рамках реалізації концепції нелінійної війни полягає в тому, щоб зародити сумніви і недовіру не лише до західних ЗМІ і політичної еліти, а й передусім посіяти сумнів щодо правильності світоглядних орієнтирів, засадничих смислів та концептів західного світу. Тим самим створюються умови для дискредитації як самих цінностей, так і провідників даних цінностей до суспільства – ЗМІ. Наслідком цього стає уповільнення процесів прийняття рішень за допомогою засобів масової інформації та дипломатії, їхньої ролі в зґуртованості суспільства.

Це досягається за рахунок підтримки та сприяння різним комунікативним заходам, включаючи різні види діяльності в політичній, культурній сферах та громадянського суспільства, засобів масової інформації та кіберсфері. Вони можуть охоплювати все, починаючи від створення підставних організацій та інших форм організацій «простого інтересу») до використання «агентів впливу» або так званого «патріотичного хактивізму». Спільним для всіх цих заходів є те, що їх доцільно інтерпретувати як складники стратегічних комунікацій, оскільки дані заходи спрямовані на здійснення впливу на інформаційне середовище як всередині, так і навколо визначених для впливу країн, включаючи такі компоненти стратегічних комунікацій (страткому), як: залучення ключових лідерів, публічну дипломатію, радіоелектронну боротьбу, введення в оману, пропагандистські кампанії тощо. Застосування арсеналу стратегічних комунікацій фактично перетворює нелінійну війну у могутній засіб дестабілізації системи державного управління, формуючи суттєві та системні загрози інформаційній безпеці, створюючи перманентні керовані умови для нереалізації національних інтересів в інформаційній сфері.

Усвідомлення змісту та структури інформаційного середовища, а також ролі засобів соціальної інженерії сприяє розумінню деяких механізмів, які використовуються суб’єктами інформаційних відносин причому як державними, так і недержавними з метою чинення інформаційного впливу на соціальну систему.

Розуміння методів, які використовуються, також сприяє своєчасній ідентифікації окремих видів діяльності, що можуть дестабілізувати інформаційну безпеку, тому знання ролі соціальних медіа є необхідним елементом кібербезпекової політики.

Однією з проблем використання соціальних мереж для різних видів впливу та маніпуляцій, спрямованих проти громадянського суспільства або проти держави, є те, що даний вплив вимагає, щоб особа отримала доступ до закритих мереж. Для того щоб отримати цей доступ необхідна інформація або повідомлення про тип та характер мережі, а також їх учасників. Своє чергою щодо учасників соціальних мереж постає потреба у з’ясуванні їхніх інтересів, уподобань, їхнього доступу та статусу в мережах. Таким чином, першим етапом впливу можна визначити встановлення критеріїв визначення цільової аудиторії з подальшим пошуком за цими ознаками осіб для впливу.

Саме для цих цілей і використовується соціальна інженерія, яка дозволяє отримувати доступ до закритих мереж різноманітними способами.

Соціальна інженерія становить собою поєднання науки, психології та стратегічних комунікацій. Термін «соціальна інженерія» як акт психологічної маніпуляції наперед асоціюється з соціальними науками (наприклад, психологія, маркетинг, комунікації і т.д.), але його використання було започатковано серед професіоналів комп’ютерної та інформаційної безпеки, оскільки він стає дедалі більш поширеним в соціальних медіа.

Процес соціальної інженерії складається з декількох етапів, починаючи від збору інформації (повідомлень) і подальшого «аналізу соціальної мережі» для здійсненню процесу створення  профілю особистості. Крім того, на основі даної інформації можливо створити певний вид фейкового профілю з віртуальним контактом. Після цього може бути здійснена або фактична «атака» або вжито комплекс сугестивних заходів для зміни поведінки об’єкта впливу у вигідному суб’єкту руслі.

Таким чином соціальна інженерія виступає вагомим інструментом інформаційної безпеки. Її подальше вивчення в рамках інформаційного права, а також розроблення адекватного механізму правового регулювання є необхідним елементом розвитку кібербезпекової політики.

Мандзюк Олег Андрійович,

голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук

Нині в інформаційній безпеці, котра мною розглядається складовим елементом системи стратегічних комунікацій, відбувається повернення до наративу, адже відбувається зміна парадигми його розуміння. За таких умов наратив трактується мною як складна смислоутворююча форма, яка виражається в об’єднанні описів стану справ, що містяться у будь-яких інформаційних повідомленнях,  в особливий тип дискурсу. Нині наратив вже не інтерпретується виключно як жанр, а становить особливий тип дискурсу, що породжується типом розвитку інформаційної цивілізації, рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і стратегічних комунікацій як системного екзистенціального феномену [1].

Сьогодні розглядати інформаційну безпеку лише як безпеку інформаційно-телекомунікаційних систем (кібербезпеку), або ж лише як безпеку інформації чи то безпеку людини в інформаційній сфері неможливо поза контекстом наративу, оскільки від форми подачі інформації незалежно від сфери чи то віртуальна сфера чи то соціальні мережі чи то прямий безпосередній інформаційний контакт залежить успіх впливу суб’єкта управління, отримання ним запланованого результаті інформаційного процесу.

Відтак стверджую, що вивчення та дослідження аналітичного наративу виступає обов’язковим елементом інформаційної безпеки. Відтак, в даній статті проаналізую та викладу власне бачення на наратив як метатеоретичну парадигму.

Відзначу, що, розглядаючи наратив як процес комунікації можна також виділити три рівня: нарація, оповідання та хроніка.

Змістом наративного дискурсу є те, що він сформований на основі значення цілого, побудованого на діалектичній єдності його складових. Аналітичний наратив будується таким чином, коли роль певної події або результати тих чи інших аналітичних досліджень, коли пояснюється його роль і значення відповідно до контексту цілей розвитку соціальної системи, певного проекту або людським виміром життя.

Особливість і корисність формування саме аналітичної наратології, а відповідно і верифікативність аналітичних наративів у сфері інформаційної безпеки відбувається ретроспективно: через оперування вже апробованими аналітичними даними, результатами схвалених і тій чи іншій соціальній групі даних чи інформації. Таким чином отримані результати базуються вже на існуючих, затверджених і схвалених результатах попередніх досліджень, подій та дій. Отже аналітичний наратив забезпечує наступність і сприяє формуванню цілісної системи керованих знань. Наратив дозволяє розпізнавати осмисленість досвіду функціонування тієї чи іншої соціальної системи, через вказівку на те, як різні частини нараційного процесу функціонують в якості єдиного цілого.

Якщо інформаційно-аналітична діяльність є відірваною від практики, як це було, наприклад в Україні, коли майже в жодному з військових та безпекових досліджень навіть у постановочному плані Росія не була визначена противником, суб’єктом інформаційної загрози, який може завдати ніщивного удару нашій країні, її територіальній цілісності, інформаційній безпеці, то саме тут порушується нараційний процес, оскільки наратор є відділений від об’єкта нарації.

Специфічним предметом аналітичної наратології можна визнати інформаційно-аналітичну сферу, в тому числі події, що впливають на людей. В рамках аналітичного наративу не існує норми комунікації, не існує спирання на певні універсальні закони, адже наративний процес в інформаційно-аналітичній діяльності є складним адаптивним синергетичним процесом, який характеризується емерджентністю.

Використання аналітичного наративу уможливлює констатувати не лише певні події, факти, тенденції, результати, а й передусім власно наратору здійснювати їхню інтерпретацію залежно від цільової аудиторії. Відтак аналітичний наратив виступає синтетичною категорією, оскільки втілює акти оповідання, ідентифікації та інтерпретації подій, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, виражені в різних формах. Семіотична дискримінація виступає засобом артикуляції наративів, адже на перше місце висувається наратор із його здібностями маніпуляції інформацією, чинити вплив на формування потрібної суб’єкту нарації думки, смислів та зразків поведінки. Причому дія наратора може відбуватися в різних інформаційних просторах та середовищах, від живого спілкування на різних конференціях, симпозіумах тощо, до створення кібермереж, в яких продукуватимуться і артикулюватимуться в певній трансляції чітко визначені смисли та ідеї.

Сама ж наративність має розглядатися як невід’ємна категорія і загальний принцип структурно-смислової організації аналітичного дискурсу. Якщо йдеться про організацію дискурсу, то потрібно зважати на структурно-смислову і комунікативну побудову наративного тексту в комплексі з різноманітними екстралінгвістичними чинниками, що визначають специфіку комунікативних обставин його функціонування. Через це наратив в моїх дослідженнях трактується з урахуванням загальних принципів комунікативного мовознавства у поєднанні з багатим досвідом структурної наратології і основними прийомами паралінгвістичного і когнітивного аналізу.

Як один із найбільш розповсюджених нині видів наративу, коли кожний блогер, телеведучий, запрошений на телеефіри репрезентує себе як аналітика, експерта, а отже формує і утягує глядачів / слухачів до аналітичної сфери, аналітичний наратив становить собою варіативну модель поведінки, що пояснює сутність певної послідовності дій і подій, спрямовану на здійснення впливу, як мовленнєвого, так і невербального і паравербального, через апеляції до накопиченого соціального досвіду. За цього випадку застосування аналітичного наратива, стратегія сугестії може приховувати різноманітні комунікаційні цілі, які отримують в наративних утвореннях, які трактуються в широкому смислі; різноманітне вербальне і невербальне або комбіноване втілення.

