GOAL » нормативно-правовое обеспечение

Мандзюк Олег: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ АСПЕКТІВ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Wed, 28 Feb 2018 05:01:30 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена нормативно-правовому забезпеченню реалізації основних аспектів аналітичної діяльності. Надано авторське бачення аспектів реалізації аналітичної діяльності та запропоновано. Проаналізовано законодавство України норми якого прямо чи опосередковано регулюють окремі аспекти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Здійснено детальний огляд кожного окремого нормативно-правового акту у цій сфері.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, інформаційні відносини, нормативно-правове забезпечення, правове регулювання.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ РЕАЛИЗАЦИИ ОСНОВНЫХ АСПЕКТОВ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена нормативно-правовому обеспечению реализации основных аспектов аналитической деятельности. Предоставлено авторское видение аспектов реализации аналитической деятельности и предложено. Проанализировано законодательство Украины нормы которого прямо или косвенно регулируют отдельные аспекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Осуществлен подробный обзор каждого отдельного нормативно-правового акта в этой сфере.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, информационные отношения, нормативно-правовое обеспечение, правовое регулирование.

NORMATIVE AND LEGAL PROVISION OF IMPLEMENTATION OF THE MAIN ASPECTS OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the normative-legal support for the implementation of the main aspects of analytical activity. The author’s vision of the aspects of the implementation of analytical activities is provided and suggested. The Ukrainian legislation is analyzed which rules directly or indirectly regulate certain aspects of analytical activity in the field of information relations. A detailed review of each individual legal act in this area has been carried out.

Key words: information, analytics, analytical activity, information relations, normative-legal support, legal regulation.

Загальна постановка проблеми. Складність нормативно-правового врегулювання аналітичної діяльності полягає у її специфіці, інтегральному характері проявів. З одного боку, аналітичну діяльність можна розглядати в аспекті діяльності наукової і науково-технічної. У такому випадку регламентація має відбуватися на засадах Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, містити положення про різні аспекти інновацій. З іншого — у зв’язку з тим, що зміст аналітичної діяльності полягає у роботі з інформацією, аналітична діяльність потрапляє у правове поле інформаційного законодавства. Ще один цікавий аспект. У зв’язку з тим, що аналітична/інформаційно-аналітична діяльність сама по собі виступає як елемент інформаційно-аналітичного забезпечення, то виникає замкнене імпліцитне коло: регламентуючи аналітичну діяльність, законодавець непрямим способом встановлює правові норми і приписи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності, включаючи власну.

У такий спосіб є сенс розглядати питання нормативно-правового забезпечення аналітичної діяльності в ракурсі діяльнісного підходу, тобто відштовхуючись від суб’єктно-об’єктних правовідносин, процедур і операцій, що супроводжують даний вид діяльності.

Аналіз публікацій. Окремі аспекти правового регулювання аналітичної діяльності стали об’єктом наукового дослідження таких вчених, як С. Алексєєв, Ф. Брецко, В. Копєйчиков, В. Горшенєв, О. Зайчук, С. Лисенков, М. Марченко, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун та ін.

На рівні інформаційно-правових відносин окремі аспекти проблеми методологічних засад дослідження аналітичної діяльності у сфері інформаційного права відображені у працях В. Баскакова, В. Варенка, М. Дімчогло, В. Залізняка, Є. Збінського, В. Кір’ян, Б. Кормича, П. Матвієнко, А. Новицького, О. Кохановської, В. Ліпкана, О. Логінова, О. Мандзюка, А. Марущака, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцького, Я. Собківа, І. Сопілко, К. Татарникової, В. Цимбалюка, К. Череповського, О. Шепети та ін.

Однак комплексного дослідження нормативно-правового забезпечення реалізації основних аспектів аналітичної діяльності дотепер у вітчизняній науці здійснено не було.

Виклад основного матеріалу дослідження. Базуючись на принципах, закріплених у ст. 2 Закону України „Про інформацію”, нормативно-правове забезпечення реалізації аналітичної діяльності умовно можна розподілити по трьох аспектах:

– гуманітарно-правовий: дотримання прав і свобод людини та громадянина, зокрема права на інформацію; регламентація принципів і основних засад доступу до інформації, розуміння поняття таємниці та її видів; формування, зберігання й оновлення інформаційних ресурсів, включаючи діяльність бібліотек, архівів тощо;

– режимно-процесуальний: регламентація підстав доступу до інформації, що має обмеження у зв’язку із таємницею, організація заходів щодо виконання встановлених законами і підзаконними актами норм по роботі з відомостями й матеріалами, які кваліфікується як інформація з обмеженим доступом;

– технічний: можливості використання в ході аналітичної діяльності певного обладнання і програмного забезпечення, технічні складові роботи з носіями інформації, охорона і захист інформації.

Гуманітарно-правовий аспект здебільшого знаходиться у площині конституційного права і стосується усіх осіб, на яких розповсюджується юрисдикція Конституції України. Насамперед, це право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб — на свій вибір (ст. 34); недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32); гарантія судового права захисту спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації (ст. 32); право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації (ст. 32) [1].

Стаття 34 Конституції України оговорює, що „здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [1].

Пошук інформації може бути суттєво обмежений через функціонування режиму доступу до неї. Тому є необхідність детального розгляду цього поняття.

Поняття „вільний доступ до інформації” у тексті Конституції України закріплено у ст. 50, в якій ідеться про гарантії права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Встановлено, що така інформація ніким не може бути засекречена [1].

Для особи, яка займається аналітичною діяльністю у сфері інформаційних відносин, положення Основного закону України є принципово важливими, оскільки вони чітко встановлюють права і гарантії людини і громадянина, а також обмеження, які можуть виникати, в тому числі й у професії аналітика. Фахівець повинен чітко уявляти межі дозволеного при збиранні інформації і наслідки, що тягнуть порушення цих меж.

