Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Надрукована: Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України з позицій нормативізму. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2021. № 32. – C. 149—157 

Анотація

Діапазон наукової проблеми обраної теми статті зумовлює використання різноманітних методів дослідження. Логіка дослідження передбачає встановлення в рамках неокантіанської традиції дуалізму категорій суще і належне, з’ясування потенціалу нормативізму для додаткового обґрунтування принципу верховенства права, а також обґрунтування категорій дієвість, значимість і справедливість. На підставі концепції нормативізму аналізуються сучасні політичні тенденції, які впливають на формування геостратегії сучасної України, зокрема на стратегію розроблення державної інфраструктурної політики.

Контекст статті усіляко просякнутий концепцією Realpolitik, яка реально збільшує синергетичний потенціал теоретичних знань та підвищує праксеологічний рівень політологічної науки. В умовах трансформації під впливом глобалізаційних і регіональних чинників сучасної міжнародної системи та формування нового світового порядку Стратегія державної інфраструктурної політики України презентована крізь політико-безпековий і правовий дискурс.

Відповідно подається три напрями дослідження: 1) стратегія як політична практика; 2) стратегія як нормативно-правовий акт; 3) стратегія як безпековий напрям діяльності держави. Подана модель виступає інтегральним результатом екстраполяції методів політичного аналізу, правового регулювання, безпекознавства та моделювання на сферу процесів в інфраструктурній сфері на засадах методології побудови геостратегії сучасної Української держави.

Науково обґрунтовано використання сили, іншого сучасного та інноваційного інструментарію в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеними політичними інститутами, які формують та реалізують стратегію державної інфраструктурної політики для формування гарантованих Конституції України і забезпечених інфраструктурним потенціалом умов для безпосередньої реалізації стратегічних національних інтересів.

Науково доведено, що нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній юриспруденції і може бути корисним як для наукового коментування законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів дієвості і практичної їх значимості та справедливості.

Ключові слова: геостратегія, нормативізм, суще і належне, сакральний ландшафт, державна інфраструктурна політика, інфраструктурний потенціал, національні цінності, національні інтереси, стратегічні пріоритети, геостратегія сучасної України

Аdnotacja

Zakres problematyki naukowej wybranego tematu artykułu determinuje zastosowanie różnych metod badawczych. Logika badania polega na ustaleniu w ramach tradycji neokantowskiej dualizmu kategorii bytu i tego, co właściwe, doprecyzowaniu potencjału normatywizmu dla dodatkowego uzasadnienia zasady praworządności, a także uzasadnieniu kategorii skuteczność, znaczenie i sprawiedliwość. W oparciu o koncepcję normatywizmu analizowane są współczesne trendy polityczne, które wpływają na kształtowanie się geostrategii współczesnej Ukrainy, w szczególności strategii rozwoju polityki infrastrukturalnej państwa.

Kontekst artykułu nasycony jest koncepcją Realpolitik, która realnie zwiększa synergiczny potencjał wiedzy teoretycznej i podnosi prakseologiczny poziom politologii. W warunkach transformacji pod wpływem globalizacji i regionalnych czynników współczesnego systemu międzynarodowego oraz kształtowania się nowego ładu światowego Strategia infrastruktury państwowej polityki Ukrainy jest prezentowana poprzez dyskurs polityczny, bezpieczeństwa i prawa.

W związku z tym przedstawiono trzy kierunki badań: 1) strategia jako praktyka polityczna; 2) strategia jako normatywny akt prawny; 3) strategia jako kierunek bezpieczeństwa działania państwa. Przedstawiony model jest integralnym wynikiem ekstrapolacji metod analizy politycznej, regulacji prawnych, nauk o bezpieczeństwie i modelowania na sferę procesów w sferze infrastruktury na podstawie metodologii budowania geostrategii współczesnego państwa ukraińskiego.

Użycie siły, innych nowoczesnych i innowacyjnych narzędzi, w tym komunikacji strategicznej, wojen hybrydowych przez jasno określone instytucje polityczne, które tworzą i realizują strategię polityki infrastrukturalnej państwa dla kształtowania warunków gwarantowanych przez Konstytucję Ukrainy i wyposażonych w potencjał infrastrukturalny dla bezpośredniej realizacji strategicznych interesów narodowych jest naukowo uzasadnione.

Udowodniono naukowo, że normatywizm, w organicznym połączeniu z metodologiami językowymi i logicznymi, powinien pozostać w praktycznym orzecznictwie i może być przydatny zarówno do naukowego komentowania aktów prawnych lub regulaminów, jak i do kształtowania horyzontów i horyzontów skuteczności oraz ich praktyczne znaczenie i sprawiedliwość.

Słowa kluczowe: geostrategia, normatywizm, istniejący i właściwy, krajobraz sakralny, polityka infrastrukturalna państwa, potencjał infrastrukturalny, wartości narodowe, interesy narodowe, priorytety strategiczne, geostrategia współczesnej Ukrainy

Аnnotation

The range of the scientific problem of the chosen topic of the article determines the use of various research methods. The logic of the study involves establishing within the framework of the neo-Kantian tradition the dualism of the categories of being and proper, clarifying the potential of normativism for additional substantiation of the principle of the rule of law, as well as substantiating the categories of effectiveness, significance and justice. On the basis of the concept of normativism, modern political trends are analyzed, which influence the formation of the geostrategy of modern Ukraine, in particular, the strategy of developing the state infrastructure policy.

The context of the article is imbued with the concept of Realpolitik, which really increases the synergistic potential of theoretical knowledge and raises the praxeological level of political science. In the conditions of transformation under the influence of globalization and regional factors of the modern international system and the formation of a new world order, the Strategy of the state infrastructure policy of Ukraine is presented through political, security and legal discourse.

Accordingly, three areas of research are presented: 1) strategy as a political practice; 2) strategy as a normative legal act; 3) strategy as a security direction of state activity. The presented model is an integral result of the extrapolation of the methods of political analysis, legal regulation, security science and modeling to the sphere of processes in the infrastructural sphere on the basis of the methodology of building the geostrategy of the modern Ukrainian state.

The use of force, other modern and innovative tools, including strategic communications, hybrid wars by clearly defined political institutions that form and implement the strategy of the state infrastructure policy for the formation of the conditions guaranteed by the Constitution of Ukraine and provided with infrastructure potential for the direct realization of strategic national interests is scientifically justified.

It has been scientifically proven that normativism, in an organic combination with linguistic and logical methodologies, should remain in practical jurisprudence and can be useful both for scientific commenting on legislative or by-laws, and for the formation of horizons and horizons of effectiveness and their practical significance and justice.

Key words: geostrategy, normativism, existing and proper, sacred landscape, state infrastructure policy, infrastructure potential, national values, national interests, strategic priorities, geostrategy of modern Ukraine

Anmerkung

Die Bandbreite der wissenschaftlichen Problemstellung des gewählten Themas des Artikels bestimmt den Einsatz verschiedener Forschungsmethoden. Die Logik der Untersuchung besteht darin, im Rahmen der neukantianischen Tradition den Dualismus der Kategorien von Sein und Eigenem festzustellen, das Potential des Normativismus zur zusätzlichen Konkretisierung des Rechtsstaatsprinzips zu verdeutlichen sowie die Kategorien von zu konkretisieren Wirksamkeit, Bedeutung und Gerechtigkeit. Auf der Grundlage des Konzepts des Normativismus werden moderne politische Trends analysiert, die die Bildung der Geostrategie der modernen Ukraine beeinflussen, insbesondere die Strategie zur Entwicklung der staatlichen Infrastrukturpolitik.

Der Kontext des Artikels ist vom Konzept der Realpolitik durchdrungen, das das synergistische Potenzial theoretischen Wissens wirklich erhöht und das praxeologische Niveau der Politikwissenschaft anhebt. Unter den Bedingungen der Transformation unter dem Einfluss der Globalisierung und regionaler Faktoren des modernen internationalen Systems und der Bildung einer neuen Weltordnung wird die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine durch den politischen, sicherheitspolitischen und rechtlichen Diskurs vorgestellt.

Dementsprechend werden drei Forschungsrichtungen vorgestellt: 1) Strategie als politische Praxis; 2) Strategie als normativer Rechtsakt; 3) Strategie als Sicherheitsrichtung der staatlichen Tätigkeit. Das vorgestellte Modell ist ein integrales Ergebnis der Extrapolation der Methoden der politischen Analyse, der rechtlichen Regulierung, der Sicherheitswissenschaft und der Modellierung auf den Bereich der Prozesse im Infrastrukturbereich auf der Grundlage der Methodik des Aufbaus der Geostrategie des modernen ukrainischen Staates.

Die Anwendung von Gewalt, anderen modernen und innovativen Instrumenten, einschließlich strategischer Kommunikation, hybrider Kriege durch klar definierte politische Institutionen, die die Strategie der staatlichen Infrastrukturpolitik zur Bildung der durch die Verfassung der Ukraine garantierten und mit Infrastrukturpotential ausgestatteten Bedingungen bilden und umsetzen zur unmittelbaren Verwirklichung strategischer nationaler Interessen wissenschaftlich begründet ist.

