голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук, доцент

.

Анотація. Проаналізовано та досліджено практику розгляду справ за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень щодо обмежень у реалізації права на мирні зібрання та позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. Встановлено, що за результатами розгляду адміністративних справ даної категорії в переважній більшості судами приймалися такі рішення, як про залишення позовні заяви без розгляду (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього), про задоволення позову, про відмову в задоволенні позову. Визначено причини та основоположну проблематику в їх прийнятті, запропоновано відповідні напрями її вдосконалення.

Ключові слова: адміністративний суд, право на мирні зібрання, спірні правовідносини, ухвала суду.

Диордица И.В. Административно-процессуальные гарантии реализации права на мирные собрания: актуальные вопросы судебной практики. 

Аннотация. Проанализирована и исследована практика рассмотрения дел за административными исками субъектов властных полномочий относительно ограничений в реализации права на мирные собрания и исками об устранении ограничений в реализации права на мирные собрания. Установлено, что за результатами рассмотрения административных дел данной категории в подавляющем большинстве судами принимались такие решения, как об оставлении искового заявления без рассмотрения (в связи с поступлением искового заявления в день проведения мероприятий, или после этого), об удовлетворении иска, об отказе в удовлетворении иска. Определены причины и основополагающая проблематика в их принятии, предложены соответствующие направления ее совершенствования.

Ключевые слова: административный суд, право на мирные собрания, спорные правоотношения, постановление суда.

Diorditsa I.V. Administratively judicial guarantees of realization of right of peaceful assemblies: pressing questions of judicial practice

Annotation. Practice of consideration of businesses is analysed and investigational after the administrative lawsuits of subjects of imperious plenary powers in relation to limitations in realization of right of peaceful assemblies and by lawsuits about the removal of limitations in realization of right of peaceful assemblies. It is set that as a result of consideration of administrative matters of this category in swingeing majority courts were accept such decisions, as about abandonment points of claim without consideration (in connection with the receipt of point of claim in the day of leadthrough of measures, or after it), about accepting a claim, about a refuse in accepting a claim. Certainly reasons and fundamental problems in their acceptance, the proper directions of its perfection are offered.

Keywords: administrative court, right of peaceful assemblies, litigions legal relationships, court ruling.

Постановка проблеми. Мирні зібрання є одним із засобів відстоювання людиною і громадянином своїх прав, свобод та інтересів у демократичному суспільстві.

Право громадян на свободу мирних зібрань в Україні гарантується та захищене державою, яка зобов’язана забезпечити його ефективну реалізацію. Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлено тільки судом, у зв’язку з чим забезпечення гарантованого державою права на мирні зібрання значною мірою покладається на суд. Роль суду в регулюванні зазначених відносин сьогодні зростає, а в період активізації руху громадянських та політичних сил вирішення судами справ розглядуваної категорії викликає особливу увагу в суспільстві.

Зазначаємо, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання не є поширеними у судовій практиці, однак, зважаючи на актуальність питання забезпечення права на мирні зібрання у суспільному житті, які гарантовані Конституцією України, потребують дослідження.

Аналіз останніх досліджень. Нині, окреслена у темі наукової роботи проблематика не стала предметом спеціального комплексного адміністративно-правового дослідження і, відповідно, залишається недостатньо розробленою. У працях Білоусова Ю.Л., Денисової М.М.,  Ківалова С.В., Куйбіди Р.О., Сінькевича О.В. розглядалися лише окремі питання стосовно проблематики підсудності спорів адміністративним судам.

Постановка завдання. Мета дослідження направлена на сприяння однаковому та правильному застосуванню адміністративними судами законодавства з метою забезпечення захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів осіб, зокрема, права на мирні зібрання, від порушень з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, виявлення проблемних питань, що виникають під час розгляду та вирішення справ зазначеної категорії, надання пропозицій щодо їх розв’язання.

