здобувач Запорізького національного

університету

Анотації.

У роботі досліджена взаємодія державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації. Доведено, що коло суб’єктів взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації складає багаторівневу систему. Встановлено, що нині відсутній нормативно-правовий акт, який чітко встановлює компетенцію, завдання та функції державних і недержавних інституцій щодо формування механізму права на доступ до податкової інформації. У цих умовах допомогти підвищити ефективність взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації має чітка регламентація організаційно-правових форм, мети та принципів їхніх спільних дій відповідними внутрішньовідомчими та міжвідомчими адміністративно-правовими актами.

Ключові слова: податкова інформація, податкова таємниця, право на інформацію, доступ до інформації.

В работе исследовано взаимодействие государственных и негосударственных институтов в формировании механизма права на доступ к налоговой информации. Доказано, что круг субъектов взаимодействия государственных и негосударственных институтов в формировании механизма права на доступ к налоговой информации составляет многоуровневую систему. Установлено, что в настоящее время отсутствует нормативно-правовой акт, который четко устанавливает компетенцию, задачи и функции государственных и негосударственных институтов по формированию механизма права на доступ к налоговой информации. В этих условиях помочь повысить эффективность взаимодействия государственных и негосударственных институтов в формировании механизма права на доступ к налоговой информации может четкая регламентация организационно-правовых форм, цели и принципов их совместных действий соответствующими внутриведомственными и межведомственными административно-правовыми актами.

Ключевые слова: налоговая информация, налоговая тайна, право на информацию, доступ к информации.

We studied the interaction of public and private institutions in the formation mechanism of the right of access to tax information. It is proved that the range of subjects of cooperation between state and non-state institutions in the formation mechanism of the right of access to tax information is a multilevel system. It was found that there is currently no legal act that clearly establishes the competence, tasks and responsibilities of public and private institutions on the formation mechanism of the right of access to tax information. Under these conditions, help increase the efficiency of interaction between public and private institutions in the formation mechanism of the right of access to tax information can be precise regulation of legal forms, purposes and principles of their joint action appropriate intra- and inter-departmental administrative rules and regulations.

Keywords: tax information, tax secret, right to information, access to information.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Аналіз механізму формування права на доступ до податкової інформації свідчить, що у ньому задіяні як державні, так і недержавні інституції. Відтак маємо констатувати необхідність налагодження чіткої взаємодії між державними і недержавними інституціями у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації.

Така взаємодія зумовлюється низкою обставин:

–  спільністю завдань, які постають перед державними і недержавними інституціями у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації;

–  різним обсягом їх повноважень;

–  особливістю призначення сил і засобів, що застосовуються для вирішення відповідних завдань;

–  різними методами діяльності;

–  взаємозалежністю кінцевих результатів спільної діяльності.

Сучасними вченими взаємодія державних та недержавних органів з питань реалізації фіскальної політики визнана обов’язковою складовою їх ефективної діяльності у даній галузі [1, С.5].

Відтак, існує необхідність наукового дослідження особливостей взаємодії між державними і недержавними інституціями у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації, а також визначення за результатами аналізу перспективних напрямів подальших розвідок з досліджуваних питань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Проблеми удосконалення спільної діяльності державних та недержавних інституцій постійно перебувають в центрі уваги вчених. Свідченням цього є велика кількість робіт, присвячених вивченню питань підвищення ефективності взаємодії у різних сферах суспільної діяльності. Коли йдеться про наукові розробки, як ми уже вказували, особливої уваги заслуговують дослідження В.Б. Авер’янова, В.Т Білоуса, В.Л. Грохольського, В.І. Гурковського, Д.Г. Заброди, В.К. Колпакова, В.А. Ліпкана, О.М. Литвинова, Н.Р. Нижник, О.А. Машкова. Серед практичних напрацювань слід вказати статті Ю.Т. Дзядика, П.В. Коляди,  А.Г. Сачаво та інших.

Разом з тим, в існуючих наукових працях проблематика особливостей взаємодії між державними і недержавними інституціями у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити особливості взаємодії між державними і недержавними інституціями у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації.
2. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Термін «взаємодія» широко застосовують у різних сферах людської діяльності. У кожній з них він наділяється особливим змістовним значенням [2, С.17]. Так, у мовознавстві термін «взаємодія» тлумачиться як «взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь» [3, С.85]. Як одна з філософських категорій, сутність взаємодії розкривається: 1) як керований процес, який визначається рівнем співвідношення інтересів і цілей політичних суб’єктів; 2) як необхідна передумова повної реалізації функцій політичної системи, яка визначає характер політичного розвитку і темпи політичного прогресу [4, С.101-102]; 3) у відображенні процесів впливу різних об’єктів один на одного, їхню взаємну зумовленість і зміну стану [5, С.7]; 4) у прямому та зворотному впливі речей одна на одну, обміні речовиною, енергією та інформацією між різними об’єктами, між організмами і середовищем, у формах кооперації людей у різних ситуаціях співробітництва [6, С.113]. Подібне тлумачення поняття взаємодії – як взаємного ефекту, зв’язку між системами, коли явища однієї системи впливають на явища в іншій системі – також є у психології. З погляду психології така взаємодія передбачає безпосередні або опосередковані контакти між особами за допомогою яких-небудь технічних засобів комунікацій [7, С.64].

В управлінській сфері взаємодію можна розглядати як форму зв’язку елементів системи, за допомогою якої вони, взаємно доповнюючи один одного, створюють умови для успішного функціонування всієї системи в цілому, причому не тільки у внутрішньо організаційній діяльності системи, але й у зовнішніх її функціях [8, С.500].

З урахуванням викладеного, власне поняття взаємодії стосовно предмета нашого дослідження можна інтерпретувати як здійснювану в певних правових і організаційних формах спільну, узгоджену за метою, часом та місцем діяльність державних та недержавних органів у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації.

Коло уповноважених державних органів, основним завданням яких є забезпечення реалізації мети правового режиму, – важливий елемент правового режиму податкової інформації.

Аналіз вітчизняного законодавства у цій сфері надає можливість виокремити таких суб’єктів правового режиму податкової інформації:

1) державні інституції:

– Президент України;

– Верховна Рада України;

– Рада національної безпеки і оборони України;

– органи виконавчої влади;

– інші державні органи та організації;

2) недержавні інституції:

– органи місцевого самоврядування;

– об’єднання громадян;

– інші недержавні інституції;

3) фізичні особи:

– громадяни України;

– іноземці;

– особи без громадянства.

Отже, коло суб’єктів правового режиму податкової інформації в Україні складає багаторівневу систему. Однак кожен з них має різні повноваження та засоби для досягнення мети цього режиму.

Наприклад, Верховна Рада України як суб’єкт правового режиму податкової інформації здійснює кадрові, законодавчі та контрольні функції; Президент України також здійснює правотворчі, кадрові та контрольні функції; Рада національної безпеки і оборони та Кабінет Міністрів України здійснює координаційні та контрольні функції тощо.

