кандидат педагогічних наук

Комплексність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх зумовлює необхідність дослідження процесів міжнародно-правового регулювання у даній сфері. На підставі аналізу наукових публікацій автор статті репрезентую дві оригінальні класифікації: пріоритетних засад вивчення проблеми з позицій методології юридичної науки і критеріїв угрупування міжнародно-правових актів. В результаті дослідження теми встановлена динаміка  основних тенденцій у зазначеній сфері, висвітлений правовий режим забезпечення інформаційної безпеки у глобальному масштабі.

Ключові слова: методологія юридичної науки, класифікація міжнародно-правових актів, інформаційна безпека неповнолітніх, діяльність міжнародних організацій, режим міжнародно-правового регулювання

Загальна постановка проблеми. Захист неповнолітніх від інформації, що може зашкодити їхньому психологічному здоров‘ю, моральному стану, перешкоджати розвиткові особистості, є проблемою інтернаціональною. В умовах глобалізації вона набула ще більшої актуальності, а тому перед кожною державою постає питання щодо адаптації міжнародних правових актів до національного законодавства.

Аналіз публікацій. Важливість дослідження міжнародного досвіду у сфері інформаційної безпеки (ІБ) зумовлена необхідністю удосконалення правових норм, закріплених у відповідних вітчизняних законах і підзаконних актах. Серед широкого діапазону праць у зазначеній сфері особливо слід виділити наукові доробки О. А. Веденьєвої, С. В. Грищака, І. М. Забари, О. Ю. Запорожця, І. Ю. Крегула, В. В. Куницького, В. А. Ліпкана, Ю. Є Максименко, Н. М. Пархоменка, О. М. Пахомової, К. С. Полетіло, В. В. Ткаченка, К. С. Шахбазяна. Зокрема,  серед дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук суттєве значення відіграє дослідження «Міжнародно-правове регулювання інформаційної сфери (теоретичні і практичні аспекти» [1]; кандидата юридичних наук – дослідження з адаптації інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу [2], міжнародно-правових основ регулювання відносин в мережі Інтернет [3], сучасних тенденцій у розвитку міжнародного інформаційного права [4], співробітництва України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства [5] та ін.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядалися в публікаціях В. О. Бажанової [6], В. В. Костицького  [7], О. М. Лисенко [8], А. М. Новицького,  Н. Б. Новицької  [9], Т. Перетятко [10] та ін. Найбільшу увагу вчених привернули питання, у який спосіб нормативно-правовими актами Європейського Союзу врегульовується проблема перебування дітей в Інтернет-середовищі, встановлення обмежень до інформації зі шкідливим для них контентом.

У той же час питання щодо міжнародно-правового регулювання сфери забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) залишається   дослідженим недостатньо.

У зв‘язку з цим мета статті полягає у визначенні режиму міжнародно-правового регулювання досліджуваної сфери на підставі аналізу діяльності міжнародних організацій, що виступають ключовими суб‘єктами інформаційних правовідносин у цій галузі, а також ухвалених ними   нормативних актів міжнародного інформаційного права, які прямим чи непрямим шляхом спрямовані на забезпечення ІБН. Окремо постає завдання систематизації підходів до вивчення процесів міжнародно-правового регулювання інформаційної сфери на засадах методології юридичної науки та створення авторської класифікації міжнародно-правових актів, що регулюють питання ІБ.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасний етап розвитку світової спільноти характеризується двома взаємовиключними тенденціями: з одного боку, відкриваються не бачені раніше можливості щодо доступу до інформації у всесвітньому масштабі, взаємної інтеграції науки і культури в контексті глобалізації, з іншого – відбувається нечуване загострення інформаційних правовідносин, що відображається в активізації інформаційних/гібридних війн, агресивному вторгненні в особистісний простір людини. Безумовно, міжнародні й міждержавні інституції не можуть залишатися осторонь процесів регулювання інформаційної сфери. У зв‘язку з цим подібна діяльність само по собі викликає інтерес вчених і може виступати (а здебільшого – й виступає) об‘єктом наукових досліджень.

За нашими спостереженнями, з позицій методології юридичної науки,  міжнародно-правове регулювання сфери інформаційних правовідносин вивчається на таких засадах:

-                     Констатаційно-описові. У подібних дослідженнях автори, як правило, опираються на тексти міжнародно-правових актів в галузі інформаційного права, цитуючи та інтерпретуючи їх окремі положення  [8, 11 - 14];

-                     Герменевтичні. Дослідження такого типу ставлять за мету глибинне тлумачення семантики ключових понять, логіко-семантичних конструкцій мікротекстів, що застосовуються у текстах міжнародно-правових актів у досліджуваній сфері. При цьому, як ми вважаємо, подібне тлумачення може бути первинним (коли вчений спирається на першоджерело) [15, 16] і вторинним (коли  вчений працює із перекладом – як офіційним, так і не офіційним – першоджерела). [17, 18]

-                     Динаміко-історичні. Метою подібних досліджень виступає аналіз змін у концепції нормативно-правової регламентації. Наприклад, у міжнародних документах щодо прав дитини чітко простежуються два основні етапи: 1) до епохи суцільної інформатизації, здебільшого в контексті прав людини; 2) після широкого розповсюдження комп‘ютерної техніки й масштабного упровадження інформаційних технологій у всі сфери життєдіяльності, а через це – актуалізацію питань інформаційної культури та медіа-грамотності у підростаючого покоління. [4, 19]

-                     Порівняльно-правові. Основним методом дослідження у подібних наукових працях виступає порівняння норм, що містяться у міжнародно-правових актах, з чинним законодавством певної країни. У цій категорії виокремлюються контрастивні дослідження, спрямовані на виявлення розбіжностей у нормах права та формулювання рекомендацій щодо доцільності або ж недоцільності втілення певних норм в умовах окремої держави. [7, 9, 11]

-                     Прагматичні. Дослідження цього типу спрямовані на вироблення шляхів найбільш ефективного використання міжнародно-правових норм у правозастосовчій діяльності певної держави й міждержавної практики. Вони найбільш конкретизовані й спрямовані на алгоритмізацію дій уповноважених органів щодо зниження ризиків від інформаційних небезпек та зміни ситуації в інформаційному просторі на краще.  До даної категорії можуть бути віднесені й наукові розвідки з поліпшення юридичної техніки законотворчості, встановлення шляхів гармонізації міжнародного й національного законодавств, імплементації окремих норм у практику діяльності певних держав в інформаційній сфері. [20-22]

-                     Системні. Передбачається комплексність у дослідженні певної проблеми за рахунок комбінації різних підходів. Це дає можливість масштабного бачення проблеми та шляхів її вирішення.    [23-26]       

Складність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх детермінує вибір саме системного підходу в аналізі наукової проблеми щодо міжнародно-правового регулювання даної сфери.  