Виклад основного матеріалу. Мирні зібрання можна розтлумачити як масові заходи громадян, відкриті й доступні кожному, хто бажає взяти у них участь. Мирні заходи найчастіше проводяться з метою вираження ставлення тих чи інших груп, об’єднань громадян до суспільних явищ та проблем, привернення уваги органів влади до них та є однією із форм безпосередньої демократії. Основною рисою мирних зібрань є мирний характер їх проведення.

Стаття 39 Конституції України визначає мирні заходи як збори, мітинги, походи і демонстрації. Необхідно зазначити, що цей перелік не є вичерпним.

У статті 182 КАС України надано  визначення мирних зібрань як збори, мітинги, походи, демонстрації тощо, тобто передбачає можливість прояву мирних зібрань в інших формах.

До мирних можна віднести також релігійні зібрання, які проводяться релігійними організаціями відповідно до ст. 21 Закону України від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації». Такими зібраннями можуть бути публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії.

Також, форми та види мирних зібрань у національному законодавстві залежно від поставленої мети та методів проведення розподілено на кілька категорій Статутом патрульно-постової служби міліції України, затвердженим наказом МВС України від 28.07.1994 р. № 404 [1].

Так, відповідно до підпунктів 332–336 пункту 4 розділу XV цього Статуту:

- збори – це спільна, спеціально організована невелика присутність громадян у громадському або іншому місці, викликана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем;

- мітинг – масові збори з питань злободенних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу – масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові);

- демонстрація – масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, в тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим. (Цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здійсненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо);

- вуличний похід проводиться з тією ж метою, що і демонстрація, мітинг, однак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики;

- пікетування – форма демонстрації, під час якої виставляються представники будь-де, наприклад, перед будинками об’єднань, підприємств з метою висловлення протесту проти чого-небудь, для забезпечення охорони на місці проведення страйку або демонстрації.

Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання визначені статтями 182 та 183 КАС України.

У свою чергу, стаття 50 КАС України передбачає, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень, зокрема, про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з частиною першою статті 182 КАС України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).

Закон не встановлює конкретного строку звернення з такою заявою до суду, однак обумовлює негайне звернення до суду після одержання повідомлення про проведення масового заходу.

Відповідно до частини 1 статті 183 КАС України організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

Підсудність справ про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання залежить від статусу відповідача та визначається за правилами предметної підсудності адміністративних справ, встановлених статтею 18 КАС України.

Так, згідно з приписами пункту 1 частини першої, частин другої та третьої названої статті справи про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання підсудні:

- якщо відповідачем виступає орган чи посадова особа місцевого самоврядування – місцевим загальним судам як адміністративним судам;

- якщо відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа – окружним адміністративним судам;

- у разі оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади – місцевому загальному суду як адміністративному суду або окружному адміністративному суду за вибором позивача.

Згідно з приписами статей 182, 183 КАС України про відкриття провадження у справі за позовом про обмеження права на мирні зібрання або про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та відповідача (відповідний орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування та організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань).

Адміністративні справи зазначеної категорії повинні бути вирішені судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів – невідкладно.

Позовна заява про заборону проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання, яка надійшла в день проведення таких заходів або після цього, згідно з частиною другою статті 182 КАС України залишається без розгляду.

На відміну від позовів за зверненням суб’єкта владних повноважень про обмеження у реалізації права на мирні зібрання, справи за позовами про усунення обмежень у реалізації цього права з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування суд має право розглядати у день проведення цих заходів, що сприяє забезпеченню реалізації гарантованого державою права на мирні зібрання громадян.

Відповідно до частини 5 статті 182 КАС України суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду вказується спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з пунктом 6 частини 1 ст. 256 КАС України негайному виконання в силу закону підлягають постанови суду про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Необхідно зазначити, що для прийняття рішення про задоволення позову суд повинен пересвідчитися у реальності можливої загрози, при цьому така реальність повинна бути підтверджена відповідними доказами.

Постанови суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання виконуються негайно, але можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку.

Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення. У зв’язку з цим правила частини третьої статті 160 КАС України щодо проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин постанови до справ зазначеної категорії не застосовуються.

Виходячи із завдань адміністративного судочинства, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, суд у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання повинен перевірити обґрунтованість підстав для застосування таких обмежень, на які посилаються органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, та у разі підтвердження необхідності їх застосування обрати спосіб обмеження, який би найкраще відповідав його меті – недопущенню заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей та найменше обмежував би право громадян на мирне зібрання.

Звертаємо увагу, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання можна розділити на дві окремі підкатегорії:

справи за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання;

справи за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

З аналізу понад 100 адміністративних справ даної категорії за результатами їх розгляду в переважній більшості судами приймалися такі рішення:

- про залишення позовні заяви без розгляду на підставі ч.2 ст.182 КАС України (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього);

- про задоволення позову;

- про відмову в задоволенні позову.

Так, у справі № 0670/7772/12 виконавчий комітет Житомирської міської ради, 16 листопада 2012 року, звернувся до суду з позовом про заборону Житомирській міській організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода”  проводити пікетування 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 11год. 30хв.[2].

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 182 КАС України позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, визначених частиною першою цієї статті, або після цього, залишається без розгляду.

При відмові в задоволенні позову за зверненнями суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (наприклад, справа № 817/1418/13-а [3]) суд, насамперед, виходив з того, що належних та допустимих доказів на підтвердження існування небезпеки правопорушень та злочинів, загрози здоров’ю населення та правам і свободам інших людей під час проведення відповідачем масових заходів позивачем суду не було надано.

Щодо судових рішень, якими задоволено позовні вимоги, звертаємо увагу на наступні приклади.

Так, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2012 р. у справі № 0670/7771/12 задоволено позов виконавчого комітету Житомирської міської ради до Житомирської міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” про заборону проведення пікетування Житомирської районної прокуратури 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв. за адресою м. Житомир, вул. Щорса, 92 [4].

Як встановлено судом першої інстанції, повідомлення про проведення пікетування від Житомирської міської організації ВО “Свобода” надійшло менше ніж за добу до її проведення без зазначення мети цього заходу.

При розгляді справи з’ясовано, що за вказаною в повідомленні адресою, окрім прокуратури Житомирського району знаходиться Житомирський районний суд та обласна Державтоінспекція.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що пікетування з використанням аудіоапаратури для відтворення записів та підсилення звуку буде перешкоджати відвідуванню вказаних установ громадянами та їх роботі, а повідомлення менше ніж за добу до проведення пікетування не є достатнім часом для позивача для забезпечення громадського порядку при проведенні запланованого відповідачем масового заходу, вжиття відповідних організаційних, правових та інших заходів, спрямованих на організацію громадського порядку, безпеки та належного захисту громадян при реалізації своїх прав [5].

З урахуванням зазначених обставин та відповідно до ч.5 ст.182 КАС України суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги.

Такі висновки суду узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 (справа N 1-30/2001 щодо завчасного сповіщення про масові зібрання), де зазначено, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити органи виконавчої влади про проведення заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а має служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. При здійсненні громадянами права на свободу думки і слова, на вільне поширення своїх поглядів і переконань не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Також, постановою Корольовського районного суду м. Житомира від 14 березня 2012 року у справі № 2-а-167/12, задоволено позовні вимоги фізичної особи про визнання незаконним рішення виконкому Житомирської міськради “Про затвердження положення про порядок організації і проведення масових заходів у м. Житомирі” від 12.05.2011 року № 325 [6].

При зверненні до суду позивач посилався на те, що даним рішенням виконком грубо порушив його конституційні права на організацію і проведення масових заходів у формі мирних зібрань, без зброї, мітингів, походів і демонстрацій і вказав, що зазначене рішення суперечить положенням Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що виконком перевищив свої повноваження, ухваливши оскаржуване рішення, оскільки зазначеним Положенням для організаторів мирних зібрань встановлюються обмеження, не передбачені ст. 39 Конституції України, та численні вимоги зобов’язального характеру, які є неконкретними та до того ж не передбачені чинним законодавством України.

