Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства

У даній статті розглядаються проблемні питання правового статусу РНБ України  у сфері реалізації державної безпекової політики.

В статье рассмотрены проблемные вопросы правового статуса СНБ Украины в сфере реализации государственной политики безопасности.

In the article author research a law status of National Security Council of Ukraine and its problems in the sphere of ensuring national security policy of Ukraine.

Ключові слова: національна безпека, правовий статус, компетенція, РНБОУ, координація, взаємодія, система контролю, загроза, національні інтереси

Актуальність теми

Нині за умов ведення проти України ефективної гібридної війни діяльність РНБОУ характеризується наступними параметрами:

—              нездатність до реальної координації дій органів виконавчої влади у сфері національної безпеки;

—              відсутність механізмів формування та реалізації державної інформаційної політики, як наслідок нездатність здійснювати координацію органів виконавчої влади у даній сфері;

—              концептуальна анемія щодо вироблення нових смислів та образів у сфері національної безпеки;

—              нерозроблена методологія наративу щодо висвітлення подій;

—              неалгоритмічна і поза контекстуальна деталізація непотрібних елементів АТО;

—              бездарне розпорядження значним інформаційним ресурсом, яким володіє РНБОУ;

—              відсутність дієвих правових важелів впливу на суб’єктів  реалізації державної безпекової політики;

—              неузгоджена діяльність із іншими суб’єктами інформаційних відносин, що призводить до значного рівня інформаційного дисбалансу та інформаційного шуму;

—              помилковий підхід до формування Інформаційно-аналітичного центру.

Вказані тенденції не є вичерпними, але достатніми для висновку про необхідність зміни правового статусу даного органу, зміни його організаційної структури і як наслідок ролі в формуванні, реалізації та контролі за реалізацією безпекової політики держави. Надані аргументи зумовлюють актуальність звернення до даної теми дослідження.

Рівень наукового розроблення даної теми низький. Окремі дослідники звертають увагу на даний орган, натомість за 23 роки його правовий статус не досліджено повно [1]. Не проаналізовано специфічні форми та методи контролю, лише в роботі мого учня на підставі аналізу функції контролю, яку реалізує РНБОУ, було запропоновано і науково обґрунтовано увести в науковий обіг новий вид контролю „безпековий контроль” [2].

Актуальність написання даної статті полягає у практичній відсутності галузевих розвідок щодо визначення Ради національної безпеки  як органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки України..

Мета статті: визначити засади формування РНБ як державного органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки.

Гіпотеза: Чітке визначення правового статусу РНБ відповідно до сучасних реалій і безпекового середовища є необхідним для формування РНБ як органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування системи національної безпеки України.

Методологія дослідження: системний та структурно-функціональні підходи, порівняльно-правовий, догматико-юридичний та логіко-семантичний  методи, синергетичний та системний підходи.

Виклад основного матеріалу

Нині Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Здійснений структурно-функціональний аналіз функцій РНБ України уможливив твердити, що навіть гіпотетична можливість припущення втручання в систему органів виконавчої влади, незважаючи на те, що власно РНБ України не входить до жодної гілки влади і виступає лише консультативним органом при Президентові України, не створила умов для ефективної реалізації безпекової політики. Більше того, неефективність РНБ України саме в кризових ситуаціях, неналагодженість дій його складових і малоефективність під час війни і взагалі активізації алгоритмів дестабілізації різного рівня фактично поставила під сумнів доцільність існування даного органу в межах нинішнього правового статусу.

Такий стан речей з-поміж іншого, обумовлений тим, що РНБ України не виступає повноцінним суб’єктом безпекових відносин, оскільки, будучи наділений певним обсягом прав, він не несе жодних обов’язків, а головне — конкретної персональної відповідальності за невиконання конкретних положень державної безпекової політики, закріплених в рішеннях, які вводяться в дію Указами Президента України.

Рада національної безпеки і оборони України, У ст. 107 Конституції України, ст. 4 Закону України „Про Раду національної безпеки і оборони України” [3], а також ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України” [4] визначено основні функції даного органу, тому не буду переобтяжувати текст статті їх перерахуванням.

Натомість зазначу, що відповідно до ст. 3 закону „Про Раду національної безпеки і оборони України”, функціями даного органу є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час; 3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони  в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Однак, здійснений мною аналіз даних функцій уможливлює твердити, що функції самі по собі припускають втручання в систему органів виконавчої влади, хоча сама РНБ України фактично не входить до жодної гілки влади і є поки лише консультативним органом при Президентові України.

У ст. 4 даного закону при визначенні компетенції РНБ України (далі по тексту я вживатиму дану абревіатуру, оскільки вважаю саме дану назву правильною)  у п.2 доцільно зазначити на необхідність не лише здійснення контролю, а й передусім координації діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Адже завдання координації, яке зазначене у відповідних статтях не завжди простежується у текстах відповідних статей даного правового акта.

Гібридні війни, кволість міжнародної спільноти, недієвість міжнародних механізмів та систем колективної безпеки, а також чимало інших чинників та детермінант як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, зумовлюють необхідність в переосмисленні ролі та місця РНБ України в формуванні, реалізації та контролі за реалізацією безпекової політики держави.

Більше того, зважаючи на застосування принципів пріоритезації, а також таргетизації доцільно виокремити не лише найбільш важливі сфери життєдіяльності, а й виокремити з них безпосередньо ті, які виступають найбільш пріоритетними на даному етапі історичного розвитку нашої держави. Для України найбільшим тягарем до безодні є корупція. Окрім цього, як зараз, так і після завершення війни на перше місце у сфері внутрішньої безпеки виходитиме громадська безпека і боротьба зі злочинністю, яка матиме насильницький характер, характеризуватиметься організованими формами, залученням міжнародного елементу та застосуванням зброї. Тому доцільно розглянути питання про включення до компетенції РНБ України питань координації діяльності органів виконавчої влади у сферах боротьби з корупцією, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю, у тому числі організованими її формами, а також організція міжнародного співробітництва у даній сфері

Такий підхід надасть можливість зосередити вирішення даних питань не в конкретному відомстві  — МВС — а піднесе дану проблему на загальнодержавний рівень, вирішення якої слугуватиме конструктивним містком для подальшого творення демократичної соціальної, правової та безпекової держави в Україні.

Натомість доцільно також у новій редакції Закону про РНБ України прописати відповідальність самої РНБ України  за те чи інше рішення, реалізація якого спричинила створення загрози або небезпеки національній безпеці, або взагалі завдала їй шкоду [5].

Роль РНБ має полягати у налагодженні системи стратегічної комунікації між різними органами державної влади, що реалізують власну компетенцію у сфері національної безпеки, а  також організації недержавного сектору національної безпеки, створенні умов для його співпраці з органами державної влади і формуванні власної системи у кібернетичному розумінні даного терміну.

Справедливості заради зазначу, що на це було спрямовано Указ Президента „Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України” [6]. І хоча 14 жовтня 2005 року Президент України підписав ще один указ з однойменною назвою, в якому була затверджена нова структура Апарату РНБОУ, кардинально ситуацію він не змінив [7]. А 15 квітня 2008 року було видано новий Указ Президента „Про внесення змін до Указу Президента України від 14 жовтня 2005 року №1446”, відповідно до якого замість першого заступника та п’ятьох заступників, утворили посади двох перших заступників та сімох заступників [8].

На мій погляд, функції контролю РНБ України може виконувати ефективно лише за умови кардинального переосмислення його ролі, не як консультативного і дорадчого органу, а як органу стратегічного управління національною безпекою, органу, на який покладено завдання щодо організації та визначення порядку стратегічної взаємодії усіх суб’єктів національної безпеки. Причому, сповідуючи синергетичний підхід, теорію динамічних систем, а також композитну стратегію протидії гібридним війнам, переконаний у тому що РНБ має залучати до орбіти свого управління і недержавний сектор, передусім неурядові громадські організації, інші інститути громадянського суспільства, які мають перетворитися із пасивних об’єктів, на активних суб’єктів національної безпеки. Позитивний досвід участі волонтерських організацій, добровольчих організацій, батальйонів територіальної оборони довів, що Український народ, будучи автохтонним народом, ґрунтується на традиціоналізмі, а відтак залучення недержавних організацій виступає природним компонентом української безпекової політики. І у даному аспекті потребують свого подальшого розроблення питання правового регулювання не лише волонтерських організацій, а  й діяльність приватних військових корпорацій. Переконаний, що це слід зробити на рівні окремого закону, в якому визначити порядок організації, функціонування та взаємодії даних корпорацій із державними органами та їхній функціонал і місію в реалізації безпекової політики України. Зважаючи, що дане питання виходить за межі даної статті, то я його окремо розгляну в інших своїх публікаціях.

Ґрунтуючись на управлінській системі координат, Рада національної безпеки і оборони України є органом стратегічного управління національною безпекою, тому  функції контролю можуть бути сконцентровані в ньому лише за умови зміни статусу даного органу та його ролі в реалізації безпекової політики [9; 10].

Саме тут постає ще одна наукова і практична проблема: здійснення контролю за діяльністю системи управління національною безпекою. Нині РНБ України здійснює контроль лише за органами виконавчої влади, тому органи законодавчої і судової влади щодо питань виконання ними функцій із забезпечення національної безпеки є по суті безконтрольними, хоча й виступають суб’єктами реалізації безпекової політики держави. Звідси формується розбалансованість системи національної безпеки, яка фактично не має центрального та керівного органу управління, формування уніфікованих месиджей на усіх рівнях.

Методологія детермінізму має надати місце методології самоорганізаційних та адаптивних систем, за допомогою яких доцільно визначати рівні комунікації  та обсяг циркулюючої інформації. З іншого боку, нині відсутній механізм парламентського, прокурорського, судового та інших видів державного контролю за діяльністю суб’єктів забезпечення національної безпеки, а відтак — відсутня холістична система контролю у сфері національної безпеки з чітко визначеними завданнями, цілями та місією.

У даному аспекті потребують свого уточнення питання діяльності Апарату РНБ України, визначення його структури і штатного розпису відповідно не до суб’єктивних міркувань того чи іншого секретаря РНБ, а відповідно до реалізації національних інтересів, структури національних інтересів, і також фінансових можливостей щодо функціональної будови суб’єктів забезпечення національної безпеки України.

