докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України.  Регіональні студії. 2021. № 27. – С. 55—62

Анотація 

Діапазон наукової проблеми, обраної теми статті, зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням, визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо творення сучасної стратегії України, механізмом чого виступає удосконалення політико-безпекової практики і відповідного чинного законодавства в зазначеній галузі. Запропоновано будувати логіку дослідження державної інфраструктурної політики України, спираючись на методологію науки щодо інтеграційних зв’язків різних галузей знань. Подано авторське, новаторське визначення поняття „державна інфраструктурна політика” під яким пропонується розуміти заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого. Констатовано, що недостатня розробленість понятійно-категорійного апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними.

Ключові слова: стратегія, політика, інфраструктура, інфраструктурна політика, державна інфраструктурна політика, органічний зв’язок політики і права, сфери державної інфраструктурної політики, рівні державної інфраструктурної політики, суб’єкти державної інфраструктурної політики, об’єкти державної інфраструктурної політики

Аdnotacja

Zakres problemu naukowego, wybrany temat artykułu, determinuje połączenie metodologicznych i integracyjnych podejść dyscyplinarnych w celu jego rozwiązania. Logika opracowania polega na ustaleniu wzajemnych relacji między polityką państwa a jej regulacją prawną, określeniem zakresu i grup tematycznych układu terminologicznego. Na podstawie przeprowadzonej analizy sformułowano propozycje dotyczące stworzenia nowoczesnej strategii Ukrainy, której mechanizmem jest doskonalenie praktyki politycznej i bezpieczeństwa oraz odpowiedniego obowiązującego ustawodawstwa w określonej dziedzinie. Proponuje się zbudowanie logiki badań polityki infrastrukturalnej państwa Ukrainy w oparciu o metodologię nauki dotyczącą powiązań integracyjnych różnych dziedzin wiedzy. Przedstawiono autorską, nowatorską definicję pojęcia „polityki infrastrukturalnej państwa”, w ramach której proponuje się rozumienie kompleksowego kierunku polityki państwa opartego na koncepcji architektury strategicznej, która obejmuje: 1) zarządzanie strategiczne, oparte na zasadach kultury strategicznej, ukierunkowanej na realizację strategicznych interesów narodowych w kontekście tworzenia wartości strategicznych; 2) uregulowania polityczne i prawne public relations w zakresie infrastruktury; 3) strategiczne stanowienie prawa, którego treść polega na kształtowaniu i wdrażaniu norm polityczno-prawnych w tym zakresie; 4) strategicznej działalności instytucji politycznych w tym obszarze, której głównym celem jest tworzenie potencjału infrastrukturalnego poprzez efektywną realizację potencjału instytucjonalnego, co przejawia się w tworzeniu koniecznych i wystarczających warunków świadczenia usług żywotnych i realizacji kluczowych usług, bezpieczeństwa i zrównoważonego rozwoju ludzi, społeczeństwa i państwa jako jednej dynamicznej całości. Ustalono, że niewystarczający rozwój aparatu pojęciowego i kategorycznego DIFSP, brak stabilności semantycznej terminologii, w rezultacie prowadzi do niskich wskaźników użycia pojęć lub ich stosowania w zbyt wąskim znaczeniu, lub brak hiperłączy między nimi.

Słowa kluczowe: strategia, polityka, infrastruktura, polityka infrastrukturalna, polityka infrastrukturalna państwa, organiczne powiązanie polityki i prawa, sfery polityki infrastrukturalnej państwa, poziomy polityki infrastrukturalnej państwa, podmioty polityki infrastrukturalnej państwa, przedmioty polityki infrastrukturalnej państwa

Аnnotation

The range of the scientific problem, the chosen topic of the article, determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the study involves the establishment of a mutual relationship between state policy and its legal regulation, determination of the scope and thematic groups of the terminological array. On the basis of the analysis, proposals were formulated regarding the creation of a modern strategy of Ukraine, the mechanism of which is the improvement of political and security practice and the corresponding current legislation in the specified field. It is proposed to build the logic of the research of the state infrastructure policy of Ukraine, relying on the methodology of science regarding the integration links of various fields of knowledge. An author’s, innovative definition of the concept of “state infrastructure policy” is presented, under which it is proposed to understand a complex direction of state policy based on the concept of strategic architecture, which includes: 1) strategic management, based on the principles of strategic culture, aimed at realizing strategic national interests in the context of creating strategic values ; 2) political and legal regulation of public relations in the field of infrastructure; 3) strategic law-making, the content of which consists in the formation and implementation of political and legal norms in this area; 4) strategic activity of political institutions in this area, the main goal of which is the creation of infrastructure potential through the effective implementation of institutional capacity, which is manifested in the formation of necessary and sufficient conditions for the provision of vital services and the implementation of vital services, security and sustainable development of people, society and the state as a single dynamic whole. It was established that the insufficient development of the conceptual and categorical apparatus of the DIFSP, the lack of semantic stability of the terminology, as a result, lead to either low indicators of the use of concepts, or their use in a too narrow sense, or the absence of hyperlinks between them.

Key words: strategy, policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, organic link between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy

Anmerkung

Die Reichweite des wissenschaftlichen Problems, das gewählte Thema des Artikels, bestimmt die Kombination von methodischen und integrativen disziplinären Ansätzen zu seiner Lösung. Die Logik der Studie beinhaltet die Herstellung einer wechselseitigen Beziehung zwischen der staatlichen Politik und ihrer gesetzlichen Regelung, die Bestimmung des Umfangs und der thematischen Gruppen der terminologischen Reihe. Auf der Grundlage der Analyse wurden Vorschläge zur Schaffung einer modernen Strategie der Ukraine formuliert, deren Mechanismus die Verbesserung der politischen und sicherheitspolitischen Praxis und der entsprechenden aktuellen Gesetzgebung in diesem Bereich ist. Es wird vorgeschlagen, die Logik der Forschung der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine aufzubauen, indem man sich auf die Methodik der Wissenschaft bezüglich der Integrationsverbindungen verschiedener Wissensbereiche stützt. Es wird eine innovative Definition des Autors des Begriffs „staatliche Infrastrukturpolitik“ vorgestellt, unter der vorgeschlagen wird, eine komplexe Ausrichtung der staatlichen Politik auf der Grundlage des Konzepts der strategischen Architektur zu verstehen, die Folgendes umfasst: 1) strategisches Management, basierend auf den Prinzipien der strategischen Kultur, die darauf abzielt, strategische nationale Interessen im Zusammenhang mit der Schaffung strategischer Werte zu verwirklichen; 2) politische und rechtliche Regelung der Öffentlichkeitsarbeit im Infrastrukturbereich; 3) strategische Rechtsetzung, deren Inhalt in der Bildung und Umsetzung politischer und rechtlicher Normen in diesem Bereich besteht; 4) strategische Tätigkeit politischer Institutionen in diesem Bereich, deren Hauptziel die Schaffung von Infrastrukturpotenzialen durch die effektive Umsetzung institutioneller Kapazitäten ist, die sich in der Bildung notwendiger und ausreichender Bedingungen für die Bereitstellung lebenswichtiger Dienstleistungen und deren Umsetzung manifestieren von lebenswichtigen Dienstleistungen, Sicherheit und nachhaltiger Entwicklung von Mensch, Gesellschaft und Staat als einem einzigen dynamischen Ganzen. Es wurde festgestellt, dass die unzureichende Entwicklung des konzeptuellen und kategorialen Apparats des DIFSP und die daraus resultierende mangelnde semantische Stabilität der Terminologie entweder zu niedrigen Indikatoren für die Verwendung von Konzepten oder zu ihrer Verwendung in einem zu engen Sinne führen. oder das Fehlen von Hyperlinks zwischen ihnen.

Schlüssel wörter: Strategie, Politik, Infrastruktur, Infrastrukturpolitik, staatliche Infrastrukturpolitik, organische Verknüpfung von Politik und Recht, Bereiche der staatlichen Infrastrukturpolitik, Ebenen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Themen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Objekte der staatlichen Infrastrukturpolitik

注解

科学问题的范围，即文章所选择的主题，决定了方法论和综合学科方法的结合，以解决它。研究的逻辑涉及建立国家政策与其法律法规之间的相互关系，确定术语阵列的范围和主题组。在分析的基础上，提出了有关制定乌克兰现代战略的建议，其机制是改善政治和安全实践以及特定领域的相应现行立法。建议建立乌克兰国家基础设施政策研究的逻辑，依靠科学方法论，将各个知识领域的整合联系起来。提出了作者对“国家基础设施政策”概念的创新定义，提出了基于战略架构概念来理解国家政策的复杂方向，包括：1）战略管理，基于原则战略文化，旨在在创造战略价值的背景下实现战略性国家利益； 2）基础设施领域公共关系的政治和法律监管； 3）战略性立法，其内容包括该领域政治和法律规范的形成和实施； 4）政治机构在这一领域的战略活动，其主要目标是通过有效实施机构能力来创造基础设施潜力，表现为为提供重要服务和实施形成必要和充分条件人、社会和国家作为一个单一的动态整体的重要服务、安全和可持续发展。已确定 DIFSP 的概念和分类工具发展不足，术语缺乏语义稳定性，因此导致概念使用指标低或使用过于狭义，或者它们之间没有超链接。

关键词：战略、政策、基础设施、基础设施政策、国家基础设施政策、政法有机联系、国家基础设施政策领域、国家基础设施政策层次、国家基础设施政策主体、国家基础设施政策对象

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних цілеспрямованих заходів перебуває на етапі свого формування. Відтак перед Україною повною мірою постає усвідомлена необхідність концептуалізації та унормування даного напряму діяльності, формування стратегії держави як в цілому, так і стратегії державної інфраструктурної політики зокрема. Важливим етапом наукового дослідження, зважаючи  на органічний зв’язок політики і права, виступає вивчення механізму правового регулювання. Своєю чергою, усе зазначене потребує відповідного наукового осмислення й підготовки належного підґрунтя.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: Н. Артикуца, О. Баїк, Л. Бєсєдна, С. Брошкова, Ю. Власов, О. Ганьба, В. Гончаров, А. Дутко, О. Коровайко, А. Мартинюк, М. Медвідь, І. Настасяк, О. Ноздрін, І. Онищук, М. Панов, І. Приходько, І. Сердюк, О. Скрипнюк, О. Стельмащук, О. Чуваков, М. Шилін, Б. Шуневич, І. Шутак та ін.

По-друге, це проблеми формування понятійно-категорійного апарату правового регулювання у сфері, дотичній інфраструктурній політиці, механізми його здійснення. Важко переоцінити роль у розвʼязанні цієї проблеми В. Аверʼянова, Я. Багана, О. Воронятнікова,  І. Діордіци,  Г. Іванової, Є. Клюєвої,  О. Костан, І. Костякова, О. Котенка, В. Крикуна, Д. Малишка, О. Мандзюка, О. Нємцової,  О. Павлової, П. Покатаєва, С. Пономарьова,  А. Ревка, Н. Селіванової, І. Сопілко, О. Стукаленка, О. Сурілової, А. Чорноуса та ін.

