докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України.  Регіональні студії. 2021. № 27. – С. 55—62

Анотація 

Діапазон наукової проблеми, обраної теми статті, зумовлює об’єднання методологічних та інтеграційних дисциплінарних підходів з метою її розв’язання. Логіка дослідження передбачає встановлення взаємного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням, визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо творення сучасної стратегії України, механізмом чого виступає удосконалення політико-безпекової практики і відповідного чинного законодавства в зазначеній галузі. Запропоновано будувати логіку дослідження державної інфраструктурної політики України, спираючись на методологію науки щодо інтеграційних зв’язків різних галузей знань. Подано авторське, новаторське визначення поняття „державна інфраструктурна політика” під яким пропонується розуміти заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого. Констатовано, що недостатня розробленість понятійно-категорійного апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними.

Ключові слова: стратегія, політика, інфраструктура, інфраструктурна політика, державна інфраструктурна політика, органічний зв’язок політики і права, сфери державної інфраструктурної політики, рівні державної інфраструктурної політики, суб’єкти державної інфраструктурної політики, об’єкти державної інфраструктурної політики

Аdnotacja

Zakres problemu naukowego, wybrany temat artykułu, determinuje połączenie metodologicznych i integracyjnych podejść dyscyplinarnych w celu jego rozwiązania. Logika opracowania polega na ustaleniu wzajemnych relacji między polityką państwa a jej regulacją prawną, określeniem zakresu i grup tematycznych układu terminologicznego. Na podstawie przeprowadzonej analizy sformułowano propozycje dotyczące stworzenia nowoczesnej strategii Ukrainy, której mechanizmem jest doskonalenie praktyki politycznej i bezpieczeństwa oraz odpowiedniego obowiązującego ustawodawstwa w określonej dziedzinie. Proponuje się zbudowanie logiki badań polityki infrastrukturalnej państwa Ukrainy w oparciu o metodologię nauki dotyczącą powiązań integracyjnych różnych dziedzin wiedzy. Przedstawiono autorską, nowatorską definicję pojęcia „polityki infrastrukturalnej państwa”, w ramach której proponuje się rozumienie kompleksowego kierunku polityki państwa opartego na koncepcji architektury strategicznej, która obejmuje: 1) zarządzanie strategiczne, oparte na zasadach kultury strategicznej, ukierunkowanej na realizację strategicznych interesów narodowych w kontekście tworzenia wartości strategicznych; 2) uregulowania polityczne i prawne public relations w zakresie infrastruktury; 3) strategiczne stanowienie prawa, którego treść polega na kształtowaniu i wdrażaniu norm polityczno-prawnych w tym zakresie; 4) strategicznej działalności instytucji politycznych w tym obszarze, której głównym celem jest tworzenie potencjału infrastrukturalnego poprzez efektywną realizację potencjału instytucjonalnego, co przejawia się w tworzeniu koniecznych i wystarczających warunków świadczenia usług żywotnych i realizacji kluczowych usług, bezpieczeństwa i zrównoważonego rozwoju ludzi, społeczeństwa i państwa jako jednej dynamicznej całości. Ustalono, że niewystarczający rozwój aparatu pojęciowego i kategorycznego DIFSP, brak stabilności semantycznej terminologii, w rezultacie prowadzi do niskich wskaźników użycia pojęć lub ich stosowania w zbyt wąskim znaczeniu, lub brak hiperłączy między nimi.

Słowa kluczowe: strategia, polityka, infrastruktura, polityka infrastrukturalna, polityka infrastrukturalna państwa, organiczne powiązanie polityki i prawa, sfery polityki infrastrukturalnej państwa, poziomy polityki infrastrukturalnej państwa, podmioty polityki infrastrukturalnej państwa, przedmioty polityki infrastrukturalnej państwa

Аnnotation

The range of the scientific problem, the chosen topic of the article, determines the combination of methodological and integrative disciplinary approaches in order to solve it. The logic of the study involves the establishment of a mutual relationship between state policy and its legal regulation, determination of the scope and thematic groups of the terminological array. On the basis of the analysis, proposals were formulated regarding the creation of a modern strategy of Ukraine, the mechanism of which is the improvement of political and security practice and the corresponding current legislation in the specified field. It is proposed to build the logic of the research of the state infrastructure policy of Ukraine, relying on the methodology of science regarding the integration links of various fields of knowledge. An author’s, innovative definition of the concept of “state infrastructure policy” is presented, under which it is proposed to understand a complex direction of state policy based on the concept of strategic architecture, which includes: 1) strategic management, based on the principles of strategic culture, aimed at realizing strategic national interests in the context of creating strategic values ; 2) political and legal regulation of public relations in the field of infrastructure; 3) strategic law-making, the content of which consists in the formation and implementation of political and legal norms in this area; 4) strategic activity of political institutions in this area, the main goal of which is the creation of infrastructure potential through the effective implementation of institutional capacity, which is manifested in the formation of necessary and sufficient conditions for the provision of vital services and the implementation of vital services, security and sustainable development of people, society and the state as a single dynamic whole. It was established that the insufficient development of the conceptual and categorical apparatus of the DIFSP, the lack of semantic stability of the terminology, as a result, lead to either low indicators of the use of concepts, or their use in a too narrow sense, or the absence of hyperlinks between them.

Key words: strategy, policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, organic link between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy

Anmerkung

Die Reichweite des wissenschaftlichen Problems, das gewählte Thema des Artikels, bestimmt die Kombination von methodischen und integrativen disziplinären Ansätzen zu seiner Lösung. Die Logik der Studie beinhaltet die Herstellung einer wechselseitigen Beziehung zwischen der staatlichen Politik und ihrer gesetzlichen Regelung, die Bestimmung des Umfangs und der thematischen Gruppen der terminologischen Reihe. Auf der Grundlage der Analyse wurden Vorschläge zur Schaffung einer modernen Strategie der Ukraine formuliert, deren Mechanismus die Verbesserung der politischen und sicherheitspolitischen Praxis und der entsprechenden aktuellen Gesetzgebung in diesem Bereich ist. Es wird vorgeschlagen, die Logik der Forschung der staatlichen Infrastrukturpolitik der Ukraine aufzubauen, indem man sich auf die Methodik der Wissenschaft bezüglich der Integrationsverbindungen verschiedener Wissensbereiche stützt. Es wird eine innovative Definition des Autors des Begriffs „staatliche Infrastrukturpolitik“ vorgestellt, unter der vorgeschlagen wird, eine komplexe Ausrichtung der staatlichen Politik auf der Grundlage des Konzepts der strategischen Architektur zu verstehen, die Folgendes umfasst: 1) strategisches Management, basierend auf den Prinzipien der strategischen Kultur, die darauf abzielt, strategische nationale Interessen im Zusammenhang mit der Schaffung strategischer Werte zu verwirklichen; 2) politische und rechtliche Regelung der Öffentlichkeitsarbeit im Infrastrukturbereich; 3) strategische Rechtsetzung, deren Inhalt in der Bildung und Umsetzung politischer und rechtlicher Normen in diesem Bereich besteht; 4) strategische Tätigkeit politischer Institutionen in diesem Bereich, deren Hauptziel die Schaffung von Infrastrukturpotenzialen durch die effektive Umsetzung institutioneller Kapazitäten ist, die sich in der Bildung notwendiger und ausreichender Bedingungen für die Bereitstellung lebenswichtiger Dienstleistungen und deren Umsetzung manifestieren von lebenswichtigen Dienstleistungen, Sicherheit und nachhaltiger Entwicklung von Mensch, Gesellschaft und Staat als einem einzigen dynamischen Ganzen. Es wurde festgestellt, dass die unzureichende Entwicklung des konzeptuellen und kategorialen Apparats des DIFSP und die daraus resultierende mangelnde semantische Stabilität der Terminologie entweder zu niedrigen Indikatoren für die Verwendung von Konzepten oder zu ihrer Verwendung in einem zu engen Sinne führen. oder das Fehlen von Hyperlinks zwischen ihnen.