Так само, судом звернуто увагу на те, що порядок здійснення права на свободу мітингів, демонстрацій, мирних зборів та підстави обмеження цього права законами України не врегульовано, а тому у виконкому не було законних підстав обмежувати громадян в правах, гарантованих Конституцією України (ст.ст. 22, 39) та міжнародними нормативними актами (ст.11 Конвенції “Про захист прав людини..”), а саме: діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення певних потреб, застосовуючи з цією метою певні форми і засоби діяльності, позаяк це є нічим іншим, як  обмеженням гарантованих Конституцією України прав і свобод.

Список використаних джерел

1. Статут патрульно-постової служби міліції України [Електронний ресурс] / Наказ МВС України «Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України» від 28.07.1994 р. № 404. – Режим доступу:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0213-94.

2. Ухвала Житомирського окружного адміністративного суду від 16.11.2012, справа № 0670/7722/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27719764.

3. Постанова Рівненського окружного адміністративного суду від 16.04.2013, справа № 817/1418/13-а [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30697498.

4. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 15.11.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27615336.

5. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24.12.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28281076.

6. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2012, справа № 2-а-167/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28610859.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОАЛ,

кандидат юридичних наук.

У статті розглянуто проблематику визначення підсудності низки категорій спорів адміністративним судам. Запропоновано рекомендації щодо визначення критеріїв підсудності у земельних спорах і спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Ключові слова: підсудність, адміністративний суд, земельний спір, ухвала суду.

Відповідно до статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у Державі. При цьому судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Водночас система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

У свою чергу, спеціалізація судів загальної юрисдикції закріплена в статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де частиною першою встановлено спеціалізацію на розгляд цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктами 1, 7 частини 1 статті 3 КАС України також визначено, що справа адміністративної юрисдикції (далі – адміністративна справа) – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (далі – суб’єкт владних повноважень).

Отже, головною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однією зі сторін суб’єкта владних повноважень. Окрім того, оскільки відповідно до п. 1 ч.1 ст. 3 та ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, необхідною ознакою належності справи до адміністративної юрисдикції є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій та повноважень, і ці функції та повноваження повинні здійснюватись ним саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Компетенція адміністративних судів визначена ст. 17 КАС України та поширюється на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Вказаний перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню або поясненню, навіть опосередковано через інші законодавчі акти.

Загальний аналіз процесуальних норм законодавства України, за якими визначаються юрисдикційна належність та підсудність справ різній судовій спеціалізації, вказує на певні критерії розмежування спорів між ними. До яких, зокрема, входять такі, як: 1) суб’єктний склад сторін спору; 2) предмет спірних правовідносин; 3) характер спірних правовідносин.

Однак судова практика в адміністративних справах свідчить про наявність помилок практичного застосування норм, пов’язаних як з юрисдикційною визначеністю, так і з підсудністю спорів адміністративним судам. У свою чергу, помилки судів під час вирішення цього питання та юрисдикційні конфлікти, пов’язані із видами судочинства, впливають на неналежне забезпечення принципу доступності до суду.

Насамперед слід вказати про відсутність єдності судової практики у земельних спорах, пов’язаних із розпорядженням землями держави (територіальних громад), передачі таких земельних ділянок у власність і користування громадянам та юридичним особам, особливо якщо ці спори поєднані зі спорами про право власності (право користування) третіх осіб на такі земельні ділянки.

Так, статтями 2, 3, 17 КАС України встановлено загальне правило, за яким будь-яке рішення, дія чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень (у тому числі органу місцевого самоврядування) у межах повноважень, визначених законом, можуть бути оскаржені до адміністративного суду. Необхідно зазначити, що пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. На додаток до наведеного вказуємо також на те, що відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Відтак органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб’єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції (нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу).

