Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Наративний аналіз деструктивних геополітичних концепцій. Політикус. 2022. № 4.

Режим доступу: http://politicus.od.ua/index.php/2022-ukr?id=58 ; http://politicus.od.ua/4_2022/7.pdf

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком тривалого протистояння державної української нації імперським амбіціям різних очільників політичної системи північної країни у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання щодо чіткого теоретичного механізму ідентифікації антиукраїнських геополітичних доктрин і виявлення деструктивних геополітичних концепцій різного штибу, заснованих на фундаменталізмі, богобраності, месіанстві.

На підставі авторської концепції геостратегії застосовано наративний аналіз для дослідження сучасних прикладних політичних проблем в міждержавній комунікації, на прикладі війни путінського режиму проти Української держави.

Методологія дослідження складається з: наративного аналізу, ретроспективного аналізу, а також дедуктивного підходу та методів моделювання, які в цілому відповідають базовій моделі теорії геостратегії.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що на конкретних прикладах за допомогою описової моделі сформовано компоненти моделі опису путінського режиму щодо власних громадян та відповідні ним зразки моделей оповідей путінського режиму щодо своїх співгромадян, які можуть відхилятися, залежно від таргетованих аудиторій.

Висновується, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Таким чином, сформовано комплекс теоретичних підвалин для наукового розроблення геостратегії сучасної Української держави поза контекстом популізму і та примітивних кліше, що тиражуються в комунікаційному просторі.

Окрема увага приділена фактам наукового блюзнірства і малоросійства в наукових публікаціях, які негативно впливають на формування конструктивного геостратегічного дискурсу і творення геостратегії.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, стратегічна культура, еліта нації, пасіонарність титульного етносу, малокультурна більшість, деструктивні геополітичні концепції, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, ідеологія деструктивізму

Загальна постановка проблеми

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури. Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових методологічних компонентів якої виступає наративний аналіз.

Наративний аналіз, з-поміж багатьох завдань, в контексті геостратегії уможливлює ідентифікацію антиукраїнських доктрин, а деструктивних геополітичних концепцій.

Відтак у даній статті мною обґрунтовано засадничу користь необхідності застосування наративного аналізу як ефективного методологічного інструментарію ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій та доктрин.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, С. Петлюра, Я. Стецько, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, дослідження з наратології, які представлені в публікаціях: Р. Барта, Д. Дубова, О. Мандзюка, М. Ожевана, П. Рикера, Т. Сивак, В. Тюпи, В. Шміда, А. Яковця та ін.

Однак застосування наративного аналізу для формування системи ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій (антиукраїнських геополітичних доктрин) поки не стало предметом окремих досліджень політичних дослідників та практичних політологів.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено використанню наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій. Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо необхідності застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української держави.

При аналізові сучасної неонацистської доктрини під назвою „денацифікація України” доцільно звернутись до наративного аналізу, який становить методологічну складову геостратегічного дискурсу, про який мною підготовлено окрему наукову статтю^[1].

Окремим елементом дослідження в рамках геостратегічного дискурсу як елемента теорії геостратегії мають стати відповідне вивчення: міфології / сказань; легенд / саг; билин / байок / притч; казок /переказів / оповідей; поем; романів; новел; драм; народних пісень; опер, а головне: лібрето розвиток і метаморфози якого нерозривно пов’язані із історією опери в усіх її жанрових і національних різновидах.

Важливим є також чітко зважати на факт адаптивності методології теорії геостратегії в контексті формування теоретичних підвалин для практичного досягнення стратегічного балансу соціальних систем. У цьому ракурсі раціонально чітко говорити і про такі специфічні методи, які доцільні для використання і послуговування:

1)    структуралізм;

2)    постструктуралізм;

3)    деконструктивізм;

4)    наратологія.

В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв:

• підготовчого;
• вирішального;
• звеличувального.

Така схема стала канонічною і отримала назву наративної схеми. Вона уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах. Згодом ці випробування стали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції [, с. 489]^[2].

