13.08.2024

Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави : монографія / В. А. Ліпкан. Одеса : Гельветика, 2024. 830 с.

Монографія є першим у країні виданням, в якому на засадах системного міждисциплінарного підходу досліджуються підвалини формування та реалізації геостратегії сучасної Української Держави з позицій політології, міжнародних відносин, геоісторії, геоекономіки, етнодержавознавства, націобезпекознавства, кібербезпеки.

Геостратегія інтерпретується як політична категорія, визначаються її концептуальні засади як теорії, сформовано її категорійно-понятійну систему. З’ясовуються зміст та структура геостратегічного дискурсу.

Окрему увагу відведено дослідженню методологічних засад геостратегії –– через послідовний розгляд дискурсивного аналізу, нормативізму, природно-правового методу, концепцій стратегічної невизначеності та ясності, анатомії геостратегічної деструктивності, а також гуманітарної аури нації.

Надано політичну характеристику геостратегічного ландшафту, розкрито історичні корені денацифікації, акцентовано на чинниках, які впливають на геостратегію сучасної Української Держави. Сформульовано політичні засади творення геостратегії як політико-безпекової практики. Розроблено підходи до розуміння концепції національної стійкості, а також подається модель політичної готовності як однієї зі складових геостратегії.

Практика геостратегії презентована через аналіз геостратегій США (атлантизм, доктрина Монро), ЄС (євроінтеграція), РФ (рашизм, „мертва вода”, інші деструктивні вчення) та КНР (стратегічна невизначеність, спільнота єдиної долі високого порядку, „Один пояс, один шлях”). Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу на прикладі КНР, виявлено ключові постулати його модерної геостратегії.

Проаналізовано стратегії як акти стратегічної правотворчості, сформульовано ієрархічну систему нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Наслідком теоретичних напрацювань стала презентація еталонної моделі геостратегії на засадах концепції  стратегічної ясності. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження, удосконалено підходи й алгоритми до інтерпретації змісту ключових понять; подано математичну модель інституційно-організаційних структур, а також розглянуто засади геоекономіки.

Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, докторантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії.

ВСТУП

Відновлення ефективного розвитку модерної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях трансформації світової стратегічної архітектури.

Формування геостратегічного ландшафту відбувається у рамках реалізації нелінійної парадигми, хаотичного формування епіцентрів криз. Нинішні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже певним чином вичерпали свій когнітивний потенціал.

Війна РФ проти Української Держави продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім — деструктивність змісту окремих геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму і євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна РФ обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право на постійне розширення, експансію власного геополітичного простору за рахунок інших країн, у тому числі Української Держави, будь-якими засобами, включаючи геноцид, агресію, війну, міжнародний тероризм.

Наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у наукове середовище, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна, суперництво та протиборство, стали системоутворювальними елементами практики творення міжнародних відносин.

Якщо останні 33 роки після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу, геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне — нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного співфункціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед нездатними формувати гуманістичний і справедливий, моральний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення і антагонізму, боротьби й суперництва, обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами.

Геополітика не має відповіді на питання щодо принципів та засад співіснування різних видів: розвитку та еволюції, з одного боку, гуманізму і моралі, справедливості і свободи, щастя і добра — з іншого.

Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною чітко і з наукових позицій пояснити та спрогнозувати на підставі власної методології, структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Численні положення геополітики стали наслідком політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного геостратегічного дискурсу в міжнародні відносини.

Фактично геополітика виявилася сукупністю наукових теорій, теоретичні підвалини яких, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, у тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в рамках якої знайшов би свій опис увесь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші — складових матеріального світу, як це зазвичай виокремлюють сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічний зріз — складову духовного й ментального, етичного світу — справедливий стратегічний простір — Добро, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути описано й досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Унаочнюється потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, а також тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Розв’язання цих питань уможливлюється у рамках геостратегії — теорії, що пояснює і формулює напрями політико-безпекової і правової практики щодо досягнення процвітання у нелінійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої у дослідженні метакогнітивної системи є ракурс процвітання та гуманізму, а не боротьби, перемоги, суперництва, теорії нескінченного розвитку й еволюції.

А отже, у пропонованій монографії унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, у рамках якої закладаються засади для творення Української Держави і розвитку української нації.

Наслідуючи і керуючись законами діалектики, суспільство поступово впровадило мілітарний геостратегічний дискурс в усі сфери суспільних відносин, у тому числі в політичну; тим самим стало на шлях перманентної війни, що врешті-решт може призвести до завершення життя чергової версії людства. Для того, щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні комплексні системи, які пояснюють, як жити в гармонії, балансі та щасті, справедливості та свободі, а не як завойовувати, вбивати, домінувати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім екзистенційна модель такої системи, в рамках якої вона інтерпретується:

1) як політична теорія;

2) як політико-безпекова практика;

3) як практика застосування актів стратегічної правотворчості.

Теорія геостратегії є початком, не досконалою, утім — докорінно відмінною від теорії геополітики. Саме тому в дослідженні йдеться і про необхідність розроблення історії учень українських мислителів про геостратегію, і про державотворення, і про націософію, і про націоґенез, у яких увиразнюються ідеї творення української політичної нації на засадничих положеннях українського національного ідеалу та ідеї. Робота просякнута ідеями та концептами, передусім українських вчених і мислителів, які викарбовують постулати національної ідентичності.

Як і будь-яка теорія, геостратегія як система знань має описуватися власним предметом та методом, через що питання методології посідають чільне місце в дослідженні. Причому це не стандартний перелік загально- і спеціально-наукових методів, а саме ті методи, які вирізняють і уможливлюють ідентифікувати геостратегію як окреме вчення (теорія), у рамках якої реалізується стратегічна політика і досягаються стратегічні цілі, стратегічні національні інтереси на базі стратегічних національних цінностей. Актуальним є розроблення категорійно-понятійної системи, передусім через формулювання понятійних рядів.

Національна геостратегія як вид практичної діяльності неможлива поза рамками формування власно національного підмурку, національного стратегічного наративу, в тому числі аналітичного. Важливим є питання формування цілісної концепції геостратегічного дискурсу, засад до розуміння політичної готовності, з’ясування засадничої місії політичної теології для розвитку геостратегії.

Вирішальне місце у дослідженні посідають питання аналізу сучасного геостратегічного ландшафту, в рамках якого аналізуються корені дискримінаційної політики на прикладі війни РФ проти Української Держави,  осмислюються витоки денацифікації у контексті творення сучасної геостратегії Української Держави, визначаються чинники, що впливають на формування геостратегічного ландшафту і творення геостратегії.

За допомогою методу кейс-стаді розглядається практика сучасної геостратегії через аналіз зумовленості стратегічного наративу цільовими аудиторіями, практичне застосування концепції національної стійкості, а також аналізу окремих практичних засадничих аспектів реалізації модерної геостратегії Росії та Китаю, геостратегічної зумовленості зовнішньої політики США, безпекового виміру геостратегії Німеччини та Польщі.

Органічним компонентом роботи також виступають комплексні запропоновані підходи до розроблення політико-правової моделі геостратегії, через формування еталонних секторальних стратегій та відповідних інституційно-організаційних структур (на прикладі сфери інфраструктури), формування системи стратегічних комунікацій, розвитку геоекономіки.

Виступаючи фундатором і провідником нового стратегічного мислення, я відійду від усталеної наукової традиції, коли у загальних висновках до всієї роботи дублюється один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.

Ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність вирішення кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни цього дослідження.

ВИСНОВКИ

Монографія є результатом оригінального теоретичного узагальнення й творчого розвитку важливої наукової проблеми вироблення політичних засад геостратегії сучасної Української Держави. Застосування і впровадження у комплексі низки методологічних підходів, методів наукового пізнання і методики дослідницької роботи, пізнання ґенези доктринальних поглядів на прикладну наукову проблему, вивчення стану і перспектив політичних процесів у міжнародному вимірі, встановлення закономірностей формування сучасного геостратегічного ландшафту, глобального розвитку, миру та війни під час формування і реалізації геостратегії, тенденції розвитку суб’єктів міжнародних відносин, засобів міжнародних комунікацій, еволюція політики міжнародних суб’єктів щодо Української Держави уможливили досягнення поставленої мети щодо отримання нових наукових результатів і створення нових системоутворювальних знань, визначення змісту прогресивних політичних та безпекових моделей і технологій й формулювання таких висновків.

1. Визначено політичні засади творення геостратегії сучасної Української Держави. Встановлено, що геостратегія виступає конкретним інтелектуальним концептуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації, причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. У рамках геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовуються державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне із життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує у себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, виплеканими і домінантними, бо ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів. Вони інтерпретуються як іманентний чинник боронення власних корінних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами, але й силовими засобами. Геостратегія— націотворча традиція одержавлення власної історії, когнітивна політико-безпекова і правова практика, а також макросистема широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів (стратіархів) щодо формування й реалізації стратегічної державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей та інтересів. Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації і національної держави на ґрунті української національної свідомості й ідентичності, що є справою духовною і спіритуальною, а також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, що спочиває на українській національній індивідуальності та закладеній у ній динаміці й адаптивності.
2. Виділено ключові підходи до розуміння сутності геостратегії: стратегічний, безпековий, онтологічний, конфліктологічний, діяльнісний, комунікативний, інституційний, організаційно-функціональний, інтегративний, Розкрито зміст кожного з них. Сформульовано принципи геостратегії, та десять ключових завдань, які вона має виконувати як макросистема.
3. Розроблено систему детальної аргументації щодо відмінності геостратегії від геополітики. За допомогою дихотомічного підходу подано зміст геополітики і далі визначено адекватний цій тезі зміст геостратегії за конкретною ознакою, що уможливило полегшити розуміння концептуальних та принципових розбіжностей та відмінностей, сформулювати чітке й наукове обґрунтоване уявлення про самостійний предмет та об’єкт геостратегії як політико-безпекової практики і теорії. Геостратегія дає відповідь на питання: як робити. Визначення відмінностей геополітики від геостратегії, дало змогу висновувати, що в рамках класичної теорії геополітики немає місця суб’єктності Української Держави.
4. Сформульовано визначальні характеристики геостратегії: чітке визначення напрямів геостратегічного розвитку держави незалежно від змінюваних правлячих еліт; застосування стратегії і методології націобезпекознавства, які враховують історичну динаміку розвитку державності і нації як живого організму і ґрунтуються на національній ідеї, безпекознавчій парадигмі, націо- і державотворенні; економічний прагматизм; геоідеологія як складова національної ідеології і відображення стратегічних національних інтересів та засобів їх реалізації на стратегічному рівні; самостійна і самодостатня національна стратегічна політика, як наслідок національної автентичності, ідентичності, самосвідомості та інтелектуальної аналітичної діяльності вищого керівництва держави як уособлення еліти суспільства — стратегічна меритократія; стратегічна культура і розвиток стратегічної свідомості; формування сприятливих умов для вироблення і поширення власної традиції, обговорення українських питань із позицій самої України, формування та впровадження українських національних стратегічних наративів; плекання і творення корінних інтересів української нації, її культури, української мови (епосів, говірок), звичаїв, усної історії, багатовікових традицій та звичаїв; централізація смислів геостратегії, поєднана із децентралізацією засобів і напрямів її реалізації; врахування вищих геостратегічних закономірностей у розвитку міжнародних відносин на засадах справедливості, гуманізму, моральності, свободи та динамічного балансу, адаптивності та проактивності; всебічний розвиток стратегічного потенціалу і стійкого функціонування системи стратегічної інфраструктури; відповідність довгостроковим стратегічним національним інтересам.
5. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. На підставі методів політологічної науки, мовознавства, націобезпекознавства, наратології, правничої герменевтики, юридичної компаративістики, формально-юридичного та логіко-догматичного підходів розроблено авторські дефініції понять та уведено неологізми: „геостратегія”, „геостратегічний дискурс”, „геостратегічний пріоритет”, „геостратегічний ландшафт”, „стратіарх”, „стратегічна архітектура”, „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „стратегічна конвергенція”, „стратегічна дивергенція”, „інфраструктурна десуверенізація”, „політична готовність”, „політична готовість”, „антиукраїнство”, „антиукраїнські політичні доктрини”, „індоктринація”, „стратегічний ресентимент”, „горизонти передбачення” тощо. Окремо визначено поняття, завдання, мета, системоутворювальні чинники українства. Сформульовано зміст та сучасні форми трансформації „малоросійства” на „малоєвропейство”.
6. Для позначення еліти суспільства, творців, які внаслідок еволюції стратегічної культури в рамках соціальної системи, утворили нову форму історичної конфігурації, набувши статусної та функціональної індивідуальності внаслідок процесів внутрішньої диференціації соціальної системи з утворенням унікальної системної аналітичної структури, яка різниться від інших управлінських систем рівнем стратегічності всіх компонентів і процесів, горизонтів передбачення пропонується увести в науковий обіг поняття — стратіарх. Визначено їх функції, завдання.
7. Важливим інструментом стратіархів виступає індоктринація, яка визначена як свідомий, цілеспрямований процес штучного й інспірованого насадження і прищеплення людині чужорідних для її ментальності, культури, самобутності та ідентичності цінностей, світоглядних ідей, політичних поглядів і переконань, установок, когнітивних стратегій, концепцій, доктрин, смислів, стратегічних наративів або професійних знань, які внаслідок некритичного їх сприйняття суб’єктом, на якого чиниться вплив, багатократного повторення ним протягом тривалого часу входять у несвідому звичку, і несвідомо перетворюються та ідентифікуються як власні внутрішні світоглядні переконання з наступною їх трансформацією у свідомість людини і сприйняття як власних думок, що формують і закладають орієнтири та вектори дій у різних життєвих ситуаціях, сферах життєдіяльності, зумовлюють потребу діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю.
8. Подано наукову аргументацію щодо необхідності зміни назви нашої країни на „Українська Держава”. Наголошено, що у назві держави має відбиватися визначальна характеристика та прагнення українства, яке полягало у повномасштабній реалізації ідеї державності: не республіканізму, самостійництва, західництва, монархізму, автономізму тощо. Українська нація і українство мають свої коріння, тобто глибоку та давню історію. Тож назва держави має відповідати прагненням українства: створення власної держави. Форми правління, державно-територіального устрою і державного режиму — є важливими, але похідними від творення державності питаннями. Українська Держава — це політико-територіальна організація громадянського суспільства в українському варіанті, яка відповідає прагненням українства до прогресивного розвитку, реалізує стратегічні українські національні інтереси, українські ідеали та мрії. Виплекана віковічною боротьбою українства, Українська Держава є найвищим проявом державності і буття української державної та історичної нації. Резюмується, що українство матиме майбутнє, якщо воно усвідомить історичне значення не лише набуття у спадок, а й відстоювання власної державності.
9. Уперше у політологічній літературі здійснено науковий аналіз еволюції української геостратегічної думки із практичним виходом на формування матриці наукових шкіл української геостратегії, складовими якої виступають: 1) концептуальна та методологічна; 2) державо- і націотворча; 3) історична; 4) енциклопедична; 5) інтеракціоністська; 6) комунікаційна; 7) безпекова; 8) стратегічна; 9) військова; 10) політична; 11) правова. Окремо розглянута київська школа геостратегії, в рамках функціонування якої розвиваються різноманітні аспекти геостратегічного дискурсу.
10. З’ясовано зміст геостратегічного дискурсу. Обґрунтовано необхідність трансформації політологічних парадигм і розвиток їх у рамках геостратегії поза контекстом геополітики, з урахуванням збереження національної ідентичності державних націй у період глобалізації і радикальної мілітаризації міжнародних відносин, індоктринації мілітарного геостратегічного дискурсу. Доведено, що формування нового світового порядку має становити інтегральний процес не лише творення нових цінностей, а й дієвих засобів забезпечення їх безпеки, включаючи воєнні, які є можливими і допустимими, але не атрибутивними й апріорно імперативними. Наголошено, що варіативність і лабільність, фактична керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української Держави, в рамках якої ці питання мали б бути наперед визначені. Репрезентовано авторську модель системних дискурсів геостратегії як теорії, яка складається із таких компонентів: стратегічного; наративного; політологічного; праксеологічно-безпекового; правового; онтологічного; гносеологічного; аксіологічного; феноменологічного; телеологічного; мілітарного; космологічного. Визначено зміст кожного з них. Відповідно до кожного з цих дискурсів подано авторську систему понять і категорій, які його описують, визначення кожного з яких уміщено в окремому виданні — авторському словнику.
11. Здійснено обґрунтування необхідності впровадження концепції національної стійкості. Національну стійкість визначено як властивість національних систем, яка характеризує їхню здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру й інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленого нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Наведено аргументи щодо дискусійності трансформації концепції національної стійкості у „систему національної стійкості”, оскільки стійкість виступає властивістю системи, а не самою системою.
12. Подано авторську концепцію „політичної готовності”. Запропоновано для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність. Готовість визначається як характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. У такому випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” і тлумачиться саме як характеристика стану, за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу. Воднораз готовність — вольова здатність суб’єкта стратегічного управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних і рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За названого випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів. Мірою готовності виступають ефективність і свідома воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.
13. Здійснено інтерпретацію методології дослідження геостратегії через послідовне визначення та встановлення із подальшим застосуванням у дослідженні засадничих положень концепції нормативізму, природно-правового методу, дискурсивного і наративного аналізів, гуманітарної аури нації, політичної теології. На підставі філософії екзистенціалізму подано модель анатомії геостратегічної деструктивності. Науково доведено, що концепція „руського міра” (рашизму) базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії; за своєю семантичною валентністю і за своїм потенціалом вона виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0, знищення московського варварства. Подано теоретичну модель авторської „де-концепції”, яка уможливила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського міру, прикметної рисою якої виступає застосування префікса „де-”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції у рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору. Сформульовано ключові постулати геостратегії сучасної Української Держави на підставі впровадження в геостратегічний дискурс концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.
14. Здійснено політичний аналіз концепцій стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, на підставі чого унаочнено напрями функціонування, розвитку та легітимізації політичних інститутів (стратегічної архітектури) через стратегічну конвергенцію і стратегічну дивергенцію. З урахуванням предмета дослідження означено спільні можливості Української Держави і Китайської Народної Республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох держав. Стратегічна конвергенція і стратегічна дивергенція відбуваються всередині еволюційного процесу розвитку людства й зумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних держав, рівнем сугестії на їхню політику світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів, ментальною і духовою потугою і практичною дієвою спромогою політичних інститутів, розвитку геостратегічного ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт (стратіархів), стратегічним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової легітимної зміни та іманентної трансформації самих політичних суб’єктів.
15. З’ясовано політичну характеристику сучасного геостратегічного ландшафту через аналіз територіальних чинників, історичних коренів формування антиукраїнських доктрин, модерного змісту денацифікації, мілітарного геостратегічного дискурсу. Чітко констатовано, що денацифікація має увиразнений хронотоп: події в Німеччині щодо Третього Рейху у період з 1945 до 1950 року. Інші трактування — інсинуації, спроби надати власним хворим мріям політичного значення, перетворивши на політичні рішення. Бенефіціаром денацифікації завжди є її суб’єкти, а не об’єкт. Тож денацифікація завжди виступає процесом руйнації політичної системи в інтересах третіх країн. Практичним наслідком аналізу елементів політичної характеристики стало формування чинників, які впливають на геостратегічний ландшафт і реалізацію геостратегії: інтегративність геостратегії, впровадження генеративного штучного інтелекту і технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи тих явищ; врахування стратегічних національних цінностей. Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, уведено до наукового обігу політологічні неологізми: „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „інфраструктурна десуверенізація”. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами. На підставі названих чинників сформульовано важливі висновки щодо реалізації геостратегії сучасної Української Держави.
16. Визначено за допомогою ретроспективного аналізу зміст та еволюцію концепту „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Показано бінарну інтерпретацію ключового концепту. Наведені численні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи тих казкових героїв у російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретації концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти Української Держави через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в „підросійській Україні”.
17. Продемонстровано практичну необхідність застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української Держави. Обґрунтовано тезу про політичний вплив на великих географічних просторах. Відзначено, що геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх, у тому числі ментальних, просторів для ефективної реалізації власної геостратегії. Відзначено індоктринацію в ментальний простір української політологічної думки російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оцінні судження, які уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер окремих українських наукових досліджень. Сформульовано конкретні практичні положення про зумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями.
18. Розкрито справжній зміст та горизонти розвою модерної геостратегії Китаю. Сформульовано стратегічні висновки: 1) Китай активно готується до війни зі США; 2) Китай планує в оперативній перспективі (до 2025 року) здійснити збройний напад на Тайвань за умови перебування при владі Сі Цзіньпіна; 3) програш РФ у війні проти Української Держави — загроза державній безпеці Китаю. Встановлено, що китайська геостратегія складається із сукупності різноманітних стратагем, які накопичуються кожним поколінням керівників і потім складаються у певний алгоритм, прораховану послідовність дій, спрямованих на досягнення утаємниченої, прихованої мети з урахуванням психології цільових аудиторій, на які спрямовано вплив, становища та інших ключових параметрів геостратегічного ландшафту. Детально проаналізовано текст ПК ПоВУК, ідентифіковано їх антиукраїнську спрямованість. Сформульовано наукову гіпотезу: текст пропозицій Китаю щодо припинення війни підготовлений нейромережею на підставі ключових 36 Стратагем.
19. Сформульовано стратегічні помилки США у сфері зовнішньої політики щодо Української Держави. Аналіз імперативів імперської геостратегії, засад євразійської геостратегії, доктрини Монро, уможливили встановити, що на даному етапі історичного розвитку США виступають епіцентром кризи національної безпеки. Наведено наукові докази стратегічної шкідливості окремих думок Г. Кіссінджера не лише для української державності, а й для реалізації зовнішньої політики США, через що інспірована короткозорість спричинила концептуально неправильний підхід адміністрації спочатку Б. Обами, а потім і Дж. Байдена до її оцінок, передусім: формату проведення війни, геостратегічного ландшафту та стратегічних наслідків для усієї системи світової безпеки, в тому числі і національної безпеки США. „Мантри” Кіссінджера про загрозу КНР, дружбу з РФ, необхідність видержавлення України закрили суттєві кластери американської державної мудрості та стратегічного мислення. Констатовано про увиразнення концепції стратегічної неясності з боку США щодо перемоги Української Держави відповідно до українських стратегічних національних інтересів. Сформульовано наслідки стратегічної поразки РФ для США. Констатовано, що продовження інтелектуального і стратегічного тупцювання на одному місці, відсутність серйозних сучасних напрацювань щодо модерної геостратегії США в найближчій перспективі унеможливить збереження глобального лідерства і призведе до військового переформатування світової архітектури безпеки, а також, за умови зміни політичного режиму внаслідок виборів восени 2024 року, до активізації процесів руйнування США як цілісної держави. За умови невідродження власної американської геостратегії в США у найближчій перспективі (2024–2028) будуть сформовані передумови для дестабілізації державного ладу, демократичного режиму і руйнування республіканської форми правління.
20. Подано геостратегічний вимір безпекової політики Німеччини. Доведено, що Європа станом на лютий 2024 року не усвідомлює, що живе у ситуації війни. На підставі аналізу стратегії інтегрованої безпеки Німеччини, артикулюється необхідність зміни стратегічної парадигми миру на парадигму війни з метою реалізації німецького лідерського потенціалу. Подано стратегічний прогноз щодо необхідності врегулювання німецькими елітами безпекових проблем через ліквідацію причин, а не наслідків, перебуваючи у стані суб’єкта управління, а не об’єкта; здійснюючи проактивне, а не реактивне управління; не залишаючи майбутнім поколінням тривалу боротьбу із хворобливими наслідками.
21. Сформульовано геостратегічний вимір зовнішньої політики Польщі. Відзначено на певні помилки у сфері стратегічних комунікацій, не досконалі механізми впровадження проєвропейської ідеології, реактивність безпекової політики, втрату безпекової ініціативи. Відзначено на необхідність формування стратегічних наративів в контексті стратегії виграшу Української Держави як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі. Запропоновано утворення геостратегічного трикутника: Україна — Польща — Велика Британія.
22. Сформульовано ієрархічну модель нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Складниками моделі є: Конституція України; Національна геостратегія Української Держави, затверджена законом; Щорічні послання Президента України „Про внутрішнє та зовнішнє становище”; секторальні стратегії державної політики відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності; укази та розпорядження, директиви Президента Української Держави, рішення РНБОУ, уведені в дію Указами Президента Української Держави; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Української Держави; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших ЦОВВ (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти (місцевих органів влади).
23. На прикладі еталонної сфери, продемонстровано та подано: 1) модель правового регулювання інфраструктурних відносин як складових відносин геостратегії через секторальні інфраструктурні стратегії; 2) розроблено математичну модель будови інституційно-організаційних структур. Встановлено існування корінного розриву між: політикою і правом; формою стратегії та її змістом; назвою документа та її сутнісним призначенням; цілями різних секторальних стратегій та рівнем їх узгодженості в контексті реалізації геостратегії; юридичною технікою різних секторальний стратегій; базовими поняттями, якими описуються явища стратегічного порядку.
24. Презентовано урізноманітнені аналітичні підходи до сучасного не лише розуміння, а й форм прояву геоекономіки як інструмента геостратегії. Подано широкий перелік концептуальних інструментів, емпіричних точок входу та тематичних досліджень щодо політико-економічної сутності геоекономіки. Особливим авторським внеском є її чіткий зв’язок із практикою, вкоріненням у міжнародну політичну економію та досі недостатньо досліджену детермінацію геоекономіки з геостратегією в зміни структури глобального світового порядку та нових векторів геоекономічної динаміки України. На підставі еволюційного методу розроблено матрицю підходів до розуміння геоекономіки, продемонстровано її еволюцію, здійснено критичний аналіз кожного з підходів та подано власний варіант та модель розуміння даного динамічного явища відповідно до стратегічних національних цінностей та інтересів України. Розвінчано міф про статичні припущення існування геоекономіки як самодостатньої системи, яка мала б замінити геополітику.
25. Подано еталонну модель геостратегії. Ключовими елементами даної моделі визначено:

• геостратегія сучасної Української Держави, яка має базуватися на стратегічних національних цінностях та інтересах, позитивних та успішних сталих традиціях державо-, націо-, безпеко- і правотворення і визначати стратегічну архітектуру з урахуванням стратегічних національних пріоритетів. На даному рівні геостратегія інтерпретується як: 1) теорія; 2) практика; 3) нормативно-правовий акт;
• геостратегія реалізується через секторальні стратегії державної політики як політико-безпекова практика стратегеми  відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності. Ключовим інструментарієм реалізації секторальних стратегій державної політики виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури, які уможливлюють повномасштабну і гарантовану реалізацію стратегічного потенціалу, забезпечення ефективного функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури;
• геостратегія як нормативний акт характеризується наявністю гіперзв’язків і формує ієрархічну систему НПА, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії через секторальні стратегії як акти стратегічної правотворчості. Останні виступають ядром правового регулювання суспільних відносин у найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Я свідомий і прагну до того, щоб бути одним із когорти сучасних мислителів та ідеологів Української Держави, які завалюють старий світ неправди, ортодоксальних політологічних кліше і закладають модерні цеглини в підмурок нового усвідомленого майбутнього, уторовуючи шлях українській державності.

