Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України: словник. Київ: В. А. Ліпкан, 2023. 252 с.

Словник є першим в Україні виданням, в якому стратегія державної інфраструктурної політики розглядається з позицій теорії геостратегії, геоекономіки, трансформації геоісторичних суб’єктів, геоінформаційної політики,  політології, націобезпекознавства, кібербезпеки і теорії права на засадах синергетичного, системного міждисциплінарного, а також націобезпекознавчого підходів.

У словнику зібрані основні поняття і терміни, якими послуговуються у сфері реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також користуються при реалізації кожного її компонента.

Однією з родзинок видання є:

• розвиток саме українськомовної термінологічної сфери,
• формування авторських неологізмів на засадах лінгвістики української мови, а також термінологічного поля теорії інфраструктурної політики,
• розроблення концептосфери і системних дискурсів, категорійно-понятійних і синонімічних рядів, що описують системні явища в епоху глобальних трансформацій інфраструктурного та безпекового ландшафтів.

Зважаючи на необхідність формування ґрунту до мовної, культурної та технологічної інтеграції, до усіх термінів подано відповідник латинкою.

Словник є органічним продовженням монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” і призначений для фахівців у сферах формування та реалізації: геостратегії, геоекономіки і геополітики, інфраструктурних стратегій, національної та міжнародної безпеки, а також тих, кого хвилюють проблеми формування системи знань про стратегію державної інфраструктурної політики та її забезпечення в умовах нестаціонарності.

Стрімкі трансформації інфраструктурного ландшафту, що викликано небувалою інтенсивністю та комплексністю застосування інформаційних та кібертехнологій, перебігом резонансних подій, логікою розвитку різноспрямованих складноорганізованих процесів, ведуть до переосмислення державної зовнішньої і внутрішньої політики, розуміння необхідності переходу від імперативного монологу до конструктивного діалогу, цілеспрямованої узгодженої діяльності солідарної спільноти держав в умовах нестаціонарності.

Ефект такого переходу має ґрунтуватися на наукових засадах, розробленні відповідних прикладних моделей та стратегій, опертям на дефініції чітко визначеного категорійно-понятійного апарату, сформованого на міждисциплінарній методології.

Попри важливість даної справи, вітчизняній науці поки що бракує чітко визначених концепцій, глибинних системних оригінальних наукових досліджень, створених із урахуванням новітніх тенденцій стратегічної архітектури, кіберглобалізації, адаптації світового досвіду відповідно до національних інтересів сучасної України і творення нею власної геостратегії.

ООН визначила п’ять ключових загроз усьому світу на 2022 рік: 1) пандемія коронавірусу; 2) кліматична криза; 3) стан світової фінансової системи; 4) інтернет-беззаконня; 5) загрози миру та безпеці. Тож, державна безпекова політика має враховувати дані загрози, корегуючи алгоритми соціального управління, змінюючи підходи та вектори власної безпекової політики на підставі нових засад стратегічної культури.

Не залишилась осторонь цих процесів і Україна.

2021 рік став знаковим у стратегічній правотворчості, адже саме у 2021 році Президентом України було затверджено такі Стратегії:

• Стратегія воєнної безпеки України (25 березня 2021 року);
• Стратегія людського розвитку (02 серпня 2021 року);
• Стратегія економічної безпеки України (11 серпня 2021 року);
• Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України (20 серпня 2021 року);
• Стратегія кібербезпеки України (26 серпня 2021 року);
• Стратегія зовнішньополітичної діяльності України (26 серпня 2021 р.);
• Стратегія біобезпеки та біологічного захисту (17 грудня 2021 року);
• Стратегія інформаційної безпеки (28 грудня 2021 року).

А 16 лютого 2022 року було затверджено Стратегію забезпечення державної безпеки.

Тож ідея розроблення і створення тезауруса термінів стратегії державної інфраструктурної політики України є своєрідною спромогою закласти концептуально-методологічну цеглину у формування не лише теорії інфраструктурної політики, а й творення геостратегії сучасної Української Держави в цілому на наукових засадах із урахуванням багатоальтернативних сценаріїв, але водночас в рамках стратегічних горизонтів розвитку.

Звісно, було б помилкою стверджувати, що до цього часу подібні спроби стосовно окремих видів інфраструктури і відповідної державної політики не робилися і що укладач словника писав його, як то кажуть, з чистого аркуша. Безумовно, ні.

Адже у ході роботи над словником були опрацьовані значні за обсягом матеріали, передусім доктринального характеру, проаналізовано сучасну нормативну базу (станом на 22 лютого 2023 року). Повністю концептуалізовано монографію за моєю редакцією „Стратегія державної інфраструктурної політики України”[1], яка вийшла друком у 2022 році, ключові положення якої і лягли в основу цього тезаурусу. Саме тому, з метою уникнення дублювання, я не виділяв окремо список використаної літератури, адже на нього зазначено в монографії, яка є невід’ємною складовою даного тезауруса.

Я прагнув найбільш повно охопити поняття, визначення і терміни саме сфери державної інфраструктурної політики, причому акцент робив на семантичні відносини між лексичними одиницями. Такий підхід, на моє переконання, є дієвим інструментом для найбільш повного опису окремих предметних галузей, формування концептосфери, оскільки дає змогу виявити смисл не лише за допомогою визначення, а й через співвіднесення слова з іншими поняттями групи, що може бути використано для наповнення баз знань систем штучного інтелекту.

Тож даний словник є логічним продовженням і органічною частиною зазначеної монографії, в чому, зокрема також проілюстровано оригінальний авторський системний підхід до наукового вивчення предмета дослідження з подальшою презентацією отриманих наукових результатів як науковій громадськості, так і широкому загалу.

Наголошу, що завжди виступав за формування концептосфери у будь-якій сфері, яка піддається науковій рефлексії. Тому даний словник є логічним продовженням як моєї наукової позиції, так і вже виданих за моєю редакцією інших словників та довідкових видань:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : глосарій / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко, О. В. Логінов . Київ: Текст, 2004. 136 с.
2. Ліпкан В. А. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях : словник / В. А. Ліпкан, О. С. Ліпкан, О. О. Яковенко. Київ: Текст, 2006. 256 с.
3. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях : словник. Вид. 2-е, доп. і перероб. Київ: Текст, 2008. 400 с.
4. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом: у визначеннях та поняттях : словник. Київ: Магістр – ХХІ століття, 2009. 162 с.
5. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : словник / В. А. Ліпкан, Т. В. Попова; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.

Тож видання даного словника є сталою науковою традицією, яка була започаткована мною в рамках формування епістемологічної спільноти, в тому числі через видання монографій власної наукової школи серії „ORDO ORDINANS”.

Як казала сучасна українська поетеса неокласицизму Ліна Костенко: „Страшні слова, коли вони мовчать”, — тому, розуміючи та усвідомлюючи дискусійність як самого підходу, так і трактування стратегії державної інфраструктурної політики в якості політико-безпекової практики і нормативно-правового акта, я все ж таки насмілився і роблю свій конкретний внесок у розбудову геостратегії сучасної Української держави саме таким чином: виданням словника основних термінів, який є органічним компонентом монографії докторів наук В. А. Ліпкана та Г. Ю. Зубка „Стратегія державної інфраструктурної політики України”.

Чим саме вирізняється це джерело від інших?

По-перше, своєю концепцією, яка може бути акумульована в понятті «інтеграція». До цього словники, довідники (глосарії, тезауруси), енциклопедії були зорієнтовані здебільшого на окремий сегмент бази знань, наприклад: на транспортну безпеку чи на забезпечення безпеки кібернетичної інфраструктури. Натомість у представленому виданні органічно перетинаються такі галузі знань, як:

• геостратегія;
• політологія і геополітика, геоекономіка;
• наратологія і політична лінгвістика, правнича герменевтика;
• націобезпекознавство;
• стратегічні комунікації;
• державне управління;
• теорія права;
• теорія інфраструктурної політики.

Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології дозволяють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти державної інфраструктурної політики до єдиної теорії, запропонованої науковій спільноті для розвитку: теорії інфраструктурної політики.

Окрім того, в рамках даного видання мною було використано інтегративний підхід між застосуванням наукової методології і сучасних літературознавчих маститих позаполітичних джерел, авторами яких виступають менш відомі широкому загалу представники української інтелігенції, експерти громадянського суспільства, що є визнаними в Україні і світі, проте не мають зв’язку і не пов’язані із органами державної влади або науковими популістами чи моралізаторами, котрі одвічно прагнуть до моноцентризму наукової думки, нехтуючи плюралізмом і конструктивними дискусіями, думки яких здебільшого сформовані на руїнах неоцинізму.

Глибинний аналіз впливу гуманітарної політики на геостратегію сучасної України відображений в публікаціях, культурологічних за своїм змістом, авторами яких є літератори, критики, науковці та громадські діячі. В наукових політологічних статтях цій категорії джерел відводиться скромна роль. Цю прогалину я буду прагнути виправити у своїй науковій діяльності, адже чиста наука поза контекстом культури, наче дерево без коренів.

Поза це, за концепцією словника, у трактуванні ключової термінології відбувається злиття законодавчого, мовно-лексикографічного і доктринального тлумачення.

У такий спосіб, об’єднуючи усі зазначені сфери і способи інтерпретації термінів, ця студія веде до розуміння широти діапазону сучасної стратегії державної інфраструктурної політики, а головне — формує її стратегічний мисленнєвий код.

По-друге, словник характеризується своїм чітко спрямованим прикладним характером, насиченням потреби в тлумаченні актуальної лексики у сфері творення стратегії державної інфраструктурної політики України. Явище полісемії, особливо у запозичених словах, почасти призводить до різного сприйняття і тлумачення тих чи інших категорій носіями мови. Особливо яскраво така тенденція простежується при запозиченні іншомовних слів і некоректних спробах щодо уведення їх до ужитку в українській мові. З метою унеможливлення подібних прикрих випадків наводяться саме ті семи, які є релевантними для сфери стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної Української держави.

У випадках, коли термін, не зважаючи на існування вимог наукового стилю щодо його однозначності, є багатозначним, надається та сема/семи, що є актуальними саме для сфери реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Відтак наголошу: будь-яке визначення поняття, подане в даному словнику, здійснюється крізь призму саме стратегії державної інфраструктурної політики, геостратегії із акцентом на націобезпекознавчому підході, застосуванні політології та теорії права з урахуванням принципу безпекоцентризму.

По-третє, мною враховувалася динаміка змін у законодавстві, доповнення чинних нормативних актів новими поняттями або модернізації наявних. До словника увійшли навіть ті новели, що робилися у грудні 2022 року.

По-четверте. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в словнику презентовано модель використання української латинки, тож біля кожного терміна надається його відповідник згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).

По-п’яте. Ще однією рисою, яка суттєво вирізняє дане видання від інших, є неологізація представлених мовних одиниць.

На кого розрахований словник?

Насамперед на тих, хто по-справжньому перечулений творенням незалежної Української Держави, в тому числі через реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики.

Це і працівники сфери зв’язків з громадськістю, і ті, хто причетний до реалізації стратегічних комунікацій, публічної дипломатії, фахівці у сфері інформаційно-психологічних операцій, експерти із залучення ключових лідерів, фахівці із соціальної психології, масової комунікації, науковці і освітяни, що здійснюють свою професійну діяльність у даній сфері.

При представленні слів іншомовного походження, які ще не пройшли процесу лексикалізації в українській мові, або розуміння яких базується на відомостях з мови-джерела, при лексемі надається стисла етимологічна довідка.

Як укладач цього словника, повною мірою усвідомлюю, що процес становлення термінологічного апарату і концептосфери в цілому теорії інфраструктурної політики ще тільки розпочато і що згодом відбуватимуться зміни, доповнення. Проте вже зараз плекаю надію, що ця праця стане у пригоді всім тим, хто усвідомлено прагне створення ефективного бренду України, позитивного іміджу України як в межах самої держави, так і у зовнішніх стосунках.

Стратегії в цілому — виступають неоконцепцією, мисленнєвим кодом стратегічної візії у світі, в часі та просторі, включаючи, поряд із вже знаними, космос і кіберпростір.

Стратегії як політико-безпекова та правова практика за своїм змістом слугують багатоальтернативним інструментом реалізації різноманітних сценаріїв, які враховують нестабільність сучасного світу і становлять рішучу відповідь на комплексні і каскадні загрози постмодерну і небезпеку від хаотичного та стрімкого розвитку неополярного світу, в якому переважає мілітарний дискурс, як природний результат впровадження антагоністичних геополітичних парадигм.

Стратегії — це нова системна, концептуальна, розумна та стратегічна сила, здатна гарантовано сформувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів на основі стратегічних цінностей і збереження національної ідентичності, досягнення стратегічного балансу.

Дошкульно відчувається, що настав час возводити компетентність у культ, формувати каркас наукової еліти та інтелігенції, в тому числі через розроблення і видання наукової продукції, зокрема словників і тезаурусів, академічних словників та енциклопедій, що мали б гарантувати Україні рівноправну присутність в європейському науковому і культурологічному, а головне — стратегічному інтелектуальному просторі.

Я прагну до того, щоб закласти фундамент для творення і дальшого збереження спадкоємності наукової політичної традиції, її пильнування, зміцнення культурологічного ґрунту, експансії українських стратегічних наративів у сучасному світовому інтелектуальному просторі.

Маємо творити власну success story, говорити про Україну власними стратегічними наративами, формувати уявлення, в тому числі за допомогою власної наукової продукції як наслідку аналітичної діяльності в рамках історично сформованих наукових шкіл та епістемологічних спільнот, україністичних студій. Маємо дбати про історичну спадщину, демонструвати власну глибинну тисячолітню історію і подавати власну правдиву історію в рамках осмисленого руху до віковічної державності, наслідку мислення століттями нашими Героями.

Інтелектуальне українство вимірюється різними горизонтами творчості, причому первнем є якість.

Знання історії є абсолютним атрибутом правлячого класу, мережі і нетворку притомних, тому наука має здійняти на новий — стратегічний рівень — завдання будови нової еліти, здатної:

1) розуміти, що стратегія творення своєї власної story є абсолютним обов’язком держави;

2) зберегти та розвивати нашу автохтонну державу та історичну державну націю в добу нечуваних геостратегічних трансформацій;

3) забезпечити інтелектуальну інтеграцію до європейського стратегічного простору.

UPD: Словник було підготовлено разом із монографією „Стратегія державної інфраструктурної політики України” протягом 2021 року і здана до друку 22 лютого 2022 року — саме перед початком агресивної варварської війни московського режиму проти Української Держави. Чимало важливих тенденцій мені вдалося спрогнозувати заздалегідь і відобразити у належних термінах і поняттях із відповідними дефініціями. Утім деякі потребували свого окремого наступного дослідження в контексті дальшого розвитку понятійно-категорійного апарату теорії геостратегії сучасної Української Держави. Тому даний тезаурус було доопрацьовано відповідно до сучасних тенденцій станом на 23 лютого 2023 року.

[1] Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України: словник. Київ: В. А. Ліпкан, 2023. 252 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Політичний зміст концепції стратегічної ясності: на прикладі КНР. Politicus. 2022. № 6 (Див. також тут)

Анотація

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій. Однією з таких концепцій виступає стратегічна ясність.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної ясності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, з урахуванням впливу стратегічної невизначеності. У рамках стратегічної ясності для КНР уможливлюється: реалізація природного розвитку як серединної землі, перетворення з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики; продовжити вектор розвитку економічної могутності; реалізація колективного управління на засадах стратегічної переконливості; формування засад для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті; відхід від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР, в тому числі спроб імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики; реальна фізична участь у глобальних системах безпеки.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної ясності” і стратегічної невизначеності. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування стратегічної ясності з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства. Висновується про корисність даної концепції для Китаю в умовах будови нової архітектури нового світового порядку та великого перезавантаження.

У науковий обіг вводяться нові авторські поняття: стратегічна конвергенція та стратегічна дивергенція, як природні процеси розвитку стратегічної ясності. Намічаються шляхи та вектори політики Китаю, які є корисними для Української держави.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна ясність, стратегічна невизначеність, Китай, стратегічна конвергенція, стратегічна дивергенція, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають роботи Ю. Пойти,  О. Коваля, авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні концепції стратегічного характеру.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної ясності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття, зберігаючи логіку наступності в рамках формування методології теорії геостратегії, продовжує цикл дослідження геостратегічних сценаріїв розвитку України, і розвиває думки щодо концепції стратегічної невизначеності, закладає новий науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегій як складових елементів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає у вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної ясності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) проілюструвати зв’язок між стратегічної ясністю та стратегічною невизначеністю; 2) виділити сучасний стратегічної ясності КНР; 3) сформовано напрями взаємодії Української держави та КНР на сучасному етапі.

Вступ

Однією із суттєвих стратегій реалізації сучасної міжнародної політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; поєднання амбітності з амбівалентністю; артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди; відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[1]; опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі; дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять; баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Суть даної концепції мною була розглянута в іншій моїй статті, присвяченій безпосередньо аналізові змісту концепції стратегічної невизначеності з боку КНР[2] на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

Головним висновком, який став фактично причиною написання даної статті, став той, що концепція стратегічної невизначеності не відповідає геостратегічному статусу КНР і має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, і є предметом даної наукової статті.

Акцент у дослідженнях українсько-китайських взаємин має робитися на майбутнє, спиратися на стратегічні національні цінності Української держави і Китайської Народної Республіки. Аналізувати лише сучасний стан, тим більше, послуговуючись чужими маніпуляціями та дезінформаційними матеріалами щодо підміни сутності та призначення тих чи інших геоісторичних суб’єктів, означає тривало зупинитись на одному місті, і врешті-решт відстати від глобальних тенденцій розвитку інших прогресивних спільнот, втратити вектор руху до шляху процвітання і розвитку усього світу.

Китайське прислів’я стверджує: „Живи, зберігаючи спокій. Весна прийде, а квіти розпустяться самі”. Це означає, що як Українська Держава, так і Китайська Народна Республіка мають рухатися власними шляхами відкритості, добра, справедливості, самобутнього національного розвитку, спираючись на власну велику історію, зберігаючи упевнений і непохитний спокій, і разом стати визначальною геостратегічною системою майбутнього на засадах синергії стратегій конвергенції та дивергенції, убезпечуючи як власні стратегічні національні інтереси, так і партнерів у різних регіонах світу.

Роль Української держави і КНР в світі є непересічною: більшість так званих „холодних війн” (а інколи і реальних війн) так чи інакше заторкують стратегічні національні інтереси цих країн, які є ключовими для архітектури безпеки усього світу. Вагомість китайського підходу на думку екс прем’єр-міністра Юкіо Хатоями полягає в тому, що Китай ухвалив правильний підхід, відстоюючи модель розвитку, яка відповідає його власним національним умовам і адаптується до тенденцій часу[3].

Еволюцію підходів до формування стратегічної ясності можна чітко простежити, докладно вивчаючи зміст методології управління кожного покоління управлінців.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади асоціювалася і представляла певне покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР[4]. Цікавими з історичного погляду виступають ідеї Мао Цзедуна, які з екстраполяцією на сучасність я проаналізую в контексті предмета свого дослідження.

Мао Цзедун (毛澤東) є розробником теорії „нової демократії” та вчення про будову соціалізму.

„Відсутність ясності призводить до ревізіонізму”, — говорив Мао Цзедун [, с. 432][5]. Віце-прем’єр КНР у 1976 році Чжан Чуньцяо в маститій свого часу статті „Про всебічну диктатуру над буржуазією” відзначав на „чорне повітря, може отруїти лідерів партії, забивши їм голову ідеями щодо користі та вигоди, які вони не  вважають це ганьбою, а навпаки: справою честі, вони дивляться на себе як на товар, щоб продати себе найдорожче” [, с. 444][6].