Schlüssel wörter: Strategie, Politik, Infrastruktur, Infrastrukturpolitik, staatliche Infrastrukturpolitik, organische Verknüpfung von Politik und Recht, Bereiche der staatlichen Infrastrukturpolitik, Ebenen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Themen der staatlichen Infrastrukturpolitik, Objekte der staatlichen Infrastrukturpolitik

注解

科学问题的范围，即文章所选择的主题，决定了方法论和综合学科方法的结合，以解决它。研究的逻辑涉及建立国家政策与其法律法规之间的相互关系，确定术语阵列的范围和主题组。在分析的基础上，提出了有关制定乌克兰现代战略的建议，其机制是改善政治和安全实践以及特定领域的相应现行立法。建议建立乌克兰国家基础设施政策研究的逻辑，依靠科学方法论，将各个知识领域的整合联系起来。提出了作者对“国家基础设施政策”概念的创新定义，提出了基于战略架构概念来理解国家政策的复杂方向，包括：1）战略管理，基于原则战略文化，旨在在创造战略价值的背景下实现战略性国家利益； 2）基础设施领域公共关系的政治和法律监管； 3）战略性立法，其内容包括该领域政治和法律规范的形成和实施； 4）政治机构在这一领域的战略活动，其主要目标是通过有效实施机构能力来创造基础设施潜力，表现为为提供重要服务和实施形成必要和充分条件人、社会和国家作为一个单一的动态整体的重要服务、安全和可持续发展。已确定 DIFSP 的概念和分类工具发展不足，术语缺乏语义稳定性，因此导致概念使用指标低或使用过于狭义，或者它们之间没有超链接。

关键词：战略、政策、基础设施、基础设施政策、国家基础设施政策、政法有机联系、国家基础设施政策领域、国家基础设施政策层次、国家基础设施政策主体、国家基础设施政策对象

Загальна постановка проблеми. Державна інфраструктурна політика (ДІФСП) як система широкомасштабних цілеспрямованих заходів перебуває на етапі свого формування. Відтак перед Україною повною мірою постає усвідомлена необхідність концептуалізації та унормування даного напряму діяльності, формування стратегії держави як в цілому, так і стратегії державної інфраструктурної політики зокрема. Важливим етапом наукового дослідження, зважаючи  на органічний зв’язок політики і права, виступає вивчення механізму правового регулювання. Своєю чергою, усе зазначене потребує відповідного наукового осмислення й підготовки належного підґрунтя.

Аналіз публікацій. Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це питання методології науки. В даному напрямі є важливими розробки таких вчених, як: Н. Артикуца, О. Баїк, Л. Бєсєдна, С. Брошкова, Ю. Власов, О. Ганьба, В. Гончаров, А. Дутко, О. Коровайко, А. Мартинюк, М. Медвідь, І. Настасяк, О. Ноздрін, І. Онищук, М. Панов, І. Приходько, І. Сердюк, О. Скрипнюк, О. Стельмащук, О. Чуваков, М. Шилін, Б. Шуневич, І. Шутак та ін.

По-друге, це проблеми формування понятійно-категорійного апарату правового регулювання у сфері, дотичній інфраструктурній політиці, механізми його здійснення. Важко переоцінити роль у розвʼязанні цієї проблеми В. Аверʼянова, Я. Багана, О. Воронятнікова,  І. Діордіци,  Г. Іванової, Є. Клюєвої,  О. Костан, І. Костякова, О. Котенка, В. Крикуна, Д. Малишка, О. Мандзюка, О. Нємцової,  О. Павлової, П. Покатаєва, С. Пономарьова,  А. Ревка, Н. Селіванової, І. Сопілко, О. Стукаленка, О. Сурілової, А. Чорноуса та ін.

По-третє, суттєве значення мають наукові розвідки щодо різних аспектів формування стратегії державної інфраструктурної політики Д. Бірюкова, М. Бутка, В. Дубницького, О. Єрменчука, Д. Задихайла, Г. Зубка, Ю. Кіндзерського, І. Колупаєвої, С. Кондратов, О. Кравченко, О. Криницької, О. Лощихіна, Д. Нестерової, В. Новикової, І. Рекуненка,  І. Садловської, А. Стояновського, О. Суходолі, С. Теленика,  Л. Федулової, І. Чуницької та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до питань формування понятійно-категоріального апарату, стратегії державної інфраструктурної політики питання щодо понятійно-категоріального апарату зазначеної сфери залишається висвітленим фрагментарно саме з позицій методологічних, а тому потребує окремого дослідження.

У зв’язку з цим мета статті полягає у розкритті сутності понятійно-категоріального апарату стратегії державної інфраструктурної політики України.

Досягненню поставленої мети сприятиме розв’язання таких завдань:

1)           встановлення органічного зв’язку між державною політикою та її правовим регулюванням;

2)           визначення обсягів і тематичних груп термінологічного масиву досліджуваної сфери;

3)           формулювання пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства в зазначеній галузі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поняття інфраструктурної політики дедалі частішу зустрічається у наукових працях, аналітичних матеріалах, на інформаційних порталах центральних органів виконавчої влади. Зростаюча частотність застосування ключового поняття зумовлюється широтою спектру семантичного діапазону, що дозволяє йому бути актуальним як для політологів, так і для економістів, і для правників, і для державних діячів. Своєю чергою, на цій підставі виникає можливість інтерпретації концепту „державна інфраструктурна політика” як в універсальному (прийнятному для всіх напрямів) контексті, так і спеціалізованому: власне політологічному, економічному, юридичному, безпековому тощо.

Принагідно слід зазначити, що зазвичай, застосовуючи дане ключове поняття, суб’єкти наукової або практичної діяльності не вдаються до його тлумачення, тим самим обходячи питання формування іманентних даному поняттю ознак. Не виключно, що їм здається, що назва сама говорить за себе і все зрозуміло й без роз’яснень. Проте такий редукціонізм є не досить конструктивним, особливо в ті часи, коли перед України посталі метафізичні та онтологічні питання не лише її розвитку, а й виживання в якості суб’єкти геополітичних відносин і взагалі самостійної та незалежної держави.

Аби чітко сформулювати, а згодом і реалізувати фундаментально важливий напрям, насамперед необхідно мати чітке й максимально прийнятне уявлення про сутність усього понятійно-категоріального апарату: його глосарій, трактування термінів, їхні взаємні зв’язки, потенціал удосконалення, модернізації існуючих номінацій, поповнення неологізмами, можливості опису емерджентних зв’язків, які утворюються у системах більш високого порядку.

Отже, слід констатувати, що натепер не існує офіційного визначення ключового поняття „державна інфраструктурна політика”, тим більше – дефініцій геостратегії, стратегії державної політики, в тому числі й інфраструктурної, правового її регулювання. Певною мірою, подібне детермінується тією обставиною, що на даному етапі лише відбувається системна концептуалізація, наукове обґрунтування цілісного бачення цього інституційного феномену.