Es ist wissenschaftlich erwiesen, dass der Normativismus in einer organischen Kombination mit sprachlichen und logischen Methoden in der praktischen Jurisprudenz verbleiben sollte und sowohl für die wissenschaftliche Kommentierung von Gesetzen oder Verordnungen als auch für die Bildung von Horizonten und Wirkungshorizonten und deren nützlich sein kann praktische Bedeutung und Gerechtigkeit.

Schlüssel wörter: Geostrategie, Normativismus, Bestehendes und Eigenes, heilige Landschaft, staatliche Infrastrukturpolitik, Infrastrukturpotential, nationale Werte, nationale Interessen, strategische Prioritäten, Geostrategie der modernen Ukraine

注解

文章所选主题的科学问题的范围决定了各种研究方法的使用。研究的逻辑包括在新康德传统的框架内建立存在与适当范畴的二元论，阐明规范主义对进一步充实法治原则的潜力，以及充实存在与适当的范畴。有效性、意义和正义。在规范主义概念的基础上，分析了现代政治趋势，这些趋势影响了现代乌克兰地缘战略的形成，特别是发展国家基础设施政策的战略。

文章的上下文充满了现实政治的概念，真正增加了理论知识的协同潜力，提高了政治学的行为学水平。在全球化和现代国际体系区域因素影响下的转型和世界新秩序形成的条件下，乌克兰国家基础设施政策的战略通过政治、安全和法律话语提出。

因此，提出了三个研究方向：1）战略作为一种政治实践； 2) 战略作为规范性法律行为； 3）战略作为国家活动的安全方向。所提出的模型是在建立现代乌克兰国家地缘战略的方法论的基础上，将政治分析、法律监管、安全科学和建模方法外推到基础设施领域的过程领域的一个整体结果。

明确界定的政治机构使用武力、其他现代和创新工具，包括战略通信、混合战争，这些机构形成和实施国家基础设施政策的战略，以形成乌克兰宪法保障并提供基础设施潜力的条件直接实现国家战略利益是有科学依据的。

科学证明，规范主义与语言和逻辑方法有机结合，应保留在实践法理学中，既可用于对立法或附则进行科学评论，也可用于形成有效性视野和视野及其有效性。现实意义和正义。

关键词：地缘战略，规范主义，现有的和适当的，神圣的景观，国家基础设施政策，基础设施潜力，国家价值观，国家利益，战略重点，现代乌克兰的地缘战略

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних комплексних цілеспрямованих заходів компетентних суб’єктів ще й зараз перебуває на етапі свого формування і унормування. Нині через застосування маніпулятивних технологій система державного управління і політико-правова практика перенасичені фейками, симулякрами, спотвореною інформацією, яка в цілому формує підґрунтя для реалізації чужих національних інтересів на території України, встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури. Аналогічна ситуація складається у і сфері реалізації стратегії ДІФСП. Відтак в рамках саме теоретичної науки, зокрема політології, постає наукове завдання щодо коректного дослідження даної стратегії, передусім із застосуванням наукової методології.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: М. Буроменський, С. Бобровнік, В. Горбатенко, Ю. Власов, О. Ганьба, С. Даниленко, С. Дністрянський, Є. Ерліх, Г. Кельзен, Б. Кістяківський, І. Кресіна, А. Коваленко, М. Козюбра, М. Костицький, О. Кушнір, Є. Макаренко, О. Мережко, І. Настасяк, М. Ожеван, Н. Оніщенко, Б. Парахонський, М. Рижков, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Скрипнюк, В. Старосольський, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір, А. Яковець  та ін.

По-друге, це наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики України Д. Бірюкова, М. Бутка, О. Єрменчука, Г. Зубка, С. Кондратова, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Якщо стосовно методів правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктурної політики, зарубіжного досвіду можна констатувати про наявність значної кількості публікацій, то стосовно формування теорії інфраструктурної політики, зокрема гносеологічного її компонента, передусім наукової методології, публікацій обмаль.

Тим більше навіть формування такого концепта як „державна інфраструктурна політика” нині не вважається консенсусним. Відтак, використання наукової методології матиме подвійне значення: з одного боку воно спрямовано на досягнення проголошених цілей в статті, а з іншого сприятиме подовженню наукової дискусії щодо остаточного і парадигмального ставлення до формування та існування окремого виду політики — державної інфраструктурної політики. Так само застосування наукової методології сприятиме розумінню та усвідомленню сучасного політико-безпекового дискурсу, в рамках якого доцільно говорити не просто про політику, а про необхідність формування та реалізації саме стратегії державної інфраструктурної політики.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті змісту стратегії державної інфраструктурної політики із використанням концепції нормативізму.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           з’ясування дуалізму сущого і належного;

2)           накреслення абрисів розуміння стратегії в якості політико-правової і безпекової практики;

3)           обґрунтування необхідності використання принципу справедливості при формуванні і реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм „сущого” і „належного”.

За такого підходу нормативізм інтерпретує стратегію ДІФСП (як політико-безпекову практику) як сферу належного, а не сущого, обмежуючись вивченням формальної сторони процесів реалізації даної стратегії. Нормативізм виступає за очищення формування даної стратегії як окремого виду політико-правової та безпекової практики діяльності уповноважених суб’єктів. Через це в рамках нормативізму презюмується ідея щодо очищення даної стратегії від інших, не властивих даній діяльності напрямів. Вельми цікавим є те, що нормативізм не протиставляє стратегію ДІФСП і силу, відтак унаочнюється завдання щодо розвитку інфраструктурного потенціалу та формування тактики і стратегії протидії інфраструктурним війнам, реалізацію інфраструктурних інтересів в тому числі й за межами держави, включаючи космос і кіберпростір.

Відтак, зважаючи на свою універсальність, фактор сили є іманентним в рамках формування та реалізації стратегії ДІФСП.

В рамках даної стратегії чітко передбачається використання сили, інших інструментів в тому числі стратегічних комунікацій, гібридних війн чітко визначеним у законодавстві колом суб’єктів забезпечення безпеки стратегічної інфраструктури для формування необхідних умов і безпосередньої реалізації пріоритетних національних інтересів.

Ми постійно наголошуємо на тому, що стратегія ДІФСП має розглядатися саме як політико-правова практика, через це навіть сам факт функціонування національної системи інфрастурктури і відповідна практика мають бути закріпленими у відповідному НПА, що однозначно формує умови для ствердження про юридичний характер діяльності суб’єктів даної системи і наявність юридичних підстав для застосування сили та інших дієвих засобів впливу для реалізації національних інтересів.

Методологія авторського бачення, відповідно до предмета дослідження, ґрунтується на розробленій автором даної статті новаторській авторській концептуальній еталонній моделі:

1)       геостратегія сучасної Української держави;

2)       стратегія державної інфраструктурної політики України;

3)       стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі концептуальної моделі стратегічної архітектури, стратегічного мислення, свідомості  і культури;

4)       стратегічні цінності;

5)       стратегічні національні інтереси з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

6)       стратегічна інфраструктура;

7)       стратегічна правотворчість.

Причому події останніх років, передусім із протидією пандемії у 2020 році, яскраво продемонстрували, що кожна країна дбає винятково лише про власні національні інтереси, не цураючись при цьому застосування можливостей розвідувального товариства, заходів примусу, залякування, інших заходів з метою отримання преференційного доступу до вакцин за для реалізації інтересів лише власної країни. Нашу думку підтверджує і український фахівець з проблем безпеки стратегічної інфраструктури О. Кушнір, відзначаючи, що роль спеціальних служб у захисті об’єктів критичної інфраструктури, одна з найголовніших. Це пов’язано насамперед з тим, що саме на спеціальні служби покладено функцію недопущення дестабілізації національних систем, в т.ч. національної кредитно-банківської системи та страхового ринку; а також протидія втручанню у стабільне функціонування систем, в т.ч. кредитно-банківської системи та системи державних фінансів, використанню їх на шкоду національним інтересам України[1].

Через це закріплений принцип про домінування міжнародного законодавства над внутрішнім має бути значно скоригований.

Так, наприклад, ми не можемо погодитись із думкою І. В. Міми, про те, що „ефективність впливу міжнародного права на національну правову систему залежить від повноти відображення та з’ясування закономірностей міжнародного розвитку із врахуванням внутрішніх особливостей національного права, а також від стану розробленості правових засобів держави, за наявності яких відбувається ефективний регулятивний вплив на суспільні відносини” [, с. 184]^[2].

Автор дуже серйозно плутає причину і наслідок: внутрішнє право має відображати закономірності функціонування та розвитку суспільних відносин на засадничій підставі творення та збереження національних цінностей з метою реалізації національних інтересів. Своєю чергою, норми міжнародного права, в яких дані закономірності не відображені, не можуть покращити внутрішнє право, тобто вони не сприяють досягненню цілей стратегії розвитку країни, а відтак не можуть бути визнані прийнятними та такими, що можуть поліпшити стан правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Ці всі так звані „прописні істини та правила” міжнародного права були повністю знецінені, починаючи з 8 серпня 2008 року (на жаль, це не дата початку Олімпіади, а дата неоголошеної і безкарної війни Росії проти Грузії), коли система міжнародного правопорядку зазнала незворотних і деструктивних змін.

