доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Матеріал підготовлено для участі в конференції: “Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи”, що проходила 31 жовтня 2022 року на базі Стратком тренінгового центру Міністерство оброни України 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Обумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями // Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи : ІІI міжнар. наук.-практ. конф., 31 жовт. 2022 р.: тези доповідей / Міністерство оборони України, НУОУ імені Івана Черняховського. – К.: НУОУ, 2022. – С. 95-100.

Сучасний трансформативний розвиток значним чином вплинув на глобалізацію загроз, яка суттєвим чином випередила глобалізацію безпекової політики. Відчутним є подальше невикористання в Україні потенціалу стратегічних комунікацій (далі — стратком). На жаль, навіть і зараз існує чимало концептуальних помилок в державній політиці, передусім через несформованість справжньої системи стратегічних комунікацій. Моя стаття не є критиканством, а заснована на науковому аналізі і наукових прогнозах, які на жаль виправдались. Я вдячний за проведення даної конференції і повністю підтримую проведення подібного роду заходів за можливість висловлення різних думок в плані наукового плюралізму. Головне, щоб конструктивні думки були реалізовані в ім’я процвітання Української держави.

Стан проблеми політичних відносин у сфері страткому. В Україні відбувається подальша імітація функціонування системи страткому. Насправді системи не існує, тому відсутній відчутний результат, який можна виміряти за конкретними ознаками. Проблемний комплекс: 1) не вироблено концептуальних засад страткому (не сформовано парадигму, відсутній рамковий НПА, стратком не відображений на рівні ключових позицій в законодавстві); 2) відсутнє стратегічне мислення в прийнятті стратегічних рішень (хаотичність, непослідовність, нелогічність, не прозорість); 3) не застосовується методологія стратегічної правотворчості (стратегії ухвалюється поза контекстом єдиного методологічної бази і юридичної техніки, відсутня логіка і збереження наступності та відповідності із безпековим законодавством); 4) за суттю стратком звужений лише до комунікаційної діяльності (яка теж далека від системності і векторів гарантування реалізації стратегічних національних інтересів: повністю ігноруються окремі елементи страткому); 5) відсутнє стратегічне управління (свідомий цілеспрямований вплив на систему з метою досягнення стратегічних цілей); 6) не сформовано стратегічний наратив і не диверсифіковано його за певними цільовими аудиторіями (далі — ЦА) (абрис буде зроблено в цій статті); 7) аналітична діяльність звужена лише до аналізу того, що сталося, без вироблення реальних прогнозно-індикативних моделей впливу та управління наслідками та політичними відносинами після нього.

Використовуючи формулу: критикуючи – пропонуй, через обмеженість обсягу тез, викладу конкретні посили свого бачення, виходячи із контексту необхідності творення геостратегії сучасної Української держави, реалізації стратегічних комунікацій через формування стратегічного наративу та відповідних цільових аудиторій.

Що мною зроблено: фундаментальні аспекти: 1) у 2016 мною було випущено перший в Україні словник зі стратегічних комунікацій [1]; 2) вперше в Україні розроблено впроваджено і реалізовано програму підготовки магістрів стратегічних комунікацій на базі ОРІДУ НАДУ [2-4]; 3) утворено інститут стратегічних комунікацій на базі ГО „Глобальна організація союзницького лідерства”, в рамках якого здійснюються системні міждисциплінарні дослідження з геостратегії та страткому [5-6].