Відповідний висновок міститься у рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/2010 від 1 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.

У свою чергу статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що земельні спори за участю суб’єктів господарювання, у тому числі з приводу продажу, передачі в користування публічних земельних ділянок, крім спорів, які належать до юрисдикції адміністративних судів, підвідомчі господарським судам. З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ постановою Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 24.10.2011 року роз’яснено господарським судам вказані норми.

Окрім зазначеного, главою 2 Цивільного процесуального кодексу України (ст.ст.15, 16) визначено, що до кола справ цивільної юрисдикції, віднесені зокрема справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Звертаємо увагу, що однією з причин скасувань рішень судів першої інстанції в апеляційному порядку, є порушення судами норм процесуального права, зокрема із-за хибних висновків щодо неналежності розгляду позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та як наслідок відмова суду у відкритті провадження в адміністративній справі.

Юрисдикційні колізії між цивільним та адміністративним судочинством виникають, насамперед через те, що публічно-правові утворення (держава, територіальна громада) можуть бути як суб’єктами приватних правовідносин, так і суб’єктами публічних правовідносин. Статус же державних чи комунальних органів визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового значення (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати.

Прикладом наведеної судової практики слугує ухвала від 22.09.2011 року у справі №2а-771/11/2213 [1], постановлена в результаті перегляду ухвали Полонського районного суду Хмельницької області від 10.04.2011 року, про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом Хмельницького транспортного прокурора в інтересах держави в особі Державного територіально-галузевого об’єднання «Південно-Західна залізниця» відокремленого підрозділу – Козятинської дирекції залізничних перевезень до Полонської міської ради, Ляшенка Євгена Вікторовича, Дубовенка Віктора Валерійовича про визнання протиправними та скасування рішення.

Як вбачається з матеріалів адміністративного позову, підставою звернення позивача до суду є його непогодження з рішенням Полонської міської ради (суб’єкта владних повноважень), що стосується передачі у власність земельної ділянки.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 17 КАСУ та рішення Конституційного Суду України №10-рп/2010 від 01 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції виніс неправильне рішення щодо неналежності розгляду цих позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та необґрунтовано послався в мотивувальній частині оскаржуваної ухвали на пункт 1 частини 1 статті 109 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись пунктом 4 частини 1 статті 204 КАС України, апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 10 квітня 2011 року як таку, що прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про відкриття провадження у справі, а  справу № 2а-771/11/2213 направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Аналогічним прикладом є скасування в апеляційному порядку ухвали Липовецького районного суду Вінницької області про відмову у відкритті провадження у справі № 2-а-4826/11/0213 [2] за адміністративним позовом Української Православної Церкви в інтересах Тульчинського єпархіального управління до Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання нечинним рішення 4 сесії 5 скликання від 19.05.1995р. Росошанської сільської Ради Липовецького району Вінницької області про виділення земельної ділянки в кількості 0,10 га під будівництво УПЦ Київського патріархату.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України, а саме тим, що  в цьому випадку наявний спір про право, а тому справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

 Суд апеляційної інстанції зазначає, що у вказаному випадку наявний спір позивача – Української Православної Церкви з суб’єктом владних повноважень з приводу оскарження рішення сесії Росошанської сільської ради при реалізації суб’єктом владних повноважень управлінських функцій у сфері земельних відносин, що з врахуванням положення п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України є адміністративною справою, яка повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства місцевим загальним судом як адміністративним.

Проблемним є питання щодо визначення підсудності у справах про оскарження рішень органів місцевого самоврядування з приводу затвердження актів по розрахунку збитків, завданих користуванням земельною ділянкою.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» збитки, заподіяні тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеження прав власників землі, підлягають відшкодуванню власнику землі.

У свою чергу, відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Водночас затвердження вказаних збитків органами місцевого самоврядування здійснюються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

Насамперед аналіз вимог у таких спорах свідчить, що позивачі фактично оскаржують у межах такої справи дії суб’єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки.

