Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: 

Анотація

Актуалізація політичного режиму вбивць, використання політичних інститутів з метою знищення як власної, так і інших націй, насадження ідеології нацизму — все це на жаль не політична футурологія, а прояви безпорадності існуючих політичних інститутів, які допустили такі прояви у ХХІ столітті, коли в серці Європи відбувається епічна та кривава війна.

Неготовність європейців до цієї війни пояснюється тим, що в рамках європейських політичних систем, війна як продовження політики іншими засобами, вже давно не розглядається справжнім інструментом політичних відносин. Тож, мало хто вірив у здатність і політичну готовність путінського режиму до реалізації цієї безумної, агресивної та смертоносної політики війни проти України. Однак із позицій політичної аналітики, саме політичний аналіз, аналіз стратегій розвитку політичних відносин і політичних інститутів всередині російського суспільства, в тому числі численні політичні вбивства всередині РФ, уможливили сформувати беззаперечні докази, сформулювати індикатори, ідентифікувати ті чинники, які були помітні, починаючи ще з 1991 року, а потім — 8 серпня 2008 року — набули нового агресивного прояву і у 2014 році, а згодом, не отримавши належної відповіді в обличчі міжнародних політичних інститутів, увиразнились у варварському та деструктивному прояві 24 лютого 2022 року.

Одна з багатьох причин неготовності до своєчасного упередження війни полягала у відсутності застосування результатів стратегічного мислення, небажанні аналізувати з позицій науки ті чинники, причини, умови та інші детермінанти, що впливали на геостратегічний ландшафт і формували достатньо чітку картину щодо реальності проведення агресивної війни путінського режиму проти незалежної та суверенної держави, війни на знищення загальнолюдських спільних та солідарних цінностей, реалізації непередбачуваної державної політики.

Підігрування і підспівування таким злочинним і терористським режимам відбувається не лише серед лідерів громадської думки, політологів та політиків, а й на жаль серед науковців. Саме тому докладний аналіз наукових здобутків російських авторів уможливлює чітко ідентифікувати ерозію моралі не лише путінського режиму, а й зміст і сенс світогляду так званої „наукової інтелігенції”, і російського суспільства взагалі. Ця війна — це не війна лише путінського режиму. Це війна російського суспільства і руської ментальності, війна руського світу, очолювана путінським режимом. Це принципова позиція.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються чинники, які впливають на геостратегічний ландшафт, і як наслідок формують дороговкази для вироблення сучасної та ефективної результативної геостратегії сучасної Української держави. У статті надається додаткова аргументація щодо продовження і артикуляції авторської ідеї щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії.

Розглянуто чинники інтегративності геостратегії, впровадження штучного інтелекту, технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи інших явищ; врахування стратегічних національних цінностей.

Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, упосліджуючи політичну лінгвістику уведено в науковий обіг політологічні неологізми: деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, інфраструктурна десуверенізація. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами.

Виділено проблематику рідкоземельних металів, обґрунтовано причини одвічного прагнення до ліквідації Української держави, запропоновано відповідний комплекс заходів щодо формування сильної та розумної держави, стратегічної архітектури і стратегічного мислення.

Ключові слова: геостратегія, деінфраструктуризація, інфраструктурний цинізм, десакралізація, десуверенізація, українство, стратегічна культура, стратегічна еліта нації, геостратегічний ландшафт, інфраструктурна війна, рідкоземельні метали.

Загальна постановка проблеми

Доволі небагато досліджень під час війни безпосередньо актуальних та нагальних питань. Більшає усіляких „експертів” та дикторів, які можуть озвучувати чужі ідеї, не маючи ґрунтовної політологічної та взагалі вищої освіти, власної, поважної серед фахівців, думки, будучи насправді дієвими особами чужих політичних комедій. Унаочнюється чіткий водорозділ між „людом” і „нарідом”, які потребують і згодом стають споживачами різного класу політичної інформації і зумовлюють використання урізноманітнених політичних комунікацій та стратегічних наративів.

Тому роль науковців як ніколи ціннішає. Переконаний, що зараз вирішальний час, коли саме від нас, науковців, залежить формування вірних дороговказів розвою стратегії розвитку нашої держави в умовах впливу чинників різної природи, нового творчого подиху нації.

Доволі часто доводиться чути навіть від науковців, про те, що Росія не має виграти цю війну, а Українська держава, має лишатися незалежною. Це гасла і лише примітивізм, недосконалість мислення, обмеження світогляду. Такі думки шкодять не лише науці, а й передусім знову уводять в оманливі манівці невизначеності і перманентного хаосу Українську державу.

Адже справжня геостратегія успішної та процвітаючої Української держави має полягати у тому, щоб політичний режим в Росії не мав більше не лише наміру і бажання, а й передусім стратегічного потенціалу, в тому числі й інтелектуального для того, щоб розв’язувати агресивні та криваві війни. Війна має стати невигідною для Росії, її політичної системи та відповідних інститутів, у тому числі її авторитарного імперського режиму. Справжня причина війни — не Україна (як на це лише через 7 місяців війни почав зненацька відзначати відомий російський опозиціонер Навальний[1]), а саме Росія; тому маємо вивчати причини і впливати на них, а не постійно робити еківоки лише на саморозвиток і самовдосконалення, або на лише зміну режиму, лишаючи політичну систему, відповідні їй інститути в первісному стані, які власно і згенерували путінський режим: не навпаки.

Отож підготовка політологічних досліджень має відбуватись, відштовхуючись не лише від парадигмальних концептів політичних наук, сталих теорій, а передусім спиратись на стратегічні національні цінності, секторальні стратегії, об’єднані до макросистеми — геостратегії сучасної Української держави.

Я категорично проти, коли до політики лізуть ті, хто в ній не розбирається. Прикладом, Ілон Маск, напевно з нудьги або випробовуючи свою стратегію щодо кількості ботів в Твіттер перед можливою його купівлею, 3 жовтня 2022 року вирішив зробити вкид і нарешті дати „цінні” поради всій світовій спільноті, які так чекали на це, щодо припинення війни путінського режиму проти України, фактично перетворившись у глашатая путінської пропаганди. „Цінні” поради від „мудрого” Маска виглядають наступним чином: „Провести „референдуми” на підконтрольних Росії територіях під наглядом ООН. „Росія йде, якщо на те буде воля народу”. Крим формально входить до складу РФ, як це було з 1783 року. (До так званої „помилки Хрущова”, додає Маск). Гарантується водопостачання Криму. Україна залишається нейтральною державою” [][2].

На жаль, мова наукової статті не дозволяє дати вичерпну оцінку інтелектуальнім здібностям даної особи саме в політології, але це було відразу ж зроблено дописувачами цієї особи в його соціальних мережах, включаючи українських політиків. Акції Тесла одразу ж впали на 9 % і вже наступного дня, прийшовши до тями, Ілон Маск здійснив спробу щодо виправлення ситуації, відзначивши, що витратив на Starlink для України понад $ 80 млн., водночас заявивши про бажання відновити перемовини щодо купівлі Твіттер. Фактично, через такий вкид, Маск переконався, що Твітер — це не мережа ботів (початкова теза щодо відмови від купівлі Твіттер), а його дописи читає і коментує багато людей[3].

Але симптоматичним є те, що будь-які особи, які чи то в  бізнесі чи то в медіа досягли певних успіхів (крім Маска, згадаю, наприклад Джека Ма, чисельних артистів, які роблять „пробу пера” в практичній політиці), чомусь починають думати, що вони знаються на політиці і давати поради, не знаючись ані в історії, ані в безпеці, ані в міжнародних відносинах, ані в політології.

Напевно у цьому є і наша провина як науковців політологів, адже валідність наших досліджень та їх застосування у практиці, якщо б це призводило до поліпшення стану та якості життя людства, напевно б позбавило можливості таких, як Маск, давати свої „цінні поради” щодо важливих стратегічних питань, фактично граючись власною аудиторією чутливими питаннями, тим самим формуючи легковаження до держави як складного політичного інституту через брак, передусім державницького світогляду.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. Передусім аналізувалися політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Шемшученко, В. Явір та ін.

Також було узято до уваги окремі фрагменти аналітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, стосовно формування елементів державної політики у сфері інфраструктури.

Звичайно, використано доробок моєї наукової школи: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Утім у переважній більшості досліджень, не аналізуються саме ті — реальні чинники, які впливають на продовження війни проти України і визначають вигідні для Української держави параметри виграшу у війні проти путінського режиму з настанням результату у вигляді постросії. Не визначається їх іманентний характер і не доводиться думка про те, що стратегія має впливати на розвиток саме України, а не відповідати очікуванням третіх сторін щодо зміни вектора політичного режиму в Росії. Чимало було підготовлено актів стратегічної правотворчості з безпекових питань, було визначено чимало урізноманітнених загроз, передбачено вжиття комплексних заходів, виділено навіть окремі державні / національні системи захисту / безпеки. Але політична готовність до їх вжиття, практична реалізація або взагалі ефективність і доцільність цих документів у разі їх невиконання ставить дуже багато запитань до ефективності політичних інститутів, компетентності політичних суб’єктів, стратегічної культури та горизонтів стратегічного мислення.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У більшості західних досліджень стратегія щодо України: це постУкраїна як оплот захисту східного флангу НАТО, дієва та ефективна сила чужих стратегій. Західні стратеги та відомі колумністи, на жаль, щодо Української держави, продовжують перебувати у магічному полоні (або ж свідомому спрямуванні розвитку нашої держави в координатах власних інтересів) управління наслідками. Моє завдання інше — будова геостратегії Української держави, а це означає, що геостратегія, на моє тверде і непохитне переконання, має фокусувати власний розвиток на стратегічному управлінні причинами та умовами, іншими детермінантами.

Лише тоді буде розуміння того, що має йтися не про постпутінський режим в Росії як наслідок російсько-української війни, а саме про постросію: нова політична система, нові політичні інститути, нові політичні відносини і відповідні суб’єкти із нової ідеологією. І заходу слід готуватися саме до постросії, а не постпутінського режиму.

Постросія — предмет стратегії західного світу.

Тактика:

• сприяння в будові сильної Української держави;
• прийняття України до НАТО;
• посилення захисту внутрішньої безпеки передусім в аспекті цінностей демократичних держав;
• посилення єдності ЄС та Західного світу;
• проведення збалансованої та розумної міграційної політики;
• формування спільної інфраструктурної стратегії ЄС;
• декарбонізація та унеможливлення залежності від енергоносіїв з однієї країни (назва цієї країни не є значущою: адже для власно свободи цінністю виступає відсутність будь-якої залежності реалізації своєї стратегії від будь-яких третіх сторін) тощо.

Це суттєво викривлює сучасні діоптрії стратегів заходу, і надає можливості по-новому дивитись на геостратегію в пропонованому мною розумінні: як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Отже, відповідно до предмета статті, визначу та опишу ті чинники, які є суттєво важливим для формування геостратегії сучасної Української держави: Стратегії ДЛЯ, а не стратегії заради реалізації інтересів третіх країн або проти когось / чогось.

По-перше. Необхідно брати до уваги інтегративний характер геостратегії як макросистеми, що невід’ємно пов’язана з інфраструктурною, воєнною та безпековою політикою, економічною (включаючи виробничу, фінансову, бюджетну), соціальною (включаючи медичну, освітню, побутову, туристично-рекреаційну), інформаційною та іншими видами державної політики.

Відтак, за принципами взаємної залежності при розробленні одного напряму політики слід водночас враховувати концептуальні засади як суміжних, так і принципи будови макросистеми. Інтегральний і міждисциплінарний підходи мають бути покладено в основу будови сучасної моделі геостратегії[4], еталонна модель якої буде надана нижче.

Зважаючи на важливість і актуальність інфраструктурних відносин, нагальність реалізації державної інфраструктурної політики, ключові приклади я наводитиму саме в розрізі даного виду державної політики[5].

Наприклад. „Реформа” системи охорони здоров’я України, в ході якої передбачається укрупнення медичних закладів і скорочення їх у малонаселених пунктах, суттєво відбивається на медичній інфраструктурі регіонів, що в цілому унеможливлює реалізацію права на життя окремими категоріями громадян України.

Аналогічну ситуацію можемо спостерігати і в освітній сфері: скорочення сільських шкіл змінює освітній інфраструктурний ландшафт, формуючи передумови до розумового обмеження нації і перетворення її на біомасу, не здатну на реалізацію свого суверенітету і відповідно такої, що потребуватиме зовнішнього управління. Присутність іноземців на посадах в органах державної влади — яскравий приклад деінтелектуалізації української влади, визнання зверхності над собою іноземних громадян та їхніх урядів. Це все не має нічого спільного ані із суверенітетом, ані з контекстом та й загалом онтологічним сенсом геостратегії сучасної Української держави, яка слугує природним відлунням втілення національної ідентичності.

Примітним у наголошеному нами аспекті стало рішення Окружного адміністративного суду України від 14 жовтня 2021 року, в якому було визнано „незаконним формування органів державної влади іноземцями, які брали участь у кадровій комісії,… участь будь-яких іноземних осіб або органів, організацій у формуванні органів влади України очевидно суперечить декларації про державний суверенітет України і, відповідно, Конституції України…приписи про участь в атестації прокурорів осіб, визначених дипломатичними місіями та міжнародними організаціями, порушують основоположні конституційні принципи держави, зокрема суверенітет, право народу України на його реалізацію, неподільність державної влади, оскільки посольства іноземних держав та міжнародні організації не є представниками народу України і не належать до народу України” [][6].

По-друге. Також слід наголосити і на відсутності системних напрацювань щодо впровадження штучного інтелекту.

Сьогодні Україна, окрім галасливих заяв чиновників, насправді фактично не здатна сформувати та реалізувати достатню політику кібербезпеки для ефективної протидії кіберзагрозам з боку Китаю, Росії та інших держав, які мають свій інтерес щодо впливу на геостратегічний курс нашої держави. Через відсутність інфраструктури впровадження систем штучного інтелекту формуються суттєві передумови для небезпеки не лише нинішньому, а й прийдешнім поколінням українців.

Звичайно, можна схвально поставитися до введення в експлуатацію у жовтні 2021 року сучасної інформаційно-аналітичної системи Головного ситуаційного центру країни „СОТА”, яка, як наголошується її засновниками і розробниками, працює з Big Data, забезпечує зберігання, поєднання та аналіз даних з різних джерел задля підвищення достовірності, ефективного моніторингу стану національної безпеки з понад 20 напрямів з метою ефективної координації діяльності державних органів. Серед цих напрямів — соціальна, внутрішньо- та зовнішньополітична безпека, події у зоні проведення ООС, поширення захворюваності на коронавірусну інфекцію COVID-19 у світі та в Україні, просторова та функціональна трансформація, самоврядування у контексті децентралізації, місцеві бюджети та спроможність громад, надрокористування, економічна безпека, фінансові ринки, загрози на внутрішніх та зовнішніх ринках тощо [][7].

Натомість не є зрозумілим, яка вимірюється ефективність даної системи і яким чином отримані дані змогли зарадити війні путінського режиму проти нашої держави, яка була розпочата 24 лютого 2022 року. Які прогнози були зроблені, і якщо було передбачено війну, то що було зроблено відповідно до отриманих від даної системи даних? У згаданому контексті, хто нестиме, принаймні, політичну відповідальність за негативні наслідки?

Утім питання штучного інтелекту в даному кластері завдань не значаться. Здійснений догматичний аналіз текстів документів уможливив висновувати, що жодної згадки про штучний інтелект не міститься ані в Концепції забезпечення національної системи стійкості, затвердженій Указом Президента від 27 вересня 2021 року [][8], ані в Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженій напередодні війни — 16 лютого 2022 року [][9].

Світовий лідер у цьому плані — Китай — чітко, системно та поступово, але головне, невідворотно рухається до світового панування завдяки досягненням в області не лише штучного інтелекту, але й машинного навчання і різноманітних кіберможливостей. Зважаючи на той факт, що наявність високотехнологічного устаткування визначатиме лідерство в майбутньому кіберглобалізованому світі, зважаючи на значний потенціал Тайваню щодо виробництва високотехнологічної продукції, наразі стають зрозумілими справжні причини активізації політичного режиму в КНР щодо зазіхань на Тайвань, поєднаний із реальними погрозами уведення військ. Справжня мета — контроль високотехнологічного виробництва забезпечить безумовне панування КНР в світі. Відтак, жорстка позиція США нехай і в рамках концепції стратегічної неоднозначності, більш прозора та зрозуміла: війська США захищатимуть Тайвань у випадку нападу КНР. Чого не було з Україною, адже з практичної точки зору, і на це наголошував Байден на початку війни, Україні не була стратегічним партнером США у воєнній політиці і в Україні не було розміщено високотехнологічні виробництва, які б працювали в інтересах США. Більше того, саме стратегічна помилка вищого керівництва США щодо відкритого оголошення про те, що війська США не братимуть участі у війні в Україні, фактично розв’язали руки путінському режиму, який продовжує вести власну загарбницьку війну, вже не побоюючись жодного відкритого зіткнення із будь-якою країною НАТО. Винятком може бути неспровоковане застосування ядерної зброї, що може стратегічно змінити практичну рішучість і готовність результативної участі в деокупації українських земель станом на 24 серпня 1991 року (хоча не слід виключати й інші варіанти, якщо широко інтерпретувати зміст та хронотопу геостратегічного ландшафту Української держави).

На думку голови підрозділу Пентагону з розробки військового ПЗ Ніколас Чайлан (Nicolas Chaillan), порівняно з тим прогресом, якого досягла КНР, кіберзахист в ряді держвідомств США знаходиться „на рівні дитячих садків” [][10]. На цьому тлі говорити про кіберможливості України, вже не кажучи про формування відповідної кіберінтелектуальної інфраструктури — годі й згадувати.

Доречним у цьому напрямі є природний та імперативний симбіоз приватних ІТ-компаній і державних установ, які реалізують відповідні види державної інфраструктурної політики. Причому, на моє переконання, механізм даної взаємодії має бути чітко виписаний у відповідному законі, на кшталт Закону України „Про боротьбу з тероризмом”, так само має бути чітко прописано обов’язок даних компаній вкладати чітко визначений відсоток свого валового доходу в розвиток технологій штучного інтелекту.

Водночас виникають питання щодо зміни підходів у соціальній політиці, розв’язанні суто гуманітарних проблем, дотичних до дотримання прав людини, зокрема щодо безпечного транспортування школярів або транспортування хворих на віддалені відстані.

Відтак, сучасний етап концептуального розуміння структури геостратегічного ландшафту передбачає охоплення не тільки традиційних матеріальних об’єктів, а й інформаційно-комунікаційного та цифрового простору у глобальних транснаціональних масштабах. Також доцільно зважати і на дедалі більше впровадження штучного інтелекту для управління об’єктами стратегічної інфраструктури. Це означає, що формування державної інфраструктурної політики потребує кардинальної відмови від застарілих стереотипів і врахування новітніх тенденцій та позитивного світового досвіду у зазначеній сфері, зокрема врахування засад утвердження шостого технологічного укладу [][11].

Окрема увага в рамках розроблення геостратегії має приділятися розширення застосування послуг Web3, що використовують метавсесвіт і NFT, заохочуючи як приватні компанії, так і муніципальні організації. Досвіді цього вже є в Японії[12].

По-третє. Засадничим для розроблення геостратегії сучасної Української держави  мають виступати стратегічні національні цінності, на підставі яких мають бути сформовані стратегічні пріоритетні національні інтереси, також впроваджено систему національного протекціонізму, нівелювання партнерозалежних відносин із одночасним винаходом балансу та паритету щодо євроінтеграційних прагнень та міжнародних відносин і реалізацією національних інтересів, ґрунтуючись на стратегічних національних цінностей.

Адже стратегічною метою функціонування і розвитку будь-якої політичної системи має бути досягнення стану системної рівноваги [, с. 31][13]. Подібне зумовлено вигідним геостратегічним становищем і значенням Української держави, а відтак — пошуком взаємовигідних шляхів об’єднання та політичної інтеграції з ЄС.

Одним із важливих кроків на цьому етапі стали безпосередні дії у жовтні 2021 року щодо інтеграції енергосистем України та Європи. Зокрема, Прем’єр-Міністр України Денис Шмигаль наголосив, що інтеграція енергосистеми України в європейську відіграє ключову роль в енергобезпеці України зокрема та європейського континенту загалом. Це має п’ять переваг:

1)    енергетична незалежність і безпека;

2)    прозорість і демонополізація;

3)    експортні можливості;

4)    декарбонізація;

5)    оновлення застарілої інфраструктури й розвиток нових технологій [][14].

Більш того, 12 жовтня 2021 року було підписано спільну заяву 23 Саміту Україна — ЄС, в якій Євросоюз підтвердив відданість зміцненню політичної асоціації та економічної інтеграції України з ЄС та непохитну підтримку суверенітету й територіальної цілісності Української держави [][15]. Зокрема в цій заяві було підтверджено одну з основних цілей Угоди про асоціацію — подальша інтеграція України до внутрішнього ринку ЄС, що є фундаментом економічної інтеграції з Євросоюзом [][16]. 28 лютого 2022 року Україна подала заявку на членство в ЄС за особливою процедурою, а 23 червня 2022 року Європейська Рада надала Україні статус кандидата на вступ до ЄС.

На загал, завдання щодо системної інфраструктурної інтеграції мають за своїм потенціалом надзвичайно далекосяжні й важливі позитивні перспективи, передусім в аспекті формування і забезпечення реалізації геостратегії сучасної Української держави.

По-четверте. Загострення політичних стосунків із Росією внаслідок її агресивної війни, окупації та спроби анексії українських територій призвело до необхідності суттєвого перелаштування військової, енергетичної, транспортної, економічної, соціальної, кібернетичної та інформаційно-комунікаційної інфраструктури України. І цей комплекс питань є власне політичним — питанням формування власної стратегії державної інфраструктурної політики і готовністю до її результативної реалізації [][17].

У цьому контексті наведу висловлювання російського автора А. Школьнікова, який в огляді „Геостратегічні помилки України” задовго до варварської війни, яку розпочав путінський режим 24 лютого 2022 року, заявив: „Коли буде повністю зруйнована інфраструктура України, на ці території можна входити без бою” [][18].

Зрозуміло, що дана позиція повністю відображає ментальність російських владних еліт, щоб ігнорувати такі погляди і не долучати інфраструктурні війни до сучасного арсеналу війн нового покоління. Адже саме за допомогою проведення активних заходів в рамках проведення інформаційно-психологічних заходів, як елемента стратегічних комунікацій [, с. 172][19],  здійснювався цілеспрямований вплив на різні цільові аудиторії на формування загального меседжу і впровадження наративу: Україна має бути знищена. Способи можуть бути різними. Найбільш ефективний — знищення інфраструктури.

Ключовим елементом інфраструктурної війни виступає деінфраструктуризація — так мною пропонується визначати стратегія, що полягає у навмисному та цілеспрямованому, каскадному знищенні об’єктів стратегічної інфраструктури, усього інфраструктурного потенціалу країни з метою встановлення контролю над політичною системою, суб’єктами та центрами прийняття політичних рішень або ліквідації державності [, с. 744-746][20].

Поняття деінфраструктуризації мною пропонується визначати через такі поняття: 1) інфраструктурний цинізм; 2) інфраструктурна десуверенізація, які також є неологізмами і пропонуються мною вперше для розширення категорійно-понятійної системи лексем політичних наук, в тому числі і геостратегії як політико-безпекової теорії.

Інфраструктурний цинізм — заперечення в теорії і практиці реалізації стратегії державної інфраструктурної політики цінності об’єктів стратегічної інфраструктури, особливо об’єктів сакрального ландшафту як матеріального наповнення інфраструктурної пасіонарності, інфраструктурного суверенітету та множення інфраструктурного потенціалу суб’єктом, котрий насправді обізнаний зі змістом і суттю, призначенням геостратегії сучасної Української Держави. Конкретними формами прояву інфраструктурного цинізму є:

• свідоме та цілеспрямоване знищення об’єктів  стратегічної інфраструктури — як стратегія в цілому;
• знищення об’єктів військової та цивільної інфраструктури;
• крадіжка матеріальних ресурсів в особливо великих розмірах, в тому числі і через знищення об’єктів стратегічної інфраструктури (приклад: біостоти путінського режиму вкрали зерна на $ 530 млн[21]);
• диверсії щодо газотранспортних систем особливо небезпечним способом (приклад: навмисне пошкодження антропогенного характеру газогонів із території, що контролюється путінським режимом до Європи: одночасне руйнування трьох ниток газопроводу в Балтійському морі наприкінці вересня 2022 року[22]);
• захоплення атомних станцій і вчинення актів ядерного тероризму (приклади: замінування атомний станцій, розміщення на їх території не передбаченої протоколами безпеки АЕС зброї, погроза персоналу, викрадення персоналу та інші заходи щодо персоналу АЕС[23]);
• знищення об’єктів енергетичної та транспортної інфраструктури (приклад: 14 вересня 2022 року вороги вдарили крилатими ракетами Х-101 з літаків по гідротехнічним спорудам міста Кривий Ріг з метою спровокувати підняття рівня води в Інгульці[24]);
• блокування морських шляхів і портів із метою унеможливлення реалізації морського суверенітету (приклад: За даними Міністерства агрополітики, від нереалізованого експорту з портів Україна недоотримала близько 1,5 млрд доларів, а в результаті втрати посівів, техніки та аграрної продукції в елеваторах — 8,5 млрд доларів. Щодня через заблоковані порти Україна недоотримує 170 млн доларів[25]);
• активні заходи щодо унеможливлення введення санкцій щодо політичних режимів, які займаються деінфраструктуризацією (приклад: за неофіційної інформацією від третіх осіб, під час проведення різноманітних заходів, в рамках яких, поза відкритої повістки проводяться спроби щодо домовленостей про зняття санкцій із конкретних осіб з кола путінського режиму);
• диверсії, псевдо контртерористичні операції.

Своєю чергою, інфраструктурна десуверенізація — форма ерозії державного суверенітету, процес позбавлення суверенного управління над об’єктами стратегічної інфраструктури, яка чітко і корелятивно пов’язана із втратою державою політичної суб’єктності.

Отже чітко і прозоро, без усіляких натяків та інсинуацій формулюю максиму інфраструктурної війни: руйнування інфраструктури супротивника відкриває шлях до встановлення домінування над країною.

Моя думка знаходить своє підтвердження і в позиції професор Університету національної оборони Фінляндії, Акі-Маурі Хухтінен, який вважає, що путінський режим має на меті знищення інфраструктури України до зими 2022 року [][26].

Тож нині перед політиками формуються нові класи завдань, зумовлені не лише гібридними загрозами, а передусім, світоглядним поділом загроз на такі, що мають тактичний і стратегічний характер. Адже дуже швидко можна дістатися прірви будови державності, опинитися в ярмі чужих інспірованих маніпулятивних алгоритмів управління, якщо хвацько підходити як до формування самих стратегічних поглядів, так і до формування політичних документів стратегічного характеру — актів стратегічної правотворчості. Йдеться передусім про один з них — геостратегію Української держави.

