професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf

голова Інституту державного управління ГОСЛ,

докторант кафедри парламентаризму та

політичного менеджменту,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

кандидат наук  з державного управління

УДК 316.776:004.73

У статті досліджено потреби органів публічного управління у кваліфікованих фахівцях зі стратегічних комунікацій, здатних професійно вирішувати багатофакторні проблеми в інформаційно-комунікаційному середовищі. Проаналізовано ринок надання освітніх послуг у сфері стратегічних комунікацій та визначено основні передумови запровадження профільної спеціалізованої підготовки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування. Доведено, що підготовка магістрів публічного управління і адміністрування у сфері стратегічних комунікацій має здійснюватися в НАДУ при Президентові України з застосуванням проблемно-орієнтованого навчання та  трансдисциплінарного підходу. Визначено, що професійні компетенції випускника мають базуватись на унікальному поєднанні знань у сферах: проектно-аналітичної, психолого-лінгвістичної, соціологічної та маркетингової діяльності.

Ключові слова: стратегічні комунікації, професійні компетенції державних службовців, професійне навчання у сфері стратегічних комунікацій, трансдисциплінарний підхід.

T. SYVAK,

Doctoral Candidate of Parliamentarism and Political Management Department. National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, PhD in Public Administration

IMPLEMENTATION OF THE EDUCATIONAL PROGRAM «STRATEGIC COMMUNICATIONS» FOR PROFESSIONAL SPECIALIZED TRAINING OF PUBLIC OFFICIALS

The article investigates the needs of public administration bodies in qualified strategic communications specialists who are able professionally solve multifactorial problems in the information and communication environment. The market of providing educational services in the field of strategic communications is analyzed and the main preconditions for the introduction of professional specialized training of civil servants and local government officials are determined. It is proved that the preparation of masters in public administration and management in the field of strategic communications should be carried out at NAPA under the President of Ukraine with application of problem-oriented studying and transdisciplinary approach. It has been determined that the professional competences of the graduate should be based on a unique combination of knowledge in the areas of project-analytical, psycho-linguistic, sociological and marketing activities.

Key words: strategic communications, professional competences of public officials, professional training in the field of strategic communications, transdisciplinary approach.

Т. В. СИВАК,

докторант кафедры парламентаризма и политического менеджмента, Национальная академия государственного управления при Президенте Украины, к.гос.упр.

ВНЕДРЕНИЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ПРОГРАММЫ «СТРАТЕГИЧЕСКИЕ КОММУНИКАЦИИ» ДЛЯ ПРОФИЛЬНОЙ СПЕЦИАЛИЗИРОВАННОЙ ПОДГОТОВКИ ГОСУДАРСТВЕННЫХ СЛУЖАЩИХ

В статье исследованы потребности органов публичного управлении в квалифицированных специалистах по стратегическим коммуникациям, способных профессионально решать многофакторные проблемы в информационно-коммуникационной среде. Проанализирован рынок предоставления образовательных услуг в сфере стратегических коммуникаций и определены основные предпосылки введения профильной специализированной подготовки государственных служащих и должностных лиц местного самоуправления. Доказано, что подготовка магистров публичного управления и администрирования в сфере стратегических коммуникаций должна осуществляться в НАГУ при Президенте Украины с применением проблемно-ориентированного обучения и трансдисциплинарного подхода. Определено, что профессиональные компетенции выпускника должны базироваться на уникальном сочетании знаний в сферах: проектно-аналитической, психолого-лингвистической, социологической и маркетинговой деятельности.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, профессиональные компетенции государственных служащих, профессиональное обучение в сфере стратегических коммуникаций, трансдисциплинарный подход.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Об’єктивна потреба у розвитку ефективного та убезпеченого інформаційного простору України, вдосконалення діяльності органів публічного управління та приведення його у відповідність до вимог ефективного розвитку держави зумовлена суттєвим ускладнення суспільних відносин як на міжнародному рівні, так і безпосередньо в державі. Нині запровадження стратегічних комунікацій актуалізується низкою стратегічних та концептуальних документів розвитку держави: «Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» – 10 пріоритет, Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України, Угода про асоціацію з ЄС – 14 глава, «Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр.» – розділ «Стратегічне планування, формування і координація політики», Воєнна доктрина України, Доктрина інформаційної безпеки України, якою одним із пріоритетів визначено побудову дієвої та ефективної системи стратегічних комунікацій. Тобто, окрім об’єктивної необхідності запровадження стратегічних комунікацій в Україні існує суттєве нормативне підґрунтя, котре визначає основних суб’єктів та їх основні компетенції в цьому процесі. Важливе завдання визначено перед Міністерством інформаційної політики – розроблення стратегічного наративу, як основної компоненти стратегічних комунікацій, та його імплементація. Тобто перед органами влади постають нові виклики та завдання, виконання яких може бути забезпечене лише кваліфікованими спеціалістами в цій сфері.

Протягом останніх кількох років у міністерствах створюються окремі підрозділи або посади, на які покладаються функції з питань стратегічних комунікацій: Міністерство інформаційної політики – сектор стратегічних комунікацій, радник міністра; Міністерство закордонних справ – департамент стратегічних комунікацій та управління публічної дипломатії Політичного департаменту; Міністерство оборони та Генеральний штаб ЗС України – ряд підрозділів за компонентами стратегічних комунікацій та радник при МОУ та ГШ ЗСУ; Міністерство внутрішніх справ – департамент комунікацій та уповноважений представник з питань стратегічних комунікацій. Ще в трьох міністерствах плануються структурні зміни з питань інформаційної політики та комунікацій: освіти і науки, молоді та спорту, екології та природних ресурсів.

Стан організаційно-функціонального забезпечення впровадження стратегічних комунікацій в діяльність органів публічної влади визначається структурним дисбалансом. Структурні підрозділи центральних органів виконавчої влади, до функцій яких віднесено формування системи та використання складових стратегічних комунікацій, мають різні форми та масштаби: окремі посадовці, департаменти, управління, відділи, сектори. Гостро постає проблема кадрового забезпечення спеціалістами з питань стратегічних комунікацій та, що більш важливо – відбувається підміна понять чи поєднання діяльності з питань стратегічних комунікацій зі стратегічним планування та / чи зв’язками з громадськістю, ЗМІ тощо.

У Міністерстві інформаційної політики одним з завдань визначено розвиток нових комунікаційних структур та розробку правил і вимог до фахівців з комунікацій для забезпечення урядових комунікацій (зв’язків з громадськістю). Для цього передбачається проведення реформи урядових служб з комунікацій, в основі якої є наділення комунікаційних структур більшими повноваженнями, впровадження підходу проактивних і планових комунікацій та підвищення професійного рівня урядових фахівців з комунікацій. Концепцією реформ урядових комунікацій визначено запровадження навчальних програм для посадових осіб усіх рівнів, уніфікація бази даних знань, розробку уніфікованого словника та навчального посібника, що дасть змогу запровадити систему підготовки фахівців з питань комунікацій. До компонентів системи навчання та професійного розвитку віднесено розробку базових курсів з комунікаційних дисциплін, системи тренінгів та налагодження загальноурядової освітньої діяльності з дисциплін стратегічних комунікацій.

Отже, очевидною є потреба у системній підготовці висококваліфікованих фахівців з питань стратегічних комунікацій на усіх рівнях системи публічного управління, адже лише за таких умов стане можливим запровадження дієвої системи стратегічних комунікацій, що стане ефективним інструментарієм на виклики перед публічним управлінням.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Дослідженню питання становлення стратегічних комунікацій в публічному управлінні та побудови дієвої системи стратегічних комунікацій присвячено праці вітчизняних та зарубіжних учених: Дубова Д., Кушніра О., Максименка Ю., Ліпкана В., Попової Т., Тихомирової Є., Фрідмана Л., Пауля К., Татама С. та ін., які заклали підґрунтя до розвитку стратегічних комунікацій в державноуправлінському, науковому та освітньому напрямках. Однак комплексного наукового дослідження щодо розширення спектру освітніх послуг для державних службовців, створення нових освітніх програм, визначення кваліфікаційних вимог, професійних компетенцій та підходів до навчального процесу у сфері стратегічних комунікацій здійснено не було.

Мета статті полягає в науковому обґрунтуванні необхідності запровадження нового освітнього напрямку у професійному навчанні державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, депутатів, представників неурядових організацій та бізнес-структур – спеціалізації «Стратегічні комунікації» у НАДУ при Президентові України, а також у визначенні професійних компетенцій та кваліфікаційних вимог у такого рівня і фаху спеціалістів, здатних до професійної орієнтації в непередбачуваному інформаційному просторі, пов’язаних з підготовкою та реалізацією управлінських комунікацій.

Виклад основних результатів та їх обґрунтування. Стратегічні комунікації – це системні комунікації, зорієнтовані на встановлення довготривалих взаємозв’язків між суб’єктом і його внутрішніми та зовнішніми аудиторіями, які допомагають досягти власних цілей комунікатора. В основі стратегічних комунікацій лежать цінності цільових аудиторій, саме вони сприяють встановленню довготривалих відносин, взаєморозумінню і ефективній взаємодії з реальними і потенційними реципієнтами.

На думку К. Пола, стратегічні комунікації – це: вплив, що містить правду, прихильність до достовірності, і варто їх ототожнювати з «доброчесними переконаннями» [20]; узгоджені дії, повідомлення, образи та інші форми участі для інформування, впливу з метою переконання цільової аудиторії на підтримку національних цілей [19]. Тобто в основі стратегічних комунікацій є благотворний вплив, який не можна ототожнювати з маніпуляцією, обманом та пропагандою – це неадекватні форми впливу, які є нестійкими в сучасному інформаційному середовищі й підривають довіру до нинішніх та майбутніх повідомлень, докладених зусиль і суб’єкта в цілому.

Кушнір О.В. та Максименко Ю.Є., визначають стратегічні комунікації як стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети [6].

У попередніх дослідженнях нами також було подано визначення стратегічних комунікацій з двох аспектів: як процес (узгодження слів і справ з метою впливу та надання інформації) і як результат цього процесу. Найголовніше – вони мають бути несуперечливими для різних цільових аудиторій [12].

«Політика стратегічних комунікацій НАТО» дає найбільш використовуване тлумачення терміну «стратегічні комунікацій», яке визначається як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей і діяльності НАТО – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків із громадськістю, інформаційних та психологічних операцій у разі необхідності для підтримки політики Альянсу, операцій і заходів та з метою просування цілей НАТО [18]. В цьому визначенні розширюється інструментарій стратегічних комунікацій, які потім детермінуються у їх складові.

Ключовими компонентами процесу реалізації стратегічних комунікацій представники НАТО називають:

а) розуміння владою суспільства, його інформування та залучення для просування інтересів і цілей через вплив на сприйняття, настанови, переконання та поведінку;

б) узгодження дій, зображень, висловлювань на підтримку політики й планування з метою досягнення всеосяжних стратегічних цілей;

в) визнання того, що всі операції і види діяльності є важливими компонентами процесу комунікації, оскільки все, що говорить і робить комунікаційний центр – або не спромігся сказати й зробити цей центр, має передбачувані й непередбачувані наслідки для цільових і нецільових аудиторій;

г) визнання того, що стратегічні комунікації є не додатковими діями, а невід’ємною частиною планування та реалізації усіх операцій та видів діяльності [17].

У США стратегічні комунікації визначені на державному рівні і трактуються як спрямовані зусилля уряду США на розуміння та залучення ключових аудиторій до створення, посилення чи збереження умов, сприятливих для задоволення інтересів, політики, цілей уряду США через використання скоординованих програм, планів, повідомлень та продуктів, які синхронізовані з діями всіх владних інструментів. Такого ж погляду дотримується і вітчизняний науковець Ліпкан В.А., який детальніше охарактеризував дане визначення за п’ятьма ключовими складовими [7, с. 350-351].

У Доктрині інформаційної безпеки України саме це тлумачення взято за основу і термін «стратегічні комунікації» має таке значення: скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Отже, більш узагальнено можемо визначити, що стратегічні комунікації – це не вид комунікаційної діяльності суб’єкта, а це, в першу чергу, особливі принципи управління комунікаційним процесом та чинник, що сприяє реалізації стратегії суб’єкта і механізм досягнення стратегічних цілей.

Змістовим ядром стратегічних комунікацій є формування (стратегічного) наративу – переконливої сюжетної лінії, яка може пояснити події аргументовано і з якої можна дійти висновків щодо причин перебування держави в конфлікті, значення цього становища та щодо перспектив держави в разі успішного виходу з нього. Стратегічний наратив формується на підставі існуючих у суспільстві уявлень і цінностей. Фрідман Л. [16] зазначив, що стратегічні наративи навмисно побудовані або посилені з ідей і думок, які вже циркулюють, вони пропонують інтерпретацію ситуації та підказують відповіді. Щоб бути ефективними, стратегічні наративи мають входити в резонанс із цінностями, інтересами й забобонами цільових аудиторій. Стратегічні наративи формулюють кінцеві стани і пропонують спосіб досягнення мети, забезпечуючи громадськість розумінням і сенсом подій, пов’язаних із застосуванням воєнної сили [16]. Доктриною інформаційної безпеки України стратегічний наратив визначено як спеціально підготовлений текст, призначений для вербального викладення у процесі стратегічних комунікацій з метою інформаційного впливу на цільову аудиторію [15].

Отже, сутність стратегічних комунікацій, з огляду на їх специфіку та основні складові, полягає в об’єднанні, координації, активізації і використанні ресурсів та можливостей публічного управління, маркетингу, журналістики, соціології, психології, бізнесу й реклами. А це, в свою чергу, передбачає наявність великої кількості суб’єктів стратегічних комунікацій, їх різнонаправлених зв’язків, що становлять собою систему. Стратегічні комунікації в публічному управлінні не розглядаються як власність одного суб’єкта, органу влади, установи чи організації, тому що кожна організаційна структура в межах формування та реалізації державної стратегії є частиною системи стратегічних комунікацій. Система стратегічних комунікацій формується суб’єктами та представляє собою узгоджену за цілями та стратегічними пріоритетами діяльність державних і недержавних інституцій у сфері стратегічних комунікацій на засадах інформації взаємодії. Вона складається з мети, ідей, завдань, функцій, принципів, методів.