У зв’язку із реалізацією права на інформацію, закріпленого Конституцією України, дещо суперечливими виглядають окремі положення ст. 16 Закону України „Про національний архівний фонд і архівні установи” (в редакції від 21.05.2015) в частині відмови в доступі до документів Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам [2]. Останні дорівнюються до неповнолітніх, осіб, визнаних судом недієздатними, та осіб, які грубо порушували порядок користування архівними документами. При цьому обґрунтування такої позиції законодавця в тексті не наводиться. Вважаємо, що тут є певне протиріччя із конституційними засадами гарантування прав на інформацію. Однак це означає, що в ситуації виконання аналітичної роботи на замовлення певної територіальної громади відповідний суб’єкт інформаційних відносин (чи експерт-аналітик, чи аналітичний центр) з метою уникнення непорозумінь з архівними установами у такий спосіб вимушений приховувати, що він виступає від імені територіальної громади. Це може вносити певний дисонанс в саму організацію аналітичної діяльності.

Таким чином, попри те, що основні положення інституту права на інформацію, віднайшли своє висвітлення у дисертаційних дослідженнях українських науковців, зокрема щодо конституційного права на інформацію в порівняльному аналізі [3], реалізації права на інформацію [4], конституційно-правового аспекту права доступу на інформацію [5], регулювання обмежень на екологічну інформацію [6]; у більш усталеному вигляді — в навчальних посібниках, зокрема за авторством А. І. Марущака [7] та ін., питання розгляду права на інформацію з метою здійснення аналітичної діяльності поки що залишається відкритим і регламентується на загальних підставах.

Окремим Законом в Україні регулюється доступ до публічної інформації. Встановлюються принципи доступу до інформації (ст. 4): прозорість та відкритість діяльності суб’єктів владних повноважень; вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом, рівноправності [8].

Статтею 5 вказаного Закону регламентуються шляхи забезпечення доступу до інформації, зокрема систематичне й оперативне оприлюднення інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в Інтернеті, на інформаційних стендах, будь-яким іншим способом, а також надання інформації за запитами на інформацію [8]. Дескрипторами даної правової норми виступають вказівки на темпоральні характеристики (систематичне й оперативне оприлюднення), а також на джерела поширення інформації. Разом із тим, не оговорюються такі характеристики, як повнота і об’єктивність інформації. Також вважаємо не доволі коректною формулу „будь-яким іншим способом”. Без деталізованого опису цього „іншого способу” створюються підстави для невиправданого розширення меж розповсюдження інформації, порушення деякою мірою етичних норм тощо. Тож, як нам здається, текст статті 5 Закону України „Про доступ до публічної інформації” потребує коригування.

Значна увага у законодавчих і підзаконних актах приділяється доступу до інформації про особу. У Законі України „Про доступ до публічної інформації” прописані суб’єктні правовідносини в здійсненні такого доступу і закріплені права особи, щодо якої збирається інформація, а також обов’язки розпорядників інформації. Встановлюються умови щодо обсягів інформації про особу (максимальна обмеженість і використання лише з метою та у спосіб, визначений законом), а також щодо термінів зберігання інформації („тривати не довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася”) [8].

Правова регламентація доступу до персональних даних також передбачена Законом України „Про захист персональних даних”. В аспекті здійснення аналітичної діяльності принципово важливими є положення статті 16 зазначеного Закону, за якими „доступ до персональних даних третій особі не надається, якщо зазначена особа відмовляється взяти на себе зобов’язання щодо забезпечення виконання вимог цього Закону або неспроможна їх забезпечити” [9]. Статтею 17 Закону України „Про захист персональних даних” оговорюється відстрочення або відмова у доступі до персональних даних, а статтею 18 — оскарження рішення про відстрочення або відмову в доступі до персональних даних. З економічної сторони, суттєвим є положення з приводу оплати доступу до персональних даних. Стаття 19 названого Закону встановлює, що безоплатним доступ до персональних даних є для самої особи, органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інші суб’єкти правовідносин, яким згідно із Законом надається право доступу до даного виду інформації і які звертаються із запитами про персональні дані, оплачують роботу, пов’язану із обробкою таких даних, консультування та організацію доступу до них. Статтею 24 передбачається гарантування державою захисту від незаконного доступу до персональних даних.

Глибинна наукова інтерпретація питань захисту персональних даних здійснена такими вченими, як О. А. Баранов [10], який досліджував взаємозв’язок прав людини із захистом персональних даних, В. М. Брижко [11], який висвітлив організаційно-правові питання захисту персональних даних та ін.

Є потреба звернутися ще одного законодавчого акта — Закону України „Про державну статистику” В ньому конкретне визначення доступу до інформації відсутнє, проте деталізовано описуються шляхи доступу до статистичної інформації. Зокрема передбачається використання таких ресурсів, як систематичні публікації у ЗМІ та друкованих виданнях, відповіді на запит, надання інформації державним органам та органам місцевого самоврядування. Оговорюється, що доступ до статистичної інформації може надаватися як юридичним, так і фізичним особам на підставах, обумовлених відповідними законами.

Нормативно-правова регламентація окремих питань зберігання інформації, що має принципово важливе значення для аналітичної діяльності, здійснюється у законах України „Про бібліотеки і бібліотечну справу”, „Про національний архівний фонд і архівні установи”, „Про електронний документ та електронний документообіг”, „Про музеї та музейну справу” та ін.