Серед основних суб‘єктів міжнародних інформаційно-правових відносин, наділених нормотворчими повноваженнями, особливу роль відіграють: Організація Об‘єднаних Націй, зокрема її Генеральна Асамблея, Всесвітня Асамблея з стандартизації телекомунікацій, Всесвітній конгрес інформаційних технологій, Всесвітній саміт інформаційного суспільства, Рада Європи, Європейський регіональний форум з управління Інтернет, Європейська комісія з прав людини, Міжнародна організація стандартизації, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Міжнародний Союз електрозв‘язку та ін. Слід зазначити, що в контексті забезпечення ІБН активними суб‘єктами виступають такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ, які зазвичай не розглядаються дослідниками в якості правосуб‘єктів інформаційної безпеки.

Основними актами, що приймаються міжнародними організаціями є декларації, конвенції, рекомендації, рішення, а також міждержавні угоди, що у подальшому (у випадку їхньої ратифікації) детермінують норми національного законодавства. Завдяки закріпленим на договірних засадах нормам встановлюється режим, за якого чітко окреслюються права, обов‘язки, відповідальність суб‘єктів інформаційних міжнародно-правових відносин, що матеріалізуються через комплексну комбінацію дозволів, приписів, обмежень і заборон, якими закріплюються моделі бажаної правової поведінки колективних та індивідуальних суб‘єктів міжнародного права.

Проте окремі вчені зазначають, що «реальністю сучасного часу стало те, що розвиток міжнародних інформаційних правовідносин почав набагато випереджати їхнє міжнародно-правове регулювання»  [27,  с. 182]

У зв‘язку з цим виникає потреба у розгляді в динаміці основних нормативних положень, які встановлені в якості директивних для здійснення уповноваженими суб‘єктами в процесі забезпечення окремих видів міжнародної інформаційної діяльності,  та у виявленні новітніх тенденцій і концептуальних змін.

З огляду на суттєвий масив матеріалів у зазначеній галузі доцільно їх систематизувати та розподілити по групах. В якості критеріїв пропонуємо виділяти: 1) характер дії (глобальні, універсальні, спеціальні, регіональні, національні акти); 2) за часом дії (строкові, безстрокові); 3) за хронологією прийняття (ухвалені до запровадження цифрової доби, сучасні); 4) за юридичною силою (чинні; ті, що втратили чинність); 5) за формою закріплення норм (декларація, конвенція, хартія, договір, угода, резолюція, директива, рекомендації тощо); 6) за предметом регулювання та пріоритетністю суб‘єкт-об‘єктних відносин (гуманітарні, стандартизовано-технічні); 7) за кількістю сторін (односторонні, двосторонні, багатосторонні); 8)  за ступенем імперативності (обов‘язкові до виконання всіма суб‘єктами міжнародних інформаційних правовідносин, рекомендаційні); 9) за ступенем офіційності (офіційні,  неофіційні); 10) за способом подальшого впровадження до норм національного законодавства (акти прямої дії; акти, що потребують ратифікації; акти, застосовувані для імплементації); 11) за наявністю контролю виконання (ті, що передбачають міжнародний контроль за виконанням; ті, що не передбачають контролю); 12) за процесуальним потенціалом  (акти, що передбачають санкції за порушення чинних норм й беруться за основу при судочинстві; акти, які регламентують етичні норми).

Запропонована нами класифікація, звісно, не є вичерпною і остаточною, проте має доволі універсальний характер і у подальшому може застосовуватися при дослідженнях в галузі міжнародного права. На її прикладі можна констатувати, що глобальними універсальними безстроковими нормативно-правовими актами прямої дії, які виступають в якості ключових щодо концепції забезпечення ІБН, є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН «Загальна декларація прав людини» від 10.12.1948 [28], «Декларація прав дитини» від 20.11.1959 [29], «Конвенція про права дитини» 1989 р. [30] , резолюція 57/239 від 20 грудня 2002 р. щодо створення глобальної культури кібербезпеки та захисту інформації критичної інфраструктури [31].  До актів універсального характеру можна віднести Декларації ЮНЕСКО: «Про основоположні принципи щодо внеску масової інформації в зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, захисту прав людини і протидії расизму, апартеїду та підбурювання до війни» від 28.11.1978 [32], «Про відповідальність нинішнього покоління перед майбутніми поколіннями» від 12. 11. 1997 р. [33],   «Про культурну різноманітність» від 2.11.2001 року [34], рекомендації щодо заохочення й використання багатомовності та загального доступу до кіберпростору від 15 жовтня 2003 р. [35]

Перелічені міжнародно-правові документи, з одного боку, характеризуються  векторною спрямованістю, оскільки відображають основні концептуальні засади, на підставі яких у подальшому розробляються національні законодавчі акти. З іншого боку – у наведеному переліку віддзеркалюється зміна тенденцій, трансформація інформаційних правовідносин у новітню добу, врахування, що процеси комунікації відбуваються не тільки в реальному, а й у віртуальному світі..

Нормативно-правові акти, що йдуть в руслі прав людини, у свою чергу, дали поштовх для прийняття документів практичного спрямування. Прикладом може слугувати «Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії», ратифікований відповідним Законом України від 3 квітня 2003 року. [36]  Ним передбачаються заборони щодо вказаної протиправної діяльності та закріплені санкції за порушення цих заборон. Міжнародно-правовим актом зазначено, що дія Факультативного протоколу відбувається як на національному, так і на транснаціональному рівні.

