Політило Валерій Ярославович

здобувач Запорізького національного

університету

У статті розглянуто розвиток міжнародного податкового законодавства в історичному аспекті. Показано приклади організації податкового законодавства, що можуть бути реалізовані у вітчизняному законодавстві.

Ключові слова: податкове законодавство, історичний аспект, інформаційне забезпечення, інформаційні відносини.

В статье рассматривается развитие налогового законодательства в историческом аспекте. Показаны примеры организации налогового законодательства, которые могут быть реализованы в отечественном законодательстве.

Ключевые слова: налоговое законодательство, исторический аспект, информационное обеспечение, информационные отношения.

The article discusses the development of tax legislation in historical perspective. Shows an example of tax legislation that can be implemented in the domestic legislation.

Keywords: tax legislation,the historical aspect, information technology, information relations.

Актуальність даної роботи зумовлена необхідністю розробити нові шляхи удосконалення нормативно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації, яка неможлива без звернення до міжнародного досвіду, а також до основних етапів його формування і розвитку. Зарубіжні країни пройшли еволюційний шлях розвитку своїх податкових систем та запровадили ефективні засоби та методи нормативно-правового регулювання на доступ до податкової інформації. В умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися автономно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення конституційного права громадян на інформацію та доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.

Здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін тощо.

Системне дослідження різних аспектів інформаційної проблематики здійснено представниками наукової школи В. А. Ліпкана [1-7].

Метою написання статті є вивчення міжнародного досвіду регулювання права на доступ до податкової інформації.

Задля цього поставлені такі завдання:

-       виокремити основні етапи формування міжнародно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації;

-       дослідити особливості генезису податкового законодавства окремих зарубіжних країн;

-       розкрити позитивні риси міжнародного податкового законодавства;

-       визначити принципи функціонування міжнародного законодавства у сфері податкової інформації.

Складний процес розвитку права на доступ до податкової інформації у різних країнах пройшов тернистий історичний шлях, з якого можна виділити такі основні стадії формування права на доступ до неї: розвиток у межах свободи слова; практичне втілення нормативно-правових документів, що спрямовані на правомірне гарантування доступу людини і громадянина на доступ до податкової інформації.

Аналіз світового розвитку зазначеної теми в історичному аспекті дозволяє визначити, що перший випадок у міжнародній практиці, який свідчить про прагнення надати достовірну інформацію про діяльність влади у цій сфері, відносять до періоду правління китайського імператора Тайцзун (627–649 рр.).

Під час свого правління імператор запровадив «імператорський цензорат» – особливу групу високоосвічених «учених чиновників», які мали за обов’язок вести облік розпоряджень та листування чиновників, надавати необхідну інформацію громадянам, критикувати уряд і навіть самого імператора. Також цензорат імператора доповідав про факти несумлінного ставлення до громадян країни. Можна припустити, що за відсутності засобів масової інформації цензорат у Китаї певною мірою виконував роль преси. Імператор Тайцзун вирішив створити «імператорський цензорат», оскільки зрозумів, що для здійснення ефективного управління досить важливо надати можливість громадянам право доступу до інформації.

На території Київської Русі поінформованість спільноти забезпечувалась на відкритих зібраннях, де збирались громадяни. Ця традиція формувалась поступово – від зародження і формування свободи слова до права доступу до інформації, оскільки люди розуміли, що більшість відомостей держава зберігає у таємниці.

У європейських країнах окремі складові права на доступ до інформації формуються у вигляді різних видів доступу стосовно реалізації цього питання у XVIII столітті, а в цілому право доступу до інформації виділяються у ХХ столітті з принципу відкритості та свободи слова і друку.

Зазначимо, що перші спроби законодавчого закріплення права доступу до інформації у світовому контексті здійснюються:

- у Швеції у 1766 році з прийняттям Закону про свободу слова і друку відповідно до якого був передбачений вільний доступ громадян до нетаємних документів та до державних видатків;

- у 1776 році в Декларації прав Вірджинії та у 1780 році у Декларації про права штату Масачусетс проголошувалось право громадян бути поінформованими про дії влади: «оскільки вся влада походить від народу, то окремі посадові особи й агенти уряду, яким доручається будь-яка влада, чи то законодавча, чи то виконавча або судова, є його представниками та повіреними, тому зобов’язані в будь-який час звітувати» [8, с. 22]. Окремі аспекти права бути проінформованим про дії влади були включені й до Конституції США 1787 р., зокрема, в останній були проголошені такі способи інформування громадян, як публікація журналів про засідання парламенту США та звітів про надходження і витрачання усіх державних коштів;

- у 1789 році французька влада закріплює права людини і громадянина на доступ до інформації у Декларації прав людини і громадянина. Ця Декларація і Конституція Франції 1791 року стали прикладом для наслідування в багатьох європейських країнах, у якій містилось положення, відповідно до якого обговорення, що відбувались у парламенті, могли бути опубліковані. Конституція Франції не проголошувала право громадянина вимагати звіту від посадових осіб, проте вона встановлювала, що вищі органи державної влади зобов’язані інформувати громадян про свою діяльність. Згідно зі ст. 64 Конституції Франції  «звіти про хід засідання (ради старійшин та ради п’ятиста) мали оприлюднюватися. Звітувати про свою діяльність повинні також урядові установи» [8, с. 56]. Статті 308, 310 передбачали, що детальні списки всіх витрат, що були здійснені міністрами, а також всі надходження від податків та державних доходів мали публікуватися на початку кожного року. Опублікуванню підлягали також списки витрат окремих департаментів, витрати трибуналів, адміністрацій для розвитку науки та на громадські інституції, а також оприлюдненню підлягали звіти про витрати бюджету. Відповідно до ст. 57 встановлювалось, що всі витрати міністрів мають оприлюднюватися [8, с. 58];

- у 1791 році у Конституції Польщі дещо опосередковано, але надавались гарантії «вільному польському народу щодо права нагляду за будь-якою виконавчою владою» [8, с. 42];

- у 1814 році у Конституції Норвегії було зазначено, що парламентські дебати мали публікуватися в пресі, за винятком випадків, коли парламент більшістю голосів ухвалить рішення про заборону публікації цих відомостей;

- у 1826 році Конституція Португалії закріплювала положення, що забороняли цензуру в питаннях надання інформації громадянам;

- у 1831 році Конституція Бельгії проголошує свободу слова і друку, звичайно, що з певними обмеженнями передбаченими законом;

- у 1848 році Конституція Нідерландів і Конституція Швейцарії гарантували право доступу громадянина до прибутків та видатків чиновників;

- у 1850 році Конституції Пруссії були передбачені публічні засідання парламентів, хоча, звісно, таємні засідання становили виняток [8].

Отже, поступово у нормативно-правових актах європейських країн закріплюється принцип публічності, відкритості влади, а також надання права доступу до інформації загалом та окремих її видів громадянам.

У ХХ столітті на міжнародному рівні питання доступу людини і громадянина до інформації стає одним із фундаментальних питань та набуває таких рис: право людини на доступ до інформації визнається одним із фундаментальних прав у зв’язку із розвитком національних демократій та продовженням процесу прийняття законів щодо доступу до інформації та розширення їх змісту.

Загальна декларація прав людини є основним загальноприйнятим документом проголошення прав людини, обов’язковим для виконання всіма країнами-учасницями. Згідно зі ст. 19 Декларації прав людини гарантується право на свободу вираження поглядів, а також право на доступ до інформації, зокрема: «Кожний має право на свободу думки і вираження, це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незважаючи на кордони» [9]. Водночас зазначено, що можуть бути накладені обмеження у випадках, визначених ст. 29 Загальної декларації, якщо «…це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [9].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права також гарантує доступ до інформації: «Кожен повинен мати право на свободу думки і слова. Це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони» [10].

У ХХ столітті доступ до інформації також визначається такими документами, як: Конвенція з прав людини, регіональні системи захисту прав людини, Американська конвенція з прав людини (ст. 13) та Хартії прав людини та народів Африки (ст. 9), а Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила Рекомендації від 1979 року, що адресовані Раді Міністрів. У рекомендаціях, зазначено, що необхідно створити вільний доступ до урядових документів і реалізувати право на отримання інформації.

1 серпня 1975 року був ухвалений Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), який підтвердив усі зобов’язання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких бар’єрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами.

Зважаючи на зазначене вище, слід виокремити такі основні принципи міжнародного законодавства про свободу податкової інформації:

- принцип максимального оприлюднення (В основі принципу максимального оприлюднення зобов’язання держави оприлюднювати інформацію. Якщо державна влада намагається заборонити доступ до інформації, вона повинна нести відповідальність щодо обґрунтування відмови на кожному етапі розгляду справи. Тобто, державна влада повинна довести, що інформація, яку вона хоче приховати, підпадає під сферу режиму винятків);

- обов’язок публікувати (публічні органи повинні бути зобов’язаними публікувати основну інформацію. Закон має встановлювати як загальний обов’язок публікувати інформацію, так і її основні категорії, що підлягають опублікуванню. Публічні органи повинні принаймні бути зобов’язаними опублікувати такі категорії інформації: оперативна інформація про те, як публічна адміністрація функціонує, включаючи кошти, цілі, перевірені рахунки, стандарти, досягнення тощо, особливо якщо орган надає безпосередні послуги суспільству; інформація на будь-які запити, скарги чи інші безпосередні дії, які члени суспільства можуть здійснити щодо цієї публічної адміністрації; інструкції стосовно процедур, через які члени суспільства можуть втрутитися в основну політику чи вносити законодавчі пропозиції; визначення типів інформації, якими володіє ця інституція, і форми, у яких ця інформація зберігається; зміст будь-яких адміністративних чи політичних рішень, що впливають на суспільство, разом із причинами прийняття подібних рішень і матеріали щодо обґрунтування їх необхідності);

- стимулювання відкритого уряду (публічні органи повинні активно сприяти відкритому уряду. Інформування громадян про їхні права і сприяння культурі відкритості уряду є головним, що має на меті здійснення законодавства про свободу інформації);

- обмежена сфера винятків (винятки повинні бути зрозумілими, описуватися вузько і підлягати суворому контролю стосовно категорій шкоди і суспільних інтересів. Відмова державних органів оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо вони не можуть довести, що інформація пройшла “трискладовий тест”, який містить такі вимоги: інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації);

- процедура отримання доступу (запити стосовно надання інформації повинні опрацьовуватися швидко і справедливо, а перегляд відмов має бути доступним і незалежним. Процес прийняття рішень стосовно інформаційних запитів повинен здійснюватися на трьох різних рівнях: на рівні публічного органу; апеляції до незалежного адміністративного органу; апеляції до суду);

- кошти (надмірна вартість не повинна перешкоджати особам подавати інформаційні запити. Кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації, не повинні бути настільки високими, щоб стримувати потенційних заявників);

- відкриті засідання (засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості);

- оприлюднення створює прецедент (закони, що суперечать принципу максимального оприлюднення, повинні бути змінені або скасовані);

- захист інформаторів (особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищеними).

На зламі ХХ-ХХІ ст. право на доступ до інформації здобуло законодавче визнання у посткомуністичних країнах, а також у низці країн Африки та Азії. Закони про доступ до інформації було прийнято в Албанії (1999 р.), Болгарії (2000 р.), Боснії та Герцеговині (2000 р.), Польщі (2001 р.), ПАР (2000 р.) тощо. Серед країн колишнього Радянського Союзу спеціальні закони, що регулюють порядок реалізації та захисту права на доступ до інформації, ухвалено в Латвії, Литві, Естонії, Вірменії, Молдові, Азербайджані, Узбекистані.

Комітет Міністрів Ради Європи у 2002 році прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів, у якій проголошено загальний принцип доступу до офіційних документів: «Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів, що належать органам державної влади» [11]. Цей принцип повинен застосовуватися в усіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.

Рекомендація містить перелік можливих обмежень доступу до офіційних документів, так країни-учасниці можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Ці обмеження повинні бути чітко визначені законом, служити розвитку демократичного суспільства та відповідати меті захисту. Обмеження допускається стосовно інформації про національну безпеку, оборону та міжнародні відносини; громадську безпеку; запобігання, розслідування та переслідування злочинної діяльності; особисте життя та інші законні особисті інтереси; громадські чи приватні комерційні та інші економічні інтереси; рівність сторін судового процесу; екологічну безпеку; інспекцію, контроль та нагляд органів державної влади; економічну, грошову та валютну політику держави; конфіденційність нарад органів державної влади під час внутрішньої підготовки питання. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або, скоріше за все, зашкодить інтересам, зазначеним у п. 1, якщо тільки користь від оприлюднення не переважає потенційної шкоди. Рада Європи рекомендувала всім країнам-учасницям керуватися цими принципами як у законодавчій діяльності, так і застосовувати їх на практиці.

Отже, в сучасній доктрині податкового права слід звернути особливу увагу на зв’язок між дотриманням права на доступ до податкової інформації та якістю законодавства в цій сфері. Ухвалення спеціальних законодавчих гарантій щодо права на доступ до податкової інформації повинно суттєво поліпшити ситуацію з його забезпеченням. Водночас, навіть активний розвиток міжнародного права у цій сфері дозволяє констатувати недосконалість міжнародного законодавства щодо доступу до податкової інформації.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. —К. : КНТ, 2006. — 280 с.
2.  Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
5. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
6. Ліпкан В.А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [моногр.] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 360 с.
7. Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
8. Світове законодавство у сфері доступу до інформації: документи у вигляді цитат[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.narod.ru/books/freedom_info_principles.html
9. Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена в Резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 груд. 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015
10. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнято16 груд. 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. ООН А/RES/2200 А(XXI) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_043
11. Рада Європи. Комітет міністрів Рекомендація Rec(2002) «Про доступ до офіційних документів»: ухвалена Комітетом міністрів 21 лют.2002 р. на 784-му засіданні заступників міністрів) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(2002)2.htm

Політило Валерій Ярославович

здобувач Запорізького національного університету,

експерт Інституту стратегічних ініціатив ГОСЛ

У статті розглянуто процес нормативного забезпечення права на доступ до податкової інформації в Російській Федерації; визначені позитивні приклади податкового законодавства Російської Федерації та окреслені принципи функціонування російського законодавства у сфері податкової інформації.

Ключові слова: податкове законодавство, захист податкової інформації, міжнародні принципи, стандарти.

В статье рассматривается процесс нормативного обеспечения права на доступ к налоговой информации в Российской Федерации; определены положительные примеры налогового законодательства Российской Федерации и очерчены принципы функционирования российского законодательства в сфере налоговой информации.

Ключевые слова: налоговое законодательство, защита налоговой информации, международные принципы, стандарты.

In the article the process of the normative providing of right is examined on access to tax information in Russian Federation, the positive examples of tax legislation of Russian Federation are certain and principles of functioning of the Russian legislation are outlined in the field of tax information.

Keywords: tax legislation, tax information protection, international principles, standards.

Необхідність удосконалення нормативно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації в Україні обумовила актуальність дослідження міжнародного досвіду у цій сфері.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали окремі нормативно-правові аспекти податкової інформації можна відмітити: І. Бабін, С. Дуканов, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. .Юсупов тощо.

Зауважимо, що здебільшого порушена проблематика в юридичній доктрині розглядається у контексті окреслення деяких аспектів інформаційної безпеки України, зокрема такими дослідниками, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, Л. І. Рудник, О. В. Стоєцький, А. В. Тунік, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна, В. І. Ярочкін.

Особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині займають доктринальні дослідження представників наукової школи інформаційного права В. А. Ліпкана [1-5].

Метою цієї статті є проведення компаративного аналізу правового регулювання права на доступ до податкової інформації в Російській Федерації з метою підвищення ефективності діяльності фіскальних служб нашої держави, а також подальшому вдосконаленню податкової системи.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

-       розглянути процес формування права на доступ до податкової інформації у Російській Федерації;

-       розкрити позитивні риси податкового законодавства Російської Федерації;

-       визначити принципи функціонування законодавства Російської Федерації у сфері податкової інформації.

Сучасна податкова система Російської Федерації ґрунтується на більш ніж двадцяти законах, що охоплюють за своєю суттю усі сфери життя країни. Так, нами визначені нормативно-правові документи, що є правовою основою доступу людини і громадянина до інформації загалом, а також до податкової: Конституція Російської Федерації (РФ), Закон РФ «Про Державну таємницю» від 6 жовтня 1997 року, Закон РФ «Про комерційну таємницю» від 29 липня 2004 року, Закон РФ «Про технічне регулювання» від 27 грудня 2002 року, Закон РФ «Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації» від 26 липня 2006 року, Закон РФ «Про електронний цифровий підпис» від 13 грудня 2001 року, Закон РФ «Про правову охорону програм для ЄОМ» від 23 вересня 1992 року, Закон РФ «Про участь у міжнародному обміні» від 4 липня 1996 року, Закон РФ «Про сертифікацію продукції та послуг» від 27 грудня 1995 року, Закон РФ «Про банки і банківську діяльність» від 3 лютого 1996 року, Закон РФ «Про персональні дані» від 27 липня 2006 року, Податковий Кодекс РФ від 2 жовтня 2006 року.

У ст. 22 Конституції Російської Федерації зазначено, що «…кожен має право на свободу та недоторканність…» [6, с. 4], а також визначено, що «…кожен має право на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю, захист своєї честі та доброго імені. Кожен має право на таємницю переписки, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Обмеження цього права допускається тільки на підставі судових рішень» [6, с. 5].

Також згідно зі ст. 24 Конституції Російської Федерації визначено правові підстави доступу до інформації, а саме «…забороняється збір, збереження, використання і поширення інформації про життя особи без її згоди. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов’язані забезпечити кожному можливість ознайомлення з документами і матеріалами, що безпосередньо пов’язані з його правами і свободами, якщо інше не передбачене законом» [6, с. 7].

Аналіз зазначеної вище нормативно-правової бази дає можливість визначити, що у Російській Федерації правове регулювання доступу людини і громадянина до податкової інформації, а також інформаційних технологій і захисту інформації базується на принципах свободи пошуку, отримання, передачі, відкритості виробництва і поширення інформації будь-яким законним способом, встановлення обмеження доступу до інформації здійснюється на основі федеральних законів; гарантується безпека при створенні інформаційних систем, їх експлуатації і захист інформації; достовірність інформації та своєчасне надання; недоторканість приватного життя, неприпустимість збору, збереження, використання і поширення інформації про приватне життя особи без її згоди.

Водночас інформація може бути об’єктом публічних, громадянських та інших правових відносин. Інформація як така може вільно використовуватись однією особою і передаватись іншій особі, якщо федеральними законами не встановлені обмеження доступу до інформації або інші вимоги до порядку її надання чи поширення.

Закон РФ «Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації» упорядковує відносини, що виникають при здійсненні права на пошук, отримання, передачу, виробництво та поширення інформації; застосування інформаційних технологій, а також забезпечення захисту інформації.

Положення цього Закону не поширюються на відносини, що виникають при правовій охороні результатів інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації, що можна прирівняти до них.

Згідно з нормами даного Закону «доступ до інформації» – це можливість отримання інформації та її використання» [ 7 ]. Однак у подальшому визначено такі поняття як «надання інформації» – дії, спрямовані на отримання інформації певним колом осіб чи на передачу інформації певному колу осіб та «поширення інформації – дії, спрямовані на отримання інформації певним колом осіб чи передачу інформації невизначеному колу осіб» [ 7 ].

Податкова інформація залежно від категорії доступу до неї поділяється на загальнодоступну, а також на інформацію доступ до якої обмежено федеральними законами (інформація обмеженого доступу).

Відповідно до порядку надання остання інформація поділяється на:

1)                     інформацію, що вільно поширюється;

2)                     інформацію, що надається за згодою осіб, які беруть участь у відповідних правовідносинах;

3)                     інформацію, що відповідно до федеральних законів необхідно надавати і поширювати, тобто доступ до неї є необмеженим. Така інформація може використовуватись будь-якими особами за умови дотримання федеральних законів. Володілець такої інформації має право вимагати від осіб, які поширюють цю інформацію, називати себе джерелом такої інформації;

4) інформацію, поширення якої обмежується або забороняється [ 7 ].

Володільцями податкової інформації може бути громадян (фізична особа), юридична особа, Російська Федерація, суб’єкт Російської Федерації, органи муніципальної влади.

Володілець інформації, якщо інше не передбачено федеральними законами має право:

1)                     дозволяти чи обмежувати доступ до інформації, визначати порядок чи умови такого доступу;

2)                     використовувати інформацію, в тому числі поширювати її;

3)                     захищати у встановленому законом порядку, якщо інформація була незаконно отримана чи незаконно використовувалась іншими особами;

4)                     здійснювати інші дії з інформацією чи дозволяти проводити такі дії [ 7 ].

Варто також наголосити на тому, що володілець податковою інформацією при забезпеченні своїх прав також має певні зобов’язання:

1)                     дотримуватись інтересів інших осіб;

2)                     вживати заходи щодо захисту інформації;

3)                      обмежувати доступ до інформації, якщо такий обов’язок встановлено федеральними законами;

4)                     норми Єдиного стандарту є обов’язковими для всіх територіальних органів Федеральної податкової служби Росії, які взаємодіють з платниками податків. Контролюють їх дотримання керівники управлінь Федеральної податкової служби Росії, у тому числі за допомогою аудиторських і тематичних перевірок організації роботи податкових органів нижчого рівня. Текст Єдиного стандарту обслуговування платників податків розміщено у відкритому доступі на Інтернет-сайтах Федеральної податкової служби та обласних Управлінь податкової служби [7].

Отже, право на доступ до інформації загалом, а також податкової інформації зокрема у Російській Федерації закріплено у ст. 8 Закону РФ «Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації», в якому зазначено, що громадяни (фізичні особи) і організації (юридичні особи) мають право здійснювати пошук і отримання інформації в будь-яких формах з різних джерел за умови дотримання вимог, що встановлені федеральними законами. Громадянин (фізична особа) має право на отримання від державних органів, а також органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у порядку, передбаченому законодавством РФ. Організації також мають право на отримання від державних органів, а також органів місцевого самоврядування, що безпосередньо стосується прав та обов’язків даної організації [ 7 ].

У РФ не може бути обмежено доступ до нормативно-правових актів, що захищають права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також до тих документів, які встановлюють правовий статус організацій і повноваження державних органів місцевого самоврядування; інформації про діяльність державних органів, а також про використання бюджетних коштів (за винятком відомостей, що можуть містити державну або службову таємницю); іншої інформації, до якої доступ не обмежено федеральними законами. Державні органи і органи місцевого самоуправління зобов’язані забезпечити доступ до інформації російською мовою і державною мовою республіки у складі Російської Федерації відповідно до федеральних законів.

Особа, яка бажає отримати доступ до такої інформації не зобов’язана обґрунтовувати необхідність її отримання. Рішення і діяльність (бездіяльність) державних органів і органів місцевого самоврядування, суспільних організацій, посадових осіб, що порушують право на доступ до інформації, можуть бути оскаржені у суді; у випадку, якщо в результаті неправомірної відмови у доступі до інформації, несвоєчасного її надання або надання завідомо неправдивої інформації чи такої, що не відповідає змісту запиту були завдані збитки, то вони підлягають поверненню відповідно до цивільного законодавства.

Інформація про діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування  надається на безкоштовних засадах, плата може встановлюватись тільки у випадках передбачених федеральними законами.

Обмеження доступу до інформації встановлюється відповідно до федеральних законів з метою захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, для забезпечення оборони країни та її безпеки. Також дотримується конфіденційність інформації, доступ до якої обмежено федеральними законами.

Не можна оминути питання захисту інформації, що становить державну таємницю і здійснюється згідно із законодавством країни про державну таємницю відповідно до Закону РФ «Про Державну таємницю» від 6 жовтня 1997 року [8], а також Закону РФ «Про комерційну таємницю» від 29 липня 2004 року [9]. Цими федеральними законами встановлюються умови віднесення інформації до відомостей, що становлять комерційну таємницю, службову таємницю та іншу таємницю, обов’язковість за дотримання конфіденційності такої інформації, а також відповідальність за її розголошення.

Інформація, що отримана громадянами (фізичними особами) при виконанні ними професійних обов’язків чи організаціями при здійсненні певних видів діяльності (професійна таємниця), підлягає захисту в тих випадках, коли на цих осіб згідно з федеральними законами покладені обов’язки по дотриманню конфіденційності такої інформації.

Інформація, що становить професійну таємницю може надаватись третім особам відповідно до федеральних законів і згідно з рішенням суду, а термін дії по дотриманню конфіденційності інформації може бути обмежено тільки за згодою громадянина (фізичної особи), яка надала цю інформацію про себе.

Забороняється вимагати від громадянина надання інформації про його приватне життя, в тому числі, інформацію про його особисту чи сімейну таємницю, а також отримувати таку інформацію всупереч волі громадянина (фізичної особи), якщо інше не передбачене федеральними законами.

Розповсюдження та поширення інформації в Російській Федерації здійснюється вільно при дотриманні вимог, встановленим законодавством країни, так, інформація, що поширюється без засобів масової інформації повинна включати в себе достовірні відомості про її володільця чи про іншу особу, яка поширює інформацію, у межах та формі, що є достатніми для ідентифікації такої особи. Надання інформації здійснюється в порядку, що встановлюється згодою осіб, які беруть участь в обміні інформацією. При використанні для розповсюдження інформації засобів, що дозволяють визначати отримувача інформації, в тому числі поштових відправлень і електронних повідомлень, особа, яка надає інформацію, зобов’язана забезпечити отримувачу можливість відмови від такої інформації.

Зважаючи на вищезазначене, вважаємо за можливе виокремити такі позитивні риси російського нормативно-правового регулювання права на доступ до податкової інформації як:

1. Дотримання конфіденційності до інформації з обмеженим доступом.

2. Володілець інформації, оператор інформаційної системи, зобов’язані:

-  попередити несанкціоновані доступи до інформації і (або) передачу її особам, які не мають права на доступ до інформації, а також можливі негативних наслідків щодо порушення порядку доступу до інформації;

- забезпечити своєчасну фіксацію фактів несанкціонованого доступу до інформації;

- контролювати вплив на технічні засоби обробки інформації, щоб не порушувалось їх функціонування;

- мати можливість відновлення інформації;

- здійснювати постійний контроль за забезпеченням рівня захищеності інформації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія]. / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К., 2012. — 304 с.

3. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

4. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

5. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.

6. Конституція Російської Федерації // Маклаков В.В. Текст и справочные материалы. – Москва, Экмо, – 2009, – 64 с.

7. Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації. Собрание законодательства Российской Федерации, 1995. – №8.

8. Про банки і банківську діяльність: Закон Російської Федерації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_004

9. Про державну таємницю: Закон Російської Федерації [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravo.vuzlib.net/book_z239_page_10.html