Однією з ідей Мао було порізнення головного протиріччя і головної сторони протиріччя. Мао відзначав, що в будь-якому процесі, якщо в ньому існує багато суперечностей, завжди існує одне, головне, яке відіграє провідну, вирішальну роль, тоді як решта посідають другорядне значення, відтак при вивченні будь-якого процесу, якщо він є складним і містить більше двох суперечностей, необхідно прагнути відшукати одне головне… неможна підходити однаково до обох боків в різних суперечностях чи то  в головному чи то в другорядному, адже сторони суперечностей розвиваються нерівномірно, незважаючи на тимчасово існуючу рівновагу між ними, оскільки основне їх становище — нерівномірний розвиток… головною стороною протиріччя виступає та, що відіграє в ньому провідну роль, адже характер та якість речей і явищ здебільшого визначається головною стороною протиріччя, яка посідає домінуюче становище… [, с. 204-210][7].

Таким чином, Мао, розвиваючи ідеї діалектики як вчення про причини та умови тотожності протилежностей, боротьби взаємовиключаючих протилежностей (викладені в конспекті книги Г.В.Ф. Гегеля „Наука логіки”), формує онтологічні засади концепції стратегічної ясності, в рамках якої:

1)                 виокремлюється одне головне протиріччя і формуються чіткі стратегії його розв’язання;

2)                 проголошується необхідність перетворення країни в панування нової культури, формування освіченої та передової країни;

3)                 розбудовується нова демократія як новий політичний лад, нова економіка, як економіка нової демократії, нова культура як культура нової демократії.

Існування хунвейбінів (紅衛兵), цзаофанів (造反) та інших квазіполітичних мілітарних агресивних та насильницьких хижих молодіжних рухів, виступало ілюстрацією невідповідності проголошеної Мао „нової демократії” і фактичного руху до узурпації влади і жорсткої диктатури. Більше того, культурна революція  „залишиться в пам’яті як перший і явний приклад неспроможності китайського комунізму, який втратив свій революційний пил.. через криваві розправи, які не були вписані в загальну стратегію” [, с. 481][8].

За часів правління другого покоління на чолі з Ден Сяопіном у зовнішній політиці не було місця стратегічній невизначеності: політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США. Конкретним прикладом стратегічної ясності стало підписання у 1979 році комюніке, в якому було проголошено  спільну позицію щодо „гегемонізму третіх країн”, під якими, безумовно мався на увазі СРСР. Ден Сяопін робив ставку на економічні реформи, через що його називали великим архітектором китайських економічних реформ[9]. Ден Сяопін відзначав: „Сучасний світ — світ відкритих відносин, Китай в минулому був відсталий саме через власну замкненість, проте досвід показує, що вести будівництво за закритими дверима неможливо” [, с. 712][10].

Відтак, Ден Сяопін також був прибічником концепції стратегічної ясності.

Його наступником став Цзян Цземінь (江澤民), який розробив важливі ідеї про потрійне представництво КПК. Продовжуючи реформи Ден Сяопіна, йому вдалося вивести економіку КНР свого часу на 7 місце в світі.

Інтелектуальній рівень китайського лідера, його стратегічне мислення не дають змоги погодитися із думкою окремих дослідників, які відзначають на начебто „несамостійність політики Ц.Цземіня” та її залежність від Ден Сяопіна[11]. Адже, зберігаючи прихильність до останнього, користуючись його впливом, іменем, статусом, насправді Цзян Цземінь вибудував систему колективного управління, яка функціонувала майже десятиліття після його офіційного відходу від влади.

Також наголошу на тому, що Ц. Цземінь прагнув створити колективне управління, адже будучи високоінтелігентною і розумною людиною (він знав: англійську, німецьку, французьку, російську, японську та румунську мови, знався на музиці та поезії) усвідомлював небезпеки авторитаризму і зосередження влади в одних руках[12]. Більше того, в деяких джерелах я знайшов згадування журналістів, які в приватних бесідах із китайським лідером акцентували на бачення Ц. Цземіня щодо християнства як засадничої релігії Китаю. При своєму наступнику зберігав суттєвий вплив на делікатні питання зовнішньої політики КНР.

Таким чином, висновуючи викладене, визнаємо, що надибали достатньо аргументів на користь тези: Цзян Цземінь був яскравим прибічником стратегічної ясності КНР в міжнародних відносинах.

І лише із приходом і утвердженням Сі Цзіньпіна у владі, ця концепція поступово стала втрачати ваги, так само як і люди Цзян Цземіня позбуватися своїх постів. Смерть Цзян Цземіня 30 листопада 2022 року стала фактичним залишенням Сі Цзіньпіна одноосібним концептуальним, але авторитарним лідером Китаю.

Наступником Цзян Цземіня став Ху Цзіньтао (胡錦濤): 15 листопада 2022 – 15 листопада 2022 р, який розробив наукову концепцію розвитку. Вивчення наукової літератури уможливлює стверджувати[13], що через особистісні риси, не бажання відкрито ні з ким ворогувати, постійне та увиразнене пристосуванство, надмірна та показова лояльність до попередників та вищого керівництва, а також аналіз політичних дій на міжнародній арені, можемо стверджувати, що Ху Цзіньтао заклав міцні підвалини до початку реалізації концепції стратегічної невизначеності, який успішно продовжив його наступник Сі Цзіньпін.

Таким чином висновуємо щодо еволюції імплементації концепції стратегічної ясності КНР в міжнародні відносини: перші три покоління відкрито артикулювали про стратегічну ясність, яку набула найбільшого свого розвитку при Цзян Цземіні, однак четверте та п’яте покоління керівників Китаю надало акцент стратегічній невизначеності.

Постає два важливих запитання:

1)    які геостратегічні сценарії має будувати Українська держава з урахуванням викладеного;

2)    яка стратегія Китаю є вигідною для Української держави?

Українська держава є серцем Європи; Китай — є серцем Азії.

Тож партнерство двох „сердець” має стратегічну користь і всезагальний виграш для стимулювання справжнього розвитку, співробітництва, інновацій, встановлення стратегічної рівноваги, стабільного та збалансованого функціонування усього світу, нової світової архітектури світового порядку поза контекстом домінування, зверхності та лідерства на засадах солідарності та паритетності, відкритості та взаємної поваги до національних традицій та ідентичності.

Стратегічна неоднозначність на сьогодні виступає застарілим та віджилим компонентом геополітичної доктрини. Коли Китай сповідував концепцію стратегічної ясності, яка найбільш яскраво була відображена зв третього покоління керівників, то в світі існувала набагато менша напруженість; функціонування світового порядку відбувалося за певними сталими правилами та процедурами.

За правління п’ятого покоління чітких та увиразнених форм набула реалізація концепції стратегічної невизначеності. Однак те що говорять, і те як роблять — в КНР різні речі. Тож, на противагу цьому мною пропонується, з урахуванням проголошеної Сі Цзіньпіном державної політики відкритості впроваджувати інтегральну геостратегічну концепцію стратегічної ясності (strategic clarity – 戰略清晰) заради взаємної вигоди. Вона не виступає нейтралітетом і не може довільно трактуватись суб’єктом реалізації, виходячи лише з наявних тенденцій та умов розвитку різних компонентів та їх зв’язків в рамках геостратегічного ландшафту[14].

Концепція Realpolitik насправді не передбачала нейтральності або ж подвійних стандартів. Стратегічна ясність тісно пов’язана і корелює не з політичними доктринами, а з реальними природними потребами людей у розвитку, мирі, добрі, щасті, солідарності та процвітанні, а у більш широкому аспекті — ідеями соціального натуралізму, які розвиває академік О. М. Костенко[15]. Саме на це неодноразово наголошував лідер КНР Сі Цзіньпін, формуючи та проваджуючи за часи свого правління концепцію спільноти єдиної долі (命運共同體). Ця ж ідея сполучається і з ключовою думкою Папи Франциска про братність людей та світове братерство (Fratelli Tutti)[16].

Цю ж ідею закладено в стратегію розвитку Української держави і унаочнюється крізь призму стратегічної правотворчості. Тобто українська геостратегія ціннісно перекликається із ідеалами справедливості, відкритості, солідарності, добра, віри, національної гідності та ідентичності, щастя, братерства та любові.

Що уможливлює стратегічна ясність для Китаю?

1. Трансформація геостратегічного ландшафту зумовлює перехід КНР від стратегічної невизначеності до стратегічної ясності, позбавленої ухилів від шляху природного розвитку КНР як серединної землі (中土).
2. Стратегічна ясність уможливлює унаявнити в будові зовнішньої політики КНР її стратегічне лідерство (не плутати із домінуванням), перетворити Китай з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики, із глядача — в актора; адже, перебуваючи в епіцентрі трансформацій геостратегічної конфігурації, Китай має не лише усвідомити своє значення, статус, а й втілити та реалізувати власне сучасне призначення.
3. Проголошений Сі Цзіньпіном курс на формування могутності держави є вірним і має враховувати глобальні тенденції, які чинитимуть тиск на політичний режим КНР. Одночасність та переплетеність, поінколи кореляція внутрішніх та зовнішніх загроз висуває надзвичайно серйозні вимоги до геостратегії КНР, принципом якої має стати стратегічна ясність.
4. Подальша реалізація традиційної для КНР стратегії невизначеності у різних формах та модифікаціях може призвести до повної стратегічної беззахисності та внутрішньої турбулентності держави. Прикладом стала Українська Держава, яка, на папері маючи „міжнародно-правові гарантії суверенітету та територіальної цілісності України”, на практиці не отримала свого часу належної їх реалізації та відповідної підтримки : 1) у 2008 році через активну діяльність Меркель і Саркозі Україну не було прийнято до НАТО; 2) у 2014 році не було належної світової консолідованої жорсткої реакції на анексію Росією території Української держави. Через що війна Росії проти Україна була питанням лише часу. Саме тому, питання Тайваню мають вирішуватися в стратегічних інтересах КНР (台湾是中国的一部分不容置疑也不容改变), тож сучасна риторика Пекіну з цього питання є відображенням стратегічної ясності на засадах стратегічної переконливості. Відтак розвінчання ореолу наступників восьми безсмертних КПК (八大元老) збереження курсу попередників, що сповідували колективне управління, але на засадах стратегічної ясності (зокрема Цзян Цземінь, Ху Цзіньтао), за даних умов буде для Сі Цзіньпіна виправданим.
5. Стратегічна ясність уможливлює розширити геостратегічний простір КНР, не обмежуючись лише державними кордонами, а здійснюючи розширення горизонтів прозорої зовнішньої політики, лишаючи сірі зони безпеки та нечітку термінологію щодо означення конфліктів різної природи та інтенсивності — в минулому (наприклад: офіційні особи Китаю до цих пір неправильно називають варварську війну Росії проти Української держави „конфліктом”). Стратегічна невизначеність для КНР виявилася найбільш комплексно ризикованою стратегією зовнішньої політики, здатною розв’язати на певно визначеному етапі розвитку лише частину короткострокових тактичних завдань. Тому стратегічна ясність формує засади для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті, перетворення КНР на активного та відповідального суб’єкта зовнішньої політики.
6. Стратегічна ясність уможливлює відійти від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР. Негативним прикладом, була спроба імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики України. І згодом взагалі концептуально дана концепція себе вичерпала: після безглуздої варварської війни Росії проти Української Держави, Фінляндія подала заявку до НАТО і її вступ в дану організацію стане відчутною асиметричною і неочікуваною відповіддю не геноцид та державний терор у ХХІ столітті. Стратегічна ясність чітко унормовує гравітаційну вісь: стратегічні національні інтереси Китаю. Будь-які обмеження свободи участі в інтеграційних процесах в обмін на щось (наприклад доступ до високих технологій, дозвіл на користування тими чи іншими патентами) не мають стати компромісом при реалізації стратегічних інтересів КНР, адже, як показує практика, існування подвійних стандартів щодо „гарантій безпеки” є чітким проявом стратегічної невизначеності, яка є несумісною зі стратегічною ясністю.
7. Стратегічна ясність має бути увиразненою щодо союзників та партнерів. Досвід Української держави щодо будь-яких союзів доводить їхню неефективність, якщо реалізації інтересів зумовлена функціонуванням субрегіональних систем безпеки. Шлях України або в НАТО або через утворення власного військового блоку, здатного вирішувати глобальні завдання. Відтак прийшов час для КНР увиразнити власну стратегічну роль в світі через реальну фізичну участь у глобальних системах безпеки.
8. Стратегічна ясність — це чітка стратегія розвитку і поставлені цілі.

Сучасний світ є світом опозиції багатьох тенденцій, систем цінностей і головне — засобів їх досягнення. Як влучно відзначає О. М. Костенко: „Видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як вседозволеність”, — такий невтішний діагноз нашого часу. Бо не бачать люди над собою жодного закону, яким би мали керуватися, щоб їм відкрилася дійсність, а також дійсні правила для їхньої поведінки” [, с. 4][17].

Висновки

Тож реалізація геостратегії КНР на засадах стратегічної ясності унаочнює здійснення двох обумовлених стратегій як природний процес розвитку архітектури світового порядку на засадах всесвітньої природної законності:

1) стратегічної конвергенції — тип еволюційного стратегічного розвитку, за якого у віддалених один від одного соціальних системах виникає ряд загальних ознак та принципів функціонування та розвитку, що зумовлено їх пристосуванням до схожих умов існування. Вона спрямована більше на адаптацію до умов геостратегічного ландшафту, тобто на внутрішні зміни відповідно до власного стратегічного потенціалу;

2) стратегічної дивергенції — існування соціальних систем із різними структурою ключових корінних національних цінностей, різноспрямована мінливість, яка виникає у різних соціальних систем внаслідок необхідності пристосування до глобальних трендів та мінливих умов геостратегічного ландшафту. Стратегічна дивергенція виявляється у готовності до внутрішніх перетворень, значно розширюючи адаптивні можливості соціальної системи, її гнучкість і стійкість в умовах перманентного розширення геостратегічного ландшафту, які вона постійно використовує в процесі активної боротьби за існування. Стратегічна дивергенція збільшує різноманітність стратегічних сценаріїв розвитку світової спільноти, уводячи світ від постійного до домінуючого архетипу біполярного світу. Саме завдячуючи ній уможливлюється реалізація стратегії Спільноти єдиної долі та ініціативи „Пояс і шлях”, проголошених Сі Цзіньпіном, якщо проголошене дорівнюватиме тому, що буде на  практиці.

Як стратегічна конвергенція, так і стратегічна дивергенція протікають всередині еволюційного процесу розвитку людства і обумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних країн, рівнем сугестії на їхню політику існуючих світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів та розвитку сакрального ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт, стратегічним інфраструктурним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової зміни самих політичних суб’єктів. Однак  кожна країна має досягти модернізації, використовуючи підхід до розвитку, що відповідає її власним стратегічним інтересам та умовам геостратегічного ландшафту.

На цьому фоні Китай, реалізуючи концепцію стратегічної ясності, за певних умов може перетворитися на локомотив майбутніх глобальних ціннісних трансформацій солідарного та спільного руху до щастя, процвітання та заможності, свободи.

„Гряди гір, мережа струмків — наче в глухому куті, аж ось, зненацька перед очами селище в оточенні верб”. Дорога під ногами — це стратегічна ясність, яка уможливлює, крокуючи уторованим шляхом стратегічної відкритості, досягти світлого майбутнього, втілити його не в розлогих виступах і думках, а в реальному житті справжньої багатосторонності, реально зміцнити розуміння і трактування відкритості, спільно долаючи будь-які виклики. Китай з таким лідером як Сі Цзіньпін здатний підняти державу на новий рівень, підвищити добробут власного народу, стати активним та відповідальним суб’єктом зовнішньої політики, який повинен мати не лише плани щодо відкритості, а й засоби та інструменти, стратегії їх реального та практичного втілення, мати готовність бути відповідальним за майбутнє усього людства.

Однією із таких стратегій виступає стратегічна ясність, яка чітко унаочнить поступ КНР в річище відкритості для формування світлого майбуття і глобального розвитку на засадах гуманізму, солідарності, справедливості та відкритості.

На підставі наукового відображення дійсності подано власний варіант розв’язання даного завдання: запропоновано концепцію стратегічної ясності.

Постійність процесів у геостратегічному ландшафті є відносною, тоді як мінливість, що увиразнюється у перетворенні одного процесу на інший, є абсолютною. Відтак між концепцією стратегічної невизначеності і стратегічної ясності не існує діалектичного взаємозв’язку, так само як не існує зв’язку між каменем та війною. Адже невизначеність щодо ставлення до інших, власної ролі у геостратегічному ландшафті є головним протиріччям між бажаним і реальним статусом КНР. Відтак — це протиріччя усувається в рамках міжнародних відносин через стратегічну ясність до Китаю з боку інших країн (причому не завжди на „користь”, яку так полюбляє сучасний лідер п’ятого покоління керівників КПК самої КНР).

Єдність протилежностей є тимчасовою, умовною та відносною. Ось чому наразі спостерігається загострення економічних відносин між Заходом та КНР. Все повертається до абсолютного стану стану боротьби взаємовиключаючих протилежностей. Тож, трансформація концепції стратегічної невизначеності КНР у концепцію стратегічної ясності може змінити та порушити теоретичний, а поінколи і догматичний діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей.

Концепція стратегічної ясності більше тяжіє до того тлумачення протилежності, які породжують один одного, за певних умов є взаємно пов’язаними і таким чином еволюціонують у своїй смислоформах до єдності, зберігаючи окремі елементи різних форм боротьби.

З урахуванням предмета статті, означено спільні можливості Української держави і Китайської народної республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох країн.

Стратегічна ясність має виступати корінною стратегією КНР у ХХІ столітті.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Політичний зміст концепції стратегічної невизначеності: на прикладі Китаю // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 38

Анотація

У сучасних глобалізаційних умовах трансформації не лише політичних, а й економічних систем, формування нових засад світового порядку, нестійкості інституційних систем та поінколи їх неспроможності де-факто зберігати суверенну владу, особливої уваги набуває потреба у правильному виборі ефективних геостратегій та стратегічних концепцій розвитку національних держав.

