Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Статтю присвячено дослідженню процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті тлумачення оціночних темпоральних категорій. Обґрунтовується доцільність зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, процесуальні строки, своєчасний судовий розгляд, темпоральні категорії, оціночні категорії.

Постановка проблеми. Процесуальним юридичним фактам як невід’ємній складовій цивільних процесуальних правовідносин притаманний цілий ряд ознак, зокрема, часових. Зародження, розвиток та реалізація процесуальних юридичних фактів в контексті виникнення, зміни, припинення та належного функціонування цивільних процесуальних правовідносин завжди відбувається у нормативно регламентованих часових проміжках (межах). Забезпечення ефективності функціонування традиційних інститутів цивільного процесуального права обумовлює необхідність удосконалення законодавчої регламентації процесуальних строків. Разом з тим, досягнення вказаної мети стикається з проблемами перевантаження цивільного процесуального законодавства темпоральними категоріями, які в більшості випадків мають оціночний характер. Все це призводить до ускладнення процедури правозастосовної діяльності та створення перепон у реалізації завдань цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ.

Питання пов’язані з дослідженням оціночних темпоральних категорій цивільного процесуального права в різні періоди розвитку юридичної науки досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.В. Андрійчук, С.С. Бичкова, Я.П. Зейкан, О.В. Ісаєва, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, В.В. Луць, Л.М. Москвич, І.Г. Оборотов, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.В. Рожнов, Є.О. Харитонов, С.Я. Фурса, М.Й. Штефан, В.В. Ярков та інші.

Мета статті полягає у дослідженні процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті оціночних темпоральних категорій та формулюванні на цій основі пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. Темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів можуть проявлятись крізь призму закріплених в Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) [14] оціночних понять, якими позначається тривалість окремих процесуальних дій. Такими темпоральними поняттями є: своєчасно – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401 ЦПК України; невідкладно – ч. 6 ст. 122, ч. 1 ст. 127, ч. 3 ст. 125, ч. 1 ст. 230 ЦПК України; негайно – ч. 7 ст. 6, ч. 4 ст. 76, ч. 2 ст. 90, ст. 153, ст. 209, ч. 1 ст. 218, ч. 2 ст. 376, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 377-1 ЦПК України; швидко – ч. 1 ст. 130 ЦПК України; відразу – ч. 4 ст. 171 ЦПК України; завчасно – ч. 3 ст. 50, ч. 4 ст. 74 ЦПК України.

Певною мірою слід підтримати висловлену в юридичній літературі думку про те, що хоча законодавець конкретно не визначає проміжку часу, протягом якого здійснюється процесуальна дія, проте можна стверджувати, що вказані строки є специфічним різновидом, як правило, службових строків, оскільки вони є обов’язковими для суду [13. с. 163]. Разом з тим, вказані процесуальні строки, незважаючи на їх приналежність до так званих службових строків, регламентують тривалість вчинення судом процесуальних дій, що в кінцевому результаті впливає на забезпечення реалізації закладеного у ст. 1 ЦПК України принципу своєчасності розгляду та вирішення цивільних справ.

Формування більш широкого уявлення про темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів потребує розкриття змісту кожного із вищезазначеного оціночного поняття.

Про своєчасність, як темпоральну властивість процесуальних юридичних фактів йдеться лише у чотирьох статтях ЦПК України – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401. Згідно Великого тлумачного словника сучасної української мови прислівник «своєчасний» означає: який відбувається, здійснюється тоді, коли потрібно у свій час, який відповідає потребам, вимогам даного моменту; доречний, актуальний [1, с. 1300]. Своєчасність у нормах ЦПК України пов’язується лише із тривалістю розгляду і вирішення цивільних справ в цілому, або тривалістю окремих процесуальних дій. На думку М.В. Вербіцької, термін «своєчасність судового розгляду» максимально відображає таку судову діяльність, коли затрачається мінімум часу, необхідного для встановлення об’єктивної істини у справі і, відповідно, ухвалення законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357]. У свою чергу Л.М. Москвич виокремлює оціночні критерії своєчасності судового розгляду: 1) оптимальність строку судового розгляду, встановленого для організації роботи суду; 2) належні організаційні заходи суду; 3) своєчасність призначення дати початку слухання; 4) додержання строків судового розгляду [6, с. 398-399].

Слід зазначити, що починаючи з 2015 р. діяльність українських судів оцінюється з урахуванням обов’язкового критерію «своєчасність судового розгляду», яким позначається однойменний модуль оцінювання Системи оцінювання роботи суду, затвердженої рішенням Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [9]. Запровадження в Україні Системи оцінювання роботи суду дозволило трансформувати та виділити категорію «своєчасний розгляд справи», а відповідно й самостійну категорію «своєчасний», із площини оціночної категорії у площину її практичного втілення та розуміння.

Що стосується категорії «невідкладний», то вона у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться як те, що не можна відкладати; те, що треба здійснювати, розв’язувати негайно [1, с. 750]. Невідкладність в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язується із необхідністю у максимально стислі строки вчинити судом процесуальні дії щодо надіслання учасниками цивільного процесу наступних процесуальних документів: 1) позивачеві – ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч. 6 ст. 122 ЦПК України); 2) особам, які беруть участь у справі – копії ухвали про відкриття провадження у справі невідкладно після відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 127 ЦПК України); 3) іншим особам, які беруть участь у справі – заяви, її копії та копій доданих до неї матеріалів, у разі прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ч. 1 ст. 230 ЦПК України).

У свою чергу невідкладному розгляду судом підлягають заява про забезпечення доказів (ч. 3 ст. 135 ЦПК України) та справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України (ч. 2 ст. 257-1 ЦПК України). Невідкладність розгляду визначається моментом надходження відповідної заяви до суду.

Темпоральність прояву процесуальних дій особливим чином відображається у категорії «негайно», яка неодноразово згадується у нормах ЦПК України. У часовому відношенні негайність розглядається як особливий (найвищій ступінь) прояв невідкладності. У сучасній українській мові «негайний» тлумачиться як такий, що здійснюється, відбувається зразу, без затримки; терміново [1, с. 752].

Найчастіше негайність, як темпоральну ознаку пов’язують із ст. 367 ЦПК України, в якій закріплений перелік судових рішень по яких допускається негайне їх виконання. Практична реалізація ст. 367 ЦПК України відбувається шляхом застосування спеціальної норми у вигляді ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 відповідно до якої строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню – з наступного дня після його прийняття» [8].

Якщо порівнювати з іншими видами законодавства, то термін «негайно» вживається і в кримінальному процесі, зокрема у рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1988 у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom) [10]. У тлумаченні негайного розгляду, про який йдеться у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), категорія «негайно» Європейським судом визнається виправданою щодо строку до 4-х днів [5].

Водночас, у здійсненному Верховним Судом України узагальненні судової практики від 01.02.2013 р. щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України зазначається, що у ЦПК України не розкрито поняття «негайно» щодо такого строку вирішення, однак, зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини та з огляду на положення Конвенції, подання має бути розглянуте в день його надходження до суду, проте не пізніше наступного дня. На думку суддів, як випливає з аналізу судової практики, встановлений у ст. 377-1 ЦПК України строк розгляду подання державного виконавця про тимчасове обмеження громадянина у праві виїзду за межі України є невиправдано скороченим, який практично важко виконати через процедуру повідомлення та своєчасного вручення судової повістки [11].

Відповідно до положень ЦПК України цілий ряд процесуальних дій повинні бути вчинені судом безпосередньо під час судового засідання без наявності будь-яких зволікань. Це, наприклад, стосується негайного оголошення постановленої в нарадчій кімнаті ухвали про розгляд справи в закритому судовому засіданні (ч. 7 ст. 6 ЦПК України); ухвалення судом рішення негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК України).

У ряді норм ЦПК України при характеристиці порядку вчинення окремих процесуальних дій застосовуються одночасно декілька оціночних темпоральних категорій. Таким прикладом є ч. 5 ст. 158-1 ЦПК України в якій зазначається наступне: «копія ухвали про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції негайно надсилається до суду, який зобов’язаний організувати її виконання, та особі, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. З метою забезпечення своєчасного проведення відеоконференції копія ухвали також може бути надіслана за допомогою кур’єра, факсу або електронної пошти». В даному випадку конкретизація своєчасності окремої процесуальної дії відбувається шляхом застосування терміну «негайно».

Особливим чином темпоральна властивість однорідних за змістом оціночних понять «негайно» та «невідкладно» простежується у ч. 5 ст. 257-1 ЦПК України, відповідно до якої копія судового рішення видається особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення або невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації народження або смерті особи.

Слід визнати той факт, що категорія «негайно» має різний темпоральний діапазон прояву. В одному випадку негайність передбачає, що процесуальна дія повинна бути вчинена протягом декількох хвилин або годин (ч. 7 ст. 6 ЦПК України), в іншому –негайність щодо вчинення процесуальних дій пов’язується з їх вчиненням з наступного дня після ухвалення рішення суду.

З метою формування однозначності та зрозумілості у застосуванні темпоральних категорій пропонується використовувати нормативні конструкції, що містяться, зокрема, у положеннях французького цивільного процесуального законодавства. Так, у ст. 651 ЦПК Франції, яка врегульовує порядок судового повідомлення зазначається, що повідомлення, яке здійснюється за допомогою акту судового виконавця, називається судовим повідомленням. Якщо особисте вручення судового повідомлення виявиться неможливим, акт може бути вручений або по місцю проживання, або, за відсутності відомого місця проживання, за місцем перебування особи. При цьому копія акту може бути вручена будь-якій присутній особі, а за відсутності такої – консьєржу, у крайньому випадку – будь-якому сусіду (ст. 655 ЦПК Франції). Якщо ж особа не бажає отримати копію акту і якщо проведеною судовим виконавцем перевіркою буде встановлено, про що робиться запис в акті судового повідомлення, що особа, яка підлягає виклику дійсно проживає за вказаною адресою, повідомлення вважається врученим по місцю проживання або за місцем постійного перебування особи. У цьому випадку судовий виконавець зобов’язаний передати копію акту мерії того ж дня, або, у крайньому випадку, не пізніше першого за ним дня, коли служби мерії будуть відкриті для населення (ст. 656 ЦПК Франції) [7].

Якщо проаналізувати положення ч. 1 ст. 76 ЦПК України, то в ній використовується подібна правова конструкція, яка зобов’язує осіб, які вручали судову повістку повертати до суду розписку про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день. Разом з тим, у разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення (ч. 4 ст. 76 ЦК України). У той же час закріплена у ч. 8 ст. 76 ЦПК України вказівка про те, що у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду, взагалі позбавлена будь-якої темпоральної визначеності.

На нашу думку, категорія «негайно» повинна застосовуватись у нормах ЦПК України не в абстрактному розумінні, а обов’язковій прив’язці до визначених часових рамок. Наприклад, у ч. 4 та 8 ст. 76 ЦПК України пропонується строки повернення судової повістки визначати наступним чином: «негайно, але не пізніше наступного робочого дня».

Для окремих процесуальних дій категорію «негайно» слід пов’язувати з необхідністю завершення вчинення цих дій не пізніше закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. У той же час, відповідно до ч. 2 ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення із викладом вступної та резолютивної частин. У зв’язку з цим, пропонується закріпити в ЦПК України положення відповідно до якого всі вищезазначені процесуальні дії, з вказівкою на негайність їх вчинення, мають бути завершеними до закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Це дозволить належним чином унормувати темпоральний підхід щодо визначення тривалості окремо взятих процесуальних та пов’язаних з ними супровідних дій організаційно-технічного змісту, які включають не лише виготовлення тексту рішення або ухвали суду, а й відповідне їх оформлення згідно Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [4]. Крім цього, темпоральна визначеність дозволить розмежовувати «негайність» у розумінні процесуальних відносин, пов’язаних із негайним ухваленням судових рішень та негайним їх виконанням.

Наступною оціночною категорією, про яку йдеться лише в ч. 1 ст. 130 ЦПК України є категорія «швидко». В зазначеній нормі вона згадується в наступному контексті: «попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи». Як зазначає Є.О. Харитонов термін «своєчасний розгляд і вирішення справи» є більш вірним і вдалим, аніж «швидке вирішення справи», оскільки вказує на вимогу до суду на дотримання строків вчинення процесуальних дій. Тоді як «швидке вирішення справи» можливе і з порушенням встановлених законом строків, оскільки це поняття є відносним [12, с. 253]. На нашу думку, сформульована вченим позиція є непереконливою, адже порушення встановлених законом строків розгляду і вирішення цивільної справи може відбуватись як по відношенню до «швидкого», так й відносно «своєчасного» її розгляду.

Аналізуючи категорію «швидко» О.В. Ісаєва зазначала, що дуже короткі строки розгляду цивільних справ не завжди забезпечують можливість прийняття судами законних і обґрунтованих рішень, оскільки «швидко – не завжди правильно» [3, с. 18-19]. В розвиток висловленої думки М.В. Вербіцьька наголошує, що у ході розгляду кожної конкретної цивільної справи суду доводиться балансувати між забезпеченням швидкого вирішення цивільно-правового спору по суті та прийняттям законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357].

Якщо звернутись до Великого тлумачного словника сучасної української мови, то в ньому міститься широкий тлумачний спектр слова «швидкий», зокрема, відбувається, здійснюється з великою швидкістю, дуже рухливий; стрімкий; який повинен з’явитися, відбутися, статися через короткий проміжок часу, незабаром; скорий; який характеризується особливою швидкістю здійснення чогось [1, с. 1616].

Для розуміння темпоральних властивостей категорії «швидкий» слід звернутись до рішення Європейського суду у справі «Боддерт проти Бельгії» в якому зазначено: «стаття 6 Конвенції встановлює, що судове провадження має бути швидким, але також встановлює більш загальний принцип належного відправлення правосуддя (сase of Boddaert v. Belgium 12.10.1992) [15]. Дотримання принципу належного відправлення правосуддя вказує на необхідність дотримання балансу між зазначеним принципом та дотримання вимоги щодо швидкого розгляду справи. З цього можна зробити висновок, що необґрунтовано швидкий розгляд справи може бути визнаний Європейським судом таким, що в кінцевому результаті порушує розумний строк її розгляду.

На нашу думку, категорія «швидкий» підлягає виключенню з положень ЦПК України з огляду на неможливість формулювання приблизних темпоральних критеріїв щодо її визначення. Вона по суті, є дублюючою категорію по відношенню до категорії «своєчасний» та не несе змістовного процесуального навантаження, призводячи лише до наповнення ЦПК України черговими оціночними поняттями, ускладнюючи тим самим нормативне тлумачення положень цивільного процесуального законодавства при здійсненні процесуальної правозастосовної діяльності.

Дослідження темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповним без аналізу категорії «відразу», про яку йдеться виключно у ч. 4 ст. 171 ЦПК України в наступному контексті: «якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов’язки експертів і їх відповідальність роз’яснюються головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі». У тлумачному словнику пропонується одночасно декілька значень слова «відразу»: у той же час, зараз же, негайно; одним заходом, за один раз; разом, одночасно; тут же, зараз же [1, с. 178].

Темпоральна характеристика вказаної категорії, на нашу думку, є найбільш зрозумілою в значенні її практичної реалізації, на відміну від раніше досліджених часових категорій. Для категорії «відразу» притаманна більш стисла тривалість в реалізації відповідної процесуальної дії, у порівнянні з категорією «негайно», темпоральний прояв якої допускає вчинення процесуальних дій як протягом робочого дня або не пізніше наступного дня з моменту їх вчинення. Разом з тим, з аналізу норм ЦПК України вбачається, що між категоріями «відразу» та «негайно» відсутня суттєва різниця в процесуальному розумінні. Наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 6 ЦПК України про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно. У практичному розумінні зазначена ухвала проголошується відразу після повернення суду із нарадчої кімнати, а тому застосування терміну «негайно» до вказаної процесуальної дії є таким невірним. Наведеним прикладом проілюстровано небажання суб’єктів законодавчої діяльності дослуховуватись до порад науковців та нездатність враховувати широкий спектр наукових доробок сформованих вченими-процесуалістами, які з теоретичних та практичних позицій обґрунтовують недоцільність наповнення цивільного процесуального законодавства зайвими темпоральними категоріями, наявність яких лише ускладнює сприйняття та тлумачення цивільних процесуальних норм.

Характеристика темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповною без аналізу категорії «завчасно» про яку йдеться у двох нормах ЦПК України: 1) ч. 3 ст. 50 – у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд; 2) ч. 4 ст. 74 – судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення – завчасно.

«Завчасний» в український мові тлумачиться як такий, що настає, приходить, відбувається і т.ін. раніше від можливого, звичайного або призначеного часу; передчасний [1, с. 381].

Закріплена в ЦПК України темпоральна категорія «завчасно» застосовується виключно до відносин, пов’язаних з інформуванням учасників цивільного процесу про час та місце вчинення процесуальних дій та стосується виключно одного процесуального документа – судової повістки-повідомлення. Як зазначає Є.О. Харитонов, законодавець не встановлює чіткого терміну для вручення судової повістки-повідомлення, а натомість говорить про завчасне її вручення, тому можна зробити висновок, що вручення судової повістки-повідомлення повинно відбуватися хоча б за день до проведення відповідної процесуальної дії [12, с. 166]. Разом з тим, відсутність в юридичній літературі особливої уваги до категорії «завчасно» та пов’язаними з нею процесуальними наслідками пояснюється специфічною сферою її процесуальної реалізації. Завчасне інформування осіб за допомогою судової повістки-повідомлення стосується лише тих процесуальних дій, присутність під час вчинення яких для цих осіб є необов’язковою, у зв’язку з чим ймовірність оскарження вказаних дій зазначеними особами, які повідомлені з так званим «запізненням», є малоймовірною.

Висновки. Проаналізовані оціночні темпоральні категорії дозволяють сформулювати наступні висновки. По-перше, слід відзначити перевантаженість цивільного процесуального законодавства оціночними темпоральними категоріями, які за своїм процесуальним наповненням характеризуються досить схожим синонімічним змістом. По-друге, з метою недопущення дублювання темпоральних категорій пропонується виключити з ЦПК України категорію «швидко», яка по суті є лише синонімічною складовою категорії «своєчасно» і використовується у нормі присвяченій порядку проведення попереднього судового засідання, яке не є обов’язковим в процесі розгляду цивільної справи. По-третє, наявні в ЦПК України часові категорії у теоретико-правовому розумінні пропонується розташовувати залежно від притаманних їм темпоральних властивостей у наступній послідовності (від найменшої до найбільшої часової величин): відразу – негайно – невідкладно – завчасно – своєчасно. В-четвертих, з метою зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві пропонується для позначення процесуальних дій відносно яких в ЦПК України використовується термін «невідкладно», застосовувати категорію «негайно».

Список використаних джерел:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Вербіцька М.В. Проблеми забезпечення своєчасного судового розгляду цивільних справ // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Серія «Право». – 2012. – №1028. – С. 356-359.
3. Исаева Е.В. Процессуальные сроки в гражданском и арбитражном процессе: учебно-практическое пособие. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 224 с.
4. Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ: наказ Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dsa.court.gov.ua/userfiles/Nakaz%20173.pdf
5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_004
6. Москвич Л.М. Вимога своєчасності судового розгляду: розуміння змісту та проблеми оцінки / Л.М. Москвич // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ (20 квіт. 2012 р.) / М-во внутр. справ України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. – С. 396–400.
7. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / Пер. с франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. – К. : Истина, 2004. – 544 с.
8. Про виконавче провадження: Закон України від 02.06 2016 // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 30. – Ст. 542.
9. Система оцінювання роботи суду: рішення Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dp.arbitr.gov.ua/userfiles/file/sud5005/333333/Rishennya%20%23%2028.pdf
10. Справа «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» 28.10.1988 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=430
11. Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України: Верховний Суд, Узагальнення судової практики від 01.02.2013 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-13
12. Харитонов Є.О. Цивільний процес України Навч. посібник. – К.: Істина, 2012. – 472 с.
13. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В. Гусаров, Н.Ю. Сакара та ін.; за ред. В.В, Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
14. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
15. Case of Boddaert v. Belgium no. 12919/87, 12.10.1992 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57768

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^[2] положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^[3]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^[4]. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^[5].

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^[6].

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^[7]. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій ^[8].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^[9].

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^[11].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^[12]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^[13].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^[15]. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^[17].

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^[18]. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^[19].

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^[20].

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^[22]. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^[23]. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^[24].

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^[25].

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^[26]. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^[27]. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^[28].

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^[29] та Цивільного процесуального уложення Німеччини^[30] засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^[31].

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^[32]. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджується зміст процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Основна увага приділяється аналізу взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду. Обґрунтовується взаємодія норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, мирова угода, рішення суду, позов, заперечення проти позову.

In the article it is researched the content of procedural interacting rules of substantive law in the context of the definition of the regulatory impact on the formation and implementation process of the legal facts in the exercise of civil proceedings. The main attention is payed on analysis of the interaction of the regulatory impact of the substantive law on the procedure for the conclusion of the settlement agreement and the decision of the court. It is substantiated the interaction of substantive and procedural law on the independent procedural examples of phenomena – a claim and an objection to the claim.

Key words: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, amicable agreement, court decision, a claim, an objection to the claim.

Постановка проблеми. Цивільне процесуальне право досить тісно, а іноді нерозривно пов’язано з правом матеріальним. До матеріального права належать всі галузі права, норми яких застосовуються судом при розгляді цивільних справ. Механізми впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин досліджувались як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Потреба у дослідженні особливостей регулюючого впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлена необхідністю пошуку оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства в контексті його узгодженості із нормами інших галузей матеріального права. Все це дозволить виробити єдині нормативні підходи спрямовані на забезпечення ефективності сучасного цивільного судочинства і, як результат, сприятиме поверненню довіри громадян до діяльності судової гілки влади.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з виокремленням та визначенням особливостей регулюючого впливу процесовзаємодіючих норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.Т. Боннер, Л.О. Грось, Р.Е. Гукасян, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, І.Є. Криницький, А.А. Мельников, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. З перерахованого переліку науковців проблематику регулюючого впливу норм матеріального права на безпосередню реалізацію процесуальних юридичних фактів найбільш змістовно досліджувала М.О. Рожкова в своїй дисертаційній роботі «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [1]. Нею, зокрема, були досліджені концептуальні основи взаємодії теорій юридичних фактів цивільного та процесуального права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про низький рівень наукового інтересу до окресленої проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самим відкриваючи нові шляхи для здійснення наукових розвідок у зазначеному напрямку.

Метою статті є виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: визначити механізми взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду; окреслити прояви взаємодії норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Виклад основного матеріалу. Взаємопов’язаність норм цивільного процесуального права з нормами права матеріального обумовлена об’єктивною потребою застосування останніх у владно-правової діяльності судів. Саме впливом норм матеріального права в деякій мірі й пояснюється зміст диспозитивності цивільного судочинства. Проекція норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини сприяє функціонуванню окремих інститутів цивільного процесуального права, предметом регулювання яких є процесуальні відносини, що виникають між судом і учасниками цивільного процесу. Поєднання матеріальних і процесуальних засад створює можливість ефективного правозастосування. Проте, у будь якому разі, пріоритет норм цивільного процесуального права при вирішенні різного роду процесуальних питань не викликає сумніву та заперечень.

В контексті співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект, адже матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [2, с. 61-62].

Підтримуючи висловлену В.В. Комаровим позицію зазначу, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції проявляються в тому, що частина норм матеріального права обумовлюють регулюючий вплив на безпосередню динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства потребує з’ясування змісту поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Виходячи з досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. Запропоноване визначення, на мою думку, найбільш повно розкриває сутність процесуальних юридичних фактів, які виступають невід’ємною складовою цивільних процесуальних правовідносин, адже виконувані ними функції (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) повною мірою відображають логіку та послідовність динаміки цивільного процесу [3, с. 13].

Існування та реалізація процесуальних юридичних фактів обумовлено відповідним правовим підґрунтям – приписами норм цивільного процесуального права. Разом з тим, окремі положення матеріального права, наприклад, норми Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Сімейного кодексу України визначають процедуру належного протікання цивільного процесу як системного та комплексного правового явища.

Здійснений аналіз положень ЦК України дозволив виокремити декілька різновидів норм матеріального права, що виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми взаємодіючого регулюючого впливу (процесовзаємодіючі норми) на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В якості норм матеріального права, що мають прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів слід виділяти норми цивільного та сімейного законодавства, які врегульовують процедуру здійснення законного та добровільного (договірного) процесуального представництва. Аргументуючи свою позицію слід навести ряд переконливих прикладів. Враховуючи, що Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у нормах матеріального права. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України. Крім цього, статті 38-42 ЦПК України за своїм змістовним наповненням практично дублюють положення глави 17 ЦК України.

Прямий регулюючий вплив на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів також здійснюють норми цивільного законодавства, що: а) врегульовують порядок застосування наслідків спливу позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України; б) визначають процедуру відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) у зобов’язанні, як підстави реалізації процесуального правонаступництва.

Питання пов’язанні з виокремленням та аналізом норм матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий регулюючий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі здійснення цивільного судочинства були висвітлені в окремій науковій публікації [4]. З метою розширення раніше окресленого предмета дослідження в даній науковій статті буде здійснена спроба теоретичного виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права, з подальшим визначенням особливостей їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Вивчення вказаного різновиду правових норм потрібно розпочати з тлумачення слова «взаємодіючий», яке за своїм змістом описує функціональний зміст досліджуваного різновиду норм матеріального права. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «взаємодіючий» тлумачиться через іншу його складову – взаємодіяти. Отже, взаємодіяти – це перебуваючи у зв’язку, взаємно проявляти дію або погоджено взаємно діяти, бути у взаємодії [5, с. 125].

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті реалізації наступних процесуальних явищ.

1). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права є притаманним для процедури укладання мирової угоди. При визначенні правової природи мирової угоди сучасна правова доктрина є досить неоднозначною. Одні науковці розглядають мирову угоду в якості класичного цивільно-правового договору зміст якого регулюється нормами матеріального права (М.О. Рожкова [1, с. 333-341], М.Б. Зейдер [6, с. 17], Т.М. Суслова [7, с. 22]), інші вважають мирову угоду цивільним процесуальним актом (О.Г. Бортнік [8, с. 8], Р.Е. Гукасян [9, с. 129-132]). Проте існує й самостійна група вчених, які відносять мирову угоду до юридичного факту, що має матеріально-процесуальне правове підґрунтя. Як зазначає В.В. Ярков, мирова угода представляє собою одночасно юридичний факт матеріального і процесуального права, викликаючи самі різні правові наслідки. Як юридичний факт матеріального права мирова угода є цивільно-правовою угодою, яка на певних умовах припиняє попередні права та обов’язки сторін та регулює взаємовідносини сторін на майбутнє шляхом встановлення їх нових прав та обов’язків. Як юридичний факт процесуального права, мирова угода припиняє провадження у справі, закінчує судовий процес, маючи в цьому розумінні правоприпиняючі наслідки. Крім того, на відміну від звичайної цивільно-правової угоди, яка укладається в рамках взаємодії учасників цивільного процесу, мирова угода укладається під контролем суду в рамках судового процесу, за умови дотримання процесуальних норм і положень, порушення яких також може призвести до скасування судового акту про затвердження мирової угоди [10, с. 56-57].