З огляду на подані визначення, можемо зауважити, що запровадження системи стратегічних комунікацій потребує спеціального фахового рівня підготовки у працівників органів публічного управління, військовослужбовців, медійників, журналістів, соціологів тощо, адже всі вони мають узгоджено діяти задля досягнення стратегічних цілей держави.

Варто зазначити, що потреба у фахівцях з комунікацій постійно зростає, зокрема в урядових структурах для забезпечення ефективності реалізації реформ, налагодження ефективної взаємодії з регіонами, для забезпечення підтримки процесів децентралізації, а також є об’єктивна потреба у фахівцях з комунікацій у діяльності об’єднаних територіальних громад. Кваліфікаційні вимоги до спеціалістів з питань комунікацій є дещо розмитими, зокрема наявність освіти, яка варіюється від журналістики, філології, соціології до ІТ-сфери. Однак і традиційні медіа: друковані ЗМІ, візуальні та аудіо-медіа, і більш інноваційні: інтернет-ЗМІ та соціальні мережі – є лише медійними засобами і технологіями, які повною мірою мають використовуватись стратегічними комунікаціями як інструменти. Тобто вузькоспеціалізовані фахівці можуть залучатися до процесу реалізації стратегічних комунікацій, а не до розбудови системи, розроблення стратегій розвитку, власне завданням стратегічним комунікацій є налагодження їх ефективної взаємодії, спільності дій, координації зусиль для досягнення стратегічних цілей держави.

Ряд вітчизняних вишів: Інститут журналістики Київського університету ім. Б. Грінченка, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка та ГО «Національна академія комунікативістики» – ініціювали впровадження в Україні освітньої галузі «Комунікативістика» шляхом перейменування галузі знань 06 «Журналістика» на «Комунікативістика» та створенням спеціальності 061 «Комунікації і журналістика» [8]. Однак така ініціатива видається хибною, оскільки перед фахівцями з питань комунікацій та журналістами постають різні професійні вимоги: функції журналістики полягають в інформуванні, виражені і формуванні громадської думки, просвітництві, виховані тощо, а функції комунікацій – це коло обов’язків під час реалізації діяльності кого-, чого-небудь: апелятивна, взаємодії, волевиявлення, впливу, інформаційна, перформативна, спонукальна, прагматична, регулювальна, ритуальна, встановлення контакту та довіри [7, с. 390]. Мас-медіа в процесі комунікацій є лише одним із комунікаційних каналів, тобто посередником між комунікатором і реципієнтом здатним формувати громадську думку, масову свідомість. Окрім мас-медійних комунікаційних каналів існують немедійні, міжособистісні до яких відносяться: особисте спілкування, соціальні мережі, література, кіно, культура, мистецтво, наукові та розважальні заходи тощо, які в сфері стратегічних комунікацій мають більш важливе значення.

Тобто, говорячи про необхідність створення нової освітньої та наукової галузі «Комунікативістика», не варто ототожнювати її з журналістикою чи іншою галуззю, а розглядати її як окремий напрям чи сферу діяльності. Для запровадження нового освітнього напрямку, основна мета якого підготовка кваліфікованих працівників у сфері комунікацій, необхідним є внесення змін до чинного класифікатора професій. Відповідно до розділу 2 «Професіонали» Класифікатора професій [9], що містить професії, які передбачають високий рівень знань у відповідній галузі та вимагають від працівника (з урахуванням кола та складності певних професійних завдань та обов’язків) кваліфікації за дипломом про повну вищу освіту, що відповідає рівню спеціаліста, магістра існує єдина професійна назва роботи з питань комунікацій – аналітик комунікацій (крім комп’ютерів), код КП – 2149.2. Також в класифікаторі представлені наступні професії, що не в повній мірі відповідають вимогам, це: аналітик з комп’ютерних комунікацій та широко представлені професії у сфері телекомунікацій. Тобто нагальною є потреба в унормуванні такої професії як фахівець / спеціаліст з комунікацій, а для сектору публічного управління – зі стратегічних комунікацій.

Кваліфікований державний службовець, який матиме відповідну кваліфікацію у сфері стратегічних комунікацій, що визначатиметься рівнем освіти та спеціалізацією, здатний виконувати завдання та обов’язки відповідної роботи у підрозділах органів публічного управління зі стратегічних комунікацій. Спеціалізація пов’язана як з необхідною галуззю знань, використовуваними інструментами, технологіями, так і з надаваними публічними послугами і відповідає певною мірою деталізованому колу професійних завдань та обов’язків.

Відповідно до п. 20 ст. 1 Закону України «Про вищу освіту» спеціалізація – складова спеціальності, що визначається закладом вищої освіти та передбачає профільну спеціалізовану освітню програму підготовки здобувачів вищої та післядипломної освіти [2]. Спеціалізація, відповідно до Положення про систему підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, – це профільна спеціалізована підготовка державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування з метою набуття здатності виконувати окремі завдання та обов’язки, необхідні для професійної діяльності на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування [10]. Підготовка магістрів з публічного управління та адміністрування здійснюється за освітньо-професійними програмами і передбачає здобуття поглиблених правових, економічних, політологічних, управлінських, соціально-гуманітарних, психолого-педагогічних, фахових та інших знань, необхідних для нормативно-правового, організаційно-розпорядчого та консультаційно-дорадчого забезпечення діяльності органів, на які поширюється дія Законів України «Про державну службу» [4] та «Про службу в органах місцевого самоврядування» [3].

Необхідність нової професійної діяльності у сфері стратегічних комунікацій на державній службі визначає потребу у професійному навчанні – набутті та вдосконаленні професійних знань, умінь та навичок, що забезпечує відповідний рівень професійної кваліфікації державного службовця для виконання відповідних посадових обов’язків.

Оскільки на державному рівні мова про необхідність запровадження стратегічних комунікацій в Україні йде вже протягом кількох років, то окремі виші вже започатковують певні навчальні факультативні курси, короткотермінові семінари та спеціалізації. Так, наприклад, у Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського проводиться факультативний курс зі стратегічних комунікацій для всіх слухачів оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів підготовки на виконання завдання 1.7.3 «У рамках становлення загальнодержавної системи стратегічних комунікацій запровадити систему професійного навчання та розвитку із комунікативних дисциплін для сил оборони» оперативної цілі 1.7 «Становлення та розбудова спроможностей сил оборони у сфері стратегічних комунікацій як частини загальнодержавної та міжвідомчої системи стратегічних комунікацій, спрямованих на підтримку формування та реалізації політики у сфері безпеки і оборони України, а також досягнення цілей оборони держави» [14].

У Національній академії Служби безпеки України у 2016 р. відкрили курси зі стратегічних комунікацій для співробітників СБУ, які спрямовані на реалізацію Дорожньої карти Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою Національної безпеки та оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО [1].

Також у системі НАДУ при Президентові України, зокрема у Одеському регіональному інституті державного управління, у 2016 році відкрито спеціалізацію «Стратегічні комунікації» за спеціальністю 0.73 «Менеджмент» галузі знань 07 «Управління та адміністрування», за якою здійснюється підготовка магістрів зі стратегічних комунікацій. Рівень кваліфікації відповідно до Національної рамки кваліфікацій – восьмий, Європейської рамки кваліфікацій для навчання впродовж життя – другий. Набуті компетенції за результатами навчання полягають у набутті слухачами знань та розумінь:

- концептуальних основ теорії комунікацій, комунікаційного менеджменту та методології застосування найважливіших технологічних компонентів: PR, GR, реклами, пропаганди, інформаційної війни, публічних виступів, іміджелогії; моделей комунікації та їх взаємодії в інформаційно-комунікаційному просторі;

- концептуальних основ стратегічних комунікацій та методології застосування її найважливіших технологічних компонентів;

- нормативно-правової бази, що регулює суспільні відносини у сфері стратегічних комунікацій; правового регулювання вжиття інформаційних та психологічних заходів

- основних тенденцій трансформації інформаційної конфігурації світу, формування інформаційного центра та інформаційних периферій;

- технології бренд-комунікаційного маркетингу, мікс-маркетингу, Digital, Real Time Marketing, SMM, відмінностей пропаганди, реклами та піару, організації комунікативного простору GR, технології стратегічного піару;

- концепцій та методів аналізу заінтересованих сторін стратегічних комунікацій, аналітичної наратології, моделей інформаційної взаємодії між суб’єктами стратегічних комунікацій;

- життєвого циклу проекту стратегічних комунікацій, методів формування наративу як продукту проекту, областей знань проектного менеджменту та їх специфікації в аспекті стратегічних комунікацій;

- технології розроблення бізнес-плану проекту стратегічних комунікацій, концепції бренд-маркетингових комунікацій;

- існуючих теоретичних і практичних методів та механізмів інституту публічної дипломатії, базової специфіки планування, прогнозування, розроблення проектів зі стратегічних комунікацій з використанням елементів публічної дипломатії;

- алгоритму запровадження комплексної системи захисту інформації;

- стратегії і тактики, стилів і технології комунікативної поведінки учасників спілкування;

- нових форм і способів досягнення стратегічних цілей через інформаційний простір, основних засобів стратегічної комунікації, що дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформаційну функцію, а й функцію впливу;

- інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій, технологічних прийомів встановлення довгострокових взаємозв’язків між органами державної влади та суспільством.

Підготовка магістрів стратегічних комунікацій в ОРІДУ базується на поєднанні теорій публічного управління, комунікаційного менеджменту, лінгвістики, психології та технологій проектного менеджменту, зокрема, під час реалізації окремих комунікаційних проектів, що дасть змогу раціональніше використовувати наявний потенціал суб’єкта управління, його ресурсів і забезпечувати ефективніший вплив на сегментовані відповідно до конкретної мети цільові аудиторії.

Тобто навчально-методичне підґрунтя до запровадження спеціалізації для навчання державних службовців вже закладено, хоча і немає поки що єдиного термінологічного, технологічного та кадрового забезпечення, існує розбіжність у тлумаченні даного поняття, відсутні комплексні навчально-методичні матеріали, для викладання на спеціальних курсах у силових структурах запрошуються здебільшого викладачі та фахівці структур НАТО. Подібні курси мають здебільшого декларативний характер та спрямовані на роз’яснення суті феномену стратегічних комунікацій та використанню окремих їх компонентів, а також не відрізняються системністю та послідовністю. Стратегічні комунікації та їх 17 складових мають різні форми функціонування у різних державних структурах, що також вимагає відповідного підходу під час запровадження спеціалізації, однак в цьому і полягає феноменальність стратегічних комунікацій, оскільки саме завдяки вчасному, адекватному використанню всіх складових, як дієвих інструментів, може зазвучати оркестр стратегічних комунікацій держави.

Отже, НАДУ при Президентові України, як головний державний вищий навчальний заклад з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, має запровадити нову освітню програму та здійснити наукове та навчально-методичне забезпечення діяльності системи підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації у сфері стратегічних комунікацій. Варто зазначити, що з 2017 року в межах комплексного наукового проекту НАДУ при Президентові України «Державне управління та місцеве самоврядування» здійснюється науково-дослідна робота на тему: «Механізми формування системи стратегічних комунікацій в державному управлінні» (№ держреєстрації 0117U004395) [5].

Міністерство інформаційної політики, відповідно до покладених на нього завдань, має пріоритет у забезпечені розбудови в Україні системи державних стратегічних комунікацій, сприяє популяризації та формуванню позитивного іміджу України у світових та національних інформаційних ресурсах іноземних держав, сприяє проведенню загальнонаціональних комунікаційних кампаній, організовує навчання державних службовців з питань, що належить до його компетенцій [11]. Тому раціональним кроком стало б проведення спільного заходу МІП України і НАДУ при Президентові України, а також інших профільних установ і організацій у якості експертів з розробки кваліфікаційних вимог до державних службовців, їх потенційних посадових обов’язків і сфери відповідальності. Це дасть змогу сформувати портрет магістра публічного управління і адміністрування у сфері стратегічних комунікацій та якісно сформувати освітньо-професійну програму і навчальний план спеціалізації «Стратегічні комунікації» та фахові компетентності.

Магістр зі стратегічних комунікацій – це професійний метакомунікатор, який володіє сучасними інформаційно-комунікативними технологіями й інструментами та, координуючи і використовуючи внутрішні й зовнішні комунікаційні можливості і потенціал суб’єкта публічного управління, сприяє досягненню стратегічних цілей держави. Професійні компетенції випускника спеціалізації «Стратегічні комунікації» мають формуватися на унікальному поєднанні знань у сферах:

-       Проектно-аналітичної діяльності: проектування стратегічних комунікацій щодо реалізації державних політик, стратегій і реформ, оцінювання ефективності впливу й моніторинг результатів, розробка та реалізація комунікаційних стратегій суб’єкта публічного управління у форматах взаємодії G2G, G2B, G2C, G2N, G2S, G2E тощо з популяризації, інформування, просвітництва, позиціонування, брендингу, PR-, GR-кампаній.

-       Психолого-лінгвістичної діяльності: формування комунікативних цілей та проектування поведінки цільових аудиторій (ключових гравців), формулювання стратегічного наративу та його імплементації у ключові меседжі, залучення ключових гравців та лідерів думок, координація діяльності суб’єкта стратегічних комунікацій.

-       Соціологічної та маркетингової діяльності: аналіз інформації про події, процеси, тенденції та настрої у суспільстві, державі та науці, визначення комплексу найефективніших комунікаційних каналів, комплексна розробка стратегічних та оперативних заходів з використанням усіх елементів маркетингових комунікацій у зовнішньому і внутрішньому середовищі SMM, Digital, Real Time Marketing, Creative.

