Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^[2] положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^[3]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^[4]. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^[5].

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^[6].

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^[7]. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій ^[8].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^[9].

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^[11].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^[12]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^[13].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^[15]. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^[17].

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^[18]. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^[19].

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^[20].

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^[22]. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^[23]. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^[24].

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^[25].

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^[26]. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^[27]. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^[28].

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^[29] та Цивільного процесуального уложення Німеччини^[30] засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^[31].

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^[32]. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

SOURCES OF FIXING PROCEDURAL LEGAL FACTS

AT THE TRIAL STAGE OF THE CIVIL CASE

Стаття присвячена визначенню джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи. Визначені особливості фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду, ухвалі суду, журналі судового засідання, протоколі окремої процесуальної дії, судових повістках, запитах та супровідних листах. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, ухвали суду, цивільні процесуальні правовідносини, суд

The article is devoted to defining sources fixing procedural legal facts at the trial stage civil case. Features of fixing procedural legal facts in a court decision, court order, the journal court session, protocol of independent legal procedure, summons, requests and cover letters, are determined. Suggestions on amendments to Code of Civil Procedure of Ukraine have been formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, court order, civil procedural legal, court

Постановка проблеми. Розгляд будь-якої цивільної справи представляє собою комплекс процесуальних дій суду та інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямованих на досягнення основоположної мети цивільного судочинства ‒ ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів. Цивільний процес слід розглядати в якості складного комплексного фактичного складу, в якому з переходом до кожної наступної стадії судочинства відбувається накопичення процесуальних юридичних фактів, які отримують відповідне фіксування.

В судовій практиці та доктрині цивільного процесуального права закріпилось стійке уявлення про те, що фіксування процесуальних юридичних фактів здійснюється переважно в наступних процесуальних документах – рішення суду та ухвала суду. Таке припущення можна сприймати як загальне уявлення, адже існування джерел, в яких фіксуються процесуальні юридичні факти, залежить від різних чинників, зокрема, виду юридичного факту, суб’єктів, які здійснюють вказане фіксування, змісту та характеру процесуального питання, що підлягає вирішенню, стадії цивільного процесу на якій здійснюється фіксування.

Питання визначення можливих джерел фіксування процесуальних юридичних фактів фрагментарно намагалися досліджувати як українські, так і зарубіжні вчені, серед яких: С.В. Васильев, К.В. Гусаров, М.Б. Зейдер, В.В. Комаров, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, В.В. Ярков та інші. З огляду на відсутність достатнього рівня наукових досліджень в окресленій сфері та наявність законодавчих суперечностей, що містяться в нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України)[1], які характеризують та визначають порядок фіксування процесуальних юридичних фактів, актуальним постає питання проведення ґрунтованих наукових розвідок в окресленому напрямі.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій виокремити процесуальні джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи та формулюванні пропозицій законодавчого характеру, спрямованих на удосконалення чинних норм ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Порядок фіксування процесуальних юридичних фактів напряму пов’язано з безпосереднім визначенням категорії «процесуальні юридичні факти» під якою пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Перш ніж досліджувати джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи, слід звернутись до тлумачення самого слова «фіксування». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «фіксування» розглядається в контексті слова «фіксувати». Отже, «фіксувати» ‒ це відображати, закріплювати за допомогою запису, малюнка, фотографії тощо [2].

У ЦПК України в розділі ІІІ міститься глава 5 «Фіксування цивільного процесу». Назва глави не співпадає зі змістом закріплених у ній положень, адже головна увага в статтях 197-200 ЦПК України зосереджена не на питаннях фіксування цивільного процесу, як комплексного фактичного складу, а виключно на порядку фіксування окремих його процесуальних складових ‒ судового засідання та окремих процесуальних дій.

Існуюча нормативна плутанина обумовлює необхідність виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду, адже поняття «судовий розгляд» є набагато ширшим за змістом, ніж поняття «судове засідання». Це дозволяє зробити висновок, що фіксуванню підлягає більш широке коло процесуальних дій, ніж ті, які охоплюються рамками самого судового засідання.

У загальному розумінні фіксування сприймається в якості закріплення результатів вчинення певних процесуальних дій у відповідних матеріальних носіях. У зв’язку з цим логічно постає питання, що є безпосереднім джерелом фіксування у цивільному процесі ‒ процесуальні дії чи процесуальні юридичні факти? Вчені, наукові погляди яких сформувались за часів панування соціалістично-комуністичної системи вважали, що одні дії, котрі створюють, змінюють та припиняють правовідносини, виступають в якості процесуальних юридичних фактів. Інші дії, які не мають вирішального значення для розвитку правовідношення, для його виникнення та здійснення, не можуть розглядатись в якості юридичних фактів[3].

Піддаючи критиці висловлені позиції, В.В. Ярков вважає, що останні не враховують весь діапазон правових наслідків, які можуть породжувати юридичні факти. На його думку автори, які виділяють процесуальні дії не юридичні факти, відносять до їх числа, наприклад, пояснення сторін по суті справи, забезпечення позову тощо. Всі зазначені процесуальні дії виконують правозабезпечувальні функції, підтримуючи нормальний хід розвитку цивільного процесуального правовідношення, забезпечуючи його безперервний динамізм. В якості підтвердження своєї позиції В.В. Ярков наводить приклад: «суд не має право спочатку заслухати відповідача, а потім позивача, так як порядок вчинення вказаних процесуальних дій встановлений законом». Наведене дозволило вченому сформулювати висновок згідно з яким, будь-які процесуальні дії , що реалізують процесуальні права або такі, що виконують процесуальний обов’язок, виступають в якості юридичних фактів. Тому всі процесуальні дії виступають в якості юридичних фактів не лише в силу їх правового характеру, але й наявності правових наслідків[4]. Аналогічної позиції притримується М.О. Рожкова зазначаючи, що процесуальні факти це завжди процесуальні дії[5]. Викладене дозволяє зробити висновок, що поняття «процесуальні дії» та «процесуальні юридичні факти» перебувають в одній синонімічній площині, а умовно існуючі між ними відмінності залежать від сфери застосування цих понять. Зазвичай поняття «процесуальні дії» застосовується у нормативно-правовому аспекті та судовій практиці, а поняття «процесуальні юридичні факти» переважно у науковій сфері діяльності.

Процесуальні дії вчиняються на кожній стадії цивільного процесу, а тому особлива увага повинна приділятись як законному змісту дій на кожній із стадій, так і порядку фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів), що обумовлюють та супроводжують їх протікання.

У ЦПК України відсутня спеціальна норма або глава, зміст якої б узагальнював усі наявні джерела фіксування процесуальних дій (процесуальних юридичних фактів). У зв’язку з цим, виокремлення джерел фіксування процесуальних юридичних фактів можливе шляхом комплексного аналізу не лише положень ЦПК України, але й розпорядчих документів виданих органами судової влади. В даній науковій статті буде проаналізовано джерела фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи.

1. Рішення суду. Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України рішення суду є однією із форм (видом) судового рішення. У частині 3 цієї статті зазначається, що судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Як результат, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), який виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин, та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

У рішенні суду фіксуються не лише результати застосування норм матеріального права, але й процесуальні юридичні факти, які в подальшому можуть впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Розглянемо це на прикладі ст. 215 ЦПК України яка визначає зміст рішення суду.