Схожі висновки при визначенні правової природи мирової угоди робить М.Ю. Челишев, зазначаючи, що мирова угода по цивільно-правовому спору є, по суті, договір, наділений специфічною процесуальною формою. Даний договір, у відповідності зі сформованим в цивілістичній науці уявленням, слід розглядати одночасно і як угоду (юридичний факт), і як правовідношення [11, с. 362-363].

Підтримуючи позицію В.В. Яркова та М.Ю. Челишева щодо віднесення мирової угоди до юридичного факту матеріального та процесуального права зазначу, що процесовзаємодіючі норми матеріального права в контексті формування та реалізації процесуального юридичного факту у вигляді укладання мирової угоди не повинні мати пріоритетного та визначального значення. Очевидне надання переваги нормам матеріального (цивільного) права применшуватиме значущість процесуальних норм, які на рівних засадах врегульовують відносини, пов’язані з укладанням мирової угоди. Така позиція випливає з наступного.

Категорія «мирова угода» майже завжди асоціюється з певним спором, який сторони намагаються врегулювати мирним шляхом. Вже в самій назві досліджуваної категорії закладена її цивільно-правова складова. Аналіз положень національного цивільного процесуального законодавства засвідчив, що слово «угода» в ЦПК України згадується виключно в контексті категорії «мирова угода». В буквальному розумінні мирова угода це договір між сторонами у справі. У свою чергу, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). У процесуальному розумінні мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову (ч. 1 ст. 175 ЦПК України).

Прихильниця матеріально-правової природи мирової угоди М.О. Рожкова наголошує, що вказана двостороння цивільно-правова угода направлена на захист прав, а в деяких випадках на рух цивільного правовідношення, яка не призводить до безпосередніх процедурних наслідків: останні наступають тільки в якості правового результату клопотання сторін про затвердження представленої державному органу мирової угоди та відповідного акту державного суду (про затвердження мирової угоди або про відмову в її затвердження) [1, с. 341].

Дійсно, для набуття процесуальних обрисів мировою угодою потребується наявність адресованого до суду клопотання сторін щодо її затвердження. Разом з тим, не можна розглядати мирову угоду виключно в якості цивільно-правового договору, адже визначальною умовою існування вказаної угоди є наявність правового спору між сторонами (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Цивільно-правовим аналогом мирової угоди в цивільному праві можна вважати новацію – домовленість сторін про зміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК України), або припинення зобов’язання внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків (ст. 605 ЦК України). Новація та прощення боргу в деякій мірі можуть мати ознаки елементарних спірних правовідносин, проте їх сторони на самому початку зародження спору (претензії) вчиняють дії спрямовані на недопущення трансформації зазначених правовідносин у процесуальну площину. В підтвердження матеріально-процесуальної природи мирової угоди слід вказати й на той факт, що вказаною угодою можуть врегульовуватись питання, які виходять за межі цивільно-правових відносин. Так, наприклад, при укладанні мирової угоди сторони спору можуть врегулювати питання щодо порядку розподілу понесених ними в процесі розгляду справи судових витрат, або досягнути домовленості щодо часткової відмови позивача від позовних вимог з одночасним визнанням відповідачем частини позовних вимог. Цим самими спростовується можливість визнання та віднесення мирової угоди виключно до сфери класичних цивільно-правових договорів.

У свою чергу не можна вважати мирову угоду й виключно цивільним процесуальним актом, так як вона укладається з метою врегулювання спору і стосується прав та обов’язків сторін, які у своїй переважній більшості визначаються матеріально-правовим змістом. Процесовзаємодіючі норми матеріального права за своїм спрямуванням врегульовують порядок укладання мирової угоди та відповідним чином обумовлюють подальшу поведінку учасників цивільного процесу (позивача та відповідача), призводячи до першого етапу реалізації процесуального юридичного факту у вигляді подання до суду спільної заяви сторонами у справі про намір укласти мирову угоду. Остаточна ж реалізація процесуального юридичного факту, спрямованого на укладання мирової угоди буде залежати виключно від процедурної реакції суду – постановлення ували про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі, або постановлення ухвали про відмову у визнанні мирової угоди.

Наведені аргументи переконливо ілюструють роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства.

2). Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права також простежується на прикладі процедури ухвалення рішення суду. Рішення суду за своєю правовою природою відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру. Як наголошує М.О. Рожкова, рішення суду є правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за результатами розгляду справи [12, с. 35].

Норми матеріального права самі по собі не врегульовують порядок реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду, адже вказаній процедурі безпосередньо присвячені норми процесуального права (ст.ст. 212-217 ЦПК України). Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, які можуть мати взаємозв’язок з нормами матеріального права. Так, наприклад, при доказуванні факту заподіяння збитків та визначення їх розміру суд керується положеннями ст. 22 ЦК України «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди». Аналогічним чином вирішується питання пов’язане із відшкодуванням моральної шкоди. Поняття «моральна шкода», способи відшкодування та підстави, які впливають на визначення розміру грошового відшкодування вказаної шкоди закріпленні у положеннях ст. 23 ЦК України.

Процедура ухвалення рішення суду у будь-якому випадку перебуває у взаємозв’язку з нормами матеріального права, адже відповідно до пунктів 3 та 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України суд повинен вирішити питання стосовно того, які правовідносини сторін випливають із встановлених судом обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Саме в зазначених положеннях і розкривається процесовзаємодіючий зміст норм матеріального права, який проявляється у наступному: повноцінна реалізація процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду неможлива без застосування норм матеріального права під час його ухвалення.

Застосовані в ухваленому рішенні суду норми матеріального права можуть слугувати підґрунтям для реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів. Дана функція полягає у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу або окремих його стадій. Так, наприклад, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України). Аналогічним чином підставою для подання до Верховного Суду України заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. ч. 1 ст. 355 ЦПК України). Як наслідок, особи, які беруть участь у справі, вважаючи, що судом неправильно чи неоднаково застосовано норми матеріального права, мають можливість звернутись до суду із касаційною скаргою або заявою. Дії вказаних осіб слід розглядати крізь призму реалізації процесуального юридичного факту, який обумовлює в подальшому відповідну процесуальну реакцію суду (процесуальний юридичний факт) у вигляді постановлення визначених цивільним процесуальним законодавством ухвал, передбачених статтями ЦПК України – ст.ст. 328, 332, 359, 360, 360-1.

3). Прикладом взаємодії норм матеріального та процесуального права виступає позов, як самостійне процесуальне явище. Як зазначає М.О. Рожкова, предмет позову складає матеріально-правова вимога у сукупності із об’єктом позову. Тобто предмет позову поєднує конкретну вимогу, що пред’являється позивачем до відповідача (наприклад, вимога про стягнення, визнання, відшкодування тощо) і конкретний об’єкт цієї вимоги, тобто об’єкт цього позову (нерухоме майно, грошова сума тощо) [1, с. 346].

Виступаючи прихильником концепції єдиного поняття позову (згідно даної концепції позов одночасно має матеріальну та процесуальну сторони) слід зазначити, що позов, не дивлячись на його згадування в нормах ЦК України, слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду розпочинаються відповідні процесуальні дії, які впливають на подальшу динаміку цивільного процесу. Варто вказати, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншою особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [13, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови, а тому однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому [14, с. 6].

Визначаючи, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі його складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включають в себе наступні матеріально-правові складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

В підтвердження наявності матеріально-правової складової позову як процесуального явища слід виокремити юридичні підстави позову. Як наголошує Г.Л. Осокіна, до юридичної частини підстави позову входять підлягаючі захисту суб’єктивне право або законний інтерес, а також матеріальний закон, який передбачає умови виникнення, зміни або припинення порушеного (оспорюваного) права або інтересу, а також способи його захисту [15, с. 470]. Наприклад, до юридичних підстав позову про захист гідності, честі та ділової репутації фізичної особи включаються: а) суб’єктивне право на повагу до гідності, честі та недоторканість ділової репутації позивача як можливого носія вказаного права, б) безпосередньо положення ст. ст. 297, 299 ЦК України. До юридичних підстав позову про розірвання шлюбу входить суб’єктивне право одного із подружжя на розірвання шлюбу та ст.ст. 104, 105, 106, 109, 112 Сімейного кодексу України, які визначають умови виникнення права та способи його захисту. Вказаним підтверджується роль процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язаних зі здійсненням права на позов.

4). Взаємодія норм матеріального та процесуального права може знаходити свій прояв у запереченні відповідача проти позову. М.А. Гурвіч під запереченням розумів пояснення відповідача здатні служити його захисту, поділяючи їх на процесуальні заперечення та заперечення проти заявлених вимог по суті, тобто безпосередньо матеріально-правові заперечення [16, с. 117-119].

Слід погодитись з В.І. Бобриком, який зазначає, що матеріально-правові заперечення відповідача проти позову можуть, з одного боку, стосуватись обґрунтованості вимог позивача, а з іншого – їх недоведеності. Ці заперечення спрямовані на спростування позову. Так, відповідач може спростувати підставу позову, вказати на неправильну кваліфікацію спірної ситуації позивачем, обґрунтувати відсутність предмета позову тощо [17, с. 298].

Матеріально-правова та процесуально-правова складова у запереченні позивача підтверджується змістом ч. 2 ст. 128 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі». Посилання відповідача на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість або відсутність у позивача права на звернення до суду слід відносити до матеріально-правових заперечень. Такі заперечення можуть ґрунтуватись не лише на нормах цивільного законодавства, про що наголошує М.О. Рожкова [1, с. 349], але й охоплювати увесь обсяг національного законодавства, зокрема, сімейного, трудового, земельного тощо.

Нормами цивільного законодавства можуть встановлюватись обмеження щодо обсягу висловлюваних відповідачем заперечень. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Отже, зобов’язана особа має право мотивувати свою відмову від виконання обов’язку лише тими обставинами, посилання на які допускається в нормах матеріального права.

Не зосереджуючи увагу на процесуально-правових запереченнях, які виступають предметом окремого дослідження, зазначу, що встановлення судом обґрунтованості матеріально-правових заперечень відповідача може стати результатом реалізації процесуального юридичного факту у вигляді ухвалення рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Висновки.

Дослідження змісту процесовзаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства дозволяє сформулювати теоретичні умовиводи та узагальнення, які сприятимуть більш глибокому розумінню міжгалузевої взаємодії норм права в процесі здійснення цивільного судочинства та їх впливу на динаміку цивільного процесу.

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив в контексті формування та реалізації процесуальних юридичних фактів у вигляді укладання мирової угоди, ухвалення рішення суду, підготовки позову та заперечення проти позову.

У будь-якому разі виокремлення процесовзаємодіючих норм матеріального права та визначення особливостей їх впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів повинно здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт» під яким пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел

1. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук /М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
2. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
3. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.
4. Братель О. Вплив норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 12 ‒ С. 4-13.
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
6. Гражданские процессуальные правоотношения / Зейдер Н.Б. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965. – 74 c.
7. Суслова Т.М. Несостоятельность (банкротство) граждан, не являющихся индивидуальными предпринимателями : автореферат дис. … кандидата юридических наук : 12.00.03 / Т.М. Суслова / Ур. гос. юрид. акад. – Екатеринбург, 2001. – 23 с.
8. Бортнік О.Г. Мирова угода у цивільному судочинстві : дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. – Х., 2007. – 189 с.
9. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве: монография. / Р.Е. Гукасян – Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1970. — 190 c.
10. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. ‒ 608 с.
11. Челышев М.Ю. Система межотраслевых связей гражданского права: цивилистическое исследование: дис. … докт. юрид. наук / М.Ю. Челышев; Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2008. – 501 с.
12. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
13. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
14. Братель О. Позов ‒ цивільний процесуальний та матеріально-правовий юридичний факт / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 1 ‒ С. 10-18.
15. Гражданский процесс. Общая часть : учебник / Г.Л. Осокина. – 3-е изд., перераб. – М. : Норма : ИНФРА-М , 2013. – 704 с.
16. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А.. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Высш. шк., 1975. – 399 c.
17. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І, Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджуються процесуальні джерела, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Визначаються відмінності між первинним та похідними процесуальними документами, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів та розкривається їх зміст та специфіка. Визначається специфіка протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, яка полягає у відсутності суб’єктивного впливу людини на його формування, так як на розподіл судової (цивільної) справи між суддями впливає лише принцип вірогідності визначений та зафіксований комп’ютерною технікою.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, процесуальні документи, заяви, клопотання, позовна заява, апеляційна скарга, касаційна скарга.

Постановка проблеми. Перелік процесуальних дій, що супроводжують розгляд цивільної справи, прямо залежить від стадії цивільного процесу на якій вони вчиняються. В цьому розумінні можна виділяти загальні процесуальні дії, які притаманні для всіх стадій цивільного судочинства (подання заяв або клопотань) та спеціальні, які вчиняються виключно в межах окремої стадії цивільного процесу (подання апеляційної або касаційної скарги). Проте, у будь якому випадку, всі процесуальні дії, вчинювані суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин в межах реалізації цивільної процесуальної форми, підлягають належному формалізованому фіксуванню.

Норми Цивільного процесуального кодексу України [1] (далі – ЦПК України) в узагальненому вигляді не конкретизують джерела та способи фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), а тому їх виокремлення можливе лише шляхом комплексного аналізу положень цивільного процесуального законодавства.

Обсяг та вид джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема: від виду юридичного факту; суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування; змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню; стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування. В процесі розгляду цивільної справи використовуються різноманітні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), наприклад, рішення суду, ухвали суду, постанови суду, судові накази, журнали судового засідання, протоколи окремих процесуальних дій. У вказаних джерелах фіксуються, насамперед, результати процесуальної діяльності суду, обумовленої не лише вимогами цивільного процесуального законодавства, а у першу чергу, практичним відображенням правосуб’єктності осіб, які беруть участь у розгляді цивільної справи. Вказані особи протягом всього розгляду цивільної справи мають право подавати до суду різноманітні процесуальні документи, звертатись усно або письмово із заявами або клопотаннями, тим самим виступаючи каталізатором динаміки розвитку та протікання цивільного процесу. В даному контексті не до кінця вирішеним залишається питання щодо можливості віднесення вказаних процесуальних джерел до площини джерел в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, чи джерел, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві?

Питання пов’язані з визначенням джерел, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів на фрагментарному рівні досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильєв, В.В. Гордєєв, К.В. Гусаров, В.І. Дрішлюк, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, О.М. Перунова, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність комплексних наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах ЦПК України, які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у дослідженні процесуальних джерел, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. З цією метою були поставлені наступні завдання: сформулювати відмінності між первинним та похідними процесуальними документами, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів; розкрити зміст та специфіку процесуальних документів, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів.

Виклад основного матеріалу. Процедура фіксування процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві напряму пов’язана з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти». Існуючі у доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення вказаної категорії зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами. В контексті досліджуваної проблематики, під процесуальними юридичними фактами пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві, слід звернутись до тлумачення слова «фіксування», яке у Великому тлумачному словнику сучасної української мови розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2, с. 1535].

У процесуальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій в судових актах або джерелах, які мають матеріалізований вигляд. Цілком логічно постає питання, що є безпосереднім об’єктом фіксування в цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? В доктрині цивільного процесуального права серед науковців існують різні погляди з даного питання. Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів [3; 4; 5]

Піддаючи критиці окреслені наукові позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії  не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. У підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків [6, с. 65-66]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії [7, с. 271]. Викладене дозволяє зробити висновок про те, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» дійсно перебувають в одній процесуальній синонімічній площині, проте, умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту цих дій, так і порядку їх фіксування. Неналежне дотримання законодавчих вимог щодо фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів) часто стає причиною для скасування судових рішень (судових актів), ухвалених судом в процесі розгляду конкретної цивільної справи. Як зазначає В.В. Ярков, фіксування гарантує повне здійснення цивільного процесуального регламенту і саме є одночасно однією з важливих його характеристик, яка відрізняє цивільний процес від адміністративного, інших процедурно-процесуальних форм вирішення юридичних справ. Фіксування фактів в різних джерелах полегшує перевірку законності та обґрунтованості судових рішень, ухвал, постанов вищестоящими судовими інстанціями, які здійснюють контроль за діяльністю нижчестоящих судів [6, с. 182].

У цивільному процесуальному законодавстві відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). ЦПК України обмежується лише главою 5 розділу ІІІ «Фіксування цивільного процесу», назва якої дещо не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в ній зосереджена не на порядку фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремої його складової ‒ судового засідання.

Слід зазначити, що при здійсненні цивільного судочинства фіксуванню підлягають юридичні факти, які за своїм змістом мають ознаки процесуальних дій. У зв’язку з цим фіксування процесуальних юридичних фактів може визначатись за різними підставами, зокрема: за суб’єктами, які здійснюють таке фіксування; залежно від змісту вчинюваної процесуальної дії; залежно від стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Вважаю, що фіксування процесуальних юридичних фактів слід розглядати крізь призму процедурно-суб’єктних елементів, в якій ключова роль у наданні юридичному факту статусу процесуального відводиться суду. Цивільним процесуальним законодавством передбачений різноманітний арсенал процесуальних документів в яких здійснюється фіксування процесуальних юридичних фактів. Разом з тим, фіксування слід розглядати в якості завершеної дії, яка повинна отримати відповідну процесуальну реакцію зі сторони суду. Так, С.В. Кімчинська зазначає, що суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин вступають у розпочатий цивільний процес, запускаючи в дію механізм цивільного процесуального регулювання, через відповідні процесуальні дії, які після реагування суду стають процесуальними юридичними фактами [8, с. 27]. Можна погодитись з такою позицією з деяким застереженням. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть не лише вступати у розпочатий цивільний процес, але й перебувати у його витоків, наприклад, шляхом подання до суду позовної заяви або заяви.

Доречною з цього приводу є позиція Н.Ю. Полянської, яка вважає, що в якості процесуальних юридичних фактів можуть виступати не будь-які дії учасників розгляду справи, а лише дії, безпосередньо направлені на реалізацію суб’єктивних цивільних процесуальних прав і виконання обов’язків [9, с. 45]. При цьому, на думку О.П. Войтович, у механізмі цивільного процесуального регулювання рішенням суду також установлюється юридичний факт, що породжує зміни в направленості й характері правового регулювання у сфері відповідної галузі права [10, с. 37].

Саме по собі ухвалення судом рішення, з відповідним фіксуванням в ньому процесуальних юридичних фактів, є нічим іншим як завершальною процедурою складного фактичного складу. Ухваленню рішення суду передує низка простих та складних процесуальних правовідносин, які обумовлюються діями (бездіяльністю) учасників цивільного процесу. С.В. Кімчинська з цього приводу наголошує, що суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин вступають у механізм цивільного процесуального регулювання через процесуальні дії, які після реагування суду стають цивільними процесуальними юридичними фактами [8, с. 27]. Г.О. Жилін констатує, що до числа процесуальних юридичних фактів належать як дії учасників цивільних процесуальних правовідносин, так і події; проте всі вони можуть впливати на розвиток процесу лише в сукупності з процесуальними діями, насамперед діями суду [11, с. 35].

Відсутність належного процесуального оформлення та фіксування дій чи бездіяльності учасників цивільного процесу унеможливлює їх визнання в якості процесуальних юридичних фактів. З метою обґрунтування та підтвердження власної наукової позиції будуть проаналізовані процесуальні джерела, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Як вже наголошувалось, фіксування результатів процесуальної діяльності суду знаходить відображення в таких процесуальних документах: рішення суду, ухвали суду, постанови суду, судові накази, журнали судового засідання, протоколи окремих процесуальних дій. Разом з тим, у цивільному процесі існує ціла низка процесуальних документів в яких, у переважній більшості, не відбувається фіксування процесуальних юридичних фактів, проте їх існування обумовлює необхідність прийняття судом процесуальних рішень з подальшим фіксуванням процесуальних юридичних фактів.

1. Позовні заяви, заяви, клопотання. Аналіз вказаних процесуальних документів слід розпочати з тлумачення слова «заява», яке у Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначається наступним чином: 1) чиє-небудь повідомлення, звернення до кого-небудь із викладом якихось відомостей, положень, думок; 2) письмове прохання, оформлене за певним зразком, що подається на ім’я офіційної особи або до установи чи організації [2, с. 439]. Загальна ознака даного слова полягає в тому, що заява подається одним суб’єктом іншому, а тому її розгляд повинен здійснюватись саме тим, кому вона адресована.

ЦПК України визначає процесуальні документи з якими суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин мають право звертатись до суду та подання яких обумовлює початок розгляду цивільної справи. Такими документами згідно ЦПК України є: заява про видачу судового наказу (ст. 98); позовна заява (ст. 119); заява у справах окремого провадження (розділ IV); заява про скасування рішення третейського суду (глава 1 розділу VІІ-1); заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (глава 1 розділу VІІ-2); клопотання у справах визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ VІІІ).

Вказані процесуальні документи мають різне процесуальне навантаження і на кожному етапі розвитку цивільних процесуальних правовідносин мають власне процедурне призначення, вимагаючи відповідної процесуальної реакції суду. Отже, перераховані процесуальні документи можна віднести до категорії первинних документів, адже цивільний процес розпочинається не сам по собі. Його старт обумовлений поданням до суду хоча б одного із зазначених процесуальних документів.

Розглянемо це на прикладі позовної заяви. У попередніх наукових статтях мною зазначалось, що позовна заява ‒ це поданий до суду процесуальний документ зафіксований на матеріальному носії та виконаний у відповідності до вимог процесуального закону, в якому містяться матеріально-правові вимоги позивача до відповідача (третьої особи до однієї або обох сторін), засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами [12, с. 11].

По суті «зародження» цивільного процесу відбувається не з моменту остаточної підготовки та написання позовної заяви, а з моменту вчинення суб’єктом дій, пов’язаних з безпосереднім поданням та надходженням позовної заяви до канцелярії місцевого суду. Подання позовної заяви до суду слід кваліфікувати як процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Фактичне подання позовної заяви до суду запускає «процесуальний маховик» та обумовлює виникнення самостійного процесуального об’єкту – цивільної (судової) справи.

Одна із прогалин ЦПК України полягає у відсутності законодавчого визначення найбільш вживаного процесуального поняття як «цивільна справа». Його офіційне визначення міститься лише в спільному наказі Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України «Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень» № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. в якому під цивільною справою розуміється (для розділів ІІ-ІІІ, VІ-VІІІ Інструкції) ‒ справа, що розглядається судом за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також справа щодо цивільних, сімейних, трудових, господарських правовідносин, яка розглядається іншими компетентними органами. В Інструкції поняття «цивільна справа» використовується в якості узагальнюючого поняття та охоплює різні види судочинства, а тому запропоноване визначення не відповідає положенням ЦПК України [13]. У п. 1.2.1. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. міститься визначення терміну «судова справа» під яким розуміються позовні заяви, скарги, матеріали кримінального провадження, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також судові процесуальні документи, що виготовляються судом [14]. Таким чином, зареєстрована канцелярією позовна заява з доданими до неї письмовими доказами та документами, що підтверджують сплату судового збору набуває статусу цивільної справи та обумовлює в подальшому відповідної процесуальної реакції суду.

Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості визнання позовної заяви в якості джерела в якому фіксуються процесуальні юридичні факти. Під час подання позовної заяви до суду відсутні безпосередні процесуальні відносини в площині «позивач – суддя», на відміну від відносин, які вже існують між ними після одержання суддею позовної заяви. Все це виключає можливість фіксування у позовній заяві певних процесуальних юридичних фактів. Проте, у позовній заяві можливі посилання на такі факти, що були встановлені судом, наприклад, під час розгляду іншої цивільної справи. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Наприклад, Печерським районним судом м. Києва було розглянуто цивільну справу № 757/11017/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину та стягнення коштів. В процесі розгляду справи було встановлено, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та обґрунтував свої вимоги тим, що за укладеним сторонами 18.03.2011 р. договором позики, він передав відповідачу 160000 грн. Останній був зобов’язаний повернути борг до 10.06.2011 р., в подальшому строк був змінено на 10.05.2011 р. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26.03.2012 р. договір позики, укладений сторонами у справі, був визнаний недійсним. Судом був встановлений факт укладення договору, відповідачем не оспорювались обставини отримання в борг грошових коштів. Суд дійшов висновку, що оскільки судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено факт укладання між позивачем та відповідачем договору позики, за яким ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 160000 грн., то при розгляді справи про застосування наслідків недійсності вказаного правочину ці обставини в силу ч. 3 ст.61 ЦПК України не підлягають доказуванню. Як результат, позов про застосування наслідків недійсності правочину та стягнення коштів задоволено у повному обсязі [15].

Часто у прохальній частині позовної заяви, крім викладення позовних вимог, містяться пункти у вигляді заяв про виклик свідка або призначення судової експертизи. При цьому, відповідно до положень ЦПК України, аналогічні вимоги процесуального змісту слід викладати в самостійному процесуальному документі – заяві (клопотанні). У будь-якому із описаних випадків інформація, що міститься в даних документах, не може вважатись фіксуванням процесуальних юридичних фактів, проте викладена в заяві вимога процесуального змісту у подальшому повинна отримати процесуальну реакцію суду у вигляді ухвали.

Таким чином, заяву про видачу судового наказу, позовну заяву, заяву у справах окремого провадження, заяву про скасування рішення третейського суду, заяву про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, клопотання у справах визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні слід відносити до процесуальних документів, що обумовлюють прийняття судом процесуальних рішень у вигляді ухвалення чи постановлення судових рішень в яких відбуватиметься фіксування процесуальних юридичних фактів. Зазначені процесуальні документи слід вважати первинними джерелами, які обумовлюють формування цивільних процесуальних правовідносин, складовим елементом яких є фіксування процесуальних юридичних фактів.

2. Протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями. Позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, у порядку їх надходження підлягають обов’язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності (ч. 2 та 3 ст. 11-1 ЦПК України). Після дотримання окресленої процедури процесуальні документи не пізніше наступного дня передаються визначеному судді (ч. 1 ст. 118 ЦПК України).

В зазначених нормах описаний процесуальний механізм трансформування первинних процесуальних документів в цивільну справу та надходження її до визначеного складу суду. Як бачимо, важливе значення у вказаному механізмі відводиться протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями. Вказаний протокол можна віднести до специфічного процесуального документа, зміст якого полягає у відсутності суб’єктивного впливу людини на його формування, так як на розподіл судової (цивільної) справи між суддями впливає лише принцип вірогідності, а протоколом засвідчується кінцевий результат прийнятого високотехнологічною електронною технікою «рішення». Порядок створення протоколу визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого Рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [16]. У пункті 2.3.31. вказаного Положення зазначається, що результатом автоматизованого розподілу судових справ є протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями відповідного суду, що автоматично створюється автоматизованою системою. Одночасно з протоколом автоматизованою системою автоматично формується звіт про автоматизований розподіл судової справи між суддями відповідного суду.