Для об’єктивності хочу наголосити, що зараз в ВРУ зареєстровано проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони”, окремі дискусійні положення якого я хочу детальніше проаналізувати. Причому аналіз цей базуватиметься не лише на моїх позиціях як науковця, а й на тому, що я безпосередньо брав участь у розробленні та утворенні Інформаційно-аналітичного центру при РНБО України.

Вважаю зайвим подану в ст. 10 проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони” тезу про те, що Рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України, є обов’язковими до виконання органами виконавчої влади. Зазначати на прописні істини в тексті закону є помилковим і непотрібним, а дана пропозиція лише свідчить про брак юридичної освіти укладачів даного законопроекту. Адже зазначати в тексті закону на те, що укази президента є обов’язковими для виконання, є  юридичною казуїстикою.

У запропонованих змінах до профільного закону простежується термінологічна неоднорідність, відсутня уніфікація категорійно-понятійних систем, а також прослідковується недетермінована вибірковість у застосуванні неоднозначних термінів та понять, що в цілому призводиьт до семантичної розбаланосованості.

Так, наприклад: 1) в п. 6 ст. 11 зазначено на “штатний розпис” апарату РНБ за поданням Секретаря Ради національної безпеки і оборони України; 2) а в п. 7 ст. 13 вже вказується на структуру та “штатну чисельність” апарату РНБОУ.

Не зовсім зрозумілою є логіка та критерії визначення сфер, в яких РНБ здійснює координацію і контроль. Зокрема, викликає чимало дискусій зазначення на такий суб’єкт як „військові формування у сфері державної безпеки”. Адже державна безпека є лише одним із видів національної безпеки, тоді виникає запитання: а чи не забезпечують національну безпеку військові формування у сфері особистої безпеки чи то сфері громадської безпеки? так само виникають запитання нелогічні порівняння таких категорій, як “центральні органи виконавчої влади” і “правоохоронні органи” тощо. Тут дається взнаки брак знань з теорії адміністративного права.

Потребують подальших уточнень і розуміння механізми організації Ставки Верховного головнокомандувача у разі її утворення.

У п. 10 аналізованої статті 13 даного законопроекту простежується юридична безграмотність, оскільки авторами документа визначено, що „діяльність, пов’язана з питаннями національної безпеки”. По-перше, діяльність не може бути пов’язана із питаннями; по-друге, РНБ здійснює координацію і контроль у сфері національної безпеки, а не координацію питань національної безпеки, тож даний термін має бути уніфіковано застосований по усьому тексту документа.

Виключення із тексту закону положення про те, що повноваження заступників секретаря РНБОУ визначаються Президентом України, свідчить про посилання ролі Секретаря РНБ не лише у реалізації, а й передусім у формуванні безпекової політики держави, з одночасним послабленням ролі Президента у даних процесах. ОДнак даний факт можна трактувати і по-іншому: залучення Секретаря РНБ до сфери не лише прав, а й  відповідальності.

Суттєвим посиленням ролі Секретаря РНБ є закріплення в проекті  закону в п. 10 ст. 13 положення про те, що Секретар РНБ вносить на розгляд Президента України пропозиції щодо призначення і звільнення керівництва військових формувань, правоохоронних органів. Таким чином, РНБ перетворюється на суттєвого гравця в сфері національної безпеки, орган стратегічної комунікації між усіма суб’єктами забезпечення національної безпеки України.

На мою думку, на даному етапі історичного розвитку така позиція має місце на життя і за правильного та фахового управління може дати користь державі, особливо в котексті фактичного утворення функціонального Віце-Президента.

Віддаючи належне будь-яким формам громадського контролю, залишаючись прибічником етатичної теорії для розвитку саме України, можу резюмувати:

1) сфера національної безпеки потребує передусім державного контролю, саме він є цементуючою основою для формування системи контролю у даній сфері;

2) постає зумовлена об’єктивними тенденціями розвитку країни необхідність у формуванні системи державного контролю у сфері національної безпеки і відповідно подальших окремих наукових досліджень у цій сфері;

3) актуальним є розроблення основ і меж функціонування підсистеми громадського контролю, конкретної участі інститутів громадянського суспільства у забезпеченні національної безпеки, розподілу відповідальності між державними і недержавними структурами у цій сфері;

5) РНБ — має стати ключовим органом стратегічної комунікації між суб’єктами забезпечення національної безпеки України.

Наостанок зазначу, що запровадження в Україні конституційної реформи не наблизило нашу країну до розв’язання одвічного питання щодо формування ефективної системи національної безпеки. Відтак, подальший пошук оптимальних шляхів не лише взаємодії, а й координації між суб’єктами забезпечення національної безпеки є нагальною проблемою сьогодення і здебільшого перебуває у площині усвідомлення ними національних інтересів, необхідності узгодження спільних дій заради безпеки України.

Висновки

1. Слід відійти від хибної і концептуально помилкової назви даного органу стратегічної комунікації, адже оборона є однією зі складових національної безпеки (назва РНБОУ є так само так само логічна, як і назва Міністерство молоді, спорту та футболу). Таким чином, даний орган має мати назву : Рада національної безпеки України.

2. Відповідно сфера дії даного органу стратегічної комунікації — сфера національної безпеки (сфера оборони є одним зі складових елементів національної безпеки, так само, як інформаційна сфера, екологічна сфера тощо).

3. Правовий статус РНБ потребує суттєвих змін на рівні Закону, в якому доцільно посилити його роль, зокрема і відповідальність за формування, реалізацію, координацію та контроль реалізації безпекової політики держави.

4. Посилення ролі РНБ є необхідним кроком на шляху побудови сильної держави в умовах ведення проти неї війн різної інтенсивності, неефективності міжнародних структур колективної безпеки, а також застування різноманітних алгоритмів дестабілізації системної стійкості. В умовах посилення конфліктів за встановлення контролю над природними ресурсами, необхідність застосування розуміної сили лише зростатиме.

5. Концептуальною потребою є якісне оновлення як системи безпеки, так і теоретичних концепцій її концептуалізації на рівні багаторівневих стратегій і операціоналізації на різних рівнях стратегічної комунікації.

6. Ключовою місією РНБ є формування системи стратегічної комунікації суб’єктів забезпечення національної безпеки з метою побудови успішної та ефективної держави, реалізації національних інтересів на принципах пріоритезації та таргетизації.

Література

1.              Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України:  Монографія. — К.: Текст, 2008. — 440 с.
2.              Кобринський В.Ю. Державний контроль у сфері національної безпеки України. — Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. — Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2008.
3.              Про Раду національної безпеки і оборони України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 35. — Ст. 237.
4.              Про основи національної безпеки України : Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433.
5.              Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97—102.
6.              Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України № 966/2005 від 16 червня 2005 року  // www.rainbow.gov.ua/action.
7.              Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України № 1446/2005 від 14 жовтня 2005 року  // www.president.gov.ua/documents.
8.              Про внесення змін до Указу Президента України від 14 жовтня 2005 року №1446 : Указ Президента України № 354/2008 від 15 квітня 2008 року   // www.rainbow.gov.ua/action.
9.               Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21—27.
10.          Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12—19.

Для цитування:

          Ліпкан В.А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації. Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.

Сегодня никому не выгодно брать и в обычной сравнительной таблице проверять: что обещал тот или иной политик и что реально сделал. Какие прогнозы или мнения политика оказались ошибочными и повлекли урон национальным интересам. Да и вообще вопрос о политической ответственности почему-то в Украине особо и не рассматривается. А ведь именно возможность кардинального и реального контроля за властью являются одной из основополагающих основ плюралистической демократии. Да видно, это никому попросту не нужно. Ведь так легче: пообещать с три короба арестантов, а потом просто откреститься от собственных слов и сказать что его, дескать неправильно поняли и неверно истолковали…

В данном посте, я хотел опубликовать прогноз и научный расчет, основанный на применении научных методов специалистов нашей организации сделанный ровно 6 лет назад: 12 сентября 2008 года. А сравнивать мы будем этот прогноз не только с тем, что произошло в реальности, ибо это может сделать наш читатель, а прежде всего с тем, от кого, собственно, зависело принятие решения на государственном уровне. Более того, сейчас важно понять, как в итоге те или иные правильные либо неправильные оценки повлияли на ход дальнейшего эволюционного развития Украины…

Выводы делайте сами.

Эта статья была написана ровно шесть лет назад, но ее авторы почти в точности показали как будет происходить захват Крыма Россией. “Почти” потому, что они наверняка представить не могли предательства высших эшелонов власти Украины во главе с президентом. А так всё верно.

ВОЗМОЖЕН ЛИ СИЛОВОЙ СЦЕНАРИЙ В КРЫМУ?

12.09.08 // 12:43
«Главред»

На протяжении нескольких прошедших месяцев одной из обсуждаемых тем в СМИ стал вопрос о вероятности вооруженного конфликта между Россией и Украиной, прежде всего в контексте принадлежности Крыма.

Причем авторы публикаций в зависимости от своего уровня знаний и опыта в сфере планирования военных действий предлагали читателям те или иные сценарии вооруженного противостояния вплоть до демонстрации карт и схем нанесения ударов и т.п. Не ставя целью вступать в дискуссию с ними, мы попытались взглянуть на упомянутую тему глазами тех людей, которые отвечают за разработку стратегических планов применения вооруженных сил по другую сторону границы.

Исходные данные
Спорить о вероятности перерастания противоречий между Украиной и Россией по поводу Крыма в вооруженное противостояние мы не будем. Но, не дай бог, в силу тех или иных обстоятельств кем-то может быть принято политическое решение о том, что Крым должен оказаться под российским контролем. Естественно, что в этом случае трансформация планов политиков в планы военные становится задачей Генштаба и других органов управления силовых структур России. Что же может возникнуть в головах их «обитателей» в случае получения упомянутой выше задачи?

Скажем честно, задача для российских генштабистов выглядит достаточно сложной. Ведь при всех проблемах украинской армии и прочих силовых структур страны, они существуют не только на бумаге и мало кто решится однозначно утверждать об их полном бессилии и неспособности влиять на рассматриваемый сценарий развития обстановки. Собственно в Крыму дислоцируется большая часть Военно-Морских Сил, а также соединения и части Воздушных Сил. Воображение начинает рисовать морские сражения, но здравый смысл подсказывает, что наши недруги постараются сделать все для того, чтобы боевые корабли не смогли выйти в море и там максимально реализовать свой потенциал.