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації стратегічних концепцій лише в якості інструментів вирішення насправді тактичних та операціональних завдань. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як системну теорію розвитку національної ідентичності і державницької нації в рамках Української держави. Операціоналізація даної теорії має відбуватися в рамках окремих стратегій як ключового інструментарію політико-безпекової практики, заснованих на чисельних національних традиціях право-, безпеко- і державотворення. Однією з таких стратегій для розгляду виступає стратегічна невизначеність. Адже нестійкому і нестаціонарному світу дана концепція може корелювати найбільше.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної невизначеності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, крізь крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної невизначеності”. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування даної стратегії з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства, мілітаризації міжнародних відносин та демонстрація можливості забезпечення власних амбіцій зброєю. Висновується про хибність даної концепції з боку Китаю за умови його прагнення  до збільшення власної ролі в якості активного актора та архітектора нового світового порядку та світового домінування в контексті Великого перезавантаження.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна невизначеність, стратегічна ясність, Китай, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, властивість політичних систем, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають стратегічні дослідження, в рамках яких автори закладають фундамент для розуміння адаптивності різноманітних стратегічних концепцій до сучасних політичних трансформаційних змін: М. В. Буроменський, В. П. Горбулін, Д. В. Дубов, М. А. Ожеван, Є. В. Перегуда, А. В. Яковець. Також джерельною базою виступали окремі інформаційні фрагменти, які можна було надибати у незаангажованих авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні питання стратегічного характеру такими авторами, як: Г. Ю. Зубко (стратегія державної інфраструктурної політики), І. В. Діордіца (стратегія кібербезпекової політики), О. А. Мандзюк (формування аналітичного наративу та стратегія аналітичної діяльності), М. І. Дімчогло, О. В. Ільїна, І. М. Сопілко, Ю. Є. Максименко, В. Ю. Баскаков, В. О. Кір’ян, К. П. Череповський, (стратегія інформаційної політики), А. М. Лобода (стратегія правової безпеки), В. В. Майоров (стратегія боротьби з тероризмом), В. Ю. Кобринський (стратегія формування контрольної влади) тощо.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної невизначеності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття закладає науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегі або ж концепцій стратегій як політичних інструментів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає и вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної невизначеності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено історичні передумови застосування концепції стратегічної невизначеності в КНР; 2) сформовано сучасний зміст даної концепції; 3) подано сучасні форми її прояву; 5) сформовано засади дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Вступ

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс: „Закономірний процес відродження інтересу до безпеки, обумовлений низкою об’єктивних і суб’єктивних, загально-цивілізаційних та специфічних чинників, які визначають швидкість, спрямованість, глибину та характер процесів у сфері безпеки” [, с. 180-181][1].

Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом „стратегій”, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень в рамках так званого Великого перезавантаження.

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм неоекономіки у формах: провадження штучного інтелекту та роботів-гуманоїдів до політико-економічного життя, бандитизма та рейдерства, поглинання, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

На жаль, в практичній площині українського геостратегічного ландшафту, починаючи з правління В. Ющенка, були впроваджені хибні ідеї демілітаризації, волюнтаристської інтерпретації засад формування громадянського суспільства, що врешті-решт призвели до зворотного ефекту: атомізації інституційної системи, втрати неї у безпековій сфері стратегічних властивостей, кримінократії, втрати контролю держави над стратегічною інфраструктурою[2].

Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства мною були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань [][3] щодо розвитку та дій політичних суб’єктів в умовах нестаціонарності [][4] і функціонування складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер, спотворену мілітаризовану версію політичного реалізму, що чітко подано та логічно упорядковано в чисельних працях представників школи критичної геополітики [][5].

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво:

1)    з реваншизму геоісторичних суб’єктів;

2)    впровадження неоекономіки у таких умодернених формах, як: бандитизм та рейдерство, варварство, геноцид, збагачення обраних;

3)    геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини [][6].

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають:

1)                 піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки;

2)                 поєднання амбітності з амбівалентністю;

3)                 артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди;

4)                 відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[7];

5)                 опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі;

6)                 дипломатична активність, заснована на непередбачуваності;

7)                 іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування;

8)                 обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими;

9)                 чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять;

10)            баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими;

11)            надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

На сучасному етапі розвитку, найбільш увиразнено дана концепція імплементована в політичну діяльність двох країн: Туреччини (з одного боку: союз із НАТО, проте конфлікт із Грецією, яка є теж членом НАТО; солідарність з Україною, продаж Байрактарів, натомість кардинальне збільшення торгового обороту з Росією; захоплення частини території суверенної держави Сирії, на якій компактно проживають курди, поєднана із підтримкою економічних зв’язків з Росією) та Китаю.

У рамках даної статті, мною будуть проаналізовані прояви такої концепції з боку КНР на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних парадигмальних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади, асоціювалася і представляла певний світогляд конкретного покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування та удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Кожне покоління мало власне бачення шляхів розвитку Китаю, а також тих союзників та партнерів, які мали б Китаю допомагати. Так, якщо політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США, то п’яте покоління на чолі із Сі Цзіньпіном, фактично вступило у відкриту та неприховано не лише економічну, а й політичну, фактично — стратегічну конфронтацію, одним із варіантів якою може бути військовий збройний конфлікт.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР, кожне з них тим чи іншим доклало зусиль до реалізації стратегічної невизначеності, її унаочнення крізь різноманітні політичні інститути та процеси. Діяльність кожного покоління заслуговує на окреме самостійне вивчення.

Але найбільшого розквіту дана стратегічна концепція набула саме за часів правління п’ятого покоління. З огляду на осяжність дослідження, в даній статті, предметом виступатиме сучасна політика п’ятого покоління на чолі із Сі Цзіньпіном[8].

Роль Сі Цзіньпіна у реалізації концепції стратегічної невизначеності

Безперечно Сі Цзіньпін увійде в історію як один із найсильніших лідерів, який зміг вирішити чимало стратегічних завдань, які в минулі роки лише порушувалися, але через барк політичної волі, корупцію, клановість не були досягнуті.

Межі мого дослідження і предмет визначені аналізом тих фрагментів діяльності лідера, які тим чи іншим формують наше уявлення про керівну стратегію — стратегічну невизначеність.

Саме тому, слід звернутися до першоджерела: монументальної праці Сі Цзіньпіна „Про державне управління”, яке було випущено багатьма мовами, на жаль українською його перекладено не було[9], тож звернуся до російськомовної версії, яку було перекладено і надруковано в Китаї і люб’язно надано мені в рамках реалізації стратегічних комунікацій зокрема, культурної дипломатії.

Відмітимо, що формування концепції державного управління є притаманним майже для кожного покоління китайських керівників, так само як і опис системи державного управління не вміщується в рамки конкретних прізвищ, а передусім ілюструється в горизонтах поколінь, чим наперед увиразнюється яскраво виражена колективна система управління, наступність і збереження курсу на побудову соціалістичної держави із китайською специфікою. Кожне покоління управлінців закладає нову віху в філософію китайського ренесансу, а головне воно закладається в унісон зі світовими трендами до розвитку і рухом часу.

І у цьому філософському розвою непересічне значення посідає концепція Сі Цзіньпіна, яка становить ідейний ривок в унісоні з рухом часу, конкретне керівництво до дій для отримання перемоги на вирішальному етапі побудови суспільства середнього достатку, дає імпульс для переходу до другого етапу будівництва соціалістичної модернізованої держави і здійснення великого відродження китайської нації.

Визначальним є акцентування на духовній сутності ідеї соціалізму з китайською специфікою нової епохи. Відтак висновую, що Китай самостійно формує для себе ті теоретичні системи, в рамках яких генерується загальний стратегічний зміст функціонування та параметри розвитку китайської нації в рамках єдиної держави Китайська народна республіка; а покоління тих чи інших управлінців можуть змінювати лише вектори застосування тих чи інших інструментів, втім на змінюючи головну і стратегічну визначальну мету розвитку великого Китаю.

Я акцентую увагу на цьому, саме з тією метою, щоб продемонструвати: для Китаю є чужими будь-які концепції геополітики, оскільки вони написані не китайцями і не для китайців, таким чином: китайців вони не стосуються.

Китай сам для себе пише концепції, сам виробляє їх відповідно до власних стратегічних та пріоритетних національних інтересів, а також реалізовує їх незалежно і поза контекстом будь-яких інших візій чи то в рамках геополітичних чи то в рамках інших теоретичних систем, написаних НЕ китайцями. Більше того, важливим у цьому аспекті є дослідження Деніела Бела, який подає модель виправлення недоліків політичної меритократії без введення електоральної демократії [сс. 116-182][10] з урахуванням специфіки Китаю, що може бути в подальшому також використано і при побудові нової системи державного управління в оновленій Українській державі після перемоги над Росією на українських умовах.

Щодо Сі Цзіньпіна, то під час його приходу до влади у 2012 році чимало експертів припустились стратегічної помилки, даючи йому характеристику як продовжувача та наступника, боронителя традицій колективного управління і наступника Ху Цзіньтао. Ця помилка, так само як і стратегічний прорахунок західних аналітиків щодо часових можливостей спротиву Української держави варварській війні Росії, є наслідком застосування лінійних парадигм, штучного інтелекту та технократичного підходу при моделювання соціально-економічних та політичних процесів в мовах невизначеності та трансформації основних компонентів політичної системи за умови збереження її стійкості.

Натомість у своєму виступі майбутній лідер керівництва КНР п’ятого покоління акцентував, що бажає покінчити із формалізмом та бюрократією, тобто фактично він артикулював повну протилежність колишньому президенту Ху Цзіньтао, який зберігав традиції колективного управління, маневруючи вектором стратегічної невизначеності, зміг залучити величезні інвестиції до китайської економіки, акцентуючи на геоекономіці, лишаючи осторонь політичні гарантії збереження безконфліктного геостратегічного курсу КНР.

Зрештою — 22 жовтня 2022 року — Сі Цзіньпін чітко продемонстрував під час проведення ХХ з’їзду КПК^[11], хто є політичним лідером країни: за його наказом показово вивели під руки колишнього попередника Сі — Ху Цзіньтао, тим самим продемонструвавши і давши чіткий однозначний сигнал усім тим, хто сумнівався у здатності Сі побороти корупцію і старі партійні схеми, які були неминучим наслідком колективного управління.

Відтак, в наступництво і спадок Сі дісталися не лише управлінський апарат а й передусім ті методологічні засади, колективні матриці управління, якими довгий час послуговувалися попередні покоління управлінців в КНР.

Тож розгляну конкретні прояви стратегічної невизначеності за часів Сі Цзіньпіна.

Прояви концепції стратегічної невизначеності з боку КНР

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”. Це знаходить свій вияв при формуванні питань щодо належності Тайваню, інших територій: Гонконгу, Макао, ділянок і Південно-китайському морі, прикордонних ділянок із Індією. Тобто Китай хоче до себе поваги його суверенітету і його розуміння неподільності безпеки.

А з іншого боку, в міжнародному вимірі, Китай жодним чином не засуджує Росію за варварську війну, віковічний продовжуваний геноцид українського народу, збройну агресію, анексію, державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, фактів, доказів тощо на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Джерела формування цього історичного контексту у китайського керівництва нам невідомі. Переконані, що Інститут національної пам’яті та інші фахові спеціалісти на установи могли б на запит китайського керівництва надати вичерпну інформацію щодо справжньої історії нашої держави, а не версії фрагмента нашої історії у хворій інтерпретації російських дослідників та політичних ораторів.

Переконаний, що даний „контекст” було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його „програмною статтею” про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰). Воднораз сучасне китайське керівництво п’ятого покоління не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Хоча історично український геостратегічний простір і автохтонна українська нація мають кілька тисячолітню історію ще до народження Христа і впровадження християнства.

Але ж я можу зауважити: якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією Пилипа Орлика. Це є засвідченим фактом, докази цього містяться в різноманітних зарубіжних інституціях.

Тож повага не лише до власної історії, а й до історії в тому числі й України, відкриває нові рівноправні шляхи для КНР в глобалізованому світі.

Наступний прояв стратегічної невизначеності. З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни[12]. Більше того в останніх промовах на початку 2023 року лідер КНР відмовився надати зобов’язання щодо незастосування сили до Тайваню у разі його спротиву приєднанню до КНР.

Наступне. 5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо[13].

Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, його підживлення економічною взаємодією з КНР, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості, спонсорування агресора завжди виступає скритою формою заохочення агресії.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Неможна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі.

Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку та інтеграції стратегічних автономій в нову сингулярність.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю та кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, в якій панує політична турбулентність, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади у 2023 році нового президента Луїза Інасіо Лула да Сілва, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність та геоекономічний імпульс розвитку.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта (актора) і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

Висновки

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності:

• як позиціонує себе Китай,
• що він для цього готовий змінити зсередини себе,
• що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі.

У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості та механізми для інших держав, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні:

1) нові дії, а не нові слова;

2) стратегічна політика, а не постійні повчання інших;

3) власна зрозуміла геостратегія, а не підігрування іншим за для власної тимчасової користі;

4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини та величі, а й інших держав, зокрема Української держави та автохтонної націотворчої державної української нації та її багатовікової культури.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує реальної та практичної зміни стратегічних концепцій, а не лише проголошення з партійних трибун про зміни.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, — стане предметом окремої моєї наукової статті.

Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: 

Анотація

Актуалізація політичного режиму вбивць, використання політичних інститутів з метою знищення як власної, так і інших націй, насадження ідеології нацизму — все це на жаль не політична футурологія, а прояви безпорадності існуючих політичних інститутів, які допустили такі прояви у ХХІ столітті, коли в серці Європи відбувається епічна та кривава війна.

Неготовність європейців до цієї війни пояснюється тим, що в рамках європейських політичних систем, війна як продовження політики іншими засобами, вже давно не розглядається справжнім інструментом політичних відносин. Тож, мало хто вірив у здатність і політичну готовність путінського режиму до реалізації цієї безумної, агресивної та смертоносної політики війни проти України. Однак із позицій політичної аналітики, саме політичний аналіз, аналіз стратегій розвитку політичних відносин і політичних інститутів всередині російського суспільства, в тому числі численні політичні вбивства всередині РФ, уможливили сформувати беззаперечні докази, сформулювати індикатори, ідентифікувати ті чинники, які були помітні, починаючи ще з 1991 року, а потім — 8 серпня 2008 року — набули нового агресивного прояву і у 2014 році, а згодом, не отримавши належної відповіді в обличчі міжнародних політичних інститутів, увиразнились у варварському та деструктивному прояві 24 лютого 2022 року.

Одна з багатьох причин неготовності до своєчасного упередження війни полягала у відсутності застосування результатів стратегічного мислення, небажанні аналізувати з позицій науки ті чинники, причини, умови та інші детермінанти, що впливали на геостратегічний ландшафт і формували достатньо чітку картину щодо реальності проведення агресивної війни путінського режиму проти незалежної та суверенної держави, війни на знищення загальнолюдських спільних та солідарних цінностей, реалізації непередбачуваної державної політики.

Підігрування і підспівування таким злочинним і терористським режимам відбувається не лише серед лідерів громадської думки, політологів та політиків, а й на жаль серед науковців. Саме тому докладний аналіз наукових здобутків російських авторів уможливлює чітко ідентифікувати ерозію моралі не лише путінського режиму, а й зміст і сенс світогляду так званої „наукової інтелігенції”, і російського суспільства взагалі. Ця війна — це не війна лише путінського режиму. Це війна російського суспільства і руської ментальності, війна руського світу, очолювана путінським режимом. Це принципова позиція.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються чинники, які впливають на геостратегічний ландшафт, і як наслідок формують дороговкази для вироблення сучасної та ефективної результативної геостратегії сучасної Української держави. У статті надається додаткова аргументація щодо продовження і артикуляції авторської ідеї щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії.

Розглянуто чинники інтегративності геостратегії, впровадження штучного інтелекту, технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи інших явищ; врахування стратегічних національних цінностей.

Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, упосліджуючи політичну лінгвістику уведено в науковий обіг політологічні неологізми: деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, інфраструктурна десуверенізація. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами.

Виділено проблематику рідкоземельних металів, обґрунтовано причини одвічного прагнення до ліквідації Української держави, запропоновано відповідний комплекс заходів щодо формування сильної та розумної держави, стратегічної архітектури і стратегічного мислення.

Ключові слова: геостратегія, деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, десакралізація, десуверенізація, українство, стратегічна культура, стратегічна еліта нації, геостратегічний ландшафт, інфраструктурна війна, рідкоземельні метали.

Загальна постановка проблеми

Доволі небагато досліджень під час війни безпосередньо актуальних та нагальних питань. Більшає усіляких „експертів” та дикторів, які можуть озвучувати чужі ідеї, не маючи ґрунтовної політологічної та взагалі вищої освіти, власної, поважної серед фахівців, думки, будучи насправді дієвими особами чужих політичних комедій. Унаочнюється чіткий водорозділ між „людом” і „нарідом”, які потребують і згодом стають споживачами різного класу політичної інформації і зумовлюють використання урізноманітнених політичних комунікацій та стратегічних наративів.

Тому роль науковців як ніколи ціннішає. Переконаний, що зараз вирішальний час, коли саме від нас, науковців, залежить формування вірних дороговказів розвою стратегії розвитку нашої держави в умовах впливу чинників різної природи, нового творчого подиху нації.

Доволі часто доводиться чути навіть від науковців, про те, що Росія не має виграти цю війну, а Українська держава, має лишатися незалежною. Це гасла і лише примітивізм, недосконалість мислення, обмеження світогляду. Такі думки шкодять не лише науці, а й передусім знову уводять в оманливі манівці невизначеності і перманентного хаосу Українську державу.

Адже справжня геостратегія успішної та процвітаючої Української держави має полягати у тому, щоб політичний режим в Росії не мав більше не лише наміру і бажання, а й передусім стратегічного потенціалу, в тому числі й інтелектуального для того, щоб розв’язувати агресивні та криваві війни. Війна має стати невигідною для Росії, її політичної системи та відповідних інститутів, у тому числі її авторитарного імперського режиму. Справжня причина війни — не Україна (як на це лише через 7 місяців війни почав зненацька відзначати відомий російський опозиціонер Навальний[1]), а саме Росія; тому маємо вивчати причини і впливати на них, а не постійно робити еківоки лише на саморозвиток і самовдосконалення, або на лише зміну режиму, лишаючи політичну систему, відповідні їй інститути в первісному стані, які власно і згенерували путінський режим: не навпаки.

Отож підготовка політологічних досліджень має відбуватись, відштовхуючись не лише від парадигмальних концептів політичних наук, сталих теорій, а передусім спиратись на стратегічні національні цінності, секторальні стратегії, об’єднані до макросистеми — геостратегії сучасної Української держави.

Я категорично проти, коли до політики лізуть ті, хто в ній не розбирається. Прикладом, Ілон Маск, напевно з нудьги або випробовуючи свою стратегію щодо кількості ботів в Твіттер перед можливою його купівлею, 3 жовтня 2022 року вирішив зробити вкид і нарешті дати „цінні” поради всій світовій спільноті, які так чекали на це, щодо припинення війни путінського режиму проти України, фактично перетворившись у глашатая путінської пропаганди. „Цінні” поради від „мудрого” Маска виглядають наступним чином: „Провести „референдуми” на підконтрольних Росії територіях під наглядом ООН. „Росія йде, якщо на те буде воля народу”. Крим формально входить до складу РФ, як це було з 1783 року. (До так званої „помилки Хрущова”, додає Маск). Гарантується водопостачання Криму. Україна залишається нейтральною державою” [][2].

На жаль, мова наукової статті не дозволяє дати вичерпну оцінку інтелектуальнім здібностям даної особи саме в політології, але це було відразу ж зроблено дописувачами цієї особи в його соціальних мережах, включаючи українських політиків. Акції Тесла одразу ж впали на 9 % і вже наступного дня, прийшовши до тями, Ілон Маск здійснив спробу щодо виправлення ситуації, відзначивши, що витратив на Starlink для України понад $ 80 млн., водночас заявивши про бажання відновити перемовини щодо купівлі Твіттер. Фактично, через такий вкид, Маск переконався, що Твітер — це не мережа ботів (початкова теза щодо відмови від купівлі Твіттер), а його дописи читає і коментує багато людей[3].

Але симптоматичним є те, що будь-які особи, які чи то в  бізнесі чи то в медіа досягли певних успіхів (крім Маска, згадаю, наприклад Джека Ма, чисельних артистів, які роблять „пробу пера” в практичній політиці), чомусь починають думати, що вони знаються на політиці і давати поради, не знаючись ані в історії, ані в безпеці, ані в міжнародних відносинах, ані в політології.