Зокрема, в моїх статтях за допомогою ретроспективного аналізу мною досліджується зміст та еволюція концепта „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Визначено бінарну інтерпретацію ключового концепта. Наведені чисельні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи інших казкових героїв в російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретацію концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти України через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в підросійській Україні[3].

Відтак, звернення до наративного аналізу не є примхою і даниною моді, а становить пряму методологічну потребу у розумінні засад творення стратегії в сучасних умовах.

Слід зважати на той факт, що одним із ключових моментів наративного аналізу виступає, на думку Р. Барта, його приреченість до дедуктивних методів: спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї [, с. 489]^[4].

Здійснений аналіз російськомовних наукових джерел, з урахуванням викладеного, в межах наративної схеми і відповідного авторського аналізу, уможливив виділити наступні компоненти описової моделі, в рамках якої формується образ території біля Росії (гіпотетична модель неворожого середовища в рамках геополітичного простору, в який входить територія сучасної України):

• Україна — є плацдармом Росії проти колективного заходу;
• денацифікована;
• створені воєнно-цивільні адміністрації з антинаціоналістичною, водночас проросійською позицією;
• державний устрій – невідомий, можливо дане утворення може існувати у формі держави — підросійської України;
• моделювання образу зовнішньої загрози з боку „західних країн”, шляхом розчленування і дестабілізації ЄС, знищення єдності та спільного бачення реалізації загальних цінностей;
• передбачувана і повністю контрольована;
• антинаціональне щодо власного населення і водночас проросійське керівництво інституційною системою;
• демілітаризована держава;
• нейтральний статус;
• територія вільна від нацизму.

Після формулювання кожного компонента, наступним етапом виступає розроблення оповіді по кожному з цих пунктів, причому чим страшніші, тим кращі.

Нижче в таблиці, на підставі опрацювання значної кількості наукових джерел, в тому числі російськомовних, в яких чітко викладаються концепції демілітаризації, денацифікації, нейтрального статусу тощо, мною складено модель оповідей, якими послуговуються на території , що контролюється путінським режимом, для маніпуляції суспільною свідомістю і пояснення власному народу (різним прошаркам — різні наративи: ватніки / симпатики, ліберали, ті, що не визначилися) правильності та необхідності проведення війни (для контрольованого населення вони називають це спеціальною воєнною операцією) проти Української Держави та її нації в цілому.

Ідеологічний антагонізм цінностей західного суспільства із проголошеними цілями російського фундаменталізму відбивається в наукових публікаціях українських авторів. Зокрема у колективній монографії НІСД відзначається, що Росія просуває наратив цивілізаційного протистояння Заходу та слов’ян [, с. 207][7].

Причому руські дослідники і самі починають впроваджувати думки щодо необхідності повороту до Сходу, тобто фактично розвороту від Заходу. Зокрема, колишній радник президента Путіна, А. Іларіонов, констатує, що з боку Путіна та Лукашенка нинішня війна є ідеологічною війною проти Заходу, для них – це антизахідна війна[8].

Так Огнєва В. (зауважу: доктор політичних наук) відмічає, що у глобальному масштабі стратегічним інтересом Росії виступає східний напрям зовнішньої політики. Сьогодні Росія не зосереджується, вона самовизначається і самостверджується у власному геополітичному просторі^[9] [, с. 59].

Дуже цікава думка, яка суперечить іншій тезі цієї ж дослідниці: „Абсолютно очевидно, що тут, в Україні, вирішується доля майбутнього світового порядку” [, с. 53]^[10].

Тож не зрозуміло, власно: якщо для Росії схід виступає стратегічним напрямом, то яка мета воювати із Українською державою, яка перебуває на західних кордонах Росії? За таких умов, якщо доля світу вирішується в Україні, а Росія вважає за доцільне поставити в пріоритет східний напрям, то участі в процесі вирішення долі світу Росія брати апріорі не хоче.