2008 рік ознаменувався тим, що у рамках міжнародної Глобальної програми кібербезпеки були прийняті спеціальні рекомендації щодо захисту дітей в он-лайн просторі [37]. Інструментарієм міжнародно-правового регулювання у сфері забезпечення ІБН визначені такі напрями, як: нормативно-правовий вплив, в тому числі – чималі штрафні санкції за порушення встановлених норм; перманентне зміцнення потенціалу захисту дитини у кіберпросторі; «позитивна оборона» (Affirmative Defense) – технічні й процедурні заходи, в тому числі застосування систем верифікації віку користувача, системи батьківського контролю тощо; організаційні заходи,  зокрема, застосування досліджень комісії з інтернет-охорони дітей (Commission on Online Child Protection); міжнародне співробітництво.  Вкрай важливим є те, що даний документ визнає сферою державних інтересів захист неповнолітніх від матеріалів, які для них є шкідливими. За відсутності в Україні відповідного Закону, який би регулював питання доступу дітей до інформації та їх убезпечення від негативного впливу відомостей деструктивного спрямування, зазначене положення, зафіксоване в даних Рекомендаціях, є вказівкою на існуючі прогалини і констатацією недооцінки державою цього аспекту діяльності.

Керівні принципи, визначені міжнародними організаціями, узгоджуються із зацікавленими сторонами з урахуванням диференційованих підходів у різних правових системах. Зусилля міжнародних організацій  спрямовуються на поєднання можливостей та повноважень  глобальних, регіональних і національних суб‘єктів інформаційних правовідносин. Сферою спільних інтересів стає: визначення ризиків та уразливостей дітей в Інтернет; сприяння обізнаності усіх учасників інформаційних відносин (як батьків, вчителів, так і самих дітей) щодо можливостей та загроз кіберпростору; розробка дієвих інструментів мінімізації ризиків; поширення знань та досвіду. З позицій адміністративного права це означає, що уповноважені органи та зацікавлені недержавні організації, інститути громадянського суспільства мають забезпечувати наукову, науково-технічну, просвітницьку діяльність у сфері інформаційної безпеки особи, що знаходиться на етапі свого становлення.

 При проектуванні комплексу дій щодо забезпечення ІБН особливого значення набувають аналітичні матеріали, підготовлені під егідою ЮНІСЕФ, зокрема доповіді «Стан дітей у світі 2017: діти у цифровому світі» [38],   «Молодь і он-лайн: перспективи життя у цифрову добу» [39], огляд результатів дослідження із подальшою дискусією щодо того, як проведений з використанням цифрових технологій час впливає на психічне самопочуття, соціальні зв‘язки та фізичну активність молоді. [40]

Ці новітні матеріали відображають загальну концепцію, яка має стати наріжним каменем у розумінні самої проблеми захисту дітей та її подальшому втіленні у праві, педагогіці, психології та інших галузях. Минув час огульних заборон. Доволі сміливим і дискусійним виступає твердження, що не слід  безпідставно виставляти підлітків з дорослого світу, відбирати ґаджети,  а надати шанси для відкриття нового, готувати їх заздалегідь до завдання позитивного оновлення загального світу. [39, с.8] В якості ключових елементів і головних меседжів у документах ЮНІСЕФ виділяються: «соціальні зміни», «освіта», «здоров‘я», «життя в сім‘ї», «занепокоєння через загрози і ризики», «комунікація і взаємодія в режимі он-лайн», «бар‘єри спілкування», «орієнтація у медіанаративах». З позицій адміністративного права, ці категорії не є юридизованими, проте вони можуть слугувати векторами при формуванні методології публічного управління в сфері інформаційної безпеки неповнолітніх.

На рівні консультаційної допомоги відділення ЮНІСЕФ в Україні досліджує стан захисту дітей та надає рекомендації уряду щодо поліпшення ситуації. Одним з серйозних зауважень стало те, що «в Україні немає національних стандартів розвитку дитини. Відповідно не може бути якісних стандартів навчання батьків, або стандартів надання комплексних базових послуг дітям, оскільки вони мають ґрунтуватися на прийнятих в державі стандартах розвитку дитини.» [41] Проекція даного зауваження може відбиватися, наприклад, навіть на такому елементі забезпечення ІБН, як маркування інформаційних продуктів за віковими критеріями. Без чітко визначених стандартів подібна діяльність набуває суб‘єктивізму та залишає недоброчесним виробникам можливість діяти на власний розсуд.

Тож попри освітньо-виховну складову процесів забезпечення ІБН ще зарано скасовувати заходи, спрямовані на здійснення обмежень до інформації, яка може зашкодити неповнолітньому.

Як не прикро, в сучасних умовах України набули актуальності положення Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах.[42] Даним протоколом засуджується «вербування,  навчання та  використання  в  середині  держави  і  за  її  межами  дітей у військових діях озброєними групами, які відрізняються від збройних сил держави» і визнається відповідальність тих, «хто вербує, навчає і використовує дітей з цією метою». Вважаємо, що наведені положення міжнародного акту мають безпосереднє відношення до інформаційної безпеки неповнолітніх. Вони ще раз нагадують, що інформаційні загрози поза віртуальним простором не тільки залишилися, а й мають тенденцію загострюватися, що, своєю чергою, потребує відповідної реакції як самої держави, так і міжнародної спільноти. З іншого боку, подібна норма наочно демонструє, як нерозривно пов‘язані між собою різні види безпеки неповнолітніх, зокрема інформаційна та фізична. Саме через інформаційний вплив неповнолітній може стати псевдокомбатантом і ставити під реальну загрозу своє життя.

Продовжуючи роботу в цьому напрямі, Україна Законом № 1026-VІІІ від 16.03.2016 ратифікувала ще один Факультативний протокол до Конвенції про права дитини [43]. Він стосується процедури повідомлень і передбачає необхідність «приділяти першочергову увагу найкращому забезпеченню інтересів дитини під час використання засобів правового захисту на порушення прав дитини і … використання процедур, які відповідають потребам дитини, на всіх рівнях». У даному випадку можна говорити про нероздільність усіх прав дитини в контексті прав людини, зокрема щодо можливостей захисту від порушень інформаційної безпеки і звернення у разі необхідності до відповідних інстанцій, включаючи міжнародні.