Напевно у цьому є і наша провина як науковців політологів, адже валідність наших досліджень та їх застосування у практиці, якщо б це призводило до поліпшення стану та якості життя людства, напевно б позбавило можливості таких, як Маск, давати свої „цінні поради” щодо важливих стратегічних питань, фактично граючись власною аудиторією чутливими питаннями, тим самим формуючи легковаження до держави як складного політичного інституту через брак, передусім державницького світогляду.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. Передусім аналізувалися політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Шемшученко, В. Явір та ін.

Також було узято до уваги окремі фрагменти аналітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, стосовно формування елементів державної політики у сфері інфраструктури.

Звичайно, використано доробок моєї наукової школи: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Утім у переважній більшості досліджень, не аналізуються саме ті — реальні чинники, які впливають на продовження війни проти України і визначають вигідні для Української держави параметри виграшу у війні проти путінського режиму з настанням результату у вигляді постросії. Не визначається їх іманентний характер і не доводиться думка про те, що стратегія має впливати на розвиток саме України, а не відповідати очікуванням третіх сторін щодо зміни вектора політичного режиму в Росії. Чимало було підготовлено актів стратегічної правотворчості з безпекових питань, було визначено чимало урізноманітнених загроз, передбачено вжиття комплексних заходів, виділено навіть окремі державні / національні системи захисту / безпеки. Але політична готовність до їх вжиття, практична реалізація або взагалі ефективність і доцільність цих документів у разі їх невиконання ставить дуже багато запитань до ефективності політичних інститутів, компетентності політичних суб’єктів, стратегічної культури та горизонтів стратегічного мислення.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У більшості західних досліджень стратегія щодо України: це постУкраїна як оплот захисту східного флангу НАТО, дієва та ефективна сила чужих стратегій. Західні стратеги та відомі колумністи, на жаль, щодо Української держави, продовжують перебувати у магічному полоні (або ж свідомому спрямуванні розвитку нашої держави в координатах власних інтересів) управління наслідками. Моє завдання інше — будова геостратегії Української держави, а це означає, що геостратегія, на моє тверде і непохитне переконання, має фокусувати власний розвиток на стратегічному управлінні причинами та умовами, іншими детермінантами.

Лише тоді буде розуміння того, що має йтися не про постпутінський режим в Росії як наслідок російсько-української війни, а саме про постросію: нова політична система, нові політичні інститути, нові політичні відносини і відповідні суб’єкти із нової ідеологією. І заходу слід готуватися саме до постросії, а не постпутінського режиму.

Постросія — предмет стратегії західного світу.

Тактика:

• сприяння в будові сильної Української держави;
• прийняття України до НАТО;
• посилення захисту внутрішньої безпеки передусім в аспекті цінностей демократичних держав;
• посилення єдності ЄС та Західного світу;
• проведення збалансованої та розумної міграційної політики;
• формування спільної інфраструктурної стратегії ЄС;
• декарбонізація та унеможливлення залежності від енергоносіїв з однієї країни (назва цієї країни не є значущою: адже для власно свободи цінністю виступає відсутність будь-якої залежності реалізації своєї стратегії від будь-яких третіх сторін) тощо.

Це суттєво викривлює сучасні діоптрії стратегів заходу, і надає можливості по-новому дивитись на геостратегію в пропонованому мною розумінні: як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Отже, відповідно до предмета статті, визначу та опишу ті чинники, які є суттєво важливим для формування геостратегії сучасної Української держави: Стратегії ДЛЯ, а не стратегії заради реалізації інтересів третіх країн або проти когось / чогось.

По-перше. Необхідно брати до уваги інтегративний характер геостратегії як макросистеми, що невід’ємно пов’язана з інфраструктурною, воєнною та безпековою політикою, економічною (включаючи виробничу, фінансову, бюджетну), соціальною (включаючи медичну, освітню, побутову, туристично-рекреаційну), інформаційною та іншими видами державної політики.

Відтак, за принципами взаємної залежності при розробленні одного напряму політики слід водночас враховувати концептуальні засади як суміжних, так і принципи будови макросистеми. Інтегральний і міждисциплінарний підходи мають бути покладено в основу будови сучасної моделі геостратегії[4], еталонна модель якої буде надана нижче.

Зважаючи на важливість і актуальність інфраструктурних відносин, нагальність реалізації державної інфраструктурної політики, ключові приклади я наводитиму саме в розрізі даного виду державної політики[5].

Наприклад. „Реформа” системи охорони здоров’я України, в ході якої передбачається укрупнення медичних закладів і скорочення їх у малонаселених пунктах, суттєво відбивається на медичній інфраструктурі регіонів, що в цілому унеможливлює реалізацію права на життя окремими категоріями громадян України.

Аналогічну ситуацію можемо спостерігати і в освітній сфері: скорочення сільських шкіл змінює освітній інфраструктурний ландшафт, формуючи передумови до розумового обмеження нації і перетворення її на біомасу, не здатну на реалізацію свого суверенітету і відповідно такої, що потребуватиме зовнішнього управління. Присутність іноземців на посадах в органах державної влади — яскравий приклад деінтелектуалізації української влади, визнання зверхності над собою іноземних громадян та їхніх урядів. Це все не має нічого спільного ані із суверенітетом, ані з контекстом та й загалом онтологічним сенсом геостратегії сучасної Української держави, яка слугує природним відлунням втілення національної ідентичності.

Примітним у наголошеному нами аспекті стало рішення Окружного адміністративного суду України від 14 жовтня 2021 року, в якому було визнано „незаконним формування органів державної влади іноземцями, які брали участь у кадровій комісії,… участь будь-яких іноземних осіб або органів, організацій у формуванні органів влади України очевидно суперечить декларації про державний суверенітет України і, відповідно, Конституції України…приписи про участь в атестації прокурорів осіб, визначених дипломатичними місіями та міжнародними організаціями, порушують основоположні конституційні принципи держави, зокрема суверенітет, право народу України на його реалізацію, неподільність державної влади, оскільки посольства іноземних держав та міжнародні організації не є представниками народу України і не належать до народу України” [][6].

По-друге. Також слід наголосити і на відсутності системних напрацювань щодо впровадження штучного інтелекту.

Сьогодні Україна, окрім галасливих заяв чиновників, насправді фактично не здатна сформувати та реалізувати достатню політику кібербезпеки для ефективної протидії кіберзагрозам з боку Китаю, Росії та інших держав, які мають свій інтерес щодо впливу на геостратегічний курс нашої держави. Через відсутність інфраструктури впровадження систем штучного інтелекту формуються суттєві передумови для небезпеки не лише нинішньому, а й прийдешнім поколінням українців.

Звичайно, можна схвально поставитися до введення в експлуатацію у жовтні 2021 року сучасної інформаційно-аналітичної системи Головного ситуаційного центру країни „СОТА”, яка, як наголошується її засновниками і розробниками, працює з Big Data, забезпечує зберігання, поєднання та аналіз даних з різних джерел задля підвищення достовірності, ефективного моніторингу стану національної безпеки з понад 20 напрямів з метою ефективної координації діяльності державних органів. Серед цих напрямів — соціальна, внутрішньо- та зовнішньополітична безпека, події у зоні проведення ООС, поширення захворюваності на коронавірусну інфекцію COVID-19 у світі та в Україні, просторова та функціональна трансформація, самоврядування у контексті децентралізації, місцеві бюджети та спроможність громад, надрокористування, економічна безпека, фінансові ринки, загрози на внутрішніх та зовнішніх ринках тощо [][7].

Натомість не є зрозумілим, яка вимірюється ефективність даної системи і яким чином отримані дані змогли зарадити війні путінського режиму проти нашої держави, яка була розпочата 24 лютого 2022 року. Які прогнози були зроблені, і якщо було передбачено війну, то що було зроблено відповідно до отриманих від даної системи даних? У згаданому контексті, хто нестиме, принаймні, політичну відповідальність за негативні наслідки?

Утім питання штучного інтелекту в даному кластері завдань не значаться. Здійснений догматичний аналіз текстів документів уможливив висновувати, що жодної згадки про штучний інтелект не міститься ані в Концепції забезпечення національної системи стійкості, затвердженій Указом Президента від 27 вересня 2021 року [][8], ані в Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженій напередодні війни — 16 лютого 2022 року [][9].

Світовий лідер у цьому плані — Китай — чітко, системно та поступово, але головне, невідворотно рухається до світового панування завдяки досягненням в області не лише штучного інтелекту, але й машинного навчання і різноманітних кіберможливостей. Зважаючи на той факт, що наявність високотехнологічного устаткування визначатиме лідерство в майбутньому кіберглобалізованому світі, зважаючи на значний потенціал Тайваню щодо виробництва високотехнологічної продукції, наразі стають зрозумілими справжні причини активізації політичного режиму в КНР щодо зазіхань на Тайвань, поєднаний із реальними погрозами уведення військ. Справжня мета — контроль високотехнологічного виробництва забезпечить безумовне панування КНР в світі. Відтак, жорстка позиція США нехай і в рамках концепції стратегічної неоднозначності, більш прозора та зрозуміла: війська США захищатимуть Тайвань у випадку нападу КНР. Чого не було з Україною, адже з практичної точки зору, і на це наголошував Байден на початку війни, Україні не була стратегічним партнером США у воєнній політиці і в Україні не було розміщено високотехнологічні виробництва, які б працювали в інтересах США. Більше того, саме стратегічна помилка вищого керівництва США щодо відкритого оголошення про те, що війська США не братимуть участі у війні в Україні, фактично розв’язали руки путінському режиму, який продовжує вести власну загарбницьку війну, вже не побоюючись жодного відкритого зіткнення із будь-якою країною НАТО. Винятком може бути неспровоковане застосування ядерної зброї, що може стратегічно змінити практичну рішучість і готовність результативної участі в деокупації українських земель станом на 24 серпня 1991 року (хоча не слід виключати й інші варіанти, якщо широко інтерпретувати зміст та хронотопу геостратегічного ландшафту Української держави).

На думку голови підрозділу Пентагону з розробки військового ПЗ Ніколас Чайлан (Nicolas Chaillan), порівняно з тим прогресом, якого досягла КНР, кіберзахист в ряді держвідомств США знаходиться „на рівні дитячих садків” [][10]. На цьому тлі говорити про кіберможливості України, вже не кажучи про формування відповідної кіберінтелектуальної інфраструктури — годі й згадувати.

Доречним у цьому напрямі є природний та імперативний симбіоз приватних ІТ-компаній і державних установ, які реалізують відповідні види державної інфраструктурної політики. Причому, на моє переконання, механізм даної взаємодії має бути чітко виписаний у відповідному законі, на кшталт Закону України „Про боротьбу з тероризмом”, так само має бути чітко прописано обов’язок даних компаній вкладати чітко визначений відсоток свого валового доходу в розвиток технологій штучного інтелекту.

Водночас виникають питання щодо зміни підходів у соціальній політиці, розв’язанні суто гуманітарних проблем, дотичних до дотримання прав людини, зокрема щодо безпечного транспортування школярів або транспортування хворих на віддалені відстані.

Відтак, сучасний етап концептуального розуміння структури геостратегічного ландшафту передбачає охоплення не тільки традиційних матеріальних об’єктів, а й інформаційно-комунікаційного та цифрового простору у глобальних транснаціональних масштабах. Також доцільно зважати і на дедалі більше впровадження штучного інтелекту для управління об’єктами стратегічної інфраструктури. Це означає, що формування державної інфраструктурної політики потребує кардинальної відмови від застарілих стереотипів і врахування новітніх тенденцій та позитивного світового досвіду у зазначеній сфері, зокрема врахування засад утвердження шостого технологічного укладу [][11].

Окрема увага в рамках розроблення геостратегії має приділятися розширення застосування послуг Web3, що використовують метавсесвіт і NFT, заохочуючи як приватні компанії, так і муніципальні організації. Досвіді цього вже є в Японії[12].

По-третє. Засадничим для розроблення геостратегії сучасної Української держави  мають виступати стратегічні національні цінності, на підставі яких мають бути сформовані стратегічні пріоритетні національні інтереси, також впроваджено систему національного протекціонізму, нівелювання партнерозалежних відносин із одночасним винаходом балансу та паритету щодо євроінтеграційних прагнень та міжнародних відносин і реалізацією національних інтересів, ґрунтуючись на стратегічних національних цінностей.

Адже стратегічною метою функціонування і розвитку будь-якої політичної системи має бути досягнення стану системної рівноваги [, с. 31][13]. Подібне зумовлено вигідним геостратегічним становищем і значенням Української держави, а відтак — пошуком взаємовигідних шляхів об’єднання та політичної інтеграції з ЄС.

Одним із важливих кроків на цьому етапі стали безпосередні дії у жовтні 2021 року щодо інтеграції енергосистем України та Європи. Зокрема, Прем’єр-Міністр України Денис Шмигаль наголосив, що інтеграція енергосистеми України в європейську відіграє ключову роль в енергобезпеці України зокрема та європейського континенту загалом. Це має п’ять переваг:

1)    енергетична незалежність і безпека;

2)    прозорість і демонополізація;

3)    експортні можливості;

4)    декарбонізація;

5)    оновлення застарілої інфраструктури й розвиток нових технологій [][14].

Більш того, 12 жовтня 2021 року було підписано спільну заяву 23 Саміту Україна — ЄС, в якій Євросоюз підтвердив відданість зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС та непохитну підтримку суверенітету й територіальної цілісності Української держави [][15]. Зокрема в цій заяві було підтверджено одну з основних цілей Угоди про асоціацію — подальша інтеграція України до внутрішнього ринку ЄС, що є фундаментом економічної інтеграції з Євросоюзом [][16]. 28 лютого 2022 року Україна подала заявку на членство в ЄС за особливою процедурою, а 23 червня 2022 року Європейська Рада надала Україні статус кандидата на вступ до ЄС.

На загал, завдання щодо системної інфраструктурної інтеграції мають за своїм потенціалом надзвичайно далекосяжні й важливі позитивні перспективи, передусім в аспекті формування і забезпечення реалізації геостратегії сучасної Української держави.

По-четверте. Загострення політичних стосунків із Росією внаслідок її агресивної війни, окупації та спроби анексії українських територій призвело до необхідності суттєвого перелаштування військової, енергетичної, транспортної, економічної, соціальної, кібернетичної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури України. І цей комплекс питань є власне політичним — питанням формування власної стратегії державної інфраструктурної політики і готовністю до її результативної реалізації [][17].

У цьому контексті наведу висловлювання російського автора А. Школьнікова, який в огляді „Геостратегічні помилки України” задовго до варварської війни, яку розпочав путінський режим 24 лютого 2022 року, заявив: „Коли буде повністю зруйнована інфраструктура України, на ці території можна входити без бою” [][18].

Зрозуміло, що дана позиція повністю відображає ментальність російських владних еліт, щоб ігнорувати такі погляди і не долучати інфраструктурні війни до сучасного арсеналу війн нового покоління. Адже саме за допомогою проведення активних заходів в рамках проведення інформаційно-психологічних заходів, як елемента стратегічних комунікацій [, с. 172][19],  здійснювався цілеспрямований вплив на різні цільові аудиторії на формування загального меседжу і впровадження наративу: Україна має бути знищена. Способи можуть бути різними. Найбільш ефективний — знищення інфраструктури.

Ключовим елементом інфраструктурної війни виступає деінфраструктуризація — так мною пропонується визначати стратегія, що полягає у навмисному та цілеспрямованому, каскадному знищенні об’єктів стратегічної інфраструктури, усього інфраструктурного потенціалу країни з метою встановлення контролю над політичною системою, суб’єктами та центрами прийняття політичних рішень або ліквідації державності [, с. 744-746][20].

Поняття деінфраструктуризації мною пропонується визначати через такі поняття: 1) інфраструктурний цинізм; 2) інфраструктурна десуверенізація, які також є неологізмами і пропонуються мною вперше для розширення категорійно-понятійної системи лексем політичних наук, в тому числі і геостратегії як політико-безпекової теорії.

Інфраструктурний цинізм — заперечення в теорії і практиці реалізації стратегії державної інфраструктурної політики цінності об’єктів стратегічної інфраструктури, особливо об’єктів сакрального ландшафту як матеріального наповнення інфраструктурної пасіонарності, інфраструктурного суверенітету та множення інфраструктурного потенціалу суб’єктом, котрий насправді обізнаний зі змістом і суттю, призначенням геостратегії сучасної Української Держави. Конкретними формами прояву інфраструктурного цинізму є:

• свідоме та цілеспрямоване знищення об’єктів  стратегічної інфраструктури — як стратегія в цілому;
• знищення об’єктів військової та цивільної інфраструктури;
• крадіжка матеріальних ресурсів в особливо великих розмірах, в тому числі і через знищення об’єктів стратегічної інфраструктури (приклад: біостоти путінського режиму вкрали зерна на $ 530 млн[21]);
• диверсії щодо газотранспортних систем особливо небезпечним способом (приклад: навмисне пошкодження антропогенного характеру газогонів із території, що контролюється путінським режимом до Європи: одночасне руйнування трьох ниток газопроводу в Балтійському морі наприкінці вересня 2022 року[22]);
• захоплення атомних станцій і вчинення актів ядерного тероризму (приклади: замінування атомний станцій, розміщення на їх території не передбаченої протоколами безпеки АЕС зброї, погроза персоналу, викрадення персоналу та інші заходи щодо персоналу АЕС[23]);
• знищення об’єктів енергетичної та транспортної інфраструктури (приклад: 14 вересня 2022 року вороги вдарили крилатими ракетами Х-101 з літаків по гідротехнічним спорудам міста Кривий Ріг з метою спровокувати підняття рівня води в Інгульці[24]);
• блокування морських шляхів і портів із метою унеможливлення реалізації морського суверенітету (приклад: За даними Міністерства агрополітики, від нереалізованого експорту з портів Україна недоотримала близько 1,5 млрд доларів, а в результаті втрати посівів, техніки та аграрної продукції в елеваторах — 8,5 млрд доларів. Щодня через заблоковані порти Україна недоотримує 170 млн доларів[25]);
• активні заходи щодо унеможливлення введення санкцій щодо політичних режимів, які займаються деінфраструктуризацією (приклад: за неофіційної інформацією від третіх осіб, під час проведення різноманітних заходів, в рамках яких, поза відкритої повістки проводяться спроби щодо домовленостей про зняття санкцій із конкретних осіб з кола путінського режиму);
• диверсії, псевдо контртерористичні операції.

Своєю чергою, інфраструктурна десуверенізація — форма ерозії державного суверенітету, процес позбавлення суверенного управління над об’єктами стратегічної інфраструктури, яка чітко і корелятивно пов’язана із втратою державою політичної суб’єктності.

Отже чітко і прозоро, без усіляких натяків та інсинуацій формулюю максиму інфраструктурної війни: руйнування інфраструктури супротивника відкриває шлях до встановлення домінування над країною.

Моя думка знаходить своє підтвердження і в позиції професор Університету національної оборони Фінляндії, Акі-Маурі Хухтінен, який вважає, що путінський режим має на меті знищення інфраструктури України до зими 2022 року [][26].

Тож нині перед політиками формуються нові класи завдань, зумовлені не лише гібридними загрозами, а передусім, світоглядним поділом загроз на такі, що мають тактичний і стратегічний характер. Адже дуже швидко можна дістатися прірви будови державності, опинитися в ярмі чужих інспірованих маніпулятивних алгоритмів управління, якщо хвацько підходити як до формування самих стратегічних поглядів, так і до формування політичних документів стратегічного характеру — актів стратегічної правотворчості. Йдеться передусім про один з них — геостратегію Української держави.

Україна має будувати власну геостратегію розвитку, а не обмежувати свій розвиток напрямом протидії чи то путінському режиму чи то іншим ворогам, які в ті чи інші часи історичного буття нашої автохтонної держави неодноразово та безуспішно приєднувалися до черги охочих знищити українців як націю, українство в цілому і Українську державу зокрема.