Нині відсутній нормативно-правовий акт, який має чітко встановлювати компетенцію, завдання та функції цих органів щодо забезпечення правового режиму податкової інформації. Водночас в деяких нормативно-правових актах, зокрема у статті 4 Закону України «Про державну таємницю» [9] визначено:

– Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці;

– Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері охорони державної таємниці;

– Кабінет Міністрів України спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення здійснення державної політики у сфері охорони державної таємниці;

– центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику у сфері охорони державної таємниці в межах своїх повноважень, передбачених законом;

– спеціально уповноваженим державним органом у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Слід зауважити, що суб’єктами правового режиму податкової інформації в Україні, з одного боку завжди є суб’єкти, що мають відповідні державно-владні повноваження (відповідні податкові органи в цілому, а також структурний підрозділ або відповідальна особа), а з іншого – представники громадськості.

Так, суб’єктами правового режиму відкритої податкової інформації є:

1) запитувачі інформації – фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень;

2) розпорядники інформації: – суб’єкти владних повноважень – органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, які здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання;

– юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, – стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

– особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, – стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків;

– суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них;

3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.

В апараті центрального податкового органу України є ряд департаментів, котрі забезпечують інформаційну політику ДФС України [10, С.208]:

– Департамент охорони державної таємниці, технічного та криптографічного захисту інформації;

– Департамент інфраструктури;

– Департамент комунікацій;

– Департамент міжнародних зв’язків тощо.

Зокрема у межах Департамента комунікацій виокремлюються Управління інформаційної політики (відділ медіа-планування, відділ прес-служби, відділ супроводження інтернет-проектів, відділ моніторингу та аналізу медіа) та Управління комунікацій з громадськістю (відділ масово-роз’яснювальної роботи, відділ взаємодії з інститутами громадянського суспільства, відділ супроводження роботи з інвесторами).

Серед основних завдань Департамента комунікацій слід виокремити:

– забезпечення співпраці з інститутами громадянського суспільства, участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики за напрямами діяльності ДФС;

– організація роз’яснювальної роботи у засобах масової інформації щодо практики застосування законодавства з питань, що належать до компетенції ДФС;

– формування інформаційної політики ДФС та його територіальних органів;

– забезпечення інформування громадськості про реалізацію податкової та митної політики через Інтернет;

– інформування суспільства про показники роботи, напрями та підсумки діяльності ДФС;

– моніторинг та аналіз інформаційного простору;

– супровід роботи з інвесторами.

До того ж у структурі центрального податкового органу України є Інформаційно-довідковий департамент, серед завдань якого:

1) надання консультацій та інформаційно-довідкових послуг відповідно до Податкового та Митного кодексів України, законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

2) інформування суб’єктів господарювання та громадян про зміни та доповнення, внесені до нормативно-правових актів з питань оподаткування, державної митної справи, сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;

3) формування та підтримка в актуальному стані Бази знань ДФС;

4) організація роботи сервісу ДФС України «Пульс»;

5) організація роботи з надання послуг електронного цифрового підпису;

6) організація роботи зі зверненнями, що надійшли з державної установи «Урядовий контактний центр».

Суб’єктами правового режиму податкової інформації з обмеженим доступом є винятково відповідні податкові структурні підрозділи або відповідальні особи.

Зокрема у структурі центрального податкового органу виокремлено Департамент охорони державної таємниці, технічного та криптографічного захисту інформації, який складається з режимно-секретного відділу, відділу спеціального зв’язку та криптографічного захисту інформації, відділу забезпечення технічного захисту інформації та контролю, відділу захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах, відділу моніторингу та антивірусного захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах.

Основним завданням цього Департаменту є організація, здійснення та контроль заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці, технічного та криптографічного захисту інформації в центральному апараті та його територіальних органах.

Попри наявність відповідних структурних підрозділів центрального податкового органу України щодо забезпечення захисту відкритої податкової інформації та податкової інформації з обмеженим доступом, результати їх діяльності засвідчують недостатню ефективність їх роботи. Про це свідчить значне коло звернень, запитувачі яких так і не отримали відповіді чи витік податкової інформації з обмеженим доступом тощо.

Однією із детермінант такої ситуації є перманентна реструктуризація органів державної влади, дублювання повноважень, непрофесійність кадрів, відсутність технічної освіти у працівників податкових органів, застаріла інфраструктура та оснащеність тощо.

Отже, актуальним напрямом удосконалення правового режиму податкової інформації в Україні є розроблення пропозицій щодо корекції їх компетенції та повноважень, оптимізації їх організаційно-функціональної структури, а також створення спеціалізованого департаменту, який забезпечуватиме реалізацію інформаційної політики цього органу.

Як слушно зазначає Б. А. Кормич, більшість органів публічної влади виступають лише суб’єктами інформаційних відносин і їх вплив на ці відносини опосередкований: інформаційні відносини не є об’єктом їх діяльності, а лише одним із інструментів, засобів виконання своїх функцій у різних сферах суспільного та державного життя [11, С.205].

Справді, серед функцій центрального податкового органу України, незважаючи на наявність відповідних структурних підрозділів у своїй структурі, функції щодо охорони податкової інформації з обмеженим доступом чи інші інформаційні функції не є основними.

Наявність цих функцій обумовлена правом ДФС одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування інформацію, фізичних та юридичних осіб, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань та транспарентністю діяльності органів державної влади.

Саме тому серед суб’єктів правового режиму податкової інформації слід виокремити й інші органи державної влади:

– Міністерство внутрішніх справ України, що здійснює захист інформаційних прав і свобод, законних інтересів громадян, запобігає інформаційним правопорушенням та здійснює все необхідне для їх припинення, виявляє та розкриває інформаційні правопорушення, розшукує осіб, що їх вчинили, виконує кримінальні покарання і адміністративні стягнення, беруть участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяє у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків;

– Служба безпеки України, яка є основним органом, що забезпечує охорону державної таємниці;

– Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, основним завданням якої є формування і забезпечення реалізації державної політики у сферах організації спеціального зв’язку та захисту інформації, телекомунікацій, користування радіочастотним ресурсом України, надання послуг поштового зв’язку;

– Державна служба України з питань захисту персональних даних, що покликана вносити пропозиції щодо формування державної політики у сфері захисту персональних даних, реалізовувати державну політику у сфері захисту персональних даних, здійснювати контроль за додержанням вимог законодавства про захист персональних даних та міжнародно-правове співробітництво у сфері захисту персональних даних тощо.

Слід зазначити, що нині можна виділити три інституційні форми взаємозв’язку державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації: взаємодія, координація та співробітництво. Складно визначити пріоритетність та оптимальності кожної форми, однак основою усіх форм взаємозв’язку повинно бути узгоджене функціонування на підставі встановлення інформаційного взаємообміну.