Україна має будувати власну геостратегію розвитку, а не обмежувати свій розвиток напрямом протидії чи то путінському режиму чи то іншим ворогам, які в ті чи інші часи історичного буття нашої автохтонної держави неодноразово та безуспішно приєднувалися до черги охочих знищити українців як націю, українство в цілому і Українську державу зокрема.

Є цінності та інтереси, а партнери та супротивники можуть і будуть змінюватись.

У цьому саме і є істотна різниця стратегії і тактики:

• мислення століттями від мислення роками;
• послуговування цінностями на відміну від зосередження на реалізації інтересів політичних еліт, які почасти одягають у назву „пріоритетні національні інтереси”;
• багатокритеріальність оцінки як чинників впливу, так і різноманітного інструментарію від чітко визначеної мети і засобів її досягнення.

Воднораз унаочнюється додаткова важлива проблема: органічна єдність політики і права.

Отже, вкрай важливо зберігати саме логіку стратегічного мислення і розуміння даної комплексної проблеми, яку мною пропонується інтерпретувати в базовому алгоритмі (еталонна модель), розробленому мною, що може виступає елементом наукової новизни:

1)           геостратегія сучасної Української держави має базуватися на стратегічних національних цінностях, позитивних та успішних сталих традиціях державо- і правотворення, реалізованих результативних стратегіях;

2)           секторальні стратегії — виступають складовим елементом геостратегії, знаходять свій прояв у державній політиці у найбільш важливих сферах життєдіяльності;

3)           ключовим інструментарієм секторальних стратегій виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури та мислення відповідно до визначених у п. 2 найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)           стратегія ДІФСП і стратегічне управління в цілому в комплексі мають формувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів з урахуванням стратегічних національних пріоритетів;

5)           для реалізації стратегічних національних інтересів у державі створюються спеціальні правові, безпекові, технічні, кібернетичні та інші комплексні режими стійкого функціонування системи стратегічних об’єктів інфрастурктури (у своїх публікаціях одним із представників моїй наукової школи — Г. Ю. Зубком — було наведено достатньо науково обґрунтованих аргументів на користь формування поняття „об’єкти стратегічної інфраструктури”, а також науково обґрунтовано наукову нікчемність застосування терміна „критична” інфраструктура [][27]);

6)           правове забезпечення даного процесу має відбуватися за допомогою стратегічної правотворчості, в тому числі стратегічних норм.

На нинішньому етапі слід забезпечити не лише повноцінне, а й ефективне функціонування держави як гнучкого організму, в якому інституційні структури та структури громадянського суспільства мають бути симбіотично поєднаними. Спираючись на наявні інтеграційні ресурси, потрібно моделювати дієві багатовекторні та комплексні шляхи реінтеграції окупованих територій, в тому числі відновлення інфраструктури. Кожен із цих варіантів потребує не лише правового регулювання діяльності відповідних суб’єктів та організації їхньої взаємодії, а передусім політичної волі керівництва країни. Інфраструктура у такому контексті має розглядатися з інтеграційних процесів, а відповідна стратегія має містити систему дій щодо кількісно-якісних перетворень у різних сферах життєдіяльності.

Суттєво зростає роль стратегічної інфраструктури, що може зазнавати ураження внаслідок дії як техногенних, природних, зокрема, кліматичних, так і, передусім, антропогенних чинників: наприклад, цілеспрямовані кібератаки на об’єкти стратегічної інфраструктури. Не зважаючи на це, ще й досі не ухвалений Закон України „Про стратегічну інфраструктуру”. Структура такого закону також мусить мати зовсім інший характер і його розроблення має відбуватись після розроблення і затвердження Стратегії державної інфраструктурної політики України, розробленої на підставі Геостратегії як ключового акта стратегічної правотворчості.

Слід чітко розуміти, що інфраструктурні війни — це реальна небезпека для самого існування Української держави, тож відповідною має бути реакція з боку як політичних еліт та політичних інститутів, так і громадянського суспільства.

Тому схвально ставлюсь до рішення президента України, який: 1) констатовано неможливість проведення переговорів із президентом Росії В. Путіним; 2) Кабінету Міністрів України доручено розробити пропозиції щодо багаторівневої системи гарантування безпеки на основі багатосторонніх і двосторонніх угод України, які спрямовані на доведення оборонного потенціалу України до рівня, що забезпечуватиме гарантовану відсіч збройній агресії Російської Федерації, посилення військової підтримки України з нарощування її оборонних спроможностей, сприяння розвитку оборонно-промислового комплексу і суттєвого збільшення масштабу та обсягів індивідуальної і колективної підготовки українських військовослужбовців[28].

По-п’яте. Україна є однією з найунікальніших країн світу за наявності природних ресурсів, зокрема копалин. На її території, у надрах є унікальні рідкоземельні метали, мінеральна сировина, нафта, газ тощо.

Якщо звернутися до історії, то відмітимо, що здійснювана наприкінці ХІХ початку ХХ століття імперським урядом економічна політика зумовила формування промислової спеціалізації окремих регіонів в Україні. Унаслідок цієї політики виникли такі промислові центри, як:

• Донецький вугільно-металургійний;
• Криворізький залізорудний;
• Нікопольський марганцевий і Південно-Західний цукровий райони;
• у 1909 році річний видобуток нафти на Прикарпатті становив 2 млн тонн (третє місце у світі після США та Росії).

Нині ж, на державному балансі корисних копалин перебуває 24 родовища з покладами стратегічних, у тому числі рідкоземельних корисних копалин. Сім з них не мають оформлених спецдозволів на користування. Крім того, відкрито значну кількість рудопроявів із різним ступенем геологічної вивченості [][29].

До рідкісноземельних металів (РЗМ) або елементів (РЗЕ) належать 17 мінералів, 15 з яких — із сімейства лантаноїдів (лантан, церій, диспрозіум, ербій, європій, гадоліній, гольмій, іттербій, лютецій, неодим, празеодій, прометій, самарій, тербій і тулій), а два — з групи перехідних металів (скандій та ітрій).

Зокрема, загальні запаси рідкоземельних руд (виміряні і зазначені) складають до 135,7 млн тонн. Понад 40% — у Китаї. Другий за величиною запас має Росія (18%), що складається в основному з лопаріта і апатитів. Утім, через сучасну та розвинену інфраструктуру в Китаї розташовано більше 90% глобального видобутку стратегічно важливих металів, які потрібні для виробництва більшості сучасного обладнання.

Саме через те, що Пекін скоротив експортні квоти на ці природні копалини на 40% ще в 2010 році, пояснивши це екологічною безпекою, незважаючи на неодноразові позови до СОТ, у 2023 році у світі, за моїми прогнозами, суттєво підвищиться рівень соціальної та міждержавної напруженості, збільшиться кількість збройних конфліктів через закриття багатьох промислових підприємств, передусім це стосується автомобілебудування. Напруженість і так звані торговельні війни США та Китаю, здебільшого є наслідком суттєвої залежності високотехнологічного виробництва США від постачання рідкоземельних елементів з Китаю та високотехнологічного виробництва у Тайвані [][30].

Таку саме думку висловлює і В. Заблоцький, зазначаючи, що завдяки особливостям структури атомів РЗМ, що надають їм різні оптичні, електричні, металургійні та магнітні властивості, рідкоземи широко використовують у промислових і передусім оборонних технологіях. Так, з 12 т загальної маси американського багатоцільового винищувача п’ятого покоління F-35 рідкоземи становлять 417 кг (3,5%), для 9500-тонного ракетного есмінця типу Arleigh Burke цей показник становить 2360 кг, а для атомного підводного човна типу Virginia (8700 т) — 4173 кг. Від РЗМ залежить і програма створення новаторської лазерної авіаційної гармати для тактичного винищувача. Еластичний світловод гармати містить ербій або неодим, які наразі імпортують з Китаю. Пекін уже зараз володіє ефективним засобом асиметричної відповіді. Для цього йому достатньо будь-якої миті просто обмежити або призупинити критично важливе для американців постачання, що точно ускладнить або навіть зупинить у США виробництво бойових літаків, кораблів, супутникових систем, електричних акумуляторів, турбін вітрових електростанцій. На тлі глобальної конкуренції з Вашингтоном така можливість видається Пекіну дуже спокусливою. Чітким сигналом початку цієї експортної війни став проєкт китайського закону, що регулюватиме управління „рідкісними корисними копалинами” („Положення про управління рідкісноземельними металами”), оприлюднений у середині лютого 2021 року [][31].

Більше того, на мій погляд, активізація КНР щодо приєднання до власної держави Тайваню є наслідком усвідомлення повної залежності інших країн світу від Китаю в аспекті передусім високотехнологічного виробництва і виробництва надсучасних озброєнь, через що навіть фізична здатність до будови нових видів озброєнь після 2025 року іншими країнами стає примарною та сумнівною, оскільки саме рідкоземельні мінерали виступають стратегічною сировиною для їх виробництва. І у цьому аспекті в України, після виграшу у війні, формуються достатні передумови для належного використання даної ситуації на свою користь, в тому числі враховуючи концепції постросії. Але для цього потрібно мати власну стратегію, а не курсувати в рамках стратегій інших країн.

За даними фахівців, кожного року Україна потребує 400-600 тонн металів цієї групи, світова потреба понад 81 тис т. Водночас в Україні родовища РЗМ не розробляють, але країна імпортує щороку понад 100–115 т. рідкоземів для потреб оборонного та інших секторів. Великі надії покладають на досліджене Азовське цирконій-ітрієве рідкісноземельне родовище в Нікольському районі Донецької області. Ресурси цього родовища до глибини 300 м оцінюють у 56 млн т. руди, що, як йдеться в статті, „перевищує найбільші розвідані запаси в Китаї (43 млн т.)”. Географічне розташування, наближене до Європи, також робить його привабливим для експлуатації [][32].

Тож розробка засад ДІФСП не повинна обмежуватися лише наземними комунікаціями. Слід надавати особливого значення інфраструктурі геоданих, розвитку та дослідженню геосистеми в цілому, а також правовій регламентації діяльності у цій сфері і формуванню політичної волі керівництва країни щодо відстоювання національних інтересів. Причому йдеться не лише про захист власних природних багатств, а й формування умов для доступу України до ресурсів інших країн.

У цьому аспекті суттєвим компонентом інфраструктурної війни виступає обмеження та унеможливлення доступу до власних природних ресурсів, а з іншого боку, створення умов в тому числі за допомогою прямих силових заходів щодо встановлення контролю над природними ресурсами інших країн. У цьому аспекті суттєвим компонентом саме наукових досліджень з подальшою операціоналізацією їх результатів мають виступати такі, в яких предметом виступає інфраструктурний ландшафт, складовими поняття якого є:

• сакральний ландшафт та ієротопія взагалі;
• гуманітарна аура нації;
• антропогенний ландшафт, в тому числі когнітивні війни [][33].

Також стосовно рідкоземельних матеріалів слід відійти від закликів тих дослідників та політиків, які пропонують залучати іноземні інвестиції. Досвід Китаю довів, що збереження лише за Україною виняткового статусу щодо розвідки, видобутку і збагачення РЗМ, радіоактивних елементів і вольфраму є вкрай важливим для реалізації інфраструктурного потенціалу, стратегії ДІФСП і геостратегії в цілому. Потрібно на законодавчому рівні заборонити іноземні інвестиції в розвідку, видобуток і збагачення рідкоземельних мінералів, а наявні винятки скасувати, встановивши при цьому граничні обсяги експорту РЗМ. Для цього потрібно організувати стійкі ланцюжки постачання, відновити внутрішній виробничий потенціал з метою збереження конкурентної переваги нашої країни в наукових дослідженнях і розробках, формуванні системи робочих місць.

По-шосте. В умовах децентралізації влади, зростання ролі органів місцевого самоврядування, запровадження засад публічно-приватного партнерства, публічного адміністрування постає питання руба щодо розширення кола суб’єктів формування й реалізації геостратегії. Часи, коли політика була прерогативою винятково держави чи певної панівної політичної партії / владних еліт, поступово здають позиції, передусім через неефективність і нездатність політичних інститутів держави самотужки вирішувати комплексні проблеми, які стосуються реалізації національних інтересів у комплексних сферах життєдіяльності.

Передусім це пов’язано із такими, притаманними для сучасної України, найбільш помітними і своєрідними політичними явищами, як:

• десакралізація влади та інституційної спроможності держави;
• деінтелектуалізація влади;
• імперативна бюрократія через демонізацію меритократії, в тому числі за допомогою механізмів люстрації, яка може трактуватися як свідоме цілеспрямоване протиправне знищення державного апарату України;
• медійна та мережева експертократія;
• кратофілія олігархату, яка призвела до кримінократії.

Я далекий від тих наукових позицій, які вважають десакралізацію шляхом до розвитку місцевого самоврядування. Адже, розвиваючи позицію Е. Дюркгейма, в сакральному суб’єкти суспільних відносин відображають колективні цінності та з його допомогою ідентифікують себе з певною соціальною системою на базі сакрального ландшафту. Адже саме на цінностях будується сучасна геостратегія. Відтак, будь-яке соціальне і є сакральним, а індивідуальне — профанічним. Ось чому антагоністичне ставлення до міфологізації концепції етатизму, призводить до викривленого та спотвореного розуміння призначення держави в епоху глобальних трансформацій, її та ролі політичних інститутів у реалізації геостратегії.

Тож має відбутися не лише переосмислення, а й реальна трансформація рушійних сил концептуалізації та втілення геостратегії, в тому числі вираженої мовою закону і втіленою ефективними діями стратегічних архітекторів. Причому йдеться не тільки і не стільки про ухвалення певних стратегій і концепцій, а насамперед, про дієву участь приватного сектора в стратегічних проєктах, залучення коштів вітчизняних інвесторів через так звані, наприклад „інфраструктурні, військові облігації”, що, до речі, є доволі розповсюдженою практикою в інших країнах. Актуальними у даному аспекті є розвідки щодо необхідності впровадження скринінгу прямих іноземних інвестицій в об’єкти стратегічної інфраструктури [][34].

Висновки

Безумовно, наведений перелік чинників, що впливають на розуміння меж і особливостей формування та реалізації геостратегії Української держави, не є вичерпним і може бути продовженим, так само як і сама політика має незбагненну кількість граней та проявів. Однак навіть те, що представлено, містить значний науковий потенціал для формулювання сучасної й релевантної семантики ключового термінологічного сполучення дефініції.

Формулювання чинників, що впливають на геостратегію уможливило сформулювати наступні висновки.

1. Результат реалізації геостратегії Української держави — розвинена, демократична, соціальна й правова, безпекова держава як наслідок стратегічного управління причинами та умовами, іншими детермінантами.
2. Помилка західних стратегів полягає у тому, що вони управляють наслідками, оскільки обмежують свій вплив винятково путінським режимом як нескінченний агресивний та імперський авторитаризм, що нескінченно самовідроджується в Росії. Постпутінська Росія приречена знову стати країною агресором, країною, що воює, а захід змушений знову буде управляти наслідками в ролі кризового тактика.
3. Відтак, дії, спрямовані на формування лише постпутінської Росії є хибними і небезпечними, стратегічно обмеженими і помилковими, адже знищення путінського режиму не є достатньою умовою для: 1) унеможливлення формування агресивнішого та репресивнішого імперіалістичного режиму; 2) запобігання ресентименту при формуванні нової державної ідеології; 3) унеможливлення продовження загроз застосування ядерної зброї; 4) запобігання проведення гібридних та проксі війн щодо держав Заходу та взагалі демонтажу вигоди від війни для Росії.
4. Стратегічний вимір виграшу у війні проти Росії не обмежується лише зміною путінського політичного режиму, а включає багатовимірні стратегії взаємин світу із постросією, позбавленої стратегічного потенціалу до будь-яких проявів агресії та нестабільності і непередбачуваності.
5. Стратегія нового світового порядку має враховувати можливі трансформації геостратегічного простору через реалізацію концепції постросії, сформулювати політичну готовність до адекватної концептуалізації цих процесів.
6. 6.            Українська держава має бути здатною і мати політичну та стратегічну готовність до розширення свого геостратегічного ландшафту після виграшу і впровадження алгоритмів стратегічного управління до формування постросії у власних інтересах.
7. Постросія — предмет стратегії західного світу. Зміна путінського режиму — один із тактичних засобів досягнення стратегічної мети.

Зазначене суттєво трансформує сучасні діоптрії стратегів заходу, і уможливлює по-новому дивитись на геостратегію — націотворчу традицію видержавлення власної історії, як когнітивну політико-безпекову практику і макросистему широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів щодо реалізації державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Наративний аналіз деструктивних геополітичних концепцій. Політикус. 2022. № 4.

Режим доступу: http://politicus.od.ua/index.php/2022-ukr?id=58 ; http://politicus.od.ua/4_2022/7.pdf

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком тривалого протистояння державної української нації імперським амбіціям різних очільників політичної системи північної країни у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання щодо чіткого теоретичного механізму ідентифікації антиукраїнських геополітичних доктрин і виявлення деструктивних геополітичних концепцій різного штибу, заснованих на фундаменталізмі, богобраності, месіанстві.

На підставі авторської концепції геостратегії застосовано наративний аналіз для дослідження сучасних прикладних політичних проблем в міждержавній комунікації, на прикладі війни путінського режиму проти Української держави.

Методологія дослідження складається з: наративного аналізу, ретроспективного аналізу, а також дедуктивного підходу та методів моделювання, які в цілому відповідають базовій моделі теорії геостратегії.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що на конкретних прикладах за допомогою описової моделі сформовано компоненти моделі опису путінського режиму щодо власних громадян та відповідні ним зразки моделей оповідей путінського режиму щодо своїх співгромадян, які можуть відхилятися, залежно від таргетованих аудиторій.

Висновується, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Таким чином, сформовано комплекс теоретичних підвалин для наукового розроблення геостратегії сучасної Української держави поза контекстом популізму і та примітивних кліше, що тиражуються в комунікаційному просторі.

Окрема увага приділена фактам наукового блюзнірства і малоросійства в наукових публікаціях, які негативно впливають на формування конструктивного геостратегічного дискурсу і творення геостратегії.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, стратегічна культура, еліта нації, пасіонарність титульного етносу, малокультурна більшість, деструктивні геополітичні концепції, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, ідеологія деструктивізму

Загальна постановка проблеми

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури. Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових методологічних компонентів якої виступає наративний аналіз.

Наративний аналіз, з-поміж багатьох завдань, в контексті геостратегії уможливлює ідентифікацію антиукраїнських доктрин, а деструктивних геополітичних концепцій.

Відтак у даній статті мною обґрунтовано засадничу користь необхідності застосування наративного аналізу як ефективного методологічного інструментарію ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій та доктрин.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: В. Габсбург, М. Грушевський, Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, В. Мартинець, М. Міхновський, С. Петлюра, Я. Стецько, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-третє, дослідження з наратології, які представлені в публікаціях: Р. Барта, Д. Дубова, О. Мандзюка, М. Ожевана, П. Рикера, Т. Сивак, В. Тюпи, В. Шміда, А. Яковця та ін.

Однак застосування наративного аналізу для формування системи ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій (антиукраїнських геополітичних доктрин) поки не стало предметом окремих досліджень політичних дослідників та практичних політологів.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено використанню наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій. Що зумовлює актуальність теми статті.

У зв’язку з цим мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо необхідності застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української держави.

При аналізові сучасної неонацистської доктрини під назвою „денацифікація України” доцільно звернутись до наративного аналізу, який становить методологічну складову геостратегічного дискурсу, про який мною підготовлено окрему наукову статтю^[1].

Окремим елементом дослідження в рамках геостратегічного дискурсу як елемента теорії геостратегії мають стати відповідне вивчення: міфології / сказань; легенд / саг; билин / байок / притч; казок /переказів / оповідей; поем; романів; новел; драм; народних пісень; опер, а головне: лібрето розвиток і метаморфози якого нерозривно пов’язані із історією опери в усіх її жанрових і національних різновидах.

Важливим є також чітко зважати на факт адаптивності методології теорії геостратегії в контексті формування теоретичних підвалин для практичного досягнення стратегічного балансу соціальних систем. У цьому ракурсі раціонально чітко говорити і про такі специфічні методи, які доцільні для використання і послуговування:

1)    структуралізм;

2)    постструктуралізм;

3)    деконструктивізм;

4)    наратологія.

В. Пропп виявив тридцять одну функцію при аналізі російських казок і регулярну повторюваність трьох випробувань героїв:

• підготовчого;
• вирішального;
• звеличувального.

Така схема стала канонічною і отримала назву наративної схеми. Вона уможливила поглиблення знань про внутрішні механізми функціонування казок у різних культурах. Згодом ці випробування стали розглядати лише як поверхневі фігури дискурсу, за якими стоять більш глибинні логічні операції [, с. 489]^[2].

Зокрема, в моїх статтях за допомогою ретроспективного аналізу мною досліджується зміст та еволюція концепта „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Визначено бінарну інтерпретацію ключового концепта. Наведені чисельні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи інших казкових героїв в російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретацію концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти України через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в підросійській Україні[3].

Відтак, звернення до наративного аналізу не є примхою і даниною моді, а становить пряму методологічну потребу у розумінні засад творення стратегії в сучасних умовах.

Слід зважати на той факт, що одним із ключових моментів наративного аналізу виступає, на думку Р. Барта, його приреченість до дедуктивних методів: спершу дослідник створює гіпотетичну модель опису, а потім поступово переходить від моделі до різних зразків оповідей, які одночасно відповідають моделі й відхиляються від неї [, с. 489]^[4].

Здійснений аналіз російськомовних наукових джерел, з урахуванням викладеного, в межах наративної схеми і відповідного авторського аналізу, уможливив виділити наступні компоненти описової моделі, в рамках якої формується образ території біля Росії (гіпотетична модель неворожого середовища в рамках геополітичного простору, в який входить територія сучасної України):

• Україна — є плацдармом Росії проти колективного заходу;
• денацифікована;
• створені воєнно-цивільні адміністрації з антинаціоналістичною, водночас проросійською позицією;
• державний устрій – невідомий, можливо дане утворення може існувати у формі держави — підросійської України;
• моделювання образу зовнішньої загрози з боку „західних країн”, шляхом розчленування і дестабілізації ЄС, знищення єдності та спільного бачення реалізації загальних цінностей;
• передбачувана і повністю контрольована;
• антинаціональне щодо власного населення і водночас проросійське керівництво інституційною системою;
• демілітаризована держава;
• нейтральний статус;
• територія вільна від нацизму.

Після формулювання кожного компонента, наступним етапом виступає розроблення оповіді по кожному з цих пунктів, причому чим страшніші, тим кращі.

Нижче в таблиці, на підставі опрацювання значної кількості наукових джерел, в тому числі російськомовних, в яких чітко викладаються концепції демілітаризації, денацифікації, нейтрального статусу тощо, мною складено модель оповідей, якими послуговуються на території , що контролюється путінським режимом, для маніпуляції суспільною свідомістю і пояснення власному народу (різним прошаркам — різні наративи: ватніки / симпатики, ліберали, ті, що не визначилися) правильності та необхідності проведення війни (для контрольованого населення вони називають це спеціальною воєнною операцією) проти Української Держави та її нації в цілому.

Ідеологічний антагонізм цінностей західного суспільства із проголошеними цілями російського фундаменталізму відбивається в наукових публікаціях українських авторів. Зокрема у колективній монографії НІСД відзначається, що Росія просуває наратив цивілізаційного протистояння Заходу та слов’ян [, с. 207][7].

Причому руські дослідники і самі починають впроваджувати думки щодо необхідності повороту до Сходу, тобто фактично розвороту від Заходу. Зокрема, колишній радник президента Путіна, А. Іларіонов, констатує, що з боку Путіна та Лукашенка нинішня війна є ідеологічною війною проти Заходу, для них – це антизахідна війна[8].

Так Огнєва В. (зауважу: доктор політичних наук) відмічає, що у глобальному масштабі стратегічним інтересом Росії виступає східний напрям зовнішньої політики. Сьогодні Росія не зосереджується, вона самовизначається і самостверджується у власному геополітичному просторі^[9] [, с. 59].

Дуже цікава думка, яка суперечить іншій тезі цієї ж дослідниці: „Абсолютно очевидно, що тут, в Україні, вирішується доля майбутнього світового порядку” [, с. 53]^[10].

Тож не зрозуміло, власно: якщо для Росії схід виступає стратегічним напрямом, то яка мета воювати із Українською державою, яка перебуває на західних кордонах Росії? За таких умов, якщо доля світу вирішується в Україні, а Росія вважає за доцільне поставити в пріоритет східний напрям, то участі в процесі вирішення долі світу Росія брати апріорі не хоче.

Відтак, формально-логічний і догматичний аналіз уможливлюють дійти висновків про логічні суперечності у думках російського доктора наук, неточності, тривіальні помилки, а відсутність наукового аналізу напевно замінено на міфологеми та ідеологічні штампи та кліше, які наперед не мають нічого спільного із політичною наукою, а тим більше із геостратегією.

Отже, замість того, щоб сідати за стіл перемовин, навіть на науковому рівні, впливові дослідники замість наукового, об’єктивного та всебічного аналізу ситуації, лише продовжують на науковому рівні обґрунтовувати політичний курс вищого керівництва власної держави, навіть наводячи цитати президента у першому абзаці наукової статті (тиражуючи практику цитування „політичних лідерів”, яка була імперативною за часів існування радянської імперії).

Дуже примітним є той факт, що, говорячи про війну, вживається термін „українська криза”, а головне — розглядаються національні інтереси Росії, ЄС та США. Жодного слова про національні інтереси України в статті немає. А трикутник лідерів Огнєва В. визначає як „Росія-США-Китай”, ставлячи Росію на перше місце [, с. 53]^[11]. Тож денотат „український” прив’язується лише до термінів із негативною конотацією, таким чином формуючи і реципієнтів інформації наперед негативне ставлення, яке закладається на підсвідомому рівні.

Причому дана авторкиня дуже простодушно звертається до концепта „геополітичний дискурс”, маскуючи в ньому думку про те, що наразі відбувається боротьба за політичний вплив на великих географічних просторах, оскільки геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх просторів для ефективної реалізації зовнішньої політики [с. 53]^[12].

По-перше, дослідниця аксіоматично стверджує про існування боротьби. З одного боку, це логічно, адже теорія геополітики, на що я постійно акцентую у своїх наукових публікаціях[13], — це завуальована теорія боротьби і насильства, в тому числі несилового. З іншого, авторкиня навіть не намагається відійти від імперативних постановочних тверджень щодо боротьби за географічні простори, історія яких сягає коріннями до батьків-засновників цієї геополітики, зміст вчень яких виявився дуже до сподоби всім тим, хто не може жити в збалансованому і мирному світі. Насправді  сучасний дискурс вже давно зміщено в бік політичного впливу без контексту боротьби. Саме тому на європейському континенті після війни в Югославії впродовж майже 30 років не було війни.