Висновки. Поза сумнівом, в межах однієї наукової статті неможливо охопити увесь масив міжнародно-правових актів, що пов‘язані із забезпеченням інформаційною безпекою неповнолітніх, та встановити, у який спосіб функціонує міжнародно-правовий режим регулювання даної сфери. Це може стати темою окремого наукового дослідження. Разом з тим, нам вдалося: систематизувати наукові підходи до вивчення проблем міжнародно-правового регулювання окремих напрямів; створити й репрезентувати авторську класифікацію міжнародно-правових актів; відстежити динаміку принципово важливих тенденцій діяльності в галузі ІБН (від загальних принципів прав людини/ дитини до їх конкретизації у зазначеній сфері; від регламентації процесів і процедур комунікативних відносин в реальному світі до спілкування неповнолітніх у віртуальному середовищі; від рекомендацій до жорстких санкцій; від глобального, універсального до національного рівня). В результаті проведеного дослідження виявлено, що міжнародно-правовому регулюванню підлягають:

-                     спрямування процесів використання інформації у руслі дотримання прав людини /дитини з орієнтацією на позитивно-просвітницькі й суспільно бажані діяльнісні аспекти;

-                     здійснення заборон й обмежень протиправної змістової складової в інформаційному контенті, в тому числі через організаційно-правові й техніко-технологічні засоби;

-                     різноманітні аспекти  міжнародного співробітництва.

У подальших наукових дослідженнях варто вивчити досвід інших держав щодо імплементації міжнародних норм у сфері забезпечення ІБН до національного законодавства, моніторингу дотримання цих норм і практики адміністративно-правових заходів з подолання негативних тенденцій у зазначеній сфері.

Література

1. Пазюк А. В. Міжнародно-правове регулювання інформаційної сфери (теоретичні і практичні аспекти [Текст]: дис…. д-ра юрид. наук: 12.00.11 / А. В. Пазюк // Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2016. – 467 с.
2. Грищак С.В. Адаптація інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу : дис…  канд. юрид. наук : 12.00.07 / С.В. Грищак. – Запоріжжя, 2013. – 186 с.
3. Шахбазян К. С. Міжнародно-правові основи регулювання відносин в мережі Інтернет [Текст] [Электронный ресурс] : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.11 / К. С. Шахбазян. – Київ, 2009. – 19 с.
4. Кісілевич-Чорнойван О.М. Сучасні тенденції розвитку системи міжнародного права (міжнародного інформаційного права) : Дис… д-ра філософії в галузі права: 12.00.11 / МКА; МАУП; Міжнар. відкр. унт. – К., 2009. – 227 с.
5. Крегул І.Ю. Співробітництво України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства [Текст] : дис…  канд. юрид. наук : 12.00.07 / І. Ю. Крегул. – Кабінет міністрів України, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування. – К., 2010. – 230 с.
6. Бажанова В. О. Дослідження впливу права ЄС на національне законодавство та правозастосовну діяльність / В. О. Бажанова // Соціологія права, 2017. – № 3-4. – С. 10-12.
7. Костицький В., Грицай Т. Питання правового та інституційного забезпечення захисту суспільної моралі як складової інформаційної безпеки: зарубіжний досвід / В. Костицький, Т. Грицай // Соціологія права, 2017. – № 1-2. – С. 7-12
8. Лисенко О. М. Міжнародно-правове регулювання прав дитини в кіберпросторі / О. М. Лисенко // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 25 -30.
9. Новицька Н. Б., Новицький А. М. Міжнародний досвід захисту прав дитини на безпечний інформаційний простір / Н. Б. Новицька, А. М. Новицький // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 75 – 68
10. Перетятко Т. Теоретико-прикладні аспекти охорони морального здоров‘я дитини в режимі online / Т. Перетятко // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 41-47.
11.  O. Vedenieva. Regulatory support of children’s safety on the Internet: Experience of the European Union // Юридичний вісник, 2014. – № 3 (32). – С. 51-54.
12.  Забара І. М. Міжнародно-правове регулювання поширення інформації: теоретичні і практичні аспекти / І. М. Забара // Форум права. – 2012. – № 4. – С. 362-366.
13.  Забара І. М. Міжнародно-правове регулювання обміну інформацією / І. М. Забара // Інформація і право. – 2013. – № 2 (8). – С. 56 – 64.
14.  Забара І.М. Правове регулювання обміну інформацією в діяльності міжнародних організацій системи ООН // Український часопис міжнародного права. – 2012. – № 1-2. – С. 113-120.
15.  Francesco Viola. Legal Hermeneutics and Cultural Pluralism [Електронний ресурс]: // http://www1.unipa.it/viola/legal_hermeneutics_and_cultural_pluralism.pdf
16.  Poscher, Ralf, The Hermeneutics of Law: An Analytical Model for a Complex General Account (June 1, 2017). Forthcoming in: Michael Forster/Kristin Gjesdal (eds.), The Cambridge Companion to Hermeneutics, CUP. Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=2978630
17.   Гетьман И. В. Мыслительная деятельность в правовой герменевтике как квинтэссенция процесса адаптации законодательства Украины к европейскому праву / И. В. Гетьман // Проблемы законности. – 2013. – Вып. 121. – С. 15-23.
18.  М. П. Молибога. Теоретичні підходи щодо тлумачення норм міжнародного права в сучасних умовах / М.П. Молибога // Альманах права. — 2011. — Вип. 2. — С. 282-285.
19.  Степко О. М. Інформаційна діяльність ООН [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / О. М. Степко ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – К., 2004. – 224 арк.
20.  KOHL U. Jurisdiction and the Internet. – Cambridge: Cambridge univ.press, 2007. – 323 p.
21.  Sommer P., Brown I. Reducing systemic cybersecurity risk / Organisation for economic cooperation and development working paper. – Р., 2011. – Mode of access: http://cs.brown.edu/courses/cscil800/courses/ ODCD_CyberReport.pdF
22. Шпакович О.М. Вплив актів міжнародних організацій на внутрішні правопорядки держав-членів: теорія і практика: Монографія. / О. М. Шпакович ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка  К.: Київський університет, 2011. -  415 с.
23.  Дубов Д. В. Майбутнє кіберпростору та національні інтереси України: нові міжнародні ініціативи провідних геополітичних гравців : аналіт. доп. / Д. В. Дубов, М. А. Ожеван. – К. : НІСД, 2012. – 32 с.
24. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А., Головченко В. І., Гондюл В. П. Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. — К. : Центр вільної преси, 2006. — 916 c.
25.  Ожеван М. Спроби впровадження міжнародного контролю за діяльністю в Інтернеті під егідою ООН: нові можливості реалізації Україною інформаційного суверенітету / М. Ожеван [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1093/
26.   Романчук Ю. В. Міжнародне співробітництво у сфері інформаційної безпеки: концептуальний та регулятивний аспекти : дис. …к.політ.н. : 23.00.04 / Ю. В. Романчук. – К. : Ін-т світ. екон. та міжнар. віднос., 2009. – 203 с.
27. Забара І. М. Міжнародно-правові засади регулювання режиму інформації / І. М. Забара // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 108 (частина 1), 2012. – С. 182-188.
28. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 // Офіційний вісник України від 15.12.2008 – 2008 р., № 93, стор. 89, стаття 3103, код акта 45085/200
29. Декларація прав дитини від 20.11.1959 // http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtm
30.  Конвенція про права дитини від 20.11.1989 // Зібрання чинних міжнародних договорів України 1990 р. № 1, стор. 205.
31. Creation of global culture of cyber-safety and protection of critical infrastructure information (2003). Resolution of General Assembly of the United Nations. Retrieved from http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N02/555/24/PDF/N0255524.pdf?OpenElement
32.  Declaration on Fundamental Principles concerning the Contribution of the Mass Media to Strengthening Peace and International Understanding, to the Promotion of Human Rights and to Countering Racialism, apartheid and incitement to war, 28 November 1978 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13176&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
33. Declaration on the Responsibilities of the Present Generations Towards Future Generations 12 November 1997 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13178&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
34. Universal Declaration on Cultural Diversity 2 November 2001 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13179&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
35. Recommendation concerning the Promotion and Use of Multilingualism and Universal Access to Cyberspace 15 October 2003 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=17717&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
36.  Закон України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії» від 03.04.2003 № 716-IV// Відомості Верховної Ради, 2003, № 29, ст.226.
37.  Child Online Protection Act – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – https://epic.org/free_speech/censorship/copa.html
38. The Stare of the world’s children: children in a Digital Word // https://www.unicef.org/publications/index_101992.html
39. Young and Online: Children’s perspectives on life in the digital age // https://www.unicef.org/publications/index_102310.html
40. 40.                      How does the time children spend using digital technology impact their mental well-being, social relationships and physical activity (Discussion Paper 2017-02) // https://www.unicef.org/publications/index_101992.html
41.  Офіційний сайт UNICEF – Україна // https://www.unicef.org/ukraine/ukr/activities.html
42. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах, ратифікований Верховною Радою України Законом № 1845-IV від 23.06.2004 // Відомості Верховної Ради України, 2004. – № 38, ст. 476.

43. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень. Ратифіковано із заявою Законом № 1026-VІІІ від 16.03.2016 // Відомості Верховної Ради України від 09.09.2016 — 2016 р., № 37, стор. 5

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ СФЕРЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

         Комплексность проблемы обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних обусловливает необходимость исследования процессов международно-правового регулирования в данной сфере. На основе анализа научных публикаций автор статьи репрезентирует две оригинальные классификации: приоритетных подходов к изучению проблемы с позиций методологии юридической науки и критериев группирования международно-правовых актов. В результате исследования темы установлена динамика основных тенденций в данной сфере, освещен правовой режим обеспечения информационной безопасности в глобальном масштабе.

         Ключевые слова: методология юридической науки, классификация международно-правовых актов, информационная безопасность несовершеннолетних, деятельность международных организаций, режим международно-правового регулирования

INTERNATIONAL LEGAL REGULATION OF THE INFORMATION SAFETY OF MINORS

The complexity of the problem of ensuring the information safety of minors necessitates a study of the processes of international legal regulation in this sphere. As a result of summarizing the publications devoted to the study of international legal acts, the author of the article creates a classification of approaches to studying problems from the standpoint of the methodology of legal science. According to the dominant research, he identifies descriptive, hermeneutic, dynamic-historical, comparative legal, pragmatic and systemic approaches. The author’s choice involves the use of a systematic approach. As the main subjects of international legal regulation of the processes of ensuring information safety of minors, he identifies such international organizations as the UN, UNESCO, UNICEF, the World Congress of Information Technologies, the Council of Europe and others. In connection with a significant array of documents issued by these organizations, the scientist proposes to introduce the author’s classification of international legal acts.  The classification criteria are such elements as character, time of action, legal force, form of consolidation of norms, subject of regulation and priority of subject-object relations, number of parties, degree of imperativeness, degree of formality, etc. The author tracks the trends of international legal regulation in the study sphere. The dynamics is manifested in the transition from the general principles of human rights of the child to the concretization of norms, from the regulation of communicative processes in a real environment to the communication of minors in virtuality.  The scientist believes that the main trend in the international legal regulation of the information sphere is the orientation of content towards the goals of education and respect for human rights, as well as towards international cooperation.

Keywords: methodology of legal science, classification of international legal acts, information safety of minors, activity of international organizations, regime of international legal regulation

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

На підставі огляду існуючих наукових концепцій щодо класифікації суб‘єктів адміністративного права та суб‘єктів інформаційної безпеки автор статті пропонує нову класифікацію, що ґрунтується на функціонально-діяльнісному підході й дозволяє системно репрезентувати суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: інформаційна безпека, неповнолітні, забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, суб‘єкти інформаційної безпеки

Загальна постановка проблеми. Інформаційна безпека (ІБ) як складова безпеки національної в умовах сучасної України набуває все більшого значення. Ефективність діяльності з її забезпечення багато в чому ґрунтується на наукових дослідженнях, які озброюють уповноважених осіб інструментарієм, що дозволяє усвідомлено прогнозувати можливі інформаційні загрози й небезпеки, мінімізувати або нейтралізовувати ті, що настали. Разом з тим, спостерігається дисбаланс технократичного й гуманітарного підходів на користь першого. Тож виникає потреба у розробці  адміністративно-правових аспектів проблеми, зокрема визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) з описом кола повноважень і функцій даних суб‘єктів.