Налагодження взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації є складним процесом, що включає методичний, інституційно-правовий та операційний етапи.

У цих умовах важливого значення набуває правове забезпечення, від якого залежить безперебійність інформаційних каналів взаємозв’язку та прозоре функціонування державного апарату в цілому. На сьогодні правове регулювання інформаційної взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації має узагальнюючий характер. Зокрема – специфіка та особливості діяльності фіскальних органів залишаються поза увагою, тому розробка відповідного нормативно-правового акта є першочерговим кроком у налагодженні взаємодії між державними і недержавними інституціями.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Підсумовуючи отримані результати, маємо зауважити, що коло суб’єктів взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації складає багаторівневу систему. Однак кожен з них має різні повноваження та засоби для досягнення мети цього режиму. Разом із цим, суб’єктами правового режиму податкової інформації в Україні, з одного боку завжди є суб’єкти, що мають відповідні державно-владні повноваження (відповідні податкові органи в цілому, а також структурний підрозділ або відповідальна особа), а з іншого – представники громадськості.

Нині відсутній нормативно-правовий акт, який чітко встановлює компетенцію, завдання та функції державних і недержавних інституцій щодо формування механізму права на доступ до податкової інформації. У цих умовах допомогти підвищити ефективність взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації має чітка регламентація організаційно-правових форм, мети та принципів їхніх спільних дій відповідними внутрішньовідомчими та міжвідомчими адміністративно-правовими актами.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження ми вважаємо дослідження проблематики організаційно-правових форм, мети та принципів взаємодії державних і недержавних інституцій у формуванні механізму права на доступ до податкової інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Взаємодія державної податкової служби з іншими державними відомствами : [Науково-методичні матеріали] / Укладач: науково-методичний відділ ЦПН ДПА України. — К.: ДПА України, 2008. — 139 с.
2. Кривоніс М. А. Поняття взаємодії в законодавстві України з питань митної справи / М. А. Кривоніс // Митна справа. — 2011. — № 6 (78). — С. 15—20.
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Бусел В. Т., Василега-Дерибас М. Д., Дмитрієв О. В. та ін.; [голов. ред. В. Т. Бусел]. — К., Ірпінь : Перун, 2002. — 1440 с.
4. Философский словарь / В. Н. Мирошниченко, Л. В. Остапенко, Э. В. Шахова ; [под. ред. Ярещенко А. П.]. — Ростов н/Д : Феникс, 2004. — 560 с.
5. Большая советская энциклопедия : в 30 т. / [гл. ред. А. М. Прохоров]. — [30-е изд.]. — М. : Совет. энцикл. 1971. — Т. 5. — 1971. — 640 с.
6. Социальная философия : Словарь / [сост. и ред. В. Е. Кемеров, Т. Х. Керимов]. — 20-е изд. испр. и доп. — М. : Академический Проект; Екатеринбург : Деловая Книга, 2006. — 656 с.
7. Свенцицкий А. Л. Краткий психологический словарь / [сост. А. Л. Свенцицкий]. — М. : ТК Велби, Проспект, 2008. — 512 с.
8. Плішкін В. М. Теорія управління органами внутрішніх справ : підручник / [за ред. Ю. Ф. Кравченка]. — К. : НАВСУ, 1999. — 702 с.
9. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р.
   № 3855—XII // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 16. — С. 93 (зі змінами та доповненнями).
10. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
11. Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України : [монографія] / Б. А. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003. — 472 с.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Визначено наукові підходи щодо класифікації прав і свобод людини та громадянина, окреслено співвідношення понять «права на інформацію» та «інформаційні права і свободи людини та громадянина», визначено місце інформаційних прав і свобод у системі інших прав і свобод людини та громадянина; виділено основні інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Ключові слова: право на інформацію, класифікація інформаційних прав і свобод людини та громадянина, інформаційні права і свободи людини та громадянина

Определены научные подходы к классификации прав и свобод человека и гражданина, определены соотношения понятий «права на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина», определено место информационных прав и свобод в системе других прав и свобод человека и гражданина; выделены основные информационные права и свободы человека и гражданина.

Ключевые слова: право на информацию, классификация информационных прав и свобод человека и гражданина, информационные права и свободы человека и гражданина

Definitely scientific approaches to classification of rights and freedoms of man and citizen, and determined the ratio of the concepts of “right to information” and “information rights and freedoms of man and citizen”, the place of information rights and freedoms of some other rights and freedoms of man and citizen, identified key information rights and freedoms of man and citizen.

Keywords: right to information, classification of information rights and freedoms of man and citizen, information rights and freedoms of man and citizen

Актуальність теми дослідження

Інститут прав і свобод людини та громадянина не є сталим, оскільки на його становлення, розвиток та трансформацію впливають різні фактори. На кожному історичному етапі становлення держави та громадянського суспільства ці фактори різні. Нині найбільш вагомими чинниками, що детермінують перегляд усталених поглядів на цей інститут, є інформатизація та глобалізація. Завдяки ним з’явились нові права та свободи – інформаційні права і свободи, а ті права та свободи, що є давно відомими, набули яскраво вираженого інформаційного характеру.

Водночас інформаційні права і свободи як новий малодосліджений правовий феномен не знайшли адекватного наукового дослідження в юридичній доктрині. У зв’язку з чим обрання теми цієї наукової статі має надзвичайно актуальне значення.

Мета статті

Метою даної статті є дослідження видів інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) визначити наукові підходи щодо класифікації прав і свобод людини та громадянина; 2) окреслити співвідношення понять «права на інформацію» та ««інформаційні права і свободи людини та громадянина»; 3) окреслити види інформаційних прав і свобод людини та громадянина тощо.

Виклад основного матеріалу

Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного. адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, І. Бачило, В. Гавловського, В. Демиденка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Л. Капінус, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, Ф. Рудінського, К. Татарнікової, Ю. Тодики, А. Туніка, К. Череповського, О. Чуприни тощо.

З метою розкриття плюралізму інформаційних прав і свобод людини та громадянина вважаємо за необхідне окреслити ряд концептуальних засад, на яких базується авторська концепції розуміння змісту предмету розгляду.

1. «Право на інформацію» та «інформаційні права» поняття нетотожні. Поняття «інформаційні права і свободи людини та громадянина» є поняттям більш широким, оскільки охоплює не лише можливість «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір» або навіть «можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів», а це усі права і свободи людини  і громадянина, що мають інформаційний характер.
2. Інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму їх системних властивостей, що знаходить свій прояв у наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які корелятивно поєднані і в своїй інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу. Можна стверджувати, що інформаційні права і свободи є в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства.
3. Правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод людини та громадянина, не дають їхнього вичерпного переліку. Розвиток міжнародного та національного законодавства, юридичної доктрини сприяє перманентному розширенню спектру прав і свобод людини та громадянина.