По-друге, дуже сумнівною є інтерпретація геополітичного дискурсу в якості територіальних імперативів. Так, зокрема в цікавій, до речі також російській дисертації, відзначається, що базові основи геополітичного дискурсу полягають в усвідомленні локального простору як частини світового, і світового простору як системи локальних, що потребує узгодження національних інтересів з інтересами міжнародної спільноти, поваги гідності людини із її політичними та економічними інтересами, етнонаціональними цивілізаційними та іншими правами та інтересами, для чого є необхідним конструктивний діалог зі ЗМІ з метою досягнення взаємопорозуміння між державами і народами^[14]. Тобто Огнєва В. свідомо підмінює поняття і власні неаргументовані думки видає за аксіоматичні позиції.

По-третє, збереження ближніх просторів не є завданням ані геополітики, ані геополітичного дискурсу. Це є завданням концепції руського світу. В жодній із розвинених держав не існує навіть теоретичних концепцій і практичних стратегій щодо охорони ближніх просторів — фактично просторів інших суверенних держав. Отже відбувається відверта фальсифікація і міфологізація. Адже власну позицію концепції розвитку власної держави, авторкиня пропонує екстраполювати на загальні засади як геополітики, так і штучно вплести в геополітичний дискурс, приписуючи не властиві йому компоненти.

Таким чином, можна дійти виразистих висновків про існування  чіткої політики щодо висвітлення і визначених наративів у наукових дослідженнях фахівців в рамках російської науки. Тож говорити про формування інтелектуальної еліти за таких умов як авангарду зміни політичної сутності російської держави підстав наразі немає.

Навіть вбивство доньки одного із ідеологів руського світу О. Дугіна 20 серпня 2022 року під Москвою не стане поштовхом до рефлексії інтелектуальної еліти свого місця, а головне — усвідомлення своєї незахищеності і вразливості як з боку путінської влади, так і націоналістичних елементів зсередини території, що контролюється путінським режимом. На цьому тлі націоналістичні гасла зсередини будуть лише посилюватися, водночас це не стане чинником зміни влади і увиразнення формування нового вектору руху окремих суб’єктів політичної системи.

Адже, якщо:

1) не існує еліти (група найбільш видатних осіб, котрі за своїм характером, енергією, знаннями, освітою, рівнем культури, творчими здібностями і здатністю генерувати смисли розвитку соціальної системи в цілому, що впливають на її еволюції, володіють ресурсним потенціалом для їх реалізації), як провідної верстви і касти ідейних борців за свободу і розвиток держави;

2) пасіонарність титульного етносу зводиться до рамок некрофілії та деструктивізму і фактично імплементовано в розробленій і науково аргументованій авторській „концепції де-”[15];

3) то безпосередньо населення території (за академіком Ю. Пивоваровим: малоосвічена і малокультурна більшість [, с. 8[16]]), що контролюється путінським режимом, також апріорі інтелектуально та енергетично, морально, культурно і ментально не здатне на революції та зміну політичної системи та режиму правління в найближчій перспективі.

Як відзначає Ю. М. Бохенський, добробут, прогрес і почасти саме існування суспільства залежать від того, чи вдасться створити у цьому суспільстві повноцінну еліту, адже суспільство, позбавлене еліти, приречене на застій або швидку загибель[17].

Ось чому не слід тиражувати хибні та популістські заклики та покладати марні сподівання на „прозріння” руського населення. Цього не буде.

Путінський режим дуже влучно зробив ставку на безпосередню природу простолюдинів: себелюбство, фундаментальна зневага до високої культури, онтологічна байдужість до усього, що не стосується конкретно кожної людини, закарбований наратив „від нас все одно нічого не залежить”.

Як наслідок, населення території, що контролюється путінським режимом, — малоосвічена і малокультурна більшість, — цілком і повністю підтримуватиме цей курс доти, доки бурхливі зміни не торкнуться кожного з них. Тому зміна лідера не змінить їхнього ставлення до України, європейський цінностей, ідей гуманізму та інших провідних ідей сучасного коеволюційного суспільства (яке узвичаєно в російській науці таврують або західне або англосаксонське суспільство). Ці зміни можливі лише тоді, коли вітер змін буде дмухати безпосередньо у вікно кожного жителя, що населяє територію, контрольовану путінським режимом.

Це є науковим висновком і науково обґрунтованим результатом проведеного мною дослідження і не має нічого спільного із популізмом або русофобією.

Також це є важливим з огляду на формування різноманітних сценаріїв подальшого розвитку війни в Україні, особливо стосовно спроб різних „експертів” (як вони самі себе почасти називають особливо у соціальних мережах) дати свої (нічим не обґрунтовані) безпідставні та безвідповідальні прогнози щодо строків завершення війни або її активної фази. Звичайно, що ляпати язиками можна багатьом, так званим експертам / радникам тощо, адже жодної юридичної відповідальності вони не несуть ані перед собою, ані перед аудиторією, ані перед державою. Вони не є суб’єктами політичної системи, а лише приватними оглядачами, що надають свої коментарі в межах власного інтелектуального розвитку для певно визначених цільових аудиторій.

Однак в науці, одним із головних та визначальних критеріїв науковості тієї чи іншої гіпотези виступає її верифікативність. Адже основне завдання науки полягає у прирості нових знань, а не чуток, думок, поглядів та інших фейлетонних текстів.

Тож саме тому, я чітко зауважую на те, що в Росії, за умови збереження вектору руху політичної системи, а також тенденцій деградації еліти, дифузії пасіонарності титульного етносу, практично не існує потенційних внутрішніх рушійних сил і взагалі причин та умов, інших детермінант до революції, тобто внутрішніх змін у найближчі 20 років.

Єдиним способом (якщо не чекати прозріння населення і формування невідомо коли і невідомо за яких умов тих чи інших тенденцій, описаних в статті вище) зміни політичного курсу, вектору функціонування політичної системи і відповідно політичного режиму є трансформація засад стратегічної культури провідних країн світу і ухвалення рішення щодо силових безпосередніх дій конкретно щодо даного режиму і його персональних представників, які здійснюються цілеспрямоване та усвідомлене управління організацією та вчиненням актів геноциду, міжнародного тероризму, війни та агресії, анексії і становлять пряму загрозу світовій безпековій архітектурі і стратегічному балансу в цілому.

Ще одне, на чому хотілося б звернути окрему увагу саме в рамках наративного аналізу деструктивних геополітичних концепцій:

1) факти блюзнірства українських авторів перед Росією;

2) факти малоросійства, коли забороняють цитувати російських авторів, читати та аналізувати російську наукову літературу, що наперед позбавляє можливостей щодо формування правильного і не заангажованого розуміння корінь формування дискримінаційної та деструктивної політики, а також моделювати подальші дії супротивника. Така позиція є винятково штучною, недалекоглядною, псевдонауковою і є загрозою інтелектуального рабства української еліти.

Зокрема, щодо блюзнірства, то одним із таких чисельних прикладів виступає праця української авторкині Марини Шульги „Російський дискурс геополітики”, в якій вона:

• аналізує основні підходи до витлумачення поняття геополітики, що мають місце в геополітичній думці сучасної Росії;
• з’ясовує пріоритетні теми сучасної російської геополітики, чільне місце серед яких російськими дослідниками відведено проблематиці геополітичного образу;
• окреслює тенденції розгортання самого російського дискурсу геополітики, зміст якої полягає в усвідомленні необхідності побудови теорії геополітики, покликаної встановити механізми формування геополітичних образів та намітити можливі наслідки їх практичного втілення;
• характеризує геополітичні образи Росії, ключовими поміж яких визнано на сьогодні образи центру й острова;
• розглядає динаміку образів центру й острова в історії російської геополітики та їх концептуальна завершеність у сучасній російській геополітичній думці^[18].

Тобто в праці відбувається дослідження і внесення і політологічну думку російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оціночні судження уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер даної праці. Мені цікаво і хотілося б поставити питання до цієї та низки інших авторів: а скільки книжок українських авторів вони опанували і кого з націонал-соціалістів або взагалі провідників і творців Української Держави вони можуть цитувати і чи зможуть назвати праці Д. Донцова, Ю. Липи, В. Липинського, М. Міхновського^[19], С. Петлюри^[20], а також відтворити стратегічні помилки П. Скоропадського і С. Бандери, Я. Стецька при їхніх дієвих спробах формування та відновлення Української незалежної соборної Держави.

Також можу назвати і роботу НІСД, виконану в 2018 році, яка була присвячена начебто „перезавантаженню” режиму Путіна, але в якій, фактично окрім детального аналізу та опису самого режиму, майже не змодельовано шляхи та напрями геостратегії України в новому геостратегічному ландшафті. Достатньо квантитавно згадуючи про деструктивність, тим не менш автори так і не вийшли на наративний аналіз, як методологічні основу факту наукового її доведення, лише подумки згадуючи сему „наратив” в окремих фрагментах контекстах фундаменталізму [, с. 125][21], протистояння [, с. 207][22], партнерства [, с. 210][23]. Тобто знову ж таки: добре вивчаємо іноземні джерела і політику ворогу, але: лише задля самого вивчення без виходу на конкретні висновки та результати щодо розвитку України, діяльності та ефективного функціонування її політичних інститутів. Тобто фактично дослідження заради дослідження.

І як тут не згадати українського генія Т. Шевченка, котрий у своєму посланні „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” промовисто писав: „Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь”^[24]. Глибинна сутність націєтворчих ідей Т. Шевченка виступає окремим предметом досліджень^[25].

Також звертаю увагу і на поему „Відьма”, де Т. Шевченко опоетизовує образ жінки, яка, насправді, виступає символом України — прекрасної, водночас сумної Батьківщини. Як не хочеться, щоб як і для Великого Кобзаря, ми знову програли віковічну боротьбу за соборність і самостійність, і даючи багатьом нашим громадянам непересічний талант, не дали долі, залишивши питання справжньої, а не бутафорської державності знову невирішеним.

Якщо порівняти кількість наукових розвідок українською мовою про руську геополітику, то виходить, що наші дослідники свідомо чи не свідомо безкоштовно пропагували геополітику (по суті: антиукраїнську доктрину, тим більше в руській інтерпретації) та всі її бурхливо шалені концепції, навіть не даючи собі раду та роздуму на те, що в цих антиукраїнських по суті концепціях місця для України просто не передбачено.

Окремо, і я неодноразово на це звертав увагу, слід підкреслити: ворожість вимоги МОН щодо обов’язковості вивчення іноземного досвіду та публікації результатів цього розділу із конкретними цитуваннями у власних дослідженнях. З огляду на те, що більшість дослідників не мають змогу безпосередньо працювати з оригіналами наукових досліджень англійською, польською, німецькою мовами, то переважна і, я б відверто сказав, домінуюча більшість цього досвіду — це досвід Росії. Тобто знову ж таки, завуальовано дана вимога примушує кожного дослідника цитувати і пропагувати руські дослідження. Це потрібно припинити. Наука — джерело формування ідей розвитку держави, Української держави.

Я неодноразово навчався за кордоном в університетах США, проходив навчання на різноманітних курсах у Німеччини, Швеції та Угорщині і відповідально заявляю: в наукових колах багатьох провідних країн відсутнє зобов’язання цитування іноземних дослідників, в тому числі і з України, не зважаючи на те, що українці в багатьох питаннях випереджають за рівнем наукової думки своїх візаві. Скажу ще більш відверто: за кордоном не прийнято рекламувати іноземних дослідників і підвищувати їм індекс цитування. Натомість обов’язковим є цитування робіт наукових шкіл того навчального закладу, в якому готується дисертація або наукове дослідження. Адже посилання на ті чи інші джерела, це передусім формування когнітивної матриці, в рамках якої має розвиватися та чи інша наукова школа, і як наслідок, якщо це стосується політології, то отримуватися конкретні вектори політичної практики.

Не слід цуратися своєї історії, нам є ким і чим пишатись. Адже вивчаючи українські політологічні джерела складається таке враження, що більшість із дослідників просто відірвані від свого коріння, вони не знаються на справжніх джерелах походження свого роду, реальної, а не вигаданої кимось чужим історії Української Держави, звичаїв і традицій, а головне шляху до націоґенезу і державотворення. Таким чином, такі дослідження, якщо вони впадатимуть до недосвідчених дослідників, фактично створюють умови до формування плебейського та холопського мислення малороса, формують маріонеткове зрабоване мислення, засноване на чужих парадигмах і думках, підвладне і не вільне, як наслідок і логічний цілеспрямований результат пропаганди та різних нав’язувань і сугестій, в тому числі і через крадіжку казкових героїв, форматування фольклору.

Фактично руками і головами несвідомих українських дослідників формується сугестивний простір, заснований на чужих геополітичних концепціях та аксіомах, в яких обґрунтовується неміч українства до набуття власної держави, возвеличується культ зрабованого українця хлібороба, гречкосія та підросійського підданого. А будь-які спроби формування справжньої стратегії розвитку українства тавруються „націоналізмом” і піддаються суворій критиці і остракізму.

Такий стан речей є неприйнятним і потребує найскорішого коригування і фундаментального опрацювання. Формування геостратегії є важливим кроком на шляху творення української нації світоглядним орієнтиром має виступати націософське мислення і стратегічна культура.

Безоглядно щодо витлумачення, наведу влучні слова Т. Шевченка: „Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя”^[26].

Тож геостратегія Української Держави це Конституційний геостратегікон, найважливіша засада системного стійкого її розвитку, процесу концептуального досягнення стратегічного балансу.

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена з‘ясуванню юридичної природи публічного управління, зокрема у сфері забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Автором запропонована первинна класифікація підходів до тлумачення ключового поняття, а також представлена структурно-функціональна модель консолідації зусиль органів державної влади й громадянського суспільства щодо здійснення спільної діяльності у досліджуваній сфері.

Ключові слова: публічне управління, функціональний підхід до публічного управління, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Розбудова в Україні інформаційного суспільства супроводжується процесами демократизації, широким залученням громадських інституцій до управління. Злободенність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) обумовлює необхідність координації зусиль органів державної влади із широкими верствами громадськості задля її розв‘язання. З позицій адміністративно-правової науки, виникає необхідність досліджень засад публічного управління у зазначеній сфері.

Аналіз публікацій.  Концепції зарубіжних дослідників-фундаторів теорії публічного управління Д. Норта, М. Лі, Й. П‘єрре, Б. Петерса, У. Полліта, Р. Родеса, Ю. Хабермаса, Г. Холліса, Г. Штерса віднайшли в Україні свій творчий розвиток з урахуванням специфіки національно-правових реалій  у працях таких вчених, як Бакуменко В., Береза А., Босак О., Гайдученко С., Галай А., Грицяк І., Ємець Л., Ільницький М., Лазур Я., Міненко Н., Нижник Н. , Письменний І., Ситник Г., Хамуленко Т. та ін. У центрі уваги дослідників останнім часом актуалізувалися питання взаємодії громадськості, органів місцевого самоврядування та органів державної влади, теоретичні засади парадигми публічного управління в Україні, його концепції у сучасній юридичній науці, становлення за європейськими стандартами тощо.

Управлінські аспекти діяльності не залишилися поза увагою й фахівців з інформаційної безпеки. У наукових працях віднайшли відображення питання стратегії управління інформаційною безпекою [1], вдміністративно-правової діяльності недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки [2], процесів управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства [3], інститутів громадянського суспільства як засобу реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України [4], інформатизації та публічного управління як шляху до суспільства знань [5] та ін.

Попри значну кількість публікацій з проблем публічного управління, дотичних до сфери інформаційної  безпеки,  найбільш розробленими є питання, що здебільшого укладаються у класичну парадигму державного управління. [6-8]  

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Багатогранність проблеми публічного управління розкриває широкі перспективи перед дослідниками. Разом з тим, трансформація проблеми у доволі нетрадиційну для цієї галузі сферу – інформаційну безпеку, тим більше в контексті її забезпечення щодо неповнолітніх постала на часі лише зараз. Тож новітні підходи до розв‘язання зазначеної проблеми зумовлюють формулювання мети статті. Вона полягає у з‘ясуванні юридичної природи та сутності механізму публічного управління в інформаційній сфері задля забезпечення  ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Динаміка суспільно-політичного розвитку держави за останні роки, зумовлена суттєвим зростанням ролі громадянського суспільства, наочно продемонструвала готовність України до переходу від авторитарної системи домінанти державного управління до широкого впровадження  управління публічного. Тож назріла необхідність трансформації українських реалій від  владних суб‘єкт-об‘єктних відносин між державою і суспільством до втілення «теорії і практики демократично самоорганізованого суспільства, в основі якого лежать партнерські суб’єкт-суб’єктні відносини між владою (державою) і громадськістю (суспільством) на різних рівнях їх соціальної структуризації» [9]

Не зважаючи на фундаментальну розробку принципово важливих засад державного управління в Україні, поняттєво-категоріальний апарат публічного управління, специфіка його реалізації у сучасних вітчизняних умовах поки що залишаються  недостатньо дослідженими у наукових розвідках. Навіть на рівні самої номінації не існує одностайності тлумачення. Ми консолідуємося з позицією Р. С. Мельника в тому, що «категорія «публічне управління» є надзвичайно складною за своїм змістом, яку легше описати, аніж сформулювати її чітке визначення». [10, с. 96] Тим не менш зробимо спробу деякою мірою систематизувати існуючі нині погляди вчених на цей феномен.

Вважається, що усталена номінація «публічне управління» (англ. public management) була введена до наукового обігу завдяки англійцю Десмонду Кілінгу, який на початку 70-х років минулого століття у праці «Management in Government» надав доволі абстраговане її тлумачення, розуміючи публічне управління як «пошук найкращого способу застосування ресурсів з метою реалізації пріоритетних завдань державної політики». [11, с.17-18]   З позицій права, подібна дефініція не може вважатися прийнятною, а тому дослідники, підхопивши саму ідею, зробили та продовжують дотепер спроби власних інтерпретацій поняття.

За нашими спостереженнями, в українській науці  щодо тлумачення публічного управління переважають такі підходи, як:

- системний – «інтегральний системний механізм, підсистемами і елементами якого виступають політичні програмні орієнтири і пріоритети, нормативне регулювання, процедури, фінансовані державою або органами місцевого самоврядування, централізовані і децентралізовані організаційно-управлінські структури та їх персонал, що відповідають за адміністрування діяльності у певній галузі суспільних відносин на національному, субнаціональному та місцевому рівнях» [ цит. по 12]

- діяльнісний – «діяльність, яка забезпечує ефективне функціонування системи органів державної влади, регіонального врядування, органів місцевого самоврядування, громадських (неурядових) організацій, фізичних осіб та інших суб‘єктів громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в найрізноманітніших сферах суспільного життя» [13, с. 5];

- комунікативний  - «гласна взаємодія державного апарату і суспільства при прийнятті важливих для суспільства рішень, дій, як відкрита публічна сфера суспільних інтересів, в якій всі суспільні інститути, громадяни можуть бути не тільки в ролі об’єктів управління, але і виступати суб’єктами, автономними одиницями у відносинах з органами влади і управління» [14, с. 91];

- об‘єктно-науковий – «складне та багатопланове утворення, основою якого є концепція, що випливає із тісного взаємозв‘язку політики і права, управління й влади, політичної системи та суспільства загалом, а також взаємодії суспільства з різними елементами соціальної системи»  [15, с.57]

Поза сумнівом, запропонований нами перелік підходів не є вичерпним, він лише засвідчує різноманітність поглядів на багатоаспектне динамічне явище, яким є публічне управління. Виходячи з семантичного аналізу  ключового поняття, виникають підстави вважати його найбільш вагомими характерними рисами:

-         методологічну обґрунтованість;

-                     детермінованість еволюцією суспільних відносин і правової системи в умовах глобального світу;

-         прогресивність для суспільства і держави;

-                     взаємопов‘язану структурованість складових елементів, їх інтегративність;

-         поліфункціональність;

-         широту охоплення явищ правової дійсності;

- нормативну врегульованість діяльності суб‘єктів поряд із простором для прояву їхньої ініціативи.

Наша позиція доповнюється поглядами такого вченого, як Л. О. Ємець, який виділяє такі специфічні ознаки публічного управління: «1) урегульованість переважно нормами адміністративного права; 2) обумовленість публічними (суспільними) потребами; 3) наявність певної системи суб’єктів (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у разі делегування їм публічних повноважень); 4) спрямованість на забезпечення та реалізацію прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб; 5) здійснення у певних формах і за допомогою методів, та у спосіб, визначених Конституцією та законами України.» [16, с. 7].

Разом з тим, слід зазначити, що публічне управління у сфері інформаційної безпеки має свою специфіку. За нашим переконанням, це зумовлюється, насамперед, таким:

-                     екстраординарна важливість забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки порівняно з іншими галузями управління пов‘язана з масштабністю завдань, від успішного вирішення яких залежить подальше існування української держави, її суверенітет, територіальна цілісність, рівновага у суспільстві,  особливо у період загострення гібридних війн та проведення спеціальних інформаційних операцій;

-                     бінарний характер діяльності передбачає її здійснення як у традиційному реальному, так і у віртуальному просторі, який являє собою екстериторіальне і наднаціональне утворення;

-                     відсутність усталених традицій, перевірених часом методів зумовлює необхідність постійного пошуку та запровадження інноваційних підходів;

-                     зосередження суттєвої  частини діяльності в парадигмі лише державного управління  через обмеження, регламентовані законами України «Про Національну безпеку» [17], «Про державну таємницю» [18], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [19], указами Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» [20],  «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» [21] та ін.;

-                     ефективність результатів залежить від збалансованого поєднання невід‘ємного комплексу не лише правових, а й організаційно-управлінських і техніко-технологічних засобів.

Визнаючи наявність об‘єктивно існуючих специфічних особливостей публічного управління у сфері інформаційної безпеки, тим не менш вимушені констатувати наявність окремих диспропорцій у концептуальних засадах розуміння ситуації в цілому на рівні органів державної влади.

По-перше, у трихотомії «інформаційна безпека особи, суспільства, держави» управлінські переваги віддаються останньому компоненту. Свідченням тому є результати контент-аналізу нормативно-правових актів з питань інформаційної безпеки, репрезентованих на сайті Верховної Ради України. В абсолютній більшості йдеться про безпеку держави. Зокрема, основні документи у цьому напрямі ініційовані Радою національної безпеки і оборони України. Звісно, що даний суб‘єкт діяльності діє в межах своїх повноважень. Разом з тим,  відзначаємо, що жоден із центральних органів виконавчої влади не передбачив навіть на рівні стратегії комунікацій мети налаштування соціального партнерства з інститутами громадянського суспільства із забезпечення інформаційної безпеки особи і суспільства.

По-друге, у питаннях інформаційної безпеки переважна більшість управлінців усіх рівнів ментально орієнтована на технократичні підходи, за яких  домінують уявлення, що це суто інженерна чи військова справа. Одним з аргументів на користь висловленої тези є той факт, що на теперішній час згідно з постановою Кабінету Міністрів від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» інформаційна безпека не представлена ані як напрям, ані як спеціальність. [22] Є лише «кібербезпека» за напрямом «інформаційні технології (код спеціальності 125) і державна безпека за напрямом «воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» (код спеціальності 251). У такий спосіб вихолощується гуманітарна складова комплексної категорії.

Подібний стан речей може пояснюватися особливими умовами, в яких опинилася держава на новітньому етапі своєї історії. З іншого боку, як зазначає О. О. Поляруш. «для багатьох поняття «інститутів громадянського суспільства» й їх консолідуюча та стабілізуюча роль у процесі реформування системи влади взагалі й забезпеченні інформаційної безпеки зокрема не є до кінця зрозумілими». [4, с. 63]

Існуючий нині дисбаланс розстановки акцентів потребує моделювання можливих інваріантів публічного управління інформаційною безпекою неповнолітніх.  На нашу думку, найбільш раціональним у цьому сенсі виступає структурно-функціональний підхід, за якого доцільно виділити функції, що можуть виконуватися на засадах соціального партнерства держави та інститутів громадянського суспільства або ж взагалі делеговані останнім, зокрема:

-                     методологічна функція.    Об‘єднання зусиль вчених, які займаються проблемами інформаційної безпеки, дозволить розробити  науково обґрунтовані концептуальні засади стратегій подальшого розвитку існуючої нині системи засобів забезпечення ІБН, удосконалити  методологію  правозастосування, правотворчості й актуального нормопроектування у зазначеній сфері. В якості прикладу можна навести діяльність недержавної інституції «Глобальна організація союзницького лідерства» [23], на сайті якої представлені  результати фундаментальної наукової діяльності об‘єднання вчених, що містять значний методологічний потенціал з проблем інформаційної безпеки;

-                     аналітично-прогнозна функція.  Україна має потужні  аналітичні центри, чимало яких є неприбутковими та не залежать від держави. Достатньо нагадати, що згідно з рейтингом 2017 “Global Go To Think Tank Index Report» аналітичний центр ім. Олександра Разумкова визнаний четвертим в Європі та двадцять дев‘ятим у США серед ста інших світових центрів. До сотні найкращих за рейтингом в Європі потрапили ще шість українських аналітичних центрів. [24] Не використовувати у публічному управлінні такий потенціал було б підступним. Проте накопичені ними матеріали далеко не завжди враховується в процесі управлінської діяльності органами державної влади. Тож маємо констатувати, що тут є значний потенціал для поліпшення співпраці в межах публічного управління;

-                     експертно-оцінна.   Доволі перспективним є використання в  діяльності щодо забезпечення ІБН методу експертних оцінок. В якості експертів можуть виступати не тільки фахівці з державного управління, а й провідні соціологи, педагоги, психологи, спеціалісти в галузі медіа-ресурсів тощо. Найголовніше, щоб їх думки, висловлені під час опитувань, в ході дискусій і форумів, на конференціях і нарадах, враховувалися при розробці теорії і практики інформаційної безпеки неповнолітніх;

-                     консультативно-дорадча функція. Органи державної влади у своїй діяльності із забезпечення ІБН  мають спиратися не лише на штатний персонал, на службовців, а й при розробці стратегій, підготовці важливих документів залучати до консультацій, до проведення нарад компетентних представників громадськості. Це є важливим з огляду того, що навіть найкваліфікованіший та найдосвідчений працівник не може бути фахівцем у всіх питаннях. Враховуючи, що проблеми інформаційної безпеки неповнолітньої особи є далеко не першими у переліку завдань державної служби, за рахунок участі  позаштатних спеціалістів рівень ефективності діяльності у зазначеному напрямі має суттєво підвищуватися;

-                     комунікативна функція є однією з найголовніших у всьому комплексі. Вона наскрізно пронизує усі структурні елементи системи, починаючи від діалогу органів влади із інститутами громадянського суспільства, окремими громадянами, в тому числі неповнолітніми, від вироблення стратегій комунікації до педагогічної комунікації й міжособистісного спілкування. У виконанні цієї функція суттєва роль відводиться засобам масової інформації, медіаресурсам, адже від їх інформаційної політики, ракурсів подачі матеріалу, дотримання полемічної культури  багато в чому залежить формування інформаційно-комунікативної компетенції неповнолітніх;