Поэтому для нас сейчас более важна сухопутная компонента ВМС, которая включает так называемый Центр береговой обороны, который на самом деле можно условно приравнять к соединению бригадного уровня (напомним, что во времена Советского Союза и некоторое время, начиная с 1991 года, на полуострове дислоцировался целый армейский корпус). Сейчас батальоны этого формирования разбросаны по всему Крыму, начиная от Перевального и до Керчи. Причем в самом Севастополе подразделений, способных вести военные действия на суше, практически нет. Некоторые специалисты неоднократно замечали, что особенности базирования наших частей упрощают задачу вывода их из строя прямо в местах дислокации.

Дислокация авиационных частей в Крыму также ограничена тремя основными местами: истребительная авиационная бригада в Бельбеке, морская авиационная бригада в Саках и Государственный авиационный научно-испытательный центр, который хотя и имеет в своем составе боевые самолеты, но на самом деле боевой частью не является. Главной особенностью всех авиационных частей является их относительно ограниченные возможности оказывать непосредственную авиационную поддержку наземным войскам.

Справка:
Военное руководство Украины неоднократно заявляло, что Объединенные силы быстрого реагирования (ОСБР) являются самой боеготовой компонентой ВС страны и к 2011 году должны насчитывать 29 тысяч человек и иметь сроки готовности к применению – до 15 суток. Их «передовой ешелон» – Силы немедленного реагирования (СНР) должны насчитывать 6 тысяч человек и быть готовыми к применению в течении 5 суток с момента получения команды. Также упомянем, что их основу составляют части аэромобильных войск, специального назначения, морской пехоты, армейской авиации и т.п.

Но если анализировать официальные заявления на всех уровнях, то складывается впечатление, что в силу ресурсных затруднений и проблем с переходом на комплектование армии по контракту реальная численность упомянутой компоненты украинской армии является несколько меньшей, а сроки их готовности могут оказаться большими. Например, два раза в год большинство частей украинской армии становятся «ослабленными» в период увольнения в запас военнослужащих срочной службы, выслуживших установленные сроки службы. А новобранцы требуют минимум нескольких месяцев интенсивной подготовки, чтобы их заменить. Поэтому можно предполагать, что заявленные части из состава сил быстрого реагирования на самом деле в этот период смогут быть задействованы лишь ограниченно (как вариант – силами сводных подразделений).

Никто не спорит с тем, что в составе украинской армии есть части и подразделения с высоким потенциалом для действий при подобном сценарии развития обстановки. Достаточно упомянуть части армейского и морского спецназа, аэромобильных войск и т.п. Но большинство из них дислоцируются на удалении от Крыма, их переброска на территорию автономии требует время, да и наши недруги постараются ее сорвать или максимально затруднить.

Как ни странно, при подобном сценарии в более выигрышном положении оказываются силы и средства МВД. В составе крымской милиции есть полк милиции быстрого реагирования «Беркут» с высоким уровнем подготовки и готовности к применению, в котором весь личный состав является профессиональными сотрудниками и нет ни одного солдата-срочника. В составе территориально командования Внутренних войск МВД есть также значительное количество боевых частей, в том числе и полк специального назначения «Тигр». Есть в Крыму также спецподразделения «А» Службы безопасности Украины. В своей совокупности они как раз таки и смогут создать реальные проблемы нападающей стороне.

Заметим, что все сведения о дислокации (базировании), вооружении, проблемах упомянутых воинских частей и кораблей взяты исключительно в открытых источниках, прежде всего самого военного ведомства и других силовых структур. Это мы говорим к тому, что самим военным следует задуматься, не сильно ли мы упрощаем работу наших недругов по сбору информации оборонной направленности о нашей стране.

Нужно немного рассказать и о силах россиян. Самыми «востребованными» частями в данном случае оказываются полк морской пехоты, дислоцируемый в Севастополе, а также отряд борьбы с подводными диверсионными силами и средствами. Кроме того, на черноморском побережье России дислоцируются также еще один батальон морской пехоты и, что очень важно, часть морского «спецназа», которая может быть оперативно переброшенной в Севастополь и скрыто размещенной на кораблях ЧФ. Именно упомянутые части смогут выполнить первоочередные «хирургические» удары против ключевых объектов ВС Украины. Очевидный недостаток сухопутных сил россиян может быть частично компенсирован формированием сводных подразделений из числа личного состава экипажей кораблей, которые могут выполнять на суше второстепенные задачи, например, брать под контроль захваченные «спецназом» и морской пехотой объекты.

При этом берется во внимание возможность формирования значительного числа вооруженных отрядов из числа пророссийски настроенного местного населения и одновременно низкую вероятность организованного вооруженного сопротивления со стороны проукраински настроенной части населения. Сказанное выглядит фантастикой, но западными исследователями после анализа многочисленных исторических примеров создания повстанческих движений отмечена одна закономерность. По их мнению, в случае агрессии против страны (это больше относится к европейским странам) и угрозы оккупации ее территории до 10 процентов взрослого населения готово сотрудничать с оккупантами и оказывать им содействие. Причем 3% могут играть «активную роль» с оружием в руках, а 7% – помогать ресурсами и прочими видами поддержки. Честно говоря, в это не хочется верить, но факты вещь упрямая, а в годы Великой Отечественной войны количество граждан Советского Союза, сотрудничавших с фашистами, измерялась сотнями тысяч.

Почему мы решились говорить о таком фантастическом сценарии. Видимо, во многом по той простой причине, что по результатам большинства исследований значительная часть населения Крыма, а особенно Севастополя, является про-российски настроенной. Автору даже приходилось встречать результаты исследования, где в отношении упомянутого города фигурировало число таких жителей в районе 96%. Очевидно, что эта реальность является очень неприятной для украинских властей, но от нее никуда не денешься и это объективно нужно брать во внимание.

Аналитикам «соседнего» Генштаба также приходится учитывать позицию ряда других стран и их союзов. Они могут образовать третью сторону конфликта и очевидно, что «пожелают» оказаться «причастными». Учитывая возможность сильного влияния со стороны третьих стран, возникает задача нейтрализации их угроз, прежде всего за счет внезапности и скоротечности своих действий, которые должны завершиться до того, как эти «игроки» начнут демонстрировать, а то и применять свои «мускулы» в регионе. Это сделать сложно, но тоже вполне реально. Например, прибытие в регион «чьих-то» сил и средств морским путем может быть затруднено, например, «случайной» аварией и пожаром крупного танкера в одном из узких мест черноморских проливов…

К сожалению, нашим недругам также в определенной мере способствуют географические особенности региона. Так, например, сухопутных путей сообщения полуострова с материком всего несколько и они относительно легко блокируются. А борьба с переброской ресурсов водным путем на фоне этого выглядит менее «затратной».

Один из многих возможных сценариев
Из изложенного выше уже видно, что при всех раскладах сил и средств «классическая война» в «нашем» случае неприемлема просто по определению. Поэтому в головах наших недругов неминуемо возникает задача поиска нестандартных решений при выполнении поставленной задачи.
Прежде всего, им нужно создать «благоприятную» информационную среду вокруг конфликта, включая официальный повод для применения силы, в том числе озвученный и подхваченный мировыми СМИ. В упомянутом информационном поле могут преобладать про-российские материалы, создающие имидж страны-миротворца, спасающей своих граждан, защищающей права человека в автономии на фоне сформированного отрицательного образа украинской власти, «неспособной защитить своих граждан и искусственно раздувающей конфликт в Крыму с целью отвлечь внимание населения страны от внутренних политических «разборок».

Для этого возможны провокации в виде действий или бездействий украинских властей на фоне искусственно созданной проблемы или кризиса в самом Крыму. При этом для создания информационного превосходства заранее скрыто берутся под контроль украинские СМИ, а остальные в нужный момент «прекращают» свое вещание по «техническим причинам».
Также составной частью поиска «нетрадиционных» способов достижения успеха может стать формирование «пятой колонны», о которой уже было сказано выше. Это выглядит очень даже привлекательно на фоне предпочтений большинства населения Крыма. Мы не удивимся, если начнутся «игры» даже на разногласиях внутри крымских татар и их противоречиях с официальными властями, которые не сильно горят желанием «решать их проблемы».

Вполне логичным выглядит проведение «отвлекающих маневров» до начала конфликта, например, путем дестабилизации обстановки в восточных областях страны и/или искусственно созданного «очередного» политического кризиса в столице. Заметим также, что в контексте данной проблемы распущенный парламент означает даже невозможность легитимно объявить режим чрезвычайного положения … Военные аналитики соседней страны вполне могут рекомендовать своему руководству с началом конфликта искусственно создать в Украине ситуацию, требующую значительного отвлечения ресурсов на ликвидацию тех или иных проблем, например, техногенных аварий или катастроф. Серия одновременных пожаров и взрывов на десятке военных складов и арсеналов – это не только лишение украинских военных боеприпасов и топлива, но и необходимость спасательных работ в отношении местного населения и ликвидации последствий чрезвычайных ситуаций, что отвлечет значительные ресурсы не только МЧС, но и самого военного ведомства. Очевидно, что по «сценарию» «должны» массово гореть и взрываться склады в западной части Украины, что должно охладить патриотические порывы «національно свідомих громадян», ибо на первый план уже выходит другая национальная черта – «своя хата с краю» и отдельно взятый гражданин будет больше озабочен вопросами спасения своей семьи и добра, а повестка в военкомат останется в списке его приоритетов на втором плане.

Справка:
По официальной информации Минобороны, в ликвидации последствий недавних пожаров на 61-м военном арсенале было задействовано от военного ведомства более 430 человек и 100 единиц техники, от министерства внутренних дел – 1300 человек, от МЧС – около 390 человек и 60 единиц техники.
Ну и «традиционно» ко всему этому добавляется заранее созданный топливный кризис, прежде всего на бензин и дизельное топливо, что должно затруднить вопросы переброски и применения войск, а также повседневную жизнь страны.

Все «предложенное» выше является совокупностью действий, осуществляемых преимущественно путем специальных и информационно-психологических операций, не сильно трудных в плане их практического осуществления и призванных создать благоприятные условия для реализации собственно военной составляющей рассматриваемого нами сценария.