Відтак, формально-логічний і догматичний аналіз уможливлюють дійти висновків про логічні суперечності у думках російського доктора наук, неточності, тривіальні помилки, а відсутність наукового аналізу напевно замінено на міфологеми та ідеологічні штампи та кліше, які наперед не мають нічого спільного із політичною наукою, а тим більше із геостратегією.

Отже, замість того, щоб сідати за стіл перемовин, навіть на науковому рівні, впливові дослідники замість наукового, об’єктивного та всебічного аналізу ситуації, лише продовжують на науковому рівні обґрунтовувати політичний курс вищого керівництва власної держави, навіть наводячи цитати президента у першому абзаці наукової статті (тиражуючи практику цитування „політичних лідерів”, яка була імперативною за часів існування радянської імперії).

Дуже примітним є той факт, що, говорячи про війну, вживається термін „українська криза”, а головне — розглядаються національні інтереси Росії, ЄС та США. Жодного слова про національні інтереси України в статті немає. А трикутник лідерів Огнєва В. визначає як „Росія-США-Китай”, ставлячи Росію на перше місце [, с. 53]^[11]. Тож денотат „український” прив’язується лише до термінів із негативною конотацією, таким чином формуючи і реципієнтів інформації наперед негативне ставлення, яке закладається на підсвідомому рівні.

Причому дана авторкиня дуже простодушно звертається до концепта „геополітичний дискурс”, маскуючи в ньому думку про те, що наразі відбувається боротьба за політичний вплив на великих географічних просторах, оскільки геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх просторів для ефективної реалізації зовнішньої політики [с. 53]^[12].

По-перше, дослідниця аксіоматично стверджує про існування боротьби. З одного боку, це логічно, адже теорія геополітики, на що я постійно акцентую у своїх наукових публікаціях[13], — це завуальована теорія боротьби і насильства, в тому числі несилового. З іншого, авторкиня навіть не намагається відійти від імперативних постановочних тверджень щодо боротьби за географічні простори, історія яких сягає коріннями до батьків-засновників цієї геополітики, зміст вчень яких виявився дуже до сподоби всім тим, хто не може жити в збалансованому і мирному світі. Насправді  сучасний дискурс вже давно зміщено в бік політичного впливу без контексту боротьби. Саме тому на європейському континенті після війни в Югославії впродовж майже 30 років не було війни.

По-друге, дуже сумнівною є інтерпретація геополітичного дискурсу в якості територіальних імперативів. Так, зокрема в цікавій, до речі також російській дисертації, відзначається, що базові основи геополітичного дискурсу полягають в усвідомленні локального простору як частини світового, і світового простору як системи локальних, що потребує узгодження національних інтересів з інтересами міжнародної спільноти, поваги гідності людини із її політичними та економічними інтересами, етнонаціональними цивілізаційними та іншими правами та інтересами, для чого є необхідним конструктивний діалог зі ЗМІ з метою досягнення взаємопорозуміння між державами і народами^[14]. Тобто Огнєва В. свідомо підмінює поняття і власні неаргументовані думки видає за аксіоматичні позиції.

По-третє, збереження ближніх просторів не є завданням ані геополітики, ані геополітичного дискурсу. Це є завданням концепції руського світу. В жодній із розвинених держав не існує навіть теоретичних концепцій і практичних стратегій щодо охорони ближніх просторів — фактично просторів інших суверенних держав. Отже відбувається відверта фальсифікація і міфологізація. Адже власну позицію концепції розвитку власної держави, авторкиня пропонує екстраполювати на загальні засади як геополітики, так і штучно вплести в геополітичний дискурс, приписуючи не властиві йому компоненти.

Таким чином, можна дійти виразистих висновків про існування  чіткої політики щодо висвітлення і визначених наративів у наукових дослідженнях фахівців в рамках російської науки. Тож говорити про формування інтелектуальної еліти за таких умов як авангарду зміни політичної сутності російської держави підстав наразі немає.