-                     аксіологічна функція.  Невід‘ємно пов‘язана із комунікацією і створенням ціннісних орієнтирів в картині світу неповнолітньої особи. Формування індивідуальної аксіологічної шкали відбувається на тлі протиборства ідеалів суспільства та псевдоідеалів і сумнівних цінностей, що нав‘язуються неповнолітньому кримінальним середовищем та деструктивними спільнотами, окремими «квазіавторитетами», в тому числі з оточення ровесників. Тож тут є великий потенціал діяльності для сім‘ї, закладів освіти, в тому числі позашкільної, громадських і молодіжних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на прищеплення особі на етапі її становлення бажаних для суспільства переконань і моделей поведінки;   

-                     мотивувально-спонукальна функція. Логічно продовжує попередню – аксіологічну функцію.  У віковій та соціальній психології вже беззаперечною є істина, що перехідний період від підлітка до дорослої особи нерідко супроводжується змінами у поведінці, що характеризуються потягом до гострих відчуттів, «експериментів» над собою або іншими людьми тощо. Мотиви такої поведінки формуються здебільшого ззовні (достатньо згадати так звані «групи смерті» у соціальних мережах та в меседжерах). В цьому плані суспільство недооцінює роль і значущість мотивувально-спонукальної функції, яка має здійснюватися у бажаному для громади руслі силами закладів освіти, громадських і молодіжних організацій, свідомими авторитетними громадянами. Велику роль у цьому відіграє родинне оточення, сімейні традиції. Проблема полягає в тому, що досьогодні на рівні держави не вироблено  єдиної консолідуючої ідеї, яка б стала вектором у публічному управління у сфері формування мотивів бажаної безпечної поведінки неповнолітніх й спонукання їх до свідомого ставлення до можливих інформаційних загроз;

-                     культурологічна. Формування інформаційної культури неповнолітньої особи є складним, структурно різнобарвним і багатоплановим процесом. Сама по собі держава без допомоги суб‘єктів публічного управління не в змозі виконати це завдання. Успіх можливий лише за умови поєднання зусиль органів державної влади, закладів освіти, включаючи позашкільну, медійних ресурсів тощо;

-                     правопросвітницька. Зростання правопорушень у сфері інформаційної безпеки, вчинених неповнолітніми особами, які здобули певного рівня навичок володіння комп‘ютером та мобільними пристроями, але не є обізнаними у питаннях адміністративної відповідальності за проступки, ставить перед суспільством завдання правової просвіти. У цьому напрямі важлива діяльність не лише закладів освіти. Досвід США у розповсюдженні студентами юридичних вишів в неформальному спілкуванні так званого “Street Law” [25], що перекладається в українських джерелах як практичне право, є наочним прикладом правопросвітницької діяльності, достойної для відтворення у нашій державі;

-                     функція правого виховання. Надання знань з права не може виступати запорукою бажаної для держави і суспільства інформаційно-безпекової поведінки неповнолітньої особи, адже результати освіти та просвіти дають ефект лише у поєднанні з правовим вихованням. При здійсненні даної функції важлива роль не тільки Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, а й органів місцевого самоврядування, закладів освіти, правозахисних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на забезпечення ІБН шляхом правового виховання;

-                     сугестивна функція. За своїми психофізіологічними характеристиками неповнолітня особа особливо чутлива до інформаційних впливів. Тож публічне управління ІБН в якості системи координат має брати такі напрями, як мінімізація чи нейтралізація негативного інформаційного впливу на неповнолітнього і збільшення сприятливого впливу, що формує своєрідний ментальний «імунітет» особи;

-                     превентивна функція. Профілактика загроз інформаційній безпеці базується на комплексі просвітницьких та виховних заходів групового та індивідуального характеру, які враховують сучасні виклики й новітні тенденції небезпек. У цьому напрямі є широке поле діяльності не лише для уповноважених органів державної виконавчої влади, а й для органів місцевого самоврядування, громадських та молодіжних організацій;

-                     функція громадського контролю.  Оскільки функція контролю є однією з найважливіших в управлінні, громадськість вправі за наявності певних регламентованих законодавством умов подавати індивідуальні або колективні звернення або запити до органів державної влади з отримання публічної інформації, заслуховувати звіти про результати діяльності, здійснювати моніторинг й перевірки, брати участь у засіданнях колегіальних органів владних повноважень тощо. Разом з тим, слід зазначити, що відсутність чітко артикульованої ідеї забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх призводить до того, що суспільство у цьому напрямі слабо використовує свої можливості. Тож тут міститься суттєвий потенціал для публічного управління в сфері ІБН;  

-                     консолідуюча.  Строкатість поглядів і переконань членів громадянського суспільства, характерна для сучасного етапу розвитку української держави, потребує пошуку ідеї, яка б могла консолідувати усіх. В якості такої ідеї може бути запропонована спільна діяльність щодо забезпечення в процесі публічного управління інформаційної безпеки неповнолітніх, адже в її значущості не сумнівається ніхто.

Висновки.  Підводячи підсумки стану публічного управління в контексті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, можна зазначити, що сама проблема є ще недостатньо опрацьованою на методологічному й практичному рівнях. Запропонований автором підхід певною мірою сприяє поліпшенню ситуації та усвідомленому розумінню плану дій у досліджуваній сфері.

Література

1. Андреєв В.І. Стратегія управління інформаційною безпекою / В.І. Андреєв, В.Д. Козюра, Л.М. Скачек, В.О. Хорошко. – К. : ДУІКТ, 2007. – 277 с
2. 2.                Лісовська Ю. П. Адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки // Наукові праці МАУП, 2014. – вип. 2 (41). – С. 108-113.
3. Пелещишин А. М. Процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства : монографія / А. М. Пелещишин, Ю. О. Сєров, О. Л. Березко [та ін.] ; за ред. А. М. Пелещишина. – Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – 368 с.
4. Поляруш О. О. Інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України / О. О. Поляруш // Інформація і право. – № 1(1). – 2011. – С. 62 – 68.
5. Соснін О. В., Савченко С. В. Інформатизація і публічне управління – шлях до суспільства знань: аспекти взаємодії // Публічне управління ХХІ століття: від соціального діалогу до суспільного консенсусу: Збірник тез до ХІV міжнародного наукового конгресу. – Харків, Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2014. – С. 31-33
6. Бурило Ю.П. Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері [Текст] [Електронний ресурс] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. П. Бурило. – К., 2008. – 215 с. – Режим доступу: http://adminpravo.com.ua/index.php/2010-04-13-14-05-13/145-2010-09-28-13-27-30.html
7. Бурило Ю. П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – № 4. – С. 34.
8.  Олійник О. В. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки // Юридичний вісник. – 2015. – № 1 (34). – С. 65-69
9. Мартиненко В. М. Демократичне врядування: проблеми теорії і практики / В. М. Мартиненко [Електронний ресурс]// http://82-117-235-189.gpon.sta.kh.velton.ua/e-book/putp/2010-1/doc/1/03.pdf
10. Мельник Р. С. Категорія «Публічне управління» у новій інтерпретації / Р. С. Мельник // Право і суспільство. – 2012. – № 6. – С. 95-98
11. Desmond Keeling. Management in Government / Keeling D. / London: George Allen & Unwin Ltd, 1972. – 210 p.
12. Філіпова Н. В. Зміна співвідношення понять «Державне управління», «Публічне адміністрування», «Публічне управління» в системі суспільно-політичної трансформації / Н. В. Філіпова // Електронне наукове фахове видання «Державне управління: удосконалення та розвиток». – 2015. – № 6 // http: www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=865
13. Грицяк І. А. Публічне управління в Україні. Становлення за європейськими стандартами / І. А. Грицяк // Вісник Академії митної служби України. Сер.: Державне управління. – 2010. – № 2. – С. 5-11.
14. Дегтяр О. А. Роль системи публічного управління в соціальній сфері суспільства / О. А. Дегтяр // Публічне урядування, 2016. – № 1. – С.89-94.
15. Обушна Н. Публічне управління як нова модель організації державного управління в Україні: теоретичний аспект / Н. Обушна // Ефективність державного управління. – 2015. – Вип. 44. – С. 53-63
16. Ємець Л. О. Публічне управління неполітичними об‘єднаннями громадян (адміністративно-правове дослідження): автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.07  / Л. О. Ємець  Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Д., 2009. – 20 с.
17.  Закон України «Про Національну безпеку України» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
18.  Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року (поточна редакція від 95.08.2018) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/3855-12
19.  Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1994 р. (в редакції від 19.04.2014) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/80/94-вр
20. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/449/2014
21.  Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» від 26.02.2017 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
22. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-n
23. GOAL – Глобальна організація союзницького лідерства: офіційний сайт // http://goal-int.org/
24. Українські аналітичні центри потрапили до числа найкращих у світі та Європи, згідно з рейтингом “2017 Global Go To Think Tank Index Report” // https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2392829-ukrainski-analiticni-centri-sered-najkrasih-u-sviti.html
    1. USA Street Law // https://www.streetlaw.org/

 ПУБЛИЧНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

         Статья посвящена изучению юридической природы публичного управления, в частности -  в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних. Автором предложена первичная классификация подходов к толкованию ключевого понятия, а также представлена структурно-функциональная модель консолидации усилий органов государственной власти и гражданского общества по осуществлению совместной деятельности в исследуемой сфере.

Ключевые слова: публичное управление, функциональный подход к публичному управлению, информационная безопасность несовершеннолетних.

PUBLIC MANAGEMENT IN THE CONTEXT OF ENSURING INFORMATION SAFETY OF MINORS

         The article is devoted to the legal nature of public administration in the field of information safety of minors. The author explores the semantics of the key concept and notes that in modern legal science of Ukraine it is possible to distinguish such approaches to interpretation: systemic, activity-based, communicative, object-scientific. The researcher identifies such key features of public administration as: methodological soundness, determination by the evolution of social relations and the legal system in the context of globalization; progressiveness for society and the state; polyfunctionality; integration of elements; the breadth of legal reality; regulation of the activities of the subjects along with the scope for their initiative, The author notes that in modern conditions of Ukraine attention is shifted towards the state information security with a priority of technocratic views.

The article presents the author’s approach to the structural-functional model of ensuring information safety of a minor. The author considers the main functions of public administration: methodological, analytical and forecasting, expert-evaluative, advisory, communicative, axiological, motivational, cultural, legal educational, suggestive, preventive, controlling and consolidating.
Keywords: public administration, functional approach to public administration, information safety of minors.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

В Окінавськой Хартії глобального інформаційного суспільства, інформаційно-комунікаційні технології визначені як одні з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Їх революційний вплив стосується способу життя людей, їх освіти і роботи, а також взаємодії уряду та громадянського суспільства. Інформаційні технології швидко стають життєво важливим стимулом розвитку світової економіки [1].

Дедалі частіше тероризм набуває нових форм, однією з яких виступає кібертероризм, який корелює із бурхливим розвитком віртуального світу, симулякризацією інформаційних потоків, поринання молоді в світ мереж. Нині можемо спостерігати значне збільшення уваги питанням протидії кібертероризму, водночас їх дослідження поза контекстом стратегічних комунікацій значно нівелює системний ефект від таких досліджень, адже на практиці дублюється помилка як і у протидії теороризму в реальному світі: замість профілактики тероризму, налагодженні алгоритмів соціального управління формування системи стратегічних комунікацій тощо, держава продовжує нарощувати лише силові заходи боротьби, фактично зводячи усю державну антитерористичну політику до реактивного підходу. Така екстраполяція на кібертероризм є неприпустимою оскільки кібертероризм тягне за собою миттєві наслідки і тут реактивний підхід є просто безсилим.

У роботі використано наукові доробки як зарубіжних дослідників, так і праці вітчизняних науковців, які займаються проблематикою тероризму і кібертероризму. Окремо виділимо наукову школу В. А. Ліпкана [2-6], дослідники якої присвячували свої доробки питанням боротьби з тероризмом, національній безпеці України, стратегічним комунікаціям, правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні (оскільки кібертероризм має місце саме в інформаційному суспільстві) та інформаційній безпеці України саме як цілісного та інтегрального явища.

Свої наукові доробки щодо проблем забезпечення інформаційної безпеки держави присвячували також в рамках окремих робіт і так вчені, як: Бурячок В. Л.,  Толубко В. Б., Хорошко В. О., Толюпа С. В. [7] та ін. Також було використано роботи дослідників кіберзлочинності, кібербезпеки та кібертероризму, таких як: Широкової-Мурараш О. Г., Акчуріна Ю. Р.  [8], Топчія В. В. [9]. Окрему увагу було приділено працям Г. В. Форос, А. В. Форос [10], Макаренко Є. А., Рижков М. М., Ожевана М. А. [11] та Грищука В. К. [12].

Маститою виступає робота доктора юридичних наук І.М. Рижова, в рамках якою детально проаналізовані базові концепти антитерористичної безпеки держави [13].

Зважаючи на визначення поняття стратегічних комунікацій — скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування  національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності [6, с. 350], переконаний, що кібертероризм становить суттєву небезпеку державному управлінню.

Науково-технічний прогрес, створивши нові інформаційні технології, в короткі терміни революційно трансформував процеси створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сьогодні його результати нерідко використовують і злочинці. Проникнення в інформаційну сферу та її використання кримінальними, в тому числі й терористичними елементами породило явища, які називаються кіберзлочинністю і кібертероризмом. Кібертероризм – проведення «атак» на комп’ютерні системи. Засоби і методи кібератак вже давно освоєні як міжнародними екстремістськими організаціями, так і національними сепаратистськими рухами. Перші приклади «комп’ютерного тероризму» з’явилися наприкінці 1990-х рр., що пов’язано як з розвитком комп’ютерних мереж, так із зростаючою роллю комп’ютерів у всіх сферах життя. Як наслідок – до них зросла увага різних «кіберхуліганів» і «кібертерористів», які здійснюють напади за допомогою несанкціонованого доступу, щоб заважати нормальній роботі відповідних установ [12, C. 100].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту [9].

Щодо міжнародного закріплення даного терміну, то в Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність не міститься окремого визначення кібертероризму.

Положення Конвенції Ради Європи «Про кіберзлочинність» знайшли своє відображення в Законі «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 23.12.2004 року, відповідно до якого в розділі 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» викладені у новій редакції статті 361, 362, 363 Кримінального кодексу та передбачена кримінальна відповідальність за статтями 361-1, 361-2 та 363-1 [11, C. 256].

Відповідно до проекту конвенції про посилення захисту від кіберзлочинів та кібертероризму, інформаційний або кібертероризм являє собою навмисне застосування незаконно встановленого повноваження, насильства, руйнування або проникнення в кіберсистеми, у разі якщо подібні дії можуть спричинити смерть або заподіяти шкоду особі або особам, істотної шкоди майну, цивільний безлад або значну економічну шкоду [6].

У середині 1980-х років Беррі Коллін, співробітник американського Інституту безпеки та розвідки, запровадив термін «кібертероризм» для визначення терористичних дій у віртуальному просторі [9].

Тероризм у сфері комп’ютерних технологій має такі ознаки: анонімність, віддаленість дійової особи, відносна дешевизна, відсутність необхідності використання вибухівки і самогубних акцій, великий розголос в ЗМІ. Але у нього є і вади: через складність систем важко контролювати атаку і досягти бажаної шкоди безпосередньо людям, акція не набуває такого драматичного і емоційного характеру, як це буває при застосуванні інших засобів. Також кібертероризму властива така особливість: нові інформаційні технології є нерідко знаряддям ширшої терористичної операції [12, C. 102].

На мою думку, найбільшу небезпеку для системи стратегічних комунікацій становить кібертероризм, а саме – тероризм спланований, вчинений чи скоординований в кіберпросторі, наслідки якого можуть виходити за його рамки.

Кібертероризм є транснаціональним діянням, яке вчиняється окремими індивідами чи організаціями осіб. Мотивами вчинення можуть бути як і політичні, так і помсти або прагнення до самоствердження. Цілі можуть переслідуватися найрізноманітніші, як підрив, так і демонстративність. Кібертерористи можуть використовувати як матеріальні, зокрема інформаційні – демагогію, пропаганду помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ, так і нематеріальні, наприклад хибні повідомлення про вибухи та інше.

Поняття кібертероризму виникло на межі ХХ-ХХІ століть задовго до початку масового використання Інтернету. Термін «кібертероризм» є синтезом понять «кібербезпековий простір» та «тероризм». Під кібертероризмом ми розуміємо притиправне діяння, яке вчиняється з ціллю досягнення негативних наслідків, наприклад отримання матеріальних благ чи загроза інформаційній безпеці держави. Кібертероризм має місце в кібербезпековому просторі

Для кібертероризму характерним є використання комп’ютера як інструмента злочину та існування Інтернету як міжнародного інформаційного простору, в якому перебуває об’єкт злочину. Зловмисна атака з боку кримінальних індивідів чи їх угрупувань вчиняється на такі специфічні об’єкти, як інформація, програми, комп’ютери, локальні та глобальні мережі.

Дані тези можуть слугувати для врахування їх при розробленні напрямів державної антитерористичної політики, в рамках яких — ефективна кібербезпекова політика відіграє суттєве значення.

Список використаної літератури:

1. Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22.07.2000 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й. Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання,2002. — 254 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
4. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
5. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
6. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
7. Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок,  В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.
8. Широкова-Мурараш О. Г., Акчурін Ю. Р. Кіберзлочинність та кібертероризм як загроза міжнародній інформаційній безпеці: міжнародно-правовий аспект / О. Г. Широкова-Мурараш, Ю. Р. Акчурін //  Науковий  фаховий журнал  з  питань  правової  інформатики,  інформаційного права  та  інформаційної  безпеки «Правова інформатика». — К: Тов-во «ПанТот», 2011. — № 1. — 12 с.
9. Топчій В.В. Кібертероризм в Україні: поняття та запобігання  кримінально-правовими та кримінологічними засобами [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2015/pravo06/part_3/16.pdf
10. Форос Г. В. Інформаційний тероризм як загроза національній безпеці України / Г. В. Форос, А. В. Форос // Правова держава. — 2010. — № 12. — С. 256-261
11. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А. Міжнародні інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. – К.: Центр вільної преси, 2006. — 916 с.
12. Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навчальний посібник / кол. авторів; за заг. ред. проф. В.К. Грищука. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 328 с.\
13. Рижов І. Базові концепти антитерористичної безпеки : [монографія] / Ігор Рижов. — К. : Національна академія Служби безпеки України, 2016. — 328 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя та судової реформи ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

В статті автор здійснив аналіз поняття агентів впливу. Було проаналізовано існуючі дефініції лобізму та лобістів. Запропоновано авторське розуміння лобізму в широкому сенсі.  Зазначено про те, що особливість сучасного періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами. Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, було зазначено про методи, які вони можуть використовувати у своїй діяльності.

Ключові слова: агент впливу, лобіювання, лобізм, лобіст, кібербезпека, політика, кібербезпекову політика.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ понятия агент влияния. Проанализировал существующие дефиниции лоббизма и лоббистов. Предложено авторское понимание лоббизма в широком смысле. Указано на то, что особенность современного периода формирования лоббизма в Украине заключается в интенсификации лоббистской деятельности на всех уровнях, но легализовать лоббизм в Украине так и не удалось. Наибольшей проблемой определено то, что лоббистская деятельность может стать инструментом удовлетворения иностранных планов за счет национальных интересов или использоваться для обеспечения и контроля за властью отдельными группами. Определяя роль агентов влияния в реализации кибербезопастностной политики, было отмечено о методах, которые они могут использовать в своей деятельности.

Ключевые слова: агент влияния, лоббирование, лоббизм, лоббист, кибербезопасность, политика, кибербезопастностная политика.

Summary

It was noted, that an agent of influence can be a natural person or group of persons who are engaged in lobbying someone’s interests.

It was stated that lobbying in the broad sense – it is political institution, one of the forms of interaction between authorities of a democratic state and other institutions of civil society, which affect on the government’s representatives with the aim to make decisions in the interests of the organizations they represent.

It was mentioned, that the peculiarity of the present period of formation of lobbying in Ukraine lie in intensifying of lobbying at all levels, but lobbyism in Ukraine has not been legalized. The biggest problem we determine that lobbying can be a tool to satisfy foreign plans at the expense of national interests, or be used to provide and control power by individual groups.

Defining the role of agents of influence in the implementation of the cyber-security policy, methods that should be used for them were identified. Officially permitted methods include speeches in parliament, gathering of information and presenting it to the Verkhovna Rada of Ukraine, development and introduction of bills, organizing propaganda companies “for” or “against” solutions. Also was separated the e-petition.

Keywords: agent of influence, lobbying, lobbyism, lobbyist, cyber security, politics, cyber-security policy.

Постановка проблеми

На сьогоднішній день агенти впливу є досить новим поняттям, яке ще не знайшло свого відображення ані в законодавстві, ані в правовій доктрині. Кібербезпекову політику, а саме її належна реалізація, визначаємо як один із ключових елементів державної інформаційної політики. Нині в Україні досить складна ситуація не лише в економічній, і політичній сферах, а й в інформаційній сфері. В умовах ведення російсько-української гібридної війни, відбувається використання всіх можливих методів, які, почасти, лежать поза площини закону. З-поміж таких методів і можна назвати агентів впливу, оскільки вони можуть діяти як в інтересах нашої держави, так і шкодити їй.

До теперішнього часу ще не було здійснено в межах правової науки комплексного дослідження такого феномену як агент впливу, що, у поєднанні із експансіює мтодів ведення гібридної війни, подальшого залучення України до неї і визначає актуальність наукової роботи.

Проблематика ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики є цілком новою, але, в загальному, нашому дослідженню сприяли роботи безпекознавців, а саме наукової школи В. Ліпкана [1-8], Дубова Д. [9]. Окремо виділимо групу науковців-політологів, таких як: Виговський Д. [10], Недюха М., Федорін М. [11], Нестерович В. [12], Ліннік Ю. [13], Почепцов Г. та ін.

Автором поставлено завдання сформулювати авторське розуміння терміну «агент впливу», сформулювату параметричну характеритиску лобізму та лобістів з погляду правової науки, зокрема інформаційного права, визначити реалії розвитку інституту лобізму в Україні та шляхи впливу на кібербезпекову політику проаналізувати законодавство у сфері діяльності кіберполіції та провести паралель із національною поліцією.

Виходячи з цього метою статті є дослідження ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики.

Виклад основного матеріалу

Агент впливу – фізичні особи та корпоративні групи (угруповання), що займаються лобіюванням геоекономічних проектів в цілях отримання надприбутків за рахунок державного ресурсу (преференцій) [14, C. 50].

Із історичної точки зору, дане поняття було введено в обіг ще в кінці ХХ ст. На закритому засіданні Верховної Ради СРСР (17 червня 1991 г.) голова КДБ А. Крючков заявив, що в 1977 р. в ЦК КПРС була передана записка за підписом Ю. В. Андропова (який був керівником КДБ в той час), підготовлена Відділом зовнішньої розвідки КДБ і названо: «Про плани ЦРУ з придбання агентури впливу серед радянських громадян». З цього часу термін «агенти впливу», загальноприйнятий у середовищі спецслужб, увійшов у мову публіцистики [15], а зараз поступово має бути операціоналізований в рамках юриспруденції.

У Східній Європі «лобіювання» здійснюється на основі надання матеріальних та нематеріальних послуг політикам, які ведуть боротьбу за збереження влади. Останні розраховуються з угрупуваннями державними преференціями за допомогою, наприклад, створення цільових вільних економічних зон або офшорного бізнесу, створення інших переваг, в тому числі і в інформаційній сфері.

Зазвичай агент впливу – це посадова особа, громадський діяч, або особа, яка користується громадською довірою і авторитетом (лідер блогерів, лідер суспільної думки), здійснює систематичну, цілеспрямовану діяльність із реалізації цілей політики іноземної держави, транснаціональних корпорацій, олігархічних кланів або окремих осіб, що діє таємно.

Здійснивши історичний аналіз діяльності агентів впливу доходимо висновку про формування двох видів заходів: активні та пасивні. Зокрема, проводячи так звані «активні заходи» (тобто заходи для впливу на громадську думку за кордоном), зовнішня розвідка радянських органів держбезпеки використовувала зарубіжних журналістів та громадських діячів.

Подібні заходи здійснювали й інші держави. У той же час необхідно мати на увазі, що необґрунтоване звинувачення політичного противника в тому, що він є чиїмсь агентом впливу було і залишається досить поширеним способом політичної боротьби [14, C. 50].

Таким чином, резюмуємо, що агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням чиїхось інтересів. Наразі, здійснюючи аналіз ролі агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зупинимося на наступній дефініції, а саме лобіювання.

У сучасних соціально-політичних та інформаційно-правових умовах лобізм відіграє вагому роль у процесі вироблення і прийняття рішень як на рівні уряду, так і на рівні місцевого самоврядування, окремих соціальних систем.

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва державних інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, до того ж найчастіше здійснюючи власне прямий вплив (агенти впливу – авт.).

Історично вважається, що лобізм виник в Англії у XVII ст. Свій класичний сенс термін лобізм здобув у Америці XIX ст. Поступово термін «лобізм» увійшов у політичний лексикон і тепер часто використовується для всіх, хто в той чи інший спосіб спромогається вплинути на прийняття політичних рішень [16, C. 734].

На сьогоднішній день лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, але й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, С. 42].

Зазначимо, що поняття лобізму не є уніфікованим і тлумачиться науковцями по-різному. Серед найбільш вживаних виокремимо наступні дефініції, які  в подальшому за допомогою методу екстраполяції і формування номінативних одиниць будуть трансформовані у вироблення правової категорії.

Лобізм (англ. lobbysm, від англ. lobby – приймальня, кулуари) – дії представників недержавних організацій у ході контактів з представниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою домогтися прийняття (чи неприйняття) рішень відповідно до інтересів соціальних груп, що представлені цими організаціями. Лобізм – одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства (зокрема, інтереси можуть мати інформаційний, фінансовий, екологічний, місцевий, підприємницький, професійний характер) [17, С. 178].

Лобізм – це специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій («груп тиску») на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики [18].

Надибуємо і інший, більш широкий підхід до тлумачення даного поняття.

Під лобізмом розуміється, як правило, розгалужена система контор і агентств монополій або організованих груп при законодавчих і урядових органах, що чинять тиск (від переконання до підкупу) на представників останніх із метою ухвалення рішень (прийняття або блокування розгляду парламентом певних законів, отримання урядових замовлень, субсидій тощо) в інтересах організацій, які вони представляють.

Існують й інші визначення, які відрізняються не принциповими, а суто суб’єктивними оцінками цього явища.  Зокрема, науковцями не заперечується факт, що лобіювання – це вплив зацікавлених груп на прийняття рішень владними структурами. Тривають дискусії лише щодо того, хто є суб’єктом лобізму (зацікавлені групи чи групи тиску),  наскільки це явище  вписується у правові та моральні норми життєдіяльності суспільства, чиї інтереси відбиває лобістська діяльність (суспільні,  замовника або власні тощо) [11].

Підвищення ролі лобізму у політиці призводить до трансформації демократії від цивільного представництва до представництва інтересів. Трансформація зумовлена тим фактом, що з’являються нові й доволі впливові агенти політичного поля – групи інтересів, які впливають на владу, причому найчастіше здійснюючи власне прямий вплив. Лобізм є не лише одним із головних механізмів вироблення й прийняття державних рішень, а й важливою діючою силою становлення плюралістичної демократії за рахунок впливу, що здійснюється на органи державної влади [10, C. 42].