У таких випадках суди першої інстанції констатують, що вимоги щодо визнання протиправними дій комісії місцевих рад, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб’єктом владних повноважень, не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначають про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.

З урахуванням суб`єктного складу учасників спору, вирішення питання про відшкодування таких збитків суди відносять до компетенції господарського суду.

 Крім того, оскаржувані позивачами акти комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також складені цією комісією розрахункові відомості самі по собі також не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки вони не є нормативними актами або правовими актами індивідуальної дії, тому що безпосередньо не породжують у позивача прав чи юридичних обов’язків і при їх прийнятті відповідачі не виконують владних управлінських функцій.

За таких обставин місцеві загальні суди як адміністративні при надходженні позовних заяв у порядку КАС України закривають провадження у справі.

До прикладу, ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області від 12.09.2011 року у справі № 2-а-4233/11/0211 [3] за адміністративним позовом приватного підприємства “Імпрекс” до Ладижинської міської ради та до виконавчого комітету Ладижинської міської ради про визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради по визначенню розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивача, і визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області «Про затвердження акту про визнання розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки ПП «Імпрекс», провадження було закрито на підставі положень п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що в цьому випадку ПП “Імпрекс” ставить вимоги щодо визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб’єктом владних повноважень. Суд першої інстанції зазначає про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.

Водночас апеляційний адміністративний суд вказує, що аналіз оскаржуваної ухвали та апеляційної скарги свідчать про те, що позивач фактично оскаржує в межах цієї справи дії суб’єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивачем за 2010 рік. До того ж у другій вимозі позовної заяви скаржник ставить питання про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області, що фактично може розцінюватись як вимога щодо визнання недійсним та скасування рішенням суб’єкта владних повноважень, прийняте при здійснені ним владних управлінських функцій. Тобто апеляційний адміністративний суд робить висновок про необґрунтованість закриття судом першої інстанції  провадження у справі з тих підстав, що за всіма ознаками (суб’єктним складом, предметом спору, видом спірних правовідносин) є адміністративно-правовим, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На виконання ст.199 КАСУ ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області скасовано та направлено справу на новий розгляд.

У спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у тому числі прав на земельні ділянки) протягом 2011-2012 років апеляційними адміністративними судами було переглянуто низку рішень судів першої інстанції, значну частину з яких скасовано. 

Необхідно зазначити, що правову охорону певних приватних прав особа може отримати лише після того, як держава визнає ці права. Таке визнання у формі реєстрації (посвідчення, підтвердження) є владною управлінською функцією і складає предмет діяльності адміністративного суду. Разом із тим з судової практики встановлено виникнення колізій при визначені належності таких спорів до певної судової юрисдикції (цивільної та адміністративної) через те, що такі спори виникають з приводу приватних прав.

Так, ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2011 року у справі № 2а/2218/10669/11 [4] за адміністративним позовом Закордонця Ігоря Гурійовича до Хмельницької міської ради, Ямкової Світлани Гуріївни про визнання нечинним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку провадження у справі закрито.

При винесенні оскаржуваного рішення суд першої інстанції керувався тим, що пред’явлений позов щодо визнання нечинними рішення сесії Хмельницької міської ради та державного акту на право приватної власності на землю до публічно-правових спорів не відноситься, оскільки фактично наявний земельний спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, частину якої Хмельницькою міською радою було передано у власність відповідачу, яка володіє нею на підставі державного акту на право приватної власності на землю, а тому такий позов слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

Земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 Цивільного кодексу України, статті 2, 5 Земельного кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦКУ, статтею 152 ЗКУ, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Апеляційний адміністративний суд не погодився із висновком суду першої інстанції про те, що вказаний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та вважає, що між сторонами існує публічно-правовий спір у розумінні Кодексу адміністративного судочинства, а отже судом першої інстанції під час ухвалення рішення про закриття провадження у справі порушено норми матеріального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

З наведеної вище судової практики адміністративних судів прослідковується, що спори з приводу державної реєстрації прав на нерухоме майно необхідно розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відносини реєстрації є публічно-правовими, а реєстраційні дії – владними управлінськими.