Зафіксовані в протоколі відомості: найменування суду, єдиний унікальний номер судової справи, номер провадження, суть судової справи, головуючий суддя (для судів апеляційної, касаційної інстанцій та Верховного Суду України суддя-доповідач та склад колегії суддів) мають процесуальне значення та підґрунтя для вчинення або можливого вчинення подальших процесуальних дій. Наприклад, інформація з протоколу автоматизованого розподілу судової справи може бути підставою для подання заяви про відвід (самовідвід) судді (суддів), якщо було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений ч. 3 ст. 11-1 ЦПК України (п. 5 ч. 1 ст. 20 ЦПК України).

Протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями виступає сполучною ланкою в ланцюгу розвитку цивільного процесу, формуючи зв’язок між такими процесуальними діями, як подання первинних процесуальних документів та постановлення судом відповідної ухвали, в якій відображатиметься процесуальна реакція суду на подані документи.

3. Заява про самовідвід. Заява про самовідвід є специфічним процесуальним документом в діяльності суду, правові наслідки застосування якого обумовлені його неоднозначною та суперечливою правовою природою. Правовим підґрунтям існування заяви про самовідвід виступають статті 20, 21, 23, 24 ЦПК України.

У результаті попередньо здійсненого аналізу тлумачення слова «заява» зроблено висновок, що заява подається одним суб’єктом іншому, а тому її розгляд повинен здійснюватись саме тим, кому вона адресована. За наявності підстав, зазначених у ст.ст. 20, 21, 23 ЦПК України, суддя повинен подати заяву про самовідвід виклавши в ній факти, які перешкоджають подальшому розгляду ним цивільної справи. ЦПК України не визначає суб’єкта якому адресується заява про самовідвід. У зв’язку з цим в судовій практиці сформувався «суддівський звичай» згідно якого, заява про самовідвід подається на ім’я голови суду з метою інформування його про наявність вказаного процесуального юридичного факту.

Такою, що суперечить законам логіки, є процесуальна реакція суду на власну заяву про самовідвід, яка обумовлює необхідність відповідного процесуального реагування у вигляді постановлення судом відповідної ухвали. На практиці резолютивні частини ухвали суду про розгляд заяви про самовідвід виглядають наступним чином:

–        «18 серпня 2016 р. суддя Голосіївського районного суду м. Києва Новак А.В., розглянувши заяву про самовідвід у цивільній справі № 752/11370/16-ц ухвалив самовідвід заявлений суддею Новаком Андрієм Васильовичем у цивільній справі за заявою про зміну способу і порядку виконання рішення суду у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Діамантбанк» про зобов’язання повернути трудову книжку та стягнення грошової суми – задовольнити» [17];

–        «30 травня 2016 р. суддя Солом’янського районного суду м. Києва Букіна О.М. розглянувши матеріали цивільної справи № 760/9625/16-ц ухвалив заяву судді Букіної О.М. про самовідвід задовольнити. Відвести суддю Букіну О.М. від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя та стягнення грошової компенсації» [18].

Керуючись вимогами суперечливого за змістом процесуального законодавства, судді вимушені розглядати власні заяви про самовідвід, що іноді призводить до стилістичних нісенітниць: «30 травня 2016 р. суддя Святошинського районного суду м. Києва Лукʼяненко Л.М., вивчивши матеріали цивільної справи № 759/3875/16-ц ухвалив заявити самовідвід судді Лукʼяненко Л.М. у розгляді подання старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві Пилипчук К.Р. про тимчасове обмеження боржника ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України» [19].

Що стосується заяви про самовідвід, яка заявляється секретарем судового засідання, експертом, спеціалістом, перекладачем, то вона є звичайним прикладом процесуального документа, що обумовлює фіксування судом процесуальних юридичних фактів, які призводять до виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Наприклад, постановлення судом ухвали про задоволення заяви про самовідвід секретаря судового засідання обумовлює настання наступних процесуальних наслідків: призначений секретар судового засідання позбавляється можливості виконувати покладені на нього функціональні обов’язки, відбувається заміна секретаря, який вибув зі справи на нового секретаря судового засідання, відбувається призначення нового секретаря судового засідання.

4. Заяви. Клопотання. ЦПК України відносить заяви та клопотання до самостійних процесуальних документів (ст. 168). На приналежність вказаних документів до категорії похідних процесуальних документів вказує той факт, що відповідно до ст. 168 ЦПК України вони подаються особами, які беруть участь у справі. Наприклад, заява фізичної особи у справі окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення (ст. 257 ЦПК України), буде відноситись до первинного процесуального документа, з огляду на відсутність ухвали суду про відкриття або про відмову у відкритті провадження у справі. З моменту постановлення вказаної ухвали фізична особа набуває статусу (особи, яка бере участь у справі), з правом звернення до суду із заявами або клопотаннями. Саме вказівка у ст. 168 ЦПК України на осіб, які беруть участь у справі, дозволяє визначати відмінності між документами з назвою «заява», які характеризується однаковою назвою, проте мають різний процесуальний зміст.

У положеннях ЦПК України відсутня чітка вказівка на процесуальні відмінності між заявами та клопотаннями, які подаються під час розгляду цивільної справи та відносяться до похідних процесуальних документі. На практиці документ з вимогою про призначення судової експертизи часто іменують «клопотанням», незважаючи на те, що у ч. 1 ст. 143 ЦПК України даний документ має назву «заява».

Повне ототожнення процесуальних документів «заява» та «клопотання» спостерігається у ст. 137 ЦПК України. Так, у ч. 1 зазначається: «Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, – до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі». У свою чергу, у ч. 2 вказаної статті визначено наступне: «У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ». Здійснений правовий аналіз дозволяє зробити висновок про відсутність процесуальних відмінностей між вказаними документами. В контексті досліджуваної в статті проблематики слід відзначити, що подання до суду заяви або клопотання вимагає їх розгляду та прийняття судом процесуального рішення. Результати розгляду заяв або клопотань знаходять відображення в постановлених судом ухвалах, якими відбувається фіксування процесуальних юридичних фактів, що обумовлюють виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Наприклад, подання особою, яка бере участь у справі, заяви в порядку ч. 2 ст. 23 ЦПК України про відвід судді обумовлює її негайний розгляд та вирішення. Постановлення судом ухвали про задоволення зави про відвід, з підстав визначених ст. 20 ЦПК України, слід вважати фіксуванням процесуального юридичного факту. Зафіксований процесуальний юридичний факт обумовлює зміну цивільних процесуальних правовідносин, зокрема, справа у порядку, встановленому ч. 3 ст. 11-1 ЦПК України передається на розгляд іншому судді (ч. 1 ст. 25 ЦПК України) або якщо після задоволення відводу буде неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про визначення підсудності справи в порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 25 ЦПК України).

ЦПК України передбачає існування заяв, як самостійних процесуальних документів, в яких може фіксуватись інформація про неналежне фіксування судом процесуальних юридичних фактів. Наприклад, особа, яка бере участь у справи, має право подати до суду заяву з вимогою ухвалити додаткове рішення суду, якщо під час ухвалення основного рішення судом не було зафіксовано такі процесуальні юридичні факти, як: судом не допущено негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України або судом не вирішено питання про судові витрати (ч. 1 ст. 220 ЦПК України).

Окремо слід зупинитись на можливості подання до суду заяв особами, які не зазначені в § 1 глави 4 розділу І ЦПК України. Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред’явлення нею позову. Заяви, які обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів також мають право подавати інші учасники цивільного процесу, зокрема, експерти. Наприклад, експерт має право подати до суду вмотивовану заяву в якій зазначити підстави відмови від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов’язків (ч. 12 ст. 53 ЦПК України). Крім цього, у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями (ч. 7 ст. 53 ЦПК України).

Процесуальна реакція суду на подані учасниками цивільного процесу заяви або клопотання, зазвичай фіксується в ухвалах, які оформлюються окремим процесуальним документом, або ухвалами, які заносяться до журналу судового засідання.

5. Апеляційні та касаційні скарги. Заяви про перегляд судових рішень. Заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами. До окремої групи процесуальних документів, які обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів належать документи, що подаються до суду особами, які беруть участь у справі, з клопотаннями про перегляд судових рішень. Процесуальна особливість та значення перерахованих документів полягає в їх подвійному змісті.

По-перше, подання цих документів обумовлює відповідне процесуальне реагування суду у вигляді постановлення цілого ряду ухвал, як то: ухвали про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України); ухвали про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України); постановлення Верховним Судом України ухвали про відкриття провадження або ухвали про відмову у допуску справи до провадження (ст. 360 ЦПК України); ухвали про відкриття або про відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами (ст. 364-1 ЦПК України).

По-друге, в апеляційній та касаційній скарзі, заяві про перегляд судових рішень, заяві про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, як документах, що обумовлюють подальше фіксування процесуальних юридичних фактів, здійснюється посилання на раніше зафіксовані процесуальні юридичні факти. Наприклад, в апеляційній скарзі мають бути зазначені: ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження; рішення або ухвала, що оскаржуються; в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин); нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (ч. 2 ст. 295 ЦПК України).

У касаційній скарзі передбачено посилання на наступні процесуальні юридичні факти: ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження; рішення (ухвала), що оскаржується; посилання на факти, які на думку особи, яка подає скаргу, вказують на порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 326 ЦПК України). Обґрунтування наявності саме таких посилань випливає з положення ч. 2 ст. 324 ЦПК України в якій зазначається, що однією із підстав касаційного оскарження є порушення норм процесуального права.

Вимога про необхідність посилання на процесуальні юридичні факти при подачі заяви про перегляд судових рішень міститься у п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Так, однією з підстав подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах виступає неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

6. Мирова угода. Мирова угода є процесуальним документом, який одночасно поєднує в собі матеріально-правові та процесуальні складові. Як зазначає В.В. Ярков «мирова угода представляє собою цивільно-правовий та процесуальний договір, що укладається сторонами спору на взаємоузгоджених ними умовах та підлягає обов’язковому затвердженню судом [6, с. 57]. Виходячи зі змісту положень ч. 2 ст. 175 ЦПК України, мирова угода може укладатись у двох формах – усній та письмовій. При цьому, визнання мирової угоди як процесуального документа здійснюється у випадку надходження до суду відповідного клопотання сторін (ч. 5 ст. 175 ЦПК України). У решті випадків сторонам достатньо в усній формі проінформувати суд про намір укласти мирову угоду, зробивши про це спільну заяву. Вказана заява буде підставою для постановлення судом ухвали про закриття провадження у справі (ч. 4 ст. 175 ЦПК України) та фіксування відповідного процесуального юридичного факту.

Часто укладання мирової угоди не може обмежуватись лише поданням усної заяви до суду. У випадку, коли сторони при укладанні мирової угоди вирішують питання про порядок поділу майна, право власності на яке потребує державної реєстрації, вони звертаються до суду з письмовим текстом мирової угоди, викладеній у письмовій формі. Наприклад, Подільським районним судом м. Києві при розгляді цивільної справи (№ 758/8126/13-ц) про поділ спільного сумісного майна подружжя судом було розглянуто клопотання про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі. Ознайомившись з умовами мирової угоди та дослідивши матеріали справи, суд вирішив, що мирова угода підлягає визнанню, а провадження закриттю на підставі ч. 1,4,5 ст.175 ЦПК України. Як результат, резолютивна частина ухвали суду про визнання мирової угоди отримала наступний вигляд: «Визнати мирову угоду на наступних умовах:

1. ОСОБА_2, зобов’язується 27.05.2015 р. сплатити ОСОБА_1 кошти в сумі 160 000 (сто шістдесят тисяч) грн.00 коп. та передати їй: холодильник «АТЛАНТ» МХМ-1833-35 №0651881802; пральну машину Gorenie WS42101 № 64930087; посудомийну машину «ЕІекktrolux» ЕSF450129.

2. ОСОБА_1 визнає за ОСОБА_2 право власності на належну їй 1/2 частину автомобіля «Тоуоtа Саmгу», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_4 та відмовляється від позовних вимог.

Провадження у справі закрити» [20].

З огляду на те, що процесуальне законодавство не встановлює чітких критеріїв щодо змісту мирової угоди, це дозволяє сторонам узгоджувати питання процесуального характеру, зокрема, щодо порядку розподілу судових витрат або відмови від позовних вимог. Закріплений в мировій угоді порядок розподілу судових витрат слід сприймати лише як фіксування інформації про процесуальні юридичні факти, адже безпосереднє фіксування таких фактів буде здійснено лише в ухвалі суду про визнання мирової угоди.

Висновки. Підбиваючи висновки огляду процесуальних джерел, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ слід зазначити, що проаналізовані джерела поділяються на первинні та похідні. До первинних процесуальних джерел, що обумовлюють ухвалення чи постановлення судових рішень в яких відбувається фіксування процесуальних юридичних актів належать: заява про видачу судового наказу, позовна заява, заява у справах окремого провадження, заява про скасування рішення третейського суду, заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, клопотання у справах визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

До похідних процесуальних джерел, що обумовлюють ухвалення чи постановлення судових рішень в яких відбувається фіксування процесуальних юридичних актів належать: заява про самовідвід, заяви, клопотання, апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень, заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, мирові угоди.

Окреме місце в переліку документів, що обумовлюють фіксування процесуальних юридичних фактів належить протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями. Специфіка даного документа полягає у відсутності суб’єктивного впливу людини на його формування, так як на розподіл судової (цивільної) справи між суддями впливає лише принцип вірогідності, а протоколом засвідчується кінцевий результат прийнятого комп’ютерною технікою «рішення».

Список використаної літератури:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
3. Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения. − Саратов: СГУ, 1965. − 72 с.
4. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. − М., Госюриздат, 1960 ‒ 190 с.
5. Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права − М.: Изд-во МГУ, 1967 ‒ 120 с.
6. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. ‒ 608 с.
7. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук /М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
8. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
9. Полянская Н.Ю. Реализация принципа диспозитивности в механизме гражданского процессуального регулирования : дис…. канд. юрид. наук. − Саратов, 2005. − 197 с.
10. Войтович Е.П. Судебная практика в механизме гражданско-правового регулирования : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Е.П. Войтович. − Новосибирск, 2006. − 167 с.
11. Жилин ГА. Целевые установки в механизме гражданского процессуального регулирования / Г.А. Жилин // Журнал российского права. – 1998. -№ 12 – С. 29-40.
12. Братель О. Категорії «позов» та «позовна заява» як складові цивільних процесуальних юридичних фактів / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 2 ‒ С. 4-12.
13. Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень: наказ Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0573-08
14. Положення про автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/
15. Рішення Печерського районного суду м. Києва у цивільній справі № 757/11017/14-ц [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40457494
16. Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого Рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/
17. Ухвала Голосіївського районного суду м. Києва у цивільній справі № 752/11370/16-ц [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/59779248
18. Ухвала Солом’янського районного суду м. Києва у цивільній справі № 760/9625/16-ц [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58984725
19. Ухвала Святошинського районного суду м. Києва у цивільній справі № 759/3875/16-ц [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/57992926
20. Ухвала Подільського районного суду м. Києві у цивільній справі № 758/8126/13-ц [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/44325985

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

SOURCES OF FIXING PROCEDURAL LEGAL FACTS

AT THE TRIAL STAGE OF THE CIVIL CASE

Стаття присвячена визначенню джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи. Визначені особливості фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду, ухвалі суду, журналі судового засідання, протоколі окремої процесуальної дії, судових повістках, запитах та супровідних листах. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, ухвали суду, цивільні процесуальні правовідносини, суд

The article is devoted to defining sources fixing procedural legal facts at the trial stage civil case. Features of fixing procedural legal facts in a court decision, court order, the journal court session, protocol of independent legal procedure, summons, requests and cover letters, are determined. Suggestions on amendments to Code of Civil Procedure of Ukraine have been formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, court order, civil procedural legal, court

Постановка проблеми. Розгляд будь-якої цивільної справи представляє собою комплекс процесуальних дій суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямованих на досягнення основоположної мети цивільного судочинства ‒ ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів. Цивільний процес слід розглядати в якості складного комплексного фактичного складу, в якому з переходом до кожної наступної стадії судочинства відбувається накопичення процесуальних юридичних фактів, які отримують відповідне фіксування.

В судовій практиці та доктрині цивільного процесуального права закріпилось стійке уявлення про те, що фіксування процесуальних юридичних фактів здійснюється переважно в наступних процесуальних документах – рішення суду та ухвала суду. Таке припущення можна сприймати як загальне уявлення, адже існування джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема, виду юридичного факту, суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування, змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню, стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Питання визначення можливих джерел фіксування процесуальних юридичних фактів фрагментарно намагалися досліджувати як українські, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильев, К.В. Гусаров, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність достатнього рівня наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)[1], які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій виокремити процесуальні джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи та формулюванні пропозицій законодавчого характеру, спрямованих на удосконалення чинних норм ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Порядок фіксування процесуальних юридичних фактів напряму пов’язано з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти» під якою пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи, слід звернутись до тлумачення самого слова «фіксування». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «фіксування» розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2].

У ЦПК України в розділі ІІІ міститься глава 5 «Фіксування цивільного процесу». Назва глави не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в статтях 197-200 ЦПК України зосереджена не на питаннях фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремих його процесуальних складових ‒ судового засідання та окремих процесуальних дій.

Існуюча нормативна плутанина обумовлює необхідність виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду, адже поняття «судовий розгляд» є набагато ширшим за змістом, ніж поняття «судове засідання». Це дозволяє зробити висновок, що фіксуванню підлягає більш широке коло процесуальних дій, ніж ті, які охоплюються рамками самого судового засідання.

У загальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій у відповідних матеріальних носіях. У зв’язку з цим логічно постає питання, що є безпосереднім джерелом фіксування у цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Інші дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів[3].

Піддаючи критиці висловлені позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. В якості підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків[4]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії[5]. Викладене дозволяє зробити висновок, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» перебувають в одній синонімічній площині, а умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту дій на кожній із стадій, так і порядку фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), що обумовлюють та супроводжують їх протікання.

У ЦПК України відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). У зв’язку з цим, виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів можливе шляхом комплексного аналізу не лише положень ЦПК України, але й розпорядчих документів виданих органами судової влади. В даній науковій статті буде проаналізовано джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи.

1. Рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України рішення суду є однією із форм (видом) судового рішення. У частині 3 цієї статті зазначається, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Як результат, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), який виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин, та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

У рішенні суду фіксуються не лише результати застосування норм матеріального права, але й процесуальні юридичні факти, які в подальшому можуть впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Розглянемо це на прикладі ст. 215 ЦПК України яка визначає зміст рішення суду.

На перший погляд факти зафіксовані у вступній частини рішення суду (час та місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; дані про склад суду та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог) мають лише інформаційне значення. Проте, наприклад, відомості про склад суду, яким ухвалювалось рішення може бути підставою для недопустимості його повторної участі в розгляді справи (ст. 21 ЦПК України). Інформація з рішення суду, що набрало законної сили, стосовно тих самих сторін, того самого предмету і тих самих підстав, слугуватиме підставою для відмови у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або підставою для закриття провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Процесуальні юридичні факти зафіксовані в описовій частині рішення суду, яке набрало законної сили, визнаються в якості преюдиціальних фактів, що не підлягають повторному доказуванню при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів:

1) визначення порядку розподілу судових витрат (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). В судовій практиці зустрічаються випадки, коли в ухваленому рішенні суд не зазначає порядок розподілу судових витрат. В такій ситуації фіксування вказаного процесуального юридичного факту можливе у додатковому рішенні суду, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Даним прикладом проілюстровано ситуацію, в якій не здійснення судом фіксування відповідного процесуального юридичного факту в рішенні суду зумовлює необхідність фіксування даного факту в іншому судовому акті ‒ додатковому рішенні суду;

2) вказівка на застосування негайного виконання рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України). Негайне виконання рішення суду розглядається як явище, що має декілька аспектів: цивільно-процесуальний; організаційно-діловий та виконавчо-процесуальний[6]. Цивільно-процесуальну складову негайного виконання рішення суду слід розглядати як процесуальний юридичний факт, що знаходить своє закріплення у рішенні суду. Залишення поза увагою судом даного аспекту під час ухвалення рішення є підставою для застосування п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначається: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;

3) визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України). Відповідно до вказаної норми у резолютивній частині рішення суду може бути вказаний порядок його виконання. Крім цього, суд має право надати відстрочку виконання рішення; розстрочити виконання рішення; вжити заходів для забезпечення його виконання;

4) зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). За своїм змістом невід’ємну складову рішення суду, в якій вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та визначається порядок його оскарження, слід розглядати в контексті його інформаційно-процесуальної складової. Суд за власною ініціативою не має право змінити визначені процесуальним законодавством строки на подання апеляційної чи касаційної скарги. Відсутність у рішенні суду інформації про порядок набрання ним законної сили та порядок його оскарження, буде вважатись грубим порушенням процесуального законодавства, яке може ускладнювати процедуру подальшого розвитку цивільного процесу.

2. Ухвали суду. Ухвала суду, як самостійна форма (вид) судового акту, є достатньо багатофункціональною. Даним процесуальним документом фіксуються процесуальні юридичні факти на різних стадіях цивільного процесу, зокрема, питання щодо виникнення цивільного процесу, його розвитку та закінчення без ухвалення відповідного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд може закінчуватись постановленням ухвали, яка за своїм процесуальним змістом прирівнюється до рішення суду.

Фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду та ухвалі суду має певні відмінності. Так, імперативні положення процесуального законодавства щодо викладення тексту рішення суду на паперовому носії є відмінними від фіксування певного кола процесуальних юридичних фактів в ухвалі суду, зміст якої відображається в журналі судового засідання, з відповідним фіксуванням за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Змістовний аналіз положень ЦПК України дозволив виявити певні процесуальні особливості, пов’язані з визначенням порядку фіксування процесуальних юридичних фактів ухвалами, які оформлюються окремими процесуальними документами. В окремих нормах ЦПК України чітко визначені випадки за яких суд зобов’язаний результати розгляду заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі фіксувати ухвалою, як окремим процесуальним документом. Разом з тим, результат розгляду судом заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі може не оформлюватись окремими процесуальним документом, а заноситись лише до журналу судового засідання. При визначенні переліку ухвал, які повинні викладатись у вигляді окремого процесуального документа, судді зазвичай керуються або прямою вказівкою, що міститься у відповідній процесуальній нормі, або ст. 293 ЦПК України, яка визначає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Таким чином, у вигляді окремого процесуального документа оформлюються ті ухвали, які в подальшому можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

3. Журнал судового засідання. Протокол окремої процесуальної дії. Відповідно до ч. 1 ст. 197 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У доктрині цивільного процесуального права з цього приводу виділяють фактичні та юридичні (процесуальні) сторони повного фіксування судового засідання. З фактичної сторони повне фіксування судового засідання – це фіксація ходу судового засідання в цілому, без певних обмежень, що дозволяє відтворювати повний зміст тих чи інших процесуальних дій. Юридична (процесуальна) сторона фіксування судового засідання зводиться до фіксації та можливості відтворення тих процесуальних дій, які безпосередньо впливають на розгляд справи по суті або на динаміку судочинства та рух справи[7].

Порядок фіксування цивільного процесу здійснюється у відповідності до ст.ст. 197-200 ЦПК України та Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20.09.2012 р.[8]. В даній Інструкції дається офіційне визначення поняття «фіксуванням судового засідання технічними засобами» під яким розуміється технічний запис розгляду справи судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що включає в себе створення фонограми судового засідання. У свою чергу, поняття «журнал судового засідання» визначається як документ, що ведеться в суді у порядку здійснення цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, кримінального провадження одночасно з фіксуванням судового засідання технічними засобами.

В журналі судового засідання здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені ЦПК України.

Відомості закріплені за допомогою звукозаписувальних технічних засобів та відображені в журналі судового засідання є своєрідними доказами, що полегшують процедуру доказування процесуальних юридичних фактів в контексті загального доказування в цивільній справі. Слід погодитись з В.В. Комаровим та К.В. Гусаровим, які зазначають, що журнал судового засідання є однією з форм фіксації судового засідання, офіційним записом судового процесу, але його значення більшою мірою зводиться до того, що завдяки відомостям, які зазначаються у журналі, відтворюється хід судового засідання та розшифровується технічний запис судового засідання[9].

На належний рівень фіксування процесуальних юридичних фактів можуть впливати ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема, технічний стан звукозаписувальних пристроїв чи неналежне виконання секретарем судового засідання або іншою особою, яка здійснює технічний запис, обов’язків з контролю процесу звукозапису. Неповнота та неправильність ведення журналу судового засідання можуть також обумовлюватись суб’єктивними факторами у вигляді бездіяльності або неналежного рівня підготовки секретаря судового засідання, який за допомогою відповідного програмного забезпечення не відображав у журналі процесуальні дії, що були вчинені у судовому засіданні.

Крім журналу судового засідання, фіксування процесуальних юридичних фактів може здійснюватись за допомогою протоколу окремої процесуальні дії (ч. 1 ст. 200 ЦПК України). З огляду на відсутність в цивільному процесуальному законодавстві спеціальної норми, що визначає перелік окремих процесуальних дій, що фіксуються в протоколі, їх визначення можливе виключно шляхом змістовного аналізу положень ЦПК України. Так, протоколом фіксується вчинення наступних процесуальних дій: допит свідків в порядку забезпечення доказів (ст. 132 ЦПК України); огляд речових та письмових доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України).

Буквальне тлумачення положень ст. 132 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що складання протоколу здійснюється за результатами виконання судового доручення щодо збирання доказів. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009 р. зазначається, що судове доручення щодо збирання доказів видається, зокрема, для проведення допиту свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допиту сторін або третьої особи тощо[10].

Вимоги до протоколу, що містяться у ст. 200 ЦПК України можна вважати універсальним шаблоном для оформлення всіх процесуальних дій, що вчиняються поза судовим засіданням, а тому остаточний перелік процесуальних юридичних фактів, що підлягатимуть фіксуванню у протоколі буде прямо залежати від призначення та змісту відповідної процесуальної дії.

Дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту. Перше, пов’язано з назвою глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування цивільного процесу» та закріплених в ній положень. Відразу слід наголосити, що з огляду на відсутність нормативного визначення поняття «цивільний процес» його тлумачення здійснюється у доктринальній площині. В юридичній літературі висловлюється думка, що цивільний процес – це діяльність суду здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі[11]. Для цивільного процесу як форми реалізації правосуддя, яка забезпечує гарантії здійснення правосуддя та гарантії права громадян на судовий захист притаманна стадійність. Судовий розгляд визнається самостійною стадією цивільного процесу. На думку В.В. Комарова судовий розгляд – це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду[12]. При цьому не можна заперечувати той факт, що, наприклад, відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду також визнаються самостійними стадіями цивільного процесу. Якщо буквально сприймати назву глави 5 розділу ІІІ ЦПК України, то в ній повинен визначатись порядок фіксування принаймні більшої частини стадій цивільного процесу. Разом з тим, у ст.ст. 197-200 ЦПК України йдеться виключно про порядок фіксування судового засідання та окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням. Можна погодитись з тим, що окремі процесуальні дії, наприклад, допит свідка, в порядку забезпечення доказів, може відбуватись ще на стадії відкриття провадження у справі. Так само вказана процесуальна дія може бути вчинена ще до відкриття провадження у справі, що ніяк не пов’язує її з існуючими стадіями цивільного процесу. З викладеного можна зробити висновок про невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

Наступна неузгодженість процесуального змісту міститься у ч. 7 ст. 297 ЦПК України, в якій зазначається, що при надходженні неналежно оформленої справи з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки. Згадуваний у вказаній нормі «протокол судового засідання» можна вважати процесуальним «рудиментом», який абсолютно не узгоджується зі змістом ст. 199 ЦПК України. Статтею 199 ЦПК України закріплено право подавати зауваження виключно щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання. З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

4. Судові повістки (розписки). Запити. Супровідні листи. Одним із факторів, що впливає на динаміку розгляду цивільної справи є належне повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце проведення судового засідання або вчинення окремих процесуальних дій. Інформування вказаних осіб здійснюється шляхом направлення їм судових повісток. В контексті досліджуваної проблематики важливе значення відіграє не лише зміст повістки, а й процедура фіксування юридичного факту її вручення адресату в порядку ст. 76 ЦПК України. Найчастіше судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення повертається особами, які її вручали, до суду. З огляду на постійний брак в суді грошових коштів для оплати поштових послуг, у судовій практиці набуло поширення направлення позивачам судових повісток простим листом, без дотримання вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Така практика, з огляду на психологічний розрахунок, часто має дієвий результат, адже позивач (заявник), як ініціатор цивільного процесу, на переконання суду має неодмінно прибути на судове засідання.

За загальним правилом, сторона у справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду цивільної справи у випадку: 1) вручення судової повістки представникові сторони; 2) неповідомлення стороною суду про зміну місця проживання, у зв’язку з чим судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться; 3) відмови адресатом одержати судову повістку.

Слід визнати той факт, що найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Не зважаючи на нормативну урегульованість, презумпція належного повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи не повинна у будь-якому випадку визнаватись судом, якщо таке повідомлення здійснювалось наступними способами: 1) шляхом надсилання телеграми або факсу (ч. 6 ст. 74 ЦПК України); 2) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути за їх згодою видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (ч. 5 ст. 74 ЦПК України); 3) вручення повістки повнолітньому члену сім’ї чи відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. (ч. 3 ст. 76 ЦПК України) 4) у разі відмови особи одержати повістку (ч. 8 ст. 76 ЦПК України), оскільки при цьому залишається відсутньою інформація про отримання судової повістки кінцевим адресатом.

Досліджуючи процедуру вручення судової повістки постає питання про можливість її віднесення до сфери процесуальних дій. Розглянемо це на прикладі фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки. Як визначено у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, у разі відмови адресата одержати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Вказаною дією презюмується факт належного повідомлення особи про час та місце розгляду цивільної справи. Ухилення від одержання судової повістки може виражатись у зовнішніх діях адресата, як то: відмова відчинити двері кур’єру або працівнику пошти, відмова розписатись в документах, що засвідчують факт вручення повістки. Положення ч. 8 ст. 76 ЦПК України не мають чіткої конкретизації щодо самої процедури того, яким чином особа, яка доставляє судову повістку, встановлює особу адресата. Складно уявити той факт, що особа, яка ухиляється від одержання судової повістки надаватиме для ознайомлення кур’єру або працівнику пошти документи, що посвідчують її особу. Більш абсурдною є ситуація, при якій спілкування між кур’єром та адресатом відбувається, так би мовити «через зачинені двері», за результатами якого кур’єр засвідчує відмову адресата в одержанні повістки, а адресат, у свою чергу, вважається повідомленим про час та місце розгляду цивільної справи. В ЦПК України 1963 р., факт відмови адресата в одержанні судової повістки повинен був засвідчуватись не лише підписом кур’єра, але й підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. У чинній редакції ЦПК України процедура фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки повністю віддана в добросовісні руки особи, яка її доставляє, без будь-якого додаткового засвідчення даного факту іншими особами.

Фактично, особі, яка доставляє судову повістку, цивільним процесуальним законодавством опосередковано делегується частина процесуальних функцій, від належного виконання яких залежить подальша динаміка цивільного процесу. Все це дозволяє процедуру вручення судової повістки розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт), адже за своїм змістом вона не зводиться виключно до виконання функцій інформаційного повідомлення. Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Розглянемо інший приклад квазі-процесуального юридичного факту закріпленого у ч. 3 ст. 76 ЦПК України, який полягає у наступному: якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. На перший погляд така процесуальна процедура має право на існування, проте недобросовісна особа-адресат у разі не бажання прибути на судове засідання може посилатися на невиконання обов’язку по врученню повістки ким-небудь з повнолітніх членів сім’ї, які спільно з нею проживають. У цьому випадку доказування належного вручення судової повістки стикається з декількома процесуальними труднощами. По-перше, відсутність нормативно визначеного процесуального статусу особи, яка доставляє повістку, ускладнює процедуру встановлення нею статусу «повнолітнього члена сім’ї» у особи, яка безпосередньо виступає посередником в одержанні такої повістки. По-друге, виходячи зі змісту ст. 3 Сімейного кодексу України, членом сім’ї може бути особа, яка спільно проживає з адресатом, пов’язана з ним спільним побутом та має по відношенню до неї взаємні права та обов’язки[13]. Статус члена сім’ї не підтверджується відповідним документом, а тому головним завданням особи, яка доставляє повістку, залишається лише одержати підпис в її отриманні у так званого «члена сім’ї», що в подальшому для суду буде доказом належного повідомлення адресата. В-третіх, законодавством не передбачена відповідальність повнолітнього члена сім’ї за невиконання ним обов’язку з передачі адресату судової повістки. Таким чином, повідомлення, у вигляді вручення судової повістки повнолітньому члену сім’ї для передачі її адресату, не може вважатись належним фіксуванням вказаного процесуального юридичного факту.

Фіксування факту повідомлення учасників цивільного процесу про час проведення чергового судового засідання, у випадку відкладення розгляду справи, може здійснюватись у розписці, яка безпосередньо підписується особами присутніми під час судового засідання, після чого вона приєднується до матеріалів цивільної справи. У даному випадку розписка буде вважатись беззаперечним фактом фіксування належного повідомлення учасника цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи.

Запит суду можна розглядати в якості опосередкованого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів. Термін «запит» безпосередньо не зустрічається у положеннях ЦПК України, проте згадування про нього містяться у ч. 3 ст. 122 ЦПК України в наступному контексті: у разі якщо відповідачем у поданій позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Звернення до вказаного органу здійснюється за допомогою запиту суду про надання інформації, про що зазначено у наказі Державної судової адміністрація України № 173 від 17.12.2013 р. «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ» (далі – Інструкція з діловодства) [14]. За своїм змістом та призначенням запит суду щодо надання інформації спрямований на виконання вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК України та забезпечення реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів у вигляді відкриття провадження у справі. У випадку, якщо на запит суду надійде інформація з якої буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, обумовлюючи тим самим прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів[15].

Процесуальні юридичні факти також опосередковано отримують своє фіксування у супровідних листах, існування яких передбачено Інструкцією з діловодства. Крім цього, на існування супровідних листів побічно вказує ч. 2 ст. 121 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві». Відповідно до п. 28.13 Інструкції з діловодства повернення заяви позивачеві здійснюється шляхом направлення супровідного листа про надіслання копії ухвали про повернення заяви з відміткою про набрання ухвалою чинності та заяви з усіма доданими до неї документами. В судовій практиці непоодинокими є випадки, коли позивач в якості доказів до позовної заяви додає оригінали таких документів як: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження тощо. В такому випадку у супровідному листі фіксуються відомості про повернення оригіналів документів доданих до позовної та їх безпосереднє направлення позивачеві.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням переліку джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1) Під категорією «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2) До джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи відносяться рішення суду, ухвали суду, журнал судового засідання, протоколи окремої процесуальної дії та опосередковано судові повістки (розписки), запити та супровідні листи.

3) У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: визначення порядку розподілу судових витрат; вказівка на застосування негайного виконання рішення суду; визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання; зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження.

4) дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту, зокрема, невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

5) З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

6) Найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Процедуру вручення судової повістки слід розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт). Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Використана література

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

РІШЕННЯ СУДУ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ ФАКТ

ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

У статті в теоретичному та практичному аспектах досліджено процесуальний юридичний факт цивільного судочинства ‒ рішення суду. Змістовний аналіз положень цивільного процесуального законодавства та доктрини цивільного процесуального права дозволив визначити головні відмінності між категоріями «судове рішення» та «рішення суду». Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу, визначено функції притаманні для рішення суду, як цивільного процесуального явища. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення положень статті 208 Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, функції рішення суду, ознаки рішення суду, форми судових актів.

In the article procedural legal fact of civil procedure «a court decision» is researched in the theoretical and practical aspects. Meaningful analysis of the provisions of civil procedure law and civil procedural law doctrine allowed to identify the main differences between the categories of «judgment» and «a court decision». Among the functions of the existing level of procedural legal facts, a list of which has formed the theory of civil procedure, the functions inherent to the a court decision as civil procedure phenomenon are determined. Suggestions on improving the provisions of Article 208 of the Civil Code of Ukraine are formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, functions of court decision, the court decision signs, forms of judicial acts.

Вступ. Основоположна мета цивільного судочинства полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави або суспільних інтересів. Досягнення вказаної мети забезпечується широким арсеналом процесуальних засобів. Процесуальна діяльність суду, у випадку нормального протікання цивільного процесу, в кінцевому результаті знаходить своє відображення в ухваленому судом рішенні. Саме рішення суду є завершальним етапом всієї правозастосовної діяльності, отримуючи своє закріплення у формі офіційного юридичного документа, який регламентує поведінку суб’єктів правовідносин, активно впливаючи як на загальний, так і на безпосередній об’єкт правозастосовної діяльності. Ухвалене рішення суду зазвичай сприймається в якості юридичного факту, який вливає та врегульовує сферу матеріальних правовідносин. Таке сприйняття рішення суду є певною мірою не вірним, адже рішення, крім матеріально-правових наслідків, призводить до настання цілого рядку наслідків цивільного процесуального характеру. Від змісту та якості ухваленого рішення судом першої інстанції прямо залежить можливість виникнення та протікання подальших стадій цивільного процесу. Безсумнівно рішення суду може розглядатись з різних правових позицій. Проте малодосліджені аспекти приналежності рішення суду до сфери процесуальних юридичних фактів заслуговують окремої уваги та потребують проведення обґрунтованих наукових досліджень вказаного процесуального явища.

З огляду на відсутність наукових досліджень, присвячених визнанню рішення суду в якості процесуального юридичного факту, який призводить до виникнення зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, за основу були взяті наукові праці, в яких переважно досліджувались загальні аспекти судових рішень, як правового явища. Питання розкриття змісту та співвідношення категорій «судові акти», «судове рішення», «рішення суду» на науковому рівні досліджували наступні вчені радянського та сучасного періодів розвитку правової науки: М.Г. Авдюков, С.Н. Абрамов, І.В. Андронов, М.А. Гурвіч, С.К. Загайнова, О.В. Кот, В.В. Комаров, І.О. Колотілова, О.Ф. Клейнман, Л.С. Лисенко, Д.Д. Луспеник, В.В. Маслов, М.О. Рожкова, В.І. Тертишніков, Г.Л. Осокіна, Г.В. Фазикош, О.В. Хахальова, Д.М. Чечот, О.М. Шиманович, М.Й. Штефан, М.М. Ясинок, В.В. Ярков та інші.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває нові шляхи для здійснення наукових розвідок в даному напрямку.

Постановка завдання. У статті здійснена спроба з наукових та практичних позицій дослідити рішення суду як процесуальний юридичний факт цивільного судочинства України. З цією метою були поставлені наступні завдання: виокремити відмінності між процесуальними категоріями «судове рішення» та «рішення суду»; окреслити функції та ознаки рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства; сформулювати пропозиції законодавчого характеру, спрямовані на удосконалення норм Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1].

Результати дослідження. Процесуальні юридичні факти як правове явище, без перебільшень, посідають ключове місце в динаміці цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію завдань та мети цивільного судочинства, закріплених в ст. 1 ЦПК України. Змістовне ознайомлення з доктриною українського цивільного процесуального права засвідчило той факт, що сфера процесуальних юридичних фактів не піддавалась комплексному науковому дослідженню з боку вітчизняних вчених-процесуалістів. Сучасна цивільна процесуальна наука підтверджує наявність лише фрагментарних спроб у дослідженні окресленої проблематики.

Правова природа та безпосереднє призначення цивільного процесу, як обслуговуючого механізму існування цивільних правовідносин, полягає в тому, що цивільний процес є складним комплексним фактичним складом, який характеризується взаємозв’язком складових його елементів, спрямованих на досягнення одного з головних результатів вказаного процесу ‒ ухвалення судового рішення (судовий наказ, рішення, постанова).

Процесуальні дії (у загальному розумінні) вчинювані особами, які беруть участь у справі, спрямовані на отримання судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів, а процесуальні дії вчинювані судом спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ з метою ефективного захисту вищезазначених порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Дослідження актуальних питань цивільного процесуального права дозволило зробити висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати дане поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

З огляду на це, під процесуальними юридичними фактами пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Інститут судового рішення привертав та продовжує привертати особливу увагу не лише практикуючої юридичної спільноти, але й науковців. Зважаючи на різницю у поглядах щодо поняття, змісту, форм, ознак, видів, класифікації та значення судових рішень, переважна більшість з них схиляються до того, що судові рішення належать до площини процесуальних юридичних фактів.

Відразу слід наголосити, що в даній статті будуть досліджені питання, пов’язані з одним із різновидів процесуальних юридичних фактів ‒ рішення суду. Словосполучення «рішення суду», з огляду на буремні політичні події, що відбуваються в українській державі, все частіше почало згадуватись не лише в юридичному обігу, але й в засобах масової інформації. Використання даного словосполучення для позначення результатів діяльності суду часто здійснюється з грубим порушенням вимог законодавства. Все частіше помилки у застосуванні вказаного поняття допускаються не лише журналістами, але й практикуючими юристами та науковцями.

Коріння такої плутанини обумовлені, насамперед, недосконалістю цивільного процесуального законодавства, зміст якого породжує елементарні термінологічні помилки.

Так, у ст. 208 ЦПК України, яка має назву «Види судових рішень» передбачені такі форми судових рішень: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Як результат, у статтях 208-223 ЦПК України використовуються два досить схожі, але різних за змістом поняття: «судове рішення» та «рішення суду».

Для пересічного громадянина вказані словосполучення виглядають як звичайні слова синоніми, що цілком є логічним для повсякденного сприйняття та використання у побутовій сфері. Разом з тим, виходячи зі змісту ст. 208 ЦПК України існує суттєва різниця між досліджуваними поняттями. Детальний аналіз положень глави 7 розділу ІІІ ЦПК України дозволяє зробити висновок про існування плутанини та підміни понять «судове рішення» та «рішення суду», що принаймні є не прийнятним для сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Враховуючи відсутність законодавчого визначення кожної із згадуваних категорій можна зробити висновок, що поняття «судове рішення» є ширшим за змістом та узагальнюючим для таких категорій як: рішення суду, ухвала суду, постанова суду і судовий наказ, визначені в законі як форми судових рішень (ст. ст. 95, 208 ЦПК України).

Неоднаковість розуміння та застосування категорій «судові рішення» та «рішення суду» має тривалу історію та стосується таких сфер як: законодавча, судова, наукова та інформаційна.

Поняття «судове рішення» згадувалось, зокрема, ще в ЦПК України 1963 р. Так, у главі 22, яка мала назву «Рішення суду» у статтях 209 та 212 використовувалось поняття «судове рішення». Змістовний аналіз норм вказаної глави дозволяє зробити висновок про відсутність відмінностей та повну синонімічність понять «рішення суду» та «судове рішення».

Вказана законодавча тенденція збереглась і в ЦПК України від 18.03.2004 р. Незважаючи на те, що у ст. 208 ЦПК України чітко визначені види судових рішень (ухвали, рішення та постанови), поняття «рішення суду» продовжує дублюватись та ототожнюватись з поняттям «судове рішення» без вказівки на будь-які відмінності між ними (ст.ст. 214, 218, 222 ЦПК України).

Аналогічна ситуація простежується також у доктрині цивільного процесуального права, що обумовлює необхідність дослідити вказане питання більш змістовно.

М.Г. Авдюков у своїй праці «Судове рішення» зазначав, що термін «рішення» використовується іноді як узагальнюючий відносно всіх процесуальних актів, які ухвалюються судовими органами, тобто в значенні суджень суду у всіх питаннях, віднесених до його компетенції незалежно від форми його вираження [2, с. 7].

М.А. Гурвіч і С.Н. Абрамов розглядали судове рішення як постанову суду, якою розв’язується спір про право цивільне й захищається суб’єктивне право [3, с. 99; 4, с. 110]. Цієї думки дотримується й В.І. Тертишніков [5, с. 208-209].

О.Ф. Клєйнман тлумачив судове рішення як постанову суду, в якій дається відповідь на позовні вимоги й визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин [6, с. 239].

На думку М.Б. Зейдера, судове рішення – це процесуальний акт, який є результатом діяльності суду, що активно здійснюється ним по з’ясуванню фактичних обставин справи, вирішенню спору, захисту порушеного чи оспорюваного права і, як наслідок, по охороні правосуддя [7, с. 17].

М.А. Гурвіч визначав судове рішення як постанову суду першої інстанції, якою вирішується матеріально-правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [8, с. 245]. Дещо пізніше ним пропонувалось визначення самого поняття «рішення суду». «Рішення суду – акт державної влади, акт державної функції. Воно становить собою імператив. Містить веління, наказ» [8, с. 5].

Д.М. Чечот притримувався позиції згідно якої судове рішення це постанова суду, якою вирішується по суті матеріально-правовий спір, що є об’єктом процесу, з метою остаточного встановлення і захисту прав і інтересів суб’єктів цього спору [9, с. 6].

О.В. Хахалєва пропонує наступне визначення поняття «судового рішення» ‒ це процесуальний акт судової влади, винесений іменем держави, що вирішує правовий конфлікт по суті з метою внесення визначеності в спірні правовідносини, який відповідає вимогам обґрунтованості, законності, умотивованості, справедливості і доцільності [10, с. 7].

На думку Г.Л. Осокіної рішення суду ‒ це судова постанова, що містить висновки суду першої інстанції про те, чи підлягає задоволенню вимога зацікавленої особи про захист порушених чи оскаржених прав, свобод, законних інтересів. Таким чином, судове рішення завжди містить відповідь суду першої інстанції на головне питання цивільного судочинства: чи володіє зацікавлена особа, яка звернулася до суду з позовом або заявою, правом на отримання судового захисту в порядку позовного, публічного або особливого проваджень [11, с. 241].

Вітчизняні вчені-процесуалісти, зокрема, В.В. Комаров розглядає судове рішення як акт правозастосування, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи [12, с. 628].

І.В. Андронов розглядає категорію «рішення суду» як вольовий акт правосуддя в цивільному процесі, ухвалений судом іменем України у встановленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності, який містить в собі наказ і підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права, який має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких встановлених законом випадках і матеріальних правовідносин [13, с. 6].

Досліджуючи інститут судового рішення в системі цивільного судочинства В.В. Маслов вважає, що судове рішення ‒ це основний процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом у нарадчій кімнаті іменем держави й від її імені, відповідно до норм процесуального законодавства, на основі всієї системи доказів, яку суд дослідив у судовому засіданні з посиланням на норми матеріального права та судові прецеденти Верховного Суду України і Європейського суду з прав людини, має письмову форму й захищає суб’єктивне право або інтерес фізичних, юридичних осіб чи держави [14, 186].

М.М. Ясинок визначає судове рішення як процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом від імені та іменем держави на підставі норм цивільного процесуального права [15, с. 60].

В підручниках з цивільного процесу пропонуються такі визначення категорії «судове рішення».

Судове рішення ‒ це акт правосуддя, що ґрунтується на встановлених у ході судового розгляду обставинах та застосуванні норм права; акт, яким вирішуються вимоги, заявлені в позовному провадженні, або вимоги, спрямовані на охорону й захист свобод та інтересів у порядку окремого провадження [16, с. 277]. Судові рішення ‒ це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права [17, с. 401].

Наведені визначення категорії «судове рішення» у своїй більшості вказують на те, що судове рішення є актом судової влади, що вирішує правовий конфлікт по суті. Такий висновок є неприйнятним, адже у ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» також згадуються ухвали суду, які є лише однією із форм судового рішення. У свою чергу, ухвали постановлені судами першої інстанції з питань, пов’язаних з рухом справи, зазвичай ніяким чином не вирішують правовий конфлікт по суті.

Слід погодитись з І.В. Андроновим, який справедливо наголошує, що ситуацію, коли практично одне й те саме найменування використовується для позначення родового і видового понять, не можна вважати вдалою [13, с. 10]. Термін «рішення» традиційно використовується в цивільному процесуальному праві стосовно актів суду, якими вирішується справа по суті, і він не повинен застосовуватися до інших актів, які не мають подібних властивостей, до таких, наприклад, як ухвали суду. Крім того, плутанина в термінології може призвести до різного тлумачення тих чи інших норм закону.

З метою вирішення нормативно-термінологічної плутанини слід зазначити, що в контексті положень ст. 208 ЦПК України ознаки судових рішень притаманні не лише для таких його форм як: ухвали суду, рішення суду та постанови Верховного Суду України, але й для судових наказів. Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судових рішень, що видається в наказному провадженні. Відсутність судового наказу в переліку форм (видів) судових рішень (ч. 1 ст. 208 ЦПК України) є суттєвою законодавчою прогалиною, яке потребує відповідного вирішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, зокрема за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного та касаційного проваджень, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Рішення суду, в класичному його розумінні, ухвалюється за результатами остаточного розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, а у випадках, передбачених ст. ст. 389-6 та 389-11 ЦПК України (провадження в справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів) суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими ЦПК України для ухвалення рішення суду. Також рішення суду може ухвалюватись за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного (ст. 307 ЦПК України) та касаційного проваджень (ст. 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанов (360-3 ЦПК України).

Як вбачається зі змісту ст. 208 ЦПК України, у цивільному процесуальному законодавстві категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду). Слід погодитись з І.О. Колотіловою, яка наголошує, що використання практично одного терміну для позначення родового і видового поняття є неправильним, оскільки призводить до різного тлумачення одних і тих самих положень законодавства. Така тавтологія зазвичай призводить до плутанини в теорії цивільного процесуального права та неоднозначності в судовій практиці [18, с. 191].

Плутанина у застосуванні вищезазначених понять простежується також на рівні дисертаційних досліджень. Зокрема, в дисертації Г.В. Фазикош «Судове рішення в цивільному судочинстві» аргументується доцільність структурованої побудови судового рішення, шляхом виділення в ньому п’яти складових частин (вступна, описова, обґрунтувальна, мотивувальна та резолютивна) [19, с. 15]. На переший погляд вказана пропозиція має право на життя. Проте, відповідно до ст. 208 ЦПК України одним із різновидів судових рішень також є ухвала суду, яка може викладатись як у вигляді окремого процесуального документа з виходом суду до нарадчої кімнати, так і постановлятись на судовому засідання без виходу до нарадчої кімнати. У зв’язку з цим, складно уявити можливість виділення в ухвалі суду, яка постановляється судом без виходу до нарадчої кімнати, п’яти її складових частин.

Неоднаковість у застосуванні судами понять «судові рішення» та «рішення суду» простежується, зокрема, й у постанові Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» [20]. У пункті 7 постанови вказано, що під судовим рішенням, зазначеним у ч. 3 ст. 61 ЦПК України, мається на увазі будь-яке судове рішення, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства, яким справа вирішується по суті (рішення, у тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ). Разом з тим, у п. 21 цієї ж постанови передбачено, що роз’яснювати відповідно до ст. 221 ЦПК України суд може лише рішення суду (у вузькому розумінні цього поняття). У свою чергу, постановою роз’яснено, що відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки, тим самим поширюючи свою дію на виправлення як рішень, так й ухвал та постанов. З огляду на безсистемність у застосуванні категорій «судові рішення» та «рішення суду» в нормах ЦПК України, зокрема, у ст. ст. 208-223, необхідно виходити з того, чи застосовується норма права до рішення у вузькому розумінні, чи широкому.

Неточності у застосуванні та тлумаченні досліджуваних категорій зустрічаються також і в юридичній літературі. Наприклад, у підручнику «Курс цивільного процесу» міститься наступний абзац: «Рішення суду, залежно від питання, яке вирішується судом, поділяється на два види: ухвали і рішення» [12, с. 625].

На існування термінологічної невизначеність свого часу вказував М.Г. Авдюков, зазначаючи, що термін «рішення суду» вживається у двох значеннях: у першому, найбільш розповсюдженому, ‒ це акт правосуддя в цивільних справах, яким вирішується спір між сторонами по суті; у другому значенні вказаний термін використовується як збірне (загальне) поняття щодо всіх процесуальних актів, які виносяться судами, тобто в значенні судження суду щодо всіх віднесених до його компетенції питань та незалежно від форми вираження [2, с. 7].

На думку І.В. Андронова, проблема полягає не стільки в тлумаченні тих норм закону, в яких категорії «судові рішення» і «рішення суду» вже використовуються, скільки в новому законодавстві, у якому відсутня усталена судова практика [21, с. 290].

В юридичній літературі науковцями неодноразово акцентувалась увага на необхідності перейменування глави 7 розділу ІІІ ЦПК України. Так, наприклад, В.І. Тертишніков та О.М. Шиманович [22, с. 6], вказували, що в цивільному процесі рішення є індивідуальним процесуальним документом, у зв’язку з чим пропонували внести зміни до ст. 208 ЦПК України, виклавши її назву як «Види судових постанов» [23, с. 165]. Аналогічно I.В. Андроновим висловлювалась думка, що більш коректним для визначення родового поняття, що застосовується до всіх актів правосуддя в цивільному процесі слід вважати термін «постанови суду» [24, с. 205]. Реалізація висловленої у 2006 р. науковцем пропозиції щодо перейменування родового поняття для всіх актів правосуддя втратила свою актуальність з огляду на внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. [25] до ч. 1 ст. 208 ЦПК України доповнень, якими була запроваджена нова форма судових рішень ‒ постанови. На сьогодні, у науковій літературі обґрунтовуються пропозиції використання в якості родового терміну для всіх судових рішень, що ухвалюються судами наступних сдовосполучень: «ухвали суду першої інстанції» [26, с. 193], «процесуальні акти суду», «судові акти» [18, с. 191; 27, с. 16], «акти суду», «акти судової влади», запровадження яких дозволить уникнути наявної термінологічної невизначеності.