Аналіз публікацій. Поняття суб‘єктів виступає одним з ключових в адміністративному праві України. У контексті інформаційних правовідносин дана категорія активно досліджувалася такими вченими, як  В. Д. Гавловський, М. М. Зайцев,  К. О. Захаренко,  Л. П. Коваленко, В. А.  Ліпкан , Ю. Є. Максименко, О. В. Олійник, С. Г.  Стеценко , О. П. Стоєцький , О. О. Тихомиров  та ін. Зокрема, М. М. Зайцев здійснив аналіз кола суб‘єктів інформаційної безпеки на підставі законодавчих актів [1], О. В. Олійник репрезентував підходи до визначення структури суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні [2],  О. П. Стоєцький розглянув дану категорію крізь призму адміністративних правовідносин в інформаційній сфері [3], О. О. Тихомиров узяв за основу діяльнісний підхід [4].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на наявність суттєвих наукових розвідок у досліджуваній сфері, слід враховувати той факт, що по-перше, увага науковців була зосереджена на інформаційній безпеці держави, а не особи, по-друге,  абсолютна більшість публікацій створювалася у період, що передував «революції гідності»,  появі принципово нових концепцій в галузі інформаційної безпеки. Суттєві зміни відбулися і з ухваленням Закону України «Про національну безпеку України» [5]. Поза усе зазначене слід враховувати й те, що уточнення об‘єктно-атрибутивної специфіки ключового поняття в особі неповнолітніх вносить свої корективи, які до цього часу ще не висвітлювалися. У цьому сенсі метою статті виступає визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та їх функцій з позицій адміністративного права.

Виклад основного матеріалу дослідження. Багаторівневе комплексне поняття інформаційної безпеки особи базується на тезі щодо обов‘язку держави, відповідних інституцій (як державних, так і недержавних) здійснювати захист інформаційних прав і свобод людини у межах правових засад національної безпеки особи, суспільства і держави. Складність процесу забезпечення ІБ полягає у віднаходженні балансу між національними інтересами, гіпотетичними й реальними загрозами та реалізацією прав людини. З іншого боку, доволі проблемним є процес гармонізації взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян щодо забезпечення ІБ. І врешті-решт, певні труднощі виникають через те, що до теперішнього часу на рівні законодавства чітко не визначені суб‘єкти інформаційної безпеки з розподілом на ІБ особи, суспільства і держави.

Усе перелічене детермінує необхідність визначення науково обґрунтованих підходів до конкретизації суб‘єктів забезпечення ІБН с проекцією на їх функції та механізми координації спільної діяльності.

Оскільки забезпечення інформаційної безпеки по суті своїй є одним з тих напрямів, що здебільшого укладається в парадигму адміністративного права, доцільно розглядати досліджувану проблему у безпосередньому співвідношенні з тими науковими підходами, які вироблені в теорії щодо суб‘єктів  права, в тому числі адміністративного.

Разом з тим, і це питання не має одностайного сприйняття вченими. До класифікації суб‘єктів права вироблені різні авторські підходи. Так, у концепції В. В. Копєйчикова за основу диференціації узятий організаційно-кількісний підхід: пропонується розподіляти суб‘єктів права на фізичних осіб (індивідів, серед яких відокремлюються громадяни даної та інших держав, біпатриди й апатриди) і організації та об‘єднання (державні, громадські, включаючи посадових осіб). [6, с. 192]   О. Ф. Скакун деталізує наведену класифікацію й вважає, що у суб‘єктів права слід угруповувати таким чином: 1) індивідуальні суб‘єкти (фізичні особи) – при цьому їх громадянській статус не конкретизується; 2) колективні суб‘єкти (юридичні особи); 3) держава та її структурні одиниці; 4) соціальні спільноти.  [7, с. 432]

Екстраполюючи ідеї фахівців з теорії держави і права на  площину адміністративного права, за найбільш характерними критеріями окремі вчені виділяють такі категорії суб‘єктів, як фізичні (громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства), юридичні особи, включаючи їх очільників,  та колективні суб‘єкти, утворення, що не мають ознак юридичної особи. [8, с. 193] Дещо інакше розглядають це питання В. В. Галунько та В. І. Олефір. Вони пропонують розподіляти суб‘єктів адміністративного права на: громадян, іноземців та осіб без громадянства, фізичних осіб з іншим спеціальним статусом (наприклад, підприємців) і колективних суб‘єктів (юридичних осіб, включаючи державу, державні органи та установи, громадські об‘єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, промислові й іноземні підприємства, релігійні організації та ін.).  [9, с. 121] По суті своїй, це є той же завуальований традиційний розподіл на фізичних та юридичних осіб із додаванням суб‘єктів, що за своєю організаційно-правовою формою не мають статусу юридичних. Остання класифікація, на наш погляд, є не зовсім коректною, оскільки певною мірою порушує логічні правила застосування даного наукового методу. Як зазначає Ю. П. Сурмін, «ключове завдання, яке вирішує дослідник у процесі побудови класифікації, полягає в потребі знайти таку підставу, яка характеризувала б істотні однорідні ознаки явищ, що класифікуються, і щоб споріднені явища не випадали відповідно з класу або з підкласу» [10, с. 168] Тож, якщо поряд з компонентами, згрупованими за ознаками громадянства, в тій же підгрупі з‘являється  елемент, що містить інші ознаки, зокрема осіб зі спеціальним статусом, це привносить логічну несумісність, адже особа, наприклад,  водночас може бути і громадянином, і підприємцем. Одне не виключає іншого.

