Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України.  Регіональні студії. 2021. № 27. – С. 55—62

Анотація 

Діапазон наукової проблеми, обраної теми статті, зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням, визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо творення сучасної стратегії України, механізмом чого виступає удосконалення політико-безпекової практики і відповідного чинного законодавства в зазначеній галузі. Запропоновано будувати логіку дослідження державної інфраструктурної політики України, спираючись на методологію науки щодо інтеграційних зв’язків різних галузей знань. Подано авторське, новаторське визначення поняття „державна інфраструктурна політика” під яким пропонується розуміти заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого. Констатовано, що недостатня розробленість понятійно-категорійного апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними.

Ключові слова: стратегія, політика, інфраструктура, інфраструктурна політика, державна інфраструктурна політика, органічний зв’язок політики і права, сфери державної інфраструктурної політики, рівні державної інфраструктурної політики, суб’єкти державної інфраструктурної політики, об’єкти державної інфраструктурної політики

Аdnotacja

Zakres problemu naukowego, wybrany temat artykułu, determinuje połączenie metodologicznych i integracyjnych podejść dyscyplinarnych w celu jego rozwiązania. Logika opracowania polega na ustaleniu wzajemnych relacji między polityką państwa a jej regulacją prawną, określeniem zakresu i grup tematycznych układu terminologicznego. Na podstawie przeprowadzonej analizy sformułowano propozycje dotyczące stworzenia nowoczesnej strategii Ukrainy, której mechanizmem jest doskonalenie praktyki politycznej i bezpieczeństwa oraz odpowiedniego obowiązującego ustawodawstwa w określonej dziedzinie. Proponuje się zbudowanie logiki badań polityki infrastrukturalnej państwa Ukrainy w oparciu o metodologię nauki dotyczącą powiązań integracyjnych różnych dziedzin wiedzy. Przedstawiono autorską, nowatorską definicję pojęcia „polityki infrastrukturalnej państwa”, w ramach której proponuje się rozumienie kompleksowego kierunku polityki państwa opartego na koncepcji architektury strategicznej, która obejmuje: 1) zarządzanie strategiczne, oparte na zasadach kultury strategicznej, ukierunkowanej na realizację strategicznych interesów narodowych w kontekście tworzenia wartości strategicznych; 2) uregulowania polityczne i prawne public relations w zakresie infrastruktury; 3) strategiczne stanowienie prawa, którego treść polega na kształtowaniu i wdrażaniu norm polityczno-prawnych w tym zakresie; 4) strategicznej działalności instytucji politycznych w tym obszarze, której głównym celem jest tworzenie potencjału infrastrukturalnego poprzez efektywną realizację potencjału instytucjonalnego, co przejawia się w tworzeniu koniecznych i wystarczających warunków świadczenia usług żywotnych i realizacji kluczowych usług, bezpieczeństwa i zrównoważonego rozwoju ludzi, społeczeństwa i państwa jako jednej dynamicznej całości. Ustalono, że niewystarczający rozwój aparatu pojęciowego i kategorycznego DIFSP, brak stabilności semantycznej terminologii, w rezultacie prowadzi do niskich wskaźników użycia pojęć lub ich stosowania w zbyt wąskim znaczeniu, lub brak hiperłączy między nimi.

Słowa kluczowe: strategia, polityka, infrastruktura, polityka infrastrukturalna, polityka infrastrukturalna państwa, organiczne powiązanie polityki i prawa, sfery polityki infrastrukturalnej państwa, poziomy polityki infrastrukturalnej państwa, podmioty polityki infrastrukturalnej państwa, przedmioty polityki infrastrukturalnej państwa

Аnnotation

The range of the scientific problem, the chosen topic of the article, determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the study involves the establishment of a mutual relationship between state policy and its legal regulation, determination of the scope and thematic groups of the terminological array. On the basis of the analysis, proposals were formulated regarding the creation of a modern strategy of Ukraine, the mechanism of which is the improvement of political and security practice and the corresponding current legislation in the specified field. It is proposed to build the logic of the research of the state infrastructure policy of Ukraine, relying on the methodology of science regarding the integration links of various fields of knowledge. An author’s, innovative definition of the concept of “state infrastructure policy” is presented, under which it is proposed to understand a complex direction of state policy based on the concept of strategic architecture, which includes: 1) strategic management, based on the principles of strategic culture, aimed at realizing strategic national interests in the context of creating strategic values ; 2) political and legal regulation of public relations in the field of infrastructure; 3) strategic law-making, the content of which consists in the formation and implementation of political and legal norms in this area; 4) strategic activity of political institutions in this area, the main goal of which is the creation of infrastructure potential through the effective implementation of institutional capacity, which is manifested in the formation of necessary and sufficient conditions for the provision of vital services and the implementation of vital services, security and sustainable development of people, society and the state as a single dynamic whole. It was established that the insufficient development of the conceptual and categorical apparatus of the DIFSP, the lack of semantic stability of the terminology, as a result, lead to either low indicators of the use of concepts, or their use in a too narrow sense, or the absence of hyperlinks between them.

Key words: strategy, policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, organic link between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy

Anmerkung

Die Reichweite des wissenschaftlichen Problems, das gewählte Thema des Artikels, bestimmt die Kombination von methodischen und integrativen disziplinären Ansätzen zu seiner Lösung. Die Logik der Studie beinhaltet die Herstellung einer wechselseitigen Beziehung zwischen der staatlichen Politik und ihrer gesetzlichen Regelung, die Bestimmung des Umfangs und der thematischen Gruppen der terminologischen Reihe. Auf der Grundlage der Analyse wurden Vorschläge zur Schaffung einer modernen Strategie der Ukraine formuliert, deren Mechanismus die Verbesserung der politischen und sicherheitspolitischen Praxis und der entsprechenden aktuellen Gesetzgebung in diesem Bereich ist. Es wird vorgeschlagen, die Logik der Forschung der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine aufzubauen, indem man sich auf die Methodik der Wissenschaft bezüglich der Integrationsverbindungen verschiedener Wissensbereiche stützt. Es wird eine innovative Definition des Autors des Begriffs „staatliche Infrastrukturpolitik“ vorgestellt, unter der vorgeschlagen wird, eine komplexe Ausrichtung der staatlichen Politik auf der Grundlage des Konzepts der strategischen Architektur zu verstehen, die Folgendes umfasst: 1) strategisches Management, basierend auf den Prinzipien der strategischen Kultur, die darauf abzielt, strategische nationale Interessen im Zusammenhang mit der Schaffung strategischer Werte zu verwirklichen; 2) politische und rechtliche Regelung der Öffentlichkeitsarbeit im Infrastrukturbereich; 3) strategische Rechtsetzung, deren Inhalt in der Bildung und Umsetzung politischer und rechtlicher Normen in diesem Bereich besteht; 4) strategische Tätigkeit politischer Institutionen in diesem Bereich, deren Hauptziel die Schaffung von Infrastrukturpotenzialen durch die effektive Umsetzung institutioneller Kapazitäten ist, die sich in der Bildung notwendiger und ausreichender Bedingungen für die Bereitstellung lebenswichtiger Dienstleistungen und deren Umsetzung manifestieren von lebenswichtigen Dienstleistungen, Sicherheit und nachhaltiger Entwicklung von Mensch, Gesellschaft und Staat als einem einzigen dynamischen Ganzen. Es wurde festgestellt, dass die unzureichende Entwicklung des konzeptuellen und kategorialen Apparats des DIFSP und die daraus resultierende mangelnde semantische Stabilität der Terminologie entweder zu niedrigen Indikatoren für die Verwendung von Konzepten oder zu ihrer Verwendung in einem zu engen Sinne führen. oder das Fehlen von Hyperlinks zwischen ihnen.

Schlüssel wörter: Strategie, Politik, Infrastruktur, Infrastrukturpolitik, staatliche Infrastrukturpolitik, organische Verknüpfung von Politik und Recht, Bereiche der staatlichen Infrastrukturpolitik, Ebenen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Themen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Objekte der staatlichen Infrastrukturpolitik

注解

科学问题的范围，即文章所选择的主题，决定了方法论和综合学科方法的结合，以解决它。研究的逻辑涉及建立国家政策与其法律法规之间的相互关系，确定术语阵列的范围和主题组。在分析的基础上，提出了有关制定乌克兰现代战略的建议，其机制是改善政治和安全实践以及特定领域的相应现行立法。建议建立乌克兰国家基础设施政策研究的逻辑，依靠科学方法论，将各个知识领域的整合联系起来。提出了作者对“国家基础设施政策”概念的创新定义，提出了基于战略架构概念来理解国家政策的复杂方向，包括：1）战略管理，基于原则战略文化，旨在在创造战略价值的背景下实现战略性国家利益； 2）基础设施领域公共关系的政治和法律监管； 3）战略性立法，其内容包括该领域政治和法律规范的形成和实施； 4）政治机构在这一领域的战略活动，其主要目标是通过有效实施机构能力来创造基础设施潜力，表现为为提供重要服务和实施形成必要和充分条件人、社会和国家作为一个单一的动态整体的重要服务、安全和可持续发展。已确定 DIFSP 的概念和分类工具发展不足，术语缺乏语义稳定性，因此导致概念使用指标低或使用过于狭义，或者它们之间没有超链接。

关键词：战略、政策、基础设施、基础设施政策、国家基础设施政策、政法有机联系、国家基础设施政策领域、国家基础设施政策层次、国家基础设施政策主体、国家基础设施政策对象

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних цілеспрямованих заходів перебуває на етапі свого формування. Відтак перед Україною повною мірою постає усвідомлена необхідність концептуалізації та унормування даного напряму діяльності, формування стратегії держави як в цілому, так і стратегії державної інфраструктурної політики зокрема. Важливим етапом наукового дослідження, зважаючи  на органічний зв’язок політики і права, виступає вивчення механізму правового регулювання. Своєю чергою, усе зазначене потребує відповідного наукового осмислення й підготовки належного підґрунтя.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: Н. Артикуца, О. Баїк, Л. Бєсєдна, С. Брошкова, Ю. Власов, О. Ганьба, В. Гончаров, А. Дутко, О. Коровайко, А. Мартинюк, М. Медвідь, І. Настасяк, О. Ноздрін, І. Онищук, М. Панов, І. Приходько, І. Сердюк, О. Скрипнюк, О. Стельмащук, О. Чуваков, М. Шилін, Б. Шуневич, І. Шутак та ін.

По-друге, це проблеми формування понятійно-категорійного апарату правового регулювання у сфері, дотичній інфраструктурній політиці, механізми його здійснення. Важко переоцінити роль у розвʼязанні цієї проблеми В. Аверʼянова, Я. Багана, О. Воронятнікова,  І. Діордіци,  Г. Іванової, Є. Клюєвої,  О. Костан, І. Костякова, О. Котенка, В. Крикуна, Д. Малишка, О. Мандзюка, О. Нємцової,  О. Павлової, П. Покатаєва, С. Пономарьова,  А. Ревка, Н. Селіванової, І. Сопілко, О. Стукаленка, О. Сурілової, А. Чорноуса та ін.

По-третє, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, М. Бутка, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, Ю. Кіндзерського, І. Колупаєвої, С. Кондратов, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань формування понятійно-категоріального апарату, стратегії державної інфраструктурної політики питання щодо понятійно-категоріального апарату зазначеної сфери залишається висвітленим фрагментарно саме з позицій методологічних, а тому потребує окремого дослідження.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті сутності понятійно-категоріального апарату стратегії державної інфраструктурної політики України.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           встановлення органічного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням;

2)           визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву досліджуваної сфери;

3)           формулювання пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства в зазначеній галузі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття інфраструктурної політики дедалі частішу зустрічається у наукових працях, аналітичних матеріалах, на інформаційних порталах центральних органів виконавчої влади. Зростаюча частотність застосування ключового поняття зумовлюється широтою спектру семантичного діапазону, що дозволяє йому бути актуальним як для політологів, так і для економістів, і для правників, і для державних діячів. Своєю чергою, на цій підставі виникає можливість інтерпретації концепту „державна інфраструктурна політика” як в універсальному (прийнятному для всіх напрямів) контексті, так і спеціалізованому: власне політологічному, економічному, юридичному, безпековому тощо.