Є цінності та інтереси, а партнери та супротивники можуть і будуть змінюватись.

У цьому саме і є істотна різниця стратегії і тактики:

• мислення століттями від мислення роками;
• послуговування цінностями на відміну від зосередження на реалізації інтересів політичних еліт, які почасти одягають у назву „пріоритетні національні інтереси”;
• багатокритеріальність оцінки як чинників впливу, так і різноманітного інструментарію від чітко визначеної мети і засобів її досягнення.

Воднораз унаочнюється додаткова важлива проблема: органічна єдність політики і права.

Отже, вкрай важливо зберігати саме логіку стратегічного мислення і розуміння даної комплексної проблеми, яку мною пропонується інтерпретувати в базовому алгоритмі (еталонна модель), розробленому мною, що може виступає елементом наукової новизни:

1)           геостратегія сучасної Української держави має базуватися на стратегічних національних цінностях, позитивних та успішних сталих традиціях державо- і правотворення, реалізованих результативних стратегіях;

2)           секторальні стратегії — виступають складовим елементом геостратегії, знаходять свій прояв у державній політиці у найбільш важливих сферах життєдіяльності;

3)           ключовим інструментарієм секторальних стратегій виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури та мислення відповідно до визначених у п. 2 найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)           стратегія ДІФСП і стратегічне управління в цілому в комплексі мають формувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

5)           для реалізації стратегічних національних інтересів у державі створюються спеціальні правові, безпекові, технічні, кібернетичні та інші комплексні режими стійкого функціонування системи стратегічних об’єктів інфрастурктури (у своїх публікаціях одним із представників моїй наукової школи — Г. Ю. Зубком — було наведено достатньо науково обґрунтованих аргументів на користь формування поняття „об’єкти стратегічної інфраструктури”, а також науково обґрунтовано наукову нікчемність застосування терміна „критична” інфраструктура [][27]);

6)           правове забезпечення даного процесу має відбуватися за допомогою стратегічної правотворчості, в тому числі стратегічних норм.

На нинішньому етапі слід забезпечити не лише повноцінне, а й ефективне функціонування держави як гнучкого організму, в якому інституційні структури та структури громадянського суспільства мають бути симбіотично поєднаними. Спираючись на наявні інтеграційні ресурси, потрібно моделювати дієві багатовекторні та комплексні шляхи реінтеграції окупованих територій, в тому числі відновлення інфраструктури. Кожен із цих варіантів потребує не лише правового регулювання діяльності відповідних суб’єктів та організації їхньої взаємодії, а передусім політичної волі керівництва країни. Інфраструктура у такому контексті має розглядатися з інтеграційних процесів, а відповідна стратегія має містити систему дій щодо кількісно-якісних перетворень у різних сферах життєдіяльності.

Суттєво зростає роль стратегічної інфраструктури, що може зазнавати ураження внаслідок дії як техногенних, природних, зокрема, кліматичних, так і, передусім, антропогенних чинників: наприклад, цілеспрямовані кібератаки на об’єкти стратегічної інфраструктури. Не зважаючи на це, ще й досі не ухвалений Закон України „Про стратегічну інфраструктуру”. Структура такого закону також мусить мати зовсім інший характер і його розроблення має відбуватись після розроблення і затвердження Стратегії державної інфраструктурної політики України, розробленої на підставі Геостратегії як ключового акта стратегічної правотворчості.

Слід чітко розуміти, що інфраструктурні війни — це реальна небезпека для самого існування Української держави, тож відповідною має бути реакція з боку як політичних еліт та політичних інститутів, так і громадянського суспільства.

Тому схвально ставлюсь до рішення президента України, який: 1) констатовано неможливість проведення переговорів із президентом Росії В. Путіним; 2) Кабінету Міністрів України доручено розробити пропозиції щодо багаторівневої системи гарантування безпеки на основі багатосторонніх і двосторонніх угод України, які спрямовані на доведення оборонного потенціалу України до рівня, що забезпечуватиме гарантовану відсіч збройній агресії Російської Федерації, посилення військової підтримки України з нарощування її оборонних спроможностей, сприяння розвитку оборонно-промислового комплексу і суттєвого збільшення масштабу та обсягів індивідуальної і колективної підготовки українських військовослужбовців[28].

По-п’яте. Україна є однією з найунікальніших країн світу за наявності природних ресурсів, зокрема копалин. На її території, у надрах є унікальні рідкоземельні метали, мінеральна сировина, нафта, газ тощо.

Якщо звернутися до історії, то відмітимо, що здійснювана наприкінці ХІХ початку ХХ століття імперським урядом економічна політика зумовила формування промислової спеціалізації окремих регіонів в Україні. Унаслідок цієї політики виникли такі промислові центри, як:

• Донецький вугільно-металургійний;
• Криворізький залізорудний;
• Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони;
• у 1909 році річний видобуток нафти на Прикарпатті становив 2 млн тонн (третє місце у світі після США та Росії).

Нині ж, на державному балансі корисних копалин перебуває 24 родовища з покладами стратегічних, у тому числі рідкоземельних корисних копалин. Сім з них не мають оформлених спецдозволів на користування. Крім того, відкрито значну кількість рудопроявів із різним ступенем геологічної вивченості [][29].

До рідкісноземельних металів (РЗМ) або елементів (РЗЕ) належать 17 мінералів, 15 з яких — із сімейства лантаноїдів (лантан, церій, диспрозіум, ербій, європій, гадоліній, гольмій, іттербій, лютецій, неодим, празеодій, прометій, самарій, тербій і тулій), а два — з групи перехідних металів (скандій та ітрій).

Зокрема, загальні запаси рідкоземельних руд (виміряні і зазначені) складають до 135,7 млн тонн. Понад 40% — у Китаї. Другий за величиною запас має Росія (18%), що складається в основному з лопаріта і апатитів. Утім, через сучасну та розвинену інфраструктуру в Китаї розташовано більше 90% глобального видобутку стратегічно важливих металів, які потрібні для виробництва більшості сучасного обладнання.

Саме через те, що Пекін скоротив експортні квоти на ці природні копалини на 40% ще в 2010 році, пояснивши це екологічною безпекою, незважаючи на неодноразові позови до СОТ, у 2023 році у світі, за моїми прогнозами, суттєво підвищиться рівень соціальної та міждержавної напруженості, збільшиться кількість збройних конфліктів через закриття багатьох промислових підприємств, передусім це стосується автомобілебудування. Напруженість і так звані торговельні війни США та Китаю, здебільшого є наслідком суттєвої залежності високотехнологічного виробництва США від постачання рідкоземельних елементів з Китаю та високотехнологічного виробництва у Тайвані [][30].

Таку саме думку висловлює і В. Заблоцький, зазначаючи, що завдяки особливостям структури атомів РЗМ, що надають їм різні оптичні, електричні, металургійні та магнітні властивості, рідкоземи широко використовують у промислових і передусім оборонних технологіях. Так, з 12 т загальної маси американського багатоцільового винищувача п’ятого покоління F-35 рідкоземи становлять 417 кг (3,5%), для 9500-тонного ракетного есмінця типу Arleigh Burke цей показник становить 2360 кг, а для атомного підводного човна типу Virginia (8700 т) — 4173 кг. Від РЗМ залежить і програма створення новаторської лазерної авіаційної гармати для тактичного винищувача. Еластичний світловод гармати містить ербій або неодим, які наразі імпортують з Китаю. Пекін уже зараз володіє ефективним засобом асиметричної відповіді. Для цього йому достатньо будь-якої миті просто обмежити або призупинити критично важливе для американців постачання, що точно ускладнить або навіть зупинить у США виробництво бойових літаків, кораблів, супутникових систем, електричних акумуляторів, турбін вітрових електростанцій. На тлі глобальної конкуренції з Вашингтоном така можливість видається Пекіну дуже спокусливою. Чітким сигналом початку цієї експортної війни став проєкт китайського закону, що регулюватиме управління „рідкісними корисними копалинами” („Положення про управління рідкісноземельними металами”), оприлюднений у середині лютого 2021 року [][31].

Більше того, на мій погляд, активізація КНР щодо приєднання до власної держави Тайваню є наслідком усвідомлення повної залежності інших країн світу від Китаю в аспекті передусім високотехнологічного виробництва і виробництва надсучасних озброєнь, через що навіть фізична здатність до будови нових видів озброєнь після 2025 року іншими країнами стає примарною та сумнівною, оскільки саме рідкоземельні мінерали виступають стратегічною сировиною для їх виробництва. І у цьому аспекті в України, після виграшу у війні, формуються достатні передумови для належного використання даної ситуації на свою користь, в тому числі враховуючи концепції постросії. Але для цього потрібно мати власну стратегію, а не курсувати в рамках стратегій інших країн.

За даними фахівців, кожного року Україна потребує 400-600 тонн металів цієї групи, світова потреба понад 81 тис т. Водночас в Україні родовища РЗМ не розробляють, але країна імпортує щороку понад 100–115 т. рідкоземів для потреб оборонного та інших секторів. Великі надії покладають на досліджене Азовське цирконій-ітрієве рідкісноземельне родовище в Нікольському районі Донецької області. Ресурси цього родовища до глибини 300 м оцінюють у 56 млн т. руди, що, як йдеться в статті, „перевищує найбільші розвідані запаси в Китаї (43 млн т.)”. Географічне розташування, наближене до Європи, також робить його привабливим для експлуатації [][32].

Тож розробка засад ДІФСП не повинна обмежуватися лише наземними комунікаціями. Слід надавати особливого значення інфраструктурі геоданих, розвитку та дослідженню геосистеми в цілому, а також правовій регламентації діяльності у цій сфері і формуванню політичної волі керівництва країни щодо відстоювання національних інтересів. Причому йдеться не лише про захист власних природних багатств, а й формування умов для доступу України до ресурсів інших країн.

У цьому аспекті суттєвим компонентом інфраструктурної війни виступає обмеження та унеможливлення доступу до власних природних ресурсів, а з іншого боку, створення умов в тому числі за допомогою прямих силових заходів щодо встановлення контролю над природними ресурсами інших країн. У цьому аспекті суттєвим компонентом саме наукових досліджень з подальшою операціоналізацією їх результатів мають виступати такі, в яких предметом виступає інфраструктурний ландшафт, складовими поняття якого є:

• сакральний ландшафт та ієротопія взагалі;
• гуманітарна аура нації;
• антропогенний ландшафт, в тому числі когнітивні війни [][33].

Також стосовно рідкоземельних матеріалів слід відійти від закликів тих дослідників та політиків, які пропонують залучати іноземні інвестиції. Досвід Китаю довів, що збереження лише за Україною виняткового статусу щодо розвідки, видобутку і збагачення РЗМ, радіоактивних елементів і вольфраму є вкрай важливим для реалізації інфраструктурного потенціалу, стратегії ДІФСП і геостратегії в цілому. Потрібно на законодавчому рівні заборонити іноземні інвестиції в розвідку, видобуток і збагачення рідкоземельних мінералів, а наявні винятки скасувати, встановивши при цьому граничні обсяги експорту РЗМ. Для цього потрібно організувати стійкі ланцюжки постачання, відновити внутрішній виробничий потенціал з метою збереження конкурентної переваги нашої країни в наукових дослідженнях і розробках, формуванні системи робочих місць.

По-шосте. В умовах децентралізації влади, зростання ролі органів місцевого самоврядування, запровадження засад публічно-приватного партнерства, публічного адміністрування постає питання руба щодо розширення кола суб’єктів формування й реалізації геостратегії. Часи, коли політика була прерогативою винятково держави чи певної панівної політичної партії / владних еліт, поступово здають позиції, передусім через неефективність і нездатність політичних інститутів держави самотужки вирішувати комплексні проблеми, які стосуються реалізації національних інтересів у комплексних сферах життєдіяльності.

Передусім це пов’язано із такими, притаманними для сучасної України, найбільш помітними і своєрідними політичними явищами, як:

• десакралізація влади та інституційної спроможності держави;
• деінтелектуалізація влади;
• імперативна бюрократія через демонізацію меритократії, в тому числі за допомогою механізмів люстрації, яка може трактуватися як свідоме цілеспрямоване протиправне знищення державного апарату України;
• медійна та мережева експертократія;
• кратофілія олігархату, яка призвела до кримінократії.

Я далекий від тих наукових позицій, які вважають десакралізацію шляхом до розвитку місцевого самоврядування. Адже, розвиваючи позицію Е. Дюркгейма, в сакральному суб’єкти суспільних відносин відображають колективні цінності та з його допомогою ідентифікують себе з певною соціальною системою на базі сакрального ландшафту. Адже саме на цінностях будується сучасна геостратегія. Відтак, будь-яке соціальне і є сакральним, а індивідуальне — профанічним. Ось чому антагоністичне ставлення до міфологізації концепції етатизму, призводить до викривленого та спотвореного розуміння призначення держави в епоху глобальних трансформацій, її та ролі політичних інститутів у реалізації геостратегії.

Тож має відбутися не лише переосмислення, а й реальна трансформація рушійних сил концептуалізації та втілення геостратегії, в тому числі вираженої мовою закону і втіленою ефективними діями стратегічних архітекторів. Причому йдеться не тільки і не стільки про ухвалення певних стратегій і концепцій, а насамперед, про дієву участь приватного сектора в стратегічних проєктах, залучення коштів вітчизняних інвесторів через так звані, наприклад „інфраструктурні, військові облігації”, що, до речі, є доволі розповсюдженою практикою в інших країнах. Актуальними у даному аспекті є розвідки щодо необхідності впровадження скринінгу прямих іноземних інвестицій в об’єкти стратегічної інфраструктури [][34].

Висновки

Безумовно, наведений перелік чинників, що впливають на розуміння меж і особливостей формування та реалізації геостратегії Української держави, не є вичерпним і може бути продовженим, так само як і сама політика має незбагненну кількість граней та проявів. Однак навіть те, що представлено, містить значний науковий потенціал для формулювання сучасної й релевантної семантики ключового термінологічного сполучення дефініції.

Формулювання чинників, що впливають на геостратегію уможливило сформулювати наступні висновки.

1. Результат реалізації геостратегії Української держави — розвинена, демократична, соціальна й правова, безпекова держава як наслідок стратегічного управління причинами та умовами, іншими детермінантами.
2. Помилка західних стратегів полягає у тому, що вони управляють наслідками, оскільки обмежують свій вплив винятково путінським режимом як нескінченний агресивний та імперський авторитаризм, що нескінченно самовідроджується в Росії. Постпутінська Росія приречена знову стати країною агресором, країною, що воює, а захід змушений знову буде управляти наслідками в ролі кризового тактика.
3. Відтак, дії, спрямовані на формування лише постпутінської Росії є хибними і небезпечними, стратегічно обмеженими і помилковими, адже знищення путінського режиму не є достатньою умовою для: 1) унеможливлення формування агресивнішого та репресивнішого імперіалістичного режиму; 2) запобігання ресентименту при формуванні нової державної ідеології; 3) унеможливлення продовження загроз застосування ядерної зброї; 4) запобігання проведення гібридних та проксі війн щодо держав Заходу та взагалі демонтажу вигоди від війни для Росії.
4. Стратегічний вимір виграшу у війні проти Росії не обмежується лише зміною путінського політичного режиму, а включає багатовимірні стратегії взаємин світу із постросією, позбавленої стратегічного потенціалу до будь-яких проявів агресії та нестабільності і непередбачуваності.
5. Стратегія нового світового порядку має враховувати можливі трансформації геостратегічного простору через реалізацію концепції постросії, сформулювати політичну готовність до адекватної концептуалізації цих процесів.
6. 6.            Українська держава має бути здатною і мати політичну та стратегічну готовність до розширення свого геостратегічного ландшафту після виграшу і впровадження алгоритмів стратегічного управління до формування постросії у власних інтересах.
7. Постросія — предмет стратегії західного світу. Зміна путінського режиму — один із тактичних засобів досягнення стратегічної мети.

Зазначене суттєво трансформує сучасні діоптрії стратегів заходу, і уможливлює по-новому дивитись на геостратегію — націотворчу традицію видержавлення власної історії, як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Наративний аналіз деструктивних геополітичних концепцій. Політикус. 2022. № 4.

Режим доступу: http://politicus.od.ua/index.php/2022-ukr?id=58 ; http://politicus.od.ua/4_2022/7.pdf

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком тривалого протистояння державної української нації імперським амбіціям різних очільників політичної системи північної країни у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання щодо чіткого теоретичного механізму ідентифікації антиукраїнських геополітичних доктрин і виявлення деструктивних геополітичних концепцій різного штибу, заснованих на фундаменталізмі, богобраності, месіанстві.

На підставі авторської концепції геостратегії застосовано наративний аналіз для дослідження сучасних прикладних політичних проблем в міждержавній комунікації, на прикладі війни путінського режиму проти Української держави.

Методологія дослідження складається з: наративного аналізу, ретроспективного аналізу, а також дедуктивного підходу та методів моделювання, які в цілому відповідають базовій моделі теорії геостратегії.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що на конкретних прикладах за допомогою описової моделі сформовано компоненти моделі опису путінського режиму щодо власних громадян та відповідні ним зразки моделей оповідей путінського режиму щодо своїх співгромадян, які можуть відхилятися, залежно від таргетованих аудиторій.

Висновується, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Таким чином, сформовано комплекс теоретичних підвалин для наукового розроблення геостратегії сучасної Української держави поза контекстом популізму і та примітивних кліше, що тиражуються в комунікаційному просторі.

Окрема увага приділена фактам наукового блюзнірства і малоросійства в наукових публікаціях, які негативно впливають на формування конструктивного геостратегічного дискурсу і творення геостратегії.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, стратегічна культура, еліта нації, пасіонарність титульного етносу, малокультурна більшість, деструктивні геополітичні концепції, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, ідеологія деструктивізму

Загальна постановка проблеми

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури. Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових методологічних компонентів якої виступає наративний аналіз.

Наративний аналіз, з-поміж багатьох завдань, в контексті геостратегії уможливлює ідентифікацію антиукраїнських доктрин, а деструктивних геополітичних концепцій.

Відтак у даній статті мною обґрунтовано засадничу користь необхідності застосування наративного аналізу як ефективного методологічного інструментарію ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій та доктрин.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, С. Петлюра, Я. Стецько, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, дослідження з наратології, які представлені в публікаціях: Р. Барта, Д. Дубова, О. Мандзюка, М. Ожевана, П. Рикера, Т. Сивак, В. Тюпи, В. Шміда, А. Яковця та ін.

Однак застосування наративного аналізу для формування системи ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій (антиукраїнських геополітичних доктрин) поки не стало предметом окремих досліджень політичних дослідників та практичних політологів.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено використанню наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій. Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо необхідності застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української держави.

При аналізові сучасної неонацистської доктрини під назвою „денацифікація України” доцільно звернутись до наративного аналізу, який становить методологічну складову геостратегічного дискурсу, про який мною підготовлено окрему наукову статтю^[1].

Окремим елементом дослідження в рамках геостратегічного дискурсу як елемента теорії геостратегії мають стати відповідне вивчення: міфології / сказань; легенд / саг; билин / байок / притч; казок /переказів / оповідей; поем; романів; новел; драм; народних пісень; опер, а головне: лібрето розвиток і метаморфози якого нерозривно пов’язані із історією опери в усіх її жанрових і національних різновидах.