Міждисциплінарний чи трансцисциплінарний підхід у підготовці магістрів в рамках спеціалізації «Стратегічні комунікації» дасть змогу державним службовцям розвивати певні мисленнєві навички, когнітивні техніки та здобувати вміння впроваджувати такі стратегії, які враховують багаторівневість і складність феномену стратегічних комунікацій: не протиставляти, а запроваджувати принцип додатковості і доповнюваності. Вдосконалення системи вищої освіти та приведення її у відповідність до вимог ринку праці, підвищення якості освітніх послуг, акцентування на проблемно-орієнтованому навчанні у тому числі для державних службовців дасть змогу підготувати управлінця нової формації, який володіє метамовою нового рівня, здатний бачити та вирішувати багатофакторні проблеми в інформаційно-комунікаційному середовищі.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Професійні компетенції випускника спеціалізації «Стратегічні комунікації» мають базуватись на унікальному поєднанні знань у сферах: проектно-аналітичної, психолого-лінгвістичної, соціологічної та маркетингової діяльності. Такий підхід у підготовці магістрів в рамках спеціалізації «Стратегічні комунікації» дасть змогу державним службовцям розвивати певні мисленнєві навички, когнітивні техніки та здобувати вміння впроваджувати такі стратегії, які враховують багаторівневість і складність соціально-економічних процесів, суспільних відносин та системи публічного управління. Для запровадження освітньої програми «Стратегічні комунікації» необхідно сформувати портрет випускника і його професійні характеристики, а також ініціювати внесення змін до Класифікатора професій.

Запровадження освітньої програми, як окремої спеціалізації, «Стратегічні комунікації» за спеціальністю 074 «Публічне управління та адміністрування» галузі знань 07 «Управління та адміністрування», об’єктивно, має бути в Національній академії державного управління при Президентові України, як головному державному вищому навчальному закладі України з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, що має суттєвий науково-методологічний і навчально-методичний потенціал та багаторічний досвід з надання якісних освітніх та наукових послуг органам публічного управління.

Перспективами подальших досліджень в цьому напрямку стануть розробка кваліфікаційних вимог до державних службовців, які працюватимуть у підрозділах зі стратегічних комунікацій органів публічного управління, та обґрунтування необхідності застосування міждисциплінарного чи трансцисциплінарного підходу під час підготовки магістрів публічного управління та адміністрування.

Список використаних джерел

1. В Академії СБУ започатковано курси зі стратегічних комунікацій ; 30.11.2016 р. ; СБУ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/21/view/2367#.VoYLfbaY.dpbs
2. Закон України від 01.07.2014 № 1556-VII: зі змінами від 05.09.2017 р. «Про вищу освіту» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18
3. Закон України від 07.06.2001 р. № 2493-ІІІ : зі змінами від 03.10.2017 р. «Про службу в органах місцевого самоврядування» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/page
4. Закон України від 10.12.2015 р. № 889-VII : зі змінами від 09.11.2017 р. «Про державну службу» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/889-19
5. Звіт про науково-дослідну роботу за темою «Механізми формування системи стратегічних комунікацій в державному управлінні» ; ДР № 0117U004395 ; ОРІДУ НАДУ при Президентові України. – Одеса, 2017. – 147 с.
6. Кушнір О.В. Зміст стратегічних комунікацій у сучасному українському державотворені / О.В. Кушнір, Ю.Є. Максименко ; Глобальна організація союзницького лідерства. – 2016. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://goal-int.org/zmist-strategichnix-komunikacij-u-suchasnomu-ukrainskomu-derzhavotvorenni/
7. Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
8. МІП: Реформа урядових комунікацій передбачає запровадження нової галузі знань «комунікативістика» ; 03.11.2017 : Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mip.gov.ua/news/2058.html
9. Наказ Держспоживстандарту України від 28.07.2010 р. № 327 : зі змінами від 10.08.2016 р. «Про затвердження, внесення зміни та скасування нормативних документів» : Класифікатор професій» : Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/klasf/nac_kls/op_dk003_2016.htm
10. Постанова КМУ від 07.08.2010 р. № 564 : зі змінами від 14.06.2017 р. «Про затвердження Положення про систему підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/564-2010-%D0%BF
11. Постанова КМУ від 14.01.2015 р. № 2 : зі змінами від 01.03.2017 р. «Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/2-2015-%D0%BF
12. Сивак Т. Тенденції розвитку кваліфікаційних потреб у спеціалістах зі стратегічних комунікацій / Т. Безверхнюк, Т. Сивак // Теоретичні та прикладні питання державотворення : електрон. наук. фах. вид. ОРІДУ НАДУ при Президентові України. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. – Вип. 18. – С. 61-83.
13. Тихомирова Є.Б. Стратегічні комунікації як один з пріоритетів глобальної стратегії зовнішньої політики і безпеки ЄС : [Електронний ресурс] / Є. Тихомирова // Політичне життя. – 2016. – №4. – Режим доступу : http://jpl.donnu.edu.ua/article/view/3085
14. У Національному університеті оборони України вперше проводиться факультативний курс зі стратегічних комунікацій ; 20.12.2017 р. ; МОУ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.mil.gov.ua/news/2017/12/20/u-naczionalnomu-universiteti-oboroni-ukraini-vpershe-provoditsya-fakultativnij-kurs-zi-strategichnih-komunikaczij/
15. Указ Президента України від 25.02.2017 р. № 47/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України» : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
16. Freedman L. The Transformation of Strategic Affairs / Lawrence Freedman // The Adelphi Papers. – 2006. – Vol. 45; Is. 379. 9.
17. NATO Strategic Communication: More to be Done? / Steve Tatham, Rita Le Page; National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Electronic resource] – Mode of Access : http://www.academia.edu
18. NATO Strategic Communications Policy : [Electronic resource]. – Mode of Access : http://info.publicintelligence.net/NATO-STRATCOM-Policy.pdf.
19. Paul C. Getting Better at Strategic Communication, Strategic Communication: Origins, Concepts, and Current Debates / Christopher Paul. – Santa Barbara, California : Praeger. ABC-CLIO, LLC, 2011. – Р.11.
20. Paul С. Strategic Communication / C. Paul // RAND Corporation. Santa Monica, on July 12. – 2011. – P. 18.

REFERENCES

1. V Akademiyi SBU zapochatkovano kursy zi strategichnukh komunikatsiy (2016) [The Strategic Communications Courses were launched at the SBU Academy]  [Online] available at: https://ssu.gov.ua/ua/news/1/category/21/view/2367#.VoYLfbaY.dpbs (аccessed 2 December 2017).
2. Pro vyshchu osvitu [About Higher Education] Zakon Ukrayiny vid 1 lyp 2014 r. # 1556-VII : zi zminamu vid 5 veres 2017 r. [Online] available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

3.   Pro slyzhby v organakh mistcevogo samovryaduvannya [About service in local self-government bodies]  Zakon Ukrayiny vid 7 cherv 2001 r. # 2493-ІІІ: zi zminamu vid 3 zhovt 2017 r. [Online] available at:  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2493-14/page

4.   Pro derzhavnu sluzhbu [About the civil service] Zakon Ukrayiny vid 10 grud 2015 r. # 889-VII: zi zminamu vid 9 lyst 2017 r. [Online] available at:  http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/889-19

5.   Mekhanizmy formuvannya systemy strategichnykh komunikatsiy (2017) [Mechanisms of forming a system of strategic communications in public administration] Zvit pro NDR DR № 0117U004395, Odesa, ORIDU NADU pry Prezydentovi Ukrainy.

6.   Kushnir O.V. and Maksymenko Yu. Ye (2016) Zmist strategichnukh komunikatsiy u suchasnomu ukrains’komu derzhavotvorenni  [Content of strategic communications in the modern Ukrainian state-created] Global’na organizatsiya soyuznuts’kogo liderstva [Online] available at:  http://goal-int.org/zmist-strategichnix-komunikacij-u-suchasnomu-ukrainskomu-derzhavotvorenni/

7.   Lipkan V.A. and Popova T.B. (2016) Strategichni komunikatsiyi : slovnyk  [Strategic Communications: Dictionary], FOP O.S. Lipkan, Kyiv, Ukraine

8.   MIP: Reforma uryadovukh komunikatsiy peredbachaye zaprovadzhennya novoyi galuzi znan’ “komunikatyvistyka” (2017) [Online] available at:  http://mip.gov.ua/news/2058.html

9.   Pro zatverdzhennya, vnesennya zminy ta skasuvannya normatyvnykh dokumentiv : Klasyfikator profesiy [About approval, making changes and abolishing regulatory documents: Classifier of professions] Nakaz Derzhspozhyvstandartu Ukrainu vid 28 lyp 2017 r. # 327: zi zminamy vid 10 serp 2016 r. [Online] available at: http://www.ukrstat.gov.ua/klasf/nac_kls/op_dk003_2016.htm

10.Pro zatverdzhennya Polozhennya  pro systenu pidgotovky, spetsializatsiyi ta pidvyshchennya kvalifikatsiyi derzhavnykh slyzhbovtsiv I posadovukh osib mistsevogo samovryaduvannya [About approval Provision on the system of training, specialization and advanced training of civil servants, and officials of local self-government] Postanova KMU vid 7 serp 2010 r. # 564 : zi zminamu vid 14 cherv 2017 r. [Online] available at:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/564-2010-%D0%BF

11.Pytannya diyal’nosti Ministerstva informatsiynoyi polityky Ukrainy [Issues of activity of the Ministry of Information Policy of Ukraine] Postanova KMU vid 14 sich 2015 r. # 2 : zi zminamy vid 1 ber 2017 r. [Online] available at: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/2-2015-%D0%BF

12. Bezverkhnyuk T. and Syvak T. (2016) Tendentsiyi kvalifikatsiynykh potreb u spetsialistakh zi strategichnukh komunikatsiy [Development Trends of Qualification Needs for Strategic Communications Specialist] Teoretychni ta prykladni pytannya derzhavotvorennya : elektronne nauk. fakh. vyd ORIDU NADU pru Prezydentovi Ukrainy, Vol 18, Odesa, Ukraine

13. Tykhomyrova Ye.B. (2016) Strategichni komunikatsiyi yak odyn z priorytetiv global’noi strategiyi zovnishnyoyi polityky I bezpeky ES [Strategic communications as one of the priorities of the global strategy of foreign policy and security EU] Politychne zhyttyia, [Online], Vol 4, available at: http://jpl.donnu.edu.ua/article/view/3085

14. U Natsional’nomu universyteti oborony Ukrainy vpershe provodyt’sya fakul’tatyvnyy kurs zi strategichnukh komunikatsiy (2017) [The National Defense University of Ukraine for the first time held an elective course on strategic communications], MOU [Online] available at: http://www.mil.gov.ua/news/2017/12/20/u-naczionalnomu-universiteti-oboroni-ukraini-vpershe-provoditsya-fakultativnij-kurs-zi-strategichnih-komunikaczij/

15.Pro rishennya Pady natsional’noyi bezpeky i oborony Ukrainy vid 29 grudnya 2016 r. “Pro Doktrynu informatsiynoi bezpeku Ukrainy” [About the Council's decision National Security and Defense of Ukraine dated December 29, 2016 “About the doctrine of information security of Ukraine” ] Ukaz Prezydenta Ukrainy vid 25 lyut 2017 r. # 47/2017 [Online] available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/47/2017

16. Freedman L. (2006) The Transformation of Strategic Affairs. The Adelphi Papers. Vol. 45.

17. Tatham S. and Le Page R. NATO Strategic Communication: More to be Done? National Defence Academy of Latvia Center for Security and Strategic Research [Online] available at: http://www.academia.edu

18. NATO Strategic Communications Policy [Online] available at:  http://info.publicintelligence.net/NATO-STRATCOM-Policy.pdf.

19. Paul C. (2011) Getting Better at Strategic Communication, Strategic Communication: Origins, Concepts, and Current Debates, California : Praeger. ABC-CLIO, LLC, Santa Barbara, USA

20. Paul С. (2011) Strategic Communication. RAND Corporation. Santa Monica, on July 12, USA

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунства» на основі аналізу концепту «шпигунства» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Запропоновано авторське розуміння «кібершпигунства» – злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Визначено об’єкт та предмет кібершпигунства як правової категорії. Охарактеризовано суб’єкт та суб’єктивну сторону даного діяння.  Наголошено на тому, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Ключові слова: кібернетичний, кібербезпекова політика, правове регулювання кібербезпекової політики, кіберпростір, кібербезпека, шпигунство, кібершпигунство, національна безпека, стратегічні комунікації.

Аннотация

В статье автор провел исследование понятия «кибершпионаж» на основе анализа «шпионажа». Предложено авторское понимание «кибершпионажа» – преступная деятельность, осуществляемая путем тайного выслеживания, поиска, сбора, похищения и передачи информации, составляющей государственную тайну, иностранному государству, иностранной организации или их представителям, если эти действия совершены иностранцем или лицом без гражданства в кибернетическом пространстве. Определены объект и предмет кибершпионажа. Охарактеризованы субъект и субъективная сторона данного деяния. Отмечено, что, данное преступное деяние должно быть закреплено на законодательном уровне не только национальном, но и международном, с целью унификации и возможности приведения существующих норм в единое целое.

Ключевые слова: кибернетический, политика кибербезопасности, правовое регулирование политики кибербезопасности, киберпространство, кибербезопасность, шпионаж, кибершпионаж, национальная безопасность, стратегические коммуникации.

Summary

It was noted that, there is no unified definition of “cyberespionage” both at the international and national levels and it formulates grounds for the future fundamental studies of the phenomenon.

It was offered to define the cyberespionage as a criminal activities carried out by secret stalking, investigation, collection, abduction and transfer of information which contains the state secrets to a foreign state, a foreign organization or their representatives, if these acts are committed by a foreigner or a stateless person and in the cyberspace.

It was defined that external security of Ukraine, its sovereignty, territorial integrity and security, defense, government, economic or information security and cyber space in general is the object of the cyberespionage.