Завершу монографію словами сучасної геніальної поетеси Ліни Костенко:

„А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.

Слава Українській Державі!

Слава Українській Нації!

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: Ліпкан В.А. Безпека стратегічної інфраструктури та стратегічні комунікації в контексті реалізації геостратегії сучасної України. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2021. № 38. с. 205-216.

УДК 351.746.1:355.443:338.49«312»(477)

DOI https://doi.org/10.30970/PPS.2021.38.27

Анотація

У статті науково обґрунтовано можливості та потенціал стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури з метою створення сприятливих умов  для формування і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України. Встановлено, що об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в даному контексті сприятимуть удосконаленню системності інституційних спроможностей та дій компетентних суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів. Автором виявлено вагомі чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів: унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури, чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівнях. Стратегічні комунікації подано як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку держави, закладає засади до творення геостратегії сучасної України. Уперше в рамках сучасної політологічної науки подано для наукової дискусії і науково обґрунтовано авторську еталонну модель геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних змістовних та діяльнісних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури, стратегія державної інфраструктурної політики (яку політико-безпекова практика)) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні культура, стратегічне мислення, стратегічне планування, прогнозування та передбачення) — стратегічна правотворчість (Стратегія державної інфраструктурної політики України як нормативно-правовий акт).

Ключові слова: геостратегія сучасної України, стратегія державної інфраструктурної політики, безпека стратегічної інфраструктури, стратегічні комунікації, стратегічне мислення, стратегічна культура, геостратегії України, стратегічні цінності, політична теологія, державна безпекова політика, аксіологія національної безпеки

Аdnotacja

Artykuł naukowo uzasadnia możliwości i potencjał komunikacji strategicznej w procesie zapewniania bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w celu stworzenia korzystnych warunków dla kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa w kontekście tworzenia geostrategii współczesnej Ukrainy. Ustalono, że połączenie potencjału komunikacji strategicznej i systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w tym kontekście przyczyni się do poprawy systemu zdolności instytucjonalnych i działań kompetentnych podmiotów zapewnienia bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej od kraju do obiektu. poziomy. Autor zidentyfikował ważne czynniki, które wymagają priorytetowego rozwiązania w procesie zapewnienia efektywnego funkcjonowania systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej i zapewnienia współdziałania jego podmiotów: normalizacja zagadnienia kształtowania i realizacji polityki komunikacyjnej państwa, konceptualizacja infrastruktury komunikacyjnej i jej włączenie w obiekty bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej, wyraźna konsolidacja kompetencji organów administracji publicznej, stworzenie struktury organizacyjnej i instytucjonalnej na poziomie krajowym, regionalnym, branżowym, lokalnym i sektorowym (obiektowym) dla wskazanych obiektów infrastruktury strategicznej. Komunikacja strategiczna jest przedstawiana jako narzędzie kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa, która zapewnia strategiczny poziom rozwoju państwa, kładzie podwaliny pod tworzenie geostrategii współczesnej Ukrainy. Po raz pierwszy w ramach współczesnej politologii autorski model odniesienia geostrategii, na który składają się następujące organicznie połączone elementy treści i działalności, został poddany naukowej dyskusji i naukowo uzasadniony: wartości strategiczne — priorytety strategiczne — strategiczne interesy narodowe — infrastruktura strategiczna (obiekty infrastruktury strategicznej, strategia polityki infrastrukturalnej państwa (czyli praktyka polityczna i bezpieczeństwa) — zarządzanie strategiczne (w tym komunikacja strategiczna, kultura strategiczna, myślenie strategiczne, planowanie strategiczne, prognozowanie i predykcja) — prawo strategiczne- wykonanie (Strategia Polityki Infrastruktury Państwowej Ukrainy jako normatywny akt prawny) .

Słowa kluczowe: geostrategia współczesnej Ukrainy, strategia polityki infrastrukturalnej państwa, bezpieczeństwo infrastruktury strategicznej, komunikacja strategiczna, myślenie strategiczne, kultura strategiczna, geostrategie Ukrainy, wartości strategiczne, teologia polityczna, polityka bezpieczeństwa państwa, aksjologia bezpieczeństwa narodowego

Аnnotation

The article scientifically substantiates the possibilities and potential of strategic communications in the process of ensuring the security of strategic infrastructure with the aim of creating favorable conditions for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy in the context of creating a geostrategy of modern Ukraine. It has been established that combining the potential of strategic communications and the security system of strategic infrastructure in this context will contribute to the improvement of the system of institutional capabilities and actions of competent subjects of ensuring the security of strategic infrastructure from the national to the object levels. The author has identified important factors that require a priority solution in the process of ensuring the effective functioning of the security system of strategic infrastructure and ensuring the interaction of its subjects: normalization of the issue of the formation and implementation of state communication policy, conceptualization of communication infrastructure and its inclusion in the security objects of strategic infrastructure, clear consolidation of the powers of public administration bodies, creation of an organizational and institutional structure at the national, regional, branch, local and sectoral (object) levels for the specified objects of the strategic infrastructure. Strategic communications are presented as a tool for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy, which ensures the strategic level of the state’s development, lays the foundations for the creation of a geostrategy of modern Ukraine. For the first time in the framework of modern political science, the author’s reference model of geostrategy, which consists of the following organically combined content and activity components, has been submitted for scientific discussion and scientifically substantiated: strategic values ​​— strategic priorities — strategic national interests — strategic infrastructure (objects of strategic infrastructure, strategy of state infrastructure policy (which is political and security practice)) — strategic management (including strategic communications, strategic culture, strategic thinking, strategic planning, forecasting and prediction) — strategic law-making (Strategy of State Infrastructure Policy of Ukraine as a normative legal act) .

Key words: geostrategy of modern Ukraine, strategy of state infrastructure policy, security of strategic infrastructure, strategic communications, strategic thinking, strategic culture, geostrategies of Ukraine, strategic values, political theology, state security policy, axiology of national security

Anmerkung

Der Artikel begründet wissenschaftlich die Möglichkeiten und Potenziale der strategischen Kommunikation im Prozess der Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur mit dem Ziel, günstige Bedingungen für die Bildung und Umsetzung der staatlichen infrastrukturpolitischen Strategie im Rahmen der Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine zu schaffen. Es wurde festgestellt, dass die Kombination des Potenzials der strategischen Kommunikation und des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur in diesem Zusammenhang zur Verbesserung des Systems der institutionellen Fähigkeiten und Maßnahmen der zuständigen Subjekte zur Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur vom Staat bis zum Objekt beitragen wird Ebenen. Der Autor hat wichtige Faktoren identifiziert, die eine vorrangige Lösung im Prozess der Gewährleistung des effektiven Funktionierens des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur und der Gewährleistung der Interaktion seiner Subjekte erfordern: Normalisierung des Problems der Bildung und Umsetzung der staatlichen Kommunikationspolitik, Konzeptualisierung von Kommunikationsinfrastruktur und ihre Einbeziehung in die Sicherheitsobjekte der strategischen Infrastruktur, klare Bündelung der Befugnisse der öffentlichen Verwaltung, Schaffung einer organisatorischen und institutionellen Struktur auf nationaler, regionaler, branchenspezifischer, lokaler und sektoraler (Objekt-)Ebene für die angegebenen Objekte von die strategische Infrastruktur. Strategische Kommunikation wird als Instrument für die Bildung und Umsetzung der Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik vorgestellt, die das strategische Niveau der staatlichen Entwicklung sicherstellt und die Grundlagen für die Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine legt. Erstmals im Rahmen der modernen Politikwissenschaft wurde das Referenzmodell der Geostrategie des Autors, das aus folgenden organisch kombinierten Inhalts- und Handlungskomponenten besteht, zur wissenschaftlichen Diskussion gestellt und wissenschaftlich fundiert: Strategische Werte – Strategische Prioritäten – Strategisch nationale Interessen – strategische Infrastruktur (Objekte der strategischen Infrastruktur, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik (die Politik- und Sicherheitspraxis ist)) – strategisches Management (einschließlich strategischer Kommunikation, strategischer Kultur, strategisches Denken, strategische Planung, Vorhersage und Vorhersage) – strategisches Recht – (Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine als normativer Rechtsakt) .

Schlüssel wörter: Geostrategie der modernen Ukraine, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik, Sicherheit der strategischen Infrastruktur, strategische Kommunikation, strategisches Denken, strategische Kultur, Geostrategien der Ukraine, strategische Werte, politische Theologie, staatliche Sicherheitspolitik, Axiologie der nationalen Sicherheit

注解

文章科学论证了战略沟通在确保战略基础设施安全过程中的可能性和潜力，旨在为现代乌克兰地缘战略背景下国家基础设施政策战略的形成和实施创造有利条件。已经确定，在此背景下，将战略通信的潜力与战略基础设施的安全体系相结合，将有助于完善从国家到对象的确保战略基础设施安全的主管主体的制度能力和行动体系。水平。作者确定了在确保战略基础设施安全系统有效运作和确保其主体互动的过程中需要优先解决的重要因素：国家通信政策的形成和实施问题的正常化，概念化通信基础设施并将其纳入战略基础设施的安全目标，明确整合公共行政机构的权力，在国家、地区、分支机构、地方和部门（目标）层面为特定目标建立组织和制度结构战略基础设施。战略沟通作为制定和实施国家基础设施政策战略的工具，确保国家发展的战略水平，为现代乌克兰地缘战略的制定奠定基础。作者的地缘战略参考模型首次在现代政治学的框架下，由以下内容和活动组成部分有机组合而成，提交科学讨论并得到科学论证：战略价值——战略重点——战略国家利益——战略基础设施（战略基础设施的对象、国家基础设施政策的战略（即政治和安全实践））——战略管理（包括战略沟通、战略文化、战略思维、战略规划、预测和预测）——战略法律——制定（乌克兰国家基础设施政策战略作为规范性法律行为）。

关键词：现代乌克兰地缘战略，国家基础设施政策战略，战略基础设施安全，战略沟通，战略思维，战略文化，乌克兰地缘战略，战略价值观，政治神学，国家安全政策，国家安全价值论

Актуальність теми дослідження. В Україні вперше на державному рівні питання безпеки стратегічної інфраструктури було унормовано у Стратегії національної безпеки України у травні 2015 року [19[1]], де серед загроз національній  безпеці було виокремлено три основні загрози безпеці:

1)    критичної інфраструктури;

2)    кібербезпеці;

3)    безпеці інформаційних ресурсів.

Основними передумовами актуалізації цього питання стали уразливість об’єктів стратегічної інфраструктури, критична зношеність основних фондів її об’єктів, недостатній рівень захищеності та, що більш важливо – відсутність розроблених засад безпекоінфраструктурної політики. Низький рівень безпеки стратегічної інфраструктури, відсутність ефективних політико-правових режимів забезпечення безпеки та стійкості інфраструктурного потенціалу було викликані низкою подій і чинників, зокрема, воєнною й інформаційною агресію з боку Російської Федерації, поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), ведення інформаційних, у тому числі гібридних війни тощо[2], що підтвердило суттєве погіршення її стану. Саме це стало підставою для ухвалення нової редакції Стратегії національної безпеки і оборони України у 2020 р. [20[3]]. Посилення загроз загострюється погіршенням технічного стану об’єктів інфраструктури, відсутністю інноваційно орієнтованої виваженої державної фінансової підтримки та інвестицій в її оновлення та розвиток, а також несистемністю управлінських дій із забезпечення її безпеки та стійкості.

Саме тому було ініційовано створення ефективної системи безпеки та стійкості стратегічної інфраструктури, що має бути заснованою на чіткому розподілі відповідальності її суб’єктів та партнерській взаємодії з іншими суб’єктами публічного управління. Концептуалізація зазначеної ініціативи відбулась шляхом ухвалення Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури [12[4]], що поставило перед державним апаратом і перед вітчизняними науковцями завдання щодо обґрунтування напрямів і способів її реалізації та забезпечення в рамках формування нової геостратегії і побудови розумного та відповідального суспільства щастя.

Зокрема, відкритими залишись питання:

• визначення органу, відповідального за формування та реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики;
• забезпечення взаємодії суб’єктів національної системи безпеки стратегічної інфраструктури (далі — БСІ);
• налагодження ефективного комунікаційного процесу через обмін інформацією;
• регламентації спільних дій суб’єктів національної системи БСІ;
• формування засад публічно-приватної партнерської взаємодії у сфері БСІ та основі взаємної довіри, обміну інформацією тощо.

На мою думку, ці та низка інших проблем можуть бути вирішені шляхом використання інструментарію стратегічних комунікацій у сфері як безпекоінфраструктурної політики, так і державної інфраструктурної політики в цілому, поєднане зі створенням повноцінної системи таких комунікацій у державі.

Варто одразу зазначити, що ані в обох редакціях Стратегії національної безпеки України, ані в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним чином не вказано на зв’язок між захистом критичної інфраструктури та стратегічними комунікаціями. Хоча у Стратегії за редакцією 2020 р. завдання зі створення системи стратегічних комунікацій розкривається тільки через розвиток інклюзивного політичного діалогу.

Однак, на мій погляд, це суттєво зменшує та значно звужує потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні не лише національної безпеки, а й забезпеченні сталого розвитку України в цілому, особливо у векторі зміцнення суверенної державності як здатності проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику з урахуванням національних інтересів, у тому числі ефективно здійснюючи протидію спробам зовнішньому тиску у будь-яких формах та проявах. Адже, розвиток:

1) стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами в контексті реалізації стратегічного курсу держави відповідно до стратегічних векторів розвитку, безпеки, гордості та відповідальності;

2) стратегічного партнерства (партнерських та прагматичних відносин, практичну взаємодію) з провідними державами світу та колективними системами безпеки;

3) ефективне стратегічне управління, зокрема стратегічне передбачення, прогнозування і планування і кризовий менеджмент у процесі запровадження національної системи стійкості для забезпечення високого рівня готовності суспільства і держави до ефективного реагування на широкий спектр реальних і потенційних загроз та небезпек, а також сприяння розвитку добробуту по усьому світу;

4) розвиток стратегічної правотворчості;

5) безпеку стратегічної інфраструктури — неможливо забезпечити поза контекстом використання інструментарію стратегічних комунікацій.

Саме тому потребують свого належного наукового обґрунтування особливості використання стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури, включаючи формування ефективних механізмів розвитку національної системи стійкості й ефективної протидії потенційним та реальним загрозам національній безпеці як природного, техногенного, так і антропогенного походження, причому у таких просторах, як: повітря, суша, море, кіберпростір та космос. Розкриття потенціалу стратегічних комунікацій та їх технологій уможливить у перспективі виокремити – стратегічну інфраструктуру, що матиме більш пріоритетне значення для забезпечення на загальнодержавному рівні.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. У вітчизняній науці, дослідники широко спектра питань націобезпекової та інфраструктурної політики здебільшого зосереджують свою увагу окремо на питаннях:

• захисту критичної інфраструктури: Суходоля О. [1; 7[5]], Єрменчук О. [6[6]], Павлов Д. і Микитюк М. [15[7]];
• адміністративно-правового регулювання державної системи захисту критичної інфраструктури і державної інфраструктурної політики: Зубко Г. Ю., Теленик С. С. [][8];
• захисту інформаційної інфраструктури в рамках інформаційної безпеки: С. Петров [16[9]],
• комунікацій у державному управління: Драгомирецька Н. [3];
• розвитку системи публічного управління: Бакуменко В. [5],
• забезпечення стійкості держави: Храпач Г. [25];
• стратегічних комунікацій: Дубова Д. і Баровської А. [4[10]; 24[11]], Ліпкан В. [13[12]], Макаренко Є. [14[13]], Сивак Т. [21[14]; 22[15]], Соловйова С. [23[16]] тощо[17].

Однак, на науковому рівні відкритим залишилось питання застосування стратегічних комунікацій у сфері формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України.

Метою статті, відповідно, є обґрунтування потенціалу стратегічних комунікацій у процесі реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення нової геостратегії сучасної України як політико-правової практики.

Виклад основного матеріалу. Не вдаючись в деталі походження і ретроспективи та розвитку стратегічних комунікацій у публічному управлінні в цілому, у націобезпековій сфері та в контексті гібридних війн, інформаційної та кібербезпеки та міжнародних відносин, які було розкрито у низці вітчизняних праць Дубова Д. і Баровської А. [4[18]; 24[19]], Ліпкана В. [13[20]], Макаренко Є. [14[21]], Сивак Т. [21[22]; 22[23]], Соловйова С. [23[24]] та інших, зосереджу увагу на можливості їх застосування у сфері безпеки стратегічної інфраструктури в контексті творення сучасної геостратегії України.

Державна інфраструктурна політика є невід’ємною частиною політики держави й інфраструктурна політика віддзеркалює усі методологічні, концептуальні засади в цілому державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Тому, державна інфраструктурна політика – це, перш, за все, невід’ємна складова зовнішньої і внутрішньої політики держави, комплекс нормативно врегульованих, усвідомлених, таких, що відповідають національним інтересам цілеспрямованих дій, що вчиняються відповідними уповноваженими суб’єктами в партнерстві з органами місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, у сфері інфраструктурного забезпечення усіх галузей життєдіяльності держави, суспільства, особи [9[25]].

Виходячи з цього твердження, а також зважаючи на необхідність партнерської взаємодії між органами державного управління, місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства та бізнес-структур, що є суб’єктами публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, та з метою ефективного формування і забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики важливим є необхідність „практичного застосування проактивного підходу до її розроблення і реалізації” [8[26]].

Саме потреба застосування проактивного підходу у розроблення і реалізацію державної інфраструктурної політики вказує на чіткий зв’язок зі стратегічними комунікаціями. Адже, за визначенням Сивак Т., стратегічні комунікації – це цілеспрямовані, послідовні заходи, зорієнтовані на комунікування діями та інформаційну взаємодію між суб’єктами у процесі формування та реалізації державної політики. Вони, на думку авторки, сприяють розвитку діалогу у державі в цілому та в окремих її сферах, забезпечують консенсус та, що важливо, проактивне управління – ефективне управління змінами на основі врахування інтересів усіх суб’єктів, а також вироблення спільного плану дій [22[27], с. 108], тобто реалізації державної політики.

Суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури потребують чіткої регламентації у взаємодії з протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам та координації дій у разі настання кризових ситуацій. Для забезпечення взаємодії і координації дій суб’єктів вище згаданої системи має бути задіяно весь потенціал стратегічних комунікацій, ефективне використання яких залежить від рівня розвитку як інформаційної, так і комунікаційної політики держави. При чому, варто зазначити, що роль інформаційної взаємодії і комунікацій має подвійну природу.

По-перше, для забезпечення безпеки окремих секторів та об’єктів стратегічної інфраструктури. Зокрема, відповідно до запропонованого переліку науковцями Національного інституту стратегічних досліджень, можу виділити: зв’язок (Communications) та інформаційні технології (Information technology) [7[28], с. 16]. Ці сектори в цілому забезпечують технологічну складову функціонування системи публічного управління, зокрема з питань інформаційної, кібербезпеки тощо, а також розвиток і безпеки та стійкість національної інформаційної та кібернетичної інфраструктури.

По-друге, для забезпечення взаємодії та координації дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури усіх секторів та на всіх державно-управлінських рівнях. Зокрема, окрім вище названих, йдеться про хімічний сектор, комерційні об’єкти, стратегічне виробництво, дамби і гідротехнічні споруди, оборонно-промислову базу, служби екстреної допомоги населенню, реагування на надзвичайні ситуації, енергетичний сектор, банки та фінанси, продукти харчування та сільське господарство, урядові об’єкти, охорона здоров’я та медицина, ядерні реактори, матеріали та відходи, а також водні ресурси, системи водопостачання та стічних вод [7[29], с. 16] тощо.

Отже, другий блок є найбільш численним, різновекторним і потребує найбільш прискіпливої наукової уваги і обґрунтування, зокрема способів забезпечення взаємодії та координації дій між різними органами публічної влади у сфері безпеки стратегічної інфраструктури. З метою детального розгляду особливостей та специфіки застосування стратегічних комунікацій у сфері безпеки стратегічної інфраструктури можемо виокремити кілька проблемних аспектів, зокрема:

Перший. Потребує детального обґрунтування та необхідність концептуалізації на державному рівні питання формування і розвитку комунікаційної політики держави та комунікаційної інфраструктури. Без належної державної підтримки і регулювання комунікацій в державі мова про використання стратегічних комунікацій як у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, так і в інших сферах і галузях не йде. Адже станом на сьогодні сфера комунікаційної політики держави регулюється тільки одним нормативно-правовим актом – Концепцією Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики» [11[30]], де зазначено, що окремі питання налагодження комунікації між органами державної влади, місцевого самоврядування зі ЗМІ і громадськістю визначаються законами України, що регулюють інформаційну сферу. Однак зазначена Концепція має низький рівень правового регулювання забезпечення комунікацій між усіма суб’єктами системи публічного управління та не відповідає ні рівню розвитку українського суспільства, ні світовим тенденціям у цій сфері, зокрема в аспекті розвитку і здійснення стратегічних комунікацій. Саме тому в нормативно-правовому полі має бути чітко розмежовано поняття інформаційна і комунікаційна політика, а також питання інформаційної і комунікаційної інфраструктури як складової частини стратегічної інфраструктури держави.

Ці питання мають потребу не тільки в науковому та правовому осмисленні, вони передбачають використання різних державно-управлінських інструментів для їх забезпечення та реалізації. Адже державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації [10[31]], а державна комунікаційна політика визначає особливості взаємодії з населенням шляхом використання технологій передачі інформації, у тому числі й інформаційних технологій [3[32], с. 87]. Якщо питання інформаційної взаємодії більш-менш представлено у правовому полі, то способи, засоби, принципи і суб’єкти формування та реалізації державної комунікаційної політики залишились відкритими, не визначеними і не регламентованими.

Другий. Потребує визначення і встановлення у законодавчому порядку чіткого переліку та паспортизації секторів (об’єктів) стратегічної інфраструктури та порядок його формування. Наразі на законодавчому рівні відсутній чіткий перелік об’єктів стратегічної інфраструктури. У проєкті Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист» [18[33]] у ст. 9 визначено тільки перелік життєво важливих функцій та послуг: урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водопостачання, та водовідведення, продовольче забезпечення, охорона здоров’я, інформаційні, комунікаційні та цифрові послуги, фінансові та банківські послуги, транспортне забезпечення, оборона, правопорядок, постачання теплової енергії.

Зазначений перелік дещо відрізняється від визначених на підставі аналізу зарубіжного досвіду об’єктів критичної інфраструктури, зроблений Суходолею О. [7[34]], зокрема поза увагою авторів законопроєкту залишились такі важливі сфери як: хімічний сектор, комерційні об’єкти, дамби та гідротехнічні споруди, служби екстреної допомоги населенню, ядерні реактори, матеріали та відходи.