На перший погляд факти зафіксовані у вступній частини рішення суду (час та місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; дані про склад суду та секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог) мають лише інформаційне значення. Проте, наприклад, відомості про склад суду, яким ухвалювалось рішення може бути підставою для недопустимості його повторної участі в розгляді справи (ст. 21 ЦПК України). Інформація з рішення суду, що набрало законної сили, стосовно тих самих сторін, того самого предмету і тих самих підстав, слугуватиме підставою для відмови у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або підставою для закриття провадження у справі (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

Процесуальні юридичні факти зафіксовані в описовій частині рішення суду, яке набрало законної сили, визнаються в якості преюдиціальних фактів, що не підлягають повторному доказуванню при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів:

1) визначення порядку розподілу судових витрат (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). В судовій практиці зустрічаються випадки, коли в ухваленому рішенні суд не зазначає порядок розподілу судових витрат. В такій ситуації фіксування вказаного процесуального юридичного факту можливе у додатковому рішенні суду, адже відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Даним прикладом проілюстровано ситуацію, в якій не здійснення судом фіксування відповідного процесуального юридичного факту в рішенні суду зумовлює необхідність фіксування даного факту в іншому судовому акті ‒ додатковому рішенні суду;

2) вказівка на застосування негайного виконання рішення суду (п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України). Негайне виконання рішення суду розглядається як явище, що має декілька аспектів: цивільно-процесуальний; організаційно-діловий та виконавчо-процесуальний[6]. Цивільно-процесуальну складову негайного виконання рішення суду слід розглядати як процесуальний юридичний факт, що знаходить своє закріплення у рішенні суду. Залишення поза увагою судом даного аспекту під час ухвалення рішення є підставою для застосування п. 3 ч. 1 ст. 220 ЦПК України, в якому, зокрема, зазначається: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК України;

3) визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України). Відповідно до вказаної норми у резолютивній частині рішення суду може бути вказаний порядок його виконання. Крім цього, суд має право надати відстрочку виконання рішення; розстрочити виконання рішення; вжити заходів для забезпечення його виконання;

4) зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження (п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України). За своїм змістом невід’ємну складову рішення суду, в якій вказується строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та визначається порядок його оскарження, слід розглядати в контексті його інформаційно-процесуальної складової. Суд за власною ініціативою не має право змінити визначені процесуальним законодавством строки на подання апеляційної чи касаційної скарги. Відсутність у рішенні суду інформації про порядок набрання ним законної сили та порядок його оскарження, буде вважатись грубим порушенням процесуального законодавства, яке може ускладнювати процедуру подальшого розвитку цивільного процесу.

2. Ухвали суду. Ухвала суду, як самостійна форма (вид) судового акту, є достатньо багатофункціональною. Даним процесуальним документом фіксуються процесуальні юридичні факти на різних стадіях цивільного процесу, зокрема, питання щодо виникнення цивільного процесу, його розвитку та закінчення без ухвалення відповідного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд може закінчуватись постановленням ухвали, яка за своїм процесуальним змістом прирівнюється до рішення суду.

Фіксування процесуальних юридичних фактів у рішенні суду та ухвалі суду має певні відмінності. Так, імперативні положення процесуального законодавства щодо викладення тексту рішення суду на паперовому носії є відмінними від фіксування певного кола процесуальних юридичних фактів в ухвалі суду, зміст якої відображається в журналі судового засідання, з відповідним фіксуванням за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Змістовний аналіз положень ЦПК України дозволив виявити певні процесуальні особливості, пов’язані з визначенням порядку фіксування процесуальних юридичних фактів ухвалами, які оформлюються окремими процесуальними документами. В окремих нормах ЦПК України чітко визначені випадки за яких суд зобов’язаний результати розгляду заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі фіксувати ухвалою, як окремим процесуальним документом. Разом з тим, результат розгляду судом заяв або клопотань осіб, які беруть участь у справі може не оформлюватись окремими процесуальним документом, а заноситись лише до журналу судового засідання. При визначенні переліку ухвал, які повинні викладатись у вигляді окремого процесуального документа, судді зазвичай керуються або прямою вказівкою, що міститься у відповідній процесуальній нормі, або ст. 293 ЦПК України, яка визначає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Таким чином, у вигляді окремого процесуального документа оформлюються ті ухвали, які в подальшому можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

3. Журнал судового засідання. Протокол окремої процесуальної дії. Відповідно до ч. 1 ст. 197 ЦПК України суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

У доктрині цивільного процесуального права з цього приводу виділяють фактичні та юридичні (процесуальні) сторони повного фіксування судового засідання. З фактичної сторони повне фіксування судового засідання – це фіксація ходу судового засідання в цілому, без певних обмежень, що дозволяє відтворювати повний зміст тих чи інших процесуальних дій. Юридична (процесуальна) сторона фіксування судового засідання зводиться до фіксації та можливості відтворення тих процесуальних дій, які безпосередньо впливають на розгляд справи по суті або на динаміку судочинства та рух справи[7].

Порядок фіксування цивільного процесу здійснюється у відповідності до ст.ст. 197-200 ЦПК України та Інструкції про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового процесу (судового засідання), затвердженої наказом Державної судової адміністрації України № 108 від 20.09.2012 р.[8]. В даній Інструкції дається офіційне визначення поняття «фіксуванням судового засідання технічними засобами» під яким розуміється технічний запис розгляду справи судом за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що включає в себе створення фонограми судового засідання. У свою чергу, поняття «журнал судового засідання» визначається як документ, що ведеться в суді у порядку здійснення цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, кримінального провадження одночасно з фіксуванням судового засідання технічними засобами.

В журналі судового засідання здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: 1) рік, місяць, число і місце судового засідання; 2) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 3) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі; 4) порядковий номер вчинення процесуальної дії; 5) назва процесуальної дії; 6) час вчинення процесуальної дії; 7) інші відомості, визначені ЦПК України.

Відомості закріплені за допомогою звукозаписувальних технічних засобів та відображені в журналі судового засідання є своєрідними доказами, що полегшують процедуру доказування процесуальних юридичних фактів в контексті загального доказування в цивільній справі. Слід погодитись з В.В. Комаровим та К.В. Гусаровим, які зазначають, що журнал судового засідання є однією з форм фіксації судового засідання, офіційним записом судового процесу, але його значення більшою мірою зводиться до того, що завдяки відомостям, які зазначаються у журналі, відтворюється хід судового засідання та розшифровується технічний запис судового засідання[9].

На належний рівень фіксування процесуальних юридичних фактів можуть впливати ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема, технічний стан звукозаписувальних пристроїв чи неналежне виконання секретарем судового засідання або іншою особою, яка здійснює технічний запис, обов’язків з контролю процесу звукозапису. Неповнота та неправильність ведення журналу судового засідання можуть також обумовлюватись суб’єктивними факторами у вигляді бездіяльності або неналежного рівня підготовки секретаря судового засідання, який за допомогою відповідного програмного забезпечення не відображав у журналі процесуальні дії, що були вчинені у судовому засіданні.