Принагідно слід зазначити, що зазвичай, застосовуючи дане ключове поняття, суб’єкти наукової або практичної діяльності не вдаються до його тлумачення, тим самим обходячи питання формування іманентних даному поняттю ознак. Не виключно, що їм здається, що назва сама говорить за себе і все зрозуміло й без роз’яснень. Проте такий редукціонізм є не досить конструктивним, особливо в ті часи, коли перед України посталі метафізичні та онтологічні питання не лише її розвитку, а й виживання в якості суб’єкти геополітичних відносин і взагалі самостійної та незалежної держави.

Аби чітко сформулювати, а згодом і реалізувати фундаментально важливий напрям, насамперед необхідно мати чітке й максимально прийнятне уявлення про сутність усього понятійно-категоріального апарату: його глосарій, трактування термінів, їхні взаємні зв’язки, потенціал удосконалення, модернізації існуючих номінацій, поповнення неологізмами, можливості опису емерджентних зв’язків, які утворюються у системах більш високого порядку.

Отже, слід констатувати, що натепер не існує офіційного визначення ключового поняття „державна інфраструктурна політика”, тим більше – дефініцій геостратегії, стратегії державної політики, в тому числі й інфраструктурної, правового її регулювання. Певною мірою, подібне детермінується тією обставиною, що на даному етапі лише відбувається системна концептуалізація, наукове обґрунтування цілісного бачення цього інституційного феномену.

Одразу треба відзначити на певну характерну особливість вказаного процесу. З позицій науки, як правило, з’являється саме ключове поняття, а потім від нього утворюються видові й групові деривати. У випадку з ДІФСП все відбувається у зворотному напрямі. Закладені підвалини й офіційно визнані такі видові елементи державної політики стосовно: транспортної, цифрової, туристичної, стратегічної тощо інфраструктури. Між тим більшість інших видів поняття, як і власне сама номінація, ще не здобули належного визнання.

Важливо, що поняття, яке досліджується, водночас є первинним для сфери інфраструктури, і вторинним (видовим) для загального поняття „державна політика” (ДП). Існує чимало доктринальних визначень вказаної домінанти, проте найбільш виразно відтворюють сучасне розуміння такі:

„1. Державна політика (англ. Public Policy, State Police) – дії системи органів державної влади згідно з визначеними цілями, напрямами, принципами для розвʼязування сукупності взаємоповʼязаних проблем у певній сфері суспільної діяльності. 2. Пропонований курс діяльності уряду для задоволення потреб чи використання можливостей, сформульований із зазначенням очікуваних результатів та їх впливу на наявний стан справ і конкретне розвʼязання проблем» [[1]  ,с. 144]. Тож дефініція містить вказівку на субʼєктів здійснення державної політики, суспільний характер діяльності, цілепокладання, розподіл по напрямах. Обидва варіанти тлумачення обʼєднує проблемний підхід. Разом з тим, подібна інтерпретація далека від такої, що задовольняє усім існуючим вимогам. По суті автор імпліцитно відтворює своє бачення: спочатку зʼявляється проблема, а потім органи державної влади її розвʼязують. У такій спосіб при подібному трактуванні відсутній навіть натяк на стратегічне управління, його упереджувальний характер,  орієнтацію на сталий розвиток і забезпечення національної безпеки у всіх її проявах. Не викликає заперечень лише твердження, що вироблення державної політики є «послідовним процесом виокремлення складових гуманітарної, соціальної, економічної мозаїки, які логічно поєднуються і доповнюють одна одну» [[2] ,с. 145].

Для встановлення взаємних звʼязків між державною політикою і правознавством є вкрай важливими спостереження Г. Зубка, який вказує, що дослідження ДП  «необхідно для більш повного розуміння механізмів теоретико-правової концептуалізації відповідних норм, визначення тенденцій розвитку й подальшої модернізації вітчизняної правової системи, легітимації окремих положень політичного курсу на рівні нормативно-правових актів, встановлення передумов розширення меж правового регулювання у зв’язку з появою нових юридичних фактів» [[3]  ,с. 40].   Також слід згадати ще одне принципове  положення, сформульоване цим же автором. Говорячи про звʼязок між державною політикою і правом в аспекті процесуальних етапів, він доходить висновку, що існує умовна кругова схема, за якої «наука слугує передтечею концептуалізації політики; політична діяльність держави спрямовується на остаточне формування й ухвалення відповідних актів із закріпленням норм правового регулювання. Своєю чергою, правова наука, досліджуючи норми чинного законодавства, допомагає його удосконалювати, модернізувати» [[4] , с. 41].

Виходячи з наведеного, логіку дослідження ДІФСП можна будувати, спираючись на загально визнану методологію науки щодо інтеграційних звʼязків різних галузей знань. Також доречним стане використання принципу від загального до окремого.

Ступенем найбільшого узагальнення поняття виступає те, що відтворюється термінологічним сполученням „державна інфраструктурна політика”. За авторським баченням це є заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого.

Прокоментую.

По-перше. У дефініції є вказівка на комплексний характер даного напряму політики, а це означає, що вона охоплює низку галузевих елементів, а через це набуває права розглядатися як домінанта з позицій понятійно-категоріального апарату. Більше того, підкреслюється і наголошується на тому, що дана політика має розглядатися у форматі стратегії і становити частини концепції стратегічної архітектури і геостратегії сучасної України.

По-друге. З позицій діяльнісного підходу, визначається сфера (суспільні відносини) і змістове наповнення дій політичних інститутів.

По-третє. Формулюються цілі досліджуваного напряму політики, в яких віддається пріоритет тріаді безпеки, розвитку країни і прав людини. Звісно, дане визначення може бути удосконалено, воно не є вичерпним, проте у своїй основі відображає сутність поняття.

По-четверте, на загал, поняття сконструйоване відповідно до засад політологічного дискурсу, адже в ньому побудоване крізь призму визначення таких елементів, як: політичні відносини; політичні інститути; політико-правові норми і політична свідомість та політична культура.

За рахунок додавання ще одного атрибутиву можна виділити державну та недержавну інфраструктурну політику. Одразу маю оговорити, що подібний розподіл є доволі умовним, адже останнім часом все більше говориться про публічне управління, державно-приватне партнерство у певних галузях. У такий спосіб, інтеграційні звʼязки міцнішають. Проте ще зарано відмовлятися від диференціації зазначених видів, оскільки вони чітко корелюються із субʼєктами діяльності. У ДІФСП це органи влади, державні установи, посадові особи, на яких в установленому законодавством порядку покладаються обовʼязки щодо вироблення й ухвалення стратегічних і поточних управлінських рішень, які мають керівний вплив на функціонування, розвиток відповідних обʼєктів і процесів.

Таким чином, з позицій формування понятійно-категоріального апарату досліджуваної сфери, логічну послідовність етапів можна відобразити через схему.

Схема

Етапи формування понятійно-категоріального апарату ДІФСП

Виходячи з обраної теми дослідження, в полі зору переважно мала б знаходиться лише частина представленої схеми, але було б методологічно невірним йти шляхом фрагментарності та позбавити опис витоків походження ключового поняття та його системних звʼязків.

Тим більше, правильне розуміння термінів, від котрих потім утворюються похідні назви, позбавляє у подальшому небажаних похибок. До прикладу, у назві такого центрального органу виконавчої влади, як Міністерство інфраструктури, відбивається невиправдано звужене розуміння поняття інфраструктури, оскільки воно за своєю семантикою є набагато ширшим, аніж просто транспортна сфера. Тому, виправляючи цю лінгвістичну похибку, слід було б перейменувати його у Міністерство інфраструктури транспорту і звʼязку. Така назва найбільш точно б відображала сфери діяльності, на які розповсюджується юрисдикція даного органу.  До речі, доволі симптоматичною щодо специфіки розуміння термінології є позиція міністра інфраструктури, який заявляє, що «державна політика у сфері транспорту та інфраструктури має чіткий євроінтеграційний напрям» [[5] ]. За такого мовного оформлення виникає непорозуміння: чи входить транспорт до інфраструктури, чи ці два елементи функціонують як рівноправні, де інфраструктура являє собою лише дороги та мости. Що реально мається на увазі?

Загалом при семантично виваженому підході до значення ключових термінів як наслідок  значно розширилося би коло субʼєктів і обʼєктів, причетних до ДІФСП.

Повертаючись до розгляду представленої схеми, зазначу, що відповідно до авторського бачення понятійно-термінологічний апарат ДІФСП сфокусований на тематичних групах, які охоплюють усі юридично значущі сегменти досліджуваного напряму політики. Деталізацію елементів останньої частини схеми доцільно представити у вигляді таблиці.

Табл. 1

Елементи понятійно-категоріального апарату ДІФСП

правозмінюючі факти;

правоприпиняючі факти

Щодо першого компонента таблиці треба констатувати, що через скривджене розуміння існуючих сфер інфраструктури, їх вичерпного переліку, взаємного звʼязку натепер відбувається диспропорція, за якої найбільша увага приділяється транспортній сфері й цифровій інфраструктурі. Не доведено до логічного завершення питання щодо правового нормування сфери критичної інфраструктури. У той же час сфери охорони здоровʼя, освіти, культури, туризму та ін. при своєму правовому регулюванні випадають з інфраструктурного контексту, а розглядаються  виокремлено, що врешті-решт призводить до вузької профільності, а через це – й низької ефективності прийнятих управлінських рішень.

Цілком переконаний, що за інноваційних підходів правове регулювання має здійснюватися на підставі врахування усіх понятійних ланцюгів, а також системних взаємних звʼязків між ними. Так, при подальшій градації структурних елементів категоріально-понятійного апарату ДІФСП слід було б вирізняти родо-видові критерії. Припустимо, в межах транспортної інфраструктури варто було б диференціювати:

-         інфраструктуру автомобільного та міського транспорту;

-                      інфраструктуру водного транспорту (з подальшим розподілом на морський та річковий);

-          інфраструктуру залізничного транспорту;

-         інфраструктуру авіатранспорту,  авіаційного сполучення;

-         космічну інфраструктуру.

Так само, при формуванні ДІФСП у соціальній сфері слід було б виокремлювати:

-         інфраструктуру соціального захисту населення;

-         інфраструктуру цивільного захисту населення;

-         житлову інфраструктуру;

-         інфраструктуру охорони здоровʼя (поліклініки, лікарні, травмпункти, санаторії, профілакторії тощо);

-         інфраструктуру закладів освіти (дитячі садочки, школи, ліцеї, гімназії, позашкільні заклади, коледжі, інститути, університети тощо);

-         інфраструктуру наукових закладів (заклади НАН, наукові центри, наукові лабораторії, інноваційні парки тощо);

-         правоохоронну й судову інфраструктуру;

-                      виборчу інфраструктуру (з урахуванням розташування виборчих штабів, виборчих дільниць тощо);

-                      інфраструктуру закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів, кінотеатрів, клубів тощо);

-         спортивну інфраструктуру;

-         туристичну інфраструктуру;

-                      торгівельну інфраструктуру;

-                      інфраструктуру обслуговування (перукарні, салони краси, бані, косметологічні й масажні кабінети, кафе, ресторани, хімчистки і т. ін.).

-                      інфраструктуру місць дозвілля й відпочинку (парки, сади, гаї, ліси, озера, пляжні зони біля озер та річок тощо);

-                      інфраструктуру догляду за тваринами (місця вигулу домашніх тварин, ветеринарні лікарні; приймальники-утримувачі безхозних тварин тощо);

-                      інфраструктуру некрополів (кладовища, меморіали, крематорії і т. ін.).