Варто зазначити, що і у наукових дослідженнях та у чинних нормативно-правових актах, а також у законопроєктах відсутнє визначення поняття комунікаційна інфраструктура. Хоча комунікаційна інфраструктура має стати повноцінним об’єктом безпеки стратегічної інфраструктури на державному рівні. Як обґрунтовує Сивак Т., комунікаційна система публічного управління – це каркас національного інформаційно-комунікаційного простору, що складається з сукупності інформаційних, технологічних мереж, мережі засобів масової комунікації, гуманітарних, освітніх, наукових, культурних та ін. закладів, установ та організацій, передбачає забезпечення ефективної комунікаційної діяльності та інформаційної взаємодії між суб’єктами системи публічного управління і стабільність функціонування комунікаційної системи держави [21[35], с. 328-229]

Стале функціонування державної комунікаційної системи, що може бути досягнуто шляхом убезпечення комунікаційної інфраструктури, дасть змогу мінімізувати інформаційні інтервенції, сприятиме підвищенню рівня довіри до державних інституцій та належному, своєчасному і проактивному інформуванню громадськості у разі настання криз та їх протидії. Саме тому, на нашу думку, варто актуалізувати питання щодо виокремлення такого об’єкта стратегічної інфраструктури як комунікаційна на рівні з інформаційною та іншими.

Окремого унормування вимагають питання визначення механізмів формування національного та секторального переліків об’єктів стратегічної інфраструктури. На національному рівні це питання залишилось тільки на законопроєктному рівні. Унормовано тільки секторальний рівень, зокрема щодо стратегічної інформаційної інфраструктури. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 року № 943 затверджено Порядок формування переліку об’єктів критичної інформаційної інфраструктури та Порядок внесення об’єктів критичної інформаційної інфраструктури до державного реєстру об’єктів критичної інформаційної інфраструктури, його формування та забезпечення [2[36]]. Також Постановою Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України» від 30 листопада 2020 р. № 151 визначено критерії та порядок віднесення об’єктів в банківській системі до об’єктів критичної інфраструктури [17[37]].

Інші сектори стратегічної інфраструктури не мають аналогічного нормативного забезпечення, що суттєво ускладнює чітку регламентацію та взаємодію суб’єктів публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури.

Третій. Наступним питанням, що потребує чіткості у визначеннях та закріплені відповідних функцій, завдань, повноважень і відповідальності є суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, що є основою її організаційно-інституційної структури. Це вимагає низки заходів на загальнодержавному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях. У Концепції [12[38]] та проєкті Закону [18[39]] визначено тільки завдання, що мають бути забезпеченні на цих рівнях, однак мова не йде про конкретні органи державного управління, місцевого самоврядування, установи й організації, що наділені відповідними повноваженнями з питань безпеки стратегічної інфраструктури, забезпечення її стійкості чи протидії загрозам. На науковому рівні обґрунтовано лише пропозиції щодо переліку секторів стратегічної інфраструктури та відповідних відомств [7[40], с. 50]. Однак, навіть зазначений перелік як і процес ідентифікації таких об’єктів, на думку авторів, потребує нормативно-законодавчого закріплення, організаційного та методологічного забезпечення та додаткового детального наукового аналізу.

Отже, без вирішення вищезазначених питань, тобто унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізації поняття комунікаційної інфраструктури, чіткого переліку об’єктів стратегічної інфраструктури та визначення механізмів і процедур формування національного та секторального переліків таких об’єктів, а також чіткого закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, а саме створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівні, забезпечити ефективну взаємодію суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, на нашу думку, поки що не можливо. Це формує перспективне поле подальших наукових досліджень з цих питань.

Однак, є ще один важливий аспект застосування стратегічних комунікацій у сфері стратегічної інфраструктури, що характеризується їх методологічною єдністю – забезпечення сталого розвитку держави та системності державної політики в різних сферах і галузях.

Адже, стратегічні комунікації – це, перш за все, складна система, що володіє сукупністю властивостей, таких як цілісність, адаптивність, інтеграційність, емерджентність, синергетичність, завдяки яким доповнює і забезпечує розвиток системи публічного управління [21[41], с. 132].

Більш широкі підходи до визначення поняття стратегічних комунікацій були здійснені у першому словнику зі стратегічних комунікацій за редакцією професора В. А. Ліпкана:

„1. Скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності. 2. Скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави — публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави (нормативне визначення). 3. Скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей. 4. Стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети. 5. Процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором множини різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. 6. Процес цілеспрямованого використання комунікацій організацією для виконання її місії. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями для створення умов по досягненню національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу сприйняття є так само важливим, як і транслювання Див.: система стратегічних комунікацій”[42].

Стратегічні комунікації, можемо доповнити такими характеристиками як універсальний процес, що може забезпечувати результат у всіх сферах суспільного, громадського та публічного життя і використовується для досягнення зовнішньо- і внутрішньополітичних цілей держави, тобто для реалізації геостратегії держави у всіх видах просторів.

Також, за визначенням дослідників Центру стратегічних комунікацій НАТО, які є засновниками концепції [27[43], с. 16], стратегічні комунікації є комплексним інструментарієм забезпечення «національної сили», «національної могутності» та найефективніше використовуються у чотирьох основних сферах: дипломатичній, економічній, інформаційній та воєнній.

На думку Храпача Г., національна могутність — це показник сил і ресурсів держави, що можна застосовувати у відносинах з іншими суб’єктами міжнародних відносин, сукупність існуючих у держави моральних і духовних можливостей, які використовуються для досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних національних цілей [25[44], с. 128]. Звичайно, що дане поняття не є ідеальним, оскільки не охоплює багато важливих сьогодні характеристики антропогенного простору, в якому відбувається ствердження геостратегії різних країн, і також формуються необхідні та достатні умови для реалізації пріоритетних національних інтересів.

Зростання рівня національної могутності держави, її інфраструктурного потенціалу, що можливо завдяки провадження системної безпекової політики щодо стратегічних об’єктів інфраструктури та ефективному здійсненню стратегічних комунікацій, забезпечує перевагу над іншими державами та сприяє ефективності реалізації власних національних інтересів і цілей, творенню власної геостратегії.

У зв’язку з цим, можу зазначити, що потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, перш за все, вбачається у формуванні та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Так, наприклад, окремі дослідники інтерпретують стратегічні комунікації як складову публічно-управлінського процесу, які, використовуючи потенціал і можливості усіх сфер публічного управління, сприяють їх розвитку [21[45], с. 90]. Адже відповідно до нової концепції публічного управління, воно має два виміри: спільне вироблення публічної політики з урахуванням інтересів усіх стейкхолдерів та розподіл обов’язків у реалізації ухвалених стратегічних цілей розвитку, як держави в цілому, так і окремих галузей та територій.

У цілому погоджуючись з таким твердженням авторки, можемо навести ще визначення державно-управлінського процесу Бакуменка В., який зазначає, що державно-управлінський процес – це свідома і цілеспрямована послідовна діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами державного управління, внаслідок чого відбувається зміна суспільних станів, подій і явищ. Такий процес спрямований на приведення в життя державної стратегії та політики, і є основним способом реалізації суб’єкт-об’єктних відносин на державному рівні, де суб’єкт – система державної влади у вигляді спеціально створених органів, а об’єкт – все суспільство, таргетизоване на цільові аудиторії в залежності від їх ролі у реалізації публічної політики [5[46], с. 164].

Отже, стверджую, що стратегічні комунікації є важливою складовою державно-управлінського процесу, як особливого виду державної діяльності.

Таким чином, на підставі вищенаведеного, можу характеризувати стратегічні комунікації у сфері безпеки стратегічної інфраструктури як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Причому наголошу на тому, що даний рівень подається в розрізі вироблення еталонної моделі геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації) — стратегічна правотворчість.

Такий підхід певним чином корелюється із визначеннями, тлумаченнями та уточненнями МО США, які є обґрунтовують стратегічні комунікації у воєнній сфері, натомість є набагато ширшим і враховую передусім націотворчу потенцію українства до відновлення державності і розвитку стійкої соціальної системи в умовах перманентних трансформацій.

Відповідно до уточненого поняття, стратегічні комунікації використовуються по відношенню до загальнодержавного стратегічного рівня, синхронізація комунікацій — використовується на оперативному, відомчому, а на тактичному рівні — інформаційний вплив [26[47]].

Це дає підстави для обґрунтування, що у системі безпеки стратегічної інфраструктури весь потенціал стратегічних комунікацій може бути використано у такий спосіб: для формування та реалізації державної інфраструктурної політики, для забезпечення координації і синхронізації комунікацій, функцій і дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури.

Зокрема, на державному рівні під час розробки Національного плану (стратегії) безпеки та забезпечення стійкості стратегічної інфраструктури, на галузевому та регіональному рівнях під час розробки і реалізації галузевих і територіальних програм з протидії загрозам та небезпекам об’єктам стратегічної інфраструктури, на місцевому – затвердження і виконання місцевих програм підвищення стійкості громад до кризових ситуацій та відновлення функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури. На об’єктовому рівні оператори стратегічної інфраструктури забезпечують розроблення і виконання відповідних об’єктових планів заходів щодо безпеки і стійкості стратегічної інфраструктури. Саме на місцевому і об’єктовому рівнях здійснюється інфраструктурний вплив на людину, суспільство і територіальні громади, органи місцевого самоврядування.

Такий підхід, на нашу думку, дасть змогу, об’єднавши потенціал стратегічних комунікацій і системи безпеки стратегічної інфраструктури, на виході отримати якісно новий рівень управління та покращений стан об’єктів та сфер стратегічної інфраструктури, а також дасть змогу сформувати та забезпечити реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики, що, своєю чергою, суттєво підвищить рівень національної безпеки України, її сталий розвиток та національну могутність, а також чинитиме конструктивний вплив на творення геостратегії сучасної України.

Висновки. Таким чином, проведене мною дослідження уможливило встановити, що  об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в контексті реалізації геостратегії сучасної України сприятимуть удосконаленню системності управлінських заходів та дій суб’єктів  стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів.

Стратегічні комунікації мають бути задіяні у процесі формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також для забезпечення координації та синхронізації дій і комунікацій та суб’єкт-суб’єктної, суб’єкт-об’єктної та об’єкт-суб’єктної взаємодії у самій системі безпеки стратегічної інфраструктури. Виявлено основні чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів, а в цілому безпекоінфраструктурної політики:

• унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики;
• концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури;
• чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління;
• створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях.

Такий підхід на мою думку уможливить підвищити спроможності щодо повномасштабної реалізації інфраструктурного потенціалу,  забезпечити національну могутність держави та якісний рівень реалізації стратегії державної інфраструктурної політики зокрема і державної політики у пріоритетних і найбільш важливих сферах життєдіяльності в цілому, закладе фундамент для творення геостратегії сучасної України.

Список використаних джерел:

1. Державна система захисту критичної інфраструктури в системі забезпечення національної безпеки : аналітична доповідь / за ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2020. 28 с.
2. Деякі питання об’єктів критичної інформаційної інфраструктури : Постанова КМУ від 9 жовт. 2020 р. № 943. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/943-2020-%D0%BF#Text
3. Драгомирецька Н. М. Сучасні тенденції комунікацій у державному управлінні. Публічне урядування. 2015. №1. С. 85–96. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pubm_2015_1_10
4. Дубов Д. В., Баровська А. В. Організаційно-правові проблеми впровадження системи стратегічних комунікацій в Україні. Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2017 р. № 1 (21). С. 10–17.
5. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ, 2010. 810 с.
6. Єрменчук О. П. Основні підходи до організації захисту критичної інфраструктури в країнах Європи: досвід для України : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. 180 с.
7. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2015. 176 с.
8. Зубко Г. Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6/2018. С. 91-100.
9. Зубко Г. Ю. Сучасні підходи до визначення поняття державної інфраструктурної політики. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2020. № 48. С. 78–84.
10. Іванченко Ю. М. Сутність, головні напрями та способи державної інформаційної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05ijmipu.pdf
11. Концепція Закону України “Про основні засади державної комунікативної політики” : розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січ. 2010 р. № 85-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85-2010-%D1%80#Text
12. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 груд. 2017 р. № 1009-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1009-2017-%D1%80#Text
13. Ліпкан В. А., Попова Т. В. Стратегічні комунікації : словник / за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. 416 с.
14. Макаренко Є. А. Стратегічні комунікації в міжнародних відносинах. Міжнародні відносини. Серія “Політичні науки”. 2917. № 15. URL: http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/3117.
15. Павлов Д. М., Микитюк М. А. Правові та організаційні засади забезпечення захисту критичної інфраструктури у контексті формування нової безпекової парадигми України. Честь і закон. 2020. № 4 (75). С. 69-77.
16. Петров С. Г. Правові основи взаємодії державних органів та приватних суб’єктів із метою захисту електронних інформаційних ресурсів України. Інформація і право. 2019. № 4(31). С. 107-112.
17. Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України : Постанова Правління Національного банку України від 30 листоп. 2020 р. № 151. URL: https://bank.gov.ua/ua/legislation/Resolution_30112020_151
18. Про критичну інфраструктуру та її захист : проєкт Закону України від 27.05.2019 р. № 10328 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=65996
19. Про стратегію національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р. № 287/2015. URL: https://www.president.gov.ua/documents/2872015-19070
20. Про стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 трав. 2020 р. № 392/2020. URL: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037
21. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України : дис. … д-ра наук з держ. упр. : 25.00.01 / НАДУ, Київ, 2020. 490 с.
22. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
23. Соловйов С. Г. Стратегічні комунікації в публічному управлінні : монографія / Соловйов С. Г. ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Харків : Точка, 2019. 373 с.
24. Стратегічні комунікації в умовах гібридної війни: погляд від волонтера до науковця: монографія / [А. В. Баровська та ін.] ; Нац. акад. Служби безпеки України. Київ : НА СБ України, 2018. 517 с.
25. Храпач Г. С. Національна могутність як чинник стійкості держави в умовах загострення міжнародної конфліктності. Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджено НУОУ ім. І. Черняховського. 2017. № 3 (61). С. 126-130.
26. DOD Dictionary of Military and Associated Terms. July 2019. 382 p. URL: https://www.jcs.mil/Portals/36/Documents/Doctrine/pubs/dictionary.pdf
27. Understanding NATO Strategic Communications. LTC Rita LePage 22 October 2014. URL: https://www.stratcomcoe.org/about-strategic-communications

к.держ.упр., докторант кафедри

парламентаризму та політичного менеджменту

НАДУ при Президентові України,

Взаємодія публічної влади і громадянського суспільства є основою для створення ефективної системи публічного управління в Україні. Публічне управління традиційного розглядається як вид соціального управління, суспільної діяльності та у контексті сукупності відносин: влади і політики, гілок влади між собою, виконавчої влади і місцевого самоврядування, органів публічної влади і суспільства тощо. У дослідженнях, що розглядають зазначені аспекти взаємодії, державна влада традиційного представляється як механізм впливу на суспільство, тобто функціонування дихотомії “держава – суспільство” на основі механізму прямих зв’язків.

Механізм зворотних зв’язків у процесі взаємодії публічної влади і громадянського суспільства – це постановка суспільних проблем перед владою та оцінка її діяльності. За таких умов у органів влади виникає можливість спільно з суспільством вирішувати артикульовані суспільні проблеми, консолідуючи суспільство та підвищуючи ефективність публічного управління. Взаємодія – це “процес взаємного впливу елементів один на одного, найбільш універсальна форма руху і розвитку” [8, с. 8]. Особлива роль у цьому процесі належить публічній владі і громадянському суспільству, а основу становить виникнення цілей знизу, від громадянського суспільства, що в умовах демократії є справжнім і актуальним джерелом формування цілей публічного управління. Тому публічне управління невід’ємне від взаємодії з усією системою організації і функціонування громадянського суспільства та існує в рамках взаємодії з ним, спільними зусиллями формуючи основу колективного і громадського життя.

На центральні органи влади покладається важлива функція – формувати майбутнє країни, нації, суспільства, забезпечувати національну безпеку тощо. Взагалі, тільки держава, як єдиний інститут історії, здатна завдяки своїм ресурсам працювати з майбутнім та є єдиною структурою, яка може формулювати і вирішувати стратегічні завдання й управляти майбутнім. Як зазначає Г. Почепцов “держава наближає власне майбутнє, коли займається ним, вона будує чуже майбутнє за чужим сценарієм, коли не звертається до проблематики майбутнього та не розробляє власної стратегії” [6]. Будь-яке нововведення, зміна перш ніж набути форм реальності та практичного використання проходить три етапи: віртуальну, інформаційну та справжню реальність. Інформаційний і віртуальний простір становлять особливу цінність для держав, тому що дозволяють управляти двома найважливішими складниками масової свідомості: уявленням про минуле і сьогодення [7].

У цьому контексті вагоме значення мають стратегічні комунікації, як важливий принцип публічного управління демократичних країн, сутність якого полягає у скоординованому та належному використанні комунікаційних можливостей держави, спрямованих на просування її цілей [1], акумуляції ресурсів органів влади та громадянського суспільства. Саме органи публічної влади задають стратегічний вектор розвитку держави, формують відповідну державну політику, забезпечують скоординованість діяльності органів влади, у тому числі і комунікаційної, та адекватне використання можливостей і ресурсів для досягнення визначених ними стратегічних цілей.

У контексті нашого дослідження також необхідно розмежувати поняття “комунікаційна система” і “комунікативна система” в публічному управлінні, адже стратегічні комунікації мають безпосереднє відношення до системи державних комунікацій. Погоджуємось з визначенням Конецької В., яка характеризувала комунікативні системи як функціонально орієнтовані сукупності різнорідних комунікативних засобів, що взаємопов’язані мовними і немовними чинниками спілкування у відносно цілісну єдність. Безліч комунікативних систем зумовлена їх цільовим призначенням, різнорідністю комунікативних засобів і способами їх актуалізації [3].

На думку В. Литвиненка, комунікативні системи – це сукупність мовних знаків, які перебуваючи під впливом комунікативних зв’язків передають інформацію за допомогою мовленнєвих форм і засобів у межах однієї природної мови [4, с. 31]. Також варто зазначити, що поняття мови та мовних знаків необхідно розглядати в широкому семіотичному значенні, враховуючи культурні особливості та специфіку соціуму. Наприклад, у межах однієї мови з лінгвістичного погляду може існувати безліч комунікативних систем, що будуть ґрунтуватись, приміром, на професійній мові або мові різних соціумів.

Дослідниками та засновниками поняття “комунікаційна система” вважаються К. Шеннон та В. Вівер, які завдяки математичній моделі комунікацій пояснили процес передавання інформації від джерела до отримувача [9]. Подальший розвиток дослідження комунікаційної системи відбувався у наукових працях Г. Маклюена [5]. Відповідно до його технологізованих тверджень, сам засіб комунікації і є повідомленням, або іншими словами, будь-яке повідомлення ґрунтується на певному засобі комунікації, наприклад, змістом кіно є роман, змістом роману – мова тощо. На його думку, всі структури передавання інформації можна вважати універсальними законами буття, сутність яких зводиться до абсолютизації інформаційних засобів і мов у формуванні подібних способів життя, діяльності і мислення людей, які живуть у різних країнах, але в одні й ті самі епохи [3].

Таким чином можемо визначити, що комунікаційна система призначена для управління процесами передавання інформації, зокрема між різними комунікативними системами. Комунікативні системи входять в структуру комунікаційних систем. Механізм взаємодії між двома комунікативними системами відбувається за схемою: інформація з першої комунікативної системи (від відправника) через різні види соціальних комунікацій (технології передавання інформації) потрапляє до другої комунікативної системи (до одержувача).

Отже, можемо узагальнити вищезазначене і визначити сутність комунікаційної системи в публічному управлінні, яка зводиться до процесу передачі інформації від органів влади до суспільства. Тобто відбувається обмін інформацією між комунікативною системою держави у особі органів влади і сукупністю комунікативних систем цільових аудиторій в залежності від здійснення державно управлінського впливу.

Список використаних джерел

1. Доктрина інформаційної безпеки України : за станом на 25.02.2017 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
2. Землянова Л. М. Коммуникативистика и средства информации. Англо-русский толковый словарь концепций и терминов. / Л. М. Землянова. –  М. : Изд-во Моск. ун-та, 2004. –  С. 199.
3. Конецкая В. П. Социология коммуникации : учебник / В. П. Конецкая. –  М. : Международный университет бизнеса и управления, 1997. –  С. 69– 71.
4. Литвиненко В.В. Комунікативна та комунікаційна система – диференціація понять / В.В. Литвиненко // Current issues of mass communication. – 2013. – Issue 14. – С. 30-32.
5. Маклюэн Г. М. Понимание Медиа: Внешние расширения человека / Г. М. Маклюэн ; [пер. с англ. В. Николаева; закл. ст. М. Вавилова]. — М. : Жуковский ; «КАНОН-пресс-Ц», «Кучково поле», 2003. –  464 с.
6. Почепцов Г.Г. Держава як інструментарій по роботі з майбутнім / Г. Почепцов // MediaSapiens. – 05.06.2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ms.detector.media/mediaprosvita/research/derzhava_yak_instrumentariy_po_roboti_z_maybutnim/focus.ua/focus.ua
7. Почепцов Г.Г. Інформація без зв’язку з реальністю [Електронний ресурс] / Г. Почепцов // Незалежний культурологічний часопис ; 07.09.2018. – Режим доступу : http://www.ji-magazine.lviv.ua/2018/Pocheptsov_inform-bez-zvjyazku-z-realnoctyu.htm
8. Суспільство та влада: механізми взаємодії : навч.- метод. матеріали для слухачів дисципліни “Механізми взаємодії суспільства і влади” / А. М. Михненко, С. О. Кравченко, І. В. Пантелейчук та ін. – К. : НАДУ, 2013. – 80 с.
9. Shannon C. E. The Mathematical Theory of Communication / Claude E. Shannon, Warren Weaver. –  Urbana : The University of Illinois Press, 1949. –  117 p.

голова Інституту державного управління ГОСЛ,

докторант кафедри парламентаризму та

політичного менеджменту,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

кандидат наук  з державного управління

УДК 316.776:004.73

У статті досліджено потреби органів публічного управління у кваліфікованих фахівцях зі стратегічних комунікацій, здатних професійно вирішувати багатофакторні проблеми в інформаційно-комунікаційному середовищі. Проаналізовано ринок надання освітніх послуг у сфері стратегічних комунікацій та визначено основні передумови запровадження профільної спеціалізованої підготовки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Доведено, що підготовка магістрів публічного управління і адміністрування у сфері стратегічних комунікацій має здійснюватися в НАДУ при Президентові України з застосуванням проблемно-орієнтованого навчання та  трансдисциплінарного підходу. Визначено, що професійні компетенції випускника мають базуватись на унікальному поєднанні знань у сферах: проектно-аналітичної, психолого-лінгвістичної, соціологічної та маркетингової діяльності.

Ключові слова: стратегічні комунікації, професійні компетенції державних службовців, професійне навчання у сфері стратегічних комунікацій, трансдисциплінарний підхід.

T. SYVAK,

Doctoral Candidate of Parliamentarism and Political Management Department. National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, PhD in Public Administration

IMPLEMENTATION OF THE EDUCATIONAL PROGRAM «STRATEGIC COMMUNICATIONS» FOR PROFESSIONAL SPECIALIZED TRAINING OF PUBLIC OFFICIALS

The article investigates the needs of public administration bodies in qualified strategic communications specialists who are able professionally solve multifactorial problems in the information and communication environment. The market of providing educational services in the field of strategic communications is analyzed and the main preconditions for the introduction of professional specialized training of civil servants and local government officials are determined. It is proved that the preparation of masters in public administration and management in the field of strategic communications should be carried out at NAPA under the President of Ukraine with application of problem-oriented studying and transdisciplinary approach. It has been determined that the professional competences of the graduate should be based on a unique combination of knowledge in the areas of project-analytical, psycho-linguistic, sociological and marketing activities.

Key words: strategic communications, professional competences of public officials, professional training in the field of strategic communications, transdisciplinary approach.

Т. В. СИВАК,

докторант кафедры парламентаризма и политического менеджмента, Национальная академия государственного управления при Президенте Украины, к.гос.упр.

ВНЕДРЕНИЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ПРОГРАММЫ «СТРАТЕГИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ» ДЛЯ ПРОФИЛЬНОЙ СПЕЦИАЛИЗИРОВАННОЙ ПОДГОТОВКИ ГОСУДАРСТВЕННЫХ СЛУЖАЩИХ

В статье исследованы потребности органов публичного управлении в квалифицированных специалистах по стратегическим коммуникациям, способных профессионально решать многофакторные проблемы в информационно-коммуникационной среде. Проанализирован рынок предоставления образовательных услуг в сфере стратегических коммуникаций и определены основные предпосылки введения профильной специализированной подготовки государственных служащих и должностных лиц местного самоуправления. Доказано, что подготовка магистров публичного управления и администрирования в сфере стратегических коммуникаций должна осуществляться в НАГУ при Президенте Украины с применением проблемно-ориентированного обучения и трансдисциплинарного подхода. Определено, что профессиональные компетенции выпускника должны базироваться на уникальном сочетании знаний в сферах: проектно-аналитической, психолого-лингвистической, социологической и маркетинговой деятельности.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, профессиональные компетенции государственных служащих, профессиональное обучение в сфере стратегических коммуникаций, трансдисциплинарный подход.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Об’єктивна потреба у розвитку ефективного та убезпеченого інформаційного простору України, вдосконалення діяльності органів публічного управління та приведення його у відповідність до вимог ефективного розвитку держави зумовлена суттєвим ускладнення суспільних відносин як на міжнародному рівні, так і безпосередньо в державі. Нині запровадження стратегічних комунікацій актуалізується низкою стратегічних та концептуальних документів розвитку держави: «Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» – 10 пріоритет, Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України, Угода про асоціацію з ЄС – 14 глава, «Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр.» – розділ «Стратегічне планування, формування і координація політики», Воєнна доктрина України, Доктрина інформаційної безпеки України, якою одним із пріоритетів визначено побудову дієвої та ефективної системи стратегічних комунікацій. Тобто, окрім об’єктивної необхідності запровадження стратегічних комунікацій в Україні існує суттєве нормативне підґрунтя, котре визначає основних суб’єктів та їх основні компетенції в цьому процесі. Важливе завдання визначено перед Міністерством інформаційної політики – розроблення стратегічного наративу, як основної компоненти стратегічних комунікацій, та його імплементація. Тобто перед органами влади постають нові виклики та завдання, виконання яких може бути забезпечене лише кваліфікованими спеціалістами в цій сфері.

