Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Соціальна сутність людини трансформована в площину суспільних детермінант генерує безмежну кількість як позитивних так і негативних її проявів. Одним із негативних проявів соціального співіснування людей є постійно існуючі між ними спори. Спір, як один із способів спілкування людей сягає свого коріння ще до часів життя древньогрецького філософа Сократа, розумово-філософська діяльність якого породила усім відомий вислів: «У спорі народжується істина». Сучасна українська еристика, як мистецтво ведення спорів, діалогів, дискусій, діалогів, полеміки та дебатів набуває спаплюжених рис з огляду на маргінальну та безкарну поведінку народних обранців країни. Саме їх поведінка є своєрідним віддзеркаленням сучасного стану українського суспільства, якою в свідомості пересічних громадян цементується стійке уявлення про можливість нехтування базовими правилами співжиття, зокрема нормами права.

Спір є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Вказане визначення спору нажаль не відповідає сучасним українським реаліям, а тому все частіше приходиться стикатись із правовими спорами під якими розуміють юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, в якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб’єктивні права.

Неможливість, а часто і не бажання вирішити правовий спір мирним шляхом трансформує його в судову площину обумовлюючи виникнення та подальший розвиток такого виду цивільного судочинства як «позовне провадження». Ключовим та процесовизначальним поняттям у словосполученні «позовне провадження» виступає поняття «позов». «Позов» як цивільне процесуальне явище неодноразово піддавалось вивченню та аналізу як в теорії, так і в практиці цивільного процесу. Проте, кожного разу дослідження даного правового явища стосувалось висвітлення лише окремих його процесуальних аспектів, зокрема, поняття, видів, елементів, ознак, предмету, підстав та змісту позову. Разом з тим, «позов» не досліджувався з позицій приналежності його до площини процесуальних юридичних фактів, адже подання позову до суду призводить до виникнення, зміни або припинення як матеріально-правових, так і процесуальних правовідносин. Крім цього, певним чином «хаотичне» використання поняття «позов» в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві обумовлює вироблення єдиних підходів до застосування даного поняття в процесуальній площині правовідносин.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що «позов» як процесуальне явище, виступав предметом дослідження в наукових працях таких вчених як: Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, Д.Ю. Бондаренко, У.Б. Воробель, В.В. Гордєєв, Р.Є. Гукасян, М.А. Гурвич, А.О. Добровольський, В.І. Дрішлюк, О.А. Демічев, П.Ф. Єлісєйкін, Н.Б. Зейдер, С.А. Іванова, А.Ф. Клейнман, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, О.Д. Кутателадзе, Є.В. Лисюк, О.А. Логінов, М.В. Кіріязова, І.О. Картузова, О.В. Іваненко, Д.Д. Луспеник, О.В. Ісаєнкова, Г.Л. Осокіна, В.М. Паращенко, А.Л. Паскар, Є.Г. Пушкар, О.А. Рассомахіна, В.О. Рязановский, Т.В. Соловйова, Н.М. Ткачова, В.І. Тертишніков, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, О.О. Штефан, В.В. Ярков та інші. Слід зазначити, що в наукових дослідження вказаних авторів здійснювались спроби дослідити такі окремі аспекти досліджуваного мною поняття як: поняття, види, елементи, ознаки, предмет, підстави та зміст позову. У свою чергу, дослідження поняття «позову» в аспекті приналежності його до цивільних процесуальних та матеріально-правових юридичних фактів перерахованими науковцями майже не здійснювалось.

Мета статті полягає у з’ясуванні дискусійних та проблемних питань визначення змісту поняття «позову» як цивільного процесуального явища та окреслення процесуальних аспектів приналежності позову до сфери юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків у площинах матеріально-правових та цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Пред’явлення позову до суду є визначальною стадією цивільного процесу, яка породжує цілу низку простих та складних юридичних фактів зміст та результативність яких спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду цивільних справ предметом яких виступає спір про право. Пред’явлення позову, на відміну від пред’явлення претензії, являє собою синтез матеріально-правової вимоги (вимоги до порушника суб’єктивних цивільних прав про певну поведінку) і вимоги до юрисдикційних органів (вимоги до суду щодо захисту свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Перш ніж досліджувати приналежність позову до площини юридичних фактів слід розглянути доктринальні підходи до визначення поняття «позов».

В.В. Комаров в монографії «Позовне провадження» слушно зазначає, що позов є фундаментальною категорією цивільного судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із центральних інститутів цивільного процесуального права під яким слід розуміти вимогу позивача до відповідача, звернена через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі [1, с. 209-210].

Майже схожої позиції щодо визначення «позову» дотримується Ю.В. Білоусов. На його думку позов ‒ це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі [2, с. 95]. Практично схоже визначення «позову» пропонує Є.Г. Пушкар: позов ‒ це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, що здійснюється у визначеній законом процесуальні формі [3, с. 256]. В цьому ж контексті позов тлумачить С.А. Іванова, розуміючи під таким спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що підлягає розгляду в певному процесуальному порядку [4, с. 187].

О.А. Логінов та О.О. Штефан зазначають, що позов ‒ це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку [5, с. 130].

В.І. Бобрик у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України пропонує в якості позову розуміти належним чином процесуально оформлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що пред’являється через суд в порядку цивільного судочинства [6, с. 266].

В.І. Тертишніков у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. запропонував наступне визначення позову, під яким слід розуміти звернену через суд до відповідача матеріально-правову вимогу про відновлення порушеного або оспорюваного права [7, с. 135].

Прихильником концепції згідно якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права виступає В.М. Паращенко. Позов ним розуміється як процесуальний засіб захисту суб’єктивного права і матеріально-правова вимога, заснована на конкретному правопорушенні [8, с. 160].

Дещо інших підхід до визначення досліджуваного поняття запропонував М.А. Гурвич, який зазначав, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного субʼєктивного права чи охоронюваного законом інтересу [9, с. 101]. Аналогічних поглядів щодо визначення поняття «позов» дотримується В.В. Ярков [10, с. 223].

Р.Є. Гукасян під позовом розумів звернення до суду юридично заінтересованої особи за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [11, с. 144].

Особливої уваги заслуговує визначення поняття «позов» запропоноване М.С. Шакарян, яка вказує, що таким слід вважати пред’явлену до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що випливає із спірних матеріально-правових відносин і заснованої на певних юридичних фактах [12, с. 143].

Майже відмінне від всіх вище перерахованих доктринальних підходів визначення поняття «позов» запропонувала в своїй монографії «Позов (теорія і практика)» Г.Л. Осокіна. В результаті кропіткого, всебічного та змістовного аналізу поняття «позов» нею було запропоноване наступне його визначення. Позов як інститут процесуального права є вимога зацікавленої особи, що випливає з спірного матеріального правовідношення, про захист свого чи чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню в установленому законом порядку [13, с. 29].