Крім журналу судового засідання, фіксування процесуальних юридичних фактів може здійснюватись за допомогою протоколу окремої процесуальні дії (ч. 1 ст. 200 ЦПК України). З огляду на відсутність в цивільному процесуальному законодавстві спеціальної норми, що визначає перелік окремих процесуальних дій, що фіксуються в протоколі, їх визначення можливе виключно шляхом змістовного аналізу положень ЦПК України. Так, протоколом фіксується вчинення наступних процесуальних дій: допит свідків в порядку забезпечення доказів (ст. 132 ЦПК України); огляд речових та письмових доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 140 ЦПК України).

Буквальне тлумачення положень ст. 132 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що складання протоколу здійснюється за результатами виконання судового доручення щодо збирання доказів. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12.06.2009 р. зазначається, що судове доручення щодо збирання доказів видається, зокрема, для проведення допиту свідків, проведення огляду на місці речових доказів, роз’яснення експертом його висновку, допиту сторін або третьої особи тощо[10].

Вимоги до протоколу, що містяться у ст. 200 ЦПК України можна вважати універсальним шаблоном для оформлення всіх процесуальних дій, що вчиняються поза судовим засіданням, а тому остаточний перелік процесуальних юридичних фактів, що підлягатимуть фіксуванню у протоколі буде прямо залежати від призначення та змісту відповідної процесуальної дії.

Дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту. Перше, пов’язано з назвою глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування цивільного процесу» та закріплених в ній положень. Відразу слід наголосити, що з огляду на відсутність нормативного визначення поняття «цивільний процес» його тлумачення здійснюється у доктринальній площині. В юридичній літературі висловлюється думка, що цивільний процес – це діяльність суду здійснення правосуддя, яка складається з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, які беруть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних правовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі[11]. Для цивільного процесу як форми реалізації правосуддя, яка забезпечує гарантії здійснення правосуддя та гарантії права громадян на судовий захист притаманна стадійність. Судовий розгляд визнається самостійною стадією цивільного процесу. На думку В.В. Комарова судовий розгляд – це стадія цивільного процесу, що здійснюється у формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду[12]. При цьому не можна заперечувати той факт, що, наприклад, відкриття провадження у справі та провадження у справі до судового розгляду також визнаються самостійними стадіями цивільного процесу. Якщо буквально сприймати назву глави 5 розділу ІІІ ЦПК України, то в ній повинен визначатись порядок фіксування принаймні більшої частини стадій цивільного процесу. Разом з тим, у ст.ст. 197-200 ЦПК України йдеться виключно про порядок фіксування судового засідання та окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням. Можна погодитись з тим, що окремі процесуальні дії, наприклад, допит свідка, в порядку забезпечення доказів, може відбуватись ще на стадії відкриття провадження у справі. Так само вказана процесуальна дія може бути вчинена ще до відкриття провадження у справі, що ніяк не пов’язує її з існуючими стадіями цивільного процесу. З викладеного можна зробити висновок про невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

Наступна неузгодженість процесуального змісту міститься у ч. 7 ст. 297 ЦПК України, в якій зазначається, що при надходженні неналежно оформленої справи з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки. Згадуваний у вказаній нормі «протокол судового засідання» можна вважати процесуальним «рудиментом», який абсолютно не узгоджується зі змістом ст. 199 ЦПК України. Статтею 199 ЦПК України закріплено право подавати зауваження виключно щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання. З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

4. Судові повістки (розписки). Запити. Супровідні листи. Одним із факторів, що впливає на динаміку розгляду цивільної справи є належне повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце проведення судового засідання або вчинення окремих процесуальних дій. Інформування вказаних осіб здійснюється шляхом направлення їм судових повісток. В контексті досліджуваної проблематики важливе значення відіграє не лише зміст повістки, а й процедура фіксування юридичного факту її вручення адресату в порядку ст. 76 ЦПК України. Найчастіше судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення повертається особами, які її вручали, до суду. З огляду на постійний брак в суді грошових коштів для оплати поштових послуг, у судовій практиці набуло поширення направлення позивачам судових повісток простим листом, без дотримання вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України. Така практика, з огляду на психологічний розрахунок, часто має дієвий результат, адже позивач (заявник), як ініціатор цивільного процесу, на переконання суду має неодмінно прибути на судове засідання.

За загальним правилом, сторона у справі вважається належним чином повідомленою про час та місце розгляду цивільної справи у випадку: 1) вручення судової повістки представникові сторони; 2) неповідомлення стороною суду про зміну місця проживання, у зв’язку з чим судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться; 3) відмови адресатом одержати судову повістку.

Слід визнати той факт, що найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Не зважаючи на нормативну урегульованість, презумпція належного повідомлення учасників цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи не повинна у будь-якому випадку визнаватись судом, якщо таке повідомлення здійснювалось наступними способами: 1) шляхом надсилання телеграми або факсу (ч. 6 ст. 74 ЦПК України); 2) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути за їх згодою видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (ч. 5 ст. 74 ЦПК України); 3) вручення повістки повнолітньому члену сім’ї чи відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. (ч. 3 ст. 76 ЦПК України) 4) у разі відмови особи одержати повістку (ч. 8 ст. 76 ЦПК України), оскільки при цьому залишається відсутньою інформація про отримання судової повістки кінцевим адресатом.

Досліджуючи процедуру вручення судової повістки постає питання про можливість її віднесення до сфери процесуальних дій. Розглянемо це на прикладі фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки. Як визначено у ч. 8 ст. 76 ЦПК України, у разі відмови адресата одержати судову повістку, особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Вказаною дією презюмується факт належного повідомлення особи про час та місце розгляду цивільної справи. Ухилення від одержання судової повістки може виражатись у зовнішніх діях адресата, як то: відмова відчинити двері кур’єру або працівнику пошти, відмова розписатись в документах, що засвідчують факт вручення повістки. Положення ч. 8 ст. 76 ЦПК України не мають чіткої конкретизації щодо самої процедури того, яким чином особа, яка доставляє судову повістку, встановлює особу адресата. Складно уявити той факт, що особа, яка ухиляється від одержання судової повістки надаватиме для ознайомлення кур’єру або працівнику пошти документи, що посвідчують її особу. Більш абсурдною є ситуація, при якій спілкування між кур’єром та адресатом відбувається, так би мовити «через зачинені двері», за результатами якого кур’єр засвідчує відмову адресата в одержанні повістки, а адресат, у свою чергу, вважається повідомленим про час та місце розгляду цивільної справи. В ЦПК України 1963 р., факт відмови адресата в одержанні судової повістки повинен був засвідчуватись не лише підписом кур’єра, але й підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян. У чинній редакції ЦПК України процедура фіксування відмови адресата в одержанні судової повістки повністю віддана в добросовісні руки особи, яка її доставляє, без будь-якого додаткового засвідчення даного факту іншими особами.