По-третє, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, М. Бутка, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, Ю. Кіндзерського, І. Колупаєвої, С. Кондратов, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань формування понятійно-категоріального апарату, стратегії державної інфраструктурної політики питання щодо понятійно-категоріального апарату зазначеної сфери залишається висвітленим фрагментарно саме з позицій методологічних, а тому потребує окремого дослідження.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті сутності понятійно-категоріального апарату стратегії державної інфраструктурної політики України.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           встановлення органічного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням;

2)           визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву досліджуваної сфери;

3)           формулювання пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства в зазначеній галузі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття інфраструктурної політики дедалі частішу зустрічається у наукових працях, аналітичних матеріалах, на інформаційних порталах центральних органів виконавчої влади. Зростаюча частотність застосування ключового поняття зумовлюється широтою спектру семантичного діапазону, що дозволяє йому бути актуальним як для політологів, так і для економістів, і для правників, і для державних діячів. Своєю чергою, на цій підставі виникає можливість інтерпретації концепту „державна інфраструктурна політика” як в універсальному (прийнятному для всіх напрямів) контексті, так і спеціалізованому: власне політологічному, економічному, юридичному, безпековому тощо.

Принагідно слід зазначити, що зазвичай, застосовуючи дане ключове поняття, суб’єкти наукової або практичної діяльності не вдаються до його тлумачення, тим самим обходячи питання формування іманентних даному поняттю ознак. Не виключно, що їм здається, що назва сама говорить за себе і все зрозуміло й без роз’яснень. Проте такий редукціонізм є не досить конструктивним, особливо в ті часи, коли перед України посталі метафізичні та онтологічні питання не лише її розвитку, а й виживання в якості суб’єкти геополітичних відносин і взагалі самостійної та незалежної держави.

Аби чітко сформулювати, а згодом і реалізувати фундаментально важливий напрям, насамперед необхідно мати чітке й максимально прийнятне уявлення про сутність усього понятійно-категоріального апарату: його глосарій, трактування термінів, їхні взаємні зв’язки, потенціал удосконалення, модернізації існуючих номінацій, поповнення неологізмами, можливості опису емерджентних зв’язків, які утворюються у системах більш високого порядку.

Отже, слід констатувати, що натепер не існує офіційного визначення ключового поняття „державна інфраструктурна політика”, тим більше – дефініцій геостратегії, стратегії державної політики, в тому числі й інфраструктурної, правового її регулювання. Певною мірою, подібне детермінується тією обставиною, що на даному етапі лише відбувається системна концептуалізація, наукове обґрунтування цілісного бачення цього інституційного феномену.

Одразу треба відзначити на певну характерну особливість вказаного процесу. З позицій науки, як правило, з’являється саме ключове поняття, а потім від нього утворюються видові й групові деривати. У випадку з ДІФСП все відбувається у зворотному напрямі. Закладені підвалини й офіційно визнані такі видові елементи державної політики стосовно: транспортної, цифрової, туристичної, стратегічної тощо інфраструктури. Між тим більшість інших видів поняття, як і власне сама номінація, ще не здобули належного визнання.

Важливо, що поняття, яке досліджується, водночас є первинним для сфери інфраструктури, і вторинним (видовим) для загального поняття „державна політика” (ДП). Існує чимало доктринальних визначень вказаної домінанти, проте найбільш виразно відтворюють сучасне розуміння такі:

„1. Державна політика (англ. Public Policy, State Police) – дії системи органів державної влади згідно з визначеними цілями, напрямами, принципами для розвʼязування сукупності взаємоповʼязаних проблем у певній сфері суспільної діяльності. 2. Пропонований курс діяльності уряду для задоволення потреб чи використання можливостей, сформульований із зазначенням очікуваних результатів та їх впливу на наявний стан справ і конкретне розвʼязання проблем» [[1]  ,с. 144]. Тож дефініція містить вказівку на субʼєктів здійснення державної політики, суспільний характер діяльності, цілепокладання, розподіл по напрямах. Обидва варіанти тлумачення обʼєднує проблемний підхід. Разом з тим, подібна інтерпретація далека від такої, що задовольняє усім існуючим вимогам. По суті автор імпліцитно відтворює своє бачення: спочатку зʼявляється проблема, а потім органи державної влади її розвʼязують. У такій спосіб при подібному трактуванні відсутній навіть натяк на стратегічне управління, його упереджувальний характер,  орієнтацію на сталий розвиток і забезпечення національної безпеки у всіх її проявах. Не викликає заперечень лише твердження, що вироблення державної політики є «послідовним процесом виокремлення складових гуманітарної, соціальної, економічної мозаїки, які логічно поєднуються і доповнюють одна одну» [[2] ,с. 145].

Для встановлення взаємних звʼязків між державною політикою і правознавством є вкрай важливими спостереження Г. Зубка, який вказує, що дослідження ДП  «необхідно для більш повного розуміння механізмів теоретико-правової концептуалізації відповідних норм, визначення тенденцій розвитку й подальшої модернізації вітчизняної правової системи, легітимації окремих положень політичного курсу на рівні нормативно-правових актів, встановлення передумов розширення меж правового регулювання у зв’язку з появою нових юридичних фактів» [[3]  ,с. 40].   Також слід згадати ще одне принципове  положення, сформульоване цим же автором. Говорячи про звʼязок між державною політикою і правом в аспекті процесуальних етапів, він доходить висновку, що існує умовна кругова схема, за якої «наука слугує передтечею концептуалізації політики; політична діяльність держави спрямовується на остаточне формування й ухвалення відповідних актів із закріпленням норм правового регулювання. Своєю чергою, правова наука, досліджуючи норми чинного законодавства, допомагає його удосконалювати, модернізувати» [[4] , с. 41].

Виходячи з наведеного, логіку дослідження ДІФСП можна будувати, спираючись на загально визнану методологію науки щодо інтеграційних звʼязків різних галузей знань. Також доречним стане використання принципу від загального до окремого.

Ступенем найбільшого узагальнення поняття виступає те, що відтворюється термінологічним сполученням „державна інфраструктурна політика”. За авторським баченням це є заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого.

Прокоментую.

По-перше. У дефініції є вказівка на комплексний характер даного напряму політики, а це означає, що вона охоплює низку галузевих елементів, а через це набуває права розглядатися як домінанта з позицій понятійно-категоріального апарату. Більше того, підкреслюється і наголошується на тому, що дана політика має розглядатися у форматі стратегії і становити частини концепції стратегічної архітектури і геостратегії сучасної України.

По-друге. З позицій діяльнісного підходу, визначається сфера (суспільні відносини) і змістове наповнення дій політичних інститутів.

По-третє. Формулюються цілі досліджуваного напряму політики, в яких віддається пріоритет тріаді безпеки, розвитку країни і прав людини. Звісно, дане визначення може бути удосконалено, воно не є вичерпним, проте у своїй основі відображає сутність поняття.

По-четверте, на загал, поняття сконструйоване відповідно до засад політологічного дискурсу, адже в ньому побудоване крізь призму визначення таких елементів, як: політичні відносини; політичні інститути; політико-правові норми і політична свідомість та політична культура.

За рахунок додавання ще одного атрибутиву можна виділити державну та недержавну інфраструктурну політику. Одразу маю оговорити, що подібний розподіл є доволі умовним, адже останнім часом все більше говориться про публічне управління, державно-приватне партнерство у певних галузях. У такий спосіб, інтеграційні звʼязки міцнішають. Проте ще зарано відмовлятися від диференціації зазначених видів, оскільки вони чітко корелюються із субʼєктами діяльності. У ДІФСП це органи влади, державні установи, посадові особи, на яких в установленому законодавством порядку покладаються обовʼязки щодо вироблення й ухвалення стратегічних і поточних управлінських рішень, які мають керівний вплив на функціонування, розвиток відповідних обʼєктів і процесів.

Таким чином, з позицій формування понятійно-категоріального апарату досліджуваної сфери, логічну послідовність етапів можна відобразити через схему.

Схема

Етапи формування понятійно-категоріального апарату ДІФСП

Виходячи з обраної теми дослідження, в полі зору переважно мала б знаходиться лише частина представленої схеми, але було б методологічно невірним йти шляхом фрагментарності та позбавити опис витоків походження ключового поняття та його системних звʼязків.

Тим більше, правильне розуміння термінів, від котрих потім утворюються похідні назви, позбавляє у подальшому небажаних похибок. До прикладу, у назві такого центрального органу виконавчої влади, як Міністерство інфраструктури, відбивається невиправдано звужене розуміння поняття інфраструктури, оскільки воно за своєю семантикою є набагато ширшим, аніж просто транспортна сфера. Тому, виправляючи цю лінгвістичну похибку, слід було б перейменувати його у Міністерство інфраструктури транспорту і звʼязку. Така назва найбільш точно б відображала сфери діяльності, на які розповсюджується юрисдикція даного органу.  До речі, доволі симптоматичною щодо специфіки розуміння термінології є позиція міністра інфраструктури, який заявляє, що «державна політика у сфері транспорту та інфраструктури має чіткий євроінтеграційний напрям» [[5] ]. За такого мовного оформлення виникає непорозуміння: чи входить транспорт до інфраструктури, чи ці два елементи функціонують як рівноправні, де інфраструктура являє собою лише дороги та мости. Що реально мається на увазі?

Загалом при семантично виваженому підході до значення ключових термінів як наслідок  значно розширилося би коло субʼєктів і обʼєктів, причетних до ДІФСП.

Повертаючись до розгляду представленої схеми, зазначу, що відповідно до авторського бачення понятійно-термінологічний апарат ДІФСП сфокусований на тематичних групах, які охоплюють усі юридично значущі сегменти досліджуваного напряму політики. Деталізацію елементів останньої частини схеми доцільно представити у вигляді таблиці.

Табл. 1

Елементи понятійно-категоріального апарату ДІФСП

правозмінюючі факти;

правоприпиняючі факти

Щодо першого компонента таблиці треба констатувати, що через скривджене розуміння існуючих сфер інфраструктури, їх вичерпного переліку, взаємного звʼязку натепер відбувається диспропорція, за якої найбільша увага приділяється транспортній сфері й цифровій інфраструктурі. Не доведено до логічного завершення питання щодо правового нормування сфери критичної інфраструктури. У той же час сфери охорони здоровʼя, освіти, культури, туризму та ін. при своєму правовому регулюванні випадають з інфраструктурного контексту, а розглядаються  виокремлено, що врешті-решт призводить до вузької профільності, а через це – й низької ефективності прийнятих управлінських рішень.

Цілком переконаний, що за інноваційних підходів правове регулювання має здійснюватися на підставі врахування усіх понятійних ланцюгів, а також системних взаємних звʼязків між ними. Так, при подальшій градації структурних елементів категоріально-понятійного апарату ДІФСП слід було б вирізняти родо-видові критерії. Припустимо, в межах транспортної інфраструктури варто було б диференціювати:

-         інфраструктуру автомобільного та міського транспорту;

-                      інфраструктуру водного транспорту (з подальшим розподілом на морський та річковий);

-          інфраструктуру залізничного транспорту;

-         інфраструктуру авіатранспорту,  авіаційного сполучення;

-         космічну інфраструктуру.

Так само, при формуванні ДІФСП у соціальній сфері слід було б виокремлювати:

-         інфраструктуру соціального захисту населення;

-         інфраструктуру цивільного захисту населення;

-         житлову інфраструктуру;

-         інфраструктуру охорони здоровʼя (поліклініки, лікарні, травмпункти, санаторії, профілакторії тощо);

-         інфраструктуру закладів освіти (дитячі садочки, школи, ліцеї, гімназії, позашкільні заклади, коледжі, інститути, університети тощо);

-         інфраструктуру наукових закладів (заклади НАН, наукові центри, наукові лабораторії, інноваційні парки тощо);

-         правоохоронну й судову інфраструктуру;

-                      виборчу інфраструктуру (з урахуванням розташування виборчих штабів, виборчих дільниць тощо);

-                      інфраструктуру закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів, кінотеатрів, клубів тощо);

-         спортивну інфраструктуру;

-         туристичну інфраструктуру;

-                      торгівельну інфраструктуру;

-                      інфраструктуру обслуговування (перукарні, салони краси, бані, косметологічні й масажні кабінети, кафе, ресторани, хімчистки і т. ін.).

-                      інфраструктуру місць дозвілля й відпочинку (парки, сади, гаї, ліси, озера, пляжні зони біля озер та річок тощо);

-                      інфраструктуру догляду за тваринами (місця вигулу домашніх тварин, ветеринарні лікарні; приймальники-утримувачі безхозних тварин тощо);

-                      інфраструктуру некрополів (кладовища, меморіали, крематорії і т. ін.).

В даному випадку компетенція субʼєктів виходить за межі центральних органів виконавчої влади. Здебільшого вона розповсюджується на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого управління, органи самоврядування. Все це добре лягає в канву децентралізації влади. Проте, з позицій ДІФСП, має бути вироблено єдине бачення пріоритетних принципів, концептуальних підходів, аби уникнути зловживань на місцях. Припустимо, захоплення житловим будівництвом у містах нерідко супроводжується зменшенням рекреаційних зон, неврахуванням необхідності розбудови дитячих садів, шкіл, закладів охорони здоров’я тощо. Тож діяльність місцевих органів влади в інфраструктурній сфері має корелюватися із загальнодержавною політикою, а у більш широкому плані — відповідати геостратегії  розвитку сучасної України, стратегії державної інфраструктурної політики в цілому.

Цілком зрозуміло, що термінологія, повʼязана з ДІФСП, здебільшого вживається в юридичних актах, якими регулюється транспортна, енергетична галузь, сфера критичної та цифрової інфраструктури. Проте з наукових позицій цікаво розглянути, наскільки широким є діапазон застосування цих понять у «нетипових» галузях.

На підтвердження робочої гіпотези щодо того, що правове регулювання ДІФСП недостатньою мірою охоплює ті сфери, які у субʼєктів законотворчості слабо асоціюються з інфраструктурою, на прикладі соціальної інфраструктури був проведений контент-аналіз текстів основних законів і підзаконних актів, якими внормовується діяльність органів влади у досліджуваному аспекті. Результати аналізу відображені в таблиці.

Табл. 2

Застосування у законодавчих актах України, якими регулюються суспільні відносини у соціальній сфері, понять ДІФСП

Дані, що містяться в таблиці, наочно демонструють, що застосування понятійно-категоріального апарату ДІФСП у соціальній сфері знаходиться у прямій залежності від уявлень і вподобань субʼєктів нормотворчості. З 16 проаналізованих актів майже у половині (точніше – у 7 актах) немає жодної згадки про поняття інфраструктури та інфраструктурної політики. У пʼяти актах фіксується низька частотність вживання (по одному разу). У той же час в решті документів цей показник є доволі високим.

Таким чином, можна констатувати, що недостатня розробленість понятійно-категоріального апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними. Відтак виправлення існуючого становища можливо за умов юридико-лінгвістичного опрацювання термінологічного масиву з подальшим його відтворенням у такому документі, як «Стратегія державної інфраструктурної політики України», що за нинішніх умов політичної турбулентності до олігархічного реваншу має бути затверджена Указом Президента України.

За інших умов, після демонтажу фінансового та соціально-економічного та інформаційного підґрунтя олігархічного консенсусу можливо схвалити даний документ розпорядженням Кабінету Міністрів України на кшталт того, як це було зроблено з аналогічною концепцією у сфері цифрової інфраструктури [[22] ].

Подібна Стратегія як вид нормативно-правового акта повинна вирізнятися широтою підходів, а не обмежуватися лише транспортною чи енергетичною сферою, адже саме від комплексного розуміння залежатиме консолідація зусиль всіх політичних інститутів задля досягнення стратегічних цілей розвитку людини, суспільства і держави в якості єдиного організму, гуманізації суспільних відносин з метою комфортного розвитку особистості.

Висновки. Проведений аналіз понятійно-категорійного апарату правового регулювання стратегії державної інфраструктурної політики України (як політико-безпекової практики і як нормативно-правового акта) дозволив встановити, що цей апарат натепер знаходиться на етапі свого формування. Процес ускладнюється мультидисциплінарними підходами, що потребує узгодженості поглядів науковців різних галузей знань, політичних інститутів, суб’єктів нормотворчості.

Література

ПОНЯТИЙНО-КАТЕГОРИАЛЬНЫЙ АППАРАТ СТРАТЕГИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНФРАСТРУКТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

Диапазон научной проблемы, избранной в качестве темы статьи, обусловливает объединение методологических и интеграционных дисциплинарных подходов с целью ее решения. Логика исследования предусматривает установление взаимных связей между государственной политикой и ее правовым регулированием, определение объемов и тематических групп терминологического массива. На основе проведенного анализа сформулированы предложения по совершенствованию действующего законодательства в указанной отрасли.

            Ключевые слова: политика, инфраструктура, инфраструктурная политика, государственная инфраструктурная политика, правовое регулирование, взаимосвязь политики и права, сферы государственной инфраструктурной политики, уровни государственной инфраструктурной политики, субъекты государственной инфраструктурной политики, объекты государственной инфраструктурной политики, правовые (юридические) нормы в области государственной инфраструктурной политики, юридические события в области государственной инфраструктурной политики

CONCEPT-CATEGORIAL APPARATUS OF STRATEGY OF STATE INFRASTRUCTURAL POLICY OF UKRAINE

            The research topic is at the intersection of a number of scientific disciplines. First, it concerns the development of the methodology of science, the establishment of ways of forming concepts and categories, their interconnection. Secondly, it is in the plane of political science, in particular, the development of such a direction as infrastructure policy. Third, it integrates with law in matters of legal regulation. The author of the article pays great attention to the issue of the relationship between politics and law. It is in this context that he formulates the author’s definition of the concept of “Infrastructure Policy”. In his understanding, infrastructure policy is a policy direction that provides for the management, legal regulation and implementation of public relations between entities whose activities are in the field of various infrastructure sectors and are aimed at ensuring national security, sustainable development of the country, safe and comfortable life of people. The article contains a diagram and tables that reflect the understanding of the essence of the categorical apparatus of infrastructure policy, its evolution, and its use in the normative legal acts of Ukraine. The author notes the characteristic tendencies, in which an unjustified narrowing of the semantics of the concept of “infrastructure” is stated, its use only in relation to transport, energy and critical infrastructure facilities. The scientist proposes ways to improve the current legislation on the basis of more effective use of the conceptual and categorical apparatus of legal regulation of state infrastructure policy.

Keywords: policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, legal regulation, the relationship between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy, legal (legal) norms in the field of state infrastructure policy, legal events in the field of state infrastructure policy

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf

Н. П. Харченко

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ

Теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних актів у законодавстві України має як наукове, так  й практичне значення. Щороку кількість вищезазначених актів зростає. Однак й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, класифікація, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого.

Дана проблематика особливо актуальна для України як країни, що направлена на комплексне реформування вітчизняної правової системи в умовах впровадження інновацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства та державних інститутів. Будь-які трансформації чи загалом правова політика держави має мати стратегічний та цільовий характер.

Стратегічні акти не були предметом комплексного розгляду вітчизняних дослідників, а розглядалися на рівні кількох статей і тез конференцій [1-4]. Окремі аспекти проблематики знайшли своє відображення в наукових роботах таких дослідників: С. С. Алексєєв, Д. Н. Бахрах, С. В. Бобровник, С. Д. Гусарєв, А. М. Завальний, В. Б. Ісаков, В. В. Копєйчиков, А. В. Малько, Н. І. Матузов, П. М. Рабінович, І. О. Соколова, В. Д. Сорокін, О. Д. Тихомиров, Л. В. Томаш, Л. С. Явич.

Метою написання даної наукової статті є вироблення загальнотеоретичної конструкції «стратегічні правові акти» у вітчизняній юридичній доктрині та українській правовій системі.

Задля цього автором поставлені такі завдання: окреслити наукові позиції щодо визначення поняття «стратегічні акти»; окреслити характерні риси стратегічних актів, а також співвідношення між ними.

Розгляд вітчизняних нормативно-правових актів, що містять в своїй назві такі слова як «доктрина», «концепція», «стратегія», «програма», «план», «основи державної політики» тощо, дозволяє дійти таких висновків. Часто-густо правові акти, які по змісту приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики». І навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями».

Аналіз вітчизняної та зарубіжної правової доктрини дозволяє дійти висновку, що вагому роль у розробленні цієї проблематики відіграє російська правова наука. Однак навіть попри ґрунтовні розвідки у цій сфері, поряд з категорією «стратегічні акти», не менш вживаними є такі категорії як «доктринальні акти», «концептуальні акти», «акти планування» тощо.

Так, І. Маланич пропонує називати такі акти «стратегічними нормативними актами». Зокрема автором дається таке визначення: «Стратегічний нормативний акт – юридичний документ, виданий в порядку правотворчості компетентним органом державної влади, який містить в основному норми, що визначають загальні основи (ідеї), цілі, завдання і принципи розвитку будь-якої сфери правового регулювання суспільних відносин, структурування в порядку перспективного планування [5, с. 118].

Д. Ірошніков и С. Нестеров пропонують об’єднати ці акти шляхом вживання категорії «концептуальні і доктринальні документи» [6, с. 7].

О. Федорченко застосовує категорію «акти програмно-директивного характеру» [7, с. 37], що дещо відповідає тексту одного з проектів закону Російської Федерації «Про нормативні правові акти в Російській Федерації», де також пропонується категорія «програмні правові акти» та таке нормативне визначення: «…програмні правові акти (програми, концепції, стратегії) визначають цілі та завдання розвитку, етапи та способи їх досягнення й рішення, що закріплюють ціннісні орієнтири в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та організацій, інститутів громадянського суспільства» [8, с. 7]. Виникає питання: чому лише програми, концепції, стратегії є програмними правовими актами? Чи належать «доктрина» та «плани» до програмних правових актів?

Поряд з цим законопроектом, не менш цікавим є інший законопроект, який пропонує застосовувати категорію «доктринальні правові акти» та надає таке визначення цього поняття: «…спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, пріоритетів, змісту та способів реалізації державної політики Росії, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень у різних сферах суспільного, політичного, державного, соціально-економічного і культурного розвитку, заснований на системі державного планування і прогнозування на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [8, с. 7]. Та чи може акт регулювати політику? Сутність, зміст та роль будь-якого акту полягає у регулюванні суспільних відносин, у впорядкуванні правового регулювання конкретної сфери суспільних відносин.

Однак запропонована дефініція підтримується А. Кирилових, який також використовує категорію «доктринальний правовий акт», та визначає його як «спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, напрямів, пріоритетів, змісту і способів реалізації державної політики, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [9, с. 7].

А. Малько та Я. Гайворонська зауважують про своєрідність такої групи документів як стратегії, концепції, основи, доктрини та необхідність створення «єдиного лаконічного терміна» [8, с. 7]. Саме тому, на їх думку, попри доречність об’єднання таких актів терміном політико-програмні акти (чи акти політико-програмного характера), в силу громіздкості цього терміну застосовують все ж таки поняття «доктринальні правові акти». Більш конструктивними є погляди цих науковців щодо «некласичності» цих актів. Зокрема, вони вказують, що такі акти є «нетрадиційними засобами правового регулювання», які містять норми-вказівки, необхідні для формування правової політики в рамках держави, а також мають «цільовий» і «стратегічний» характер [8, с. 8].

Цікава є позиція І. Пляхімовича, який зауважив, що «державні концепції, програми, стратегії, основні напрями, інші подібні документи утворюють самостійне джерело права, яке може називатися політико-програмним документом» [10, с. 72].

Підтримує цю позицію й М. Мушинський говорячи, що норми стратегії «мають не «чисто» юридичний, а й політико-правовий зміст і є засобом вираження (формулювання) правової політики» [11, с. 6].

Неможливо не погодитися також із позицією І. Берназюк, яка акцентує увагу на тому, що «… стратегічні акти є документами особливого виду, які істотно відрізняються за змістом, а іноді і формою від нормативно-правових» [4, ​​с. 154].

Не менш гострою є дискусія науковців щодо природи стратегічних актів, а саме: чи є вони правовими чи ні. Прихильники неправової природи стратегічних актів аргументують свою позицію відсутністю настання юридичних наслідків. Адже норми таких актів не впливають на виникнення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, а також на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Попри те, що стратегічні акти не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, все ж таки вони ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади. Отже, проходять всі стадії правотворчості згідно з усталеними правилами. Тим більше, що ці акти застосовуються не лише у вітчизняному законодавстві, а й в правових системах зарубіжних країн. Згідно з статистичних даних ухвалення стратегічних актів щорічно збільшується.

Дійсно стратегічні акти нетипові правові акти, які не містять норм-приписів у традиційному розумінні. Характерною рисою таких актів є наявність норм-принципів, норм-цілей тощо, тобто норм, що закріплюють перспективні цілі і завдання правового регулювання якої-небудь сфери, формулюють спектр проблем у цій галузі, а також основні напрями діяльності та заходів, необхідних для вирішення цих проблем. Як правило, такі акти є базисом, фундаментом для ухвалення інших як «класичних», так й «некласичних» нормативно-правових актів.

Література

1. Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
2. Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
3. Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
4. Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
5. Маланыч И. Н. Понятие стратегического нормативного акта как результата эволюции системы законодательства России. Юридические записки Воронежского государственного университета. 2009. № 22. С. 117–130
6. Ирошников Д. В., Нестеров С. В. Понятие и классификация концептуальных и доктринальных документов Российской Федерации. Правовая инициатива. 2013. № 7. С. 7–13
7. Федорченко А. А. Концептуальное право: источник стратегического правового регулирования. Ученые труды Российской академии адвокатуры и нотариата. 2016. № 3. С. 37–43
8. Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
9. Кирилловых А. А. Правовая доктрина и доктринальность в праве: к вопросу об источниках правового регулирования. Законодательство и экономика. 2015. № 8. С. 29–41
10. Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
11. 11.        Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
12. 12.        Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 89–94

Анотація

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України: плюралізм наукових підходів. – Стаття.

У статті здійснюється теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних правових актів у законодавстві України шляхом аналізу різних наукових позицій. Констатується, що  оскільки й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого, то часто-густо правові акти, які за змістом приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики»; й навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями». Виокремлюються ряд специфічних ознак (характеристик) стратегічних правових актів, що вирізняють їх від інших нормативно-правових актів: спеціальне найменування (доктрина, концепція, стратегія, програма, план, основи державної політики тощо); домінування у змісті норм-ідей, норм-цілей, норм-завдань, норм-принципів тощо, тобто декларативних, розпорядчих норм; наявність як правових норм, так і доктринальних, концептуальних положень, системи заходів і механізма реалізації, а також критеріїв оцінки ефективності; спрямованість на впорядкування не конкретних галузей законодавства, а міжгалузевих правових інститутів; наявність комплексного об’єкта регулювання; їх реалізація неможлива без міжсистемних зв’язків правовідносин в різних сферах суспільного життя (навіть якщо ці акти не містять відповідних галузевих правових норм);  є основою для ухвалення інших правових актів; юридична сила є різноманітною, адже ухвалюються  різними державними органами, а тому можуть мати як законний, так і підзаконний характер; здебільшого ухвалюються на визначений строк. Аргументується доречність застосування категорії «стратегічні правові акти» як категорії, що охоплює всі нетипові правові акти стратегічного характеру, в  яких містяться приписи, що визначають систему офіційних концептуальних ідей і поглядів, науково обґрунтованих принципів, єдиних організаційних вимог, а також напрямів, пріоритетів, способів, суб’єктів реалізації державної політики щодо впорядкування юридично однорідних суспільних відносин в різних сферах у чітко визначений проміжок часу.

Ключові слова: стратегічні акти, стратегія, доктрина, концепція, основи державної політики

Summary

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: pluralism of scientific approaches. – Article.

The article deals with the theoretical and legal disclosure of the legal nature, concept, content, features of strategic legal acts in the legislation of Ukraine by analyzing various scientific positions. It is stated that since to this day the procedure of adoption, legal force, correlation, as well as the difference between one strategic act and another are often vaguely defined, often legal acts, which in terms of prescriptions are strategies, are called “program”, “concept”, “Doctrine” or “foundations of public policy”; and vice versa: legal acts that contain non-strategic rules are referred to as “strategies”. A number of specific features (characteristics) of strategic legal acts are distinguished, which distinguish them from other normative legal acts: special name (doctrine, concept, strategy, program, plan, foundations of state policy, etc.); dominance in the content of norms-ideas, norms-goals, norms-tasks, norms-principles, etc., ie declarative, regulatory norms; the availability of both legal and doctrinal conceptual provisions, a system of measures and a mechanism for implementation, as well as performance evaluation criteria; focus on regulating not specific branches of legislation but inter-sectoral legal institutions; presence of a complex object of regulation; their realization is impossible without interconnections of legal relations in different spheres of public life (even if these acts do not contain relevant sectoral legal norms); is the basis for the adoption of other legal acts; the legal force is diverse, since it is adopted by different state bodies and can therefore have both legal and by-law character; for the most part, they are approved for a fixed period. The expediency of applying the category “strategic legal acts” as a category, encompassing all atypical legal acts of a strategic nature, which contain prescriptions defining a system of official conceptual ideas and views, scientifically substantiated principles, common organizational requirements, as well as directions, priorities, ways, the subjects of the implementation of state policy on the ordering of legally homogeneous social relations in different spheres in a clearly defined period of time.

Key words: strategic acts, strategy, doctrine, concept, foundations of states policy

Надрукована:

УДК 340

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2020. Вип. 4. С. 48–51.

Наталія Харченко,

канд. юрид. наук,

старший викладач кафедри теорії держави і права

Національної академії внутрішніх справ

У статті розглянуто стан та напрями розвитку стратегічних правових актів як самостійної правової категорії та предмета дослідження загальнотеоретичної науки,  окреслено різні наукові позиції щодо трактування поняття «стратегічні правові акти», виокремлено «вузький» та «широкий» наукові підходи щодо розуміння категорії «стратегічні правові акти», визначені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правового акту, а також особливості застосування цієї категорії у вітчизняному законодавстві, надано авторське бачення генезису стратегічних правових актів у вітчизняній системі законодавства, зокрема, виокремлено три основних періоди. На першому етапі стратегічні правові акти застосовувались, насамперед, з метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, а також у зв’язку з євроатлантичною інтеграцією; здебільшого стратегічні правові акти цього періоду характеризуються  неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості; нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії. На другому етапі стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, які перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені. Для цього періоду характерним також є нормативне визначення змісту та порядку ухвалення окремих видів стратегічних правових актів. Сучасний період становлення стратегічних правових актів характеризується широкомасштабним їх використанням у різних сферах державного та суспільного розвитку, однак й нині відсутні уніфіковані правила розроблення, ухвалення значної кількості стратегічних актів, беручи до уваги конкретну роль того чи іншого акту, а також ієрархію між ними.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, стратегічний правовий акт, стратегія, доктрина, концепція, програма

Постановка проблеми. Становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, інтеграція до європейського правового простору, адаптація вітчизняного законодавства до міжнародних правових стандартів та принципів сприяли трансформації вітчизняної системи законодавства. Вагому роль у впорядкуванні різноманітних суспільних відносин стали відігравати специфічні правові акти, які визначають напрями, принципи, пріоритети, основи суспільного та державного розвитку на певний період, а також закріплюють орієнтири для правотворчої діяльності головних суб’єктів правотворчості.

Хоча вперше такі правові акти з’явились в системі вітчизняного законодавства ще на початку проголошення незалежності України та наразі є доволі розповсюдженими формами закріплення правових норм у багатьох сферах, слід констатувати неоднозначність трактування в наукових колах навіть їх концептуальних засад. Зокрема, відсутні узгоджені погляди фахівців загальнотеоретичної науки щодо адекватної юридичної категорії та поняття таких актів, їх особливостей та ролі в системі нормативно-правового регулювання, місця в системі форм права, а також у ієрархії правових актів. Навіть активізація науковців до цієї проблематики за останні роки унеможливлює розв’язання значного кола теоретико-методологічних та практичних проблем при їх проектуванні та ухваленні.

Так, І. М. Берназюк слушно зауважує, що серед проблем, які стримують подальший розвиток статусу такого акта, необхідно назвати «…відсутність нормативного визначення категорії «стратегічний акт», багатозначність її лінгвістичної конструкції (програмний, доктринальний акт тощо), невпорядкованість назв, форм і видів стратегічних актів, неврегульованість повноважень різних суб’єктів щодо їх прийняття, неузгодженість ієрархічної системи цих актів, визначеної в різних актах законодавства, невизначеність конституційно-правового статусу програмних актів, а також відсутність дієвого механізму їх реалізації» [1, с. 3].

Недостатня загальнотеоретична розробленість таких актів у вітчизняній правовій доктрині є актуальним напрямом наукової діяльності. Саме теорія держави та права має розробляти понятійно-категоріальний апарат системи юридичних наук. Також подальше вивчення та розв’язання суперечливих аспектів порушеної проблематики має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже спрямоване на удосконалення інституту державного стратегічного планування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як ми вже зазначали, стратегічні правові акти як предмет дослідження є нерозробленим на рівні загальнотеоретичної науки. Однак вагоме значення у розумінні цієї проблематики мають праці С. С. Алексєєва, Д. Н. Бахраха, В. Б. Ісакова, В. В. Копєйчикова, А. В. Малька, Н. І. Матузова, В. Д. Сорокіна, Л. В. Томаша, Л. С. Явича, які зробили вагомий внесок у розвиток інституту нормативно-правових актів як джерел права. Слід відзначити також праці фахівців С. Д. Гусарєва, А. М. Завального, Ю. Є. Максименко, О. В. Мінченко, М. М. Пендюри, О. Д. Тихомирова, О. О. Тихомирова, О. В. Тюріної, в яких розглядаються особливості окремих стратегічних правових актів крізь призму юридичної діяльності, компаративних досліджень чи теоретичних засад національної та інформаційної безпеки.