Загалом у історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. На першому етапі (кінець XVIII ст. – початок ХІХ ст.) у конституційних актах фіксуються, як правило, дві групи прав і свобод – особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. В межах особистих прав виокремлюються деякі інформаційні права, зокрема свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на звернення до державних органів тощо. Політичні права забезпечують можливість брати участь в управлінні державою, серед яких виділяють таке інформаційне право як свобода друку.

«До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров’я й медичну допомогу, право на освіту, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст.» [1, с. 154].

«До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства» [1, с. 154].

У Розділі ІІ чинної Конституції України вміщено перелік основних прав і свобод людини і громадянина в Україні, але немає їх чіткого розмежування чи офіційної класифікації, тобто кожен в Україні має права на:

• вільний  розвиток  своєї особистості (ст. 23);
• життя (ст. 27);
• свободу та особисту недоторканність (ст. 29);
• недоторканність житла (ст. 30);
• таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
• невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
• свободу пересування та вибору місця проживання (ст. 33);
• свободу думки і слова, інформацію (ст. 34)
• свободу світогляду і віросповідання (ст. 35);
• свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36);
• участь в управлінні державними справами (ст. 38);
• мирні збори (ст. 39);
• письмові звернення до органів державної влади (ст. 40);
• власність та результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
• підприємницьку діяльність (ст. 42);
• свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав (ст. 54) тощо.

Крім того нині ряд прав і свобод людини та громадянина також мають інформаційний характер, зокрема без права на інформацію неможливо наповнити реальним змістом такі конституційно закріплені права, як:

• право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23);
• право на повагу гідності (ст. 28);
• невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32);
• право на свободу світогляду (ст. 35);
• право на свободу об’єднання (ст. 36);
• право брати участь в управлінні державними справами, виборчі права (ст. 38);
• право на збори, демонстрації, мітинги (ст. 39);
• право на звернення до органів влади, місцевого самоврядування (ст. 40);
• свобода літературної, художньої, наукової творчості (ст. 54);
• право знати свої права та обов’язки (ст. 57) тощо.

Узагальнивши основні положення позицій різних фахівців юридичної науки, можна виділити кілька критеріїв класифікації прав і свобод людини і громадянина.

1) За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а) негативні – права, що охороняють особу від впливу влади (зловживання нею) шляхом її обмеження (свобода слова, преси, релігії, пересування, вибору професії, право на недоторканність приватної власності, таємниця і недоторканність листування, право на недоторканність житла тощо);

б) позитивні – права, що вимагають від держави захисту особи, забезпечуються державою, передбачають «позитивне втручання» з боку держави у їх здійснення (право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе навколишнє середовище, право на охорону здоров’я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо).

2. За часом проголошення:

а) першого покоління;

б) другого покоління;

в) третього покоління.

3. Залежно від належності особи до певної держави:

а) громадян;

б) іноземців;

в) осіб без громадянства;

г) осіб з подвійним громадянством.

4. За ступенем розповсюдження:

а) загальні – розповсюджуються на всіх громадян;

б) спеціальні – розповсюджуються на окрему категорію громадян, що залежить від соціального, службового положення, статі, віку тощо.

5. За кількістю суб’єктів, що реалізують, права і свободи:

а) індивідуальні (право на життя, труд);

б) колективні (право на мітинги, страйки).

У юридичній науці найбільшого поширення набула класифікація прав і свобод людини та громадянина за сферами діяльності держави і громадян (за сферами реалізації в суспільному житті). Зокрема за цим критерієм виокремлюють такі види прав і свобод людини та громадянина:

1) громадянські або особисті права й свободи – це природні, основні, невід’ємні права людини, що необхідні їй для забезпечення фізичного і духовного розвитку (право на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло, на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд;

2) політичні права і свободи – можливості (свободи) громадянина брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій (право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів, свобода слова, думок, у тому числі свобода друку, радіо, телебачення тощо);

3) економічні права і свободи – можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва (право на приватну власність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом);

4) соціальні права і свободи – можливості (свободи) особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором (право на вільну працю, право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя тощо);

5) культурні права та свободи – можливості (свободи) збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку (право на освіту, навчання рідною мовою, право на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва, право на вільну наукову, технічну і художню творчість тощо).

Відсутність нормативно закріпленої класифікації прав і свобод людини та громадянина, а також їх невичерпність та постійний розвиток сприяє плюралізму наукових підходів у даному контексті.

Екстраполюючи вищезазначені погляди на предмет розгляду (інформаційні права і свободи) слід зауважити, що на думку одних вчених, ці права належать до громадянських прав і свобод, на думку ж інших – до політичних, треті вказують, що вони є культурними тощо.

Наприклад, у праці колективу авторів «Права людини як фактор стратегії стійкого розвитку», згадуючи про конституційні права і свободи (слова, думки, інформації тощо), автор глави про політичні права розглядає їх як «побічні» та напрямки, не зв’язані з проблемою стійкого розвитку [2, с. 12].

В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко, Ю. М. Тодика до особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо [3, с.126-137]. Але визначаючи політичні права і свободи громадян України, вчені відносять до них право на свободу друку та інформацію, тобто розподіляють ч. 1 і ч. 2 ст. 34 на два різних права.

У цьому контексті ми підтримуємо Н. В. Кушакову, яка зазначила: «конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції – це перш за все особисті права кожної людини, але в певних аспектах і політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів та т.п.). Право на інформацію можна також віднести і до культурних прав, бо його можна розглядати в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), реалізації права на освіту (ст. 53) тощо. Виникає також питання, чи можна ототожнювати право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження, та право на інформацію, чи треба розглядати їх як окремі права. Виходячи із змісту ст. 34 Конституції України, ст. 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції протоколу №11 від 1 листопада 1998 р.), де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного розуміння поняття інформації можна зробити висновок, що право на інформацію – це складова права на самовираження, а отже, особисте право кожного» [4, с. 78-79].

Висновки

Отже, ще раз стверджуємо, що інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який сприяє наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які в інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу.

Щодо класифікації інформаційних прав і свобод людини та громадянина, то вона може здійснюватися за різноманітними критеріями та не є усталеною, оскільки вони є невичерпними.

Список використаної літератури:

1. Бесчастний В. М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн : [Підручник] / К. : Українська правнича фундація, 2008. — 378 с.
2. Бачило И. Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации / И. Л. Бачило // Государство и право. — 2001. — № 2. — С. 5—14.
3. Конституційне право України : [Підручник] / [Академія правових наук України; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики]. — К. : Українська правнича фундація, 1999. — 678 с.
4. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.

соискатель Национального университета

биоресурсов и природопользования Украины

Определены особенности нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине, очерчено соотношение понятий «право на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина», определено место информационных прав и свобод в системе других прав и свобод человека и гражданина; выделены основные информационные права и свободы человека и гражданина; предложены пути усовершенствования нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине.