Що мною пропонується:  прикладні аспекти. В науковій літературі чимало приділено уваги розробленню поняття стратегічного наративу (Т. Сивак, М. Ожеван, О. Мандзюк, І. Діордіца, Д. Золотухін, Д. Дубов, А. Баровська, С. Соловйов), однак ці дослідження здебільшого носять здебільшого теоретичний характер. Унаочнюється потреба в активізації прикладного впровадження наративного аналізу для виграшу в війні. Через це я категорично заперечую позицію окремих осіб, які забороняють вивчення російськомовних джерел, фактично впроваджуючи цензуру і порушуючи тим самим Конституцію України. Адже знання засад стратегічного мислення противника, уможливлює формувати різноманітні ефективні та адаптивні сугестивні стратегії і взагалі формує передумови для реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Щодо противника (на даному етапі станом на жовтень 2022 р. – це московський режим): за допомогою наративного аналізу, мною було виділено декілька ключових ЦА в РФ, щодо яких розроблялися відповідні меседжі, причому відповідними суб’єктами. Така структурація запропонованого підходу дозволяє формувати адекватні засоби як протидії, так і проактивного управління вже сформованими на території противника аудиторіями.

1. Об’єкт впливу — народ / маргінали: агресивна малоосвічена малоінтелектуальна більшість (АМЕБи), що населяють територію, контрольовану московським режимом. Суб’єкт впливу: телебачення, ЗМІ, лідери громадської думки, виступи офіційних осіб (президент, міністри, губернатори).  Приклади впливу: 1) „ідеологія нацизму органічно неприйнятна для мешканців РФ. Для усіх поколінь росіян історична пам’ять про війну не є забутою, а фраза „ніхто не забутий і ніщо не забуто” є святою практично для всіх нас” (С. Томілов — журналіст) [7].

2. Об’єкт впливу — помірковані симпатики. Суб’єкт впливу: Телебачення у поєднанні із оголошенням „результатів” соціологічних опитувань, квазінаукові дослідження в стилі примітивізму, що подаються лідерами громадської думки, журналістами, окремим дописувачами, в яких чітко корелюється завдання режиму начебто із вже існуючими настроями у населення. Приклад непрямого впливу: 1) за даними ВЦВГД, переважаюча більшість росіян (88%) переконані, що в Україні діють неонацистські організації і їх існування становить загрозу для Росії (76%); 2) думку про те, що київська влада підтримує неонацистів, підтримує 70% росіян [8]. Ці ж дані для посилення впливу повністю тиражуються і дублюються в інших статтях як цього автора, так і інших дописувачів [9-10], забезпечуючи масштабування і ширшого охоплення; 3) публіцистичне викладення псевдонаукових гіпотез із порушенням будь-яких правил наукового дослідження і формулюванням, на підставі примітивного застосування окремих елементів прийомів софістики, потрібних висновків, наприклад, щодо денацифікації: „нацифікація утворюється від слова „наці”, а це означає нацизм, а нацизм це фашизм…” [11].

3. Об’єкт впливу — Освічені, інтелектуали. Суб’єкт реалізації впливу: наукові дослідження, експерти, колишні військові, результати наукових конференцій.

Приклади інтерпретації ключового наративу залежно від виділених груп ЦА. Модельний меседж: потрібно здійснити денацифікацію України.

1)                 ЦА амеби — 1) Руські завжди приходять на допомогу слабким; 2) ціна не має значення; 3) 8 років „дабмілі Бомбас”; 3) ДНР / ЛНР потребують нашої допомоги; 4) Херсон і Запорізька область вже територія Росія, тому це вже не є предметом переговорів; 5) руські своїх не кидають; 6) денацифікація України — безпека Росії; 7) якщо б ми не почали, то вони б перші почали тощо;

2)                 ЦА симпатики — Росія має сильну армію, яка дозволяє захищати національні інтереси поза межами державного кордону. За результатами соціологічних досліджень, більшість росіян підтримують необхідність боротьби з нацизмом за межами Росії. В Україні діють неонацистські організації, які є загрозою для РФ. Відтак, денацифікація зменшує імовірність проникнення вірусу нацизму на територію РФ;

3)                 ЦА інтелектуали — сучасне зростання неонацизму в світі не знаходить свого адекватного відображення у корекції алгоритмів соціального управління, через що дії Росії інтерпретуються в якості передових технологій застосування м’якої сили в рамках проведення спеціальної воєнної операції щодо зменшення імовірності реалізації фундаментальних загроз для самого існування РФ, формування нового світопорядку за повноправної участі в ньому Росії. Геополітичний простір РФ ширший за її теперішні державні кордони, відтак РФ є глобальним центром нової сили, який має об’єднати передові інтелектуальні еліти і протидії колективному Заходу.