За даних умов корисним є звернення уваги у своїх дослідженнях Є.С.Кутковською на проблеми наративної ідентичності, яка репрезентована через розгляд наративу, як: життєвої історії, мета теоретичної парадигми, особливого модусу мислення, особливого жанру дискурсу [2].

Завдячуючи наративній організації аналітичної діяльності забезпечуються безперервність власного буття у часі, упорядкованість і цілісність досвіду. За рахунок вибудовування аналітичного наратива аналітичне дослідження досягає власної узгодженості і наступності в соціально-політичному, правовому та історичному часі та просторі.

Завдячуючи внесенню стабільності і цілісності в аналітичну діяльність наратив перетворює її на особливий вид впливу і формування смислів життя сучасної особи. Ключовою рисою виступає цілісність: єдність наратор, історії адресанта, історії наратор та самого проголошуваного тексту / інформації. Ця єдність утворює континуум, в якому наратив виступає поєднуючим ланцюгом. Це виступає суттєвим при формування державної інформаційної політики, а також вироблення напрямів державної політики інформаційної безпеки.

Дуже влучно, в контексті висуненої мною гіпотези щодо необхідності формування аналітичного наративу, підмітив Брокмайер, що саме за рахунок включення до наративу хронологічно вибудуваних подій, конструювання особливого модусу часу, наратив реалізує функцію створення значень та інтерпретацій. Наратив пов’язує початок із закінченням за допомогою складної часової організації. У ньому пов’язуються в єдине ціле минуле, сьогодення, а також майбуття, яке починається в момент оповідання. При цьому наратив передбачає ретроспективну телеологію, коли оповідання влаштовано таким чином, немов у кінці передбачалась б якась мета [2, с. 28].

Також акцентую увагу на тій обставині, що аналітичний наратив має бути трансформований у нелінійний, тобто передбачати декілька різних сюжетних ліній, чинити впливи одночасно на декілька цільових груп, ставити за мету отримання багатоструктурованих результатів і відповідних їм дій. Різні поточні висновки в складно структурованому аналітичному наративі можуть призводити на кожному етапі до настання різних, але заздалегідь спланованих висновків чи результатів. Більше того, багатосюжетність або багатоальтернативність дозволяють різного разу по-різному сприймати аналітичну інформацію, роблячи з неї різні підсумки. Аналітичний наратив має утворити можливість наново дійти інших висновків, порівняно з вже отриманими від опанування того самого аналітичного продукту.

У даному аспекті цікавим є дослідження віртуального наративу, яке проводили Е.О.Самойлова та Ю.М.Шаев, які, звернувши увагу на дефабулізацію сучасного наративу, зазначили, що віртуальна реальність становить особливий віртуальний наратив, який може мати лінійний та нелінійний характер. Сучасна віртуальна реальність здебільшого є нелінійною; поряд із фабулізацією віртуальної реальності набуває розповсюдження і процес дефабулізації, який тягне до відсутності сюжета у віртуальній реальності [3, с. 2035].

Вагомими виступають здобутки і А.Я.Сарни, який, вивчаючи зміст контенту та з’ясовуючи сутність та призначення методів його дослідження, зазначає на те, що традиційні медіа функціонують в якості замкненої системи, в якій усі можливі значення артикульовані, класифіковані та систематизовані таким чином, щоб діапазон можливих „відхилень від норми” також був обмежений чітко зафіксованими межами, в яких можуть здійснюватися різноманітні варіації (комбінації) запропонованих гіпотез за заздалегідь розробленою схемою. У даному аспекті важливим і таким, що резонує моїй науковій позиції є висновок А.Я.Сарни про те, нині мас-медіа розглядаються як найважливіший регулятивно-контролюючий механізм організації життєвого світу [4, с. 95—96]. Таким чином ЗМІ виступають не лише суб’єктом інформаційної політики, а й передусім об’єктом впливу держави в контексті реалізації політики інформаційної безпеки. Події із акредитацією журналістів в терористичних організаціях ОРДЛО, функціонування каналу ІНТЕР, діяльність інших ЗМІ на шкоду національним інтересам України. в тому числі і в кіберпросторі зумовлюють необхідність в удосконаленні правового регулювання даної сфери, конкретизації прав та обов’язків ЗМІ у реалізації державної інформаційної політики, а в більш широкому плані визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин.

Таким чином, аналітичні продукти і вся аналітична діяльність виступає формою організації мисленнєвого простору, за допомогою якісних та науково обґрунтовано застосованих аналітичних наративів формується уявний / віртуальний вибір із заздалегідь заготовлених відповідей на різноманітний клас питань. Відтак, наслідком застування аналітичних наративів є здійснення такої маніпуляції, через яку у особи реципієнта наративу формується уявлення про самостійний процес мислення і самостійний процес отримання начебто власних результатів. За даного випадку також корисними виступає застосування окремих положень системи релевантностей та типізації [5].

Основний зміст методів, що застосовуються, полягає у формуванні взаємозамінюваності точок зору, а також взаємозворотності перспектив. Саме в такому механізмі формуються умови прийняття на віру здатностей соціальних суб’єктів здійснювати ідентичні дії щодо ухвалення чужої позиції як власної з відповідними ідентичностями. Постулат співпадіння систем релевантностей допускає наявність спільних можливостей досягнення відбору та інтерпретації подій однаковим чином, тобто фактично з однієї і тієї самої позиції [6].

А.Я Сарна із цього приводу справедливо зазначає, що саме ці постулати організовують роботу медіа відповідно до встановлених нормативних зразків, які забезпечують селекцію та відбір різноманітних думок і поглядів на одну й ту саму подію в рамках ідеологічної єдності суперечностей як „схожості несхожого” [4, с. 96].

Таким чином, застосування аналітичних наративів в контексті реалізації політики інформаційної безпеки переміщує у заздалегідь сформовану іншу реальність реципієнта, в якому йому надається можливість оцінювати варіанти подій, комбінувати методи, і отримувати результат за наперед заданими наратором алгоритмами. Отже аналітичний наратив виступає могутнім засобом маніпуляцій, що обґрунтовує необхідність у формуванні системи правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності в контексті будови ефективної політики інформаційної безпеки.

Список використаних джерел

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
2. Кутковская Е.С. Нарратив в исследовании идентичности / Е. С. Кутковская // Национальный психологический журнал. — 2014. —  № 4 (16). — С. 23—33.
3. Самойлова Е.О. Виртуальная реальность как нарратив: линейность и нелинейность / Е.О.Самойлова, Ю.М.Шаев // Фундаментальные исследования. — 2015. — № 2. — С. 2033—2035.
4. Сарна А.Я. Анализ контента в исследованиях новых медиа / А. Я. Сарна // Вестник Волгоградского государственного университета. — Сер. 7. — Философия 2014. — № 3 (23). — С. 88—98.
5. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс. – СПб. : Алетейя, 2000. – 272 с.
6.  Шюц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / А. Шюц. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.

Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Щорічне послання Президента України стало маститою подією.

Для мене важливим стало приділення окремої уваги стратегічним комунікаціям, про які йдеться в п.9.3 відповідної аналітичної доповіді.

По-перше, я відмічаю той факт, що на даному етапі вже не виникає сумнівів та різноманітних інсинуацій з приводу того, що стратегічні комунікації стають усвідомленою частиною нашої очевидності. Більше того, поняття стратегічних комунікацій вже дедалі частіше починає з’являтися в нормативних та аналітичних документах різного рівня в Україні. Таким чином, Україна, нарешті, дозріла до артикуляції цієї теми.

По-друге, в Україні вже відбулася легітимація поняття «стратегічні комунікації» у Воєнній доктрині України, затвердженою Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015, під якими  розуміють скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – 1) публічної дипломатії; 2) зв’язків із громадськістю, 3) військових зв’язків, 4) інформаційних та психологічних операцій, 5) заходів, спрямованих на просування цілей держави.

Тому звернення Президентом уваги на дану систему є вкрай важливою і знаковою подією.

Через що я і вирішив проаналізувати викладені положення, що містяться в аналітичній доповіді НІСД до річного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році».

У доповіді відзначається на такий новий виклик, як комунікативна перевага терористів. Визначено, що «адекватним інструментарієм протидії даному виклику стали стратегічні комунікації».

Основними засадами будови стратегічних комунікацій (СК) як виду комунікативної діяльності, стали: проактивність; довгостроковість; системність; систематичність.

Зважаючи на важливість окремих блоків, в рамках окремих статей мною уже було розглянуто:

• наративний аналіз стратегічних комунікацій [1];
• завдання національної системи стратегічних комунікацій [2];
• удосконалення системи стратегічних комунікацій [3].

На жаль, у тексті доповіді відбулась інтерпретація стратегічних комунікацій в збитковому лоні виключно комунікативного дискурсу, що наперед нівелює навіть сам факт аналізу системних явищ. Адже в тексті доповіді визначено:

«Перед Україною виклик постав лише в інформаційній сфері, і його подолання можливе арсеналом стратегічних комунікацій». У даному аспекті зазначено, що «порядок денний доповнився завданням розвитку спроможності органів державної влади (передусім сектору безпеки і оборони) України у сфері стратегічних комунікацій».