Важливим є також чітко зважати на факт адаптивності методології теорії геостратегії в контексті формування теоретичних підвалин для практичного досягнення стратегічного балансу соціальних систем. У цьому ракурсі раціонально чітко говорити і про такі специфічні методи, які доцільні для використання і послуговування:

1)    структуралізм;

2)    постструктуралізм;

3)    деконструктивізм;

4)    наратологія.

В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв:

• підготовчого;
• вирішального;
• звеличувального.

Така схема стала канонічною і отримала назву наративної схеми. Вона уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах. Згодом ці випробування стали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції [, с. 489]^[2].

Зокрема, в моїх статтях за допомогою ретроспективного аналізу мною досліджується зміст та еволюція концепта „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Визначено бінарну інтерпретацію ключового концепта. Наведені чисельні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи інших казкових героїв в російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретацію концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти України через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в підросійській Україні[3].

Відтак, звернення до наративного аналізу не є примхою і даниною моді, а становить пряму методологічну потребу у розумінні засад творення стратегії в сучасних умовах.

Слід зважати на той факт, що одним із ключових моментів наративного аналізу виступає, на думку Р. Барта, його приреченість до дедуктивних методів: спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї [, с. 489]^[4].

Здійснений аналіз російськомовних наукових джерел, з урахуванням викладеного, в межах наративної схеми і відповідного авторського аналізу, уможливив виділити наступні компоненти описової моделі, в рамках якої формується образ території біля Росії (гіпотетична модель неворожого середовища в рамках геополітичного простору, в який входить територія сучасної України):

• Україна — є плацдармом Росії проти колективного заходу;
• денацифікована;
• створені воєнно-цивільні адміністрації з антинаціоналістичною, водночас проросійською позицією;
• державний устрій – невідомий, можливо дане утворення може існувати у формі держави — підросійської України;
• моделювання образу зовнішньої загрози з боку „західних країн”, шляхом розчленування і дестабілізації ЄС, знищення єдності та спільного бачення реалізації загальних цінностей;
• передбачувана і повністю контрольована;
• антинаціональне щодо власного населення і водночас проросійське керівництво інституційною системою;
• демілітаризована держава;
• нейтральний статус;
• територія вільна від нацизму.

Після формулювання кожного компонента, наступним етапом виступає розроблення оповіді по кожному з цих пунктів, причому чим страшніші, тим кращі.

Нижче в таблиці, на підставі опрацювання значної кількості наукових джерел, в тому числі російськомовних, в яких чітко викладаються концепції демілітаризації, денацифікації, нейтрального статусу тощо, мною складено модель оповідей, якими послуговуються на території , що контролюється путінським режимом, для маніпуляції суспільною свідомістю і пояснення власному народу (різним прошаркам — різні наративи: ватніки / симпатики, ліберали, ті, що не визначилися) правильності та необхідності проведення війни (для контрольованого населення вони називають це спеціальною воєнною операцією) проти Української Держави та її нації в цілому.

Ідеологічний антагонізм цінностей західного суспільства із проголошеними цілями російського фундаменталізму відбивається в наукових публікаціях українських авторів. Зокрема у колективній монографії НІСД відзначається, що Росія просуває наратив цивілізаційного протистояння Заходу та слов’ян [, с. 207][7].

Причому руські дослідники і самі починають впроваджувати думки щодо необхідності повороту до Сходу, тобто фактично розвороту від Заходу. Зокрема, колишній радник президента Путіна, А. Іларіонов, констатує, що з боку Путіна та Лукашенка нинішня війна є ідеологічною війною проти Заходу, для них – це антизахідна війна[8].

Так Огнєва В. (зауважу: доктор політичних наук) відмічає, що у глобальному масштабі стратегічним інтересом Росії виступає східний напрям зовнішньої політики. Сьогодні Росія не зосереджується, вона самовизначається і самостверджується у власному геополітичному просторі^[9] [, с. 59].

Дуже цікава думка, яка суперечить іншій тезі цієї ж дослідниці: „Абсолютно очевидно, що тут, в Україні, вирішується доля майбутнього світового порядку” [, с. 53]^[10].

Тож не зрозуміло, власно: якщо для Росії схід виступає стратегічним напрямом, то яка мета воювати із Українською державою, яка перебуває на західних кордонах Росії? За таких умов, якщо доля світу вирішується в Україні, а Росія вважає за доцільне поставити в пріоритет східний напрям, то участі в процесі вирішення долі світу Росія брати апріорі не хоче.

Відтак, формально-логічний і догматичний аналіз уможливлюють дійти висновків про логічні суперечності у думках російського доктора наук, неточності, тривіальні помилки, а відсутність наукового аналізу напевно замінено на міфологеми та ідеологічні штампи та кліше, які наперед не мають нічого спільного із політичною наукою, а тим більше із геостратегією.

Отже, замість того, щоб сідати за стіл перемовин, навіть на науковому рівні, впливові дослідники замість наукового, об’єктивного та всебічного аналізу ситуації, лише продовжують на науковому рівні обґрунтовувати політичний курс вищого керівництва власної держави, навіть наводячи цитати президента у першому абзаці наукової статті (тиражуючи практику цитування „політичних лідерів”, яка була імперативною за часів існування радянської імперії).

Дуже примітним є той факт, що, говорячи про війну, вживається термін „українська криза”, а головне — розглядаються національні інтереси Росії, ЄС та США. Жодного слова про національні інтереси України в статті немає. А трикутник лідерів Огнєва В. визначає як „Росія-США-Китай”, ставлячи Росію на перше місце [, с. 53]^[11]. Тож денотат „український” прив’язується лише до термінів із негативною конотацією, таким чином формуючи і реципієнтів інформації наперед негативне ставлення, яке закладається на підсвідомому рівні.

Причому дана авторкиня дуже простодушно звертається до концепта „геополітичний дискурс”, маскуючи в ньому думку про те, що наразі відбувається боротьба за політичний вплив на великих географічних просторах, оскільки геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх просторів для ефективної реалізації зовнішньої політики [с. 53]^[12].

По-перше, дослідниця аксіоматично стверджує про існування боротьби. З одного боку, це логічно, адже теорія геополітики, на що я постійно акцентую у своїх наукових публікаціях[13], — це завуальована теорія боротьби і насильства, в тому числі несилового. З іншого, авторкиня навіть не намагається відійти від імперативних постановочних тверджень щодо боротьби за географічні простори, історія яких сягає коріннями до батьків-засновників цієї геополітики, зміст вчень яких виявився дуже до сподоби всім тим, хто не може жити в збалансованому і мирному світі. Насправді  сучасний дискурс вже давно зміщено в бік політичного впливу без контексту боротьби. Саме тому на європейському континенті після війни в Югославії впродовж майже 30 років не було війни.

По-друге, дуже сумнівною є інтерпретація геополітичного дискурсу в якості територіальних імперативів. Так, зокрема в цікавій, до речі також російській дисертації, відзначається, що базові основи геополітичного дискурсу полягають в усвідомленні локального простору як частини світового, і світового простору як системи локальних, що потребує узгодження національних інтересів з інтересами міжнародної спільноти, поваги гідності людини із її політичними та економічними інтересами, етнонаціональними цивілізаційними та іншими правами та інтересами, для чого є необхідним конструктивний діалог зі ЗМІ з метою досягнення взаємопорозуміння між державами і народами^[14]. Тобто Огнєва В. свідомо підмінює поняття і власні неаргументовані думки видає за аксіоматичні позиції.

По-третє, збереження ближніх просторів не є завданням ані геополітики, ані геополітичного дискурсу. Це є завданням концепції руського світу. В жодній із розвинених держав не існує навіть теоретичних концепцій і практичних стратегій щодо охорони ближніх просторів — фактично просторів інших суверенних держав. Отже відбувається відверта фальсифікація і міфологізація. Адже власну позицію концепції розвитку власної держави, авторкиня пропонує екстраполювати на загальні засади як геополітики, так і штучно вплести в геополітичний дискурс, приписуючи не властиві йому компоненти.

Таким чином, можна дійти виразистих висновків про існування  чіткої політики щодо висвітлення і визначених наративів у наукових дослідженнях фахівців в рамках російської науки. Тож говорити про формування інтелектуальної еліти за таких умов як авангарду зміни політичної сутності російської держави підстав наразі немає.

Навіть вбивство доньки одного із ідеологів руського світу О. Дугіна 20 серпня 2022 року під Москвою не стане поштовхом до рефлексії інтелектуальної еліти свого місця, а головне — усвідомлення своєї незахищеності і вразливості як з боку путінської влади, так і націоналістичних елементів зсередини території, що контролюється путінським режимом. На цьому тлі націоналістичні гасла зсередини будуть лише посилюватися, водночас це не стане чинником зміни влади і увиразнення формування нового вектору руху окремих суб’єктів політичної системи.

Адже, якщо:

1) не існує еліти (група найбільш видатних осіб, котрі за своїм характером, енергією, знаннями, освітою, рівнем культури, творчими здібностями і здатністю генерувати смисли розвитку соціальної системи в цілому, що впливають на її еволюції, володіють ресурсним потенціалом для їх реалізації), як провідної верстви і касти ідейних борців за свободу і розвиток держави;

2) пасіонарність титульного етносу зводиться до рамок некрофілії та деструктивізму і фактично імплементовано в розробленій і науково аргументованій авторській „концепції де-”[15];

3) то безпосередньо населення території (за академіком Ю. Пивоваровим: малоосвічена і малокультурна більшість [, с. 8[16]]), що контролюється путінським режимом, також апріорі інтелектуально та енергетично, морально, культурно і ментально не здатне на революції та зміну політичної системи та режиму правління в найближчій перспективі.

Як відзначає Ю. М. Бохенський, добробут, прогрес і почасти саме існування суспільства залежать від того, чи вдасться створити у цьому суспільстві повноцінну еліту, адже суспільство, позбавлене еліти, приречене на застій або швидку загибель[17].

Ось чому не слід тиражувати хибні та популістські заклики та покладати марні сподівання на „прозріння” руського населення. Цього не буде.

Путінський режим дуже влучно зробив ставку на безпосередню природу простолюдинів: себелюбство, фундаментальна зневага до високої культури, онтологічна байдужість до усього, що не стосується конкретно кожної людини, закарбований наратив „від нас все одно нічого не залежить”.

Як наслідок, населення території, що контролюється путінським режимом, — малоосвічена і малокультурна більшість, — цілком і повністю підтримуватиме цей курс доти, доки бурхливі зміни не торкнуться кожного з них. Тому зміна лідера не змінить їхнього ставлення до України, європейський цінностей, ідей гуманізму та інших провідних ідей сучасного коеволюційного суспільства (яке узвичаєно в російській науці таврують або західне або англосаксонське суспільство). Ці зміни можливі лише тоді, коли вітер змін буде дмухати безпосередньо у вікно кожного жителя, що населяє територію, контрольовану путінським режимом.

Це є науковим висновком і науково обґрунтованим результатом проведеного мною дослідження і не має нічого спільного із популізмом або русофобією.

Також це є важливим з огляду на формування різноманітних сценаріїв подальшого розвитку війни в Україні, особливо стосовно спроб різних „експертів” (як вони самі себе почасти називають особливо у соціальних мережах) дати свої (нічим не обґрунтовані) безпідставні та безвідповідальні прогнози щодо строків завершення війни або її активної фази. Звичайно, що ляпати язиками можна багатьом, так званим експертам / радникам тощо, адже жодної юридичної відповідальності вони не несуть ані перед собою, ані перед аудиторією, ані перед державою. Вони не є суб’єктами політичної системи, а лише приватними оглядачами, що надають свої коментарі в межах власного інтелектуального розвитку для певно визначених цільових аудиторій.

Однак в науці, одним із головних та визначальних критеріїв науковості тієї чи іншої гіпотези виступає її верифікативність. Адже основне завдання науки полягає у прирості нових знань, а не чуток, думок, поглядів та інших фейлетонних текстів.

Тож саме тому, я чітко зауважую на те, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Єдиним способом (якщо не чекати прозріння населення і формування невідомо коли і невідомо за яких умов тих чи інших тенденцій, описаних в статті вище) зміни політичного курсу, вектору функціонування політичної системи і відповідно політичного режиму є трансформація засад стратегічної культури провідних країн світу і ухвалення рішення щодо силових безпосередніх дій конкретно щодо даного режиму і його персональних представників, які здійснюються цілеспрямоване та усвідомлене управління організацією та вчиненням актів геноциду, міжнародного тероризму, війни та агресії, анексії і становлять пряму загрозу світовій безпековій архітектурі і стратегічному балансу в цілому.

Ще одне, на чому хотілося б звернути окрему увагу саме в рамках наративного аналізу деструктивних геополітичних концепцій:

1) факти блюзнірства українських авторів перед Росією;

2) факти малоросійства, коли забороняють цитувати російських авторів, читати та аналізувати російську наукову літературу, що наперед позбавляє можливостей щодо формування правильного і не заангажованого розуміння корінь формування дискримінаційної та деструктивної політики, а також моделювати подальші дії супротивника. Така позиція є винятково штучною, недалекоглядною, псевдонауковою і є загрозою інтелектуального рабства української еліти.

Зокрема, щодо блюзнірства, то одним із таких чисельних прикладів виступає праця української авторкині Марини Шульги „Російський дискурс геополітики”, в якій вона:

• аналізує основні підходи до витлумачення поняття геополітики, що мають місце в геополітичній думці сучасної Росії;
• з’ясовує пріоритетні теми сучасної російської геополітики, чільне місце серед яких російськими дослідниками відведено проблематиці геополітичного образу;
• окреслює тенденції розгортання самого російського дискурсу геополітики, зміст якої полягає в усвідомленні необхідності побудови теорії геополітики, покликаної встановити механізми формування геополітичних образів та намітити можливі наслідки їх практичного втілення;
• характеризує геополітичні образи Росії, ключовими поміж яких визнано на сьогодні образи центру й острова;
• розглядає динаміку образів центру й острова в історії російської геополітики та їх концептуальна завершеність у сучасній російській геополітичній думці^[18].

Тобто в праці відбувається дослідження і внесення і політологічну думку російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оціночні судження уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер даної праці. Мені цікаво і хотілося б поставити питання до цієї та низки інших авторів: а скільки книжок українських авторів вони опанували і кого з націонал-соціалістів або взагалі провідників і творців Української Держави вони можуть цитувати і чи зможуть назвати праці Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, М. Міхновського^[19], С. Петлюри^[20], а також відтворити стратегічні помилки П. Скоропадського і С. Бандери, Я. Стецька при їхніх дієвих спробах формування та відновлення Української незалежної соборної Держави.

Також можу назвати і роботу НІСД, виконану в 2018 році, яка була присвячена начебто „перезавантаженню” режиму Путіна, але в якій, фактично окрім детального аналізу та опису самого режиму, майже не змодельовано шляхи та напрями геостратегії України в новому геостратегічному ландшафті. Достатньо квантитавно згадуючи про деструктивність, тим не менш автори так і не вийшли на наративний аналіз, як методологічні основу факту наукового її доведення, лише подумки згадуючи сему „наратив” в окремих фрагментах контекстах фундаменталізму [, с. 125][21], протистояння [, с. 207][22], партнерства [, с. 210][23]. Тобто знову ж таки: добре вивчаємо іноземні джерела і політику ворогу, але: лише задля самого вивчення без виходу на конкретні висновки та результати щодо розвитку України, діяльності та ефективного функціонування її політичних інститутів. Тобто фактично дослідження заради дослідження.

І як тут не згадати українського генія Т. Шевченка, котрий у своєму посланні „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” промовисто писав: „Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь”^[24]. Глибинна сутність націєтворчих ідей Т. Шевченка виступає окремим предметом досліджень^[25].

Також звертаю увагу і на поему „Відьма”, де Т. Шевченко опоетизовує образ жінки, яка, насправді, виступає символом України — прекрасної, водночас сумної Батьківщини. Як не хочеться, щоб як і для Великого Кобзаря, ми знову програли віковічну боротьбу за соборність і самостійність, і даючи багатьом нашим громадянам непересічний талант, не дали долі, залишивши питання справжньої, а не бутафорської державності знову невирішеним.

Якщо порівняти кількість наукових розвідок українською мовою про руську геополітику, то виходить, що наші дослідники свідомо чи не свідомо безкоштовно пропагували геополітику (по суті: антиукраїнську доктрину, тим більше в руській інтерпретації) та всі її бурхливо шалені концепції, навіть не даючи собі раду та роздуму на те, що в цих антиукраїнських по суті концепціях місця для України просто не передбачено.

Окремо, і я неодноразово на це звертав увагу, слід підкреслити: ворожість вимоги МОН щодо обов’язковості вивчення іноземного досвіду та публікації результатів цього розділу із конкретними цитуваннями у власних дослідженнях. З огляду на те, що більшість дослідників не мають змогу безпосередньо працювати з оригіналами наукових досліджень англійською, польською, німецькою мовами, то переважна і, я б відверто сказав, домінуюча більшість цього досвіду — це досвід Росії. Тобто знову ж таки, завуальовано дана вимога примушує кожного дослідника цитувати і пропагувати руські дослідження. Це потрібно припинити. Наука — джерело формування ідей розвитку держави, Української держави.

Я неодноразово навчався за кордоном в університетах США, проходив навчання на різноманітних курсах у Німеччини, Швеції та Угорщині і відповідально заявляю: в наукових колах багатьох провідних країн відсутнє зобов’язання цитування іноземних дослідників, в тому числі і з України, не зважаючи на те, що українці в багатьох питаннях випереджають за рівнем наукової думки своїх візаві. Скажу ще більш відверто: за кордоном не прийнято рекламувати іноземних дослідників і підвищувати їм індекс цитування. Натомість обов’язковим є цитування робіт наукових шкіл того навчального закладу, в якому готується дисертація або наукове дослідження. Адже посилання на ті чи інші джерела, це передусім формування когнітивної матриці, в рамках якої має розвиватися та чи інша наукова школа, і як наслідок, якщо це стосується політології, то отримуватися конкретні вектори політичної практики.

Не слід цуратися своєї історії, нам є ким і чим пишатись. Адже вивчаючи українські політологічні джерела складається таке враження, що більшість із дослідників просто відірвані від свого коріння, вони не знаються на справжніх джерелах походження свого роду, реальної, а не вигаданої кимось чужим історії Української Держави, звичаїв і традицій, а головне шляху до націоґенезу і державотворення. Таким чином, такі дослідження, якщо вони впадатимуть до недосвідчених дослідників, фактично створюють умови до формування плебейського та холопського мислення малороса, формують маріонеткове зрабоване мислення, засноване на чужих парадигмах і думках, підвладне і не вільне, як наслідок і логічний цілеспрямований результат пропаганди та різних нав’язувань і сугестій, в тому числі і через крадіжку казкових героїв, форматування фольклору.

Фактично руками і головами несвідомих українських дослідників формується сугестивний простір, заснований на чужих геополітичних концепціях та аксіомах, в яких обґрунтовується неміч українства до набуття власної держави, возвеличується культ зрабованого українця хлібороба, гречкосія та підросійського підданого. А будь-які спроби формування справжньої стратегії розвитку українства тавруються „націоналізмом” і піддаються суворій критиці і остракізму.

Такий стан речей є неприйнятним і потребує найскорішого коригування і фундаментального опрацювання. Формування геостратегії є важливим кроком на шляху творення української нації світоглядним орієнтиром має виступати націософське мислення і стратегічна культура.

Безоглядно щодо витлумачення, наведу влучні слова Т. Шевченка: „Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя”^[26].

Тож геостратегія Української Держави це Конституційний геостратегікон, найважливіша засада системного стійкого її розвитку, процесу концептуального досягнення стратегічного балансу.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована: Ліпкан В.А. Безпека стратегічної інфраструктури та стратегічні комунікації в контексті реалізації геостратегії сучасної України. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2021. № 38. с. 205-216.