Навіть вбивство доньки одного із ідеологів руського світу О. Дугіна 20 серпня 2022 року під Москвою не стане поштовхом до рефлексії інтелектуальної еліти свого місця, а головне — усвідомлення своєї незахищеності і вразливості як з боку путінської влади, так і націоналістичних елементів зсередини території, що контролюється путінським режимом. На цьому тлі націоналістичні гасла зсередини будуть лише посилюватися, водночас це не стане чинником зміни влади і увиразнення формування нового вектору руху окремих суб’єктів політичної системи.

Адже, якщо:

1) не існує еліти (група найбільш видатних осіб, котрі за своїм характером, енергією, знаннями, освітою, рівнем культури, творчими здібностями і здатністю генерувати смисли розвитку соціальної системи в цілому, що впливають на її еволюції, володіють ресурсним потенціалом для їх реалізації), як провідної верстви і касти ідейних борців за свободу і розвиток держави;

2) пасіонарність титульного етносу зводиться до рамок некрофілії та деструктивізму і фактично імплементовано в розробленій і науково аргументованій авторській „концепції де-”[15];

3) то безпосередньо населення території (за академіком Ю. Пивоваровим: малоосвічена і малокультурна більшість [, с. 8[16]]), що контролюється путінським режимом, також апріорі інтелектуально та енергетично, морально, культурно і ментально не здатне на революції та зміну політичної системи та режиму правління в найближчій перспективі.

Як відзначає Ю. М. Бохенський, добробут, прогрес і почасти саме існування суспільства залежать від того, чи вдасться створити у цьому суспільстві повноцінну еліту, адже суспільство, позбавлене еліти, приречене на застій або швидку загибель[17].

Ось чому не слід тиражувати хибні та популістські заклики та покладати марні сподівання на „прозріння” руського населення. Цього не буде.

Путінський режим дуже влучно зробив ставку на безпосередню природу простолюдинів: себелюбство, фундаментальна зневага до високої культури, онтологічна байдужість до усього, що не стосується конкретно кожної людини, закарбований наратив „від нас все одно нічого не залежить”.

Як наслідок, населення території, що контролюється путінським режимом, — малоосвічена і малокультурна більшість, — цілком і повністю підтримуватиме цей курс доти, доки бурхливі зміни не торкнуться кожного з них. Тому зміна лідера не змінить їхнього ставлення до України, європейський цінностей, ідей гуманізму та інших провідних ідей сучасного коеволюційного суспільства (яке узвичаєно в російській науці таврують або західне або англосаксонське суспільство). Ці зміни можливі лише тоді, коли вітер змін буде дмухати безпосередньо у вікно кожного жителя, що населяє територію, контрольовану путінським режимом.

Це є науковим висновком і науково обґрунтованим результатом проведеного мною дослідження і не має нічого спільного із популізмом або русофобією.

Також це є важливим з огляду на формування різноманітних сценаріїв подальшого розвитку війни в Україні, особливо стосовно спроб різних „експертів” (як вони самі себе почасти називають особливо у соціальних мережах) дати свої (нічим не обґрунтовані) безпідставні та безвідповідальні прогнози щодо строків завершення війни або її активної фази. Звичайно, що ляпати язиками можна багатьом, так званим експертам / радникам тощо, адже жодної юридичної відповідальності вони не несуть ані перед собою, ані перед аудиторією, ані перед державою. Вони не є суб’єктами політичної системи, а лише приватними оглядачами, що надають свої коментарі в межах власного інтелектуального розвитку для певно визначених цільових аудиторій.

Однак в науці, одним із головних та визначальних критеріїв науковості тієї чи іншої гіпотези виступає її верифікативність. Адже основне завдання науки полягає у прирості нових знань, а не чуток, думок, поглядів та інших фейлетонних текстів.