У мене виникає низка запитань:

• якщо декларується про необхідність розвитку громадянського суспільства, то чому по тексту йдеться лише про «спроможність органів державної влади»;
• показове і демонстративне виключення інститутів громадянського суспільства є концептуально невірним, помилковим, веде до безвихідді у будові демократичного соціально орієнтованого суспільства, виключає громадянське суспільства з елементів національної системи стратегічних комунікацій, більше того суперечить наперед самому визначенню страткому, атрибутивним компонентом якого виступає публічна дипломатія;
• зазначення в тексті спочатку на проактивний підхід, а потім використання у дисонансі терміносполуки «формування спроможності» свідчить про відсутність архітектури та сформованих загальних меседжів, смислів, які мала б нести ця доповідь. Адже термін «спроможність» означає здатність до здійснення СК. Таким чином навіть стратегічно не визначається концептуальна мета — формування ефективної системи стратегічних комунікацій.

Викликає заперечення також і твердження:

«Подальша інституціоналізація сфери стратегічних комунікацій відбулася з ухваленням нової редакції Воєнної доктрини України, в якій нормативно закріплене визначення стратегічних комунікацій (аналогічне визначенню, яким послуговується НАТО) та їхня роль»

По-перше, некоректно порівнювати Воєнну доктрину України з тим, «з чим послуговуються в НАТО». Якщо йдеться про порівняння, то потрібно порівнювати рядоположні величини: в Україні даний термін визначено в нормативному акті, а з яким нормативним актом здійснюється порівняння укладачами тексту доповіді?

По-друге, де чітка вказівка на той нормативний акт, в якому чітко визначено поняття стратегічних комунікацій? Її немає, а немає тому, що в НАТО існує чимало визначень страткому, але головне те, що визначальне поняття, яким вони послуговуються як раз не є ідентичним тому, що наведено в тексті Воєнної доктрини України.

По-третє, чи є у НАТО якісь стандарти, а якщо і є, то як вони співвідносяться із національними інтересами країн-членів НАТО і відповідно яким чином те чи інші визначення поняття стратегічних комунікацій може бути операціоналізовано в конкретній соціальній системі.

По-четверте, маніпуляція і підміна понять у даній тезі також простежується і у тому, що з одного боку йдеться про «інституціоналізацію стратегічних комунікацій» на рівні органів державної влади України, але порівняння відбувається з тлумаченням страткому в НАТО — військово-політичним блоком. Це все рівно що порівнювати значення слова: «Мотор» у кінематографі і в автомобілебудуванні.

Тому постійне маніпулювання інформацією, підміна понять, порушення причинно-наслідкових зв’язків створюють враження про маніпулятивний характер даного документу, поєднаний із навмисним нав’язуванням Україні застарілої, і такої що не відповідає як національним інтересам, так і сучасним тенденціям формування неополярного світу моделі системи стратегічних комунікацій.

Цілком незрозумілою є наступна фраза:

«Обраний підхід є цілком вмотивованим з погляду важливості спільного розуміння процесів і явищ під час поточного співробітництва з Альянсом та в контексті майбутніх прагнень до членства в цій структурі»

За текстом чітко можна зрозуміти, що зараз абсолютно не йдеться про вступ до НАТО, оскільки в тексті прямо зазначено на «контекст майбутніх прагнень», тобто лише в майбутньому за певних умов може бути сформовано / а може і ні / лише прагнення до членства, тобто не зазначено на те, що будуть створені умови, впроваджені стандарти, забезпечені якісні та кількісні зміни, що в сукупності дозволять забезпечувати як національну безпеку, так і стати надійним гарантом безпеки для інших країн, тобто бути потрібною для НАТО, створити умови, щоб саме НАТО будо зацікавлене бачити Україну своїх членом…Але цього не має. Є зазначення на те, що колись там, в невідомому майбутньому за невідомих причин може виникнути прагнення, реалізується воно чи ні також невідомо, а якщо реалізується, то невідомо через який час і за яких умов і чи потрібно це буде тоді…

Окреме питання стосується такого цікавого новотвору, як «погляд важливості». Як «важливість» може споглядати чи щось там дивитись, не зовсім зрозуміло.

Ось так у нас пишуть аналітичні доповіді.

Наступним запитанням виступає зазначення на таке:

«… вперше в нормативному полі України було визначено діяльність, пов’язану з комунікацією як процесом створення спільних смислів…».

Я, в цілому, за змістом підтримую дану ідею — творення спільних життєдайних смислів. Більше того, повністю погоджуюсь із маститими думками щодо СМИСЛІВ, викладеними у статті А. Авакова про те, що: «Прорывы в совершенствовании социальных систем и стран как раз и случаются тогда, когда значительные широкие массы людей включаются в процессы изменений, осознавая СМЫСЛЫ и действуя с верой в эти смыслы… Наш ресурс – в наличии СМЫСЛА. Смысла, как осознанного содержания действий и поступков каждого! Глубоко понимая и принимая смысл происходящих процессов, люди готовы действовать, высвобождая гигантскую энергию созидания!.. Общество, которое не формирует смыслы и веру — теряет свою энергию и теряет перспективы, превращаясь в прозябающее сборище созерцателей, тешащихся былым величием» [4].

Але стосовно тексту доповіді, то в ній в розділі 9.3 жодного слова не було сказано про створення спільних смислів? Навіть автори даного фрагмента доповіді, як я розумію і їм це притаманно, неправильно ототожнили формування смислів із меседжами та наративами?  Але в жодному сенсі ані у визначенні, що міститься у Воєнній доктрині України, ані у тексті самої аналітичної доповіді не йдеться ні про які формування спільних смислів.

По тексту також протягом цих 4 сторінок вживається суперечлива термінологія:

• Комунікативна діяльність, дана діяльність не дорівнює функціонуванню національної системи стратегічних комунікацій, більше того не є всеохоплюючою для неї;
• комунікативна перевага,
• арсенал стратегічних комунікацій,
• спроможність у сфері стратегічних комунікацій – по тексту і в інших документах вживається слово «можливість, здатність»
• наратив як чітко визначена ідея (дане визначення не відповідає парадигмі «Повороту до наративу»),
• інформаційні виклики, інформаційна окупація  – нормативно визначення даних понять відсутні;
• проактивна та реактивна комунікативна компанія,
• західна демократія ототожнюється із євроатлантичною цивілізацією;
• сектор безпеки і оборони — поняття безпеки включає в себе оборону, з цього приводу вже проведено чимало наукових досліджень, адже воєнна сфера чітко визначена складовою національної безпеки (див. Закон України «Про основи національної безпеки України»). Тому поняття сектор безпеки і оборони, яке наведено в Воєнній доктрині України, потрібно привести у відповідність із тими поняття, які містяться в законах України.

Висновки

1. У текст аналітичної доповіді навмисно вводиться помилкове суб’єктивне тлумачення парадигмально визначеного терміну «наратив».
2. Текст доповіді має обговорюватись у широких колах громадськості, аналітичних спільнотах, а також мати висновок Національної академії правових наук України на відповідність уживаних категорій контексту доповіді.
3. В доповіді презюмується наперед хибна та застаріла неефективна структура системи стратегічних комунікацій, яка не відповідає національним інтересам України, навіть не співвідносить із безпекових законодавством, Стратегією розвитку 2020.
4. Аналізований фрагмент тексту переповнений перекручуваннями, термінологічною некоректністю, плутаниною, підміною понять і суб’єктивізмом.

Одна річ — доповідь окремого аналітичного центру як недержавної громадської організації, інша річ — аналітична доповідь державної установи, в якій резюмується та обробляється і відповідно має бути подана спеціальна аналітична інформація. Тим більше, що всі ресурси для цього є. Їх потрібно просто використати, а не возвеличувати себе в ранг цензорів, недосяжних для критики і будь-яких публічних конструктивних обговорень.

Дана доповідь за своїм стилем, методологічним інструментарієм та взагалі хвацьким підходом є далекою від того, щоб так галасно називатися «аналітична», оскільки неохайність у використанні термінології, кульгавість логіки будови тексту і лінгвістичних конструкцій не створюють цілісного враження про те, що даний документ є завершеною концептуально узгодженою працею.

Тому вочевидь закрадається враження, може і помилкове: а чи не навмисно укладачі документу такого рівня дискредитували Президента України?

Щоб не скочуватися в лоно суб’єктивізму, зазначу лише на окремі, найбільш вагомі методи, якими я послуговувався при аналізові даного фрагмента аналітичної доповіді. Саме ними, а не критикою, я хочу завершити цю статтю, бо переконаний, лише разом, в органічному поєднанні нашого фізичного, духовного та інтелектуального потенціалу ми будемо спроможні формувати спільні розумні смисли. Тому використання даних методів може трактуватися і як методологія для наступних аналітичних досліджень, які покладаються в основу виступів ключових лідерів.

Методологія мого дослідження

За допомогою феноменологічного аналізу, було здійснено реконструкцію змістовного навантаження даного інформаційного продукту, виходячи із інтенцій укладачів і замовників даного тексту на спільне створення смислового горизонту спільного з адресантами (реципієнтами) життєвого світу. Таким чином, встановлено маніпулятивний характер даного послання.