УДК 351.746.1:355.443:338.49«312»(477)

DOI https://doi.org/10.30970/PPS.2021.38.27

Анотація

У статті науково обґрунтовано можливості та потенціал стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури з метою створення сприятливих умов  для формування і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України. Встановлено, що об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в даному контексті сприятимуть удосконаленню системності інституційних спроможностей та дій компетентних суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів. Автором виявлено вагомі чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів: унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури, чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівнях. Стратегічні комунікації подано як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку держави, закладає засади до творення геостратегії сучасної України. Уперше в рамках сучасної політологічної науки подано для наукової дискусії і науково обґрунтовано авторську еталонну модель геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних змістовних та діяльнісних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури, стратегія державної інфраструктурної політики (яку політико-безпекова практика)) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні культура, стратегічне мислення, стратегічне планування, прогнозування та передбачення) — стратегічна правотворчість (Стратегія державної інфраструктурної політики України як нормативно-правовий акт).

Ключові слова: геостратегія сучасної України, стратегія державної інфраструктурної політики, безпека стратегічної інфраструктури, стратегічні комунікації, стратегічне мислення, стратегічна культура, геостратегії України, стратегічні цінності, політична теологія, державна безпекова політика, аксіологія національної безпеки

Аdnotacja

Artykuł naukowo uzasadnia możliwości i potencjał komunikacji strategicznej w procesie zapewniania bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w celu stworzenia korzystnych warunków dla kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa w kontekście tworzenia geostrategii współczesnej Ukrainy. Ustalono, że połączenie potencjału komunikacji strategicznej i systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej w tym kontekście przyczyni się do poprawy systemu zdolności instytucjonalnych i działań kompetentnych podmiotów zapewnienia bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej od kraju do obiektu. poziomy. Autor zidentyfikował ważne czynniki, które wymagają priorytetowego rozwiązania w procesie zapewnienia efektywnego funkcjonowania systemu bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej i zapewnienia współdziałania jego podmiotów: normalizacja zagadnienia kształtowania i realizacji polityki komunikacyjnej państwa, konceptualizacja infrastruktury komunikacyjnej i jej włączenie w obiekty bezpieczeństwa infrastruktury strategicznej, wyraźna konsolidacja kompetencji organów administracji publicznej, stworzenie struktury organizacyjnej i instytucjonalnej na poziomie krajowym, regionalnym, branżowym, lokalnym i sektorowym (obiektowym) dla wskazanych obiektów infrastruktury strategicznej. Komunikacja strategiczna jest przedstawiana jako narzędzie kształtowania i realizacji strategii polityki infrastrukturalnej państwa, która zapewnia strategiczny poziom rozwoju państwa, kładzie podwaliny pod tworzenie geostrategii współczesnej Ukrainy. Po raz pierwszy w ramach współczesnej politologii autorski model odniesienia geostrategii, na który składają się następujące organicznie połączone elementy treści i działalności, został poddany naukowej dyskusji i naukowo uzasadniony: wartości strategiczne — priorytety strategiczne — strategiczne interesy narodowe — infrastruktura strategiczna (obiekty infrastruktury strategicznej, strategia polityki infrastrukturalnej państwa (czyli praktyka polityczna i bezpieczeństwa) — zarządzanie strategiczne (w tym komunikacja strategiczna, kultura strategiczna, myślenie strategiczne, planowanie strategiczne, prognozowanie i predykcja) — prawo strategiczne- wykonanie (Strategia Polityki Infrastruktury Państwowej Ukrainy jako normatywny akt prawny) .

Słowa kluczowe: geostrategia współczesnej Ukrainy, strategia polityki infrastrukturalnej państwa, bezpieczeństwo infrastruktury strategicznej, komunikacja strategiczna, myślenie strategiczne, kultura strategiczna, geostrategie Ukrainy, wartości strategiczne, teologia polityczna, polityka bezpieczeństwa państwa, aksjologia bezpieczeństwa narodowego

Аnnotation

The article scientifically substantiates the possibilities and potential of strategic communications in the process of ensuring the security of strategic infrastructure with the aim of creating favorable conditions for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy in the context of creating a geostrategy of modern Ukraine. It has been established that combining the potential of strategic communications and the security system of strategic infrastructure in this context will contribute to the improvement of the system of institutional capabilities and actions of competent subjects of ensuring the security of strategic infrastructure from the national to the object levels. The author has identified important factors that require a priority solution in the process of ensuring the effective functioning of the security system of strategic infrastructure and ensuring the interaction of its subjects: normalization of the issue of the formation and implementation of state communication policy, conceptualization of communication infrastructure and its inclusion in the security objects of strategic infrastructure, clear consolidation of the powers of public administration bodies, creation of an organizational and institutional structure at the national, regional, branch, local and sectoral (object) levels for the specified objects of the strategic infrastructure. Strategic communications are presented as a tool for the formation and implementation of the state infrastructure policy strategy, which ensures the strategic level of the state’s development, lays the foundations for the creation of a geostrategy of modern Ukraine. For the first time in the framework of modern political science, the author’s reference model of geostrategy, which consists of the following organically combined content and activity components, has been submitted for scientific discussion and scientifically substantiated: strategic values ​​— strategic priorities — strategic national interests — strategic infrastructure (objects of strategic infrastructure, strategy of state infrastructure policy (which is political and security practice)) — strategic management (including strategic communications, strategic culture, strategic thinking, strategic planning, forecasting and prediction) — strategic law-making (Strategy of State Infrastructure Policy of Ukraine as a normative legal act) .

Key words: geostrategy of modern Ukraine, strategy of state infrastructure policy, security of strategic infrastructure, strategic communications, strategic thinking, strategic culture, geostrategies of Ukraine, strategic values, political theology, state security policy, axiology of national security

Anmerkung

Der Artikel begründet wissenschaftlich die Möglichkeiten und Potenziale der strategischen Kommunikation im Prozess der Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur mit dem Ziel, günstige Bedingungen für die Bildung und Umsetzung der staatlichen infrastrukturpolitischen Strategie im Rahmen der Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine zu schaffen. Es wurde festgestellt, dass die Kombination des Potenzials der strategischen Kommunikation und des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur in diesem Zusammenhang zur Verbesserung des Systems der institutionellen Fähigkeiten und Maßnahmen der zuständigen Subjekte zur Gewährleistung der Sicherheit der strategischen Infrastruktur vom Staat bis zum Objekt beitragen wird Ebenen. Der Autor hat wichtige Faktoren identifiziert, die eine vorrangige Lösung im Prozess der Gewährleistung des effektiven Funktionierens des Sicherheitssystems der strategischen Infrastruktur und der Gewährleistung der Interaktion seiner Subjekte erfordern: Normalisierung des Problems der Bildung und Umsetzung der staatlichen Kommunikationspolitik, Konzeptualisierung von Kommunikationsinfrastruktur und ihre Einbeziehung in die Sicherheitsobjekte der strategischen Infrastruktur, klare Bündelung der Befugnisse der öffentlichen Verwaltung, Schaffung einer organisatorischen und institutionellen Struktur auf nationaler, regionaler, branchenspezifischer, lokaler und sektoraler (Objekt-)Ebene für die angegebenen Objekte von die strategische Infrastruktur. Strategische Kommunikation wird als Instrument für die Bildung und Umsetzung der Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik vorgestellt, die das strategische Niveau der staatlichen Entwicklung sicherstellt und die Grundlagen für die Schaffung einer Geostrategie der modernen Ukraine legt. Erstmals im Rahmen der modernen Politikwissenschaft wurde das Referenzmodell der Geostrategie des Autors, das aus folgenden organisch kombinierten Inhalts- und Handlungskomponenten besteht, zur wissenschaftlichen Diskussion gestellt und wissenschaftlich fundiert: Strategische Werte – Strategische Prioritäten – Strategisch nationale Interessen – strategische Infrastruktur (Objekte der strategischen Infrastruktur, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik (die Politik- und Sicherheitspraxis ist)) – strategisches Management (einschließlich strategischer Kommunikation, strategischer Kultur, strategisches Denken, strategische Planung, Vorhersage und Vorhersage) – strategisches Recht – (Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine als normativer Rechtsakt) .

Schlüssel wörter: Geostrategie der modernen Ukraine, Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik, Sicherheit der strategischen Infrastruktur, strategische Kommunikation, strategisches Denken, strategische Kultur, Geostrategien der Ukraine, strategische Werte, politische Theologie, staatliche Sicherheitspolitik, Axiologie der nationalen Sicherheit

注解

文章科学论证了战略沟通在确保战略基础设施安全过程中的可能性和潜力，旨在为现代乌克兰地缘战略背景下国家基础设施政策战略的形成和实施创造有利条件。已经确定，在此背景下，将战略通信的潜力与战略基础设施的安全体系相结合，将有助于完善从国家到对象的确保战略基础设施安全的主管主体的制度能力和行动体系。水平。作者确定了在确保战略基础设施安全系统有效运作和确保其主体互动的过程中需要优先解决的重要因素：国家通信政策的形成和实施问题的正常化，概念化通信基础设施并将其纳入战略基础设施的安全目标，明确整合公共行政机构的权力，在国家、地区、分支机构、地方和部门（目标）层面为特定目标建立组织和制度结构战略基础设施。战略沟通作为制定和实施国家基础设施政策战略的工具，确保国家发展的战略水平，为现代乌克兰地缘战略的制定奠定基础。作者的地缘战略参考模型首次在现代政治学的框架下，由以下内容和活动组成部分有机组合而成，提交科学讨论并得到科学论证：战略价值——战略重点——战略国家利益——战略基础设施（战略基础设施的对象、国家基础设施政策的战略（即政治和安全实践））——战略管理（包括战略沟通、战略文化、战略思维、战略规划、预测和预测）——战略法律——制定（乌克兰国家基础设施政策战略作为规范性法律行为）。

关键词：现代乌克兰地缘战略，国家基础设施政策战略，战略基础设施安全，战略沟通，战略思维，战略文化，乌克兰地缘战略，战略价值观，政治神学，国家安全政策，国家安全价值论

Актуальність теми дослідження. В Україні вперше на державному рівні питання безпеки стратегічної інфраструктури було унормовано у Стратегії національної безпеки України у травні 2015 року [19[1]], де серед загроз національній  безпеці було виокремлено три основні загрози безпеці:

1)    критичної інфраструктури;

2)    кібербезпеці;

3)    безпеці інформаційних ресурсів.

Основними передумовами актуалізації цього питання стали уразливість об’єктів стратегічної інфраструктури, критична зношеність основних фондів її об’єктів, недостатній рівень захищеності та, що більш важливо – відсутність розроблених засад безпекоінфраструктурної політики. Низький рівень безпеки стратегічної інфраструктури, відсутність ефективних політико-правових режимів забезпечення безпеки та стійкості інфраструктурного потенціалу було викликані низкою подій і чинників, зокрема, воєнною й інформаційною агресію з боку Російської Федерації, поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), ведення інформаційних, у тому числі гібридних війни тощо[2], що підтвердило суттєве погіршення її стану. Саме це стало підставою для ухвалення нової редакції Стратегії національної безпеки і оборони України у 2020 р. [20[3]]. Посилення загроз загострюється погіршенням технічного стану об’єктів інфраструктури, відсутністю інноваційно орієнтованої виваженої державної фінансової підтримки та інвестицій в її оновлення та розвиток, а також несистемністю управлінських дій із забезпечення її безпеки та стійкості.

Саме тому було ініційовано створення ефективної системи безпеки та стійкості стратегічної інфраструктури, що має бути заснованою на чіткому розподілі відповідальності її суб’єктів та партнерській взаємодії з іншими суб’єктами публічного управління. Концептуалізація зазначеної ініціативи відбулась шляхом ухвалення Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури [12[4]], що поставило перед державним апаратом і перед вітчизняними науковцями завдання щодо обґрунтування напрямів і способів її реалізації та забезпечення в рамках формування нової геостратегії і побудови розумного та відповідального суспільства щастя.

Зокрема, відкритими залишись питання:

• визначення органу, відповідального за формування та реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики;
• забезпечення взаємодії суб’єктів національної системи безпеки стратегічної інфраструктури (далі — БСІ);
• налагодження ефективного комунікаційного процесу через обмін інформацією;
• регламентації спільних дій суб’єктів національної системи БСІ;
• формування засад публічно-приватної партнерської взаємодії у сфері БСІ та основі взаємної довіри, обміну інформацією тощо.

На мою думку, ці та низка інших проблем можуть бути вирішені шляхом використання інструментарію стратегічних комунікацій у сфері як безпекоінфраструктурної політики, так і державної інфраструктурної політики в цілому, поєднане зі створенням повноцінної системи таких комунікацій у державі.

Варто одразу зазначити, що ані в обох редакціях Стратегії національної безпеки України, ані в Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним чином не вказано на зв’язок між захистом критичної інфраструктури та стратегічними комунікаціями. Хоча у Стратегії за редакцією 2020 р. завдання зі створення системи стратегічних комунікацій розкривається тільки через розвиток інклюзивного політичного діалогу.

Однак, на мій погляд, це суттєво зменшує та значно звужує потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні не лише національної безпеки, а й забезпеченні сталого розвитку України в цілому, особливо у векторі зміцнення суверенної державності як здатності проводити самостійну внутрішню та зовнішню політику з урахуванням національних інтересів, у тому числі ефективно здійснюючи протидію спробам зовнішньому тиску у будь-яких формах та проявах. Адже, розвиток:

1) стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами в контексті реалізації стратегічного курсу держави відповідно до стратегічних векторів розвитку, безпеки, гордості та відповідальності;

2) стратегічного партнерства (партнерських та прагматичних відносин, практичну взаємодію) з провідними державами світу та колективними системами безпеки;

3) ефективне стратегічне управління, зокрема стратегічне передбачення, прогнозування і планування і кризовий менеджмент у процесі запровадження національної системи стійкості для забезпечення високого рівня готовності суспільства і держави до ефективного реагування на широкий спектр реальних і потенційних загроз та небезпек, а також сприяння розвитку добробуту по усьому світу;

4) розвиток стратегічної правотворчості;

5) безпеку стратегічної інфраструктури — неможливо забезпечити поза контекстом використання інструментарію стратегічних комунікацій.

Саме тому потребують свого належного наукового обґрунтування особливості використання стратегічних комунікацій у процесі забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури, включаючи формування ефективних механізмів розвитку національної системи стійкості й ефективної протидії потенційним та реальним загрозам національній безпеці як природного, техногенного, так і антропогенного походження, причому у таких просторах, як: повітря, суша, море, кіберпростір та космос. Розкриття потенціалу стратегічних комунікацій та їх технологій уможливить у перспективі виокремити – стратегічну інфраструктуру, що матиме більш пріоритетне значення для забезпечення на загальнодержавному рівні.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. У вітчизняній науці, дослідники широко спектра питань націобезпекової та інфраструктурної політики здебільшого зосереджують свою увагу окремо на питаннях:

• захисту критичної інфраструктури: Суходоля О. [1; 7[5]], Єрменчук О. [6[6]], Павлов Д. і Микитюк М. [15[7]];
• адміністративно-правового регулювання державної системи захисту критичної інфраструктури і державної інфраструктурної політики: Зубко Г. Ю., Теленик С. С. [][8];
• захисту інформаційної інфраструктури в рамках інформаційної безпеки: С. Петров [16[9]],
• комунікацій у державному управління: Драгомирецька Н. [3];
• розвитку системи публічного управління: Бакуменко В. [5],
• забезпечення стійкості держави: Храпач Г. [25];
• стратегічних комунікацій: Дубова Д. і Баровської А. [4[10]; 24[11]], Ліпкан В. [13[12]], Макаренко Є. [14[13]], Сивак Т. [21[14]; 22[15]], Соловйова С. [23[16]] тощо[17].

Однак, на науковому рівні відкритим залишилось питання застосування стратегічних комунікацій у сфері формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної України.

Метою статті, відповідно, є обґрунтування потенціалу стратегічних комунікацій у процесі реалізації стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення нової геостратегії сучасної України як політико-правової практики.

Виклад основного матеріалу. Не вдаючись в деталі походження і ретроспективи та розвитку стратегічних комунікацій у публічному управлінні в цілому, у націобезпековій сфері та в контексті гібридних війн, інформаційної та кібербезпеки та міжнародних відносин, які було розкрито у низці вітчизняних праць Дубова Д. і Баровської А. [4[18]; 24[19]], Ліпкана В. [13[20]], Макаренко Є. [14[21]], Сивак Т. [21[22]; 22[23]], Соловйова С. [23[24]] та інших, зосереджу увагу на можливості їх застосування у сфері безпеки стратегічної інфраструктури в контексті творення сучасної геостратегії України.

Державна інфраструктурна політика є невід’ємною частиною політики держави й інфраструктурна політика віддзеркалює усі методологічні, концептуальні засади в цілому державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Тому, державна інфраструктурна політика – це, перш, за все, невід’ємна складова зовнішньої і внутрішньої політики держави, комплекс нормативно врегульованих, усвідомлених, таких, що відповідають національним інтересам цілеспрямованих дій, що вчиняються відповідними уповноваженими суб’єктами в партнерстві з органами місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, у сфері інфраструктурного забезпечення усіх галузей життєдіяльності держави, суспільства, особи [9[25]].

Виходячи з цього твердження, а також зважаючи на необхідність партнерської взаємодії між органами державного управління, місцевого самоврядування, інституцій громадянського суспільства та бізнес-структур, що є суб’єктами публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, та з метою ефективного формування і забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики важливим є необхідність „практичного застосування проактивного підходу до її розроблення і реалізації” [8[26]].

Саме потреба застосування проактивного підходу у розроблення і реалізацію державної інфраструктурної політики вказує на чіткий зв’язок зі стратегічними комунікаціями. Адже, за визначенням Сивак Т., стратегічні комунікації – це цілеспрямовані, послідовні заходи, зорієнтовані на комунікування діями та інформаційну взаємодію між суб’єктами у процесі формування та реалізації державної політики. Вони, на думку авторки, сприяють розвитку діалогу у державі в цілому та в окремих її сферах, забезпечують консенсус та, що важливо, проактивне управління – ефективне управління змінами на основі врахування інтересів усіх суб’єктів, а також вироблення спільного плану дій [22[27], с. 108], тобто реалізації державної політики.

Суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури потребують чіткої регламентації у взаємодії з протидії потенційним та реальним загрозам та небезпекам та координації дій у разі настання кризових ситуацій. Для забезпечення взаємодії і координації дій суб’єктів вище згаданої системи має бути задіяно весь потенціал стратегічних комунікацій, ефективне використання яких залежить від рівня розвитку як інформаційної, так і комунікаційної політики держави. При чому, варто зазначити, що роль інформаційної взаємодії і комунікацій має подвійну природу.

По-перше, для забезпечення безпеки окремих секторів та об’єктів стратегічної інфраструктури. Зокрема, відповідно до запропонованого переліку науковцями Національного інституту стратегічних досліджень, можу виділити: зв’язок (Communications) та інформаційні технології (Information technology) [7[28], с. 16]. Ці сектори в цілому забезпечують технологічну складову функціонування системи публічного управління, зокрема з питань інформаційної, кібербезпеки тощо, а також розвиток і безпеки та стійкість національної інформаційної та кібернетичної інфраструктури.

