Василь Васильович Топчий

Голова Інституту кримінально-правової політики ГОСЛ,

доктор юридичних наук, професор

Стаття присвячена теоретичному аналізові правової природи офіційного тлумачення нормативних актів, реалізації Конституційним Судом України даного повноваження при інтерпретації конституційних норм щодо прав людини. Представлена сучасна модель уявлення про об’єкт, предмет, принципи юридичної герменевтики. Здійснена екстраполяція вказаної моделі на діяльність Конституційного Суду України при виконанні ним правозахисної функції. Запропоновані авторські дефініції понять «конституційна герменевтика», «конституційно-герменевтичний процес». Представлені шляхи удосконалення діяльності Конституційного Суду України у ході реформи конституційної юстиції, спрямовані на оптимізацію внутрішнього і зовнішнього контуру застосовуваної парадигми юридичної герменевтики.

Ключові слова: Конституційний Суд України, права людини, офіційне тлумачення тексту Конституції України, юридична герменевтика, конституційна герменевтика, конституційно-герменевтичний процес.

Загальна постановка проблеми. Динаміка змін в українському суспільстві новітнього часу характеризується двома протилежно спрямованими процесами. На фоні ментального прагнення значної кількості громадян до реального провадження принципів верховенства права, поваги до своєї гідності, до повного дотримання міжнародних і конституційних норм щодо прав людини та їх забезпечення і захисту державою спостерігається небувалий сплеск проявів правового нігілізму, впевненості у праві сили, а не  у силі права. Від перемоги однієї з двох тенденцій залежить майбутнє України. Тому на даному етапі вкрай важливим є налагодження громадянського миру з опорою на віру у дієвість правового механізму держави. Одним із елементів цієї великої справи виступає дотримання законності, яке базується на єдиній позиції щодо розуміння закріплених у Конституції і законах України правових норм. У такий спосіб суттєво зростає питома вага офіційного тлумачення окремих положень Основного Закону України. Цілком зрозуміло, що самі по собі рішення Конституційного Суду України ( далі – КСУ), визначення відповідності окремих законів Конституції, інтерпретації окремих правових норм в процесі офіційного тлумачення, не спроможні змінити ситуацію в суспільстві, але завдяки цим рішенням створюється той фундамент, на якому базуватимуться усі подальші дії уповноважених органів, компетентних осіб і окремих громадян. Тож наукове дослідження феномену офіційного тлумачення конституційних норм, зокрема щодо прав людини, сприятиме подальшому удосконаленню діяльності Конституційного Суду України, може стати окремим елементом конституційної реформи, а значить, і ствердженню законності в Україні в цілому.

Аналіз публікацій. Проблема тлумачення норм права викликає інтерес і у теоретиків держави та права, і у фахівців з окремих галузей права, і у практиків, до яких певною мірою можна віднести й суддів КСУ, і у мовознавців, які спеціалізуються на питаннях юридичної лінгвістики. У цьому напрямі вітчизняними вченими зроблені вагомі наукові розвідки, зокрема: О. Балинською, Л. Бірюком, А. Головіним, В. Гончаровим, С. Гурак, Т. Дудашем, О. Копиленком, В. Косовичем, О. Марцеляком, Р. Марчуком, О. Мироненком, Н. Оніщенком, П. Рабіновичем, М. Савчиним, О. Скакун, І. Сліденком, Ю. Тодикою, О. Тупицьким, Л. Чуліндою, В.Шаповалом, С. Шевчуком, Ю. Шемшученком та ін. Особливо слід відзначити внесок у розробку проблем тлумачення норм права Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, яка, починаючи з 1997 року, досліджує різні аспекти інтерпретації правових текстів і практики правозастосування, в тому числі й компаративні, що базуються на глибинному системному аналізі юридичної практики. З проекцією на правозастосування наявних норм щодо прав людини, їх практичної реалізації певний інтерес викликають інформаційно-аналітичні бюлетені «Права людини», що випускаються Харківською правозахисною групою.

Було б невірним стверджувати, що тлумачення норм права знаходяться в центрі уваги лише українських вчених. Актуальність проблеми, що існує з часів римського права, з урахуванням конкретно історичних і соціальних умов кожного суспільства на різних етапах його розвитку спонукала й продовжує спонукати до її розв’язання науковців різних країн. Для фахівців, які займаються дослідженням інтерпретації норм права, важливими є наукові праці О. Аверина, С. Алексєєва, У. Андерсона, Е. Бетті, О. Бобильова, Д. Варигіна, Н. Волкової, Г. Гадамера, Е. Гріффіта, П. Гудріха, Р. Дворкіна, Г. Кельзена, Д. Керимова, В. Крусса, Ф. Люшера, Н. Малиновської, А. Піголкіна, О. Писаревського, О. Полякова, П. Рикера, Я. Фогера, Д. Хобса, І. Честнова, О. Черданцева, Ф. Шлейєрмахера, Г. Штайнбергера та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значну кількість наукових досліджень у питаннях інтерпретації юридичних текстів, проблема офіційного тлумачення конституційних норм щодо прав людини з її екстраполяцією на парадигму юридичної герменевтики залишилася у лакуні правової науки та потребує свого розв’язання.

Об’єктом дослідження є конституційний процес в аспекті офіційного тлумачення норм, закріплених в Основному Законі України. Предметом виступає офіційне тлумачення конституційних норм щодо прав людини у парадигмі юридичної герменевтики.

Метою статті є здійснення теоретичного аналізу правоінтерпретаційної практики Конституційного Суду України при офіційному тлумаченні конституційних норм щодо прав людини з позицій юридичної герменевтики й обґрунтування ролі даної функції у реалізації реформи конституційної юстиції.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань: 1) спираючись на теоретичні основи юридичної герменевтики, екстраполювати їх на діяльність КСУ, спрямовану на офіційне тлумачення норм, пов’язаних із сутністю прав людини, їх реалізацією і захистом; 2) увести до наукового обігу авторські дефініції понять «конституційна герменевтика», «конституційно-герменевтичний процес»; 3) визначити роль рішень і ухвал КСУ в механізмі правозахисту; 4) обґрунтувати значення діяльності з офіційної інтерпретації текстів нормативних актів у перспективах реформи конституційної юстиції.

Виклад основного матеріалу дослідження. Відповідно до ст.147 Конституції України[1], а також до ст.13 Закону України «Про Конституційний суд України»[2] до повноважень КСУ належить офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Проте вже на цьому етапі виникає принаймні два питання: що розуміти під терміном «тлумачення» і чим вирізняється саме «офіційне тлумачення», якщо у п.6 розділу ХV Конституції «Перехідні положення» встановлюється, що «до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України»?