Концептуальний аналіз уможливив розглядати ключові поняття та категорії в якості обмеженої і не характерної для українства кількості номінацій, які не є парадигмальними, тобто такими що склалися історично і закріпилися в суспільстві в якості смислових універсалій.

Наративний аналіз доповіді уможливив висновувати, що симулякризація ключових номінацій виступає характерологічною особливістю тексту, внаслідок чого сам текст доповіді характеризується смисловими казусами, які водночас є наперед завуальованими, створюючи віртуальний світ хибної моделі страткому, спотворюючи його справжній зміст.

Застосування методу коммомеративних практик уможливило констатувати, що в рамках даної доповіді було здійснено невдалу спробу об’єднання старого на нових засадах, без урахування номотетичного знання.

Застосування націобезпекознавчого підходу уможливило стверджувати про небезпекоґенний потенціал як самого тексту, так і наративів, застосовуваних у ньому, що в цілому формує враження про законспірований маніпулятивний характер щодо ментальної і сцієнтальної дезорганізації української соціальної системи, в тому числі когнітивного та комунікативного простору.

Метод геополітичної кон’юнктури уможливив стверджувати про тиражування не українських меседжів і смислів в тексті, які відповідають політичній лінії правлячих кіл, більше відображають вестерністську ідеологію у вульгарній її інтерпретації, на противагу центристській ідеології, яка має виступати для України дороговказом її успішного розвою і відповідає її національним інтересам.

Україні потрібні розумні стратегічні комунікації, які, будучи системою, перетворять нашу націю в сильну, щасливу і процвітаючу, а державу — в найбільш ефективного комунікатора.

Список джерел:

1. http://censor.net.ua/blogs/3684/narativniyi_analz_strategchnih_komunkatsyi_u_poslann_prezidenta_ukrani
2. http://censor.net.ua/blogs/3697/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
3. http://censor.net.ua/blogs/3712/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
4. http://censor.net.ua/b3816.

Безверхнюк Тетяна Миколаївна,

завідувач кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України,

доктор наук з державного управління, професор

Сивак Тетяна Володимирівна,

доцент кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України,

кандидат наук з державного управління

У статті досліджено сучасні проблеми у сфері управління комунікаціями як передумова забезпечення кваліфікаційних змін у відповідній професійній сфері. Встановлено тенденції розвитку кваліфікаційних потреб у спеціалістах з управління комунікаціями та відповідності програм навчання, що пропонуються організаціям. Обґрунтовано актуальність підготовки спеціалістів у сфері стратегічних комунікацій, визначено суспільну та галузеві потреби у підготовці спеціалістів для роботи у даній сфері. Доведено, що стратегічні комунікації – це найбільш сучасна та перспективна форма дій в інформаційному просторі – правильне використання основних засобів стратегічної комунікації дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформаційну функцію, а й функцію впливу. Визначено, що стратегічні комунікації – це найдієвіший інструмент впровадження системних довготривалих змін та реформ. Адже необхідно аналізувати реформи, їхній вплив, терміни та зрозумілою мовою доносити цю інформацію до громадськості.

Ключові слова: кваліфікаційні потреби, інформаційний простір, комунікації, управління комунікаціями, стратегічні комунікації

Безверхнюк Т.Н., Сивак Т.В. Тенденции развития квалификационных потребностей в специалистах по стратегическим коммуникациям

В статье исследованы современные проблемы в сфере управления коммуникациями, как предусловие обеспечения квалификационных изменений в соответствующей профессиональной отрасли. Установлены тенденции развития квалификационных потребностей в специалистах по управлению коммуникациями и соответствия программ обучения, предлагаемых организациям. Обоснована актуальность подготовки специалистов в сфере стратегических коммуникаций, определены общественные и отраслевые потребности в подготовке специалистов для работы в данной сфере. Доказано, что стратегические коммуникации – это наиболее современная и перспективная форма действий в информационном пространстве – правильное использование основных средств стратегической коммуникации позволяет формировать последовательные, логические месседжи, которые выполняют не только информационную функцию, но и функцию воздействия. Установлено, что стратегические коммуникации – это самый действенный инструмент внедрения системных долгосрочных изменений и реформ. Ведь необходимо анализировать реформы, их влияние, сроки и понятным языком доносить эту информацию до общественности.

Ключевые слова: квалификационные потребности, информационное пространство, коммуникации, управление коммуникациями, стратегические коммуникации.

Bezverkhnuk Tetiana, Syvak Tetiana. Development Trends of Qualification Needs for Strategic Communications Specialist

In the article, the modern problems in the field of communications management as a precondition for qualifying changes provision in the appropriate professional field are investigated. The article establishes the development trends of qualification needs for specialists in communications management and compliance education programs offered by organizations. It is justified the topicality of specialists training in strategic communications, identified public and industry need for training of specialists to work in the very area. It is proved that strategic communications – is the most modern and promising form of actions in the information space – the right usage of basic strategic communication means allow creating consistent, logical messages that have not only information function but also an influence function.

It is determined that strategic communications – is the most effective tool for implementing long-term systemic changes and reforms. Since it is necessary to analyze the reforms, their impact and terms and to deliver this information to the publicity with clear language.

To justify the expediency of the formation of educational services of the offers for training on specialty “Strategic communications” at the domestic market in the article the consumer market research to assess the demand level is done.

The first criterion for segmentation of the consumer market is the distribution of all types of consumers into three groups: 1) organizations, which are at the professional mass media market; 2) organizations using modern communication technologies for organizational development and maintenance of competitive position at the market; 3) individuals – personalities who “live” in the communication space.

The second criterion for segmentation of the consumer market is determining the qualification needs for each of the three market segments. The priority competencies for communication managers are working with social media and Real Time Marketing technology. It is also evident a clear differentiation in qualification needs between commercial and non-profit organizations. For commercial structures, the most important is mastering the communication technologies of market positioning and quick response to change. For non-profit – is the use of new communication technologies Media-PR, related to the impact on stakeholders. Analysis of trends at the market of communication services revealed a number of unsolved issues, the main of which is the mismatch of skill and competence of specialists in communication field to the modern requirements of their activities at the market.

One of the most important modern trends in communication management is the steady growth of the role of strategic communications and change management. Accordingly, in the coming years the most promising communication channels will be on-line communication and interpersonal communication, which requires the development of new educational programs to increase the competence of communication managers.

In the publication, it is established the existence of clearly formulated qualification need for specialists with strategic communications and is outlined a new discipline structure of new professional area direction. Training on specialization “Strategic communication” should be based on the integration of the following disciplines: the theory of communication and rhetoric; image studies and PR-technologies; political science and sociology; project management and crisis management; psychological and information and communication principles of professional activities; national security and global leadership; modern technologies and formats of strategic communications; strategies of communicative behavior.

The authors proved that professional activities in the field of strategic communications – is the development and implementation of projects in the field of mass media, PR, GR, marketing and advertising, political analysts and consultancy. Accordingly, a strategic communications specialist – is: a manager, able to develop and implement projects of information interaction between subjects of strategic communications system; an analyst, capable to determine professionally: the ultimate goal of communication, communication object, information level of each subject, ways of getting information, the most effective tools to deliver messages, the time required for preparation and implementation, resources and budget.

Key words: qualification needs, information space, communications, communications management, strategic communications.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Комунікації мають величезне значення для успіху діяльності організації і представляють одну зі складних проблем менеджменту. Ефективними менеджерами вважають тих, хто ефективний в комунікаціях. Роль комунікацій очевидна на малих фірмах, у потужних компаніях і корпораціях, у державних установах і органах публічної влади. Від ефективності комунікаційних зв’язків і взаємодій залежить майбутнє будь-якої організації. Стартовою, відправною точкою розвитку організації / підприємства / установи / фірми / органу влади – є створення стратегічної системи інформації про діяльність даної інституції. Недолік ефективних управлінських комунікацій знижує результативність та ефективність діяльності, негативно позначається на їх конкурентоспроможності.

Однією з важливіших сучасних тенденцій комунікаційного управління є стабільне зростання ролі стратегічних комунікацій і управління змінами. Відповідно, у найближчі роки найперспективнішими комунікаційними каналами стануть он-лайнові комунікації і міжособистісне спілкування, що потребує розроблення нових навчальних дисциплін для підвищення компетентності менеджерів з комунікацій.

У розвинених країнах світу триває постійний пошук нових форм та способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір. Саме такою відповіддю на виклики сучасності стала поява та введення в обіг терміну «стратегічні комунікації» – органічно пов’язана між собою сукупність елементів, які у своїй єдності утворюють новий інформаційний феномен. Стратегічні комунікації – це найбільш сучасна та перспективна форма дій в інформаційному просторі. Правильне використання основних засобів стратегічної комунікації дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформаційну функцію, а й функцію впливу.

У Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», у формулюванні десятого пріоритету наголошено: «…програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [11].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Не зважаючи на стрімке зростання уваги до феномену «стратегічні комунікації», системного розуміння сутності цього терміну у вітчизняній теорії та практиці ще не сформовано. Найбільш ґрунтовними результатами вітчизняних наукових досліджень є навчальний посібник «Стратегічні комунікації: стратегічні комунікації в політиці, бізнесі та державному управлінні» Г. Почепцова [8] та словник «Стратегічні комунікації», укладений В. Ліпканом та Т. Поповою [7].