Фактично, особі, яка доставляє судову повістку, цивільним процесуальним законодавством опосередковано делегується частина процесуальних функцій, від належного виконання яких залежить подальша динаміка цивільного процесу. Все це дозволяє процедуру вручення судової повістки розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт), адже за своїм змістом вона не зводиться виключно до виконання функцій інформаційного повідомлення. Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Розглянемо інший приклад квазі-процесуального юридичного факту закріпленого у ч. 3 ст. 76 ЦПК України, який полягає у наступному: якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. На перший погляд така процесуальна процедура має право на існування, проте недобросовісна особа-адресат у разі не бажання прибути на судове засідання може посилатися на невиконання обов’язку по врученню повістки ким-небудь з повнолітніх членів сім’ї, які спільно з нею проживають. У цьому випадку доказування належного вручення судової повістки стикається з декількома процесуальними труднощами. По-перше, відсутність нормативно визначеного процесуального статусу особи, яка доставляє повістку, ускладнює процедуру встановлення нею статусу «повнолітнього члена сім’ї» у особи, яка безпосередньо виступає посередником в одержанні такої повістки. По-друге, виходячи зі змісту ст. 3 Сімейного кодексу України, членом сім’ї може бути особа, яка спільно проживає з адресатом, пов’язана з ним спільним побутом та має по відношенню до неї взаємні права та обов’язки[13]. Статус члена сім’ї не підтверджується відповідним документом, а тому головним завданням особи, яка доставляє повістку, залишається лише одержати підпис в її отриманні у так званого «члена сім’ї», що в подальшому для суду буде доказом належного повідомлення адресата. В-третіх, законодавством не передбачена відповідальність повнолітнього члена сім’ї за невиконання ним обов’язку з передачі адресату судової повістки. Таким чином, повідомлення, у вигляді вручення судової повістки повнолітньому члену сім’ї для передачі її адресату, не може вважатись належним фіксуванням вказаного процесуального юридичного факту.

Фіксування факту повідомлення учасників цивільного процесу про час проведення чергового судового засідання, у випадку відкладення розгляду справи, може здійснюватись у розписці, яка безпосередньо підписується особами присутніми під час судового засідання, після чого вона приєднується до матеріалів цивільної справи. У даному випадку розписка буде вважатись беззаперечним фактом фіксування належного повідомлення учасника цивільного процесу про час та місце розгляду цивільної справи.

Запит суду можна розглядати в якості опосередкованого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів. Термін «запит» безпосередньо не зустрічається у положеннях ЦПК України, проте згадування про нього містяться у ч. 3 ст. 122 ЦПК України в наступному контексті: у разі якщо відповідачем у поданій позовній заяві вказана фізична особа, що не є суб’єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Звернення до вказаного органу здійснюється за допомогою запиту суду про надання інформації, про що зазначено у наказі Державної судової адміністрація України № 173 від 17.12.2013 р. «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ» (далі – Інструкція з діловодства) [14]. За своїм змістом та призначенням запит суду щодо надання інформації спрямований на виконання вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК України та забезпечення реалізації процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів у вигляді відкриття провадження у справі. У випадку, якщо на запит суду надійде інформація з якої буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, обумовлюючи тим самим прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів[15].

Процесуальні юридичні факти також опосередковано отримують своє фіксування у супровідних листах, існування яких передбачено Інструкцією з діловодства. Крім цього, на існування супровідних листів побічно вказує ч. 2 ст. 121 ЦПК України, в якій зазначається наступне: «якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві». Відповідно до п. 28.13 Інструкції з діловодства повернення заяви позивачеві здійснюється шляхом направлення супровідного листа про надіслання копії ухвали про повернення заяви з відміткою про набрання ухвалою чинності та заяви з усіма доданими до неї документами. В судовій практиці непоодинокими є випадки, коли позивач в якості доказів до позовної заяви додає оригінали таких документів як: свідоцтво про право власності на нерухоме майно, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження тощо. В такому випадку у супровідному листі фіксуються відомості про повернення оригіналів документів доданих до позовної та їх безпосереднє направлення позивачеві.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням переліку джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1) Під категорією «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2) До джерел фіксування процесуальних юридичних фактів на стадії судового розгляду цивільної справи відносяться рішення суду, ухвали суду, журнал судового засідання, протоколи окремої процесуальної дії та опосередковано судові повістки (розписки), запити та супровідні листи.

3) У резолютивній частині рішення суду, з урахуванням змісту та особливостей конкретної цивільної справи, здійснюється фіксування наступних процесуальних юридичних фактів: визначення порядку розподілу судових витрат; вказівка на застосування негайного виконання рішення суду; визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання; зазначення строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та порядок його оскарження.

4) дослідження порядку та особливостей фіксування судового засідання дозволило виявити в ЦПК України декілька спірних положень та неузгодженостей процесуального змісту, зокрема, невідповідність назви глави 5 розділу ІІІ ЦПК України закріпленим в ній положенням, що свідчить про низький професійний рівень існуючої законодавчої техніки. З метою розв’язання такої неузгодженості пропонується нова назва глави 5 розділу ІІІ ЦПК України – «Фіксування окремих процесуальних дій».

5) З огляду на відсутність в главі 5 розділу ІІІ ЦПК України такого джерела фіксування процесуальних юридичних фактів як протокол судового засідання, його згадування в ч. 7 ст. 297 ЦПК України підлягає виключенню.

6) Найбільш достовірним способом підтвердженням вручення судової повістки залишається підпис у розписці особи, яка викликається до суду. Процедуру вручення судової повістки слід розглядати крізь призму вчинення своєрідної процесуальної дії (квазі-процесуальний юридичний факт). Тому впевнено можна говорити, що особа, яка доставляє повістку має самостійний обсяг повноважень, фактично тим самим виступаючи в якості особи, яка сприяє здійсненню правосуддю, а тому має всі процесуальні підстави вважатись іншим учасником цивільного процесу.

Використана література

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

РІШЕННЯ СУДУ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ ФАКТ

ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

У статті в теоретичному та практичному аспектах досліджено процесуальний юридичний факт цивільного судочинства ‒ рішення суду. Змістовний аналіз положень цивільного процесуального законодавства та доктрини цивільного процесуального права дозволив визначити головні відмінності між категоріями «судове рішення» та «рішення суду». Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу, визначено функції притаманні для рішення суду, як цивільного процесуального явища. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення положень статті 208 Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, функції рішення суду, ознаки рішення суду, форми судових актів.

In the article procedural legal fact of civil procedure «a court decision» is researched in the theoretical and practical aspects. Meaningful analysis of the provisions of civil procedure law and civil procedural law doctrine allowed to identify the main differences between the categories of «judgment» and «a court decision». Among the functions of the existing level of procedural legal facts, a list of which has formed the theory of civil procedure, the functions inherent to the a court decision as civil procedure phenomenon are determined. Suggestions on improving the provisions of Article 208 of the Civil Code of Ukraine are formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, functions of court decision, the court decision signs, forms of judicial acts.