В даному випадку компетенція субʼєктів виходить за межі центральних органів виконавчої влади. Здебільшого вона розповсюджується на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого управління, органи самоврядування. Все це добре лягає в канву децентралізації влади. Проте, з позицій ДІФСП, має бути вироблено єдине бачення пріоритетних принципів, концептуальних підходів, аби уникнути зловживань на місцях. Припустимо, захоплення житловим будівництвом у містах нерідко супроводжується зменшенням рекреаційних зон, неврахуванням необхідності розбудови дитячих садів, шкіл, закладів охорони здоров’я тощо. Тож діяльність місцевих органів влади в інфраструктурній сфері має корелюватися із загальнодержавною політикою, а у більш широкому плані — відповідати геостратегії  розвитку сучасної України, стратегії державної інфраструктурної політики в цілому.

Цілком зрозуміло, що термінологія, повʼязана з ДІФСП, здебільшого вживається в юридичних актах, якими регулюється транспортна, енергетична галузь, сфера критичної та цифрової інфраструктури. Проте з наукових позицій цікаво розглянути, наскільки широким є діапазон застосування цих понять у «нетипових» галузях.

На підтвердження робочої гіпотези щодо того, що правове регулювання ДІФСП недостатньою мірою охоплює ті сфери, які у субʼєктів законотворчості слабо асоціюються з інфраструктурою, на прикладі соціальної інфраструктури був проведений контент-аналіз текстів основних законів і підзаконних актів, якими внормовується діяльність органів влади у досліджуваному аспекті. Результати аналізу відображені в таблиці.

Табл. 2

Застосування у законодавчих актах України, якими регулюються суспільні відносини у соціальній сфері, понять ДІФСП

Дані, що містяться в таблиці, наочно демонструють, що застосування понятійно-категоріального апарату ДІФСП у соціальній сфері знаходиться у прямій залежності від уявлень і вподобань субʼєктів нормотворчості. З 16 проаналізованих актів майже у половині (точніше – у 7 актах) немає жодної згадки про поняття інфраструктури та інфраструктурної політики. У пʼяти актах фіксується низька частотність вживання (по одному разу). У той же час в решті документів цей показник є доволі високим.

Таким чином, можна констатувати, що недостатня розробленість понятійно-категоріального апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними. Відтак виправлення існуючого становища можливо за умов юридико-лінгвістичного опрацювання термінологічного масиву з подальшим його відтворенням у такому документі, як «Стратегія державної інфраструктурної політики України», що за нинішніх умов політичної турбулентності до олігархічного реваншу має бути затверджена Указом Президента України.

За інших умов, після демонтажу фінансового та соціально-економічного та інформаційного підґрунтя олігархічного консенсусу можливо схвалити даний документ розпорядженням Кабінету Міністрів України на кшталт того, як це було зроблено з аналогічною концепцією у сфері цифрової інфраструктури [[22] ].

Подібна Стратегія як вид нормативно-правового акта повинна вирізнятися широтою підходів, а не обмежуватися лише транспортною чи енергетичною сферою, адже саме від комплексного розуміння залежатиме консолідація зусиль всіх політичних інститутів задля досягнення стратегічних цілей розвитку людини, суспільства і держави в якості єдиного організму, гуманізації суспільних відносин з метою комфортного розвитку особистості.

Висновки. Проведений аналіз понятійно-категорійного апарату правового регулювання стратегії державної інфраструктурної політики України (як політико-безпекової практики і як нормативно-правового акта) дозволив встановити, що цей апарат натепер знаходиться на етапі свого формування. Процес ускладнюється мультидисциплінарними підходами, що потребує узгодженості поглядів науковців різних галузей знань, політичних інститутів, суб’єктів нормотворчості.

Література

ПОНЯТИЙНО-КАТЕГОРИАЛЬНЫЙ АППАРАТ СТРАТЕГИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНФРАСТРУКТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

Диапазон научной проблемы, избранной в качестве темы статьи, обусловливает объединение методологических и интеграционных дисциплинарных подходов с целью ее решения. Логика исследования предусматривает установление взаимных связей между государственной политикой и ее правовым регулированием, определение объемов и тематических групп терминологического массива. На основе проведенного анализа сформулированы предложения по совершенствованию действующего законодательства в указанной отрасли.

            Ключевые слова: политика, инфраструктура, инфраструктурная политика, государственная инфраструктурная политика, правовое регулирование, взаимосвязь политики и права, сферы государственной инфраструктурной политики, уровни государственной инфраструктурной политики, субъекты государственной инфраструктурной политики, объекты государственной инфраструктурной политики, правовые (юридические) нормы в области государственной инфраструктурной политики, юридические события в области государственной инфраструктурной политики

CONCEPT-CATEGORIAL APPARATUS OF STRATEGY OF STATE INFRASTRUCTURAL POLICY OF UKRAINE

            The research topic is at the intersection of a number of scientific disciplines. First, it concerns the development of the methodology of science, the establishment of ways of forming concepts and categories, their interconnection. Secondly, it is in the plane of political science, in particular, the development of such a direction as infrastructure policy. Third, it integrates with law in matters of legal regulation. The author of the article pays great attention to the issue of the relationship between politics and law. It is in this context that he formulates the author’s definition of the concept of “Infrastructure Policy”. In his understanding, infrastructure policy is a policy direction that provides for the management, legal regulation and implementation of public relations between entities whose activities are in the field of various infrastructure sectors and are aimed at ensuring national security, sustainable development of the country, safe and comfortable life of people. The article contains a diagram and tables that reflect the understanding of the essence of the categorical apparatus of infrastructure policy, its evolution, and its use in the normative legal acts of Ukraine. The author notes the characteristic tendencies, in which an unjustified narrowing of the semantics of the concept of “infrastructure” is stated, its use only in relation to transport, energy and critical infrastructure facilities. The scientist proposes ways to improve the current legislation on the basis of more effective use of the conceptual and categorical apparatus of legal regulation of state infrastructure policy.

Keywords: policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, legal regulation, the relationship between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy, legal (legal) norms in the field of state infrastructure policy, legal events in the field of state infrastructure policy

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf

Н. П. Харченко

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ

Теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних актів у законодавстві України має як наукове, так  й практичне значення. Щороку кількість вищезазначених актів зростає. Однак й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, класифікація, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого.

Дана проблематика особливо актуальна для України як країни, що направлена на комплексне реформування вітчизняної правової системи в умовах впровадження інновацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства та державних інститутів. Будь-які трансформації чи загалом правова політика держави має мати стратегічний та цільовий характер.

Стратегічні акти не були предметом комплексного розгляду вітчизняних дослідників, а розглядалися на рівні кількох статей і тез конференцій [1-4]. Окремі аспекти проблематики знайшли своє відображення в наукових роботах таких дослідників: С. С. Алексєєв, Д. Н. Бахрах, С. В. Бобровник, С. Д. Гусарєв, А. М. Завальний, В. Б. Ісаков, В. В. Копєйчиков, А. В. Малько, Н. І. Матузов, П. М. Рабінович, І. О. Соколова, В. Д. Сорокін, О. Д. Тихомиров, Л. В. Томаш, Л. С. Явич.

Метою написання даної наукової статті є вироблення загальнотеоретичної конструкції «стратегічні правові акти» у вітчизняній юридичній доктрині та українській правовій системі.

Задля цього автором поставлені такі завдання: окреслити наукові позиції щодо визначення поняття «стратегічні акти»; окреслити характерні риси стратегічних актів, а також співвідношення між ними.

Розгляд вітчизняних нормативно-правових актів, що містять в своїй назві такі слова як «доктрина», «концепція», «стратегія», «програма», «план», «основи державної політики» тощо, дозволяє дійти таких висновків. Часто-густо правові акти, які по змісту приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики». І навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями».

Аналіз вітчизняної та зарубіжної правової доктрини дозволяє дійти висновку, що вагому роль у розробленні цієї проблематики відіграє російська правова наука. Однак навіть попри ґрунтовні розвідки у цій сфері, поряд з категорією «стратегічні акти», не менш вживаними є такі категорії як «доктринальні акти», «концептуальні акти», «акти планування» тощо.

Так, І. Маланич пропонує називати такі акти «стратегічними нормативними актами». Зокрема автором дається таке визначення: «Стратегічний нормативний акт – юридичний документ, виданий в порядку правотворчості компетентним органом державної влади, який містить в основному норми, що визначають загальні основи (ідеї), цілі, завдання і принципи розвитку будь-якої сфери правового регулювання суспільних відносин, структурування в порядку перспективного планування [5, с. 118].

Д. Ірошніков и С. Нестеров пропонують об’єднати ці акти шляхом вживання категорії «концептуальні і доктринальні документи» [6, с. 7].

О. Федорченко застосовує категорію «акти програмно-директивного характеру» [7, с. 37], що дещо відповідає тексту одного з проектів закону Російської Федерації «Про нормативні правові акти в Російській Федерації», де також пропонується категорія «програмні правові акти» та таке нормативне визначення: «…програмні правові акти (програми, концепції, стратегії) визначають цілі та завдання розвитку, етапи та способи їх досягнення й рішення, що закріплюють ціннісні орієнтири в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та організацій, інститутів громадянського суспільства» [8, с. 7]. Виникає питання: чому лише програми, концепції, стратегії є програмними правовими актами? Чи належать «доктрина» та «плани» до програмних правових актів?

Поряд з цим законопроектом, не менш цікавим є інший законопроект, який пропонує застосовувати категорію «доктринальні правові акти» та надає таке визначення цього поняття: «…спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, пріоритетів, змісту та способів реалізації державної політики Росії, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень у різних сферах суспільного, політичного, державного, соціально-економічного і культурного розвитку, заснований на системі державного планування і прогнозування на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [8, с. 7]. Та чи може акт регулювати політику? Сутність, зміст та роль будь-якого акту полягає у регулюванні суспільних відносин, у впорядкуванні правового регулювання конкретної сфери суспільних відносин.

Однак запропонована дефініція підтримується А. Кирилових, який також використовує категорію «доктринальний правовий акт», та визначає його як «спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, напрямів, пріоритетів, змісту і способів реалізації державної політики, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [9, с. 7].

А. Малько та Я. Гайворонська зауважують про своєрідність такої групи документів як стратегії, концепції, основи, доктрини та необхідність створення «єдиного лаконічного терміна» [8, с. 7]. Саме тому, на їх думку, попри доречність об’єднання таких актів терміном політико-програмні акти (чи акти політико-програмного характера), в силу громіздкості цього терміну застосовують все ж таки поняття «доктринальні правові акти». Більш конструктивними є погляди цих науковців щодо «некласичності» цих актів. Зокрема, вони вказують, що такі акти є «нетрадиційними засобами правового регулювання», які містять норми-вказівки, необхідні для формування правової політики в рамках держави, а також мають «цільовий» і «стратегічний» характер [8, с. 8].

Цікава є позиція І. Пляхімовича, який зауважив, що «державні концепції, програми, стратегії, основні напрями, інші подібні документи утворюють самостійне джерело права, яке може називатися політико-програмним документом» [10, с. 72].

Підтримує цю позицію й М. Мушинський говорячи, що норми стратегії «мають не «чисто» юридичний, а й політико-правовий зміст і є засобом вираження (формулювання) правової політики» [11, с. 6].

Неможливо не погодитися також із позицією І. Берназюк, яка акцентує увагу на тому, що «… стратегічні акти є документами особливого виду, які істотно відрізняються за змістом, а іноді і формою від нормативно-правових» [4, ​​с. 154].

Не менш гострою є дискусія науковців щодо природи стратегічних актів, а саме: чи є вони правовими чи ні. Прихильники неправової природи стратегічних актів аргументують свою позицію відсутністю настання юридичних наслідків. Адже норми таких актів не впливають на виникнення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, а також на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Попри те, що стратегічні акти не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, все ж таки вони ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади. Отже, проходять всі стадії правотворчості згідно з усталеними правилами. Тим більше, що ці акти застосовуються не лише у вітчизняному законодавстві, а й в правових системах зарубіжних країн. Згідно з статистичних даних ухвалення стратегічних актів щорічно збільшується.

Дійсно стратегічні акти нетипові правові акти, які не містять норм-приписів у традиційному розумінні. Характерною рисою таких актів є наявність норм-принципів, норм-цілей тощо, тобто норм, що закріплюють перспективні цілі і завдання правового регулювання якої-небудь сфери, формулюють спектр проблем у цій галузі, а також основні напрями діяльності та заходів, необхідних для вирішення цих проблем. Як правило, такі акти є базисом, фундаментом для ухвалення інших як «класичних», так й «некласичних» нормативно-правових актів.