Висновки по сегменту аналізу щодо противника: сучасна політика московського режиму спиралася на масштабну підтримку населення, яке було підготовлено і в якого була сформована потреба в усуненні „загрози” з боку „нацистської України”; дії московського режиму повністю підтримуються всім населенням Росії. Наукова еліта перетворена на служницю режиму, позбавлена суб’єктивного і  плюралістичного мислення, виступає складової формування політики неоімперіалізму.

Висновки щодо України. Використання екстраполяційної моделі уможливлює висновувати, що в плані розподілу цільових аудиторій (для аналізу було узято: YouTube) і спрямування на них ключових меседжів в рамках реалізації стратегічного наративу можна виділити (алгоритм: ЦА | Суб’єкт впливу | відповідність українським національним інтересам):

1)           малоосвічена більшість  — суб’єкт впливу О. Арестович | мозкове знеструмлення населення, впровадження примітивних емоційних псевдологічних конструкцій, стигматизація дебілізму тощо, отримав назву „релаксович”. Сегмент ЦА — жінки; О. Жданов | військовий експерт, впроваджує на свій розсуд воєнні наративи, відповідаючи на затребуваність „військового коментатора”. Сегмент ЦА — чоловіки;

2)           симпатики — Ю. Швець та А. Іларіонов | протиставлення представника активних заходів Швеця аналітику Іларіонову, тобто в українському просторі відбувається чужа гра, чужих гравців, в чужих інтересах; М. Фейгін | спроба опозиційної аналітики, впровадження в український дискурс начебто „іншої думки опозиції”, мовляв: не всі погані; А. Піонтковський | публіцист, який кожного дня може вигадати нові історії щодо „бункерного, чергового заколоту, смерті вождя” тощо;

3)            інтелектуали — ніша була майже порожня, але із серпня 2022 року окремі українські ЗМІ почали уводити східного експерта Фікрета Шабанова | знавець конспірології, артикулянт двополярного світу, представленого „Ватиканом і англосаксами”. Стверджує думку про неможливість існування суверенної України.

Головні питання:

1)                 хто модерує цих ораторів / коментаторів / дикторів / озвучувачів /дописувачів / експертів тощо;

2)                 хто є кінцевим бенефіціаром діяльності цих суб’єктів і взагалі у чиїх інтересах і в рамках чиїх активних заходів вони діють?

3)                 які наративи впроваджують дані суб’єкти і чи відповідають вони стратегічним національним інтересам?

4)                 чи відповідає їхня діяльність стратегічним українським національним інтересам?

5)                 чому в українському комунікаційному просторі більшість суб’єктів впливу не є українцями?

6)                 де продукти українського страткому, де результат: мережі підготовлених під різні ЦА експертів, коментаторів, блогерів, тіктокерів, лідерів громадської думки?

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, особами, які формують, використовують, легітимують та впроваджують певні ідеї / меседжі / наративи, тим самим демонструючи свою належність до певної групи, використовуючи відповідні лексичні та комунікаційні прийоми, наративну схему. Відтак, маємо зрозуміти: до якого дискурсу належать визначені мною суб’єкти впливу на український сегмент цільових аудиторій, кого вони представляють і в чиїх інтересах діють, елементами якої стратегії виступають?

В Україні здебільшого вплив відбувається на першу і другу групу ЦА, причому на групу симпатиків здебільшого впливають російські суб’єкти впливу Більше того: повністю залишений без уваги прошарок інтелектуалів. Логічне запитання: чому для ЦА інтелектуалів в Україні не знайшлося адекватного українського аналітика? Хто керує інформаційним простором України, адже в ньому українців фактично немає? Полем чиїх інтересів і активних заходів виступає геостратегічний ландшафт України?