Повторимся, что «классическая» военная часть операции в таких условиях становится легче реализуемой. Подробно о ней говорить не будем, так как в какой-то мере свежо в памяти произошедшее в Южной Осетии… Особенностью событий может стать то, что для противостоящей стороны возникает необходимость привлечь дополнительные силы и нарастить свою группировку сил и средств на территории автономии. Напрашивается вывод, что нарастить упомянутую группировку войск в сжатые сроки можно путем переброски и даже десантирования подразделений и частей ВДВ России, что является вполне реальным, исходя из их численности и возможностей военно-транспортной авиации, а также условий их базирования.

Другой особенностью операции может стать широкое применение подразделений специального назначения, которые призваны сыграть решающую роль в выводе из строя ключевых объектов и/или установлении контроля над ними. Очевидно, что их заблаговременное прибытие в Крым, забазирование вблизи объектов действий особой трудности не представляют и эти действия могут быть проведены скрытно …
По мере развития событий в регион могут перебрасываться морским и воздушным путем части сухопутных войск, которые призваны «развивать успех», брать под контроль ключевые участки местности и важные объекты и т.п.

Зачем?
Сразу оговоримся, что сведения, мысли и идеи, изложенные в данном материале, не являются результатом работы разведорганов страны по добыванию и обработке информации о планах применения вооруженных сил сопредельного государства. Сейфы российского Генштаба и других субъектов обеспечения национальной безопасности этой страны при подготовке данного материала оказались нетронутыми. Впрочем, и сам материал написан не в форме общепринятого информационно-аналитического продукта, а в сильно упрощенном виде, более приемлемом для читателя.

Также читатели вполне справедливо упрекнут нас в искусственном нагнетании обстановки, провоцировании очередных конфликтов и т.п. Но, например, те же американские военные каждый год разрабатывают десятки различных оперативных планов «на все случаи жизни», дабы быть готовыми к любым неожиданностям. А для того, чтобы любой из упомянутых планов появился на свет, при его разработке «проигрывается» еще по несколько десятков сценариев развития ситуации, в какой-то мере похожих на изложенный выше. Готов спорить, что в недрах Пентагона «наработки» на тему, что делать самим американским военным на случай силового конфликта вокруг Крыма сделаны давно и сейчас лишь уточняются ими по мере необходимости. И нужно отметить, что эта проблема их волнует достаточно серьезно.

Как никак, дело приходится иметь не с повстанцами в африканской стране «третьего мира», а с Россией, вновь уверенно возвращающей себе статус одного из мировых центров силы. Да и собственные военные базы США в регионе на сегодняшний день отсутствуют. Поэтому американцы, понимая ограниченность своих возможностей влиять на ситуацию в нашем регионе, уже полтора десятилетия проводят последовательную политику укрепления своих позиций (вновь приобретенные союзники в виде Болгарии и Румынии, значительная военная помощь Грузии и Украине и т.п.). Может быть, поэтому Турции до определенного момента и «прощаются» даже ее рейды на территорию Ирака и операции против курдов, понимая, что без поддержки турецкой стороной «играть» в регионе трудно, начиная с того, что вопросы прохода военных кораблей нечерноморских стран через контролируемые Турцией проливы, становятся проблематичными.

Что касается нас, то хочется вспомнить еще слова одного выдающегося военачальника:

плох тот Генеральный штаб, которому нужно подниматься по тревоге.

Даже в нашем недавнем прошлом есть примеры, когда мало кто верил в возможность войн на Балканах, чеченского конфликта, террористических атак против США 11 сентября 2001 года и т.п., но они все же стали реальностью.

Изложенные выше мысли не претендуют на истину в последней инстанции. Любой из читателей, имеющий понятие о военном деле, сможет оспорить или дополнить вышесказанное. А озвученный вариант плана не означает автоматически отсутствия или невозможности его других вариантов (напомним, что в «нормальных» штабах обстановка оценивается по нескольким вариантам ее развития и, соответственно, соответствующие решения тех или иных командиров и командующих принимаются также исходя из множества возможных ситуаций).

У «силовиков» исторически принято разделять противников на эвентуальных, потенциальных и реальных. Мы не беремся пугать читателя угрозами от реального противника нашей страны. Но дожидаться, пока эвентуальный противник пройдет все стадии «своего развития» и превратится в реальную угрозу, выглядит опрометчивым. Также заметим, что, несмотря на все «психозы» в головах политиков и на страницах СМИ, существует также мнение профессионалов. В этой связи, например, начальник Главного управления разведки Минобороны генерал Виктор Гвоздь сказал четко и недвусмысленно: «Угроз и вызовов вокруг нашей страны, к сожалению, более чем достаточно — военных, военно-политических, террористических, экологических, техногенных… Важно их предвидеть, трезво оценивать и работать на упреждение… В Украине достаточно силовых и иных структур, отслеживающих ситуацию вокруг Черноморского флота… Что же касается Крыма, то на полуострове полностью отсутствуют признаки конфликтного региона с военной точки зрения. А периодически возникающие споры вокруг территориальной принадлежности автономии подогреваются нечистоплотными политиками и опрометчивыми выступлениями прессы…».

Главная идея этого материала заключается не в «поиске ведьм», а в другом. Ведь в арсенале средств предупреждения и пресечения военных угроз есть много соответствующих «инструментов» для этого. И нам представляется, что публикация этого материала должна стать маленьким камешком в фундаменте того, что называется превентивными мерами в обеспечении национальной безопасности страны. Ибо предупрежден – означает уже почти вооружен. А те, у кого в голове все же возникнут подобные абсурдные планы, также должны знать, что их замыслы не являются тайной для тех, против кого они направлены. Также очень хочется надеяться, что наши «силовики» в предложенном материале ничего принципиально нового для себя не открыли …

Ну а теперь пост, опубликованный 31 августа 2008 года:

http://versii.com/news/186550/print

31.08.2009 13:15

СБУ исключает силовой сценарий в Крыму

Глава Службы безопасности Украины Валентин Наливайченко исключает силовой сценарий в Крыму как возможное следствие нынешней напряженности в украинско-российских отношениях.

На вопрос журналистов в понедельник в Киеве, есть ли основания для прогнозов о возможном провоцировании Россией силового сценария в Крыму, глава СБУ ответил: “Безусловно, но какие основания? Поедьте посмотрите: в Крыму фестивали российские проходят, украинские проходят”.

“Я думаю, что это неправдивые прогнозы“, – добавил Валентин Наливайченко.

“Что касается ситуации в Крыму, он как был частью Украины, так и остается. Те, кто действуют согласно нашему законодательству, продолжают нормальную работу на этой территории, а мы действует в свою очередь по нашему законодательству спокойно”, – сказал глава СБУ.

Как сообщалось, заместитель председателя фракции блока “Наша Украина – Народная самооборона” Тарас Стецькив заявил, что в обращении президента России Дмитрия Медведева к украинскому коллеге Виктору Ющенко содержится скрытое идеологическое обоснование возможного силового вмешательства.

“Базовая его (обращения – ред.) суть состоится в неприкрытом пренебрежении к украинскому суверенитету, подтверждении намерения постоянно вмешиваться во внутренние дела Украины, а также содержит (пока что скрыто) идеологическое обоснование возможного силового вмешательства. Никак по-другому нельзя оценить финальный пассаж послания”, – заявил депутат.

Именно поэтому возникает ряд вопросов:

• на чем основываются должностные лица, которые дают оценки, концептуальные неверные по своей сути, оценки, которые приводят к войне и потере государственности, угрозе конституционному строю да и вообще ментальному расколу нации ?
• почему в Украине аналитика до сих пор не возведена в ранг наивысшей государственной необходимости, а расстановка кадров в органах власти даже сейчас, в сентябре 2014 года, после прихода “другой”, как они себя назвали, власти по сути мало чем отличается от методов прежней власти?
• почему главным критерием профессионализма в Администрации Президента Украины является знание английского языка и возраст 38 лет?
• почему на ключевые должности во всех силовых структурах назначают милиционеров?
• почему (научное обоснование, экономическое обоснование, правовое обоснование, криминологический прогноз реализации решения и т.д.) были ликвидированы все боеспособные силовые структуры (посредством громких заявлений через СМИ, в том числе Интернет, обещание громких судебных процессов), что привело к невозможности защиты государства и необходимости создания частных батальонов?

Профессионализм и нынче не в почете, аналитикам и умным людям, желающим использовать свои знания во благо Родины остается и дальше лишь готовить очередные посты, писать статьи, а потом, спустя годы, цитировать собственные прогнозы, которые, к сожалению оправдались. А в это время до боли опостылившие всем чиновники, которые уже много лет у власти, и при которых также происходило уничтожение силовой составляющей национальной безопасности, будут продолжать “служить” власти, а не служить народу и процветанию собственной нации.

Проблема в том, что многие из них почему-то решили, что государственную должность можно приватизировать…

Что же, предыдущая власть год назад и в кошмарном сне не могла подумать, где она сейчас окажется…

Неужели мы  и дальше будем терпеть унижение ума и интеллекта, неужели мы опять смиримся с аристократией помойки, низвергающей нашу страну в тартары???

  VS

Володимир Ліпкан,

голова наглядової ради ГОСЛ,

доктор юридичних наук

Актуальність проблеми

Останнім часом значна увага приділяється питанням розвитку різних інститутів громадянського суспільства. Науковці дедалі більш намагаються наввипередки надати власні інтерпретації концепції людиноцентризму та її імплементації до різних галузей суспільного життя.

У даній статті я не хочу говорити про доцільність такого підходу а лише викладу власні гіпотетичні думки, які ґрунтуються на методології безпекознавства, тенденціях безпекоренесансу, а також методології міждисциплінарного підходу. Це дає можливість по-іншому трактувати таку демонізацію концепції прав людини, зрозуміти коріння даної проблеми, сформулювати прогностичні моделі розвитку сучасної держави.

Середовище існування сучасної держави

Не буду оригінальним, коли скажу, що демократія є не найкращим політико-правовим режимом для держави. За такого режиму більшість влади, відповідно до принципу субсидіарності, який остаточно було уконституйовано Пієм ХІ, віддається на місця, тобто відбувається  децентралізація влади. Таке модне зараз слово, яке чомусь примітивно ототожнюють лише з улюбленою російськими апологетами та представниками геополітичного фентезі «федерацією».

Якщо зняти міфічні окуляри та відкинути умоглядні світоглядні патерни, що їх нав’язують внаслідок проведення систематичних інформаційно-психологічних операцій, то виявляється, що домінування інституцій громадянського суспільства,  а також гіпертрофоване уявлення про всеосяжні можливості недержавного сектора у вирішенні багатьох важливих проблем, є шляхом до знецінення держави, зменшення її ролі як найбільш ефективної організації громадянського суспільства.