Література

1. Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
2. Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
3. Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
4. Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
5. Маланыч И. Н. Понятие стратегического нормативного акта как результата эволюции системы законодательства России. Юридические записки Воронежского государственного университета. 2009. № 22. С. 117–130
6. Ирошников Д. В., Нестеров С. В. Понятие и классификация концептуальных и доктринальных документов Российской Федерации. Правовая инициатива. 2013. № 7. С. 7–13
7. Федорченко А. А. Концептуальное право: источник стратегического правового регулирования. Ученые труды Российской академии адвокатуры и нотариата. 2016. № 3. С. 37–43
8. Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
9. Кирилловых А. А. Правовая доктрина и доктринальность в праве: к вопросу об источниках правового регулирования. Законодательство и экономика. 2015. № 8. С. 29–41
10. Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
11. 11.        Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
12. 12.        Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 89–94

Анотація

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України: плюралізм наукових підходів. – Стаття.

У статті здійснюється теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних правових актів у законодавстві України шляхом аналізу різних наукових позицій. Констатується, що  оскільки й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого, то часто-густо правові акти, які за змістом приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики»; й навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями». Виокремлюються ряд специфічних ознак (характеристик) стратегічних правових актів, що вирізняють їх від інших нормативно-правових актів: спеціальне найменування (доктрина, концепція, стратегія, програма, план, основи державної політики тощо); домінування у змісті норм-ідей, норм-цілей, норм-завдань, норм-принципів тощо, тобто декларативних, розпорядчих норм; наявність як правових норм, так і доктринальних, концептуальних положень, системи заходів і механізма реалізації, а також критеріїв оцінки ефективності; спрямованість на впорядкування не конкретних галузей законодавства, а міжгалузевих правових інститутів; наявність комплексного об’єкта регулювання; їх реалізація неможлива без міжсистемних зв’язків правовідносин в різних сферах суспільного життя (навіть якщо ці акти не містять відповідних галузевих правових норм);  є основою для ухвалення інших правових актів; юридична сила є різноманітною, адже ухвалюються  різними державними органами, а тому можуть мати як законний, так і підзаконний характер; здебільшого ухвалюються на визначений строк. Аргументується доречність застосування категорії «стратегічні правові акти» як категорії, що охоплює всі нетипові правові акти стратегічного характеру, в  яких містяться приписи, що визначають систему офіційних концептуальних ідей і поглядів, науково обґрунтованих принципів, єдиних організаційних вимог, а також напрямів, пріоритетів, способів, суб’єктів реалізації державної політики щодо впорядкування юридично однорідних суспільних відносин в різних сферах у чітко визначений проміжок часу.

Ключові слова: стратегічні акти, стратегія, доктрина, концепція, основи державної політики

Summary

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: pluralism of scientific approaches. – Article.

The article deals with the theoretical and legal disclosure of the legal nature, concept, content, features of strategic legal acts in the legislation of Ukraine by analyzing various scientific positions. It is stated that since to this day the procedure of adoption, legal force, correlation, as well as the difference between one strategic act and another are often vaguely defined, often legal acts, which in terms of prescriptions are strategies, are called “program”, “concept”, “Doctrine” or “foundations of public policy”; and vice versa: legal acts that contain non-strategic rules are referred to as “strategies”. A number of specific features (characteristics) of strategic legal acts are distinguished, which distinguish them from other normative legal acts: special name (doctrine, concept, strategy, program, plan, foundations of state policy, etc.); dominance in the content of norms-ideas, norms-goals, norms-tasks, norms-principles, etc., ie declarative, regulatory norms; the availability of both legal and doctrinal conceptual provisions, a system of measures and a mechanism for implementation, as well as performance evaluation criteria; focus on regulating not specific branches of legislation but inter-sectoral legal institutions; presence of a complex object of regulation; their realization is impossible without interconnections of legal relations in different spheres of public life (even if these acts do not contain relevant sectoral legal norms); is the basis for the adoption of other legal acts; the legal force is diverse, since it is adopted by different state bodies and can therefore have both legal and by-law character; for the most part, they are approved for a fixed period. The expediency of applying the category “strategic legal acts” as a category, encompassing all atypical legal acts of a strategic nature, which contain prescriptions defining a system of official conceptual ideas and views, scientifically substantiated principles, common organizational requirements, as well as directions, priorities, ways, the subjects of the implementation of state policy on the ordering of legally homogeneous social relations in different spheres in a clearly defined period of time.

Key words: strategic acts, strategy, doctrine, concept, foundations of states policy

Надрукована:

УДК 340

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2020. Вип. 4. С. 48–51.

Наталія Харченко,

канд. юрид. наук,

старший викладач кафедри теорії держави і права

Національної академії внутрішніх справ

У статті розглянуто стан та напрями розвитку стратегічних правових актів як самостійної правової категорії та предмета дослідження загальнотеоретичної науки,  окреслено різні наукові позиції щодо трактування поняття «стратегічні правові акти», виокремлено «вузький» та «широкий» наукові підходи щодо розуміння категорії «стратегічні правові акти», визначені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правового акту, а також особливості застосування цієї категорії у вітчизняному законодавстві, надано авторське бачення генезису стратегічних правових актів у вітчизняній системі законодавства, зокрема, виокремлено три основних періоди. На першому етапі стратегічні правові акти застосовувались, насамперед, з метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, а також у зв’язку з євроатлантичною інтеграцією; здебільшого стратегічні правові акти цього періоду характеризуються  неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості; нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії. На другому етапі стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, які перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені. Для цього періоду характерним також є нормативне визначення змісту та порядку ухвалення окремих видів стратегічних правових актів. Сучасний період становлення стратегічних правових актів характеризується широкомасштабним їх використанням у різних сферах державного та суспільного розвитку, однак й нині відсутні уніфіковані правила розроблення, ухвалення значної кількості стратегічних актів, беручи до уваги конкретну роль того чи іншого акту, а також ієрархію між ними.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, стратегічний правовий акт, стратегія, доктрина, концепція, програма

Постановка проблеми. Становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, інтеграція до європейського правового простору, адаптація вітчизняного законодавства до міжнародних правових стандартів та принципів сприяли трансформації вітчизняної системи законодавства. Вагому роль у впорядкуванні різноманітних суспільних відносин стали відігравати специфічні правові акти, які визначають напрями, принципи, пріоритети, основи суспільного та державного розвитку на певний період, а також закріплюють орієнтири для правотворчої діяльності головних суб’єктів правотворчості.

Хоча вперше такі правові акти з’явились в системі вітчизняного законодавства ще на початку проголошення незалежності України та наразі є доволі розповсюдженими формами закріплення правових норм у багатьох сферах, слід констатувати неоднозначність трактування в наукових колах навіть їх концептуальних засад. Зокрема, відсутні узгоджені погляди фахівців загальнотеоретичної науки щодо адекватної юридичної категорії та поняття таких актів, їх особливостей та ролі в системі нормативно-правового регулювання, місця в системі форм права, а також у ієрархії правових актів. Навіть активізація науковців до цієї проблематики за останні роки унеможливлює розв’язання значного кола теоретико-методологічних та практичних проблем при їх проектуванні та ухваленні.

Так, І. М. Берназюк слушно зауважує, що серед проблем, які стримують подальший розвиток статусу такого акта, необхідно назвати «…відсутність нормативного визначення категорії «стратегічний акт», багатозначність її лінгвістичної конструкції (програмний, доктринальний акт тощо), невпорядкованість назв, форм і видів стратегічних актів, неврегульованість повноважень різних суб’єктів щодо їх прийняття, неузгодженість ієрархічної системи цих актів, визначеної в різних актах законодавства, невизначеність конституційно-правового статусу програмних актів, а також відсутність дієвого механізму їх реалізації» [1, с. 3].

Недостатня загальнотеоретична розробленість таких актів у вітчизняній правовій доктрині є актуальним напрямом наукової діяльності. Саме теорія держави та права має розробляти понятійно-категоріальний апарат системи юридичних наук. Також подальше вивчення та розв’язання суперечливих аспектів порушеної проблематики має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже спрямоване на удосконалення інституту державного стратегічного планування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як ми вже зазначали, стратегічні правові акти як предмет дослідження є нерозробленим на рівні загальнотеоретичної науки. Однак вагоме значення у розумінні цієї проблематики мають праці С. С. Алексєєва, Д. Н. Бахраха, В. Б. Ісакова, В. В. Копєйчикова, А. В. Малька, Н. І. Матузова, В. Д. Сорокіна, Л. В. Томаша, Л. С. Явича, які зробили вагомий внесок у розвиток інституту нормативно-правових актів як джерел права. Слід відзначити також праці фахівців С. Д. Гусарєва, А. М. Завального, Ю. Є. Максименко, О. В. Мінченко, М. М. Пендюри, О. Д. Тихомирова, О. О. Тихомирова, О. В. Тюріної, в яких розглядаються особливості окремих стратегічних правових актів крізь призму юридичної діяльності, компаративних досліджень чи теоретичних засад національної та інформаційної безпеки.

Метою статті є загальнотеоретичне дослідження особливостей стратегічних правових актів як видів правових актів, а також їх місця та ролі в системі вітчизняного законодавства та вітчизняній юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу. Розкриття теми наукової статті неможливо без окреслення концептуальних засад, що зумовлюють авторське бачення місця й значення стратегічних правових актів у правовій доктрині та вітчизняній системі законодавства. Зокрема, стратегічні акти:

1)                     є самостійною правовою категорією та предметом дослідження загальнотеоретичної науки, а також важливим елементом системи законодавства України;

2)                     є особливими, нетиповими, нетрадиційними правовими актами, а також  засобами правового регулювання;

3)                     здебільшого є взаємопов’язаними та взаємозалежними між собою, так як кожен з них виконує різну роль у правовому регулюванні суспільних відносин;

4)                     детермінують розроблення та ухвалення нових як стратегічних, так й «класичних» нормативно-правових актів;

5)                     переважно ухвалюються «пакетом» від загального стратегічного правового акту, де закріплюються концептуальні засади правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, мета, напрями, завдання державного та суспільного розвитку (Основи державної політики, Доктрина, Концепція, Щорічні послання тощо), до «конретизуючих» правових актів, де визначаються механізм, процедура та строки реалізації концептуальних положень (Стратегія, Програма, План дій тощо);

6)                     не мають нормативно уніфікованої ієрархії, однак найбільш розповсюдженими є  такі моделі взаємозв’язку: Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План (А. Баровська) [2]; Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник) [3]; Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко) [4]; Концепція → Стратегія → Доктрини → Програми (В. Ліпкан) [5]; Доктрина→ Стратегія → Програми → Плани (Н. Харченко) [6; 7] тощо.

7)                     не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, але ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх «класичних» нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади;

8)                     не мають науково узгодженої юридичної категорії та легальної дефініції, що сприяє плюралізму наукових підходів щодо назви таких актів («доктринальні акти», «програмні документи», «концептуальні акти», «акти програмно-директивного характеру», «квазінормативні акти», «стратегічні правові акти», стратегічні акти»);

9)                     характеризуються часто-густо невідповідністю назви стратегічного правового акту зі змістом правових норм, які містяться у ньому, тобто не враховуються особливості та мета конкретного стратегічного правового акту, а також підпорядкованість між різними стратегічними актами, адже, попри назву нормативно-правового акту, стратегічний акт має, насамперед, визначати напрями, цілі, завдання державного чи суспільного розвитку в конкретній сфері;

10)                 здебільшого відповідальними за реалізацією стратегічних правових актів є ті органи державної влади, які їх не ухвалювали (наприклад, Кабінет Міністрів України має забезпечувати реалізацію норм загальнодержавних програм, ухвалених Верховною Радою України чи щорічні Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України» тощо) [8, с. 49].