Одразу треба відзначити на певну характерну особливість вказаного процесу. З позицій науки, як правило, з’являється саме ключове поняття, а потім від нього утворюються видові й групові деривати. У випадку з ДІФСП все відбувається у зворотному напрямі. Закладені підвалини й офіційно визнані такі видові елементи державної політики стосовно: транспортної, цифрової, туристичної, стратегічної тощо інфраструктури. Між тим більшість інших видів поняття, як і власне сама номінація, ще не здобули належного визнання.

Важливо, що поняття, яке досліджується, водночас є первинним для сфери інфраструктури, і вторинним (видовим) для загального поняття „державна політика” (ДП). Існує чимало доктринальних визначень вказаної домінанти, проте найбільш виразно відтворюють сучасне розуміння такі:

„1. Державна політика (англ. Public Policy, State Police) – дії системи органів державної влади згідно з визначеними цілями, напрямами, принципами для розвʼязування сукупності взаємоповʼязаних проблем у певній сфері суспільної діяльності. 2. Пропонований курс діяльності уряду для задоволення потреб чи використання можливостей, сформульований із зазначенням очікуваних результатів та їх впливу на наявний стан справ і конкретне розвʼязання проблем» [[1]  ,с. 144]. Тож дефініція містить вказівку на субʼєктів здійснення державної політики, суспільний характер діяльності, цілепокладання, розподіл по напрямах. Обидва варіанти тлумачення обʼєднує проблемний підхід. Разом з тим, подібна інтерпретація далека від такої, що задовольняє усім існуючим вимогам. По суті автор імпліцитно відтворює своє бачення: спочатку зʼявляється проблема, а потім органи державної влади її розвʼязують. У такій спосіб при подібному трактуванні відсутній навіть натяк на стратегічне управління, його упереджувальний характер,  орієнтацію на сталий розвиток і забезпечення національної безпеки у всіх її проявах. Не викликає заперечень лише твердження, що вироблення державної політики є «послідовним процесом виокремлення складових гуманітарної, соціальної, економічної мозаїки, які логічно поєднуються і доповнюють одна одну» [[2] ,с. 145].

Для встановлення взаємних звʼязків між державною політикою і правознавством є вкрай важливими спостереження Г. Зубка, який вказує, що дослідження ДП  «необхідно для більш повного розуміння механізмів теоретико-правової концептуалізації відповідних норм, визначення тенденцій розвитку й подальшої модернізації вітчизняної правової системи, легітимації окремих положень політичного курсу на рівні нормативно-правових актів, встановлення передумов розширення меж правового регулювання у зв’язку з появою нових юридичних фактів» [[3]  ,с. 40].   Також слід згадати ще одне принципове  положення, сформульоване цим же автором. Говорячи про звʼязок між державною політикою і правом в аспекті процесуальних етапів, він доходить висновку, що існує умовна кругова схема, за якої «наука слугує передтечею концептуалізації політики; політична діяльність держави спрямовується на остаточне формування й ухвалення відповідних актів із закріпленням норм правового регулювання. Своєю чергою, правова наука, досліджуючи норми чинного законодавства, допомагає його удосконалювати, модернізувати» [[4] , с. 41].

Виходячи з наведеного, логіку дослідження ДІФСП можна будувати, спираючись на загально визнану методологію науки щодо інтеграційних звʼязків різних галузей знань. Також доречним стане використання принципу від загального до окремого.

Ступенем найбільшого узагальнення поняття виступає те, що відтворюється термінологічним сполученням „державна інфраструктурна політика”. За авторським баченням це є заснований на концепції стратегічної архітектури комплексний напрям державної політики, який передбачає: 1) стратегічне управління, засноване на засадах стратегічної культури, спрямоване на реалізацію стратегічних національних інтересів в контексті творення стратегічних цінностей; 2) політико-правове регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури; 3) стратегічну правотворчість, зміст якої полягає у формуванні та реалізації політико-правові норм у даній сфері; 4) стратегічну діяльність політичних інститутів у даній сфері, головною метою якої є творення інфраструктурного потенціалу через ефективну реалізацію інституційної спроможності, що виявляється у формуванні необхідних і достатніх умов для надання життєво важливих послуг і реалізації життєво важливих послуг, безпека  та сталий розвиток людини, суспільства і держави як єдиного динамічного цілого.

Прокоментую.

По-перше. У дефініції є вказівка на комплексний характер даного напряму політики, а це означає, що вона охоплює низку галузевих елементів, а через це набуває права розглядатися як домінанта з позицій понятійно-категоріального апарату. Більше того, підкреслюється і наголошується на тому, що дана політика має розглядатися у форматі стратегії і становити частини концепції стратегічної архітектури і геостратегії сучасної України.

По-друге. З позицій діяльнісного підходу, визначається сфера (суспільні відносини) і змістове наповнення дій політичних інститутів.

По-третє. Формулюються цілі досліджуваного напряму політики, в яких віддається пріоритет тріаді безпеки, розвитку країни і прав людини. Звісно, дане визначення може бути удосконалено, воно не є вичерпним, проте у своїй основі відображає сутність поняття.

По-четверте, на загал, поняття сконструйоване відповідно до засад політологічного дискурсу, адже в ньому побудоване крізь призму визначення таких елементів, як: політичні відносини; політичні інститути; політико-правові норми і політична свідомість та політична культура.

За рахунок додавання ще одного атрибутиву можна виділити державну та недержавну інфраструктурну політику. Одразу маю оговорити, що подібний розподіл є доволі умовним, адже останнім часом все більше говориться про публічне управління, державно-приватне партнерство у певних галузях. У такий спосіб, інтеграційні звʼязки міцнішають. Проте ще зарано відмовлятися від диференціації зазначених видів, оскільки вони чітко корелюються із субʼєктами діяльності. У ДІФСП це органи влади, державні установи, посадові особи, на яких в установленому законодавством порядку покладаються обовʼязки щодо вироблення й ухвалення стратегічних і поточних управлінських рішень, які мають керівний вплив на функціонування, розвиток відповідних обʼєктів і процесів.

Таким чином, з позицій формування понятійно-категоріального апарату досліджуваної сфери, логічну послідовність етапів можна відобразити через схему.

Схема

Етапи формування понятійно-категоріального апарату ДІФСП

Виходячи з обраної теми дослідження, в полі зору переважно мала б знаходиться лише частина представленої схеми, але було б методологічно невірним йти шляхом фрагментарності та позбавити опис витоків походження ключового поняття та його системних звʼязків.

Тим більше, правильне розуміння термінів, від котрих потім утворюються похідні назви, позбавляє у подальшому небажаних похибок. До прикладу, у назві такого центрального органу виконавчої влади, як Міністерство інфраструктури, відбивається невиправдано звужене розуміння поняття інфраструктури, оскільки воно за своєю семантикою є набагато ширшим, аніж просто транспортна сфера. Тому, виправляючи цю лінгвістичну похибку, слід було б перейменувати його у Міністерство інфраструктури транспорту і звʼязку. Така назва найбільш точно б відображала сфери діяльності, на які розповсюджується юрисдикція даного органу.  До речі, доволі симптоматичною щодо специфіки розуміння термінології є позиція міністра інфраструктури, який заявляє, що «державна політика у сфері транспорту та інфраструктури має чіткий євроінтеграційний напрям» [[5] ]. За такого мовного оформлення виникає непорозуміння: чи входить транспорт до інфраструктури, чи ці два елементи функціонують як рівноправні, де інфраструктура являє собою лише дороги та мости. Що реально мається на увазі?

Загалом при семантично виваженому підході до значення ключових термінів як наслідок  значно розширилося би коло субʼєктів і обʼєктів, причетних до ДІФСП.