Роль держави поступово нівелюється, натомість паралельно із цим значно посилюється роль не інститутів громадянського суспільства, а роль транснаціональних корпорацій, олігархів та великого капіталу. Згодом нині можна чітко констатувати: роль держави в сучасному світі значно змінилася. Держави фактично сьогодні існують лише як територіальні одиниці, натомість ТНК отримують суттєві переваги як через накопичений фінансовий потенціал, так і через встановлені керовані зв’язки в органах державної влади, в утому числі наднаціональних органах, котрі керують державами і регіонами.

Таким чином, відбувається поступове зміщення та знецінення ролі держави, і формування нових – реальних та дієвих суб’єктів міжнародних відносин. Держава стає атавізмом для розвитку сучасного капіталу, тому під будь-якими приводами цю інституцію слід дискредитувати або мінімізувати її вплив на транснаціональні корпорації. Замість національного уряду – наднаціональний орган, що вирішує долю багатьох країн; замість власної армії – або членство в системі колективної безпеки або ж формування приватних військових корпорацій, які відстоюватимуть інтереси тих, хто їм платить. Фактично держава крок за кроком втрачає свій організаційний, правовий, інформаційний та інший потенціали щодо впливу на сучасні суспільні відносини. Згодом, держава втратить головне – ресурси, у тому числі і людські ресурси. Так само можу констатувати і про роль права, яке в сучасному світі посідає роль такого собі деонтологічного імперативу аж ніяк не більше.

Наукова неміч: свідома чи незряча?

Яскравим прикладом цьому слугують події в Україні станом на літо 2014 року.

Через систематичне знищення Української армії зсередини держави впродовж останніх 23 років, внаслідок активної та успішної діяльності агентів впливу різних країн в Україні не було сформовано ідеології сильної та успішної держави. Світоглядно роками глашатаї слабкої держави сповідували підхід, за якого найбільшими загрозами для держави були внутрішні.

Але ще пан Г. Кісінджер говорив:

хто занадто зосереджений на внутрішніх загрозах,

згодом опиниться в ярмі зовнішніх.

Україна стала класичним прикладом, коли науковці, немов зашорені чужою ідеологією інтелектуальні найманці, обслуговували не українську державу та інтереси власної нації, а ті наукові постулати, які їм малювали в провідних безпекових закладах як нашої країни, так і зарубіжних країнах. Причому малювали достатньо солідні постаті, думки яких сприймалися майже аксіоматично. Але ж не просто кажуть: не сотвори себе ідола…

Внаслідок такої наукової гомофобії, ідеї щодо формування адекватних індексів та індикаторів національної безпеки якщо і розглядалася, то виключно в теоретичному плані, без врахування сучасних тенденцій агресивного та багаструктурованого безпекового середовища. Таким чином, наша держава в науковому плані була позбавлена об’єктивного наукового супроводу реалізації державної політики в цілому і політики національної безпеки, зокрема.

Саме за таких умов, зосередження лише на внутрішніх загрозах і відбувалося накопичення теоретичних розвідок і практичних передумов до збільшення ролі інститутів громадянського суспільства і паралельного зменшення ролі держави.

оЯк наслідок, за умови реальної загрози держава виявилися не здатною виконувати основні свої функції:

оборони та безпеки.

Сили національної безпеки внаслідок світоглядної неготовності були неспроможними на перших етапах сприйняти навіть думку про те, що російські найманці і Росія будуть чинити протиправні дії і знищуватимуть українські життя, займатимуться тортурами і ліквідацією української державності, грабуватимуть українське майно і завдаватимуть реальної та відчутної шкоди.

Проблеми самоідентифікації

Більше того, окремі прошарки українства, не визначившись із власною самоідентифікацією, переплутали економічний статок із громадянством, історію і майбутнє, власні ностальгічні спогади про СРСР і реалії сучасної України та Росії як незалежних і світоглядно різних держав. У такий спосіб наші українські військові, які проживали в Криму, бездарно віддали Крим; так окремі представники  правоохоронних органів почали переходити на бік сепаратистів та терористів на сході України, лише через те, що «там більше платять».

Одна з мотиваційних сторін цією проблеми полягає у тому, що дані громадяни розмірковували просто і примітивно: ми хочемо мати заробітну платню як в Росії, ми хочемо отримувати російську пенсію… така собі світоглядна проституція, продажність, примітивна меркантильність. Адже за таких умов, якщо в США запропонувало б заробітну платню вищу за Росію, то, за логікою даних прошарків населення, вони б хотіли стати частиною Америки? Але чи хотіли би США мати таких продажних «найманих громадян»?  І чому дані громадяни просто не взяли і не поїхали до іншої країни, не набули громадянства тієї країни, в якій їх подобається жити… Це все рівно, що жити з однією жінкою, але весь час клепати їй мозок і наводити приклади як і що слід робити своєї коханки і при цьому продовжувати користуватись квартирою, жити за рахунок і споживати ресурси «набридлої» дружини.

За таких умов роками відбувалося поневіряння людей, як у державу як найбільш ефективний інститут, що створює  умови для реалізації інтересів громадян, так і щодо місцевих чиновників, які фактично виконували завдання з центру, хоча і представляли місцеві еліти.

Відтак проблема сходу України сягає коріннями у глибину формування справжньої громадянської позиції.

Права та обов’язки: домінування або кореспондування?

Як зазначають сучасні дослідники, сутність правовідносин громадянства полягає у комплексі взаємних прав і обов’язків держави і громадянина. Я свідомо підкреслив ці слова, адже природня дихотомія: права – обов’язки, повноваження – відповідальність – виступають ключовими в даному контексті.

Концепція прав людини настільки була в практичній діяльності перекручена, що звичайні громадяни почали сприймати державу як власну служницю. Цьому сприяла не обґрунтована і несвоєчасна концепція надання державою адміністративних послуг, яка фактично була бездумно, по-фарисейські впроваджена у багато сфер, які не можна визначити послугами.

Право на гідне існування має бути забезпечене державою. Але громадяни, які не бажають бути активними громадянами, включатися в життя держави, не можуть і не мають права претендувати на соціальні та інші права, оскільки вони самі себе добровільно виключають із соціально-політичного та фінансово-економічного, інформаційно-правового дискурсу та контексту. Іншими словами: якщо людина нічого не робить для розвитку власної держави, то вона сама себе самостійно виключає за власною волею, усвідомлено з членів державно-організованого суспільства.

Саме тому, держава не тільки не зобов’язана, а й не має права утримувати таких членів, оскільки за даного випадку порушується один із керівних принципів правовідносин: принцип еквівалентності.

Держава нікому нічого не зобов’язана. Держава функціонує і допомагає тим, хто є відповідальним членом суспільства, бере активну участь у розбудові держави, просто є громадянином у початковому розумінні цього слова.

Проблема української державності полягає у тому, що більшість громадян успадкували тоталітарний світогляд, за якого свобода мислення, свобода самовираження були відсутні. Всі надії і всі сподівання були пов’язані із державою та ї органами. Через це, активність, активна громадянська позиція, свідоме ставлення до розвитку держави, наявність власної громадянської позицію, інколи не схожою із державною – ще не стали атрибутами сучасного світогляду пересічного українця.

Проблема також полягає і в тому, що частина громадян лише вимагає від держави право на гідне існування, при чому, нехтуючи власними обов?язками щодо держави і того суспільства, соціальної системи, в якій вони існують. Адже права завжди кореспондуються із обов’язками.

Громадянин має асоціювати себе із тією соціальною системою в якій він існує, а також ідентифікувати себе із тією державою, в якій він проживає, і від якої він очікує на захист і створення сприятливих умов для реалізації власних інтересів.

Відтак, бути громадянином, означає бути частиною держави, а отже нести, передусім, обов’язки перед державою. Громадянство становить стійкий правовий зв’язок між фізичною особою і державою,  що  знаходить  свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Таким чином наразі після подій на сході країни у 2014 році, коли жителі особливо Луганської області

підтримали сепаратизм та разом із найманцями вчинювали дії, спрямовані на насильницьке повалення конституційного ладу, виникає закономірне запитання: чи може держава вважати своїми дітьми тих, хто її зрадив? Чи може держава і надалі зберігати зв’язок з тими синами Вітчизни, які фактично розірвали для себе цей природний зв’язок, свідомо підтримуючи зовнішнього агресора, співчуваючи йому і чинячи дії щодо повалення конституційного ладу? Вчиняючи злочини, дані особи розірвали правовий зв’язок між собою і державою, вони перестали де-факто бути частиною держави, вони перестали нести взаємний обов’язок щодо забезпечення безпеки держави.

Адже, коли трапляються негаразди в родині і хтось хоче з неї піти, то він розриває шлюб, оскільки він розриває сімейний зв’язок із даною особою, знімає з себе обов’язок бути відповідальним за неї, виконувати певні сімейні обов’язки, бути частиною великої родини, він розриває взаємний обов’язок щодо процвітання та щастя в даній родині.

Так само і щодо громадян. Переконаний, що наразі постало питання про розгляд проблеми ПОЗБАВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА як одного з виду кримінальних покарань за вчинення злочинів проти основ національної безпеки, вчинення сепаратизму та терористичного акту.

Чому держава має і надалі сплачувати заробітну платню тим, хто не працює на державу, хто бажає її знищити і допомагає іноземним найманцям?

Чому держава має лікувати за власні кошти тих, хто бажав її смерті?

Чому держава за власні кошти має відбудовувати ті території, де люди самостійно і свідомо чинили дії, спрямовані на повалення конституційного ладу, відбудовувати об’єкти приватної власності, які належать тим олігархам, котрі не підтримують України, виступають за дії, не сумісні із прогресивним розвитком держави?

Ці люди не гідні бути українцями, вони не гідні бути громадянами тієї країни, яку складає автохтонна та історична, політична українська нація, частиною визначної історії творення демократичних традицій і найважливіших джерел права і здобутків в усіх сферах науки і техніки, частиною майбутнього нової Європи.

Їх місце на смітнику історії, в прокрустовому ложе метафізичної системи, в нетрях пустоти і невирішеності. Це те місце, яке вони собі обрали свідомо та самостійно, відмовившись від зв’язку з Українською державою. Вони стали зайвою і непотрібною частиною, вони стали чужими для держави, тому їхнє перебування в українському громадянстві себе вичерпало і далі не є доцільним.