На мою думку, найбільш вдалим у нормативному застосуванні для позначення всіх судових рішень буде використання родового терміну ‒ «судові акти». У зв’язку з цим, статтю 208 ЦПК України пропонується викласти у такій редакції: «Стаття 208. Судові акти

1. Судові акти викладаються у таких формах: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

2. Будь-які питання, крім вирішення спору по суті, суд вирішує шляхом постановлення ухвали.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених цим Кодексом, ‒ постановленням ухвали або видачею судового наказу.

4. Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови».

Урахування вказаної пропозиції законодавцем дозволить отримати принаймні три позитивні результати. По-перше, сприятиме усуненню термінологічної невизначеності, пов’язаної з використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення», по-друге, дозволить чітко регламентувати підстави за яких суд постановляє ухвали в процесі розгляду цивільних справ, в-третіх, сприятиме правильному розумінню учасниками цивільного процесу різниці між формами судових актів.

Враховуючи мету даної наукової статті розглянемо специфіку рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства.

Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, яке проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як:

–        акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди;

–        дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції;

–        акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування;

–        процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту;

–        процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

Аналіз вітчизняної юридичної літератури дозволив дійти висновку про відсутність відповідних наукових праць, в яких би рішення суду досліджувалось в якості процесуального юридичного факту. Опосередковано на дане питання звернув увагу М.О. Абрамов, зазначивши, що судове рішення – це владний акт, що пов’язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на цей факт, встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів права [28, с. 84].

В якості юридичного факту рішення суду почало визнаватись відносно недавно, з набуттям чинності 01.01.2004 р. Цивільного кодексу України. В ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Як результат, законодавець остаточно усунув спори в дискусії про те, чи може чи ні рішення суду розглядатися в якості юридичного факту.

Аналогічна позиція простежується і в доктрині цивільного права. Як наголошує М.О. Рожкова, правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за підсумками розгляду справи [29, с. 35].

Зважаючи на те, що питання визнання рішення суду юридичним фактом в матеріально-правовому аспекті фактично є вирішеним, в процесуальному відношенні вказане питання не отримало належного нормативного підтвердження.

В результаті аналізу положень ЦПК України встановлено, що рішення суду безпосередньо не визнається в якості процесуального юридичного факту, проте комплексний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити протилежні висновки.

Дійсно, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) [30, с. 13] для ухваленого судом рішення можуть бути притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

Крім цього, на рішення суду як процесуальний юридичний факт вказують притаманні для нього статичні та динамічні ознаки.

Рішення суду, як статичний процесуальний юридичний факт, виконує процесоприпиняючу функцію. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд, у відповідності до положень ЦПК України, наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів зазвичай поділяють на два види: абсолютну та відносну. У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Разом з тим, якщо рішення суду не оскаржується особами, які беруть участь у справі, то тим самим повноцінно реалізується його процесоприпиняюча функція. Процесоприпиняюча функція рішення суду, яке набрало законної сили, з огляду на його незаперечність, винятковість та преюдиціальність, також не є абсолютною, адже рішення суду з підстав визначених у ст. 361 ЦПК України в майбутньому може бути переглянуто у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Динамічна ознака рішення суду полягає в тому, що воно виступає в якості факту-передумови для вчинення нових процесуальних дій ‒ процесоутворююча функція рішення суду. Так, судом за ініціативою осіб, які беруть участь у справі вчиняються відповідні процесуальні дії, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження, а фактично перехід до наступної стадії цивільного процесу розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (ст. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява або скарга.

Окремо слід зупинитись на прецедентоформуючій функції рішення суду як процесуального юридичного факту. Після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [25] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України. Як результат, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. У свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до утворення симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

Прецедентоформуюча функція рішення суду полягає в тому, що до Верховного Суду України разом із заявою про перегляд судових рішень, подаються копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву, а також копії різних за змістом судових рішень, зокрема, і рішень суду, з яких вбачається неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, або вбачається неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права ‒ при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Таким чином, рішення суду (ухвала) касаційної інстанції виступатиме підставою для отримання особами, які звертаються із заявою до Верховного Суду України, інформації про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального або процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і сприятиме практичній реалізації положень закріплених в ст. ст.  354-360-7 ЦПК України.

Крім вище зазначених функцій процесуального характеру, ухвалене рішення також виконує процесуальну інформаційну функцію. Наявність ухваленого судом рішення опосередковано презюмує факт відповідності встановленим процесуальним вимогам позовної заяви, заяви або скарги на підставі було відкрито провадження у справі, в результаті чого відбулось «зародження» процесу який трансформувався в його логічне завершення ‒ ухвалення рішення суду. Ухвалене рішення суду вказує: на наявність цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності у осіб, які брали участь у справі; на дотримання вимог законодавства щодо сплати судового збору; на дотримання правил підвідомчості та підсудності цивільних справ.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням рішення суду, як однієї із форм судових актів, в якості процесуального юридичного факту дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). З огляду на відсутність законодавчо закріпленого поняття «процесуальні юридичні факти» запропоновано його авторське визначення. Процесуальні юридичні факти – це обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2). Аналіз чинного законодавства України, постанов Пленуму Верховного Суду України, доктрини цивільного процесуального права дозволив виявити термінологічну плутанину, пов’язану із використанням у нормативному, науковому та мас-медійному аспектах категорій «судові акти», «судове рішення» та «рішення суду» для позначення узагальнюючого процесуального явища ‒ рішення суду. Наявність вказаної обставини обумовлено недосконалістю положень ст. 208 ЦПК України, в якій категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду).

3) З метою усунення нормативної суперечності, яка через низький рівень фаховості суб’єктів законодавчої ініціативи, яка призводить до серйозної термінологічної плутанини пропонується назву чинної ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» замінити на «Судові акти». При цьому пропонується не використовувати в назві вказаної статті слово «види», залишивши в ч. 1 ст. 208 ЦПК України для позначення різновидів судових актів слово «форми». Як результат, врахування законодавцем окресленої пропозиції сприятиме усуненню термінологічної невизначеності щодо використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення» та сприятиме правильному розумінню учасниками процесу, в тому числі представниками мас-медіа, різниці між формами судових актів.

4) Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, який проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як: акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди; дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції; акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування; процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту (встановлені реквізити); процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

5) Рішення суду повинно розглядатись не лише в якості юридичного факту матеріального права, але й в повній мірі визнаватись в якості процесуального юридичного факту, який призводить саме до виникнення, зміни або припинення саме цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, в сфері цивільних процесуальних правовідносин рішенню суду притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча, процесуальна інформаційна. Крім цього, для рішення суду як процесуального юридичного факту притаманні статичні та динамічні ознаки.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Авдюков М. Г. Судебное решение / Авдюков М.Г. ‒ М.: Госюриздат, 1959. ‒ 192 c.
3. Советское гражданское процессуальное право: [Учеб. пособие для юрид. вузов и фак.] / Отв. ред. проф. М. А. Гурвич. ‒ М.: Высш. школа, 1964. ‒ 536 с.
4. Абрамов С.Н. Гражданский процесс / С. Н. Абрамов. ‒ 2-е изд., доп. и испр. ‒ Москва : Гос. изд-во юрид. лит., 1950. ‒ 227 с.
5. Тертишніков В.І. Цивільний процес України: [навч. посіб.] / В.І. Тертишніков. ‒ X. : Юракт, 2012. ‒ 424 с.
6. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе: [Учебник] / А.Ф. Клейнман. ‒ М.: Изд-во МЕУ, 1954. ‒ 408 с.
7. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу / Н.Б. Зейдер. – М.: Юрид. лит., 1966. – 192 с.
8. Гурвич М. А. Судебное решение: теоретические проблемы. / М.А. Гурвич. ‒ М: Юрид. лит-ра, 1976. ‒ 173 с.
9. Чечот Д. М. Постановления суда первой инстанции по гражданским делам / Д. М. Чечот. ‒ Москва : Госюриздат, 1958. ‒ 166 с.
10. Хахалева Е.В. Обоснованность решения суда общей юрисдикции: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.15: Краснодар, 2005. – 193 с.
11. Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Особенная часть / Г. Л. Осокина. ‒ М. : Норма, 2007. ‒ 960 с.
12. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
13. Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України: автореф. дисс…. канд. юрид.наук. 12.00.03 / І.В. Андронов. ‒ Одеса, 2008. ‒ 20 с.
14. Маслов В. В. Судові рішення та їх зміст під час застосування судового прецеденту / В. В. Маслов // Науковий вісник Херсонського державного університету (Серія «Юридичні науки»). – 2015. – № 1. – Т. 1. – С. 185-188.
15. Ясинок М.М. Судове рішення в позовному та окремому провадженні Цивільного процесуального права України (теоретичний аспект) / М.М. Ясинок // Бюлетень Міністерства юстиції України. ‒ 2008. ‒ № 5. ‒ С. 56-61.
16. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Червоного Ю.С.. – К.: Істина, 2007. – 392 с.
17. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України : Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / М. Й. Штефан. ‒ К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2005. ‒ 622 с.
18. Колотілова І. О. Судові рішення та рішення суду: співвідношення понять / І. О. Колотілова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. ‒ 2014. ‒ Вип. 10-2(1). ‒ С. 190-192.
19. Фазикош Г.В. Судове рішення в цивільному судочинстві : автореф. дис … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Г.В. Фазикош. – Харків : Б.в., 2008. – 20 с.
20. Про судове рішення у цивільній справі: постанова Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09
21. Андронов І.В. Судові рішення в цивільному процесі України: проблеми термінології / І.В. Андронов // Актуальні проблеми держави і права. ‒ 2012. ‒ Вип. 66. ‒ С. 287-293.
22. Шиманович О.М. Судові постанови у цивільному процесі України (на матеріалі рішень і ухвал суду першої інстанції): автореф. дис…. канд. юрид. наук : 12.00.03 / О.М. Шиманович ; Київ. над. ун-т ім. Т. Шевченка. ‒ К., 2005. ‒ 20 с.
23. Тертышников В. И. Основы гражданского судопроизводства Украины по новому ГПК Украины / В. И. Тертышников. ‒ Х. : Изд. СПД ФЛ Вапнярчук, 2006. ‒ 256 с.
24. Андронов I. В. Питання класифікації рішень суду в цивільному процесі України / І. В. Андронов // Університетські наукові записки. ‒ 2006. ‒ № 3-4. ‒ С. 204-205.
25. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2010. ‒№ 41-42, № 43, № 44-45. ‒ Ст. 529.
26. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України : навч. посіб. / О. О. Штефан. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 360 с.
27. Кот О.В. Судові акти в господарському процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 / О.В. Кот; Над. акад. прав, наук України, НДІ приват, права і підприємництва. ‒ К., 2011. ‒ 21 с.
28. Абрамов Н.А. Хозяйственное процессуальное право Украины: Учеб. пособие (курс лекций) / Н. А. Абрамов. – Х.: Одиссей, 2002. – 253 с.
29. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
30. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти, як специфічне правове явище, виступали та виступатимуть основоположною рушійною силою, що обумовлює виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. «Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України [1] (далі – ЦПК України), що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів.

У загальному розумінні будь-які правомірні процесуальні дії мають дихотомічний зміст, адже процесуальні дії вчинювані особами, які беруть участь у справі спрямовані на отримання судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів, а процесуальні дії вчинювані судом спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ з метою ефективного захисту вищезазначених порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних.

Досягнення особами, які беруть участь у справі мети в отриманні судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів забезпечується не лише наявними процесуальними правами, але й комплексом процесуальних обов’язків. З огляду на відсутність в ст. 27 ЦПК України нормативно узагальненого переліку процесуальних обов’язків, з’ясування їх обсягу можливе лише шляхом комплексного аналізу положень ЦПК України.

Слід відзначити, що при розгляді цивільних справ учасники цивільного процесу (особи присутні у судовому засіданні або фізичні та юридичні особи, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) часто вдаються до неправомірних дій або бездіяльності, які за своїм змістом перебувають в площині процесуальних юридичних фактів, потребуючи тим самим відповідного правового реагування з боку суду.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання визнання неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин в якості процесуальних юридичних фактів та визначення специфіки їх впливу на процедуру розгляду цивільних справ досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: В.І. Бобрик, С.С. Бичкова, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, В.О. Кучер, І.М. Лукіна, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.В. Рожнов, Ю.С. Суліковський, О.Р. Терефенко, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває нові шляхи для здійснення наукових розвідок в даному напрямку.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій дослідити неправомірні (бездіяльність) учасників цивільних процесуальних правовідносин (осіб присутніх у судовому засіданні або фізичних та юридичних осіб, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) в контексті їх приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів та визначити можливі варіанти процесуальної реакції суду на таку протиправну поведінку або бездіяльність зазначених суб’єктів. Для досягнення окресленої мети були поставлені наступні завдання: розкрити в цивільний процесуальний зміст понять «неправомірні дії» та «бездіяльність», виокремити процесуальні юридичні факти, що мають прояв у вигляді неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу, проаналізувати взаємозв’язок неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу із заходами процесуального примусу, сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення положень ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Зафіксовані в приписах цивільного процесуального законодавства процесуальні юридичні факти відіграють основоположну роль в динаміці цивільного процесу забезпечуючи реалізацію завдань та мети цивільного судочинства, визначених в ст. 1 ЦПК України. Аналіз доктрини українського цивільного процесуального права дозволив з’ясувати, що сфера процесуальних юридичних фактів не піддавалась комплексній науковій оцінці та дослідженню з боку вітчизняних вчених-процесуалістів.

В результаті аналізу наукових праць, присвячених дослідженню актуальних питань цивільного процесуального права, зроблено висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати визначення даного поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. В результаті цього під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане визначення не в повній мірі розкриває зміст прихованих в ньому правовідносин, зокрема, і в тому аспекті, що такі юридичні факти зводяться виключно до певних життєвих обставин.

Під поняттям «процесуальні юридичні факти» мною пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

У вказаному визначенні передумовами виникнення процедурних наслідків слід вважати не лише певні життєві обставини, але й дії або бездіяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

З цього приводу прийнятною є позиція В.В. Комарова, який вказує, що в якості процесуальних юридичних фактів, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин. Крім цього, В.В. Комаров зазначає, що у деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Особливістю таких юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальна бездіяльність – форма невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обмежений характер, – привід свідка, попередження тощо (статті 91-94 ЦПК України) [2, с. 401].

Специфіка цивільного процесу полягає в тому, що незважаючи на правомірний зміст більшості вчинюваних учасниками цивільного процесу дій, частина з них, з огляду на свідоме невиконання учасниками цивільних процесуальних правовідносин або іншими фізичними та юридичними особами покладених на них обов’язків, набувають ознак неправомірності.

Як зазначає В.В. Ярков, неправомірні процесуальні дії (або бездіяльність) являють собою порушення норм цивільного процесуального права, встановленого процесуального регламенту. Неправомірними процесуальними діями порушуються чиїсь процесуальні права, не виконуються обов’язки. Вони викликають настання специфічного різновиду юридичної відповідальності – процесуальної [3, с. 81].

За своїм змістом вчинення особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу неправомірних дій дозволяє говорити про наявність в таких діях цивільного процесуального правопорушення. У свою чергу наявність такого правопорушення є підставою для застосування до таких осіб цивільної процесуальної відповідальності.

«Неправомірні дії» та «бездіяльність», з огляду на їх протиправний зміст, призводять до настання відповідних процесуальних наслідків, що дозволяє зробити висновок про їх приналежність до сфери процесуальних юридичних фактів. Для кожного із зазначених понять притаманна усвідомлена поведінка учасника цивільного процесу, яка, у свою чергу, має різний зовнішній прояв.

Слід зазначити, що у доктрині цивільного процесуального права практично не приділяється увага визначенню таких категорій як: «неправомірні дії», «неправомірна поведінка», «протиправні дії», «протиправна поведінка», «неправомірна бездіяльність» та «протиправна бездіяльність».

Враховуючи, що розкриття змісту вказаних категорій потребує проведення окремого комплексного дослідження, з метою досягнення мети даної наукової статті головна увага в ній буде зосереджена на окресленні ознак, визначенні особливостей впливу на процесуальні відносини та правових наслідках, що обумовлюються такими процесуальними юридичними фактами як неправомірні дії (бездіяльність) учасників цивільного процесу та інших фізичних та юридичних осіб.

Досліджувана категорія «неправомірні дії (бездіяльність)» знаходиться в одній правовій площині з такими категоріями згадуваними в ЦПК України, як: «неправомірний» (ст.ст. 303, 387), «протиправний» (ст. 90) та незаконний (ст.ст. 110, 120, 128, 295, 303, 338, 361, 367). Вказана обставина дозволяє зробити висновок про синонімічний та якісний зміст цих категорій.

Як наголошував В.Т. Безлєпкін поняття «протиправний» і «неправомірний» тотожні за своєю сутністю, і обидва означають дії пов’язані із порушення правових норм [4, с. 71]. Аналогічна позиція міститься в Узагальненні Верховного суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 р. [5]. Водночас в цьому документі також ототожнюються поняття неправомірність (протиправність) та незаконність. На думку О.Р. Терефенко, таке співставлення розширює зміст поняття незаконності, адже закон є лише одним з видів нормативно-правових актів, таким чином незаконність слід розглядати як невідповідність дій або бездіяльність, яка суперечить вимогам закону [6, с. 168].

У ст. 56 Конституції України також використовується термін «незаконність» засвідчуючи відсутність єдиного термінологічного підходу до визначення вказаних понять. Даний факт обумовлює не тільки плутанину, але й розуміння та застосування єдиних понять по різному, що фактично призводить до звуження прав і свобод людини, адже терміни набувають оціночного, суб’єктивного змісту. Ефективне вирішення даної термінологічної неузгодженості при застосуванні понять «незаконний», «протиправний» і «неправомірний» повинно здійснюватись в контексті спільного ідентичного розуміння, всупереч їхньої різнобічної етимології, адже законодавець при розробці цивільного процесуального законодавства використовував готові конституційні конструкції. Розуміння того чи іншого поняття суттєво відрізняється залежно від галузі права в якій воно застосовується. Як наслідок, тлумачення терміну повинно відповідати галузі права як сфері застосування, так і правовій системі в цілому.

Отже, протиправною поведінкою в конкретних ситуаціях може бути як дія, так і бездіяльність особи, яка можлива при невиконанні прямо передбаченого законом або договором обов’язку вчинити відповідні дії. Як зазначав Г.К. Матвєєв, бездіяльність і дію характеризує одна і та сама сутність. Так само, як і дія, бездіяльність може призвести до певних шкідливих наслідків, але з юридичного боку бездіяльність не може бути зведена до простої пасивності суб’єкта. У правовому значенні вона є не вчиненням конкретної дії, тобто такої, яка наказувалася суб’єкту, ставилася йому в обов’язок [7, с. 188].

З огляду на зазначене, неправомірними слід вважати такі дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні), які характеризуються наступними ознаками:

1) умисне порушення особою встановлених приписів норм цивільного процесуального законодавства, що визначають порядок здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ, та порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого, що знаходить відображення в чітко вираженій візуальній поведінці порушника;

2) наявність визначених цивільним процесуальним законодавством заходів процесуального примусу, що можуть бути застосовані судом до порушника;

3) визначений суб’єктний склад осіб, до яких можуть застосовуватись заходи процесуального примусу – учасники цивільного процесу та інші особи присутні у судовому засіданні.

Неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні) та негативні наслідки таких дій обумовлюють можливість застосування до вказаних осіб заходів процесуального примусу.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «примус» тлумачиться як зумовлена кимось або чимось необхідність діяти певним способом, незалежно від бажання [8, с. 1124].

О.В. Рожнов зазначає, що цивільний процесуальний примус – це сукупність передбачених ЦПК України заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства [9, с. 521]. В обґрунтування своєї позиції О.В. Рожнов наголошує, що особливість заходів процесуального примусу полягає в тому, що обмеження, які ними передбачені, не мають ознак відповідальності. Їх призначення полягає в попередженні або припиненні поведінки, яка порушує встановлені в суді правила або протиправно перешкоджає здійсненню цивільного судочинства [9, с. 524].

На думку В.І. Бобрика, процесуальним примусом є фізичний або моральний (психологічний) вплив держави в особі суду на суб’єктів судового процесу (учасників процесу й інших осіб, присутніх у залі судового засідання) з метою забезпечення їх належної поведінки під час розгляду справи, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється безпосередньо судом або за його дорученням іншими уповноваженими органами державної влади під час розгляду цивільної справи у випадках, коли авторитету закону та суду, а також переконання в необхідності виконання нормативних приписів недостатньо [10, с. 17].

Чинна редакція ст. 91 ЦПК України містить наступні види заходів процесуального примусу: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове влучення доказів для дослідження судом; 4) привід.

Застосування перерахованих заходів процесуального примусу прямо залежить від того, що саме є каталізатором цивільного процесуального правопорушення – неправомірні дії учасників цивільного процесу чи їх бездіяльність.

Неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні), маючи всі ознаки процесуальних юридичних фактів, залежно від відповідної правової реакції суду можуть призвести до настання процесуальних наслідків у вигляді застосування до вказаних осіб заходів процесуального примусу – попередження або видалення із залу судового засідання.

Неправомірні дії полягають у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків визначених ст. 162 ЦПК України, а саме: особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи. Відповідно до частини третьої цієї статті учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил.

У статті 162 ЦПК України мітяться словосполучення позбавлені чіткої конкретизації, як то: «беззаперечно виконувати розпорядження головуючого», «додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку». Як зазначає В.О. Кучер до правил суду належать і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання, наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв’язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо [11, с. 90]. З набуттям чинності оновленої редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 12.02.2015 р. [12] більш розширеного змісту набули нормативні положення щодо гласності та відкритості судового процесу, згідно з якими учасники судового процесу, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, установлених законом. Наявність у осіб присутніх у залі судового засідання зазначених прав змушує суддів встановлювати додаткові правила поведінки, виконання та дотримання яких сприятиме належній організації проведення такого засідання.

Як наголошує О.В. Рожнов, встановлені в суді правила включають в себе як загальні правила поведінки громадян у суді, так і спеціальні правила поведінки учасників процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, та обов’язковість розпоряджень головуючого в судовому засіданні. На сучасному етапі правила поведінки громадян у суді встановлюються самими суддями і, відповідно, в кожному суді діють свої правила. Відсутність єдиних для всіх нормативно визначених правил поведінки громадян у суді, тобто закріплених нормативно-правовим актом (голова суду не є суб’єктом правотворчості), не дає можливості вважати їх порушенням як спосіб порушення встановлених в суді правил, що є підставою для застосування заходів процесуального примусу [9, с. 525]. Як результат, необхідно погодитись із висловленою в науковій літературі пропозицією щодо необхідності створення єдиної для всіх видів судочинства нормативної основи, яка буде регламентувати правила поведінки в суді [13, с. 80].

Беззаперечним є той факт, що кожний суддя визначає та встановлює власні «правила» проведення судового засідання, які не завжди співпадають з поведінковими імперативами закріпленими у досліджуваній нормі – ст. 162 ЦПК України. Так, частина суддів в процесі розгляду справи «пом’якшує» законодавчі правила поведінки та дозволяє не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Разом з тим, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про явну зневагу до суду, дозволяючи судді притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Разом з тим, у розпорядженні судді є відповідний арсенал заходів процесуального примусу, який дозволяє уникати притягнення особи до адміністративної відповідальності обмежуючись виключно превентивними заходами, що перебувають у цивільній процесуальній площині.

Зазначу, що заходи процесуального примусу можуть застосовуватись як до учасників цивільного процесу, так і до осіб, присутніх у залі судового засідання за порушення ними норм цивільного процесуального законодавства, вчинені у вигляді не лише неправомірних дій, а й у вигляді бездіяльності, негативні наслідки якої обумовлюють настання процедурних результатів.

За вчинення особою цивільного процесуального правопорушення саме у вигляді неправомірних дій, до неї можуть бути застосовані заходи, передбачені ч. 1 ст. 92 ЦПК України. Так, до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із залу судового засідання.

З огляду на відсутність у цивільному процесуальному законодавстві визначення поняття «попередження» під таким пропонується розуміти висловлену суддею в усній формі вказівку учаснику цивільного процесу або особі присутній у судовому засіданні на недопущення порушення в подальшому встановленого порядку під час проведення судового засідання та роз’яснення про можливість застосування більш суворого заходу примусу у разі повторюваності протиправних дій.

Кваліфікація дій за які може бути застосовано попередження законом не визначена і в повній мірі залежить від розсуду судді чи колегії суддів, які розглядають справу. Разом з тим, попередження може бути застосовано саме за вчинення особою протиправних дій, а не бездіяльності, на що, зокрема, вказують В.О. Кучер та Ю.С. Суліковський [11, с. 91]. Помилково сприймати відмову особи вставати коли до неї звертається суддя в якості бездіяльності, адже за своїм змістом така відмова засвідчує свідомі дії особи спрямовані на зовнішній прояв своєї зневаги як до судді безпосередньо, так і до порядку здійснення правосуддя, в цілому. Також слід враховувати і той факт, що застосування попередження можливе лише за протиправні дії вчинювані особою саме під час проведення судового засідання.

В науковій літературі до числа дискусійних можна віднести питання пов’язані з визначенням кількості попереджень, що можуть бути застосовані одночасно до особи порушника. О.В. Рожнов вважає, що в одному судовому засіданні до особи, щодо якої встановлено факт порушення нею встановлених у суді правил, може бути застосовано попередження тільки один раз. При цьому можливість винесення попередження не один раз [10, с. 91], на його погляд, нівелює увесь примусовий характер даного різновиду процесуального примусу. Тобто попередження не повинно мати формального характеру, особа, якій зроблено попередження, повинна розуміти, що судом встановлений факт порушення нею встановлених у суді правил і що подальша її поведінка повинна бути у рамках правил, встановлених у суді [9, с. 530-531].

На мою думку, винесення попередження лише один раз не є виправданим з процесуальної точки зору та таким, що не відповідає самому змісту ч. 1 ст. 90 ЦПК України, в якій міститься словосполучення «повторного вчинення зазначених дій». На практиці, судді застосовують попередження декілька разів протягом судового засідання по відношенню до одного й того самого порушника, адже іноді неодноразові заходи роз’яснювального та попереджувального характеру дають кращий стримуючий результат, ніж застосування більш суворого заходу процесуального примусу.

Разом з тим, якщо порушник порядку під час судового засідання не припиняє свої протиправні дії та попередження, як захід процесуального примусу не приносить належного результату, до такої особи може бути застосовано більш суворий захід процесуального примусу – видалення із залу судового засідання.

Видалення із залу судового засідання – це окремий захід процесуального примусу, що застосовується до учасників цивільного процесу або осіб присутніх у залі судового засідання за повторне порушення ними порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого після застосування заходу процесуального примусу у вигляді попередження. Даний захід процесуального примусу пов’язаний тільки з видаленням із зали судового засідання, що вказує на його часову тривалість, яка не може перевищувати тривалість конкретного судового засідання. При цьому, учасники цивільного процесу, які були видалені із зали судового засідання не можуть вважатися такими, що не з’явилися в судове засідання.