The objective side of the espionage is expressed in the transmission or collection for the transfer to a foreign state, a foreign organization or their representatives of information which is the state secret. Information which contains the state secrets is the subject.

Analyzing the mens rea it was said that the cyberespionage is characterized by direct intention. The special subject of crime was defined – a foreigner or a person without citizenship who have reached 16 years. It was stresses that this criminal act should be enshrined in law, not only nationally, but also internationally, to unify and to bring existing rules together.

Key words: cyber, cyberspace, cyber security, cyber security policy, law regulation of cyber security policy, espionage, cyber espionage, national security strategic communications.

Кіберпростір докорінно трансформував глобальний світ, чітко поділивши не лише реальність і віртуальність, а й інформаційний простір від власно власно кібернетичного. Кіберпростір трансформував наш світогляд, водночас, забезпечуючи майже півпланети значною мірою доступ до інформації, до комунікації, до нових економічних можливостей відкритість Інтернету створила обумовила виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Передумовою до виникнення таких понять як «кібербезпека» та «кібершпигунство» є не лише збільшення випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур та терористичних організацій, а й системний, цілеспрямований вплив державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або навіть конституційний лад.  Найбільш разючим прикладом є офіційний звіт 6 січня 2017 року трьох американських спецслужб – Федерального бюро розслідувань, Центрального розвідувального управління та Агентства з національної безпеки, які розсекретили та оприлюднили спільний звіт про втручання РФ у виборчу кампанію в США. Американські розвідники дійшли згоди щодо того, що російське вище керівництво, включно з президентом Росії Путіним, особисто причетно до кампанії з незаконного впливу на хід президентських виборів в США. “Ми оцінюємо, що президент Володимир Путін віддав наказ щодо кампанії, спрямованої на президентські вибори в США. Метою Росії було підірвати публічну довіру до демократичного процесу в США, очернити (кандидата в президенти) Клінтон, зашкодити її шансам на обрання та потенціальне президентство. Ми також оцінюємо, що президент Путін надав чітку перевагу Трампу. Ми (всі три розвідувальних органи) маємо високий ступінь впевненості щодо цих суджень”, – йдеться у звіті [1].

Проблема кібербезпеки не є притаманною окремим суспільствам, а становить специфічну водночас глобальну проблему безпечного розвитку суспільства знань, тому максимальна ефективність державної кібербезпекової політики може бути забезпечена за умови, якщо міжнародні актори, приватні транснаціональні корпорації та асоціації, а  також державні органи об’єднають свої зусилля. Причому актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» є важливим компонентом як для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні, так і організації ефективної національної системи кібербезпеки.

Розвиток та вдосконалення заходів кримінально-правової охорони державної таємниці (секретної інформації) передбачає ґрунтовне дослідження та вдосконалення диспозиції відповідних норм Кримінального кодексу України, зокрема й шпигунства та введення в нього такої нової правової категорії як «кібершпигунство». При цьому важливими аспектами є: врахування сучасних суспільнополітичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання існуючої зарубіжної практики, норм та доктрин.   Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми.

У рамках обговорення та визначення концептуальних засад кібербезпекової політики країни наріжним каменем постає питання удосконалення існуючого категорійно-понятійного апарату з метою подальшої його операціоналізації.  У літературі сформувався певний «ряд» напрямків тлумачення поняття «кібербезпека», який відображає різноманітні аспекти інформаційної політики, військової політики, міжнародного права, критичних інформаційних структур, інформаційно-комунікаційних технологій та комп’ютерних мереж. При цьому спостерігається зміщення формулювань у різних нормативних документах, пропозиція нових, які, почасти, суперечать попереднім або просто їх дублюють.

Фактично за влучним виразом В.А.Ліпкана, відбувся безпекоренесанс, адже зараз безпека посідає чільне місце не лише в найбільш важливих, а й практично в усіх сферах життєдіяльності: інформаційній, геополітичній, геоекономічній, сфері стратегічних комунікацій, соціо-гуманітарній, науково-технологічній, технічній та ін. Дане поняття постійно трансформується, доповнюється та оновлюється.

Нині, в умовах катастрофічного збільшення значення Інтернету та використання електронної інформації, однією з визначальних складових як інформаційної політики, так і політики у сфері стратегічних комунікацій стає кібербезпека.

Тут є кілька рівнів проблем і рішень: від приватного, пов’язаного із захистом громадян і конкретної людини до державного та наддержавного, де вирішуються проблеми глобальної та національної безпеки, гібридних та інформаційних війн. І завдання це комплексне, оскільки вимагає дій у трьох просторах:

1)    стратегічному – системно-концептуальному формуванні засад державної політики;

2)    тактичному — формуванні методології вирішення комплексу проблем у певній сфері життєдіяльності;

3)    оперативному — методологічному розв’язанні конкретних проблем, конкретних ситуацій, реагуванні на конкретні інциденти.

При цьому системні кроки повинні бути випереджаючими – вони визначають засади державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

В Україні робота з підвищення рівня кібербезпеки поки що на початковому етапі: станом на січень 2017 року затверджено Стратегію кібербезпеки України метою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; положення про Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом РНБО України та прийнято план Заходів на 2016 р. по реалізації Стратегії кібербезпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що питання збирання секретної інформації як форми кібершпигунства не досліджувалося на достатньому рівні і розглядалося науковцями переважно у межах загальної кримінально-правової характеристики шпигунства, зокрема його об’єктивної сторони, або ж дослідження проблем кібербезпеки в цілому. Тому в моїй статті використано наукові здобутки  вчених з різних сфер. Окремо виділю роботи наукової школи В. А. Ліпкана [2-16]. Також відзначу окремі публікації таких авторів, як: Мінін Д. С. [16], М. М. Чеховська [17], В. М. Шлапаченко [18], О. О. Черноног [19].

Метою статті є визначення поняття та змісту кібершпигунства.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

1) сформулювати авторське розуміння «кібершпигунства»;

2) визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону та його предмет,

3) надати певні пропозиції щодо підвищення ефективності правового регулювання даного системного явища.

Виклад основного матеріалу

У даний час в Україні особливої гостроти набуває проблема інформаційної безпеки і комп’ютерної злочинності, тоді як розвиток правової бази і судова практика не задовольняють вимогам реального життя. При цьому мають місце так звані комп’ютерні злочини – протиправні діяння, при яких інформаційно-обчислювальні системи стають предметом або знаряддям здійснення злочинних посягань. Практично всі відомі світовій практиці види цих злочинів (комп’ютерне шахрайство, комп’ютерний саботаж, комп’ютерний шпіонаж, крадіжки програм) реєструються вже і в Україні.

1 вересня 2001 р. набув чинності Кримінальний кодекс України, який містить розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж». Ним вперше закріплюються визначення і юридичні моделі існуючих суспільно-небезпечних діянь в цій сфері, хоча методичних рекомендацій з їх розслідування поки що немає, а судова практика незначна.

Однак, слід зазначити, що ані закони самі по собі, ані лише організаційно-технічні заходи не здатні системно захистити інформаційні системи від злочинних посягань, тому державі в законодавчій і правозастосовній практиці слід адекватно не лише реагувати на існування суспільно небезпечних посягань у сфері інформатизації, як це вже зроблено у сфері програмно-апаратних заходів захисту, а й формувати адекватну реаліям і прогнозованим напрямам розвитку тих чи інших тенденцій в кібернетичній сфері напрями державної кібербезпекової політики.

Аналіз прийнятих документів і виступів представників влади на тему кібербезпеки уможливлює зазначити на те, що при вирішенні цієї проблеми реально існує три види загроз:

• замість структурованої системи нормативно-правового регулювання у сфері кібербезпеки в українській практиці існує ряд декларативних документів, не узгоджених між собою, не об’єднаних спільними засадами і метою документів;
• зважаючи на жевріюче вогнище гібридної війни, переміщення протистояння у кібернетичну сферу військовий аспект кібербезпеки безпідставно набуває домінуючого значення;
• під гаслом боротьби за права людини і підвищення рівня безпеки можуть бути прийняті обмежувальні і каральні заходи, які суттєво ускладнять і без того непросте життя не тільки учасників відповідних ринків, а й простих користувачів [20].

Останніми роками все більшу занепокоєність уряду України та провідних країн світу викликає збільшення та поширення фактів кібершпіонажу. Так, у минулорічному докладі керівника Управління національної контррозвідки США звинувачуються, зокрема Росія у зборі інформації, а Китай безпосередньо у промисловому та економічному шпигунстві, що здійснюються за допомогою комп’ютерних технологій [21]. Також зокрема, в спільній заяві директора Офісу національної розвідки Джеймса Клеппера, заступника міністра оборони США з питань розвідки Марселя Леттра і керівника Агентства національної безпеки, командувача кіберкомандування США Майклом Роджерсом відзначено: “Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур… Російські хакерські операції були націлені на урядові організації, критично важливу інфраструктуру, експертні установи, університети, політичні організації та корпорації ” [22].

В історичному ракурсі можна зазначити і про такі прояви кібершпигунства.

У 1999 році була викрита надскладна з точки зору реалізації, тривала (понад 3 роки) операція з кібершпигунства проти наукових, військових, енергетичних державних і недержавних установ у Сполучених Штатах Америки. Розпочате за фактом шпигунства розслідування ФБР отримало назву англ. Moonlight Maze (укр. лабіринт у місячному світлі). Попри те, що офіційно винних у атаці не було названо, вважається, що за шпигунством стояли спецслужби Російської Федерації, за сприяння комп’ютерних центрів Російської академії наук.

В 2008 році інформаційні системи Центрального Командування Збройних сил США (CENTCOM) були вражені хробаком Agent.btz (комп’ютерним вірусом). За твердженнями експертів, метою атаки було викрадення важливої інформації – на той час тривали війни в Іраку та Афганістані. Проведена для подолання зламу операція отримала назву англ. Buckshot Yankee, було створене Кіберкомандування США (USCYBERCOM).

В 2015 році була виявлена атака на Офіс управління кадрами, що розпочалась в березні 2014 року. Було викрадено особисту інформацію близько 21,5 млн осіб, переважно федеральних працівників, зокрема інформацію про перевірки на доступ до таємної інформації. Американські посадовці назвали її найбільшою атакою в історії Сполучених Штатів.

В 2015 році була виявлена кібератака на інформаційну систему Бундестагу; серед інших, вірусом був вражений комп’ютер федерального канцлера Німеччини Анґели Меркель. Відповідальність за атаку дослідники покладають на російське угрупування кіберзлочинців англ. Sofacy Group (також відоме як англ. Pawn storm), яких вважають пов’язаними з російськими спецслужбами. Це ж угрупування намагалось зламати інформаційні системи Ради безпеки Нідерландів (нід. Onderzoeksraad) аби отримати доступ до інформації про перебіг розслідування збиття літака рейсу MH17.

А вже в травні 2016 відбулась спроба фішингової атаки на поштові системи Християнсько-демократичного союзу – політичної партії Ангели Меркель [23].

31 липня кандидат у Президенти США Гіларі Клінтон заявила про злам комп’ютерів комітетів партії хакерами російських спецслужб.

2 вересня 2016 року було заявлено про злам комп’ютерної системи у Всесвітньому антидопінговому агентстві.

Листопад 2016 року — серйозна кібератака на ОБСЄ. Хакери могли отримати доступ до електронної пошти співробітників організації та до її баз даних. Видавництво Le Monde із посиланням на західні спецслужби також повідомило, що дану атаку, організувала хакерська група APT28 (Fancy Bears), відома своїми зв’язками із російськими спецслужбами [24].

Російські спецслужби проводять агресивну кіберкампанію проти державних установ і недержавних організацій в Німеччині. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони конституції Німеччини, у ході кібератак, які здійснюють під керівництвом Федеральної служби безпеки та Головного розвідувального управління Росії, задіяні «суттєві ресурси і видатні технічні можливості». У ній також зазначено, що російські розвідувальні електронні атаки на німецькі об’єкти у більшості випадків є частиною багаторічних операцій із кібершпигунства міжнародного масштабу.

У вересні 2011 року експерти лабораторії Касперського виявили троян Duqu, метою якого було викрадення конфіденційної інформації (кібершпигунтство). Експерти лабораторії називають Flame найскладнішим на сьогодні набором інструментів для кібершпигунства [25].

У червні 2016 стало відомо про виявлення несанкціонованого втручання до інформаційної системи Національного комітету Демократичної партії США. Несанкціоноване втручання було виявлене іще наприкінці квітня, тоді ж до розслідування була залучена фірма CrowdStrike. В результаті проведеного розслідування було встановлено, що зламати інформаційну систему вдалось двом угрупуванням російських хакерів – Cozy Bear (CozyDuke або APT29) та Fancy Bear (Sofacy Group або APT28). Група Cozy Bear проникла до інформаційної системи іще влітку 2015 року, а Fancy Bear – в квітні 2016 року. Обидва угрупування спромоглись викрасти скриньки електронної пошти а також зібраний компромат на конкурента демократів на виборах – Дональда Трампа.

У липні 2016 року була оприлюднена доповідь, згідно з якою китайські хакери отримали та зберігали несанкціонований доступ до інформаційної системи Федеральної корпорації гарантування вкладів США (англ. Federal Deposit Insurance Corporation, FDIC) з 2010 до 2013 роки. Високопосадовці у FDIC намагались приховати інформацію про злам системи від ревізорів та контролюючих органів. Китайські хакери, пов’язані з китайським урядом, отримали доступ до 12 персональних комп’ютерів та 10 серверів, включно з комп’ютерами найвищого керівництва FDIC. На FDIC покладена роль банківського регулятора для банків, які не регулюються Федеральною резервною системою США. В ній зберігається надзвичайно чутлива інформація про близько 4500 банків та інших кредитних установ. Також FDIC гарантує вклади осіб у всіх банках країни.