Обґрунтовуючи свою позицію з приводу запропонованого визначення Л.Г. Осокіна зазначає, що оскільки захист завжди здійснюється судом, то спеціальне його згадування у визначенні поняття позову представляється зайвим. Далі нею пояснюється, що з наведеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, що обумовлюють його універсальний характер. Позов, по-перше, є вимога (прохання); по-друге, позов є вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу. Таким чином, метою всякого позову є захист, а самі позовні справи за своїм характером ‒ спірні. По-третє, захист прав і законних інтересів здійснюється тільки судом, тому позов як вимога про захист права (інтересу) завжди адресований суду, а не відповідачу. У цьому зв’язку правильніше було б говорити про пред’явлення позову чи не до відповідача, а проти відповідача [13, с. 30].

У 2009 р. дослідниками проблем сучасного цивільного процесуального права було презентовано новітню наукову працю «Позов в цивільному судочинстві», присвячену комплексному та змістовному дослідженню історії розвитку та сучасного стану позовної форми захисту права. Цілковито очікувано, що дослідниками даної проблематики запропоновано власне розуміння поняття «позов». Так, О.В. Ісаєнкова пропонує дещо складне для сприйняття визначення досліджуваного поняття. Позов, на її думку, це засіб захисту права, передбачуваного собою, що звернулась до суду за захистом порушених або оспорюваних, спрямованих проти передбачуваного порушника та засноване на зазначеному позивачем спірному цивільному (у широкому розумінні) правовідношенні [14, с. 45].

О.В. Ісаєнковою було здійснено всебічний теоретичний аналіз чотирьох концепцій визначення поняття «позов» .

1. Матеріально-правова концепція. Прихильники даної концепції вважають позов матеріально-правовою вимогою, що розглядається судом, тобто вимога позивача до відповідача. Зміст матеріально-правової концепції полягає в тому, що кожному суб’єктивному цивільному праву притаманний позов, як право на його здійснення. В.О. Рязановский з цього приводу зазначає, що позов сам по собі не є чим-небудь самостійним, таким, що знаходиться осторонь, він притаманний праву як складова частина або властивість самого права [15, с. 13-14].

2. Процесуально-правова концепція. Узагальнена думка прихильників даної концепції вказує на те, що позовом є звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, звернення для вирішення спору про право цивільне [16, с. 410]. Взагалі, для прихильників процесуальної концепції матеріально-правова вимога позивача до відповідача не відіграє суттєвої ролі при визначенні поняття позову або взагалі знаходиться за межами даного поняття.

3. Концепція двох самостійних правових категорій: позову в матеріально-правовому і позову в процесуальному розуміннях. Дана концепція полягає в тому, що в цивільному та цивільному процесуальному праві не може бути одного поняття позову, тому в цивільному праві слід використовувати термін «позов» в матеріально-правовому розумінні, а в цивільному процесуальному праві у процесуальному. Зазначена концепція як і дві попередні, на думку О.В. Ісаєнкової, виступають синтезом, складанням двох попередніх: береться поняття позову, пропоноване представниками першої концепції, і виходить його визначення в матеріально-правовому розумінні, а формулювання позову, пропоноване представниками другої концепції, називається визначенням поняття позову в процесуальному розумінні [14, с. 36-37].

4. Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Зміст концепції полягає в тому, що позов як єдине поняття, внутрішній зміст якого викладено у позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: одну, матеріально-правову, спрямовану до відповідача, яка одночасно є предметом позову, і друга ‒ вимога процесуального характеру про захист права, адресована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і окреме їх існування є неможливим. Звернення до суду без зазначення спірної вимоги и правовідношення з якого воно походить, є безпредметним, а вимога, що не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [17, с. 5-22].

В науці цивільного процесуального права вчення про «позов» пропонується досліджувати не лише на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.

1) Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права.

2) Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову.

3) Процесуальна теорія визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів [18, с. 176-177].

З наведеного переліку концепцій та теорій поняття «позов» найбільш прийнятною, на мій погляд, та такою що відповідає «духу та змісту» чинного матеріального та цивільного процесуального права є саме концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну.

Перш ніж обґрунтувати свою позицію стосовно підтримки вказаної наукової концепції слід зазначити, що практично всі учені, які присвятили свої праці дослідженню проблем визначення поняття «позов» залишали поза увагою приналежність досліджуваного поняття до площини «юридичних фактів».

Крім цього, обґрунтовуючи власну наукову позицію слід дати відповідь на два основні запитання: по-перше, яким чином поняття «позов» співвідноситься з юридичними фактами, та яким чином останні впливають на його існування; по-друге, перефразовуючи риторичне запитання «що було раніше – яйце чи курка» слід визначити, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов»?

Позов не зважаючи на його згадування в нормах Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) [19] слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду і розпочинаються відповідні дії суду та суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Цілком зрозуміло, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншої особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [20, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови. Таким чином можна стверджувати, що однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому.

О.Д. Кутателадзе розвиваючи вказану думку зазначає, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, що характеризують наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки [21, с. 60].

В українському матеріальному праві, зокрема цивільному, зустрічається поняття «позов» та похідні від нього, адже дане поняття має основне значення для здійснення та захисту цивільних прав. Тому безпосередній момент «зародження» позову відбувається лише в момент порушення, оспорювання чиїхось прав, тобто тоді, коли для реалізації права потрібне вже втручання компетентного державного органу ‒ суду, який відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [22] не є стороною спірного матеріального правовідношення.

Існування поняття «позов» нерозривно пов’язано з поняттям «позивач». Отже, присутність такого суб’єкта правовідносин як позивач (особа, яка звертається до суду вважаючи, що її права були порушені певною особою) вказує на те, що існуючі спірні матеріальні відносини вже переходять в судову площину. Фактично, до звернення особи до суду також існують спірні правовідносини, проте особа, яка вважає, що її права є порушеними може застосувати досудове врегулювання цього спору, а тому відносини існуючі до моменту її звернення до суду аж ніяк не можна називати «позовними».

Формулювання умовиводу про те, що зародження позову обумовлюють юридичні факти матеріально-правового змісту дозволяє перейти до з’ясування приналежності позову до площини цивільних процесуальних юридичних фактів. В теорії цивільного процесуального права юридичні факти визначаються як названі у гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [23, с. 17]. На відміну від норм цивільного процесуального права, які є загальними підставами виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин, юридичні факти мають конкретний характер. Для кожного елементарного цивільного процесуального правовідношення, а також їх системи, вони індивідуальні. Тим більше вони є проявом норми цивільного процесуального права стосовно конкретної, чітко визначеної життєвої ситуації. Як результат, позовні вимоги і знаходять своє відображення у позові, коли сторона, яка вважає, що її права були порушені та сторона, яка на її думку порушила права, з площини регулювання відносин нормами матеріального права трансформуються в площину процесуальних правовідносин.