Так, у ст. 11 Закону України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р. в редакції від 01.01.2015 р. зазначається, що бібліотеки України є складовою частиною інформаційної системи держави. Разом із тим, проведене нами дослідження тексту вказаного Закону виявило, що в ньому жодного разу не застосовуються терміни „аналіз”, „аналітика”, „аналітична діяльність”, „інформаційно-аналітичний”. По суті це є серйозним упущенням, яке потребує свого доопрацювання на законодавчому рівні. Насправді подібне положення спростовує абсолютно правильну концепцію щодо подвійного характеру діяльності бібліотек, архівів і музеїв, які, з одного боку, виступають невід’ємною складовою інформаційних ресурсів, на них покладається функція інформаційного забезпечення аналітичної діяльності, з іншого — розглядаються як окремі самостійні суб’єкти аналітичної діяльності. Тож, вважаємо, що Закон України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” потребує суттєвого доопрацювання у контексті відображення аналітичної / інформаційно-аналітичної діяльності.

Узагальнюючи огляд нормативних актів і визначаючи, у який спосіб може відбуватися доступ до інформації осіб, які здійснюють аналітичну діяльність, що саме слугує джерелами інформації, надамо перелік основних інформаційних ресурсів:

– офіційна інформація, розміщена на сайтах органів державної влади та місцевого самоврядування;

– публікації у засобах масової інформації та у друкованих виданнях;

– інформація, що міститься у бібліотеках і архівах, музейних фондах;

– відкрита статистична інформація;

– медіаресурси;

– бази і банки даних, що ведуться організаціями, установами, закладами, в окремих випадках — фізичними особами, експертами з певних питань;

– офіційні запити до компетентних органів.

Не завжди доступ до інформації є безперешкодним, існує чітко внормований режим доступу. Він зумовлений закріпленим у ст. 20 Закону України „Про інформацію” особливим порядком доступу до інформації з урахуванням її розподілу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

У правовій науці зазначене питання дотримання доступу до інформації, відповідальності за порушення режиму доступу до неї викликало значний інтерес вчених через свою актуальність. Серед розмаїття наукових праць варто виділити дисертаційні дослідження А. М. Благодарного [12], О. С. Самойлової [13], Г. О. Шломи [14]. Завдяки цим розвідкам доволі ґрунтовно висвітлені різні адміністративно-правові й кримінально-правові аспекти розуміння поняття інформації з обмеженим доступом, юридичної відповідальності за порушення встановленого режиму роботи з інформацією. Для фахівців у сфері АД це важливо не лише для організації діяльності, а й для розуміння наслідків неправомірного поводження з інформацією.

Отже, насамперед слід звернутися до трактування термінологічного сполучення „доступ до державної таємниці”, що міститься у Законі України „Про державну таємницю”. Вказаним законодавчим актом ключове поняття описується таким чином: „надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень”. Виходячи з наведеного визначення, ознайомлення з інформацією, що містить державну таємницю, передбачено лише для певних категорій посадових осіб. Ступінь обізнаності в колі таких відомостей залежить від службових повноважень працівника.

Тож необхідно розрізняти поняття „доступ до державної таємниці” і „допуск до державної таємниці”. У вищезазначеному Законі останнє поняття трактується як „оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації”. У такий спосіб виникає логічний зв’язок: для того, щоб мати доступ, необхідно отримати допуск. Виходячи з цього, особи, які здійснюють аналітичну діяльність, мають право на доступ до інформації в обсягах і межах, а також в порядку, регламентованих чинним законодавством.

Особливий правовий режим регламентації встановлюється щодо таємної інформації.

У Законі України „Про інформацію” є лише фрагментарна вказівка на таємну й службову інформацію без надання їх визначення. У п. 3 ст. 21 даного Закону встановлюється тільки порядок віднесення інформації до вказаних категорій, а також порядок доступу до неї.

Аналіз текстів законодавчих актів засвідчує, що в активному вжитку знаходяться дві термінологічні сполуки — секретна інформація і таємна інформація.

У Законі України „Про державну таємницю” секретна інформація виступає як синонім державної таємниці, що відображено у визначенні ключових термінів в ст. 1: „Державна таємниця (далі також — секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою”. Виходячи з такої логіки, секретна інформація є видом інформації таємної. Секретна інформація вирізняється ступенем таємності. Їй може надаватися гриф секретності, встановлюватися режим секретності за окремими категоріями. У названому Законі визначаються матеріальні носії секретної інформації, а також технічний захист секретної інформації.

Тлумачення таємної інформації надається у Законі України „Про доступ до публічної інформації”, за яким це „інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю”. Тож укладачі названого законодавчого акта виходять з класифікації видів таємниць, кожна з яких має свою сферу розповсюдження й передбачає обмежене коло осіб, обізнаних у такій таємниці. При цьому для фахівця у сфері аналітичної діяльності важливо розрізняти, що доступ до державної таємниці потребує наявності допусків, проведених за спеціально визначеними в законі процедурами. Доступ до інших таємниць регламентується або окремими законодавчими актами, або ж внутрішніми нормативами чи етичними (деонтологічними) нормами.

Так, інформація стосовно банківської таємниці регулюється ст. 1076 Цивільного кодексу України, а також статтями 60–62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Згідно з Цивільним кодексом такою інформацією є таємниця банківського рахунка, операції за рахунком і відомості про клієнта. Більш деталізовано цей вид інформації представлений у Законі України „Про банки і банківську діяльність”. По-перше, надається визначення банківської таємниці, згідно з яким — це „інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку”. По-друге, до зазначеного додається суттєвий перелік даних, які також потрапляють до категорії таємної інформації. Зокрема: 1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України; 2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; 3) фінансово-економічний стан клієнтів; 4) системи охорони банку та клієнтів; 5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності; 6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; 7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; 8) коди, що використовуються банками для захисту інформації. Сюди ж відноситься інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Окреме місце в характеристиці інформації, що містить банківську таємницю, займають відомості, зібрані для використання з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму. Проте Законом оговорюється, що положення статті 60 не поширюються на ту інформацію, яка підлягає публікації. Перелік таких даних встановлюється Національним банком або додатково на власний розсуд самим банком. Це означає, що при здійсненні аналітичної діяльності фахівець повинен орієнтуватися на оприлюднені відомості і чітко розуміти, що саме потрапляє до інформації з обмеженим доступом у сфері банківської таємниці.