Ключевые слова: право на информацию, классификация информационных прав и свобод человека и гражданина, информационные права и свободы человека и гражданина, нормативно-правовое регулирование

The peculiarities of legal regulation of information rights and freedoms of man and citizen of Ukraine, outlines the relationship between the concepts “right to information” and “information rights and freedoms of man and citizen” , the place of information rights and freedoms of some other rights and freedoms of man and citizen , The basic information rights and freedoms of man and citizen and the ways of improving the legal regulation of information rights and freedoms of man and citizen in Ukraine.

Keywords: right to information, classification of information rights and freedoms of man and citizen, information rights and freedoms of man and citizen, legal regulation

Появление и внедрение информационных технологий и средств связи в жизнедеятельность общества способствовали появлению нового вида прав и свобод человека и гражданина – информационных. Право на информацию, право на свободу слова, мировоззрения и т.д. – это лишь немногие виды информационных прав и свобод, которые выступают лакмусовой бумажкой при определении демократичности и цивилизованности государства. Чем выше уровень реализации, обеспеченности указанных выше прав и свобод, тем выше уровень развития страны.

Это, прежде всего, связано с тем, что именно благодаря информации общественность в состоянии контролировать деятельность органов государственной власти, непосредственно влиять на развитие тех или иных общественных отношений и т.д.

Одновременно нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод имело достаточно стихийный и фрагментарный характер. К тому же эта тематика не нашла адекватного научного исследования в юридической доктрине. В связи с чем избрание темы этой научной статьи имеет чрезвычайно актуальное значение.

Целью данной статьи является исследование нормативно-правового регулирование информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине. Исходя из понимания общей проблемы, автором поставлены следующие задачи: 1) охарактеризировать нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод человека и гражданина; 2) определить основные недостатки нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина; 3) определить пути совершенствование нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина и т.д.

Научно-теоретические исследования в этой сфере представлены работами отечественных и зарубежных специалистов информационного, конституционного, административного, международного, уголовного и т.д. права, а именно: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Р. А. Калюжный, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, П. Е. Матвиенко, А. В. Туник, А. В. Стоєцкий, В. С. Цымбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, Е. В. Чупрына, В. И. Ярочкин.

Становление информационных прав и свобод непосредственно связано с генезисом института прав человека. В основном в научных кругах выделяют пять этапов развития идеи прав человека. «Первый этап – зарождение идеи (со второй половины V вв. до н.э.) и формирования учения о правах человека (Нового времени), второй этап – позитивное закрепление прав человека как системного формирования (со второй половины XVIII в.), третий этап – социализация прав человека (в нач. XX в.), четвертый этап – интернационализация прав (с середины XX в.) пятый этап – глобализация прав человека (XX- XXI вв.) [1, с. 128]. Именно на пятом этапе выделяется информационное поколение прав человека.

Более того ряд прав и свобод приобретают ярко выраженный информационный характер. «Право на производство одного типа информации и запрет другой, право на информационную безопасность, право на поиск, доступ, получение, передачу обмен, сбор, хранение, накопление, распространение и копирование информации, право на формирование, развитие и использование и защиту информационных ресурсов, коммуникационных технологий и сетей, право на эксплуатацию информации и использование глобальных информационно-коммуникационных систем в инфраструктуре экономики, политике, образовании, здравоохранении, культуре, предпринимательстве, финансах, экологии и в других сферах требуют не только широкого и приоритетного развития в информационном обществе, они изменяют и придают специфический, информационный оттенок всем другим правам, даже естественному праву на жизнь, личную свободу, честь и достоинство» [1, с . 166].

Сейчас информационные права и свободы однозначно признаются одними из важнейших в системе других прав и свобод. Так, в Резолюции 59 Генеральной Ассамблеи ООН закреплено, что свобода информации является основным правом человека и критерием всех остальных свобод [2]. Сейчас большинство конституций развитых стран обязательно содержат норму, закрепляющую это право, а также другие права и свободы информационного характера.

Как верно замечает А. Марценюк, «проблемы развития законодательства об информации в демократических странах несколько похожи. На первом этапе формирования национального законодательства решаются проблемы, связанные с разработкой и принятием нормативных актов, декларирующих и легитимирующих право человека на информацию в целом. На законодательном уровне устанавливается терминология, определяются виды режимов доступа к информации, определяются границы деятельности средств массовой информации» [3, с. 124].

Нормативно-правовую базу в сфере информационных прав и свобод составляют нормативно-правовые акты различной юрисдикции – Конституция, законы, постановления, указы, распоряжения и т.п. Частью внутреннего законодательства являются международные договоры и соглашения, ратифицированные Украиной, принципы и нормы международного права.

Кроме Закона Украины «Об информации», нормативно-правовое регулирование информационных прав и свобод осуществляется посредством Конституции Украины и таких базовых законов Украины, как: Закон Украины «О научно-технической информации», «О научной и научно- технической деятельности», «О Национальной программе информатизации», «О Концепции Национальной программы информатизации», «О защите информации в информационно-телекоммуникационных системах», «О печатных средствах массовой информации (прессе) в Украине», «О государственной поддержке средств массовой информации и социальной защите журналистов», «О порядке освещения деятельности органов государственной власти и органов местного самоуправления в Украине средствами массовой информации», «О телевидения и радиовещании», «Об информационных агентствах» и др.

Впервые в законодательстве Украины информационные права и свободы были определены в Законе Украины «Об информации» от 2 октября 1992 года. Согласно ст. 2 главной его целью было установление общих правовых основ получения, использования, распространения и хранения информации, закрепления права личности на информацию во всех сферах общественной и государственной жизни Украины, а также системы информации, ее источники, определения статуса участников информационных отношений, регулирования доступа к информации и обеспечения ее охраны, защита личности и общества от ложной информации [4].

В ст. 9 этого правового документа закреплялось: «Все граждане Украины, юридические лица и государственные органы имеют право на информацию, предусматривающее возможность свободного получения, использования, распространения и хранения сведений, необходимых им для реализации ими своих прав, свобод и законных интересов, осуществления задач и функций» [4].

В ст. 45 отмечалось, что право на информацию охраняется законом. Государство гарантирует всем участникам информационных отношений равные права и возможности доступа к информации. Никто не может ограничивать право лица в выборе форм и источников получения информации, за исключением случаев, предусмотренных законом [4]. Дальнейшую конкретизацию указана норма нашла свое отражение в Законе Украины «О научно-технической информации» от 25 июня 1993 года [5], в частности указывается, что «все граждане Украины, юридические лица, государственные органы, органы местного и регионального самоуправления имеют право на открытую научно-техническую информацию, т.е. возможность свободного ее получения, хранения, использования и распространения при осуществлении научной, научно-исследовательской, производственной, общественной и иной деятельности, не запрещенной законодательством (ст. 5)».