А події 2020 року з пандемію, державним егоїзмом, біологічним шовінізмом окремих країн, і в 2021 році із суттєвою мілітаризацією міжнародних відносин чисельними збройними конфліктами між суб’єктами, які б мали забезпечувати та гарантувати світову безпеку, сформували іншу — реальну, а не книжкову, та не побоюся цих не високопарних слів „буквоїдську істину щодо примату міжнародного права”: держави, що чітко дотримуються міжнародного права, виявилися безпорадними перед глобальними і реальними загрозами власній незалежності, суверенітету, що сприяло втраті інфраструктурного потенціалу та формуванню на довгостроковій основі енергетичної залежності, в тому числі втраті контролю над стійким розвитком інфраструктурного ландшафту, дестабілізації найбільш важливих систем життєзабезпечення і взагалі існування системи національних цінностей.

З метою реалізації стратегії ДІФСП має бути сформована достатня система нормативно-правового регулювання суспільних відносин у даній сфері, яку можуть підсилити міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина (якщо вони не суперечать національному законодавству).

Геостратегія сучасної України базується передусім на реалізації національних цінностей:

• ми не можемо думати і дбати про європейську безпеку, допоки ми не забезпечимо власну безпеку;
• ми не маємо виправдовуватися АНІ перед ким, за ті методи і способи, інструменти та взагалі стратегію і політику в цілому, які ми використовуємо і реалізуємо за для забезпечення реалізації власної геостратегії в контексті забезпечення державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності та Української державності в цілому, зокрема забезпечення національної безпеки і реалізації безпекоінфраструктурної політики;
• жодна з країн-гарантів безпеки України (згідно з Будапештським меморандумом) насправді не надала цих гарантій, передусім йдеться про Францію, Німеччину, Китай. А Росія взагалі вчинила акт агресії. Тому жодна з країн-гарантів, яка не надала суттєвої і реальної, а не задекларованої допомоги, втратила даний статус, відтак не має жодного права вказувати Україні, яким чином їй забезпечувати власну національну безпеку, реалізовувати власну інфраструктурну стратегію. Будь-які спроби таких коментарів з боку офіційних осіб перелічених держав можуть вважатися спробою втручання у внутрішні справи нашої держави;
• ми не можемо думати, прикладом, про енергетичну незалежність Європи, допоки ми не реалізуємо власний інфраструктурний потенціал у даній сфері і не сформуємо достатні умови для гарантованого енергопостачання власної нації потрібною кількістю енергоносіїв тощо.

Ще одне. Президента країни обирає на голосуванні народ України, який є єдиним джерелом влади. Відтак, народ обирає того, хто має створити збалансовану систему реалізації національних інтересів людини, суспільства і держави. Народ обирає Президента для управління ним в інтересах народу, тобто самого себе.

Народ України не обирає Президента України для:

• реалізації національних інтересів інших країн або взагалі обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій (міжнародних організацій, наднаціональних структур, фінансових установ тощо);
• реалізації міжнародних договорів, які суперечать природному праву, а також внутрішньому законодавству України, принципам вітчизняного законодавства, а також засадничим його положенням і традиціям право- і державотворення;
• нав’язування чужих, більше того деструктивних та конфронтаційних і антагоністичних смислів;
• імплементації та підтримки не властивих нашій політичній системі практик і правовій системі норм, в тому числі  й соціальних, культурних, зразків поведінки, які не відповідають національним цінностям, традиціям та укладу життя українців;
• обслуговування інтересів олігархів і забезпечення олігархічного консенсусу.

Ми є автохтонною нацією, а тому маємо власні багатотисячолітні традиції, власний уклад життя, самобутність, культуру, антропогенний та сакральний ландшафти. До речі, маємо те, чого багато із „сучасних вчителів та глашатаїв європейських цінностей” на міжнародній арені, взагалі не можуть мати за визначенням. Так, можемо визнати, що наша нація не завжди існувала у формі держави, водночас вона завжди мала свій стрижень, основу, цінності, системоутворюючі елементи, які саме і не дали їй згинути у історії.

Саме тому, у своїй роботі, я відхожу від суто теоретичних і фактично міфічних міркувань, зокрема пріоритетності міжнародного права над внутрішнім законодавством, які сьогодні вже абсолютно не відповідають дійсності, реаліям міжнародних відносин і взагалі не є справжніми. Так наприклад, нехтуючи національними інтересами:

• України — Німеччина ухвалила рішення у 2021 році щодо „Північного потоку-2” відповідно до власних національних інтересів. Оскільки за транспортування газу до Європи Україна отримувала близько 3 мільярдів доларів щорічно, то Німеччина з Росією завдали шкоди Україні саме на цю суму (сюди слід додати індекс інфляції, втрачену вигоду, а також інші не завжди вимірювані у числовому вираженні параметри). Ніякі санкції не допомогли, а обіцянки, як здебільшого це відбувається, виявилися порожніми. Відтак, суто теоретично з позицій геостратегії, вважати нині Німеччину нашим союзником у протидії Росії є безпідставним і стратегічно помилковим та шкідливим;
• Франції — Австралія у жовтні 2021 року розірвала багатомільярдний договір на будову дизельних підводних човнів і підписала його зі США;
• багатонаціональної коаліції держав — США влітку 2021 року вивели свої війська з Афганістану, що спричинило суттєві людські втрати, матеріальні втрати в особливо великих розмірах, передачу технологій і високотехнологічного озброєння третім країнам.

І таких прикладів можна наводити безліч (це і Китай, і Африка та Азія), тому закликаю сучасних дослідників міжнародних відносин і взагалі представників політико-правової думки, у власних дослідженнях відтворювати не бажані і міфічні уявлення про дійсні міжнародні відносини (які вони почасти черпають з підручників минулого), а відображати справжній стан та ті реалії, в яких опинилось людство і в якому напрямі воно має рухатися з урахуванням викладеного вище надалі. Іншими словами: відображати результати власних проведених досліджень, а не форматувати дійсність під алгоритми та теоретичні матриці і теорії, викладені в підручниках минулого; власно, просто здійснювати справжню наукову і пошукову дослідницьку діяльність.

Наука має визначати контури майбутнього, на підставі того, що маємо сьогодні. Право має виступати інструментом реалізації стратегії ДІФСП, а не навпаки. Право за даного випадку закріплює нові правовідносин, водночас в рамках окреслених цілей в результаті реалізації стратегії як політико-безпекової практики.

Буду відвертий: настав час realpolitik — час відмови від порожніх балачок, пафосних і демагогічних закликів, нудних та убогих за змістом ортодоксальних теоретичних дискусій, онтологічний дискурс яких є відлунням минулого, яке застрягло в головах та змістовних позиціях наукових праць апологетів старої політичної школи. Наразі політика дедалі більше зміщується в сферу стратегій, а відтак ця сфера вимагає більш прагматичного ставлення як до розуміння та осягнення реальних національних інтересів, так і прагматичного розуміння ставлення до нашої держави інших країн, їх реальної, а не декларованої та публічно, але бездоказово, озвученої дієвої допомоги.

Наприклад: допомога лише США Афганістану за офіційними даними з 2001 по 2019 рік склала близько 822 млрд доларів. Ця сума, однак, не враховує витрати у Пакистані, який США використовує як базу для афганських операцій []^[3]. Відтак, за наявними лише у відкритих джерелах інформації даними було витрачено понад 1 трильйон доларів!!! Можна порівняти із рівнем допомоги Україні і дійти власних висновків).

Зокрема резонує нашій позиції думка професора М. В. Буроменського, який відзначає, що з позицій дуалістичної теорії національне та міжнародне право розглядаються як дві самостійні правові системи, що мають індивідуальні механізми правового регулювання суспільних відносин, а отже і різний правопорядок. Прихильники дуалізму вважають, що хоча ці правові системи не позбавлені можливості взаємодії, норми міжнародного права не в змозі здійснювати дієвий вплив у напрямі нормативного впорядкування та систематизації правопорядку в межах національного механізму правового регулювання суспільних відносин, і, навпаки, норми національного права не можуть виконувати регулятивних функцій у міжнародно-правових відносинах [, с. 61–62]^[4].

Солідаризуючись із даною думкою підкреслю, що в усіх своїх публікаціях і науковій і практичній діяльності відстоював позицію щодо верховенства національного права.

Зокрема, також я свого часу підкреслював, що наразі актуалізується проблема формування нової концепції права, яка відображатиме реальний період існування і тенденції розвитку світу: період агресивної глобалізації : час утвердження відносин сили, коли провідним країнам світу, об’єднаним до єдиного військово-політичного блоку — НАТО — вкрай потрібна стабільна правова основа здійснення силових акцій із встановлення контролю над природними та іншими ресурсами інших країн (так звані операції з примушення до миру, забезпечення прав і свобод людини, гуманітарна інтервенція, боротьба з кібервійнами, формування наднаціональних структур тощо).