Не менш важливою є й обізнаність в особливостях роботи із комерційною таємницею. Її визначення міститься у ст. 505 Цивільного кодексу України: „Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію”. У тексті конкретизується, що комерційна таємниця може міститься у відомостях технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру.

У Цивільному кодексі комерційна таємниця розглядається в контексті прав інтелектуальної власності. Тож право на використання комерційної таємниці встановлюється особою, якій належать майнові права інтелектуальної власності. Саме ця особа може дозволяти застосовувати таку інформацію або ж перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Суміжним із зазначеним вище поняттям є „ноу-хау”. Закон України „Про інвестиційну діяльність” відносить це запозичення до категорії інтелектуальних цінностей і тлумачить, як „сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих”. Тож аналітику при здійсненні ним професійної діяльності слід також мати на увазі, що досліджувана ним інформація повністю або частково може потрапляти до категорії „ноу-хау”, а значить, знаходиться в режимі правового регулювання.

Цивільно-правовий аспект визначення сутності поняття „інформація з обмеженим доступом”, комерційної і банківської таємниці, охорона авторських прав, відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять банківську або комерційну таємниці доволі плідно вивчалися вітчизняними науковцями. Серед досліджень, які можуть сформувати правову компоненту компетенцій аналітика, слід особливо виділити роботи щодо цивільно-правової охорони авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [15], інформації з обмеженим доступом як об’єкту цивільних прав [16], цивільно-правового аспекту права на комерційну таємницю [17], кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю [18] та ін.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом є та, що зберігається в інформаційно-телекомунікаційних системах. Режим доступу до неї регламентується Законом України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, а також „Положенням про Адміністрацію Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України”, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 р.. Сам режим доступу трактується як „умови отримання користувачем можливості обробляти інформацію в системі та правила обробки цієї інформації” [19, 20].

Суттєвий сегмент інформації з обмеженим доступом складають окремі відомості, що належать до правничої діяльності й певних юридичних дій. Зокрема, сюди потрапляють передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України: таємниця спілкування (ст. 7, 14), таємниця листування (ст. 14), таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати (ст. 224), таємниця наради суддів (ст. 367).

Стаття 22 Закону України „Про адвокатуру та адвокатську діяльність” закріплює поняття „адвокатської таємниці”: „будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності”.

У законодавстві передбачена й нотаріальна таємниця, визначення якої міститься у ст. 8 Закону України „Про нотаріат”: „сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса
заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті
майнові та немайнові права і обов’язки тощо”.

Статтями 226–228 Сімейного кодексу України встановлюється режим правового регулювання таємниці усиновлення. Таємниця розповсюджується на осіб, які перебувають на обліку тих, хто бажає усиновити дитину; усиновлювачів; на особу, яка була усиновлена; осіб, які у зв’язку з виконанням службової інформації володіють цими відомостями. Названим Кодексом закріплюється забезпечення вказаної таємниці.

Окремою категорією інформації з обмеженим доступом виступають медичні відомості. „Основами законодавства України про охорону здоров’я” передбачено право пацієнта на таємницю про стан здоров’я (ст. 39¹), а такожзакріплений обов’язок збереження лікарської таємниці (ст. 40). Окремо зауважено, що при використанні у науково-дослідній роботі інформації, що становить лікарську таємницю, має забезпечуватися анонімність пацієнта. Надаючи офіційне тлумачення окремих положень Закону України „Про інформацію”, Конституційний суд України визначає, що „медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом”.

Висновки. Отже, нормативно-правове забезпечення реалізації гуманітарно-правових аспектів адміністративної діяльності базується на широкому спектрі законодавчих актів (від Конституції України, кодексів, окремих законів), є багатоплановим і складає правові засади АД.

Література

1. Конституція України від 28.06.1996. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/ 254%D0%BA/ 96-%D0%B2%D1%80
2. Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24.12.1993 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: // http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 3814-12.
3. Кушакова Н.В. Конституційне право на інформацію в Україні (порівняльний аналіз) [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Н.В.Кушакова ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. — 243 арк.
4. Марценюк О.Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію [Текст] : автореф. дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.Г.Марценюк ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2009. — 22 с.
5. Нестеренко О.В. Право на доступ до інформації в Україні: конституційно-правовий аспект [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В.Нестеренко ; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2008. – 239 арк.
6. Дика Ю.В. Адміністративно-правові засади регулювання обмежень прав громадян на екологічну інформацію [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Ю.В.Дика ; Національний аграрний ун-т. — К., 2008. — 193 арк.
7. Марущак А.І. Інформаційне право: доступ до інформації [Текст] : навч. посіб. для студ. ВНЗ / А. І. Марущак. — К. : КНТ, 2007. — 531 с.
8. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 (від 01.05.2015). — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2939-17.
9. Про захист персональних даних: Закон України від 01.06.2010 (редакція від 21.05.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2297-17
10. Баранов А.А. Права человека и защита персональных данных [Текст] / А. А. Баранов [и др]. — К. : Госкомитет связи и информатизации Украины, 2000. — 280 с.
11. Брижко В.М. Організаційно-правові питання захисту персональних даних [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / В.М.Брижко ; Науково-дослідний центр правової інформатики Академії правових наук України. — К., 2004. — 251 арк.
12. Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю [Текст] : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / А.М.Благодарний ; Національна академія Служби безпеки України. — К., 2006. — 200 арк.
13. Самойлова О.С. Кримінально-правова характеристика передачі або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.С. Самойлова ; Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2006. — 229 с.
14. Шлома Г.О. Адміністративно-правове забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ України : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Г.О.Шлома ; Дніпропетровський держ. ун-т внутрішніх справ. — Д., 2008. — 286 с.
15. Вашинець І.І. Цивільно-правова охорона авторських прав в умовах розвитку інформаційних технологій [Текст] : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / І.І. Ващинець ; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2006. — 179 с.
16. Кулініч О.С. Інформація з обмеженим доступом як об’єкт цивільних прав : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.С. Кулініч ; Одеська національна юридична академія. — О., 2006. — 200 арк.
17. Носік Ю.В. Права на комерційну таємницю в Україні (цивільно-правовий аспект) : дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю.В. Носік ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2006. — 221 с.
18. Харламова С. О. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / С. О. Харламова ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 221 с.
19. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