Зважаючи на зазначені особливості, можемо запропонувати таке визначення поняття «стратегічні правові акти» – сукупність письмових правових актів, які містять здебільшого спеціалізовані норми права, що визначають вихідні засади та напрями суспільного чи державного розвитку у конкретно визначений період, а також схвалені органами державної влади.

Аналіз наукових позицій щодо трактування поняття «стратегічні правові акти» дозволяє виокремити щонайменше два основні підходи. Згідно з першим, стратегічні правові акти складають усі правові акти, що визначають напрями суспільного та державного розвитку: Основи державної політики, Послання Президента України, Стратегія, Концепція, Доктрина, Програма, План (широкий підхід). Відповідно до другого, стратегічні правові акти складають усі ті правові акти, що мають назву стратегій (вузький підхід). Ми є прихильниками широкого наукового підходу, саме тому в цій науковій статті поняття «стратегічні правові акти» не обмежується стратегіями.

Ретроспективний аналіз вітчизняного законодавства дозволяє констатувати, що стратегічні правові акти мають давню історію, етапи становлення та розвитку, на кожному з яких вони відігравали різну роль та значення.

Уперше дані акти стали широко застосовувались після ухвалення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 року. З метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір були ухвалені такі важливі стратегічні акти як: Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, яка визначала основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи адаптації законодавства, Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року, яка закріплювала шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, обумовлених ходом проведення економічних реформ, Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки, затверджена Указом Президента від 28 квітня 2004 року, яка розкривала стратегічні пріоритети забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, а також такий стратегічний акт «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки», схвалений Указом Президента України від 13 грудня 2003 року, в якому затверджувались такі державні програми, як: Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки тощо. Головною метою зазначених вище державних програм було закріплення магістральних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

Якщо попередні стратегічні акти затверджувались указами Президента України, то одним із перших законодавчих стратегічних актів у цій сфері став Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, розроблений на основі Постанови Кабінету Міністрів України «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16 серпня 1999 року.

Цей період становлення стратегічних актів як особливих правових документів, характеризується недостатньою науковою розробленістю, а також неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості. Зокрема, нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії.

У подальшому стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Зокрема, Постановою Верховної Ради України була затверджена Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року, в якій вперше зазначалось, що правову основу національної безпеки України складають доктрини, стратегії, концепції, державні і відомчі програми у різних сферах. Надалі ця сфера суспільних відносин була упорядкована вже не на рівні підзаконного нормативно-правового акту, а законів.

Вагому роль у визначенні правового статусу такого стратегічного правового акту як стратегія мав Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року, де було визначено порядок розроблення, ухвалення, зміст, особливості та ієрархія окремих видів стратегій, а саме: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України. Крім того, в Законі також закріплювались концептуальні засади й такого стратегічного правового акту як Національна розвідувальна програма. Чому саме цей документ було названо програмою незрозуміло, адже, виходячи зі змісту цього акту, він також має носити назву «стратегія» адже є «…документом довгострокового планування, що визначає основні напрями розвідувальної діяльності, пріоритети реформування та розвитку зовнішньої розвідки, комплекс завдань і заходів…» [9]. Також, як й інші стратегії, Національна розвідувальна програма розробляється за дорученням Президента України, схвалюється рішенням Ради національної безпеки і оборони України та затверджується указом Президента України.

Поряд з цією Програмою в окремій статті було визначено деякі засади таких стратегічних правових актів як «Державні програми у сферах національної безпеки і оборони», суб’єктом правотворчості яких є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які розробляють їх на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку [9].

Також цей закон визначив такий критерій класифікації стратегічних правових актів у сферах національної безпеки і оборони як «планування», відповідно до якого вони поділяються на довгострокові (понад п’ять років), середньострокові (до п’яти років) та короткострокові (до трьох років).

Стратегія національної безпеки України від 14 вересня 2020 року [10] є важлива норма, згідно з якою  вона є основою для розроблення інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, серед яких: Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки; Національна розвідувальна програма.

Вагому роль у забезпеченні розвитку державної політики у сферах національної безпеки і оборони мають не лише стратегії, а й інші стратегічні акти: «концепції, програми, плани розвитку органів сектору безпеки і оборони» (ст. 25) [9], а також доктрини, наприклад, Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента від 25 лютого 2017 року, яка визначає напрями і пріоритети державної політики в інформаційній сфері, враховуючи національні інтереси та загрози в цій сфері [11].

Отже, стратегічні правові акти відіграють надзвичайно важливу роль в упорядкуванні сфери національної безпеки та оборони. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, як от: «Основи державної політики», «Стратегія», «Доктрина», «Концепція», «Програма», «План» тощо.  До того ж здебільшого вищезазначені стратегічні правові акти перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені: довгострокові, короткострокові чи середньострокові.

Нині стратегічні правові акти не лише важлива частина націобезпекознавчого законодавства, а й вагомий інструмент правової політики в інших сферах. Однак і досі їх перелік, особливості та ієрархія невизначена в жодному нормативно-правовому акті, а також у відповідних законопроектах. І навіть щорічне збільшення кількості стратегічних правових актів у вітчизняному законодавстві не сприяє активізації правотворців щодо вирішення цієї прогалини у праві, а також появі широкомасштабних наукових дискусій та досліджень у вітчизняній правовій доктрині.

Висновки. Ні динаміка ухвалення різноманітних стратегічних актів у вітчизняній системі законодавства, ні наявність окремих проектів нормативно-правових актів, спрямованих на встановлення єдиних та узгоджених правил нормотворення, не впливають позитивно на розвиток цього специфічного виду правових актів. Адже в жодному з запропонованих законопроектах, спрямованих  на регулювання суспільних відносин щодо розроблення нормативно-правових актів, їх прийняття, державна реєстрація, набрання чинності та облік, не визначено місце стратегічних актів в системі нормативно-правових актів, їх особливості, види та ієрархія. Хоча від останнього законопроекту «Про нормативно-правові акти» пройшло майже 10 років, слід зазначити про наявність пункту про його розроблення у Плані законопроектної роботи Верховної Ради України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 16 червня 2020 року [12]. Саме тому маємо надію, що найближчим часом будуть удосконалені норми законопроекту чи розроблені нові законопроекти, де б на нормативно визначились головні принципи створення, ухвалення стратегічних правових актів, а також їх класифікації, перелік, ієрархія та місце в системі нормативно-правових актів.

Список використаних джерел:

1. Берназюк І. М. Конституційно-правовий статус та механізми реалізації стратегічних (програмних) актів : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2017. 39 с.
2. Баравська А. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. URL : https:// http://old2.niss.gov.ua/articles/572/
3. Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 25.00.01. К., 2004. 36 с.
4. Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам. Юридичний Журнал. 2006. № 10. С. 1–21
5. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. К. : “Текст”, 2003. 600 с.
6. Харченко Н. П.  Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.
7. Харченко Н. П.  Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний  вісник. 2019. Вип. 4. С. 48–51.
8. Харченко Н. П.  Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2020.  № 87. С. 48–51.
9. Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 24.09.2020).
10. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020. URL : https:// www.president.gov.ua/documents/3922020-35037 (дата звернення: 24.09.2020).
11.  Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента від 25 лютого 2017 року № 47/2017. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017 (дата звернення: 24.09.2020).
12. План законопроектної роботи Верховної Ради України : Постанова Верховної Ради України від 16 червня 2020 року № 689-IX. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/689-20t (дата звернення: 24.09.2020).

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: status and prospects

The article considers the state and directions of development of strategic legal acts as an independent legal category and the subject of general theoretical science, outlines various scientific positions on the interpretation of the concept of “strategic legal acts”, highlights “narrow” and “broad” scientific approaches to understanding the category of strategic legal acts. Features of strategic legal acts as a kind of normative legal act, and also features of application of this category in the domestic legislation are defined, the author’s vision of genesis of strategic legal acts in the domestic system of legislation is given, in particular, three basic periods are allocated. At the first stage, strategic legal acts were used, first of all, to implement the strategic goals of state policy to ensure Ukraine’s entry into the European political, economic, security and legal space, as well as in connection with Euro-Atlantic integration; for the most part, strategic legal acts of this period are characterized by inconsistent principles of their application by the subjects of law-making; often the same content of strategic acts had different names or subjects of adoption, which led to a violation of their hierarchy. In the second stage, strategic legal acts will play an important role in regulating public relations in the field of national security of Ukraine. It is in this area that the various strategic legal acts are most widely used, which are in a hierarchical relationship from the general to the specific, as well as differ in the period for which they were adopted. This period is also characterized by normative definition of the content and procedure for adoption of certain types of strategic legal acts. The current period of formation of strategic legal acts is characterized by their widespread use in various spheres of state and social development, but even now there are no unified rules for developing, adopting a significant number of strategic acts, taking into account the specific role of an act and the hierarchy between them.

Keywords: normative legal act, strategic legal act, strategy, doctrine, concept, program

Надруковано:

 Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 10. С. 242–246.

Наталия ХАРЧЕНКО,

кандидат юридических наук,

старший преподаватель кафедры теории и права

Национальной академии внутренних дел

АННОТАЦИЯ

В статье рассмотрены концептуальные аспекты стратегических актов в системе законодательства Украины и в украинской юридической науке. Акцент сделан на определении содержания, целей, задач и иных характерных признаков стратегических актов, места и роли среди иных нормативно-правовых актов, а также на их правовой природе. Констатируется отсутствие унифицированных правил содержания и принятия стратегических актов, несмотря на их важность в урегулировании общественных отношений в разных сферах. Определяется соотношение понятий «стратегия» и «стратегические акты», а также характеризуются специфичные признаки стратегических актов. Предлагается принятие закона, в котором  будут четко определены особенности, виды, правовая природа стратегических актов.

Ключевые слова: нормативно-правовой акт, стратегия, стратегические акты, законодательство, система законодательства

STRATEGIC ACTS OF UKRAINE: CONCEPT AND FEATURES

Natalia KHARCHENKO,

candidate of law sciences,

senior lecturer of

department of theory of state and law

of National аcademy of internal affairs

SUMMARY

The article discusses the conceptual aspects of strategic acts in the system of legislation of Ukraine and in Ukrainian legal science. The emphasis is on determining the content, goals, objectives and other characteristic features of strategic acts, the place and role among other regulatory legal acts, as well as their legal nature. The absence of unified rules for the content and adoption of strategic acts is ascertained, despite their importance in the regulation of public relations in various fields. The correlation of the concepts of “strategy” and “strategic acts” is determined, and specific features of strategic acts are also characterized. The adoption of a law is proposed, which will clearly define the features, types, legal nature of strategic acts.

Keywords: normative legal act, strategy, strategic acts, legislation, system of legislation

REZUMAT

Articolul discută aspectele conceptuale ale actelor strategice din sistemul legislației din Ucraina și din științele juridice ucrainene. Se pune accentul pe determinarea conținutului, obiectivelor, obiectivelor și a altor caracteristici caracteristice ale actelor strategice, locul și rolul dintre alte acte juridice de reglementare, precum și natura lor juridică. Lipsa regulilor unificate pentru conținutul și adoptarea actelor strategice este constatată, în ciuda importanței acestora în reglementarea relațiilor publice în diverse domenii. Corelarea conceptelor de „strategie” și „acte strategice” este determinată, fiind caracterizate și caracteristici specifice ale actelor strategice. Se propune adoptarea unei legi care va defini clar caracteristicile, tipurile, natura juridică a actelor strategice.

Cuvinte cheie: act juridic normativ, strategie, acte strategice, legislație, sistem de legislație

Постановка проблемы. Правовая политика Украины характеризуются перманентными кардинальными трансформациями и неоднозначными направлениями развития в силу отсутствия системных доктринальных теоретико-правовых исследований, направленных на формирование ясных правил создания и принятия концептуальных стратегических правовых документов. В связи с чем, несмотря на наличие конституционной нормы, а также иных важных нормативно-правовых актов, закрепляющих приоритеты, цели, задачи внешнеполитического курса развития страны, изменения политико-правовой конъюнктуры и соответственно политической ситуации в стране, обуславливают динамические и часто кардинально противоположные направления развития отечественной системы законодательства и соответственно системы права в целом.