Список використаних джерел

1. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22.09.2011, справа № 2а-771/11/2213 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18526689.

2. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.01.2012, справа № 2-а-4826/11/0213 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28290330.

3. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.02.2012, справа № 2-а-4233/11/0211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21767720.

4. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23.02.2012, справа № 2а/2218/10669/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156036.

Spisok vikoristanih dzherel

1. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 22.09.2011, sprava № 2a-771/11/2213 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18526689.

2. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 19.01.2012, sprava № 2-a-4826/11/0213 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28290330.

3. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 07.02.2012, sprava № 2-a-4233/11/0211 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21767720.

4. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 23.02.2012, sprava № 2a/2218/10669/11 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156036.

Диордица И.В. Об определении подсудности споров административным судам: неотложные вопросы судебной практики настоящего / И.В. Диордица // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Юридические науки. – 2013. – Т. … № … – С. …

В статье рассмотрена проблематика определения подсудности ряда категорий споров административным судам. Предложены рекомендации относительно определения критериев подсудности в земельных спорах и спорах относительно государственной регистрации вещественных прав на недвижимое имущество и их обременений.

Ключевые слова: подсудность, административный суд, земельный спор, постановление суда.

Diorditsa I.V. In relation to determination of cognizance of spores to administrative courts: urgent questions of judicial practice of present time / I.V. Diorditsa // Scientific Notes of Tavrida National V. I. Vernadsky University. – Series : Juridical sciences. – 2013. – Vol. … № … – Р. …

The range of problems of determination of cognizance of row of categories of spores to the administrative courts is considered in the article. Recommendations offer in relation to determination of criteria of cognizance in landed dispute and dispute in relation to state registration of material rights on the real estate and their burdens.

Keywords: cognizance, administrative court, landed dispute, court ruling.

IN RELATION TO DETERMINATION OF COGNIZANCE OF SPORES TO ADMINISTRATIVE COURTS: URGENT QUESTIONS OF JUDICIAL PRACTICE OF PRESENT TIME

Diorditsa I.V.

Practice of consideration of administrative businesses testifies to the presence of errors of practical application of the norms, related both to jurisdiction definiteness and with the cognizance of spores to the administrative courts. In turn, the errors of courts during the decision of this question and jurisdiction conflicts related to the types of rule-making influence on the improper providing of principle of availability in a court.

It is necessary to specify about absence of unity of judicial practice in landed dispute related to disposing of earth of the state(territorial communities), transmissions of such lot lands in property and use to the citizens and legal entities, especially if these dispute is connected with dispute about the right of ownership(right for the use) of the third persons on such lot lands.

A problem is a question in relation to determination of cognizance in matters about the appeal of decisions of organs of local self-government concerning claim of acts upon settlement of the losses inflicted by using lot land.

In matters in relation to state registration of material rights on the real estate and their burdens(including rights on lot lands) during 2011-2012 by appeal administrative courts the row of decisions of trial courts was revised, considerable part from that is anniented. 

It is necessary to mark that the legal safeguard of certain private rights a person can get only since the state acknowledges these rights. Such confession in form registration(certification, confirmation) is an imperious administrative function and folds the article of activity of administrative court. Together with that of judicial practice the origin of collisions is set at certain to belonging of such spores to certain judicial jurisdiction(civil and administrative) because such businesses arise up concerning private rights.

From the brought higher judicial practice over of administrative courts draw conclusion, that businesses concerning state registration of rights on the real estate it is necessary to examine in order of the administrative rule-making. Relations of registration are public, and registration actions – imperious administrative.

Keywords: cognizance, administrative court, landed dispute, court ruling.

]]> https://goal-int.org/shhodo-viznachennya-pidsudnosti-sporiv-administrativnim-sudam-nagalni-pitannya-sudovoi-praktiki-sogodennya/feed/ 0