Саме тому доцільним є аналіз досліджень класиків теорії комунікацій, які обґрунтовують тенденції її розвитку за стратегічним вектором. На переконання Е. Масуди, комунікація – це найважливіший фактор формування суспільного світогляду, стилю мислення, поняття свободи та демократії [13]. На думку Р. Мінца, життя суспільства у стратегічному відношенні визначається комунікацією. Вчений концептуально доводить, що саме комунікація забезпечує осмислення нових проблем та знаходить нові шляхи їх вирішення, виступаючи стратегічним засобом розвитку сучасного суспільства [14]. Цієї ж думки дотримується і А. Етціоні, наголошуючи, що стратегічну роль у розвитку суспільства відіграє саме відкрита комунікація, як своєрідний імператив для діяльності людей [12]. Д. Белл розглядає комунікацію як стратегічний ресурс розвитку інформаційного суспільства [1]. О. Тоффлер зазначає, що комунікація створює ментальну модель дійсності, яка у підсумку призведе до утворення нової структури суспільного розвитку, що ґрунтується на нових формах соціальної взаємодії [10]. Як відповідь на пошук шляхів виходу із сучасної кризової соціально-економічної і соціально-політичної ситуації в Україні є позиція З. Бжезинського, на думку якого комунікація дозволяє, з одного боку, протистояти дезінтеграції суспільства, а з іншого – забезпечує формування та утвердження найбільш сталих суспільно-ідеологічних систем [2].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Аналіз наведених досліджень показав, що роль комунікацій у сучасному суспільстві є діалектичною, з одного боку вона є стратегічно-інструментальним засобом розвитку суспільства, а з іншого – саме суспільство є одним із способів налагодження і розвитку певних комунікативних зв’язків. Саме цей висновок і обумовлює доцільність дослідження сутності стратегічних комунікацій та актуальність підготовки спеціалістів у сфері стратегічних комунікацій.

Підкреслюючи актуальність визначеної проблематики, зазначимо, що у Сполучених Штатах Америки стратегічна комунікація визначена на державному рівні як спрямовані зусилля Уряду США на розуміння та залучення ключових аудиторій до створення, посилення чи збереження умов, сприятливих для задоволення інтересів, політики, цілей Уряду США через використання скоординованих програм, планів, повідомлень та продуктів, які синхронізовані з діями всіх владних інструментів.

Формулювання цілей статті. На основі дослідження світових та вітчизняних тенденцій розвитку системних комунікацій та кваліфікаційних потреб у менеджерах з комунікацій обґрунтувати доцільність запровадження освітньої програми підготовки магістрів за професійним спрямуванням «Стратегічні комунікації».

Виклад основного матеріалу. Ефективне комунікаційне забезпечення будь-якої інституції передбачає розробку для кожної контактної аудиторії своєї конкретної комунікаційної стратегії, орієнтованої на об’єкти стратегічних інтересів. З них і формується сукупна базова комунікаційна стратегія організації [5].

У найбільш широкому розумінні «стратегічні комунікації» є процесом інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні. Стратегічні комунікації – це спрямування за одним вектором великої кількості різних видів діяльності (наприклад політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. Стратегічні комунікації, по суті, означають обмін (під час спілкування) смислами/ідеями на підтримку національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу слухати є так само важливим, як і «транслювати» [17].

Стратегічні комунікації передусім є діяльністю з гармонізації тем, ідей, образів і дій. Прийнято вважати, що стратегічні комунікації це не просто питання «повідомлення», «відправника» і «отримувача» за класичною схемою комунікативного акту. Стратегічні комунікації передбачають діалог і підхід до побудови відносин на основі уважного ставлення до культурних та історичних особливостей, місцевих способів ведення справ і виявлення місцевих лідерів думок [8].

Отже, стратегічні комунікації є одночасно і процесом (узгодження слів і справ з метою впливу та надання інформації), і результатом цього процесу. Сутність стратегічних комунікацій полягає в тому, що сформульовані для різних цільових аудиторій месиджі не конфліктують (не протирічать) один з одним.

Стратегічна комунікація – це системна комунікація, орієнтована на встановлення довгострокових взаємозв’язків між організацією, її зовнішніми і внутрішніми аудиторіями, які допомагають досягати організаційних цілей. Стратегічна комунікація орієнтована не стільки на короткочасні потреби/бажання цільових аудиторій скільки на їх цінності. Стратегічна комунікація нерозривно пов’язана з управлінськими процесами: планування, регулювання, контроль. Очевидно, що її успіх залежить не лише від ефективності комунікації, але й від ефективності основної діяльності організації.

Стратегічна комунікація завжди орієнтована на життєві цінності цільової аудиторії: свободу, незалежність, прагнення до успіху, гордість, кохання, віру тощо. На відміну від зосередження лише на тактичних інтересах, потребах і бажаннях, орієнтація на цінності допомагає встановити довгострокове взаєморозуміння і ефективну комунікацію з цільовими аудиторіями.

Ефективними вважаються такі стратегічні комунікації, що не вичерпуються спрямуванням на одну конкретну цільову аудиторію, а беруть до уваги ймовірні наслідки сприйняття конкретного месиджу всіма іншими можливими цільовими аудиторіями [16; 18].

Ключовими компонентами процесу реалізації стратегічних комунікацій є [15]:

а) розуміння владою суспільства, його інформування та залучення для просування інтересів і цілей через вплив на сприйняття, установки, переконання та поведінку;

б) узгодження дій, зображень, висловлювань на підтримку політики й планування з метою досягнення всеосяжних стратегічних цілей (overarching strategic objectives);

в) визнання того, що всі операції і види діяльності є важливими компонентами процесу комунікації, оскільки все, що говорить і робить комунікаційний центр або не спромігся сказати й зробити цей центр, має передбачувані й непередбачувані наслідки для цільових і нецільових аудиторій;

г) визнання того, що стратегічні комунікації є не додатковими діями, а невід’ємною частиною планування та реалізації усіх операцій та видів діяльності.

Сукупність представлених управлінських процедур і операцій об’єднується в рамках менеджменту стратегічних комунікацій, який узагальнено визначається як професійна діяльність, спрямована на досягнення ефективної комунікації як усередині організації, так і між організацією та її зовнішнім середовищем. Ця цілеспрямована діяльність полягає у використанні прийомів, методів, процедур, технології, що забезпечують ефективну інформаційну та емоційну взаємодію між різного рівня спільнотами та індивідами, що представляють організацію та її середовище.

У діяльності Уряду, стратегічні комунікації – це системна комунікація, орієнтована на встановлення довгострокових взаємозв’язків між органами державної влади та суспільством. Стратегічні комунікації – це дієвий інструмент упровадження системних довготривалих змін та реформ. У Президента України та в низці вітчизняних міністерств вже працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку.

На думку фахівців зі стратегічних комунікацій [9], найважливішими проблемами менеджменту комунікацій є:

-       54,9 % – освоєння результатів розвитку цифрових технологій і соціальних мереж;

-       44,0 % – створення мереж між бізнес-стратегією та комунікацією;

-       37,2 % – вирішення проблем стійкого розвитку і соціальної відповідальності;

-       35,1 % – задоволення потреб у більшій прозорості і придбання активної аудиторії;

-       30,1 % – завоювання і збереження довіри.

Основними завданнями менеджменту стратегічних комунікацій протягом найближчих кількох років залишаться освоєння результатів цифрової еволюції і розвитку соціальних мереж – їх відзначили 54,9 % респондентів. Згідно з результатами дослідження, з кожним роком значимість цих завдань зростає, так само як і потреба в більшій прозорості і ефективній взаємодії з активною аудиторією. Деякі питання зберегли свою важливість на колишньому рівні (наприклад, одне з вторинних завдань – зв’язування бізнес-стратегії та комунікації), а деякі стали вважатися менш значимими, наприклад, завоювання довіри.

Три з десяти фахівців заявляють, що формування та підтримка довірчих відносин стане головним завданням стратегічних комунікацій протягом найближчих трьох років. При побудові довірчих відносин із зацікавленими особами практично кожен респондент (93,2 %) зазначив, що прагне підвищити лояльність до своєї організації і (або) її брендів.

Інші об’єкти довіри (керівники організації (люди), ринки або бізнес в цілому (соціальні системи)) були названі менш актуальними – їх відзначили менше 80 % респондентів. Однак в акціонерних компаніях і державних організаціях як і раніше залишається актуальним формування довірливого ставлення до конкретних людей.

Питання покращення комунікації із суспільством стоїть на порядку денному в Уряді. Твердження, які іноді доводиться чути, що в Уряді цим питанням не переймаються – безпідставні. Такі твердження можуть бути справедливими щодо певної частини урядовців, але не до Уряду в цілому.

Так, Департамент інформації та комунікацій з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів працює у кількох напрямках покращення комунікації. Для прикладу, запроваджені регулярні зустрічі прес-секретарів для координації висвітлення діяльності Уряду. Ведеться робота у напрямку збільшення відкритості даних, доступу до інформації, більш повного висвітлення роботи Уряду на веб-сайтах. Стимулюється проактивна кризова комунікація, робота на випередження, діалог (донедавна головним інструментом кризової комунікації були рубрики «Реагування на критику», що є майже на всіх сайтах ЦОВВ). Регулярно організовуються тренінги та інші види навчань для держслужбовців, які забезпечують функцію комунікації. Налагоджена системна співпраця з донорами для залучення ресурсів на покращення комунікації [3].