Протягом останніх кількох років у міністерствах створюються окремі підрозділи або посади, на які покладаються функції з питань стратегічних комунікацій: Міністерство інформаційної політики – сектор стратегічних комунікацій, радник міністра; Міністерство закордонних справ – департамент стратегічних комунікацій та управління публічної дипломатії Політичного департаменту; Міністерство оборони та Генеральний штаб ЗС України – ряд підрозділів за компонентами стратегічних комунікацій та радник при МОУ та ГШ ЗСУ; Міністерство внутрішніх справ – департамент комунікацій та уповноважений представник з питань стратегічних комунікацій. Ще в трьох міністерствах плануються структурні зміни з питань інформаційної політики та комунікацій: освіти і науки, молоді та спорту, екології та природних ресурсів.

Стан організаційно-функціонального забезпечення впровадження стратегічних комунікацій в діяльність органів публічної влади визначається структурним дисбалансом. Структурні підрозділи центральних органів виконавчої влади, до функцій яких віднесено формування системи та використання складових стратегічних комунікацій, мають різні форми та масштаби: окремі посадовці, департаменти, управління, відділи, сектори. Гостро постає проблема кадрового забезпечення спеціалістами з питань стратегічних комунікацій та, що більш важливо – відбувається підміна понять чи поєднання діяльності з питань стратегічних комунікацій зі стратегічним планування та / чи зв’язками з громадськістю, ЗМІ тощо.

У Міністерстві інформаційної політики одним з завдань визначено розвиток нових комунікаційних структур та розробку правил і вимог до фахівців з комунікацій для забезпечення урядових комунікацій (зв’язків з громадськістю). Для цього передбачається проведення реформи урядових служб з комунікацій, в основі якої є наділення комунікаційних структур більшими повноваженнями, впровадження підходу проактивних і планових комунікацій та підвищення професійного рівня урядових фахівців з комунікацій. Концепцією реформ урядових комунікацій визначено запровадження навчальних програм для посадових осіб усіх рівнів, уніфікація бази даних знань, розробку уніфікованого словника та навчального посібника, що дасть змогу запровадити систему підготовки фахівців з питань комунікацій. До компонентів системи навчання та професійного розвитку віднесено розробку базових курсів з комунікаційних дисциплін, системи тренінгів та налагодження загальноурядової освітньої діяльності з дисциплін стратегічних комунікацій.

Отже, очевидною є потреба у системній підготовці висококваліфікованих фахівців з питань стратегічних комунікацій на усіх рівнях системи публічного управління, адже лише за таких умов стане можливим запровадження дієвої системи стратегічних комунікацій, що стане ефективним інструментарієм на виклики перед публічним управлінням.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Дослідженню питання становлення стратегічних комунікацій в публічному управлінні та побудови дієвої системи стратегічних комунікацій присвячено праці вітчизняних та зарубіжних учених: Дубова Д., Кушніра О., Максименка Ю., Ліпкана В., Попової Т., Тихомирової Є., Фрідмана Л., Пауля К., Татама С. та ін., які заклали підґрунтя до розвитку стратегічних комунікацій в державноуправлінському, науковому та освітньому напрямках. Однак комплексного наукового дослідження щодо розширення спектру освітніх послуг для державних службовців, створення нових освітніх програм, визначення кваліфікаційних вимог, професійних компетенцій та підходів до навчального процесу у сфері стратегічних комунікацій здійснено не було.

Мета статті полягає в науковому обґрунтуванні необхідності запровадження нового освітнього напрямку у професійному навчанні державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, депутатів, представників неурядових організацій та бізнес-структур – спеціалізації «Стратегічні комунікації» у НАДУ при Президентові України, а також у визначенні професійних компетенцій та кваліфікаційних вимог у такого рівня і фаху спеціалістів, здатних до професійної орієнтації в непередбачуваному інформаційному просторі, пов’язаних з підготовкою та реалізацією управлінських комунікацій.

Виклад основних результатів та їх обґрунтування. Стратегічні комунікації – це системні комунікації, зорієнтовані на встановлення довготривалих взаємозв’язків між суб’єктом і його внутрішніми та зовнішніми аудиторіями, які допомагають досягти власних цілей комунікатора. В основі стратегічних комунікацій лежать цінності цільових аудиторій, саме вони сприяють встановленню довготривалих відносин, взаєморозумінню і ефективній взаємодії з реальними і потенційними реципієнтами.

На думку К. Пола, стратегічні комунікації – це: вплив, що містить правду, прихильність до достовірності, і варто їх ототожнювати з «доброчесними переконаннями» [20]; узгоджені дії, повідомлення, образи та інші форми участі для інформування, впливу з метою переконання цільової аудиторії на підтримку національних цілей [19]. Тобто в основі стратегічних комунікацій є благотворний вплив, який не можна ототожнювати з маніпуляцією, обманом та пропагандою – це неадекватні форми впливу, які є нестійкими в сучасному інформаційному середовищі й підривають довіру до нинішніх та майбутніх повідомлень, докладених зусиль і суб’єкта в цілому.

Кушнір О.В. та Максименко Ю.Є., визначають стратегічні комунікації як стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети [6].

У попередніх дослідженнях нами також було подано визначення стратегічних комунікацій з двох аспектів: як процес (узгодження слів і справ з метою впливу та надання інформації) і як результат цього процесу. Найголовніше – вони мають бути несуперечливими для різних цільових аудиторій [12].

«Політика стратегічних комунікацій НАТО» дає найбільш використовуване тлумачення терміну «стратегічні комунікацій», яке визначається як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей і діяльності НАТО – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків із громадськістю, інформаційних та психологічних операцій у разі необхідності для підтримки політики Альянсу, операцій і заходів та з метою просування цілей НАТО [18]. В цьому визначенні розширюється інструментарій стратегічних комунікацій, які потім детермінуються у їх складові.

Ключовими компонентами процесу реалізації стратегічних комунікацій представники НАТО називають:

а) розуміння владою суспільства, його інформування та залучення для просування інтересів і цілей через вплив на сприйняття, настанови, переконання та поведінку;

б) узгодження дій, зображень, висловлювань на підтримку політики й планування з метою досягнення всеосяжних стратегічних цілей;

в) визнання того, що всі операції і види діяльності є важливими компонентами процесу комунікації, оскільки все, що говорить і робить комунікаційний центр – або не спромігся сказати й зробити цей центр, має передбачувані й непередбачувані наслідки для цільових і нецільових аудиторій;

г) визнання того, що стратегічні комунікації є не додатковими діями, а невід’ємною частиною планування та реалізації усіх операцій та видів діяльності [17].

У США стратегічні комунікації визначені на державному рівні і трактуються як спрямовані зусилля уряду США на розуміння та залучення ключових аудиторій до створення, посилення чи збереження умов, сприятливих для задоволення інтересів, політики, цілей уряду США через використання скоординованих програм, планів, повідомлень та продуктів, які синхронізовані з діями всіх владних інструментів. Такого ж погляду дотримується і вітчизняний науковець Ліпкан В.А., який детальніше охарактеризував дане визначення за п’ятьма ключовими складовими [7, с. 350-351].

У Доктрині інформаційної безпеки України саме це тлумачення взято за основу і термін «стратегічні комунікації» має таке значення: скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Отже, більш узагальнено можемо визначити, що стратегічні комунікації – це не вид комунікаційної діяльності суб’єкта, а це, в першу чергу, особливі принципи управління комунікаційним процесом та чинник, що сприяє реалізації стратегії суб’єкта і механізм досягнення стратегічних цілей.

Змістовим ядром стратегічних комунікацій є формування (стратегічного) наративу – переконливої сюжетної лінії, яка може пояснити події аргументовано і з якої можна дійти висновків щодо причин перебування держави в конфлікті, значення цього становища та щодо перспектив держави в разі успішного виходу з нього. Стратегічний наратив формується на підставі існуючих у суспільстві уявлень і цінностей. Фрідман Л. [16] зазначив, що стратегічні наративи навмисно побудовані або посилені з ідей і думок, які вже циркулюють, вони пропонують інтерпретацію ситуації та підказують відповіді. Щоб бути ефективними, стратегічні наративи мають входити в резонанс із цінностями, інтересами й забобонами цільових аудиторій. Стратегічні наративи формулюють кінцеві стани і пропонують спосіб досягнення мети, забезпечуючи громадськість розумінням і сенсом подій, пов’язаних із застосуванням воєнної сили [16]. Доктриною інформаційної безпеки України стратегічний наратив визначено як спеціально підготовлений текст, призначений для вербального викладення у процесі стратегічних комунікацій з метою інформаційного впливу на цільову аудиторію [15].

Отже, сутність стратегічних комунікацій, з огляду на їх специфіку та основні складові, полягає в об’єднанні, координації, активізації і використанні ресурсів та можливостей публічного управління, маркетингу, журналістики, соціології, психології, бізнесу й реклами. А це, в свою чергу, передбачає наявність великої кількості суб’єктів стратегічних комунікацій, їх різнонаправлених зв’язків, що становлять собою систему. Стратегічні комунікації в публічному управлінні не розглядаються як власність одного суб’єкта, органу влади, установи чи організації, тому що кожна організаційна структура в межах формування та реалізації державної стратегії є частиною системи стратегічних комунікацій. Система стратегічних комунікацій формується суб’єктами та представляє собою узгоджену за цілями та стратегічними пріоритетами діяльність державних і недержавних інституцій у сфері стратегічних комунікацій на засадах інформації взаємодії. Вона складається з мети, ідей, завдань, функцій, принципів, методів.

З огляду на подані визначення, можемо зауважити, що запровадження системи стратегічних комунікацій потребує спеціального фахового рівня підготовки у працівників органів публічного управління, військовослужбовців, медійників, журналістів, соціологів тощо, адже всі вони мають узгоджено діяти задля досягнення стратегічних цілей держави.

Варто зазначити, що потреба у фахівцях з комунікацій постійно зростає, зокрема в урядових структурах для забезпечення ефективності реалізації реформ, налагодження ефективної взаємодії з регіонами, для забезпечення підтримки процесів децентралізації, а також є об’єктивна потреба у фахівцях з комунікацій у діяльності об’єднаних територіальних громад. Кваліфікаційні вимоги до спеціалістів з питань комунікацій є дещо розмитими, зокрема наявність освіти, яка варіюється від журналістики, філології, соціології до ІТ-сфери. Однак і традиційні медіа: друковані ЗМІ, візуальні та аудіо-медіа, і більш інноваційні: інтернет-ЗМІ та соціальні мережі – є лише медійними засобами і технологіями, які повною мірою мають використовуватись стратегічними комунікаціями як інструменти. Тобто вузькоспеціалізовані фахівці можуть залучатися до процесу реалізації стратегічних комунікацій, а не до розбудови системи, розроблення стратегій розвитку, власне завданням стратегічним комунікацій є налагодження їх ефективної взаємодії, спільності дій, координації зусиль для досягнення стратегічних цілей держави.

Ряд вітчизняних вишів: Інститут журналістики Київського університету ім. Б. Грінченка, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка та ГО «Національна академія комунікативістики» – ініціювали впровадження в Україні освітньої галузі «Комунікативістика» шляхом перейменування галузі знань 06 «Журналістика» на «Комунікативістика» та створенням спеціальності 061 «Комунікації і журналістика» [8]. Однак така ініціатива видається хибною, оскільки перед фахівцями з питань комунікацій та журналістами постають різні професійні вимоги: функції журналістики полягають в інформуванні, виражені і формуванні громадської думки, просвітництві, виховані тощо, а функції комунікацій – це коло обов’язків під час реалізації діяльності кого-, чого-небудь: апелятивна, взаємодії, волевиявлення, впливу, інформаційна, перформативна, спонукальна, прагматична, регулювальна, ритуальна, встановлення контакту та довіри [7, с. 390]. Мас-медіа в процесі комунікацій є лише одним із комунікаційних каналів, тобто посередником між комунікатором і реципієнтом здатним формувати громадську думку, масову свідомість. Окрім мас-медійних комунікаційних каналів існують немедійні, міжособистісні до яких відносяться: особисте спілкування, соціальні мережі, література, кіно, культура, мистецтво, наукові та розважальні заходи тощо, які в сфері стратегічних комунікацій мають більш важливе значення.

Тобто, говорячи про необхідність створення нової освітньої та наукової галузі «Комунікативістика», не варто ототожнювати її з журналістикою чи іншою галуззю, а розглядати її як окремий напрям чи сферу діяльності. Для запровадження нового освітнього напрямку, основна мета якого підготовка кваліфікованих працівників у сфері комунікацій, необхідним є внесення змін до чинного класифікатора професій. Відповідно до розділу 2 «Професіонали» Класифікатора професій [9], що містить професії, які передбачають високий рівень знань у відповідній галузі та вимагають від працівника (з урахуванням кола та складності певних професійних завдань та обов’язків) кваліфікації за дипломом про повну вищу освіту, що відповідає рівню спеціаліста, магістра існує єдина професійна назва роботи з питань комунікацій – аналітик комунікацій (крім комп’ютерів), код КП – 2149.2. Також в класифікаторі представлені наступні професії, що не в повній мірі відповідають вимогам, це: аналітик з комп’ютерних комунікацій та широко представлені професії у сфері телекомунікацій. Тобто нагальною є потреба в унормуванні такої професії як фахівець / спеціаліст з комунікацій, а для сектору публічного управління – зі стратегічних комунікацій.

Кваліфікований державний службовець, який матиме відповідну кваліфікацію у сфері стратегічних комунікацій, що визначатиметься рівнем освіти та спеціалізацією, здатний виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи у підрозділах органів публічного управління зі стратегічних комунікацій. Спеціалізація пов’язана як з необхідною галуззю знань, використовуваними інструментами, технологіями, так і з надаваними публічними послугами і відповідає певною мірою деталізованому колу професійних завдань та обов’язків.

Відповідно до п. 20 ст. 1 Закону України «Про вищу освіту» спеціалізація – складова спеціальності, що визначається закладом вищої освіти та передбачає профільну спеціалізовану освітню програму підготовки здобувачів вищої та післядипломної освіти [2]. Спеціалізація, відповідно до Положення про систему підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, – це профільна спеціалізована підготовка державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування з метою набуття здатності виконувати окремі завдання та обов’язки, необхідні для професійної діяльності на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування [10]. Підготовка магістрів з публічного управління та адміністрування здійснюється за освітньо-професійними програмами і передбачає здобуття поглиблених правових, економічних, політологічних, управлінських, соціально-гуманітарних, психолого-педагогічних, фахових та інших знань, необхідних для нормативно-правового, організаційно-розпорядчого та консультаційно-дорадчого забезпечення діяльності органів, на які поширюється дія Законів України «Про державну службу» [4] та «Про службу в органах місцевого самоврядування» [3].

Необхідність нової професійної діяльності у сфері стратегічних комунікацій на державній службі визначає потребу у професійному навчанні – набутті та вдосконаленні професійних знань, умінь та навичок, що забезпечує відповідний рівень професійної кваліфікації державного службовця для виконання відповідних посадових обов’язків.

Оскільки на державному рівні мова про необхідність запровадження стратегічних комунікацій в Україні йде вже протягом кількох років, то окремі виші вже започатковують певні навчальні факультативні курси, короткотермінові семінари та спеціалізації. Так, наприклад, у Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського проводиться факультативний курс зі стратегічних комунікацій для всіх слухачів оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів підготовки на виконання завдання 1.7.3 «У рамках становлення загальнодержавної системи стратегічних комунікацій запровадити систему професійного навчання та розвитку із комунікативних дисциплін для сил оборони» оперативної цілі 1.7 «Становлення та розбудова спроможностей сил оборони у сфері стратегічних комунікацій як частини загальнодержавної та міжвідомчої системи стратегічних комунікацій, спрямованих на підтримку формування та реалізації політики у сфері безпеки і оборони України, а також досягнення цілей оборони держави» [14].

У Національній академії Служби безпеки України у 2016 р. відкрили курси зі стратегічних комунікацій для співробітників СБУ, які спрямовані на реалізацію Дорожньої карти Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою Національної безпеки та оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО [1].

Також у системі НАДУ при Президентові України, зокрема у Одеському регіональному інституті державного управління, у 2016 році відкрито спеціалізацію «Стратегічні комунікації» за спеціальністю 0.73 «Менеджмент» галузі знань 07 «Управління та адміністрування», за якою здійснюється підготовка магістрів зі стратегічних комунікацій. Рівень кваліфікації відповідно до Національної рамки кваліфікацій – восьмий, Європейської рамки кваліфікацій для навчання впродовж життя – другий. Набуті компетенції за результатами навчання полягають у набутті слухачами знань та розумінь:

- концептуальних основ теорії комунікацій, комунікаційного менеджменту та методології застосування найважливіших технологічних компонентів: PR, GR, реклами, пропаганди, інформаційної війни, публічних виступів, іміджелогії; моделей комунікації та їх взаємодії в інформаційно-комунікаційному просторі;

- концептуальних основ стратегічних комунікацій та методології застосування її найважливіших технологічних компонентів;

- нормативно-правової бази, що регулює суспільні відносини у сфері стратегічних комунікацій; правового регулювання вжиття інформаційних та психологічних заходів

- основних тенденцій трансформації інформаційної конфігурації світу, формування інформаційного центра та інформаційних периферій;

- технології бренд-комунікаційного маркетингу, мікс-маркетингу, Digital, Real Time Marketing, SMM, відмінностей пропаганди, реклами та піару, організації комунікативного простору GR, технології стратегічного піару;

- концепцій та методів аналізу заінтересованих сторін стратегічних комунікацій, аналітичної наратології, моделей інформаційної взаємодії між суб’єктами стратегічних комунікацій;

- життєвого циклу проекту стратегічних комунікацій, методів формування наративу як продукту проекту, областей знань проектного менеджменту та їх специфікації в аспекті стратегічних комунікацій;

- технології розроблення бізнес-плану проекту стратегічних комунікацій, концепції бренд-маркетингових комунікацій;

- існуючих теоретичних і практичних методів та механізмів інституту публічної дипломатії, базової специфіки планування, прогнозування, розроблення проектів зі стратегічних комунікацій з використанням елементів публічної дипломатії;

- алгоритму запровадження комплексної системи захисту інформації;

- стратегії і тактики, стилів і технології комунікативної поведінки учасників спілкування;

- нових форм і способів досягнення стратегічних цілей через інформаційний простір, основних засобів стратегічної комунікації, що дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформаційну функцію, а й функцію впливу;

- інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій, технологічних прийомів встановлення довгострокових взаємозв’язків між органами державної влади та суспільством.

Підготовка магістрів стратегічних комунікацій в ОРІДУ базується на поєднанні теорій публічного управління, комунікаційного менеджменту, лінгвістики, психології та технологій проектного менеджменту, зокрема, під час реалізації окремих комунікаційних проектів, що дасть змогу раціональніше використовувати наявний потенціал суб’єкта управління, його ресурсів і забезпечувати ефективніший вплив на сегментовані відповідно до конкретної мети цільові аудиторії.

Тобто навчально-методичне підґрунтя до запровадження спеціалізації для навчання державних службовців вже закладено, хоча і немає поки що єдиного термінологічного, технологічного та кадрового забезпечення, існує розбіжність у тлумаченні даного поняття, відсутні комплексні навчально-методичні матеріали, для викладання на спеціальних курсах у силових структурах запрошуються здебільшого викладачі та фахівці структур НАТО. Подібні курси мають здебільшого декларативний характер та спрямовані на роз’яснення суті феномену стратегічних комунікацій та використанню окремих їх компонентів, а також не відрізняються системністю та послідовністю. Стратегічні комунікації та їх 17 складових мають різні форми функціонування у різних державних структурах, що також вимагає відповідного підходу під час запровадження спеціалізації, однак в цьому і полягає феноменальність стратегічних комунікацій, оскільки саме завдяки вчасному, адекватному використанню всіх складових, як дієвих інструментів, може зазвучати оркестр стратегічних комунікацій держави.

Отже, НАДУ при Президентові України, як головний державний вищий навчальний заклад з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, має запровадити нову освітню програму та здійснити наукове та навчально-методичне забезпечення діяльності системи підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації у сфері стратегічних комунікацій. Варто зазначити, що з 2017 року в межах комплексного наукового проекту НАДУ при Президентові України «Державне управління та місцеве самоврядування» здійснюється науково-дослідна робота на тему: «Механізми формування системи стратегічних комунікацій в державному управлінні» (№ держреєстрації 0117U004395) [5].

Міністерство інформаційної політики, відповідно до покладених на нього завдань, має пріоритет у забезпечені розбудови в Україні системи державних стратегічних комунікацій, сприяє популяризації та формуванню позитивного іміджу України у світових та національних інформаційних ресурсах іноземних держав, сприяє проведенню загальнонаціональних комунікаційних кампаній, організовує навчання державних службовців з питань, що належить до його компетенцій [11]. Тому раціональним кроком стало б проведення спільного заходу МІП України і НАДУ при Президентові України, а також інших профільних установ і організацій у якості експертів з розробки кваліфікаційних вимог до державних службовців, їх потенційних посадових обов’язків і сфери відповідальності. Це дасть змогу сформувати портрет магістра публічного управління і адміністрування у сфері стратегічних комунікацій та якісно сформувати освітньо-професійну програму і навчальний план спеціалізації «Стратегічні комунікації» та фахові компетентності.

Магістр зі стратегічних комунікацій – це професійний метакомунікатор, який володіє сучасними інформаційно-комунікативними технологіями й інструментами та, координуючи і використовуючи внутрішні й зовнішні комунікаційні можливості і потенціал суб’єкта публічного управління, сприяє досягненню стратегічних цілей держави. Професійні компетенції випускника спеціалізації «Стратегічні комунікації» мають формуватися на унікальному поєднанні знань у сферах:

-       Проектно-аналітичної діяльності: проектування стратегічних комунікацій щодо реалізації державних політик, стратегій і реформ, оцінювання ефективності впливу й моніторинг результатів, розробка та реалізація комунікаційних стратегій суб’єкта публічного управління у форматах взаємодії G2G, G2B, G2C, G2N, G2S, G2E тощо з популяризації, інформування, просвітництва, позиціонування, брендингу, PR-, GR-кампаній.

-       Психолого-лінгвістичної діяльності: формування комунікативних цілей та проектування поведінки цільових аудиторій (ключових гравців), формулювання стратегічного наративу та його імплементації у ключові меседжі, залучення ключових гравців та лідерів думок, координація діяльності суб’єкта стратегічних комунікацій.

-       Соціологічної та маркетингової діяльності: аналіз інформації про події, процеси, тенденції та настрої у суспільстві, державі та науці, визначення комплексу найефективніших комунікаційних каналів, комплексна розробка стратегічних та оперативних заходів з використанням усіх елементів маркетингових комунікацій у зовнішньому і внутрішньому середовищі SMM, Digital, Real Time Marketing, Creative.

Міждисциплінарний чи трансцисциплінарний підхід у підготовці магістрів в рамках спеціалізації «Стратегічні комунікації» дасть змогу державним службовцям розвивати певні мисленнєві навички, когнітивні техніки та здобувати вміння впроваджувати такі стратегії, які враховують багаторівневість і складність феномену стратегічних комунікацій: не протиставляти, а запроваджувати принцип додатковості і доповнюваності. Вдосконалення системи вищої освіти та приведення її у відповідність до вимог ринку праці, підвищення якості освітніх послуг, акцентування на проблемно-орієнтованому навчанні у тому числі для державних службовців дасть змогу підготувати управлінця нової формації, який володіє метамовою нового рівня, здатний бачити та вирішувати багатофакторні проблеми в інформаційно-комунікаційному середовищі.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Професійні компетенції випускника спеціалізації «Стратегічні комунікації» мають базуватись на унікальному поєднанні знань у сферах: проектно-аналітичної, психолого-лінгвістичної, соціологічної та маркетингової діяльності. Такий підхід у підготовці магістрів в рамках спеціалізації «Стратегічні комунікації» дасть змогу державним службовцям розвивати певні мисленнєві навички, когнітивні техніки та здобувати вміння впроваджувати такі стратегії, які враховують багаторівневість і складність соціально-економічних процесів, суспільних відносин та системи публічного управління. Для запровадження освітньої програми «Стратегічні комунікації» необхідно сформувати портрет випускника і його професійні характеристики, а також ініціювати внесення змін до Класифікатора професій.