Вступ. Основоположна мета цивільного судочинства полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави або суспільних інтересів. Досягнення вказаної мети забезпечується широким арсеналом процесуальних засобів. Процесуальна діяльність суду, у випадку нормального протікання цивільного процесу, в кінцевому результаті знаходить своє відображення в ухваленому судом рішенні. Саме рішення суду є завершальним етапом всієї правозастосовної діяльності, отримуючи своє закріплення у формі офіційного юридичного документа, який регламентує поведінку суб’єктів правовідносин, активно впливаючи як на загальний, так і на безпосередній об’єкт правозастосовної діяльності. Ухвалене рішення суду зазвичай сприймається в якості юридичного факту, який вливає та врегульовує сферу матеріальних правовідносин. Таке сприйняття рішення суду є певною мірою не вірним, адже рішення, крім матеріально-правових наслідків, призводить до настання цілого рядку наслідків цивільного процесуального характеру. Від змісту та якості ухваленого рішення судом першої інстанції прямо залежить можливість виникнення та протікання подальших стадій цивільного процесу. Безсумнівно рішення суду може розглядатись з різних правових позицій. Проте малодосліджені аспекти приналежності рішення суду до сфери процесуальних юридичних фактів заслуговують окремої уваги та потребують проведення обґрунтованих наукових досліджень вказаного процесуального явища.

З огляду на відсутність наукових досліджень, присвячених визнанню рішення суду в якості процесуального юридичного факту, який призводить до виникнення зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, за основу були взяті наукові праці, в яких переважно досліджувались загальні аспекти судових рішень, як правового явища. Питання розкриття змісту та співвідношення категорій «судові акти», «судове рішення», «рішення суду» на науковому рівні досліджували наступні вчені радянського та сучасного періодів розвитку правової науки: М.Г. Авдюков, С.Н. Абрамов, І.В. Андронов, М.А. Гурвіч, С.К. Загайнова, О.В. Кот, В.В. Комаров, І.О. Колотілова, О.Ф. Клейнман, Л.С. Лисенко, Д.Д. Луспеник, В.В. Маслов, М.О. Рожкова, В.І. Тертишніков, Г.Л. Осокіна, Г.В. Фазикош, О.В. Хахальова, Д.М. Чечот, О.М. Шиманович, М.Й. Штефан, М.М. Ясинок, В.В. Ярков та інші.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває нові шляхи для здійснення наукових розвідок в даному напрямку.

Постановка завдання. У статті здійснена спроба з наукових та практичних позицій дослідити рішення суду як процесуальний юридичний факт цивільного судочинства України. З цією метою були поставлені наступні завдання: виокремити відмінності між процесуальними категоріями «судове рішення» та «рішення суду»; окреслити функції та ознаки рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства; сформулювати пропозиції законодавчого характеру, спрямовані на удосконалення норм Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1].

Результати дослідження. Процесуальні юридичні факти як правове явище, без перебільшень, посідають ключове місце в динаміці цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію завдань та мети цивільного судочинства, закріплених в ст. 1 ЦПК України. Змістовне ознайомлення з доктриною українського цивільного процесуального права засвідчило той факт, що сфера процесуальних юридичних фактів не піддавалась комплексному науковому дослідженню з боку вітчизняних вчених-процесуалістів. Сучасна цивільна процесуальна наука підтверджує наявність лише фрагментарних спроб у дослідженні окресленої проблематики.

Правова природа та безпосереднє призначення цивільного процесу, як обслуговуючого механізму існування цивільних правовідносин, полягає в тому, що цивільний процес є складним комплексним фактичним складом, який характеризується взаємозв’язком складових його елементів, спрямованих на досягнення одного з головних результатів вказаного процесу ‒ ухвалення судового рішення (судовий наказ, рішення, постанова).

Процесуальні дії (у загальному розумінні) вчинювані особами, які беруть участь у справі, спрямовані на отримання судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів, а процесуальні дії вчинювані судом спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ з метою ефективного захисту вищезазначених порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Дослідження актуальних питань цивільного процесуального права дозволило зробити висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати дане поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

З огляду на це, під процесуальними юридичними фактами пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Інститут судового рішення привертав та продовжує привертати особливу увагу не лише практикуючої юридичної спільноти, але й науковців. Зважаючи на різницю у поглядах щодо поняття, змісту, форм, ознак, видів, класифікації та значення судових рішень, переважна більшість з них схиляються до того, що судові рішення належать до площини процесуальних юридичних фактів.

Відразу слід наголосити, що в даній статті будуть досліджені питання, пов’язані з одним із різновидів процесуальних юридичних фактів ‒ рішення суду. Словосполучення «рішення суду», з огляду на буремні політичні події, що відбуваються в українській державі, все частіше почало згадуватись не лише в юридичному обігу, але й в засобах масової інформації. Використання даного словосполучення для позначення результатів діяльності суду часто здійснюється з грубим порушенням вимог законодавства. Все частіше помилки у застосуванні вказаного поняття допускаються не лише журналістами, але й практикуючими юристами та науковцями.

Коріння такої плутанини обумовлені, насамперед, недосконалістю цивільного процесуального законодавства, зміст якого породжує елементарні термінологічні помилки.

Так, у ст. 208 ЦПК України, яка має назву «Види судових рішень» передбачені такі форми судових рішень: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Як результат, у статтях 208-223 ЦПК України використовуються два досить схожі, але різних за змістом поняття: «судове рішення» та «рішення суду».

Для пересічного громадянина вказані словосполучення виглядають як звичайні слова синоніми, що цілком є логічним для повсякденного сприйняття та використання у побутовій сфері. Разом з тим, виходячи зі змісту ст. 208 ЦПК України існує суттєва різниця між досліджуваними поняттями. Детальний аналіз положень глави 7 розділу ІІІ ЦПК України дозволяє зробити висновок про існування плутанини та підміни понять «судове рішення» та «рішення суду», що принаймні є не прийнятним для сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Враховуючи відсутність законодавчого визначення кожної із згадуваних категорій можна зробити висновок, що поняття «судове рішення» є ширшим за змістом та узагальнюючим для таких категорій як: рішення суду, ухвала суду, постанова суду і судовий наказ, визначені в законі як форми судових рішень (ст. ст. 95, 208 ЦПК України).

Неоднаковість розуміння та застосування категорій «судові рішення» та «рішення суду» має тривалу історію та стосується таких сфер як: законодавча, судова, наукова та інформаційна.

Поняття «судове рішення» згадувалось, зокрема, ще в ЦПК України 1963 р. Так, у главі 22, яка мала назву «Рішення суду» у статтях 209 та 212 використовувалось поняття «судове рішення». Змістовний аналіз норм вказаної глави дозволяє зробити висновок про відсутність відмінностей та повну синонімічність понять «рішення суду» та «судове рішення».

Вказана законодавча тенденція збереглась і в ЦПК України від 18.03.2004 р. Незважаючи на те, що у ст. 208 ЦПК України чітко визначені види судових рішень (ухвали, рішення та постанови), поняття «рішення суду» продовжує дублюватись та ототожнюватись з поняттям «судове рішення» без вказівки на будь-які відмінності між ними (ст.ст. 214, 218, 222 ЦПК України).

Аналогічна ситуація простежується також у доктрині цивільного процесуального права, що обумовлює необхідність дослідити вказане питання більш змістовно.

М.Г. Авдюков у своїй праці «Судове рішення» зазначав, що термін «рішення» використовується іноді як узагальнюючий відносно всіх процесуальних актів, які ухвалюються судовими органами, тобто в значенні суджень суду у всіх питаннях, віднесених до його компетенції незалежно від форми його вираження [2, с. 7].