В.І. Бобрик узагальнюючи існуючу судову практику зазначає, що в разі порушення порядку під час судового засідання судді, зазвичай, оголошують перерву, і це в переважній більшості випадків доцільно, оскільки дозволяє зняти психологічну напругу суддів, учасників процесу й інших осіб, присутніх у залі судового засідання. Таке застереження можна сприйняти лише частково, адже оголошення перерви у судовому не завжди сприятиме економії процесуального часу. Наприклад, якщо у справі беруть участь відповідач та його представник, то у разі невиконання розпоряджень головуючого відповідачем, до нього може бути застосовано видалення із залу судового засідання. При цьому, потреби в оголошенні перерві не існує, з огляду на те, що представник відповідача продовжуватиме брати участь у судовому засіданні та матиме можливість належним чином здійснювати його представництво.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦПК України, якщо після застосування до перекладача попередження, він продовжує порушувати порядок під час судового засідання або не виконує розпорядження головуючого, суд має оголосити перерву та надати час для його заміни. Факти неналежної поведінки перекладача під час судового засідання на практиці зустрічаються вкрай рідко, що не можна сказати про неналежну поведінку адвокатів або представників, від присутності у судовому засіданні яких може залежати кінцевий результат розгляду справи.

У зв’язку з цим доречним є з’ясування можливості та правових наслідків видалення із залу судового засідання таких учасників процесу як представник або свідок. Так, якщо видалення із залу судового засідання застосовується до законного представника особи з подальшим продовженням розгляду справи, то тим самим порушується порядок розгляду справи в контексті реалізації принципу змагальності сторін. У разі видалення представника, який діє на підставі довіреності, може бути порушено положення, закріплене в ст. 59 Конституції України, щодо права кожного на правову допомогу. Жодним чином не підтримуючи та не схвалюючи протиправну поведінку представників під час судових засідань, вважаю, що застосування заходу процесуального примусу у вигляді видалення із залу судового засідання саме по відношенню до представників (адвокатів) не повинно застосовуватись з метою уникнення можливості зашкодити інтересам осіб, яких вони представляють.

Проблемним також залишається питання щодо можливості застосування заходу процесуального примусу у вигляді видалення із залу судового засідання по відношенню до свідка, адже це може безпосередньо вплинути на встановлення судом певного факту відомого лише свідку маючи важливе значення для подальшого вирішення справи. В даному контексті може йтись про можливість застосування до таких порушників окремого виду заходу процесуального примусу у вигляді судового штрафу, про що більш змістовно буде розглянуто далі.

Окремо слід зупинитись на процесуальних юридичних фактах, які мають зовнішній вираз у вигляді бездіяльності учасників цивільного процесу або фізичних чи юридичних осіб, що призводить до застосування до них відповідних заходів процесуального примусу.

Перш ніж визначити ознаки цивільної процесуальної бездіяльності слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [14, с. 280].

Досліджуючи бездіяльність як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [15, с. 75].

На відміну від досліджених неправомірних дій, бездіяльність в цивільному процесуальному аспекті, має притаманні саме для неї ознаки:

1) невиконання особою встановлених приписів норм цивільного процесуального законодавства, що визначають порядок здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ;

2) наявність визначених цивільним процесуальним законодавством заходів процесуального примусу, що можуть бути застосовані судом до порушника;

3) визначений суб’єктний склад осіб, до яких можуть застосовуватись заходи процесуального примусу – учасники цивільного процесу або фізичні чи юридичні особи.

Отже, правова реакція суду на бездіяльність учасників процесу або фізичних чи юридичних осіб в контексті досліджуваної проблематики, може виражатись у застосуванні відносно таких осіб наступних заходів процесуального примусу: 1) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 2) привід.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦПК України тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом є превентивним процесуальним заходом оперативного реагування суду на дії, які протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Цей захід процесуального примусу спрямований на припинення існуючого протиправного діяння у формі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом полягає у фактичному позбавленні особи можливості володіти, користуватися та розпоряджатися документами, актами, довідками, листуванням службового чи особистого характеру та іншими предметами, які є письмовими чи речовими доказами, до закінчення розгляду справи [9, с. 533].

Тимчасове вилучення доказів за своїм змістом є процесуальним юридичним фактом, який виражається у реакції суду на бездіяльність фізичних або юридичних осіб, у яких знаходиться доказ, незалежно від того, чи є вони учасниками цивільного процесу, які своєю бездіяльністю протиправно перешкоджають належному порядку здійснення правосуддя судом. Особливість даного заходу процесуального примусу полягає в тому, що ініціатором його застосування можуть бути як особи, що беруть участь у справі, так й безпосередньо сам суд.

Наступним заходом реагування суду на бездіяльність учасника цивільного процесу є привід. Детальний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що привід, як захід процесуального примусу, може бути застосовано виключно до двох учасників цивільного процесу: свідка (ст. 94 ЦПК України) та відповідача (ч. 2 ст. 146 ЦПК України).

Процесуальний юридичний факт у вигляді бездіяльності свідка, до якого може бути застосовано захід процесуального примусу у вигляді приводу полягає у протиправному перешкоджанні здійсненню цивільного судочинства, кваліфікуючими ознаками якого є нез’явлення без поважних причин свідка в судове засідання або не повідомлення ним про причини своєї неявки.

Не вдаючись до процесуальних особливостей постановлення ухвали про привід свідка та подальшого її виконання зазначу, що бездіяльність свідка у вигляді його нез’явлення без поважних причин в судове засідання полягає у невиконанні ним вимог ч. 2 ст. 50 ЦПК України, в якій визначено, що свідок зобов’язаний з’явитись до суду у визначений час. Бездіяльність свідка у вигляді неповідомлення ним про причини неявки в судове засідання кореспондується із закріпленим в ч. 3 ст. 50 ЦПК України обов’язку: «у разі неможливості прибути за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд». Основною умовою застосування даного заходу процесуального примусу є наявність доказів, що підтверджують належність виклику свідка до суду. Вказаний факт повинен знайти обов’язкове відображення в ухвалі про привід свідка. Так, наприклад, 04.12.2014 р. Дарницький районний суд м. Києва (цивільна справа № 754/544/14) розглянувши питання про привід свідків у справі за цивільним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди встановив, що у судовому засіданні 18.06.2014 р. судом задоволено клопотання представника відповідача про допит свідків, зокрема: ОСОБА_4 та ОСОБА_5. У судове засідання призначене на 04.12.2014 р. об 14.30 год. зазначені два свідки не з’явились, про наявність поважних причин неявки суду не повідомили. Оскільки неявка свідків унеможливлювала продовження розгляду даної цивільної справи, суд вважав за необхідне здійснити примусовий привід згаданих вище свідків у судове засідання на 04.02.2015 р. в приміщення Дарницького районного суду м. Києва [16].

04.02.2015 р. Дарницьким районним судом м. Києва розглянувши в цій же справі повторно питання про привід свідків було встановлено, що у судовому засіданні 18.06.2014 р. судом задоволено клопотання представника відповідача про допит свідків, зокрема: ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Ухвалою суду від 04.12.2014 р. до вказаних свідків було застосовано привід, однак органами внутрішніх справ, яким було доручено його виконання, належним чином привід не здійснили. У судове засідання призначене на 04.02.2015 р. зазначені два свідки не з’явились, у зв’язку з чим суд ухвалив повторно застосувати привід відносно вказаних свідків на 17.03.2015 р. [17].

Привід, як захід процесуального примусу може бути застосовано також до відповідача, який ухиляється від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Не зважаючи на існування нормативних підстав для застосування даного виду процесуального примусу в літературі зустрічаються протилежні думки, з якими неможливо погодитись. Наприклад, О.В. Рожнов зазначає: «привід як захід процесуального примусу може бути застосовано тільки до свідка» [9, с. 539].

Привід відповідача відрізняється від приводу свідка підставою та особливостями його здійснення, а також місцем, до якого повинно бути здійснений привід особи. Слід звернути увагу на те, що в нормах ЦПК України детально не регламентовано процедуру та порядок здійснення приводу відповідача, на відміну від приводу свідка. Це дозволяє зробити висновок, що у разі, якщо суд вирішить застосувати захід процесуального примусу у вигляді приводу відповідача, то він змушений буде застосувати процесуальну аналогію, яка фактично існує в цивільному процесі, проте нормативно не закріплена в ст. 8 ЦПК України [18, с. 323-326].

Можливість існування такого заходу процесуального примусу як привід відповідача ставить під сумнів деякими вченими. Так, слід погодитись з позицією С.С. Бичкової, яка зазначає, що положення ч. 2 ст. 146 ЦПК України підлягають виключенню, адже у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства (материнства) необхідно виходити з положень ч. 1 ст. 146 ЦПК України, надавши суду право визнавати факт батьківства (материнства) [19, с. 374].

Здійснений аналіз неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу, які можуть мати прояв в процесі розгляду цивільних справ, дозволяє зробити висновок щодо необхідності розширення видів заходів процесуального примусу, шляхом запровадження судового штрафу, як самостійного примусового заходу. Про запровадження в ЦПК України такого заходу процесуального примусу як штраф, неодноразово в своїх наукових працях наголошували В.І. Бобрик, В.О. Кучер, Ю.С. Суліковський, І.М. Лукіна та інші.

Відновлення існуючого в ЦПК України 1963 р. інституту судових штрафів в якості заходу процесуального примусу дозволить, насамперед, дисциплінувати учасників цивільного процесу, змусивши їх належним чином виконувати покладені на них процесуальні обов’язки та сприяючи зменшенню випадків зловживання процесуальними правами.

Стягнення штрафу за вчення цивільного процесуального правопорушення стане альтернативою притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення маючи більш позитивний ефект з огляду на конкретизацію тих протиправних дій або бездіяльності, за вчинення яких з особи може бути стягнуто судовий штраф.

Як наголошує І.М. Лукіна, штрафні санкції добре відомі в процесуальній теорії: вони настають при застосуванні цивільних процесуальних санкцій карального характеру і покликана зміцнювати процесуальну дисципліну в судочинстві, сприяти виконанню завдань у цивільних справах, покарати особу, що не виконує свої процесуальні обов’язки і, нарешті, забезпечити авторитет судової влади. Судовий штраф – це прояв самостійної галузевої відповідальності у вигляді заходу майнового впливу, встановленого ЦПК України, що застосовується судом до осіб, котрі не виконали покладених на них конкретних процесуальних обов’язків у складі цивільних процесуальних правовідносин у справі. Санкції у вигляді штрафу дозволяють реалізувати функції процесуальної відповідальності – відновлення суспільних відносин, попередження здійснення правопорушень, примушування до виконання юридичних обов’язків [20, с. 14].

З метою досягнення ефективного результату запровадження, а по суті відновлення інституту судових штрафів в цивільному процесі, які підлягатимуть стягненню за вчинення неправомірних дій (бездіяльність) учасниками цивільного процесу або особами, присутніми у залі судового засідання, потрібно чітко регламентувати перелік неправомірних дій (бездіяльність) за які може бути накладено судовий штраф.

Як вже наголошувалось, відсутність єдиних нормативно закріплених для всіх осіб правил поведінки у суді унеможливлює процедуру визначення тієї чи іншої дії (бездіяльності) в якості цивільного процесуального правопорушення. Аналогічно відсутність нормативно регламентованого переліку неправомірних дій (бездіяльності) за які накладатиметься судовий штраф, може стати підставою для зловживань з боку суддів при їх застосуванні. При вирішенні вказаного завдання слід закріпити нормативне положення про те, що судовий штраф може бути накладено за неправомірні дії (бездіяльність) наступного змісту:

1) злісне невиконання визначених у ЦПК України правил поведінки у судовому засіданні;

2) ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу;

3) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання здійснення судочинства;

4) неповідомлення суду про неможливість подати письмові або речові докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

5) невиконання ухвали про забезпечення доказів або позову;

6) ухилення відповідача від явки на судове засідання у справі про стягнення аліментів, якщо причини неявки будуть визнані судом неповажними.

Пропонується застосовувати накладання судового штрафу по відношенню до наступної категорії осіб: учасники цивільного процесу; особи присутні у судовому засіданні; фізичні або юридичні особи, в яких знаходяться письмові або речові докази, що підлягають тимчасовому вилученню судом.

При визначенні розміру судового штрафу слід враховувати ту обставину, що вказаний захід процесуального примусу має переслідувати, насамперед, попереджувально-превентивну мету, не дозволяючи перетворювати його виключно на «каральний інструмент» у відносинах між судом та учасниками цивільного процесу. У зв’язку з цим пропонується розмір штрафу встановити в межах від однієї до трьох мінімальних заробітних платень.

Якщо ж після накладення штрафу особа повторно або неодноразово продовжуватиме зловживати процесуальними правами, вчинятиме дії або допускатиме бездіяльність з метою перешкоджання здійснення судочинства, не повідомлятиме суд про неможливість подати письмові або речові докази, витребувані судом, або не подаватиме такі докази без поважних причин, не виконуватиме ухвали про забезпечення доказів або позову, суд, з урахуванням конкретних обставин, матиме право стягнути з особи штраф у розмірі від двох до шести мінімальних заробітних платень.

Стягнення штрафу повинно здійснюватись на підставі ухвали суду, яка має відповідати вимогам виконавчого документа згідно до законодавства про виконавче провадження.

Крім цього, в ЦПК України слід закріпити положення згідно з яким, особа матиме право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про накладення судового штрафу. Ухвала суду апеляційної інстанції за результатами розгляду скарги про накладення судового штрафу має бути остаточною та не підлягатиме подальшому оскарженню. У свою чергу ухвали про накладення судового штрафу постановлені судами при розгляді справи в судах апеляційної інстанції або у Верховному Суді України мають бути остаточними та оскарженню не підлягатимуть.

Висновки. В результаті дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин в якості процесуальних юридичних сформульовано теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під поняттям «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2). Виокремлено сформульовано ознаки як неправомірних дій, так і бездіяльності учасників цивільного процесу (осіб присутніх у судовому засіданні або фізичних та юридичних осіб, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) в контексті приналежності їх до площини процесуальних юридичних фактів

3). Правова реакція суду на неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні) може полягати у застосуванні до вказаних осіб заходів процесуального примусу – попередження або видалення із залу судового засідання. У свою чергу правова реакція суду на бездіяльність учасників процесу або фізичних чи юридичних осіб, може виражатись у застосуванні відносно цих осіб наступних заходів процесуального примусу: 1) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 2) привід.

4). В якості попередження, як заходу процесуального примусу пропонується розуміти висловлену суддею в усній формі вказівку учаснику цивільного процесу або особі присутній у судовому засіданні на недопущення порушення в подальшому встановленого порядку під час проведення судового засідання та роз’яснення про можливість застосування більш суворого заходу примусу у разі повторюваності протиправних дій.

5). Пропонується відновити раніше існуючий в ЦПК України 1963 р. інститут судових штрафів в якості заходу процесуального примусу, що дозволить дисциплінувати учасників цивільного процесу, змусивши їх належним чином виконувати покладені на них процесуальні обов’язки та сприяючи зменшенню випадків зловживання процесуальними правами. З цією метою запропонований перелік неправомірних дій (бездіяльність) за які може бути накладено судовий штраф, розміри судових штрафів та порядок їх накладення.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
3. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
4. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда, причиненного гражданину судебно-следственными органами. Учебное пособие / Безлепкин Б.Т. – М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1979. – 204 c.
5. Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення Верховного суду України від 24.11.2008 р [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-08
6. Терефенко О.Р. Неправомірна поведінка як загальна умова виникнення відповідальності з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади / О.Р. Терефенко // Пріоритети національного реформування держави і права: теорія та практика: Збірник Міжнародної юридичної науково-практичної Інтерент-конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2014 року. Тези наукових доповідей. – К., 2014. – С. 167-171.
7. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности / Г.К. Матвеев. – М. : Юрид. лит., 1970. – 311 с.
8. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
9. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В. Гусаров, Н.Ю. Сакара та ін.; за ред. В.В, Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
10. Бобрик В. І. Заходи процесуального примусу: порівняльно-правовий аналіз у різних видах цивілістичного судочинства / В.І. Бобрик // Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 10. – С. 16–21.
11. Кучер В. О., Суліковський Ю.С. Видалення із залу судового засідання як захід процесуального примусу / В. О. Кучер, Ю. С. Суліковський // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. серія юридична. – 2015. – Вип. 2. – С. 88-96.
12. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 18, № 19-20. – Ст. 132.
13. Коломоєць, Т.О. Ґенеза, доктринальні та нормативні аспекти відповідальності за прояв неповаги до суду / Т.О. Коломоєць, Ю.В. Калашник. – Херсон: Вид. дім «Гельветика», 2013. – 200 с.
14. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
15. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
16. Ухвала Дарницького районного суду м. Києва 04.12.2014 р. (цивільна справа № 754/544/14) [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43949147
17. Ухвала Дарницького районного суду м. Києва 04.02.2015 р. (цивільна справа № 754/544/14) [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43948929
18. Братель О.Г. «Процесуальна аналогія» як об’єктивна дійсність сучасного цивільного судочинства України / О.Г. Братель // Пролеми ивільного права та процесу: матеріали наук.-практ. конф., присвяч. світлій пам’яті О.А. Пушкіна, 27 трав. 2016 р. / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ, Каф. цивіл. права та процесу, Каф. охорони інтелектуал. власності, цивіл.-прав. дисциплін ; Всеукр. громад. орг. «Асоціація цивілістів України». ‒ Харків : ХНУВС, 2016. ‒ 400 с.
19. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ 2-ге вид., доповн. і переробл. – К.: Атіка, 2010. ‒ 896 с.
20. Лукіна І.М. Цивільна процесуальна відповідальність: автореф. дис … канд. юрид. наук / І. М. Лукіна . – Харків : Б. в., 2009 . – 20 с.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, неправомірні дії (бездіяльність), заходи процесуального примусу, попередження, видалення із залу судового засідання, привід свідка, судовий штраф.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, дозволяє вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях.

На теоретичному рівні процесуальні юридичні факти можуть досліджуватись крізь призму визначення їх поняття, ознак, функцій, видів, структури, динаміки, класифікації, порядку фіксації та системи.

Мета даної статті полягає у визначенні поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів, як одного з найменш дослідженого явища сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Аналіз спеціальної літератури засвідчує, що юридичні факти на загальнотеоретичному рівні вивчали та досліджували багато вчених як радянського, так і сучасного періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба, З.Р. Рафікова, Р.О. Халфіна та інші. Процесуальні юридичні факти як специфічне процесуальне правове явище вивчали такі науковці як: Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, Н.А. Чудиновська, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі.

Отже, питання щодо визначення поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України не піддавались науковому вивченню ні на рівні дисертаційних досліджень, ні на рівні окремих наукових статей.

Необхідно констатувати відсутність в законодавчому полі формулювання поняття «процесуальний юридичний факт» та «система процесуальних юридичних фактів», а тому дослідження системи процесуальних юридичних фактів слід розпочати з безпосереднього тлумачення слова «система». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «система» визначається як порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь [1, с. 1320]. Вказане визначення дозволяє зробити висновок, що система процесуальних юридичних фактів повинна складатись із закономірно розташованих у взаємному зв’язку та певному порядку частин. Система повинна виявляти та враховувати всі частини єдиного цілого.

З метою досягнення окресленої в статті мети окремо слід розглянути поняття «процесуальні юридичні факти». В праві «юридичні факти» визначаються як певні життєві обставини, що обумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин. В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення даної категорії повною мірою розкриває її зміст.

Співвідношення та аналіз понять «система», «юридичні факти» та «процесуальні юридичні факти» дозволяє синтезувати визначення наступної категорії. Система процесуальних юридичних фактів ‒ це взаємопов’язані між собою певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, з настанням яких норми цивільного процесуального законодавства пов’язують виникнення, зміну та припинення відповідних юридичних наслідків для учасників цивільних процесуальних правовідносин.

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [2].

Значення норм вказаного Кодексу неможливо заперечувати, адже вони виконують важливу та невід’ємну, для цілого ряду кодифікованих законодавчих актів, обслуговуючу функцію. Виходячи зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України можна стверджувати, що норми цивільного процесуального законодавства, насамперед, спрямовані на реалізацію положень наступних кодексів: Цивільного, Сімейного, Житлового, Земельного та Кодексу законів про працю.

Застосування кількісного аналізу дозволило встановити, що з моменту набуття чинності ЦПК України зазначений кодифікований нормативний акт піддавався чисельним змінам, доповненням та тлумаченням. Так, починаючи з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, в 7-ми випадках застосовувалось офіційне тлумачення норм рішеннями Конституційного Суду України, у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними.

Аполітичний за змістом ЦПК України зазнавав негативного впливу в результаті політичних та революційних подій, що відбувались в Україні на початку 2014 р., у вигляді прийняття діючою на той час Верховною Радою України так званих «законів 16 січня 2014 р.» [3], які мали суто диктаторське спрямування. Деполітизація внесених безглуздих змін відбулась 28.01.2014 р. [4] не дозволивши перетворити ЦПК України в засіб політичного протистояння та тиску.

На моє переконання, ЦПК України виходячи зі свого призначення повинен залишатись ефективним механізмом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави та суспільних інтересів.

В певному середовищі науковців, юристів, адвокатів та суддів панує усталена думка про необхідність кардинальної зміни положень ЦПК України. Вважаю, що в даному випадку повинно йтись не про кардинальні зміни, а про можливість застосування науково обґрунтованих та практично виважених підходів до подальшого удосконалення цивільного процесуального законодавства. Все це вказує на необхідність розробки ефективної системи процесуальних юридичних фактів цивільного процесуального права та цивільного судочинства, з у рахуванням якої будуть послідовно вноситись зміни до норм ЦПК України. Наявність визначеної системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві дозволить створити можливість передбачати запити суспільства до безпосереднього виникнення проблем із правозастосуванням та дозволить стати методологічною основою для вивчення цивільного процесуального права як галузі права.

У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ.

Слід визнати, що чинному ЦПК України бракує спеціальної норми, подібної до ст. 11 Цивільного кодексу України [5], в якій би були визначені підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Проектуючи положення вказаної норми на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства.

Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти.

Спробуємо дослідити системні ознаки та зв’язки процесуальних юридичних фактів. Як наголошує В.Б. Ісаков система юридичних фактів може розумітись у двох значеннях ‒ матеріальному та ідеальному. У першому ‒ йдеться про взаємозв’язки реальних, виникаючих у житті фактичних обставин; у другому ‒ про системні зв’язки юридичних норм, точніше, їх гіпотез, в яких закріплені моделі юридичних фактів [6, с. 48].

Систему процесуальних юридичних фактів слід відносити до класу так званих «великих систем». Д.О. Поспєлов зазначає, що велика система характеризується наступними ознаками: неможливістю повної формалізації об’єкту управління; непостійністю структури та функціонування об’єкту управління; багатоканальністю управління та нечіткістю самих критеріїв доцільності; наявністю в даних системах людей, які володіють системою вільних дій [7, с. 4-5].

Більшість з перерахованих ознак явища «велика система» притаманні для системи процесуальних юридичних фактів. При цьому можна стверджувати, що досліджувана система процесуальних юридичних фактів має власні специфічні риси та ознаки, серед яких слід виділити наступні:

1) наявність великої кількості елементів системи. Фактична система складається із значної кількості як окремих процесуальних юридичних фактів, так і їх сукупності, у вигляді процесуально регламентованих фактичних складів. В процесі розгляду цивільної справи вказана ознака системи проявляється у наступному. Наприклад, особа в порядку ст. 118 ЦПК України звертається до суду із позовною заявою. Подання вказаної заяви є окремим процесуальним юридичним фактом, який обумовлює виникнення та розвиток, за наявності позитивних процесуальних умов, окремих процесуальних дій, які формують фактичний процесуальний склад у вигляді першої стадії цивільного процесу ‒ відкриття провадження у справі. За своїм змістом будь-який фактичний процесуальний склад є не чим іншим, як сукупністю окремих процесуальних юридичних фактів. Проте, сама система процесуальних юридичних фактів передбачає наявність логічно побудованих та процесуально регламентованих процесуальних дій, перебуваючих у визначеному взаємозв’язку;

2) відносна нестабільність елементного складу системи. В результаті розвитку суспільних відносин нові процесуальні юридичні факти вводяться в процесуальний обіг, інші вибувають з обігу, обумовлюючи розширення системи. Вказані процеси відповідним чином впливають на зміну зв’язків між процесуальними юридичними фактами. Як вже наголошувалось, з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, а у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними. В якості прикладу зміни системи процесуальних юридичних фактів можна назвати виключення з процесуального обігу такої процесуальної дії, як подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду або ухвали суду першої інстанції, яка існувала в ЦПК України з 01.09.2005 р. до 03.08.2010 р. Іншим прикладом зміни системи процесуальних юридичних фактів є скасування імперативного статусу попереднього судового засідання. Так, починаючи з 03.08.2010 р. попереднє судове засідання при розгляді цивільних справ стало не обов’язковим, а питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі;

3) влив «людського фактору» на розвиток елементів системи. Для системи процесуальних юридичних фактів, як і для будь-яких інших правових явищ, притаманне поєднання об’єктивних та суб’єктивних складових. Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Положення вказаної норми має поширення на прийняття судом будь-яких судових рішень, що супроводжують розгляд цивільної справи. Більш вдалим, на мою думку, синонімом словосполучення «внутрішнє переконання суду» є словосполучення «суддівський розсуд».

Суддівський розсуд ‒ це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовної діяльності, що здійснюється в процесуальній формі та полягає в наданні суду, у відповідних випадках, повноважень вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості [8, с. 106]. Суддівський розсуд реалізується в межах, наданих суду процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін. Наприклад, саме від суддівського розсуду залежить можливість реалізації положень ч. 1 ст. 202 ЦПК України, в яких закріплені диспозитивні підстави для зупинення провадження у справі.

Прояв «людського фактору» полягає в тому, що не лише суд, а й учасники цивільного процесу формують та вибудовують систему процесуальних юридичних фактів, так як саме людина є ініціатором виникнення та розвитку переважної більшості таких юридичних фактів. Це, зокрема, відбувається шляхом передбаченої нормами ЦПК України можливості на будь якій стадії цивільного процесу укласти мирову угоду або відмовитись від позову;

4) нормативна регламентованість елементів системи. Процесуальними юридичним фактами визнаються не будь які обставини суспільного життя, а лише ті, що регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства. По суті, сфера процесуальних юридичних фактів по-перше, визначається законодавчими рамками, по-друге, обмежується предметом правового регулювання, який, наприклад, у справах позовного провадження визначається змістом заявлених позовних вимог. Аналіз елементів системи процесуальних юридичних фактів дозволяє спостерігати постійні трансформаційні переходи від зального до конкретного і, навпаки.

У будь-якому випадку життєві обставини, що не регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства не можуть входити до складу системи процесуальних юридичних фактів.

5) відносно визначена тривалість елементів системи. Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо.