Позовні вимоги це вимоги, коли особа, яка вважає, що її права були порушені та особа, яка на її думку порушила її права перебувають у стані існування спірних відносин у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права, при цьому сторони не змогли вирішити їх без втручання суду. Будь-яке звернення до суду з позовом передбачає наявність у особи вимоги до певної особи, яка або порушила, оспорює чи не визнає її право. Фактично йдеться про дві вимоги: вимога позивача до відповідача (матеріально-правова) та вимога позивача до суду (процесуально-правова), які у своєму поєднанні і формують таке процесуальне явище як «позов».

В юридичній літературі відстоюється позиція про те, що цивільному процесуальному праву притаманний особливий вид юридичних фактів. Які полягають у наступному: процесуальні дії суду та осіб, які беруть участь у справі здійснюються у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством [24, с. 56]. В досліджуваній мною проблематиці прояв процесуальних юридичних фактів проявляється в наступній матеріальній та процесуальній послідовності:

–        між сторонами існують спірні відносини, які можуть бути вирішені на претензійному рівні (матеріально-правові відносини);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені формулює позовні вимоги (позов) до особи, яка на її думку їх порушила. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Саме тому на думку І.О. Картузової викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову [25, с. 95] (формування процесуальних відносин обумовлених матеріально-правовими);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені звертається до суду з вимогою (позовом) з метою захистити її порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, в результаті чого сторони, між якими виникли спірні правовідносини набувають нового для себе процесуального статусу ‒ позивач та відповідач (процесуальні відносини).

В зазначеній послідовності дій важливо визначити процесуальну вагомість суду, позивача та відповідача. П.Ф. Єлісєйкін з цього приводу більш вагомими вважає дії не суду, а осіб, які беруть участь у справ, стверджуючи, що саме особи впливають на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, а дія суду ‒ це відповідна реакція на дії осіб [26, с. 35-36].

Змістовний аналіз норм ЦПК України дозволяє стверджувати, що саме процесуальні дії суду безпосередньо впливають на динамічність цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин законодавець передбачає сукупність юридичних фактів, завершальною з яких є дія суду [27, с. 40].

Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, як прояв певних юридичних фактів, стає позовом у тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд підлягаючи розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням визначеної процесуальної процедури. Позов, як явище цивільного процесуального права, має більше процесуальне ніж матеріально-правове наповнення. В підтвердження власної аргументації необхідно пригадати наукову позицію А.О. Добровольського, який наголошував, що по кожній справі вимога позивача про розгляд спору, який виник між ним та відповідачем, і адресована до суду, обов’язково має вказівку на вимогу, яка спрямована до відповідача. Без останньої не може бути позову і не буде предмета для судового розгляду. Ці дві вимоги мають бути поєднаними. При цьому вимога, яка спрямована до суду, характеризує процесуальну сторону позову, оскільки позов є засобом порушення процесу, процесуальним засобом захисту права, а вимога, яка спрямована до відповідача, є матеріально-правовою стороною позову, оскільки вимога позивача до відповідача випливає з матеріального суб’єктивного права позивача, наявність якого і буде доводити позивач у процесі, порушеному цим позовом [28, с. 42].

Зазначена наукова позиція найкраще відображає та підтверджує концепцію єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну, прихильником якої я і виступаю. При цьому слід враховувати і ту обставину, що позов це процесуальне явище, яке має статичний характер. Динамічних ознак позов набуває крізь призму процесуального юридичного факту, що реалізується у вигляді пред’явлення позову до суду шляхом безпосереднього подання позовної заяви.

Відповідаючи на раніше поставлене запитання, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включає в себе наступні складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

Основоположна відмінність між процесуальним та матеріально-правовим наповненням поняття «позов» полягає в тому, що матеріально-правову сторону спору можна вирішити альтернативним (досудове врегулювання спору) способом, а переведення спору в судову площину запускає механізми реалізації процесуальних юридичних фактів, і вирішення спору за таких умов можливе лише шляхом дотримання процесуальної процедури врегульованої нормами цивільного процесуального права. Як результат, пред’явлення позову до суду чітко підтверджує перехід матеріально-правового спору на новий, процесуальний рівень, вказуючи на те, що «спір» набуває цивільної процесуальної оболонки під назвою «позов».

Єдність матеріально-правової та процесуальної сторін позову є суттєвою і для судової практики, оскільки, відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за заявою та в межах заявлених позовних вимог. Даючи відповідь на матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, суд відповідає на звернення позивача до суду про захист його права [29, с. 19].

Викладене дозволяє зробити проміжний висновок, що в понятті «позов» більше процесуальних, ніж матеріально-правових ознак, а застосовуючи арифметичні величини до визначення поняття «позов» можна припустити, що позов, як правове явище, на 2/3 складається з процесуального наповнення та пов’язаного з ним наслідками, і на 1/3 із наповнення матеріально-правового.

Досліджуючи зміст поняття «позов» науковцями часто наголошується, що позов це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або інтересу. На мою думку, виходячи з аналізу положень Цивільного кодексу України або Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. не можна категорично стверджувати, що особа, яка звертається до суду має за мету захистити виключно порушені, оспорювані або невизнані права, свободи чи інтереси. Порушення, оспорювання або невизнання прав, свобод чи інтересів є результатом прояву юридичних фактів, що вже відбулись або існують в реальному часі.

Разом з тим, у ЦК України містяться норми, що дозволяють особі звернутись до суду із захистом своїх прав у випадку існування лише загрози їх майбутнього порушення. Наведу декілька прикладів. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.

Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Можливість застосування захисту суб’єктивних цивільних прав у зв’язку з можливістю їх майбутнього порушення передбачена ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. відповідно до якої агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

Практична реалізація положень вказаних норм, зокрема ч. 2 ст. 386 ЦК України, знаходить відображення безпосередньо в судовій практиці. Розглянемо наступний приклад. До Городищенського районного суду Черкаської області із позовом звернулась ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка вказала, що вона є власником жилого будинку по вул. Б.Хмельницького, 2 у м. Городище, Черкаської області, її присадибна ділянка межує з відповідачем ОСОБА_2, яка збудувала вбиральню з порушеннями санітарних норм на відстані 5,2 м від його житлового будинку, що є порушенням санітарних норм. На зауваження позивача відповідач не реагує, а тому позивач просив зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від його жилого будинку, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92. Керуючись ч. 2 ст. 386 ЦК України та п. 3.25а ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» суд позов задовольнив у повному обсязі та зобов’язав ОСОБА_2, усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від жилого будинку ОСОБА_1, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92 [30].