Запровадження освітньої програми, як окремої спеціалізації, «Стратегічні комунікації» за спеціальністю 074 «Публічне управління та адміністрування» галузі знань 07 «Управління та адміністрування», об’єктивно, має бути в Національній академії державного управління при Президентові України, як головному державному вищому навчальному закладі України з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, що має суттєвий науково-методологічний і навчально-методичний потенціал та багаторічний досвід з надання якісних освітніх та наукових послуг органам публічного управління.

Перспективами подальших досліджень в цьому напрямку стануть розробка кваліфікаційних вимог до державних службовців, які працюватимуть у підрозділах зі стратегічних комунікацій органів публічного управління, та обґрунтування необхідності застосування міждисциплінарного чи трансцисциплінарного підходу під час підготовки магістрів публічного управління та адміністрування.

Список використаних джерел

1. В Академії СБУ започатковано курси зі стратегічних комунікацій ; 30.11.2016 р. ; СБУ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/21/view/2367#.VoYLfbaY.dpbs
2. Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII: зі змінами від 05.09.2017 р. «Про вищу освіту» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18
3. Закон України від 07.06.2001 р. № 2493-ІІІ : зі змінами від 03.10.2017 р. «Про службу в органах місцевого самоврядування» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/page
4. Закон України від 10.12.2015 р. № 889-VII : зі змінами від 09.11.2017 р. «Про державну службу» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/889-19
5. Звіт про науково-дослідну роботу за темою «Механізми формування системи стратегічних комунікацій в державному управлінні» ; ДР № 0117U004395 ; ОРІДУ НАДУ при Президентові України. – Одеса, 2017. – 147 с.
6. Кушнір О.В. Зміст стратегічних комунікацій у сучасному українському державотворені / О.В. Кушнір, Ю.Є. Максименко ; Глобальна організація союзницького лідерства. – 2016. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://goal-int.org/zmist-strategichnix-komunikacij-u-suchasnomu-ukrainskomu-derzhavotvorenni/
7. Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
8. МІП: Реформа урядових комунікацій передбачає запровадження нової галузі знань «комунікативістика» ; 03.11.2017 : Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mip.gov.ua/news/2058.html
9. Наказ Держспоживстандарту України від 28.07.2010 р. № 327 : зі змінами від 10.08.2016 р. «Про затвердження, внесення зміни та скасування нормативних документів» : Класифікатор професій» : Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/klasf/nac_kls/op_dk003_2016.htm
10. Постанова КМУ від 07.08.2010 р. № 564 : зі змінами від 14.06.2017 р. «Про затвердження Положення про систему підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/564-2010-%D0%BF
11. Постанова КМУ від 14.01.2015 р. № 2 : зі змінами від 01.03.2017 р. «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/2-2015-%D0%BF
12. Сивак Т. Тенденції розвитку кваліфікаційних потреб у спеціалістах зі стратегічних комунікацій / Т. Безверхнюк, Т. Сивак // Теоретичні та прикладні питання державотворення : електрон. наук. фах. вид. ОРІДУ НАДУ при Президентові України. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. – Вип. 18. – С. 61-83.
13. Тихомирова Є.Б. Стратегічні комунікації як один з пріоритетів глобальної стратегії зовнішньої політики і безпеки ЄС : [Електронний ресурс] / Є. Тихомирова // Політичне життя. – 2016. – №4. – Режим доступу : http://jpl.donnu.edu.ua/article/view/3085
14. У Національному університеті оборони України вперше проводиться факультативний курс зі стратегічних комунікацій ; 20.12.2017 р. ; МОУ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mil.gov.ua/news/2017/12/20/u-naczionalnomu-universiteti-oboroni-ukraini-vpershe-provoditsya-fakultativnij-kurs-zi-strategichnih-komunikaczij/
15. Указ Президента України від 25.02.2017 р. № 47/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
16. Freedman L. The Transformation of Strategic Affairs / Lawrence Freedman // The Adelphi Papers. – 2006. – Vol. 45; Is. 379. 9.
17. NATO Strategic Communication: More to be Done? / Steve Tatham, Rita Le Page; National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Electronic resource] – Mode of Access : http://www.academia.edu
18. NATO Strategic Communications Policy : [Electronic resource]. – Mode of Access : http://info.publicintelligence.net/NATO-STRATCOM-Policy.pdf.
19. Paul C. Getting Better at Strategic Communication, Strategic Communication: Origins, Concepts, and Current Debates / Christopher Paul. – Santa Barbara, California : Praeger. ABC-CLIO, LLC, 2011. – Р.11.
20. Paul С. Strategic Communication / C. Paul // RAND Corporation. Santa Monica, on July 12. – 2011. – P. 18.

REFERENCES

1. V Akademiyi SBU zapochatkovano kursy zi strategichnukh komunikatsiy (2016) [The Strategic Communications Courses were launched at the SBU Academy]  [Online] available at: https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/21/view/2367#.VoYLfbaY.dpbs (аccessed 2 December 2017).
2. Pro vyshchu osvitu [About Higher Education] Zakon Ukrayiny vid 1 lyp 2014 r. # 1556-VII : zi zminamu vid 5 veres 2017 r. [Online] available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

3.   Pro slyzhby v organakh mistcevogo samovryaduvannya [About service in local self-government bodies]  Zakon Ukrayiny vid 7 cherv 2001 r. # 2493-ІІІ: zi zminamu vid 3 zhovt 2017 r. [Online] available at:  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/page

4.   Pro derzhavnu sluzhbu [About the civil service] Zakon Ukrayiny vid 10 grud 2015 r. # 889-VII: zi zminamu vid 9 lyst 2017 r. [Online] available at:  http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/889-19

5.   Mekhanizmy formuvannya systemy strategichnykh komunikatsiy (2017) [Mechanisms of forming a system of strategic communications in public administration] Zvit pro NDR DR № 0117U004395, Odesa, ORIDU NADU pry Prezydentovi Ukrainy.

6.   Kushnir O.V. and Maksymenko Yu. Ye (2016) Zmist strategichnukh komunikatsiy u suchasnomu ukrains’komu derzhavotvorenni  [Content of strategic communications in the modern Ukrainian state-created] Global’na organizatsiya soyuznuts’kogo liderstva [Online] available at:  http://goal-int.org/zmist-strategichnix-komunikacij-u-suchasnomu-ukrainskomu-derzhavotvorenni/

7.   Lipkan V.A. and Popova T.B. (2016) Strategichni komunikatsiyi : slovnyk  [Strategic Communications: Dictionary], FOP O.S. Lipkan, Kyiv, Ukraine

8.   MIP: Reforma uryadovukh komunikatsiy peredbachaye zaprovadzhennya novoyi galuzi znan’ “komunikatyvistyka” (2017) [Online] available at:  http://mip.gov.ua/news/2058.html

9.   Pro zatverdzhennya, vnesennya zminy ta skasuvannya normatyvnykh dokumentiv : Klasyfikator profesiy [About approval, making changes and abolishing regulatory documents: Classifier of professions] Nakaz Derzhspozhyvstandartu Ukrainu vid 28 lyp 2017 r. # 327: zi zminamy vid 10 serp 2016 r. [Online] available at: http://www.ukrstat.gov.ua/klasf/nac_kls/op_dk003_2016.htm

10.Pro zatverdzhennya Polozhennya  pro systenu pidgotovky, spetsializatsiyi ta pidvyshchennya kvalifikatsiyi derzhavnykh slyzhbovtsiv I posadovukh osib mistsevogo samovryaduvannya [About approval Provision on the system of training, specialization and advanced training of civil servants, and officials of local self-government] Postanova KMU vid 7 serp 2010 r. # 564 : zi zminamu vid 14 cherv 2017 r. [Online] available at:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/564-2010-%D0%BF

11.Pytannya diyal’nosti Ministerstva informatsiynoyi polityky Ukrainy [Issues of activity of the Ministry of Information Policy of Ukraine] Postanova KMU vid 14 sich 2015 r. # 2 : zi zminamy vid 1 ber 2017 r. [Online] available at: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/2-2015-%D0%BF

12. Bezverkhnyuk T. and Syvak T. (2016) Tendentsiyi kvalifikatsiynykh potreb u spetsialistakh zi strategichnukh komunikatsiy [Development Trends of Qualification Needs for Strategic Communications Specialist] Teoretychni ta prykladni pytannya derzhavotvorennya : elektronne nauk. fakh. vyd ORIDU NADU pru Prezydentovi Ukrainy, Vol 18, Odesa, Ukraine

13. Tykhomyrova Ye.B. (2016) Strategichni komunikatsiyi yak odyn z priorytetiv global’noi strategiyi zovnishnyoyi polityky I bezpeky ES [Strategic communications as one of the priorities of the global strategy of foreign policy and security EU] Politychne zhyttyia, [Online], Vol 4, available at: http://jpl.donnu.edu.ua/article/view/3085

14. U Natsional’nomu universyteti oborony Ukrainy vpershe provodyt’sya fakul’tatyvnyy kurs zi strategichnukh komunikatsiy (2017) [The National Defense University of Ukraine for the first time held an elective course on strategic communications], MOU [Online] available at: http://www.mil.gov.ua/news/2017/12/20/u-naczionalnomu-universiteti-oboroni-ukraini-vpershe-provoditsya-fakultativnij-kurs-zi-strategichnih-komunikaczij/

15.Pro rishennya Pady natsional’noyi bezpeky i oborony Ukrainy vid 29 grudnya 2016 r. “Pro Doktrynu informatsiynoi bezpeku Ukrainy” [About the Council's decision National Security and Defense of Ukraine dated December 29, 2016 “About the doctrine of information security of Ukraine” ] Ukaz Prezydenta Ukrainy vid 25 lyut 2017 r. # 47/2017 [Online] available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/47/2017

16. Freedman L. (2006) The Transformation of Strategic Affairs. The Adelphi Papers. Vol. 45.

17. Tatham S. and Le Page R. NATO Strategic Communication: More to be Done? National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Online] available at: http://www.academia.edu

18. NATO Strategic Communications Policy [Online] available at:  http://info.publicintelligence.net/NATO-STRATCOM-Policy.pdf.

19. Paul C. (2011) Getting Better at Strategic Communication, Strategic Communication: Origins, Concepts, and Current Debates, California : Praeger. ABC-CLIO, LLC, Santa Barbara, USA

20. Paul С. (2011) Strategic Communication. RAND Corporation. Santa Monica, on July 12, USA

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунства» на основі аналізу концепту «шпигунства» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Запропоновано авторське розуміння «кібершпигунства» – злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Визначено об’єкт та предмет кібершпигунства як правової категорії. Охарактеризовано суб’єкт та суб’єктивну сторону даного діяння.  Наголошено на тому, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Ключові слова: кібернетичний, кібербезпекова політика, правове регулювання кібербезпекової політики, кіберпростір, кібербезпека, шпигунство, кібершпигунство, національна безпека, стратегічні комунікації.

Аннотация

В статье автор провел исследование понятия «кибершпионаж» на основе анализа «шпионажа». Предложено авторское понимание «кибершпионажа» – преступная деятельность, осуществляемая путем тайного выслеживания, поиска, сбора, похищения и передачи информации, составляющей государственную тайну, иностранному государству, иностранной организации или их представителям, если эти действия совершены иностранцем или лицом без гражданства в кибернетическом пространстве. Определены объект и предмет кибершпионажа. Охарактеризованы субъект и субъективная сторона данного деяния. Отмечено, что, данное преступное деяние должно быть закреплено на законодательном уровне не только национальном, но и международном, с целью унификации и возможности приведения существующих норм в единое целое.

Ключевые слова: кибернетический, политика кибербезопасности, правовое регулирование политики кибербезопасности, киберпространство, кибербезопасность, шпионаж, кибершпионаж, национальная безопасность, стратегические коммуникации.

Summary

It was noted that, there is no unified definition of “cyberespionage” both at the international and national levels and it formulates grounds for the future fundamental studies of the phenomenon.

It was offered to define the cyberespionage as a criminal activities carried out by secret stalking, investigation, collection, abduction and transfer of information which contains the state secrets to a foreign state, a foreign organization or their representatives, if these acts are committed by a foreigner or a stateless person and in the cyberspace.

It was defined that external security of Ukraine, its sovereignty, territorial integrity and security, defense, government, economic or information security and cyber space in general is the object of the cyberespionage.

The objective side of the espionage is expressed in the transmission or collection for the transfer to a foreign state, a foreign organization or their representatives of information which is the state secret. Information which contains the state secrets is the subject.

Analyzing the mens rea it was said that the cyberespionage is characterized by direct intention. The special subject of crime was defined – a foreigner or a person without citizenship who have reached 16 years. It was stresses that this criminal act should be enshrined in law, not only nationally, but also internationally, to unify and to bring existing rules together.

Key words: cyber, cyberspace, cyber security, cyber security policy, law regulation of cyber security policy, espionage, cyber espionage, national security strategic communications.

Кіберпростір докорінно трансформував глобальний світ, чітко поділивши не лише реальність і віртуальність, а й інформаційний простір від власно власно кібернетичного. Кіберпростір трансформував наш світогляд, водночас, забезпечуючи майже півпланети значною мірою доступ до інформації, до комунікації, до нових економічних можливостей відкритість Інтернету створила обумовила виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Передумовою до виникнення таких понять як «кібербезпека» та «кібершпигунство» є не лише збільшення випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур та терористичних організацій, а й системний, цілеспрямований вплив державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або навіть конституційний лад.  Найбільш разючим прикладом є офіційний звіт 6 січня 2017 року трьох американських спецслужб – Федерального бюро розслідувань, Центрального розвідувального управління та Агентства з національної безпеки, які розсекретили та оприлюднили спільний звіт про втручання РФ у виборчу кампанію в США. Американські розвідники дійшли згоди щодо того, що російське вище керівництво, включно з президентом Росії Путіним, особисто причетно до кампанії з незаконного впливу на хід президентських виборів в США. “Ми оцінюємо, що президент Володимир Путін віддав наказ щодо кампанії, спрямованої на президентські вибори в США. Метою Росії було підірвати публічну довіру до демократичного процесу в США, очернити (кандидата в президенти) Клінтон, зашкодити її шансам на обрання та потенціальне президентство. Ми також оцінюємо, що президент Путін надав чітку перевагу Трампу. Ми (всі три розвідувальних органи) маємо високий ступінь впевненості щодо цих суджень”, – йдеться у звіті [1].

Проблема кібербезпеки не є притаманною окремим суспільствам, а становить специфічну водночас глобальну проблему безпечного розвитку суспільства знань, тому максимальна ефективність державної кібербезпекової політики може бути забезпечена за умови, якщо міжнародні актори, приватні транснаціональні корпорації та асоціації, а  також державні органи об’єднають свої зусилля. Причому актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» є важливим компонентом як для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні, так і організації ефективної національної системи кібербезпеки.

Розвиток та вдосконалення заходів кримінально-правової охорони державної таємниці (секретної інформації) передбачає ґрунтовне дослідження та вдосконалення диспозиції відповідних норм Кримінального кодексу України, зокрема й шпигунства та введення в нього такої нової правової категорії як «кібершпигунство». При цьому важливими аспектами є: врахування сучасних суспільнополітичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання існуючої зарубіжної практики, норм та доктрин.   Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми.

У рамках обговорення та визначення концептуальних засад кібербезпекової політики країни наріжним каменем постає питання удосконалення існуючого категорійно-понятійного апарату з метою подальшої його операціоналізації.  У літературі сформувався певний «ряд» напрямків тлумачення поняття «кібербезпека», який відображає різноманітні аспекти інформаційної політики, військової політики, міжнародного права, критичних інформаційних структур, інформаційно-комунікаційних технологій та комп’ютерних мереж. При цьому спостерігається зміщення формулювань у різних нормативних документах, пропозиція нових, які, почасти, суперечать попереднім або просто їх дублюють.

Фактично за влучним виразом В.А.Ліпкана, відбувся безпекоренесанс, адже зараз безпека посідає чільне місце не лише в найбільш важливих, а й практично в усіх сферах життєдіяльності: інформаційній, геополітичній, геоекономічній, сфері стратегічних комунікацій, соціо-гуманітарній, науково-технологічній, технічній та ін. Дане поняття постійно трансформується, доповнюється та оновлюється.

Нині, в умовах катастрофічного збільшення значення Інтернету та використання електронної інформації, однією з визначальних складових як інформаційної політики, так і політики у сфері стратегічних комунікацій стає кібербезпека.

Тут є кілька рівнів проблем і рішень: від приватного, пов’язаного із захистом громадян і конкретної людини до державного та наддержавного, де вирішуються проблеми глобальної та національної безпеки, гібридних та інформаційних війн. І завдання це комплексне, оскільки вимагає дій у трьох просторах:

1)    стратегічному – системно-концептуальному формуванні засад державної політики;

2)    тактичному — формуванні методології вирішення комплексу проблем у певній сфері життєдіяльності;

3)    оперативному — методологічному розв’язанні конкретних проблем, конкретних ситуацій, реагуванні на конкретні інциденти.

При цьому системні кроки повинні бути випереджаючими – вони визначають засади державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

В Україні робота з підвищення рівня кібербезпеки поки що на початковому етапі: станом на січень 2017 року затверджено Стратегію кібербезпеки України метою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; положення про Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом РНБО України та прийнято план Заходів на 2016 р. по реалізації Стратегії кібербезпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що питання збирання секретної інформації як форми кібершпигунства не досліджувалося на достатньому рівні і розглядалося науковцями переважно у межах загальної кримінально-правової характеристики шпигунства, зокрема його об’єктивної сторони, або ж дослідження проблем кібербезпеки в цілому. Тому в моїй статті використано наукові здобутки  вчених з різних сфер. Окремо виділю роботи наукової школи В. А. Ліпкана [2-16]. Також відзначу окремі публікації таких авторів, як: Мінін Д. С. [16], М. М. Чеховська [17], В. М. Шлапаченко [18], О. О. Черноног [19].

Метою статті є визначення поняття та змісту кібершпигунства.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

1) сформулювати авторське розуміння «кібершпигунства»;

2) визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону та його предмет,

3) надати певні пропозиції щодо підвищення ефективності правового регулювання даного системного явища.

Виклад основного матеріалу

У даний час в Україні особливої гостроти набуває проблема інформаційної безпеки і комп’ютерної злочинності, тоді як розвиток правової бази і судова практика не задовольняють вимогам реального життя. При цьому мають місце так звані комп’ютерні злочини – протиправні діяння, при яких інформаційно-обчислювальні системи стають предметом або знаряддям здійснення злочинних посягань. Практично всі відомі світовій практиці види цих злочинів (комп’ютерне шахрайство, комп’ютерний саботаж, комп’ютерний шпіонаж, крадіжки програм) реєструються вже і в Україні.

1 вересня 2001 р. набув чинності Кримінальний кодекс України, який містить розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж». Ним вперше закріплюються визначення і юридичні моделі існуючих суспільно-небезпечних діянь в цій сфері, хоча методичних рекомендацій з їх розслідування поки що немає, а судова практика незначна.

Однак, слід зазначити, що ані закони самі по собі, ані лише організаційно-технічні заходи не здатні системно захистити інформаційні системи від злочинних посягань, тому державі в законодавчій і правозастосовній практиці слід адекватно не лише реагувати на існування суспільно небезпечних посягань у сфері інформатизації, як це вже зроблено у сфері програмно-апаратних заходів захисту, а й формувати адекватну реаліям і прогнозованим напрямам розвитку тих чи інших тенденцій в кібернетичній сфері напрями державної кібербезпекової політики.

Аналіз прийнятих документів і виступів представників влади на тему кібербезпеки уможливлює зазначити на те, що при вирішенні цієї проблеми реально існує три види загроз:

• замість структурованої системи нормативно-правового регулювання у сфері кібербезпеки в українській практиці існує ряд декларативних документів, не узгоджених між собою, не об’єднаних спільними засадами і метою документів;
• зважаючи на жевріюче вогнище гібридної війни, переміщення протистояння у кібернетичну сферу військовий аспект кібербезпеки безпідставно набуває домінуючого значення;
• під гаслом боротьби за права людини і підвищення рівня безпеки можуть бути прийняті обмежувальні і каральні заходи, які суттєво ускладнять і без того непросте життя не тільки учасників відповідних ринків, а й простих користувачів [20].

Останніми роками все більшу занепокоєність уряду України та провідних країн світу викликає збільшення та поширення фактів кібершпіонажу. Так, у минулорічному докладі керівника Управління національної контррозвідки США звинувачуються, зокрема Росія у зборі інформації, а Китай безпосередньо у промисловому та економічному шпигунстві, що здійснюються за допомогою комп’ютерних технологій [21]. Також зокрема, в спільній заяві директора Офісу національної розвідки Джеймса Клеппера, заступника міністра оборони США з питань розвідки Марселя Леттра і керівника Агентства національної безпеки, командувача кіберкомандування США Майклом Роджерсом відзначено: “Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур… Російські хакерські операції були націлені на урядові організації, критично важливу інфраструктуру, експертні установи, університети, політичні організації та корпорації ” [22].

В історичному ракурсі можна зазначити і про такі прояви кібершпигунства.

У 1999 році була викрита надскладна з точки зору реалізації, тривала (понад 3 роки) операція з кібершпигунства проти наукових, військових, енергетичних державних і недержавних установ у Сполучених Штатах Америки. Розпочате за фактом шпигунства розслідування ФБР отримало назву англ. Moonlight Maze (укр. лабіринт у місячному світлі). Попри те, що офіційно винних у атаці не було названо, вважається, що за шпигунством стояли спецслужби Російської Федерації, за сприяння комп’ютерних центрів Російської академії наук.

В 2008 році інформаційні системи Центрального Командування Збройних сил США (CENTCOM) були вражені хробаком Agent.btz (комп’ютерним вірусом). За твердженнями експертів, метою атаки було викрадення важливої інформації – на той час тривали війни в Іраку та Афганістані. Проведена для подолання зламу операція отримала назву англ. Buckshot Yankee, було створене Кіберкомандування США (USCYBERCOM).

В 2015 році була виявлена атака на Офіс управління кадрами, що розпочалась в березні 2014 року. Було викрадено особисту інформацію близько 21,5 млн осіб, переважно федеральних працівників, зокрема інформацію про перевірки на доступ до таємної інформації. Американські посадовці назвали її найбільшою атакою в історії Сполучених Штатів.

В 2015 році була виявлена кібератака на інформаційну систему Бундестагу; серед інших, вірусом був вражений комп’ютер федерального канцлера Німеччини Анґели Меркель. Відповідальність за атаку дослідники покладають на російське угрупування кіберзлочинців англ. Sofacy Group (також відоме як англ. Pawn storm), яких вважають пов’язаними з російськими спецслужбами. Це ж угрупування намагалось зламати інформаційні системи Ради безпеки Нідерландів (нід. Onderzoeksraad) аби отримати доступ до інформації про перебіг розслідування збиття літака рейсу MH17.

А вже в травні 2016 відбулась спроба фішингової атаки на поштові системи Християнсько-демократичного союзу – політичної партії Ангели Меркель [23].

31 липня кандидат у Президенти США Гіларі Клінтон заявила про злам комп’ютерів комітетів партії хакерами російських спецслужб.

2 вересня 2016 року було заявлено про злам комп’ютерної системи у Всесвітньому антидопінговому агентстві.

Листопад 2016 року — серйозна кібератака на ОБСЄ. Хакери могли отримати доступ до електронної пошти співробітників організації та до її баз даних. Видавництво Le Monde із посиланням на західні спецслужби також повідомило, що дану атаку, організувала хакерська група APT28 (Fancy Bears), відома своїми зв’язками із російськими спецслужбами [24].

Російські спецслужби проводять агресивну кіберкампанію проти державних установ і недержавних організацій в Німеччині. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони конституції Німеччини, у ході кібератак, які здійснюють під керівництвом Федеральної служби безпеки та Головного розвідувального управління Росії, задіяні «суттєві ресурси і видатні технічні можливості». У ній також зазначено, що російські розвідувальні електронні атаки на німецькі об’єкти у більшості випадків є частиною багаторічних операцій із кібершпигунства міжнародного масштабу.

У вересні 2011 року експерти лабораторії Касперського виявили троян Duqu, метою якого було викрадення конфіденційної інформації (кібершпигунтство). Експерти лабораторії називають Flame найскладнішим на сьогодні набором інструментів для кібершпигунства [25].

У червні 2016 стало відомо про виявлення несанкціонованого втручання до інформаційної системи Національного комітету Демократичної партії США. Несанкціоноване втручання було виявлене іще наприкінці квітня, тоді ж до розслідування була залучена фірма CrowdStrike. В результаті проведеного розслідування було встановлено, що зламати інформаційну систему вдалось двом угрупуванням російських хакерів – Cozy Bear (CozyDuke або APT29) та Fancy Bear (Sofacy Group або APT28). Група Cozy Bear проникла до інформаційної системи іще влітку 2015 року, а Fancy Bear – в квітні 2016 року. Обидва угрупування спромоглись викрасти скриньки електронної пошти а також зібраний компромат на конкурента демократів на виборах – Дональда Трампа.

У липні 2016 року була оприлюднена доповідь, згідно з якою китайські хакери отримали та зберігали несанкціонований доступ до інформаційної системи Федеральної корпорації гарантування вкладів США (англ. Federal Deposit Insurance Corporation, FDIC) з 2010 до 2013 роки. Високопосадовці у FDIC намагались приховати інформацію про злам системи від ревізорів та контролюючих органів. Китайські хакери, пов’язані з китайським урядом, отримали доступ до 12 персональних комп’ютерів та 10 серверів, включно з комп’ютерами найвищого керівництва FDIC. На FDIC покладена роль банківського регулятора для банків, які не регулюються Федеральною резервною системою США. В ній зберігається надзвичайно чутлива інформація про близько 4500 банків та інших кредитних установ. Також FDIC гарантує вклади осіб у всіх банках країни.