Разом з тим, словосполучення «відносно визначена тривалість» вказує на те, що не всі елементи досліджуваної системи обмежені відповідними часовими рамками. В окремих випадках рішення суду сприймається в якості процесуального юридичного факту, який може впливати на розвиток цивільних процесуальних правовідносин під час розгляду інших цивільних справ. Такими рішеннями можуть бути рішення про визнання, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (наприклад, рішення суду про визнання права власності) або конститутивні рішення, зміст яких спрямований на зміну чи припинення правовідносин (наприклад, рішення суду про виділ частки зі спільного майна, про розірвання шлюбу тощо). Як результат, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України);

6) прояв нормативно неурегульованих елементів системи. Наявність прогалини (недоліків) у цивільному процесуальному законодавстві та неможливість передбачення наперед всіх процесуальних відносини, вказує на потребу запровадження в цивільному процесуальному законодавстві процесуальної аналогії. Мною підтримується позиція М.І. Балюка та Д.Д. Луспеника, які вважають, що законодавцю слід закріпити застосування процесуальної аналогії в цивільному процесі задля дотримання необхідних процесуальних гарантій учасників процесу та для діяльності самих судів у рамках правового поля. Це дозволить вирішити далеко не просту проблему, коли частина відносин між судом і окремими учасниками процесу будуються з урахуванням фактичних, не опосередкованих нормами цивільного процесуального права, тим більше, що юридична доктрина заперечує наявність в процесі фактичних відносин [9, с. 51].

Сформульовані ознаки системи процесуальних юридичних фактів вказують на динамічний та змінний характер досліджуваної системи. Змінюваність системи зумовлена такими факторами як: швидкоплинність суспільних відносин, що породжують та сприяють виникненню нових процесуальних юридичних фактів, які знаходять відповідну імплементацію у вигляді внесення систематичних змін та доповнень до норм цивільного процесуального законодавства.

Підводячи підсумок слід зазначити, що подальша розробка системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві має важливе значення для функціонування сфери цивільних процесуальних правовідносин. Будь-які правовідносини будуються на сукупності юридичних фактів. На мій погляд, система процесуальних юридичних фактів повинна бути зрозумілою та динамічною, такою, що своєчасно враховує зміни у сфері суспільного життя. Поглиблене вивчення цієї системи потрібне для подальшого розвитку діючої системи правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин та для формування єдиної правозастосовної практики. Вивчення системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві обумовлено об’єктивною необхідністю формування як теоретичних, так і практичних засад правореалізації, кінцевим результатом якої є забезпечення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян: Закон України від 16.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 801.
4. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України: Закон України від 28.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 811.
5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
6. Исаков В.Б.. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков. ‒ М., Юридическая литература. 1984. ‒ 144 с.
7. Поспелов Д.А. Большие системы (ситуационное управление). / Д.А. Поспелов ‒ М., 1975. ‒ 63 с.
8. Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения / О.А. Папкова // Российское право. – 1997. ‒ № 12. ‒ С. 106
9. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) : Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. ‒ Х.: Харьков юрид., 2008. ‒ 708 с.

Ключові слова: система, юридичні факти, процесуальні юридичні факти, система процесуальних юридичних фактів, цивільний процес, цивільне судочинство

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. У статті 15 Цивільного кодексу України [1] закріплено положення відповідно до якого, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Здійснити таке право може кожна особа, шляхом звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України).

Реалізація окреслених правових положень відбувається за допомогою норм цивільного процесуального законодавства, в яких відображається основоположна охоронна функція Цивільного процесуального кодексу України [2] (далі ‒ ЦПК України). Обслуговуюче призначення норм ЦПК України полягає в тому, що їх застосування забезпечує можливість безперешкодної реалізації норм матеріального права. У разі недотримання або порушення норм матеріального права будь-яка особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України).

На превеликий жаль, в сучасних умовах функціонування українського суспільства відносини, пов’язані із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб постійно стикаються з низкою проблем, зокрема, правового, соціального, політичного та організаційного характеру. Для їх розв’язання та вирішення потрібно використовувати різноманітний арсенал засобів та методів, не залишаючи поза увагою досягнення в сфері юридичної науки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких О.С. Захарова, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій запропонувати шляхи розв’язання дискусійних та проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити складові поняття «розгляд та вирішення цивільних справ», розкрити зміст поняття «цивільна справа», сформулювати пропозиції, спрямовані на внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Виклад основного матеріалу. Статтею 1 ЦПК України передбачено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відразу слід відзначити певну неузгодженість назви ст. 1 ЦПК України з її безпосереднім змістом. Так, досліджувана стаття має назву «Завдання цивільного судочинства», проте завданням присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі по тексту статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного чи наказного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа [3, с. 378]. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль [3, с. 661]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення [4, с. 371].

У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання» [5, с. 510]. Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» [5, с. 866].

З цього приводу О.С. Захарова зазначає, що ототожнення мети і завдання судочинства певного мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях [6, с. 11].

Відстоюючи свою позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій [6, с. 11].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи. При цьому ними наголошується, що помилково визначена у ст. 1 ЦПК України і мета. Захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. Під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершальним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він ‒ складова його сутності. Метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі [7, с. 7].

На мою думку, питання щодо з’ясування змісту завдань цивільного судочинства та визначення їх місця в главі 1 розділу І ЦПК України потребує кардинального перегляду з наступних причин.

Якщо законодавець вирішив назвати статтю 1 ЦПК України як «Завдання цивільного судочинства», то саме в даному контексті повинен відображатись її зміст. Дійсно, завдання цивільного судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до її фактичного дублювання зі змістом ч. 1 ст. 3 ЦПК України «1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів» та ст. 4 ЦПК України «1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України».

З метою усунення існуючої правової суперечності законодавцю достатньо було б обмежитись виключно перерахуванням завдань цивільного судочинства у вигляді «справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ». Вказані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в діяльності суддів. В частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ виконання вказаних орієнтирів повинно забезпечуватись в тому числі й особами, які беруть участь у справі.

Як зазначає О.С. Захарова, незважаючи на оціночний характер вищенаведених категорій, їх розуміння не повинно викликати проблем [6, с. 12]. Зазначені умови судочинства викладено в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [8], і вони неодноразово застосовувались Європейським судом з прав людини, в тому числі знайшли змістовне висвітлення в більш ніж 200 рішеннях цього суду [9] в справах про порушення державою Україною ст. 6 зазначеної Конвенції.

Діяльність судової влади, яка часто спрямована на власну дискредитацію, а також зневіра громадян в ефективність судочинства в Україні призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські визначення та тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її тлумачення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р.

У вказаному рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права ‒ це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню [10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ на пряму залежатиме від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь [3, с. 783].

Автори науково-практичного аналізу Цивільного процесуального кодексу України неупередженість розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін [7, с. 8]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», і забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» [11].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 3 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України, якою чітко визначено: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, а також відновити становище, що існувало до їх порушення. Перешкодами у досягненні такої мети можуть бути об’єктивні та суб’єктивні фактори:

–        одвічна проблема завантаженості суддів. Відповідно до звітних даних Державної судової адміністрації України середньомісячне надходження справ на одного суддю місцевого суду у 2015 р. становило 56,19 справ [12]. Найбільша кількість справ та матеріалів на одного суддю припадає в таких регіонах як: Дніпропетровська, Харківська, Одеська області та в м. Києві. Вказані кількісні показники не дозволяють суддям місцевих судів гарантувати дотримання закріплених у ст. 157 ЦПК України строків розгляду цивільних справ та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

–        зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами. Такі зловживання можуть полягати у поданні скарг на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася, подання клопотань (заяв) для вирішення питання, яке вже було вирішено судом, заявлення очевидно безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування розгляду справи, безпідставне ухиленні від явки до суду учасників процесу, що тягне за собою відкладення розгляду цивільної справи. Один із шляхів попередження та боротьби з вказаними порушеннями може полягати у запровадженні штрафу, як заходу процесуального примусу. Судові штрафи не є чимось новим для сфери цивільних процесуальних правовідносин. Вони, як процесуальне явище, існували в ЦПК України 1963 р. [13]. Повернення до чинного ЦПК України штрафу, як заходу процесуального примусу, матиме за мету не лише забезпечувати реалізацію каральної функції суду, але й спонукатиме та дисциплінуватиме учасників цивільного процесу належним чином виконувати покладені на них цивільними процесуальним законодавством обов’язки. При запровадженні даного заходу процесуального примусу головне завдання законодавця повинно полягати в обранні «золотої середини» між каральною та попереджувальною функцією даного заходу;

–        недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду справи. Вказана обставина проявляється в наступному. Відповідно до статті 38 ЦПК України сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Кількість представників або адвокатів, які одночасно можуть представляти особу в суді, а також порядок їх заміни в процесі розгляду справи цивільним процесуальним законодавством не регламентована. Це призводить до того, що особи, які беруть участь у справі, мають законні можливості кожного разу доручати представляти їх інтереси новому представнику або адвокату під час проведення чергового судового засідання. В такій ситуації суд перебуває у вкрай не вигідному для нього становищі. Відмовити у наданні представнику або адвокату часу для ознайомлення з матеріалами справи та підготовки до судового засідання суд не має права. У свою чергу, надання строку для вчинення ним ознайомчих дій автоматично призводить до затягування розгляду цивільної справи. Даним прикладом відображена практична можливість особи, яка бере участь у справі зловживати своїми процесуальними права шляхом використання недосконалості цивільного процесуального законодавства;

–        негативні політичні процеси в державі, які негативно відображається на функціонуванні судових інституцій. У зв’язку з відсутністю кворуму, обумовленого політичними процесами в Україні більше одного року не виконувала свої функції Вища рада юстиції. До повноважень Вищої ради юстиції відноситься підготовка подань про призначення суддів на посади та їх звільнення; про призначення та звільнення голів (та їхніх заступників) місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів; розгляд випадків порушення суддями присяги та здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів. З початку 2014 р. до 09 червня 2015 р. робота Вищої ради юстиції фактично була паралізована, що негативно відобразилось на функціонуванні всіх судових ланок в Україні. На забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ також вливає і той факт, що станом на початок 2016 р. залишаються не призначеними безстроково 547 суддів у зв’язку з намірами Верховної Ради України здійснити повне оновлення суддівського корпусу в Україні [14].

–        недобросовісне відношення суддів до виконання своїх обов’язків. Постановою Верховної Ради України «Про звільнення суддів» [15] 12.11.2015 р. поставлена крапка у гучному скандалі, який пов’язаний з багаторічною бездіяльністю судді Дарницького районного суду м. Києва Куренкова Є.С. Вказаний суддя дозволяв собі не відкривати провадження у справах протягом 2 років з моменту отримання заяв про видачу судового наказу. Ті справи, які вже перебували у провадженні судді не розглядались по декілька років [16; 17].

Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за порушення строків цивільних справ відбувається з регулярною періодичністю. Так, рішенням Вищої ради юстиції № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. залишено без задоволення скаргу судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 05.04.2012 р. про притягнення його до дисциплінарної відповідальності [18]. Даним рішенням, зокрема, підтверджено факти недотримання суддею Галасюком Р.А. вимог ст. 157 ЦПК України та невжиття ним заходів щодо розгляду справи № 2-23/12 протягом встановленого законом строку. В порушення вимог законодавства справа № 2-23/12 перебувала на розгляді у судді Галасюка Р.А. з 01.07.2008 р. по 02.03.2012 р., тобто понад строк, встановлений цивільним процесуальним законодавством України.

Продовжуючи аналіз завдань цивільного судочинства слід погодитись з позицією О.С. Захарової, яка вважає, що завдання цивільного судочинства не вичерпується розглядом і вирішенням цивільних справ в їх галузевому значенні. На її думку, значна частка земельно-правових спорів вирішується у порядку цивільного судочинства, але вони за своїм змістом не набувають цивілістичних ознак і ‒ не останньою чергою ‒ внаслідок лише субсидіарного застосування норм ЦК України [6, с. 11-12].

З метою правильного визначення завдань цивільного судочинства необхідно окремо зупинитись на аналізі такого цивільного процесуального явища, як «цивільна справа». Зазначу, що відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ, а не самого спору. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який «розгляд і вирішення цивільної справи» ототожнює з «розглядом і вирішенням спору, тобто усунення правового конфлікту» [19, с. 145].

Одна із прогалин ЦПК України полягає у відсутності законодавчого визначення такого найбільш вживаного процесуального поняття як «цивільна справа». Офіційне визначення поняття «цивільна справа» міститься лише в спільному наказі Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України «Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень» № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. в якому під цивільною справою розуміється (для розділів ІІ-ІІІ, VІ-VІІІ Інструкції) ‒ справа, що розглядається судом за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, а також справа щодо цивільних, сімейних, трудових, господарських правовідносин, яка розглядається іншими компетентними органами. В Інструкції поняття «цивільна справа» використовується в якості узагальнюючого поняття та охоплює різні види судочинства, а тому запропоноване визначення не відповідає положенням ЦПК України [20].

У п. 1.2.1. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. міститься визначення терміну «судова справа» під яким розуміються позовні заяви, скарги, матеріали кримінального провадження, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також судові процесуальні документи, що виготовляються судом [21].

У Великому юридичному словнику під «цивільною справою» розуміється будь-яка справа, що розглядається в суді в порядку передбаченому цивільно-процесуальним законодавством [22, с. 677]. На мою думку, вказане визначення є найбільш вдалим в юридичному розумінні та виходить за межі сформульованих в ст. 1 ЦПК України «завдань цивільного судочинства».

Відсутність законодавчого визначення категорії «цивільна справа» не дозволяє в повній мірі ототожнювати її з категорією «цивільно-правовий спір». Зважаючи на те, що станом на 2016 р. ст. 1 ЦПК України визначається як базисна, фундаментальна, керівна та процесоспрямовуюча норма для сфери цивільного судочинства, її зміст так і не охоплює всіх відносин, що виникають при розгляді та вирішенні цивільних справ. Наприклад, у ст. 234 ЦПК України міститься законодавче визначення категорії «окреме провадження» під якою слід розуміти вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Проводячи паралелі між ст. 1 та ст. 234 ЦПК України зазначу, що в кожній із цих норм згадується про категорію «цивільна справа». Якщо в ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В даній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Так, розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно підтверджує наявність або відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створенні умови здійснення особою особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Зазначене вкотре підтверджує помилковість в позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». На мою думку, категорія «цивільна справа» є узагальнюючою для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

У продовження висловленої думки слід зазначити, що визначена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства повинна бути виключена з вказаної норми та у видозміненому вигляді знайти своє відображення у ст. 3 та 4 ЦПК України.

Як вже було зазначено, у статті 1, 3 та 4 ЦПК України фактично відображена мета цивільного судочинства. Неузгодженість між вказаними статтями полягає у різному предметі судового захисту. Відповідно до ст. 1 ЦПК України предметом захисту є порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави.

У ч. 2 ст. 3 ЦПК України зазначається, що до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Про суспільні інтереси не згадується в ст. 1 ЦПК України. Нарешті в ст. 4 ЦПК України визначено, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. Вважаю, що в даному контексті вказані норми позбавлені змістовної єдності, а тому потребують нормативної узгодженості.

Дослідивши проблемні питання пов’язані з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, окрему увагу слід приділити способам їх реалізації. З цією метою детально буде проаналізоване словосполучення зі ст. 1 ЦПК України ‒ «розгляд і вирішення цивільних справ».

Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність учасників цивільного процесу, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Проте, вирішення цивільних справ є неможливим без здійснення процедури її розгляду. «Вирішення цивільних справ» спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язати існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

На думку С.О. Короєда вказівка в завданні цивільного судочинства на «вирішення» означає успішне завершення цивільно-правового спору, тобто остаточне усунення правового конфлікту між сторонами. Це, є можливим, коли порушене право позивача отримало судовий захист, тобто було відновлено чи забезпечило справедливу компенсацію шкоди, або ж коли суд владно підтвердить відсутність між сторонами спірних матеріальних правовідносин і відсутність у позивача права, за захистом якого він звернувся до суду, або ж за наявності спірних матеріальних правовідносин дійшов висновку про незаконність чи недоведеність позовних вимог позивача, захистивши таким чином інтереси відповідача [19, с. 145].

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. Це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи [7, с. 8].

На мою думку, зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» повинні сприйматись як нерозривні та взаємопов’язані явища. Заміна словосполучення «розгляд і вирішення» на «розгляд, а також вирішення» дозволила б дещо змістовно розвести дані процедури, проте і вказана пропозиція може призвести до юридичної суперечливості.

З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська пропонують «розгляд справи» вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя.

Продовжуючи свою думку вказані автори зазначають, що у ст. 1 ЦПК України, хоча розмежовано поняття «розгляд» і «вирішення», водночас відображено єдність процедури розгляду справи (спору) і застосування норми матеріального права, на підставі якої суд вирішив справу. Автори наполягають, що прикладом нехтування такою єдністю є назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р., в якій, до речі, містяться роз’яснення не лише щодо процедури (розгляду), а й щодо вирішення справи, тобто щодо застосування норм ЦК України. Тому назва постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.1978 р. «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними» мала явні переваги, адже слова «судова практика у справах» засвідчують, що йдеться про застосування судами норм і матеріального, і процесуального законодавства [7, с. 7].

З приводу висловленої позиції та, враховуючи положення ЦПК України, вважаю, що завдання цивільного судочинства повинні зводитись до застосування словосполучення «розгляд цивільних справ». Слід погодитись, що «вирішення цивільної справи» виступає складовою її «розгляду», адже вирішити справу без її розгляду неможливо. У зв’язку з цим, назва постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. є вірною, не зважаючи на те, що у вказаній постанові містяться роз’яснення й стосовно порядку вирішення цивільних справ. Обґрунтування власної підтверджується наступним.

У переважній більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи проявляється у її безпосередньому вирішенні, тим самим знаходячи закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір або усувається правовий конфлікт. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду.

Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного її вирішення.

Так, зокрема, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення.

Частина 3 ст. 121 ЦПК України встановлює й інші підстави для повернення позовної заяви (заяви). Разом з тим, повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, що позбавляє зазначені підстави ознак категоричності щодо неможливості повторного звернення до суду. Перераховані підстави для повернення позовної заяви мають універсальний характер та поширюються на всі види цивільного судочинства.

Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі якщо, наприклад, заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства; є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва та інші. Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом.

Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, проте не вирішена, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку наполягаючи на тому, що суддя постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично розглянув цивільну справу та вирішив її не на користь позивача. Разом з тим, відповідач, як можливий потенційний учасник цивільного процесу, часто не володітиме інформацією про факт звернення позивача до суду. Як результат, суддя своїми діями виконав вимоги визначені нормами ЦПК України, проте не вирішив цивільну справу в контексті вирішення цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами.

На завершення розгляду дискусійних та проблемних аспектів визначення завдань та мети цивільного судочинства слід зупинитись на питанні щодо доцільності упорядкування норм ЦПК України в контексті досліджуваної проблематики. На мою думку, ст. 1 ЦПК України повинна мати назву «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма є своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства.

Як вже було вище розглянуто, відповідно до ст. 1 ЦПК України однім із завдань цивільного судочинства є своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Статтею 157 ЦПК України визначені часові межі своєчасного розгляду цивільних справ, які по суті є правилами цивільного судочинства. Згадка про те, що цивільне судочинство здійснюється, зокрема, відповідно до ЦПК України, міститься лише в ст. 2 даного Кодексу. Таке розміщення норм в ЦПК України не відповідає загальним вимогам юридичної логіки і, як результат, потребує внесення до ЦПК України відповідних змін.

Висновки. В результаті дослідження проблемних питань, пов’язаних з визначенням завдань та мети цивільного судочинства, мною вносяться конкретні пропозиції теоретичного та законодавчого спрямування.

До завдань цивільного судочинства пропонується відносити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ. У свою чергу, мета цивільного судочинства повинна полягати в ефективному захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

В якості пропозицій законодавчого характеру пропонується змінити черговість розміщення правових норм в ЦПК України.

Чинну статтю 2 ЦПК України «Законодавство про цивільне судочинство» слід розмістити в якості першої статті Кодексу.

Чинну статтю 1 ЦПК України пропонується вважати статтею 2 ЦПК України, із залишенням назви «Завдання цивільного судочинства». Стосовно ж змісту даної норми пропонуються два наступні її варіанти.

Перший ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів».

Другий ‒ «Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ».

Пропозиція у вигляді двох варіантів ст. 2 ЦПК України свідчить про диспозитивний характер ініціатив законодавчого характеру. Вважаю, що сформульовані в даній статті пропозиції знайдуть належну увагу та оцінку, як з боку науковців, так і суб’єктів законодавчої ініціативи.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
4. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 742 с.
5. Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. ‒ К.: Наук, думка, 1999-2000. ‒ Т. 1. ‒ 1040 с.
6. Захарова О.С. Завдання цивільного судочинства. Деякі теоретичні проблеми / О. С. Захарова // Адвокат. ‒ 2009. ‒ № 11. ‒ С. 10-13. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://nbuv.gov.ua/j-pdf/adv_2009_11_1.pdf
7. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
9. Перелік рішень, ухвалених Європейським судом з прав людини [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.echr.coe.int/echr/
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04
11. Про затвердження Кодексу суддівської етики: рішення ХІ з’їзду суддів України від 22.02.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS19826.html
12. Звіти про стан здійснення судочинства в Україні за 2015 рік. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/sudova_statystyka/Sud_statustuka_Zvit_2015/
13. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1501-06
14. В.Гройсман ініціює кардинальне оновлення суддівського корпусу. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://rada.gov.ua/news/Top-novyna/117744.html
15. Про звільнення суддів: постанова Верховної Ради України від 12.11.2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/787-19
16. Столичний законник «зачинив» у своєму кабінеті більш ніж тисячу справ, перекривши громадянам шлях до правосуддя. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
17. Колектив Дарницького райсуду м. Києва не витримав «знущань» законника. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/8196-kolektiv_darnickogo_raysudu_mkieva_ne_vitrimav_znuschan_koll.html
18. Про залишення без задоволення скарги судді Корольовського районного суду м. Житомира Галасюка Р.А. на рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 5 квітня 2012 року: рішення Вищої ради юстиції рішення № 1226/0/15-12 від 18.12.2012 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.vru.gov.ua/content/act/1226_18.12_.2012_.pdf
19. Короєд С.О. Усунення правового конфлікту як основне завдання цивільного судочинства та критерій оцінки його ефективності / С.О. Короєд // Проблеми юриспруденції: теорія, практика, суспільний досвід: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2013 р. Тези наукових доповідей. ‒ К., 2013. ‒ С. 143-147.
20. Про затвердження Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень: наказ Міністерства юстиції України та Державної судової адміністрації України № 1092/5/54 від 27.06.2008 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0573-08
21. Положення про автоматизовану систему документообігу суду: рішення Ради суддів України № 30 від 26.11.2010 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://court.gov.ua/969076/polozhenniapasds/
22. Большой юридический словарь / Авт.-сост. В.Н. Додонов, В.Д. Ермаков, М.А. Крылова и др.; под ред. А.Я Сухарева, В.Е. Крутских. ‒ М.: Инфра-М, 2003. ‒ 704 с.

Ключові слова: цивільний процес, завдання цивільного судочинства, мета цивільного судочинства, цивільна справа, процесуальні юридичні факти, розгляд цивільних справ.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти ‒ це певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення категорії «процесуальні юридичній факти» є найчастіше згадуваним та вживаним в теорії цивільного процесуального права. Вказана категорія перебуває в одному синонімічному полі з такими подібними категорійними поняттями, як: «юридичні факти в цивільному процесі», «юридичні факти в цивільному процесуальному праві», «цивільні процесуальні юридичні факти». Сама категорія «процесуальні юридичні факти» на претендує на визнання її в якості основоположної та базової для сфери цивільних процесуальних правовідносин, проте її найчастіше вживають та застосовують в науковій сфері з огляд на її зрозумілий юридичний контексті та безпосереднє мовленнєве сприйняття.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлює можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях. В одній із наукових статей мною порушувалось питання щодо існування в українській юриспруденції фактів певної конкуренції у відносинах так званих «теоретиків» та «практиків» цивільного процесуального права [1, с. 362]. Вказана конкуренція, а іноді й не сприйняття науковців практичними працівниками обумовлює у останніх хибні міркування та висловлювання щодо практичного значення теоретичних досліджень з питань визначення понять, завдань або здійснення класифікації різноманітних правових категорій.

Дійсно, теорія і практика цивільного процесуального права часто не знаходять спільного знаменника. Разом з тим, це не є підставою для надання певних переваг у дослідженні тих чи інших цивільних процесуальних явищ суто в теоретичному або практичному аспектах. Як результат, дослідження процесуальних юридичних фактів неможливе без визначення їх поняття, галузевих особливостей, функцій, системи, здійснення класифікації, окреслення динаміки, значення, специфіки та практичного впливу на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на окреслену проблематику процесуальні юридичні факти будуть досліджені з позицій визначення їх функцій. Особливість функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що вказане питання знаходиться одночасно в теоретичній та практичній площинах, що певною мірою задовольнить наукові інтереси «теоретиків» та належним чином буде сприйнято «практиками».

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Функції юридичних фактів досліджували як українські, так і зарубіжні вчені, в т.ч. вчені радянського періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба. Функції процесуальних юридичних фактів в цивільному процесуальному розумінні досліджували Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень присвячених вивченню функцій процесуальних юридичних фактів свідчить недостатній рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самими відкриваючи нові горизонти для нових наукових пошуків.

Мета статті полягає у докладному вивченні функцій процесуальних юридичних фактів в теоретичному та практичному аспектах, що сприятиме визначенню їх ролі та призначення в процесі правового регулювання цивільних процесуальних відносин.

Виклад основного матеріалу. Досліджуючи «функції цивільних процесуальних юридичних фактів» слід виходити з наступних складових цього поняття: «функції» та «процесуальні юридичні факти». Цілком логічно розпочати висвітлення досліджуваного питання з визначення терміну «функція».

Відразу слід зазначити, що термін «функція» був вдало запозичений юристами у математиків після такого як німецький математик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц запровадив його в науковий обіг у 1673 р.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «функція» тлумачиться як призначення, роль чого-небудь [2, с. 1552]. Не залишились осторонь в питанні визначення терміну «функція» і філософи. Зокрема, О.П. Шептулін під «функцією» розумів вплив один на одного елементів цілісної системи, а також її взаємодію з іншими системами (речами), що забезпечує її стійке існування [3, с. 168].

Спроектувавши вказані математико-філософські визначення терміну «функція» в юридичну площину В.Б. Ісаков вказує, що «функція» дозволяє досліджувати взаємодію різних елементів усередині більш складної системи, виявити завдання, які здійснює кожен елемент по відношенню до інших елементів і до системи в цілому [4, с. 57].

Власну думку з цього приводу висловлював В.В. Ярков зазначаючи, що у правознавстві функції зазвичай розглядаються як напрям правового впливу, що виражають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин. Функції як напрямок правового впливу характеризують зміст права, здійснення поставлених перед ним завдань [5, с. 67].

Наступною складовою досліджуваного юридичного поняття є «процесуальні юридичні факти». Як вже було зазначено, в доктрині цивільного процесуального права під процесуальними юридичними фактами розуміють певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Разом з тим, в юридичній літературі зустрічається більш широке визначення даного поняття. Так, С.В. Камчинська під процесуальними юридичними фактами пропонує розуміти конкретну життєву обставину, змодельовану в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [6, с. 28].