Як слушно зауважує В. Гончаров, посилаючись на наукові праці А. Барака і Є. Врублевського,  «термін «тлумачення» сам потребує тлумачення»,[3] і відстежує, що «у юридичній літературі тлумаченням називають і діяльність із з’ясування змісту положень законодавства, і діяльність щодо його пояснення іншим суб’єктам, а також результат цього процесу».[4] Натомість не менш важливим є розуміння, чому законодавець з широкого синонімічного ряду, в якому представлені поняття «трактування», «коментування», «пояснення», «з’ясування», «роз’яснення», «інтерпретація», «екзегеза» та ін. віддає перевагу саме тлумаченню.

Семантику поняття «офіційне тлумачення» окреслив сам КСУ (до речі лише у 2010 році), наголосивши на тому, що офіційне тлумачення і застосування правових норм є різними видами юридичної діяльності. Згідно з ухвалою Конституційного Суду України у справі № 2-11/2010 від 31.03.2010 «офіційним тлумаченням вважається діяльність компетентного органу державної влади щодо з’ясування і роз’яснення волі законодавця, матеріалізованої в нормі права (усвідомлення та роз’яснення смислу норм права з метою найбільш правильної їх реалізації)».[5]

Дотепер серед фахівці в галузі конституційного права не дійшли згоди щодо диференціації понять «права людини та громадянина» і «конституційні права людини та громадянина» попри те, що ще у 2002 р. М.Костицький висловлював думку щодо нагальної потреби у чіткому розмежуванні цих понять та їх законодавчого визначення.[6]

Зазначене вище спонукає до з’ясування природи тлумачення. Ми дотримуємося думки, що необхідність інтерпретації текстів правових актів, тлумачення смислу окремих понять, що містяться в них, зумовлена символьною природою мови, яка є невід’ємним компонентом семіотичної, тобто знакової сфери. Феномен співвідношення сутності поняття та його денотату у кожній природній мові є багатогранним, динамічним і невичерпним. Складність знакових систем, зокрема мови і мовлення, породжується особливостями психології сприйняття, типом ментальності, пріоритетними принципами номінації, внаслідок чого виникає ряд специфічних явищ, насамперед полісемія. Вона виявляється не лише на рівні окремих лексичних одиниць, а й на рівні певних граматичних форм, синтаксичних конструкцій і тексту в цілому. Усе це призводить до неоднозначності розуміння закладених у висловлюванні смислів, що для правничої сфери є не просто небажаним, а взагалі неприйнятним. Особливість тлумачення юридичних текстів характеризується інтеграцією методологічних, системно-правових і галузево-правових наукових платформ із прикладними потребами правозастосування.

Через це з’являється необхідність, щоб в результаті пізнання, аналізу, розуміння, усвідомлення і роз’яснення як послідовних процесів відбувалося формування наукових, практичних і світоглядних позицій, що у подальшому виступають як своєрідна система координат у діяльності фізичних і юридичних осіб.

Діалектика розвитку юриспруденції полягає в тому, що швидкоплинність дії окремих екстраюридичних чинників, зумовлена суспільно-політичними, соціально-психологічними, економічними змінами, неодмінно впливає і на трансформацію праворозуміння. Так, головною тенденцією останнього часу, що чинить вплив на розвиток законотворчості й тлумачення законів, стає суперечливе поєднання національних особливостей, в тому числі правових, із проявами глобалізації світу, а відтак і породження низки нових, раніш не настільки актуальних завдань, зокрема: визначення відповідності правових норм, закріплених у державних нормативно-правових актах, із положеннями ключових документів у сфері міжнародного права, насамперед, права Європейського Союзу; перевірка автентичності перекладу текстів не лише з власне лінгвістичних позицій, а й у загально-семантичному розумінні в контексті конкретної правової системи; пошук шляхів адаптації до міжнародних норм законодавства України, засоби імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національне правове поле.

Наведені розсуди переконливо свідчать, що навіть у ключових поняттях, які детермінують усю діяльність КСУ, неможливо оминути юридичної герменевтики, під якою, консолідуючись із Н. Волковою, пропонується розуміти «особливий метод тлумачення правової норми, який включає не лише буквальне розшифрування тексту норми, що тлумачиться, а й оцінку правової ситуації, що супроводжує реалізацію цієї норми»[7].

Тож поняття юридичної герменевтики поглинає поняття тлумачення текстів, які містять правові норми, і передбачає певну реконструкцію дискурсу, тобто відтворення обставин і розуміння ідеї, що скеровує законотворця на вживання тих чи інших правничих категорій, термінів, юридичних конструкцій і формул з проекцією на подальше їх правозастосування. При цьому було б занадто спрощеним вважати, що у процесі тлумачення відбувається звичайне «декодування» закладеної в законодавчому тексті інформації, як це робилося у радянському праві, адже юридична герменевтика як синкретична галузь знань конгломерує в собі відомості з юридичної логіки, лінгвістики, юридичної техніки, легістики (науки про способи викладу й оформлення нормативних актів) і спрямована на комплексний підхід до інтерпретації законодавчих актів.

У такий спосіб умовно в якості компонентів юридичної герменевтики (в широкому її розумінні) можна виділити: 1) відомості про шляхи і засоби вербалізації та письмового оформлення правових норм; 2) знання про способи тлумачення текстів законодавчих актів; 3) стандарти і процедури правової експертизи юридично значущих текстів; 4) правила створення інтерпретаційних актів, репрезентації в них усіх елементів тлумачення. Наданий перелік укладається у так зване герменевтичне коло, яке характеризується своєю циклічністю і рівневістю. Це дає підстави стверджувати, що у герменевтичному процесі відбувається не тільки і не стільки пізнання, скільки інтелектуально-творча модифікація думки, яка базується на глибинних компетенціях тлумача. Не можна не помітити й того, що юридична герменевтика ґрунтується на двох взаємно спрямованих процесах: руху від системи права до окремо взятої норми і навпаки, що відбиває нерозривний взаємозв’язок між цілим і частиною.

Зазначене створює підстави для наукової дискусії з А.М.Колодієм щодо розуміння юридичної герменевтики. У відповідній словниковій статті, розміщеній в «Юридичній енциклопедії», відомий професор трактує юридичну герменевтику лише з позицій доктрини теорії природного права, посилаючись на погляди А. Кауфмана і В. Хассемера. На підставі цього висновується, що «вказана теорія спирається не на норми, а на правовідносини, правові рішення, правову поведінку»[8]. Подібна інтерпретація здається дещо фрагментарною, оскільки звужується об’єкт і предмет юридичної герменевтики, за дужки виноситься уся її історія з античних часів і перспективи розвитку, що зароджуються у сьогоденні. Серед таких тенденцій найбільш рельєфно проступає тяжіння до подальшого розгалуження юридичної герменевтики, зокрема поява конституційної герменевтики як галузі, яка має свої специфічні особливості, що виокремлюють її з-поміж таких галузей, як цивілістична, адміністративна, кримінально-правова та ін.