Глибоко переконаний, стратком — системний комплексний каскадний інструментарій, спрямований на розуміння потреб цільової аудиторії з метою створення через кероване формування, впровадження, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування стратегічних національних інтересів, творення геостратегії, політики та стратегічних цілей держави через використання узгоджених секторальних стратегій, концепцій, доктрин і програм, планів, тем, смислів, стратегічних наративів, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з адекватними діями усіх елементів системи національної могутності.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: словник; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
2. Ліпкан В. А., Безверхнюк Т. М., Основи стратегічних комунікацій : робоча програма навчальної дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 25 с.
3. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Публічна дипломатія : метод. вказівки до вивч. навч. дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 52 с.
4. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Робоча програма начальної дисципліни „Публічна дипломатія” для слухачів у галузі знань 07 „Управління та адміністрування”, спеціальністю 0.73 „Менеджмент”. Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. 19 с.
5. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
6. Мандзюк О. А. Аналітична діяльність в Україні: адміністративно-правові засади регулювання : монографія. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2019. 488 с.
7. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
8. Эксперт: Неонацистская Украина – это реальная угроза для России // Режим доступу: https://t-l.ru/322134.html.
9. Денацификация Украины невозможна без демонтажа политической конструкции фашистско-олигархической диктатуры, считает Олег Агапов. Тюменская линия // Режим доступу: https://t-l.ru/322143.html.
10. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
11. Что такое денацификация Украины? Режим доступу:
    https://realtribune.ru/chto-takoe-denacifikaciya-ukrainy.

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: http://baltijapublishing.lv/omp/index.php/bp/catalog/view/249/7004/14578-1 // V. A. Lipkan PRINCIPLES OF FORMATION OF THE GEOSTRATEGY OF THE MODERN UKRAINIAN STATE // International scientific conference «The study of topical issues of modern society from the perspective of history, political science, sociology and philosophy» : conference proceedings (August 30–31, 2022. Riga, the Republic of Latvia). Riga, Latvia : «Baltija Publishing», 2022. Р. 67-73  (121 pages.)

Відновлення ефективного розвитку сучасної Української соборної держави  має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед не здатними формувати гуманістичний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення, боротьби, суперництва і обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами. Якщо останні 30 років після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу, геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного функціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Фактично геополітика виявилася наукою, теоретичні підвалини якої, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, в тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн. Віна Росії проти України продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім деструктивність геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму та євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна Росії проти України обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої неозорі огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право щодо розширення власного геополітичного простору за рахунок України будь-якими засобами, включаючи геноцид війну, міжнародний тероризм.

Більше того, наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у науковому середовищі, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм і терор, війна, депортація, торгівля людьми, контрабанда зброї — стали системоутворюючими елементами практики творення міжнародних відносин.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в  рамках якої б знайшов свій опис весь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — стратегічний простір, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути писано і досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

При формуванні теорії геостратегії важливо сформулювати чітко два блоки: 1) засади української школи геостратегії; 2) історія вчень українських мислителів про геостратегію.

Запропонована матриця з даного питання дозволяє підійти до розуміння корінь і відповідно практично підходити до формування і реалізації власної геостратегії  без огляду на якісь політичні чи теоретичні концепції, які викладені в такій теорії, яка отримала назву „геополітика”, що здебільшого поширюється саме представниками цих двох непримиренних таборів.

Маємо знову ницість щодо справжньої української наукової геостратегічної думки. І все це, на жаль, з боку сучасних українських авторів. Тож, викорінення цього аналітичного та інтелектуального малоросійства передусім у головах інтелектуалів, впровадження українського аналітичного стратегічного наративу – є початковим шляхом щодо творення справжньої національної геостратегії сучасної Української держави.