13 серпня 2016 року досі невідоме угрупування, яке назвало себе англ. The Shadow Brokers розмістило в репозиторії GitHub, сайті PasteBin а також в соціальних мережах Twitter й Tumblr повідомлення про успішний злам інформаційних систем й викрадення даних іншого хакерського угрупування – Equation Group, яке пов’язують з АНБ США. Частина викрадених файлів була викладена у відкритий доступ, а частину новоявлена група розмістила на аукціон, з початковою ставкою 1 млн біткоінів (близько $568 млн). Серед викладених у відкритий доступ файлів знаходились скрипти для установки й налаштування серверів управління шкідливим ПЗ, а також інструменти для атаки на окремі мережеві маршрутизатори й екрани. Назви деяких з цих інструментів збігаються з інструментами, згаданими в документах, викрадених перебіжчиком до Росії Едвардом Сноуденом [23].

Росія намагається дестабілізувати ситуацію в Німеччині, посиливши кампанію з пропаганди, дезінформації і також кібератаки перед федеральними виборами 2017 року. «Ми бачимо агресивне і посилене кібершпигунство, яке потенційно загрожує німецькому уряду, парламенту і представникам демократичних партій», – заявив 8 грудня 2016 року глава внутрішньої розвідки Німеччини Ганс-Георг Маассен [26].

Також Український Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує збої з Інтернетом із зовнішньою атакою (12 грудня 2016 року).  Трохи пізніше інтернет-провайдер опублікував пост, в якому констатував факт серйозної зовнішньої атаки, яка призвела до перебоїв доступу до послуги Інтернет в Києві [27].

Зазначені факти кібершпіонажу стають можливими завдяки наявності в комп’ютерних мережах значної кількості важливої та секретної інформації, доступ до якої відкривається хакерами доволі оперативно та з мінімальним ризиком.

Вищезазначений доклад «Іноземні шпигуни викрадають економічні секрети США у кіберпросторі», що вперше набув оприлюднення, підсумовує результати досліджень, які проводилися протягом 2009-2011 років, та був представлений на розгляд Конгресу США. В докладі акцентується увага на тому, що кібершпигунство використовується не лише спеціальними розвідувальними службами, а й приватними компаніями, дослідницькими центрами та просто приватними особами.

Зокрема, в 2011 році представники компанії-розробника систем захисту McAfee заявили про проведення широкомасштабної кібератаки на 72 організації, серед яких були ООН, уряди різних країн, оборонні підприємства тощо. Зазначена атака, яка проводилася після нападу на Google, Пентагон, Citigroup, RSA, а також на компанії, що виконували оборонні контракти, а саме Lockheed-Martin та L-3 Communications, була названа «найбільшою передачею благоустрою в якості інтелектуальної власності в історії». Компанією конкретно не називалося джерело походження атаки, але наголошувалося на існуванні китайських коренів акції [17, С. 234].

Ці та інші приклади свідчать про широке розповсюдження кібератак та кібершпигунства.

Досліджуючи поняття та зміст кібершпигунства, перш за все, зазначу, що до даної категорії входять два окремі терміни – «кібер» («кібернетичне») та «шпигунство». Отже, для здійснення ґрунтовного дослідження вищезазначеної категорії, зупинюся на кожній окремо.

Використовуючи тлумачний словник української мови, відзначу, що «шпигунство» – злочинна діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраданні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іншій державі; вистежування, розшук [28, C. 526].

А «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [28, C. 168].

У Кримінальному кодексі України «шпигунство» визначено як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства (ст. 114 КК України) [29].

Безпосереднім об’єктом шпигунства (кібершпигунства – авт.) є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державна таємниця (також – секретна  інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній  безпеці України (кібербезпеці – авт.) та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і  підлягають охороні державою [30]. Ці відомості мають гриф секретності, який визна­чає її ступінь. Спеціальним уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Кібершпигунство або комп’ютерний шпіонаж (вживається також термін «кіберрозвідка») – термін, що позначає, як правило, несанкціоноване отримання інформації з метою отримання особистої, економічної, політичної чи військової переваги, здійснюваний з використанням обходу (злому) систем комп’ютерної безпеки, з застосуванням шкідливого програмного забезпечення, включаючи «троянських коней» і шпигунських програм . Кібершпигунство може здійснюватися як дистанційно, за допомогою Інтернету, так і шляхом проникнення в комп’ютери і комп’ютерні мережі підприємств звичайними шпигунами («кротами»), а також хакерами. З недавніх пір кібершпигунство включає також аналіз провідними спецслужбами (ЦРУ, Моссад, ФСБ) зокрема за спостереженням цифрового сліду поведінки користувачів соціальних мереж (Повідомлення, друзі, фотографії, відео тощо), таких як Facebook, «ВКонтакте», Twitter тощо з метою виявлення екстремістської, терористичної чи антиурядової діяльності, закликів збору на мітинги проти влади [23].

Кібернетичне шпигунство (кібершпигунство) – передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей з обмеженим доступом, яке здійснюється в кіберпросторі [29].

Отже, під кібершпигунством пропоную розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням кібернетичного простору.

Характеризуючи кібершпигунство, зауважу, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Як було зазначено вище, то одним із понять, які входять до категорії «кібершпигунства» є «шпигунство», тому визначати зміст першої категорії буду через аналіз останньої.

З об’єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомо­стей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (аген­ту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з ви­користанням тайників, кур’єрів та ін.). Для відповідальності не має значен­ня передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслен­ня, зразки), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об’єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі [32, C. 580], тобто віддавати в розпорядження кого-, чого-небудь; повідомляти кого-небудь про щось; розповідати кому-небудь про щось почуте, побачене і т. ін.; повідомляти, інформувати про щось кого-небудь, звичайно за дорученням іншого [28, 354].

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які випадки здобуття (діставання, розшук, знаходження чого-небудь [28, C. 106]) таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спос­тереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). У кібершпигунстві для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка.

Для відповідальності за ст. 114 КК важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання зазначе­них відомостей або з моменту їх передачі.

Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що шпигунство характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впли­вають [33].

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК як державна зрада [29].

Визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі: це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється; полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації; здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання – іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації; заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації; з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно; спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [18, C. 100].

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361 Кримінального кодексу України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки, криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-191, 262, 357, 410 КК України.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК [34].

Нині в арсеналі кібершпигунства використовується значна кількість методів ведення своєї діяльності.

Наприклад, державні служби Японії та США спеціально співпрацюють із розробниками додатку на смартфони Pokemon Go, щоб у такий спосіб дізнатись більше про військові й таємні об’єкти різних країн, адже наявність покемонів змусить користувачів робити фотографії в таких місцях. Представництво компанії Niantic заперечило обвинувачення, що гра може бути інструментом розвідки та закликала всіх користувачів «дотримуватись місцевих законів, поважати локації, які вони відвідують, і людей, яких зустрічають».

Хамбі Бакхіт (Hamdi Bakheet), член Єгипетського комітету оборони й національної безпеки, заявив у парламенті: «Pokemon Go – це найновіший інструмент, який використовують шпигунські мережі у війнах, підступний додаток, який намагається просочитись у наші спільноти…».

Індонезійські чиновники називають гру загрозою національній безпеці, оскільки вона може дозволити ворогам проникнути в таємні об’єкти й дістати доступ до секретних матеріалів.

Збройні сили Ізраїлю заборонили солдатам користуватись додатком Pokemon Go на території військових баз.

Оскільки влада Південної Кореї ще раніше заборонила Google Maps, уважаючи їх загрозою національній безпеці, то Pokemon Go, яка використовує дані звідти, не змогла б функціонувати тут. Однак гра несподівано запрацювала в невеликому містечку Сокчхо, що пояснюють помилкою картографічної частини програми та помилковим спрямуванням її в регіон, куди входить Північна Корея [35].

Ціла низка вітчизняних підприємств, порушення роботи яких може становити загрозу життю та здоров’ю громадян, може стати потенційною ціллю для здійснення терористичних актів, в тому числі – із застосування сучасних інформаційних технологій. Не меншою загрозою є  вчинення протиправних дій на шкоду третім країнам, що здійснюються із використанням вітчизняної інформаційної інфраструктури, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем. Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб.  Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків [31].

Одним із основних напрямів забезпечення кібернетичної безпеки України є посилення боротьби з кібертероризмом та кібершпигунством, захист від їх проявів критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури [36].

Як проголошено в Стратегії кібербезпеки України (далі – Стратегія), то її метою є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Для досягнення цієї мети необхідними є:

• створення національної системи кібербезпеки;
• посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки в рамках реалізації державної політики кібербезпеки, в тому числі профілактики кіберзагроз у найбільш важливих сферах життєдіяльності (передусім кібершпигунства, кібертероризму та кіберзлочинності)
• поглиблення відповідно до національних інтересів України та згідно з чинним законодавством України міжнародного співробітництва, у тому числі із транснаціональними корпораціями та недержавними організаціями у сфері кібербезпекової політики.

Зауважу, що на Службу безпеки України покладено завдання попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством [36]. Однак переконаний, що нині жоден правоохоронний орган спеціального призначення не в змозі самотужки забезпечити належний рівень кібербезпеки, більше того без залучення недержавних організацій; тому постає нагальна потреба у реалізації визначених мною вище завдань, а також формуванні системи правового регулювання державної політики кібербезпеки України.

Щодо відповідальності за кібершпіонаж за українським законодавством, зауважу, що, на мою думку Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку необхідно доповнити і нормами про відповідальність за кібершпигунство.

Якщо не буде винайдений реальний формат взаємовідносин не лише між окремим країнами, а й між різними соціальними системами, існує суттєвий ризик переростання їх суперництва в нове кіберпротистояння, полем якого стане саме кіберпростір. Уже зараз експерти кажуть про зародження «холодної війни v2.0.», основними інструментами якої стануть вже звичні методи класичної «холодної війни» – непрямі методи боротьби, шпигунство, гонка озброєнь – з перенесенням їх до кіберпростору. Відсутність ефективних міжнародних інструментів протидії цим процесам може спричинити цифровий аналог Карибської кризи.

Сукупність відомих кіберконфліктів можна розділити на три ключових рівні:

1)    перший – «класичні» кіберзлочини (шахрайство, здирництво, несанкціонований доступ до персональної інформації користувачів та автоматизованих баз даних, поширення порнографії, продаж зброї чи наркотиків тощо) – як абсолютно оригінальні, так і вже звичні для нас, для своєї реалізації вони потребують лише наявності сучасних інформаційних технологій;

2)    другий – злочини, характерні для геополітичної боротьби (або такі злочини на місцевому рівні, які мають потенціал вплинути на політичне становище держави): хактивізм, або політично вмотивовані хакерські атаки; кібершпигунство; кібердиверсії. Одним із прикладів є спроба проникнення російських хакерів до енергосистеми США у 2016 році за допомогою коду  Grizzly Steppe. У відповідь а це Білий дім 29 грудня 2016 року ухвалив рішення про висилку з країни 35 російських дипломатів та закриття російських об’єктів у Меріленді та Нью-Йорку, що використовувалися у розвідницьких цілях [37];

3)    третій – військові дії (операції) провідних країн у кіберпросторі,  особливістю яких є нарощування потенціалу на знищення життєво важливої інфраструктури та отримання доступу до банківських, комерційних, військових та оборонних баз даних [19].

Таким чином, провівши дослідження кібершпигунства,  резюмую наступне: як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутня уніфікована дефініція «кібершпигунства» і це формулює підстави для здійснення ґрунтовних досліджень даного явища. Під кібершпигунством запропоновано розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням методів кібернетики. Об’єктом кібершпигунства  є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошую на тому, що дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Список використаної літератури:

1. Режим доступу: http://www.nytimes.com/interactive/2017/01/06/us/politics/document-russia-hacking-report-intelligence-agencies.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=a-lede-package-region&region=top-news&WT.nav=top-news&_r=0
2. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
3. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
4. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
9.          Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
11.  Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2016. — 312 с.
12.          Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
13. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14.          Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Імперативи розвитку цивілізації : навч.-наук. вид. — К., 2013. — № 1. — С. 65—69.
15.          Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
16. Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka
17. Чеховська М. М. Кібершпіонаж як загроза національній безпеці / М. М. Чеховська // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави. — м. Київ. — К. : Наук-вид. відділ НА СБ України, 2012. — С. 232-234.
18. Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації / В. М. Шлапаченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — Київ,  2015 р. — 1(17). — С. 99-109.
19. Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій  в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru
20. Как в Украине защищают Интернет: стратегия кибербезопасности[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/power/kak-v-ukraine-zashchishchayut-internet-strategiya-kiberbezopasnosti-734330.html
21. Контрразведка США обвиняет Китай и Россию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian.rfi.fr/v-mire/20111104-kontrrazvedka-ssha-obvinyaet-kitaya-i-rossiyu
22. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747/
23. Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA_%D0%BA%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA#.D0.9A.D1.96.D0.B1.D0.B5.D1.80.D1.88.D0.BF.D0.B8.D0.B3.D1.83.D0.BD.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE
24.  Режим доступу: https://www.google.com/url?hl=ru&q=http://m.gordonua.com/news/worldnews/v-obse-podtverdili-sereznuyu-kiberataku-na-organizaciyu-166462.html&source=gmail&ust=1483818224283000&usg=AFQjCNEUyKXN61bK5W50TOJ5_L40UiKDBQ
25. Кібершпигунство виходить на якісно новий рівень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mediabusiness.com.ua/index2.php?option=com_content&task=view&id=30404&pop=1&page=0&Itemid=118
26. Росія посилила кібершпигунство в Німеччині – голова німецької розвідки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://dt.ua/WORLD/rosiya-posilila-kibershpiguntstvo-v-nimechchini-golova-nimeckoyi-rozvidki-226945_.html
27. Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує сбої з Інтернетом із зовнішньою атакою [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/internet-provayder-volya-pov-yazuye-sboyi-z-internetom-iz-zovnishnoyu-atakoyu-227290_.html
28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
29. Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
30. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3855-12
31. Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
32. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
33. Бутчана В. В. Відмінність складу злочину «Державна зрада» у формі шпигунства (ст. 111 КК України) від складу злочину «Шпигунство» (ст. 114 КК України): кримінально-правовий аспект кваліфікації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/46_PWMN_2015/Pravo/5_204351.doc.htm.
34. Коментар до статті 114. Шпигунство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/112.php
35. Наступ покемонів: чому влади деяких країн проти Pokemon Go [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/media_law/government/nastup_pokemoniv_chomu_vladi_deyakikh_krain_proti_pokemon_go/
36. Стратегія кібербезпеки України від 15 березня 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/96/2016ю
37. Режим доступу: http://m.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D1%85%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%8B-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D1%8D%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D1%81%D1%88%D0%B0/a-36959878?maca=rus-rss_rus_UkrNet_All-4190-xml.

голова Інституту державного управління ГОСЛ,

кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Об’єктивний характер системних змін в Україні, демократична сутність суспільних перетворень, зумовлених значною трансформацією геополітичної конфігурації світу та суттєвим ускладненням суспільних відносин, як на міжнародному рівні, так і безпосередньо в державі, актуалізувала пошук нових форм, способів і технологій комунікаційної взаємодії. Ключовим завданням держави на найближчу перспективу є налагодження та виведення на належний рівень комунікацій як в самих міністерствах, відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому. Нинішні соціальні відносини зумовили необхідність пошуку нового методологічного інструментарію, за допомогою якого стане можливою організація узгодженої взаємодії суб’єктів державного управління та інститутів громадянського суспільства щодо цілепокладання, прогнозування, планування та програмування соціально-економічного розвитку держави. В умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційного простору, дієвим, адекватним та комплексним інструментарієм державного управління виступає система стратегічних комунікацій.

У низці вітчизняних міністерств та відомств вже створено відповідні структурні підрозділи з визначеними завданнями та відповідними компетенціями, працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку, зокрема є радник зі стратегічних комунікацій у Президента України, у структурі Міністерства закордонних справ України створено управління публічної дипломатії та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визначення понять та сутності стратегічних комунікацій в національному державотворенні розглядалися в працях відомих вітчизняних та зарубіжних науковців: Г. Почепцов, В. Ліпкан, М. Лашкіна, О. Кушнір, А. Баровська, В. Різун, Н. Григор’єва, Ю. Хабермас, Ф. Фукуяма, Ф. Клампіт, Л. Берк, С. Патерсон, Дж. Радтке; теорії комунікацій: Г. Почепцов, М. Лашкіна, О. Кучабський та ін.; державна інформаційна політика та публічний діалог: В. Дзюндзюк, О. Крюков, В. Ландсман, О. Радченко, В. Степанов, О. Крутій, С. Соловйов, Н. Грицяк, С. Довгий, Д. Андреєв, О. Хижняк, В. Лісничий та ін.; технології стратегічних комунікацій В. Бебик, Є. Федченко, А. Баранніков, А. Санаєв, А. Томовські, Б. Гудал, А. Тресевей, К. Макдоналд; соціальні та масові комунікації С. Квіт, Н. Паніна, Р. Павленко, І. Клименко, С. Остапа, В. Різун та ін. Теоретичні основи інформаційно-комунікаційної демократії та інформаційної політики досліджено С. Довгим, В. Лісничим, В. Бебиком та О. Радченком, В. Дзюндзюком, О. Крюковим, В. Ландсманом. Ґрунтовні напрацювання щодо зазначених питань має Національний інститут стратегічних досліджень, Український інститут національної пам’яті, Інститут телекомунікацій і глобального інформаційного простору, Глобальна організація союзницького лідерства та Інститут масової інформації.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднання розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління потребують подальшого наукового дослідження.

Формулювання цілей статті. Мета статті полягає в аналізі передумов, обґрунтуванні необхідності становлення повноцінної системи стратегічних комунікацій в Україні та дослідженні стратегічних нормативних документів, які актуалізують доцільність використання технологій стратегічних комунікацій в системі державного управління, що виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем для органів влади у побудові сильної, розумної та ефективної держави.

Виклад основного матеріалу. У більшості демократичних розвинених країн світу пошук нових форм і способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір триває постійно та полягає в акумуляції внутрішніх ресурсів держави, об’єднанні всіх ключових гравців інформаційної сфери, суб’єктів формування і реалізації державної інформаційної політики з метою здійснення впливу на інші країни в геополітичному просторі. Саме такою відповіддю на виклики сучасності стала поява, введення в науковий і практичний обіг та активне використання терміну «стратегічні комунікації». Варто зазначити, що стратегічні комунікації в  діяльності Уряду, в бізнес-процесах та у воєнній сфері мають різне змістовне навантаження та практичне застосування. Загалом в сучасних умовах стратегічні комунікації здебільшого розглядаються як системна комунікація, зорієнтована на встановлення довготривалих взаємозв’язків та відносин між органами влади та суспільством, між державами, між громадянами кількох держав та ін. Однак, відповідно до тих умов, в яких знаходиться наша держава, найбільшого значення стратегічні комунікації мають саме у контексті забезпечення національної безпеки, формування національної ідеї та об’єднання навколо неї громадян України, а також вироблення єдиного підходу до формування національних інтересів, які водночас необхідно розглядати як найбільш сучасну та перспективну форму дій в інформаційному просторі.

В Україні у 2015 р. Воєнною доктриною [16] стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. Тобто це перше нормативно закріплене офіційне визначення поняття «стратегічні комунікації».

Однак, варто зазначити, що вітчизняними фахівцями цей термін було введено в наукову сферу ще у 2008 р. Зокрема, Почепцов Г.Г. визначив наступні ключові характеристики стратегічних комунікацій:

-       стратегічні комунікації працюють з майбутнім часовим циклом, в той час як тактичні – з сучасним;

-       стратегічні комунікації працюють з об’єктами, які будуть сформовані у визначеній часовій точці, в тому числі завдяки стратегічним комунікаціям, тактичні – з уже наявними об’єктами;

-       стратегічні комунікації, трансформовуючи в першу чергу інформаційний простір, результат повинні дати в інших просторах (військовому, дипломатичному, економічному, соціальному);

-       стратегічні комунікації діють з урахуванням діяльності опонента / противника, у ряді випадків намагаючись управляти його діями;

-       стратегічні комунікації направлені на вузькі цільові групи, які здатні внести зміни в потрібні типи об’єктів [5, с. 12-13].

Стратегічні комунікації, відповідно до першого в Україні словника зі стратегічних комунікацій, який було видано у 2016 р., мають п’ять ключових складових, що об’єднують, координують, активізують і використовують ресурси та можливості державного управління, маркетингу, журналістики, соціології, психології, бізнесу й реклами:

1)        скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднанні та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності;

2)        скоординоване використання комунікативних можливостей інституціональної структури – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави тощо;

3)        скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей;

4)        стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залучені можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети;

5)        процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та заінтересованих сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором безлічі різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями на підтримку національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу слухання є таким же важливим, як і транслювання [3, с. 350-351].

На необхідності запровадження технологій стратегічних комунікацій, як дієвого інструменту вдосконалення системи державного управління відповідно до суттєвих трансформацій в інформаційно-комунікаційному середовищі та реалізації реформи комунікативної діяльності держави, формуванні міжнародного іміджу та забезпеченні кібернетичної безпеки, наголошено у ряді стратегічних державних документів, що було ухвалено протягом 2014-2016 років. До найголовніших з тих, що декларують необхідність введення нової дієвої системи стратегічних комунікацій, відноситься Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», де у формулюванні десятого пріоритету визначено: «…програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [14].

У Щорічному посланні Президента України до Верховної Ради, 3 пункт 9 Розділу присвячено стратегічним комунікаціям, зокрема наголошено на необхідності здійснення інформаційно-психологічних операцій, зміцнення міжнародного іміджу України, використанні дієвих інструментів та технологій публічної дипломатії і окремо підкреслено ключову роль стратегічних комунікацій в реалізації реформи комунікативної діяльності держави та забезпеченні кібернетичної безпеки [1];

Угода про Асоціацію з Європейським Союзом, ратифікована Законом України від 16.09.2014 р. №1678-VII, зокрема Гл. 14 «Інформаційне суспільство» передбачає здійснення комплексу заходів щодо розвитку інформаційного суспільства, поліпшення інформаційної безпеки та покращення комунікацій з громадськістю і бізнес-структурами, а також передбачає імплементацію національних стратегій інформаційного суспільства, розвиток всеохоплюючої нормативно-правової бази для електронних комунікацій і розширення участі України у дослідницькій діяльності ЄС [11].

Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» визначає інформаційно-комунікаційні технології одним з найбільш важливих чинників стимулювання економічного зростання та розвитку громадянського суспільства, зайнятості населення, розширення конкуренції і, як наслідок, сприяння подоланню «цифрового розриву». Саме рівень технологічного розвитку визначає не лише економічний потенціал країни та якість життя її громадян, а також роль і місце цієї країни в глобальному суспільстві, масштаби та перспективи її економічної та політичної інтеграції з усім світом [4].

Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр., в якій пріоритетами щодо стратегічних засад реформування визначено комунікаційний супровід реформи державного управління. У розділі «Стратегічне планування, формування і координація політики» вирішальним визначено один з аспектів стратегічних комунікацій – інформування громадськості про майбутні зміни, а також залучення великої кількості суб’єктів вироблення політики, забезпечення чіткої їх координації, комунікації, та, як наслідок, взаємодії у створенні інформаційних мереж та використання сучасних технологій у діяльності державних органів [9].

На засіданні Національного центру кібербезпеки РНБО України від 7 жовтня 2016 р. актуалізовано необхідність створення активного захисту кібербезпеки України, зокрема щодо захисту інформації в державному секторі і на критично-важливих об’єктах інфраструктури [10].

Планом пріоритетних дій Уряду на 2016 р., затвердженого розпорядженням КМУ від 27 травня 2016 р. № 418-р, зокрема п. 9 визначено реформування урядових і стратегічних комунікацій та комунікаційну підтримку реформ КМУ. Зокрема наголошено, що існуюча система урядових, стратегічних та кризових комунікацій державних органів є неефективною, неповороткою та не відповідає вимогам часу. Крім того, відсутні: послідовна комунікація КМУ з населенням щодо реформ; комплексний підхід щодо соціальних інформаційних кампаній; внутрішня комунікація органів влади щодо спільних цілей [8].

Планом пріоритетних дій визначено основну мету щодо розвитку та зміцнення комунікацій – створення прозорої дієвої системи урядових комунікацій, яка сприятиме злагодженому виконанню державних завдань в рамках визначеного порядку денного. Така система успішно сприятиме реалізації комунікації з населенням щодо реформ КМУ, донесенню до населення питань щодо особливостей та специфіки тих чи інших заходів Уряду. Також в рамках підвищення обороноздатності країни передбачається реалізація Дорожньої карти з партнерства України та НАТО у сфері стратегічних комунікацій.

У воєнній сфері, згідно з останньою редакцією Воєнної доктрини України [16], стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. На пріоритетності стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в ряді нормативно-правових актів: Указі Президента України № 92/2016 від 4 березня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [12]; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [13]; Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [15]; Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22 вересня 2015 р. [2].