На сучасному етапі лобізм став невід’ємною частиною системи політичного і державного управління в більшості країн світу з демократичною політичною системою, таким чином можна висновувати про формування нового виду суспільних відносин – лобістські відносини.

Лобізм, як повноцінний інститут, проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови: у суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації; розширюється доступ до влади і прийняття державнтх рішень внаслідок розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств. В Україні це також зумовлено політичним плюралізмом та, як наслідок, велика кількість політичних партій, які лобіюють інтереси тих суб’єктів, яких повинні представляти при владі. Натомість недосконалість та несформованість політичної еліти суспільства, відсутність єдиного розуміння шляхів розвитку України призводить до використання лобістських технологій почасти всупереч інтересам держави.

Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види: законодавчий, виконавчий, судовий; правотворчий, прававозастосувальний та правоінтерпретаційний; політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму;  загальнодержавний та місцевий [10, C. 43].

Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Серед позитивних рис лобізму можна назвати такі:

-     лобізм до певної міри «конкурує» з органами державної влади, змушуючи їх постійно перебувати «у формі», надає їм динамічності та гнучкості;

-     він виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади; лобізм створює можливості для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму;

-     лобізм надає додаткові можливості різноманітним соціальним недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей, уведення їх в орбіту прийняття важливих рішень у сфері державного управління;

-     лобізм є також засобом активізації тих чи інших процесів у політиці, використовується як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів;

-     лобізм дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що приймаються, інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми;

-     лобізм можна розглядати і як ширший засіб для досягнення компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів.

Серед основних «мінусів» лобізму можна виділити:

-     лобізм може стати інструментом задоволення іноземних інтересів та інтересів транснаціональних корпорацій за рахунок національних інтересів, оскільки агентами впливу не завжди є громадяни України, а мета здійснення та реалізації лобістських технологій не завжди відповідає цілям державної політики України;

-     лобізм почасти виступає провідником неправового впливу на владу (корупція, хабарництво тощо), тобто лобізм формує паралельну, конкуруючу із правовою, реальність, яка негативно впливає на розвиток правовідносин, ;

-     лобізм може бути чинником захисту та розвитку націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення «спеціальних інтересів», формувати атмосферу напруженості та формувати засади для екстремізму;

-     лобізм містить загрозу розмиття владних устоїв суспільства, перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп, тим самим нівелюючи здатність інституціональної структури до розвитку та самовідтворення, ефективне виконання покладених на неї завдань;

-     лобістські заходи набирають у відповідних умовах форми соціальної несправедливості;

-     лобізм часто може блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів;

-     лобізм може заважати стабільній та конструктивній державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне «перекроювання» бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої. Одним із інструментів лобістських технологій виступила люстрація, за допомогою якою було значно знижено інтелектуальний та професійний рівень державних службовців, особливо судовій та правоохоронній системах:

-     лобізм може використовуватись й у зовсім прозаїчних цілях – як інструмент збагачення окремих груп чи еліт [10, C. 44].

Значення і роль лобізму для суспільства розкривається в його функціях:

-     посередництво між суспільством та державою. Лобісти представляють інтереси суспільства в органах державної влади. Досягаючи своїх, найчастіше економічних цілей, вони також частково реалізують інтереси тих чи інших прошарків населення;

-     заміщення представництва. Лобісти в деяких випадках представляють інтереси частини суспільства, заміщаючи офіційних представників народу;

-     інформаційна функція. З одного боку, лобісти інформують представників владних органів про актуальні проблеми та питання, з іншого боку, через засоби масової інформації відбувається інформування широкого загалу про політичну ситуацію в країні;

-     постановка актуальних питань. Лобісти, добиваючись своїх цілей, ставлять актуальні питання перед громадськістю й органами державної влади. Наприклад, коли в США набули поширення відеокасети, саме лобісти підняли питання перед законодавчою владою про проблему незаконного їхнього копіювання та розповсюдження;

-     упорядкування плюралізму суспільної думки. Багато партій мають схожі програми, які не збігаються в певних позиціях, лобісти ж впорядковують різкість думок, реалізуючи інтереси, а не відстоюючи позиції партій.

До беззаперечних позитивів лобізму можна зарахувати як розширення інформаційної бази прийнятих політичних рішень, так і функцію примирення та узгодження різноманітних інтересів, сприяння досягненню компромісів в політиці. Звичайно, не можна нехтувати і недоліками, характерними для цього явища, адже лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних планів за рахунок національних інтересів або використовуватись для збагачення та контролю над владою окремими групами [10, C. 42].

Умовно, усі іноземні держави можна поділити на чотири групи:

• для перших характерне існування законодавчого регулювання суспільних відносин лобізму;
• у країнах другої групи є закони, що регулюють певні аспекти лобізму;
• до третьої групи відносимо країни у яких немає відповідного правового регулювання, але тривають активні дискусії чи обговорюються проекти законодавчих актів;
• до четвертої групи – ті, у яких ця проблема не привертає належної уваги суспільства та політиків і її не існує навіть в постановочному плані (Україна).

Отже, підсумовуючи вищесказане, в широкому значенні лобізм – перш за все політичний інститут, одна з форм взаємодії владних структур демократичної держави та інших інститутів громадянського суспільства, які здійснюють вплив на представників державної влади  з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють. Звичайно, наведене вище визначення є достатньо загальним за своїм характером і, певна річ, не єдиним. Як ми вже зазначали вище, питання лобізму достатньо широко встановлено в політологічній літературі, натомість обмаль розвідок в юридичній літературі.

Ми підтримуємо позицію про те, що для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, розмаїття інтересів у суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний, передусім, для демократичних режимів [16, C. 735].

Щодо лобізму в Україні, то, на сьогоднішній день, немає однозначного ставлення до нього, чи це позитивне чи негативне явище. На нашу думку, на даному історичному етапі розвитку він має більш негативне забарвлення, оскільки відбувається представлення інтересів лише олігархічних груп, що володіють владою. Причому ці інтереси суперечать інтересам корінного населення, суспільства в цілому, хоча саме в демократичному суспільстві інтереси влади і суспільства мають збігатися. Фактично відбувається підкуп державних чиновників та процвітання корупції, яка, однозначно, має негативний і деструктивний характер. Також має місце вплив силовими методами або шантажем та іншими незаконними способами і засобами.

У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як систему організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів, але без використання вищезазначених методів.

Лобіювання законно і є необхідною частиною нашого демократичного політичного процесу. Урядові рішення стосуються людей та організацій, і інформація має бути надана в цілях отримання обґрунтованих рішень. Посадові особи не можуть ухвалювати приймати справедливі та обґрунтовані рішення, не враховуючи інформацію від широкого кола зацікавлених сторін. Всі сторони питання повинні бути вивчені для того, щоб виробляти справедливу політику уряду.

Якщо лобіст усвідомлює, що головною з цілей лобізму є надання актуальної та правдивої інформації без її змінення, то він має беззаперечно надавати її зацікавленій у ній особі чи організації.

У багатьох країнах світу діяльність лобістів легалізована, і вони відіграють значну роль у формуванні політики.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні поки так і не вдалось. Законопроекти «Про лобіювання в Україні» та «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України», так і залишились не прийняті. В Україні існує Інститут професійного лобіювання та адвокасі, однак діяльність лобістів розгортається у «тіні» від громадськості та інших представників політикуму. Важливу роль у розвитку теорії українського лобіювання відіграв вітчизняний вчений В. Нестерович, який першим в Україні захистив кандидатську дисертацію з лобіювання зі спеціальності конституційне право. Наряду з іншими, в Україні вже активно працюють такі лобістські організації, як Ukrainian Government Relations Consulting (UGRC) [12, C. 168].

Щодо конституційних основ лобістської діяльності, то хоча вона прямо не передбачена Основним Законом, є ряд норм, з яких випливає відповідне право громадян. Зокрема, Конституцією України передбачено наступне: народ є єдиним джерелом влади, народ здійснює свою діяльність безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5); гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч. 1 ст. 34); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ч. 2 ст. 34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами (ч. 1 ст. 38); усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ч. 1 ст. 40); кожен має право на вільний вибір професії (ч. 1 ст. 43) [19]. Реалізовуючи свої конституційні права громадянин має право обрати будь-який вид професійної діяльності, у тому числі лобістську діяльність.

Незважаючи на пряму відсутність закріплення в Конституції та Законах України, все таки існують певні напрацювання щодо введення діяльності лобістів в законні рамки. У свої роботі кожен професійний лобіст має дотримуватися етичного кодексу (Етичний кодекс Українська асоціація професіоналів у сфері РR і лобістів), зумовленого особливостями даної категорії. Кодексом встановлена заборона діяти на шкоду будь-яким засадам демократичного державного процесу та чинити дії, які виказують неповагу до уряду країни [20]. Тобто, незважаючи на той факт, що, як було зазначено вище, спроба законодавчої регламентації лобізму в Україні зазнала фіаско, але існують певні норми, хоч і рекомендаційного характеру.

Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, необґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності, рейдерство. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.

До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести: прийняття законів, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію, проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю [13].

Як зазначалося, то в Україні відсутнє уніфіковане визначення лобізму та відповідне законодавче регулювання цього явища. Головними проблемами, на нашу думку, є «тонізація» фінансування груп (агентів впливу), які і здійснюватимуть лобіювання чиїхось інтересів, які не завжди будуть в інтересах всієї держави. Окремої уваги потребує диверсифікація даного інституту як правового чи суто політичного, а також визначення його основних функцій, ознак, напрямів, способів і засобів впливу і т.ін. Нині немає реальної можливості ефективно контролювати лобізм, не накладаючи в той же час зайвих обмежень на суспільство, що потребує і активно прагне до вільного розвитку свого потенціалу. Найбільшою проблемою визначаємо те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за владою окремими групами.

Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.

Лобіст – особа, що знаходиться на службі якої-небудь великої монополії, за допомогою якої здійснюється тиск на законодавців і державних чиновників в інтересах цієї компанії [21, C. 251].

Робота лобістів полягає в тому, щоб «збирати» різноманітні інтереси й за невелику винагороду повідомляти про них депутатам.

Друга особливість – лобіст переконує не якихось там «своїх» депутатів, а всіх депутатів парламенту, тому що рішення приймає більшість. Тобто головна робота лобіста полягає в тому, щоб переконати законодавців: від політичного рішення на користь тієї чи іншої групи нічого страшного не станеться [13].

Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.

Водночас складно відокремити власне лобізм від звичайної (і передбаченої посадою) роботи депутата. Адже феномен лобізму ґрунтується на тому, що депутат є водночас і представником (тобто має обстоювати інтереси тих, кого представляє), і законодавцем (тобто повинен ухвалювати закони, дія яких стосується всіх без винятку). В даному випадку можемо наголошувати на тому, що в Україні існує лобізм, як спосіб виконання представницької функції депутата, який репрезентує інтереси тієї групи осіб, які віддали свої голоси за нього.

Діяльність груп впливу (лобістів) не може обмежуватися лише якоюсь однією сферою, вони можуть бути задіяними в усі сфери суспільного життя, реалізація кібербезпекової політики, як приклад.

Більшість держав світу активно модернізує власні сфери безпеки відповідно до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідною сферою безпеки (створення спеціалізованих підрозділів (Кіберполіція), управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).

Незважаючи на декларовані бажання основних геополітичних суб’єктів протидіяти мілітаризації кіберпростору, можна констатувати збільшення ролі суто військових структур (агенти впливу можуть проникати у дані структури) у забезпечення безпеки національної інфраструктури (національного кіберпростору).

Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.

Ми не погоджуємося з точкою зору про те, що вбачається доцільним провести попередній огляд кібербезпекової сфери держави (наприклад в рамках створення відповідної «Білої книги»), що дозволив би більш чітко визначити сучасний стан нормативного забезпечення сфери кібербезпеки та основних проблем, що мають бути вирішені вже найближчим часом.

Запровадження за часів президентства В. Ющенка видання так званих Білих книг, у яких визначаються не лише стан і проблеми, а й напрями удосконалення, означало розкриття фактичних напрямів розвитку воєнної організації держави, тобто надання таємної та іншої інформації, що може носити ознаки закритої.

Маючи інформацію про загальну кількість тих чи інших засобів, місце дислокації різних служб, оперативних центрів реагування на надзвичайні ситуації природного, техногенного та антропогенного характеру, можна, за умови застосування методології математичного моделювання, розробити модель дестабілізації тієї чи іншої країни, включаючи різні засоби ведення війни.

У даних прогнозно-індикативних документах зазначалося не лише те, що вже зроблено для ліквідації армії, а й те, що заплановано зробити, тобто фактично — це безкоштовна розвідувально-аналітична доповідь для ефективної та успішної ліквідації державності [8, С. 82], яку агенти впливу успішно використали для підготовки  та реалізації сценарію по ліквідації української державності, зокрема через повну дестабалізації кібербезпекової сфери.

З іншого боку, формування даного документу також пропонується покласти і на інститути громадянського суспільства, які також можуть виступати агентами впливу, що може мати також негативні наслідки.

Першочерговим питанням є створення за їх участю базового документу із визначеннями основних понять в кібербезпековій сфері – «кіберпростір», «кібербезпека», «кібератака», «кібернапад», «кіберзахист», «кібертероризм», «кіберзлочин», «кіберджихад», «кіберсовіта», «кібервідповідальність», «кіберетика», «кібермораль» та ін.  Актуальною залишається проблема імплементації необхідної термінології до законодавства України, вбачається доцільним закласти ключові терміни кібербезпекової сфери не лише до Закону України «Про основи національної безпеки України», а й до Стратегії кібербезпекової політики, Доктрини інформаційної безпеки України, а  також Концепції державної інформаційної політики України.

З метою вирішення проблем координації інституцій задіяних в системі забезпечення кібербезпеки України, все ще актуальним залишається створення відповідних структур [9].

Визначаючи роль агентів впливу у реалізації кібербезпекової політики, зазначимо про методи, які варто використовувати їм. До офіційно дозволених методів можна віднести:

• публічні виступи: 1) в органах державної влади; 2) в ЗМІ, в тому числі в мережі інтернет соціальних медіа;
• збір інформації та подання її до Верховної Ради України,
• розроблення і внесення законопроектів;
• організацію інформаційних акцій, компаній та операцій «за» чи «проти» ухвалення того чи іншого рішення : потік листів, телеграм, спам, дзвінків, електронні петиції, вплив блогосфери, флешмоби, автомайдани, податкові майдани, демонстрації, акції протесту, акції непокори, так звані «народні люстрації»;
• фінансування виборчих компаній депутатів у парламент тощо.

Також окремо виділяємо електронну петицію як одне з інформаційних прав людини і громадянина, реалізація якого знаходиться в безпосередній сфері кібербезпекової політики.

Агенти впливу можуть брати участь не лише в правотворчій, а й в правозастосувальній та правоінтерпретаційній діяльності. Також можемо виділити такі форми діяльності лобістів:

1)                активно діяти під час призначення посадових осіб на різних рівнях влади (наприклад, голів комітетів, членів уряду, виборчих комісій, люстраційних комітетів, керівників місцевих державних адміністрацій) та розподіл між ними повноважень;

2)                організація та проведення переговорів із уповноваженими органами влади з метою відстоювання своїх інтересів;

3)                    участь у урядових, парламентських, міжнародних комісіях, діяльність яких спрямована на врегулювання окремих економічних, політичних, соціальних чи інших питань;

4)                    підготовка різноманітних досліджень (аналітичних, статистичних тощо), публікацій, прогнозів, висновків, звітів, аналітичних доповідей, які містять конкретні пропозиції з метою вплинути на рішення уповноважених органів;

5)                    висловлення позиції (власної або певно визначеної суспільної групи) щодо проектів нормативно-правових актів, що готуються уповноваженими органами;

6)                    організація та участь у семінарах, конференціях, слуханнях, круглих столах, прес-конференціях, брифінгах, що проводяться з метою попереднього обговорення певних рішень;

7)                    пропаганда різноманітними засобами своїх поглядів та інтересів через ЗМІ, у т.ч. через соціальні медіа в Інтернет;

8)                    організація груп, які зацікавлені у вирішені певної проблеми, агітація їх до активних дій та.

Отже, визначення повного переліку способів дії агентів впливу не є обов’язковим, важливо лише передбачити, що це діяльність, яка здійснюється: з метою впливу на реалізацію кібербезпекової політики та методами не забороненими законодавством України (як-от: підкуп, залякування, погрози тощо). Хоча в ераліях сьогодення дана діяльність будучи не регламентованою нормами права не завжди вписується в формат правових норм.

Окрім індивідів, як агентів впливу, в цій якості можуть бути і об’єднання організацій, які слугуватимуть інтересам іноземної держави, транснаціональних корпорацій. Виходячи з цього, зазначимо про можливість визначення ролі цих агентів в негативному світлі, оскільки, по-перше, вони не будуть представляти інтереси нашої держави в цілому, по-друге, можуть отримати доступ до державних таємниць, тобто до конфіденційної інформації, що в подальшому, найімовірніше, буде загрозою кібернетичній безпеці.  Саме в такому контексті ми розцінюємо неправомірне надання українського громадянства з подальшим призначенням їх на керівні посади в центральні органи виконавчої влади іноземним громадянам.

Таким чином, здійснивши дослідження, ми дійшли наступних висновків. Агентом впливу може бути як фізична особа, так і група осіб, які займаються лобіюванням інтересів певної групи осіб.

У широкому значенні, з позицію правової науки, лобізм — політико-правовий інститут, одна з форм взаємодії інституціональних структур демократичної держави та інститутів громадянського суспільства, заснована на нормах права, які здійснюють вплив на представників державної влади з метою ухвалення рішень в інтересах організацій, які вони представляють.

Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях, але легалізувати лобізм в Україні доки так і не вдалось. Найбільшою проблемою визначено те, що лобістська діяльність може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів або використовуватись для забезпечення та контролю за українською владою окремими групами. До офіційно дозволених методів діяльності агентів впливу віднесено виступи в парламенті, збір інформації та подання її до Верховної Ради України, розробку і внесення законопроектів, організацію пропагандистських компаній «за» чи «проти» рішення, наприклад, тиск з місць, фінансування виборчих компаній депутатів у парламент та подання електронної петиції.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
2. Ліпкан В. А. Теорія управління в органах внутрішніх справ : [навчальний посібник] / За ред. В.А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007.  — 884 с.
3. Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
4. Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
5. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / О. В. Логінов ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 20 с.
6. Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
7. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
8. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
9. Дубов Д. Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://www.niss.gov.ua/articles/294/
10. Виговський Д. С. Суть лобізму як категорії політичної науки / Д. С. Виговський // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. — Львів, 2008. — № 20. — С. 42-48.
11. Недюха М., Федорін М. Лобізм як соціально-політичний феномен: сутність і засоби впливу [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1857/
12. Нестерович В. Ф. Конституційно-правові засади інституту лобіювання: зарубіжний досвід та перспективи для України: [монографія]  / В. Ф. Нестерович. —Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. — 752 с.
13. Дергачев В. А. Геоэкономический словарь-справочник. — Одесса, Ипрээи нану, 2004. — 177с.
14. Словарь крылатых слов и выражений http://dic.academic.ru/dic.nsf/dic_wingwords/48/%D0%90%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B_%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8%D1%8F
15. Вітвіцький С. С., Южека Р. С. Міжнародний досвід розвитку інституту лобізму та проблема його легалізації в Україні / С. С. Вітвіцький, Южека Р. С. // Дніпроперовський державний університет внутрішніх справ, 2015. — № 2 (17). — С. 734-737
16. Тлумачний термінологічний словник з конституційного права / Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва. — К. : Хай-Тек Пресс, 2013. — 408 с.
17. Абизов В. Є. Політичне рішення: механізм прийняття [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/Abizob/index.htm
18. Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
19. Етичний кодекс [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://grukraine.com.ua/etichnij-kodeks/
20. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.

13.    Ліннік Ю. В. Особливості лобізму. Лобізм в Україні [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/9_NND_2012/Politologia/1_105867.doc.htm

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ,

 доктор юридичних наук, доцент

Особливість гібридної війни полягає у тому, що вона суттєво різниться від звичайної війни, де застосування збройних сил виступає обов’язковим та вирішальним компонентом, а також від інформаційних операцій (інформаційних кампаній, інформаційної боротьби тощо).

Суть гібридної війни полягає у тому, щоб одна домінантна група управління (альфа група, незалежно від того держава це, чи могутня транснаціональна корпорація, синдикат) підкорила і створила необхідні та достатні умови для підкорення іншої соціальної групи (соціальної системи, громадянського суспільства, держави тощо), при цьому не встановлюючи повного та тотального контролю над суверенітетом та територією, іншими важливими, але не життєво необхідними атрибутами, що супроводжується також капітуляцією збройних сил.

Іншими словами, гібридна війна — це цілеспрямований процес встановлення зовнішнього управління альфа суб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

Основним засобом виступає застосування інформації, а забезпечувальним елементом комплекс силових акцій.

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);

сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);

сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);

сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);

сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;

сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо.

Відповідно, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, ефективне поєднання яких уможливлює сформулювати концепцію протидії гібридній війні. За зразок візьмемо стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

• зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
• публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
• зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
• інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
• цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
• дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
• залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
• внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
• інформаційні операції (Information Operations);
• психологічні операції (PSYOPS);
• інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
• розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
• показ дій військ (Show of Force);
• введення в оману (MILDEC);
• безпека операцій (Operation Security);
• фізичний вплив (Physical Attack);
• протиборство в електромагнітному просторі (EMW).

Таким чином, можемо висновувати: В Україні поки не існує ані Доктрини інформаційної безпеки України, яку з невідомих мені і незрозумілих причин було скасовано. Також у нас немає Концепції розвитку стратегічних комунікацій і Стратегії протидії гібридній війні.

Також про гібридні війни нічого не сказано і у новій редакції Вєнної доктрини України, затверддлженої Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015

http://goal-int.org/voyenna-doktrina-ukraini-tekst/

Без цих документів, а також без врахування того факту, що гібридна війна стала імамнентним компонентом сучасної політики ми і надалі блукатимемо манівцями тактичних акцій, демонстрацією окремих маленьких переваг в певних сферах, водночас не зможемо здобути системної переваги над супротивником. І ключова роль у цьому полягає у необхідності розроблення єдиної та несуперечливої системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносин у сфері успішного та ефективного ведення гібридних війн.

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У роботі досліджуються напрями застосування аксіологічного підходу до вивчення громадської безпеки. Доводиться, що визначальним при забезпеченні громадської безпеки виступають національні цінності, які детермінують зміст діяльності із забезпечення громадської безпеки.

Ключові слова: державна безпекова політика, громадська безпека, безпекова аксіологія, правове регулювання громадської безпеки, громадський спокій, громадський порядок, аксіологічний вимір громадської безпеки.

В статье общественная безопасность репрезентуется сквозь призму аксиологического подхода. Аргументирована позиция, в  соответствии с которой, определяющим фактором при обеспечении общественной безопасности выступают не национальные интересы, а национальные ценности. Именно они детерминируют содержание деятельности по обеспечению общественной безопасности.

Ключевые слова: государственная политика безопасности, общественная безопасность, аксиология общественной безопасности, правовое регулирование общественной безопасности,  общественный покой, общественный порядок, аксиологическое измерение общественной безопасности

In the article author searched a basis of public security due to axiological approach. Is proved,  that the essence of public security is a national values, instead of national interests. National values determines an activity gist to provide public security.

Key words: state security policy, public security, security axiology, security policy state regulation, public order, axiological horizon of security policy

Актуальність

Трансформація геополітичної конфігурації, нівелювання існуючих механізмів та систем колективної безпеки, поява нових загроз громадській безпеці —  загострило проблеми забезпечення не лише національної, а й громадської безпеки окремих соціальних груп та країн в цілому. Нині головним завданням безпекової політики виступає не стільки надання послуг з безпеки, скільки можливість реалізації у безпековій сфері власної стратегії розвитку української нації, які б відповідала національним цінностям. У поєднанні із розширенням горизонтів пізнання, трансформацією сучасної методології адміністративного права, імплементації синергетики та методології міждисциплінарного підходу, а також  формуванням постмодернізму, унаочнюється проблема у формуванні на наукових засадах виваженої державної безпекової політики, зокрема такого її напряму як державна політика у сфері забезпечення громадської безпеки. Позбавлення даної політики суб’єктивізму, схоластики та еклектики та зайвого теоретизування — виступає рушієм для формування дієвої концепції виживання та розвитку української нації.

Звернення мною уваги до методологічних проблем не є випадковим. Адже в сучасній як адміністративно-правовій парадигмі, так і безпеково-правовій науці питанням методології узвичаєно приділяється замало уваги. Але саме неадекватність обраних методів дослідження предмету є корелятивною із ефективністю та успіхом реалізації безпекової політики. Тому серед методологічних проблем безпеково-правової науки, чільне місце посідають питання визначення аксіології, гносеології, епістемології та онтології, які цілком очевидно корелюють із вірним та точним визначенням предмета дослідження та окреслюють структурно-генетичні зв’язки досліджуваної предметної сфери.

Актуальність теми статті обумовлена тим, що в безпековій науці не є однозначно визначеним підхід, за якого має трактуватися громадська безпека, як видове поняття національної безпеки. Більшість авторів безапеляційно і бездоказово сприйняли формулу, за якої національна безпека, як родове поняття, визначається через категорії національних інтересів. Натомість застосування мною аксіологічного підходу формує альтернативний погляд на вирішення даної проблеми, через що нами пропонується розглядати громадську безпеку через національні цінності, а не національні інтереси. Наша позиція підкріплюється науковим доробком тих дослідників, які стверджують, що в цілому національні цінності мають бути відображені в предметній формі та набути рельєфних рис в результаті їх екстраполяції на конкретно-історичні внутрішні та зовнішні умови, на особливості формування та розвитку держави [1—6].

Аксіологічне пізнання безпекової дійсності унаочнює знання про еволюцію правових феноменів, які формуються і сфері громадської безпеки і виступає важливою умовою розуміння їх сутності.

Слід відверто визнати, що нині, незважаючи на не вщухаючі спроби аналізувати громадську безпеку в нових умовах, немає також жодної монографічної роботи, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися проблеми безпекової аксіології в комплексі, на основі єдиного та цілісного теоретико-методологічного висвітлення проблеми. До таких останніх робіт, в яких дані питання не розглядаються можна віднести праці Бєлєвцевої В.В., Березана В.М. та Барабаша О.В. [7—9].

Ця стаття і є спробою деякою мірою заповнити цю прогалину.

Рівень дослідженості теми в наукових роботах

Глобалізація світу, на жаль створили кращі умови для глобалізації загроз та небезпек, ніж до глобалізації безпеки, чи то безпекової глобалізації. Більше того, так звана „сек’юритизація суспільства” як явище не відбулася. Навпаки: глобалізація привнесла достатню кількість елементів хаосу, нових загроз, через що значно уповільнила динаміку росту розвитку розвинених країн, а також створила додаткові важелі для унеможливлення розвитку слаборозвинених країн, остаточно намітивши тенденцію до архаїчних форм вирішення конфліктів: через війну, агресію, анексію, геноцид та тероризм і сепаратизм, гібридні війни, гуманітарні конфлікти.