Правові підстави реалізації позбавлення громадянства

Щодо правових підстав такого рішення зазначу.

Відповідно до ст. 17 Закону «Про громадянство України», громадянство припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслі­док втрати громадянства України; в) на підставах, передбачених між­народними договорами України.

Нині в Україні вихід із громадянства — це припинення громадянства за ініціа­тивою особи.

Таку хибну практику слід змінювати і доповнити теорію положеннями про те, що вихід з громадянства – це процес припинення громадянства відповідно до визначених в законі підстав. Так само нелогічним і таким, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку держави є закріплення принципу неможливості  позбавлення громадянина України громадянства
України.

Чому особа одноосібно узурпує право на однобічне вирішення свого організаційно-правового зв’язку з державою? Чому держава позбавлена права самою вирішувати питання позбавлення громадянства тих громадян, які самостійно та свідомо розірвали з нею зв’язок? Навіть при визначенні шлюбу зазначається: це добровільний союз чоловіка і жінки. Тобто це бажання має існувати з обох боків. Тим більше, що у профільному законі прямо зазначено на взаємні права та обов’язки.

За такого випадку, слід говорити про добровільне бажання як з боку особи, так і з боку держави як надавати громадянство, так і позбавляти його.

З метою реалізації даних пропозицій доцільно внести зміни та доповнення до Закону України «Про громадянство України»:

1)                виключити п. 3 ч. 1 ст. 2, видаливши такий прицип, як  «неможливості  позбавлення громадянина України громадянства
України»;

2)                ст. 17 Закону «Про громадянство України», даного закону слід доповнити і викласти в наступній редакції:

«громадянство припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслі­док втрати громадянства України; в) внаслідок припинення громадянства з боку держави; г) на підставах, передбачених між­народними договорами України».

Історичний досвід позбавлення громадянства є, так само як і існує практика такого виду покарання.

Зокрема, наприкінці серпня в Нідерландах почали обговорювати на державному ірвні питання позбавлення громадянства за участь в екстремістських організціях. Більше того, влада країн намагається досягти угоди з місцевими інтернет-провайдерами стосовно блокування джихадистських сайтів.

http://www.bbc.co.uk/russian/rolling_news/2014/08/140829_rn_netherlands_islamism_measures.shtml

Головне, це забезпечити державу адекватним інструментарієм захисту власних інтересів, створити умови для розвитку тих соціальних систем і конкретних осіб, які хочуть бути громадянами своєї країни, хочуть творити і будувати, а не знищувати і ліквідовувати. Українська державність має багаті традиції державотворення і формування нових прогресивних інститутів. Одним із них є позбавлення громадянства, котрий виступатиме наступним кроком утвердження сильної держави в епоху перманентних геополітичних та геоправових трансформацій.

Перефразуючи С. Берлусконі, зазначу: Україну ми створили, зараз слід творити Українців!!!!

Володимир Володимирович Майоров,

консультант ГОСЛ

Актуальність обраної теми

Сьогодні постала необхідність у новому розумінні загрози міжнародного тероризму, його асиметричного характеру, поєднаного із ростом продажу зброї і нарощування військового потенціалу провідними архітекторами світової безпеки.

Актуальність написання даної статті полягає у недостатній розробленості підходів до побудови ефективних механізмів протидії міжнародному тероризму, зокрема недостатній теоретичній розробці питань його розмежування з екстремістською діяльністю.

Мета статті: запропонувати авторське бачення щодо розмежування міжнародного та екстремізму.

Гіпотеза: екстремізм є родовим поняттям щодо тероризму; сутнісною ознакою, що різнять дані явища виступає насильство.

Методологія дослідження: проблемний підхід, компаративний підхід, структурно-функціональний підхід, логіко-семантичний і догматико-юридичний підходи, структурно-функціональний аналіз, конвент-аналіз, моделювання.

Поняття міжнародного тероризму.

Слід зазначити, що в Україні проблеми боротьби з міжнародним тероризмом розглядаються лише як перспективні. І хоча наша держава бере постійну участь у різноманітних навчаннях та спільних нарадах з даних питань, насправді дана тема не є очевидно пріоритетною. І про це свідчить не лише мій практичний досвід, а й проведений контент-аналіз наукових публікацій, присвячених проблемам боротьби саме з міжнародним тероризмом [1-6]. У той же час, наприклад в Росії, майже у кожному науковому журналі чи то юридичного, чи то політичного, чи то соціологічного профілю можна зустріти наукове дослідження, присвячене проблемам протидії тероризму. Теж можна спостерігати у при затвердженні тем дисертаційних досліджень. Проблеми міжнародного тероризму розглянуті лише у декількох дисертаціях, що значно знижує можливість аналізу наукових підходів вітчизняних дослідників.

Певним чином заповнити наукову індиферентність до зазначених питань можна, звернувшись до закону України „Про боротьбу з тероризмом”. Для того, щоб досягти мети поставленій у даній статті, доцільно спочатку розглянути поняття тероризму і терористичної діяльності, складові компоненти яких уможливлять вийти на розуміння міжнародного тероризму, а отже і досягти кінцевої мету: вичленення суттєвих ознак, що різнять міжнародний тероризм від екстремізму. Отже, відповідно до даного закону терористична діяльність – діяльність, яка охоплює:

r    планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;

r    підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;

r    організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах;

r    вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;

r    пропаганду і поширення ідеології тероризму;

r    фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм.

У свою чергу, терористичний акт – злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. Отже, очевидним з аналізу даних визначень очевидним є те, що терористична діяльність охоплює поняття терористичного акту.

Поряд із визначенням поняття терористичного акту, у ст. 1 даного закону дається визначення іншого важливого поняття. Міжнародний тероризм – здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Відтак, логіко-семантичний аналіз даних понять уможливлює здійснити наступні висновки:

r    поняття терористичної діяльності є ширшим за поняття міжнародного тероризму;

r    поняття міжнародного тероризму тим чи іншим чином сфокусовано біля родового поняття „насильство”, у той час як поняття терористичної діяльності є більш ширшим, оскільки включає вербування, підготовку, фінансування терористських груп тощо;

r    законодавче визначення поняття міжнародного тероризму фактично ототожнюється з кримінально-правовим розумінням тероризму, що не відповідає його змісту, і фактично дане визначення описує лише кримінально-правове розуміння тероризму як явища суспільної дійсності.

Взагалі, на наш погляд, дискусійним залишається сам підхід законодавця до одночасного виокремлення таких понять, як: тероризм, терористичний акт, терористична діяльність. Не практичні виникають проблеми із правозастосуванням даного закону, оскільки назва закону не відповідає його меті. Адже при безпосередній діяльності із протидії злочинності, передусім чиниться вплив не на тероризм, як суспільно небезпечну діяльність, а не терористичну діяльність, яка охоплює не лише дії, пов’язані із насильством і загрозою його застосування, а й з вербуванням, фінансуванням, навчанням терористів. Відтак, фактично за змістом закону йдеться про протидії терористичній діяльності, а не про боротьбу з тероризмом.

Більше того, самі автори даного закону припускаються логічних помилок, оскільки тероризм визначається як суспільно небезпечна діяльність…, технологічний тероризм — злочин,…, а міжнародний тероризм — суспільно небезпечні насильницькі діяння.

Законодавча некоректність із визначенням родових понять значно ускладнює змістовну дискусію щодо розуміння законодавцем понять „тероризм” і „терористична діяльність”. Але за даних законодавцем визначень стає можливим приєднатися до висновків, висловлених нами вище, і констатувати, що поняття „терористична діяльність” є ширшим за поняття „тероризм” у такому тлумаченні, як воно є у чинному законі „Про боротьбу з тероризмом”.

Така ж термінологічна плутанина спостерігається і в інших наукових джерелах, де фактично актори блукають манівцями, підмінюючи поняття терористичної діяльності і власно тероризму [7].

Прикладом, автори Конвенції Організації Американських Держав „Про боротьбу з тероризмом і захопленням заручників” зазначили, що терористичні акти не можуть вважатися політичними злочинами через підвищену суспільну небезпеку. Наперед відома нелегітимність насильства в рамках тероризму ставить його за межами правомірних засобів політичної боротьби, через що будь-які посилання на політичну природу даного насильства не можуть слугувати йому виправданням.

Така невизначеність зі змістом понять призводить до висунення не зовсім обґрунтованих, на наш погляд, думок. Так, спірною нам видається думка В.Устинова, який зазначає, що державі відмовлено у праві захищати себе, а права групи чи організації, що ведуть боротьбу, опиняються невиправдано пріоритетними, оскільки форми відповіді з боку власно держави різко обмежені як міжнародним, так і внутрішнім правом, а щодо осіб, котрі чинять насильство таких обмежень не існує [8].

Держава, як ніхто інша на сьогодні захищена і володіє головним інструментом формування політики і впливу на суспільні групи будь-якої орієнтації — це законодавство. При чому ми акцентуємо увагу саме на законодавстві, а не на праві, оскільки не будь-яке законодавство є правовим. Держава може врегулювати будь-які суспільні відносин за допомогою закону, при чому забезпечивши механізм його реалізації, аж до застосування примусу. Відтак, саме держава може прийняти таке законодавство, що вчинення будь-яких актів, що спрямовані на підрив (на думку правлячої еліти) влади, конституційного ладу можна буде розцінювати чи то як тероризм, чи то як екстремізм, чи то як сепаратизм тощо. Отже, соціальні групи, що є не згодними з правлячим режимом, не мають законних можливостей для реалізації своїх думок для втілення своїх ідей вдаються до вчинення різних акцій, аж до терористичних. Держава ж, захищена законодавством, має законний (і не завжди правовий) дозвіл на забезпечення реалізації закону і фізичне припинення різного роду акцій.