Повертаючись до розгляду представленої схеми, зазначу, що відповідно до авторського бачення понятійно-термінологічний апарат ДІФСП сфокусований на тематичних групах, які охоплюють усі юридично значущі сегменти досліджуваного напряму політики. Деталізацію елементів останньої частини схеми доцільно представити у вигляді таблиці.

Табл. 1

Елементи понятійно-категоріального апарату ДІФСП

правозмінюючі факти;

правоприпиняючі факти

Щодо першого компонента таблиці треба констатувати, що через скривджене розуміння існуючих сфер інфраструктури, їх вичерпного переліку, взаємного звʼязку натепер відбувається диспропорція, за якої найбільша увага приділяється транспортній сфері й цифровій інфраструктурі. Не доведено до логічного завершення питання щодо правового нормування сфери критичної інфраструктури. У той же час сфери охорони здоровʼя, освіти, культури, туризму та ін. при своєму правовому регулюванні випадають з інфраструктурного контексту, а розглядаються  виокремлено, що врешті-решт призводить до вузької профільності, а через це – й низької ефективності прийнятих управлінських рішень.

Цілком переконаний, що за інноваційних підходів правове регулювання має здійснюватися на підставі врахування усіх понятійних ланцюгів, а також системних взаємних звʼязків між ними. Так, при подальшій градації структурних елементів категоріально-понятійного апарату ДІФСП слід було б вирізняти родо-видові критерії. Припустимо, в межах транспортної інфраструктури варто було б диференціювати:

-         інфраструктуру автомобільного та міського транспорту;

-                      інфраструктуру водного транспорту (з подальшим розподілом на морський та річковий);

-          інфраструктуру залізничного транспорту;

-         інфраструктуру авіатранспорту,  авіаційного сполучення;

-         космічну інфраструктуру.

Так само, при формуванні ДІФСП у соціальній сфері слід було б виокремлювати:

-         інфраструктуру соціального захисту населення;

-         інфраструктуру цивільного захисту населення;

-         житлову інфраструктуру;

-         інфраструктуру охорони здоровʼя (поліклініки, лікарні, травмпункти, санаторії, профілакторії тощо);

-         інфраструктуру закладів освіти (дитячі садочки, школи, ліцеї, гімназії, позашкільні заклади, коледжі, інститути, університети тощо);

-         інфраструктуру наукових закладів (заклади НАН, наукові центри, наукові лабораторії, інноваційні парки тощо);

-         правоохоронну й судову інфраструктуру;

-                      виборчу інфраструктуру (з урахуванням розташування виборчих штабів, виборчих дільниць тощо);

-                      інфраструктуру закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів, кінотеатрів, клубів тощо);

-         спортивну інфраструктуру;

-         туристичну інфраструктуру;

-                      торгівельну інфраструктуру;

-                      інфраструктуру обслуговування (перукарні, салони краси, бані, косметологічні й масажні кабінети, кафе, ресторани, хімчистки і т. ін.).

-                      інфраструктуру місць дозвілля й відпочинку (парки, сади, гаї, ліси, озера, пляжні зони біля озер та річок тощо);

-                      інфраструктуру догляду за тваринами (місця вигулу домашніх тварин, ветеринарні лікарні; приймальники-утримувачі безхозних тварин тощо);

-                      інфраструктуру некрополів (кладовища, меморіали, крематорії і т. ін.).

В даному випадку компетенція субʼєктів виходить за межі центральних органів виконавчої влади. Здебільшого вона розповсюджується на місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого управління, органи самоврядування. Все це добре лягає в канву децентралізації влади. Проте, з позицій ДІФСП, має бути вироблено єдине бачення пріоритетних принципів, концептуальних підходів, аби уникнути зловживань на місцях. Припустимо, захоплення житловим будівництвом у містах нерідко супроводжується зменшенням рекреаційних зон, неврахуванням необхідності розбудови дитячих садів, шкіл, закладів охорони здоров’я тощо. Тож діяльність місцевих органів влади в інфраструктурній сфері має корелюватися із загальнодержавною політикою, а у більш широкому плані — відповідати геостратегії  розвитку сучасної України, стратегії державної інфраструктурної політики в цілому.

Цілком зрозуміло, що термінологія, повʼязана з ДІФСП, здебільшого вживається в юридичних актах, якими регулюється транспортна, енергетична галузь, сфера критичної та цифрової інфраструктури. Проте з наукових позицій цікаво розглянути, наскільки широким є діапазон застосування цих понять у «нетипових» галузях.

На підтвердження робочої гіпотези щодо того, що правове регулювання ДІФСП недостатньою мірою охоплює ті сфери, які у субʼєктів законотворчості слабо асоціюються з інфраструктурою, на прикладі соціальної інфраструктури був проведений контент-аналіз текстів основних законів і підзаконних актів, якими внормовується діяльність органів влади у досліджуваному аспекті. Результати аналізу відображені в таблиці.

Табл. 2

Застосування у законодавчих актах України, якими регулюються суспільні відносини у соціальній сфері, понять ДІФСП

Дані, що містяться в таблиці, наочно демонструють, що застосування понятійно-категоріального апарату ДІФСП у соціальній сфері знаходиться у прямій залежності від уявлень і вподобань субʼєктів нормотворчості. З 16 проаналізованих актів майже у половині (точніше – у 7 актах) немає жодної згадки про поняття інфраструктури та інфраструктурної політики. У пʼяти актах фіксується низька частотність вживання (по одному разу). У той же час в решті документів цей показник є доволі високим.

Таким чином, можна констатувати, що недостатня розробленість понятійно-категоріального апарату ДІФСП, відсутність семантичної усталеності термінології як наслідок призводять або до низьких показників вживання понять, або застосування їх у занадто звуженому розумінні, або відсутності гіперзв’язків між ними. Відтак виправлення існуючого становища можливо за умов юридико-лінгвістичного опрацювання термінологічного масиву з подальшим його відтворенням у такому документі, як «Стратегія державної інфраструктурної політики України», що за нинішніх умов політичної турбулентності до олігархічного реваншу має бути затверджена Указом Президента України.

За інших умов, після демонтажу фінансового та соціально-економічного та інформаційного підґрунтя олігархічного консенсусу можливо схвалити даний документ розпорядженням Кабінету Міністрів України на кшталт того, як це було зроблено з аналогічною концепцією у сфері цифрової інфраструктури [[22] ].

Подібна Стратегія як вид нормативно-правового акта повинна вирізнятися широтою підходів, а не обмежуватися лише транспортною чи енергетичною сферою, адже саме від комплексного розуміння залежатиме консолідація зусиль всіх політичних інститутів задля досягнення стратегічних цілей розвитку людини, суспільства і держави в якості єдиного організму, гуманізації суспільних відносин з метою комфортного розвитку особистості.

Висновки. Проведений аналіз понятійно-категорійного апарату правового регулювання стратегії державної інфраструктурної політики України (як політико-безпекової практики і як нормативно-правового акта) дозволив встановити, що цей апарат натепер знаходиться на етапі свого формування. Процес ускладнюється мультидисциплінарними підходами, що потребує узгодженості поглядів науковців різних галузей знань, політичних інститутів, суб’єктів нормотворчості.

Література

ПОНЯТИЙНО-КАТЕГОРИАЛЬНЫЙ АППАРАТ СТРАТЕГИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНФРАСТРУКТУРНОЙ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

Диапазон научной проблемы, избранной в качестве темы статьи, обусловливает объединение методологических и интеграционных дисциплинарных подходов с целью ее решения. Логика исследования предусматривает установление взаимных связей между государственной политикой и ее правовым регулированием, определение объемов и тематических групп терминологического массива. На основе проведенного анализа сформулированы предложения по совершенствованию действующего законодательства в указанной отрасли.

            Ключевые слова: политика, инфраструктура, инфраструктурная политика, государственная инфраструктурная политика, правовое регулирование, взаимосвязь политики и права, сферы государственной инфраструктурной политики, уровни государственной инфраструктурной политики, субъекты государственной инфраструктурной политики, объекты государственной инфраструктурной политики, правовые (юридические) нормы в области государственной инфраструктурной политики, юридические события в области государственной инфраструктурной политики

CONCEPT-CATEGORIAL APPARATUS OF STRATEGY OF STATE INFRASTRUCTURAL POLICY OF UKRAINE

            The research topic is at the intersection of a number of scientific disciplines. First, it concerns the development of the methodology of science, the establishment of ways of forming concepts and categories, their interconnection. Secondly, it is in the plane of political science, in particular, the development of such a direction as infrastructure policy. Third, it integrates with law in matters of legal regulation. The author of the article pays great attention to the issue of the relationship between politics and law. It is in this context that he formulates the author’s definition of the concept of “Infrastructure Policy”. In his understanding, infrastructure policy is a policy direction that provides for the management, legal regulation and implementation of public relations between entities whose activities are in the field of various infrastructure sectors and are aimed at ensuring national security, sustainable development of the country, safe and comfortable life of people. The article contains a diagram and tables that reflect the understanding of the essence of the categorical apparatus of infrastructure policy, its evolution, and its use in the normative legal acts of Ukraine. The author notes the characteristic tendencies, in which an unjustified narrowing of the semantics of the concept of “infrastructure” is stated, its use only in relation to transport, energy and critical infrastructure facilities. The scientist proposes ways to improve the current legislation on the basis of more effective use of the conceptual and categorical apparatus of legal regulation of state infrastructure policy.

Keywords: policy, infrastructure, infrastructure policy, state infrastructure policy, legal regulation, the relationship between politics and law, spheres of state infrastructure policy, levels of state infrastructure policy, subjects of state infrastructure policy, objects of state infrastructure policy, legal (legal) norms in the field of state infrastructure policy, legal events in the field of state infrastructure policy

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

В статті автор здійснив аналіз поняття агентів впливу. Було проаналізовано існуючі дефініції лобізму та лобістів. Запропоновано авторське розуміння лобізму в широкому сенсі.  Зазначено про те, що особливість сучасного періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами. Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, було зазначено про методи, які вони можуть використовувати у своїй діяльності.

Ключові слова: агент впливу, лобіювання, лобізм, лобіст, кібербезпека, політика, кібербезпекову політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ понятия агент влияния. Проанализировал существующие дефиниции лоббизма и лоббистов. Предложено авторское понимание лоббизма в широком смысле. Указано на то, что особенность современного периода формирования лоббизма в Украине заключается в интенсификации лоббистской деятельности на всех уровнях, но легализовать лоббизм в Украине так и не удалось. Наибольшей проблемой определено то, что лоббистская деятельность может стать инструментом удовлетворения иностранных планов за счет национальных интересов или использоваться для обеспечения и контроля за властью отдельными группами. Определяя роль агентов влияния в реализации кибербезопастностной политики, было отмечено о методах, которые они могут использовать в своей деятельности.

Ключевые слова: агент влияния, лоббирование, лоббизм, лоббист, кибербезопасность, политика, кибербезопастностная политика.

Summary

It was noted, that an agent of influence can be a natural person or group of persons who are engaged in lobbying someone’s interests.

It was stated that lobbying in the broad sense – it is political institution, one of the forms of interaction between authorities of a democratic state and other institutions of civil society, which affect on the government’s representatives with the aim to make decisions in the interests of the organizations they represent.

It was mentioned, that the peculiarity of the present period of formation of lobbying in Ukraine lie in intensifying of lobbying at all levels, but lobbyism in Ukraine has not been legalized. The biggest problem we determine that lobbying can be a tool to satisfy foreign plans at the expense of national interests, or be used to provide and control power by individual groups.

Defining the role of agents of influence in the implementation of the cyber-security policy, methods that should be used for them were identified. Officially permitted methods include speeches in parliament, gathering of information and presenting it to the Verkhovna Rada of Ukraine, development and introduction of bills, organizing propaganda companies “for” or “against” solutions. Also was separated the e-petition.

Keywords: agent of influence, lobbying, lobbyism, lobbyist, cyber security, politics, cyber-security policy.

Постановка проблеми

На сьогоднішній день агенти впливу є досить новим поняттям, яке ще не знайшло свого відображення ані в законодавстві, ані в правовій доктрині. Кібербезпекову політику, а саме її належна реалізація, визначаємо як один із ключових елементів державної інформаційної політики. Нині в Україні досить складна ситуація не лише в економічній, і політичній сферах, а й в інформаційній сфері. В умовах ведення російсько-української гібридної війни, відбувається використання всіх можливих методів, які, почасти, лежать поза площини закону. З-поміж таких методів і можна назвати агентів впливу, оскільки вони можуть діяти як в інтересах нашої держави, так і шкодити їй.

До теперішнього часу ще не було здійснено в межах правової науки комплексного дослідження такого феномену як агент впливу, що, у поєднанні із експансіює мтодів ведення гібридної війни, подальшого залучення України до неї і визначає актуальність наукової роботи.

Проблематика ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики є цілком новою, але, в загальному, нашому дослідженню сприяли роботи безпекознавців, а саме наукової школи В. Ліпкана [1-8], Дубова Д. [9]. Окремо виділимо групу науковців-політологів, таких як: Виговський Д. [10], Недюха М., Федорін М. [11], Нестерович В. [12], Ліннік Ю. [13], Почепцов Г. та ін.

Автором поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «агент впливу», сформулювату параметричну характеритиску лобізму та лобістів з погляду правової науки, зокрема інформаційного права, визначити реалії розвитку інституту лобізму в Україні та шляхи впливу на кібербезпекову політику проаналізувати законодавство у сфері діяльності кіберполіції та провести паралель із національною поліцією.

Виходячи з цього метою статті є дослідження ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики.

Виклад основного матеріалу

Агент впливу – фізичні особи та корпоративні групи (угруповання), що займаються лобіюванням геоекономічних проектів в цілях отримання надприбутків за рахунок державного ресурсу (преференцій) [14, C. 50].

Із історичної точки зору, дане поняття було введено в обіг ще в кінці ХХ ст. На закритому засіданні Верховної Ради СРСР (17 червня 1991 г.) голова КДБ А. Крючков заявив, що в 1977 р. в ЦК КПРС була передана записка за підписом Ю. В. Андропова (який був керівником КДБ в той час), підготовлена Відділом зовнішньої розвідки КДБ і названо: «Про плани ЦРУ з придбання агентури впливу серед радянських громадян». З цього часу термін «агенти впливу», загальноприйнятий у середовищі спецслужб, увійшов у мову публіцистики [15], а зараз поступово має бути операціоналізований в рамках юриспруденції.

У Східній Європі «лобіювання» здійснюється на основі надання матеріальних та нематеріальних послуг політикам, які ведуть боротьбу за збереження влади. Останні розраховуються з угрупуваннями державними преференціями за допомогою, наприклад, створення цільових вільних економічних зон або офшорного бізнесу, створення інших переваг, в тому числі і в інформаційній сфері.