Спираючись на концепції сутності конституційної герменевтики, розроблені О. Бобильовим[9], І. Кравцем[10], В. Круссом[11] та ін., пропонуємо розуміти під нею «галузь юридичної герменевтики, що слугує офіційному тлумаченню норм Конституції в процесі її реалізації і здійснення Конституційним Судом своїх повноважень, а також науковій інтерпретації смислів, закладених у тексті Основного Закону України та інших нормативно-правових актів, що потрапляють до сфери конституційної юрисдикції, у цілях усунення конфлікту інтерпретацій, а також удосконалення законотворчості й правозастосування».

Специфіка конституційної герменевтики виявляється якнайменше у двох аспектах: 1) наявність притаманних лише їй властивостей та якостей, зумовлених чітко визначеними процедурами офіційного тлумачення; 2) масштабність та значущість висновків, які виходять далеко за межі конституційного права і впливають на усю правову систему держави.

Існування герменевтичного кола, що екстраполюється на регламент діяльності з офіційного тлумачення Конституції, дає підстави ввести до наукового обігу поняття «конституційно-герменевтичного процесу», який, за нашим розсудом, можна визначити як «науково обґрунтований багатокомпонентний інтелектуально-творчий процес інтерпретації уповноваженими суб’єктами права і науковцями тексту Конституції з урахуванням дискурсу його створення з метою встановлення релевантного смислу конституційних норм й подальшої оптимізації діяльності з підтримання правопорядку».

Процес офіційного тлумачення норм, закріплених у Конституції України, слугує не лише розв’язанню правових колізій, що виникають у правозастосуванні, а й унеможливлює виникнення подібних ситуацій у подальшому. Тож можна стверджувати, що конституційно-герменевтичний процес має водночас констатуючий, імперативний і випереджуючий характер. Без цього діяльність Конституційного Суду України певною мірою втрачала б свій сенс.

Натомість зовсім недавно була спромога вилучити функцію офіційного тлумачення з повноважень зазначеного вище органу. Так, описуючи новації, запропоновані Конституційною Асамблеєю, В.Коваленко у статті «Конституційний суд України як ключова інституція в механізмі гарантій прав і свобод людини в Україні» наводить внутрішньо суперечливе положення: «…слід відзначити пропозицію про необхідність розширення кола повноважень Конституційного Суду України, вилучивши офіційне тлумачення законів України, положеннями щодо розгляду: – конституційних скарг з питань відповідності Конституції України (конституційності) законів України, застосування яких порушило конституційні права і свободи людини та громадянина; – звернень органів місцевого самоврядування з конституційними поданнями щодо конституційності законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, які стосуються місцевого самоврядування, захисту прав та інтересів територіальних громад.»[12]

Не заперечуючи ролі та значення конституційної скарги, ми тим не менш ставимо питання: яке ж це розширення повноважень, якщо анулюється одна з найважливіших функцій Конституційного Суду України? Знову ж таки, розгляд конституційних скарг носить характер post factum, тобто він позбавляє можливості працювати на упередження, даючи розширене офіційне тлумачення правової норми. До того ж необхідно враховувати, що скарги виникають на тлі конфліктогенних чинників, сам їх модус апріорі спрямований на здійснення правосуддя, якнайменше – арбітраж, медіацію, а не на роз’яснення норм. У зв’язку з цим доречно навести висловлювання О. Климович про те, що Конституційний суд України «не розглядає справу по суті, і результатом розгляду заяви не може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові…».[13]

Принагідно зазначимо, що переорієнтація на конкретні справи, які мають на меті розгляд скарг, суттєво поширює засади прецедентного права, характерні здебільшого для англосаксонської правової системи. Наведені аргументи переконливо демонструють, що намагання переінакшити сутність повноважень КСУ без опори на наукове обґрунтування пов’язаних із цим глибинних процесів та їх взаємних зв’язків суттєво трансформує саму методологію діяльності Конституційного Суду, його призначення і роль для держави та суспільства. Тому вважаємо питання щодо залишення у переліку повноважень КСУ офіційного тлумачення тексту Конституції принципово важливим при проведенні реформи конституційної юстиції в Україні.

Ми повністю розділяємо погляди судді Конституційного Суду у відставці М. Козюбри в тому, що у конституційній юрисдикції в силу її специфіки має домінувати не принцип змагальності, а дослідницький принцип.[14] При цьому не слід абсолютизувати дослідництво й дорівнювати діяльність Конституційного Суду до діяльності власне наукової чи науково-дослідної установи. Річ у тім, що при формуванні рішення з метою всебічного розгляду справи Конституційний Суд враховує як правову позицію окремих органів державної влади, так і думку авторитетних науковців. У такий спосіб при офіційному тлумаченні конституційних норм відбувається органічне поєднання легального і доктринального тлумачення.

Особливий інтерес викликає питання щодо ролі Конституційного Суду України в механізмі захисту прав і свобод людини. Як зазначає І. Петрів,  «навколо правозахисної функції КСУ ведеться жвава дискусія»[15], оскільки одні вчені (О. Калініченко, Р. Мартинюк,  О. Климович та інші) вважають, що функція захисту прав і свобод людини не притаманна Конституційному Суду України, а інші (А. Селіванов, А. Стрижак, В. Тихий, А. Гусєв) дотримуються думки, що зазначена функція йому властива. Наші погляди збігаються із науковою позицією представників другої групи, оскільки ми переконані в тому, що захист прав людини починається з праворозуміння, а тому є безпідставним зведення правозахисної функції лише до прийняття певних нормативно-правових актів, контролю за дотриманням окремих положень законів і підзаконних актів або розгляду справ щодо конкретних правопорушень у цій сфері. У цьому зв’язку відбувалося б зниження модусу діяльності КСУ у сфері захисту прав і свобод людини лише до рівня здійснення конституційного контролю. Не менш важливим є й те, що, приймаючи рішення, Конституційний Суд України обов’язково кореспондує їх із міжнародно-правовими нормами, посилаючись на положення Загальної декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1959 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та інші.

Ми не розділяємо поглядів І. Петріва, що «функцію офіційного тлумачення КСУ важко віднести до дієвих засобів захисту прав і свобод громадян…».[16]Його аргументація базується на складності без кваліфікованої допомоги більшості громадян реалізувати право на конституційне звернення, а також розгляду Конституційним Судом України справи лише за наявності фактів неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами чи іншими органами державної влади.

Вбачаємо в даному випадку певну логічну похибку, яку за аналогією можна порівняти з умовиводом, коли через недосконалість окремої деталі ставлять під сумнів доцільність застосування усього агрегату. Навіть у ситуаціях, коли приймаються ухвали КСУ про відмову у відкритті конституційного провадження у справах за конституційним зверненням громадян, відбувається детальний аналіз такого звернення і до тексту ухвали включається вмотивована аргументація, що ґрунтується на роз’ясненнях правових норм, описі правового механізму держави. Завдяки цьому встановлюються нечітко визначені положення нормативних актів, виявляються певні юридичні колізії і прогалини в законодавстві, що, по суті, є глибинним процесом, який опосередковано впливає на реалізацію правозахисних функцій на рівні законодавства. У зв’язку з цим вважаємо, що формулювання, надані при аргументації позиції КСУ в ухвалах, можна кваліфікувати як різновид офіційного тлумачення. Це означає, що визначені в ухвалах Конституційного Суду України позиції щодо конституційних засад функціонування правового механізму держави, пошуки шляхів його удосконалення з метою оптимізації захисту прав людини є не менш важливим, аніж така очевидна форма, як традиційне офіційне тлумачення тексту Конституції.