Приклад практичного застосування положень ст. 1163 ЦК України є цивільна справа вирішена Рівненський міським судом Рівненської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що мешкає в будинку АДРЕСА_2, Рівненської області, який належить йому на праві приватної власності. По сусідству з будинком позивача АДРЕСА_1 відповідач займається бджільництвом, утримує пасіку, що нараховує понад десяток з відповідною кількістю бджолиних сімей. Наявність такої кількості бджіл в безпосередній кількості на відстані 6 метрів від будинку позивача, особливо у весняно-літній період створює незручності в проживанні та користуванні земельною ділянкою та іншим майном та завдає шкоди здоров’ю членам сім’ї, особливо дітям. Бджоли залітають на земельну ділянку, роблять неможливим обробляти ділянку. З приводу загрози безпеки життю членам сім’ї позивач неодноразово зверталась в сільську раду та просила відповідачку прийняти міри безпеки.

Суд застосувавши ст. 1163 ЦК України, Закон України «Про бджільництво» від 22.02.2000 р., накази Міністерства охорони здоров’я України та вважаючи доведеним факт того, що розміщення відповідачами вуликів з бджолиними сім’ями хоча і на своїй присадибній ділянці, але поблизу від будинку позивачки, не відповідає вимогам санітарно-захисних зон, оскільки бджолина пасіка знаходиться у безпосередній близькості від житлового будинку позивача, тобто без дотримання певних відстаней позов задовольнив у повному обсязі зобов’язавши ОСОБА_2, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку [31].

Наведені приклади належним чином підтверджують той факт, що звернення осіб до суду із захистом своїх прав може відбуватись не лише за метою захисту вже порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України), але й у випадку існування загрози життю, здоров’ю або майну у майбутньому або пов’язане з можливістю порушення майнових прав.

Детальний аналіз доктринальних підходів та положень чинного законодавства щодо визначення поняття «позов» дозволяє мені запропонувати наступне його визначення. Позов ‒ це пред’явлені до суду для розгляду та вирішення у визначеному процесуальному порядку матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами.

Висновки. Позов це процесуальне явище, що нерозривно поєднує в собі процесуальні та матеріально-правові складові, перебуваючи тим самими в площині юридичних фактів. Передумовами виникнення позову є звершені юридичні факти матеріально-правового змісту. Завершеність юридичних фактів полягає в тому, що спірні відносини на момент звернення до суду не вдалось врегулювати мирним шляхом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду є процесоутворюючим юридичним фактом, що обумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване в статті визначення поняття «позов», на мою думку, найбільш вдало відображає процесуальну та матеріальну сторони позову, як єдиного поняття та засвідчує його приналежність як до сфери процесуальних юридичних фактів, так і юридичних фактів, породжуваних матеріально-правовими відносинами. При цьому, сформульоване визначення «позову» не претендує на доктринальну універсальність, а лише відображає власне бачення досліджуваної в даній статті проблематики. У будь-якому випадку багатоманітність доктринальних підходів до визначення поняття «позов» вкотре підтверджує складність формулювання єдиного його визначення, зокрема і такого, що претендуватиме на законодавче закріплення.

Література:

1. Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І, Радченко та ін.; за ред. В.В, Комарова. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ 252 с.
2. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
3. Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. ‒ Х.: ООО «Одиссей», 2001. ‒ 704 с.
4. Гражданський процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. /  Под ред. М.К. Треушникова. ‒ М.: ООО «Городец-издат», 2000 ‒ 672 с.
5. Цивільний процес України / О.А. Логінов, О.О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 368 с.
6. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
7. Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / (Тертышиков В.И.). ‒ Издание пятое, дополненное и переработанное. ‒ Харьков: Косум, 2001. ‒ 432 с.
8. Гражданський процесс. Курс лекций / В.Н. Паращенко. Серия: «Юридическая литература». ‒ Мн.: ИООО «право и економика», 2004. ‒ 254 с.
9. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М.: Высш. шк., 1975. ‒ 399 c.
10. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В.Ярков – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 640 с.
11. Гражданский процесс / под ред. К.С. Юдельсона. ‒ М., Юрид. литература, 1972. ‒ 439 с.
12. Гражданское процессуальное право России: учеб. / отв. ред. М. С. Шакарян. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М. : Былина, 1998. ‒ 504 с.
13. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – 192 с.
14. Иск в гражданском судопроизводстве: сборник /О.В. Исаенкова, А.А. Демичев, Т.В. Соловьева, Н.Н. Ткачева; под ред. О.В. Исаенковой. ‒ Москва : Волтерс Клувер, 2009. – 216 c.
15. Рязановский В. А. Единство процесса / В.А. Рязановский. ‒ М.: Юрид. бюро «Городец», 1996. ‒ 75 с.
16. Курс советского гражданского процессуального права/ Отв. ред. А.А. Мельников. ‒ М.: Наука, 1981, Т. 1. ‒ 463 с.
17. Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. М., 1959. ‒ 26 с.
18. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / І. О. Безлюдько [та ін.]; ред. С.С. Бичкова. ‒ К. : Атіка, 2006. ‒ 384 с.
19. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
20. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
21. Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59–63.
22. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
23. Комаров В.В. Радченко П. І.  Цивільні процесуальні правовідносини та їх субʼєкти: навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. ‒ Київ : НМК ВО, 1991. ‒ 104 с.
24. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х. : Основа, 1992. – 416 с.
25. Картузова І.О. Поняття, елементи та види адміністративного позову / І.О Картузова // Юридичний вісник. ‒ 2013. ‒ № 3. – С. 94-101.
26. Елисейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учеб. пособие / П.Ф. Елисейкин; Яросл. гос. ун-т. ‒ Ярославль: ЯГУ, 1975. ‒ 93 с.
27. Паскар А.Л. Поняття та роль юридичних фактів у виникненні цивільних процесуальних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. – 2010. ‒ № 12 (180). – С. 40-42.
28. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. (Основные вопросы учения об иске). ‒ Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965. ‒ 190 с.
29. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 159 с.
30. Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 23.12.2013 р. (цивільна справа № 691/1833/13-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36462670
31. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10.02.2015 р. (цивільна справа № 559/2430/14-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42868735

Ключові слова: Братель процесуаліст, позов, юридичні факти, позовні вимоги, спірні правовідносини, позивач, відповідач, суд.

голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук, доцент

.

Анотація. Проаналізовано та досліджено практику розгляду справ за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень щодо обмежень у реалізації права на мирні зібрання та позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. Встановлено, що за результатами розгляду адміністративних справ даної категорії в переважній більшості судами приймалися такі рішення, як про залишення позовні заяви без розгляду (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього), про задоволення позову, про відмову в задоволенні позову. Визначено причини та основоположну проблематику в їх прийнятті, запропоновано відповідні напрями її вдосконалення.