Можу чітку відзначити, що з одного боку відбувається певний, за влучним виразом В.А.Ліпкана, безпекоренесанс, натомість змістовно і теоретично він не є підкріпленим. Особливо це стосується сфери громадської безпеки, яка розглядається ще й досі розглядається в рамках адміністративного права за допомогою застарілої методології без врахування сучасних тенденцій розвитку даного явища.

Зазначу, що чимало дослідників займалися питаннями правового регулювання громадської безпеки. До найбільш маститих українських дослідників у цій сфері сміливо можу віднести: Барабаша О. В., Березана В.М., Доценка О.С., Корнієнка М.В., Лошицького М.В., Мамай К.В., Ольховського Є.Б., Плохого І.І., Цикалевича В.М. та інших [10—14].

Окрема увагу роботам, присвяченим методологічним питанням національної безпеки, серед яких на даному етапі можу виділити таких сучасних українських вчених: Ліпкан В.А., Ситник Г.П., Пономаренко Г.О. та ін. [15—20]. Також хочу виділити роботи Сопілко І.М., яка одна з перших почала застосовувати філософську методологію при формуванні державної політики, зокрема в інформаційній сфері (відповідно до предмета свого дослідження) [21—25]. Напрацювання даної дослідниці послугували для нас додатковим джерелом творчого натхнення при вивченні громадської безпеки.

Причому зазначу, що з одного боку чимало дослідників описують позитивні моменти як формування безпекового суспільства, дерегуляції безпекових відносин і формування вільного безпекового ринку — ринку надання послуг у сфері безпеки. Знаковим навіть є й те, що відповідно до Закону України „Про Національну поліцію”, національна поліція визначається  як це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству (виділено мною) шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [26].

Більше того, зазначу на ту обставину що на загал абсолютна меншість робіт розглядає і репрезентує громадську безпеку як складову національної безпеки, а  звідси і алгоритм її дослідження не має нічого спільного з уже розробленим алгоритмом вивчення національної безпеки.

На підставі викладеного формую наукову гіпотезу: нині вже є сформованими усі передумови до формування на основі концептуально оновленої методології адміністративного права  (а згодом права громадської безпеки) засад державної політики у сфері громадської безпеки. Базові постулати даного бачення мають наступне підґрунтя:

• методологічно концепція громадської безпеки на засадах аксіології виступає теоретичним базисом до обґрунтування системи наукового пізнання феномену безпеку не через категорію „національний інтерес”, а через категорію „національні цінності”. Більше того, в рамках аксіологічного підходу виробляються критерії формування даної системи цінностей, показники ефективності даної системи, а також засоби, за допомогою яких відбувається відбір  і їх формування. Це значно упрозорішає розуміння витоків формування даної системи, уможливлює зрозуміти механізм і критерії віднесення тих чи інших благ до національних цінностей, засади формування системи цінностей, які розширюють розуміння значення громадської безпеки, сформулювати адекватні сучасним реаліям та тенденціям безпекового середовища правові засади державної політики у сфері громадської безпеки. Поза це, використання адекватної методології унеможливить суб’єктивно трактувати факти порушення громадської безпеки та відповідно застосовувати вибіркове правосуддя до порушників громадської безпеки незалежно від їхніх політичних та інших переконань;
• онтологічно концепція безпекової аксіології носить парадигмальний характер і виступає як висхідним, базовим положенням для формування на якісно нових концептуальних основах засад державної політики у сфері громадської безпеки;
• гносеологічно концепція безпекової аксіології допомагає поєднати методологічний інструментарій різних наук відповідно до єдиного предмета дослідження — громадської безпеки;
• епістмеологічно — концепція громадської безпеки на засадах аксіології сприятиме ґуртуванню наукового співтовариства не за науками, а за предметом дослідження, що нині є об’єктивною потребою переосмислення неефективності української науки та її відставання у найбільш пріоритетних галузях науки та освіти;
• метафізичний потенціал імплементації аксіологічного підходу до дослідження громадської безпеки утворює нові можливості до ефективної будови системи громадської безпеки відповідно до сучасних реалій, передусім гетеротопії соціальностей, як передумови формування радикалізму, топології громадської безпеки як конституювання її належності до системи координат національної безпеки і безпекової гетерархії як певного порядку координації  множинних відносин у сфері громадської безпеки, яка допомогою якою уможливлюється формувати моделі структур множин ієрархій, елементи яких поєднані мережевими зв’язками.

Виклад основного матеріалу

Як мною вже зазначалося, активізація реальних алгоритмів дестабілізація виявила неспроможність систем колективної безпеки своєчасно реагувати на них, а відтак рівень громадської безпеки значно понизився. Події з міграційною кризою в Європі в 2015 році, розгортання Росією військ вздовж кордону з Україною та участь у російсько-терористичній війни проти України розгортання військ в Сирії, актуалізація конфлікту між Японією та Китаєм, а також між Північною та Південною Кореєю виступають яскравим доказом неспроможності сучасної теорії та застарілих підходів вирішувати нові конфлікти, своєчасно їх ідентифікувати та здійснювати превентивну діяльність щодо унеможливлення їхньої активізації у загрози та небезпеки.

На тлі подій, що відбуваються в Україні чітко можна простежити та ідентифікувати методологічну кризу у стратегічному мисленні та прогнозуванні і взагалі в управлінні: дефрагментація українського суспільства не призвела до адекватного його відображення в структурації за новими аксіологічними критеріями в рамках теорії національної безпеки, відтак нині теорія відстала від практики, вона змушена не уторовувати шлях практиці, а фактично пояснювати та інтерпретувати практичну дійсність. Це є помилковим і безперспективним напрямом, приреченням блукати манівцями суб’єктивізму окремих правлячих осіб.

Суттєву роль в унеможливленні формування системної картини у сфері громадської безпеки відіграють роботи, в яких нехтується аксіологічний вимір громадської безпеки, бездумно тиражуються схоластичні ідеї, які спричинюють не лише фрагментацію наукового знання, а й значно впливають на практику ефективного забезпечення громадської безпеки як складової національної безпеки, а не лише у співвіднесенні громадської безпеки і правопорядку.

Слід констатувати про гомогенну спрямованість робіт, в яких здебільшого громадська безпека розглядається в контексті охорони громадського порядку і пов’язана лише з громадським спокоєм. Яскравими сучасними прикладами тиражування цих ідей є роботи Бєлєвцевої В.В., Березана В.М., Барабаша О.В., Мамай К.В. [7—9; 27]. Не враховані сучасні тенденції у сфері громадської безпеки і у колективній монографії фахівців із Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ [28].

На жаль в нинішніх умовах дані роботи вже не відповідають ані сучасним науковим розробкам школи безпекознавства, ані безпековим тенденціям і сучасній глобалізації загроз та небезпек, передусім гібридних війн, сепаратизму, тероризму, помилкам міграційної політики, що призводить до неконтрольованого потоку біженців.

У роботах даної проблематики не досліджено діалектики позитивного та негативного, взаємозв’язку форми проявів та впливу негативних чинників на безпекову політику та змісту сучасних загроз та небезпек, які обумовлені глобалізацією злочинності, транснаціоналізацією ринку озброєнь, нездатністю держави забезпечити належний рівень громадської безпеки, а також розвитком інституту приватних військових корпорацій, які фактично виступають приватними арміями тих чи інших транснаціональних корпорацій і за озброєнням і компетентністю є іноді вищими за державні безпекові структури деяких країн.

Саме тому, роботи перерахованих мною вище дослідників мають певним чином довідковий характер стосовно лише понятійного апарату, який в принципі, ґрунтуючись на постулатах минулого тисячоліття, не зазнав докорінних та концептуальних змін. Однак такі підходи є абсолютно різними порівняно з моїм поглядом і науковою позицією, через що їхнє використання матиме обмежений і ретроспективний та інформативний характер.

На цьому тлі важливого значення набувають конструктивні як теоретичні конструкції, так і нормативно-правові акти, дія яких сприятиме збереженню історичної спадщини та самоідентичності української спільноти, передусім волі, соборності та незалежності.

У травні 2015 року було затверджено нову редакцію Стратегії національної безпеки України [29], утім нормативно так і не було визначено ролі громадської безпеки в системі національної безпеки. Автори даної Стратегії обмежилися лише зазначенням на те, що розвиток Національної гвардії України як військового формування з правоохоронними функціями має бути спрямований на збільшення її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні і обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період.

Причому поняття громадської безпеки і громадського порядку розділені як за змістом, так і за формою, оскільки, якщо забезпечення громадської безпеки покладено на НГУ, то завдання щодо забезпечення громадського порядку покладено на Національну поліцію.

Тобто громадська безпека як складова національної безпеки ще й досі, навіть після подій Революції гідності у лютому 2014 року, анексії Криму, сепаратизму, окупації частини території нашої держави російсько-терористичними формуваннями, а також активним веденням проти України гідридної війни не є легітимованою. Причому така кореляція є необхідною умовою правильного розуміння сучасного змісту громадської безпеки, яка фактично нині може розглядатися важливою складовою внутрішньої безпеки держави. Адже, фактично, сфера громадської безпеки стосується майже усіх складових і сфер життєдіяльності, які перераховані в Законі України „Про основи національної безпеки України”. Моя позиція знаходить своє відображення але з іншою аргументацією і в роботі Пихтіна М.П., котрий виділяє три основні напрями діяльності внутрішніх військ (зараз вже НГУ): 1) охорона громадського порядку; 2) забезпечення громадської безпеки; 3) забезпечення внутрішньої безпеки України [30].

Неефективність систем колективної безпеки, безпорадність європейських структур безпеки фактично засвідчила нездатність даних систем до реального протистояння збройній агресії, анексії, гібридній війні тощо [31;32]. Відповідно зразки безпеки, що нам нав’язують з Європи мають бути піддані ретельній оцінці, а ті псевдореформатори, які й надалі посідають керівні посади в вищих органах державної влади і фактично знищують правоохоронну та безпекову систему, а також взагалі воєнну організацію держави, мають зрозуміти безперспективність сліпого наслідування європейського шляху розвитку правоохоронних структур, зокрема у сфері забезпечення громадської безпеки.

Масові заворушення у Німеччині 1 червня 2013 року в Кельні, 18 – 20  березня 2015 року у Франкфурті, під час яких було заарештовано близько 550 осіб, спалено 6 поліцейських авто, близько 88 правоохоронців отримали поранення різної тяжкості, довели хибність застосування застарілих методів забезпечення громадської безпеки, передусім нехтування профілактикою ліворадикальних та інших екстремістські налаштованих соціальних груп, під приводом забезпечення демократичного волевиявлення. Так само як і бездумна та помилкова міграційна політика, внаслідок якої наплив біженців в Німеччина за 2013-2014 рр. склав більше, ніж 1,5 млн. осіб, серед яких чимала кількість терористів та екстремістів, що утворюють реальну можливість дестабілізації Європи та зменшення її могутності. Розквіту а згодом і можливого розпаду.

Україна має власний досвід, як позитивний, так і негативний. Ми маємо як те, чим пишатись, так і ті помилки, усвідомлення і виправлення яких також є частиною нашого власного шляху розвитку. Тому маємо крокувати власним шляхом розвитку, враховуючи помилки як власні, так і інших, в тому числі європейських держав. Застосування прогнозної та описових моделей при моделюванні масових порушень громадської порядку та громадської безпеки на кшталт тих подій, що відбувались в Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, можуть стати калькою подій в Ужгороді, Львові, Рівному, тому мають дати яскраві дані про те, що жодна європейська країна не змогла б, за умови збереження нинішнього підходу до забезпечення громадської безпеки протистояти сепаратистам та іншим проявам гібридних воєн.

Ще один приклад. 20 березня 2015 року після звільнення популярного телеведучого Кларксона з каналу ВВС у Лондоні (Велика Британія) до головного офісу цієї кампанії під’їхала самохідно-артилерійська установка Abbot SPG і здійснила націлювання на вестибуль головного офісу компанії [33]. Фактично нині, будь-яка особа, що має рейтинги чи то в реальному чи то в інформаційному, передусім кіберпросторі, фактично може використати це для успішного порушення громадського порядку та громадської безпеки. І це аж ніяк не враховують фахівці з правоохоронних органів, оскільки саме концепція громадської безпеки орієнтована на контекстуалізацію його в якості дотримання правопорядку, а не в якості дотримання національної безпеки. Відтак невірні теоретично посили призводять до створення небезпеки самі по собі, унеможливлюючи застосування безпекового інструментарію для управління загрозами та небезпеками у сфері громадської безпеки.

Таким чином вірус насильства вже настільки укорінився у свідомість людини, що вирішення будь-яких конфліктів відбуваються крізь призму насильства або демонстрації спроможності його застосування. Хочемо ми того чи ні, відповідає це політичній кон’юнктурі чи ні, але нині Закон України „Про боротьбу з тероризмом” не в змозі регулювати суспільні відносини у сфері громадської безпеки, пов’язані із діяльністю екстремістські налаштованих груп населення, які можуть бути використані агентами впливу для дестабілізації обстановки в країні аж до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності.

Відтак доходимо важливого висновку: ціннісна дезорієнтація сучасного суспільства і не лише українського призводить до тероризації суспільства, коли методи тероризму стають ні чимось екстраординарним, а буденною практикою вирішення будь яких спорів та конфліктних ситуацій.

Ще одне: наперед визначена концентрація повноважень в руках наднаціональних структур, якою виступає наприклад ЄС, не стала гарантом безпеки, а інколи навпаки перетворюється на чинник, через який рівень громадської безпеки може зазнати суттєвої дестабілізації. Дану обставину слід враховувати, щоб тверезо оцінити переваги та недоліки імплементації європейських зразків та моделей безпеки в українську дійсність. Так, наприклад, відкриття офісу Центробанку ЄС у Франкфурті 18 березня 2015 року спричинили небувалі масові заворушення та групові порушення громадського порядку. Відтак важлива подія для ЄС, спричинила дестабілізацію громадської безпеки у Франкфурті.

Нині значно активізувалися добровольчі батальйони, які поінколи вирішують чимало важливих питань оборонного значення, боронять національну незалежність і здійснюють заходи з охорони громадського порядку. Натомість, на наше переконання, держава була є і буде найбільш ефективним суб’єктом забезпечення управління громадською безпекою, яка включає свідомий цілеспрямований керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Причому управління безпекою включає в себе такі функції: організація, планування, прогнозування, взаємодія, контроль. Для реалізації даного завдання окремого теоретичного розроблення потребує проблема державної безпекової політики, зокрема державної політики у сфері громадської безпеки, яка по суті виступає суттєвим змістовним наповненням внутрішньої безпеки.

Застосування аксіологічного підходу змушує нас подати наше розуміння аксіології.

Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначимих принципів, які визначають спрямованість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Звернення моєї наукової уваги на застосування аксіологічного підходу до громадської безпеки не є спонтанним бажанням філософізації проблем безпеки, навпаки — застосування даного підходу здатне привнести конкретику у розуміння базового підходу щодо трактування родового поняття національної безпеки.

Нині одним із найважливіших завдань теорії громадської безпеки, як гносеологічного елемента теорії національної безпеки,  має виступати розроблення її методологічних проблем.

Цікавим є звернення до аксіологічних проблем Сопілко І.М., яка пропонує виділяти інформаційну аксіологію. Екстраполюючи наукові положення даної дослідниці до нашого дослідження відмітимо наступне [21; 24].

Цінності не виникають самі по собі, тому що у них є лише значимість та змістовність: вони суть вимоги, звернені до волі, цілі поставлені перед нею, вони надають змісту діяльності. Розгорнуте вчення про цінності зробив Р.Г.Лотце, який намагався обґрунтувати істинність пізнання за допомогою поняття „об’єктивної значимості” логічних і математичних істин. У іншого дослідника Віндельбанда в якості цінностей виступають істина, добро і краса, а наука, правопорядок, мистецтво і релігія розглядаються як цінності-блага культури, без яких людство не зможе існувати.

Таким чином правопорядок, як один із результатів громадської безпеки виступає цінністю-благом. Причому Віндельбанд порівнює правопорядок із мистецтвом, наукою і релігією, що надає першому нового значення і наперед визначає зовсім інші обрії пізнання ніж просте зосередження на його охороні та дотриманні стану спокою.

Будь-яка цінність виступає як ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу, вигоди або чуттєвої насолоди. Саме тому в рамках аксіологічного підходу, громадська безпека виділяється як самоцінність, а не інструмент, за допомогою якого досягаються інші цінності. Більше того громадська безпека, виступаючи цінністю, не визначається через категорію інтерес, як усвідомлену потребу, яка здебільшого носить матеріальний вираз. Відтак, в рамках аксіологічного підходу виходимо на формулювання наукових аргументів щодо некоректності визначення родового поняття національної безпеки через категорії національних інтересів.

Цінність — це не реальність, а ідеал, носієм якого виступає свідомість як джерело усіх норм. Відтак можемо чітко ідентифікувати іншу істину: не може бути абсолютної безпеки, так само як не може бути абсолютної свободи. Ідеал постільки і ідеал, оскільки його ніколи не можна досягнути. Але осягнення цього постулату, вже просуває нас на шляху правильного розуміння сутності та призначення громадської безпеки, необхідності операціоналізації даного поняття через категорії цінностей, а не інтересів.

У цілому, усі погляди щодо сутності цінностей слід виділити у дві великі групи:

1) дослідники, які вважають цінності суб’єктивною категорією, яка визначається крізь волю (Кант), емоційні акти переваги (Брентано), почуття (Вундт, Іодль, Паульсен);

2) дослідники, які вважають цінності об’єктивною категорією, породженням чистої волі (Мюнстерберг, Ласк, Гуссерль, Коген), акт переваги (Шелер).

Отже, громадська безпека має трактуватися як така, що за своєю суттю спрямована на встановлення спокою, справедливості, балансу інтересів особи, суспільства і держави, законних інтересів, свободи та волі. У цьому твердженні полягає зміст цінності громадської безпеки, за допомогою якої стверджується єдність і взаємозалежність цінностей як окремої особи, так і держави як особливих, але самодостатніх у той же час взаємозалежних та симбіотично пов’язаних соціальних цінностей.

Застосування аксіологічного підходу виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інтересів особи, суспільства і держави. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної політики у сфері громадської безпеки.

Сакральний зміст цінностей особи, суспільства і держави не може бути залишений поза контекстом державної політики громадської безпеки, адже саме вони слугують наповненням та фактичним змістом процесу забезпечення громадської безпеки.

При виборі тієї чи іншої безпекової стратегії в якості домінантної тим чи іншим чином заторкуються питання методології. Адже від них на пряму залежить зміст безпекової політики, яка, своєю чергою, обумовлена політичним курсом держави, безпековою освіченістю політичної еліти, безпековою культурою тощо. Не секрет, що більшість проблем із сепаратизмом в Україні виникла через неготовність на перших етапах вітчизняних правоохоронних органів до вжиття жорстких заходів аж до ліквідації найбільш небезпечних злочинців, які згодом за підтримку російсько-терористичних формувань фактично здійснили окупацію території нашої країни, порушили територіальну цілісність, просто розграбували та знищили життєво важливі об’єкти інфраструктури, поставили під загрозу мирне співіснування громадян, а також створили загрозу порушення громадської безпеки у значній частині нашої держави.

У цій ситуації доцільно згадати досвід розпаду СРСР, який , з-поміж багатьох вже названих та добре вивчених та озвучених причин, має одну, цікаву для нашого контексту: „…распад советской системы стал результатом – во всяком случае, на первом этапе – не поднявшего голову национализма, а слабости центрального советского руководства” [24, с. 14].

Ідеологія безпеки — важливий напрям як наукових досліджень, так і практичної діяльності державного і недержавної сфери безпеку. Від правильного та ідентичного розуміння змістовних її складових залежить правильне, успішне та ефективне виконання поставлених верховним Головнокомандувачем завдань з припинення військової агресії РФ та відновлення громадської безпеки в Донецькій та Луганській областях, відновлення територіальної цілісності та повернення АРК до складу України, а з часом розгляд можливостей щодо повернення інших історичних територій, які тимчасово перебувають у складі РФ.

Основою ідеології безпеки має виступати аксіологічний підхід, на основні якого має бути сформовано модель корелятивного розвитку цінностей особи, суспільства та держави.

І в даному контексті можемо повністю підтримати думку Г.П.Ситника, котрий зазначив: „…Сьогодні ж в Україні є спроби масованого безоглядного насадження концепції „загальнолюдських цінностей”, що також не залишає шансів для вираження національної самобутності, характеру, звичаїв, традицій українського народу. І якщо Закони України будуть писатися виключно в контексті „загальнолюдських цінностей”, то може настати, так би мовити, „криза самоідентифікації.. Треба бути відвертими – тільки ідей ринку, демократії, прав і свобод людини для України, незважаючи на їх принципову важливість для подальшого розвитку держави, недостатньо. Вони не змогли стати панівними у свідомості мас і таким чином стати мобілізуючою і консолідуючою силою. Для переважної частини народу України такі поняття як колективізм, соціальна справедливість, „синівський” обов’язок та ряд інших продовжують залишатися базовими цінностями світогляду ” [12, с. 97].

Криза найвищого Блага стала причиною кризи самоідентифікації, саме тому, за умови бажання збереження національної ідентичності, самобутності, історії спадщини традицій українського народу, доцільність застосування універсальних благ, які формують ієрархію цінностей є сумнівною і такою, що за певних історичних умов може знищити націю.

Застосування аксіологічного підходу уможливлює виділити декілька вимірів громадської безпеки:

1) нормативна політика громадської безпеки — визначена в керівному нормативно-правовому акті (Доктрина громадської безпеки України), а також інших НПА України, що регулюють суспільні відносини у сфері громадської безпеки, система поглядів та ідей на громадську безпеку, репрезентовану через баланс цінностей особи, суспільства та держави, а також керівні ідеї, цілі, завдання, функції, принципи та методи забезпечення громадської безпеки як елемента державної політики національної безпеки;

2) реальна політика громадської безпеки — державна політика у сфері громадської безпеки, яка реально втілюється в реальному житті через вжиття комплексу передбачених законодавством заходів і спрямована на реалізацію національних цінностей;

3) ідеальна політика громадської безпеки — еталонна модель державної політики у сфері громадської безпеки, заснована на аксіологічному підході.

Висновки

Таким чином, доходимо висновку, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ державної політики у сфері громадської безпеки сягає коріннями в аксіологічну царину. Несформованість системи національних цінностей, дефрагментація безпекової методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців у правоохоронній сфері стали наслідком глобальної гуманізації суспільства, глобалізації загроз, на противагу дефрагментації безпеки.

Поєднані із бездумним використанням іноземних фахівців в якості не лише радників, а й на посадах вищого державного рівня вони створили достатні передумови до сталого регресу та деградації правоохоронної системи. Висуну гіпотезу, яка ґрунтується не лише на теоретичних знаннях, а й на моєму практичному досвіді, що імплементація грузинського досвіду в українську дійсність з часом доведе свою безперспективність, але на жаль, час вже буде згаяний, а та система підготовки фахівців громадської безпеки, яка роками формувалась і поступово оформлювалась у вигляді теоретичних засад і практичних навичок, буде остаточно зруйнована. Адже сучасна Національна поліція не здатна вирішувати той комплекс завдань, який було покладено на міліцію громадської безпеки.

Одним із шляхів недопущення остаточного знищення правоохоронної системи України, на мій погляд, є звернення наукової уваги до практичних питань забезпечення громадської безпеки у сучасних умовах із використанням і залученням добровольчих батальйонів, а також місцевої міліції. Так само актуальним залишаються теоретичні питання розроблення формування методології державної політики громадської безпеки, ключовим компонентом якої мають виступати онтологічний та аксіологічний елементи.

Наріжним каменем подальшого поступу у безпекове річище виступає необхідність формулювання цінностей у сфері громадської безпеки, кристалізація і легітимація яких стало б дороговказом для побудови оновленої системи громадської безпеки. Одним із керівних документів, в якому вони мають бути визначені виступає Доктрина громадської безпеки.

Здійснене дослідження аксіологічних засад безпекової політики доводить нас до висновку, що в теоретичному плані концептуальні підходи щодо вироблення засад державної політики громадської безпеки позбавлені аксіологічної складової. Основним та визначальним мірилом безпекової політики виступають національні інтереси, які за своєю суттю є категорією більш динамічною та змінюваною, а головне здатною до можливих різноманітних інтерпретацій з подальшими інсинуаціями правлячими елітами. Відтак, операціоналізація поняття „національні цінності”, замість „національні інтереси” слугує важливою підоймою не лише в практичному сенсі, а й надає векторного правильного спрямування та значущості подальшими дослідженням громадської безпеки як складової національної.

Методологія безпекоцентризму поступово виборює своє законне місце в  гносеологічному арсеналі сучасних методологічних прийомів, дедалі глибше зміщуючи у царину забуття філософію лібералізму, яка у поєднанні із неокантіанською традицією не дають повного уявлення про феномен державної політики громадської безпеки. За цих умов аксіологічний вимір громадської безпеки дозволяє сформулювати адекватний сучасним тенденціям безпекового середовища алгоритм усвідомлення зв’язку між тими чи іншими явищами оточуючої дійсності та заходами впливу на них, у тому числі і силовими методами.

Натомість за даного випадку слід розрізняти державну політику громадської безпеки (громадську безпеку), яка здебільшого спрямована на запобігання та мінімізацію реалізації загроз у відповідному середовищі і державну безпекову політику, що спрямована на формування гарантованих і забезпечених державою сприятливих умов для стабільного прогресу об’єктів безпеки (особи, суспільства і держави), реалізації їх прав і свобод, законних інтересів, цінностей.

Національні цінності є іманентним елементом системи громадської безпеки. Без їх чіткого визначення забезпечення громадської безпеки відбувається поза межами заданих системою параметрів і перетворюється на звичайну діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення громадського порядку та дотримання спокою. Такий контекст громадської безпеки є вже застарілим. Дестабілізація та дискредитація національних цінностей — шлях до світоглядного поневолення нації, втрати неї національної самобутності та національної ідентичності. Національні цінності виступають дороговказом розвитку суспільства і відповідно є замістом державної політики громадської безпеки. Більше того, плекання ієрархії цих цінностей також має становити основу правової та безпекової культури, розвиток якої виступає запорукою стабільного функціонування системи громадської безпеки.

Застосування методу історичної реконструкції, аксіологічного підходу та гетерології [34] дозволяють унормувати та увести в науковий обіг поняття — топології безпеки — опис просторово-часових параметрів безпекового буття, яке породжується в ході взаємодії людей, реалізації ними безпекових цінностей. Окрім цього мною пропонується увести в науковий обіг поняття гегемонія блага — такий процес, за якого стратифікація суспільства, що ґрунтується на класовій ознаці, нівелюється за рахунок апеляції до загального культурного ядра, таким чином благо виступає цементуючим компонентом, на якому влада будує згоду в суспільстві, яке виступає основою громадської безпеки.

