Кафтя Андрій Анатолійович

здобувач Запорізького національного університету

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані. Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-  «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-  «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-  «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Схожі за змістом конституційні норми мають й інші європейські країни. Однак словесне вираження інформаційних прав і свобод, гарантії захисту чи випадки обмеження значно різняться [2-4].

Наприклад, інформаційне право особи, пов’язане із таємницею листування та комунікаціями, у ст. 17 Конституції Кіпру визначено так: «…усім забезпечується право поваги та забезпечення таємниці листування, а також усякого іншого спілкування, якщо таке спілкування здійснюється за допомогою засобів, не заборонених у Республіці законом. Порушення цього права не допускається, за винятком випадків, встановлених законом, і лише стосовно осіб, які відбувають термін покарання в в’язниці чи перебувають у попередньому ув’язненні, а також відносно ділового листування чи іншого спілкування збанкрутілої особи з метою управління майном» [5].

Не менш цікаво визначено у ст. 19 Конституції Кіпру й право на свободу слова та інформацію: «Кожний має право на свободу слова та на його реалізацію будь-яким способом. Таке право охоплює свободу думки, отримання та передачу інформації та ідей, без втручання будь-якої влади незалежно від меж. Здійснення прав, перерахованих у пунктах 1, 2 даної статті, може бути пов’язане з тлумаченнями, умовами, обмеженнями та покараннями, передбаченими законом і необхідними в інтересах безпеки Республіки, конституційного порядку, громадського здоров’я чи суспільної моралі та прав інших осіб, попередження розкриття інформації, отриманої конфіденційно, чи для збереження авторитету та неупередженості судових влад» [5].

Інформаційне право людини на свободу слова у ст. 38 Конституції Хорватії визначено таким чином: «…гарантується свобода мислення та вираження думки. Свобода вираження думки охоплює перш за все свободу друку та інших засобів інформації, свободу слова та публічного виступу, а також вільне заснування засобів масової інформації. Забороняється цензура. Журналісти мають право на свободу поширення та доступу до інформації. Кожній особі гарантується право на оскарження поширеної недостовірної інформації, якщо в публічному повідомленні були порушене її право, передбачене Конституцією» [6].

В іншій країні-члені ЄС – Словенії дане право сформульоване у ст. 39 Конституції Словенії таким чином: «…гарантується свобода висловлювання думки, свобода слова та публічного виступу, друку та інших засобів масової інформації. Кожен має право вільно збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки. Кожен має право на отримання інформації публічного характеру, яка становить заснований на законі правовий інтерес, за винятком випадків, встановлених законом» [7].

Навіть поверхневий лінгвістичний аналіз конституційних норм окремих країн-членів ЄС та України дозволяє констатувати про значні відмінності між змістом деяких інформаційних прав і свобод, що визначені в даних актах.

Отже, попри конституційну закріпленість ряду інформаційних прав і свобод у вітчизняній Конституції, а також те, що вітчизняний основний закон ґрунтується на положеннях таких міжнародних нормативно-правових актів, як Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року тощо, які є стандартом, на основі якого розроблено низку інших міжнародних та національних правових актів в сфері прав людини, а також відповідні розділи конституцій розвинених країн, у кожному з цих міжнародних актів визначення поняття «право на інформацію», його складові та випадки обмеження мають деякі відмінності.

Нині потребують доопрацювання основні «інформаційні поняття», критерії розрізнення інформаційних прав, спектр випадків обмеження цих прав, гарантії їх забезпечення тощо.

Започаткування широкого обговорення конституційних ініціатив, залучення до нього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища щодо забезпечення максимальної транспарентності, загальнодоступності, демократичності та деполітизації процесу підготовки пропозицій з метою вдосконалення конституційного регулювання відносин, невтручання у нього суб’єктів владних повноважень [8], науковцями [9-12] неодноразово порушуються питання щодо необхідності удосконалення не лише тих розділів, де визначено повноваження Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, а, насамперед, розділу ІІ ««Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації чи права на інформаційну безпеку тощо. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення.