Саме тому поки прибічники теорії інституціоналізму намагаються переконати певних представників права у своїх прагненнях щодо подальшого утвердження „верховенства права”, насправді відбувається порушення головного атрибута права, що в цілому суперечить природі права як такого, оскільки правлячі світом організації по-новому тлумачать і реалізують даний принцип: „верховенство” за допомогою права. За цих умов тлумачення тероризму має рамковий контекст, натомість тлумачення екстремізму і тим більше — встановлення відповідальності за вчинення екстремістської діяльності — має багато правових суперечностей, що і надає змогу за допомогою права реалізовувати власні політичні стратегії, котрі іноді суперечать національним інтересам[5].

Водночас дієвість норм міжнародного права в механізмі правового регулювання національної правової системи залежить передусім від того, яким чином вони сприятимуть збереженню і творенню національних цінностей і реалізації національних інтересів, але не навпаки!

На проблему конкретизації статусу міжнародних договірних норм у національній правовій системі відзначає і український академік Ю. С. Шемшученко, акцентуючи на необхідності визначення засад співвідношення міжнародних договорів і національних нормативно-правових актів як джерел права [, c. 391]^[6].

Отже коріння дискусії сягають в багатолітню історію, натомість наразі настав час щодо чіткої відповіді на одвічне питання: в чому полягає юридична сила міжнародних принципів і норм, як слід будувати відносини з тими державами, які не дотримуються і порушують їх?

Звичайно, що можна і далі продовжувати говорити про розвиток інтеграційних процесів, подальше розроблення адаптаційної взаємодії міжнародного та національного права, посилення співпраці у сфері енергетичної незалежності, та розроблення спільної інфраструктурної політики тощо. Утім у політичній практиці держави, що керувалися передусім загальнонаціональною ідеологією, національними пріоритетами, виявилися набагато гнучкішими і більш стійкими до нестабільності, протидії пандемії коронавірусу, зміни сил безпеки, центрів формування світової політики і взагалі до трансформаційних змін та утворенні різноманітних секторальних політико-безпекових конфігурацій (наприклад: AUKUS, QUAD).

Зокрема, конфліктні інтереси Туреччини та Росії у Сирії не завадили цим двом країнам запустити у 2020 році спільний газогін „Турецький потік” з обсягом потужності прокачки газу 30 млрд кубометрів на рік і отримувати спільну вигоду від цього, постачаючи газ до Греції, Угорщини та інших країн. Більше того, Туреччина не визнає анексію Криму, утім ультимативно вимагає не називати дрони, куплені в Туреччині, за допомогою яких українські військові знищують ворожі сили російських окупантів — турецькими[7]. Відтак, світ дедалі більше і головне — глибше — крокує в бік фрагментарності та секторальності, ворожої упередженості. І такі тенденції також слід враховувати при формуванні стратегії ДІФСП України.

Тож, за таких умов, виникає закономірне запитання: чим ми маємо керуватись: 1) тим, що має конкретний реальний та відчутний результат; 2) чи тим, що кимось нав’язується і не відповідає національним інтересам?

Думається, що відповідь на це питання потрібно шукати у системотворчому і засадничому документі — Конституції України.

Оскільки найвищу юридичну силу і норми прямої дії містить Конституція України, стратегія ДІФСП має будуватися виходячи з національних інтересів, за для творення і збереження національних цінностей. Якщо міжнародні договори або інші рішення суперечать даному принципу вони мають бути визнаними нікчемними і не можуть бути імплементованими до національної правової системи.

Гармонізація законодавства носить похідний характер від гармонізації цінностей: спочатку потрібно гармонізувати цінності та інтереси, а вже потім законодавство. Порушення логіки призводить до закладення конфліктоґенності у соціальну систему, а відтак відчутні дестабілізаційні коливання наперед унеможливлюють формування достатньої та ефективної системи реалізації стратегії державної інфраструктурної політики України.

Воднораз, може виникнути наступне питання: чим виступають національні системи безпеки стратегічної інфраструктури інших країн або ж взагалі більш високого порядку? Як має узгоджуватись стратегія ДІФСП окремої країни з аналогічними практиками інших країн?

Якщо брати ідеальну модель, то надійне, безпечне та стійке функціонування систем національної інфраструктури та відповідних їм стратегій є позитивним фактом. Адже в глобалізованому світі небезпека в одній системі породжує і сприяє реалізації небезпеці в іншій. Відтак ефективне функціонування системи забезпечення інфраструктурної безпеки, а також взагалі стратегії ДІФСП, є важливим компонентом стратегій інших країн. Прикладом, проблеми з енергопостачанням в одній країні, на пряму впливають на функціонування усієї національної системи інфраструктури іншої країни. Отже природним є вироблення спільних засад розроблення даних стратегій з урахуванням національної специфіки і можливостей держав щодо контролю і збереження інфраструктурного суверенітету.

Виходячи з наведеного розуміння призначення стратегії ДІФСП, нормативізм у поєднанні із дуалістичною і моністичною теоріями сучасної юриспруденції щодо розкриття засад взаємодії національного та міжнародного права [, с. 4]^[8], постулює, що стратегія ДІФСП може вважатися дієвим компонентом безпекоінфраструктурної міжнародної політики, через те, що вона резервує для міжнародного співтовариства як спільної соціальної системи, об’єднаної консенсусними цінностями та принципами та інтересами, використання сили та будь-якого інструментарію впливу (гібридні технології, розумна сила, стратегічні комунікації, штучний інтелект, космічна зброя, нейромережі тощо), встановлюючи монополію на їх застосування.

У даній інтерпретації стратегія ДІФСП виступає дієвим механізмом встановлення примусової справедливості, рівноваги, балансу і порядку, тобто такого стану, за якого можлива максимальна реалізація інфраструктурного потенціалу кожної країни в узгоджених суб’єктами міжнародних відносин рамках реалізації національних інтересів.

При цьому слід особливо звернути увагу на централізацію і децентралізації при реалізації стратегії ДІФСП.

Так, в межах окремо узятої країни можна виділити конкретних суб’єктів (державних і недержавних), яким делеговані державою повноваження щодо реалізації даної політики, зміст якої полягає у створенні умов для гарантованого і безперебійного надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих функцій.

На мій погляд, приналежність чи управління об’єктом стратегічної інфраструктури до приватних операторів чи суб’єктів не є підставою для втрати ініціативного управління саме державою всією системою національної інфрастурктури. Таким чином в контексті реалізації стратегії ДІФСП України доцільно твердити про централізацію повноважень у сфері інфраструктурної політики і формуванні окремого центрального органу виконавчої влади.

Стосовно міжнародної безпекоінфраструктурної політики, то тут механізм вжиття відповідних заходів набагато складніший. Насамперед він зумовлений різними правовими режимами та взагалі підходами до віднесення тих чи інших об’єктів саме до об’єктів стратегічної інфрастурктури.

Так само слід відверто говорити і про те, що в окремих державах взагалі така категорія не виділяється, а держава зосереджує свою увагу саме на можливості надання соцієтальних функцій. Відтак, в цілому резюмуючи, відмітимо, що різність тлумачення і розуміння даних процесів наперед ускладнює узгоджену діяльність багатьох держав, тим більше із різними правовими системами, у сфері реалізації спільної стратегії.

Радше за даного випадку говорити про можливість і корисність розроблення окремих інфраструктурних секторальних  / рамкових стратегій окремих країн, котрі будуть спрямовані на досягнення певного рівня стійкості тих чи інших окремих сфер життєдіяльності і надання в їх рамках окремих функцій із чітко визначеним інструментарієм, який може бути розроблено в рамках окремих тактик. Відтак, адекватно глокалізаційним (не плутати із глобалізаційними) тенденціям, формуються відповідні інфраструктурні стратегії. Таким чином, я прагну дотримуватися логіки свого дослідження, спираючись на отримані власно мною наукові результати.

Отже колективне управління сферою інфраструктури (міжнародними суб’єктами) є, на мою думку, не оптимальним, адже за даного випадку втрачається єдність і керованість даною системою.

З іншого боку, централізація на вжиття заходів щодо реалізації стратегії ДІФСП є неможливою, таким чином постає потреба у децентралізації цих повноважень між країнами-учасницями даної системи. Проте даний процес також не є легким, бо значно ускладнюється процес прийняття рішення про застосування тих чи інших силових засобів або вжиття конкретних заходів.

Прикладом тому може бути агресія проти Іраку у березні 2003 року, коли одноголосно у безапеляційному порядку США розпочали агресію проти Іраку, у той час як країни-учасниці системи загальноєвропейської безпеки, передусім Німеччина, Франція, Бельгія висловилися категорично проти даних дій з боку США. Однак, ураховуючи повільність у прийнятті рішень, а тим більше у їх втіленні у життя, дана система так і не вжила конкретних заходів щодо реалізації власного рішення.