Именно поэтому в современной юридической науке исследователями акцентируется внимание на научной и практической важности правовой политики как новом многогранном  ведущем направлении правовой деятельности.

«Она позволяет связать воедино доктрину, правотворчество и правоприменительную юридическую практику, обеспечивая тем самым научно обоснованный характер государственной деятельности»[1, с. 5].

Актуальность темы исследования стратегических актов в законодательстве Украины подтверждается отсутствием однозначности понимания их места, особенностей, природы. Однако ежегодно количество таких актов растет. Именно поэтому определение концептуальных аспектов стратегических актов в отечественной правовой системе имеет важное как научное, так и прикладное значение. Ведь именно общетеоретическая наука играет важную роль в вопросах формирования не только понятия, но и раскрытия особенностей того или иного юридического феномена [2, с. 89].

Данная проблематика особенно актуальна для Украины как страны, нацеленной на комплексное реформирование отечественной правовой системы, а именно внедрение инноваций во всех сферах жизнедеятельности общества и государственных институтов.

«В инструментально-прикладном плане правовая политика включает в себя процессы оптимизации права, стратегическое планирование правотворчества и правового развития общества в целом, разработку концептуальных основ правового регулирования в разных сферах, выработку приоритетов правового и социального развития» [1, с. 6].

В данной статье категория «правовая политика» используется в контексте раскрытия особенностей стратегических актов как «инструмента» правовой политики, направленного на реформирование и совершенствование отечественной правовой системы, а также повышения эффективности правового регулирования в условиях информатизации и глобализации правовой системы Украины.

Состояние исследования. Стратегические акты не были предметом комплексного рассмотрения отечественных исследователей, а рассматривались на уровне нескольких статей и тезисов конференции [3-7]. Отдельные аспекты проблематики нашли свое отображение в научных работах таких исследователей: С. Алексеев, М. Байтин, Л. Бутько, С. Малышко, С. Гусарев, А. Иоффе, Е. Евграфова, Д. Керимов, А. Колодий, В. Копейчиков, А. Малько, Н. Матузов, П. Рабинович, Л. Тиунов, Ю. Тихомиров, А. Тихомиров, А. Черданцев, М. Шаргородский, А. Шебанов и другие.

Целью и задачей статьи является общетеоретическое определение содержания и особенностей стратегических актов в научной юридической доктрине и в системе законодательства Украины.

Изложение основного материала. Беря во внимание содержание норм стратегических актов, многие исследователи акцентируют на двойственной «сущности» таких актов, говоря о том, что такие акты имеют не только правовой, но и политический характеры.

Так, И. Пляхимович акцентирует, что «государственные концепции, программы, стратегии, основные направления, иные подобные документы образуют самостоятельный источник права, который может быть назван политико-программным документом»  [8, с. 72].

А. Малько та Я. Гайворонская определяют их как «нетрадиционные средства правового регулирования», которые содержат нормы-указания, необходимые для формирования правовой политики в рамках государства, а также имеют «целевой» и «стратегический» характер [1, с. 6].

Не менее конструктивной есть позиция исследователей по поводу характеристик этих актов: «абстрактность, программность, целеполагающий характер, научная обоснованность, отсутствие выраженного регулятивного характера (определенных правил поведения, ответственности за неисполнение, предписывающего характера и т.д.)» [ 1, с. 6].

М. Мушинский также говорит о том, что нормы стратегии «имеют не «чисто» юридическое, но и политико-правовое содержание и являются средством выражения (формулирования) правовой политики» [1, с. 6].

Невозможно не согласиться с позицией И. Берназюк, которая акцентирует внимание на том, что «…стратегические акты являются документами особенного вида, которые существенно отличаются по содержанию, а иногда и формой от нормативно-правовых» [7, с. 154].

Исследование действующих стратегий в отечественном законодательстве [5, с. 127], позволило нам также выделить некоторые их особенности как правового акта:

- стратегии определяют основные направления и задачи государственной политики в конкретных сферах жизнедеятельности общества, субъектов исполнения, их координацию и контроль;

- стратегии разрабатываются и утверждаются на четко определенный промежуток времени; изменения ситуации влекут изменения в этих документах, а потому они имеют более динамичный и временный характер;

- стратегии взаимосвязаны с иными стратегическими правовыми актами (например, доктриной, концепцией развития того или иного круга общественных отношений); изменения в этих правовых актах обуславливают трансформацию положений стратегий; стратегии также влияют на содержание иных правовых актов, таких как планы или программы, которые принимаются на основании утвержденной стратегии;

- стратегии, как правило, утверждаются указами Президента Украины, распоряжениями Кабинета Министров Украины, постановлениями Кабинета Министров Украины, а также приказами определенных министерств, ведомств (однако в законодательстве Украины существуют действующие стратегии, утвержденные украинским парламентом на уровне закона).

На основании вышеизложенного, была представлена такая трактовка понятия «стратегия» как «…письменный нормативно-правовой акт, в котором содержатся распорядительно-правовые нормы, направленные на определение конкретных мер, средств, направлений, путей разрешения в конкретной сфере общественных отношений» [5, с. 127].

Однако стратегия является одним из звеньев системы стратегических актов. Это подтверждается нормами Закона Украины  «О национальной безопасности Украины», принятого 21 июня 2018 года, согласно которым указами Президента Украины утверждаются Стратегия национальной безопасности Украины, Стратегия военной безопасности Украины, другие стратегии, доктрины, концепции, которые определяют актуальные угрозы национальной безопасности, основные направления и задачи государственной политики в сферах национальной безопасности и обороны, развития сектора безопасности и обороны» [9], а также ст. 25 этого Закона Украины, где указано что «Совет национальной безопасности и обороны Украины, учитывая изменения в сфере безопасности, утверждает также иные проекты стратегий и стратегических документов» [9].

Таким образом, необходимо понимать, что помимо стратегии огромное количество актов также содержат «организационно-распорядительно-правовые» нормы. Среди них: доктрины, концепции, основы государственной политики, программы и т.д.

Например, доктрина определяет «…систему официальных концептуальных идей и взглядов, научно обоснованных принципов, единых организационных требований по упорядочению юридически однородных общественных отношений в различных сферах» [2, с. 93], а потому также является одним из видов стратегических актов. Также как и в стратегии в доктрине отсутствуют «классические» регулятивные нормы.

Более того, так же как и со стратегией в настоящее время отсутствуют унифицированные правила содержания и соотношения доктрин с иными стратегическими актами, что обуславливает наличие среди таких актов существенных различий.

Не менее проблематичным является разграничение между концепцией и доктриной как стратегическими актами, так как главной целью этих актов является формирование государственной политики в определенных сферах и дальнейшей разработки на ее основе проектов стратегий, целевых программ и планов действий.

Соотношение и взаимосвязь этих актов требует более глубокого научного рассмотрения. Не вдаваясь в дискуссию, мы считаем, что такие стратегические акты как доктрина или концепция определяют общие взгляды и принципы, концептуальные идеи разрешения тех или иных правовых проблем, а стратегия, программы содержат нормы, в которых конкретизируются и определяются конкретные шаги и план действий.

Взгляды ученых по поводу соотношения между основными стратегическими актами, а именно стратегией, концепцией и доктриной, являются достаточно плюралистичными. Анализ отечественного законодательства в этой сфере также не позволяет одназначно определить четкие взаимосвязи между ними. Очень часто правовые акты, которые по сути являются стратегиями, называются программами, планами или концепциями и доктринами. И наоборот: правовые акты, которые содержат нормы стратегического характера, названы концепциями, доктринами, планами развития, основами государственной политики и т.д.

Не менее острой есть плюрализм научных подходов относительно природы этих актов, а именно являются ли они правовыми или нет. Сторонники неправовой природы стратегических актов аргументируют свою позицию отсутствием наступления юридических последствий.

Ведь нормы таких актов не влияют на возникновение субъективных прав, юридических обязанностей, юридической ответственности, а также на возникновение, изменение, прекращение правоотношений.

Близкой нашему видению есть позиция тех исследователей, которые определяют стратегические акты как правовые акты, хоть они и не предоставляют субъективных прав, не налагают юридических обязанностей, не определяют мер юридической ответственности, не изменяют правового статуса субъектов и не являются основанием для возникновения, изменения или прекращения правоотношений. Однако указанные акты издаются в соответствии с законодательством, на основании тех норм и принципов правотворчества, которые используются при принятии иных нормативно-правовых актов, а также в пределах компетенции субъектов правотворчества, включая  высшие органы государственной власти. Тем более количество действующих актов такого характера в отечественном и зарубежном законодательстве действительно существенное. Более того мировая тенденция демонстрирует постоянную динамику принятия подобных актов.

Следует отметить, что стратегические акты нетипичные правовые акты, которые не содержат норм-предписаний в традиционном понимании. Характерной чертой таких актов есть наличие норм-принципов, норм-целей и т.д., то есть норм, закрепляющих перспективные цели и задачи правового регулирования в какой-либо области, формулируют спектр проблем в данной области, а также основные направления деятельности и мероприятий, необходимые для разрешения этих проблем. Как правило, такие акты являются базисом принятия других нормативно-правовых актов, которые будут содержать конкретно-регулятивные нормы.

Анализ отечественного законодательства позволяет выделить ряд специфических признаков (характеристик) стратегических актов, отличающие их от иных правовых актов:

- имеют специальное наименование (доктрина, концепция, стратегия, программа, план);

- доминирование норм-идей, норм-целей, норм-задач, норм-принципов и т.д.;

- наличие как правовых норм, так и  доктринальных, концептуальных положений, системы мер и механизм реализации, а также критериев оценки эффективности;

- направлены, как правило, на упорядочение не конкретных отраслей законодательства, а межотраслевых правовых институтов;

- имеют комплексный объект регулирования; их реализация невозможна без межсистемных связей правоотношений в различных сферах общественной жизни (даже если эти акты не содержат соответствующих отраслевых правовых норм)[1, с. 9];

- являются правообразующими, а именно основой для принятия иных конкретизирующих правовых актов;

- имеют неоднозначную форму закрепления, поскольку утверждаются различными органами и различными актами.

Выводы. Под стратегическими актами следует понимать совокупность письменных правовых актов, изданных в порядке правотворчества компетентным органом государственной власти, которые содержат нормы, определяющие концептуальные идеи, взгляды, основы, конкретные меры, средства, направления и механизм развития  конкретной сферы правового регулирования общественных отношений.

Правовая природа, юридическая сила и степень обязательности стратегических актов нормативно не определены. Эти акты имеют неоднозначную юридическую силу, которая зависит от акта, утвердившего соответствующий тот или иной стратегической документ. Беря во внимание важность этих актов в повышении эффективности правового регулирования общественных отношений, а также наличие позитивного опыта использования их в общемировой правовой практике, считаем необходимым систематизацию научных взглядов и юридической практики путем закрепления их места и правовой природы в законодательстве Украины, а именно в специальном законе о нормативно-правовых актах.

Список использованной литературы:

1. Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
2. Харченко Н. П. Доктрина как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 7 (331). С. 89–94.
3. Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
4. Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві  України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
5. Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
6. Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
7. Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
8. Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
9.   Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 06.02.2020).

 Надрукована:

УДК 340 Харченко Н. П. Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.

Рижов ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ

Голова Інституту теророґенезу

Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, професор,

Сенс терористично-мережевої війни полягає у формуванні громадської думки, продукуванні певних соціальних процесів для того, щоб віртуальне співтовариство стало співучасником формування віртуального страху, за відсутності якого терористична діяльність є малоефективною. Таким чином, суспільство залучається до терористичної діяльності, будучи її учасником. Сьогодні суто військові методи у боротьбі з тероризмом є недостатньо ефективними. Про це свідчить затяжна антитерористична операція на сході країни. Вимогою сьогодення є необхідність адекватної відповіді новим викликам тероризму, яка потребує опанування більш тонких технологічних концептів з використанням інноваційних інформаційних та мережевих технологій.