Ключові слова: адміністративний суд, право на мирні зібрання, спірні правовідносини, ухвала суду.

Диордица И.В. Административно-процессуальные гарантии реализации права на мирные собрания: актуальные вопросы судебной практики. 

Аннотация. Проанализирована и исследована практика рассмотрения дел за административными исками субъектов властных полномочий относительно ограничений в реализации права на мирные собрания и исками об устранении ограничений в реализации права на мирные собрания. Установлено, что за результатами рассмотрения административных дел данной категории в подавляющем большинстве судами принимались такие решения, как об оставлении искового заявления без рассмотрения (в связи с поступлением искового заявления в день проведения мероприятий, или после этого), об удовлетворении иска, об отказе в удовлетворении иска. Определены причины и основополагающая проблематика в их принятии, предложены соответствующие направления ее совершенствования.

Ключевые слова: административный суд, право на мирные собрания, спорные правоотношения, постановление суда.

Diorditsa I.V. Administratively judicial guarantees of realization of right of peaceful assemblies: pressing questions of judicial practice

Annotation. Practice of consideration of businesses is analysed and investigational after the administrative lawsuits of subjects of imperious plenary powers in relation to limitations in realization of right of peaceful assemblies and by lawsuits about the removal of limitations in realization of right of peaceful assemblies. It is set that as a result of consideration of administrative matters of this category in swingeing majority courts were accept such decisions, as about abandonment points of claim without consideration (in connection with the receipt of point of claim in the day of leadthrough of measures, or after it), about accepting a claim, about a refuse in accepting a claim. Certainly reasons and fundamental problems in their acceptance, the proper directions of its perfection are offered.

Keywords: administrative court, right of peaceful assemblies, litigions legal relationships, court ruling.

Постановка проблеми. Мирні зібрання є одним із засобів відстоювання людиною і громадянином своїх прав, свобод та інтересів у демократичному суспільстві.

Право громадян на свободу мирних зібрань в Україні гарантується та захищене державою, яка зобов’язана забезпечити його ефективну реалізацію. Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлено тільки судом, у зв’язку з чим забезпечення гарантованого державою права на мирні зібрання значною мірою покладається на суд. Роль суду в регулюванні зазначених відносин сьогодні зростає, а в період активізації руху громадянських та політичних сил вирішення судами справ розглядуваної категорії викликає особливу увагу в суспільстві.

Зазначаємо, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання не є поширеними у судовій практиці, однак, зважаючи на актуальність питання забезпечення права на мирні зібрання у суспільному житті, які гарантовані Конституцією України, потребують дослідження.

Аналіз останніх досліджень. Нині, окреслена у темі наукової роботи проблематика не стала предметом спеціального комплексного адміністративно-правового дослідження і, відповідно, залишається недостатньо розробленою. У працях Білоусова Ю.Л., Денисової М.М.,  Ківалова С.В., Куйбіди Р.О., Сінькевича О.В. розглядалися лише окремі питання стосовно проблематики підсудності спорів адміністративним судам.

Постановка завдання. Мета дослідження направлена на сприяння однаковому та правильному застосуванню адміністративними судами законодавства з метою забезпечення захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів осіб, зокрема, права на мирні зібрання, від порушень з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, виявлення проблемних питань, що виникають під час розгляду та вирішення справ зазначеної категорії, надання пропозицій щодо їх розв’язання.

Виклад основного матеріалу. Мирні зібрання можна розтлумачити як масові заходи громадян, відкриті й доступні кожному, хто бажає взяти у них участь. Мирні заходи найчастіше проводяться з метою вираження ставлення тих чи інших груп, об’єднань громадян до суспільних явищ та проблем, привернення уваги органів влади до них та є однією із форм безпосередньої демократії. Основною рисою мирних зібрань є мирний характер їх проведення.

Стаття 39 Конституції України визначає мирні заходи як збори, мітинги, походи і демонстрації. Необхідно зазначити, що цей перелік не є вичерпним.

У статті 182 КАС України надано  визначення мирних зібрань як збори, мітинги, походи, демонстрації тощо, тобто передбачає можливість прояву мирних зібрань в інших формах.

До мирних можна віднести також релігійні зібрання, які проводяться релігійними організаціями відповідно до ст. 21 Закону України від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації». Такими зібраннями можуть бути публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії.

Також, форми та види мирних зібрань у національному законодавстві залежно від поставленої мети та методів проведення розподілено на кілька категорій Статутом патрульно-постової служби міліції України, затвердженим наказом МВС України від 28.07.1994 р. № 404 [1].

Так, відповідно до підпунктів 332–336 пункту 4 розділу XV цього Статуту:

- збори – це спільна, спеціально організована невелика присутність громадян у громадському або іншому місці, викликана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем;

- мітинг – масові збори з питань злободенних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу – масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові);

- демонстрація – масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, в тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим. (Цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здійсненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо);

- вуличний похід проводиться з тією ж метою, що і демонстрація, мітинг, однак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики;

- пікетування – форма демонстрації, під час якої виставляються представники будь-де, наприклад, перед будинками об’єднань, підприємств з метою висловлення протесту проти чого-небудь, для забезпечення охорони на місці проведення страйку або демонстрації.

Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання визначені статтями 182 та 183 КАС України.

У свою чергу, стаття 50 КАС України передбачає, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень, зокрема, про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з частиною першою статті 182 КАС України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).

Закон не встановлює конкретного строку звернення з такою заявою до суду, однак обумовлює негайне звернення до суду після одержання повідомлення про проведення масового заходу.

Відповідно до частини 1 статті 183 КАС України організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

Підсудність справ про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання залежить від статусу відповідача та визначається за правилами предметної підсудності адміністративних справ, встановлених статтею 18 КАС України.

Так, згідно з приписами пункту 1 частини першої, частин другої та третьої названої статті справи про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання підсудні:

- якщо відповідачем виступає орган чи посадова особа місцевого самоврядування – місцевим загальним судам як адміністративним судам;

- якщо відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа – окружним адміністративним судам;

- у разі оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади – місцевому загальному суду як адміністративному суду або окружному адміністративному суду за вибором позивача.

Згідно з приписами статей 182, 183 КАС України про відкриття провадження у справі за позовом про обмеження права на мирні зібрання або про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та відповідача (відповідний орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування та організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань).

Адміністративні справи зазначеної категорії повинні бути вирішені судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів – невідкладно.

Позовна заява про заборону проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання, яка надійшла в день проведення таких заходів або після цього, згідно з частиною другою статті 182 КАС України залишається без розгляду.

На відміну від позовів за зверненням суб’єкта владних повноважень про обмеження у реалізації права на мирні зібрання, справи за позовами про усунення обмежень у реалізації цього права з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування суд має право розглядати у день проведення цих заходів, що сприяє забезпеченню реалізації гарантованого державою права на мирні зібрання громадян.