Тож саме тому, я чітко зауважую на те, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Єдиним способом (якщо не чекати прозріння населення і формування невідомо коли і невідомо за яких умов тих чи інших тенденцій, описаних в статті вище) зміни політичного курсу, вектору функціонування політичної системи і відповідно політичного режиму є трансформація засад стратегічної культури провідних країн світу і ухвалення рішення щодо силових безпосередніх дій конкретно щодо даного режиму і його персональних представників, які здійснюються цілеспрямоване та усвідомлене управління організацією та вчиненням актів геноциду, міжнародного тероризму, війни та агресії, анексії і становлять пряму загрозу світовій безпековій архітектурі і стратегічному балансу в цілому.

Ще одне, на чому хотілося б звернути окрему увагу саме в рамках наративного аналізу деструктивних геополітичних концепцій:

1) факти блюзнірства українських авторів перед Росією;

2) факти малоросійства, коли забороняють цитувати російських авторів, читати та аналізувати російську наукову літературу, що наперед позбавляє можливостей щодо формування правильного і не заангажованого розуміння корінь формування дискримінаційної та деструктивної політики, а також моделювати подальші дії супротивника. Така позиція є винятково штучною, недалекоглядною, псевдонауковою і є загрозою інтелектуального рабства української еліти.

Зокрема, щодо блюзнірства, то одним із таких чисельних прикладів виступає праця української авторкині Марини Шульги „Російський дискурс геополітики”, в якій вона:

• аналізує основні підходи до витлумачення поняття геополітики, що мають місце в геополітичній думці сучасної Росії;
• з’ясовує пріоритетні теми сучасної російської геополітики, чільне місце серед яких російськими дослідниками відведено проблематиці геополітичного образу;
• окреслює тенденції розгортання самого російського дискурсу геополітики, зміст якої полягає в усвідомленні необхідності побудови теорії геополітики, покликаної встановити механізми формування геополітичних образів та намітити можливі наслідки їх практичного втілення;
• характеризує геополітичні образи Росії, ключовими поміж яких визнано на сьогодні образи центру й острова;
• розглядає динаміку образів центру й острова в історії російської геополітики та їх концептуальна завершеність у сучасній російській геополітичній думці^[18].

Тобто в праці відбувається дослідження і внесення і політологічну думку російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оціночні судження уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер даної праці. Мені цікаво і хотілося б поставити питання до цієї та низки інших авторів: а скільки книжок українських авторів вони опанували і кого з націонал-соціалістів або взагалі провідників і творців Української Держави вони можуть цитувати і чи зможуть назвати праці Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, М. Міхновського^[19], С. Петлюри^[20], а також відтворити стратегічні помилки П. Скоропадського і С. Бандери, Я. Стецька при їхніх дієвих спробах формування та відновлення Української незалежної соборної Держави.

Також можу назвати і роботу НІСД, виконану в 2018 році, яка була присвячена начебто „перезавантаженню” режиму Путіна, але в якій, фактично окрім детального аналізу та опису самого режиму, майже не змодельовано шляхи та напрями геостратегії України в новому геостратегічному ландшафті. Достатньо квантитавно згадуючи про деструктивність, тим не менш автори так і не вийшли на наративний аналіз, як методологічні основу факту наукового її доведення, лише подумки згадуючи сему „наратив” в окремих фрагментах контекстах фундаменталізму [, с. 125][21], протистояння [, с. 207][22], партнерства [, с. 210][23]. Тобто знову ж таки: добре вивчаємо іноземні джерела і політику ворогу, але: лише задля самого вивчення без виходу на конкретні висновки та результати щодо розвитку України, діяльності та ефективного функціонування її політичних інститутів. Тобто фактично дослідження заради дослідження.

І як тут не згадати українського генія Т. Шевченка, котрий у своєму посланні „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” промовисто писав: „Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь”^[24]. Глибинна сутність націєтворчих ідей Т. Шевченка виступає окремим предметом досліджень^[25].