Мандзюк Олег: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АНАЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

admin — Sun, 28 Jan 2018 13:58:01 +0000

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Стаття присвячена правовій регламентації аналітичної діяльності. Надано поняття нормативно-правового забезпечення аналітичної діяльності як системи обов’язкових для виконання норм, що визначають коло суб’єктів інформаційних відносин у цьому конкретному сегменті, регламентують правила їхньої діяльності, регулюють професійно-виробничі правовідносини, етапи і процедури здійснення аналітичної діяльності в інформаційній сфері. Запропоновано розглядати нормативно-правове забезпечення аналітичної діяльності на міжнародному, державному, галузевому та локальному рівнях. Проаналізовано нормативно-правове визначення видів діяльності, суміжних з аналітичною діяльністю. Сформульовано нормативно-правове визначення суб’єктів та об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Виокремлено приблизний перелік об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин.

Ключові слова: інформація, аналітика, аналітична діяльність, нормативно-правове забезпечення, правове регулювання, об’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, суб’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ АНАЛИТИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ. Статья посвящена правовой регламентации аналитической деятельности. Определено понятие нормативно-правового обеспечения аналитической деятельности как системы обязательных для исполнения норм, определяющих круг субъектов информационных отношений в этом конкретном сегменте, регламентирующих правила их деятельности, регулирующие профессионально-производственные правоотношения, этапы и процедуры осуществления аналитической деятельности в информационной сфере . Предложено рассматривать нормативно-правовое обеспечение аналитической деятельности на международном, государственном, отраслевом и локальном уровнях. Проанализировано нормативно-правовое определение видов деятельности, смежных с аналитической деятельностью. Сформулировано нормативно-правовое определение субъектов и объектов аналитической деятельности в сфере информационных отношений. Выделены примерный перечень объектов аналитической деятельности в сфере информационных отношений.

Ключевые слова: информация, аналитика, аналитическая деятельность, нормативно-правовое обеспечение, правовое регулирование, объекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений, субъекты аналитической деятельности в сфере информационных отношений.

NORMATIVE AND LEGAL SUPPORT OF ANALYTICAL ACTIVITY. The article is devoted to the legal regulation of analytical activities. The concept of normative and legal support for analytical activity as a system of binding standards for determining the range of subjects of information relations in this particular segment, regulating the rules of their activities, regulating professional and industrial legal relations, stages and procedures for the implementation of analytical activities in the information field is defined. It is proposed to consider the regulatory and legal support for analytical activities at the international, state, sectoral and local levels. The normative-legal definition of the types of activities adjacent to the analytical activity is analyzed. The normative-legal definition of subjects and objects of analytical activity in the sphere of information relations is formulated. An approximate list of objects of analytical activity in the sphere of information relations is singled out.

Keywords: information, analytics, analytical activity, regulatory support, legal regulation, objects of analytical activity in the field of information relations, subjects of analytical activity in the field of information relations.

Загальна постановка проблеми. Суспільно-політична значущість інформаційних відносин, особливо в умовах становлення інформаційного суспільства, зумовлює необхідність правової регламентації діяльності у зазначеній сфері. Нормативно-правове забезпечення у таких умовах виступає як один з головних чинників, що впливає на якість і результативність аналітичної діяльності.

Під нормативно-правовим забезпеченням (НПЗ) аналітичної діяльності будемо розуміти систему обов’язкових для виконання норм, які визначають коло суб’єктів інформаційних відносин у цьому конкретному сегменті, регламентують правила їхньої діяльності, регулюють професійно-виробничі правовідносини, етапи і процедури здійснення аналітичної діяльності в інформаційній сфері.

НПЗ можна розглядати на кількох рівнях:

– міжнародному (міжнародні нормативно-правові акти);

– державному (нормативно-правові акти України);

– галузевому (нормативно-правові акти міністерств і відомств, актуальні для аналітиків, аналітичних підрозділів, центрів, на які розповсюджується юрисдикція певного органу виконавчої влади);

– локальному (нормативні акти певної установи, закладу тощо).

Незважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, що спрямовані на правове регулювання інформаційних відносин, на інформаційну сферу загалом, лише при самому оптимістичному розкладі можна вважати, що вони носять системний характер. Будучи реалістами, ми вимушені охарактеризувати нормативну базу у досліджуваній сфері трьома словами: недовершена, непослідовна і фрагментарна — і визнати, що натепер існує нагальна потреба не тільки у консолідації [1] і систематизації [2] інформаційного законодавства України, а й у заповненні лакун в текстах нормативно-правових актів, особливо щодо понятійно-категоріального апарату, визначення ключових термінів, правового режиму, регламентації окремих процедур, що супроводжують діяльність в інформаційній сфері, зокрема аналітичну. Достатньо згадати, що на теперішній час не існує законодавчого тлумачення таких понять, як „аналітична діяльність”, „інформаційно-аналітична діяльність” та ін. Поза межами правового регулювання опинилися принципи, напрями діяльності, процеси і процедури, які можуть мати певні наслідки для суспільства в цілому. Ю. П. Сурмін загалом висловив думку про те, що Україні необхідний окремий Закон „Про аналітичну діяльність” [3].