Не формулюючи визначення поняття «процесуальні юридичні факти» І.В. Удальцова наголошує, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин [7, с. 401].

Змістовний аналіз юридичної літератури засвідчив, що вчені-процесуалісти, які досліджували різноманітні аспекти процесуальних юридичних фактів в свої наукових працях з певних причин не пропонують визначення поняття «процесуальні юридичні факти». Це, зокрема, випливає з аналізу наявних дисертаційних досліджень В.В. Яркова «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [5], Ж.Ю. Мірошникової «Функції юридичних фактів за російським законодавством» (2005 р.) [8], М.О. Рожкової «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [9]. Нажаль, українські вчені не приділяють особливої уваги питанням визначення поняття «процесуальні юридичні факти», що свідчить про відсутність наукового інтересу до даної проблематики, а з іншого боку відкриває простір для проведення наукових досліджень у цьому напрямку.

Зосереджуючи свою увагу на безпосередній меті даної наукової статті зазначу, що питання визначення функцій процесуальних юридичних фактів для вчених-процесуалістів посідають більш важливе місце в науковому аспекті.

В.Б. Ісаков розглядаючи функції юридичних фактів в загальнотеоретичному розумінні вказує на узагальнену характеристику їх ролі та завдань в механізмі правового регулювання [10, с. 57]. Як наголошує В.В. Ярков один і той самий процесуальний факт «може виконувати різноманітні функції залежно від ситуації, що складається в процесі реалізації норм процесуального права» [11, с. 37].

З огляду на досліджувану проблематику під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

Розгляд змісту функцій процесуальних юридичних фактів слід розпочати з окреслення видів функцій юридичних фактів, які досліджувались вченими в галузі теорії держави і права. Так, у науковій праці виконаній в середині 80-х років минулого століття В.Б. Ісаков виділяв основні, додаткові і спеціальні функції юридичних фактів [10, с. 57-62]. Критикуючи вказаний поділ функцій юридичних фактів В.В. Ярков вказував на незрозумілий критерій виділення спеціальних функцій юридичних фактів, який пов’язаний, на думку В.Б. Ісакова, з включенням юридичних фактів в якості елементів у фактичні склади. Адже основні та спеціальні функції юридичних фактів у ряді випадків рівнозначні. Більшість процесуальних юридичних фактів виконують свої функції як самі по собі, так і у фактичному складі. Тому розмежування функцій юридичних фактів на основні та спеціальні є досить умовним [5, с. 69].

В науковій праці більш пізнього періоду В.Б. Ісаков наголошував, що головна функція, виконувана юридичними фактами в правовому регулюванні полягає у забезпеченні виникнення, зміни або припинення правових відносин. Кожний юридичний факт обумовлює або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі правові наслідки.

Продовжуючи свою позицію В.Б. Ісаков відзначає, що крім своєї основної функції, юридичні факти можуть бути навантажені рядом додаткових функцій. Так, в деяких випадках юридичні факти виконують функцію гарантії законності. Законне прийняття позовної заяви зумовлює правомірність всіх подальших дій. Тому закріплення даних юридичних фактів виступає як важлива гарантія законності.

Ще одна функція юридичних фактів ‒ стимулююча. Норма права впливає на суспільні відносини не тільки тим, що встановлює правові наслідки, а й тим, що пов’язує ці наслідки (позитивні або негативні) з певними юридичними фактами. Поява одних юридичних фактів відповідає інтересам суб’єктів, і вони вживають необхідних зусиль для того, щоб ці факти виникли (підстави для преміювання, заохочення), поява інших юридичних фактів ‒ намагаються уникнути (підстави для застосування заходів відповідальності тощо). Поряд з іншими своїми функціями, вони виконують функцію стимулювання (функцію «батога і пряника»). Закріплення в нормах права тих чи інших юридичних фактів активно використовується законодавством як засіб впливу на поведінку суб’єктів [12, с. 439-440].

Ж.Ю. Мірошникова вказує на достатню різноманітність функцій, що виконуються процесуальними юридичними фактами у правозастосуванні. На її думку, функції, пов’язані з правовими наслідками, виражаються в здатності юридичних фактів обумовлювати виникнення, зміну, зупинення, припинення процесуальних прав, обов’язків і правовідносин, а також у правозабезпечуючій і правоперешкоджаючій функціях. Крім цього, юридичні факти забезпечують дотримання законності, попередній вплив на процесуальну діяльність суб’єктів, обмежують судовий розсуд, а також розсуд осіб, які беруть участь у справі, забезпечують індивідуальне піднормативне регулювання процесуальних відносин [8, с. 107].

В загальному розумінні Ж.Ю. Мірошникова підтримує позицію В.В. Яркова відносно безпідставності розмежування та поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями.

Підтримуючи зазначену позицію щодо безпідставності поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями зазначу, що поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження. Вважаю, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

Законодавець закріплюючи коло процесуальних юридичних фактів визначає правові наслідки за відповідну поведінку учасників цивільного процесу та визначає порядок реалізації ними суб’єктивних прав та виконання ними своїх обов’язків. За допомогою процесуальних юридичних фактів здійснюється оцінка дій або бездіяльності суб’єктів процесуальних відносин.

Процесуальні юридичні факти забезпечують безперервну динаміку процесуальних правовідносин, їх стійкість, стабільність. Вказані факти створюють передумови для усунення перешкод в їх розвитку та впливі на суб’єктів, які намагаються порушувати нормальне протікання судового процесу. В доктрині цивільного процесу сформувався традиційний підхід відповідно до якого функції процесуальних юридичних фактів пов’язують з настанням тріади правових наслідків: виникнення, зміна та припинення процесуальних правовідносин.

Детальний аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

Далі по тексту буде здійснена спроба виокремити та розкрити зміст всіх можливих функцій процесуальних юридичних фактів, з метою задоволення потреб теорії та практики цивільного процесуального права.

1) Процесоутворююча функція. Зміст даної функції проявляється у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження процесуальних правовідносин розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: заяви про видачу судового наказу (ст. 97 ЦПК України), позовної заяви (ст. 118 ЦПК України), заяви в порядку окремого провадження (розділ IV ЦПК України), апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження (ст. 102 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку позовного провадження (ст. 122 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку окремого провадження (ст.ст. 122, 235 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (с. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява, позовна заява або скарга.

Недотримання окреслених вимог заявником або скаржником обумовлює існування наступної функції процесуальних юридичних фактів.

2) Процесоперешкоджаюча функція. Процесоперешкоджаюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд в порядку ст. 121 ЦПК України постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, якщо позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України (недотримання вимог щодо її змісту) або не сплачено судовий збір. Крім цього, суд має право постановити ухвалу про повернення позовної заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України), якщо: 1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) справа не підсудна цьому суду; 5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України; 6) подана заява без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 ЦПК України.

Особливість процесоперешкоджаючої функції, в більшості випадків, полягає в тимчасовому характері її наслідків. Так, наприклад, якщо при поданні позовної не дотримано вимог щодо її змісту, або не сплачено судовий збір суд встановлює в ухвалі про залишення позовної заяви без руху строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Усунення заявником недоліків обумовлює подальший рух цивільного процесу. Підстави для повернення позивачу заяви, у випадках визначених п. 1, 3, 4, 5, 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, також можуть характеризуватись певною часовою тривалістю, яка прямо залежить від суб’єктивних (позивач, який до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову, повторно подає позовну заяву до суду через певний проміжок часу) або об’єктивних (позивач повторно подає заяву про розірвання шлюбу по досягненню дитиною одного року) факторів.

Слід відзначити, що ст. 121 ЦПК України характеризується універсальним змістом, адже її положення поширюються на цілий ряд норм ЦПК України, які у свою чергу містять положення відсильного характеру відносно окресленої статті. Вказана обставина полягає в тому, що положення ст. 121 ЦПК України застосовуються до: неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу (ст. 98 ЦПК України); неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу (ст. 105 ЦПК України); зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК України; заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам ст. 134 ЦПК України; неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ст. 229 ЦПК України); апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 ЦПК України; касаційної скарги не оформленої відповідно до вимог, встановлених ст. 326 ЦПК України; до заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 364 ЦПК України; заяви про скасування рішення третейського суду, поданої без додержання вимог, визначених у ст. 389-2 ЦПК України.

У будь-якому випадку прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів повинна знаходити відображення у вмотивованій та обґрунтованій ухвалі про залишення позовної заяви без руху, адже в судовій практиці частими залишаються випадки постановлення судами невмотивованих ухвал на стадії відкриття провадження у справі. Так, суддею Пустомитівського районного суду Львівської області 16.01.2013 р. було постановлено ухвалу з приводу розгляду позовної заяви про розірвання шлюбу (цивільна справа № 450/141/13-ц) з наступним формулюванням: «Дана позовна заява підлягає залишенню без руху, оскільки, позивачем чітко не сформульовано зміст позовних вимог, що унеможливлює відкриття провадження по справі та розгляду справи по суті» [13]. Інших мотивів для залишення позовної заяви без руху судом сформульовано не було. Ситуація при цьому ускладнюється і тим, що вказана ухвала оскарженню не підлягає.

Наведеним прикладом чітко проілюстровано процесоперешкоджаючу функцію процесуального юридичного факту у вигляді ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, в якій проявляється прихований і відомий лише судді невмотивований суддівський розсуд. Можна погодитись з тим, що самі позивачі готуючи позовну заву допускають порушення або не дотримуються вимог щодо її змісту, закріплених в ст. 119 ЦПК України, а тому ухвали про залишення позовних заяв без руху на перший погляд є обґрунтованими. Проте суддя відображаючи в ухвалі власний суддівський розсуд повинен підкріплювати його належною правовою мотивацією з посиланням на норми матеріального та процесуального права. Крім цього, слід враховувати, що переважна більшість осіб, які звертаються до суду з позовними заявами не володіють юридичними знаннями. На постановлення наведеної в якості прикладу ухвали можуть впливати цілий ряд процесоперешкоджаючих факторів, зокрема: елементарне небажання судді приймати до розгляду подану позовну заяву; завуальоване примушування позивача звертатися за юридичною допомогою для подальшого розгляду справи до юристів або адвокатів; побоювання судді вирішувати складний або не зрозумілий для нього з правових позицій спір [14, с. 151-152].

3) Процесовідкладальна функція. Відповідно до ст. 191 ЦПК України суд наділений правом в процесі розгляду цивільної справи вчиняти процесуальні дії пов’язані з відкладенням розгляду або оголошення перерви в її розгляді.

Відразу слід наголосити, що до процесовідкладальної функції процесуальних юридичних фактів, незважаючи на її назву, яка вказує саме на процедуру відкладення розгляду цивільної справи, будуть віднесені і процесуальні дії суду, пов’язані з оголошенням перерви в її розгляді.

Отже, відкладення розгляду справи може мати місце у випадках, передбачених статтями 130, 158-1, 169, 195, 224, 304, 305, 333 ЦПК України, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб. Процесуальна дія у вигляді відкладення розгляду справи найчастіше реалізується судами для врегулювання питань пов’язаних з неявкою в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними або у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Можна констатувати, що в нормативному та практичному аспектах питання пов’язані із застосуванням процедури відкладення розгляду справи є врегульованими та не викликають серйозних нарікань, що не можна говорити відносно процедури оголошення перерви в розгляді справи.

Частиною 2 ст. 191 ЦПК України визначено, що суд оголошує перерву на час необхідний для цього, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів. Крім цього, відповідно до положень ЦПК України перерва у розгляді цивільної справи може бути оголошена у випадку:

необхідності заміни перекладача у зв’язку з повторним порушенням ним порядку під час судового засідання або невиконання ним розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 92 ЦПК України);

вирішення судом питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162 ЦПК України);

якщо після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим (ч. 4. ст. 195 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи апеляційним судом (ч. 7 ст. 304 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи судом касаційної інстанції (ч. 7 ст. 333 ЦПК України).

Перераховані підстави стосуються оголошення перерви безпосередньо в процесі розгляду цивільної справи.

У свою чергу суд, відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК України має право оголошувати перерви у судовому засіданні, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Дослідження процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні потребує з’ясування змісту таких понять як: «судовий розгляд» та «судове засідання».

Стадія судового розгляду у доктрині цивільного процесуального права та в ЦПК України часто іменується як «судове засідання». Судові засідання відбуваються під час розгляду цивільних справ в місцевих судах, в судах апеляційної та касаційної інстанцій, під час перегляду судових рішень Верховним Судом України. В ЦПК України глава 4 розділу ІІІ, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву «Судовий розгляд». У свою чергу частиною 1 ст. 158 ЦПК України визначено, що «розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні». Виходячи з нормативного визначення, розгляд справи є змістом стадії судового розгляду, а судове засідання ‒ процесуальною формою розгляду справи.

П.П. Гурєєв аргументовано проводить відмінність між судовим розглядом і судовим засіданням вказуючи, що судове засідання є лише всього формою судового розгляду, під яким розуміється як розгляд, так і вирішення судом цивільної справи по суті [15, с. 14].

Як наголошує С.В. Васильєв судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, необхідного для відпочинку. До закінчення розгляду розпочатої справи або до відкладення її слухання суд не має права розглядати інші справи. Головна вимога принципу безперервності судового розгляду полягає не стільки в безперервності самого розгляду справи, скільки в тому, що суд не має права розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше розпочатої справи шляхом винесення рішення по суті. С.В. Васильєв узагальнюючи свою думку зазначає, що якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання у справі має бути розпочато спочатку [16, с. 178].

У свою чергу В.М. Семенов вказує, що безперервність у розгляді однієї судової справи має велике значення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом всіх обставин справи і цілісність сприйняття судом матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її особливостях [17, с. 106]. Висловлена ще у 1982 р. вченим позиція не відповідає сучасним реаліям здійснення судочинства по цивільних справах, проте неодмінно заслуговує на увагу та схвалення.

Оголошення перерви у розгляді справи, на думку О.А. Логінов, це тимчасове зупинення провадження у справі на відносно короткий проміжок часу, яке зумовлене необхідністю вчинення певних процесуальних дій, а також порядком роботи суду [18, с. 180].

Н.Л. Бондаренко більш розширено тлумачить поняття «перерви в судовому засіданні» вказуючи, що це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час в зв’язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також для вирішення окремих процесуальних питань [19, с. 98].

Суд зобов’язаний вживати всіх заходів спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи протягом одного судового засідання. Проте, реалізація такого завдання часто є неможливим, внаслідок причин, що перешкоджають ухваленню рішення по даній справі, або внаслідок існування об’єктивних обставин, що унеможливлюють подальший розгляд справи в даному судовому засіданні.

З огляду на викладене суди змушені вдаватись до процесуальних дій, пов’язаних з оголошенням перерви у судовому засіданні, які не передбачені нормами ЦПК України.

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 3 ст.159 ЦПК України в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні, а не у розгляді справи, може бути викликана необхідністю: задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з поданими письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків (наприклад, для осіб, які страждають на цукровий діабет) тощо. Головна умова оголошення перерви у судовому засіданні полягає в тому, що такі перешкоди мають бути усунені порівняно швидко, без певних ускладнень та обов’язкового до завершення часу роботи суду. Нажаль, в ч. 3 ст. 159 ЦПК України не наводиться навіть приблизний перелік підстав для оголошення перерви у судовому засіданні, а тому перерви у судовому засіданні постійно трансформуються у перерви в розгляді справи.

У підтвердження висловленої позиції слід розглянемо простий приклад із судової практики. Кожна особа має можливість ознайомитись на офіційній веб-сторінці будь-якого місцевого суду зі списком справ призначених до розгляду з якого вбачається, що судді призначають розгляд справ протягом робочого дня з інтервалом переважно у 30 хвилин або одну годину між судовими засіданнями. Розпочавши судове засідання суддя часто змушений оголошувати перерву у зв’язку з необхідністю розгляду наступної, відповідно до графіку судових засідань, цивільної чи кримінальної справи оголошуючи перерву на тижні або місяці. Фактичним «виправданням» судді є його значна завантаженість.

Вказана завантаженість суддів змішує їх призначати судові засідання, наприклад на 17.00 годину, при умові, що за загальним правилом останньою годиною роботи суду є 18.00 година. Отже, розпочавши судове засідання о 17.00 годині суддя не матиме повноцінної можливості до завершення робочого дня заслухати пояснення сторін чи третіх осіб, допитати свідків, у зв’язку з чим змушений буде оголошувати перерву у судовому засіданні. Оголошення вказаної перерви законодавчо не врегульовано нормами ЦПК України, проте об’єктивні обставини та значна завантаженість суддів спонукає останніх вдаватись до постійних порушень процесуального законодавства.

З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

4) Процесозупиняюча функція. Процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в існування об’єктивних життєвих обставин або нормативних приписів, які зобов’язують або надають право суду постановити ухвалу про зупинення провадження у справі (ст. ст. 201, 202 ЦПК України).

Ю. Василяускас, досліджуючи на початку 80-х років минулого століття питання зупинення провадження у справі дійшов висновку, що зупинення провадження спрямоване на створення сторонам умов користуватися своїми суб’єктивними процесуальними правами, а суду ‒ для ухвалення по справі правильного рішення, захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, тобто виступає як процесуальна гарантія здійснення правосуддя. Вчений зауважує, що зупинення провадження у справі ‒ це перерва судового провадження на невизначений час у здійсненні процесуальних дій, які спрямовані на вирішення справи [20, с. 13, 17].

Дослідник проблем цивільного процесуального права С.В. Васильєв пропонує під зупиненням провадження у справі вважати тимчасове припинення здійснення процесуальних дій у справі з незалежних від суду та сторін обставин, що перешкоджають подальшому руху справи [16, с. 468]. Зупинення провадження у справі, на думку Г.В. Чурпіти, є окремим правовим інститутом цивільного процесуального права, метою якого є перенесення судового розгляду справи на інший, більш пізній термін, за визначених в законі правових підстав [21. с. 438].

Як зазначає Г.О. Аношина зупинення провадження ‒ це тимчасове припинення здійснення судом всіх (за винятком забезпечення позову і доказів) процесуальних дій на будь-якій стадії цивільного судочинства (крім стадії відкриття провадження у справі), викликане об’єктивними, тобто незалежними від суду та осіб, які беруть участь у справі, обставинами, зазначеними в законі, що перешкоджають подальшому розвитку процесу і щодо яких неможливо визначити, коли настане закінчення їх дії [22, с. 9].

Слід зазначити, що питання пов’язані з визначенням підстав зупинення провадження у справі досліджувались та продовжують досліджуватись як у доктринальному, так і практичному аспектах. Не вдаючись до змістовного налізу положень ЦПК України лише зазначу, що закон встановлює підстави обов’язкового (ст. 201 ЦПК України) та факультативного (ст. 202 ЦПК України) зупинення провадження у справі.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в існуванні певних життєвих обставин, які залежать або не залежать від волі людини (юридичні факти-події), а також існуванні приписів цивільного процесуального законодавства, які обумовлюють обов’язок або право суду тимчасово припинити здійснення процесуальних дій у справі на визначений або невизначений термін.

5) Процесовідновлююча функція. Процесозупиняюча функція після завершення існування обставин, що зумовили її виникнення, трансформується у процесовідновлюючу функцію, коли провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення (ст. 204 ЦПК України).

Крім цього, процесовідновлююча функція процесуальних юридичних фактів знаходить відображення у постановлених судом ухвалах про: поновлення пропущеного строку встановленого для подачі апеляційної скарги (ст. 297 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого для подачі касаційної скарги (ст. 328 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого на подачу заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 356 ЦПК України).

6) Процесозмінююча функція. Дана функція знаходить своє відображення в процесуальних діях суду у вигляді постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів, або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача, або постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК України).

Віднесення вказаних процесуальних дій суду до функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд має право постановити ухвалу про об’єднання або роз’єднання позовів не лише під час відкриття провадження у справі або підготовки справи до судового розгляду, а й під час її безпосереднього розгляду. Наприклад, позивачем подано позовну заяву з вимогами розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу спільно нажитого за час шлюбу майна. Суддя розпочавши розгляд справи має право, з огляду на наявність значної кількості майна, що потребує поділу, постановити ухвалу про роз’єднання вимог у самостійні провадження, мотивуючи тим, що їх спільний розгляд ускладнить вирішення справи та відтермінує, наприклад, початок процедури стягнення аліментів.

З огляду на вказану обставину Д.Д. Луспеник наголошує, що вчинення дій спрямованих на об’єднання або роз’єднання позовів може призвести до негативних наслідки для осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, об’єднання кількох однорідних справ може призвести до збільшення строку розгляду справи по суті у зв’язку з неодноразовою неявкою одного зі співпозивачів чи співвідповідачів, що негативно відбивається на правах інших учасників процесу. У такій ситуації суду необхідно виправити положення, роз’єднати під час розгляду справи одну чи декілька вимог в окреме провадження. Зазначене доцільно вчиняти, коли роз’єднання вимог не вплине на правильність вирішення всіх вимог, але сприятиме більш швидкому вирішенню частини цих вимог, а, значить, відповідатиме інтересам добросовісних учасників процесу. Як показує судова практика, у подібних випадках і та частина вимог, що залишилася після цього, набуде свого швидкого вирішення [23, с. 316].

7) Процесоприпиняюча функція. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд у відповідності до положень ЦПК України наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів можна поділяти на два види: абсолютну та відносну.

Абсолютна процесоприпиняюча функція полягає в тому, що на стадії перегляду судових рішень суд постановляє ухвали, які в подальшому не підлягають оскарженню, а відповідно розгляд справи і сам цивільний процес повністю припиняється. Це, зокрема стосується ухвал про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (ч. 3 ст. 332 ЦПК України) або про відмову у допуску справи до провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України).

Відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів виражається в тому, що суд на різних стадіях розгляду справи постановляє ухвали, які за своїм змістом спрямовані на припинення цивільного процесу, проте з урахуванням положень ЦПК України можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції.

До таких слід віднести наступні ухвали про: відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК України); закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України); залишення заяви без розгляду (ст. 207); відмову у відкритті апеляційного провадження у справі (ст. 297 ЦПК України).

У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

8) Прецедентоформуюча функція. Назва вказаної функції, на перший погляд, може викликати термінологічне несприйняття з огляду на приналежність України до романо-германської правової системи, в якій нормативно-правовий акт визнається визначальним джерелом права. Слід визнати, що після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [24] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України.

При внесенні у в 2010 р. доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.

Таким чином, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. В свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

12.02.2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [25], положеннями якого в новій редакції викладено ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, а саме: «1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

Внесені 12.02.2015 р. зміни до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України дещо змінили вектор теоретичного та практичного відношення до «судового прецеденту» як правового явища, а тому питання пов’язане з послабленням впливу «судового прецеденту» на сферу цивільних процесуальних правовідносин вирішено лише на половину, адже як і в попередній редакції досліджуваної норми, так і в чинній редакції норми «висновок (у попередній редакції «рішення») Верховного Суду України залишається обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права». Тобто в цьому відображаються всі ознаки продовження існування такого правового явища як «судовий прецедент».

Разом з тим, законодавець наголошує, що «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

В контексті даної норми головним визначальним словосполученням, яке повертає правила здійснення судочинства до засад романо-германської правої системи є словосполучення «наведення відповідних мотивів». Отже, в кожному конкретному випадку суд, за наявності відповідних мотивів, має право відступити від вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України та ухвалити рішення керуючись як нормами чинного законодавства, так і враховуючи обставини та доказову базу конкретної цивільної справи.

В даному контексті Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права викладені у відповідній постанові слід розглядати в якості процесуального юридичного факту, що призводить до виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, зі змісту ст. 360-7 ЦПК України чітко простежується прецедентоформуюча функція процесуальних юридичних фактів у вигляді постанов Верховного Суду України.

Висновки. Змістовний аналіз функцій процесуальних юридичних фактів дозволив сформулювати теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

2). Поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження з огляду на те, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

3) Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

На сучасному етапі розвитку цивільної процесуальної науки та практики пропонується виокремлювати наступні функції процесуальних юридичних фактів: процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

4) З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Список використаних джерел

1. Братель О.Г. Особливості взаємодії теорії та практики цивільного процесуального права / О.Г. Братель // Проблеми цивільного права та процесу: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті професора О.А. Пушкіна (30 травня 2015 р.). ‒ Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2015. ‒ 468 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
3. Шептулин А. П. Диалектический метод познания / Шешпулин А. П. ‒ М.: Политиздат, 1983. ‒ 320 с.
4. Исаков В.Б. Проблемы теории юридических фактов: Дис. … докт. юрид. наук. ‒ Свердловск, 1985. ‒ 480 с.
5. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
6. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. ‒ 2015. ‒ № 14. Том 2. ‒ С. 26-28.
7. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
8. Мирошникова Ж.Ю. Функции юридических фактов по российскому законодательству /Ж.Ю. Мирошникова/: Дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. ‒ Ростов н/Д, 2005. ‒ 185 с.
9. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия /М.А. Рожкова / (диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук. ‒ М., 2010. ‒ 418 с.
10. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
11. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. ‒ Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. ‒ 188 с.
12. Теория государства и права: Учебник / Под ред.. В.К. Бабаева. ‒ М.: Юристъ, 2003. ‒ 592 с.
13. Ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 16.01.2013 р. (цивільна справа № 450/141/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28875085
14. Братель О.Г. Вплив суддівського розсуду на реалізацію процесуальних юридичних фактів. / О.Г. Братель // Юридичні факти в системі правового регулювання. Зб. наук. праць. Матеріали VІ між нар. наук.-практ. конф. (Київ, 26 лист. 2015 р.) / за аг. Ред.. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила, І.О. Ізарової. ‒ К.: ВД «Дакор», 2015. ‒ 630 с.
15. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. / П.П. Гуреев. – М.: Госюриздат, 1958. – 199 с.
16. Васильев С. В. Гражданский процесс: курс лекций / С. В. Васильев. – Харьков: Эспада, 2010. – 688 с.
17. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. / В.М. Семенов – М.,1982. – 152 с.
18. Логінов О. А. Цивільний процес України: навч. посіб. / О. А. Логінов, О. О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 361 с.
19. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
20. Василяускас Ю. Процессуальная природа и понятие приостановления производства по делу в советском гражданском процессе / Ю. Василяускас // Ученые записки высших учебных заведений Литовской ССР. – Вильнюс: Право. Т. ХV. – Вып. 2. – 1980. – C. 12-18.
21. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
22. Аношина А.А. Приостановление производства по гражданским делам в судах общей юрисдикции / А.А. Аношина/. Автореферат …канд. юрид. наук. – Саратов, 2006. – 20 с.
23. Позовне провадження : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченко та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 552 с.
24. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
25. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ Ст. 132

The article investigates the function of procedural legal facts and features of their influence on the sphere of civil procedural legal relationships.

В статье исследуются функции процессуальных юридических фактов и особенности их влияния на сферу гражданских процессуальных правоотношений.

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільний процес, функції юридичних фактів, процесуальні юридичні факти, судовий розгляд, судове засідання, судовий прецедент