Метою статті є загальнотеоретичне дослідження особливостей стратегічних правових актів як видів правових актів, а також їх місця та ролі в системі вітчизняного законодавства та вітчизняній юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу. Розкриття теми наукової статті неможливо без окреслення концептуальних засад, що зумовлюють авторське бачення місця й значення стратегічних правових актів у правовій доктрині та вітчизняній системі законодавства. Зокрема, стратегічні акти:

1)                     є самостійною правовою категорією та предметом дослідження загальнотеоретичної науки, а також важливим елементом системи законодавства України;

2)                     є особливими, нетиповими, нетрадиційними правовими актами, а також  засобами правового регулювання;

3)                     здебільшого є взаємопов’язаними та взаємозалежними між собою, так як кожен з них виконує різну роль у правовому регулюванні суспільних відносин;

4)                     детермінують розроблення та ухвалення нових як стратегічних, так й «класичних» нормативно-правових актів;

5)                     переважно ухвалюються «пакетом» від загального стратегічного правового акту, де закріплюються концептуальні засади правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, мета, напрями, завдання державного та суспільного розвитку (Основи державної політики, Доктрина, Концепція, Щорічні послання тощо), до «конретизуючих» правових актів, де визначаються механізм, процедура та строки реалізації концептуальних положень (Стратегія, Програма, План дій тощо);

6)                     не мають нормативно уніфікованої ієрархії, однак найбільш розповсюдженими є  такі моделі взаємозв’язку: Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План (А. Баровська) [2]; Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник) [3]; Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко) [4]; Концепція → Стратегія → Доктрини → Програми (В. Ліпкан) [5]; Доктрина→ Стратегія → Програми → Плани (Н. Харченко) [6; 7] тощо.

7)                     не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, але ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх «класичних» нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади;

8)                     не мають науково узгодженої юридичної категорії та легальної дефініції, що сприяє плюралізму наукових підходів щодо назви таких актів («доктринальні акти», «програмні документи», «концептуальні акти», «акти програмно-директивного характеру», «квазінормативні акти», «стратегічні правові акти», стратегічні акти»);

9)                     характеризуються часто-густо невідповідністю назви стратегічного правового акту зі змістом правових норм, які містяться у ньому, тобто не враховуються особливості та мета конкретного стратегічного правового акту, а також підпорядкованість між різними стратегічними актами, адже, попри назву нормативно-правового акту, стратегічний акт має, насамперед, визначати напрями, цілі, завдання державного чи суспільного розвитку в конкретній сфері;

10)                 здебільшого відповідальними за реалізацією стратегічних правових актів є ті органи державної влади, які їх не ухвалювали (наприклад, Кабінет Міністрів України має забезпечувати реалізацію норм загальнодержавних програм, ухвалених Верховною Радою України чи щорічні Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України» тощо) [8, с. 49].

Зважаючи на зазначені особливості, можемо запропонувати таке визначення поняття «стратегічні правові акти» – сукупність письмових правових актів, які містять здебільшого спеціалізовані норми права, що визначають вихідні засади та напрями суспільного чи державного розвитку у конкретно визначений період, а також схвалені органами державної влади.

Аналіз наукових позицій щодо трактування поняття «стратегічні правові акти» дозволяє виокремити щонайменше два основні підходи. Згідно з першим, стратегічні правові акти складають усі правові акти, що визначають напрями суспільного та державного розвитку: Основи державної політики, Послання Президента України, Стратегія, Концепція, Доктрина, Програма, План (широкий підхід). Відповідно до другого, стратегічні правові акти складають усі ті правові акти, що мають назву стратегій (вузький підхід). Ми є прихильниками широкого наукового підходу, саме тому в цій науковій статті поняття «стратегічні правові акти» не обмежується стратегіями.

Ретроспективний аналіз вітчизняного законодавства дозволяє констатувати, що стратегічні правові акти мають давню історію, етапи становлення та розвитку, на кожному з яких вони відігравали різну роль та значення.

Уперше дані акти стали широко застосовувались після ухвалення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 року. З метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір були ухвалені такі важливі стратегічні акти як: Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, яка визначала основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи адаптації законодавства, Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року, яка закріплювала шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, обумовлених ходом проведення економічних реформ, Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки, затверджена Указом Президента від 28 квітня 2004 року, яка розкривала стратегічні пріоритети забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, а також такий стратегічний акт «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки», схвалений Указом Президента України від 13 грудня 2003 року, в якому затверджувались такі державні програми, як: Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки тощо. Головною метою зазначених вище державних програм було закріплення магістральних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

Якщо попередні стратегічні акти затверджувались указами Президента України, то одним із перших законодавчих стратегічних актів у цій сфері став Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, розроблений на основі Постанови Кабінету Міністрів України «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16 серпня 1999 року.

Цей період становлення стратегічних актів як особливих правових документів, характеризується недостатньою науковою розробленістю, а також неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості. Зокрема, нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії.

У подальшому стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Зокрема, Постановою Верховної Ради України була затверджена Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року, в якій вперше зазначалось, що правову основу національної безпеки України складають доктрини, стратегії, концепції, державні і відомчі програми у різних сферах. Надалі ця сфера суспільних відносин була упорядкована вже не на рівні підзаконного нормативно-правового акту, а законів.

Вагому роль у визначенні правового статусу такого стратегічного правового акту як стратегія мав Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року, де було визначено порядок розроблення, ухвалення, зміст, особливості та ієрархія окремих видів стратегій, а саме: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України. Крім того, в Законі також закріплювались концептуальні засади й такого стратегічного правового акту як Національна розвідувальна програма. Чому саме цей документ було названо програмою незрозуміло, адже, виходячи зі змісту цього акту, він також має носити назву «стратегія» адже є «…документом довгострокового планування, що визначає основні напрями розвідувальної діяльності, пріоритети реформування та розвитку зовнішньої розвідки, комплекс завдань і заходів…» [9]. Також, як й інші стратегії, Національна розвідувальна програма розробляється за дорученням Президента України, схвалюється рішенням Ради національної безпеки і оборони України та затверджується указом Президента України.

Поряд з цією Програмою в окремій статті було визначено деякі засади таких стратегічних правових актів як «Державні програми у сферах національної безпеки і оборони», суб’єктом правотворчості яких є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які розробляють їх на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку [9].

Також цей закон визначив такий критерій класифікації стратегічних правових актів у сферах національної безпеки і оборони як «планування», відповідно до якого вони поділяються на довгострокові (понад п’ять років), середньострокові (до п’яти років) та короткострокові (до трьох років).

Стратегія національної безпеки України від 14 вересня 2020 року [10] є важлива норма, згідно з якою  вона є основою для розроблення інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, серед яких: Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки; Національна розвідувальна програма.

Вагому роль у забезпеченні розвитку державної політики у сферах національної безпеки і оборони мають не лише стратегії, а й інші стратегічні акти: «концепції, програми, плани розвитку органів сектору безпеки і оборони» (ст. 25) [9], а також доктрини, наприклад, Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента від 25 лютого 2017 року, яка визначає напрями і пріоритети державної політики в інформаційній сфері, враховуючи національні інтереси та загрози в цій сфері [11].

Отже, стратегічні правові акти відіграють надзвичайно важливу роль в упорядкуванні сфери національної безпеки та оборони. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, як от: «Основи державної політики», «Стратегія», «Доктрина», «Концепція», «Програма», «План» тощо.  До того ж здебільшого вищезазначені стратегічні правові акти перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені: довгострокові, короткострокові чи середньострокові.

Нині стратегічні правові акти не лише важлива частина націобезпекознавчого законодавства, а й вагомий інструмент правової політики в інших сферах. Однак і досі їх перелік, особливості та ієрархія невизначена в жодному нормативно-правовому акті, а також у відповідних законопроектах. І навіть щорічне збільшення кількості стратегічних правових актів у вітчизняному законодавстві не сприяє активізації правотворців щодо вирішення цієї прогалини у праві, а також появі широкомасштабних наукових дискусій та досліджень у вітчизняній правовій доктрині.

Висновки. Ні динаміка ухвалення різноманітних стратегічних актів у вітчизняній системі законодавства, ні наявність окремих проектів нормативно-правових актів, спрямованих на встановлення єдиних та узгоджених правил нормотворення, не впливають позитивно на розвиток цього специфічного виду правових актів. Адже в жодному з запропонованих законопроектах, спрямованих  на регулювання суспільних відносин щодо розроблення нормативно-правових актів, їх прийняття, державна реєстрація, набрання чинності та облік, не визначено місце стратегічних актів в системі нормативно-правових актів, їх особливості, види та ієрархія. Хоча від останнього законопроекту «Про нормативно-правові акти» пройшло майже 10 років, слід зазначити про наявність пункту про його розроблення у Плані законопроектної роботи Верховної Ради України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 16 червня 2020 року [12]. Саме тому маємо надію, що найближчим часом будуть удосконалені норми законопроекту чи розроблені нові законопроекти, де б на нормативно визначились головні принципи створення, ухвалення стратегічних правових актів, а також їх класифікації, перелік, ієрархія та місце в системі нормативно-правових актів.

Список використаних джерел:

1. Берназюк І. М. Конституційно-правовий статус та механізми реалізації стратегічних (програмних) актів : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2017. 39 с.
2. Баравська А. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. URL : https:// http://old2.niss.gov.ua/articles/572/
3. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 25.00.01. К., 2004. 36 с.
4. Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам. Юридичний Журнал. 2006. № 10. С. 1–21
5. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. К. : “Текст”, 2003. 600 с.
6. Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.
7. Харченко Н. П.  Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2019. Вип. 4. С. 48–51.
8. Харченко Н. П.  Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2020.  № 87. С. 48–51.
9. Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 24.09.2020).
10. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020. URL : https:// www.president.gov.ua/documents/3922020-35037 (дата звернення: 24.09.2020).
11.  Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента від 25 лютого 2017 року № 47/2017. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017 (дата звернення: 24.09.2020).
12. План законопроектної роботи Верховної Ради України : Постанова Верховної Ради України від 16 червня 2020 року № 689-IX. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/689-20t (дата звернення: 24.09.2020).

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: status and prospects

The article considers the state and directions of development of strategic legal acts as an independent legal category and the subject of general theoretical science, outlines various scientific positions on the interpretation of the concept of “strategic legal acts”, highlights “narrow” and “broad” scientific approaches to understanding the category of strategic legal acts. Features of strategic legal acts as a kind of normative legal act, and also features of application of this category in the domestic legislation are defined, the author’s vision of genesis of strategic legal acts in the domestic system of legislation is given, in particular, three basic periods are allocated. At the first stage, strategic legal acts were used, first of all, to implement the strategic goals of state policy to ensure Ukraine’s entry into the European political, economic, security and legal space, as well as in connection with Euro-Atlantic integration; for the most part, strategic legal acts of this period are characterized by inconsistent principles of their application by the subjects of law-making; often the same content of strategic acts had different names or subjects of adoption, which led to a violation of their hierarchy. In the second stage, strategic legal acts will play an important role in regulating public relations in the field of national security of Ukraine. It is in this area that the various strategic legal acts are most widely used, which are in a hierarchical relationship from the general to the specific, as well as differ in the period for which they were adopted. This period is also characterized by normative definition of the content and procedure for adoption of certain types of strategic legal acts. The current period of formation of strategic legal acts is characterized by their widespread use in various spheres of state and social development, but even now there are no unified rules for developing, adopting a significant number of strategic acts, taking into account the specific role of an act and the hierarchy between them.

Keywords: normative legal act, strategic legal act, strategy, doctrine, concept, program

Надруковано:

 Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 10. С. 242–246.