Одно из исключений доступа граждан к информации является случай, когда информация признана информацией с ограниченным доступом. Однако на законодательном уровне не определяются условия, принципы отнесения информации к информации с ограниченным доступом. Только правовые основы отнесения сведений к государственной тайне, и ее защита определены в отдельном законе, а именно в Законе Украины «О государственной тайне» от 21 января 1994 года.

На данное обстоятельство также обращает внимание Е. Макаренко, отмечая при этом: если положение об ограничении доступа к секретной информации, как и сам его механизм, установлен на законодательном уровне, то проблема законодательного закрепления ограничения доступа к конфиденциальной информации остается открытой, как и проблема отнесения информации к такой категории и снятия соответствующих ограничений на доступ к ней [6, с. 135].

В 1996 году в законодательстве Украины состоялось эпохальное событие – принятие Конституции Украины, где выделен раздел «Права, свободы и обязанности человека и гражданина» и в отличие от международно-правовых документов, четко разграничено право на свободу мысли и право на информацию.

Так, в ч. 1 ст. 34 Конституции Украины закреплено: «каждому гарантируется право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений» [7]. Ч. 2 ст. 34 Основного Закона четко указывает, что «каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно или иным способом – по своему выбору» [7].

В Конституции Украины также определено ограничение этого права, а именно: а) интересы национальной безопасности, территориальная целостность Украины; б) обеспечение общественного порядка с целью предотвращения беспорядков или преступлений; в) для охраны здоровья населения; г) для защиты репутации или прав других людей; д) для предотвращения разглашения информации, полученной конфиденциально; е) для поддержания авторитета и непредвзятости правосудия [7].

Анализ указанных выше ограничений права на информацию позволяет констатировать, что конституционные нормы Украины соответствуют общепризнанным международным нормам, в частности нормам Международного пакта о гражданских и политических правах, Европейской конвенции о защите прав и основных свобод человека и т.д. Но в перечне ограничений, закрепленных в Конституции и международно-правовых актах, используются понятия, имеющие неоднозначную трактовку. А потому требуют дополнительного разъяснения.

Например, ограничение этого права в связи с необходимостью защиты интересов национальной безопасности. Обращаясь к концептуальному отечественному нормативно-правовому акту, который регулирует общественные отношения в сфере национальной безопасности Украины и определяет основные принципы государственной политики, направленной на защиту национальных интересов и гарантирование в Украине безопасности личности, общества и государства от внешних и внутренних угроз во всех сферах жизнедеятельности, – Закону Украины «Об основах национальной безопасности Украины» – такое понятие как «интересы национальной безопасности» не только не закрепляется, но даже не употребляется. Зато есть понятие «национальные интересы». В других нормативно-правовых актах используются другие понятия: «жизненно важные интересы», «приоритеты национальных интересов».

Что касается понятия «национальной безопасности», а также перечня основных направлений государственной политики по вопросам национальной безопасности, то это понятие настолько всеобъемлющее, что почти любой случай, ситуация потенциально охватывается этим понятием.

Как верно утверждают В. А. Липкан и Ю. Е. Максименко: «если проанализировать дефиницию национальных интересов, национальной безопасности, а также перечень приоритетов национальных интересов, угроз национальным интересам и национальной безопасности Украины, то можно сделать вывод, что исключение из правила, закрепленного п. 2 ст. 32 Конституции Украины, преобладают над самим правилом» [8, с. 99].

Итак, в отечественном законодательстве необходимо четко определить случаи ограничения информационных прав и свобод человека и гражданина. Иначе конституционные нормы, закрепляющие права и свободы человека и гражданина, носить исключительно декларативный характер.

Тем более, что в других нормативно-правовых актах такой перечень ограничений отличный от конституционно закрепленного. В частности, в Гражданском кодексе Украины, закреплено, что сбор, хранение, использование и распространение информации о личной жизни физического лица без его согласия возможен из-за интересов национальной безопасности, экономического благосостояния и прав человека [9]. Что касается сбора информации, то это не допускается, если такая информация является государственной тайной или конфиденциальной информацией юридического лица.

Другие информационные права и свободы также нашли соответствующее закрепление в статьях Основного закона Украины, в частности в ст. ст. 15, 31, 32, 34, 35, 41 и т.д.:

- «общественная жизнь в Украине основывается на принципах политического, экономического и идеологического многообразия. Никакая идеология не может признаваться государством как обязательная. Цензура запрещена» (ст. 15 Конституции Украины);

- «каждому гарантируется тайна переписки, телефонных разговоров, телеграфной и другой корреспонденции» (ст. 31 Конституции Украины);

- «никто не может подвергаться вмешательству в его личную и семейную жизнь» (ст. 32 Конституции Украины);

- «каждому гарантируется право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений. Каждый имеет право свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию устно, письменно или иным способом – по своему выбору» (ст. 34 Конституции Украины»;

- «каждый имеет право на свободу мировоззрения и вероисповедания» (ст. 35 Конституции Украины);

- «каждый имеет право владеть, пользоваться и распоряжаться своей собственностью, результатами своей интеллектуальной, творческой деятельности» (ст. 41 Конституции Украины) и другие.

Другие конституционные права и свободы человека и гражданина также имеют ярко информационный характер, в частности:

- право на свободное развитие своей личности (ст. 23 Конституции Украины);

- право на уважение достоинства (ст. 28 Конституции Украины);

- право на свободу объединения (ст. 36 Конституции Украины);

- право участвовать в управлении государственными делами, избирательные права (ст. 38 Конституции Украины);

- право на собрания, демонстрации, митинги (ст. 39 Конституции Украины);

- право на обращение в органы власти, местного самоуправления (ст. 40 Конституции Украины);

- свобода литературного, художественного, научного творчества (ст. 54 Конституции Украины);

- право знать свои права и обязанности (ст. 57 Конституции Украины) и другие.

Знаковым событием в нормативно-правовом регулировании информационных прав и свобод человека и гражданина в Украине стало принятие Закона Украины «О доступе к публичной информации» 13 января 2011 года. Настоящий Закон определяет порядок осуществления и обеспечения права каждого на доступ к информации, находящейся во владении субъектов властных полномочий, других распорядителей публичной информации, и информации, представляющей общественный интерес [10]. Впервые на законодательном уровне четко определено какая информация является служебной информацией, порядок отнесения к этой и другой информации с ограниченным доступом, особенности реализации права на доступ к информации по информационному запросу.

Итак, анализ нормативно-правового регулирования информационных прав и свобод человека и гражданина позволяет сделать следующие выводы.