В оцінках технологій сучасного тероризму фахівці дедалі частіше оперують терміном “гібридна” або “компаундна” війна. Дійсно, гібридна війна як військова стратегія, передбачає використання різних дій воєнного, дипломатичного, інформаційного характеру, спрямованих на досягнення стратегічних цілей. Слід відзначити тенденції зміни пріоритетів у виборі стратегій у бік використання невійськових формувань, насамперед задля ускладнення кваліфікації дій агресора з позицій сучасного міжнародного права.

Насправді, мабуть, історія не в змозі навести хоча б один приклад “чистої” військової агресії. Війни завжди передбачають використання партизанської та диверсійної тактики. Подекуди, на підготовку лояльних до агресора груп місцевого населення, екстремістських та терористичних рухів витрачається багато часу й коштів, при цьому зв’язок з ними офіційно заперечується. І це є реальністю, від якої нікуди не подінешся.

Як відомо, полководці Стародавнього Риму при проведенні своїх військових кампаній широко використовували, поряд з регулярними римськими легіонами, допоміжні іррегулярні загони, складені здебільшого з так званих варварів. У боротьбі за утримання територій Рим широко використовував одних варварів проти інших, нацьковуючи їх один на одного. Звідси, до речі, і відомий принцип “розділяй і володарюй”.

Будь-яка агресія передбачає певну систему, що включає в себе не тільки чисто військову, а й військово-політичну, економічну та інформаційну складову. Війна припускає також заходи налагодження контакту з населенням захоплених територій та залучення його в ті чи інші допоміжні формування для того, щоб, як мінімум, ці самі території втримати. Кумулятивний ефект від впливу гібридних загроз забезпечується реалізацією комплексу цих заходів.

На нашу думку, враховуючи досвід організації та проведення АТО, стратегія протидії новим викликам і загрозам має будуватися на принципах поєднання на рівні системних елементів різних за принципами й змістовним наповненням складових антитерористичних заходів. Зокрема, вбачається наявність таких складових:

• військова;
• оперативна або спеціальна;
• соціально-інформаційна або пропагандистська.

Цілком логічно, що потенційними учасниками військової дії мають бути представники військових формувань, оперативної – представники спеціальних підрозділів суб’єктів боротьби з тероризмом, соціально-інформаційної – їхні підрозділи, до компетенції яких віднесено формування та реалізація відповідної інформаційної політики.

Одним з перспективних напрямів формування стратегій протидії гібридним викликам може бути розглянута технологія поєднання вищеописаних складових межах єдиного структурного підрозділу (органу). Йдеться про своєрідний композитний стиль (складний, змішаний, що відрізняється поєднанням елементів інших стилів) формування симетричної відповіді.

Отже, композитна стратегія – своєрідна суміш системних елементів – спеціальних антитерористичних сил, різних за сутністю, принципами формування впливу на терористичну діяльність, технологіями, але за умови їх поєднання в межах єдиного оперативного підпорядкування для досягнення синергетичного ефекту.

Принциповим є використання технологій позиціонування стратегій боротьби з тероризмом, тобто об’єктивно усвідомлений, систематично повторюваний процес сприйняття соціальним середовищем стратегій боротьби з тероризмом (як способу соціального управління в суспільстві), визнаних переважною більшістю населення. У позиціонуванні основний акцент робиться на значенні стратегій, що превалюють над процесами, за допомогою яких вони формуються. При цьому успіх цих стратегій, відповідно і успіх боротьби з тероризмом загалом, визначається не ефективністю планування й організації антитерористичних кампаній, а сприйняттям цих стратегій населенням, у т.ч. потерпілими від тероризму. На наш погляд, позиціонування стратегій боротьби з тероризмом – вельми вагома частина композитної стратегії протидії тероризму.

Факт того, що в Україні проводиться масштабна антитерористична кампанія, змушує переосмислити загальні підходи до проблеми тероризму і боротьби з ним, визнаючи, що зведення проблеми антитерористичної безпеки тільки до певного виду діяльності є занадто спрощеним варіантом вирішення такої проблеми, а стратегії боротьби з терористичною діяльністю за фактом реалізації втратили свою дієздатність. Треба констатувати, що недостатньо уваги приділялося питанням формування системи антитерористичної безпеки, а це, крім організаційно-технологічних заходів – дій щодо захисту або забезпечення певного рівня безпеки об’єктів, ще й забезпечення почуття захищеності (психологічної безпеки особистості), коли людина свідомо, зберігаючи відповідальність, впливає на обставини життя, щоб забезпечити умови для своєї душевної рівноваги та гармонійного розвитку.

При реалізації композитних стратегій протидії тероризму має бути врахований ступінь антитерористичної захищеності – здатності суспільства протистояти загрозі тероризму, якісна характеристика і смисловий потенціал поняття компонентів антитерористичної безпеки різних рівнів, зокрема:

концептуального: суть, атрибути, зв’язки:

-             антитерористична політика;

-             антитерористичне право;

-             антитерористичні компетенції;

логічного: об’єкти і процеси, зв’язки між елементами об’єкта терористичних посягань (ОТП):

-             соціально-інформаційна сфера ОТП;

-             соціально-психологічна сфера ОТП;

-             соціально-політична сфера ОТП;

-             соціально-економічна сфера ОТП;

-             акмеологічно-компетентнісна сфера;

фізичного: способи, технології, користувачі:

-             загрози терористичного характеру;

-             антитерористична захищеність:

• типові завдання захисту;

• функціональні вимоги до засобів захисту;

• вимоги адекватності засобів захисту;

• стандартні рівні адекватності засобів захисту;

• профіль захисту.

Можна констатувати, що Україна сьогодні має реальний шанс формування й реалізації інноваційних стратегій боротьби з тероризмом та супутніми йому викликами. Мова йде не тільки про формування стратегій протидії незаконним збройним формуванням, диверсійно-розвідувальним та терористичним групам і організаціям, а й урахування їх соціального резонансу, вірніше проведення свідомої, цілеспрямованої та контрольованої діяльності, у результаті якої з’являються добре продумані, детально розроблені ще до початку формальної реалізації стратегії, які враховують, прогнозують та при необхідності формують за допомогою спеціальних інформаційних операцій не тільки реакцію населення, а й думку громадськості, геополітичних гравців, блогосферу та інші елементи інформаційного середовища. На нашу думку, враховуючи досвід організації та проведення АТО, композитна стратегія протидії новим викликам і загрозам має будуватися на принципах поєднання на рівні системних елементів різних за принципами й змістовним наповненням складових антитерористичних заходів, при цьому, антитерористична безпека постає як стратегічна мета.

Використана література

1. Рижов І.М. Базові концепти антитерористичної безпеки : монографія / І. М. Рижов ; Нац. акад. Служби безпеки України. – Київ : Нац. акад. СБУ, 2016. – 327 с.
2. Рижов І.М. Про перспективи вдосконалення стратегій протидії тероризму // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – Сер. “Юриспруденція”. – 2014. – № 9. – (Одеса). – Режим доступу : //www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc 9/55.pdf
3. Рижов І.М. Стратегії боротьби з тероризмом в умовах урегулювання кризових ситуацій соціального характеру // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 5. – С. 150-155.
4. Савин Л.В. Сетецентричная и сетевая война. Введение в концепцию. – М. : Евразийское движение, 2011. – 130 с.
5. Levi M. The Prevention Control of Organised Crime in Europe : The Emerging Global Paradigm? // International Key issues in Crime Prevention and Criminal Justice : papers in celebration of 25 years of HEUNI. – Helsinki, 2006. – Р. 92-108.

СТРАТЕГІЯ

розвитку системи протидії торгівлі людьми

до 2020 року

Загальна частина

Однією з істотних проблем, що нині постали перед Україною та світовою спільнотою, є торгівля людьми. Жертвами цього злочину стають і жінки, і чоловіки, і діти, які потерпають від його різноманітних форм, серед яких примусова праця, сексуальна експлуатація, примусове жебрацтво, вилучення анатомічних органів.

Проблема торгівлі людьми ? багатогранна, тому потребує комплексного підходу до її розв’язання, узгоджених дій законодавців, політиків і державних службовців, взаємодії з міжнародними організаціями, координованої співпраці неурядових організацій, спільних заходів правоохоронних органів і громадськості. Взаємодія у розв’язанні цієї проблеми має будуватися на засадах, які стали б підґрунтям для подальшого визначення механізмів, конкретних процедур і гарантій протидії торгівлі людьми.

Нині  Україна є країною походження, транзиту, однак поступово стає країною призначення для чоловіків, жінок та дітей, які є жертвами примусової праці та проституції.

Підписання і ратифікація Україною Протоколу „Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї”, що доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, а також приєднання до інших міжнародних зобов’язань у цій сфері, засвідчили визнання Україною необхідності вжиття заходів щодо подолання явища торгівлі людьми через провадження державної політики у цій сфері на якісно новому рівні.

Оскільки тенденції у сфері торгівлі людьми постійно змінюються, їх вивчення та відповідний міжнародний досвід мають стати невід’ємною частиною Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми.

Мета та основні напрями реалізації Стратегії

Метою цієї Стратегії є визначення заходів законодавчого, організаційного та інстутиційного характеру, спрямованих на забезпечення стабільного та ефективного функціонування національної системи протидії торгівлі людьми в Україні.

Досягненню даної мети слугуватиме вирішення наступних завдань:

забезпечити утвердження Україною статусу країни, що ефективно протидіє  торгівлі людьми через:

–         забезпечення реалізації положень Закону України „Про протидію торгівлі людьми”;

–         здійснення заходів, спрямованих на виявлення та припинення протиправної діяльності організованих злочинних груп, що діють у сфері торгівлі людьми;

–         поглиблення партнерських відносин із медичними закладами державної та недержавної форм власності у сфері протидії незаконній трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини;

–         удосконалення та розширення єдиного інформаційного простору електронної взаємодії державних органів — учасників національної системи протидії торгівлі людьми;

–         запровадження уніфікованого підходу, що полягає у проведенні оцінки ризиків  усіма  суб’єктами національної системи протидії торгівлі людьми в Україні;

удосконалення діяльності  правоохоронних  та  інших державних та недержавних суб’єктів протидії торгівлі людьми через:

–         підвищення ефективності розслідування правоохоронними органами кримінальних справ за статтями 149 та 143 Кримінального кодексу  України, а  також проведення оперативно-розшукових  заходів,  зокрема  в  частині  виявлення та припинення діяльності організованих груп або злочинних
організацій, що діють у цій сфері;

–         удосконалення механізму взаємодії правоохоронних органів та
недержавних суб’єктів системи протидії торгівлі людьми, зокрема під час
розслідування кримінальних справ;

–         розроблення та впровадження ефективних механізмів розшуку
коштів та іншого майна, одержаних від торгівлі людьми та незаконної трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, з метою їх
подальшого арешту та конфіскації в установленому порядку;

–         забезпечення подання недержавними суб’єктами протидії торгівлі людьми до Міністерства внутрішніх справ України виявленої під час виконання своїх функцій інформації про діяльність, стосовно якої існує підозра, що вони пов’язані з торгівлею людьми або незаконною трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людини;

удосконалення механізму взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми через:

–              проведення аналізу ефективності заходів взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми в державі;

–              впровадження нових форм взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–              організацію проведення навчання представників спеціально
визначених суб’єктів;

–              підготовку методичних рекомендацій для недержавних суб’єктів протидії торгівлі людьми з метою ідентифікації  учасників  торгівлі людьми;

підвищення кваліфікації спеціалістів суб’єктів протидії торгівлі людьми шляхом:

–         забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів  державних суб’єктів протидії торгівлі людьми, зокрема осіб, які беруть участь у виявленні, розкритті та розслідуванні фактів торгівлі людьми;

–         запровадження механізму навчання за новітніми навчальними програми для працівників суб’єктів протидії торгівлі людьми з питань застосування вимог Закону України „Про протидію торгівлі людьми”;

–         підвищення кваліфікації працівників новоутворених суб’єктів протидії торгівлі людьми;

організація ефективного міжнародного співробітництва через:

–         продовження роботи з підготовки та укладення міжнародних договорів (меморандумів) про співробітництво з питань протидії торгівлі людьми;

–         забезпечення ефективної взаємодії та інформаційного обміну з компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями, діяльність яких спрямована на протидію торгівлі людьми;

забезпечення інформування громадськості про вжиті заходи щодо протидії торгівлі людьми шляхом:

–         розроблення ефективного механізму доступу фізичних та юридичних осіб, а також засобів масової інформації до публічної інформації про результати діяльності державних суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–         забезпечення прозорості діяльності державних суб’єктів протидії торгівлі людьми.