Проведений нами аналіз ухвал КСУ у справах щодо захисту прав людини за період з 1997 року (з моменту початку випуску «Вісника Конституційного Суду України» як офіційного видання) до 2015 року дозволив виявити, що при розгляді конституційних звернень охоплювалися не лише власне конституційні норми, а й майже усі суміжні сфери правовідносин: цивільні, адміністративні, кримінальні, інформаційні тощо.

За цей період змінилося й саме змістовне наповнення ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження. Якщо наприкінці 90-х – початку 2000 років основний акцент робився на описовій частині обставин справи, то тепер у тексті ухвал значна увага приділяється юридико-лінгвістичному, логічному, системному тлумаченню правових норм, що відповідає основним засадам юридичної герменевтики, надає такому текстові більшої переконливості, позбавляє від спромоги автора звернення докорити Конституційному Судові в упередженому ставленні або у суб’єктивізмі.

Безумовно, конституційно-герменевтичний процес є складним, багатогранним, неповторним у кожній новій справі. Зазначене зумовлює необхідність у щільній інтеграції здобутків науки і практики у діяльності Конституційного Суду України.

Виходячи з проведеного нами аналізу, можна підсумувати, що при удосконаленні діяльності КСУ із захисту прав людини, зокрема на рівні офіційного тлумачення текстів законодавчих актів, варто було б зосередитися на двох контурах парадигми: внутрішньому: оптимізації застосування принципів, правил і прийомів юридичної герменевтики – і зовнішньому: – спонуканні органів державної влади до неухильного виконання букви закону, своєчасному реагуванні на рішення й ухвали Конституційного Суду, в тому числі з усунення вад чинного законодавства, що створюють бар’єри на шляху реалізації в Україні прав і свобод людини.

Топчий В. Официальное толкование конституционных норм по правам человека в парадигме юридической герменевтики

Статья посвящена теоретическому анализу правовой природы официального толкования нормативных актов, реализации Конституционным Судом Украины данного полномочия при интерпретации конституционных норм по правам человека. Репрезентирована современная модель представлений об объекте, предмете, принципах юридической герменевтики. Осуществлена экстраполяция указанной модели на деятельность Конституционного Суда Украины при выполнении им правозащитной функции. Предложены  авторские дефиниции понятий «конституционная герменевтика», «конституционно-герменевтический процесс». Представлены пути совершенствования деятельности Конституционного Суда Украины в ходе реформы конституционной юстиции, направленные на оптимизацию внутреннего и внешнего контура применяемой парадигмы юридической герменевтики.

Ключевые слова: Конституционный Суд Украины, права человека, официальное толкование текста Конституции Украины, юридическая герменевтика, конституционная герменевтика, конституционно-герменевтический процесс.

Topchiy V. The official interpretation of the constitutional provisions of human rights in the paradigm of legal hermeneutics

The article is devoted to theoretical analysis of the legal nature of the official interpretation of the regulations, the implementation of the Constitutional Court of Ukraine of authority in the interpretation of constitutional provisions on human rights. The author makes a modern model of representations of the object, the subject, principles of legal hermeneutics. He carried out the extrapolation of this model on the activities of the Constitutional Court of Ukraine in the performance of human rights functions. This article contains the author’s definition of the concepts of “constitutional hermeneutics,” “constitutional and hermeneutical process”. Author’s position reflected in the fact that the decision to refuse the opening of the constitutional legal proceedings in cases of constitutional appeals of citizens is important to identify the legal Colosseum and gaps in the legislation, the establishment of clearly defined provisions of regulations. The author presents ways to improve the functioning of the Constitutional Court of Ukraine in the reform of constitutional justice, to optimize internal and external circuit used paradigms of legal hermeneutics.

Key words: Constitutional Court of Ukraine, human rights, the official interpretation of the text of the Constitution, legal hermeneutics, constitutional hermeneutics, constitutional and hermeneutical process.

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Досліджено вплив інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина, визначено основні засади інформатизації та системи прав і свобод людини та громадянина; виокремлено наслідки трансформації інститута прав і свобод людини та громадянина в умовах інформатизації

Ключові слова: інформатизація, інформаційні права і свободи людини та громадянина, трансформація, інформаційне покоління прав і свобод людини та громадянина

Исследовано влияние информатизации на систему прав и свобод человека и гражданина, определены основные принципы информатизации и системы прав и свобод человека и гражданина; выделены последствия трансформации института прав и свобод человека и гражданина в условиях информатизации

Ключевые слова: информатизация, информационные права и свободы человека и гражданина, трансформация, информационное поколение прав и свобод человека и гражданина

The influence of information on the system of rights and freedoms of man and citizen, the basic principles of information systems and the rights and freedoms of man and citizen; singled out the consequences of transforming the institution of the rights and freedoms of man and citizen in terms of information

Keywords: informatization, information rights and freedoms of man and citizen, transformation, information generation rights and freedoms of man and citizen

Інформатизація має як позитивні, так і певні негативні наслідки. З одного боку, покращились умови та механізм доступу до інформації, її обробка, впровадження, циркулювання. З іншого – збільшилась кількість інформаційних правопорушень, зокрема фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій обробки інформації, запуску програм-вірусів, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо.

Однак, нині в юридичній доктрині не приділена достатня увага системному вивченню наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України, що й обумовлює актуальність написання цієї наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття детермінантних корелянтів системи прав і свобод людини та громадянина України в умовах інформатизації.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити зміст інформатизації як динамічного процесу впливу на правову систему України; 2) виокремити основні наслідки впливу інформатизації як складового елемента державної інформаційної політики на систему прав і свобод людини та громадянина України; 3) розкрити зміст основних наслідків впливу інформатизації на систему прав і свобод людини та громадянина України.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Л. І. Капінус, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

Згідно з Законом України «Про національну програму інформатизації» інформатизація — це сукупність взаємопов’язаних організаційних,
правових,  політичних,  соціально-економічних,  науково-технічних,
виробничих   процесів,   що   спрямовані  на  створення  умов  для
задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі
створення,  розвитку  і використання інформаційних систем,  мереж,
ресурсів та інформаційних технологій,  які  побудовані  на  основі
застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки [1].

Інформатизація різних сфер життєдіяльності суспільства та функціонування органів державної влади сприяла появі та розвитку інформаційних прав та свобод.

Виокремлення цих прав і свобод із загальної системи інших прав і свобод відбувається протягом XX-XXI ст.ст.

Аналіз наукових розвідок із конституційного права, дозволяє зробити висновок, що здебільшого права і свободи людини та громадянина класифікуються за сферами діяльності держави і громадян (за сферами реалізації в суспільному житті) на такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські або особисті права й свободи — це природні, основні, невід’ємні можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності (право на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло, на ім’я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд тощо);

2) політичні права і свободи — можливості громадянина активно брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості (право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об’єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів тощо);

3) економічні права і свободи — можливості людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва (право на приватну власність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом);

4) соціальні права і свободи — можливості особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором (право на вільну працю, вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати, право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя тощо);

5) культурні права та свободи — можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання й участі надалі у їхньому розвитку (право на освіту, навчання рідною мовою, право на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; право на вільну наукову, технічну і художню творчість тощо).

П. М. Рабінович класифікує основні права людини і громадянина за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що є їх об’єктом, на: а) фізичні (життєві); б) особистісні; в) культурні (гуманітарні); г) економічні; д) політичні [2, с. 4].

Місце інформаційних прав і свобод у системі інших прав і свобод залишається дискусійним серед науковців навіть і нині, коли проти Україна ведеться інформаційна війна. Деякі вчені-конституціоналісти відносять це право до громадянських прав і свобод, інші ж – до політичних. На думку третіх, воно є культурним тощо.

Так, колектив авторів Інституту держави і права РАН вказують: «Права людини як фактор стратегії стійкого розвитку», згадуючи про конституційні права і свободи (слова, думки, інформації тощо), автор глави про політичні права розглядає їх як «побічні» та напрямки, не зв’язані з проблемою стійкого розвитку [3, с. 12].

В. Я. Тацій, В. Ф. Погорілко та Ю. М. Тодика стверджують, що до особистих (громадянських) прав і свобод людини слід віднести, насамперед, право на життя, на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканість, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо [4, с.126-137]. Але, визначаючи політичні права і свободи громадян України, вчені відносять до них право на свободу друку та інформацію, тобто поділяють свободу думки і слова та право на інформацію, класифікуючи їх на різні групи.

Цікаво, що в попередньому виданні В. Ф. Погорілко та інші автори право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію (ст. 34) відносили до політичних прав, хоча й зазначали, що «ці права і свободи… є переважно культурними (духовними)», а їхнє відношення «до політичних прав і свобод … було і є надмірною політизацією цієї свободи» [5, с. 27].

Дана позиція ґрунтується на нормах Декларації принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року, де проголошується, що широке поширення ідей та знань, що базуються на максимально вільному обміні та порівнянні, необхідне для творчої діяльності, пошуку правди та розквіту людської особистості. Тим самим право на інформацію визнається одним із культурних прав людини [6].

Близька нашому баченню є позиція О. В. Чуприни, яка зазначила: «…становлення права на інформацію мало складну історію. Тривалий час право на інформацію дійсно мало винятково політичний відтінок. Але з розвитком демократичних інститутів в Україні та світі міжнародне співтовариство дійшло висновку, що на сучасному етапі право на інформацію виникає не лише у контексті з політичним життям суспільства та має більш особистісний характер» [7].

Не менш ґрунтовною вбачається і позиція Н. В. Кушакової: «…конституційні права на свободу думки і слова та інформацію в будь-якій формі, закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції – це перш за все особисті права кожної людини, але в певних аспектах і політичні права громадян України (наприклад, у разі отримання чи поширення певної інформації під час виборів та т.п.). Право на інформацію можна також віднести і до культурних прав, бо його можна розглядати в контексті реалізації свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), реалізації права на освіту (ст. 53) тощо. Виникає також питання, чи можна ототожнювати право на свободу думки і слова, тобто право на вільне самовираження, та право на інформацію, чи треба розглядати їх як окремі права. Виходячи із змісту ст. 34 Конституції України, ст. 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції протоколу №11 від 1 листопада 1998 р.), де говориться, що право на свободу вираження своїх думок включає свободу отримувати та поширювати інформацію, та із сучасного розуміння поняття інформації можна зробити висновок, що право на інформацію – це складова права на самовираження, а отже, особисте право кожного» [8, с. 78-79].

Такий плюралізм наукових підходів обумовлений дискусійністю щодо виділення визначальних критеріїв класифікації прав і свобод людини та громадянина загалом, а також тим, що права і свободи людини і громадянина не є та не можуть бути вичерпними.

Поява та розвиток нових правовідносин детермінує і появу нових прав і свобод. Особливо така тенденція характерна для інформаційних прав і свобод адже інформатизація є процесом тривалим та динамічним, що сприяє виникненню все нових, раніше невідомих ані науці конституційного, ані науці адміністративного права категорії : інформаційних прав і свобод.

Нині активно розвиваються такі інформаційні права і свободи, що пов’язані з необхідністю впровадження в Україні е- демократії, е-комерції, е-урядування, електронного туризму тощо. В умовах ведення інформаційної війни проти України все більшої уваги набувають такий аспект цих прав як право на інформаційну безпеку.

Отже, поряд із громадянськими, політичними, економічними, екологічними та іншими правами та свободами, інформаційне покоління прав людини активно розвивається, більше того надає інформаційного забарвлення іншим правам людини та громадянина.

«Право на виробництво одного типа інформації і заборона іншого, право на інформаційну безпеку, право на пошук, доступ отримання, передавання, обмін, збір, зберігання, накопичення, розповсюдження і копіювання інформації, право на формування, розвиток та використання і захист інформаційних ресурсів, комунікаційних технологій і мереж, право на експлуатацію інформації і використання глобальних інформаційно-комунікаційних систем в інфраструктурі економіки, політики, освіти, охорони здоров’я, культури, підприємництва, фінансів, екології і в інших сферах потребують не лише широкого і пріоритетного розвитку в інформаційному суспільстві, вони змінюють і надають специфічний, інформаційний відтінок усім іншим правам, навіть природному праву на життя, особисту свободу, честь і гідність» [9, с. 166].

Юридична доктрина однозначно трактує інформаційні права і свободи людини та громадянина як найважливіші природні та невідчужувані.

Більше того, така впливова міжнародна інституція як Організація Об’єднаних Націй визначає свободу інформації «…критерієм усіх інших свобод» [10].

Не дивно, що більшість конституцій розвинених країн містять норму, де визначено право на інформацію, а також інші інформаційні права і свободи людини та громадянина.

Зокрема, у ч. 2 ст. 34 Конституції України закріплено: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [11].

Окрім того, ряд інших статей Основного закону України містять норми, що визначають ряд інформаційних прав і свобод:

-   «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31);

-   «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ст. 32);

-   «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ст. 35).

Ретроспективний аналіз становлення та розвитку інформаційних прав і свобод людини та громадянина дозволяє констатувати, що тривалий час вони розглядались крізь призму інших прав і свобод. Нині ж спостерігається їх виокремлення з-поміж інших прав і свобод, а також чітке визначення конкретного права з-поміж різних інформаційних прав і свобод, зокрема розрізнення права на інформацію та права на доступ до інформації. Слід також зауважити, що саме інформаційні права і свободи динамічно розвиваються, надаючи «звичайним» правам і свободам інформаційного забарвлення [12-].

Беручи до уваги зазначене вище, вважаємо за необхідне виокремити  такі основні наслідки впливу інформатизації на систему прав і свобод.

1. Поява та розвиток інформаційних прав і свобод людини та громадянина.
2. Надання інформаційного забарвлення іншим правам і свободам (політичним, економічним, громадянським, екологічним тощо).
3. Перманентний розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій сприяє появі нових інформаційних прав і свобод, отже, перелік інформаційних прав і свобод є невичерпним.
4. Подальша деталізація інформаційних прав і свобод людини та громадина, зокрема розрізнення в межах права на інформацію права на доступ до інформації тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про національну програму інформатизації: Закон України // Відомості Верховної Ради. — 1998. — № 27-28. — Ст. 181
2. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції / П. Рабінович // Український часопис прав людини. — 1995. — №1. —С. 14—22.
3. Бачило И. Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации/ И. Л. Бачило // Государство и право. — 2001. — № 2. — С. 5—14.
4. Конституційне право України : [Підручник] / [Академія правових наук України; За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики]. — К. : Українська правнича фундація, 1999. — 678 с.
5. Погорілко В. Ф. та ін. права і свободи людини і громадянина в Україні / [НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко, М. І. Сірий]. — К. : Ін Юре, 1997. — 51 с.
6. Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва від 4 листопада 1966 року // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_067
7. Чуприна О. В. Адміністративна відповідальність за порушення права на інформацію : дис. … канд. юрид. наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Олена Василівна Чуприна. — Національний авіаційний університет. — Київ, 2013. — 174 с.
8. Кушакова Н. В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) :  дис. … канд… юрид. наук: 12.00.02 / Наталія Вадимівна Кушакова. — К., 2003. — 243 с.
9. Глухарева Л. И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). — М. :Юристъ, 2003. — 304 с.
10. Резолюція 59 Генеральної Асамблеї ООН // http://zakon4.rada.gov.ua
11. Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 14.
12. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
13.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
14. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Слюсар Костянтин Сергійович,

здобувач кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ

Покоління прав людини доволі різноманітні, оскільки вони відображають багатогранність людської особи, в якій поєднуються природний, соціальний і духовний початки. Людина – істота мисляча, що створює, руйнує, і переживає. Особа – це і громадянин, і громадський діяч, і сім’янин, і робітник. У конкретної особистості ці особливості поєднуються в пропорції, що притаманна лише цій особі та надає їй своєрідності, неповторності та самобутності. Права людини виступають життєвою необхідністю для самовираження особи. Лише володіння правами і основними свободами створює належні умови для вільного саморозвитку та самоврядування особистості.

Аналіз сучасної наукової літератури, свідчить про зацікавленість наукових кіл методологічними аспектами прав людини в сучасному суспільстві та державі. [1, 89-101; 2, 35-40; 3, 459-495; 4, 35-40] Це і зрозуміло, бо, як пише Д.Л.Керімов, соціалізація людини, її перетворення в особистість відбувається завдяки активній участі в суспільному і державному житті, корисній праці, всебічній освіті, спілкуванню і взаємодії з іншими людьми. Всі цінності як суспільства так і держави створюються руками, розумом і творчістю особи. [5, 68]. Разом із тим, слід зазначити, що деякі основоположні питання прав людини в теорії держави і права висвітлено ще недостатнім чином, і передусім мова йде про проблеми діалектики прав людини і громадянина, духовно-етичну сутність прав людини, місце прав людини в структурі соціальних відносин, аспекти співвідношення та взаємозв’язку прав, свобод, законних інтересів, обов’язків і відповідальності людини в правовій державі. Оскільки всі ці проблеми відносяться до методології теорії прав людини, зупинимося на них докладніше.

Методологія прав людини виступає складовою частиною філософської антропології, найважливішим завданням якої є дослідження природи людини, що виступає джерелом її невід’ємних прав і свобод. Основними питаннями дослідження є феноменологія та онтологія, що розкривають права людини як його атрибутивну властивість, що формується в контексті соціального буття. Академік В.С. Нерсесянц писав, що на відміну від більшості політичних філософій, що мають імперативний характер, ідеологія прав людини за своєю суттю плюралістична. Вона припускає нескінченну різноманітність форм соціальної організації, надає людині максимальну можливість особистого вибору. [6, 611-613] Отже, методологічні аспекти теорії прав людини вельми складні та багатоаспектні. Саме тому, необхідно виділити та проаналізувати різноманітні методи даної теорії як нового напряму юридичної науки, тобто всю сукупність прийомів, способів та засобів вивчення відповідних норм права та правозахисної діяльності різних суб’єктів в суспільстві.

Ми вважаємо, що методи теорії прав людини можна поділити на

-                    загальні, тобто такі, що поширюються на всі юридичні науки і всі напрями самої теорії прав людини;

-                    приватні, використовуються для вивчення різноманітних аспектів і сторін законодавства про права та свободи людини і громадянина та сучасної теорії прав людини в цілому.

Провідне місце серед загальних методів вивчення проблем прав людини належить історичному методу, системному підходу, системному аналізу та синтезу. Це підтверджується тим, що: історичний метод передбачає конкретно-історичний та історико-емпіричний аналіз проблем поколінь прав людини, включаючи дослідження того, як виникло те або інше покоління прав людини, які основні етапи в своєму розвитку воно пройшло, чим воно стало тепер і які його історичні перспективи; системний підхід дозволяє розглядати всі норми, що містять права людини, як систему, як єдине ціле в тісному зв’язку і взаємодії з іншими правовими нормами і інститутами, прослідкувати з системних позицій правозахисну діяльність різноманітних суб’єктів; системний аналіз дозволяє розподілити всю сукупність прав людини на певні покоління, дати їх характеристику, показати найбільш ефективні; за допомогою синтезу ми можемо об’єднати в єдине ціле певні досліджувані компоненти, властивості та відносини, що були виділені в процесі системного аналізу.

До приватних методів перш за все слід віднести: метод дозволу (передбачає такий характер правозахисної діяльності суб’єктів, за якого їм надається свобода при реалізації своїх цілей і завдань, тобто, особа реалізує їх на власний розсуд). При цьому в процесі реалізації даного методу можуть використовуватися й інші способи та прийоми – делегуючий (передача повноважень), рекомендаційний (припускає видачу рекомендацій), санкціонуючий (дозволяючий); обмежувально забороняючий метод (полягає в регламентації та встановленні для даних суб’єктів певних заборонювальних заходів, які слід втілити на практиці).

У світлі викладеного методологічні аспекти теорії прав людини можна досліджувати в широкому і вузькому значені, що, на нашу думку, дозволить висвітлити різні рівні та динаміку проблем, що досліджуються.

Список використаних джерел:

1. Колотова Н.В. Права человека: итоги века, тенденции, перспективы // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 87-102.
2. Права человека и процессы глобализации современного мира / М. М. Бринчук [и др.] ; отв. ред. Е. А. Лукашева ; Институт Государства и Права РАН. – М. : НОРМА, 2005. – 464 с.
3. Карташкин В.А. Права человека: международная защита в условиях глобализации. – М.; НОPMA-ИНФРА-М, 2009. – 288 с.
4. Ограничение прав и свобод человека и гражданина (теоретический аспект). Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Беломестных Л.Л. – М., 2003. – 180 c.
5. Керимов Д.А. Проблемы общей теории права и государства. В 3-х тт. – Т.1. Социология права. – М. : НОУ СГИ, 2001. – 266 с.
6. Нерсесянц B.C. Философия права. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2009. – 848 с.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Здійснено аналіз наукових позицій щодо визначення понять «права людини та громадянина», «право на інформацію», виокремлено основні структурні елементи права на інформацію відповідно до вітчизняного та міжнародного законодавства, окреслено співвідношення понять «право на інформацію» та «інформаційні права і свободи людини та громадянина».

Ключові слова: право на інформацію, права людини, інформація, інформаційні права і свободи людини та громадянина

Осуществлен анализ научных позиций относительно определения понятий «права человека и гражданина», «право на информацию», выделены основные структурные элементы права на информацию в соответствии с отечественным и международным законодательством, очерчено соотношение понятий «право на информацию» и «информационные права и свободы человека и гражданина».

Ключевые слова: право на информацию, права человека, информация, информационные права и свободы человека и гражданина

The scientific positions on the definition of «rights of man and citizen», «right to information», singled out the main structural elements of the right to information under domestic and international law outlines relations between the concepts of «right to information» and «information rights and freedoms and citizen».

Key words: right to information, human rights, information, information rights and freedoms of man and citizen

Формування і становлення інформаційного суспільства в Україні детермінувало науковий інтерес до інституту інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Зауважимо, що загалом інститут прав і свобод людини та громадянина на кожному історичному етапі розвитку юридичної науки мав неабияку зацікавленість з боку дослідників, оскільки він визначає сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

Ретроспективний аналіз історичної спадщини дозволяє констатувати, що права і свободи людини та громадянина були основним гаслом і найбільшим здобутком будь-яких відомих революцій і воєн.

Недивно, що одним із перших загальновизнаних нормативно-правових актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина 1789 року у Франції, яку можна вважати базисом Загальної декларації прав людини 1948 року.

Нині окремі аспекти прав і свобод закріплені у таких важливих міжнародних та регіональних нормативно-правових актах як: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародна конвенція з прав людини (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Паризька хартія для нової Європи (1990 р.), Американська декларація прав і обов’язків людини (1948 р.), Американська конвенція з прав людини (1969 р.), Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) тощо.

Видання 1988 року Зборів Міжнародних документів з прав людини, що опубліковане Організацією Об’єднаних Націй, містить не менше 67 текстів міжнародних конвенцій, декларацій і інших документів.

Недаремно у Конституції України міститься чимало норм, безпосередньо пов’язаних з цією проблематикою, а саме закріплюється: «діяльність щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини визнано головним обов’язком держави», «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави» [1].

Система прав та свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням зазначених вище міжнародно-правових актів.

Ю. Тодика стверджує, що «… для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні на сучасному етапі порівняно з минулим радянським етапом характерними є такі взаємопов’язані тенденції: 1) розширення каталогу прав і свобод, закріплених на рівні Основного Закону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) пріоритетність не соціально-економічних, як це було раніше, а громадянських і політичних прав і свобод; 4) орієнтація конституційно-правової регламентації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав людини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод» [2, с. 213].

У контексті розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадянина є поява інформаційних прав і свобод, що обумовлено прагненням побудувати в Україні демократичну, правову державу, а також інформаційне суспільство.

Водночас інформаційні права і свободи як новий малодосліджений правовий феномен не знайшли адекватного наукового дослідження в юридичній доктрині. У зв’язку з чим обрання теми цієї наукової статі має надзвичайно актуальне значення.

Метою даної статті є дослідження поняття та видів інформаційних прав і свобод людини та громадянина. Виходячи з розуміння загальної проблеми, автором поставлені такі завдання: 1) проаналізувати плюралізм наукових підходів щодо розуміння поняття «права і свободи людини та громадянина»; 2) визначити поняття «право на інформацію»; 3) надати визначення поняттю «інформаційних прав і свобод людини та громадянина», 4) окреслити співвідношення понять «право на інформацію» та ««інформаційні права і свободи людини та громадянина» тощо.

Науково-теоретичні дослідження у цій сфері представлені роботами вітчизняних та зарубіжних фахівців конституційного, інформаційного, адміністративного, міжнародного, кримінального тощо права, а саме: І. Арістової, О. Баранова, В. Баскакова, І. Бачило, В. Гавловського, В. Демиденка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Л. Капінус, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Ліпкана, В. Логінова, Ю. Максименко, П. Матвієнко, А. Новицького, Н. Новицької, Ф. Рудінського, К. Татарнікової, Ю. Тодика, К. Череповського, О. Чуприни, М. Швеця, О. Шепети тощо.

Важливість та складність порушеної проблематики підтверджується плюралізмом наукових поглядів щодо визначення поняття «права і свободи людини та громадянина».

Так, на думку В. Погорілко, «під конституційними правами і свободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх законних потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя» [3, с. 145].

В. Кравченко відстоює позицію, згідно з якою права людини визначаються як її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими органами [4, с. 123]. Дещо схожу позицію підтримує і Ю. Тодика, який визначає права людини як міру можливої поведінки для особи [2, с. 120], а також зауважує, що «конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають юридичне визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для розуміння терміна «право» застосовується термін «свобода» [2, с. 121 ].

В. Гулієв, Ф. Рудінський під правами людини розуміють найбільш суттєві можливості вільного розвитку людей, надані державою та суспільством, що виникли як результат розвитку суспільства, широкого розповсюдження революційних та гуманістичних ідей [5, с. 98].

В. Копєйчиков визначав права людини як вимоги, звернені до зобов’язаної особи або організації, які останніми мають бути обов’язково виконані [6, с. 42].

Російський дослідник М. Матузов під «правами людини розуміє продукт суспільного розвитку, що визрівають в надрах певної соціально-економічної структури. Їх першопричина – матеріальні умови життя суспільства» [7, с. 107].

І. Ростовщиков права людини визначає як матеріально зумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості людини створювати, набувати, володіти і користуватися відповідними соціальними благами [8, с. 16].

П. Рабінович зауважує, що права і свободи людини – це певні можливості людини, необхідні для її існування і конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені у широко визнаних міжнародних нормативних документах [9, с. 5].

На думку О. Чуприни, під правами людини слід розуміти певні можливості людини, необхідні для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах, детерміновані відповідним рівнем розвитку суспільства, що здебільшого закріплені в міжнародних нормативних документа [10, с. 107].

До того ж, як вірно зауважує дослідниця, «аналіз доктринальних позицій щодо розуміння поняття «права людини» дозволив дійти висновку, що дослідники репрезентуючи авторське бачення цього поняття насамперед вказують на такі характерні його риси як:

-  це певні можливості, що полягають в утриманні від певних дій чи навпаки  діяти певним чином;

-  ці можливості є необхідними для існування, розвитку чи іншого людини, тобто є найвагоміші потреби людини;

-  ці можливості є детермінованими відповідним рівнем розвитку суспільства та конкретної держави;

-  здебільшого є юридично закріпленими у відповідних міжнародних актах» [10, с. 107].

Водночас зауважимо, що основні права і свободи людини та громадянина належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. До того ж, ці можливості не обмежені територією держави, є позатериторіальними і не залежать від національної належності людини, тобто є наднаціональними.

Щодо визначення поняття «інформаційні права і свободи», то це неможливо зробити без розгляду поняття «інформація».

Саме слово інформація походить від латинського слова informatio, що означає викладення, тлумачення, уявлення, повідомлення. Приблизно до 40-х рр. ХХ століття інформації ототожнювалась з поняттями «дані», «відомості», «повідомлення», «сукупність знань про навколишній світ». З кінця 40-х – початку 50-х рр. це поняття стало активно збагачуватися і розвиватися та поступово перетворилось у загальнонаукову категорію, що методологічно впливає на розвиток різноманітних наук, в тому числі й на право [11, с. 382].

У вітчизняному законодавстві легальна дефініція інформації знайшла своє відображення в чималій кількості нормативно-правових актів: Законі України «Про інформацію», Законі України «Про телекомунікації», Законі України «Про науково-технічну інформацію», Законі України «Про доступ до публічної інформації» тощо.

Якщо в першій редакції Закону України «Про інформацію» вона визначалась як «документовані або публічно оголошені відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі», то з прийняттям Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення відповідних змін до першого Закону, інформація нині визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [12].

Ще одна дефініція, яка знайшла своє законодавче закріплення в вітчизняному законодавстві, та є важливою для розкриття теми роботи – поняття «право на інформацію».

Так, згідно зі ст. 34 Конституції України право людини на інформацію – це закріплене право, яке дозволяє людині «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір.

Обмеження цього права може бути здійснено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної  конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [1].

Ця конституційна норма дублює норми основних міжнародних документів, що також надають інтерпретацію цього права. Зокрема у ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначено, що кожна людина має право вільно шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, та в будь-який спосіб за своїм вибором [13].

Деталізація змісту права на інформацію знайшла своє відображення у ряді норм Закону України «Про інформацію». Так, у ст. 5 цього нормативно-правового акту: «кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [12].

Таким чином, структура права на інформацію, що визначена в Конституції України та Законі України «Про інформацію», є відмінною, оскільки крім збирання, зберігання, використання і поширення інформації, охоплює й її захист.

До того ж в конституційних нормах застосовано категорію не «одержання», а «збирання», що навіть на побутовому рівні зрозуміло є не синонімічними категоріями.

Слід зауважити, що на невідповідність норм Закону України «Про інформацію» конституційним нормам у цьому контексті зверталась увага науковців ще коли така неузгодженість була закріплена в першій редакції цього Закону.

Водночас нова редакція згаданого вище нормативно-правового акту знову ж таки дублює таку неузгодженість. Більше того у ст. 5 Закону України «Про інформацію» закріпила новий структурний елемент права на інформацію – «захист» інформації.

Тим паче вже у ст. 9 Закону України «Про інформацію» зазначається, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації, отже з’являються ще декілька нових структурних елементів права на інформацію: «створення» та «охорона».

Якщо в попередній редакції цього Закону чітко визначались складові права на інформацію, як «одержання», «використання», «поширення», «зберігання», то нова редакція цього Закону не містить статті, де б чітко визначалось що означає кожен з цих елементів.

Зважаючи на вищевикладене, вважаємо за необхідне зазначити, що «право на інформацію» та «інформаційні права» поняття нетотожні.

Поняття «інформаційні права і свободи людини та громадянина» є поняттям більш широким, оскільки охоплює не лише можливість «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким способом, на свій вибір» або навіть «можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів», а це усі права і свободи людини  і громадянина, що мають інформаційний характер.

Таким чином, у концептуальному плані інформаційні права і свободи людини та громадянина становлять цілісний екзистенціальний феномен, який можна пізнати винятково крізь призму їх системних властивостей, що знаходить свій прояв у наявності прав і свобод інформаційного характеру у різних сферах життєдіяльності суспільства. Відтак доцільно говорити про інформаційні права і свободи людини та громадянина в екологічній сфері, економічній сфері, політичній сфері, управлінській сфері тощо, які корелятивно поєднані і в своїй інтегративній сукупності складають систему інформаційних прав і свобод. Адже поява інших сфер життєдіяльності суспільства не змінює сутності цього феномена. Нині будь-які суспільні відносини знаходять свій прояв через інформацію, інформаційну сферу. Можна стверджувати, що інформаційні права і свободи є в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства.

Отже, інформаційні права і свободи людини та громадянина є самостійним видом прав і свобод, що потребує адекватної рефлексії в наукових розвідках.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Конституційне право України : [Підручник] / За ред.. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К. : Видавничий дім «Ін Юре»,  2002. – 544 с.
3. Конституційне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. Освіти] / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, О. В. Городецький [та ін.]; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Нац. акад. внутр. справ України. – 4-те вид. – К. : Наук. думка, 2003. – 732 с.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України : [навч. посіб.] – К. : Атіка, 2002. – 480 с.
5. Гулиев В.Е., Рудинский Ф. М. Социалистическая демократия и личные права. – М. : Юрид. Лит., 1984. – 190 с.
6. Копейчиков В. В. Права человека: мифы и реальность. – К. : Вища школа, 1987. – 87 с.
7. Кучминский В.А. Личность, свобода, право. – Саратов : Изд-во Сарат. Ун-та, 1987. – 293 с.
8. Ростовщиков И. В. Обеспечение прав и свобод личности в СССР. Вопр. теории. – Саратов: Изд-во Сарат. Ун-та, 1988. – 117 с.
9. Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення : [навч. посіб.] – К., 1992. – 100 с.
10. Чуприна О. В. Право на інформацію: сутність та зміст / О. В. Чуприна матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 44—47.
11. Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А.Я.Сухарев. – М. : Инфра-М, 1999. – 3301 с.
12. Про інформацію : Закон України // Відомості Верховної Конституція України // Відомості Верховної Ради. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
13. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // http://zakon3.rada.gov.ua