По-друге, для забезпечення взаємодії та координації дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури усіх секторів та на всіх державно-управлінських рівнях. Зокрема, окрім вище названих, йдеться про хімічний сектор, комерційні об’єкти, стратегічне виробництво, дамби і гідротехнічні споруди, оборонно-промислову базу, служби екстреної допомоги населенню, реагування на надзвичайні ситуації, енергетичний сектор, банки та фінанси, продукти харчування та сільське господарство, урядові об’єкти, охорона здоров’я та медицина, ядерні реактори, матеріали та відходи, а також водні ресурси, системи водопостачання та стічних вод [7[29], с. 16] тощо.

Отже, другий блок є найбільш численним, різновекторним і потребує найбільш прискіпливої наукової уваги і обґрунтування, зокрема способів забезпечення взаємодії та координації дій між різними органами публічної влади у сфері безпеки стратегічної інфраструктури. З метою детального розгляду особливостей та специфіки застосування стратегічних комунікацій у сфері безпеки стратегічної інфраструктури можемо виокремити кілька проблемних аспектів, зокрема:

Перший. Потребує детального обґрунтування та необхідність концептуалізації на державному рівні питання формування і розвитку комунікаційної політики держави та комунікаційної інфраструктури. Без належної державної підтримки і регулювання комунікацій в державі мова про використання стратегічних комунікацій як у сфері безпеки стратегічної інфраструктури, так і в інших сферах і галузях не йде. Адже станом на сьогодні сфера комунікаційної політики держави регулюється тільки одним нормативно-правовим актом – Концепцією Закону України «Про основні засади державної комунікативної політики» [11[30]], де зазначено, що окремі питання налагодження комунікації між органами державної влади, місцевого самоврядування зі ЗМІ і громадськістю визначаються законами України, що регулюють інформаційну сферу. Однак зазначена Концепція має низький рівень правового регулювання забезпечення комунікацій між усіма суб’єктами системи публічного управління та не відповідає ні рівню розвитку українського суспільства, ні світовим тенденціям у цій сфері, зокрема в аспекті розвитку і здійснення стратегічних комунікацій. Саме тому в нормативно-правовому полі має бути чітко розмежовано поняття інформаційна і комунікаційна політика, а також питання інформаційної і комунікаційної інфраструктури як складової частини стратегічної інфраструктури держави.

Ці питання мають потребу не тільки в науковому та правовому осмисленні, вони передбачають використання різних державно-управлінських інструментів для їх забезпечення та реалізації. Адже державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації [10[31]], а державна комунікаційна політика визначає особливості взаємодії з населенням шляхом використання технологій передачі інформації, у тому числі й інформаційних технологій [3[32], с. 87]. Якщо питання інформаційної взаємодії більш-менш представлено у правовому полі, то способи, засоби, принципи і суб’єкти формування та реалізації державної комунікаційної політики залишились відкритими, не визначеними і не регламентованими.

Другий. Потребує визначення і встановлення у законодавчому порядку чіткого переліку та паспортизації секторів (об’єктів) стратегічної інфраструктури та порядок його формування. Наразі на законодавчому рівні відсутній чіткий перелік об’єктів стратегічної інфраструктури. У проєкті Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист» [18[33]] у ст. 9 визначено тільки перелік життєво важливих функцій та послуг: урядування та надання найважливіших державних послуг, енергозабезпечення, водопостачання, та водовідведення, продовольче забезпечення, охорона здоров’я, інформаційні, комунікаційні та цифрові послуги, фінансові та банківські послуги, транспортне забезпечення, оборона, правопорядок, постачання теплової енергії.

Зазначений перелік дещо відрізняється від визначених на підставі аналізу зарубіжного досвіду об’єктів критичної інфраструктури, зроблений Суходолею О. [7[34]], зокрема поза увагою авторів законопроєкту залишились такі важливі сфери як: хімічний сектор, комерційні об’єкти, дамби та гідротехнічні споруди, служби екстреної допомоги населенню, ядерні реактори, матеріали та відходи.

Варто зазначити, що і у наукових дослідженнях та у чинних нормативно-правових актах, а також у законопроєктах відсутнє визначення поняття комунікаційна інфраструктура. Хоча комунікаційна інфраструктура має стати повноцінним об’єктом безпеки стратегічної інфраструктури на державному рівні. Як обґрунтовує Сивак Т., комунікаційна система публічного управління – це каркас національного інформаційно-комунікаційного простору, що складається з сукупності інформаційних, технологічних мереж, мережі засобів масової комунікації, гуманітарних, освітніх, наукових, культурних та ін. закладів, установ та організацій, передбачає забезпечення ефективної комунікаційної діяльності та інформаційної взаємодії між суб’єктами системи публічного управління і стабільність функціонування комунікаційної системи держави [21[35], с. 328-229]

Стале функціонування державної комунікаційної системи, що може бути досягнуто шляхом убезпечення комунікаційної інфраструктури, дасть змогу мінімізувати інформаційні інтервенції, сприятиме підвищенню рівня довіри до державних інституцій та належному, своєчасному і проактивному інформуванню громадськості у разі настання криз та їх протидії. Саме тому, на нашу думку, варто актуалізувати питання щодо виокремлення такого об’єкта стратегічної інфраструктури як комунікаційна на рівні з інформаційною та іншими.

Окремого унормування вимагають питання визначення механізмів формування національного та секторального переліків об’єктів стратегічної інфраструктури. На національному рівні це питання залишилось тільки на законопроєктному рівні. Унормовано тільки секторальний рівень, зокрема щодо стратегічної інформаційної інфраструктури. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 року № 943 затверджено Порядок формування переліку об’єктів критичної інформаційної інфраструктури та Порядок внесення об’єктів критичної інформаційної інфраструктури до державного реєстру об’єктів критичної інформаційної інфраструктури, його формування та забезпечення [2[36]]. Також Постановою Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України» від 30 листопада 2020 р. № 151 визначено критерії та порядок віднесення об’єктів в банківській системі до об’єктів критичної інфраструктури [17[37]].

Інші сектори стратегічної інфраструктури не мають аналогічного нормативного забезпечення, що суттєво ускладнює чітку регламентацію та взаємодію суб’єктів публічного управління у сфері безпеки стратегічної інфраструктури.

Третій. Наступним питанням, що потребує чіткості у визначеннях та закріплені відповідних функцій, завдань, повноважень і відповідальності є суб’єкти державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, що є основою її організаційно-інституційної структури. Це вимагає низки заходів на загальнодержавному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях. У Концепції [12[38]] та проєкті Закону [18[39]] визначено тільки завдання, що мають бути забезпеченні на цих рівнях, однак мова не йде про конкретні органи державного управління, місцевого самоврядування, установи й організації, що наділені відповідними повноваженнями з питань безпеки стратегічної інфраструктури, забезпечення її стійкості чи протидії загрозам. На науковому рівні обґрунтовано лише пропозиції щодо переліку секторів стратегічної інфраструктури та відповідних відомств [7[40], с. 50]. Однак, навіть зазначений перелік як і процес ідентифікації таких об’єктів, на думку авторів, потребує нормативно-законодавчого закріплення, організаційного та методологічного забезпечення та додаткового детального наукового аналізу.

Отже, без вирішення вищезазначених питань, тобто унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики, концептуалізації поняття комунікаційної інфраструктури, чіткого переліку об’єктів стратегічної інфраструктури та визначення механізмів і процедур формування національного та секторального переліків таких об’єктів, а також чіткого закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління, а саме створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та секторальному (об’єктовому) рівні, забезпечити ефективну взаємодію суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, на нашу думку, поки що не можливо. Це формує перспективне поле подальших наукових досліджень з цих питань.

Однак, є ще один важливий аспект застосування стратегічних комунікацій у сфері стратегічної інфраструктури, що характеризується їх методологічною єдністю – забезпечення сталого розвитку держави та системності державної політики в різних сферах і галузях.

Адже, стратегічні комунікації – це, перш за все, складна система, що володіє сукупністю властивостей, таких як цілісність, адаптивність, інтеграційність, емерджентність, синергетичність, завдяки яким доповнює і забезпечує розвиток системи публічного управління [21[41], с. 132].

Більш широкі підходи до визначення поняття стратегічних комунікацій були здійснені у першому словнику зі стратегічних комунікацій за редакцією професора В. А. Ліпкана:

„1. Скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності. 2. Скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави — публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави (нормативне визначення). 3. Скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей. 4. Стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети. 5. Процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та зацікавлених сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором множини різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. 6. Процес цілеспрямованого використання комунікацій організацією для виконання її місії. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями для створення умов по досягненню національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу сприйняття є так само важливим, як і транслювання Див.: система стратегічних комунікацій”[42].

Стратегічні комунікації, можемо доповнити такими характеристиками як універсальний процес, що може забезпечувати результат у всіх сферах суспільного, громадського та публічного життя і використовується для досягнення зовнішньо- і внутрішньополітичних цілей держави, тобто для реалізації геостратегії держави у всіх видах просторів.

Також, за визначенням дослідників Центру стратегічних комунікацій НАТО, які є засновниками концепції [27[43], с. 16], стратегічні комунікації є комплексним інструментарієм забезпечення «національної сили», «національної могутності» та найефективніше використовуються у чотирьох основних сферах: дипломатичній, економічній, інформаційній та воєнній.

На думку Храпача Г., національна могутність — це показник сил і ресурсів держави, що можна застосовувати у відносинах з іншими суб’єктами міжнародних відносин, сукупність існуючих у держави моральних і духовних можливостей, які використовуються для досягнення геополітичних, геоекономічних, геостратегічних національних цілей [25[44], с. 128]. Звичайно, що дане поняття не є ідеальним, оскільки не охоплює багато важливих сьогодні характеристики антропогенного простору, в якому відбувається ствердження геостратегії різних країн, і також формуються необхідні та достатні умови для реалізації пріоритетних національних інтересів.

Зростання рівня національної могутності держави, її інфраструктурного потенціалу, що можливо завдяки провадження системної безпекової політики щодо стратегічних об’єктів інфраструктури та ефективному здійсненню стратегічних комунікацій, забезпечує перевагу над іншими державами та сприяє ефективності реалізації власних національних інтересів і цілей, творенню власної геостратегії.

У зв’язку з цим, можу зазначити, що потенціал стратегічних комунікацій у забезпеченні функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури, перш за все, вбачається у формуванні та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Так, наприклад, окремі дослідники інтерпретують стратегічні комунікації як складову публічно-управлінського процесу, які, використовуючи потенціал і можливості усіх сфер публічного управління, сприяють їх розвитку [21[45], с. 90]. Адже відповідно до нової концепції публічного управління, воно має два виміри: спільне вироблення публічної політики з урахуванням інтересів усіх стейкхолдерів та розподіл обов’язків у реалізації ухвалених стратегічних цілей розвитку, як держави в цілому, так і окремих галузей та територій.

У цілому погоджуючись з таким твердженням авторки, можемо навести ще визначення державно-управлінського процесу Бакуменка В., який зазначає, що державно-управлінський процес – це свідома і цілеспрямована послідовна діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами державного управління, внаслідок чого відбувається зміна суспільних станів, подій і явищ. Такий процес спрямований на приведення в життя державної стратегії та політики, і є основним способом реалізації суб’єкт-об’єктних відносин на державному рівні, де суб’єкт – система державної влади у вигляді спеціально створених органів, а об’єкт – все суспільство, таргетизоване на цільові аудиторії в залежності від їх ролі у реалізації публічної політики [5[46], с. 164].

Отже, стверджую, що стратегічні комунікації є важливою складовою державно-управлінського процесу, як особливого виду державної діяльності.

Таким чином, на підставі вищенаведеного, можу характеризувати стратегічні комунікації у сфері безпеки стратегічної інфраструктури як інструмент формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, що забезпечує стратегічний рівень розвитку державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Причому наголошу на тому, що даний рівень подається в розрізі вироблення еталонної моделі геостратегії, яка складається з наступних органічно об’єднаних компонентів: стратегічні цінності — стратегічні пріоритети — стратегічні національні інтереси — стратегічна інфраструктура (об’єкти стратегічної інфраструктури) — стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації) — стратегічна правотворчість.

Такий підхід певним чином корелюється із визначеннями, тлумаченнями та уточненнями МО США, які є обґрунтовують стратегічні комунікації у воєнній сфері, натомість є набагато ширшим і враховую передусім націотворчу потенцію українства до відновлення державності і розвитку стійкої соціальної системи в умовах перманентних трансформацій.

Відповідно до уточненого поняття, стратегічні комунікації використовуються по відношенню до загальнодержавного стратегічного рівня, синхронізація комунікацій — використовується на оперативному, відомчому, а на тактичному рівні — інформаційний вплив [26[47]].

Це дає підстави для обґрунтування, що у системі безпеки стратегічної інфраструктури весь потенціал стратегічних комунікацій може бути використано у такий спосіб: для формування та реалізації державної інфраструктурної політики, для забезпечення координації і синхронізації комунікацій, функцій і дій усіх суб’єктів державної системи безпеки стратегічної інфраструктури.

Зокрема, на державному рівні під час розробки Національного плану (стратегії) безпеки та забезпечення стійкості стратегічної інфраструктури, на галузевому та регіональному рівнях під час розробки і реалізації галузевих і територіальних програм з протидії загрозам та небезпекам об’єктам стратегічної інфраструктури, на місцевому – затвердження і виконання місцевих програм підвищення стійкості громад до кризових ситуацій та відновлення функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури. На об’єктовому рівні оператори стратегічної інфраструктури забезпечують розроблення і виконання відповідних об’єктових планів заходів щодо безпеки і стійкості стратегічної інфраструктури. Саме на місцевому і об’єктовому рівнях здійснюється інфраструктурний вплив на людину, суспільство і територіальні громади, органи місцевого самоврядування.

Такий підхід, на нашу думку, дасть змогу, об’єднавши потенціал стратегічних комунікацій і системи безпеки стратегічної інфраструктури, на виході отримати якісно новий рівень управління та покращений стан об’єктів та сфер стратегічної інфраструктури, а також дасть змогу сформувати та забезпечити реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики, що, своєю чергою, суттєво підвищить рівень національної безпеки України, її сталий розвиток та національну могутність, а також чинитиме конструктивний вплив на творення геостратегії сучасної України.

Висновки. Таким чином, проведене мною дослідження уможливило встановити, що  об’єднання потенціалу стратегічних комунікацій та системи безпеки стратегічної інфраструктури в контексті реалізації геостратегії сучасної України сприятимуть удосконаленню системності управлінських заходів та дій суб’єктів  стратегічної інфраструктури від загальнодержавного до об’єктового рівнів.

Стратегічні комунікації мають бути задіяні у процесі формування та реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також для забезпечення координації та синхронізації дій і комунікацій та суб’єкт-суб’єктної, суб’єкт-об’єктної та об’єкт-суб’єктної взаємодії у самій системі безпеки стратегічної інфраструктури. Виявлено основні чинники, що потребують першочергового вирішення у процесі забезпечення ефективного функціонування державної системи безпеки стратегічної інфраструктури та забезпечення взаємодії її суб’єктів, а в цілому безпекоінфраструктурної політики:

• унормування питання формування та реалізації державної комунікаційної політики;
• концептуалізація комунікаційної інфраструктури та внесення її до об’єктів безпеки стратегічної інфраструктури;
• чітке закріплення за визначеними об’єктами стратегічної інфраструктури повноважень органів публічного управління;
• створення організаційно-інституційної структури на національному, регіональному, галузевому, місцевому та об’єктовому рівнях.

Такий підхід на мою думку уможливить підвищити спроможності щодо повномасштабної реалізації інфраструктурного потенціалу,  забезпечити національну могутність держави та якісний рівень реалізації стратегії державної інфраструктурної політики зокрема і державної політики у пріоритетних і найбільш важливих сферах життєдіяльності в цілому, закладе фундамент для творення геостратегії сучасної України.

Список використаних джерел:

1. Державна система захисту критичної інфраструктури в системі забезпечення національної безпеки : аналітична доповідь / за ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2020. 28 с.
2. Деякі питання об’єктів критичної інформаційної інфраструктури : Постанова КМУ від 9 жовт. 2020 р. № 943. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/943-2020-%D0%BF#Text
3. Драгомирецька Н. М. Сучасні тенденції комунікацій у державному управлінні. Публічне урядування. 2015. №1. С. 85–96. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pubm_2015_1_10
4. Дубов Д. В., Баровська А. В. Організаційно-правові проблеми впровадження системи стратегічних комунікацій в Україні. Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2017 р. № 1 (21). С. 10–17.
5. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін.; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ, 2010. 810 с.
6. Єрменчук О. П. Основні підходи до організації захисту критичної інфраструктури в країнах Європи: досвід для України : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018. 180 с.
7. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ : НІСД, 2015. 176 с.
8. Зубко Г. Ю. Концепція формування напрямів державної інфраструктурної політики. Правові новели. 2018. № 6/2018. С. 91-100.
9. Зубко Г. Ю. Сучасні підходи до визначення поняття державної інфраструктурної політики. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2020. № 48. С. 78–84.
10. Іванченко Ю. М. Сутність, головні напрями та способи державної інформаційної політики в Україні. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05ijmipu.pdf
11. Концепція Закону України “Про основні засади державної комунікативної політики” : розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січ. 2010 р. № 85-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/85-2010-%D1%80#Text
12. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : розпорядження Кабінету Міністрів України від 6 груд. 2017 р. № 1009-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1009-2017-%D1%80#Text
13. Ліпкан В. А., Попова Т. В. Стратегічні комунікації : словник / за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. 416 с.
14. Макаренко Є. А. Стратегічні комунікації в міжнародних відносинах. Міжнародні відносини. Серія “Політичні науки”. 2917. № 15. URL: http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/3117.
15. Павлов Д. М., Микитюк М. А. Правові та організаційні засади забезпечення захисту критичної інфраструктури у контексті формування нової безпекової парадигми України. Честь і закон. 2020. № 4 (75). С. 69-77.
16. Петров С. Г. Правові основи взаємодії державних органів та приватних суб’єктів із метою захисту електронних інформаційних ресурсів України. Інформація і право. 2019. № 4(31). С. 107-112.
17. Про затвердження Положення про визначення об’єктів критичної інфраструктури в банківській системі України : Постанова Правління Національного банку України від 30 листоп. 2020 р. № 151. URL: https://bank.gov.ua/ua/legislation/Resolution_30112020_151
18. Про критичну інфраструктуру та її захист : проєкт Закону України від 27.05.2019 р. № 10328 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=65996
19. Про стратегію національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 26 трав. 2015 р. № 287/2015. URL: https://www.president.gov.ua/documents/2872015-19070
20. Про стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 трав. 2020 р. № 392/2020. URL: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037
21. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України : дис. … д-ра наук з держ. упр. : 25.00.01 / НАДУ, Київ, 2020. 490 с.
22. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
23. Соловйов С. Г. Стратегічні комунікації в публічному управлінні : монографія / Соловйов С. Г. ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. Харків : Точка, 2019. 373 с.
24. Стратегічні комунікації в умовах гібридної війни: погляд від волонтера до науковця: монографія / [А. В. Баровська та ін.] ; Нац. акад. Служби безпеки України. Київ : НА СБ України, 2018. 517 с.
25. Храпач Г. С. Національна могутність як чинник стійкості держави в умовах загострення міжнародної конфліктності. Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджено НУОУ ім. І. Черняховського. 2017. № 3 (61). С. 126-130.
26. DOD Dictionary of Military and Associated Terms. July 2019. 382 p. URL: https://www.jcs.mil/Portals/36/Documents/Doctrine/pubs/dictionary.pdf
27. Understanding NATO Strategic Communications. LTC Rita LePage 22 October 2014. URL: https://www.stratcomcoe.org/about-strategic-communications

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf