Збінський Євген Федорович,

Директор Інституту податкової політики

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук,

Паночек Ольга,

експерт Інституту податкової політики ГОСЛ

Важливою умовою забезпечення реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина, а також національних інтересів в інформаційній сфері виступає правове регулювання суспільних відносин.

Можемо погодитись із О. С. Родіоновим у тому, що правові режими виступають сполучною ланкою між нормативним актом і правозастосовчою практикою, оскільки від якості їх використання в обох сферах, грамотного закріплення в законодавстві залежить успіх управлінського процесу; а саме що режимне регулювання перейшло з рівня переважно відомчого нормотворення на законодавчий, у зв’язку з чим проблема правових режимів стає однією найбільш значущих в теорії права [1, с. 24].

Попри загальновживаність як в науковій літературі, так й у вітчизняних та зарубіжних нормативно-правових актах категорії «правовий режим», визначення цього поняття є доволі дискусійним серед дослідників. Причому трактування в галузевих дослідженнях має подекуди діаметрально протилежний характер. Особливо неоднозначним є визначення поняття «правовий режим податкової таємниці», що має важливе значення в контексті реалізації державної інформаційної політики.

Віддаючи належне окремим публікаціями з даної тематики, зауважимо, що особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині посідають доктринальні дослідження представників української наукової школи інформаційного права В. А. Ліпкана [2-7].

Останнім часом це поняття особливо динамічно застосовується фахівцями інформаційного права, розкриваючи зміст та специфіку правового регулювання окремих видів інформації: правовий режим персональних даних, правовий режим податкової інформації, правовий режим інформації з обмеженим доступом тощо.

Також відзначимо, що не менш плюралістичною є доктринальна термінологія. Так, І. Л. Бачило оперує поняттям «правовий режим інформаційних ресурсів» [8] та «правовий режим информаційних технологій, інформаційних систем і мереж»; О. О. Городов – «правовий режим інформації» та види режимів залежно від доступу інформації [9]; Б. А. Кормич – «правовий режим державної таємниці», «правовий режим інформації з обмеженим доступом», «режими доступу до інформації» [10]; А. І. Марущак – «правовий статус інформації» [11].

Відсутність легальної дефініції та узгодженої наукової думки щодо визначення поняття «правовий режим», особливостей його структури, а головне специфіки нормативно-правового оформлення потребує додаткового теоретичного осмислення.

Уперше категорію «правовий режим» до наукового обігу було введено С.С. Алексєєвим, пропонуючи таке визначення цього поняття як порядок регулювання, який виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих між собою дозволів та заборон, а також позитивних зобов’язань, які утворюють особливу направленість регулювання [12, с. 185].

Аналіз доктринальних джерел у цій сфері дозволяє дійти наступних висновків.

1.      Правовий режим – самостійна правова категорія.

2.      Близькі, але не тотожні за змістом до поняття «правовий режим», є поняття «механізм правового регулювання», «інститут права», «правовий статус», «правове становище» тощо.

3.      Правовий режим є однією з детермінант, що визначає характер, результат і ступінь ефективності правового регулювання.

4.      Правовий режим – це система умов здійснення правового регулювання.

5.      Правовий режим у правовій політиці виступає найважливішою умовою вдосконалення дієвості правових норм.

6.      Правовий режим – складний феномен правового життя, що охоплює різноманітні варіативно поєднані правові засоби.

7.      Правовий режим є складовим елементом управлінського процесу.

8.      Правовий режим має певну специфіку в різних галузях права.

9.      Правовий режим визначається в нормативно-правових актах та забезпечується державним примусом.

10.    Встановлення правового режиму має за мету упорядкування специфічного кола суспільних відносин шляхом чіткого визначення мети, просторово-часових меж, суб’єктів, об’єктів тощо.

Новаторським є підхід щодо цього питання О. А. Мандзюка, який здійснив класифікацію правового режиму податкової інформації залежно від суб’єктів (правовий режим податкової інформації фізичних осіб, правовий режим податкової інформації юридичних осіб); за територією розповсюдження (загальнодержавний; регіональний; місцевий); залежно від змісту податку (правовий режим податкової інформації щодо податків на доходи; правовий режим податкової інформації щодо податків на споживання; правовий режим податкової інформації щодо податків на майно тощо); залежно від функцій права (регулятивний, охоронний); залежно від сфер використання (внутрішній (правовий режим податкової інформації, що діє у сфері функціонування податкових органів) і зовнішній (правовий режим податкової інформації, що діє між податковими органами та іншими учасниками податкових відносин)); залежно від сфери життєдіяльності (правовий режим податкової інформації в культурній сфері, правовий режим податкової інформації в економічній сфері, правовий режим податкової інформації в політичній сфері тощо); залежно від джерел (правовий режим податкової інформації, отриманої з зовнішніх джерел (податкова інформація, надана платниками податків; з банківських чи правоохоронних установ тощо); правовий режим податкової інформації, отриманої з внутрішніх джерел (податкова інформація, що отримана податковими органами шляхом самостійного пошуку); залежно від рівня збору інформації (правовий режим вхідної податкової інформації і правовий режим вихідної податкової інформації); за часом дії (постійні і тимчасові); залежно від форми закріплення (правовий режим публічно оголошеної податкової інформації, правовий режим документованої податкової інформації, правовий режим податкової інформації, що міститься в інформаційно-телекомунікаційних системах); залежно від порядку доступу (відкрита податкова інформація і податкова інформація з обмеженим доступом) [13, с. 25].

Отже, правовий режим податкової таємниці — це особливий порядок правового регулювання суспільних відносин за допомогою системи варіативно поєднаних юридичних засобів щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту конфіденційної не загальнодоступної інформації платника податків, що стала відома співробітникам податкового органу у зв’язку з виконанням покладених на них службових обов’язків, передбаченим чинним законодавством.

Правовий режим податкової таємниці виступає складовим елементом правового режиму інформаційної політики, і від його коректного дослідження та трактування залежить ефективність реалізації не лише податкової, а й державної інформаційної політики в цілому.

Список використаної літератури:

1. Родионов О. С. Механизм установления правовых режимов российским законодательством : дис… канд… юрид. наук : 12.00.01 / Олег Сергеевич Родионов. — Саратов., 2001. — 157 с.

2. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації: [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

3. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія]. / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К., 2012. — 304 с.

4. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

5. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.

7. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.

8. Бачило И. Л. Информационное право. Основы практической информатики. Учебное пособие / Бачило И.Л. — М. : Юринформцентр, 2001. — 352 c.

9. Городов О. А. Основы информационного права России. Учебное пособие / Городов О.А. — С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003. — 305 c.

10. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: [навч. посіб.] — К. : КНТ, 2004. — 332 с.

11. Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: [Навчальний посібник]. — К. : КНТ, 2007. — 532 с.

12. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве/ Алексеев С. С. — М. : Юрид. лит., 1989. – 288 с.

13. Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / О. А. Мандзюк. —Запоріжжя, 2014. — 19 с.

Політило Валерій Ярославович

Здобувач Запорізького національного

університету

Суть інституціонального підходуполягаєв тому, щоб включити в рамки аналізу правознавчих процесів всю систему інститутів, враховувати усі можливі фактори розвитку податкового права.

Інституціоналізм – це напрям соціально-правових досліджень, в основі якого лежать два аспекти – «інституції» –норми, звичаї поведінки в суспільстві, та «інститути» – закріплення норм та звичаїв у вигляді законів, організацій, установ.

Поняття «інститут» (від лат. institutum – установлення, установа) запозичене з юриспруденції. Інститут – це усталена форма організації, регулювання та впорядкування суспільного життя, діяльності і поведінки людей, яка включає сукупність соціальних норм, зразків поведінки і діяльності, у праві – сукупність норм права, які регулюють будь-які визначені відносини.

Так, у широкому сенсі, інститут – це сформоване системне високоорганізоване утворення, яке об’єднує діяльність людей для досягнення певної суспільної мети (суб’єктний підхід). У вузькому сенсі, інститут – це сукупність ідей, правил, норм, механізмів, які формують та розвивають певну організацію (об’єктний підхід). Так, відповідно суб’єктного підходу в податковій сфері варто виділити суб’єктів податкової діяльності, державні органи виконавчої влади, податкову службу тощо. З точки зору об’єктного підходу – втіленням інститутів є сукупність норм, правил, законів, інструментів, моделей поведінки, звичаїв, цінностей, санкцій, стимулів у податковій сфері.

Поняття «інституціоналізація» в різних сферах діяльності вживається, як правило, для характеристики процесів упорядкування цієї діяльності через формування та закріплення відповідних інститутів, при чому сам інститут неперервно розвивається на фоні цих інституціональних змін.

Зазначимо, що інституційний підхід визначається як загальний метод дослідження державного управління, який через зосередження на структурно-функціональних засадах побудови системи органів виконавчої влади та формально-правовій характеристиці політичної системи – дає можливість дослідити взаємозалежність і взаємозв’язок між змінами інституційних структур апарату державного управління і змістом державної політики.

Системні зміни в підходах представників цього напрямку можна визначити як гармонізований процес концептуальних, правових, організаційних, технологічних та інших трансформацій прогресивного характеру, при чому роль держави в цьому процесі є винятково значимою. Результатом процесу інституціоналізації є створення згідно з заданими інституціональними умовами соціально-економічних інститутів (організацій), що в повному обсязі відповідають вимогам, які висувають щодо них зовнішнє середовище та внутрішні детермінанти.

Отже, інституціоналізація– це узгоджена діяльність держави та її інституцій зі створення прогресивних інституціональних змін з метою мінімізації невизначеності, а саме створення міцних, зрозумілих, досяжних та вигідних процесів і результатів для всіх учасників досліджуваної сфери діяльності.

Також можна визначити щоінституціоналізація– це узгоджена, системна, законна діяльність держави та її інституцій щодо поступового еволюційного розвитку правил і процедур, санкцій і стимулів, стримувачів і противаг в діяльності всіх зацікавлених сил суспільства з метою мінімізації невизначеності, в тому числі і незаконності, в процесах і результатах виробництва, розподілу, обміну, споживання благ.

Інституційний підхід доцільно трактувати як методологію наукового пізнання та практичної діяльності, яка розглядає механізми взаємодії та зв’язки суб’єктів суспільних відносин, оцінює їх поведінку у виконанні норм (формальних і неформальних) і дає оцінку ефективності структур (інститутів).

Інституційний підхід є одним з перспективних методологічних підходів, направлений на вивчення можливостей і меж управлінського впливу на інститути. Інституційний підхід пояснює причини інституційної інертності, що виникає в ході цілеспрямованих змін, і вказує на розширений склад суб’єктів управління, що легітимізують ці зміни.

Будь-який “механізм” з технічної точки зору (з грецької мови – машина) – це система тіл, призначена для перетворення руху одного або декількох тіл в необхідні рухи інших твердих.

З позиції управління, механізм є сукупністю засобів дії або комплексом важелів, використовуваних в управлінні: це сукупність мотивів діяльної активності персоналу, які визначають як саму можливість, так і ефективність управління, від яких залежить сприйняття дії.

Для розуміння структури інституційних механізмів варто визначити поняття інституційної архітектоніки та інституційного механізму. Так, інституційна архітектоніка розуміється як глибинна інституційна структура, мистецтво побудови і загальний естетичний план побудови інституцій, а інституційний механізм – це методологія впливу не тільки на формування інституцій, їх взаємозв’язків, а й забезпечення їх відповідного функціонування і трансформації. Тобто інституційний механізм є ширшою категорією, ніж архітектоніка і включає такі фази:

1) формування окремих інституцій;

2) побудова інституційної матриці (структура базових інституцій у взаємозв’язках і взаємодії);

3) формування інституційного середовища;

4) інституційне забезпечення функціонування певного сектору, тобто підключення механізму примусу. Проте слід вказати на специфічність механізму примусу, зважаючи на характерні ознаки інституціоналізму, що полягає в тому, що інституції створюють середовище, яке прямо чи опосередковано впливає на поведінку особи (до компетенції четвертої фази також належить адаптація);

5) підготовка інституцій чи інституційного середовища в цілому до трансформації – інституційна динаміка.

Отже, в результаті виконання зазначених фаз, має бути забезпечено створення, оновлення і розвиток державних податкових інституцій, отримання відповідних результатів, поліпшення умов їх функціонування.

Політило Валерій Ярославович

Здобувач Запорізького національного

університету

Податкова інформація – це сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності й необхідні для реалізації покладених на органи державної податкової служби завдань і функцій.

Порядок подання податкової інформації органам державної податкової служби визначається Кабінетом Міністрів України. Система податкової інформації, її джерела та режим визначаються Податковим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Податкова інформація надається органам державної податкової служби періодично або за окремим письмовим запитом таких органів у безоплатному порядку.

Інформація про такі встановлені ставки місцевих податків, зборів та надані податкові пільги також надається податковим органам для використання цієї інформації в діяльності податкової служби. Крім того, надається інформація про дозволи, ліцензії, патенти, свідоцтва на право провадження окремих видів діяльності, які видаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та Національним банком України. Крім того, для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності державної податкової служби використовується інформація про експортні та імпортні операції платників податків, яка надається відповідними державними органами.

Відповідно до ст. 72 Податкового кодексу України збір податкової інформації здійснюється для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу і з цією метою використовується інформація, що надійшла від платників податків та податкових агентів, зокрема така інформація: що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі  копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків; про застосування реєстраторів розрахункових операцій [1].

Від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Національного банку України інформація: про об’єкти оподаткування, що надаються та/або реєструються такими органами. Зазначена інформація повинна містити, зокрема, вид, характеристики, індивідуальні ознаки об’єкта оподаткування (в разі наявності), за якими його можна ідентифікувати; про результати здійснення державного контролю за господарською діяльністю платника податків; що міститься у звітних документах (крім персоніфікованої статистичної інформації, фінансових звітів), які подаються платником податків органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування; про встановлені органами місцевого самоврядування ставки місцевих податків, зборів та надані такими органами податкові пільги.

Інформація про дозволи, ліцензії, патенти, свідоцтва на право провадження окремих видів діяльності, яка повинна містити: найменування платника податків, якому видані такі дозволи, ліцензії, патенти; податковий номер або реєстраційний номер облікової картки фізичної особи; вид дозвільного документа; вид діяльності, на провадження якої видано дозвільний документ; дату видачі дозвільного документа; строк дії дозвільного документа, інформацію про припинення (зупинення) дії дозвільного документа із зазначенням підстав такого припинення (зупинення); сплату належних платежів за видачу дозвільного документа; перелік місць провадження діяльності, на яку видано дозвільний документ; про експортні та імпортні операції платників податків; від банків, інших фінансових установ; інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків; від органів влади інших держав, міжнародних організацій або нерезидентів; за результатами податкового контролю; для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності також використовується інша інформація, оприлюднена як така, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства та/або добровільно чи за запитом надана контролюючого органу в установленому законом порядку.

Водночас, згідно з Податковим кодексом України (пункт 78.1.1 пункт 78.1 статті 78), якщо за наслідками отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, це є підставою документальної позапланової виїзної перевірки [1]. Відповідно не може бути джерелом податкової інформації інформація, що є суб’єктивною, або поширюватися з метою дискредитації того чи іншого платника податків. Тому в Податковому кодексі України акцентовано увагу на тому, що податковою інформацією можна вважати винятково ту інформацію, яка офіційно оприлюднена як така, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства, тобто публічна інформація.

Публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформація про заробітну плату та інші виплати працівнику державного органу або органу місцевого самоврядування є інформацією про фізичну особу [2]. Така інформація не є конфіденційною, оскільки стосується здійснення посадових чи службових обов’язків особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування.

Це підтверджується також положеннями декількох законів, зокрема Закон України «Про доступ до публічної інформації» забороняє обмежувати доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами [2]. Розпорядження бюджетними коштами включаєздійснення витрат з державного чи місцевого бюджету. Заробітна плата та інші виплати (премії, матеріальна допомога тощо) посадовим та службовим особам є витратамиз бюджету. Згідно із внесеною зміною до статті 6 Закону, не належать до інформації зобмеженим доступом відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати ізобов’язання фінансового характеру, оформленої за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», крім відомостей, зазначених у пункті 7 примітки додатку до цього Закону.

Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» також забороняє відносити до інформації з обмеженим доступом відомості про розміри і види оплати праці зазначених осіб [3]. Закон України «Про оплату праці» дозволяє надавати відомості про оплату праці іншим особам, коли це передбачено законодавством [4].

Наведене узгоджується із Законом України «Про захист персональних даних», який допускає, що інші закони можуть забороняти віднесення персональних даних певних категорій фізичних осіб або певних персональних даних до інформації з обмеженим доступом [5]. Крім того, цей Закон дозволяє поширення персональних даних без згоди відповідної особи у випадках, визначених законом, в інтересах економічного добробуту і прав людини (надання інформації про бюджетні витрати відповідає інтересам запобігання та виявлення корупції, що є необхідним для економічного добробуту, а також забезпечує право особи на доступ до інформації) [5].

Отже, інформація про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, будь-які інші виплати з державного чи місцевого бюджету працівнику державного органу або органу місцевого самоврядування не є конфіденційною, не може бути обмежена в доступі і підлягає наданню на запит. Доступ до такої інформації санкціонований законом і не потребує згоди особи.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію органами державної податкової служби та недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

Інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація.

Обмеження доступу до податкової інформації здійснюється відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» при дотриманні сукупності таких вимог:

- виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

- розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

- шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Отже, інформація з обмеженим доступом має надаватися державною податковою службою – розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше та якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше. При чому обмеженню підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Податковий кодекс України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 13—14, № 15—16. — ст. 112
2. Про доступ до публічної інформації: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 32. — ст. 314
3. Про засади запобігання та протидії корупції : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — 40. — ст. 404
4.  Про оплату праці: Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 17. — ст.121
5.  Про захист персональних даних : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — 34 — ст. 481