Зазвичай агент впливу – це посадова особа, громадський діяч, або особа, яка користується громадською довірою і авторитетом (лідер блогерів, лідер суспільної думки), здійснює систематичну, цілеспрямовану діяльність із реалізації цілей політики іноземної держави, транснаціональних корпорацій, олігархічних кланів або окремих осіб, що діє таємно.

Здійснивши історичний аналіз діяльності агентів впливу доходимо висновку про формування двох видів заходів: активні та пасивні. Зокрема, проводячи так звані «активні заходи» (тобто заходи для впливу на громадську думку за кордоном), зовнішня розвідка радянських органів держбезпеки використовувала зарубіжних журналістів та громадських діячів.

Подібні заходи здійснювали й інші держави. У той же час необхідно мати на увазі, що необґрунтоване звинувачення політичного противника в тому, що він є чиїмсь агентом впливу було і залишається досить поширеним способом політичної боротьби [14, C. 50].

Таким чином, резюмуємо, що агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням чиїхось інтересів. Наразі, здійснюючи аналіз ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зупинимося на наступній дефініції, а саме лобіювання.

У сучасних соціально-політичних та інформаційно-правових умовах лобізм відіграє вагому роль у процесі вироблення і прийняття рішень як на рівні уряду, так і на рівні місцевого самоврядування, окремих соціальних систем.

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва державних інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, до того ж найчастіше здійснюючи власне прямий вплив (агенти впливу – авт.).

Історично вважається, що лобізм виник в Англії у XVII ст. Свій класичний сенс термін лобізм здобув у Америці XIX ст. Поступово термін «лобізм» увійшов у політичний лексикон і тепер часто використовується для всіх, хто в той чи інший спосіб спромогається вплинути на прийняття політичних рішень [16, C. 734].

На сьогоднішній день лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, але й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, С. 42].

Зазначимо, що поняття лобізму не є уніфікованим і тлумачиться науковцями по-різному. Серед найбільш вживаних виокремимо наступні дефініції, які  в подальшому за допомогою методу екстраполяції і формування номінативних одиниць будуть трансформовані у вироблення правової категорії.

Лобізм (англ. lobbysm, від англ. lobby – приймальня, кулуари) – дії представників недержавних організацій у ході контактів з представниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що представлені цими організаціями. Лобізм – одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства (зокрема, інтереси можуть мати інформаційний, фінансовий, екологічний, місцевий, підприємницький, професійний характер) [17, С. 178].

Лобізм – це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій («груп тиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики [18].

Надибуємо і інший, більш широкий підхід до тлумачення даного поняття.

Під лобізмом розуміється, як правило, розгалужена система контор і агентств монополій або організованих груп при законодавчих і урядових органах, що чинять тиск (від переконання до підкупу) на представників останніх із метою ухвалення рішень (прийняття або блокування розгляду парламентом певних законів, отримання урядових замовлень, субсидій тощо) в інтересах організацій, які вони представляють.

Існують й інші визначення, які відрізняються не принциповими, а суто суб’єктивними оцінками цього явища.  Зокрема, науковцями не заперечується факт, що лобіювання – це вплив зацікавлених груп на прийняття рішень владними структурами. Тривають дискусії лише щодо того, хто є суб’єктом лобізму (зацікавлені групи чи групи тиску),  наскільки це явище  вписується у правові та моральні норми життєдіяльності суспільства, чиї інтереси відбиває лобістська діяльність (суспільні,  замовника або власні тощо) [11].

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, причому найчастіше здійснюючи власне прямий вплив. Лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, а й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, C. 42].

На сучасному етапі лобізм став невід’ємною частиною системи політичного і державного управління в більшості країн світу з демократичною політичною системою, таким чином можна висновувати про формування нового виду суспільних відносин – лобістські відносини.

Лобізм, як повноцінний інститут, проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови: у суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації; розширюється доступ до влади і прийняття державнтх рішень внаслідок розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств. В Україні це також зумовлено політичним плюралізмом та, як наслідок, велика кількість політичних партій, які лобіюють інтереси тих суб’єктів, яких повинні представляти при владі. Натомість недосконалість та несформованість політичної еліти суспільства, відсутність єдиного розуміння шляхів розвитку України призводить до використання лобістських технологій почасти всупереч інтересам держави.

Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види: законодавчий, виконавчий, судовий; правотворчий, прававозастосувальний та правоінтерпретаційний; політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму;  загальнодержавний та місцевий [10, C. 43].

Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Серед позитивних рис лобізму можна назвати такі:

-     лобізм до певної міри «конкурує» з органами державної влади, змушуючи їх постійно перебувати «у формі», надає їм динамічності та гнучкості;

-     він виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади; лобізм створює можливості для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму;

-     лобізм надає додаткові можливості різноманітним соціальним недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей, уведення їх в орбіту прийняття важливих рішень у сфері державного управління;

-     лобізм є також засобом активізації тих чи інших процесів у політиці, використовується як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів;

-     лобізм дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що приймаються, інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми;

-     лобізм можна розглядати і як ширший засіб для досягнення компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів.

Серед основних «мінусів» лобізму можна виділити:

-     лобізм може стати інструментом задоволення іноземних інтересів та інтересів транснаціональних корпорацій за рахунок національних інтересів, оскільки агентами впливу не завжди є громадяни України, а мета здійснення та реалізації лобістських технологій не завжди відповідає цілям державної політики України;

-     лобізм почасти виступає провідником неправового впливу на владу (корупція, хабарництво тощо), тобто лобізм формує паралельну, конкуруючу із правовою, реальність, яка негативно впливає на розвиток правовідносин, ;

-     лобізм може бути чинником захисту та розвитку націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення «спеціальних інтересів», формувати атмосферу напруженості та формувати засади для екстремізму;

-     лобізм містить загрозу розмиття владних устоїв суспільства, перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп, тим самим нівелюючи здатність інституціональної структури до розвитку та самовідтворення, ефективне виконання покладених на неї завдань;

-     лобістські заходи набирають у відповідних умовах форми соціальної несправедливості;

-     лобізм часто може блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів;

-     лобізм може заважати стабільній та конструктивній державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне «перекроювання» бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої. Одним із інструментів лобістських технологій виступила люстрація, за допомогою якою було значно знижено інтелектуальний та професійний рівень державних службовців, особливо судовій та правоохоронній системах:

-     лобізм може використовуватись й у зовсім прозаїчних цілях – як інструмент збагачення окремих груп чи еліт [10, C. 44].

Значення і роль лобізму для суспільства розкривається в його функціях:

-     посередництво між суспільством та державою. Лобісти представляють інтереси суспільства в органах державної влади. Досягаючи своїх, найчастіше економічних цілей, вони також частково реалізують інтереси тих чи інших прошарків населення;

-     заміщення представництва. Лобісти в деяких випадках представляють інтереси частини суспільства, заміщаючи офіційних представників народу;

-     інформаційна функція. З одного боку, лобісти інформують представників владних органів про актуальні проблеми та питання, з іншого боку, через засоби масової інформації відбувається інформування широкого загалу про політичну ситуацію в країні;

-     постановка актуальних питань. Лобісти, добиваючись своїх цілей, ставлять актуальні питання перед громадськістю й органами державної влади. Наприклад, коли в США набули поширення відеокасети, саме лобісти підняли питання перед законодавчою владою про проблему незаконного їхнього копіювання та розповсюдження;

-     упорядкування плюралізму суспільної думки. Багато партій мають схожі програми, які не збігаються в певних позиціях, лобісти ж впорядковують різкість думок, реалізуючи інтереси, а не відстоюючи позиції партій.

До беззаперечних позитивів лобізму можна зарахувати як розширення інформаційної бази прийнятих політичних рішень, так і функцію примирення та узгодження різноманітних інтересів, сприяння досягненню компромісів в політиці. Звичайно, не можна нехтувати і недоліками, характерними для цього явища, адже лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для збагачення та контролю над владою окремими групами [10, C. 42].

Умовно, усі іноземні держави можна поділити на чотири групи:

• для перших характерне існування законодавчого регулювання суспільних відносин лобізму;
• у країнах другої групи є закони, що регулюють певні аспекти лобізму;
• до третьої групи відносимо країни у яких немає відповідного правового регулювання, але тривають активні дискусії чи обговорюються проекти законодавчих актів;
• до четвертої групи – ті, у яких ця проблема не привертає належної уваги суспільства та політиків і її не існує навіть в постановочному плані (Україна).

Отже, підсумовуючи вищесказане, в широкому значенні лобізм – перш за все політичний інститут, одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інших інститутів громадянського суспільства, які здійснюють вплив на представників державної влади  з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють. Звичайно, наведене вище визначення є достатньо загальним за своїм характером і, певна річ, не єдиним. Як ми вже зазначали вище, питання лобізму достатньо широко встановлено в політологічній літературі, натомість обмаль розвідок в юридичній літературі.

Ми підтримуємо позицію про те, що для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, розмаїття інтересів у суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний, передусім, для демократичних режимів [16, C. 735].

Щодо лобізму в Україні, то, на сьогоднішній день, немає однозначного ставлення до нього, чи це позитивне чи негативне явище. На нашу думку, на даному історичному етапі розвитку він має більш негативне забарвлення, оскільки відбувається представлення інтересів лише олігархічних груп, що володіють владою. Причому ці інтереси суперечать інтересам корінного населення, суспільства в цілому, хоча саме в демократичному суспільстві інтереси влади і суспільства мають збігатися. Фактично відбувається підкуп державних чиновників та процвітання корупції, яка, однозначно, має негативний і деструктивний характер. Також має місце вплив силовими методами або шантажем та іншими незаконними способами і засобами.

У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як систему організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів, але без використання вищезазначених методів.

Лобіювання законно і є необхідною частиною нашого демократичного політичного процесу. Урядові рішення стосуються людей та організацій, і інформація має бути надана в цілях отримання обґрунтованих рішень. Посадові особи не можуть ухвалювати приймати справедливі та обґрунтовані рішення, не враховуючи інформацію від широкого кола зацікавлених сторін. Всі сторони питання повинні бути вивчені для того, щоб виробляти справедливу політику уряду.

Якщо лобіст усвідомлює, що головною з цілей лобізму є надання актуальної та правдивої інформації без її змінення, то він має беззаперечно надавати її зацікавленій у ній особі чи організації.

У багатьох країнах світу діяльність лобістів легалізована, і вони відіграють значну роль у формуванні політики.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні поки так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті. В Україні існує Інститут професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений В. Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право. Наряду з іншими, в Україні вже активно працюють такі лобістські організації, як Ukrainian Government Relations Consulting (UGRC) [12, C. 168].

Щодо конституційних основ лобістської діяльності, то хоча вона прямо не передбачена Основним Законом, є ряд норм, з яких випливає відповідне право громадян. Зокрема, Конституцією України передбачено наступне: народ є єдиним джерелом влади, народ здійснює свою діяльність безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5); гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч. 1 ст. 34); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами (ч. 1 ст. 38); усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ч. 1 ст. 40); кожен має право на вільний вибір професії (ч. 1 ст. 43) [19]. Реалізовуючи свої конституційні права громадянин має право обрати будь-який вид професійної діяльності, у тому числі лобістську діяльність.

Незважаючи на пряму відсутність закріплення в Конституції та Законах України, все таки існують певні напрацювання щодо введення діяльності лобістів в законні рамки. У свої роботі кожен професійний лобіст має дотримуватися етичного кодексу (Етичний кодекс Українська асоціація професіоналів у сфері РR і лобістів), зумовленого особливостями даної категорії. Кодексом встановлена заборона діяти на шкоду будь-яким засадам демократичного державного процесу та чинити дії, які виказують неповагу до уряду країни [20]. Тобто, незважаючи на той факт, що, як було зазначено вище, спроба законодавчої регламентації лобізму в Україні зазнала фіаско, але існують певні норми, хоч і рекомендаційного характеру.

Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, необґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності, рейдерство. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.

До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести: прийняття законів, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію, проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю [13].

Як зазначалося, то в Україні відсутнє уніфіковане визначення лобізму та відповідне законодавче регулювання цього явища. Головними проблемами, на нашу думку, є «тонізація» фінансування груп (агентів впливу), які і здійснюватимуть лобіювання чиїхось інтересів, які не завжди будуть в інтересах всієї держави. Окремої уваги потребує диверсифікація даного інституту як правового чи суто політичного, а також визначення його основних функцій, ознак, напрямів, способів і засобів впливу і т.ін. Нині немає реальної можливості ефективно контролювати лобізм, не накладаючи в той же час зайвих обмежень на суспільство, що потребує і активно прагне до вільного розвитку свого потенціалу. Найбільшою проблемою визначаємо те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами.

Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

Лобіст – особа, що знаходиться на службі якої-небудь великої монополії, за допомогою якої здійснюється тиск на законодавців і державних чиновників в інтересах цієї компанії [21, C. 251].

Робота лобістів полягає в тому, щоб «збирати» різноманітні інтереси й за невелику винагороду повідомляти про них депутатам.

Друга особливість – лобіст переконує не якихось там «своїх» депутатів, а всіх депутатів парламенту, тому що рішення приймає більшість. Тобто головна робота лобіста полягає в тому, щоб переконати законодавців: від політичного рішення на користь тієї чи іншої групи нічого страшного не станеться [13].

Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.

Водночас складно відокремити власне лобізм від звичайної (і передбаченої посадою) роботи депутата. Адже феномен лобізму ґрунтується на тому, що депутат є водночас і представником (тобто має обстоювати інтереси тих, кого представляє), і законодавцем (тобто повинен ухвалювати закони, дія яких стосується всіх без винятку). В даному випадку можемо наголошувати на тому, що в Україні існує лобізм, як спосіб виконання представницької функції депутата, який репрезентує інтереси тієї групи осіб, які віддали свої голоси за нього.

Діяльність груп впливу (лобістів) не може обмежуватися лише якоюсь однією сферою, вони можуть бути задіяними в усі сфери суспільного життя, реалізація кібербезпекової політики, як приклад.

Більшість держав світу активно модернізує власні сфери безпеки відповідно до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідною сферою безпеки (створення спеціалізованих підрозділів (Кіберполіція), управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).

Незважаючи на декларовані бажання основних геополітичних суб’єктів протидіяти мілітаризації кіберпростору, можна констатувати збільшення ролі суто військових структур (агенти впливу можуть проникати у дані структури) у забезпечення безпеки національної інфраструктури (національного кіберпростору).

Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.

Ми не погоджуємося з точкою зору про те, що вбачається доцільним провести попередній огляд кібербезпекової сфери держави (наприклад в рамках створення відповідної «Білої книги»), що дозволив би більш чітко визначити сучасний стан нормативного забезпечення сфери кібербезпеки та основних проблем, що мають бути вирішені вже найближчим часом.