Тому, чим більше наукових досліджень ми будемо присвячувати геополітиці, тим більше ми будемо марно намагатись примусити сліпого бачити або безногого бігати. Адже ми знову і знову тупцюватимемо на місці: прагнучи тиражувати чужі та деструктивні для розвитку українства ідеї; пропагувати чужі теоретичні концепції та когнітивні матриці, намагаючи відшукати місце для України в них; визнавати і маніфестувати факт необхідності постійного доведення нами права на існування перед вже „сталими” націями-державами; поширюючи месіанські ідеї богообраності тих чи інших сторін, розглядаючи вчення їхніх дослідників і ширячи в маси деструктивні наративи; сліпо інтерпретувати концепції геополітики, які здебільшого побудовані на хибних парадигмах, неприйнятних і руйнівних у сучасних умовах; шукатимемо місця там, де всі місця уже давно і наперед заброньовані і зайняті…

Наше завдання розробити власну метакогнітивну систему і власну концепцію існування. Такою я пропоную визнавати і розробляти саме геостратегію, засади якої через покрокове дослідження геостратегічного дискурсу і дискурсивного аналізу, зв’язку зі стратегічними комунікаціями і формуванням стратегічного наративу вже були здійснені у попередніх моїх публікаціях.

Ми не можемо постійно доводити очевидні речі в рамках заздалегідь немилостивих та ницих концепцій, шукати те, чого нема, бути флюгером, а головне доводити право на власне існування, адже в переважній більшості геополітичних концепцій, в такому праві Україні та і багатьом іншим країнам глашатаям та містечковим конструкторам, здебільшого народженим на зорі ХХ ст., просто відмовлено.

Підкреслю, що маємо величезну національну спадщину саме геостратегічної думки. Зокрема, наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я власно надибував, стосуються імен та маститих праць таких постатей, як: С. Бандера, В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, В. Мартинець, М. Міхновський, О. Ольжич, З. Пеленський, П. Скоропадський, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа та ін. На неї маємо спиратись, враховувати, вивчати, водночас не сліпо втілювати і перетворювати політику на шароварщину, спираючись за влучним виразом П. Масляка „на менталітетну базу” [1].

Слід тверезо враховувати багато стратегічних помилок, які були допущені з: інспірованою нейтральністю [2]; люстрацією державного апарату [3-5]; демілітаризацією суб’єктів системи забезпечення національної безпеки [6-11]; трансформацією корупції на системоутворюючий чинник функціонування системи державної влади.

Це помилки саме стратегічного порядку, які будуть детально проаналізовані в моїх наступних публікаціях саме з позицій геостратегії: їхнього стратегічного впливу на досягнення стратегічних цілей держави. Але існують це й багато інших тактичних питань, які також мають вирішені вже в рамках створених відповідних наукових шкіл, аналітичних та епістемологічних спільнот [12].

Саме ці, визначені мною вище помилки, призвели до стратегічного дисбалансу, порушення стратегічного паритету і безперешкодного формування стратегічних загроз державності, які на даному етапі політичного та історичного розвитку не можуть бути вирішеними поза контекстом воєнних заходів і активних безпекових заходів, а в цілому проактивної системної безпекової політики, основним принципом функціонування якої має виступати стратегічна адаптивність.

Так само, я можу висновувати і щодо геополітики в цілому: заснована на одвічному протистоянні телурократії та таласократії, і взагалі на принциповому циклічному протистоянні, аксіоматичній бінарності, яка вочевидь здебільшого послуговується різноманітними антагоністичними концепціями боротьби і знищення, а отже і деструктивності, геополітика за своєю природою – антагоністична теорія політичної деструктивності. Відтак, нова геореальність і нова світобудова має відновити та відродити пошук адекватної когнітивної інтегральної системи знань для пізнання явищ оточуючої дійсності і головне – моделювання коеволюційних макросистем розвитку людства в умовах нестаціонарності. Такою системою я пропоную визнати саме геостратегію, яку слід інтерпретувати у двох ключових іпостасях: 1) концептуальна система знань, теорія; 2) політико-безпекова і правова практика.