Відповідно до частини 5 статті 182 КАС України суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду вказується спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з пунктом 6 частини 1 ст. 256 КАС України негайному виконання в силу закону підлягають постанови суду про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Необхідно зазначити, що для прийняття рішення про задоволення позову суд повинен пересвідчитися у реальності можливої загрози, при цьому така реальність повинна бути підтверджена відповідними доказами.

Постанови суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання виконуються негайно, але можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку.

Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення. У зв’язку з цим правила частини третьої статті 160 КАС України щодо проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин постанови до справ зазначеної категорії не застосовуються.

Виходячи із завдань адміністративного судочинства, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, суд у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання повинен перевірити обґрунтованість підстав для застосування таких обмежень, на які посилаються органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, та у разі підтвердження необхідності їх застосування обрати спосіб обмеження, який би найкраще відповідав його меті – недопущенню заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей та найменше обмежував би право громадян на мирне зібрання.

Звертаємо увагу, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання можна розділити на дві окремі підкатегорії:

справи за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання;

справи за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

З аналізу понад 100 адміністративних справ даної категорії за результатами їх розгляду в переважній більшості судами приймалися такі рішення:

- про залишення позовні заяви без розгляду на підставі ч.2 ст.182 КАС України (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього);

- про задоволення позову;

- про відмову в задоволенні позову.

Так, у справі № 0670/7772/12 виконавчий комітет Житомирської міської ради, 16 листопада 2012 року, звернувся до суду з позовом про заборону Житомирській міській організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода”  проводити пікетування 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 11год. 30хв.[2].

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 182 КАС України позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, визначених частиною першою цієї статті, або після цього, залишається без розгляду.

При відмові в задоволенні позову за зверненнями суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (наприклад, справа № 817/1418/13-а [3]) суд, насамперед, виходив з того, що належних та допустимих доказів на підтвердження існування небезпеки правопорушень та злочинів, загрози здоров’ю населення та правам і свободам інших людей під час проведення відповідачем масових заходів позивачем суду не було надано.

Щодо судових рішень, якими задоволено позовні вимоги, звертаємо увагу на наступні приклади.

Так, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2012 р. у справі № 0670/7771/12 задоволено позов виконавчого комітету Житомирської міської ради до Житомирської міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” про заборону проведення пікетування Житомирської районної прокуратури 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв. за адресою м. Житомир, вул. Щорса, 92 [4].

Як встановлено судом першої інстанції, повідомлення про проведення пікетування від Житомирської міської організації ВО “Свобода” надійшло менше ніж за добу до її проведення без зазначення мети цього заходу.

При розгляді справи з’ясовано, що за вказаною в повідомленні адресою, окрім прокуратури Житомирського району знаходиться Житомирський районний суд та обласна Державтоінспекція.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що пікетування з використанням аудіоапаратури для відтворення записів та підсилення звуку буде перешкоджати відвідуванню вказаних установ громадянами та їх роботі, а повідомлення менше ніж за добу до проведення пікетування не є достатнім часом для позивача для забезпечення громадського порядку при проведенні запланованого відповідачем масового заходу, вжиття відповідних організаційних, правових та інших заходів, спрямованих на організацію громадського порядку, безпеки та належного захисту громадян при реалізації своїх прав [5].

З урахуванням зазначених обставин та відповідно до ч.5 ст.182 КАС України суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги.

Такі висновки суду узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 (справа N 1-30/2001 щодо завчасного сповіщення про масові зібрання), де зазначено, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити органи виконавчої влади про проведення заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а має служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. При здійсненні громадянами права на свободу думки і слова, на вільне поширення своїх поглядів і переконань не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Також, постановою Корольовського районного суду м. Житомира від 14 березня 2012 року у справі № 2-а-167/12, задоволено позовні вимоги фізичної особи про визнання незаконним рішення виконкому Житомирської міськради “Про затвердження положення про порядок організації і проведення масових заходів у м. Житомирі” від 12.05.2011 року № 325 [6].

При зверненні до суду позивач посилався на те, що даним рішенням виконком грубо порушив його конституційні права на організацію і проведення масових заходів у формі мирних зібрань, без зброї, мітингів, походів і демонстрацій і вказав, що зазначене рішення суперечить положенням Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що виконком перевищив свої повноваження, ухваливши оскаржуване рішення, оскільки зазначеним Положенням для організаторів мирних зібрань встановлюються обмеження, не передбачені ст. 39 Конституції України, та численні вимоги зобов’язального характеру, які є неконкретними та до того ж не передбачені чинним законодавством України.

Так само, судом звернуто увагу на те, що порядок здійснення права на свободу мітингів, демонстрацій, мирних зборів та підстави обмеження цього права законами України не врегульовано, а тому у виконкому не було законних підстав обмежувати громадян в правах, гарантованих Конституцією України (ст.ст. 22, 39) та міжнародними нормативними актами (ст.11 Конвенції “Про захист прав людини..”), а саме: діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення певних потреб, застосовуючи з цією метою певні форми і засоби діяльності, позаяк це є нічим іншим, як  обмеженням гарантованих Конституцією України прав і свобод.

Список використаних джерел

1. Статут патрульно-постової служби міліції України [Електронний ресурс] / Наказ МВС України «Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України» від 28.07.1994 р. № 404. – Режим доступу:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0213-94.

2. Ухвала Житомирського окружного адміністративного суду від 16.11.2012, справа № 0670/7722/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27719764.

3. Постанова Рівненського окружного адміністративного суду від 16.04.2013, справа № 817/1418/13-а [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30697498.

4. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 15.11.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27615336.

5. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24.12.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28281076.

6. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2012, справа № 2-а-167/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28610859.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОАЛ,

кандидат юридичних наук.

Постановка проблеми. Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму необхідно розуміти в системному зв’язку із частиною 1 тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень можливий тільки у сфері публічно-правових відносин.

Однак судова практика в адміністративних справах свідчить про наявність помилок практичного застосування норм, пов’язаних як з юрисдикційною визначеністю, так і з підсудністю спорів адміністративним судам. У свою чергу, помилки судів під час вирішення цього питання та юрисдикційні конфлікти, пов’язані із видами судочинства, впливають на неналежне забезпечення принципу доступності до суду.

Аналіз останніх досліджень. Нині, окреслена у темі наукової роботи проблематика не стала предметом спеціального комплексного адміністративно-правового дослідження і, відповідно, залишається недостатньо розробленою. У працях Бевзенка В.М., Білуги С.В., Ківалова С.В., Кузьмишина В.М., Куйбіди Р.О. розглядалися лише окремі питання стосовно проблематики підсудності спорів адміністративним судам.