Більше того, мало виправданою видається дана теза колишнього генерального прокурора і у світлі ведення Російською Федерацією перманентної антитерористичної операції, вірніше казати — війни. Яскравіше дана ситуація проявляється при проведенні антитерористичних операцій такими державами як Ізраїль та США, які фактично здійснюють позасудову фізичну ліквідацію лідерів терористських та інших екстремістських угруповань, котрі загрожують національним інтересам або безпеці цих держав. Наголосимо, що нині, найменш захищеними є особа, а найбільш — держава. Що ж стосується ефективності цивільного демократичного контролю, а також контролю з боку міжнародного співтовариства, то історія з проведенням без санкції Ради Безпеки ООН військової операції в Іраку, фактичний розвал Югославії при мовчазній згоді європейських країн, котрі, маючи спільні сили швидкого реагування, не змогли нічого протиставити бажанню США знищити останнього прибічника Росії в Європі, свідчать про неефективність і фактичну однобічність роботи ООН, яка де-факто перетворилася на рупор США. Окрім цього, не виключено, що укріплення та зміцнення НАТО, передусім як політико-військової організації, певним чином з часом зменшуватиме вагомість та впливовість Ради Безпеки ООН, а також у більш загальному плані підриватиме авторитет ООН, здебільшого плані можливостей цієї організації діяти за власним алгоритмом, не нав’язаним США або впливовими транснаціональними корпораціями.

У даному аспекті більш ефективним вбачається погодитись із думкою В.В. Крутова, що у сучасний період  на перший план в якості мотиваційної основи, що живить і виправдовує терористичну діяльність, усе частіше виступають ідеї, що відбивають національно-територіальні, етнічні і релігійні інтереси, при чому особливо прогресує у цьому смислі мусульманський фундаменталізм [9].

Нині можна констатувати, що міжнародний тероризм стає більш небезпечним, оскільки, акти тероризму вчинюються не одинаками нігілістами, як це було наприкінці 19 століття, або радикальними угрупованнями, які ставили тактичні цілі (середина 20 століття), а членами терористських груп, які послуговується власно розробленим світоглядом, теоретичними концепціями, які фактично обґрунтовують законність і справедливість здійснення терористичної діяльності (дії Хезболах у серпні 2006 року, які ледь не призвели до початку регіональної арабо-ізраїльської війни).

Відтак, доцільно казати про те, що сучасний міжнародний тероризм постійно трансформується. На наш погляд, в рамках здійснення протидії даному явища більш коректно послуговуватися термінологією „міжнародна терористична діяльність”, оскільки подвійне розуміння з позицій діяльнісного підходу власно терористичної діяльності і тероризму навряд чи вносить ясність і розуміння як у полі теоретичних напрацювань, та і у безпосередній практичній діяльності.

Поняття екстремізму.

Підходячи до визначення поняття „екстремізму”, на наш погляд, доцільно скористатися пропонованим українським дослідником В.А.Ліпканом алгоритмом теоретичного дослідження сутності того чи іншого явища через послідовне вивчення та співставлення дефініцій поняття, що презентовані в наукових джерелах, енциклопедіях та нормативно-правових актах [10].

Отже, у нормативно-правових актах України юридичне визначення терміну „екстремізм ” відсутнє. Воднораз варто зазначити, що існує Указ Президента України від 18 березня 2003 року N 228/2003 „Про Положення про Антикризовий центр”, в якому Антикризовий центр визначено постійно  діючим дорадчим органом, утвореним для зміцнення взаємодії центральних  органів  виконавчої влади  та  координації  здійснюваних  ними заходів щодо реалізації державної  політики  у  сфері  запобігання  і  подолання  кризових ситуацій, що спричинені терористичними актами або екстремістськими проявами (виділено мною — В.М.). Утім, визначення поняття „екстремістські прояви” відсутнє. Отже, фактично, оскільки зміст цих „проявів” залишається таємницею, то і змістовна діяльність даного центру також є не зрозумілою, оскільки, поряд з цим, юридичне визначення терористичних проявів у національному законодавстві також відсутнє (так само як і даному указі).

Звернемось до законодавства інших країн, зокрема Росії. 25 липня 2002 року було ухвалено закон Російської Федерації „Про протидію екстремістській діяльності”. Зазначимо, що назва закону, на наш погляд, є більш вдалою і вірною порівняно із назвою українського закону „Про боротьбу з тероризмом”.

У статті 1 дається визначення ключовим поняттям. Отже, екстремістська діяльність (екстремізм): 1) діяльність громадських і релігійних об’єднань, або інших організацій, або засобів масової інформації, або фізичних осіб з планування, організації, підготовки і здійснення дій, спрямованих на:

r    насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації;

r    підрив безпеки Російської Федерації;

r    захоплення або привласнення владних повноважень;

r    створення незаконних збройних формувань;

r    здійснення терористичної діяльності;

r    збудження расової, національної або релігійної ворожнечі, а також соціальної ворожнечі, пов’язаної з насильством або закликами до насильства;

r    приниження національної гідності;

r    здійснення масових безладів, хуліганських дій і актів вандалізму по мотивах ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі, а рівно по мотивах ненависті або ворожнечі відносно якої-небудь соціальної групи;

r    пропаганду винятковості, переваги або неповноцінності громадян за ознакою їх відношення до релігії, соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності;

2) пропаганда і публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки або атрибутики або символіки, схожих з нацистською атрибутикою або символікою до ступеня змішення;

3) публічні заклики до здійснення вказаної діяльності або здійснення вказаних дій;

4) фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню або здійсненню вказаних дій, зокрема шляхом надання для здійснення вказаної діяльності фінансових коштів, нерухомості, учбової, поліграфічної і матеріально-технічної бази, телефонної, факсимільної і інших видів зв’язку, інформаційних послуг, інших матеріально-технічних засобів.

У Шанхайській Конвенції по боротьбі з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом екстремізм визначається як будь-яке діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, рівно як насильницьке посягання на громадську безпеку, у тому числі організація у вище зазначених цілях незаконних збройних формувань або участь у них.

Дане визначення є більш вузьким за пропоноване вище. На наш погляд, воно не відповідає змісту екстремізму як крайнім формам певної поведінки, при чому не лише насильницької, як це презюмується у даній конвенції. Ми схильні підтримати російського законодавця у його розумінні екстремізму, оскільки в рамках закону, наголосимо, закону, що регулює відносин сфері протидії, а не призначення покарання, поняття екстремізму і екстремістської діяльності обожнюються. І це є конструктивним шляхом.

Утім, розширене тлумачення екстремістської діяльності російським законодавцем фактично перетворює будь-які прояви крайньої поведінки, навіть не насильницької, а й, прикладом, інформаційної на екстремізм. З чим нам важко погодитись в світлі формування демократичного суспільства в Україні.

Отже, у нормативно-правових актах, характерними ознаками, які описують поняття екстремізму, є: насильство, пропаганда насильства, винятковості, переваги або неповноцінності з мотивів  ідеологічної, політичної, расової, національної або релігійної ненависті або ворожнечі; фінансування вказаної діяльності або інше сприяння її здійсненню.

Стосовно визначення даного поняття в енциклопедичних джерелах. Парадоксальна ситуація склалася в українській правничій думці. Попри випуск фундаментальних праць: Юридична енциклопедія у 6 томах, а також Міжнародної поліцейської енциклопедії, у них не міститься визначення поняття екстремізму [11;12].

У словнику іноземних слів зазначається, що екстремізм походить від латинського слова „extremus” і означає прихильність до крайніх поглядів і заходів (переважно в політиці), у той час як екстреміст — людина, що дотримується крайніх поглядів, прибічник крайніх заходів [13]. Дещо ширше визначення даного поняття можна знайти у краткому політичному словнику, де екстремізм визначено як прихильність до крайніх поглядів і заходів, у політичному сенсі означає прагнення вирішувати проблеми, досягати поставлених цілей із застосування самих радикальних методів, включаючи усі види насильства і терору [14].

Відтак, в енциклопедіях характерними ознаками, що описують екстремізм, виступають: крайність (поглядів і дій), радикальність; будь-яке насильство.

Наукова думка щодо даних питань є більш строкатою. Так, Авдєєв Ю.І. зазначає, що екстремізм — соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, однією з яких є тероризм [15].

Російський дослідник О.М.Хлобустов іде шляхом не надання дефініції, а описування вища за допомогою його сутнісних ознак. Він вважає, що екстремізм — агресивна поведінка особистості, найбільш суттєвими зовнішніми проявами якої є, по-перше, нетерпимість до думки опонента, орієнтованого на загальноприйняті у даному суспільстві норми; по-друге, схильність до прийняття крайніх (силових) варіантів рішення проблеми; по-третє, неприйняття консенсусу як цінності і ділового інструмента повсякденної діяльності; по-четверте, неприйняття прав особистості та її самої як самоцінності [16]. Відтак, ключовим моментом, на якому фокусує увагу О.М.Хлобустов, виступає неприйняття певного алгоритму у соціумі.

На думку екс-генерального прокурора Російської Федерації В.Устинова екстремізм становить собою соціально-політичне явище, одну з форм політичної боротьби, котра характеризується запереченням тих, що склалися, державних, громадських інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність, знищити для досягнення власних прагнень. У своїх діях екстремісти можуть використовувати різні методи: від ненасильницьких (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки), до різного ступеня легітимності насильницьких (масові заворушення, страйки, громадянська непокора, терористичні акти, методи партизанської війни) [17]. Характерним для В.Устинова є концентрація уваги на опису шкоди від екстремістської діяльності інституціональному механізму, дещо залишаючи поза увагою окремих осіб і громадян, їх права та свободи.

Цікавим є підхід Б.К. Мартиненко, котрий компілюючи вже розроблені підходи до класифікації тероризму, намагається описати екстремізм.

Він виділяє наступні форми екстремізму: 1) політичний екстремізм (спрямований на знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку „лівого” і „правого толку”); 2) національний екстремізм (захист власної нації, її прав та інтересів, її культури та мови, поєднане із абсолютним запереченням при цьому подібних прав для інших); 3) націоналістичний екстремізм (прагнення до відокремлення, відособлення); 4) релігійний (виявляється у нестерпності до представників різних конфесій або жорсткому протиборстві у рамках однієї конфесії).

Причому, абсолютно не важко помітити, що автор навряд чи винайшов оригінальність та ексклюзивність у класифікації екстремізму, яка здебільшого дуже помітно нагадує компільоване кліше різноманітних класифікацій тероризму, які широко репрезентовані у науковій як вітчизняній, так і зарубіжній літературі [18-25].

Отже, можна резюмувати, що крокування уторованими шляхами щодо різноманітних компіляцій класифікацій тероризму матиме результат з нульовою сумою: велика кількість класифікацій, виокремлення різноманітних характеристик тероризму, які здебільшого детерміновані мотивом, нічого нового щодо усвідомлення сутності тероризму, а відтак і відповідних рис, що різнять його від екстремізму, не дають. Більше того, класифікація будь-якого явища має здійснюватись за формами його прояву як системної одиниці, а не через описування окремих характеристик (елементів).