На політичному рівні визначальну роль відіграє суб’єктивний фактор. Тобто, відбуваються чи ні зміни у комунікації залежить від розуміння та пріоритетів самого політика – Прем’єр-міністра, міністрів та їх заступників, керівників інших ЦОВВ. Тут ситуація різна.

У складі Уряду вже є міністри, які добре розуміють важливість комунікації, зробили її одним із ключових пріоритетів і навіть започаткували якісно нові практики, варті поширення на інші органи. Зокрема, деякі такі практики були виявлені у Міністерстві фінансів, Міністерстві економічного розвитку та торгівлі, а найбільше та найсистемніше нові практики комунікації запроваджує Міністерство освіти та науки.

Якщо говорити про «гірші» практики, то, для прикладу, виявлено випадки, коли 10  % скорочення чисельності штату здійснювалося органом ціною скорочення в першу чергу посад, відповідальних за комунікаційні функції. Це можна вважати певним показником того, яким пріоритетом є комунікація для цього органу.

Була спроба удосконалити координацію міжвідомчої комунікації на рівні політичних посад. 16 жовтня 2014 року Кабінет Міністрів створив Раду з питань комунікації. До її складу входять переважно перші заступники міністрів, очолює – Міністр Кабінету Міністрів. Перше засідання Ради відбулося 9 лютого 2015 р. Часовий розрив було пояснено тим, що формувався новий Уряд і Рада зібралася, як тільки було призначено перших заступників міністрів. Втім, станом на 30 червня 2015  р. наступного засідання Ради так і не відбулося, а ті зобов’язання і рішення, про які було домовлено на першому засіданні Ради, поки не є повністю виконаними. Ситуація із Радою з питань комунікації є доволі показовим прикладом загального стану справ. Точкові, локальні покращення комунікації є можливими, однак спроби системних, наскрізноурядових змін пробуксовують [4].

За такого стану справ не варто очікувати значного ефекту від зусиль, які сьогодні здійснюються для покращення комунікації. Якщо Уряд комунікуватиме у тій же системі координат, що й зараз, намагаючись робити все «швидше, вище, сильніше», то все-одно це не призведе до збільшення довіри та формування партнерських відносин із суспільством. Потрібні значні зміни на концептуальному, стратегічному та інституційному рівнях.

Великою проблемою для Уряду нині є залучення до роботи висококваліфікованих фахівців з комунікації. Головна причина – рівень заробітних плат. У таблиці 1 є деякі дані щодо заробітних плат фахівців з комунікації в Уряді та на ринку праці в цілому [6].

Таблиця 1

Дані щодо заробітних плат фахівців з комунікації в Уряді

та на ринку праці в цілому

Ці дані не потрібно сприймати як абсолютні показники. Вони навіть не є цілком порівнювальні, оскільки у лівій колонці вказані посади, що передбачають управлінські функції, у правій – таких посад немає. Також заробітні плати на ринку праці у правій частині – це дані, обраховані з пропозицій роботи/вакансій. Тобто це вакансії, де розмір заробітної плати заздалегідь названий роботодавцем, а коли йде мова про висококваліфікованих фахівців, то зарплата, як правило, є предметом перемовин. Однак навіть з цими «але» щодо співставності даних рівень посадових окладів в Уряді є в 2,5 рази меншим за вказані тут середні зарплати на ринку в Києві.

Аналізуючи світові та вітчизняні тенденції розвитку кваліфікаційних потреб у спеціалістах зі стратегічних комунікацій, слід наголосити і на зростанні впливу спеціалістів з комунікацій на прийняття рішень в організаціях: три з чотирьох (77,9%) є довіреними радниками керівництва і беруть участь у стратегічному плануванні. За останні роки спостерігається стійка тенденція зростання дорадчої та виконавчої ролей спеціалістів з комунікацій (рис. 1).

Рис. 1. Тенденції зростання ролі спеціалістів з комунікацій в організаціях

Експерти також прогнозують зміни затребуваності дисциплін у рамках стратегічних комунікацій: корпоративна та маркетингова комунікації збережуть лідерські позиції; особливий інтерес викликають міжнародна комунікація та персональний коучинг. Пріоритетним напрямом є підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері роботи з соціальними медіа та використання он-лайнових комунікаційних інструментів.

Варто зазначити, що на сьогодні спостерігається значний «пробіл» між кваліфікаційними потребами і можливостями навчання, що пропонуються на ринку (рис. 2) [9].

Як видно з рисунку 2, співставлення кваліфікаційних потреб і програм навчання, що пропонуються організаціям, виявило наявність пробілів у кожній галузі. Біля 40 % організацій проводять курси з публічного виступу і програми коучингу, проте іншим навичкам не приділяється увага у 20 % організацій. Отже, питання потребує свого істотного вдосконалення. Аналіз тенденцій на ринку комунікаційних послуг виявив низку невирішених питань, основним з яких є невідповідність кваліфікації і компетенції спеціалістів у сфері комунікацій сучасним вимогам їх діяльності на ринку.

Рис. 2. Відповідність пропозицій з навчання кваліфікаційним потребам

                   Комунікація – це основа людської діяльності. Сучасний світ не можна уявити без мови і спілкування. Тому провідні вищі навчальні заклади світу традиційно готують студентів для професійної роботи у комунікаційній сфері. Якщо говорити про американські вузи, то освіта у сфері масових комунікацій там вже стала традицією. Найбільш бурхливе зростання освітніх програм прийшлося в США на 60-80-ті рр. ХХ-го століття. Зараз в США реклама та інші маркетингові комунікації викладаються в 145 університетах і коледжах. Висока якість французької освіти у галузі комунікацій пов’язана з широким застосуванням цієї науки у майже всіх сферах суспільного життя. У Франції найбільш розвинена в Європі структура освіти у галузі комунікацій.

З метою обґрунтування доцільності формування на вітчизняному ринку освітніх послуг пропозиції з підготовки фахівців за професійним спрямуванням «Стратегічні комунікації» було проведено дослідження ринку споживачів для оцінки рівня попиту.

Першим критерієм сегментації споживчого ринку є розподіл усіх видів споживачів за трьома групами:

1) організації, що професійно працюють на ринку масової комунікації;

2) організації, що використовують сучасні комунікаційні технології для організаційного розвитку і утримання конкурентних позицій на ринку;

3) фізичні особи – персоналії, які «живуть» у комунікаційному просторі.

До першої групи – професійно працюючі на ринку масової комунікації – відносяться організації у сфері: мас-медійної комунікації – преса, телебачення, радіо, інтернет; рекламної комунікації; PR-комунікації; пропагандистської комунікації.

До другої групи, які використовують комунікаційні технології, варто віднести організації за такими типами, що обумовлено різними цілями та рівнем їх кваліфікаційних потреб: великі акціонерні компанії; приватні компанії малого та середнього бізнесу; державні органи та організації; некомерційні організації.

Третя група – персоналії (фізичні особи) – які особисто приймають рішення про підвищення власної компетенції та оплачують своє навчання – стартапери, кінцеві користувачі, експерти-консультанти, блогери тощо. Зі зростанням ролі соціальних медіа дана група споживачів має тенденцію до значного збільшення.

Стосовно першої групи споживачів – організації, які професійно працюють на ринку масової комунікації. Згідно з даними каталогу провідних підприємств України[1], станом на 2015 р. в Україні зареєстровано:

-       648 підприємств, працюючих у сфері зв’язку і телекомунікації;

-        725 засобів масової інформації та видавництв, з яких[2]: 41 – медіа група, 118 – телебачення, 123 – радіо, 124 – друковані видання, 20 – інтернет-видання, 14 – інформ-агентства, 4 – sales-houses (медіа-дома), 7 – рекламні мережі;

-       1698 організацій, що надають послуги консалтингу, інформаційні послуги та проводять тренінги;

-       1362 – рекламні агентства, дизайн і поліграфія, з яких: 394 – зовнішня реклама, 107 – внутрішня реклама, 402 – друк, поліграфія, сувенірна продукція, 196 – брендинг, 74 – метапланування, 159 – продакшн, 277 – BTL/організація заходів, 84 – інтегровані маркетингові комунікації, 413 – дизайн, 38 – мерчандайзинг, 165 – прямий маркетинг, 111 – креативні рішення, 177 – PR, 191 – POS;

-       Близько 1000 – інтернет-реклама.

Стосовно другої групи споживачів, для всіх чотирьох типів організацій застосування комунікаційних технологій стратегічного, організаційного і маркетингового характеру є принциповим питанням розвитку. Відмінність між ними буде за кваліфікаційними потребами, відповідно до цілей розвитку.

Третя група споживачів є найбільш динамічною і такою, що задає «моду» у сфері сучасних комунікаційних технологій. Потреби даної групи споживачів можна розглядати як індикатор перспективних напрямів розвитку стратегічних комунікацій.