АКАДЕМІЯ БЕЗПЕКИ ВІДКРИТОГО СУСПІЛЬСТВА

АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В. А. ЛІПКАН, О. В. КУШНІР

ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ СУБ’ЄКТІВ ПРОТИДІЇ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Монографія

За загальною редакцією В.А.Ліпкана

Київ — 2013

ФОП О.С. Ліпкан

ВСТУП

Актуальність теми. Розбудова незалежної правової держави потребує створення умов для розвитку інтересів особи, суспільства і держави, що, своєю чергою, має обумовлюватись забезпеченням ефективного захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз. Тож необхідно на новій основі підходити до формування як самої системи правоохоронних органів, так і до побудови окремих її складових, зокрема підсистеми протидії торгівлі людьми (далі ? ПТЛ), враховуючи, що генезис та еволюція суб’єктів зазначеної підсистеми нерозривно пов’язані з розвитком статусу центральних органів державної виконавчої влади.

Недостатність правового та науково-методологічного підґрунтя, базуючись на якому можна було б удосконалити діяльність у сфері взаємодії суб’єктів ПТЛ, обумовлює актуальність комплексного дослідження питань, пов’язаних із адміністративно-правовим аспектом взаємодії суб’єктів ПТЛ.

Отже, брак системного та комплексного дослідження суспільних відносин у сфері протидії торгівлі людьми та супровідних явищ, необхідність впровадження дієвих форм протидії цьому явищу, а також відсутність належного наукового забезпечення діяльності органів державного управління з протидії торгівлі людьми зумовлює актуальність теми дослідження, її теоретичну та практичну важливість.

При написанні дослідження автори використовували деякі наукові праці з галузі адміністративного права, зокрема В. Б. Авер’янова, В. Г. Афанасьєва, Д. М. Бахраха, В. Т. Білоуса, Ю. П. Битяка, А. С. Васильєва, В. В. Галунька, В. М. Гаращука, І. П. Голосніченка, Є. В. Додіна, Р. А. Калюжного, С. В. Ківалова, З. Р. Кісіль, Л. В. Коваля, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, Є. Б. Кубко, О. В. Кузьменко, В. І. Курила, Б. М. Лазарева, В. А. Ліпкана, Л. Ф. Морозова, Н. Р. Нижник, В. І. Олефіра, В. Ф. Опришка, Н. М. Осипової, О. П. Полінця, В. Г. Поліщука, В. П. Портнова, П. М. Рабіновича, В. І. Ремньова, Л. А. Савченко, А. О. Селіванова, А. І. Сироти, С. Г. Стеценка, М. С. Студенікіної, Ю. О. Тихомирова, М. М. Тищенка, Р. Й. Халфіної, В. В. Цвєткова, В. Є. Чиркіна, Ю. С. Шемшученка, В. С. Шестака, В. К. Шкарупи, К. В. Шоріної.

Вагомою джерельною базою слугували також роботи з тематики у сфері протидії торгівлі людьми, зокрема: О. М. Бандурки, Т. І. Возної, В. О. Іващенко, В. А. Козака, Г. Л. Кохан, В. М. Куца, К. Б. Левченко, Я. Г. Лизогуба, О. М. Надьон, О. М. Орлеана. Однак попри багатоманітність наукових джерел, жодної монографічної роботи з проблематики взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми, в якій комплексно б розглядалися відповідні питання, досі немає, що також є додатковим аргументом щодо актуальності обраної нами теми дослідження.

Мета і завдання дослідження. На основі узагальнення правозастосовної діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми, аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства, практичних наробок зазначених суб’єктів розробити та надати науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення ефективності протидії торгівлі людьми.

Отже, необхідно:

–              окреслити історіографію дослідження протидії торгівлі людьми у світовій та вітчизняній правовій доктрині;

–              визначити ступінь наукової розробленості адміністративно-правових досліджень взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми;

–              надати авторське бачення поняття взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми через виокремлення підходів до його визначення, а також відмежування від інших споріднених понять; розробити класифікацію принципів взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми;

–              класифікувати взаємодію у сфері протидії торгівлі людьми; надати авторське бачення поняття форми взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми та скласти перелік основних форм;

–              охарактеризувати особливості адміністративно-правового статусу суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–              здійснити розмежування адміністративно-правової компетенції суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–              узагальнити міжнародний досвід протидії торгівлі людьми та визначити основні шляхи його запозичення в Україні;

–              визначити напрями вдосконалення взаємодії міліції з іншими суб’єктами протидії торгівлі людьми.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають під час організації та реалізації взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми в Україні.

Предметом дослідження є адміністративно-правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження складається із сукупності наукових методів, які застосовуються в комплексі для вирішення завдань дослідження та досягнення його мети. Базовою методологічною основою став загальнонауковий системний підхід, який обґрунтовує взаємозв’язок і взаємообумовленість соціальних процесів і суспільних явищ як елементів системи.

За допомогою діалектичного й історичного методів досліджено шляхи становлення і розвитку протидії торгівлі людьми в Україні, а також підходи до розуміння цього явища. Окрім того, історичні аспекти становлення системи протидії торгівлі людьми досліджувалися на підставі порівняльно-ретроспективного, історико-генетичного методів, а також методів екстраполяції і факторного аналізу (підрозділ 1.1). За допомогою соціологічного методу було з’ясовано позиції практиків у сфері протидії торгівлі людьми. Завдяки аксіоматичному методу були визначені вихідні параметри дослідження; індуктивний та дедуктивний методи застосовувалися при узагальненні та аналізі емпіричної інформації (підрозділ 1.2). За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені сутність, загальні та особливі риси протидії торгівлі людьми (підрозділ 1.3).

Застосування формально-логічного та соціологічного методів дозволили визначити роль та місце суб’єктів протидії торгівлі людьми в державному управлінні, їх значущість для суспільства, а також застосовувалися при дослідженні особливостей категорійного апарату вітчизняного адміністративного права. За допомогою герменевтичного методу встановлювалася текстуальна сутність нормативних приписів законодавчих актів щодо правового статусу учасників суспільних відносин, що виникають у процесі протидії торгівлі людьми (підрозділ 3.2). Структурно-функціональний метод сприяв аналізу повноважень суб’єктів у сфері протидії торгівлі людьми, виявленню недоліків в їхній спільній діяльності, визначенню напрямів її вдосконалення (підрозділ 6.2).

За допомогою формально-юридичного методу, а також методу порівняльно-правового аналізу досліджувалися норми вітчизняного і зарубіжного законодавства, що дало змогу переосмислити вітчизняний досвід адміністративно-правового регулювання взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми (підрозділ 3.1). Статистичний та порівняльно-правовий методи використовувалися для окреслення напрямів удосконалення правових засад і практики застосування суб’єктами протидії торгівлі людьми своїх повноважень. Прогностичний аналіз, що передбачав виявлення тенденцій розвитку системи протидії торгівлі людьми, здійснювався з використанням методів прогнозування, а саме ? методу екстраполяції, методу аналогії. Інформаційна і теоретична бази дослідження складаються з національного і зарубіжного законодавств, підзаконних нормативно-правових актів, міжнародних документів, що стосуються предмета дослідження.

Емпіричну основу дослідження становлять узагальнення практичної діяльності Міністерства внутрішніх справ України як головного суб’єкта протидії торгівлі людьми (проаналізовано результати діяльності за
2000 ? 2012 роки).

Нормативна основа дослідження ? чинне та попереднє законодавство України, перспективне адміністративно-процедурне законодавство.

Наукова новизна одержаних результатів. Пропонована робота є однією із перших у вітчизняній правовій науці комплексною монографічною розвідкою, що присвячена вивченню питань взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми в Україні. Проведене дослідження системи органів, які взаємодіють у сфері протидії торгівлі людьми, та вивчення їх правового статусу надало можливість авторам сформулювати й аргументувати основні положення новизни дослідження, зокрема:

уперше:

–     запропоновано розуміння поняття „взаємодія суб’єктів протидії торгівлі людьми”, у зв’язку з чим зазначено, що, незважаючи на поширеність поняття „взаємодія”, донині немає єдиного загальноприйнятого визначення, а отже ? і однозначного тлумачення, і консенсуального розуміння принципових положень взаємодії між суб’єктами протидії торгівлі людьми. Тому це поняття автором розглядається авторами як заснована на законах та підзаконних актах, погоджена за метою, місцем та часом діяльність різних суб’єктів ПТЛ, що полягає в раціональному поєднанні сил, засобів і методів, властивих цим суб’єктам, з метою виявлення, попередження та припинення торгівлі людьми, а також усунення причин і умов, що їй сприяють;

–      проаналізовано сучасний стан протидії торгівлі людьми в Україні та запропоновано авторську модель системи протидії торгівлі людьми через виокремлення трьох основних її компонентів ? суб’єктів, що безпосередньо  протидіють торгівлі людьми, та сформульовано її ознаки. Зазначена модель виглядає наступним чином: 1) державні суб’єкти протидії торгівлі людьми; 2) інші суб’єкти, що протидіють торгівлі людьми та визначаються Кабінетом Міністрів України; 3) міжнародні та громадські організації, що беруть участь у протидії торгівлі людьми;

–     розроблено авторський проект Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми в Україні, головною метою якої є забезпечення такого рівня системи ПТЛ, який гарантував би забезпечення прав і свобод людини та громадянина, подальше зміцнення авторитету Української держави. Досягнення цієї мети можливе через реалізацію державної політики протидії торгівлі людьми;

удосконалено:

–     пропозиції внесення змін і доповнень до законодавства України, зокрема запропоновано проект Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми;

–     засади застосування міжнародного досвіду протидії торгівлі людьми, зокрема визначено конкретні напрями його запозичення;

набули подальшого розвитку:

–              форми взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми в Україні: 1) розроблення та здійснення узгоджених заходів щодо запобігання, виявлення і розкриття злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми; 2) здійснення комплексного впливу на соціальні передумови торгівлі людьми; 3) розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, розшук і затримання осіб, які їх вчинили; 4) обмін інформацією про наміри окремих осіб і способи вчинення ними злочинів, пов’язаних  із торгівлею людьми; 5) внесення до відповідних закладів, міністерств і відомств пропозицій щодо усунення виявлених причин та умов, які сприяють вчиненню таких злочинів, а також пропозицій щодо змін та доповнень чинного законодавства;

–              розроблення складових системи протидії торгівлі людьми в Україні, а саме: суб’єкта та його обов’язків, сфери функціонування суб’єктів і правоохоронних заходів;

–              аргументація необхідності створення самостійного суб’єкта протидії торгівлі людьми в складі Міністерства внутрішніх справ України, як це було до 2012 року.

CONCLUSION

The monograph provides a new solution of scientific objective to clarify the nature of interaction between the entities that combat human trafficking (HT), to identify administrative and legal relations between these entities as well as directions for cooperation improvement with simultaneous clarifying of methodological orientations and criteria for such activities.

We acknowledge that current state of regulation interaction between the entities combating human trafficking in Ukraine needs radical improvement. However, the level of scientific development in theoretical legal research of the issue is rather low.

By the results of the research we consider necessary to formulate the most important, practically meaningful and scientifically valid conclusions.