Така ж ситуація спостерігалася із будовою в обхід України газопроводу „Північний потік – 2”, який спричинив суттєву матеріальну шкоду Україні, водночас, через недалекоглядну інфраструктурну політику, створив значні умови для залежності європейських клієнтів від режиму постачання російського газу. Зокрема, Франк Гофман вважає, що „позиція Берліна щодо „Північного потоку-2” — ознака неспроможності зовнішньої політики Німеччини. Вона розколола Захід. Німецько-російське будівництво газогону під патронатом московського грошового станка під назвою „Газпром” розкололо Європу та Захід. Німецька канцлерка Ангела Меркель — відповідальна за шкоду, завдану її багаторічною аргументацією, що йдеться, мовляв, про суто економічний проєкт. Його реалізація відбувається всупереч волі Європарламенту, всупереч тиску з боку найближчих друзів — Франції, держав Скандинавії та Балтії і передусім Польщі. І зрештою, всупереч волі Конгресу США”^[9].

Більше того, даний експерт відзначає: „У  першу чергу, Берлін має попрощатися з геополітичною наївністю останніх років та разом із друзями в Парижі відстоювати спільні європейські інтереси. Це означає, в тому числі, повною мірою використовувати газовий кран у німецькому Любміні на березі Балтійського моря. Адже це не просто якийсь технічний елемент ланцюга в суто економічному проєкті, а геополітичний владний інструмент. Він працює у двох напрямках — кран можна або відкрутити, або закрутити”^[10].

Звідси можна дійти деяких проміжних висновків.

По-перше, об’єкти стратегічної інфраструктури виступають інструментами геостратегії. Це аксіома, яка нині не має піддаватися сумніву або зайвим наївним узагальнюючим теоретизуванням. Економічна доцільність ніколи не переважить геостратегічної корисності і прагматичності.

По-друге, інфраструктура в контексті реалізації геостратегії, виступає механізмом відстоювання не лише національних, але й спільних європейських цінностей. Тобто інфраструктура та відповідна щодо нею державна політика, стратегії (інший концептуально-когнітивний та практично-діяльнісний інструментарії) формують достатні умови для реалізації геостратегії.

По-третє, наголошується на тому, що інфраструктурний потенціал може виступати владним інструментом, тобто наголошується, через застосування парадигми етатизму, звернення до першості державної політики, як основоположної в даній сфері. Більше того, опис інфраструктурного потенціалу відбувається за допомогою політологічної термінології.

Також за даного випадку можу відзначити на різницю між стратегіями ДІФСП різних країн. Більше того, звертаю увагу на те, що якщо в окремій державі існує централізований механізм реалізації стратегії ДІФСП, то у системах колективного управління спільним інфраструктурним комплексом даний механізм здебільшого є децентралізованим.

Таким чином, система управління інфраструктурою на наднаціональному рівні є більш складною порівняно зі стратегією ДІФСП конкретної країни. Передусім це пов’язано із тим, що значно уповільнюється механізм оцінки та ідентифікації тих чи інших загроз інфраструктурі згідно з локальними безпековими політиками, в тому числі й формуванні адекватних механізмів їх локалізації, зважаючи на наявні ресурси, в тому числі нормативне регулювання.

Утім, не можна не підкреслити намагання централізації управління в рамках окремих колективних систем безпеки, зокрема НАТО, ОБСЄ через створення у даних системах спеціальних координаційних штабів, інноваційно-інвестиційних фондів, завданням яких би було координувати з урахуванням національних інтересів країн-учасниць відповідної стратегії реалізації спільної інфраструктурної політики, включаючи космічну сферу і використання штучного інтелекту.

Нормативістська теорія дотримується моністичного погляду на співвідношення між стратегіями ДІФСП різних країн, оскільки інтерпретує їх в якості єдиного цілого, пірамідальної, ієрархічно організованої структури. У цій моделі інфраструктурний потенціал системи більш низького рівня черпає свої додаткові спроможності із інфраструктурних систем більш високого рівня. За даного випадку можна казати про іманентну інтегративну властивість стратегії інфраструктурної політики, яка прагне весь час до самовдосконалення. При чому адекватним когнітивним інструментом для реалізації даної політики виступає моністична концепція права.

Зауважимо, що нормативістський метод викликав значну критику з боку філософів. Так, прикладом, Б. А. Кистяківський вважав абсолютно помилковим протиставляти суще належному в сфері онтології, бо безперервний рух емпіричного буття, який проявляється і різних видах і формах, органічно включає в себе як суще, так і належне []^[11].

Утім А. Шопенгауер порізнює суще (світ в уявленні) і справжнє буття (світ волі). Причому така тенденція щодо протиставлення сущого і належного є притаманною філософії Ф. Ніцше і К’єркегора і взагалі домінує у феноменології та екзистенціалізмі. Саме некласична концепція буття в найбільш розвиненій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі, в рамках яких відбувається тяжіння суб’єктивізму, за якого, на відміну від матеріалістичних та ідеалістичних концепцій,  визначення буття відбувається через свідомість та існування людини. Відтак, в рамках онтології визначають найважливіші аспекти трактування буття в сучасній науковій картині світу []^[12], які можу пристосувати і до предмета свого дослідження.

1. Буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді, світ і буття визнається процесуальними за основною їх тенденцією, відтак найбільш адекватним інструментом за умови динамічності буття виступають в рамках формування геостратегії сучасної України окремі стратегії державної політики, зокрема стосовно сфери інфраструктури — стратегія державної інфраструктурної політики.

2. Буття постає як система у діалектичному зв’язку та взаємодії „всього з усім”, через що розвиток запропонованої мною нової інтерпретації концепції інфраструктурного ландшафту, включаючи і космічний, і сакральний, і кіберпростір тощо є важливим напрямом формування релевантної сучасним реаліям діалектики стратегії ДІФСП.

3. До сучасної наукової картини світу входить рівнево-ієрархізована будова проявів буття (мікро-, макро- та мегапроцеси). На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Зазначене уможливлює припускати і враховувати той факт, що стратегія ДІФСП окремої країн або окремі її фрагменти можуть бути частиною стратегій країн вищого технологічного укладу або з більшим інфраструктурним потенціалом.

4. Багаторівневість проявів буття демонструє себе ще й еволюційно. Сучасна наука має підстави стверджувати, що нижчі форми світових процесів, з одного боку, постають ґрунтом для вищих, а з іншого – входять до вищих як їх складові елементи. Отже, еволюційний процес рухається у напрямі дедалі тотальнішого прояву глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сутнього є більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, ніж нижчі. Це означає, що розроблення стратегії ДІФСП є проекцією майбутнього нашої держави, досягнувши якого, постане проблема у розробленні нових стратегій для подальшого еволюційного розвитку як соціальної системи та інфраструктурного потенціалу, так і держави в рамках геостратегії нашої держави як базової та гомеостатичної системи концептуальних поглядів на ефективне її функціонування.

5. Сучасна наука розглядає форми проявів буття лише в аспекті органічної єдності та неподільності об’єкта і суб’єкта Якщо раніше ці поняття розмежовували, то тепер людина як суб’єкт постає органічною часткою світу. Відтак стратегія ДІФСП (як політико-безпекова практика) є інструментом коеволюції людини і світу, гармонійного розвитку інтересів людини, окремих націй і держав відповідно до загальної коеволюційної та гуманістичної концепції, водночас стратегія ДІФСП як нормативний акт є органічним компонентом національної правової системи в рамках реалізації геостратегії сучасної України.

Подальшого дослідження і своєї належної інтерпретації в контексті порівняння сущого і належного в рамках окремих наукових розвідок потребують концепції: монізму; дуалізму; плюралізму; субстанціалізму; реїзму; організмізму; механіцизму; динамізм; статизму.

У даному аспекті щодо поєднання нормативізму і монізму в юриспруденції і політології також слід звернути увагу і на такі категорії як дієвість і значимість. Адже нормативізм за цього випадку на відміну від дескриптивного підходу надає нового змісту поняттю справедливості, яке не дорівнює поняттю рівності. Адже будь-яка країна, яка, наприклад, здійснює ворожі дії щодо іншої країни, встановлює контроль над інфраструктурним комплексом або окремими об’єктами інфраструктури чи окремим сферами інфраструктурної політики з позицій власного національного законодавства захищає власний суверенітет; з позицій іншої держави — вчинює акт війни або акт агресії / анексії. Саме тому за першого і другого випадку можемо говорити про дієвість права в аспекті відповідності діяльності певних суб’єктів національному праву.

З позицій значимості і справедливості оцінка діяльності даних суб’єктів буде іншою. Відтак, дескриптивний підхід, фактично з позицій формально-юридичних, може обґрунтувати інфраструктурну війну як необхідний і законний напрям реалізації державної політики. Власно так відбулася втрата значної кількості об’єктів стратегічної інфраструктури Україною через діяльність Росії: з позицій Росії (позитивізм) — все законно; з позицій України і міжнародного співтовариства — все незаконно.

Висновки

Відтак унаочнюється висновок про те, що модерна інтерпретація і застосування нормативізму у практиці міжнародних відносин призводить до юридичного догматизму і юридичної схоластики, жорсткого прагматизму й утилітаризму юридичної практики.