Також звертаю увагу і на поему „Відьма”, де Т. Шевченко опоетизовує образ жінки, яка, насправді, виступає символом України — прекрасної, водночас сумної Батьківщини. Як не хочеться, щоб як і для Великого Кобзаря, ми знову програли віковічну боротьбу за соборність і самостійність, і даючи багатьом нашим громадянам непересічний талант, не дали долі, залишивши питання справжньої, а не бутафорської державності знову невирішеним.

Якщо порівняти кількість наукових розвідок українською мовою про руську геополітику, то виходить, що наші дослідники свідомо чи не свідомо безкоштовно пропагували геополітику (по суті: антиукраїнську доктрину, тим більше в руській інтерпретації) та всі її бурхливо шалені концепції, навіть не даючи собі раду та роздуму на те, що в цих антиукраїнських по суті концепціях місця для України просто не передбачено.

Окремо, і я неодноразово на це звертав увагу, слід підкреслити: ворожість вимоги МОН щодо обов’язковості вивчення іноземного досвіду та публікації результатів цього розділу із конкретними цитуваннями у власних дослідженнях. З огляду на те, що більшість дослідників не мають змогу безпосередньо працювати з оригіналами наукових досліджень англійською, польською, німецькою мовами, то переважна і, я б відверто сказав, домінуюча більшість цього досвіду — це досвід Росії. Тобто знову ж таки, завуальовано дана вимога примушує кожного дослідника цитувати і пропагувати руські дослідження. Це потрібно припинити. Наука — джерело формування ідей розвитку держави, Української держави.

Я неодноразово навчався за кордоном в університетах США, проходив навчання на різноманітних курсах у Німеччини, Швеції та Угорщині і відповідально заявляю: в наукових колах багатьох провідних країн відсутнє зобов’язання цитування іноземних дослідників, в тому числі і з України, не зважаючи на те, що українці в багатьох питаннях випереджають за рівнем наукової думки своїх візаві. Скажу ще більш відверто: за кордоном не прийнято рекламувати іноземних дослідників і підвищувати їм індекс цитування. Натомість обов’язковим є цитування робіт наукових шкіл того навчального закладу, в якому готується дисертація або наукове дослідження. Адже посилання на ті чи інші джерела, це передусім формування когнітивної матриці, в рамках якої має розвиватися та чи інша наукова школа, і як наслідок, якщо це стосується політології, то отримуватися конкретні вектори політичної практики.

Не слід цуратися своєї історії, нам є ким і чим пишатись. Адже вивчаючи українські політологічні джерела складається таке враження, що більшість із дослідників просто відірвані від свого коріння, вони не знаються на справжніх джерелах походження свого роду, реальної, а не вигаданої кимось чужим історії Української Держави, звичаїв і традицій, а головне шляху до націоґенезу і державотворення. Таким чином, такі дослідження, якщо вони впадатимуть до недосвідчених дослідників, фактично створюють умови до формування плебейського та холопського мислення малороса, формують маріонеткове зрабоване мислення, засноване на чужих парадигмах і думках, підвладне і не вільне, як наслідок і логічний цілеспрямований результат пропаганди та різних нав’язувань і сугестій, в тому числі і через крадіжку казкових героїв, форматування фольклору.

Фактично руками і головами несвідомих українських дослідників формується сугестивний простір, заснований на чужих геополітичних концепціях та аксіомах, в яких обґрунтовується неміч українства до набуття власної держави, возвеличується культ зрабованого українця хлібороба, гречкосія та підросійського підданого. А будь-які спроби формування справжньої стратегії розвитку українства тавруються „націоналізмом” і піддаються суворій критиці і остракізму.

Такий стан речей є неприйнятним і потребує найскорішого коригування і фундаментального опрацювання. Формування геостратегії є важливим кроком на шляху творення української нації світоглядним орієнтиром має виступати націософське мислення і стратегічна культура.

Безоглядно щодо витлумачення, наведу влучні слова Т. Шевченка: „Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя”^[26].

Тож геостратегія Української Держави це Конституційний геостратегікон, найважливіша засада системного стійкого її розвитку, процесу концептуального досягнення стратегічного балансу.

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf