Політило Валерій Ярославович

Здобувач Запорізького національного

університету

Суть інституціонального підходуполягаєв тому, щоб включити в рамки аналізу правознавчих процесів всю систему інститутів, враховувати усі можливі фактори розвитку податкового права.

Інституціоналізм – це напрям соціально-правових досліджень, в основі якого лежать два аспекти – «інституції» –норми, звичаї поведінки в суспільстві, та «інститути» – закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ.

Поняття «інститут» (від лат. institutum – установлення, установа) запозичене з юриспруденції. Інститут – це усталена форма організації, регулювання та впорядкування суспільного життя, діяльності і поведінки людей, яка включає сукупність соціальних норм, зразків поведінки і діяльності, у праві – сукупність норм права, які регулюють будь-які визначені відносини.

Так, у широкому сенсі, інститут – це сформоване системне високоорганізоване утворення, яке об’єднує діяльність людей для досягнення певної суспільної мети (суб’єктний підхід). У вузькому сенсі, інститут – це сукупність ідей, правил, норм, механізмів, які формують та розвивають певну організацію (об’єктний підхід). Так, відповідно суб’єктного підходу в податковій сфері варто виділити суб’єктів податкової діяльності, державні органи виконавчої влади, податкову службу тощо. З точки зору об’єктного підходу – втіленням інститутів є сукупність норм, правил, законів, інструментів, моделей поведінки, звичаїв, цінностей, санкцій, стимулів у податковій сфері.

Поняття «інституціоналізація» в різних сферах діяльності вживається, як правило, для характеристики процесів упорядкування цієї діяльності через формування та закріплення відповідних інститутів, при чому сам інститут неперервно розвивається на фоні цих інституціональних змін.

Зазначимо, що інституційний підхід визначається як загальний метод дослідження державного управління, який через зосередження на структурно-функціональних засадах побудови системи органів виконавчої влади та формально-правовій характеристиці політичної системи – дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв’язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики.

Системні зміни в підходах представників цього напрямку можна визначити як гармонізований процес концептуальних, правових, організаційних, технологічних та інших трансформацій прогресивного характеру, при чому роль держави в цьому процесі є винятково значимою. Результатом процесу інституціоналізації є створення згідно з заданими інституціональними умовами соціально-економічних інститутів (організацій), що в повному обсязі відповідають вимогам, які висувають щодо них зовнішнє середовище та внутрішні детермінанти.

Отже, інституціоналізація– це узгоджена діяльність держави та її інституцій зі створення прогресивних інституціональних змін з метою мінімізації невизначеності, а саме створення міцних, зрозумілих, досяжних та вигідних процесів і результатів для всіх учасників досліджуваної сфери діяльності.

Також можна визначити щоінституціоналізація– це узгоджена, системна, законна діяльність держави та її інституцій щодо поступового еволюційного розвитку правил і процедур, санкцій і стимулів, стримувачів і противаг в діяльності всіх зацікавлених сил суспільства з метою мінімізації невизначеності, в тому числі і незаконності, в процесах і результатах виробництва, розподілу, обміну, споживання благ.

Інституційний підхід доцільно трактувати як методологію наукового пізнання та практичної діяльності, яка розглядає механізми взаємодії та зв’язки суб’єктів суспільних відносин, оцінює їх поведінку у виконанні норм (формальних і неформальних) і дає оцінку ефективності структур (інститутів).

Інституційний підхід є одним з перспективних методологічних підходів, направлений на вивчення можливостей і меж управлінського впливу на інститути. Інституційний підхід пояснює причини інституційної інертності, що виникає в ході цілеспрямованих змін, і вказує на розширений склад суб’єктів управління, що легітимізують ці зміни.

Будь-який “механізм” з технічної точки зору (з грецької мови – машина) – це система тіл, призначена для перетворення руху одного або декількох тіл в необхідні рухи інших твердих.

З позиції управління, механізм є сукупністю засобів дії або комплексом важелів, використовуваних в управлінні: це сукупність мотивів діяльної активності персоналу, які визначають як саму можливість, так і ефективність управління, від яких залежить сприйняття дії.

Для розуміння структури інституційних механізмів варто визначити поняття інституційної архітектоніки та інституційного механізму. Так, інституційна архітектоніка розуміється як глибинна інституційна структура, мистецтво побудови і загальний естетичний план побудови інституцій, а інституційний механізм – це методологія впливу не тільки на формування інституцій, їх взаємозв’язків, а й забезпечення їх відповідного функціонування і трансформації. Тобто інституційний механізм є ширшою категорією, ніж архітектоніка і включає такі фази:

1) формування окремих інституцій;

2) побудова інституційної матриці (структура базових інституцій у взаємозв’язках і взаємодії);

3) формування інституційного середовища;

4) інституційне забезпечення функціонування певного сектору, тобто підключення механізму примусу. Проте слід вказати на специфічність механізму примусу, зважаючи на характерні ознаки інституціоналізму, що полягає в тому, що інституції створюють середовище, яке прямо чи опосередковано впливає на поведінку особи (до компетенції четвертої фази також належить адаптація);

5) підготовка інституцій чи інституційного середовища в цілому до трансформації – інституційна динаміка.

Отже, в результаті виконання зазначених фаз, має бути забезпечено створення, оновлення і розвиток державних податкових інституцій, отримання відповідних результатів, поліпшення умов їх функціонування.