Формування геостратегії України передбачає поступове зменшення та остаточне нівелювання парадигмальної конфліктогенності геополітики, як наперед визначеної конфронтаційної науки щодо боротьби, війни, протистояння і панування, заснованого не на контролі над територією (власно семантика даного терміна), а саме пануванні, заснованому на смерті, ницості, горесті і чисельних кривавих лихах, циклічності перервах державності окремих націй.

У. Самчук відзначав: „Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках у поступованнях – ось основна заповідь людини-європейця”  [13]. Більше того, безборонна інертність хліборобського субстрату має бути викорінена зі свідомості нової генерації українців, адже саме на нас лягає завдання щодо творення оновленої волелюбної і миролюбної, водночас сильної і розвиненої державної нації.

Є. Маланюк невблаганно констатував, що завдання духовного озброєння народу, „металізації” хліборобської психіки, завдання перебудови (отже й „нищення” дечого, хоч би воно було навіть „органічним виквітом віків”) стоїть нині перед нами у всій своїй історичній невблаганності. Бо на тім, власне, й полягає ціла справа, чи нарід наш залишиться в найближчій добі знову „субстратом”, чи таки зробить останнє зусилля й стане нацією. Адже Нація постає як динамічне переборення етносу – племені – люду, як заперечення племінної фізіологічності, як опанування етнічної стихії і одуховлення її. Нація – це невсипуща внутрішня „боротьба” сил, формотворчих і ідеотворчих, з інертною масою („більшістю!”) етносу [14].

Озброєння України відповідно до стандартів НАТО це лише один із кроків перемоги над ворогом. Цей крок є стратегічним, адже насправді озброєння сучасною технікою передбачає і навчання українського персоналу щодо ефективного її використання,  а також подальшого обслуговування. А отже війна з Росією фактично вирішує декілька важливих тактичних завдань у воєнній сфері: 1) знищення значних арсеналів / складів застарілої радянської зброї; 2) знищення самої зброї; 3) постачання в особливо великих розмірах надсучасної зброї за стандартами НАТО; 4) навчання персоналу щодо ефективного оперування даною зброєю, організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації щодо оперування та обслуговування сучасною зброєю; 5) оволодіння технікою і навичками ведення бою за стандартами НАТО.

Фактичне вирішення означених та низки інших тактичних завдань послугувало інструментом для вирішення стратегічного завдання: створення достатніх умов для забезпечення гарантованого рівня безпеки, непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності шляхом членства в НАТО.

Як висновок відзначу.

1. Членство в НАТО є запорукою безпеки України. А це вже інше питання: як безпеку України будуть ідентифікувати інші країни у своїх хворих фантазіях.

2.  З позицій інтеракціоністського підходу як методологічної засади теорії геостратегії, важливо не лише говорити, а й активно діяти, ефективно впливати і взаємодіяти у війні одночасно із усіма учасниками війни: не лише з Україною, а й з Росією. Це означає, що не можна постійно розглядати лише питання озброєння України і можливості щодо мирних переговорів, слід також відверто говорити і діяти щодо Росії: щодо її унеможливлення нанесення ракетних ударів, відновлення, вчинення подальших актів тероризму, нейтралізації тих політичних інститутів і ключових лідерів, які генерують деструктивні смисли і формують та реалізують агресивну та варварську політику некрофілії в міжнародних відносинах і геостратегічному просторі в цілому.

3. Насадження неонацизму і експансія мілітарного дискурсу з боку путінського режиму має віднайти швидку, своєчасну, чітку, таргетовану силову колективну  відповідь цивілізованого людства. Відповідати переговорами на силу є безперспективним, що зайвий раз довели обстріли Росією 23 липня 2022 року крилатими ракетами  Одеського морського торгового порту, одразу ж наступного дня після після підписання відповідних договорів між Україною, ООН, Туреччиною та представниками путінського режиму.