Водночас з позицій нормативізму, яка тяжіє до справедливості, стратегія ДІФСП має розглядатися крізь призму значимості для реалізації національних інтересів. Відтак можемо підтримати думку В. В. Костицького, який відзначив, що „учений повинен користуватися натуралістичною, психологічною, феноменологічною, діалектичною, екзистенціоналістською, структуралістською, герменевтичною (і лише потім – нормативістською) методологією або творити на їх підґрунті власну методологію наукового юридичного пізнання” [, с. 28][13].

Наголосимо: справедливість не дорівнює рівності. Справедливість мною трактується в якості критичного оціночного масштабу політико-моральної здатності до мислення і втілення значимих як для окремої нації, так і для людства в цілому усвідомлених актів.

Додаткову аргументацію нашій позиції можемо надибати в юридичній царині. Зокрема відзначимо, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Зазвичай справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[14].

Саме дана позиція Конституційного Суду України надає можливості нам наголосити на тому, що закон може бути дієвим, але несправедливим, обмежувати права і свободи інших людей, націй тощо. За цих умов право є ширшим за закон. Акцентування нами на дослідженні та усвідомленні порізнення сущого і належного є вкрай важливим не лише для нашого подальшого дослідження, адже почасти застосування формально-юридичного та дескриптивного підходів у різних вимірах публічної риторики призводить до використання маніпулятивних технологій і формування хибної думки щодо справедливості тих чи інших дій. Саме це і призводить до конфліктоґенності суспільства, обґрунтуванні тих чи інших дій поза контекстом справедливості.

Нормативізм, в органічному поєднанні із лінгвістичною та логічною методологіями, має залишатися в практичній політології та юриспруденції і може бути корисним передусім як для наукового коментування діяльності політичних інститутів або законодавчих чи підзаконних актів, так і для формування обріїв та горизонтів не лише дієвості, а й практичної їх значимості та справедливості в рамках політичних відносин в аналізованій сфері державної політики.

ЛІПКАН Володимир Анатолійович — доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України, академік Міжнародної кадрової академії.

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію з юридичних наук із проблем боротьби з тероризмом.

У 2009 році захистив докторську дисертацію з юридичних наук із проблем правового регулювання національної безпеки.

У 1997 році — отримав премію ім. Володимира Суміна Української правничої фундації, ставши переможцем загальнодержавного конкурсу студентських наукових робіт.

У 2002 році став одним із переможців конкурсу № 7, що проводився Харківським Центром по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вошингтоні, підготувавши наукове дослідження за темою «Основи терорології».

У цьому ж 2002 році було підготовлено перший в Україні навчальний посібник, в якому викладено засади загальної теорії безпеки «Безпекознавство», який було видано в Європейському університеті. На базі даного посібника розроблено авторський курс «Безпекознавство», який викладається в Європейському університеті з 2002 року.

У лютому 2003 року закінчив на відмінно Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу, отримавши кваліфікацію спеціаліста з менеджменту організацій.

З 23 травня по 19 липня 2003 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в Угорщині м. Будапешт. Під час навчання в академії виконував обов’язки голови української делегації. За значні успіхи у навчанні, а також активну організаторську діяльність, позиціонування іміджу України, було визначено кращим студентом української делегації (серед 13 представників), а також кращим студентом 41 сесії (серед 47 членів, що представляли Україну, Угорщину, Румунію та Росію), у зв’язку з чим було нагороджено начальником кримінальної поліції Угорщини пам’ятною медаллю та вручено відповідний диплом.

З лютого 2004 по березень 2004 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в США, штат Нью-Мексіко, м. Розвел. Де, зокрема вивчав особливості інформаційного супроводження діяльності сил національної безпеки у ствердженні глобального лідерства.

З квітня 2006 року по лютий 2009 року обіймав посаду начальника кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ. На даній кафедрі було розроблено комплекс безпекових та інформаціологічних дисциплін: «Національна безпека України», «Інформаційна безпека України», «Державна інформаційна політика України», «Інформаційна акмеологія», «Інформаційне право», «Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом», «Інформаційна деліктологія»

У березні 2010 року — закінчив Навчально-науковий інститут менеджменту безпеки Університету економіки та права „КРОК”, отримавши кваліфікацію „професіонал з управління фінансово-економічно безпекою”.

З січня по березень 2010 року — проходив навчання в Інституті національної безпеки Університету Делавер (NSI, Delaware, USA).

Упродовж 2005 – 2006 років помічник-консультант народного депутата України комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної ради України.

У 2013 році — нагороджено дипломом Академії наук вищої освіти України за номінацією «Монографії».

У 2014 році — призначено на посаду Директора програм національної безпеки Центру воєнної політики та політики безпеки

Фахова аналітична активність:

Експерт експертної ради Управління інформаційної політики Міністерства оборони України

Радник президента Академії безпеки відкритого суспільства

Експерт Експертної ради громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”

Експерт Експертної комісії при раді УСПП з корпоративної безпеки.

Рівень креативного впливу на кіберсоціум:

• https://www.lipkan.com/ – особистий сайт;
•  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка в Вікіпедії
• https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка з Вікіцитатника
• www.natsecurity.com.ua — проект для проведення конференцій;
• http://goal-int.org/ — сайт громадської організації Глобальна організація союзницького лідерства;
• http://wolf-goal.livejournal.com/ — персональний блог;
• http://book.market-ua.com/ —  книжковий Інтернет-магазин;
• http://www.aoss.org.ua/cgi-bin/index.pl — сайт громадської організації  Академія безпеки відкритого суспільства.

Автор понад 220 наукових праць,

зокрема 12 монографічних досліджень:

1. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Знання, 2000. — 184 с. (10,36 д.а.).
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й.  Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання, 2002. — 254 с. (20,8 д.а.).
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с. (10,46 д.а.).
4. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с. (47,02 д.а.).
5. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с. (20,46 д.а.).
6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с. (25.58 д.а.)
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
9. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
10. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
11. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
12. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

Автор 20 навчальних посібників:

1. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
2. Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
3. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
4. Ліпкан В.А.,  Харченко Л.С., Логінов О.В. Інформаційна безпека України: Глосарій. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
5. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С., Яковенко О.О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. — К.: Текст, 2006. — 256 с.
6. Ліпкан В.А. Національна безпека і національні інтереси України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
7. Павленко Б.В., Ліпкан В.А., Тарасюк М.О. Керування транспортними засобами в екстремальних умовах: Навчально-наочний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 96 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
8. Ліпкан В.А. Управління системою національної безпеки України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
9. Ліпкан В.А. Основи терорології (синергетична теорія тероризму). — К.: КНТ, 2006. — 84 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
10. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
11. Ліпкан В.А. Боротьба з міжнародним тероризмом: Нормативна база. — К.: КНТ, 2007. — 248 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
12. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник / За ред. В.А.Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
13. Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
14. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
15. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
16. Науково-практичний коментар до Закону України „Про боротьбу з тероризмом” / В.А.Ліпкан, О.А.Івахненко, І.М.Рижов, В.В.Майоров. — К. : КНТ, 2009. — 208 с. — (Серія: національна і міжнародна безпека).
17. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
18. Ліпкан В.А. Національна безпека України : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-е вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
19. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] ; за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с.
20. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом : у визначеннях та поняттях / В. А. Ліпкан. — К. : Магістр – ХХІ століття, 2009. — 162 с.