Є. В. Курінний [11, с. 27] і С. Г. Стеценко  [12, с. 31] збігаються у поглядах щодо достатності розподілу суб‘єктів адміністративного права на тих, хто наділений,  і тих, хто не наділений владними повноваженнями.

Новітні погляди на класифікацію суб‘єктів адміністративного права передбачають виділення суб‘єктів публічного адміністрування (адміністративні органи), включаючи Президента України, систему органів виконавчої влади, в тому числі, військово-цивільні адміністрації, суб‘єктів місцевого самоврядування,  а також приватних осіб, до кола яких відносять громадян України, іноземців, осіб без громадянства, фізичних осіб-підприємців, а також підприємства, організації, установи [13, с. 73-118] Тож, домінуючою ознакою класифікації виступає той же розподіл на суб‘єктів за наявністю владних повноважень. Принагідно зазначимо, що інноваційним є введення приватних, а не суто фізичних осіб, а на цій підставі включення поряд із останніми колективних суб‘єктів, не наділених владними повноваженнями. Дуже важливим є зауваження, що «за своєю юридичною природою суб‘єкт публічної адміністрації є зобов‘язальним перед приватними особами і має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб, публічний інтерес суспільства загалом» [13, с. 75]

Нам імпонує обраний Т. О. Мацелик системний підхід до класифікації суб‘єктів адміністративного права, за яким пропонується розподіляти останніх за критеріями: 1) організаційно-правової форми (індивідуальні та колективні), 2) зовнішньою відокремленістю (фізичні, юридичні особи, колективні суб‘єкти без статусу юридичної особи); 3) наявності владних повноважень (наділені / не наділені); 4) за ступенем участі у публічному управлінні (суб‘єкти, чиї інтереси і права підлягають реалізації та захисту; суб‘єкти, які безпосередньо реалізовують надані їм повноваження; суб‘єкти, які опосередковано беруть участь у публічному управління). [14, с. 270-271]

Подібний підхід є оптимальним для дослідження суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, адже за всієї фундаментальності наукових досліджень у даній сфері [1-4] їм все ж таки, як нам здається, бракувало системності. На противагу цьому виступає позиція О. Д. Довганя, який не намагається визначати якісь критерії класифікації суб‘єктів інформаційної безпеки, а угруповує їх таким чином:

-                     Президент України, Верховна Рада України, Кабінет міністрів України;

-                     Рада Національної безпеки і оборони України, Національний банк України;

-                     центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, судові органи, прокуратура України та інші органи охорони правопорядку, віднесені законодавством України до суб‘єктів забезпечення національної безпеки України

-                     Міністерство інформаційної політики України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення;

-                     Державна служба спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України, Національна комісія, що здійснює державне регулювання з питань зв‘язку та інформатизації;

-                     Служба безпеки України, розвідувальні органи, Державна прикордонна служба України, Збройні сили України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

-                     Засоби масової інформації; підприємства, заклади, установи та організації різних форм власності, що здійснюють інформаційну діяльність; наукові установи та вищі навчальні заклади України інформаційного профілю, інститути громадянського суспільства, громадяни України та інші особи (за згодою).  [15, с. 13]

Подібний підхід скоріше нагадує своєрідну «інвентаризацію» без намагання якимсь чином виділити критерії розподілу суб‘єктів по певних групах. Крім того, наведений перелік в цілому зорієнтований лише на інформаційну безпеку держави і багато в чому через специфіку об‘єктних відносин не повною мірою може бути застосований у концепції інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої. Вбачаємо ще один недолік в тому, що  автор звужує участь наукових установ та вишів лише до тих, що відповідають інформаційному профілю. У такий спосіб, йдеться лише про технічну складову процесу без охоплення її гуманітарного аспекту.

Ми пропонуємо принципово інший підхід до класифікації суб‘єктів забезпечення ІБН. Він ґрунтується на функціонально-діяльнісних засадах, що у подальшому дає підстави для розуміння механізму реалізації адміністративно-правового режиму у досліджуваній сфері. За методологічну основу взята концепція розподілу гілок влади, яка доповнена з урахуванням специфіки об‘єкта. Отже, за нашим баченням, суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можна представити так:

-                     Суб‘єкти, чиї права та інтереси підлягають реалізації та захисту. Йдеться про неповнолітніх осіб, які ще не набули у повному обсязі дієздатності і є специфічними носіями інформаційних прав і обов‘язків. Згідно зі ст.42  Закону України «Про інформацію» [17] у сфері інформаційних правовідносин їх можна кваліфікувати як споживачів інформації. Проте в окремих випадках неповнолітні також можуть бути виробниками інформації (авторами), поширювачами й зберігачами інформації на рівні фізичних осіб. Безумовно, останні статуси є не настільки характерними для даної категорії суб‘єктів. Через це функція забезпечення їхньої інформаційної безпеки здебільшого перекладається на інших суб‘єктів. Разом з тим, слід враховувати й диференціацію дітей в цілому і неповнолітніх осіб як окремої групи у цьому родовому понятті, а значить, на сучасному етапі виникає потреба трансформувати суб‘єкт-об‘єктні відносини між суб‘єктами публічного адміністрування, іншими групами осіб, відповідальними за забезпечення ІБН, і самими неповнолітніми на відносини суб‘єкт-суб‘єктні. При такому типі відносин неповнолітня особа в змозі усвідомлювати можливі інформаційні загрози, розуміє доцільність певних обмежень і заборон, поінформована щодо адміністративної відповідальності за порушення ІБН своїх однолітків та здійснення проступків, що мають відповідну правову кваліфікацію.

-                     Суб‘єкт гарантування забезпечення ІБН – Президент України. Його повноваження закріплені частиною V Конституції України. [16] Безумовно, враховуючи загальний характер Основного Закону України, така складова діяльності, як забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, не виокремлюється, проте вона входить до поняття гарантії прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), функції забезпечення національної безпеки, очолення Ради національної безпеки і оборони України (ст. 106).

-                     Суб‘єкт законодавчого забезпечення ІБН – Верховна Рада України.