Отже, процес інформатизації відіграв вагому роль в трансформації інституту прав і свобод, зокрема сприяв появі й розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина, надав інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
2. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Словенії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 7 — с. 72—76
3. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Хорватії / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 8 — с. 3—7
4. Полетило К. Інформаційні права та свободи людини й їх судовий захист у конституційних нормах Кіпру / К. Полетило // Підприємство, господарство і право. — 2014. — № 9 — с. 3—8
5. Конституція Республіки Кіпр [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://www.concourt.am
6. Конституція Хорватії [Електронний ресурс]. — Режим доступа : http://worldconstitutions.ru/?p=107
7. Конституція Словенії [Електронний ресурс]. — Режим доступа http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/sloven1.htm
8. Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної асамблеї : Указ Президента України « від 21 лютого 2011 року // Офіційний вісник України. — 2011. — № 14. — Ст. 562
9. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні /В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 196 с., с. 91-101
10. Щербак Н. О. Конституційний процес та інформаційна сфера в Україні / Н. О, Щербак, Н. М. Щербак // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України / редкол.: В. В. Коваленко. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – с. 188-190
11. Максименко Ю.Є. Інформаційні права і свободи людини та громадянина в контексті конституційної реформи / Ю. Є. Максименко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 70-72
12. Харченко Н. П. Право на інформацію в умовах конституційної реформи / Н. П. Харченко // Матеріали науково-практичної конференції на тему «Актуальні питання конституційного розвитку незалежної України», – К., 2015. – с. 96-97

Залізняк Віталій Анатолійович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

За даними Держкомстату України станом ще на 2008 рік інформаційні відносини регулюються 257 Законами України та 290 Постановами Верховної Ради України, 368 Указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України.

Крім змін та доповнень до вищезазначеного інформаційного законодавства, у 2009 році було прийнято ще значну кількість різних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері.

Таким чином, кількість нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, а також динаміка їх прийняття, сприяли становленню нової галузі права в Україні – інформаційного права України.

І хоча інформаційне право – це галузь права, що лише формується, більшість науковців зазначають, що вона відіграватиме визначальну роль в розвитку сучасного суспільства ХХІ сторіччя і в найближчий час буде повноцінною галуззю права [1, с. 81].

Оскільки в інформаційному праві накопичено критичну масу нормативно-правового матеріалу, постає питання про проведення систематизації цієї галузі у той чи інший відомий юридичній науці спосіб: за допомогою інкорпорації, консолідації чи кодифікації.

Здебільшого в теорії права систематизація визначається як діяльність з упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу шляхом його зовнішньої та внутрішньої обробки з метою підтримання системності законодавства та забезпечення суб’єктів права необхідною нормативно-правовою інформацією [2, с. 156].

Під інкорпорацією (від лат. – incorporatio – включення до складу) розуміється об’єднання нормативно-правових актів у збірники чи зібрання, розташування їх у певному порядку без зміни змісту. Результатом інкорпорації є зовнішнє опрацювання чинного законодавства [3, с. 690-691].

Щодо кодифікації, то під нею слід розуміти форму корінної переробки діючих нормативних актів у визначеній сфері відносин, спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості та компактності, а також розчистки нормативного масиву, звільнення від норм, що застаріли та себе не виправдали [4, с. 384].

«Специфічний вид систематизації законодавства, кінцевою метою якого є усунення множинності нормативних актів, шляхом зведення їх до одного укрупненого акту становить консолідацію [5, с. 221]. Новий укрупнений акт повністю замінює нормативні акти, що увійшли до його складу, оскільки заново приймається компетентним правотворчим органом та містить власні офіційні реквізити: назву, дату прийняття, номер та підпис посадової особи. Тому можна зазначити, що консолідація є різновидом правотворчої діяльності державних органів» [5, с. 221].

При виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та період становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою галуззю права. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій з урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни.

Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації.

У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Але довгий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти.

Отже, формування інформаційного законодавства та інформаційного права на сьогодні потребує глибокої теоретичної розробки. Саме Закон України «Про інформацію» став фундаментом для прийняття інших нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, та загалом зародження інформаційної галузі законодавства.

Тому удосконалення інформаційного законодавства має бути поступовим від інкорпорації до кодифікації через консолідацію, що і сприятиме не тільки його зародженню, але й формування та розвитку.

Список використаних джерел:

1. Інформаційне законодавство України : [науково-практичний коментар] / За ред. Ю.С. Шемшученко, І.С. Чижа. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. – 232 с.

2. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юрайт-М, 2001. – 346 с.

3. Юридична енциклопедія: в 6 т. – Т.2 : Д-Й. – К. : «Українська енциклопедія», 1999. – 744 с.

4. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е. – Отв. ред. проф. М.Н.Марченко. – Т.2. – Москва: ИКД “Зерцало – М”, 2001. – 476 с.

5. Сырых В.М. Теория государства и права: Учебник. – Москва: Юридический Дом «Юстицинформ», 2001. – 592 с.

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/