Усвідомлення необхідності подальшого поглибленого дослідження аксіологічного виміру громадської безпеки є необхідним у контексті ухвалення не за формою, а за змістом оновленої Стратегії національної безпеки України, в якій на жаль цінностям відведено дуже незначне місце.

Література

1. 1.            Основы национальной безопасности: Моногр / М.М.Абдурахманов, В.А.Баришполец, В.Л. Манилов, В.С.Пирумов. – М.: Друза, 1998. – 327 с.
2. 2.            Бодрук О. Національні інтереси // Політика і час. – 2001. – № 12. – С. 52-62.
3. 3.            Возжеников А.В. Национальная безопасность (теория, политика, стратегия): Моногр. – М.: НПО Модуль, 2000. — 240 с.
4. 4.            Манилов В.Л. Национальная безопасность: ценности, интересы и цели // Военная мысль. – 1995. – № 6. – С. 28-40.
5. 5.            Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Моногр. – М.: ТЕРРА, 1999. – 368 с.
6. 6.            Шевченко В.О., Іващенко М.М. Концепція національних інтересів України. – К.: Слов’янський світ, 1996. – С. 5.
7. 7.            Барабаш О. В. Адміністративно-правове регулювання при забезпеченні громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Барабаш; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 16 c. – укp.
8. 8.            Березан В. М. Адміністративно-правове забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки під час проведення масових заходів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. М. Березан; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – Київ, 2014. – 21 c. – укp.
9. 9.            Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими у сфері державної безпеки України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. В. Бєлєвцева; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2015. – 40 c.
10. 10.        Доценко О. С. Організація управління міліцією громадської безпеки в сучасних умовах. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003. – 176 с.
11. 11.        Ольховський Є. Громадська безпека – об’єкт адміністративно-правового регулювання. // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства. Тем. збірн. наук. праць. – Харків, – НЮАУ, 1997. — С. 29—32.
12. 12.        Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право.— Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000. – 189 с.
13. 13.        Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку. –  Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2001.- 158 с.
14. 14.         Цикалевич В.М. Охорона громадського порядку органами внутрішніх справ України (адміністративно-правове регулювання). – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпропетровськ, 2009.  – 219 с.
15. 15.        Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України : [монографія] / Григорій Петрович Ситник. — К. : Вид-во Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — 440 с.
16. 16.        Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
17. 17.        Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с.
18. 18.        Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
19. 19.        Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
20. 20.        Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави : дис… доктора юрид. наук : 12.00.07 / Ганна Олександрівна Пономаренко. — Х., 2008. — 442 с.
21. 21.        Сопілко І.М. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №9. – С.42-47.
22. 22.        Сопілко І.М. Застосування положень теорії справедливості Дж. Ролза до формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Публічне право. – 2013. – № 4(12) – С. 211 – 217.
23. 23.        Сопілко І. М. Феноменологія державної інформаційної політики / І. М. Сопілко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — Вип. 24. — Т. 3. — С. 126—131.
24. 24.        Сопілко І.М. Інформаційна глобалізація та інформаційна аксіологія: аспекти співвідношення / І.М. Сопілко // Правова доктрина – основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав. наук України та обговоренню п’ятитомної монографії «Правова доктрина України», Харків, 20-21 листоп. 2013 р. – Х.: Право, 2013. – С. 297-300.
25. 25.        Сопілко І.М. Державна інформаційна політика України: діяльнісний підхід до вивчення / І.М. Сопілко // Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, 4-5 квітня 2014 р.). — Дніпропетровськ : ГО «правовий світ», 2014. – С. 119—121.
26. 26.        Про Національну поліцію : Закон України // Офіційний вісник України від 18.08.2015 — 2015 р., № 63, стор. 33, стаття 2075, код акту 78051/2015.
27. 27.        Мамай К. В. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження та припинення групових порушень громадського порядку та масових безпорядків : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / К. В. Мамай; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 20 c. – укp.
28. 28.        Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки : навч. посіб. / С. М. Алфьоров, В. В. Гаркуша, Д. В. Голобородько, Д. Г. Заброда, В. П. Кононець; ред.: С. М. Алфьоров; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Х. : Право, 2014. – 302, [1] c. – Бібліогр.: с. 277-298 – укp.
29. 29.        Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України № 287/2015 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року „Про Стратегію національної безпеки України””.
30. 30.        Пихтін М. П. Адміністративно-правове забезпечення оптимізації функціонування внутрішніх військ МВС України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / М. П. Пихтін; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2014. – 40 c.
31. 31.        Ліпкан В. А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
32. 32.        Магда Е. Гибридная война: выжить и победить / Евгений Магда. — Х. : Виват, 2015. — 320 с.
33. 33.        Танки в центре Лондона: поклонники Кларксона штурмуют главный офис ВВС: режим доступу: www.dialog.ua/news/47322_1426861003.
34. 34.        Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри правознавства Київського національного

торговельно-економічного університету

У статті здійснено аналіз проблеми адміністративних правовідносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Обґрунтовано, що органи публічної адміністрації та недержавні структури становлять комплексну адміністративно-правову систему забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Визначено конкретні адміністративні загрози безпеці суб’єктів підприємництва.

Ключові слова: безпека, забезпечення безпеки підприємницької діяльності, адміністративні правовідносини, адміністративні загрози

Сьогоднішні виклики та загрози, що стоять перед вітчизняною сферою підприємницької діяльності спонукають їх суб’єктів до пошуку нових форм захисту. Захист суб’єктів підприємницької діяльності стає ключовим у процесі досягнення ефективності завдань, поставлених перед ними. Безпека як форма захисту постає необхідним атрибутом у діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, що зумовлює агрегацію сил та засобів для подолання дестабілізуючих факторів. Заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності у корелятивних взаємозв’язках дають змогу вирішити комплекс проблем, що оточують сферу підприємництва. Такі заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності як фінансово-економічні, організаційні, матеріально-технічні, інноваційні, безумовно, складають комплексний механізм протидії дестабілізуючим факторам. В той же час, означений перелік не буде повний без адміністративних заходів регулювання щодо процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Вищезазначена теза обумовлює актуальність теми, метою якої є дослідження адміністративних правовідносин щодо впливу на безпеку суб’єктів підприємницької діяльності, аналізу правових засад, теорії та практики її здійснення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання: перше – це аналіз проблеми адміністративних правовідносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Друге – це визначення конкретних адміністративних загроз безпеці суб’єктів підприємництва.

За останні роки опубліковано ряд наукових праць, присвячених питанням національної, економічної, продовольчої, демографічної, енергетичної, фінансової та інших видів безпеки. Дослідженню означених видів безпеки присвятили свої роботи вчені юристи, економісти, державні управлінці. Що стосується безпеки підприємницької діяльності, ця тематика потребує подальшого наукового дослідження, зокрема з адміністративно-правових позицій.

Oкремі питання безпеки підприємницької діяльності в контексті розгляду їх наукою адміністративного права стали предметом наукових досліджень               В. Б. Авер’янова, І. В. Арістової, Г. В. Атаманчука, Д. М. Бахраха, О. М. Бандурки, А. І. Берлача, Ю. П. Битяка, І. П. Голосніченка, В. Л. Грохольського,                             П. В. Діхтієвського, Є. В. Додіна, Р. А. Калюжного, В. В. Коваленка,                     Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, В. Р. Котковського,                  Ю. І. Крегула,  В. В. Крутова, В. І. Курила, В. А. Ліпкана, Д. М. Лук’янця,            В. Я. Малиновського, А. І. Марущака, В. П. Нагребельного, В. П. Печуляка, О. П. Світличного, А. І. Стахова та інших прeдставників науки адміністративного права та державного управління.

Аналізуючи забезпечення безпеки підприємницької діяльності, необхідно відмітити, що суб’єкт підприємництва є oсновою розвитку економічної системи держави, заснованої на засадах конкуренції, а не на тиску державно-монополістичних структур. Суб’єкт підприємницької діяльності є гарантом соціально-економічної захищеності громадянського суспільства та національної безпеки держави.

Проте рутинна практика діяльності суб’єктів підприємницької діяльності свідчить про їх високий ступінь уразливості порівняно з державними структурами, що виявляєтьcя у виникненні навколо них різнoманітних дестабілізуючих факторів. За таких обставин, забезпечення безпеки підприємницької діяльності є актуальним проблемним питанням, що включає в себе комплекс різноманітних заходів впливу протидії загрозам діяльності підприємництва. Безумовно, одним із таких комплексів, є комплекс  адміністративних правовідносин.

Оскільки будь-які правовідносини є складовою предмета правового регулювання певної галузі права, можна впевнено стверджувати, що забезпечення безпеки підприємницької діяльності стає новим для адміністративно-правового регулювання об’єктом, якому донині не приділялося достатньої уваги. З цього приводу слушним є твердження сучасних вчених-адміністративістів про суттєву модифікацію змісту адміністративного права, виокремлення як самостійних галузей права у минулому інститутів адміністративного права, оновлення змісту, призначення адміністративного права [1, с. 102].

Адміністративно-правові відносини обумовлюють створення усіх необхідних умов для становлення та прискорення розвитку забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Як зазначає С. Т. Чумаков, однією із головних проблем прискорення розвитку підприємництва є забезпечення його безпеки, що виникає з моменту початку діяльності підприємницької структури, конкретного функціонування підприємства [2, с. 89 – 90].

Будь-які суспільні відносини, у тому числі й адміністративні, мають врегулювати процес функціонування підприємництва в Україні, насамперед на мікрорівні, тобто досягти максимальної ефективності у роботі кожного суб’єктa підприємницької діяльності. Проте не можна досягти високого рівня національних, економічних чи фінансових інтересів у суспільстві без міцної та конкурентноспроможної підприємницької діяльності. З огляду на вищевикладене, виникає питання щодо забезпечення безпеки підприємницької діяльності органами публічної адміністрації, що при комплексному підході до рoзв’язання проблем національної безпеки набуває першочергового значення для належного рівня забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави.

Як вже зазначалось раніше, науковці та практики здебільшого розглядають пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності» як комплекс організаційно-правових, техніко-технологічних, інноваційних, фінансово-економічних заходів, спрямованих на виявлення, попередження і припинення загроз у процесі забезпечення ефективного функціонування підприємства. Цей процес містить у собі охорону приватної власності підприємства і фізичний захист його персоналу, зокрема недержавними структурами.

Питаннями забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні саме недержавними приватними охоронними структурами присвячено ряд наукових та публіцистичних праць. Так, В. В. Крутов, зазначає, що захист підприємницької діяльності в нашій країні – це новий вид суспільної діяльності, новий елемент у системі розподілу праці [3, с. 32]. В. І. Курило, наголошує, що послуги з охорони власності та охорони громадян визначаються як вид господарської діяльності, який за своїм суб’єктним складом і змістом є цивільно-правовими зобов’язальними правовідносинами і здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативно-правових актів або державних ліцензій на право надання послуг з охорони власності, крім окремих особливо важливих об’єктів права державної власності та охорони громадян [4, с. 17].

Наведені заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності є складовими економічної безпеки та охорони конкретного підприємства і, передбачають захист підприємства власними силами або за допомогою спеціально найнятих охоронних підприємств. У цьому переконаємось, якщо розглянемо деякі визначення економічної безпеки підприємства.

Економічна безпека підприємства – це система створення механізму мобілізації й найбільш оптимального управління корпоративними ресурсами даного підприємства з метою найбільш ефективного їх використання і забезпечення стійкого функціонування того чи іншого підприємства, його активної протидії будь-яким негативним чинникам впливу на свою економічну безпеку, – зазначають Т. М. Іванюта і А. О. Зайчковський [5, с. 9].

Найбільш розповсюдженою є така дефініція зазначеного терміна: це стан ефективного використання ресурсів підприємства (капіталу, персоналу, інформації, технології, техніки тощо) та наявних ринкових можливостей, що дозволяє запобігти негативному впливу внутрішніх і зовнішніх загроз та забезпечити його довгострокове виживання і стійкий розвиток на ринку відповідно до обраної місії (статутних завдань) [6, с. 316].

З вищезазначеного випливає, що науковці, в більшості випадків, розглядають забезпечення безпеки підприємницької діяльності з огляду на її економічну складову, оминаючи адміністративні правовідносини, що виникають у даній сфері. Забезпечення безпеки підприємницької діяльності хоч і реалізується недержавним сектором, проте створення необхідних умов для забезпечення безпеки підприємницької діяльності є прерогативою органів публічної адміністрації, тобто суспільні відносини у даній сфері мають досліджуватись також з адміністративно-правових позицій. Розглядаючи процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності необхідно зауважити, що органи публічної адміністрації та недержавні структури (діють відповідно до законодавства України, наданих дозволів, ліцензій та контролюються органами державної влади) становлять комплексну адміністративно-правову систему забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Перед органами публічної адміністрації та недержавними структурами постає важливе завдання щодо необхідності ефективного впливу на процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності в України. За таких обставин забезпечення безпеки підприємницької діяльності слід розглядати як комплекс економічних, фінансових, організаційних, технологічних, інформаційних заходів, що реалізують органи публічної адміністрації та недержавні структури для протидії негативним дестабілізуючим факторам у процесі здійснення підприємницької діяльності.

Наявність проблеми щодо однозначного трактування в юридичній науці  безпеки підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового забезпечення вимагає вирішення багатьох питань. Насамперед, актуальною є проблема щодо визначення нормативно-правових актів, за допомогою яких забезпечується захист та безпечне функціонування підприємницької діяльності.

Оскільки нормативно-правові акти є основною формою за допомогою якої не тільки забезпечується, а і регулюється безпека підприємницької діяльності, вважаємо доцільним зауважити, що регулювання є одним із основних способів забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Таку точку зору підтверджують науковці, зокрема І. О. Ієрусалімова зазначає, що адміністративно-правове забезпечення передбачає насамперед регулювання за допомогою норм адміністративного права, що виникають для та в процесі реалізації прав і свобод людини та громадянина, передбачених в законодавстві [7, с. 83].

Зауважимо, що адміністративно-правове регулювання безпеки підприємницької діяльності, перебуваючи у межах поняття «державне регулювання» має власну специфіку, тобто під адміністративно-правовим регулюванням, слід розуміти один із видів регулюючого впливу на суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності, що здійснюється уповноваженими органами публічної адміністрації за допомогою специфічної системи нормативно закріплених методів та засобів, з метою їх впорядкування.

Адміністративно-правове регулювання безпеки підприємницької діяльності є частиною державного регулювання, важливість якого важко переоцінити у впорядкуванні суспільних відносин, у тому числі у сфері забезпечення безпеки підприємництва.

Як слушно зазначає Ю. І. Крегул, без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною стає фундаментальна наука, через подорожчання скорочується інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами [8, с. 10].

Підкреслюючи важливість державного регулювання сфери економіки, частиною якої є процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності,               В. П. Нагребельний відмічає, що державне регулювання створює необхідні умови для діяльності певних суб’єктів та об’єктів у напрямі і в межах, котрі вважаються бажаними і доцільними для держави і за якими відбуватиметься розвиток цих суб’єктів та суб’єктів у цілому [9, с. 136].

З огляду на вищенаведені теоретичні положення науковців, вважаємо за необхідне класифікувати групи відносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності, що підпадають під категорію «адміністративно-правове забезпечення», регулюються нормами адміністративного права та органами публічної адміністрації.

Дана класифікація складається з трьох груп відносин та ґрунтується на нормативно-правових актах, які регулюють процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Перша група – відносини, пов’язані із легалізаційними процедурами (реєстрація, ліцензування, патентування, стандартизація та сертифікація суб’єктів підприємницької діяльності), які повинні здійснюватись уповноваженими органами державної влади у спосіб, який дозволяє суб’єкту підприємницької діяльності на максимально ефективному рівні забезпечити безпеку підприємницької діяльності. Другу групу складають відносини, пов’язані із забезпеченням захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності у соціально спрямованій економіці, а саме: відносини щодо порядку квотування, державного регулювання цін і тарифів, застосування нормативів і лімітів, антимонопольного регулювання. Третя група – відносини щодо контрольної функції органів державної влади у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності (нагляд, перевірки, ревізії суб’єктів підприємницької діяльності).

Варто розглянути обставини, за яких органи державної влади не завжди спроможні забезпечити безпеку підприємницької діяльності. Часто вони є суб’єктами адміністративних загроз безпеці підприємництва та створюють перешкоди у вигляді адміністративних бар’єрів.

В. А. Кирилов розглядає адміністративні загрози як специфічні перешкоди для розвитку підприємництва, обумовлені недосконалістю державного регулювання і контролем чи усвідомленим утиском інтересів підприємництва зі сторони органів державної влади і окремих чиновників [10, с. 56].

Вважаємо за необхідне визначити, які ж дії органів державної влади підпадають під категорію адміністративні загрози:

а) значні витрати на реєстраційні процедури, складність отримання дозволів та ліцензій. Від складності процедури відкриття нового підприємства зазнають збитків як українські суб’єкти підприємницької діяльності, так і іноземні, що призводить до втрати значних обсягів потенційних інвестицій;

б) несприятливе середовище функціонування суб’єктів підприємницької діяльності. Процес зайняття підприємницькою діяльності є об’єктом уваги приблизно чотирьох десятків контрольно-наглядових інстанцій, які діють за своїми внутрішньовідомчими інструкціями. Масштаби контролю та різних перевірок обмежуються не в повній мірі. В практичній діяльності це призводить до штучного створення пільгових умов для окремих суб’єктів підприємницької діяльності або до вчинення корупційних дій;

в) діяльність природних монополістів, які мають переваги не тільки з господарської, а й з політичної точки зору та здебільшого знаходяться поза контролем органів державної влади;

г) введення регіональними органами влади різноманітних обмежень на рух товарів, капіталу і робочої сили по території держави, внаслідок чого відбувається звуження масштабів ринку для одних виробників і стримування дії конкурентного механізму;

д) непрозорість процедури видання і застосування підзаконних нормативних актів, спрямованих на регулювання і контроль підприємницької діяльності.

Жорсткі реалії ринку, труднощі його становлення в Україні поставили на порядок денний проблему формування системи охорони підприємництва, здатної врегулювати процес його функціонування та виживання. За таких обставин державі та органам державної влади потрібно перейти від декларативного, невиваженого забезпечення безпеки підприємницької діяльності до реального та системного захисту підприємництва.

Список використаних джерел:

1. Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації : [монографія] / Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.

2. Чумаков С. Т. Защитные механизмы обеспечения безопасности предпринимательства : дис. … канд. экон. наук : спец.: 08.00.05 / С. Т. Чумаков. – Москва, 2005. – 181 с.

3. Крутов В. В. Становлення і розвиток недержавних суб’єктів сектору безпеки України (система безпеки підприємництва) / В. В. Крутов, В. Г. Пилипчук // Наукова доповідь. – К : НІСД, 2011. – 85 с.

4. Курило В. І. Організаційно-правові засади надання охоронних послуг : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.: 12.00.07 /               В. І. Курило. – Ірпінь, 2002. – С. 17.

5. Іванюта Т. М. Економічна безпека підприємства: навч. посіб. /                      Т. М. Іванюта, А. О. Зайчковський. – К. : Центр учбової літератури, 2009. –    256 с.

6. Мелихов А. А. Эволюция подходов к содержанию категории «экономическая безопасность предприятия» / А. А. Мелихов, Э. В. Камышникова // Вісник Приазовського державного технічного університету. – 2009. – № 19 – С. 316 – 319.

7. Ієрусалімова І. О. Механізм адміністративно -правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина : дис. … канд. юрид. наук : спец.:  12.00.07 / І. О. Ієрусалімова. – К., 2006. – 205 c.

8. Правові засади державного регулювання економікою України : навч. посіб. / [Ю.І. Крегул, Р.О. Банк, О. В. Сердюченко та ін.]; за ред. Ю.І. Крегула. –К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2013. – 664 с.

9. Нагребельний В. П. Правове забезпечення модернізації державного управління та державного регулювання в економічній сфері України /                       В. П. Нагребельний // Вісник Національної академії правових наук України. –      2013. – № 2. – С. 133 – 140.

10. Кириллов В. А. Административные барьеры: понятие, содержание /                    В. А. Кириллов // Мир безопасности. – 2009. – № 9. – С. 56 – 58.

Банк Ростислав Александрович

Современная парадигма безопасности предпринимательской деятельности: административно-правовой аспект

В статье проведен анализ проблемы административных правоотношений в сфере обеспечения безопасности предпринимательской деятельности. Обосновано, что органы публичной администрации и негосударственные структуры составляют комплексную административно-правовую систему обеспечения безопасности предпринимательской деятельности. Определены конкретные административные угрозы безопасности субъектов предпринимательства.

Ключевые слова: безопасность, обеспечение безопасности предпринимательской деятельности, административные правоотношения, административные угрозы

Bank Rostyslav Oleksandrovich

Modern security paradigm of business activity: administrative and legal aspects

The article analyzes the administrative legal relations in the security business in Ukraine. The article also stated that the administrative and legal relations determine that all the necessary conditions for the development and accelerate the development of security business in Ukraine.

Public administration and non-state actors (acting in accordance with the laws of Ukraine, issued permits, licenses and control by public authorities) are integrated administrative and legal system to ensure business security.

The article stated that Ukrainian scientists, in most cases, considering the safety of entrepreneurial activity because of its economic component, avoiding administrative legal relations arising in this area. Securing business activities realized though the private sector, but creating the conditions for business security is the prerogative of the public administration, that is, social relations in this area are also investigated with administrative and legal positions.

The article outlines the steps of the government administration fall under the category of threat:

a) significant costs of registration procedures, the complexity of permits and licenses;

b) unwelcoming operation of businesses;

c) the activities of natural monopolies;

d) introducing regional authorities of various restrictions on the movement of goods, capital and labor in the territory of the State;

e) lack of transparency and publication procedures use by-la

Keywords: safety and security of business activities, administrative legal, administrative threats

ЛІПКАН Володимир Анатолійович — доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України, академік Міжнародної кадрової академії.

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію з юридичних наук із проблем боротьби з тероризмом.

У 2009 році захистив докторську дисертацію з юридичних наук із проблем правового регулювання національної безпеки.

У 1997 році — отримав премію ім. Володимира Суміна Української правничої фундації, ставши переможцем загальнодержавного конкурсу студентських наукових робіт.

У 2002 році став одним із переможців конкурсу № 7, що проводився Харківським Центром по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вошингтоні, підготувавши наукове дослідження за темою «Основи терорології».

У цьому ж 2002 році було підготовлено перший в Україні навчальний посібник, в якому викладено засади загальної теорії безпеки «Безпекознавство», який було видано в Європейському університеті. На базі даного посібника розроблено авторський курс «Безпекознавство», який викладається в Європейському університеті з 2002 року.

У лютому 2003 року закінчив на відмінно Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу, отримавши кваліфікацію спеціаліста з менеджменту організацій.

З 23 травня по 19 липня 2003 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в Угорщині м. Будапешт. Під час навчання в академії виконував обов’язки голови української делегації. За значні успіхи у навчанні, а також активну організаторську діяльність, позиціонування іміджу України, було визначено кращим студентом української делегації (серед 13 представників), а також кращим студентом 41 сесії (серед 47 членів, що представляли Україну, Угорщину, Румунію та Росію), у зв’язку з чим було нагороджено начальником кримінальної поліції Угорщини пам’ятною медаллю та вручено відповідний диплом.

З лютого 2004 по березень 2004 року проходив навчання у Міжнародній Правоохоронній академії в США, штат Нью-Мексіко, м. Розвел. Де, зокрема вивчав особливості інформаційного супроводження діяльності сил національної безпеки у ствердженні глобального лідерства.

З квітня 2006 року по лютий 2009 року обіймав посаду начальника кафедри міжнародних відносин та національної безпеки Київського національного університету внутрішніх справ. На даній кафедрі було розроблено комплекс безпекових та інформаціологічних дисциплін: «Національна безпека України», «Інформаційна безпека України», «Державна інформаційна політика України», «Інформаційна акмеологія», «Інформаційне право», «Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом», «Інформаційна деліктологія»

У березні 2010 року — закінчив Навчально-науковий інститут менеджменту безпеки Університету економіки та права „КРОК”, отримавши кваліфікацію „професіонал з управління фінансово-економічно безпекою”.

З січня по березень 2010 року — проходив навчання в Інституті національної безпеки Університету Делавер (NSI, Delaware, USA).

Упродовж 2005 – 2006 років помічник-консультант народного депутата України комітету з питань національної безпеки і оборони Верховної ради України.

У 2013 році — нагороджено дипломом Академії наук вищої освіти України за номінацією «Монографії».

У 2014 році — призначено на посаду Директора програм національної безпеки Центру воєнної політики та політики безпеки

Фахова аналітична активність:

Експерт експертної ради Управління інформаційної політики Міністерства оборони України

Радник президента Академії безпеки відкритого суспільства

Експерт Експертної ради громадської організації „Міжнародна антитерористична єдність”

Експерт Експертної комісії при раді УСПП з корпоративної безпеки.

Рівень креативного впливу на кіберсоціум:

• https://www.lipkan.com/ – особистий сайт;
•  http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка в Вікіпедії
• https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%9B%D1%96%D0%BF%D0%BA%D0%B0%D0%BD_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B9%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 — сторінка з Вікіцитатника
• www.natsecurity.com.ua — проект для проведення конференцій;
• http://goal-int.org/ — сайт громадської організації Глобальна організація союзницького лідерства;
• http://wolf-goal.livejournal.com/ — персональний блог;
• http://book.market-ua.com/ —  книжковий Інтернет-магазин;
• http://www.aoss.org.ua/cgi-bin/index.pl — сайт громадської організації  Академія безпеки відкритого суспільства.

Автор понад 220 наукових праць,

зокрема 12 монографічних досліджень:

1. Ліпкан В. Тероризм і національна безпека України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Знання, 2000. — 184 с. (10,36 д.а.).
2. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом : [монографія] / В. А. Ліпкан, Д. Й.  Никифорчук, М. М. Руденко. — К. : Знання, 2002. — 254 с. (20,8 д.а.).
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с. (10,46 д.а.).
4. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с. (47,02 д.а.).
5. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с. (20,46 д.а.).
6. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с. (25.58 д.а.)
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
9. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
10. Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
11. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
12. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

Автор 20 навчальних посібників:

1. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
2. Ліпкан В.А., Кондратьєв П.Я. Боротьба з тероризмом: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
3. Кондратьєв Я.Ю., Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: теоретико-правові аспекти зарубіжного досвіду. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — 20 с.
4. Ліпкан В.А.,  Харченко Л.С., Логінов О.В. Інформаційна безпека України: Глосарій. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
5. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С., Яковенко О.О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. — К.: Текст, 2006. — 256 с.
6. Ліпкан В.А. Національна безпека і національні інтереси України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
7. Павленко Б.В., Ліпкан В.А., Тарасюк М.О. Керування транспортними засобами в екстремальних умовах: Навчально-наочний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 96 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
8. Ліпкан В.А. Управління системою національної безпеки України. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
9. Ліпкан В.А. Основи терорології (синергетична теорія тероризму). — К.: КНТ, 2006. — 84 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
10. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., В.М.Желіховський Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
11. Ліпкан В.А. Боротьба з міжнародним тероризмом: Нормативна база. — К.: КНТ, 2007. — 248 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
12. Теорія управління в органах внутрішніх справ: Навчальний посібник / За ред. В.А.Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
13. Ліпкан В.А., Діордіца І.В. Національна безпека України: кримінально-правова охорона: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2007. — 292 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
14. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
15. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
16. Науково-практичний коментар до Закону України „Про боротьбу з тероризмом” / В.А.Ліпкан, О.А.Івахненко, І.М.Рижов, В.В.Майоров. — К. : КНТ, 2009. — 208 с. — (Серія: національна і міжнародна безпека).
17. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
18. Ліпкан В.А. Національна безпека України : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-е вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
19. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] ; за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с.
20. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом : у визначеннях та поняттях / В. А. Ліпкан. — К. : Магістр – ХХІ століття, 2009. — 162 с.