Постановка завдання. Метою статті є сприяння у формуванні єдиного підходу до вирішення зазначеного питання, однакового застосування законодавства щодо визначення підсудності спорів адміністративним судам, виявлення проблемних питань, найбільш характерних порушень при її визначенні, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Виклад основного матеріалу. Зауважимо, що під предметною підсудністю слід розуміти розподіл адміністративних справ між адміністративними судами, що діють як суди першої інстанції, залежно від категорії справ (предмета позову).

Згідно з пунктом 5 статті 18 КАС України, місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 – 4 частини першої цієї статті.

На наше переконання, першочергово необхідно звернути увагу на помилки, що допускають суди першої інстанції при визначенні компетентного суду в структурі адміністративних судів у спорах про сферу діяльності органів державної виконавчої служби України та щодо виконавчого провадження.       Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 13.12.2010 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження  рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», визначаючи предметну та територіальну підсудність справ з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, судам необхідно враховувати, що за приписами пункту 5 частини першої статті 18, частини шостої статті 181 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 – 4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист, незалежно від статусу позивача у виконавчому провадженні.

Справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконавчих документів, виданих цими судами в інших справах, крім передбачених пунктами 1 – 4 частини першої статті 18 КАС України, підлягають розгляду місцевими загальними судами як адміністративними судами, які видали виконавчий лист, у разі звернення сторін виконавчого провадження.

Прикладом є  ухвала Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 листопада 2012 року у справі №227/3968/12, якою позовну заяву публічного акціонерного товариства  «Вінницяобленерго» в особі структурної одиниці «Хмільницькі ЕМ» до управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області про оскарження рішень та дій державного виконавця повернуто позивачу, оскільки вона не підсудна Хмільницькому міськрайонному суду Вінницької області [1].

Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Зазначена норма підлягає застосуванню при визначені підсудності справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби незалежно від статусу позивача – фізичної чи юридичної особи. Оскільки позивачем є ПАТ «Вінницяобленерго», місцем знаходження якого є м. Вінниця вул. 1 Травня, 2, суддя вважає, що вказана позовна заява Хмільницькому міськрайонному суду не підсудна.

На наше переконання, суд першої інстанції при постановленні  оскаржуваної ухвали порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, оскільки пункт 5 статті 18 КАС України визначає, що місцевим загальним судам, як адміністративним судам підсудні, адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 – 4 частини першої цієї статті.

Окрім зазначеного, нині існує колізія між нормами КАС України з одного боку та деякими законами України – з іншого, зокрема в частині визначення юрисдикційної належності публічно-правових спорів за участю органів Антимонопольного комітету України. Так, відповідно до статей 2, 3 та 17 КАС України такі спори належать саме до адміністративної юрисдикції, а закони та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із Кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу (пункт 13 Розділу VIII Прикінцеві та перехідні положення КАС України). Однак усупереч цим приписам, адміністративні суди подекуди відмовляють у відкритті провадження в адміністративних справах у спорах за зверненням органів Антимонопольного комітету України із публічно-правовими вимогами до приватних осіб, посилаючись на пункт 3 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України та спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності цих органів, посилаючись на статтю 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Прикладом є ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2011 року у справі № 2а/2470/2659/11 за адміністративним позовом приватного підприємства «Мега крокус» до Чернівецького обласного відділення Антимонопольного комітету України про визнання нечинним рішення, якою відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі з підстав неналежності її розгляду в порядку адміністративного судочинства [2]. Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Зокрема, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі зазначає, що при постановленні оскаржуваних рішень, відповідач керувався вимогами Закону України HYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_07_05/pravo1/T012210.html?pravo=1″«HYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_07_05/pravo1/T012210.html?pravo=1″ПроHYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_07_05/pravo1/T012210.html?pravo=1″ захист економічної конкуренції»HYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2011_07_05/pravo1/T012210.html?pravo=1″ від 11.01.2001 р. №2210-ІІІ.

Згідно з ч.1 ст. 60 вказаного закону заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.  

Частина друга статті 60 передбачає, що рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Таким  чином, з аналізу вказаних норм, суд дійшов висновку, що справи зі спорів про оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами Господарського процесуального кодексу України. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб’єктів господарювання сум штрафів та пені у зв’язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється згідно саме з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названого Закону. Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам.

Така позиція також викладена у пункті 1 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.10.2008 N 04-5/247 HYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_07_01/pravo1/SD081978.html?pravo=1″«HYPERLINK “http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_07_01/pravo1/SD081978.html?pravo=1″Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства».

Суд також звернув увагу на те, що в останньому абзаці оскаржуваних рішень  №53 та 54 від 30.08.2011р. чітко зазначено, що рішення може бути оскаржене до господарського суду Чернівецької області у двомісячний строк з дня його одержання.

Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що судом першої інстанції було неправомірно відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки відповідно до ст. 18 КАС України окружним адміністративним судам  підсудні  адміністративні справи, у яких  однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада,  Київська  або  Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова  особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ  з  приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про  адміністративні проступки   та   справ,  які  підсудні  місцевим загальним судам як адміністративним судам [3].

Так, згідно зі ст. 6 КАС України кожна особа має право  в  порядку,  встановленому  цим Кодексом,  звернутися до адміністративного суду,  якщо вважає,  що рішенням,  дією  чи  бездіяльністю  суб’єкта  владних  повноважень порушені її права, свободи або інтереси, а відповідно до статті 1 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) АМКУ є державним органом зі спеціальним статусом, мета діяльності якого полягає в забезпеченні державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, що відповідає ознакам суб’єкта владних повноважень, наведеним у пункті 7 частини 1 статті 3 КАС України.

Необхідно констатувати, що предмет регулювання Господарського кодексу, закріплений у ст. 1, визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Слід зазначити, що з урахуванням приписів ст. 2 йдеться про учасників, які наділені господарською компетенцією. Відповідно до частини 1 ст. 8 Господарського кодексу України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.

Сферу господарських відносин відповідно до частини 4 ст. 3 зазначеного Кодексу становлять:

• господарсько-виробничі (частина четверта даної статті): майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійснені господарської діяльності;
• організаційно-господарські (частина 6 ст. 3): відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю, під якою відповідно до частини першої даної статті розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованих на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;
• внутрішньогосподарські відносини (частина 7 ст. 3): відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Відповідно до ст. 4 Господарського кодексу України, норми якої визначають розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, адміністративні й інші відносини управління за участі суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання.

Аналіз зазначених норм чітко розмежовує господарські відносини (у межах яких реалізується господарська компетенція) та владні управлінські функції.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» діяльність органів прокуратури спрямована на нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів, у тому числі органами виконавчої  влади та місцевими радами і їх виконавчими органами.

При зверненні з позовом із вимогою про визнання акта органу місцевого самоврядування недійсним, прокурор відповідно до обсягу наданих йому повноважень виконує владну функцію та виступає від імені держави, а тому такі справи предметно підсудні окружним адміністративним судам.