Відповідно до зазначених документів необхідно здійснити низку заходів, серед яких:

- до кінця 2016 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на стратегічному рівні відповідно до стандартів (принципів) НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій та координації комунікаційної діяльності;

- до кінця 2017 року: Розроблення та запуск пілотних курсів із комунікаційних дисциплін, що інтегровані до загальнодержавної системи підготовки у сфері комунікацій; Розроблення та запуск обов’язкового спецкурсу зі стратегічних комунікацій для керівного та командного складу;

- до кінця 2018 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на операційному та тактичному рівнях відповідно до стандартів НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій;

- до 2020 року: Створення комунікаційних спроможностей на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях, що забезпечують інтеграції та підтримки стратегічними комунікаціями на усіх рівнях планування та впровадження політики у сфері безпеки і оборони.

Останнім часом нового значення набуває внутрішня комунікація, налагодження та виведення на належний рівень взаємодії між ЦОВВ та суспільством. Про останнє свідчать дані незалежної та незаангажованої аналітичної платформи VoxUrkaine [6], яка здійснила детальний моніторинг виконання ЦОВВ Програми КМУ у 2015 р. та визначила, що міністерства змогли виконати лише близько 30% запланованих завдань вчасно. Серед найважливіших провалів міністерств, які суттєво гальмують процеси реформування, та є майже загальними для всіх – це відсутність, або низький рівень комунікації як в самих міністерствах і відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому.

Також за результатами аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики України на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів [7] було встановлено, що за два роки діяльності Мінінформполітики не було виконано: не розроблено і не затверджено Стратегії розвитку інформаційного простору України; розроблено, але не затверджено Проект Концепції інформаційної безпеки України; не сформована дієва система реагування на інформаційно-психологічні загрози; у світовому інформаційному просторі бракує об’єктивної та актуальної інформації про Україну; та найголовніше – відсутня єдина цілеспрямована державна інформаційно-комунікаційна політика. Також суттєвою перешкодою на шляху до формування та реалізації єдиної політики в інформаційні сфері є те, що функції з управління нею розпорошені щонайменше між десятьма державними інституціями та ін.

Підкреслюючи актуальність визначеної проблематики наукового дослідження наголосимо, що стратегічні комунікації, як напрям державного управління, на даному етапі історичного розвитку доцільно розуміти як узгоджені та скоординовані Урядом держави можливості інституціональної структури та інститутів громадянського суспільства, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення, збереження та розвитку сприятливих умов для просування, з урахуванням національних цінностей, легітимованих національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів, смислів, наративів і продуктів, поєднаних та синхронізованих з діями, можливостями, спроможностями та потенціалом усіх елементів системи державного управління.

Ключові проблеми створення системи стратегічних комунікацій полягають у нормативно-правовій і структурно-функціональній площині. Станом на 2016 р. відсутні офіційні документи, які визначають статус стратегічних комунікацій, державну політику щодо них, а також лише частково сформований організаційний механізм, який і має стати основою для системи стратегічних комунікацій в Україні. В умовах реалізації низки стратегічних документів та програми розвитку України «Стратегія-2020» основним завданням державного управління є популяризації України у світі, просування інтересів України у світовому інформаційному просторі, забезпечення інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій, реалізація реформи комунікативної діяльності держави та забезпечення кібернетичної безпеки.

Основними складовими елементами системи стратегічних комунікацій виступають:

1) інтеракціоністський блок: публічна дипломатія; залучення ключового лідера; зв’язки зі ЗМІ, з органами державної влади, з громадськістю, внутрішня комунікація;

2) інформаційно-психологічний блок: інформаційні, психологічні, спеціальні операції;

3) технічний блок: кібернетична безпека, протиборство в електромагнітному просторі;

4) військовий блок: блок військового та цивільно-військового співробітництва; документування подій, безпека операцій, заходи активного впливу.

Стратегічні комунікації доцільно розглядати в кількох аспектах: 1) як напрям єдиної державної політики; 2) як напрям підготовки відповідних фахівців зі стратегічних комунікацій з наданням відповідних кваліфікацій у визначені сфері; 3) як єдиний експертно-аналітичний центр стратегічних комунікацій.

Реалізація даних завдань сприятиме формуванню керованого якісного комунікаційного простору публічного управління для забезпечення потреб органів влади та інститутів громадянського суспільства в експертно-аналітичному забезпеченні та супроводженні прийняття суспільно значимих управлінських рішень. Механізмом досягнення даних завдань виступатимуть аналіз проектів державних політик та підготовка пропозицій стосовно їх реалізації, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Реалізація комплексної стратегії розвитку національної системи стратегічних комунікацій в Україні допоможе керівництву країни у створенні єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління, в цілому сприятиме підвищенню ефективності управління динамічними соціальними системами. Реалізація стратегічних комунікацій створює для Президента України непересічну можливість до об’єднання розрізнених елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему. Реалізація даної системи стратегічних комунікацій виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем у побудові сильної, розумної та ефективної держави. Перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати та впливати на інформаційно-психологічні загрози і сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Список використаних джерел

1. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
2. Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22.09.2015 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf
3. Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
4. Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1073-19
5. Почепцов Г.Г. Стратегічні комунікації: стратегічні комунікації в політиці, бізнесі та державному управлінні : навч.посіб для студ. і аспір. / Г. Почепцов. – К. : Альтерпрес, 2008. – 216 с.
6. Рік роботи Уряду: оцінка від VoxUkraine : 08.01.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://voxukraine.org/2016/01/08/rikroboty-uryadu-otsinka-vid-voxukraine-ua. – Заголовок з екрану.
7. Рішення Рахункової палати України від 08.11.2016 р. № 23-2 «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16750264
8. Розпорядження КМУ від 27.05.2016 р. № 418-р Про затвердження плану пріоритетних дій Уряду на 2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=249104044
9. Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр. ; засід. КМУ від 24.06.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249140701&cat_id=246711250
10. Турчинов: Украина должна быстро и эффективно реагировать на киберугрозы : Интерфакс Украина ; 07.10.2016 р. – [Электронный ресурс]. – режим доступа : http://interfax.com.ua/news/general/375011.html. – Заголовок з екрану.
11. Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої : ратиф. Законом України від 16.09.2014 р. № 1678-VII. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/984_011/page
12. Указ Президента України від 04.03.2016 р. № 92/2016 «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/92/2016
13. Указ Президента України від 06.06.2016 р. № 240/2016 «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137
14. Указ Президента України від 12.01.2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
15. Указ Президента України від 15.03.2016 р. № 96/2016 «Про Рішення РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016
16. Указ Президента України від 24.09.2015 р. № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 р. «Про нову редакцію Воєнної доктрини» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/555/2015

Анотації

У статті проаналізовано передумови становлення системи стратегічних комунікацій в державному управлінні. Подано визначення стратегічних комунікацій в сучасній науково-практичній сутності. Встановлено роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, наголошено на необхідності визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднанні розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління. Визначено перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України, які зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати на інформаційно-психологічні загрози та сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Ключові слова: стратегічні комунікації, система стратегічних комунікацій в державному управлінні, державна інформаційно-комунікаційна політика.

Сивак Т.В. Анализ предпосылок становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении

В статье проанализированы предпосылки становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении. Дано определение стратегических коммуникаций в современной научно-практической сущности. Установлена роль и значение стратегических коммуникаций, как комплексного инструментария государственного управления в условиях актуализации новых вызовов информационно-коммуникационного пространства, механизма их формирования и развития, отмечена необходимость определения субъектов стратегических коммуникаций и объединения разрозненных информационно-коммуникационных элементов в единую непротиворечивую, вертикально интегрированную систему и создания единого управляемого центра выработки смыслов, месседжей и нарративов, концепций доктрин и практик государственного управления. Определены перспективы деятельности органов государственного управления по становлению и развитию полноценной действенной системы стратегических коммуникаций в Украине, которые сводятся к необходимости формирования единой целенаправленной государственной информационно-коммуникационной политики, способной адекватно реагировать на информационно-психологические угрозы и способствовать формированию международного благоприятного имиджа Украины.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, система стратегических коммуникаций в государственном управлении, государственная информационно-коммуникационная политика.

Syvak Tetiana. Analysis of the Prerequisites of a of Strategic Communications System Formation in Public Administration

The article analyzes the prerequisites of a of strategic communications system formation in public administration. The relevance of the mentioned problems is determined by the objective nature of systemic changes in Ukraine, democratic essence of social changes caused by a significant transformation of the world geopolitical configuration and a significant complication of social relations at both the international level and at the state, immediately actualized the search for new forms, techniques and technologies of communication interaction. Modern social relations stipulated the necessity of the search for new methodological tools by which the organization of coordinated interaction of public administration subjects and civil society institutions on goal-setting, forecasting, planning and programming of socio-economic development will be possible.

The purpose of the article is to sound the need for a comprehensive system of strategic communications in Ukraine and the analysis of strategic regulations that actualize the feasibility of using the strategic communications technologies in public administration, which will perform qualitative response to the new challenges of our time in the most important spheres of life, will be considerable leverage for authorities in building a strong, intelligent and efficient state.

The article provides with the definition of strategic communication in the modern scientific nature and it is proved strategic communications have different semantic meaning and practical application in the Government activities, the business processes and in the military sphere. The role and importance of strategic communications as an integrated tool of public administration in terms of updating the new challenges of information and communication space, their formation mechanism and development is established. The necessity of defining the strategic communications and bringing together disparate information and communication elements into a single, consistent, vertically integrated system and creation of a single managed center of meanings production, messages and narratives, concepts, doctrines and practices of public administration is emphasized.

Strategic communications is defined as a coordinated and proper use of communicative capabilities of the state, such as public diplomacy, public relations, military ties, information and psychological operations, measures to promote the state goals. The main components of strategic communication are: 1) interactionist unit: public diplomacy; involvement of key leader; media relations with public authorities, public, internal communication; 2) information and psychological unit: informational, psychological, special operations; 3) technical unit: cyber security, confrontation in the electromagnetic space; 4) military unit: unit of the military and civil-military cooperation; documenting events, security operations, measures of active influence.

It is established that strategic communication at the current stage of development should be considered in several ways: 1) as the direction of a united state policy; 2) the direction of training the relevant specialists in strategic communications with the provision of appropriate qualifications in certain areas; 3) as the single expert and analytical center of strategic communications. The article identifies the prospects of public authorities’ activities on the formation and development of a complete system of effective strategic communications in Ukraine, which are reduced to the necessity of forming a single targeted state information and communication policy capable of adequately responding to information and psychological threats and promote a favorable international image of Ukraine.

Key words: strategic communication, strategic communications system in public administration, public information and communication policy.

Експерт Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

Інформаційна незалежність та інформаційний суверенітет виступають пріоритетними інтересами будь-якої держави. Саме вони обумовлюють свободу й вільний розвиток особистості, суспільства й держави в цілому та забезпечують їх життєздатність. Інтенсивний розвиток новітніх технологій у сфері комунікацій та стрімкий розвиток суспільства знань, визначають необхідність звернення обов’язкової уваги до можливостей впливу на індивідуальну та масову свідомість. Використання апаратно-програмних засобів для впливу на інформаційні системи вже відійшло на другий план і було притаманно здебільшого інформаційному суспільству. Доказом цього слугує поява значної кількості робіт із психології особистості та виокремлення таких напрямків, як біхевіоризм і когнітивна психологія.

Як результат, постає питання щодо ефективного забезпечення інформаційної безпеки в контексті теоретико-практичних засад ведення інформаційно-психологічних операцій для досягнення геополітичних, економічних, інформаційних та інших переваг над супротивником чи як особливої форми війни (нелінійної, компаундної, гібридної тощо) у геополітичному просторі сучасного світу.

На сьогодні, механізми захисту свідомості особи, соціальних груп та населення розроблені доволі слабо, а державні органи, які повинні контролювати та прогнозувати ресурси можливого впливу, демонструють свою неспроможність протидіяти зазначеним загрозам, в першу чергу, через нескоординованість дій та відсутність єдиного органу управління. Нормативно-правова база України має значні прогалини і не побудована так, аби ефективно сприяти швидкій і безперебійній роботі компетентних органів. Відсутність повноцінних власних інформаційних ресурсів, несе загрозу небезпечних впливів зацікавлених країн, транснаціональних корпорацій на свідомість громадян щодо розумного вирішення окремих завдань.

У даний час, жодна держава не в змозі захистити себе та своїх громадян, використовуючи лише військово-технічні засоби. Забезпечення національної безпеки і реалізація стратегічних комунікацій  стають комплексним завданням. Щоб вирішувати такого роду завдання, необхідно використовувати усі форми засобів протиборства, включаючи й інформаційно-психологічні. Функціонально, інформаційна складова реалізується таким явищем як  «психологічні операції».

Необхідно підкреслити, що серед дослідників сфери психологічних операцій не існує парадигмального ставлення до ключових дефініцій відповідної термінологічної системи [1]. Якщо раніше дії, спрямовані на зміну масової чи індивідуальної свідомості, в англомовній літературі мали назву «психологічні операції», то в 2010 році,  їх було перейменовано на «Операції з військово-інформаційної підтримки» (МІСО). Натомість українські теоретики та представники спецслужб застосовують термін «спеціальні інформаційні операції» (СІО). Щодо представників військових наук, то вони надають перевагу визначенню «інформаційно-психологічні операції» (ІПсО) або «психологічні операції» (ПсО). Це свого роду ускладнює взаєморозуміння  між спеціалістами різних областей. В даній роботі автор використовує термін інформаційно-психологічні операції.

Інформаційно-психологічні операції (ІПСО, англ. – Psychological Operations, PSYOP) — це різновид  інформаційних операцій, проведення яких передбачає використання на практиці складної сукупності узгоджених, скоординованих і взаємопов’язаних форм, методів і прийомів психологічного впливу. Складаються з політичних, військових, економічних, дипломатичних і власне інформаційно-психологічних заходів, спрямованих на конкретну людину чи групи людей з метою впровадження в їх середовище чужих ідеологічних і соціальних установок, формування помилкових стереотипів поведінки, трансформації в потрібному напрямку їх настроїв, почуттів, волі [2].

Основними суб’єктами проведення ІПСО є [3]:

1. Керівництво іноземної держави;

2. Спецслужби іноземних держав та її агентура;

3. Засоби масової інформації (іноземні та підконтрольні вітчизняні).

4. Неурядові організації (іноземні й підконтрольні вітчизняні).

5. Інтернет-ресурси.

ІПСО можуть бути спрямовані проти населення загалом чи окремих соціальних прошарків і груп; проти політичної, фінансово-економічної, наукової, культурної еліти; проти певних політичних чи військових лідерів; проти релігійних діячів; проти окремих осіб, відповідальних за прийняття тих чи інших суспільнозначимих рішень тощо. Також можуть нести вплив на інформаційно-технічну інфраструктуру, але для більш ефективного впливу — на свідомість і поведінку людей.

Здійснення інформаційно-психологічної операції відбувається в кілька етапів та за приблизно однаковою схемою, яка не є сталою і залежить виключно від завдання, часових рамок, об’єкту(-ів) та бюджету суб’єкту проведення ІПСО [4] :

1. Етап планування. На цьому етапі відбувається планування операції: визначення доцільності її здійснення, цілей, завдань, сил і засобів, цільової аудиторії впливу, прийомів і методів впливу на систему, соціально-політичної комунікації тощо. Також не менш важливим завданням цього етапу є пошук або формування у складі об’єкта впливу «груп підтримки», на які можна було б спертися під час проведення психологічної операції.

2. Інформаційний привід. На цьому етапі необхідно вибрати або створити  подію (можливо, й псевдоподію), яку можна використати як привід для пропагандистської кампанії або психологічної операції. Здебільшого як інформаційний привід використовують певні негативні події, що набагато яскравіше залишають свій відбиток у  свідомості аудиторії.

3. «Розкрутка» інформаційного приводу. Цей етап є основною частиною будь-якої ІПСО. Його сутність полягає у використанні інформаційного приводу задля досягнення цілей операції, тобто для посилення, формування або руйнування певних структур суспільно-політичної комунікації, або для досягнення першості.

4. «Етап закріплення». На цьому етапі забезпечується плавне завершення психологічної операції або пропагандистської кампанії після досягнення поставлених цілей або внаслідок форс-мажорних обставин.  Нехтуючи цією вимогою, об’єкт впливу може відчути проведення ІПСО, а «розгадана маніпуляція, за визначенням — невдала» [5].

Для організації інформаційно-психологічних операцій доцільно використовувати усі можливі канали засобів масової комунікації. Від таких традиційних, як розповсюдження листівок, плакатів, графіті, поширення чуток, до прямого супутникового або звичайного телерадіомовлення та використання можливостей інтернету — поширення тематичних мемів, тролінгу та інше. Дуже важливо встановити рівновагу між цими каналами, для їхнього правильного та найефективнішого застосування.

Для прикладу, візьмемо будь-який сайт, написаний мовою програмування. Сам по собі він являється роботом, здатним аналізувати, класифікувати й керувати своїми користувачами. Наприклад, кілька сайтів-роботів, попередньо «домовившись», доволі легко можуть показати в негативному світлі цілу країну. Для цього їм достатньо звернення всіх користувачів, що мають ІР цієї країни, одним потоком переключити на сайт-мішень.

Ще одним поширеним прийомом впливу (маніпуляції) — використання наративу. Теоретична можливість формування текстових матеріалів заданого напрямку пояснюється надмірністю інформації, що стосується структури природньої мови та великої різноманітності форм подачі одного і того ж змісту. При цьому, надмірність мови дозволяє будь-яке повідомлення транслювати в певній емоціональній інтерпретації, визначаючи тим самим своє ставлення до цього повідомлення, що дуже важливо при формуванні громадської думки.

Наприклад, новину : “З’являється все більше доказів тому, що сирійські повстанці збили винищувач ВПС Сирії”. Можливо перебудувати шляхом використання синонімічного словника:

1. “Розповсюджуються все більше чуток про те, що сирійські бандити завдали шкоди ВПС Сирії”.
2. “Наводиться все більше підтверджень того, що сирійські визволителі знищили винищувач ВПС Сирії”.

Ми отримали два варіанти одної новини, але обидва ці варіанти мають абсолютно різну емоційну спрямованість і спрямовані на різні цільові аудиторії.

Висновки. Створення ефективної системи протидії інформаційно-психологічним операціям для захисту населення від інформаційних впливів і технологій деструктивної зміни свідомості особистості, соціальних груп є досить важливим завданням. Реалізувати це можливо лише комплексно в рамках системи стратегічних комунікацій, тобто Україна повинна вжити відповідні правові, організаційні, технічні заходи, заходи публічної дипломатії тощо аби організувати і забезпечити надійний захист інформаційних джерел  від спотворення зацікавлених груп осіб чи країн. За мирних часів  ІПСО можуть спрямовуватись на здійснення впливу на суб`єкти ухвалення рішень, дестабілізацію соціально-політичної та економічної ситуації, компрометацію політичних чи суспільних діячів, що загрожують національній безпеці України.

Аби уникнути цього, важливо якомога раніше виявити факт початку ІПСО, щоб встигнути підготуватися до реального конфлікту, або, маючи свої інформаційні ресурси, знизити імовірність його початку. Для цього необхідною складовою системи протидії є моніторинг інформаційного простору на предмет виявлення інформаційної операції. Моніторинг доцільно здійснювати в глобальній мережі Інтернет, як найбільш динамічній складовій інформаційного простору, використовуючи інформацію про образи, слогани і словосполучення ІПСО.

Також доцільно розглядати єдину схему здійснення спеціальних інформаційних операцій, що складається з чотирьох етапів: підготовчого, створення інформаційного приводу, «розкрутки», закріплення результатів(виходу). Ще одним досить дієвим методом є використання, історичних подій, що вже відбулися, для моделювання можливих результатів проведення ІПСО.

ЛІТЕРАТУРА

1. Деркаченко Я.А. Эволюция понятия информационная война/ Режим доступу: http://psyfactor.org/psyops/infowar46.htm
2. Підручник Інформаційна безпека (соціально-правові аспекти) /Остроухов В.В., Петрик В.М., Присяжнюк М.М. та ін. ; за заг. ред. Є.Д.Скулиша. – К. : КНТ, 2010;
3. Расторгуєв С.П., Литвиненко М. В. Информационная война. Проблемы и модели. Экзистенциальная математика. – М.: Гелиос АРВ, 2006;
4. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії :монографія / О. В. Литвиненко. – К. : ВКФ “Сатсанга”, 2000;
5. Сугестивні технології маніпулювання впливу: навч. посіб / [В.М. Петрик, М.М. Присяжнюк, Л.Ф.Компанце, Є.Д.Скулиш, О.Д. Бойко, В.В.Остроухов].

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Останнім часом дедалі частіше як в ЗМІ, так і в наукових дослідженнях почасти з’являється термін «гібридна війна».

Причому даним терміном інколи називають навіть і певні асиметричні дії або каральні акції. Однак, існує суттєва різниця між гібридною або нелінійною війною, що полягає в у використанні інформаційних, дипломатичних, економічних, медійних, культурних, соціальних та інших дій, скоординовано з діями спецслужб, спрямованих таким чином, щоб здійснювати вплив і діяльністю недержавних акторів, які у той чи інший спосіб, не володіючи зазначеним вище інструментарієм вживають асиметричних заходів. Слід визнати, що сьогодні Росія проводить «війну нового покоління» або «нелінійну війну», тому і використання застарілих методів державної політики в інформаційній сфері є неефективним.

Мета діяльності в рамках реалізації концепції нелінійної війни полягає в тому, щоб зародити сумніви і недовіру не лише до західних ЗМІ і політичної еліти, а й передусім посіяти сумнів щодо правильності світоглядних орієнтирів, засадничих смислів та концептів західного світу. Тим самим створюються умови для дискредитації як самих цінностей, так і провідників даних цінностей до суспільства – ЗМІ. Наслідком цього стає уповільнення процесів прийняття рішень за допомогою засобів масової інформації та дипломатії, їхньої ролі в зґуртованості суспільства.

Це досягається за рахунок підтримки та сприяння різним комунікативним заходам, включаючи різні види діяльності в політичній, культурній сферах та громадянського суспільства, засобів масової інформації та кіберсфері. Вони можуть охоплювати все, починаючи від створення підставних організацій та інших форм організацій «простого інтересу») до використання «агентів впливу» або так званого «патріотичного хактивізму». Спільним для всіх цих заходів є те, що їх доцільно інтерпретувати як складники стратегічних комунікацій, оскільки дані заходи спрямовані на здійснення впливу на інформаційне середовище як всередині, так і навколо визначених для впливу країн, включаючи такі компоненти стратегічних комунікацій (страткому), як: залучення ключових лідерів, публічну дипломатію, радіоелектронну боротьбу, введення в оману, пропагандистські кампанії тощо. Застосування арсеналу стратегічних комунікацій фактично перетворює нелінійну війну у могутній засіб дестабілізації системи державного управління, формуючи суттєві та системні загрози інформаційній безпеці, створюючи перманентні керовані умови для нереалізації національних інтересів в інформаційній сфері.

Усвідомлення змісту та структури інформаційного середовища, а також ролі засобів соціальної інженерії сприяє розумінню деяких механізмів, які використовуються суб’єктами інформаційних відносин причому як державними, так і недержавними з метою чинення інформаційного впливу на соціальну систему.

Розуміння методів, які використовуються, також сприяє своєчасній ідентифікації окремих видів діяльності, що можуть дестабілізувати інформаційну безпеку, тому знання ролі соціальних медіа є необхідним елементом кібербезпекової політики.

Однією з проблем використання соціальних мереж для різних видів впливу та маніпуляцій, спрямованих проти громадянського суспільства або проти держави, є те, що даний вплив вимагає, щоб особа отримала доступ до закритих мереж. Для того щоб отримати цей доступ необхідна інформація або повідомлення про тип та характер мережі, а також їх учасників. Своє чергою щодо учасників соціальних мереж постає потреба у з’ясуванні їхніх інтересів, уподобань, їхнього доступу та статусу в мережах. Таким чином, першим етапом впливу можна визначити встановлення критеріїв визначення цільової аудиторії з подальшим пошуком за цими ознаками осіб для впливу.

Саме для цих цілей і використовується соціальна інженерія, яка дозволяє отримувати доступ до закритих мереж різноманітними способами.

Соціальна інженерія становить собою поєднання науки, психології та стратегічних комунікацій. Термін «соціальна інженерія» як акт психологічної маніпуляції наперед асоціюється з соціальними науками (наприклад, психологія, маркетинг, комунікації і т.д.), але його використання було започатковано серед професіоналів комп’ютерної та інформаційної безпеки, оскільки він стає дедалі більш поширеним в соціальних медіа.

Процес соціальної інженерії складається з декількох етапів, починаючи від збору інформації (повідомлень) і подальшого «аналізу соціальної мережі» для здійсненню процесу створення  профілю особистості. Крім того, на основі даної інформації можливо створити певний вид фейкового профілю з віртуальним контактом. Після цього може бути здійснена або фактична «атака» або вжито комплекс сугестивних заходів для зміни поведінки об’єкта впливу у вигідному суб’єкту руслі.