Другим критерієм сегментації споживчого ринку є визначення кваліфікаційних потреб у кожному із трьох сегментів ринку. Дослідження було проведено на основі аналізу медіа-інформації про діяльність і перспективи розвитку організацій-представників кожного із сегменту. Уточнення дискусійних питань відбувалось у форматі форуму з експертами у сфері стратегічних комунікацій: Володимир Ліпкан (д.ю.н., директор Інституту стратегічних комунікацій); Олексій Сивак (к.політ.н., GR директор CFC Consulting Company), Олексій Яновський (директор Вищої школи комунікацій).

Результати дослідження по кожній із груп споживачів представлено у таблицях 2 – 4.

Таблиця 2

Кваліфікаційні потреби у сфері комунікацій рекламних та PR- агентств

B2C – 70 %

B2G – 30 %

G2B – 10 %B2B – 90 %

B2C – 70 %

B2G – 70 %

G2B – 70  %Інтегровані маркетингові комунікаціїSales Promotion – 90 %

Ambient Media – 40 %

Creative – 40 %Соціально-етичний маркетинг – 70 %Технології Digital комунікаційemail-маркетинг, social media, ретаргетінг, веб-аналітика и маркетинг баз даних – 90 %Створення бренду та підтримка іміджу – 90 %Організація зв’язків із ЗМІСпеціальні проекти із ЗМІ – 70 %

Підготовка і розміщення статей на правах реклами – 50 %

Анонсування і висвітлення заходів – 70 %

Персональні інтерв’ю, надання коментарів, публічні виступи – 90 %

Комунікації з міжнародними ЗМІ – 90 %Стратегічні (корпоративні) комунікаціїСтратегії переконання – 40 %

Побудова взаємовідносин з політичними і громадськими організаціями – 60 %

Комунікаційні стратегії на етапах IPO/PO/SPO – 90 %

Система інформування стейкхолдерів – 90 %

Програми позиціонування і репутаційного менеджменту – 70 %

Робота з лідерами думок – 70 %Робота з соціальними медіаSMM-менеджер – 100 %Технології управління громадською думкою – 50 %Технологія Real Time Marketing100 %90 %

Як видно з таблиці 2 споживачі першої групи найбільше зацікавлені у задоволенні кваліфікаційних потреб, пов’язаних з компетенціями спеціалістів у використанні новітніх технологій комунікацій, здебільшого орієнтованих на зовнішнє середовище. Зростає зацікавленість у комунікаціях бізнесу і державної влади та позиціонуванню державної влади у комунікаційних мережах. Пріоритетними компетенціями для менеджерів з комунікацій стають робота з соціальними медіа та технологія Real Time Marketing.

Таблиця 3

Кваліфікаційні потреби у сфері комунікацій другої групи споживачів

B2C – 10 %

B2G – 70 %

B2B – 90 %

B2C – 70 %

B2G – 30 %

B2G – 100 %

G2B – 100 % ——-Інтегровані маркетингові комунікаціїCreative – 40 %,

Нейромаркетинг – 70 %Sales Promotion – 90 %

Стратегічний піар – 90 %Соціально-етичний маркетинг – 70 %Технології Digital комунікаційsocial media, веб-аналітика і маркетинг баз даних – 90 %Створення бренду та підтримка іміджу – 90 %

—–

email-маркетинг – 40 %Організація зв’язків із ЗМІСпеціальні проекти із ЗМІ – 70 %

Комунікації з міжнародними ЗМІ – 90 % Підготовка і розміщення статей на правах реклами – 50 %Анонсування і висвітлення заходів – 70 %

Персональні інтерв’ю, надання коментарів, публічні виступи – 90 %Анонсування і висвітлення заходів – 70 %

Затребувані області знань

Великі акціонерні компанії

Приватні компанії

Державні органи та організації

Некомерційні організації

Стратегічні (корпоративні) комунікаціїСтратегії переконання – 40 %

Розподіл повноважень і створення коаліцій – 50 %

Комунікаційні стратегії на етапах IPO/PO/SPO – 90 %

Програми позиціонування і репутаційного менеджменту – 70 %

Система інформування стейкхолдерів – 90 %

Побудова взаємовідносин з політичними і громадськими організаціями – 60 %

Робота з лідерами думок – 70 %Побудова взаємовідносин з політичними і громадськими організаціями – 60 %

Система інформування стейкхолдерів – 90 %

Робота з соціальними медіаSMM-менеджер – 100 %SMM-менеджер – 100 %Технології управління громадською думкою – 70 %SMM-менеджер – 100 %

Продовження табл. 3

Аналіз, наведений у таблиці 3 показав, що для даної групи споживачів прослідковується чітка диференціація у кваліфікаційних потребах між комерційними і некомерційними структурами. Для комерційних структур найважливішим є освоєння комунікаційних технологій позиціонування на ринку і швидкої реакції на зміни. Для некомерційних – є використання нових комунікаційних технологій медіа-PR, пов’язаних з впливом на стейкхолдерів. Однакове ставлення у всіх організацій до задоволення потреби у коучингу, публічному виступі та роботі з соціальними медіа. Новітньою тенденцією є потреба у органів державної влади в формуванні комунікаційних моделей B2G та G2B.

Таблиця 4

Кваліфікаційні потреби у сфері комунікацій третьої групи споживачів

Проведений аналіз споживачів дозволяє чітко виокремити набір затребуваних на ринку професійних кваліфікацій у сфері комунікацій – попит на програми навчання. Аналіз споживчого попиту – це основа для підготовки такої пропозиції, до якої ринок освітніх послуг готовий і на яку він очікує.

Як свідчать опитування, 66-69 % опитаних підвищують кваліфікацію у зв’язку з потребою в нових знаннях, 39 % – через можливе виникнення такої потреби, 34 % – через внутрішню потребу, 18 % – щоб одержати більш оплачувану роботу, 10 % – більш цікаву роботу, 12 % – під тиском адміністрації, 7 % – унаслідок бажання змінити професію, 12 % – перейти на вищу посаду.

Таким чином, проведений аналіз засвідчив існування чітко сформованої кваліфікаційної потреби у спеціалістах зі стратегічних комунікацій та окреслив структуру дисциплін нового напряму професійного спрямування.

З 2016 року в Одеському регіональному інституті державного управління НАДУ при Президентові України здійснюється підготовка за магістерською програмою «Стратегічні комунікації». Мета магістерської програми: Підготовка професійних проектних менеджерів та аналітиків для роботи в динамічному і непередбачуваному комунікативному середовищі, де формуються / реалізуються стратегічні комунікації та стрімко розвивається ринок нових інформаційних засобів, медіа, PR та GR.

Підготовка фахівців за спеціалізацією «Стратегічні комунікації» ґрунтується на інтеграції таких галузей знань, як: теорія комунікації і риторика; іміджелогія і PR-технології; політологія і соціологія; проектний менеджмент і кризовий менеджмент; психологічні та інформаційно-комунікативні засади професійної діяльності; національна безпека і глобальне лідерство; сучасні технології і формати стратегічних комунікацій; стратегії комунікативної поведінки.

Результатом підготовки фахівців за спеціалізацією «Стратегічні комунікації» є набір професійних компетенцій з проектування заходів із стратегічних комунікацій. Випускник спеціалізації – це:

- менеджер, здатний розробляти та реалізовувати проекти інформаційної взаємодії між суб’єктами системи стратегічних комунікацій;

- аналітик, здатний професійно визначати: 1) який результат маємо отримати чи яку проблему вирішити; 2) на кого спрямована стратегічна комунікація; 3) що повинен знати представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації; 4) яким способом різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію; 5) за допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації; 6) скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати процес; 7) яким повинен бути бюджет та які ресурси необхідно залучити; 8) коли встановити, що ціль досягнута / проблема вирішена.

Висновки. Стратегічні комунікації – це технологія налагодження довготривалих відносин організації – державної, політичної, комерційної, громадської – з суспільством. Професійна діяльність у галузі стратегічних комунікацій – це розроблення і реалізація проектів у сфері мас-медіа, PR, GR, маркетингу і реклами, політичної аналітики і консультування. Аналіз тенденцій на ринку комунікаційних послуг проявив низку не вирішених питань, основним з яких є невідповідність кваліфікації і компетенції спеціалістів у сфері комунікацій сучасним вимогам їх діяльності на ринку. Однією з важливіших сучасних тенденцій комунікаційного управління є стабільне зростання ролі стратегічних комунікацій і управління змінами. Відповідно, у найближчі роки найперспективнішими комунікаційними каналами стануть он-лайнові комунікації і міжособистісне спілкування, що потребує розроблення нових освітніх програм для підвищення компетентності менеджерів з комунікацій.