4. Персональні санкції, а також економічні санкції можуть бути важливим інструментом лише в поєднанні із проведенням нашими партнерами, в тому числі із залученням власних сил (у тому чи іншому політико-безпековому форматі), силових операцій / кампаній щодо путінського режиму та ЗС РФ та воєнної інфраструктури, об’єктів стратегічної інфрастурктури на території противника в цілому. Санкції виступають важливим інструментом процесу боротьби за агресором, однак дуже повільним і тривалим в часі. Їх дієвість і головне їхня часова ефективність буде увиразнена лише із часом, часом, за який будуть продовжувати гинути українські воїни, цивільні, буде зникати український генофонд. Тобто санкцій на даному етапі не достатньо: потрібні чітка та ефективна воєнна допомога і знищення ворога.

5. Основне завдання світової спільноти разом із Україною, вживаючи комплекс системних заходів, в тому числі силових, усунути небезпеку світовому порядку, загальнолюдським цінностям, сформувати стійкі тенденції для зниження спроможностей агресора щодо формування та відновлення свого стратегічного потенціалу у середньостроковій перспективі.

6. Мир потрібен ДО війни. Під час війни потрібна перемога. Це перемога Добра над вселенським злом. А перемога досягається не лише значними ресурсами, а й значними і гарно керованими силами. Відтак, вирішальним стане силова участь союзників / партнерів України у перемозі Добра над злом.

Список літератури

1. Масляк П. О. Менталітетна база геостратегії Росії й України: теорія і практика ХХІ ст. Українознавство. 2022. Ч. 3.
2. Герасименко П. Небезпечний нейтралітет. URL: https://zaxid.net/nebezpechniy_neytralitet_n1541767.
3. Турчин Я. Люстрація як засіб демократизації політичної системи України. URL: http://lib.lp.edu.ua/handle/ntb/29698.
4. Шевчук С. Люстрація як ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління. Юридичний журнал. 2006. № 2. URL: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140.
5. Лавриненко І. Якщо неправильно проводити люстрацію, вона переростає в репресії. URL: http://www.judges.org.ua/dig4694.htm.
6. Зозуля І. В. Щодо демілітаризації органів внутрішніх справ. Науковий вісник Ужгородського національного університету, Серія Право. 2014. Вип. 29. Т 2. С. 59-63.
7. Садовський М. В. Правові механізми демілітаризації міністерства оборони України, як засіб оборонної реформи та елемент реформування сектору безпеки. Юридичний вісник. 2021. № 3 (60). С. 117-121.
8. Реформа украинской милиции: от планов к конкретным действиям. URL: https://informer.od.ua/news/reforma-ukrainskoj-milicii-ot-planov-k-konkretnym-dejstviyam
9. Юрганов А. У истоков деспотизма. Знание-сила. 1989. № 9. С. 22–27.
10. Клямкин И.М. Демилитаризация как историческая и культурная проблема: Доклад на семинаре «Куда ведет кризис культуры» в фонде «Либеральная миссия». Куда ведет кризис культуры? Опыт междисциплинарных диалогов. Москва: Новое изд-во, 2011. С. 261–306
11. Чалий В. Нейтралітет для України – це пастка, адже ми на кордоні з рф – Чалий. URL: https://hromadske.radio/podcasts/ukraina-vholos/neytralitet-na-kordoni-z-rf-nichoho-ne-zabezpechuie-tse-pastka-chalyy
12. Стафийчук  В., Барабаш Ю. Транснаціональні корпорації як геостратегічні суб’єкти. Український географічний журнал. 2003. № 2. С. 21-29.
13. Самчук У. Нарід чи чернь? // Українське слово від 9 листопада 1941 року.
14. Маланюк Є. Наступ мікробів. Книга спостережень. Проза.  Торонто: Гомін України, 1962. С. 129-135.