13 серпня 2016 року досі невідоме угрупування, яке назвало себе англ. The Shadow Brokers розмістило в репозиторії GitHub, сайті PasteBin а також в соціальних мережах Twitter й Tumblr повідомлення про успішний злам інформаційних систем й викрадення даних іншого хакерського угрупування – Equation Group, яке пов’язують з АНБ США. Частина викрадених файлів була викладена у відкритий доступ, а частину новоявлена група розмістила на аукціон, з початковою ставкою 1 млн біткоінів (близько $568 млн). Серед викладених у відкритий доступ файлів знаходились скрипти для установки й налаштування серверів управління шкідливим ПЗ, а також інструменти для атаки на окремі мережеві маршрутизатори й екрани. Назви деяких з цих інструментів збігаються з інструментами, згаданими в документах, викрадених перебіжчиком до Росії Едвардом Сноуденом [23].

Росія намагається дестабілізувати ситуацію в Німеччині, посиливши кампанію з пропаганди, дезінформації і також кібератаки перед федеральними виборами 2017 року. «Ми бачимо агресивне і посилене кібершпигунство, яке потенційно загрожує німецькому уряду, парламенту і представникам демократичних партій», – заявив 8 грудня 2016 року глава внутрішньої розвідки Німеччини Ганс-Георг Маассен [26].

Також Український Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує збої з Інтернетом із зовнішньою атакою (12 грудня 2016 року).  Трохи пізніше інтернет-провайдер опублікував пост, в якому констатував факт серйозної зовнішньої атаки, яка призвела до перебоїв доступу до послуги Інтернет в Києві [27].

Зазначені факти кібершпіонажу стають можливими завдяки наявності в комп’ютерних мережах значної кількості важливої та секретної інформації, доступ до якої відкривається хакерами доволі оперативно та з мінімальним ризиком.

Вищезазначений доклад «Іноземні шпигуни викрадають економічні секрети США у кіберпросторі», що вперше набув оприлюднення, підсумовує результати досліджень, які проводилися протягом 2009-2011 років, та був представлений на розгляд Конгресу США. В докладі акцентується увага на тому, що кібершпигунство використовується не лише спеціальними розвідувальними службами, а й приватними компаніями, дослідницькими центрами та просто приватними особами.

Зокрема, в 2011 році представники компанії-розробника систем захисту McAfee заявили про проведення широкомасштабної кібератаки на 72 організації, серед яких були ООН, уряди різних країн, оборонні підприємства тощо. Зазначена атака, яка проводилася після нападу на Google, Пентагон, Citigroup, RSA, а також на компанії, що виконували оборонні контракти, а саме Lockheed-Martin та L-3 Communications, була названа «найбільшою передачею благоустрою в якості інтелектуальної власності в історії». Компанією конкретно не називалося джерело походження атаки, але наголошувалося на існуванні китайських коренів акції [17, С. 234].

Ці та інші приклади свідчать про широке розповсюдження кібератак та кібершпигунства.

Досліджуючи поняття та зміст кібершпигунства, перш за все, зазначу, що до даної категорії входять два окремі терміни – «кібер» («кібернетичне») та «шпигунство». Отже, для здійснення ґрунтовного дослідження вищезазначеної категорії, зупинюся на кожній окремо.

Використовуючи тлумачний словник української мови, відзначу, що «шпигунство» – злочинна діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраданні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іншій державі; вистежування, розшук [28, C. 526].

А «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [28, C. 168].

У Кримінальному кодексі України «шпигунство» визначено як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства (ст. 114 КК України) [29].

Безпосереднім об’єктом шпигунства (кібершпигунства – авт.) є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державна таємниця (також – секретна  інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній  безпеці України (кібербезпеці – авт.) та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і  підлягають охороні державою [30]. Ці відомості мають гриф секретності, який визна­чає її ступінь. Спеціальним уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Кібершпигунство або комп’ютерний шпіонаж (вживається також термін «кіберрозвідка») – термін, що позначає, як правило, несанкціоноване отримання інформації з метою отримання особистої, економічної, політичної чи військової переваги, здійснюваний з використанням обходу (злому) систем комп’ютерної безпеки, з застосуванням шкідливого програмного забезпечення, включаючи «троянських коней» і шпигунських програм . Кібершпигунство може здійснюватися як дистанційно, за допомогою Інтернету, так і шляхом проникнення в комп’ютери і комп’ютерні мережі підприємств звичайними шпигунами («кротами»), а також хакерами. З недавніх пір кібершпигунство включає також аналіз провідними спецслужбами (ЦРУ, Моссад, ФСБ) зокрема за спостереженням цифрового сліду поведінки користувачів соціальних мереж (Повідомлення, друзі, фотографії, відео тощо), таких як Facebook, «ВКонтакте», Twitter тощо з метою виявлення екстремістської, терористичної чи антиурядової діяльності, закликів збору на мітинги проти влади [23].

Кібернетичне шпигунство (кібершпигунство) – передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей з обмеженим доступом, яке здійснюється в кіберпросторі [29].

Отже, під кібершпигунством пропоную розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням кібернетичного простору.

Характеризуючи кібершпигунство, зауважу, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Як було зазначено вище, то одним із понять, які входять до категорії «кібершпигунства» є «шпигунство», тому визначати зміст першої категорії буду через аналіз останньої.

З об’єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомо­стей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (аген­ту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з ви­користанням тайників, кур’єрів та ін.). Для відповідальності не має значен­ня передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслен­ня, зразки), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об’єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі [32, C. 580], тобто віддавати в розпорядження кого-, чого-небудь; повідомляти кого-небудь про щось; розповідати кому-небудь про щось почуте, побачене і т. ін.; повідомляти, інформувати про щось кого-небудь, звичайно за дорученням іншого [28, 354].

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які випадки здобуття (діставання, розшук, знаходження чого-небудь [28, C. 106]) таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спос­тереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). У кібершпигунстві для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка.

Для відповідальності за ст. 114 КК важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання зазначе­них відомостей або з моменту їх передачі.

Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що шпигунство характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впли­вають [33].

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК як державна зрада [29].

Визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі: це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється; полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації; здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання – іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації; заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації; з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно; спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [18, C. 100].

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361 Кримінального кодексу України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки, криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-191, 262, 357, 410 КК України.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК [34].

Нині в арсеналі кібершпигунства використовується значна кількість методів ведення своєї діяльності.

Наприклад, державні служби Японії та США спеціально співпрацюють із розробниками додатку на смартфони Pokemon Go, щоб у такий спосіб дізнатись більше про військові й таємні об’єкти різних країн, адже наявність покемонів змусить користувачів робити фотографії в таких місцях. Представництво компанії Niantic заперечило обвинувачення, що гра може бути інструментом розвідки та закликала всіх користувачів «дотримуватись місцевих законів, поважати локації, які вони відвідують, і людей, яких зустрічають».

Хамбі Бакхіт (Hamdi Bakheet), член Єгипетського комітету оборони й національної безпеки, заявив у парламенті: «Pokemon Go – це найновіший інструмент, який використовують шпигунські мережі у війнах, підступний додаток, який намагається просочитись у наші спільноти…».

Індонезійські чиновники називають гру загрозою національній безпеці, оскільки вона може дозволити ворогам проникнути в таємні об’єкти й дістати доступ до секретних матеріалів.

Збройні сили Ізраїлю заборонили солдатам користуватись додатком Pokemon Go на території військових баз.

Оскільки влада Південної Кореї ще раніше заборонила Google Maps, уважаючи їх загрозою національній безпеці, то Pokemon Go, яка використовує дані звідти, не змогла б функціонувати тут. Однак гра несподівано запрацювала в невеликому містечку Сокчхо, що пояснюють помилкою картографічної частини програми та помилковим спрямуванням її в регіон, куди входить Північна Корея [35].

Ціла низка вітчизняних підприємств, порушення роботи яких може становити загрозу життю та здоров’ю громадян, може стати потенційною ціллю для здійснення терористичних актів, в тому числі – із застосування сучасних інформаційних технологій. Не меншою загрозою є  вчинення протиправних дій на шкоду третім країнам, що здійснюються із використанням вітчизняної інформаційної інфраструктури, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем. Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб.  Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків [31].

Одним із основних напрямів забезпечення кібернетичної безпеки України є посилення боротьби з кібертероризмом та кібершпигунством, захист від їх проявів критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури [36].

Як проголошено в Стратегії кібербезпеки України (далі – Стратегія), то її метою є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Для досягнення цієї мети необхідними є:

• створення національної системи кібербезпеки;
• посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки в рамках реалізації державної політики кібербезпеки, в тому числі профілактики кіберзагроз у найбільш важливих сферах життєдіяльності (передусім кібершпигунства, кібертероризму та кіберзлочинності)
• поглиблення відповідно до національних інтересів України та згідно з чинним законодавством України міжнародного співробітництва, у тому числі із транснаціональними корпораціями та недержавними організаціями у сфері кібербезпекової політики.

Зауважу, що на Службу безпеки України покладено завдання попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством [36]. Однак переконаний, що нині жоден правоохоронний орган спеціального призначення не в змозі самотужки забезпечити належний рівень кібербезпеки, більше того без залучення недержавних організацій; тому постає нагальна потреба у реалізації визначених мною вище завдань, а також формуванні системи правового регулювання державної політики кібербезпеки України.

Щодо відповідальності за кібершпіонаж за українським законодавством, зауважу, що, на мою думку Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку необхідно доповнити і нормами про відповідальність за кібершпигунство.

Якщо не буде винайдений реальний формат взаємовідносин не лише між окремим країнами, а й між різними соціальними системами, існує суттєвий ризик переростання їх суперництва в нове кіберпротистояння, полем якого стане саме кіберпростір. Уже зараз експерти кажуть про зародження «холодної війни v2.0.», основними інструментами якої стануть вже звичні методи класичної «холодної війни» – непрямі методи боротьби, шпигунство, гонка озброєнь – з перенесенням їх до кіберпростору. Відсутність ефективних міжнародних інструментів протидії цим процесам може спричинити цифровий аналог Карибської кризи.

Сукупність відомих кіберконфліктів можна розділити на три ключових рівні:

1)    перший – «класичні» кіберзлочини (шахрайство, здирництво, несанкціонований доступ до персональної інформації користувачів та автоматизованих баз даних, поширення порнографії, продаж зброї чи наркотиків тощо) – як абсолютно оригінальні, так і вже звичні для нас, для своєї реалізації вони потребують лише наявності сучасних інформаційних технологій;

2)    другий – злочини, характерні для геополітичної боротьби (або такі злочини на місцевому рівні, які мають потенціал вплинути на політичне становище держави): хактивізм, або політично вмотивовані хакерські атаки; кібершпигунство; кібердиверсії. Одним із прикладів є спроба проникнення російських хакерів до енергосистеми США у 2016 році за допомогою коду  Grizzly Steppe. У відповідь а це Білий дім 29 грудня 2016 року ухвалив рішення про висилку з країни 35 російських дипломатів та закриття російських об’єктів у Меріленді та Нью-Йорку, що використовувалися у розвідницьких цілях [37];

3)    третій – військові дії (операції) провідних країн у кіберпросторі,  особливістю яких є нарощування потенціалу на знищення життєво важливої інфраструктури та отримання доступу до банківських, комерційних, військових та оборонних баз даних [19].

Таким чином, провівши дослідження кібершпигунства,  резюмую наступне: як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутня уніфікована дефініція «кібершпигунства» і це формулює підстави для здійснення ґрунтовних досліджень даного явища. Під кібершпигунством запропоновано розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням методів кібернетики. Об’єктом кібершпигунства  є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошую на тому, що дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Список використаної літератури:

1. Режим доступу: http://www.nytimes.com/interactive/2017/01/06/us/politics/document-russia-hacking-report-intelligence-agencies.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=a-lede-package-region&region=top-news&WT.nav=top-news&_r=0
2. Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
3. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
4. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
9.          Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
11.  Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2016. — 312 с.
12.          Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
13. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14.          Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Імперативи розвитку цивілізації : навч.-наук. вид. — К., 2013. — № 1. — С. 65—69.
15.          Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
16. Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka
17. Чеховська М. М. Кібершпіонаж як загроза національній безпеці / М. М. Чеховська // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави. — м. Київ. — К. : Наук-вид. відділ НА СБ України, 2012. — С. 232-234.
18. Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації / В. М. Шлапаченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — Київ,  2015 р. — 1(17). — С. 99-109.
19. Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій  в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru
20. Как в Украине защищают Интернет: стратегия кибербезопасности[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/power/kak-v-ukraine-zashchishchayut-internet-strategiya-kiberbezopasnosti-734330.html
21. Контрразведка США обвиняет Китай и Россию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian.rfi.fr/v-mire/20111104-kontrrazvedka-ssha-obvinyaet-kitaya-i-rossiyu
22. Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747/
23. Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA_%D0%BA%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA#.D0.9A.D1.96.D0.B1.D0.B5.D1.80.D1.88.D0.BF.D0.B8.D0.B3.D1.83.D0.BD.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE
24.  Режим доступу: https://www.google.com/url?hl=ru&q=http://m.gordonua.com/news/worldnews/v-obse-podtverdili-sereznuyu-kiberataku-na-organizaciyu-166462.html&source=gmail&ust=1483818224283000&usg=AFQjCNEUyKXN61bK5W50TOJ5_L40UiKDBQ
25. Кібершпигунство виходить на якісно новий рівень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mediabusiness.com.ua/index2.php?option=com_content&task=view&id=30404&pop=1&page=0&Itemid=118
26. Росія посилила кібершпигунство в Німеччині – голова німецької розвідки [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://dt.ua/WORLD/rosiya-posilila-kibershpiguntstvo-v-nimechchini-golova-nimeckoyi-rozvidki-226945_.html
27. Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує сбої з Інтернетом із зовнішньою атакою [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/internet-provayder-volya-pov-yazuye-sboyi-z-internetom-iz-zovnishnoyu-atakoyu-227290_.html
28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
29. Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
30. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3855-12
31. Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
32. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
33. Бутчана В. В. Відмінність складу злочину «Державна зрада» у формі шпигунства (ст. 111 КК України) від складу злочину «Шпигунство» (ст. 114 КК України): кримінально-правовий аспект кваліфікації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/46_PWMN_2015/Pravo/5_204351.doc.htm.
34. Коментар до статті 114. Шпигунство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/112.php
35. Наступ покемонів: чому влади деяких країн проти Pokemon Go [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/media_law/government/nastup_pokemoniv_chomu_vladi_deyakikh_krain_proti_pokemon_go/
36. Стратегія кібербезпеки України від 15 березня 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/96/2016ю
37. Режим доступу: http://m.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D1%85%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%8B-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D1%8D%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D1%81%D1%88%D0%B0/a-36959878?maca=rus-rss_rus_UkrNet_All-4190-xml.