The R&D level of the issue on interaction of entities combating human trafficking has been determined.  In spite of the numerous papers on specific aspects of human trafficking, a comprehensive and systematic study on interaction of the entities combating human trafficking has not been made. Analysis of the said papers and their comparison with the law enforcement practices indicates, that the paradigm concept of interaction has not yet been elaborated in the legal scientific literature as well as the notion of interaction of the entities combating HT. Criteria to distinguish types and forms of such interaction and legal approaches to the components of the system of entities combating HT have not been formulated. In addition, we have reached a new level to build a sample model of the system of entities combating HT by determining the legal and organizational aspects of interaction; this being an important stage of research.

Analysis of historical and general theoretic papers made possible to conclude that human trafficking has been the subject of studies by Ukrainian and foreign scientists for decades. Priorities to select approaches in comprehending this phenomenon and to identify combat tools were changing within the whole historical period. Some scholars (N. Akhtyrska, V. Varyvoda, O. Bandurka, V. Glushkov, A. Kozak, V. Kuts, K. Levchenko,  Y. Lyzogub, O. Nadjon, A. Orlean, V. Pidhorodynskiy, L.  Sergeeva etc.) studied the trafficking phenomenon in the aspect of further sexual exploitation of victims. Other scientists (S. Bratkov, Y. Kondratiev, O. Kuzmenko, V. Olefir, Y. Rymarenko, I. Serova, Y. Shemshuchenko etc.) studied illegal migration, sometimes linking it with human trafficking and alleging an interdependence of these phenomena, or bringing them under a single concept of ‘international migration’. However, all the researches in this field failed to overcome the abstractions to go beyond merely theoretical boundaries of analytic studies and to consider the mechanism of interaction of entities combating these phenomena, limiting only by institutional principles.

Nevertheless, the issue to define the notion of interaction (including in combating human trafficking) arises permanently, since new threats in combating human trafficking appear and the phenomenon itself covers new forms of exploitation. Therefore new entities having special powers to combat human trafficking should be formed in this sphere, Введите текст или адрес веб-сайта либо переведите документ.

Отмена

Vodnochas, zminyuyet?sya administratyvno-pravovyy? status ta zavdannya chynnykh sub’yektiv protydii?, vdoskonalyuyut?sya formy y? metody i?khn?oi? roboty.

Пример использования слова “”:

автоматически переведено системой Google

the administrative and legal status, the tasks of existing entities are changing; forms and methods of their work are improving.

The state operation in all areas has practical nature. Therefore we consider that studying any phenomenon directly or indirectly connected with implementation of the state functions by the entities has obligatorily to study interaction of these entities to develop the most effective operation mechanism in each sphere of public administration. This approach will make possible to impact directly on the processes of state building and create opportunity for flexible and effective management of these processes.

We are convinced the scientific attention should be focused on the existing inadequately elaborated and debatable separate aspects of interaction between the entities combating human trafficking, which indicate that the study of this legal phenomenon requires a thorough integrated research. This study should be carried out by using the synergetic, multidisciplinary, systematic, historical, structural-functional, terminological methods of cognition. However, it is necessary to use the following general, special and fractional methods: abstraction, analysis and synthesis, deduction and induction, formal dogmatic (legal and technical), comparative law and so on. Furthermore, analyzing interaction of the entities combating HT, it should be taken into account that permanent dynamics, variability and instability characterize the world human trafficking phenomenon; its close ties with the other phenomena and, in general, with economic, political, cultural development of the country should be also considered.

Given current revision of methodological tools for legal research and transformation of heuristic and retrieval orientation, this monograph is the first paper in the administrative and legal doctrine of Ukraine to suggest constant prerequisites for formation of interaction as a socio-cultural phenomenon to determine the axiological, acmeological, ontological, epistemological, ideological, praxeological, anthropological and informatiological aspects of interaction; they are the fundamental system-generating elements of interaction. Application of systematic approach made possible to consider each of these aspects in the integrity and promoted better understanding of anti-trafficking features, the process of the organization functioning as a system.

An anthropological aspect of the essence of interaction is innovative. It made possible to analyze the major imperative of contemporaneity: an increased focus on human-centrism, philosophy of humanistic-oriented policies and practices of the state-building as well as practical and ideological benchmark; this allowed to have another look at the interaction with the changing view on the possibility of cognition.

This approach is due to the objective trend to anthropologize modern sciences, because anthropology of interaction is the scientific direction to focus mainly on the person and the realm of personal and individual interests of the entity combating human trafficking is not limited to merely law-enforcement functions of these entities; it resembles a complex, often tangled skein of relationships, connections and actions. Based on these postulates, we have developed a definition: the interaction of anti-trafficking entities from the anthropology viewpoint – is a complex system of relationships between people, which gets a certain level of institutionalization, concentrating its interests, especially on the issues of combating human trafficking.

The key issues within the limits of anthropology of law outlined in our monograph are not exhaustive regarding the research concept of the human interaction dimension. Indeed, the interaction in general and especially between the entities combating human trafficking is an extremely variable social substance being in permanent dynamics. Therefore, further study of this issue should be aimed at scientific substantiating prospects of improving the interaction between entities combating HT as a complex socio-legal phenomenon, in particular, through the comparison and definition of the possible mechanisms and models of interaction of these entities in the near future, which will replace its traditional variations.

In addition, the monograph has developed and clarified a number of conceptual notions. Here are some of them.

We propose to consider interaction of entities combating human trafficking in a broad and a narrow sense.

In the broad sense interaction in combating human trafficking – is a definite system of legal measures and procedures which consists of the synthesis of the concerted actions by different entities combating HT as separate organizational systems, designed to achieve a common goal which is to overcome the trafficking, with the least expenditures of force, means and time.

 In the narrow sense the interaction in combating human trafficking – is the activity of various entities combating HT based on the laws and regulations agreed upon for the purpose, place and time, which consists in rational combination of forces, means and methods peculiar to these entities aimed at prevention, detection and termination of trafficking and also elimination of the causes and conditions inspiring it.

We think that coordination of joint actions in interaction of entities combating human trafficking in the structural-functional and functional-role meaning is a special system of theoretical, methodological and praxeological interpretation principles of the methods and techniques to regulate and mutually coordinate the management activity of all anti-trafficking entities aimed at establishing an effective management and legal system for permanent control over criminogenic processes in the mentioned sphere and preventive combating human trafficking.

Principles of combating human trafficking is a system of equally important major provisions that correspond to the objectives of the public administration system and define the requirements for: 1) organization, 2) process, and 3) support to the management process in combating human trafficking.

We have conventionally divided the said set of principles into two groups: common law principles (historism, legality, scientific character, objectivity, comprehensiveness, publicity, planning, continuity, offensiveness, democratism, humanism) and private principles (which, in turn, are divided into three subgroups): 1) principles to build the management system: the principle of hierarchy, functional, territorial and sectoral, controllability, 2) principles to effect the management process or management system functioning (functional): common interests, goal-orientation, major (key link), responsibility, combination of one-man management and collegiality, responsibility of governing bodies and officials for the acts or omissions, reasonable proportion between the goals and ways to achieve them with resource support, political neutrality, etc.; 3) principles to implement the interaction process itself in combating human trafficking: internal and external sectoral principles. At the same time, we have to insist on the existing of conventional margin between these principles, which are mutually overlapped and interacted. In addition, they differ in the level of generality, thus making impossible to rank them. But on the whole, the said provisions form certain elements of the general interaction algorithm in combating human trafficking.

Interaction form of the entities combating human trafficking – is the external manifestation of the legally based functionally caused actions between the relevant entities during combating human trafficking, which, depending on the interaction purpose, provides coordination and correct combination of powers as well as regulated nature of the methods and means for their activity. An essential point that needs consideration is the fact that the objects impacted by the interaction entities are complex, multilateral and dynamic, as well as social and other processes occurring in them. Influenced by general economic, political, cultural and other factors, some of the combating processes fade, stop to exist (hence, there is no need to impact, manage these processes), the others – on the contrary, are amplified and gain new quality content. Therefore, the nature of interaction in the executive administrative activity in HT combating cannot be considered stable. As a result of growth in controlled processes, deeper and more scientifically substantiated their cognition, the interaction content is changed.

Administrative and legal relations in anti-trafficking area – are specific social relations regulated by the administrative law provisions that arise between the respective entities as a result thereof they acquire legal rights and legal obligations established and guaranteed by the appropriate administrative and legal norms.

The entity in combating human trafficking – is a carrier of functional rights and responsibilities that implements a range of anti-trafficking tasks to achieve the ultimate goal; it is vested with power and authority to participate in such activities.

System of anti-trafficking entities – consideration of entities combating human trafficking as a system assists to fully explore the scope and conditions for optimal functioning of each element and in the aggregate, taking into account the system being developed in line with the requirements and needs to secure  development of a particular society:

in the narrow sense – a set of state and public organizations that purposefully are engaged at different levels and different scales in planning measures for combating human trafficking, administering these measures or their direct implementation, ensuring this implementation; they have certain rights and responsibilities  and bear liability for non-compliance;

in the broad sense – a set of three elements – the entity and its responsibilities, the area of the entities’ functioning and law enforcement measures – creates anti-trafficking structural and functional system.

We present this sample system through emphasizing three of its major components – the entities directly combating human trafficking:

• State – Ministry of Internal Affairs of Ukraine, the Prosecutor General and subordinate prosecutors, the Security Service of Ukraine, Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, the Ministry of Health of Ukraine, Ministry of Education, Youth and Sports of Ukraine, Ministry of Social Policy of Ukraine, the Ministry of incomes and charges of Ukraine, Ministry of Justice of Ukraine, State Border Service;
• other anti-trafficking entities established by the Cabinet of Ministers of Ukraine – Interpol, Europol, the Regional Center of Southeast European Cooperation Initiative in combating transnational crime (SECI), etc.;
• international and public organizations – the International Organization for Migration, the Organization for Security and Cooperation in Europe, the International Labor Organization, the International Women’s Rights Centre “La Strada – Ukraine”, Organization for Democracy and Economic Development – GUAM, Organization for Security and Cooperation in Europe (OSCE) and others.

Criteria to classify ant-trafficking interaction of entities include: 1) the goal (permanent and temporary interaction); 2) the nature of relations (direct and indirect interaction); 3) the way to resolve issues (joint or independent functioning of interacting entities); 4) the number of participants (bilateral and multilateral (mixed) interaction); 5) duration of joint actions (permanent, regular, periodic, single, temporary interaction); 6) directions (strategic, operational and tactical interaction); 7) relation to the system or subsystem of bodies effecting the said combatting (internal and external system interaction); 8) degree of secrecy or confidentiality (overt and covert interaction); 9) organizational and legal form (coordinated, subordinated and reordinated interaction), 10) grounds for emerging (regulated, as directed by the higher authority or initiative interaction); 11) orientation of functioning (positive, negative or neutral interaction); 12) location of anti-trafficking entities in administrative system of internal affairs (vertical, horizontal and mixed). This list does not purport to be exhaustive in determining the types of interaction between anti-trafficking entities. However, in our opinion, it covers the most essential aspects of their coordinated performance and enables to undertake the general analysis of the nature of this phenomenon. At the same time combinations of different types of interaction is a prerequisite for its effectiveness. Improving interaction requires classification analysis and organizational streamlining of interaction by the types, form, time and scope of work.

In view of the fact that the territory of Ukraine is situated at the crossroads of East and West, it is on the verge of real threats to state security, which dynamically change under the influence of internal and external factors. Along with the escalation of international terrorism and extremism, illicit trafficking in arms and drugs, illegal migration, significant risks and threats are also associated with human trafficking – one of the most dangerous types of international criminal business that grossly violates human rights, increases social tension, prevents recovery of national economy and jeopardizes implementation of positive changes on the way to build a democratic rule of law state.

That’s why we accented attention on the circumstance that human trafficking directly threatens public security and therefore these crimes should be given special attention by the state as the main entity to guarantee national security. Since one of the main missions of state power is to create a safe environment and protect the population against threats, including the threat of criminal assault (and human trafficking in particular), it is the state that using its own mechanism and the mechanism of law impacts social relations and exercises its national interests through effective functioning of the national security system.

Moreover, long time of human trafficking existence and its ability to adapt to different conditions of social life led to its institutionalization. Therefore, in order to avoid further development of the institutional characteristics of human trafficking, it is important to strengthen law enforcement agencies combating HT. On the contrary, the main unit in the Ministry of Internal Affairs of Ukraine on implementation of the state policy in the sphere of protection of the rights and freedoms of citizens and the interests of society and the state from human trafficking is now deprived the status of autonomy and is on the verge of extinction.

Meanwhile, the state policy of Ukraine in combating human trafficking should be directed to:

• prophylaxis and prevention of human trafficking and related crimes, primarily through increased awareness and advocacy, especially among younger women, rehabilitation and reintegration of trafficking victims;
• ensure strict control over legislation compliance by business entities that work in modeling, tourism, entertainment business, mediation in employment abroad and inevitable prosecution of persons guilty in violations of current legislation;
• the most effective implementation of measures to identify, detect, suppress and investigate the cases of human trafficking and related crimes;
• international cooperation in combating human trafficking and related offenses.

State policy in combating human trafficking till 2012 was progressive in nature: the basic international documents have been ratified; the legislation system in combating human trafficking has been actually established and implemented in practice; for the first time a number of program documents to define the tactics of countering this phenomenon have been adopted (Article 149 “Human Trafficking or Other Illegal Agreement on Human Transfer” was incorporated into Criminal Code of Ukraine, the Law of Ukraine “On Combating Human Trafficking”); specialized anti-trafficking units have been created, their operation has significantly reduced the activity of organized criminal groups in this area; the practice of cooperation against human trafficking between Ukraine and other countries has expanded; a growing scientific interest to this problem reflected in comprehensive research in this area is observed.

However, there also exist shortcomings to which we want to draw the attention of governmental officials, politicians and scientists:

• Currently quite great array of regulatory and legal acts are in force, their separate elements do not always meet the requirements of consistency, coherence and accessibility. This is primarily, due to the dynamic development of all processes in the Ukrainian society over the last 20 years. As a result there exists an inherent contradiction in regulation of certain relations, imbalance in the ratio between the laws and bylaws in favor of the latter. That is why we believe that at the present stage the system and structure of legal regulation of activities of anti-trafficking entities needs reforming;
• Although an anti-trafficking system exists in Ukraine, its entities are not actually united by the goal and common objectives. However, without common goals and coordinated relations it is fairly problematic to create a logically completed, effective anti-trafficking mechanism. So, we need an approach to form both the law enforcement system and its individual components, in particular, the sub-system combating human trafficking, given the fact that the genesis and evolution of the entities of the said system are inseparably linked with the development of the status of central state executive authorities. Therefore, in our opinion, the anti-trafficking system requires reorganization.

Aimed at rectifying the current situation in interaction between the anti-trafficking entities, we suggest the following:

• Renew and unify the national and departmental legislation. Its first step should be creation of the Development Strategy for anti-trafficking system to serve both a strong constructive and stable element on the way to form anti-trafficking system and open new ways to state building of our unitary country and in the whole – to the rule of law as the highest functioning goal of socio-cultural systems. The said Strategy will not only assist to approximate the interaction entities, but will also guarantee unification of legal regulation, harmonization of law components and their balance within the legal framework. 

Strategy to develop anti-trafficking system: 1) it is adopted in the state the  system of views on the nature of modern threats in this area, on  goals and objectives, forms and methods of protection and implementation of national interests, and also a sector of practical activity for combating human trafficking. Criterion for assessing the effectiveness of anti-trafficking system is the reduction degree of human trafficking facts in the state; 2) the system of large-scale public-policy decisions and activity directions developed in the anti-trafficking area. Their consistent implementation ensures achievement of strategic objective by the main entities; 3) the guide line aimed at resolving the tasks of the whole historical period to achieve the fundamental objectives; 4) the political and legal document which defines strategic goals, priorities, objectives and mechanisms for implementing anti-trafficking policy in the country. Main objective of anti-trafficking Development Strategy is to form the system of combating human trafficking at the qualitatively higher level based on the interests of the person and the citizen, the society and the state.

• Improve the efficiency of law enforcement agencies through simplification and facilitation of interaction by way of explicit recognition of authorities. Therefore, we believe that the Ministry of Internal Affairs of Ukraine should be a coordinator of supervising activities to combat trafficking. This will make possible to increase the effectiveness of the used efforts, ensure completeness and reliability of their results, assist to prevent violations in this area, to eliminate overlapping of powers in anti-trafficking activities and in implementation of the interaction itself. Therefore, our compelling stand is to insist on the need to return the status of autonomy to the department of combating HT of the MIA of Ukraine (and simultaneously specify the notion ‘combating’).

Measures to reform the functioning mechanism of the said system have to become an integral part of the socio-political targeted plan aimed at incentivizing democratic activity of every citizen, changing the social conditions in which trafficking arises or spreads. Progressive steps in this direction should be confirmed by the practice to minimize the impact of dangerous factors inherent to trafficking on social processes, on the state of society development, depriving the organized criminal groups, armed gangs, criminal organizations and criminal families operation in human trafficking of socio-political, socio-legal, socio-economic, socio-psychological background. That is why it is necessary to implement strategic management of the national system to combat human trafficking in Ukraine;

• Since the international cooperation is essential to succeed in combating human trafficking and also aimed at strengthening responses to transnational crime by the enforcement and judicial authorities in addition to the domestic efforts, we consider it necessary to create a comprehensive transnational anti-trafficking strategy and expedite conclusion of bilateral, regional and global agreements in this area. At that, planned joint actions of all anti-trafficking entities are required. These actions will be of a long-term, coordinated and strategic nature. Actions should be planned based on the real assessment of both the challenges and the capabilities available to respond to them. They should be supported by the willingness of various concerned groups and agencies to cooperate with each other at the local level and with the other actors at the regional and international levels;
• Given the fact that the use of operational-search information in identifying traffickers is one of the difficult problems for Ukraine, while abroad (Germany, Switzerland, France, the USA, Japan and other countries) they have long used the procedure of ‘specific’ investigation (undercover agents, etc.) performed only by order of the prosecutor or the investigating judge and by the agency not involved in the investigation of a particular case, we think expedient to consider the possibility of using foreign experience.

In our study we also paid attention to the activities of non-governmental organizations that protect the rights and the interests of citizens and are essential for the development of civil society.

The logical question arises: why? First, because in the modern world there exist two major governance patterns now; and we observe their constant competition and symbiosis. One of these patterns is typical and understandable, associated with public authorities and the national-state system. We call it the state power. The second pattern of the world governance is a transparent anonymous globalized transnational system, an open society, which today is becoming more widespread and is greater controlling the first one. It consists of international non-governmental organizations and multinational corporations. No wonder that we raise the question of its essential role. Such non-public power is well in schemes of multifunctional organizational management, every time increasing the power and sophistication of conventional legal institutions; it has evolved from the domination over material objects to governing the social ones, thus uniting with the more common power profile, though having the extraordinary level of competence. This merger is now trivial.

Therefore, in our opinion, priority measures of international and non-governmental organizations in combating human trafficking are:

• assist to reducing scope of trafficking and related criminal activities;
• form in Ukrainian society, especially among the young generation, adequate assessment of public threat from trafficking and related crimes, their inadmissibility; encourage active support to practical countermeasures;
• strengthen international cooperation of state authorities in combating trafficking and related offenses.

Major forms of anti-trafficking activities of the said organizations include:

• assist to trafficking victims, i.e. all actions, aimed at the rehabilitation and reintegration of victims: facilitate the return to Ukraine, provide medical, psychological, legal assistance, employment, etc.;
• arrange ‘hot line’ operation;
• carry out research of violence against women and expertise of legislative acts on the status of women in Ukraine;
• conduct outreach and awareness raising work among the youth, hold seminars, conferences, etc.;
• disseminate information on human trafficking, publish digests, materials, newsletters, flyers;
• arrange and hold seminars and trainings for specialists in this field;
• arrange and hold trainings for the representatives of potential risk group.

The need of mass media and community participation  in combating human trafficking is also axiomatic, since  an indicator of anti-crime efficiency is, on the one hand, slowing the growth, stabilizing or even reducing the crime rate, and on the other hand – a quality increase of socio-preventive activity of the population, support to preventive measures by public opinion.

That is why one of the key anti-trafficking tasks under the obligatory participation of the media is to demonstrate the performance of special services, indicating the inevitability of punishment. One of the most effective tools is the detailed coverage of the trials of the traffickers and their voluntary assistants.

Besides, we think major objectives of the media in anti-trafficking process are:

• inform the community about human trafficking as a problem in general;
• disseminate information about the mechanism of trafficking in order to prevent this crime;
• effectively promote disseminating information about measures to combat human trafficking;
• disseminate information about employment conditions abroad;
• promote formation of tolerance to the victims;
• disseminate information about organizations and social projects involved in prevention of human trafficking, etc.

Finally, we emphasize, that the interaction of anti-trafficking entities can give the expected result only in case it has a targeted nature and is based on the law, observing the principles of interaction and correct combination of forms and methods of professional activities, specific to each of the interaction entities.  At the same time, powers and responsibilities of each interaction entity must be clearly divided in line with the object competence of each o them.

Thus, this publication is a peculiar synthesis, an attempt to systematize the acquired experience, a combination of theory and practice, a demonstration of own  elaborations and certainly an invitation of concerned persons to further constructive discussions, which will direct this issue from the field of theoretical debates to practical implementation. After all, a democratic, really legal state should protect and multiply the good, establish by laws and power the highest spiritual values of life in society and public mind, this being its designation. The only way to do it is to ensure security, welfare and comprehensive development of culture in the society. This is the basis, the sense of everyone’s life. Our young Ukrainian state has to go freely this path, the path where education, intelligence, welfare and spiritual prosperity will dominate over greed and itch for gain at any cost.

Eventually, overcoming the human trafficking phenomenon through properly organized interaction of anti-trafficking entities will indicate the transition to a qualitatively new level of state apparatus control and shifting the vector of security activity to the one that forms the basis of democracy, constitutionalism, grassroots democracy and reasonable balance between the human-centrism and the state-centrism concepts.

Рецензенти:

О. В. Кузьменко — доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри адміністративного права та процесу Національної академії внутрішніх справ;

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету;

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Ліпкан В. А.

Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 332 с. ISBN 978-966-2439-40-3

Монографію присвячено правовим та організаційним засадам взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми. У роботі визначено такі поняття: „протидія торгівлі людьми”, „взаємодія у сфері протидії торгівлі людьми”, „система протидії торгівлі людьми”, „суб’єкт взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють взаємодію суб’єктів протидії торгівлі людьми та міжнародні стандарти у цій сфері. Обґрунтовано позицію, що Стратегія протидії торгівлі людьми України має стати системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання взаємодії у сфері протидії торгівлі людьми в Україні.

Монографія буде корисною аспірантам, науковим та практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями протидії злочинності, зокрема протидії торгівлі людьми.