ПУБЛІКАЦІЇ У ВИДАННЯХ ВАК УКРАЇНИ

1. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. — 2000. — Вип. 8. — Одеса: Юридична література. — С. 224 – 230.
2. Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А. Характерні особливості боротьби з тероризмом і бандитизмом в Україні // Додаток до „Вісника ЛІВС МВС України” Актуальні проблеми оперативно-розшукової діяльності. — 2000. — Вип. 1. — Луганськ. — С. 52 – 62.
3. В.Ємельянов, В.Ліпкан Про деякі аспекти вивчення особи-терориста // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1 (20). — С. 166 – 170.
4. Ліпкан В.А. Відповідальність за тероризм як один з напрямків систематизації кримінального законодавства // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 2. — С. 38 – 47.
5. Ліпкан В.А. Щодо поняття тероризму // Право України. — 2000. — № 7. — С. 66 – 69.
6. Никифорчук Д., Ліпкан В., Лебеденко В. Особливості боротьби ОВС з тероризмом і бандитизмом // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2000. — № 1. — С. 225 - 231.
7. Ліпкан В.А. Тероризм і геополітика: гіпотетичний зв’язок // Правова держава. — 2000. — Вип. 11. — С. 525 – 534.
8. Ліпкан В.А. Кримінологічна та кримінально-правова оцінка тероризму // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 4. — С. 23 – 28.
9. Ліпкан В.А. Залучення населення до роботи міліції — запорука взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку у боротьбі з тероризмом // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності. — 2000. — № 2. — С. 76 – 79.
10. Ліпкан В.А. Питання демонтажу фінансового підґрунтя терористичних організацій // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2001. — № 7. — С. 10 – 15.
11.  Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2001. — № 3. — С. 233 – 236.
12.  Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 8 – 17.
13.  Юсупов В.В., Ліпкан В.А. Недержавна система безпеки підприємництва — криміналістичний аспект // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України / Збірник матеріалів науково-практичної конференції 16 – 17 травня 2001 р., Київ.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 88 – 95.
14.  Никифорчук Д.Й., Бірюков Г.М., Ліпкан В.А. Аналіз стану оперативної обстановки як спосіб виявлення терористських груп // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — К., 2002. — № 1. — Ч. 2.
15.  Ліпкан В.А. Окремі аспекти кримінологічної характеристики ювенотероризму (підліткового тероризму) // Право України. — 2002. — № 4. — С. 77 – 82.
16.  Рожнова В.В., Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів // Право України. — 2002. — № 5. — С. 21 – 26.
17.  Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови антитерористичного законодавства України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 1. — С. 66 – 73.
18.  Ліпкан В.А. Системний підхід до побудови еталонної моделі системи забезпечення національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 2. — С. 19 – 24.
19.  Ліпкан В.А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації // Держава і право. — 2002. — № 16. — С. 142 – 148.
20.  Ліпкан В.А. Складові національної ідеї // Право і безпека. — 2002. — № 2. — С. 182 – 183.
21.  Ліпкан В.А. Сучасний зміст української національної ідеї // Держава і право. — 2002. — № 17. — С. 463 – 466.
22.  Ліпкан В.А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19 – 23.
23.  Ліпкан В.А. Правове забезпечення управління системою національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 19 – 24.
24.  Ліпкан В.А. Методологія формування правового поля забезпечення національної безпеки України // Держава і право. — 2002. — № 18. — С. 70 – 76.
25.  Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А., Крашениця В.Ф. Особливості запобігання злочинам, пов’язаним із захопленням заручників // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — С. 131 – 135.
26.  Ліпкан В.А. Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2002. — № 19. — С. 177 – 182.
27.  Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
28.  Ліпкан В.А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 26 – 29.
29.  Ліпкан В.А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168 – 176.
30.  Липкан В.А. Концептуальные основы формирования правового поля обеспечения национальной безопасности Украины // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2002. — № 2 (8). — С. 69 – 74.
31.  Ліпкан В.А. Предмет націобезпекознавства // Держава і право. — 2003. — № 19. — С. 39 – 44.
32.  Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
33.  Ліпкан В.А. Сучасний безпекоренесанс // Держава і право. — 2003. — № 20. — С. 216 – 219.
34.  Ліпкан В.А. Сутність та зміст управління системою національної безпеки // Правова держава. — 2003. — Вип. 14. — С. 257 – 266.
35.  Ліпкан В.А. Поняття та зміст націобезпекознавства // Право України. — 2003. — № 9. — С. 114 – 118.
36.  Ліпкан В.А. Необхідність управління системою національної безпеки // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2003. — № 16. — С. 12 – 14.
37.  Ліпкан В.А. Українська національна ідея — фундамент національної безпеки // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2003. — № 22. — С. 299 – 305.
38.  Ліпкан В.А. Необхідність формування системи національної безпеки // Право і безпека. — 2003. — № 2’2. — 21 – 25.
39.  Ліпкан В.А. Синергетичний і гомеостатичний підходи до системи національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 2. — С. 104 – 111.
40.  Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: підходи до формування // Вісник Прокуратури. — 2003. — № 10. — С. 85 – 92.
41.  Ліпкан В.А. Спеціально наукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 3. — С. 63 – 73.
42.  Ліпкан В.А. Загальнонаукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 4. — С. 26 – 33.
43. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України // Право і безпека. — 2003. — № 2’4. — С. 57 – 60.
44.  Ліпкан В. Проблеми законодавчого забезпечення національної безпеки // Українське право. — 2003. — № 1 (16). — С. 107 – 120.
45.  Ліпкан В.А. Екзистенціальне управління системою національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 21. — С. 473 – 479.
46.  Ліпкан В.А. Теорія криз при дослідженні ролі біфуркацій в еволюції системи національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 22. — С. 61 – 68.
47.  Ліпкан В.А. Доктрина національної безпеки: проблеми формування // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2003. — № 3. — С. 195 – 198.
48. Ліпкан В.А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України // Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.
49.  Ліпкан В.А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 75 – 78.
50.  Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230 – 233.
51.  Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — СС. 41 – 57, 404 – 415, 441 – 450, 1007 – 1037.
52.  Ліпкан В.А. Модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки // Вісник академії правових наук України. — Х., 2004. — Вип. 1 (136). — С. 223 – 229.
53.  Ліпкан В.А.  Роль МВС України у боротьбі з тероризмом в контексті співробітництва з ЄС // Тероризм та боротьба з ним: теоретико-практичний аспект: Монографія. — К.: НАСБУ, 2004. — С. 245 – 258.
54.  Ліпкан В.А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. — 2005. — № 1. — С. 94 – 99.
55.  Ліпкан В.А. Проблеми формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2005. — Вип. 4. — С. 160 – 169.
56.  Ліпкан В.А. Современная парадигма терроризма / Российская система противодействия тероризму: проблемы, механизмы реализации и перспективы развития: Материалы Всероссийской научно-практической конференции: В 2 ч. — Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 2005. — Ч. 1. — С. 43 – 52.
57.  Ліпкан В.А., Тюріна О.В. Державний суверенітет у контексті формування системи міжнародної безпеки // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 17 – 23.
58.  Ліпкан В., Ліпкан О. Інтерпретаційні схеми розвитку систем безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 2. — С. 12 – 18.
59. Ліпкан В., Майоров В. Проблеми боротьби з міжнародним тероризмом // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 12. — С. 88 – 90.
60. Ліпкан В.А. Загроза національній безпеці як критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу // Юридична Україна. — 2006. — № 6. — С. 19 – 25.
61.  Ліпкан В.А. Стан адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. — 2006. — № 3. — С. 107 – 112.
62.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правові закономірності функціонування системи національної безпеки // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — С. 42 – 44.
63.  Ліпкан В. Адміністративно-правові основи теорії національної безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 23 – 26.
64.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правова природа національної безпеки // Право України. — 2007. — № 3. — С. 9 – 12.
65.  Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97 – 102.
66.  Ліпкан В.А. Зміст і структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки // Наук. вісник Нац. акад. Держ. подат. служби України (економіка, право). — № 1 – 2 (33). — 2006. — С. 272 – 278.
67.  Ліпкан В.А. Закон України „Про Кабінет Міністрів України” : питання обсягу повноважень у сфері національної безпеки України / В. А. Ліпкан // Судова апеляція. — № 3 (12). — 2008. — С. 6—11.
68.  Ліпкан В.А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116. 