1. «Право на информацию» и «информационные права» понятия не тождественные. Понятие «информационные права и свободы человека и гражданина» является понятием более широким, поскольку охватывает не только возможность «свободно собирать, хранить, использовать и распространять информацию любым способом, по своему выбору» или даже «возможность свободного получения, использования, распространения, хранения и защиты информации, необходимой для реализации своих прав, свобод и законных интересов», а это все права и свободы человека и гражданина, имеющие информационный характер.
2. Информационные права и свободы человека и гражданина составляют целостный экзистенциальный феномен, который можно узнать исключительно сквозь призму его системных свойств, и находит свое проявление в наличии прав и свобод информационного характера в различных сферах жизнедеятельности общества. Поэтому целесообразно говорить об информационных правах и свободах человека и гражданина в экологической сфере, экономической сфере, политической сфере, управленческой сфере и т.д., которые коррелятивно соединены и в своей интегративной совокупности составляют систему информационных прав и свобод. Ведь появление иных сфер жизнедеятельности общества не меняет сущности этого феномена. Сейчас любые общественные отношения находят свое проявление через информацию, информационную сферу. Можно утверждать, что информационные права и свободы присущи любой сфере жизнедеятельности общества.
3. Правовые нормы, определяя конкретное содержание информационных прав и свобод человека и гражданина, не дают их исчерпывающего перечня. Развитие международного и национального законодательства, юридической доктрины способствует перманентному расширению спектра этого вида прав и свобод человека и гражданина.
4. Характерной чертой национального информационного законодательства является декларативность значительного массива норм без указаний на пути их реализации, в результате чего наблюдается низкий уровень правореализации этих норм права. К тому же нормативно-правовое регулирование в этой сфере довольно коллизионное, поэтому нуждается в усовершенствовании путем кодификации [11-].

Литература:

1. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). — М. : Юристъ, 2003. — 304 с.
2. Резолюція 59 Генеральної Асамблеї ООН // http://zakon4.rada.gov.ua
3. Марценюк О. Етапи розвитку інформаційного законодавства: міжнародний та національний аспект / О. Марценюк // Право України. — 2007. — № 7. — С. 120—124.
4. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 року// Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1992. — № 48. — Ст. 650.
5. Про науково-технічну інформацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 1993. — № 33. — Ст. 345.
6. Макаренко В. правове регулювання захисту конфіденційної інформації, що є власністю держави: становлення, розвиток, проблемні питання / В. Макаренко // Право України. – 2006. – № 1. – С. 132- 135.
7. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
8. Ліпкан В. А. Права і свободи людини та громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Конституція України: зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. вип., 24 черв. 2011 р. / редкол. В.В. Коваленко (голов. ред.) та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с.
9. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.
10. Про доступ до публічної інформації : Закон України // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.
11. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
12. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
13. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз наукових позицій щодо визначення понять «права людини та громадянина», «право на інформацію», виокремлено основні структурні елементи права на інформацію відповідно до вітчизняного та міжнародного законодавства, окреслено співвідношення понять «право на інформацію» та «інформаційні права і свободи людини та громадянина».

Ключові слова: право на інформацію, права людини, інформація, інформаційні права і свободи людини та громадянина

Осуществлен анализ научных позиций относительно определения понятий «права человека и гражданина», «право на информацию», выделены основные структурные элементы права на информацию в соответствии с отечественным и международным законодательством, очерчено соотношение понятий «право на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина».

Ключевые слова: право на информацию, права человека, информация, информационные права и свободы человека и гражданина

The scientific positions on the definition of «rights of man and citizen», «right to information», singled out the main structural elements of the right to information under domestic and international law outlines relations between the concepts of «right to information» and «information rights and freedoms and citizen».

Key words: right to information, human rights, information, information rights and freedoms of man and citizen

Формування і становлення інформаційного суспільства в Україні детермінувало науковий інтерес до інституту інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Зауважимо, що загалом інститут прав і свобод людини та громадянина на кожному історичному етапі розвитку юридичної науки мав неабияку зацікавленість з боку дослідників, оскільки він визначає сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

Ретроспективний аналіз історичної спадщини дозволяє констатувати, що права і свободи людини та громадянина були основним гаслом і найбільшим здобутком будь-яких відомих революцій і воєн.

Недивно, що одним із перших загальновизнаних нормативно-правових актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина 1789 року у Франції, яку можна вважати базисом Загальної декларації прав людини 1948 року.

Нині окремі аспекти прав і свобод закріплені у таких важливих міжнародних та регіональних нормативно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародна конвенція з прав людини (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Паризька хартія для нової Європи (1990 р.), Американська декларація прав і обов’язків людини (1948 р.), Американська конвенція з прав людини (1969 р.), Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) тощо.

Видання 1988 року Зборів Міжнародних документів з прав людини, що опубліковане Організацією Об’єднаних Націй, містить не менше 67 текстів міжнародних конвенцій, декларацій і інших документів.

Недаремно у Конституції України міститься чимало норм, безпосередньо пов’язаних з цією проблематикою, а саме закріплюється: «діяльність щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини визнано головним обов’язком держави», «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» [1].

Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням зазначених вище міжнародно-правових актів.

Ю. Тодика стверджує, що «… для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі порівняно з минулим радянським етапом характерними є такі взаємопов’язані тенденції: 1) розширення каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) пріоритетність не соціально-економічних, як це було раніше, а громадянських і політичних прав і свобод; 4) орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав людини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод» [2, с. 213].

У контексті розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадянина є поява інформаційних прав і свобод, що обумовлено прагненням побудувати в Україні демократичну, правову державу, а також інформаційне суспільство.

Водночас інформаційні права і свободи як новий малодосліджений правовий феномен не знайшли адекватного наукового дослідження в юридичній доктрині. У зв’язку з чим обрання теми цієї наукової статі має надзвичайно актуальне значення.

Метою даної статті є дослідження поняття та видів інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) проаналізувати плюралізм наукових підходів щодо розуміння поняття «права і свободи людини та громадянина»; 2) визначити поняття «право на інформацію»; 3) надати визначення поняттю «інформаційних прав і свобод людини та громадянина», 4) окреслити співвідношення понять «право на інформацію» та ««інформаційні права і свободи людини та громадянина» тощо.

Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного, адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, В. Баскакова, І. Бачило, В. Гавловського, В. Демиденка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Л. Капінус, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, П. Матвієнко, А. Новицького, Н. Новицької, Ф. Рудінського, К. Татарнікової, Ю. Тодика, К. Череповського, О. Чуприни, М. Швеця, О. Шепети тощо.

Важливість та складність порушеної проблематики підтверджується плюралізмом наукових поглядів щодо визначення поняття «права і свободи людини та громадянина».

Так, на думку В. Погорілко, «під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх законних потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя» [3, с. 145].

В. Кравченко відстоює позицію, згідно з якою права людини визначаються як її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими органами [4, с. 123]. Дещо схожу позицію підтримує і Ю. Тодика, який визначає права людини як міру можливої поведінки для особи [2, с. 120], а також зауважує, що «конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають юридичне визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода» [2, с. 121 ].