ПУБЛІКАЦІЇ У ВИДАННЯХ ВАК УКРАЇНИ

1. Ліпкан В.А. Компаративний аналіз тероризму і злочинів терористичного характеру // Актуальні проблеми держави та права: Зб. Наук. Праць. — 2000. — Вип. 8. — Одеса: Юридична література. — С. 224 – 230.
2. Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А. Характерні особливості боротьби з тероризмом і бандитизмом в Україні // Додаток до „Вісника ЛІВС МВС України” Актуальні проблеми оперативно-розшукової діяльності. — 2000. — Вип. 1. — Луганськ. — С. 52 – 62.
3. В.Ємельянов, В.Ліпкан Про деякі аспекти вивчення особи-терориста // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1 (20). — С. 166 – 170.
4. Ліпкан В.А. Відповідальність за тероризм як один з напрямків систематизації кримінального законодавства // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 2. — С. 38 – 47.
5. Ліпкан В.А. Щодо поняття тероризму // Право України. — 2000. — № 7. — С. 66 – 69.
6. Никифорчук Д., Ліпкан В., Лебеденко В. Особливості боротьби ОВС з тероризмом і бандитизмом // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2000. — № 1. — С. 225 - 231.
7. Ліпкан В.А. Тероризм і геополітика: гіпотетичний зв’язок // Правова держава. — 2000. — Вип. 11. — С. 525 – 534.
8. Ліпкан В.А. Кримінологічна та кримінально-правова оцінка тероризму // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2000. — № 4. — С. 23 – 28.
9. Ліпкан В.А. Залучення населення до роботи міліції — запорука взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку у боротьбі з тероризмом // Проблеми правознавства і правоохоронної діяльності. — 2000. — № 2. — С. 76 – 79.
10. Ліпкан В.А. Питання демонтажу фінансового підґрунтя терористичних організацій // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2001. — № 7. — С. 10 – 15.
11.  Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2001. — № 3. — С. 233 – 236.
12.  Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм і система безпеки підприємництва // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 8 – 17.
13.  Юсупов В.В., Ліпкан В.А. Недержавна система безпеки підприємництва — криміналістичний аспект // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України / Збірник матеріалів науково-практичної конференції 16 – 17 травня 2001 р., Київ.— К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2001. — С. 88 – 95.
14.  Никифорчук Д.Й., Бірюков Г.М., Ліпкан В.А. Аналіз стану оперативної обстановки як спосіб виявлення терористських груп // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — К., 2002. — № 1. — Ч. 2.
15.  Ліпкан В.А. Окремі аспекти кримінологічної характеристики ювенотероризму (підліткового тероризму) // Право України. — 2002. — № 4. — С. 77 – 82.
16.  Рожнова В.В., Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів // Право України. — 2002. — № 5. — С. 21 – 26.
17.  Ліпкан В.А. Концептуальні засади побудови антитерористичного законодавства України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 1. — С. 66 – 73.
18.  Ліпкан В.А. Системний підхід до побудови еталонної моделі системи забезпечення національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 2. — С. 19 – 24.
19.  Ліпкан В.А. Національна безпека України у світлі теорії самоорганізації // Держава і право. — 2002. — № 16. — С. 142 – 148.
20.  Ліпкан В.А. Складові національної ідеї // Право і безпека. — 2002. — № 2. — С. 182 – 183.
21.  Ліпкан В.А. Сучасний зміст української національної ідеї // Держава і право. — 2002. — № 17. — С. 463 – 466.
22.  Ліпкан В.А. Неопарадигма національної безпеки // Право України. — 2002. — № 11. — С. 19 – 23.
23.  Ліпкан В.А. Правове забезпечення управління системою національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 19 – 24.
24.  Ліпкан В.А. Методологія формування правового поля забезпечення національної безпеки України // Держава і право. — 2002. — № 18. — С. 70 – 76.
25.  Никифорчук Д.Й., Ліпкан В.А., Крашениця В.Ф. Особливості запобігання злочинам, пов’язаним із захопленням заручників // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 5. — С. 131 – 135.
26.  Ліпкан В.А. Історичні передумови формування сучасної української національної ідеї // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2002. — № 19. — С. 177 – 182.
27.  Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
28.  Ліпкан В.А. Об’єкт, предмет і структура націобезпекознавства // Право і безпека. — 2002. — № 4. — 26 – 29.
29.  Ліпкан В.А. Сучасні загрози національній безпеці України: доктрина пантуранізму // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 168 – 176.
30.  Липкан В.А. Концептуальные основы формирования правового поля обеспечения национальной безопасности Украины // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2002. — № 2 (8). — С. 69 – 74.
31.  Ліпкан В.А. Предмет націобезпекознавства // Держава і право. — 2003. — № 19. — С. 39 – 44.
32.  Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
33.  Ліпкан В.А. Сучасний безпекоренесанс // Держава і право. — 2003. — № 20. — С. 216 – 219.
34.  Ліпкан В.А. Сутність та зміст управління системою національної безпеки // Правова держава. — 2003. — Вип. 14. — С. 257 – 266.
35.  Ліпкан В.А. Поняття та зміст націобезпекознавства // Право України. — 2003. — № 9. — С. 114 – 118.
36.  Ліпкан В.А. Необхідність управління системою національної безпеки // Додаток до журналу „Міліція України” Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2003. — № 16. — С. 12 – 14.
37.  Ліпкан В.А. Українська національна ідея — фундамент національної безпеки // Вісник Національного університету внутрішніх справ. — 2003. — № 22. — С. 299 – 305.
38.  Ліпкан В.А. Необхідність формування системи національної безпеки // Право і безпека. — 2003. — № 2’2. — 21 – 25.
39.  Ліпкан В.А. Синергетичний і гомеостатичний підходи до системи національної безпеки // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 2. — С. 104 – 111.
40.  Ліпкан В.А. Концепція національної безпеки України: підходи до формування // Вісник Прокуратури. — 2003. — № 10. — С. 85 – 92.
41.  Ліпкан В.А. Спеціально наукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 3. — С. 63 – 73.
42.  Ліпкан В.А. Загальнонаукові методи націобезпекознавства // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2003. — № 4. — С. 26 – 33.
43. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України // Право і безпека. — 2003. — № 2’4. — С. 57 – 60.
44.  Ліпкан В. Проблеми законодавчого забезпечення національної безпеки // Українське право. — 2003. — № 1 (16). — С. 107 – 120.
45.  Ліпкан В.А. Екзистенціальне управління системою національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 21. — С. 473 – 479.
46.  Ліпкан В.А. Теорія криз при дослідженні ролі біфуркацій в еволюції системи національної безпеки // Держава і право. — 2003. — № 22. — С. 61 – 68.
47.  Ліпкан В.А. Доктрина національної безпеки: проблеми формування // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. — 2003. — № 3. — С. 195 – 198.
48. Ліпкан В.А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України // Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.
49.  Ліпкан В.А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 75 – 78.
50.  Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230 – 233.
51.  Міжнародна поліцейська енциклопедія: У 10 Т. / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю.Кондратьєв, В.Я.Тацій, Ю.С.Шемшученко. — К.: Концерн „Видавничий дім „Ін юре”, 2003. — СС. 41 – 57, 404 – 415, 441 – 450, 1007 – 1037.
52.  Ліпкан В.А. Модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки // Вісник академії правових наук України. — Х., 2004. — Вип. 1 (136). — С. 223 – 229.
53.  Ліпкан В.А.  Роль МВС України у боротьбі з тероризмом в контексті співробітництва з ЄС // Тероризм та боротьба з ним: теоретико-практичний аспект: Монографія. — К.: НАСБУ, 2004. — С. 245 – 258.
54.  Ліпкан В.А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. — 2005. — № 1. — С. 94 – 99.
55.  Ліпкан В.А. Проблеми формування і функціонування системи забезпечення національної безпеки України // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2005. — Вип. 4. — С. 160 – 169.
56.  Ліпкан В.А. Современная парадигма терроризма / Российская система противодействия тероризму: проблемы, механизмы реализации и перспективы развития: Материалы Всероссийской научно-практической конференции: В 2 ч. — Челябинск: Челябинский юридический институт МВД России, 2005. — Ч. 1. — С. 43 – 52.
57.  Ліпкан В.А., Тюріна О.В. Державний суверенітет у контексті формування системи міжнародної безпеки // Університетські наукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 17 – 23.
58.  Ліпкан В., Ліпкан О. Інтерпретаційні схеми розвитку систем безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 2. — С. 12 – 18.
59. Ліпкан В., Майоров В. Проблеми боротьби з міжнародним тероризмом // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 12. — С. 88 – 90.
60. Ліпкан В.А. Загроза національній безпеці як критерій систематизації заходів адміністративно-правового примусу // Юридична Україна. — 2006. — № 6. — С. 19 – 25.
61.  Ліпкан В.А. Стан адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. — 2006. — № 3. — С. 107 – 112.
62.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правові закономірності функціонування системи національної безпеки // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 10. — С. 42 – 44.
63.  Ліпкан В. Адміністративно-правові основи теорії національної безпеки // Юридична Україна. — 2006. — № 11. — С. 23 – 26.
64.  Ліпкан В.А. Адміністративно-правова природа національної безпеки // Право України. — 2007. — № 3. — С. 9 – 12.
65.  Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97 – 102.
66.  Ліпкан В.А. Зміст і структура адміністративно-правових відносин у сфері національної безпеки // Наук. вісник Нац. акад. Держ. подат. служби України (економіка, право). — № 1 – 2 (33). — 2006. — С. 272 – 278.
67.  Ліпкан В.А. Закон України „Про Кабінет Міністрів України” : питання обсягу повноважень у сфері національної безпеки України / В. А. Ліпкан // Судова апеляція. — № 3 (12). — 2008. — С. 6—11.
68.  Ліпкан В.А. Основи права національної безпеки // Право України. — 2009. — № 1. — С. 108—116. 

ПУБЛІКАЦІЇ В ІНШИХ ВИДАННЯХ

1. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших. — К., 2000. — Т. 19. — С. 50 – 86.
2. Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й. Питання боротьби з тероризмом і бандитизмом // Тероризм і боротьба з ним. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / Під ред. А.І.Комарової, Ю.В.Землянського, В.О.Євдокімова та інших.— К., 2000. — Т. 19. — С. 385 – 392.
3. Гергелійник В.О., Ліпкан В.А. Проблеми реформування системи арбітражних судів України // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (2). — С. 248 – 252.
4. Бєзруков Є.В., Ліпкан В.А. Використання поліграфа як один з напрямків протидії корупції і економічним злочинам // Правосуддя — гарант законності у сфері економічних правовідносин / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2000. — Т. 21 (1). — С. 504 – 510.
5. Ліпкан В.А. Боротьба з тероризмом на сучасному етапі // Проблеми боротьби з організованою злочинністю в регіоні (на матеріалах Харківської та Полтавської областей) / Зб. Матеріалів міжнар. Наук. практ. конференції (Харків) 26 – 27 квітня 1999 р. — С. 182 – 184.
6. 6.  Ліпкан В.А. Методологічні аспекти розроблення криміналістичної характеристики тероризму  // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою / Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. — К., 2001. — Т. 22. — С. 401 – 408.
7. Ліпкан В.А. Методологічні аспекти алгоритму розробки криміналістичної характеристики тероризму // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук. практ. конференції. Ч.1. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. — С. 182 – 184.
8. Ліпкан В.А. Підприємництво під прицілом тероризму // Молодь і підприємництво. — 2000. — № 2. — С. 19 – 21.
9. Тимошенко І.І., Лаптєв С.Г., Ліпкан В.А., Онищенко Г. Закон України „Про недержавне забезпечення безпеки особи та підприємницької діяльності в Україні” // Недержавна система безпеки підприємництва як суб’єкт національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-та, 2001. — С. 466 – 477.
10. Ліпкан В.А. Методологічні засади легітимації боротьби з тероризмом як один з механізмів забезпечення прав і свобод людини в процесі правоохоронної діяльності // Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. Донецьк, 27 квітня 2001 року. — Донецьк, ДІВС., 2001. — С. 36 – 45.
11. Ліпкан В.А. Теоретичні питання націобезпекознавства // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. профес.-виклад. складу кафедр правових дисциплін. — К.: КиМУ, 2002. — Вип. 2. — С. 79 – 87.
12. Ліпкан В.А. Організація недержавної системи безпеки: Дипломна робота / Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту та бізнесу. — К., 2003. — 110 с.
13. Ліпкан В.А. Глобальний тероризм в управлінні сучасною цивілізацією // Тероризм і національна безпека України: Матеріали міжнар. конф. — К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. — С. 118 – 127.
14. Ліпкан В.А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. — Одеса: Юридична література, 2003. — Вип. 16. — С. 115 – 120.
15. Липкан В.А. Правовое поле обеспечения национальной безопасности Украины: вопросы формирования // Правовая защита частных и публичных интересов: Материалы международной межвузовской научно-практической конференции (22 – 23 января 2004 года). — Челябинск: Изд-во ЮурГУ. — Ч. 1. — 49 – 55.
16. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека як складова національної безпеки України // Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі: Проблеми науки, практики і освіти: Зб. наук. праць VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.— Ч. 2. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. — С. 443 – 453.
17. Ліпкан В.А. Неопарадигма боротьби з тероризмом // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск сьомий. — Х.: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2003. — С. 131 – 164.
18. Ліпкан В.А., Кузнєцов О.В. та інші Навчально-методичні матеріали. — К.,: Текст, 2005. — 158 с.
19. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Удосконалення нормативно-правових засад боротьби з кіберзлочинністю як необхідна умова євроінтеграції // Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, Луцьк,29 – 30 вересня 2005 р. / За ред.. В.Й.Лажніка, С.В.Федонюка. — Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту, ім.. Лесі Україніки, 2005. — С. 192 – 197.
20. Ліпкан В.А. Алгоритм моделювання систем безпеки // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 6 грудня 2005 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2005. — С. 5 – 10. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
21. Ліпкан В.А. Глобализация международного терроризма // Предотвращение и борьба с преступлениями террористической направленности: Материалы международной научно-практической конференции (Кишинэу, 18 мая 2006 года) / Академия полиции Молдовы. — К., 2006. — С. 65 – 73.
22. Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12 – 19.
23. Ліпкан В.А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: Текст, 2007. — С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24. Ліпкан В.А. Основні підходи до формування закону України „Про національну безпеку України” // Проблеми національної та міжнародної безпеки: Матеріали науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К.: КНУВС, 2007. — С. 29 – 36.
25. Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21 – 27.
26. Ліпкан В.А. Роль сил спеціальних операцій у протидії злочинам проти основ національної безпеки // Запобігання злочинам у сфері забезпечення національної безпеки України : Матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції, 21 листопада 2008 р., м. Київ. — К. : Наук.-вид. відділ НАСБ України, 2008. — С. 36-43. (430 с.)
27. Ліпкан В.А. Que se haga scientia // Міліція України. — 2000. — № 5. — С. 26-27.
28. Ліпкан В.А. Морські вовки країни тюльпанів // Міліція України. — 2000. — № 6. — С. 25-26.
29. Ліпкан В.А. Фанат, або заговори, щоб я тебе почув // Міліція України. — 2000. — № 7. — С. 14 – 15.
30. Ліпкан В.А. Доки грім не вдарить, мужик не перехреститься // Міліція України. — 2000. — № 8. — С. 28 – 29.
31. Ліпкан В.А. FSK — спеціальна команда захисту // Міліція України. — 2000. — № 10. — С. 28 – 29.
32. Ліпкан В.А. Антитерор. З досвіду австралійських колег // Міліція України. — 2000. — № 11. — С. 30 – 32.
33. Ліпкан В.А. Федеральне бюро розслідувань // Форпост. — 2001. — № 1. — С. 24 – 25.
34. Ліпкан В.А. Щит і меч землі обітованої // Форпост. — 2001. — № 2. — С. 22 – 23.
35. Ліпкан В.А. Геній пекла // Форпост. — 2001. — № 3. — С. 18 – 20.
36. Ліпкан В.А. Тероризм і життя // Форпост. — 2001. — № 4. — С. 24 – 25.
37. Ліпкан В.А. Усвідомлюючи досвід інших // Форпост. — 2001. — № 5. — С. 24 – 25.
38. Ліпкан В.А. Поліграф — нова віха взаємопорозуміння міліції з населенням // Міліція України. — 2001. — № 6. — С. 28 – 29.
39. Ліпкан В.А. „Золоті пантери” Італії // Міліція України. — 2001. — № 7. — С. 28 – 31.
40. Ліпкан В.А. Кібертероризм на зламі тисячоліть // Міліція України. — 2001. — № 8. — С. 24 – 25.
41. Ліпкан В.А. Секретна служба США: Військово-морська спеціальна група США // Міліція України. — 2001. — № 9. — С. 24 – 25.
42. Ліпкан В.А. Варта королеви: підготовка поліцейських для боротьби з масовими заворушеннями США // Міліція України. — 2001. — № 10. — С. 20 – 21.
43. Ліпкан В.А. Кримінальний тероризм: вигадки чи реальність // Міліція України. — 2001. — № 11. — С. 26 – 27.
44. Ліпкан В.А. Ніщо, яке нищить // Міліція України. — 2002. — № 1. — С. 26 -27.
45. Ліпкан В.А. Матриця: проблема свободи у матриці // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 26 – 27.
46. Ліпкан В.А. Бути першими — це для академії традиція // Міліція України. — 2002. — № 2. — С. 29 – 30.
47. Ліпкан В.А. Диявольська врода // Міліція України. — 2002. — № 3. — С. 29 – 30.
48. Ліпкан В.А. Ядерний тероризм або сатана старих богословів // Міліція України. — 2002. — № 4. — С. 27 – 28.
49. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина перша) // Міліція України. — 2002. — № 5. — С. 23 – 24.
50. Ліпкан В.А. На перепоні тероризму (Частина друга) // Міліція України. — 2002. — № 6. — С. 29 – 30.
51. Липкан В.А. Нужен ли Украине Закон „По борьбе с терроризмом” // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 2. — С. 12 – 15.
52. Липкан В.А. Информационный фаст-фуд — приятного аппетита // Бизнес и безопасность. — 2002. — № 5. — С. 4 – 5.
53. Ліпкан В.А. Пантуранізм — сучасна загроза України // Служба безопасности. — 2002. — № 4. — С. 6 – 7.
54. Ліпкан В.А. Дві цитаделі — одна мета // Міліція України. — 2002. — № 8. — С. 30 - 31.
55. Ліпкан В.А. Судний день // Міліція України. — 2002. — № 9. — С. 24 – 25.
56. Ліпкан В.А. По той бік добра і зла // Міліція України. — 2002. — № 10. — С. 28 – 29.
57. Ліпкан В.А. Служба внутрішньої безпеки США // Міліція України. — 2002. — № 11. — С. 29 – 30.
58. Ліпкан В.А. Європол і внутрішня безпека Європи // Міліція України. — 2003. — № 3. — С. 27 – 28.
59. Ліпкан В.А. Політичний екстремізм у Німеччині // Міліція України. — 2003. — № 11. — С. 26 – 27.
60.  Липкан В.А. Абсурд в Законе или иллюзия безопасности // Человек  и закон. — 2003. — № 12. — С. 42 – 45.
61. Ліпкан В.А. Моє відкриття Америки // Міліція України. — 2004. — № 7. — С. 22 – 23.
62.  Ліпкан В.А. Нещодавно ад’юнктурі НАВСУ виповнилось 30 років // Іменем закону від 16.06.00. — С. 13.
63. Ліпкан В.А. Шанхайська п’ятірка обговорює питання щодо створення єдиного антитерористичного центру // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
64. Ліпкан В.А. Вибухи в Афганістані: чотири особи поранено // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
65. Ліпкан В.А. Поліція Північної Ірландії викрила фабрику вибухових пристроїв // Богомольця 10. — 23.02.01. — № 8. — С. 3.
66.  Ліпкан В.А. В Ізраїлі за підозрою у вчиненні тероризму затримано представника Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
67. Ліпкан В.А. Німеччина: неонацисти підводять голову // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
68.  Ліпкан В.А. Греція готує новий законопроект по боротьбі з тероризмом Альбіону // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
69. Ліпкан В.А. Філіппінський уряд на заваді тероризму // Богомольця 10. — 07.03.01. — № 10. — С. 3.
70. Ліпкан В.А. Шпигунський скандал у США // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
71.  Ліпкан В.А. Екотероризм // Богомольця 10. — 16.03.01. — № 11. — С. 3.
72. Ліпкан В.А. В Іспанії лунають вибухи // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
73.  Ліпкан В.А. Чи буде видано терориста № 1? // Богомольця 10. — 23.03.01. — № 12. — С. 3.
74. Ліпкан В.А. KFOR ранить двох бандитів на кордоні Косово і Македонії // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
75.  Ліпкан В.А. Ізраїль активізує боротьбу з тероризмом // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
76. Ліпкан В.А. Розлючений батько захоплює заручників // Богомольця 10. — 30.03.01. — № 13. — С. 3.
77. Ліпкан В.А. Вибори і тероризм: іспанський варіант // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
78.  Ліпкан В.А. Снайпери проти абортів // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
79.  Ліпкан В.А. Ліквідація антипідривного підрозділу “F” MI-5 — помилка // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
80. Ліпкан В.А. Реалії сучасного кібертероризму // Іменем закону. — 13.04.01. — № 15. — С. 7.
81. Ліпкан В.А. Алжир змінює „тактику діалогу” // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
82.  Ліпкан В.А. Біотероризм загрожує світу // Іменем закону. — 27.04.01. — № 17. — С. 3.
83.  Ліпкан В.А. Наркотероризм по-колумбійські // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
84.  Ліпкан В.А. Викрадення людей і СНІД // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.
85.  Ліпкан В.А. Уряд Ірану підписав угоду із Саудівською Аравією // Іменем закону. — 01.06.01. — № 22. — С. 3.

ПУБЛІКАЦІЇ ПІСЛЯ ЗАХИСТУ ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ з юридичних наук

1. Липкан В.А. Основы права национальной безопасности // Публичное и частное право. — 2009. — № 2. — С. 34—46.
2. Ліпкан В.А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 12. — С. 4 – 8.
3. Ліпкан В.А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні // Право України. — 2010. — № 7. — С. 70—80.
4. Ліпкан В.А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту // Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю.І.Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. — К. : КНУВС, 2009 — С. 114-117 (204 с.)
5. Ліпкан В.А.   Біла книга: суть та призначення // Адміністративне право в сучасному вимірі : Матеріали IV науково-практичного семінару / ред. колегія : В.К.Колпаков (голова), О. В. Кузьменко, В. А. Ліпкан, І. Д. Пастух. — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. —С. 19—21.
6. Ліпкан В. А. Контрольне право як атрибутивний елемент української системи права // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 7 – 10.
7. Ліпкан В.А. Теоретична концепція Білої книги // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 9. — С. 80 – 83.
8. Ліпкан В.А., Троханенко І.І. Щодо необхідності реформування системи державного контролю за діяльністю міліції // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 20 грудня 2010 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2010. — С. 38—41.
9. Ліпкан В.А. Засади формування поліції в Україні // Реформування районного органу внутрішніх справ : матеріали круглого столу (Київ, 26 травня 2011 р.). —  К. : Ліпкан О. С., 2011. — С. 24—28.
10. Липкан В. Мультикультурализм и толерантность: грани соотношения / Владимир Липкан // Формирование толерантного сознания в обществе: Материалы VII международного антитеррористического форума. — К. : Издательство “Киевская правда”. — 2011. — С. 92—100.
11. Максименко Ю. Є., Ліпкан В. А. Права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері в умовах проведення конституційної реформи в Україні // Конституція України : зміни чи нова редакція : матеріали круглого столу, присвяченого 15-й річниці прийняття Конституції України : спец. Вип., 24 червня 2011 р. / редкол. :  В. В. Коваленко (голов. ред.). — та ін. — К. : Юрінком Інтер, 2011. — 196 с. , с. 91—101.
12. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
13. Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.
14. Ліпкан В.А. Інформаційні війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
15. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 8—11.
16. Ліпкан В. А., Ю.Є.Максименко  Інформаційні права і свободи людини та громадянина / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 9. — С. 64—68.
17. Ліпкан В., Баскаков В. Захист інформації з обмеженим доступом в умовах боротьби з організованою злочинністю / В. Ліпкан, В. Баскаков  // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2011. — № 24. — С. 263—269.
18. Ліпкан В. А., Рижов І.М. Врегулювання кризових ситуацій соціального характеру в контексті профілактики тероризму / В. А. Ліпкан, І. М. Рижов //  Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 10. — С. 131—135.
19. Ліпкан В. А. Підходи до аксіології національної безпеки / В. А, Ліпкан // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали науково-практичної конференції (Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : Ліпкан О. С., 2012. — С. 8—11.
20. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / В. А. Ліпкан // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Інформаційні технології боротьби з тероризмом” (Київ, 15 липня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 7—11.
21. Липкан В. Ренессанс безопасности. Негосударственная система безопасности как атрибут государства / Владимир Липкан, Игорь Бондаренко // Российские вести. — 11 февраля 2013. — № 3-4(2107-2108). — С. 2.
22. Ліпкан В. А. Підвалини формування нової концепції права в контексті протидії екстремізму / В. А. Ліпкан, А. М. Лобода // Імперативи розвитку цивілізації. — 2013. — № 1. — С. 86—87.
23. Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства / В. А. Ліпкан // Матеріали науково-практичної конференції „Правові проблеми сучасності” (Запоріжжя, 26 лютого 2013 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — С. 46—48.
24. Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. — Европейский Центр  Изобразительных искусств, Братислава, 2013. — С. 90—93. (312 с.)
25. Ліпкан В. А. Поняття держави в контексті діяльності УДО України / В. А. Ліпкан, О. О. Ткаченко // Наше право. — 2013. — № 2. — С. 16—21.
26. Ліпкан В.А. Доступ до інформації з обмеженим доступом : проблеми вироблення уніфікованих дефініцій / В. А. Ліпкан, Л. І. Капінус // Публічне право. — 2013. — С. 45—53.
27. Ліпкан В. А. Засади розвитку інформаційної деліктології / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Право України. — 2013. — № 110. — С. 249—256.
28. Ліпкан В. А. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
29. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.