М.А. Гурвіч і С.Н. Абрамов розглядали судове рішення як постанову суду, якою розв’язується спір про право цивільне й захищається суб’єктивне право [3, с. 99; 4, с. 110]. Цієї думки дотримується й В.І. Тертишніков [5, с. 208-209].

О.Ф. Клєйнман тлумачив судове рішення як постанову суду, в якій дається відповідь на позовні вимоги й визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин [6, с. 239].

На думку М.Б. Зейдера, судове рішення – це процесуальний акт, який є результатом діяльності суду, що активно здійснюється ним по з’ясуванню фактичних обставин справи, вирішенню спору, захисту порушеного чи оспорюваного права і, як наслідок, по охороні правосуддя [7, с. 17].

М.А. Гурвіч визначав судове рішення як постанову суду першої інстанції, якою вирішується матеріально-правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [8, с. 245]. Дещо пізніше ним пропонувалось визначення самого поняття «рішення суду». «Рішення суду – акт державної влади, акт державної функції. Воно становить собою імператив. Містить веління, наказ» [8, с. 5].

Д.М. Чечот притримувався позиції згідно якої судове рішення це постанова суду, якою вирішується по суті матеріально-правовий спір, що є об’єктом процесу, з метою остаточного встановлення і захисту прав і інтересів суб’єктів цього спору [9, с. 6].

О.В. Хахалєва пропонує наступне визначення поняття «судового рішення» ‒ це процесуальний акт судової влади, винесений іменем держави, що вирішує правовий конфлікт по суті з метою внесення визначеності в спірні правовідносини, який відповідає вимогам обґрунтованості, законності, умотивованості, справедливості і доцільності [10, с. 7].

На думку Г.Л. Осокіної рішення суду ‒ це судова постанова, що містить висновки суду першої інстанції про те, чи підлягає задоволенню вимога зацікавленої особи про захист порушених чи оскаржених прав, свобод, законних інтересів. Таким чином, судове рішення завжди містить відповідь суду першої інстанції на головне питання цивільного судочинства: чи володіє зацікавлена особа, яка звернулася до суду з позовом або заявою, правом на отримання судового захисту в порядку позовного, публічного або особливого проваджень [11, с. 241].

Вітчизняні вчені-процесуалісти, зокрема, В.В. Комаров розглядає судове рішення як акт правозастосування, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи [12, с. 628].

І.В. Андронов розглядає категорію «рішення суду» як вольовий акт правосуддя в цивільному процесі, ухвалений судом іменем України у встановленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності, який містить в собі наказ і підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права, який має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких встановлених законом випадках і матеріальних правовідносин [13, с. 6].

Досліджуючи інститут судового рішення в системі цивільного судочинства В.В. Маслов вважає, що судове рішення ‒ це основний процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом у нарадчій кімнаті іменем держави й від її імені, відповідно до норм процесуального законодавства, на основі всієї системи доказів, яку суд дослідив у судовому засіданні з посиланням на норми матеріального права та судові прецеденти Верховного Суду України і Європейського суду з прав людини, має письмову форму й захищає суб’єктивне право або інтерес фізичних, юридичних осіб чи держави [14, 186].

М.М. Ясинок визначає судове рішення як процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом від імені та іменем держави на підставі норм цивільного процесуального права [15, с. 60].

В підручниках з цивільного процесу пропонуються такі визначення категорії «судове рішення».

Судове рішення ‒ це акт правосуддя, що ґрунтується на встановлених у ході судового розгляду обставинах та застосуванні норм права; акт, яким вирішуються вимоги, заявлені в позовному провадженні, або вимоги, спрямовані на охорону й захист свобод та інтересів у порядку окремого провадження [16, с. 277]. Судові рішення ‒ це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права [17, с. 401].

Наведені визначення категорії «судове рішення» у своїй більшості вказують на те, що судове рішення є актом судової влади, що вирішує правовий конфлікт по суті. Такий висновок є неприйнятним, адже у ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» також згадуються ухвали суду, які є лише однією із форм судового рішення. У свою чергу, ухвали постановлені судами першої інстанції з питань, пов’язаних з рухом справи, зазвичай ніяким чином не вирішують правовий конфлікт по суті.

Слід погодитись з І.В. Андроновим, який справедливо наголошує, що ситуацію, коли практично одне й те саме найменування використовується для позначення родового і видового понять, не можна вважати вдалою [13, с. 10]. Термін «рішення» традиційно використовується в цивільному процесуальному праві стосовно актів суду, якими вирішується справа по суті, і він не повинен застосовуватися до інших актів, які не мають подібних властивостей, до таких, наприклад, як ухвали суду. Крім того, плутанина в термінології може призвести до різного тлумачення тих чи інших норм закону.

З метою вирішення нормативно-термінологічної плутанини слід зазначити, що в контексті положень ст. 208 ЦПК України ознаки судових рішень притаманні не лише для таких його форм як: ухвали суду, рішення суду та постанови Верховного Суду України, але й для судових наказів. Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судових рішень, що видається в наказному провадженні. Відсутність судового наказу в переліку форм (видів) судових рішень (ч. 1 ст. 208 ЦПК України) є суттєвою законодавчою прогалиною, яке потребує відповідного вирішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, зокрема за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного та касаційного проваджень, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Рішення суду, в класичному його розумінні, ухвалюється за результатами остаточного розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, а у випадках, передбачених ст. ст. 389-6 та 389-11 ЦПК України (провадження в справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів) суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими ЦПК України для ухвалення рішення суду. Також рішення суду може ухвалюватись за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного (ст. 307 ЦПК України) та касаційного проваджень (ст. 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанов (360-3 ЦПК України).

Як вбачається зі змісту ст. 208 ЦПК України, у цивільному процесуальному законодавстві категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду). Слід погодитись з І.О. Колотіловою, яка наголошує, що використання практично одного терміну для позначення родового і видового поняття є неправильним, оскільки призводить до різного тлумачення одних і тих самих положень законодавства. Така тавтологія зазвичай призводить до плутанини в теорії цивільного процесуального права та неоднозначності в судовій практиці [18, с. 191].

Плутанина у застосуванні вищезазначених понять простежується також на рівні дисертаційних досліджень. Зокрема, в дисертації Г.В. Фазикош «Судове рішення в цивільному судочинстві» аргументується доцільність структурованої побудови судового рішення, шляхом виділення в ньому п’яти складових частин (вступна, описова, обґрунтувальна, мотивувальна та резолютивна) [19, с. 15]. На переший погляд вказана пропозиція має право на життя. Проте, відповідно до ст. 208 ЦПК України одним із різновидів судових рішень також є ухвала суду, яка може викладатись як у вигляді окремого процесуального документа з виходом суду до нарадчої кімнати, так і постановлятись на судовому засідання без виходу до нарадчої кімнати. У зв’язку з цим, складно уявити можливість виділення в ухвалі суду, яка постановляється судом без виходу до нарадчої кімнати, п’яти її складових частин.

Неоднаковість у застосуванні судами понять «судові рішення» та «рішення суду» простежується, зокрема, й у постанові Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» [20]. У пункті 7 постанови вказано, що під судовим рішенням, зазначеним у ч. 3 ст. 61 ЦПК України, мається на увазі будь-яке судове рішення, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства, яким справа вирішується по суті (рішення, у тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ). Разом з тим, у п. 21 цієї ж постанови передбачено, що роз’яснювати відповідно до ст. 221 ЦПК України суд може лише рішення суду (у вузькому розумінні цього поняття). У свою чергу, постановою роз’яснено, що відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки, тим самим поширюючи свою дію на виправлення як рішень, так й ухвал та постанов. З огляду на безсистемність у застосуванні категорій «судові рішення» та «рішення суду» в нормах ЦПК України, зокрема, у ст. ст. 208-223, необхідно виходити з того, чи застосовується норма права до рішення у вузькому розумінні, чи широкому.

Неточності у застосуванні та тлумаченні досліджуваних категорій зустрічаються також і в юридичній літературі. Наприклад, у підручнику «Курс цивільного процесу» міститься наступний абзац: «Рішення суду, залежно від питання, яке вирішується судом, поділяється на два види: ухвали і рішення» [12, с. 625].

На існування термінологічної невизначеність свого часу вказував М.Г. Авдюков, зазначаючи, що термін «рішення суду» вживається у двох значеннях: у першому, найбільш розповсюдженому, ‒ це акт правосуддя в цивільних справах, яким вирішується спір між сторонами по суті; у другому значенні вказаний термін використовується як збірне (загальне) поняття щодо всіх процесуальних актів, які виносяться судами, тобто в значенні судження суду щодо всіх віднесених до його компетенції питань та незалежно від форми вираження [2, с. 7].

На думку І.В. Андронова, проблема полягає не стільки в тлумаченні тих норм закону, в яких категорії «судові рішення» і «рішення суду» вже використовуються, скільки в новому законодавстві, у якому відсутня усталена судова практика [21, с. 290].

В юридичній літературі науковцями неодноразово акцентувалась увага на необхідності перейменування глави 7 розділу ІІІ ЦПК України. Так, наприклад, В.І. Тертишніков та О.М. Шиманович [22, с. 6], вказували, що в цивільному процесі рішення є індивідуальним процесуальним документом, у зв’язку з чим пропонували внести зміни до ст. 208 ЦПК України, виклавши її назву як «Види судових постанов» [23, с. 165]. Аналогічно I.В. Андроновим висловлювалась думка, що більш коректним для визначення родового поняття, що застосовується до всіх актів правосуддя в цивільному процесі слід вважати термін «постанови суду» [24, с. 205]. Реалізація висловленої у 2006 р. науковцем пропозиції щодо перейменування родового поняття для всіх актів правосуддя втратила свою актуальність з огляду на внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. [25] до ч. 1 ст. 208 ЦПК України доповнень, якими була запроваджена нова форма судових рішень ‒ постанови. На сьогодні, у науковій літературі обґрунтовуються пропозиції використання в якості родового терміну для всіх судових рішень, що ухвалюються судами наступних сдовосполучень: «ухвали суду першої інстанції» [26, с. 193], «процесуальні акти суду», «судові акти» [18, с. 191; 27, с. 16], «акти суду», «акти судової влади», запровадження яких дозволить уникнути наявної термінологічної невизначеності.

На мою думку, найбільш вдалим у нормативному застосуванні для позначення всіх судових рішень буде використання родового терміну ‒ «судові акти». У зв’язку з цим, статтю 208 ЦПК України пропонується викласти у такій редакції: «Стаття 208. Судові акти

1. Судові акти викладаються у таких формах: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

2. Будь-які питання, крім вирішення спору по суті, суд вирішує шляхом постановлення ухвали.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених цим Кодексом, ‒ постановленням ухвали або видачею судового наказу.

4. Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови».

Урахування вказаної пропозиції законодавцем дозволить отримати принаймні три позитивні результати. По-перше, сприятиме усуненню термінологічної невизначеності, пов’язаної з використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення», по-друге, дозволить чітко регламентувати підстави за яких суд постановляє ухвали в процесі розгляду цивільних справ, в-третіх, сприятиме правильному розумінню учасниками цивільного процесу різниці між формами судових актів.

Враховуючи мету даної наукової статті розглянемо специфіку рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства.

Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, яке проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як:

–        акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди;

–        дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції;

–        акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування;

–        процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту;

–        процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

Аналіз вітчизняної юридичної літератури дозволив дійти висновку про відсутність відповідних наукових праць, в яких би рішення суду досліджувалось в якості процесуального юридичного факту. Опосередковано на дане питання звернув увагу М.О. Абрамов, зазначивши, що судове рішення – це владний акт, що пов’язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на цей факт, встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів права [28, с. 84].

В якості юридичного факту рішення суду почало визнаватись відносно недавно, з набуттям чинності 01.01.2004 р. Цивільного кодексу України. В ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Як результат, законодавець остаточно усунув спори в дискусії про те, чи може чи ні рішення суду розглядатися в якості юридичного факту.

Аналогічна позиція простежується і в доктрині цивільного права. Як наголошує М.О. Рожкова, правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за підсумками розгляду справи [29, с. 35].

Зважаючи на те, що питання визнання рішення суду юридичним фактом в матеріально-правовому аспекті фактично є вирішеним, в процесуальному відношенні вказане питання не отримало належного нормативного підтвердження.

В результаті аналізу положень ЦПК України встановлено, що рішення суду безпосередньо не визнається в якості процесуального юридичного факту, проте комплексний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити протилежні висновки.

Дійсно, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) [30, с. 13] для ухваленого судом рішення можуть бути притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

Крім цього, на рішення суду як процесуальний юридичний факт вказують притаманні для нього статичні та динамічні ознаки.

Рішення суду, як статичний процесуальний юридичний факт, виконує процесоприпиняючу функцію. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд, у відповідності до положень ЦПК України, наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів зазвичай поділяють на два види: абсолютну та відносну. У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Разом з тим, якщо рішення суду не оскаржується особами, які беруть участь у справі, то тим самим повноцінно реалізується його процесоприпиняюча функція. Процесоприпиняюча функція рішення суду, яке набрало законної сили, з огляду на його незаперечність, винятковість та преюдиціальність, також не є абсолютною, адже рішення суду з підстав визначених у ст. 361 ЦПК України в майбутньому може бути переглянуто у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Динамічна ознака рішення суду полягає в тому, що воно виступає в якості факту-передумови для вчинення нових процесуальних дій ‒ процесоутворююча функція рішення суду. Так, судом за ініціативою осіб, які беруть участь у справі вчиняються відповідні процесуальні дії, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження, а фактично перехід до наступної стадії цивільного процесу розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (ст. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява або скарга.

Окремо слід зупинитись на прецедентоформуючій функції рішення суду як процесуального юридичного факту. Після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [25] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України. Як результат, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. У свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до утворення симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

Прецедентоформуюча функція рішення суду полягає в тому, що до Верховного Суду України разом із заявою про перегляд судових рішень, подаються копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву, а також копії різних за змістом судових рішень, зокрема, і рішень суду, з яких вбачається неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, або вбачається неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права ‒ при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Таким чином, рішення суду (ухвала) касаційної інстанції виступатиме підставою для отримання особами, які звертаються із заявою до Верховного Суду України, інформації про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального або процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і сприятиме практичній реалізації положень закріплених в ст. ст.  354-360-7 ЦПК України.