Таким чином соціальна інженерія виступає вагомим інструментом інформаційної безпеки. Її подальше вивчення в рамках інформаційного права, а також розроблення адекватного механізму правового регулювання є необхідним елементом розвитку кібербезпекової політики.

Мандзюк Олег Андрійович,

голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук

Нині в інформаційній безпеці, котра мною розглядається складовим елементом системи стратегічних комунікацій, відбувається повернення до наративу, адже відбувається зміна парадигми його розуміння. За таких умов наратив трактується мною як складна смислоутворююча форма, яка виражається в об’єднанні описів стану справ, що містяться у будь-яких інформаційних повідомленнях,  в особливий тип дискурсу. Нині наратив вже не інтерпретується виключно як жанр, а становить особливий тип дискурсу, що породжується типом розвитку інформаційної цивілізації, рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і стратегічних комунікацій як системного екзистенціального феномену [1].

Сьогодні розглядати інформаційну безпеку лише як безпеку інформаційно-телекомунікаційних систем (кібербезпеку), або ж лише як безпеку інформації чи то безпеку людини в інформаційній сфері неможливо поза контекстом наративу, оскільки від форми подачі інформації незалежно від сфери чи то віртуальна сфера чи то соціальні мережі чи то прямий безпосередній інформаційний контакт залежить успіх впливу суб’єкта управління, отримання ним запланованого результаті інформаційного процесу.

Відтак стверджую, що вивчення та дослідження аналітичного наративу виступає обов’язковим елементом інформаційної безпеки. Відтак, в даній статті проаналізую та викладу власне бачення на наратив як метатеоретичну парадигму.

Відзначу, що, розглядаючи наратив як процес комунікації можна також виділити три рівня: нарація, оповідання та хроніка.

Змістом наративного дискурсу є те, що він сформований на основі значення цілого, побудованого на діалектичній єдності його складових. Аналітичний наратив будується таким чином, коли роль певної події або результати тих чи інших аналітичних досліджень, коли пояснюється його роль і значення відповідно до контексту цілей розвитку соціальної системи, певного проекту або людським виміром життя.

Особливість і корисність формування саме аналітичної наратології, а відповідно і верифікативність аналітичних наративів у сфері інформаційної безпеки відбувається ретроспективно: через оперування вже апробованими аналітичними даними, результатами схвалених і тій чи іншій соціальній групі даних чи інформації. Таким чином отримані результати базуються вже на існуючих, затверджених і схвалених результатах попередніх досліджень, подій та дій. Отже аналітичний наратив забезпечує наступність і сприяє формуванню цілісної системи керованих знань. Наратив дозволяє розпізнавати осмисленість досвіду функціонування тієї чи іншої соціальної системи, через вказівку на те, як різні частини нараційного процесу функціонують в якості єдиного цілого.

Якщо інформаційно-аналітична діяльність є відірваною від практики, як це було, наприклад в Україні, коли майже в жодному з військових та безпекових досліджень навіть у постановочному плані Росія не була визначена противником, суб’єктом інформаційної загрози, який може завдати ніщивного удару нашій країні, її територіальній цілісності, інформаційній безпеці, то саме тут порушується нараційний процес, оскільки наратор є відділений від об’єкта нарації.

Специфічним предметом аналітичної наратології можна визнати інформаційно-аналітичну сферу, в тому числі події, що впливають на людей. В рамках аналітичного наративу не існує норми комунікації, не існує спирання на певні універсальні закони, адже наративний процес в інформаційно-аналітичній діяльності є складним адаптивним синергетичним процесом, який характеризується емерджентністю.

Використання аналітичного наративу уможливлює констатувати не лише певні події, факти, тенденції, результати, а й передусім власно наратору здійснювати їхню інтерпретацію залежно від цільової аудиторії. Відтак аналітичний наратив виступає синтетичною категорією, оскільки втілює акти оповідання, ідентифікації та інтерпретації подій, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, виражені в різних формах. Семіотична дискримінація виступає засобом артикуляції наративів, адже на перше місце висувається наратор із його здібностями маніпуляції інформацією, чинити вплив на формування потрібної суб’єкту нарації думки, смислів та зразків поведінки. Причому дія наратора може відбуватися в різних інформаційних просторах та середовищах, від живого спілкування на різних конференціях, симпозіумах тощо, до створення кібермереж, в яких продукуватимуться і артикулюватимуться в певній трансляції чітко визначені смисли та ідеї.

Сама ж наративність має розглядатися як невід’ємна категорія і загальний принцип структурно-смислової організації аналітичного дискурсу. Якщо йдеться про організацію дискурсу, то потрібно зважати на структурно-смислову і комунікативну побудову наративного тексту в комплексі з різноманітними екстралінгвістичними чинниками, що визначають специфіку комунікативних обставин його функціонування. Через це наратив в моїх дослідженнях трактується з урахуванням загальних принципів комунікативного мовознавства у поєднанні з багатим досвідом структурної наратології і основними прийомами паралінгвістичного і когнітивного аналізу.

Як один із найбільш розповсюджених нині видів наративу, коли кожний блогер, телеведучий, запрошений на телеефіри репрезентує себе як аналітика, експерта, а отже формує і утягує глядачів / слухачів до аналітичної сфери, аналітичний наратив становить собою варіативну модель поведінки, що пояснює сутність певної послідовності дій і подій, спрямовану на здійснення впливу, як мовленнєвого, так і невербального і паравербального, через апеляції до накопиченого соціального досвіду. За цього випадку застосування аналітичного наратива, стратегія сугестії може приховувати різноманітні комунікаційні цілі, які отримують в наративних утвореннях, які трактуються в широкому смислі; різноманітне вербальне і невербальне або комбіноване втілення.

За даних умов корисним є звернення уваги у своїх дослідженнях Є.С.Кутковською на проблеми наративної ідентичності, яка репрезентована через розгляд наративу, як: життєвої історії, мета теоретичної парадигми, особливого модусу мислення, особливого жанру дискурсу [2].

Завдячуючи наративній організації аналітичної діяльності забезпечуються безперервність власного буття у часі, упорядкованість і цілісність досвіду. За рахунок вибудовування аналітичного наратива аналітичне дослідження досягає власної узгодженості і наступності в соціально-політичному, правовому та історичному часі та просторі.

Завдячуючи внесенню стабільності і цілісності в аналітичну діяльність наратив перетворює її на особливий вид впливу і формування смислів життя сучасної особи. Ключовою рисою виступає цілісність: єдність наратор, історії адресанта, історії наратор та самого проголошуваного тексту / інформації. Ця єдність утворює континуум, в якому наратив виступає поєднуючим ланцюгом. Це виступає суттєвим при формування державної інформаційної політики, а також вироблення напрямів державної політики інформаційної безпеки.

Дуже влучно, в контексті висуненої мною гіпотези щодо необхідності формування аналітичного наративу, підмітив Брокмайер, що саме за рахунок включення до наративу хронологічно вибудуваних подій, конструювання особливого модусу часу, наратив реалізує функцію створення значень та інтерпретацій. Наратив пов’язує початок із закінченням за допомогою складної часової організації. У ньому пов’язуються в єдине ціле минуле, сьогодення, а також майбуття, яке починається в момент оповідання. При цьому наратив передбачає ретроспективну телеологію, коли оповідання влаштовано таким чином, немов у кінці передбачалась б якась мета [2, с. 28].

Також акцентую увагу на тій обставині, що аналітичний наратив має бути трансформований у нелінійний, тобто передбачати декілька різних сюжетних ліній, чинити впливи одночасно на декілька цільових груп, ставити за мету отримання багатоструктурованих результатів і відповідних їм дій. Різні поточні висновки в складно структурованому аналітичному наративі можуть призводити на кожному етапі до настання різних, але заздалегідь спланованих висновків чи результатів. Більше того, багатосюжетність або багатоальтернативність дозволяють різного разу по-різному сприймати аналітичну інформацію, роблячи з неї різні підсумки. Аналітичний наратив має утворити можливість наново дійти інших висновків, порівняно з вже отриманими від опанування того самого аналітичного продукту.

У даному аспекті цікавим є дослідження віртуального наративу, яке проводили Е.О.Самойлова та Ю.М.Шаев, які, звернувши увагу на дефабулізацію сучасного наративу, зазначили, що віртуальна реальність становить особливий віртуальний наратив, який може мати лінійний та нелінійний характер. Сучасна віртуальна реальність здебільшого є нелінійною; поряд із фабулізацією віртуальної реальності набуває розповсюдження і процес дефабулізації, який тягне до відсутності сюжета у віртуальній реальності [3, с. 2035].

Вагомими виступають здобутки і А.Я.Сарни, який, вивчаючи зміст контенту та з’ясовуючи сутність та призначення методів його дослідження, зазначає на те, що традиційні медіа функціонують в якості замкненої системи, в якій усі можливі значення артикульовані, класифіковані та систематизовані таким чином, щоб діапазон можливих „відхилень від норми” також був обмежений чітко зафіксованими межами, в яких можуть здійснюватися різноманітні варіації (комбінації) запропонованих гіпотез за заздалегідь розробленою схемою. У даному аспекті важливим і таким, що резонує моїй науковій позиції є висновок А.Я.Сарни про те, нині мас-медіа розглядаються як найважливіший регулятивно-контролюючий механізм організації життєвого світу [4, с. 95—96]. Таким чином ЗМІ виступають не лише суб’єктом інформаційної політики, а й передусім об’єктом впливу держави в контексті реалізації політики інформаційної безпеки. Події із акредитацією журналістів в терористичних організаціях ОРДЛО, функціонування каналу ІНТЕР, діяльність інших ЗМІ на шкоду національним інтересам України. в тому числі і в кіберпросторі зумовлюють необхідність в удосконаленні правового регулювання даної сфери, конкретизації прав та обов’язків ЗМІ у реалізації державної інформаційної політики, а в більш широкому плані визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин.

Таким чином, аналітичні продукти і вся аналітична діяльність виступає формою організації мисленнєвого простору, за допомогою якісних та науково обґрунтовано застосованих аналітичних наративів формується уявний / віртуальний вибір із заздалегідь заготовлених відповідей на різноманітний клас питань. Відтак, наслідком застування аналітичних наративів є здійснення такої маніпуляції, через яку у особи реципієнта наративу формується уявлення про самостійний процес мислення і самостійний процес отримання начебто власних результатів. За даного випадку також корисними виступає застосування окремих положень системи релевантностей та типізації [5].

Основний зміст методів, що застосовуються, полягає у формуванні взаємозамінюваності точок зору, а також взаємозворотності перспектив. Саме в такому механізмі формуються умови прийняття на віру здатностей соціальних суб’єктів здійснювати ідентичні дії щодо ухвалення чужої позиції як власної з відповідними ідентичностями. Постулат співпадіння систем релевантностей допускає наявність спільних можливостей досягнення відбору та інтерпретації подій однаковим чином, тобто фактично з однієї і тієї самої позиції [6].

А.Я Сарна із цього приводу справедливо зазначає, що саме ці постулати організовують роботу медіа відповідно до встановлених нормативних зразків, які забезпечують селекцію та відбір різноманітних думок і поглядів на одну й ту саму подію в рамках ідеологічної єдності суперечностей як „схожості несхожого” [4, с. 96].

Таким чином, застосування аналітичних наративів в контексті реалізації політики інформаційної безпеки переміщує у заздалегідь сформовану іншу реальність реципієнта, в якому йому надається можливість оцінювати варіанти подій, комбінувати методи, і отримувати результат за наперед заданими наратором алгоритмами. Отже аналітичний наратив виступає могутнім засобом маніпуляцій, що обґрунтовує необхідність у формуванні системи правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності в контексті будови ефективної політики інформаційної безпеки.

Список використаних джерел

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
2. Кутковская Е.С. Нарратив в исследовании идентичности / Е. С. Кутковская // Национальный психологический журнал. — 2014. —  № 4 (16). — С. 23—33.
3. Самойлова Е.О. Виртуальная реальность как нарратив: линейность и нелинейность / Е.О.Самойлова, Ю.М.Шаев // Фундаментальные исследования. — 2015. — № 2. — С. 2033—2035.
4. Сарна А.Я. Анализ контента в исследованиях новых медиа / А. Я. Сарна // Вестник Волгоградского государственного университета. — Сер. 7. — Философия 2014. — № 3 (23). — С. 88—98.
5. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс. – СПб. : Алетейя, 2000. – 272 с.
6.  Шюц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / А. Шюц. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.

Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Щорічне послання Президента України стало маститою подією.

Для мене важливим стало приділення окремої уваги стратегічним комунікаціям, про які йдеться в п.9.3 відповідної аналітичної доповіді.

По-перше, я відмічаю той факт, що на даному етапі вже не виникає сумнівів та різноманітних інсинуацій з приводу того, що стратегічні комунікації стають усвідомленою частиною нашої очевидності. Більше того, поняття стратегічних комунікацій вже дедалі частіше починає з’являтися в нормативних та аналітичних документах різного рівня в Україні. Таким чином, Україна, нарешті, дозріла до артикуляції цієї теми.

По-друге, в Україні вже відбулася легітимація поняття «стратегічні комунікації» у Воєнній доктрині України, затвердженою Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015, під якими  розуміють скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – 1) публічної дипломатії; 2) зв’язків із громадськістю, 3) військових зв’язків, 4) інформаційних та психологічних операцій, 5) заходів, спрямованих на просування цілей держави.

Тому звернення Президентом уваги на дану систему є вкрай важливою і знаковою подією.

Через що я і вирішив проаналізувати викладені положення, що містяться в аналітичній доповіді НІСД до річного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році».

У доповіді відзначається на такий новий виклик, як комунікативна перевага терористів. Визначено, що «адекватним інструментарієм протидії даному виклику стали стратегічні комунікації».

Основними засадами будови стратегічних комунікацій (СК) як виду комунікативної діяльності, стали: проактивність; довгостроковість; системність; систематичність.

Зважаючи на важливість окремих блоків, в рамках окремих статей мною уже було розглянуто:

• наративний аналіз стратегічних комунікацій [1];
• завдання національної системи стратегічних комунікацій [2];
• удосконалення системи стратегічних комунікацій [3].

На жаль, у тексті доповіді відбулась інтерпретація стратегічних комунікацій в збитковому лоні виключно комунікативного дискурсу, що наперед нівелює навіть сам факт аналізу системних явищ. Адже в тексті доповіді визначено:

«Перед Україною виклик постав лише в інформаційній сфері, і його подолання можливе арсеналом стратегічних комунікацій». У даному аспекті зазначено, що «порядок денний доповнився завданням розвитку спроможності органів державної влади (передусім сектору безпеки і оборони) України у сфері стратегічних комунікацій».

У мене виникає низка запитань:

• якщо декларується про необхідність розвитку громадянського суспільства, то чому по тексту йдеться лише про «спроможність органів державної влади»;
• показове і демонстративне виключення інститутів громадянського суспільства є концептуально невірним, помилковим, веде до безвихідді у будові демократичного соціально орієнтованого суспільства, виключає громадянське суспільства з елементів національної системи стратегічних комунікацій, більше того суперечить наперед самому визначенню страткому, атрибутивним компонентом якого виступає публічна дипломатія;
• зазначення в тексті спочатку на проактивний підхід, а потім використання у дисонансі терміносполуки «формування спроможності» свідчить про відсутність архітектури та сформованих загальних меседжів, смислів, які мала б нести ця доповідь. Адже термін «спроможність» означає здатність до здійснення СК. Таким чином навіть стратегічно не визначається концептуальна мета — формування ефективної системи стратегічних комунікацій.

Викликає заперечення також і твердження:

«Подальша інституціоналізація сфери стратегічних комунікацій відбулася з ухваленням нової редакції Воєнної доктрини України, в якій нормативно закріплене визначення стратегічних комунікацій (аналогічне визначенню, яким послуговується НАТО) та їхня роль»

По-перше, некоректно порівнювати Воєнну доктрину України з тим, «з чим послуговуються в НАТО». Якщо йдеться про порівняння, то потрібно порівнювати рядоположні величини: в Україні даний термін визначено в нормативному акті, а з яким нормативним актом здійснюється порівняння укладачами тексту доповіді?

По-друге, де чітка вказівка на той нормативний акт, в якому чітко визначено поняття стратегічних комунікацій? Її немає, а немає тому, що в НАТО існує чимало визначень страткому, але головне те, що визначальне поняття, яким вони послуговуються як раз не є ідентичним тому, що наведено в тексті Воєнної доктрини України.

По-третє, чи є у НАТО якісь стандарти, а якщо і є, то як вони співвідносяться із національними інтересами країн-членів НАТО і відповідно яким чином те чи інші визначення поняття стратегічних комунікацій може бути операціоналізовано в конкретній соціальній системі.

По-четверте, маніпуляція і підміна понять у даній тезі також простежується і у тому, що з одного боку йдеться про «інституціоналізацію стратегічних комунікацій» на рівні органів державної влади України, але порівняння відбувається з тлумаченням страткому в НАТО — військово-політичним блоком. Це все рівно що порівнювати значення слова: «Мотор» у кінематографі і в автомобілебудуванні.

Тому постійне маніпулювання інформацією, підміна понять, порушення причинно-наслідкових зв’язків створюють враження про маніпулятивний характер даного документу, поєднаний із навмисним нав’язуванням Україні застарілої, і такої що не відповідає як національним інтересам, так і сучасним тенденціям формування неополярного світу моделі системи стратегічних комунікацій.

Цілком незрозумілою є наступна фраза:

«Обраний підхід є цілком вмотивованим з погляду важливості спільного розуміння процесів і явищ під час поточного співробітництва з Альянсом та в контексті майбутніх прагнень до членства в цій структурі»

За текстом чітко можна зрозуміти, що зараз абсолютно не йдеться про вступ до НАТО, оскільки в тексті прямо зазначено на «контекст майбутніх прагнень», тобто лише в майбутньому за певних умов може бути сформовано / а може і ні / лише прагнення до членства, тобто не зазначено на те, що будуть створені умови, впроваджені стандарти, забезпечені якісні та кількісні зміни, що в сукупності дозволять забезпечувати як національну безпеку, так і стати надійним гарантом безпеки для інших країн, тобто бути потрібною для НАТО, створити умови, щоб саме НАТО будо зацікавлене бачити Україну своїх членом…Але цього не має. Є зазначення на те, що колись там, в невідомому майбутньому за невідомих причин може виникнути прагнення, реалізується воно чи ні також невідомо, а якщо реалізується, то невідомо через який час і за яких умов і чи потрібно це буде тоді…

Окреме питання стосується такого цікавого новотвору, як «погляд важливості». Як «важливість» може споглядати чи щось там дивитись, не зовсім зрозуміло.

Ось так у нас пишуть аналітичні доповіді.

Наступним запитанням виступає зазначення на таке:

«… вперше в нормативному полі України було визначено діяльність, пов’язану з комунікацією як процесом створення спільних смислів…».

Я, в цілому, за змістом підтримую дану ідею — творення спільних життєдайних смислів. Більше того, повністю погоджуюсь із маститими думками щодо СМИСЛІВ, викладеними у статті А. Авакова про те, що: «Прорывы в совершенствовании социальных систем и стран как раз и случаются тогда, когда значительные широкие массы людей включаются в процессы изменений, осознавая СМЫСЛЫ и действуя с верой в эти смыслы… Наш ресурс – в наличии СМЫСЛА. Смысла, как осознанного содержания действий и поступков каждого! Глубоко понимая и принимая смысл происходящих процессов, люди готовы действовать, высвобождая гигантскую энергию созидания!.. Общество, которое не формирует смыслы и веру — теряет свою энергию и теряет перспективы, превращаясь в прозябающее сборище созерцателей, тешащихся былым величием» [4].

Але стосовно тексту доповіді, то в ній в розділі 9.3 жодного слова не було сказано про створення спільних смислів? Навіть автори даного фрагмента доповіді, як я розумію і їм це притаманно, неправильно ототожнили формування смислів із меседжами та наративами?  Але в жодному сенсі ані у визначенні, що міститься у Воєнній доктрині України, ані у тексті самої аналітичної доповіді не йдеться ні про які формування спільних смислів.

По тексту також протягом цих 4 сторінок вживається суперечлива термінологія:

• Комунікативна діяльність, дана діяльність не дорівнює функціонуванню національної системи стратегічних комунікацій, більше того не є всеохоплюючою для неї;
• комунікативна перевага,
• арсенал стратегічних комунікацій,
• спроможність у сфері стратегічних комунікацій – по тексту і в інших документах вживається слово «можливість, здатність»
• наратив як чітко визначена ідея (дане визначення не відповідає парадигмі «Повороту до наративу»),
• інформаційні виклики, інформаційна окупація  – нормативно визначення даних понять відсутні;
• проактивна та реактивна комунікативна компанія,
• західна демократія ототожнюється із євроатлантичною цивілізацією;
• сектор безпеки і оборони — поняття безпеки включає в себе оборону, з цього приводу вже проведено чимало наукових досліджень, адже воєнна сфера чітко визначена складовою національної безпеки (див. Закон України «Про основи національної безпеки України»). Тому поняття сектор безпеки і оборони, яке наведено в Воєнній доктрині України, потрібно привести у відповідність із тими поняття, які містяться в законах України.

Висновки

1. У текст аналітичної доповіді навмисно вводиться помилкове суб’єктивне тлумачення парадигмально визначеного терміну «наратив».
2. Текст доповіді має обговорюватись у широких колах громадськості, аналітичних спільнотах, а також мати висновок Національної академії правових наук України на відповідність уживаних категорій контексту доповіді.
3. В доповіді презюмується наперед хибна та застаріла неефективна структура системи стратегічних комунікацій, яка не відповідає національним інтересам України, навіть не співвідносить із безпекових законодавством, Стратегією розвитку 2020.
4. Аналізований фрагмент тексту переповнений перекручуваннями, термінологічною некоректністю, плутаниною, підміною понять і суб’єктивізмом.

Одна річ — доповідь окремого аналітичного центру як недержавної громадської організації, інша річ — аналітична доповідь державної установи, в якій резюмується та обробляється і відповідно має бути подана спеціальна аналітична інформація. Тим більше, що всі ресурси для цього є. Їх потрібно просто використати, а не возвеличувати себе в ранг цензорів, недосяжних для критики і будь-яких публічних конструктивних обговорень.

Дана доповідь за своїм стилем, методологічним інструментарієм та взагалі хвацьким підходом є далекою від того, щоб так галасно називатися «аналітична», оскільки неохайність у використанні термінології, кульгавість логіки будови тексту і лінгвістичних конструкцій не створюють цілісного враження про те, що даний документ є завершеною концептуально узгодженою працею.

Тому вочевидь закрадається враження, може і помилкове: а чи не навмисно укладачі документу такого рівня дискредитували Президента України?

Щоб не скочуватися в лоно суб’єктивізму, зазначу лише на окремі, найбільш вагомі методи, якими я послуговувався при аналізові даного фрагмента аналітичної доповіді. Саме ними, а не критикою, я хочу завершити цю статтю, бо переконаний, лише разом, в органічному поєднанні нашого фізичного, духовного та інтелектуального потенціалу ми будемо спроможні формувати спільні розумні смисли. Тому використання даних методів може трактуватися і як методологія для наступних аналітичних досліджень, які покладаються в основу виступів ключових лідерів.

Методологія мого дослідження

За допомогою феноменологічного аналізу, було здійснено реконструкцію змістовного навантаження даного інформаційного продукту, виходячи із інтенцій укладачів і замовників даного тексту на спільне створення смислового горизонту спільного з адресантами (реципієнтами) життєвого світу. Таким чином, встановлено маніпулятивний характер даного послання.

Концептуальний аналіз уможливив розглядати ключові поняття та категорії в якості обмеженої і не характерної для українства кількості номінацій, які не є парадигмальними, тобто такими що склалися історично і закріпилися в суспільстві в якості смислових універсалій.

Наративний аналіз доповіді уможливив висновувати, що симулякризація ключових номінацій виступає характерологічною особливістю тексту, внаслідок чого сам текст доповіді характеризується смисловими казусами, які водночас є наперед завуальованими, створюючи віртуальний світ хибної моделі страткому, спотворюючи його справжній зміст.

Застосування методу коммомеративних практик уможливило констатувати, що в рамках даної доповіді було здійснено невдалу спробу об’єднання старого на нових засадах, без урахування номотетичного знання.

Застосування націобезпекознавчого підходу уможливило стверджувати про небезпекоґенний потенціал як самого тексту, так і наративів, застосовуваних у ньому, що в цілому формує враження про законспірований маніпулятивний характер щодо ментальної і сцієнтальної дезорганізації української соціальної системи, в тому числі когнітивного та комунікативного простору.

Метод геополітичної кон’юнктури уможливив стверджувати про тиражування не українських меседжів і смислів в тексті, які відповідають політичній лінії правлячих кіл, більше відображають вестерністську ідеологію у вульгарній її інтерпретації, на противагу центристській ідеології, яка має виступати для України дороговказом її успішного розвою і відповідає її національним інтересам.

Україні потрібні розумні стратегічні комунікації, які, будучи системою, перетворять нашу націю в сильну, щасливу і процвітаючу, а державу — в найбільш ефективного комунікатора.

Список джерел:

1. http://censor.net.ua/blogs/3684/narativniyi_analz_strategchnih_komunkatsyi_u_poslann_prezidenta_ukrani
2. http://censor.net.ua/blogs/3697/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
3. http://censor.net.ua/blogs/3712/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi
4. http://censor.net.ua/b3816.