ПУБЛІКАЦІЇ В ІНШИХ ВИДАННЯХ

1. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. — К., 2000. — Т. 19. — С. 50 – 86.
2. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й. Питання боротьби з тероризмом і бандитизмом // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших.— К., 2000. — Т. 19. — С. 385 – 392.
3. Гергелійник В.О., Ліпкан В.А. Проблеми реформування системи арбітражних судів України // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С. 248 – 252.
4. Бєзруков Є.В., Ліпкан В.А. Використання поліграфа як один з напрямків протидії корупції і економічним злочинам // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (1). — С. 504 – 510.
5. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні (на матеріалах Харківської та Полтавської областей) / Зб. Матеріалів міжнар. Наук. практ. конференції (Харків) 26 – 27 квітня 1999 р. — С. 182 – 184.
6. 6.  Ліпкан В.А. Методологічні аспекти розроблення криміналістичної характеристики тероризму  // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2001. — Т. 22. — С. 401 – 408.
7. Ліпкан В.А. Методологічні аспекти алгоритму розробки криміналістичної характеристики тероризму // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук. практ. конференції. Ч.1. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. — С. 182 – 184.
8. Ліпкан В.А. Підприємництво під прицілом тероризму // Молодь і підприємництво. — 2000. — № 2. — С. 19 – 21.
9. Тимошенко І.І., Лаптєв С.Г., Ліпкан В.А., Онищенко Г. Закон України „Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні” // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-та, 2001. — С. 466 – 477.
10. Ліпкан В.А. Методологічні засади легітимації боротьби з тероризмом як один з механізмів забезпечення прав і свобод людини в процесі правоохоронної діяльності // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. Донецьк, 27 квітня 2001 року. — Донецьк, ДІВС., 2001. — С. 36 – 45.
11. Ліпкан В.А. Теоретичні питання націобезпекознавства // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2002. — Вип. 2. — С. 79 – 87.
12. Ліпкан В.А. Організація недержавної системи безпеки: Дипломна робота / Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу. — К., 2003. — 110 с.
13. Ліпкан В.А. Глобальний тероризм в управлінні сучасною цивілізацією // Тероризм і національна безпека України: Матеріали міжнар. конф. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — С. 118 – 127.
14. Ліпкан В.А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003. — Вип. 16. — С. 115 – 120.
15. Липкан В.А. Правовое поле обеспечения национальной безопасности Украины: вопросы формирования // Правовая защита частных и публичных интересов: Материалы международной межвузовской научно-практической конференции (22 – 23 января 2004 года). — Челябинск: Изд-во ЮурГУ. — Ч. 1. — 49 – 55.
16. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека як складова національної безпеки України // Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі: Проблеми науки, практики і освіти: Зб. наук. праць VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.— Ч. 2. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. — С. 443 – 453.
17. Ліпкан В.А. Неопарадигма боротьби з тероризмом // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск сьомий. — Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2003. — С. 131 – 164.
18. Ліпкан В.А., Кузнєцов О.В. та інші Навчально-методичні матеріали. — К.,: Текст, 2005. — 158 с.
19. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Удосконалення нормативно-правових засад боротьби з кіберзлочинністю як необхідна умова євроінтеграції // Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, Луцьк,29 – 30 вересня 2005 р. / За ред.. В.Й.Лажніка, С.В.Федонюка. — Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту, ім.. Лесі Україніки, 2005. — С. 192 – 197.
20. Ліпкан В.А. Алгоритм моделювання систем безпеки // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. — С. 5 – 10. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
21. Ліпкан В.А. Глобализация международного терроризма // Предотвращение и борьба с преступлениями террористической направленности: Материалы международной научно-практической конференции (Кишинэу, 18 мая 2006 года) / Академия полиции Молдовы. — К., 2006. — С. 65 – 73.
22. Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12 – 19.
23. Ліпкан В.А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2007. — С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24. Ліпкан В.А. Основні підходи до формування закону України „Про національну безпеку України” // Проблеми національної та міжнародної безпеки: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: КНУВС, 2007. — С. 29 – 36.
25. Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21 – 27.
26. Ліпкан В.А. Роль сил спеціальних операцій у протидії злочинам проти основ національної безпеки // Запобігання злочинам у сфері забезпечення національної безпеки України : Матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції, 21 листопада 2008 р., м. Київ. — К. : Наук.-вид. відділ НАСБ України, 2008. — С. 36-43. (430 с.)
27. Ліпкан В.А. Que se haga scientia // Міліція України. — 2000. — № 5. — С. 26-27.
28. Ліпкан В.А. Морські вовки країни тюльпанів // Міліція України. — 2000. — № 6. — С. 25-26.
29. Ліпкан В.А. Фанат, або заговори, щоб я тебе почув // Міліція України. — 2000. — № 7. — С. 14 – 15.
30. Ліпкан В.А. Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься // Міліція України. — 2000. — № 8. — С. 28 – 29.
31. Ліпкан В.А. FSK — спеціальна команда захисту // Міліція України. — 2000. — № 10. — С. 28 – 29.
32. Ліпкан В.А. Антитерор. З досвіду австралійських колег // Міліція України. — 2000. — № 11. — С. 30 – 32.
33. Ліпкан В.А. Федеральне бюро розслідувань // Форпост. — 2001. — № 1. — С. 24 – 25.
34. Ліпкан В.А. Щит і меч землі обітованої // Форпост. — 2001. — № 2. — С. 22 – 23.
35. Ліпкан В.А. Геній пекла // Форпост. — 2001. — № 3. — С. 18 – 20.
36. Ліпкан В.А. Тероризм і життя // Форпост. — 2001. — № 4. — С. 24 – 25.
37. Ліпкан В.А. Усвідомлюючи досвід інших // Форпост. — 2001. — № 5. — С. 24 – 25.
38. Ліпкан В.А. Поліграф — нова віха взаємопорозуміння міліції з населенням // Міліція України. — 2001. — № 6. — С. 28 – 29.
39. Ліпкан В.А. „Золоті пантери” Італії // Міліція України. — 2001. — № 7. — С. 28 – 31.
40. Ліпкан В.А. Кібертероризм на зламі тисячоліть // Міліція України. — 2001. — № 8. — С. 24 – 25.
41. Ліпкан В.А. Секретна служба США: Військово-морська спеціальна група США // Міліція України. — 2001. — № 9. — С. 24 – 25.
42. Ліпкан В.А. Варта королеви: підготовка поліцейських для боротьби з масовими заворушеннями США // Міліція України. — 2001. — № 10. — С. 20 – 21.
43. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм: вигадки чи реальність // Міліція України. — 2001. — № 11. — С. 26 – 27.
44. Ліпкан В.А. Ніщо, яке нищить // Міліція України. — 2002. — № 1. — С. 26 -27.
45. Ліпкан В.А. Матриця: проблема свободи у матриці // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 26 – 27.
46. Ліпкан В.А. Бути першими — це для академії традиція // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 29 – 30.
47. Ліпкан В.А. Диявольська врода // Міліція України. — 2002. — № 3. — С. 29 – 30.
48. Ліпкан В.А. Ядерний тероризм або сатана старих богословів // Міліція України. — 2002. — № 4. — С. 27 – 28.
49. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина перша) // Міліція України. — 2002. — № 5. — С. 23 – 24.
50. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина друга) // Міліція України. — 2002. — № 6. — С. 29 – 30.
51. Липкан В.А. Нужен ли Украине Закон „По борьбе с терроризмом” // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 2. — С. 12 – 15.
52. Липкан В.А. Информационный фаст-фуд — приятного аппетита // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 5. — С. 4 – 5.
53. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
54. Ліпкан В.А. Дві цитаделі — одна мета // Міліція України. — 2002. — № 8. — С. 30 - 31.
55. Ліпкан В.А. Судний день // Міліція України. — 2002. — № 9. — С. 24 – 25.
56. Ліпкан В.А. По той бік добра і зла // Міліція України. — 2002. — № 10. — С. 28 – 29.
57. Ліпкан В.А. Служба внутрішньої безпеки США // Міліція України. — 2002. — № 11. — С. 29 – 30.
58. Ліпкан В.А. Європол і внутрішня безпека Європи // Міліція України. — 2003. — № 3. — С. 27 – 28.
59. Ліпкан В.А. Політичний екстремізм у Німеччині // Міліція України. — 2003. — № 11. — С. 26 – 27.
60.  Липкан В.А. Абсурд в Законе или иллюзия безопасности // Человек  и закон. — 2003. — № 12. — С. 42 – 45.
61. Ліпкан В.А. Моє відкриття Америки // Міліція України. — 2004. — № 7. — С. 22 – 23.
62.  Ліпкан В.А. Нещодавно ад’юнктурі НАВСУ виповнилось 30 років // Іменем закону від 16.06.00. — С. 13.
63. Ліпкан В.А. Шанхайська п’ятірка обговорює питання щодо створення єдиного антитерористичного центру // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
64. Ліпкан В.А. Вибухи в Афганістані: чотири особи поранено // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
65. Ліпкан В.А. Поліція Північної Ірландії викрила фабрику вибухових пристроїв // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
66.  Ліпкан В.А. В Ізраїлі за підозрою у вчиненні тероризму затримано представника Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
67. Ліпкан В.А. Німеччина: неонацисти підводять голову // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
68.  Ліпкан В.А. Греція готує новий законопроект по боротьбі з тероризмом Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
69. Ліпкан В.А. Філіппінський уряд на заваді тероризму // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
70. Ліпкан В.А. Шпигунський скандал у США // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
71.  Ліпкан В.А. Екотероризм // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
72. Ліпкан В.А. В Іспанії лунають вибухи // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
73.  Ліпкан В.А. Чи буде видано терориста № 1? // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
74. Ліпкан В.А. KFOR ранить двох бандитів на кордоні Косово і Македонії // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
75.  Ліпкан В.А. Ізраїль активізує боротьбу з тероризмом // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
76. Ліпкан В.А. Розлючений батько захоплює заручників // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
77. Ліпкан В.А. Вибори і тероризм: іспанський варіант // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
78.  Ліпкан В.А. Снайпери проти абортів // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
79.  Ліпкан В.А. Ліквідація антипідривного підрозділу “F” MI-5 — помилка // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
80. Ліпкан В.А. Реалії сучасного кібертероризму // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
81. Ліпкан В.А. Алжир змінює „тактику діалогу” // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
82.  Ліпкан В.А. Біотероризм загрожує світу // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
83.  Ліпкан В.А. Наркотероризм по-колумбійські // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
84.  Ліпкан В.А. Викрадення людей і СНІД // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
85.  Ліпкан В.А. Уряд Ірану підписав угоду із Саудівською Аравією // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.

ПУБЛІКАЦІЇ ПІСЛЯ ЗАХИСТУ ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ з юридичних наук

1. Липкан В.А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
2. Ліпкан В.А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
3. Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
4. Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
5. Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
6. Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
7. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
8. Ліпкан В.А., Троханенко І.І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
9. Ліпкан В.А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
10. Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
11. Максименко Ю. Є., Ліпкан В. А. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
12. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
13. Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
14. Ліпкан В.А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
15. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
16. Ліпкан В. А., Ю.Є.Максименко  Інформаційні права і свободи людини та громадянина / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
17. Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Ліпкан, В. Баскаков  // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
18. Ліпкан В. А., Рижов І.М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму / В. А. Ліпкан, І. М. Рижов //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
19. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / В. А. Ліпкан // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
21. Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
22. Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
23. Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
24. Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
25. Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
26. Ліпкан В.А. Доступ до інформації з обмеженим доступом : проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право. — 2013. — С. 45—53.
27. Ліпкан В. А. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Право України. — 2013. — № 110. — С. 249—256.
28. Ліпкан В. А. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
29. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.