Крім вище зазначених функцій процесуального характеру, ухвалене рішення також виконує процесуальну інформаційну функцію. Наявність ухваленого судом рішення опосередковано презюмує факт відповідності встановленим процесуальним вимогам позовної заяви, заяви або скарги на підставі було відкрито провадження у справі, в результаті чого відбулось «зародження» процесу який трансформувався в його логічне завершення ‒ ухвалення рішення суду. Ухвалене рішення суду вказує: на наявність цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності у осіб, які брали участь у справі; на дотримання вимог законодавства щодо сплати судового збору; на дотримання правил підвідомчості та підсудності цивільних справ.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням рішення суду, як однієї із форм судових актів, в якості процесуального юридичного факту дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). З огляду на відсутність законодавчо закріпленого поняття «процесуальні юридичні факти» запропоновано його авторське визначення. Процесуальні юридичні факти – це обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2). Аналіз чинного законодавства України, постанов Пленуму Верховного Суду України, доктрини цивільного процесуального права дозволив виявити термінологічну плутанину, пов’язану із використанням у нормативному, науковому та мас-медійному аспектах категорій «судові акти», «судове рішення» та «рішення суду» для позначення узагальнюючого процесуального явища ‒ рішення суду. Наявність вказаної обставини обумовлено недосконалістю положень ст. 208 ЦПК України, в якій категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду).

3) З метою усунення нормативної суперечності, яка через низький рівень фаховості суб’єктів законодавчої ініціативи, яка призводить до серйозної термінологічної плутанини пропонується назву чинної ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» замінити на «Судові акти». При цьому пропонується не використовувати в назві вказаної статті слово «види», залишивши в ч. 1 ст. 208 ЦПК України для позначення різновидів судових актів слово «форми». Як результат, врахування законодавцем окресленої пропозиції сприятиме усуненню термінологічної невизначеності щодо використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення» та сприятиме правильному розумінню учасниками процесу, в тому числі представниками мас-медіа, різниці між формами судових актів.

4) Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, який проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як: акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди; дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції; акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування; процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту (встановлені реквізити); процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

5) Рішення суду повинно розглядатись не лише в якості юридичного факту матеріального права, але й в повній мірі визнаватись в якості процесуального юридичного факту, який призводить саме до виникнення, зміни або припинення саме цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, в сфері цивільних процесуальних правовідносин рішенню суду притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча, процесуальна інформаційна. Крім цього, для рішення суду як процесуального юридичного факту притаманні статичні та динамічні ознаки.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Авдюков М. Г. Судебное решение / Авдюков М.Г. ‒ М.: Госюриздат, 1959. ‒ 192 c.
3. Советское гражданское процессуальное право: [Учеб. пособие для юрид. вузов и фак.] / Отв. ред. проф. М. А. Гурвич. ‒ М.: Высш. школа, 1964. ‒ 536 с.
4. Абрамов С.Н. Гражданский процесс / С. Н. Абрамов. ‒ 2-е изд., доп. и испр. ‒ Москва : Гос. изд-во юрид. лит., 1950. ‒ 227 с.
5. Тертишніков В.І. Цивільний процес України: [навч. посіб.] / В.І. Тертишніков. ‒ X. : Юракт, 2012. ‒ 424 с.
6. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе: [Учебник] / А.Ф. Клейнман. ‒ М.: Изд-во МЕУ, 1954. ‒ 408 с.
7. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу / Н.Б. Зейдер. – М.: Юрид. лит., 1966. – 192 с.
8. Гурвич М. А. Судебное решение: теоретические проблемы. / М.А. Гурвич. ‒ М: Юрид. лит-ра, 1976. ‒ 173 с.
9. Чечот Д. М. Постановления суда первой инстанции по гражданским делам / Д. М. Чечот. ‒ Москва : Госюриздат, 1958. ‒ 166 с.
10. Хахалева Е.В. Обоснованность решения суда общей юрисдикции: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.15: Краснодар, 2005. – 193 с.
11. Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Особенная часть / Г. Л. Осокина. ‒ М. : Норма, 2007. ‒ 960 с.
12. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
13. Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України: автореф. дисс…. канд. юрид.наук. 12.00.03 / І.В. Андронов. ‒ Одеса, 2008. ‒ 20 с.
14. Маслов В. В. Судові рішення та їх зміст під час застосування судового прецеденту / В. В. Маслов // Науковий вісник Херсонського державного університету (Серія «Юридичні науки»). – 2015. – № 1. – Т. 1. – С. 185-188.
15. Ясинок М.М. Судове рішення в позовному та окремому провадженні Цивільного процесуального права України (теоретичний аспект) / М.М. Ясинок // Бюлетень Міністерства юстиції України. ‒ 2008. ‒ № 5. ‒ С. 56-61.
16. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Червоного Ю.С.. – К.: Істина, 2007. – 392 с.
17. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України : Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / М. Й. Штефан. ‒ К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2005. ‒ 622 с.
18. Колотілова І. О. Судові рішення та рішення суду: співвідношення понять / І. О. Колотілова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. ‒ 2014. ‒ Вип. 10-2(1). ‒ С. 190-192.
19. Фазикош Г.В. Судове рішення в цивільному судочинстві : автореф. дис … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Г.В. Фазикош. – Харків : Б.в., 2008. – 20 с.
20. Про судове рішення у цивільній справі: постанова Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09
21. Андронов І.В. Судові рішення в цивільному процесі України: проблеми термінології / І.В. Андронов // Актуальні проблеми держави і права. ‒ 2012. ‒ Вип. 66. ‒ С. 287-293.
22. Шиманович О.М. Судові постанови у цивільному процесі України (на матеріалі рішень і ухвал суду першої інстанції): автореф. дис…. канд. юрид. наук : 12.00.03 / О.М. Шиманович ; Київ. над. ун-т ім. Т. Шевченка. ‒ К., 2005. ‒ 20 с.
23. Тертышников В. И. Основы гражданского судопроизводства Украины по новому ГПК Украины / В. И. Тертышников. ‒ Х. : Изд. СПД ФЛ Вапнярчук, 2006. ‒ 256 с.
24. Андронов I. В. Питання класифікації рішень суду в цивільному процесі України / І. В. Андронов // Університетські наукові записки. ‒ 2006. ‒ № 3-4. ‒ С. 204-205.
25. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2010. ‒№ 41-42, № 43, № 44-45. ‒ Ст. 529.
26. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України : навч. посіб. / О. О. Штефан. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 360 с.
27. Кот О.В. Судові акти в господарському процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 / О.В. Кот; Над. акад. прав, наук України, НДІ приват, права і підприємництва. ‒ К., 2011. ‒ 21 с.
28. Абрамов Н.А. Хозяйственное процессуальное право Украины: Учеб. пособие (курс лекций) / Н. А. Абрамов. – Х.: Одиссей, 2002. – 253 с.
29. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
30. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.