голова Інституту державного управління ГОСЛ,

кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Об’єктивний характер системних змін в Україні, демократична сутність суспільних перетворень, зумовлених значною трансформацією геополітичної конфігурації світу та суттєвим ускладненням суспільних відносин, як на міжнародному рівні, так і безпосередньо в державі, актуалізувала пошук нових форм, способів і технологій комунікаційної взаємодії. Ключовим завданням держави на найближчу перспективу є налагодження та виведення на належний рівень комунікацій як в самих міністерствах, відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому. Нинішні соціальні відносини зумовили необхідність пошуку нового методологічного інструментарію, за допомогою якого стане можливою організація узгодженої взаємодії суб’єктів державного управління та інститутів громадянського суспільства щодо цілепокладання, прогнозування, планування та програмування соціально-економічного розвитку держави. В умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційного простору, дієвим, адекватним та комплексним інструментарієм державного управління виступає система стратегічних комунікацій.

У низці вітчизняних міністерств та відомств вже створено відповідні структурні підрозділи з визначеними завданнями та відповідними компетенціями, працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку, зокрема є радник зі стратегічних комунікацій у Президента України, у структурі Міністерства закордонних справ України створено управління публічної дипломатії та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визначення понять та сутності стратегічних комунікацій в національному державотворенні розглядалися в працях відомих вітчизняних та зарубіжних науковців: Г. Почепцов, В. Ліпкан, М. Лашкіна, О. Кушнір, А. Баровська, В. Різун, Н. Григор’єва, Ю. Хабермас, Ф. Фукуяма, Ф. Клампіт, Л. Берк, С. Патерсон, Дж. Радтке; теорії комунікацій: Г. Почепцов, М. Лашкіна, О. Кучабський та ін.; державна інформаційна політика та публічний діалог: В. Дзюндзюк, О. Крюков, В. Ландсман, О. Радченко, В. Степанов, О. Крутій, С. Соловйов, Н. Грицяк, С. Довгий, Д. Андреєв, О. Хижняк, В. Лісничий та ін.; технології стратегічних комунікацій В. Бебик, Є. Федченко, А. Баранніков, А. Санаєв, А. Томовські, Б. Гудал, А. Тресевей, К. Макдоналд; соціальні та масові комунікації С. Квіт, Н. Паніна, Р. Павленко, І. Клименко, С. Остапа, В. Різун та ін. Теоретичні основи інформаційно-комунікаційної демократії та інформаційної політики досліджено С. Довгим, В. Лісничим, В. Бебиком та О. Радченком, В. Дзюндзюком, О. Крюковим, В. Ландсманом. Ґрунтовні напрацювання щодо зазначених питань має Національний інститут стратегічних досліджень, Український інститут національної пам’яті, Інститут телекомунікацій і глобального інформаційного простору, Глобальна організація союзницького лідерства та Інститут масової інформації.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднання розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління потребують подальшого наукового дослідження.

Формулювання цілей статті. Мета статті полягає в аналізі передумов, обґрунтуванні необхідності становлення повноцінної системи стратегічних комунікацій в Україні та дослідженні стратегічних нормативних документів, які актуалізують доцільність використання технологій стратегічних комунікацій в системі державного управління, що виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем для органів влади у побудові сильної, розумної та ефективної держави.

Виклад основного матеріалу. У більшості демократичних розвинених країн світу пошук нових форм і способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір триває постійно та полягає в акумуляції внутрішніх ресурсів держави, об’єднанні всіх ключових гравців інформаційної сфери, суб’єктів формування і реалізації державної інформаційної політики з метою здійснення впливу на інші країни в геополітичному просторі. Саме такою відповіддю на виклики сучасності стала поява, введення в науковий і практичний обіг та активне використання терміну «стратегічні комунікації». Варто зазначити, що стратегічні комунікації в  діяльності Уряду, в бізнес-процесах та у воєнній сфері мають різне змістовне навантаження та практичне застосування. Загалом в сучасних умовах стратегічні комунікації здебільшого розглядаються як системна комунікація, зорієнтована на встановлення довготривалих взаємозв’язків та відносин між органами влади та суспільством, між державами, між громадянами кількох держав та ін. Однак, відповідно до тих умов, в яких знаходиться наша держава, найбільшого значення стратегічні комунікації мають саме у контексті забезпечення національної безпеки, формування національної ідеї та об’єднання навколо неї громадян України, а також вироблення єдиного підходу до формування національних інтересів, які водночас необхідно розглядати як найбільш сучасну та перспективну форму дій в інформаційному просторі.

В Україні у 2015 р. Воєнною доктриною [16] стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. Тобто це перше нормативно закріплене офіційне визначення поняття «стратегічні комунікації».

Однак, варто зазначити, що вітчизняними фахівцями цей термін було введено в наукову сферу ще у 2008 р. Зокрема, Почепцов Г.Г. визначив наступні ключові характеристики стратегічних комунікацій:

-       стратегічні комунікації працюють з майбутнім часовим циклом, в той час як тактичні – з сучасним;

-       стратегічні комунікації працюють з об’єктами, які будуть сформовані у визначеній часовій точці, в тому числі завдяки стратегічним комунікаціям, тактичні – з уже наявними об’єктами;

-       стратегічні комунікації, трансформовуючи в першу чергу інформаційний простір, результат повинні дати в інших просторах (військовому, дипломатичному, економічному, соціальному);

-       стратегічні комунікації діють з урахуванням діяльності опонента / противника, у ряді випадків намагаючись управляти його діями;

-       стратегічні комунікації направлені на вузькі цільові групи, які здатні внести зміни в потрібні типи об’єктів [5, с. 12-13].

Стратегічні комунікації, відповідно до першого в Україні словника зі стратегічних комунікацій, який було видано у 2016 р., мають п’ять ключових складових, що об’єднують, координують, активізують і використовують ресурси та можливості державного управління, маркетингу, журналістики, соціології, психології, бізнесу й реклами:

1)        скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднанні та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності;

2)        скоординоване використання комунікативних можливостей інституціональної структури – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави тощо;

3)        скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей;

4)        стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залучені можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети;

5)        процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та заінтересованих сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором безлічі різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями на підтримку національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу слухання є таким же важливим, як і транслювання [3, с. 350-351].

На необхідності запровадження технологій стратегічних комунікацій, як дієвого інструменту вдосконалення системи державного управління відповідно до суттєвих трансформацій в інформаційно-комунікаційному середовищі та реалізації реформи комунікативної діяльності держави, формуванні міжнародного іміджу та забезпеченні кібернетичної безпеки, наголошено у ряді стратегічних державних документів, що було ухвалено протягом 2014-2016 років. До найголовніших з тих, що декларують необхідність введення нової дієвої системи стратегічних комунікацій, відноситься Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», де у формулюванні десятого пріоритету визначено: «…програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [14].

У Щорічному посланні Президента України до Верховної Ради, 3 пункт 9 Розділу присвячено стратегічним комунікаціям, зокрема наголошено на необхідності здійснення інформаційно-психологічних операцій, зміцнення міжнародного іміджу України, використанні дієвих інструментів та технологій публічної дипломатії і окремо підкреслено ключову роль стратегічних комунікацій в реалізації реформи комунікативної діяльності держави та забезпеченні кібернетичної безпеки [1];

Угода про Асоціацію з Європейським Союзом, ратифікована Законом України від 16.09.2014 р. №1678-VII, зокрема Гл. 14 «Інформаційне суспільство» передбачає здійснення комплексу заходів щодо розвитку інформаційного суспільства, поліпшення інформаційної безпеки та покращення комунікацій з громадськістю і бізнес-структурами, а також передбачає імплементацію національних стратегій інформаційного суспільства, розвиток всеохоплюючої нормативно-правової бази для електронних комунікацій і розширення участі України у дослідницькій діяльності ЄС [11].

Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» визначає інформаційно-комунікаційні технології одним з найбільш важливих чинників стимулювання економічного зростання та розвитку громадянського суспільства, зайнятості населення, розширення конкуренції і, як наслідок, сприяння подоланню «цифрового розриву». Саме рівень технологічного розвитку визначає не лише економічний потенціал країни та якість життя її громадян, а також роль і місце цієї країни в глобальному суспільстві, масштаби та перспективи її економічної та політичної інтеграції з усім світом [4].

Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр., в якій пріоритетами щодо стратегічних засад реформування визначено комунікаційний супровід реформи державного управління. У розділі «Стратегічне планування, формування і координація політики» вирішальним визначено один з аспектів стратегічних комунікацій – інформування громадськості про майбутні зміни, а також залучення великої кількості суб’єктів вироблення політики, забезпечення чіткої їх координації, комунікації, та, як наслідок, взаємодії у створенні інформаційних мереж та використання сучасних технологій у діяльності державних органів [9].

На засіданні Національного центру кібербезпеки РНБО України від 7 жовтня 2016 р. актуалізовано необхідність створення активного захисту кібербезпеки України, зокрема щодо захисту інформації в державному секторі і на критично-важливих об’єктах інфраструктури [10].

Планом пріоритетних дій Уряду на 2016 р., затвердженого розпорядженням КМУ від 27 травня 2016 р. № 418-р, зокрема п. 9 визначено реформування урядових і стратегічних комунікацій та комунікаційну підтримку реформ КМУ. Зокрема наголошено, що існуюча система урядових, стратегічних та кризових комунікацій державних органів є неефективною, неповороткою та не відповідає вимогам часу. Крім того, відсутні: послідовна комунікація КМУ з населенням щодо реформ; комплексний підхід щодо соціальних інформаційних кампаній; внутрішня комунікація органів влади щодо спільних цілей [8].

Планом пріоритетних дій визначено основну мету щодо розвитку та зміцнення комунікацій – створення прозорої дієвої системи урядових комунікацій, яка сприятиме злагодженому виконанню державних завдань в рамках визначеного порядку денного. Така система успішно сприятиме реалізації комунікації з населенням щодо реформ КМУ, донесенню до населення питань щодо особливостей та специфіки тих чи інших заходів Уряду. Також в рамках підвищення обороноздатності країни передбачається реалізація Дорожньої карти з партнерства України та НАТО у сфері стратегічних комунікацій.

У воєнній сфері, згідно з останньою редакцією Воєнної доктрини України [16], стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. На пріоритетності стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в ряді нормативно-правових актів: Указі Президента України № 92/2016 від 4 березня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [12]; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [13]; Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [15]; Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22 вересня 2015 р. [2].

Відповідно до зазначених документів необхідно здійснити низку заходів, серед яких:

- до кінця 2016 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на стратегічному рівні відповідно до стандартів (принципів) НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій та координації комунікаційної діяльності;

- до кінця 2017 року: Розроблення та запуск пілотних курсів із комунікаційних дисциплін, що інтегровані до загальнодержавної системи підготовки у сфері комунікацій; Розроблення та запуск обов’язкового спецкурсу зі стратегічних комунікацій для керівного та командного складу;

- до кінця 2018 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на операційному та тактичному рівнях відповідно до стандартів НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій;

- до 2020 року: Створення комунікаційних спроможностей на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях, що забезпечують інтеграції та підтримки стратегічними комунікаціями на усіх рівнях планування та впровадження політики у сфері безпеки і оборони.

Останнім часом нового значення набуває внутрішня комунікація, налагодження та виведення на належний рівень взаємодії між ЦОВВ та суспільством. Про останнє свідчать дані незалежної та незаангажованої аналітичної платформи VoxUrkaine [6], яка здійснила детальний моніторинг виконання ЦОВВ Програми КМУ у 2015 р. та визначила, що міністерства змогли виконати лише близько 30% запланованих завдань вчасно. Серед найважливіших провалів міністерств, які суттєво гальмують процеси реформування, та є майже загальними для всіх – це відсутність, або низький рівень комунікації як в самих міністерствах і відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому.

Також за результатами аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики України на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів [7] було встановлено, що за два роки діяльності Мінінформполітики не було виконано: не розроблено і не затверджено Стратегії розвитку інформаційного простору України; розроблено, але не затверджено Проект Концепції інформаційної безпеки України; не сформована дієва система реагування на інформаційно-психологічні загрози; у світовому інформаційному просторі бракує об’єктивної та актуальної інформації про Україну; та найголовніше – відсутня єдина цілеспрямована державна інформаційно-комунікаційна політика. Також суттєвою перешкодою на шляху до формування та реалізації єдиної політики в інформаційні сфері є те, що функції з управління нею розпорошені щонайменше між десятьма державними інституціями та ін.

Підкреслюючи актуальність визначеної проблематики наукового дослідження наголосимо, що стратегічні комунікації, як напрям державного управління, на даному етапі історичного розвитку доцільно розуміти як узгоджені та скоординовані Урядом держави можливості інституціональної структури та інститутів громадянського суспільства, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення, збереження та розвитку сприятливих умов для просування, з урахуванням національних цінностей, легітимованих національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів, смислів, наративів і продуктів, поєднаних та синхронізованих з діями, можливостями, спроможностями та потенціалом усіх елементів системи державного управління.