Це обумовлено тим, що міжнародний тероризм, як явище є багатогранним, характеризується великою кількістю критеріїв для класифікації, постійною зміною форм прояву, а також системних характеристик. Більше того, з часом тероризм набуває все більше транснаціонального характеру, а самі терористські групи залучають до власної діяльності інші сегменти злочинного світу. Так, упевнено можна констатувати, що поживним ґрунтом для міжнародного тероризму виступає нелегальна міграція, торгівля людьми, незаконна торгівля зброєю, а також конкурентна боротьба транснаціональних корпорацій, що ведуть боротьбу за встановлення контролю за світовими ресурсами.

Відтак, хоча тероризм і становить собою певним чином форму екстремізму, нам важко не констатувати той факт, що він поступово стає самодостатнім, автономним і фактично за певних умов може відокремитися від екстремізму у суто практичному аспекті, залишившись частиною останнього лише у теоретичних конструктах.

У даному аспекті вважаємо слушною думку українського фахівця з питань силової протидії різних форм інтенсивності Крутова В.В., який зазначає, що для осягнення сутності даного явища доцільно звернутися до тих факторів, яким породжується екстремізм, що уможливить вийти на сутнісні ознаки самого явища. Отже, екстремізм може бути породжений наступними факторами: зламом сформованих соціальних структур; зубожінням масових груп населення; економічною і соціальною кризою, що погіршує умови життя більшості населення; ослабленням державної влади і дискредитацією її інститутів; падінням виконавчої дисципліни; ростом антисоціальних проявів; розпадом колишньої системи цінностей; наростанням почуття обмеження національної гідності. При чому сам екстремізм В.В.Крутов визначає передусім як правовий нігілізм, ототожнюючи його із захопленням заручників, політичними вбивствами, збройними нападами на членів політичних партій [26].

Отже, інтегруючи дані положення, можна дійти висновку, що у наукових джерелах екстремізм здебільшого розуміється, як соціально-політичний феномен, який становить собою сукупність ненасильницьких і насильницьких крайніх форм не прийняття алгоритму соціального управління в певному соціумі.

Розмежування міжнародного тероризму і екстремізму.

Відтак, синтезуючи вище наведені думки, можна дійти наступних висновків. Слід визнати, що домінуюча більшість дослідників даної тематики визнають, що тероризм є більш вузьким поняттям, і поняття екстремізму поглинає тероризм [27].

Так, прикладом, на думку В.Устинова, тероризм виступає для політичного екстремізму способом досягнення і утримання влади незаконним, насильницьким шляхом з усіма наступними наслідками. Тероризм виступає насильницьким злочинними методом досягнення і утримання влади для усіх сил національного, релігійного і політичного екстремізму [28]. При чому характерним є знову ж таки зосередження уваги В.Устиновим на інституціональних загрозах від екстремізму, що певним чином звужує його справжнє розуміння.

У даному аспекті конструктивнішою видається позиція В.В.Крутова, який вказує, що тероризм виступає проявом політичного екстремізму. Причому політичний екстремізм і тероризм пов’язані за такими напрямами: 1) соціальний тероризм (орієнтований на зміну аж до знищення того чи іншого соціально-політичного строю); 2) націоналістичний тероризм, що спонукуваний етно-сепаратистськими ідеями; 3) релігійний тероризм, сполучений або з боротьбою прихильників різних релігій і сект один з одним, або з прагненням скинути світську владу [29].

Цікавим в контексті розглядуваних проблем є думка В.В.Крутова, який вважає, що від звичайної політичної організації (яка навіть і може становити собою екстремістські налаштовану фракцію) терористичну вирізняє прагнення до знищення супротивника. Терористичні організації ідеологічно претензійні і прагнуть до негайних змін і перерозподілу влади, проте не всі утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством [30].

У питаннях розмежування тероризму і екстремізму як поживну для міркування можна узяти позицію українського тероролога В.П.Ємельянова, який справедливо зазначає, що важливим є розуміння тероризму саме як традиційного злочину, який володіє особливими кримінологічними характеристиками [31].

Однак, у цілому, цікавим є те, що більшість дослідників здебільшого обмежуються зазначенням на те, що тероризм є чи то формою, чи то видом, чи то насильницьким засобом реалізації екстремізму. Втім наукових досліджень, або хоча б здійснення наукового аналізу відмінних або тотожних рис не здійснюється. Так, наприклад, у роботі В.Устинова „Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика”, навіть названо так окремий пункт його роботи: „Экстремизм и терроризм: проблемы разграничения и классификации”, втім автор сам чітко не висловив жодної думки про те, що є екстремізм, що є тероризм, обмежившись  перерахуванням численних поглядів і демонстрацією обізнаності з роботами інших авторів, що, на нашу думку, не є достатньою підставою для відсутності власного погляду або хоча б підтримки певної позиції. Отже, автор, врешті-решт, так і не дав відповіді на головне питання: чим відрізняється тероризм від екстремізму [32].

Відтак, навіть у спеціалізованих дослідженнях даної тематики потребує копіткої праці процес виокремлення і відшукання відповіді на питання, поставлене нами на початку статті.

Більше того, якщо порівнювати законодавчі визначення понять терористичної і екстремістської діяльності в українському і російському законодавстві відповідно, можна дійти висновку, що екстремістська діяльність повністю поглинає терористичну.

Ще одне, виключно лінгвістичне питання. Ми схильні підтримати позицію В.А.Ліпкана, який ще у 2000 році у своїй роботі „Тероризм і національна безпека України” обґрунтував некоректність застосування щодо терористської діяльності терміну „терористична”, оскільки дана діяльність вчинюється людьми, вірним буде казати „терористська діяльність”, так само як широко вживаною і повсюди застосованою є термінологія „фашистська організація”, „екстремістська діяльність”, „сепаратистська група”, „іредентський рух”, а не „фашистична…, екстремістична…, сепаратистична…, іредентичний…” [33].

Висновки

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо дати власну відповідь, що ґрунтується на проведеному вище логіко-семантичному, догматичному, конвент-аналізові, а також власному практичному досвіді протидії тероризму.

З аналізу даних думок можна дійти наступних висновків:

1) екстремізм становить собою явище більш широке, ніж тероризм;

2) характерною ознакою тероризму виступає насильство, прагнення до знищення супротивника, у той час як не всі екстремістські утворення, що виступають за радикальні перетворення в суспільстві, користуються насильством;

3) тероризм виступає традиційним злочином, що володіє особливими кримінологічними характеристиками, й то час як екстремізм характеризується множиною суспільно небезпечних діянь, відповідальність за які передбачена окремими статтями КК України.

4) екстремізм не вичерпується насильством, а включає в себе ненасильницькі заходи (пропаганда, лозунги, заклики, виступи у пресі і на зібраннях, масові виступи і страйки).

Примітки

1. 1.             Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом. — К.: НБУВ, Юнона, 2002. — 723 с.
2. 2.             Глушков В.О. Політико-правові аспекти становлення боротьби з тероризмом в Україні // Український часопис прав людини, 1996. — № 2. – C. 31-35.
3. 3.             Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). — М.: NOTA BENE, 2000. — 320 с.
4. 4.             Кондратьєв Я.Ю., Сущенко В.Д. Організаційно-правові аспекти становлення системи боротьби з тероризмом в Україні // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 554 – 556.
5. 5.             Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
6. 6.             Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
7. 7.             Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 20-43.
8. 8.             Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 27.
9. 9.             Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 148.
10. 10.         Ліпкан В.А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України: Монографія. — К.: Текст, 2005. — 350 с.
11. 11.         Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — Т.1. — 1232 с.; 2005. — Т.2. — 1224 с.
12. 12.         Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцик., 1998. — Т.1: А – Г. — 672 с.; 1999. — Т. 2.: Д – Й. — 744 с.; 2001. — Т. 3.: К – М. — 792 с.; 2002. — Т. 4.: Н – П. — 720 с.
13. 13.         Словарь иностранных слов / Под ред. И.В.Лехина, С.М.Локшиной, Ф.Н. Петрова, Л.С. Шаумяна. — Изд. 6-ое, перераб. И доп. — М.: „Советская энциклопедия”, 1964. — С. 747.
14. 14.         Краткий политический словарь. — М.: Политическая литература, 1989.
15. 15.         Авдеев Ю.И. Терроризм как социально-политическое явление // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 41 – 42.
16. 16.         Хлобустов О.М., Федоров С.Г. Терроризм: реальность сегодняшнего состояния // // Современный терроризм: состояние и перспективы / Под ред. Е.И.Степанова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — С. 86.
17. 17.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
18. 18.         Миньковский Г.М., Ревин В.П. Характеристика терроризма и некоторые направления повышения эффективности борьбы с ним // Государство и право, 1997. — № 8. – С. 85.
19. 19.         Витюк В.В. Социальная сущность и идейно-политическая концепция современного «левого» терроризма: Автореф. дис… доктора философских наук: 09.00.08. — М.: АН СССР Ин-т социологических исследований, 1985. – С. 21.
20. 20.         Бояр-Сазонович Т.С. Проблемы классификации современного терроризма. — М., 1987. – С. 10-11.
21. 21.         Терроризм: психологические корни и правовые оценки: «Круглый стол» // Государство и право. — 1995. — № 4. – С. 25.
22. 22.         Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. — М.: Междунар. отношения, 1983. – 223 с.
23. 23.         Латыпов У.Р. Междунaродно-правовая борьба с государственным терроризмом: Aвтореф. дис …канд. юр. наук./ АН СССР Институт государства и права. — М., 1988. – 20 с.
24. 24.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — 184 с.
25. 25.         Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом. — К.: Знання, 2002. — 254 с.
26. 26.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
27. 27.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — 560 с.
28. 28.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
29. 29.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 147.
30. 30.         Крутов В.В. Політичний екстремізм і тероризм у сучасних умовах // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. К., 2000. — Т. 19. — С. 150.
31. 31.         Емельянов В.П. Терроризм и преступления террористической направленности. — Харьков: Рубикон, 1997. – С. 65.
32. 32.         Устинов В.В. Международный опыт борьбы с терроризмом: стандарты и практика. — М.: ООО Издательство „Юрлитинформ”, 2002. — С. 17.
33. 33.         Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України. — К.: Знання, 2000. — С. 45.