Запровадження за часів президентства В. Ющенка видання так званих Білих книг, у яких визначаються не лише стан і проблеми, а й напрями удосконалення, означало розкриття фактичних напрямів розвитку воєнної організації держави, тобто надання таємної та іншої інформації, що може носити ознаки закритої.

Маючи інформацію про загальну кількість тих чи інших засобів, місце дислокації різних служб, оперативних центрів реагування на надзвичайні ситуації природного, техногенного та антропогенного характеру, можна, за умови застосування методології математичного моделювання, розробити модель дестабілізації тієї чи іншої країни, включаючи різні засоби ведення війни.

У даних прогнозно-індикативних документах зазначалося не лише те, що вже зроблено для ліквідації армії, а й те, що заплановано зробити, тобто фактично — це безкоштовна розвідувально-аналітична доповідь для ефективної та успішної ліквідації державності [8, С. 82], яку агенти впливу успішно використали для підготовки  та реалізації сценарію по ліквідації української державності, зокрема через повну дестабалізації кібербезпекової сфери.

З іншого боку, формування даного документу також пропонується покласти і на інститути громадянського суспільства, які також можуть виступати агентами впливу, що може мати також негативні наслідки.

Першочерговим питанням є створення за їх участю базового документу із визначеннями основних понять в кібербезпековій сфері – «кіберпростір», «кібербезпека», «кібератака», «кібернапад», «кіберзахист», «кібертероризм», «кіберзлочин», «кіберджихад», «кіберсовіта», «кібервідповідальність», «кіберетика», «кібермораль» та ін.  Актуальною залишається проблема імплементації необхідної термінології до законодавства України, вбачається доцільним закласти ключові терміни кібербезпекової сфери не лише до Закону України «Про основи національної безпеки України», а й до Стратегії кібербезпекової політики, Доктрини інформаційної безпеки України, а  також Концепції державної інформаційної політики України.

З метою вирішення проблем координації інституцій задіяних в системі забезпечення кібербезпеки України, все ще актуальним залишається створення відповідних структур [9].

Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зазначимо про методи, які варто використовувати їм. До офіційно дозволених методів можна віднести:

• публічні виступи: 1) в органах державної влади; 2) в ЗМІ, в тому числі в мережі інтернет соціальних медіа;
• збір інформації та подання її до Верховної Ради України,
• розроблення і внесення законопроектів;
• організацію інформаційних акцій, компаній та операцій «за» чи «проти» ухвалення того чи іншого рішення : потік листів, телеграм, спам, дзвінків, електронні петиції, вплив блогосфери, флешмоби, автомайдани, податкові майдани, демонстрації, акції протесту, акції непокори, так звані «народні люстрації»;
• фінансування виборчих компаній депутатів у парламент тощо.

Також окремо виділяємо електронну петицію як одне з інформаційних прав людини і громадянина, реалізація якого знаходиться в безпосередній сфері кібербезпекової політики.

Агенти впливу можуть брати участь не лише в правотворчій, а й в правозастосувальній та правоінтерпретаційній діяльності. Також можемо виділити такі форми діяльності лобістів:

1)                активно діяти під час призначення посадових осіб на різних рівнях влади (наприклад, голів комітетів, членів уряду, виборчих комісій, люстраційних комітетів, керівників місцевих державних адміністрацій) та розподіл між ними повноважень;

2)                організація та проведення переговорів із уповноваженими органами влади з метою відстоювання своїх інтересів;

3)                    участь у урядових, парламентських, міжнародних комісіях, діяльність яких спрямована на врегулювання окремих економічних, політичних, соціальних чи інших питань;

4)                    підготовка різноманітних досліджень (аналітичних, статистичних тощо), публікацій, прогнозів, висновків, звітів, аналітичних доповідей, які містять конкретні пропозиції з метою вплинути на рішення уповноважених органів;

5)                    висловлення позиції (власної або певно визначеної суспільної групи) щодо проектів нормативно-правових актів, що готуються уповноваженими органами;

6)                    організація та участь у семінарах, конференціях, слуханнях, круглих столах, прес-конференціях, брифінгах, що проводяться з метою попереднього обговорення певних рішень;

7)                    пропаганда різноманітними засобами своїх поглядів та інтересів через ЗМІ, у т.ч. через соціальні медіа в Інтернет;

8)                    організація груп, які зацікавлені у вирішені певної проблеми, агітація їх до активних дій та.

Отже, визначення повного переліку способів дії агентів впливу не є обов’язковим, важливо лише передбачити, що це діяльність, яка здійснюється: з метою впливу на реалізацію кібербезпекової політики та методами не забороненими законодавством України (як-от: підкуп, залякування, погрози тощо). Хоча в ераліях сьогодення дана діяльність будучи не регламентованою нормами права не завжди вписується в формат правових норм.

Окрім індивідів, як агентів впливу, в цій якості можуть бути і об’єднання організацій, які слугуватимуть інтересам іноземної держави, транснаціональних корпорацій. Виходячи з цього, зазначимо про можливість визначення ролі цих агентів в негативному світлі, оскільки, по-перше, вони не будуть представляти інтереси нашої держави в цілому, по-друге, можуть отримати доступ до державних таємниць, тобто до конфіденційної інформації, що в подальшому, найімовірніше, буде загрозою кібернетичній безпеці.  Саме в такому контексті ми розцінюємо неправомірне надання українського громадянства з подальшим призначенням їх на керівні посади в центральні органи виконавчої влади іноземним громадянам.

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків. Агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням інтересів певної групи осіб.

У широкому значенні, з позицію правової науки, лобізм — політико-правовий інститут, одна з форм взаємодії інституціональних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства, заснована на нормах права, які здійснюють вплив на представників державної влади з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні доки так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за українською владою окремими групами. До офіційно дозволених методів діяльності агентів впливу віднесено виступи в парламенті, збір інформації та подання її до Верховної Ради України, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній «за» чи «проти» рішення, наприклад, тиск з місць, фінансування виборчих компаній депутатів у парламент та подання електронної петиції.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [навчальний посібник] / За ред. В.А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007.  — 884 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
6. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
7. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
8. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
9. Дубов Д. Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.niss.gov.ua/articles/294/
10. Виговський Д. С. Суть лобізму як категорії політичної науки / Д. С. Виговський // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів, 2008. — № 20. — С. 42-48.
11. Недюха М., Федорін М. Лобізм як соціально-політичний феномен: сутність і засоби впливу [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1857/
12. Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: [монографія]  / В. Ф. Нестерович. —Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. — 752 с.
13. Дергачев В. А. Геоэкономический словарь-справочник. — Одесса, Ипрээи нану, 2004. — 177с.
14. Словарь крылатых слов и выражений http://dic.academic.ru/dic.nsf/dic_wingwords/48/%D0%90%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B_%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%8F
15. Вітвіцький С. С., Южека Р. С. Міжнародний досвід розвитку інституту лобізму та проблема його легалізації в Україні / С. С. Вітвіцький, Южека Р. С. // Дніпроперовський державний університет внутрішніх справ, 2015. — № 2 (17). — С. 734-737
16. Тлумачний термінологічний словник з конституційного права / Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва. — К. : Хай-Тек Пресс, 2013. — 408 с.
17. Абизов В. Є. Політичне рішення: механізм прийняття [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/Abizob/index.htm
18. Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
19. Етичний кодекс [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://grukraine.com.ua/etichnij-kodeks/
20. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

13.    Ліннік Ю. В. Особливості лобізму. Лобізм в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/9_NND_2012/Politologia/1_105867.doc.htm