З аналізу практики застосування окремих положень законодавства, пов’язаних із підсудністю справ, порушених за зверненнями органів прокуратури до органів місцевого самоврядування, встановлені випадки  звернення до суду з порушенням норм законодавства про підсудність спорів адміністративним судам.

У наведеній категорії спорів, місцеві (загальні) суди у низці випадків на підставі приписів п. 2 ч. 1 ст. 22 КАС України передавали такі справи за підсудністю окружним адміністративним судам [4;5;6].

Окрім того, керуючись п. 6 ч. 3 ст. 108 КАС України місцеві суди повертали позови прокурорам як такі, що не підсудні цим судам [7;8;9].

У контексті окреслених проблем підсудності, які виникають у судовій практиці адміністративних судів, вважаємо за необхідне виокремити питання, пов’язані із визначенням підсудності адміністративних спорів, предметом яких є оскарження дій по невиплаті позивачу соціальної допомоги, що виплачується органом, у трудових відносинах з яким перебуває позивач, та відшкодовується органом праці та соціального захисту населення.

Так, з місцевих загальних судів до окружних адміністративних судів надходять адміністративні справи за позовами фізичних осіб до управлінь праці та соціального захисту населення районних державних адміністрацій, державних установ, в яких працюють позивачі, які передані ухвалою суду на підставі ст. 22 КАС України.

Позовні вимоги в таких справах мотивовані тим, що позивач перебуває на посаді державного службовця в установі, що знаходиться на території, яка відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 23.07.1991р. № 106 відноситься до зони посиленого радіологічного контролю, і відповідно ця установа здійснює доплату до заробітної плати в значно менших розмірах, ніж це передбачено чч. 1, 2 ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що й стало підставою для звернення до суду.

У цьому випадку існує суперечність щодо визначення підсудності, оскільки адміністративні позови щодо проходження публічної служби розглядаються окружним адміністративним судом, а спори з приводу нарахування та виплати соціальної допомоги – місцевими загальними судами як адміністративними.

Так, відповідно до пункту четвертого частини першої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

У свою чергу ч. 2 ст. КАС України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, в тому числі і спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

Приймаючи ухвалу про передачу адміністративної справи, суд першої інстанції виходить з того, що  позивач перебуває на публічній службі, а даний спір пов’язаний з проходженням публічної служби, тому вказана справа підлягає розгляду окружним адміністративним судом.

Однак, як вбачається із постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №4 від 16 березня 2012 року «Про судову практику вирішення адміністративними судами спорів, що виникають у зв’язку із застосуванням статей 39, 48, 50, 52, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», доплата, передбачена статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», не входить до структури заробітної плати, а є соціальною гарантією, виплата якої компенсується підприємствам управліннями праці та соціального захисту населення.

А тому з урахуванням зазначеної вище постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України можна дійти до висновку, що спори за позовом осіб, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, пов’язані із визначенням розміру доплат, передбачених статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», належить розглядати місцевими загальними судами як адміністративними, а не окружним адміністративним судом.

У зв’язку із тим, що положеннями чч. 7, 8 ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана та спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються, окружними адміністративними судами приймаються до провадження вказані адміністративні спори.

Разом з тим положеннями Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06 березня 2008 року «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» передбачено, що порушення правил предметної підсудності є підставою для скасування рішень судів нижчих інстанцій з направленням справи на новий розгляд до належного суду, оскільки недотримання встановлених ст. 22 Кодексу адміністративного судочинства України підстав і порядку передачі справи з одного суду до іншого розглядається як порушення права особи на компетентний суд, адже відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

У свою чергу, КАС України не передбачена можливість залишати без розгляду адміністративні справи, які в порушення предметної підсудності відповідно до ст. 22 Кодексу передані з іншого суду на розгляд окружного суду.

Висновки. Підсумовуючи викладене вище, підкреслимо наступне:

1. Місцевим загальним судам, як адміністративним судам підсудні, адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених п.п. 1 – 4 ч. 1 ст. 18 КАС України.

2. Адміністративні позови до органів Антимонопольного комітету України розглядаються адміністративними судами, оскільки відповідно до ст. 1 ЗУ від 26.11.1993 «Про Антимонопольний комітет України» АМКУ є державним органом зі спеціальним статусом, мета діяльності якого полягає в забезпеченні державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, що відповідає ознакам суб’єкта владних повноважень, наведеним у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України.

3. Спори за позовом осіб, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, пов’язані із визначенням розміру доплат, передбачених ст. 39 ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», належить розглядати місцевим загальним судам як адміністративним, а не окружним адміністративним судом.

Список використаних джерел

1. Ухвала Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29.11.2012, справа № 227/3968/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27708800.

2. Ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від 05.10.2011, справа № 2а/2470/2659/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18516006.

3. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011, справа № 2а/2470/2659/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20883687.

4. Ухвала Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 05.07.2011, справа № 2а-1547/2011 // Архів Сторожинецького районного суду Чернівецької області за 2011 рік.

5. Ухвала Білогірського районного суду Хмельницької області від 17.07.2011, справа № 2201/2-а-1434/2011 // Архів Білогірського районного суду Хмельницької області за 2011 рік.

6. Ухвала Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 09.12.2011, справа № 2-а-7658/2011 // Архів Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області за 2011 рік.

7. Ухвала Білогірського районного суду Хмельницької області від 13.06.2011, справа № 2201/2-а-1593/201 // Архів Білогірського районного суду Хмельницької області за 2011 рік.

8. Ухвала Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 09.12.2011, справа № 2-а-7658/2011 // Архів Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області за 2011 рік..

9. Ухвала Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 30.11.2011, справа № 2-а-7653/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:   http://reyestr.court.gov.ua/Review/20541242.

Діордіца І.В. Щодо визначення компетентного суду при розгляді деяких адміністративних спорів.

Анотація. Проаналізовано та досліджено практику застосування адміністративними судами матеріальних і процесуальних норм при визначенні підсудності деяких адміністративних спорів, запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: підсудність, адміністративний суд, спірні правовідносини, ухвала суду.

Диордица И.В. Об определении компетентного суда при рассмотрении некоторых административных споров.

Аннотация. Проанализирована и исследована практика применения административными судами материальных и процессуальных норм при определении подсудности некоторых административных споров, предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематики. Ключевые слова: подсудность, административный суд, спорные правоотношения, постановление суда.

Diorditsa I.V. In relation to determination of competent court at consideration of some administrative disputes.

Annotation. Practice of application of financial and judicial norms administrative courts is analysed and investigational at determination of cognizance of some administrative disputes, the proper directions of perfection of this problematiki are offered.

Keywords: cognizance, administrative court, litigions legal relationships, court ruling.