Ключові проблеми створення системи стратегічних комунікацій полягають у нормативно-правовій і структурно-функціональній площині. Станом на 2016 р. відсутні офіційні документи, які визначають статус стратегічних комунікацій, державну політику щодо них, а також лише частково сформований організаційний механізм, який і має стати основою для системи стратегічних комунікацій в Україні. В умовах реалізації низки стратегічних документів та програми розвитку України «Стратегія-2020» основним завданням державного управління є популяризації України у світі, просування інтересів України у світовому інформаційному просторі, забезпечення інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій, реалізація реформи комунікативної діяльності держави та забезпечення кібернетичної безпеки.

Основними складовими елементами системи стратегічних комунікацій виступають:

1) інтеракціоністський блок: публічна дипломатія; залучення ключового лідера; зв’язки зі ЗМІ, з органами державної влади, з громадськістю, внутрішня комунікація;

2) інформаційно-психологічний блок: інформаційні, психологічні, спеціальні операції;

3) технічний блок: кібернетична безпека, протиборство в електромагнітному просторі;

4) військовий блок: блок військового та цивільно-військового співробітництва; документування подій, безпека операцій, заходи активного впливу.

Стратегічні комунікації доцільно розглядати в кількох аспектах: 1) як напрям єдиної державної політики; 2) як напрям підготовки відповідних фахівців зі стратегічних комунікацій з наданням відповідних кваліфікацій у визначені сфері; 3) як єдиний експертно-аналітичний центр стратегічних комунікацій.

Реалізація даних завдань сприятиме формуванню керованого якісного комунікаційного простору публічного управління для забезпечення потреб органів влади та інститутів громадянського суспільства в експертно-аналітичному забезпеченні та супроводженні прийняття суспільно значимих управлінських рішень. Механізмом досягнення даних завдань виступатимуть аналіз проектів державних політик та підготовка пропозицій стосовно їх реалізації, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Реалізація комплексної стратегії розвитку національної системи стратегічних комунікацій в Україні допоможе керівництву країни у створенні єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління, в цілому сприятиме підвищенню ефективності управління динамічними соціальними системами. Реалізація стратегічних комунікацій створює для Президента України непересічну можливість до об’єднання розрізнених елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему. Реалізація даної системи стратегічних комунікацій виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем у побудові сильної, розумної та ефективної держави. Перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати та впливати на інформаційно-психологічні загрози і сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Список використаних джерел

1. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
2. Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22.09.2015 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf
3. Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
4. Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1073-19
5. Почепцов Г.Г. Стратегічні комунікації: стратегічні комунікації в політиці, бізнесі та державному управлінні : навч.посіб для студ. і аспір. / Г. Почепцов. – К. : Альтерпрес, 2008. – 216 с.
6. Рік роботи Уряду: оцінка від VoxUkraine : 08.01.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://voxukraine.org/2016/01/08/rikroboty-uryadu-otsinka-vid-voxukraine-ua. – Заголовок з екрану.
7. Рішення Рахункової палати України від 08.11.2016 р. № 23-2 «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16750264
8. Розпорядження КМУ від 27.05.2016 р. № 418-р Про затвердження плану пріоритетних дій Уряду на 2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=249104044
9. Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр. ; засід. КМУ від 24.06.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249140701&cat_id=246711250
10. Турчинов: Украина должна быстро и эффективно реагировать на киберугрозы : Интерфакс Украина ; 07.10.2016 р. – [Электронный ресурс]. – режим доступа : http://interfax.com.ua/news/general/375011.html. – Заголовок з екрану.
11. Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої : ратиф. Законом України від 16.09.2014 р. № 1678-VII. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/984_011/page
12. Указ Президента України від 04.03.2016 р. № 92/2016 «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/92/2016
13. Указ Президента України від 06.06.2016 р. № 240/2016 «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137
14. Указ Президента України від 12.01.2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
15. Указ Президента України від 15.03.2016 р. № 96/2016 «Про Рішення РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016
16. Указ Президента України від 24.09.2015 р. № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 р. «Про нову редакцію Воєнної доктрини» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/555/2015

Анотації

У статті проаналізовано передумови становлення системи стратегічних комунікацій в державному управлінні. Подано визначення стратегічних комунікацій в сучасній науково-практичній сутності. Встановлено роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, наголошено на необхідності визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднанні розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління. Визначено перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України, які зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати на інформаційно-психологічні загрози та сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Ключові слова: стратегічні комунікації, система стратегічних комунікацій в державному управлінні, державна інформаційно-комунікаційна політика.

Сивак Т.В. Анализ предпосылок становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении

В статье проанализированы предпосылки становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении. Дано определение стратегических коммуникаций в современной научно-практической сущности. Установлена роль и значение стратегических коммуникаций, как комплексного инструментария государственного управления в условиях актуализации новых вызовов информационно-коммуникационного пространства, механизма их формирования и развития, отмечена необходимость определения субъектов стратегических коммуникаций и объединения разрозненных информационно-коммуникационных элементов в единую непротиворечивую, вертикально интегрированную систему и создания единого управляемого центра выработки смыслов, месседжей и нарративов, концепций доктрин и практик государственного управления. Определены перспективы деятельности органов государственного управления по становлению и развитию полноценной действенной системы стратегических коммуникаций в Украине, которые сводятся к необходимости формирования единой целенаправленной государственной информационно-коммуникационной политики, способной адекватно реагировать на информационно-психологические угрозы и способствовать формированию международного благоприятного имиджа Украины.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, система стратегических коммуникаций в государственном управлении, государственная информационно-коммуникационная политика.

Syvak Tetiana. Analysis of the Prerequisites of a of Strategic Communications System Formation in Public Administration

The article analyzes the prerequisites of a of strategic communications system formation in public administration. The relevance of the mentioned problems is determined by the objective nature of systemic changes in Ukraine, democratic essence of social changes caused by a significant transformation of the world geopolitical configuration and a significant complication of social relations at both the international level and at the state, immediately actualized the search for new forms, techniques and technologies of communication interaction. Modern social relations stipulated the necessity of the search for new methodological tools by which the organization of coordinated interaction of public administration subjects and civil society institutions on goal-setting, forecasting, planning and programming of socio-economic development will be possible.

The purpose of the article is to sound the need for a comprehensive system of strategic communications in Ukraine and the analysis of strategic regulations that actualize the feasibility of using the strategic communications technologies in public administration, which will perform qualitative response to the new challenges of our time in the most important spheres of life, will be considerable leverage for authorities in building a strong, intelligent and efficient state.

The article provides with the definition of strategic communication in the modern scientific nature and it is proved strategic communications have different semantic meaning and practical application in the Government activities, the business processes and in the military sphere. The role and importance of strategic communications as an integrated tool of public administration in terms of updating the new challenges of information and communication space, their formation mechanism and development is established. The necessity of defining the strategic communications and bringing together disparate information and communication elements into a single, consistent, vertically integrated system and creation of a single managed center of meanings production, messages and narratives, concepts, doctrines and practices of public administration is emphasized.

Strategic communications is defined as a coordinated and proper use of communicative capabilities of the state, such as public diplomacy, public relations, military ties, information and psychological operations, measures to promote the state goals. The main components of strategic communication are: 1) interactionist unit: public diplomacy; involvement of key leader; media relations with public authorities, public, internal communication; 2) information and psychological unit: informational, psychological, special operations; 3) technical unit: cyber security, confrontation in the electromagnetic space; 4) military unit: unit of the military and civil-military cooperation; documenting events, security operations, measures of active influence.

It is established that strategic communication at the current stage of development should be considered in several ways: 1) as the direction of a united state policy; 2) the direction of training the relevant specialists in strategic communications with the provision of appropriate qualifications in certain areas; 3) as the single expert and analytical center of strategic communications. The article identifies the prospects of public authorities’ activities on the formation and development of a complete system of effective strategic communications in Ukraine, which are reduced to the necessity of forming a single targeted state information and communication policy capable of adequately responding to information and psychological threats and promote a favorable international image of Ukraine.

Key words: strategic communication, strategic communications system in public administration, public information and communication policy.

доктор юридических наук,

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

Самая жестокая тирания та, которая выступает под сенью законности и под флагом справедливости.

Ш.Монтескье

5 апреля 2016 года Путин объявил о создании Федеральной службы войск национальной гвардии РФ (источник: https://www.rbc.ua/rus/news/putin-obyavil-sozdanii-natsgvardii-rf-1459865271.html.)

Справедливости ради отмечу, что это было не автоматическое переименование Внутренних войск на Нацгвардию, как это было сделано например, в Украине. По словам Путина: “…Мы создаем новый федеральный орган исполнительной власти … Национальную гвардию, которая будет заниматься борьбой с терроризмом, организованной преступностью, в тесном контакте с МВД продолжит исполнять те функции, которые исполняли подразделения ОМОН, СОБРа”.

Таким образом, вновь созданный орган поглотит в себя практически все силовые структуры МВД и бывших внутренних войск, что в целом формирует устойчиво управляемую централизованную систему субъектов сил национальной безопасности. Данная структура напрямую подчинена Президенту России.

Примечательно, что сразу же после объявления о создании Росгвардии, 7 апреля 2016 года были проведены в Подмосковье учения по подавлению массовых протестов. Таким образом было задекларировано, что внутренние угрозы для России на сегодня являются приоритетными.
Также можно сделать и иной вывод: в России четко осознают, что в современном мире ни одна страна в мире не способна выиграть у России в открытом военном противостоянии, потому вероятные направления дестабилизации будут крыться именно в сфере общественной безопасности.

В свете геополитических трансформаций образование такого монстра свидетельствует и существенном перераспределении баланса сил в пользу Президента. Логичным следующим этапом должна стать применение этих сил. Нужно ли это Путину? Думаю, нет.  А вот его преемнику, а по совместительству Директору Федеральной службой войск национальной гвардии РФ – это уж очень будет кстати.

Если рассматривать данное должностное лицо, в частности это Виктор Золотов http://hronika.info/rossija/134883-ohrannik-putina-mozhet-stat-sleduyuschim-prezidentom-rossii.html как преемника, то, на мой взгляд, ему нужно организовать маленькую победоносную войну и выставить себя в качестве эдакого героя – освободителя/спасителя нации (русских)/собирателя русских земель. Благо Стратегия национальной безопасности а скоро и Указ про Росгвардию это позволяют делать уже законно, не озираясь на мифические нормы международного права.

Закономерно может встать вопрос: а как же это можно сделать и реализовать при помощи Росгвардии?

Ответ прост: в положении Указа четко зафиксировано, что по решению Президента Российской Федерации военнослужащие войск национальной гвардии, сотрудники органов, федеральных государственных гражданских служащих Росгвардии принимают участие в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности.

Таким образом факт использования Росгвардии за рубежом легитимрован.

Касательно Украины: классическая война на победу на Донбассе невозможна, поскольку обе стороны увязли в позиционных вопросах, наступательным духом не пахнет. Потому использование традиционных методов ведения боевых действий малоэффективно.

Вот тут как раз актуализируется необходимость применения ассиметричных действий. Росгвардия в своем составе имеет высокомобильные соединения, технику, которую имеет далеко не каждое воинское соединение, а главное: боевой опыт личного состава.

Поэтому наиболее вероятным для прихода к власти В.Золотова с учетом проведенного мною анализа геополитической конъюнктуры и структурно-функционального анализа текста проекта Указа о создании Росгвардии является вариант блицкрига.

Данный блицкриг будет эффективен, если будет проведен в формате стратегической специальной операции на Донбассе под руководством командования Росгвардии. В чем особенность и «фишка» применения Росгвардии?

Если раньше массировано применяли танки или авиацию, то в данном случае — массированное применение гибридный сил специальных операций, тобиш Росгвардии. Причем возможно и при поддержке ВДВ и иных субъектов сил национальной безопасности.

В чем основная суть возможной спецоперации Росгвардии против Украины?

1. Одновременное и скоординированное по целям, задачам силам и средствам уничтожение/захват «спецназами» всех видов ключевых объектов на всю глубину территории Украины.
2. Паралич войск, которые буду просто-напросто заблокированы в своих лагерях.
3. Захват либо физическое уничтожение руководства страны.
4. Уничтожение либо захват и установление тотального контроля всей информационно-телекоммуникационной системы Украины, включая мобильную связь и Интернет.
5. Одновременно с этим войска ДНР/ЛНР осуществляют массированное продвижение вглубь территории страны, зачищая территорию

Прошу правильно трактовать мои мысли: я не пытаюсь никого запугать, но настаиваю на том, что методология безопасноведения за 25 лет независимой Украины так до сих пор не применяется в прогнозировании событий в сфере национальной безопасности, причем речь идет именно о стратегическом прогнозировании.

Считаю своим долгом, как эксперта в сфере стратегических коммуникаций, одного из основателей теории национальной безопасности предупредить высшее руководство страны: пока Вы будете делить портфели, Россия закончит подготовку к окончательной фазе спецооперации «Преемник», а В. Золотов возможно станет следующим Президентом России.

Предупрежден – значит вооружен.

Владимир Липкан

доктор юридических наук,

глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

Тот, кто не задумывается о далеких трудностях, непременно поджидают близкие неприятности

Конфуций

Как-то незаметно в экспертном поле прошло событие, о котором, я уверен, нужно трубить во всеуслышание: 5 апреля Путин объявил о создании Росгвардии.

Сегодня все так называемые эксперты, прогибаясь под рейтинги анализируют то, что интересно обывателю: кто станет следующим Премьером, кто войдет в правительство, зачем возбудили дело против Каська, отставка Яценюка, куда делся водитель Блаблакар…..

таким образом, блуждая в виртуальном мире рейтингов, аналитике не замечают, что становятся их холуями.

Сегодня мало кто анализирует, 1) что происходит сегодня в стане нашего противника – России, 2) почему это происходит и 3) какие последствия для Украины это будет иметь.

Не мудрено, ведь никто до сих пор на серьезном аналитическом уровне так и проанализировал Стратегию национальной безопасности РФ, которую Путин подписал… 31 декабря 2015 года. Да, именно: На новый Год! Это знаковое событие, если вспомнить, как именно Путин приходил к власти. Уверен это знамение перехода власти, заключительная фаза операции «Преемник».