Список використаних джерел

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования / Д.Белл. ; Перевод с англ ; изд. 2-ое, испр. и доп. – М. : Academia, 2004. – 788 с.
2. Бжезинський З. Между двумя эрами / З. Бжезинский. – М. : Академия, 2009. – 467 с.
3. Журба Я. Комунікація Уряду із суспільством : Аналітичний документ – 2015 / Я. Журба, В. Андрусів [Електронний ресурс]. – режим доступу : / www.analytic.org.ua
4. Кобець Р. Засади комунікативаного супроводу державної політики / Р. Кобець ; за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». – К. : МГО  «Інтерньюз Україна». – 189 с.
5. Минцберг Г. Школы стратегий / Г. Минцберг ; под общ. ред. Ю. Каптуревского – СПб. : Питер. , 2002. – 330 с.
6. Підвищення стандартів комунікацій органів державної влади / Український кризовий медіа-центр [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://uacrisis.org/ua/23693-ukrainian-ukmtspidvyshhuye-standarty-derzhavnyh-komunikatsij-2
7. Попова Т.В. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
8. Почепцов Г.Г. Стратегічні комунікації: стратегічні комунікації в політиці, бізнесі та державному управлінні : навч. посібник для студ. і аспір. – К. : Альтерпрес, 2008. – 216 с.
9. Стратегические коммуникации и связи с общественностью : отчет об исследовании [Електронний ресурс] // «Энциклопедия маркетинга. – режим доступу : http://www.marketing.spb.ru/mr/media/pr.htm
10. Тоффлер Э. Шок будущего / Э.Тоффлер. – М. : АСК, 2008. – 560 с.
11. Указ Президента України від 12 січня 2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
12. Etzioni A. The Active Society / A. Etzioni. – N.-Y. : [s. n.], 1998. – P. 85.
13. Masuda Y. The Information Society as Post-Industrial Society / Y. Masuda. – Washington : [s. n.], 2005. – 456 р.
14. Munch R. Die Entfaltung der gesellschaftlichen Kommunikation / R. Munch // Munch R. Dynamik. der Kommunikationsgesellschaft Suhrkamp Verlag [Elecrtonic resourse] / R. Munch. – Frankfurt am Main : [s. n.], 1995. – Access mode : http://www.academy-go.ru/Site/GrObsh/Publications/Munch3.shtml.
15. NATO Strategic Communication: More to be Done? / Steve Tatham, Rita Le Page; National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academia.edu /6808986/NATO_Strategic_Communication_More_to_be_done
16. Paul С. Getting Better at Strategic Communication / Christopher Paul; Rand Corporation. – Santa Monica, 2011. – 18 p.
17. Strategic Communications and National Strategy : A Chatham House Report / Paul Cornish, Julian Lindley-French and Claire Yorke. – London, 2011. – 42 p.
18. US Department of Defense : Report on Strategic Communication [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.au.af.mil/au/awc/awcgate /dod/dod_report_strategic_communication_11feb10.pdf

Липкан Владимир Анатольевич,

Глава Института стратегических коммуникаций

Глобальной организации союзнического лидерства,

доктор юридических наук, доцент

Проблема стратегирования развития Украины зиждется на манипулятивно созданных и поддерживаемых дихотомических постулатах: Запад и Россия, что изначально располагает Украину в пояс перманентной нестабильности, в том числе делает весьма уязвимой для террористической активности преступных групп и транснациональны корпораций.

В свою очередь, Запад для России топонимически отнесен к вражеской системе, соответственно любые попытки Украины двигаться на Запад приравнивают Украину ко врагу, что также создает предпосылки для коррекции алгоритма управления внутри Украины, не исключая методов терроризма, экстремизма и сепаратизма [1].

Весьма актуальны ныне нарративные исследования, в рамках которых исследуется взаимосвязь между формированием информационного продукта, определенными поведенческими реакциями, формированием мировоззренческих установок и непосредственной деятельностью. В этой связи стоит отметить работы О.Мандзюка, который впервые в рамках научной информационно-правовой доктрины Украины определил понятие и место аналитического нарратива в стратегических коммуникациях, развивает свои идеи на уровне монографических исследований [2-4].

Доминирующая в историографии концепция европоцентризма и оксидентальности может смело интерпретироваться в качестве последовательного воровства (по Дж.Гуди “Похищение истории”) Западом достижений других культур, когда Европа не только лишь пренебрегает историей остальной части мира, но и будущим мира, навязывая собственные понятия и периодизацию, систему ценностей и путь развития. В данном ключе оцифровка цифровых архивов несет в себе прямую угрозу: создав виртуальную реальность, архивы могут выступать мощнейшим манипулятивным средством управления социальными системами. Более того, именно это создает прямые предпосылки для одиночного терроризма, поскольку факты фальсификации истории в цифровой реальности станут обыденными, а большинство адептов реального мира не смогут с этим мириться. Таким образом, бомба замедленного действия в виртуальной реальности сработает в реальном мире, одним из методов может выступать терроризм.

Доминирование на данном этапе исторической формации западного стиля мышления и интеллектуальной жизни над остальными регионами мира  приводит к экстраполяции западного понимания и интерпретации истории на весь ход исторических событий. Более того, эта проекция накладывается и на глобальную перспективу, в которой место периферии четко отведены незападным странам, в тому числе и Украине. Именно потому, когда терроризм уносит жертвы в Париже, весь мир окрашивает флагами Франции и свои экаунты в социальных сетях, подсвечивают здания цветами флагов Франции и т.д., но когда теракты происходят в Украине, то об этом даже никто  не говорит. Мир четко поделен на касты, и дальнейшие гомерические попытки постоянного выписывания Украине новых правил «соответствия европейским стандартам» являются ничем иным как фальшью, помноженной на сознательную деградацию украинской самобытности и самоидентичности.

Вестернизация будущего, как следствие доминирования европоцентризма  в мировой традиции историописания, является той моделью, виртуальной реальностью, которую нам навязывают при помощи системы разнообразных  нарративов.

Сохранение концепции опоры на этноцентризм при построении национальной идентичности в эпоху глобализации, представляется задачей отнюдь не тривиальной, поскольку столкновение цивилизаций выступает органическим элементом развития отдельных этносов, установления доминирования в тех или иных сферах жизнедеятельности, что в целом приводит к перманентной глобальной напряженности и наличию большого количества потенциальных конфликтов, в том числе динамикой терроризма.

В этой связи развитие украинской нации следует интерпретировать в контексте развития всего человечества. Акцент необходимо смещать в сторону того, как единство развития человечества проявилось в украинской культуре. Как общие механизмы антитеррористической безопасности имплементированы в украинское пространство безопасности.

Только такая интерпретация может не дать скатиться нашему государству в разряд failed state, поскольку общая сопряженность с мировыми процессами и вовлеченность Украины может служить конструктивным импульсом для собственного развития. Это может служить мощным подспорьем в дискуссиях как с глобалистами, так и с представителями концепций построения национальных государств. Одним из основных критериев эффективности построения государственности в эпоху глобализации угроз выступает формирование общего «знаменателя» ценностей и принципов антитеррористической политики, исключающий разность толкования террористической деятельности в зависимости от стратегий развития каждой отдельно взятой социальной системы.

Причем этот знаменатель должен выступать наименьшим общим знаменателем, ибо каждая национальная культура есть взросшее на той или иной этнической либо национальной благодатной почве семя мировой культуры; в свою очередь, антитеррористическая культура и политика, всеобщая история и всеобщее будущее должны служить общей интерпретационной матрицей для развития отдельных национальных культур и систем антитеррористической безопасности.

При этом следует избегать коммеморативных практик, в рамках которых старое пытаются объединить на новых принципах. Сегодня абсолютно пагубно и деструктивно говорить о борьбе с терроризмом, понимая под ним лишь реакцию на уже совершенный террористический акт.

Новое время предполагает применение новых научных методов, новых подходов и коррелятивно получаемых – новых результатов. В этой связи борьба противоположностей в виде позитивистской и неокантианской концепций, номотетического и идеографического знания должна быть интерпретирована в качестве динамики познания и одного из путей выхода на нарративную теорию в современном ее понимании, поскольку современная роль историка уже не сводится к собирательству фактов, а трансформируется в роль морального и культурологического ментора, неся ответственность абсолютно понятно – не за фактологическое изложение о тех или иных событиях и даже не за повествование, а за оценки тех или иных событий и процессов.

Точно в таком же аспекте можно говорить и о нарраторах, ибо сегодняшний объясняющий дискурс многих исторических событий, будучи многоструктурированно изощренным, фактически уводит вообще от самого явления либо исторического факта. Нынче артикуляция проблемы обратно пропорциональна ее действительному пониманию и содержанию.

Навязываемая нарастающая фрагментация знаний, с одновременной дискредитацией самой идеи синтеза, приводит к появлению узкопрофильных специалистов, которые в целом вообще мало понимают роль своих исследований в глобальном мировом процессе развития.

В частности, тенденции фрагментации наблюдаются и в ключевых документах по касательно государственной антитеррористической политики. Вместо учета имеющихся наработок по стратегическим коммуникациям [5], теории адаптивных систем, теории терророгенеза чиновники сужают государственную антитеррористическую политику лишь к борьбе с терроризмом, то есть к пресечению уже совершенных террористических актов.

Украина всегда была, есть и будет самобытной страной с собственной идентичностью, в том числе принципами профилактики терроризма, потому  конструктивным мне видится привлечение более широких кругов научной общественности к этой теме, вовлечение специалистов из разных отраслей, поскольку терроризм затрагивает все сферы общественных отношений, он влияет на реализацию практически всех национальных интересов.

Список использованной литературы:

1.                 Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. – Европейский Изобразительных искусств, Братислава, 2013. – С. 90-93 (312 с.)
2.                 Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
3.                 Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 312 с.
4.                 Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
5.                 Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.