Складність нормативно-правового врегулювання аналітичної діяльності полягає у її специфіці, інтегральному характері проявів. З одного боку, аналітичну діяльність можна розглядати в аспекті діяльності наукової і науково-технічної. У такому випадку регламентація має відбуватися на засадах Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, містити положення про різні аспекти інновацій. З іншого — у зв’язку з тим, що зміст аналітичної діяльності полягає у роботі з інформацією, аналітична діяльність потрапляє у правове поле інформаційного законодавства. Ще один цікавий аспект. У зв’язку з тим, що аналітична/інформаційно-аналітична діяльність сама по собі виступає як елемент інформаційно-аналітичного забезпечення, то виникає замкнене імпліцитне коло: регламентуючи аналітичну діяльність, законодавець непрямим способом встановлює правові норми і приписи інформаційно-аналітичного забезпечення управлінської діяльності, включаючи власну.

Зокрема в цьому плані визначальним для нас стає перелік напрямів державної інформаційної політики, що міститься у ст. 3 Закону України „Про інформацію”, де серед інших виділяється забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Виклад основного матеріалу дослідження. Оскільки законодавчого визначення поняття „аналітична діяльність” на даному етапі немає, враховуючи інтеграцію семантичного поля із суміжними поняттями, виникає доцільність їхнього розгляду.

Найбільш спорідненим за своїм значенням є поняття наукової і науково-технічної діяльності, які містяться у відповідному законі [4]. Тож під науковою діяльністю розуміється „інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань” [4]. Також зазначається, що її основними формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Враховуючи аналітико-синтетичний характер досліджуваного виду діяльності, можна стверджувати, що певною мірою аналітична діяльність у такому розумінні збігається із діяльністю науковою.

Науково-технічна діяльність в цьому ж Законі трактується як інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов’язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання.

У такий спосіб до науково-технічної діяльності можуть бути віднесені ті дослідження, що проводяться в межах аналітики на предмет охорони і захисту інформації, запобігання її витоку тощо.

Знаходимо у текстах законодавчих актів також визначення науково-інформаційної діяльності. У Законі України „Про науково-технічну інформацію” вона трактується як сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні [5]. Принагідно зазначимо, що в умовах розбудови громадянського суспільства, значної активізації громадян, зростання їх ролі у вирішенні питань життєдіяльності держави до переліку суб’єктів, на задоволення чиїх потреб спрямована науково-інформаційна діяльність, варто було б додати після слова „громадян” за текстом сполучення „громадські організації та інші об’єднання громадян”, тим більше, що в Законі України „Про інформацію” об’єднання громадян виділяються як самостійний суб’єкт інформаційних відносин.

Якщо ж порівнювати наведене визначення із розумінням аналітичної діяльності, то спільними є такі компоненти: 1) сукупність дій; 2 )задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави; 3) перелік дій, що супроводжують діяльність. Проте, буде не зайвим підкреслити, що наданий у вказаному Законі перелік не зовсім корелюється із логікою проведення дослідження, адже етап пошуку інформації є одним з найперших і він передує аналітико-синтетичній обробці документа.

Отже, можна зазначити, що при підготовці законодавчого тлумачення поняття „аналітична діяльність” можуть бути враховані ті визначення, що надаються законами України для суміжних понять. Так само у практичній діяльності аналітиків при розробці локальних нормативних актів, зокрема посадових інструкцій, приписів, можна спиратися на існуючі положення.

Якщо у законодавстві відсутнє визначення поняття аналітичної діяльності, цілком логічно, що в ньому немає і визначення суб’єктів даного виду діяльності, в тому числі у сфері інформаційних відносин.

У такому випадку правомірно поширити дію норми статті 4 Закону України „Про інформацію”, яка до суб’єктів інформаційних відносин зараховує: фізичних і юридичних осіб, об’єднання громадян, суб’єктів владних повноважень [6]. До останніх належать органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інший суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень [6].

Екстраполюючи норми зазначеного Закону на практику, що склалася в аналітичній діяльності, можемо конкретизувати, що в якості суб’єктів-фізичних осіб виступають державні й недержавні аналітики (наприклад, бізнес-аналітики), експерти, аналітики-консультанти, менеджери аналітичної діяльності. У широкому сенсі розгляду інформаційних відносин в економічному ракурсі до суб’єктів також можна віднести персональних замовників аналітичних досліджень, розповсюджувачів, покупців і споживачів інформаційних продуктів, що з’явилися в результаті аналітичної діяльності.

Суб’єктами аналітичної діяльності, які представлені юридичними особами, можуть бути або окремі аналітичні центри, організації, інститути, що проводять певні аналітичні дослідження, а також певною мірою — інформаційно-аналітичні служби (певні спеціалізовані підрозділи, відділи, відділення, групи, що функціонують в межах установ, закладів, організацій, агенцій і не мають статусу окремої юридичної особи).

Об’єднання громадян, визначені Законом України „Про інформацію” в якості суб’єктів інформаційних відносин, як нам здається, можуть бути представлені у таких іпостасях: 1) тимчасові творчі колективи аналітиків, що створюються на період виконання замовлень з аналітики; 2) неурядові, позапартійні організації, наукові співтовариства на базі вищих навчальних закладів, які займаються аналітичною діяльністю за власними інтересами, бажаннями і переконаннями на громадських засадах, тобто не є комерційними організаціями; 3) певні партії, рухи, громадські організації тощо, які можуть виступати замовниками і/ чи споживачами інформаційних продуктів, створених в результаті аналітичної діяльності.

Як вже неодноразово зазначалося, суб’єкт владних повноважень, який в Законі Україні „Про інформацію” віднесений до кола суб’єктів інформаційних відносин, є водночас і головним замовником, і головним споживачем результатів аналітичної діяльності, адже без інформаційно-аналітичного супроводження і забезпечення будь-яка управлінська діяльність перетворюється на сумнівне аматорство.