В. Гулієв, Ф. Рудінський під правами людини розуміють найбільш суттєві можливості вільного розвитку людей, надані державою та суспільством, що виникли як результат розвитку суспільства, широкого розповсюдження революційних та гуманістичних ідей [5, с. 98].

В. Копєйчиков визначав права людини як вимоги, звернені до зобов’язаної особи або організації, які останніми мають бути обов’язково виконані [6, с. 42].

Російський дослідник М. Матузов під «правами людини розуміє продукт суспільного розвитку, що визрівають в надрах певної соціально-економічної структури. Їх першопричина – матеріальні умови життя суспільства» [7, с. 107].

І. Ростовщиков права людини визначає як матеріально зумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості людини створювати, набувати, володіти і користуватися відповідними соціальними благами [8, с. 16].

П. Рабінович зауважує, що права і свободи людини – це певні можливості людини, необхідні для її існування і конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені у широко визнаних міжнародних нормативних документах [9, с. 5].

На думку О. Чуприни, під правами людини слід розуміти певні можливості людини, необхідні для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах, детерміновані відповідним рівнем розвитку суспільства, що здебільшого закріплені в міжнародних нормативних документа [10, с. 107].

До того ж, як вірно зауважує дослідниця, «аналіз доктринальних позицій щодо розуміння поняття «права людини» дозволив дійти висновку, що дослідники репрезентуючи авторське бачення цього поняття насамперед вказують на такі характерні його риси як:

-  це певні можливості, що полягають в утриманні від певних дій чи навпаки  діяти певним чином;

-  ці можливості є необхідними для існування, розвитку чи іншого людини, тобто є найвагоміші потреби людини;

-  ці можливості є детермінованими відповідним рівнем розвитку суспільства та конкретної держави;

-  здебільшого є юридично закріпленими у відповідних міжнародних актах» [10, с. 107].

Водночас зауважимо, що основні права і свободи людини та громадянина належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. До того ж, ці можливості не обмежені територією держави, є позатериторіальними і не залежать від національної належності людини, тобто є наднаціональними.

Щодо визначення поняття «інформаційні права і свободи», то це неможливо зробити без розгляду поняття «інформація».

Саме слово інформація походить від латинського слова informatio, що означає викладення, тлумачення, уявлення, повідомлення. Приблизно до 40-х рр. ХХ століття інформації ототожнювалась з поняттями «дані», «відомості», «повідомлення», «сукупність знань про навколишній світ». З кінця 40-х – початку 50-х рр. це поняття стало активно збагачуватися і розвиватися та поступово перетворилось у загальнонаукову категорію, що методологічно впливає на розвиток різноманітних наук, в тому числі й на право [11, с. 382].

У вітчизняному законодавстві легальна дефініція інформації знайшла своє відображення в чималій кількості нормативно-правових актів: Законі України «Про інформацію», Законі України «Про телекомунікації», Законі України «Про науково-технічну інформацію», Законі України «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Якщо в першій редакції Закону України «Про інформацію» вона визначалась як «документовані або публічно оголошені відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі», то з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення відповідних змін до першого Закону, інформація нині визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [12].

Ще одна дефініція, яка знайшла своє законодавче закріплення в вітчизняному законодавстві, та є важливою для розкриття теми роботи – поняття «право на інформацію».

Так, згідно зі ст. 34 Конституції України право людини на інформацію – це закріплене право, яке дозволяє людині «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір.

Обмеження цього права може бути здійснено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [1].

Ця конституційна норма дублює норми основних міжнародних документів, що також надають інтерпретацію цього права. Зокрема у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначено, що кожна людина має право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором [13].

Деталізація змісту права на інформацію знайшла своє відображення у ряді норм Закону України «Про інформацію». Так, у ст. 5 цього нормативно-правового акту: «кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [12].

Таким чином, структура права на інформацію, що визначена в Конституції України та Законі України «Про інформацію», є відмінною, оскільки крім збирання, зберігання, використання і поширення інформації, охоплює й її захист.

До того ж в конституційних нормах застосовано категорію не «одержання», а «збирання», що навіть на побутовому рівні зрозуміло є не синонімічними категоріями.

Слід зауважити, що на невідповідність норм Закону України «Про інформацію» конституційним нормам у цьому контексті зверталась увага науковців ще коли така неузгодженість була закріплена в першій редакції цього Закону.

Водночас нова редакція згаданого вище нормативно-правового акту знову ж таки дублює таку неузгодженість. Більше того у ст. 5 Закону України «Про інформацію» закріпила новий структурний елемент права на інформацію – «захист» інформації.

Тим паче вже у ст. 9 Закону України «Про інформацію» зазначається, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації, отже з’являються ще декілька нових структурних елементів права на інформацію: «створення» та «охорона».

Якщо в попередній редакції цього Закону чітко визначались складові права на інформацію, як «одержання», «використання», «поширення», «зберігання», то нова редакція цього Закону не містить статті, де б чітко визначалось що означає кожен з цих елементів.

Зважаючи на вищевикладене, вважаємо за необхідне зазначити, що «право на інформацію» та «інформаційні права» поняття нетотожні.

Поняття «інформаційні права і свободи людини та громадянина» є поняттям більш широким, оскільки охоплює не лише можливість «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір» або навіть «можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів», а це усі права і свободи людини  і громадянина, що мають інформаційний характер.

Таким чином, у концептуальному плані інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму їх системних властивостей, що знаходить свій прояв у наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які корелятивно поєднані і в своїй інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу. Можна стверджувати, що інформаційні права і свободи є в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства.

Отже, інформаційні права і свободи людини та громадянина є самостійним видом прав і свобод, що потребує адекватної рефлексії в наукових розвідках.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Конституційне право України : [Підручник] / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К. : Видавничий дім «Ін Юре»,  2002. – 544 с.
3. Конституційне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. Освіти] / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, О. В. Городецький [та ін.]; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Нац. акад. внутр. справ України. – 4-те вид. – К. : Наук. думка, 2003. – 732 с.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України : [навч. посіб.] – К. : Атіка, 2002. – 480 с.
5. Гулиев В.Е., Рудинский Ф. М. Социалистическая демократия и личные права. – М. : Юрид. Лит., 1984. – 190 с.
6. Копейчиков В. В. Права человека: мифы и реальность. – К. : Вища школа, 1987. – 87 с.
7. Кучминский В.А. Личность, свобода, право. – Саратов : Изд-во Сарат. Ун-та, 1987. – 293 с.
8. Ростовщиков И. В. Обеспечение прав и свобод личности в СССР. Вопр. теории. – Саратов: Изд-во Сарат. Ун-та, 1988. – 117 с.
9. Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення : [навч. посіб.] – К., 1992. – 100 с.
10. Чуприна О. В. Право на інформацію: сутність та зміст / О. В. Чуприна матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 44—47.
11. Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А.Я.Сухарев. – М. : Инфра-М, 1999. – 3301 с.
12. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
13. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // http://zakon3.rada.gov.ua