Очікувані результати

Реалізація цієї Стратегії дасть змогу забезпечити:

–          системну реалізацію державної політики у сфері протидії торгівлі людьми;

–          гармонізацію національної системи протидії торгівлі людьми з міжнародними правовими стандартами;

–          дієву взаємодію та постійний інформаційний обмін між державними та недержавними суб’єктами протидії торгівлі людьми, а також компетентними органами іноземних держав і міжнародними організаціями в зазначеній сфері;

–          дотримання та неухильне виконання вимог положень законодавства щодо діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми;

–          підвищення кваліфікації спеціалістів державних суб’єктів із окремих питань протидії торгівлі людьми на національному рівні;

–          стимулювання притоку іноземних інвестицій у сферу протидії торгівлі людьми.

Ухвалення Стратегії слугуватиме сильним конструктивним і стабільним елементом на шляху формування системи протидії торгівлі людьми, відкриє новий шлях до державотворення нашої соборної держави, і в цілому до правовладдя як найвищої мети функціонування соціокультурних систем.

Вчера 27 марта произошло довольно интересное событие:
1. КМУ намерен уволить 80 тысяч сотрудников милиции – в ВРУ был подан проект Закону Украины “О предотвращении финансовой катастрофы и создании предпосылок для экономического роста в Украине”, зарегистрированном в ВРУ № 4576 от 27 марта 2014 года.
2. В районе 21 часа произошел штурм ВРУ представителями ПС.
Анализ происходящих событий, а также история приходов во власть некоторых политиков имеет такую картину:
1. Первый приход был ознаменован скандалом с “Коброй” после чего, подразделение специального назначения было ликвидировано. Впоследствии, после ухода данного лица, его работа была возобновлена.
Целесообразно отметить, что создание любого подразделения происходит не по простому велению Министра МВД, а вследствие долгой и кропотливой работы рабочей группы, которая изучает зарубежный опыт, целесообразность этого подразделения, функциональное назначения, невозможность дублирования функций и т.д. На этот процесс государством также выделяются немалые деньги. И вот простым росчерком пера, ликвидируется целое подразделение милиции. Какие для этого был правовые основания? Кто вернет потраченные на его создание деньги в бюджет? Кто просчитал риски от ликвидации данного подразделения, прежде всего для того же бюджета, уровня безопасности страны? Куда ушла вся материально-техническая составляющая, как был использован громадный опыт офицеров “Кобры”?

2. С приходом того же лица был ликвидирован Беркут. По данному факту у меня был отдельный пост от 4 марта.

3. И вот 27 марта 2014 года вносится предложение о сокращении правоохранительных органов:

Предлагается сократить общую численность МВД на 79400 лиц (с 324400 лиц до 245000 лиц), Службы безопасности на 3350 лиц (с 33500 лиц до 30150 лиц), Управления госохраны – на 299 лиц (с 2993 лиц до 2694 лиц) и прокуратуры – на 2263 лица (с 22630 до 20367)”, – говорится в пояснительной записке к законопроекту. 
http://zn.ua/UKRAINE/kabmin-nameren-uvolit-80-tysyach-milicionerov-142086_.html

Таким образом в процентном соотношении происходит такое сокращение:
МВД – 24, 47 %
СБУ – 10%
Прокуратура – 10%
УДО – 10%

Если сокращение УДО Украины объяснимо: с продажей объектов госсобственности, государственных дач, а также изменения условий пожизненного содержания многих государственных чиновников, проданное имущество перейдет в частные руки,количество о объектов госохраны изменится – такое сокращение, по крайней мере, логично и хоть как-то объяснимо. Хотя сегодняшние критерии формирования данной

структуры, работы по выявлению угроз и т.д. заслуживают отдельного внимания и научной разработки. Скажу лишь одно: В Украине государственная охрана осуществляется без применения теории безопасности, а вся подготовка сотрудников в профильном Институте сводится к доминирования практического освоения тех или иных навыков. Это безусловно важно, но как показали последние события, можно метко стрелять, перебивать головой кирпичи и демонстрировать иную показуху, но без соответствующего информационно-аналитического прогнозного и иного обеспечения деятельности Президента Украины наша страна и дальше буде заниматься охраной, так и не выйдя на уровень “безопасности”. Далее развивать этот тезис не буду в данном посте.

Но вот что касается МВД, СБУ Прокуратуры, то тут возникает множество вопросов:

• источники формирования данного предложения
• обоснованность принятия данного решения
• математически просчитанная целесообразность от реализации этого решения не в понятиях экономии бюджета, а в категориях уровня роста преступности, диверсий, возможных терактов, сепаратизма …

Где просчитанная и научно обоснованная позиция по принятию такого важного решения? Если высшие должностные лица руководствуются лишь экономией бюджетных средств, то такой подход является критичным и прямым предательством национальных интересов. Время и история еще  поставят этим событиям свою оценку.

Сегодня прослеживается четкое и планомерное уничтожение силовой составляющей внутренней безопасности.
Под предлогом “не поддаваться на провокации”, “необходимости правильно выглядеть в глазах мирового сообщества”, “защиты запутавшихся в российской пропаганде граждан” происходит предательство национальных интересов, происходит уничтожение нашей страны, попрание основ Конституционного строя и полное разрушение национальной гоcударственности.

1) Дискредитация Беркута с последующей его ликвидацией.

Фабула: раз Беркут нарушал Закон – значит весь (около 4 000 сотрудников) он должен быть разогнан.
В уголовном праве нет коллективной ответственности – она персонифицированная. Потому нужно было четко
установить виновных лиц, доказать их виновность в суде и привлечь к ответственности. По такой же логике можно и нужно было разогнать украинский парламент: раз депутаты принимали законы, которые, уничтожают украинскую государственность, украинскую нацию, историческую память, не способствуют реализации национальных интересов – значит и ВЕСЬ парламент нужно было распустить.
2) Дискредитация Альфы.
В интернете появляются кадры, на которых сняты люди в военной форме, которые якобы являются сотрудниками Альфы и которые якобы принимали участие в определённых событиях.
Фабула: Альфа принимала участие в расстреле людей на Майдане, необходима люстрация.
3) Дискредитация Сокола.
Фабула: при задержании Сашка Билого сотрудники Сокола превысили служебные полномочия и уничтожили данного гражданина Украины.
4) Дискредитация ВВ.
Фабула: снайперы Омеги принимали участие в расстреле.

Какой итог:  1) отсутствие сил специального назначения;

Вот реальный результат “борьбы с пособниками режима”. Потому исторически будет дана надлежащая оценка действиям всех должностных лиц, причастных к уничтожению сил национальной безопасности и доведению до сдачи национальных интересов, умышленному предательству и коллаборационизму – фактически к уничтожению страны. 2) полный разгул организованной преступности, там где нет сепаратизма;
3) расцвет сепаратизма, бандитизма и иных проявлений организованной вооруженной преступности.
4) угроза потери государственности
5) полная и реальная угроза всем составляющим сфер национальной безопасности.

В условиях активизации алгоритмов дестабилизации, угроз информационному пространству, значительному росту преступности, прежде всего в организованных формах, активизации деятельности диверсионных групп и т.д. – данное решение выглядит популистским, и таким, которое не отвечает национальным интересам.

Напомню, что национальный интерес определяется не каким-либо одним лицом, единолично.
Как говорил Софокл: НЕ ГОСУДАРСТВО – ГДЕ ВЛАДЫКО ОДИН.

Это, прежде всего объективная категория – жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности Украинского народа, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет и его прогрессивное развитие.

Відповідно до Ст. 6. Пріоритети національних інтересів Закону України “Про основи національної безпеки України”
Пріоритетами національних інтересів України є:

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;
• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;
• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;
• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;
• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;
• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;
• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;
• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;
• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;
• інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Таким образом интеграция в европейское пространство является значимой лишь в том случае, если будут реализованы иные, выше стоящие интересы. Сегодняшнее правительство самовольно поменяло приоритеты, сделав ставку на внешние силы поддержки (которые до президентских выборов вряд ли окажут реальную финансовую, военную и иную действенную, а не демагогическую помощь), не утруждая себя работай по созданию условий для внутренней интеграции и консолидации людей, восприятия всеми представителями многонациональной украинской нации в Украине новой власти, и прежде всего ее легитимации в сознании людей. Вместо этого, на фоне нарушения территориальной целостности, реальной угрозы государственному суверенитету происходят дезинтеграционные события в обществе, наращивается потенциал для нестабильности прежде всего во всех регионах, включая и Западную Украину, которую, почему-то, просто игнорируют в своих позициях о сепаратизме многие аналитики. И которая не очень-то стремится помочь Киеву в налаживании диалога с Востоком.

На фоне этих событий, нынешний и.о. премьера  акцентированно смещает свою риторику в экономическую плоскость, не давая обществу понимания того, что конкретно делается сегодняшней властью для интеграции общества. Мышление данного человека понимаемо: экономист по сути и по стилю мышлению никогда не может стать политиком, ибо политика не есть экономика, и в сильных странах именно политика определяет экономику. Этот бич, при условии дальнейшего превалирования экономических подходов и прихода во власть иных экономистов на высшие должности это может привести страну в кабальную зависимость от западного капитала и экономическое рабство.

Ликвидация и уменьшение правоохранительных органов, не включение в органы власти представителей юго-восточных областей лишают вне политического дискурса огромную часть украинской нации.

Потому не русские нас разделяют: а те, кто сегодня у власти,

они принимают самое прямое участие в том, чтобы различия превратить в разность и чуждость.

В условиях реальной угрозы национальной безопасности, неспособности и неэффективности международной (НАТО, ОБСЕ) и коллективной систем безопасности (Договор о коллективной системе безопасности – ОДКБ)

сокращение правоохранительных органов (для справедливости ради нужно добавить еще почти 4 000 сотрудников Беркута, которых ликвидировал с чьей-то подачи Аваков; а также уволившихся сотрудников Альфы и других подразделений; угроза срыва набора в ведомственные ВНЗ военной организации) – является существенным ослаблением внутренней безопасности и существенно снижает возможность эффективного противостояния реальной военной агрессии невозможно.
Именно это и выгодно внешнему агрессору: слабость внутри государства, отсутствие эффективных и действенных правоохранительных органов, отсутствие уверенности граждан в способности милиции защитить их права и свободы, а отсюда и формируемое недоверие к власти – живительные причины для повторного силового сценария изменения власти внутри страны, который на руку России. Причем это изменение может быть совершено руками самих же “обиженных правоохранителей”.

С учетом почти 30 процентного некомплекта состава милиции, оперативная обстановка на местах приближается к порогу безвозвратно неконтролируемой органами государственной власти.

Чем слабее страна внутри, тем быстрее Россия осуществит под разными предлогами свое вторжение в материковую часть нашей страны.

Что делать:
Отбросить амбиции, объединиться по принципу: прощение через покаяние, не дать повода врагам нации (любой нации и политической принадлежности) для агрессии – вот первейшие задачи нашей страны. Потому маскируемая под необходимость экономических реформ ликвидация силовой составляющей – фобия силы, которая может лишить навсегда власти тех, кто к ней пришел в феврале 2014 года.
Грушевский уже совершил такую трагическую ошибку, разогнав отряды Сечевых Стрельцов. Итог известен: ликвидация украинского государства.

Могущество и престиж страны зависят, в первую очередь, от таланта и способности ее народа

(Маргарет Тетчер)

С верой в единение таланта и способностей к великому прощение сынов и дочерей украинской нации!

Теги: Россия, Софокл, Тетчер, Украина, агрессия, безопасность, власть, внутренняя безопасность, недоверие к власти,покаяние, прощение, сила, силовая составляющая, силы безопасности, стратегия, тактика, угроза, утопия, фобия