У зв’язку з тим, що за своєю специфікою аналітична діяльність перетинається з науковою діяльністю, може розглядатися як різновид наукової, науково-технічної або науково-інформаційної діяльності, є сенс не обмежуватися лише Законом України „Про інформацію”, а звернутися і до інших актів.

Отже, ст. 4 Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, визначаючи суб’єктів цієї діяльності, відносить до них вчених, наукових працівників, науково-педагогічних працівників, а також наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади, громадські наукові організації [4]. Тож, як бачимо, тут також спостерігається умовний розподіл на фізичних і юридичних осіб, а також своєрідне об’єднання громадян на підставі спільних наукових інтересів. Причому, на відміну від описаних нами до цього творчих колективів аналітиків, ці громадські організації діють на довгостроковій і зазвичай плановій основі, спираючись на виборні засади і звітування (наприклад, певні наукові студентські товариства) [7].

Принципово важливими є два моменти. По-перше, серед суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності не згадуються управлінці. Вочевидь розуміння законодавця базувалося на одному з двох: або ця робота тримається на свідомості і здійснюється на самоорганізації та ентузіазмі, або ж управлінці самі є вченими, науковими або науково-педагогічними працівниками. Це питання залишається відкритим, хоча по суті воно напряму не відноситься до досліджуваної нами проблематики. По-друге. У переліку фізичних осіб — суб’єктів наукової і науково-технічної діяльності загалом відсутні будь-які згадки про аналітиків, експертів. У такий спосіб законодавець або не виокремлює аналітику як самостійну наукову чи науково-інформаційну діяльність, або, навпаки, усіх аналітиків вважає вченими. Це питання є доволі не простим і принциповим. Справа в тому, що, коли ми будемо розглядати нормативне регулювання підготовки аналітиків і звертатимося до державних стандартів, а саме до Класифікатору видів економічної діяльності і Класифікатору професій, то побачимо, що в них фахівці з аналітики представлені лише як власне науковці.

Повертаючись до аналізу текстів законів, розглянемо і положення Закону України „Про науково-технічну інформацію”. Стаття 3 зазначеного акта перелічує суб’єктів відносин у сфері науково-технічної інформації. На першому місці у цьому переліку державні органи, органи місцевого та регіонального самоврядування, а вже потім юридичні особи та громадяни України, міжнародні організації, іноземні юридичні особи і громадяни та особи без громадянства. Цікаво, що у п.2 ст. 3 зазначеного Закону фізичні та юридичні особи позиціонуються по чітко визначених ролях: творці, накопичувачі, власники, виробники, зберігачі, споживачі інформаційної продукції та послуг, а також посередники.

Нам імпонує такий функціонально-рольовий підхід, оскільки він конкретизує сутність діяльності кожного суб’єкта. Якщо це спроектувати на аналітичну діяльність, то можна абсолютно чітко розмежувати, чим займаються аналітичні центри або інформаційно-аналітичні служби, окремі аналітики, а чим — бібліотеки, архіви, музеї, сховища, хто потрапляє до суто економічного сегмента діяльності. Розвиваючи цю тему, за логікою сюди б можна було додати замовників інформаційно-аналітичних продуктів і захисників інформації, тоді б картина стала повною.

Розглядаючи питання щодо суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, не можна оминути і Закон України „Про інформаційні агентства” [8]. Називаючи у ст. 6 зазначеного Закону суб’єктів діяльності інформаційних агентств, законодавець відносить до їх числа: засновника (співзасновника) інформаційного агентства, його керівника (директора, генерального директора, президента та ін.), трудовий колектив, творчий колектив, журналіста інформаційного агентства, спеціаліста у галузі засобів комунікації, автора або іншу особу, якій належить право на інформацію; видавця (виробника), розповсюджувача і споживача продукції інформаційного агентства [8]. З цього переліку зрозуміло, що для аналітиків в ньому місця не знайшлося, мабуть, вони десь розчинилися у трудових або творчих колективах. Не завжди аналітик виступає і в якості „іншої особи, якій належить право на інформацію”. Тож, враховуючи, що цей Закон з’явився 26 лютого 1995 року (у часи, коли аналітичній діяльності ще не приділялося належної уваги), проте неодноразово змінювався і доповнювався (остання редакція датується 21.05.2015), висловимо думку, що він має значні концептуальні потенції щодо розуміння ролі і статусу аналітичних підрозділів, окремих аналітиків у діяльності інформаційних агентств. Ця лакуна входить у суттєве протиріччя із вимогами сьогодення. Загалом, на нашу думку, потребує переосмислення сама концепція призначення, ролі і статусу інформаційних агентств. Чинний Закон України „Про інформаційні агентства” по суті зорієнтований лише на етап оприлюднення й розповсюдження інформації, журналістську й видавничу діяльність. Цього замало. Враховуючи появу в сучасних умовах холдингів, в тому числі медіахолдингів, зростання у геометричній прогресії інформаційних потоків, що передбачає удосконалення етапів пошуку, збору, аналітико-синтетичної обробки і лише потім оприлюднення, розуміння, подібне до представленого у зазначеному Законі, виглядає рудиментом радянської доби.

До суб’єктів інформаційних відносин згідно із державними стандартами України в галузі науково-інформаційної діяльності можна віднести користувачів (інформації), тобто осіб чи організації, що отримують інформацію, яку надає бібліотека, інформаційний орган, інформаційний центр, будь-яка інформаційна система [9]. Проте названі суб’єкти реалізують свою діяльність завдяки роботі інших суб’єктів, які за своєю професією мають забезпечувати успішність етапу збору, відбору і накопичення інформації. Тож у цьому сенсі ДСТУ 5024-2008 не повною мірою охоплюють правову концепцію щодо розуміння суб’єктів інформаційно-аналітичної діяльності.