В Украине же государственные институции, которые должны не только анализировать, но и прогнозировать события в сфере безопасности, спустялишь только два года обнародовали свои данные о захвате Крыма… Что ж своевременно, актуально…

5 апреля 2016 года Путин объявил о создании Федеральной службы войск национальной гвардии РФ (источник: https://www.rbc.ua/rus/news/putin-obyavil-sozdanii-natsgvardii-rf-1459865271.html.)

Причем сразу же оговорюсь, что это было не простое переименование Внутренних войск на Нацгвардию, как это, к сожалению произошло в Украине.

По словам Путина: “Решение принято, мы создаем новый федеральный орган исполнительной власти на базе Внутренних войск МВД, создаем Национальную гвардию, которая будет заниматься борьбой с терроризмом, организованной преступностью, в тесном контакте с МВД продолжит исполнять те функции, которые исполняли подразделения ОМОН, СОБРа”.

Таким образом, все виды спецназов, омонов и т.д. концентрируются в одной структуре, а структура на прямую подчинена Президенту.

Пока в Украине с пеною у рта ликвидировали Беркут, Сокол, УБОП, проводили аттестации сотрудников милиции (так напроводили, что работать уже осталось некому) Россия осознала, что современный характер гибридных войн, прежде всего, коренится и зиждется в сфере общественной безопасности. Именно поэтому 5 апреля было принято решение о создание единого федерального органа, который, и я хочу это подчеркну: самостоятельно вырабатывает и самостоятельно, а при необходимости с привлечением иных субъектов обеспечения национальной безопасности, реализует государственную политику в сферах:

1) деятельности войск национальной гвардии Российской Федерации,

2) в сфере оборота оружия,

3) в сфере частной охранной деятельности;

4) в сфере вневедомственной охраны.

Таким образом дан четкий сигнал: Россия воспринмает и идентифиурет среду формирования угроз в сфере своей внутренней безопасности, вследствие чего и произошла централизация сил.

Не успел Путин 5 апреля 2016 года объявить о создании Росгвардии (Федеральная служба войск национальной гвардии Российской Федерации), как уже 7 апреля 2016 года были проведены в Подмосковье учения по подавлению массовых протестов, так называемого «московского Майдана».

В отличие от Украины, где реформаторы вообще убрали понятие общественной безопасности, заменив его калькированием с английского «public security» на публичную безопасность, а среди видов национальной полиции вообще отсутствует полиция общественной безопасности, в России четко осознают, что в современном мире ни одна страна в мире не способна выиграть у России в открытом военном противостоянии, потому вероятные направления дестабилизации будут крыться именно в сфере общественной безопасности.

Характерным является то, что одной из задач Росгвардии является организация и обеспечение мобилизационной подготовки и мобилизации в системе Росгвардии. Это означает, что фактически создается параллельная структура Вооруженным Силам, созданная по образу и подобию с ними, но для выполнения задач в сфере внутренней безопасности. Сопряженная с таким размытым понятием, как борьба с экстремизмом, это создает все предпосылки говорить о централизации силовой составляющей национальной безопасности в одном федеральном органе.

Более примечательным является закрепление такой функции как обеспечение по решению Президента Российской Федерации участия военнослужащих войск национальной гвардии, сотрудников органов, федеральных государственных гражданских служащих Росгвардии в деятельности по поддержанию или восстановлению международного мира и безопасности.

Таким образом, могу с уверенностью утверждать, что созданная Росгвардия является серьезной угрозой для безопасности Украины. Силы и средства, мобильность и оперативность, боевой опыт данных подразделений по многим показателям превышает опыт военных, тем более при участии в регулировании так называемых гражданских конфликтов. Потому именно данное подразделение, на мой взгляд, и будет продолжать уже на ином методологическом и тактическом уровне дестабилизировать национальную безопасность в Украине.

Почему я говорю о тому, что Росгвардия это гибридные силы специальных операций?

Ответ прост, я исхожу из синтеза определений гибридной войны и сил специальный операций.

В частности силы специальный операций – это самостоятельный центральный орган исполнительной власти самостоятельно разрабатывающий и реализующий, и несущий ответственность за реализацию государственной политики в сфере национальной безопасности. Основным назначением ССО является проведение специальных операций и информационных операций, в том числе в мирный период как внутри, так и за пределами государства.

Используя методологию междисциплинарного подхода приходим к выводу о том, что централизация сил специальных операций в сфере внутренней безопасности является очередным этапом развития концепции гибридной войны, которая будет применена против Украины.

Это исходит из разрабатываемой мною концепции стратегических коммуникаций и составляющих её элементов.

Уверен, что переформатирование сил специального назначения в сфере внутренней безопасности является началом нового этапа формирования гибридных сил специальных операций. Украина должна быть готова к тому, что именно эти силы в дальнейшем и будут применены против нее с целью дестабилизации национальной безопасности и конституционного строя нашей страны.

Вступление:

В Украине продолжается война, идет информационная война. Потому важным сегодня является установить основные тенденции в сфере информационной безопасности в Украине. В студии гости = эксперты:

1. Галушко Сергей –

заместитель начальника управления МО Украины

Чеповой Владимир –

шеф-редактор газеты «Бизнес»

Ведущий -

Владимир Липкан

доктор юридических наук

Обсуждаемые вопросы:

1. Что поменялось в структуре информационной компании РФ против Украины.
2. Почему смещен акцент РФ на международное сообщество
3. Что делает противник на территории так называемых ЛНР и ДНР в информационном плане
4. Что делают внутренние силы во внутреннем информационном пространстве, и как это вследствие помогает РФ решать свои боевые и информационные задачи на территории противника (Украины)
5. Как понимать в данном контексте поток мнений так называемых экспертов после озвучивания планов Ю.Стеця подать в отставку
6. Ю.Стецю ставят в упрек  тему возобновления вещания ТВ Радио на Донбассе
7. В СМИ часто звучат нарекания по работе СМИ в АТО, в чем их суть?
8. В таких условиях нужен ли МИП вообще?
9. Какие перспективные формы и способы действий в информационном пространстве
10. Технологии должны быть подкреплены ресурсами, как в бюджете обстоят дела с данным вопросом?

МИЛИТАРИЗМ ИЛИ РЕАЛИЗМ?

29092015

Гости в студии:

Игорь Романенко, Военный эксперт, экс-заместитель начальника Генерального штаба ВСУ	Сергей Галушко заместитель начальника Управления информационных технологий МО Украины

Актуальность темы:

24 сентября 2015 года Президент Украины утвердил своим указом 555/2015 Военную Доктрину Украины.

http://goal-int.org/voyenna-doktrina-ukraini-tekst/

В документе впервые говорится о том, что у Украины, оказывается, несмотря нее внеблоковый статус, – появились противники, несмотря на все увещевания научных деятелей из Национального институту стратегических исследований, которые заверяли в своих аналитических докладах, а также нормативных документах, тексты которых они готовили, что война Украине не угрожает, а главные угрозы – внутренние.

Более того, этот противник назван четко и однозначно – Российская Федерация.

В связи с этим стоят задачи по передисклокации воинских частей и подразделений, а также созданию военной инфраструктуры в восточных и южных областях.

Насколько этот документ в такой редакции отвечает стоящим перед Украиной вызовам, соответствует ее национальным интересам, а не оперативным задачам по реагированию на военные угрозы, я решил сегодня побеседовать со своими гостями:

Вопросы на эфир

1. Какое место занимает ВД в системе нормативно-правовых актов государства в сфере национальной безопасности?

- определяет Российскую Федерацию военным противником Украины;

- исходит из высокой вероятности крупномасштабного применения против Украины военной силы как главной угрозы национальной безопасности Украины в военной сфере;

- подтверждает отказ от политики внеблоковости и восстановления стратегического курса на евроатлантическую интеграцию;

- определяет признаки возникновения вооруженного конфликта внутри Украины, в том числе инспирированного иностранными государствами;

- учитывает увеличение роли информационно-психологических операций;

- подчеркивает необходимость совершенствования системы мобилизационной подготовки и мобилизации и существенного увеличения профессиональной составляющей в Вооруженных Силах Украины и других военных формированиях;

- формулирует меры по подготовке государства к обороне, необходимые для восстановления государственного суверенитета и территориальной целостности государства, а также задачи развития обороны и безопасности потенциала Украины как необходимого условия отпора вооруженной агрессии и тому подобное.

1. В чем отличие нынешней редакции ВД от предыдущих?
2. Президент поставил общую задачу о дислокации сил с запада на восток и юг. Неужели мы теперь не рассматриваем и не учитываем миграционное торнадо, которое пронеслось по Европе и наводнило ее не только действительными беженцами, но и, в  первую очередь террористами, сепаратистами, которые могут осуществлять подрывную деятельность против Украины: в Закарпатье, где уровень мобилизации самый низкий, Западной Украине, которая наиболее жестко воспринимает сегодняшнее экономическое фиаско правительства Украины. Почему мы бросаемся из стороны в сторону, где стратегия???
3. В чем смысл системы оборонного планирования? Ведь Доктрина часть этого комплексного процесса.
4. Игорь, скажите, почему у нас до сих пор не реформирован Генеральный Штаб, почему до сих сохраняется такая система, когда МО и ГШ фактически дублируют полномочия друг друга. Почему не вернуться к эффективной системе, когда ГШ был составляющим элементом МО с особым статусом?

1. Как закреплены в ВД вопросы подготовки государства к вражеским сценариям «гибридных» войн?

1. Прописаны ли в ВД возможности силового сценария освобождения Крыма или временно оккупированных

1. Насколько структурированы цели и задачи военной политики страны на краткосрочную, среднесрочную и долгосрочную перспективу?
2. Что требуют от нас положения этого документа о достижении стандартов НАТО? Что реально стоит за этим?

1. У нас есть Стратегия национальной безопасности как документ, где прописано, к примеру, “создание сил специальных операций”. Затем мы опускаемся двумя пунктами ниже в документе Военная доктрина, и там записано то же самое. Не детализация и конкретизация, что нужно делать для этого, а то же самое! У меня возникает вопрос — это документ планирования или действия, или набора лозунгов?
2. Речь идет и приоритетном развитии Сил спецопераций  ЗСУ в соответствии со стандартами НАТО

1. Одной из основных задача в соответствии с пунктом 17 Военной доктрины является усовершенствование государственной информационной политики в военной сфере. Что делается в МО с этой целью?

1. В пункте 32 при формировании мероприятий записано: стратегические коммуникации, контрпропагандистские мероприятия, информационо-психологические операции. В чем суть каждого из названных мною действий?

1.  Как в ВД представлена информационная компонента обороны государства? Каким образом проводится информационно-психологическая работа с личным составом, в частности изучения истории, и фактов ее подмены с целью дискредитации украинских традиций, воровства украинской истории и ее героев?
   
   

1. Что такое стратегические коммуникации? Какая связь этой деятельности с ВД?

1. Вот слушаешь экспертов, вроде бы все понятно, но у меня тут возник другой вопрос: Военная доктрина — в том числе документ экономического планирования экономического блока. Принимал ли участие КМУ в разработке Военной доктрины.

1. Еще один вопрос в аспекте реализации этого документа: у нас год назад было решение Президента о необходимости проведения комплексного осмотра сектора безопасности и обороны. Но реально этого сделано не было. То есть, указ президента не выполнен. Где гарантии что такая участь не постигнет и Военную Доктрину? , а разве это сделано? Откуда тогда взяться основаниям полагать, что Военная доктрина будет выполняться!

Выводы

Принятие Военной Доктрины в таком варианте – важный, но далеко не единственный и, наверное, не самый решающий шаг в построении сильного государства.

Документы оборонного планирования должны совпадать по времени с документами экономического планирования. Ибо оборонная промышленность, как правило, дает толчок развитию гражданской промышленности.

Много политиков и экспертов ошибочно полагают, что главное — чтобы Вооруженные силы достигли совместимости со стандартами НАТО. Такое мнение ошибочно, поскольку в НАТО вступает не армия, а государство.

Украинская армия должна обеспечивать реализацию национальных интересов в любой точке планеты и за ее пределами.

Сегодняшний эфир я хочу закончить на возвышенной ноте, предложив просмотреть видео в качестве заключения нашей программы.

С Вами был

доктор юридических наук, Владимир Липкан

Smart Ukraine

Эфир можно просмотреть здесь:

 https://www.youtube.com/watch?v=Eh6RMAfBRhs

Smart Ukraine

Цитаты

“Без системных реформ мы не можем говорить о сильной, боеспособной армии, о эффективных силовых структурах. Нам нужна новая стратегия нацбезопасности, новая военная доктрина с четким признанием главного противника”, – Такое заявление  сделал Александр Турчинов во время пресс-конференции 17 декабря 2014 года.

“Все актуальные вопросы и военные вызовы, к сожалению, связаны с Россией. И все они носят длительный характер. Сознательное или бессознательное неприятие независимости Украины, настолько глубоко укоренившееся в менталитете российской политической элиты, никуда не денется в исторической перспективе”, — отметил Порошенко.

В своем фейсбук Президент Порошенко написал: красной ниткой через весь этот стратегичсекий документ проходит тема евроатлантической интеграции, достижения критериев членства в НАТО. До 202о года мы должны обеспечить полную совместимость ВСУ с соотвествующими силами государств-членов Альянса.

Источники:

https://www.youtube.com/watch?v=1OY2Len0eKY – видео можно смотреть с 2.17 по 2.38.

https://www.youtube.com/watch?v=HmxzuiJigfQ – моделирование гипотетического конфликта между США и Россией.

http://www.yaplakal.com/forum2/topic1212476.html – Оборотни-мигранты

http://glavred.info/politika/novaya-voennaya-doktrina-shag-k-effektivnomu-oboronnomu-planirovaniyu-ili-nabor-lozungov-334697.html – мнения экспертов касательно новой Военной Доктрины