Підбиваючи проміжні підсумки, зазначимо, що питання нормативно-правового забезпечення в аспекті визначення суб’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин є недостатньо релевантним вимогам часу. Проведений нами аналіз текстів законодавчих актів, будемо сподіватися, надасть можливість ліквідувати цей пробіл у правовому полі сучасної України.

Не менш складним і багатоаспектним є питання щодо нормативно-правового визначення об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин. Воно також не знаходить відображення в якомусь одному законодавчому акті, а опосередковано і фрагментарно представлено у низці законів.

П.2 ст. 4 Закону України „Про інформацію” наголошує коротко і ясно, що об’єктом інформаційних відносин є інформація. Це означає, що саме на неї спрямована діяльність усіх суб’єктів інформаційних відносин.

Дещо детальніше опис об’єкта надається у ст. 2 Закону України „Про науково-технічну інформацію”, а саме: вітчизняна і зарубіжна науково-технічна інформація. Тож законодавець, змінюючи 13.01.2011 р. текст акта, вирішив чітко диференціювати походження інформації, що в юридичному аспекті пояснюється виходом на суміжні права, зокрема, на право інтелектуальної власності. У тексті вказується, що науково-технічна інформація як об’єкт відносин „охоплює отримувані в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності результати, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення” [164]. З позицій досліджуваної нами проблеми, вбачаємо недооцінку аналітичної діяльності, яка відсутня у переліку, закріпленому відповідним Законом. Подібну ситуацію можна пояснити тим, що укладачі закону, найвірогідніше сприймали аналітичну діяльність як один з етапів науково-технічної діяльності, а тому не стали виокремлювати аналітику. Разом із тим, в сучасних умовах інформаційного суспільства подібна концептуальна похибка є свідченням недостатньо повного розуміння законодавцями актуальності аналітичної діяльності та її ролі і місця у всіх інших видах інтелектуальної діяльності.

Конкретизуючи об’єкти аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин, надамо їх приблизний перелік. Пропонуємо зарахувати сюди:

– інформаційний/ інформаційно-комунікативний простір;

– інтелектуальні / інтелектуальні інформаційні технології;

– інформаційні ресурси, що містяться в інформаційних системах (бази і банки даних, бібліотеки, архіви, музеї, сховища, системи діловодства, реєстри, фонотеки та ін.) і зафіксовані на паперових чи інших носіях, а також приватні інформаційні ресурси;

– медіаконтент;

– психологію суб’єкта інформаційних відносин, включаючи психологію сприйняття, психологію хакерства, троллінг, кібербуллінг, фішинг, спамінг, ґрумінг тощо;

– ринок інформаційно-аналітичних послуг, маркетинг інформаційної аналітики;

– соціальні відносини, що виникають на підставі вироблення, оброблення, споживання інформації та обміну нею.

Ми усвідомлено відносимо до об’єктів інформаційний / інформаційно-комунікативний простір, попри те, що такі елементи входять до його складу. У такий спосіб, по-перше, унаочнюється методологічна складова аналітичної діяльності, її наукове підґрунтя. По-друге, суттєво розширяється спектр аналітичної діяльності, що надає можливість у подальшому здійснювати системний підхід у межах парадигми інформаційної глобалізації.

Висновки. Подвійна природа інформаційних ресурсів як об’єкта аналітичної діяльності виявляється в тому, що, з одного боку, ці ресурси виконують інформаційну, довідкову, пізнавальну функції, без них неможливий етап пошуку і збору інформації; з іншого — їх створення, підтримання, систематизація і оновлення само по собі виступає ціллю і змістом аналітичної діяльності великої групи працівників.

Тож за подібного розуміння об’єктів аналітичної діяльності у сфері інформаційних відносин її нормативно-правове забезпечення базується не тільки на законах України „Про інформацію”, „Про науково-технічну інформацію” і „Про наукову і науково-технічну діяльність”, а й на законах „Про державну статистику”, „Про національну програму інформатизації”, „Про бібліотеки і бібліотечну справу”, „Про захист суспільної моралі”, „Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України”, „Про культуру”, „Про Національний архівний фонд та архівні установи”, „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, „Про телебачення і радіомовлення”, „Про видавничу справу”, „Про рекламу” та ін.

Отже, за відсутності законодавчого визначення об’єктів аналітичної діяльності в інформаційних відносинах фахівець у цій сфері залежно від предмету, цілей і поставлених завдань має звертатися до окремих законодавчих актів.

Література

1. Ліпкан В.А. Консолідація інформаційного законодавства України: [Монографія] / В.А.Ліпкан, М.І.Дімчигло / За заг. ред. В.А.Ліпкана. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
2. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України: [Монографія] / В.А.Ліпкан, В.А.Залізняко / За заг. ред. В.А.Ліпкана. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
3. Сурмін Ю.П. Аналітика державного управління: сутність і тенденції розвитку / Ю.П. Сурмін [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// www.academy.gov.ua/ej/ej5/txts/06sypdsv.htm.
4. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 13.12.1991 (редакція від 17.05.2015). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/ 1977-12
5. Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25.06.1993 (редакція від 19.04.2014. –) [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 3322-12.
6. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 (редакція від 21.05.2015 року) [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ main/ 2657-12
7. Про наукову і науково-технічну експертизу: Закон України від 10.02.1995 (редакція від 05.12.2012). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ main/ 51/ 95-%D0%B2%D1%80
8. Про інформаційні агентства: Закон України від від 28.02.1995 (редакція від 21.95.2015). — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ main/ 74/ 95-%D0%B2%D1%80.
9. ДСТУ 5034:2008. Науково-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять. — К. : Держстандарт України, 2008. — 43 с. (Державний стандарт України).