-                     Суб‘єкти концептуально-аналітичного забезпечення ІБН. Сюди ми пропонуємо відносити  колективних та індивідуальних суб‘єктів, які створюють методологічні засади інформаційної політики держави, яка у подальшому втілюється у нормативно-правових актах та їх реалізації; відстежують новітні тенденції, на підставі чого здійснюється прогнозування та має забезпечуватися випереджальний характер наступних управлінських рішень і дій. У такий спосіб, є усі підстави в якості суб‘єктів даної групи виділяти:

• Ø комітети Верховної Ради України, зокрема, з питань: національної безпеки і оборони; культури і духовності; науки і освіти; інформатизації та зв‘язку; європейської інтеграції; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; правової політики та правосуддя; промислової політики та підприємництва; свободи слова та інформаційної політики; сім‘ї, молодіжної політики, спорту та туризму;
• Ø органи виконавчої влади, а саме: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України та ін.;
• Ø наукові та науково-дослідні організації й установи: насамперед, Інститут законодавства Верховної Ради України, Національний інститут стратегічних досліджень,  Національна академія правових наук, Національна академія педагогічних наук, відповідні підрозділи закладів вищої освіти;
• урядові й неурядові аналітичні центри, зокрема Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, Центр політико-правових реформ, Молодіжний центр політики та інформації, Центр воєнної політики та політики безпеки,  Агентство гуманітарних технологій, Аналітичний центр CEDOS та ін.;
• тимчасові робочі групи й авторські колективи, створені для участі у конкретних проектах;
• індивідуальні суб‘єкти в особі вчених, які досліджують проблеми забезпечення ІБН та надають пропозиції щодо його удосконалення.

-                     Суб‘єкти владних повноважень, відповідальні за реалізацію   забезпечення ІБН. До вказаної категорії доцільно віднести Раду національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, відповідні органи виконавчої влади, на які безпосередньо в межах їх повноважень покладаються забезпечувальні функції у сфері інформаційної безпеки неповнолітніх, а також організацію взаємодії між собою, із інститутами громадянського суспільства. У першу чергу, до них відносяться: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України,  Міністерство внутрішніх справ України, зокрема Національна поліція (а саме: Департаменти кіберполіції, протидії наркозлочинності, превентивної діяльності, управління забезпечення прав людини),  Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство юстиції України, в окремих аспектах – Міністерство оборони України і Міністерство охорони здоров‘я України. Окрему групу серед цієї категорії складають державні інституції, на які покладається обов‘язок здійснення власне регуляторних функцій в інформаційних правовідносинах. Насамперед йдеться про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національну рада України з питань телебачення і радіомовлення,  Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Державну службу спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України та ін.

-                     Суб‘єкти фінансування діяльності із забезпечення ІБН. Не викликає сумнівів, що такий важливий вид діяльності є ефективним за умов належної фінансової підтримки. Згідно з «Доктриною інформаційної безпеки України», затвердженою Указом Президента України від 25 лютого 2017 р.,  фінансування програм, пов‘язаних з інформаційною безпекою, покладається на Кабінет Міністрів України. [18] Звісно, що аспект забезпечення ІБН у цих програмах не виокремлюється, проте є підстави вважати, що виділення коштів з державного бюджету на утримання міністерств, державних комітетів і рад, які виконують відповідні функції у досліджуваній сфері, також можна розглядати в контексті фінансування даної діяльності. Окрім державного фінансування, економічне забезпечення діяльності зі здійснення інформаційної безпеки неповнолітніх відбувається завдяки громадським організаціям і благодійним фондам, в тому числі міжнародним.

-                     Суб‘єкти інформаційного ринку. До даної групи ми відносимо таких індивідуальних і колективних суб‘єктів, як володілець інформації, виробник первинної і вторинної інформації (книжок, газет, журналів, відео- та аудіопродукції, медіапродукції, бібліографічних даних тощо); суб‘єктів підприємницької діяльності, задіяних у торгівлі й розповсюдженні інформаційних продуктів та інформаційних послуг, медіахолдінги; розробників програмного забезпечення, Інтернет-провайдерів та ін. З-поміж усього іншого, вони несуть відповідальність за належне чи неналежне дотримання обмежувальних норм у потраплянні до неповнолітніх інформації, що може зашкодити їх психологічній безпеці і духовному здоров‘ю або розповсюдженні персональних даних неповнолітнього користувача. З іншого боку, від суб‘єктів інформаційного ринку потребується винаходження балансу контенту з метою формування бажаних для суспільства переконань, моральних цінностей, смаків й уподобань. Тому вони певною мірою можуть інтегруватися із суб‘єктами наступної категорії.

-                     Суб‘єкти превенції інформаційної небезпеки. Оскільки авторська концепція забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх полягає у гармонійному поєднанні заборонно-обмежувальних та особистісно-розвивальних засобів, цілком доцільно серед усіх суб‘єктів виділити й таку групу. Окрім ЗМІ та медіаресурсів, велика роль тут відводиться органам місцевого самоврядування, громадським, в тому числі молодіжним, організаціям і рухам, що діють з дотриманням норм права (за винятком екстремістських, нетрадиційних релігійних та ін. організацій),  закладам шкільної та позашкільної освіти, батькам неповнолітнього. На теперішній час існує чимало рекомендацій психологів і педагогів щодо здійснення батьківського контролю в комунікативному колі неповнолітнього. Разом з тим, головним завданням даної групи суб‘єктів можна вважати формування медіаграмотності особи на етапі її становлення, а також створення «інформаційного імунітету» до не бажаних для особистості відомостей. Комплексний підхід до вирішення проблеми, організація громадських, культурних, спортивних заходів  дозволяє уникнути усамітнення неповнолітнього, сприяє вибору ним здорового способу життя,  його належній соціалізації, попереджає випадки комп‘ютерної адикції тощо. З іншого боку, органи місцевого самоврядування, громади за місцем проживання підлітків мають відстежувати появу на стінах будинків графіті (так звані нарко-графіті), що відображають посилання на аккаунти з продажу наркотичних засобів, електронні адреси сайтів, що містять не бажану для неповнолітніх інформацію. На жаль, на це особливо не звертається увага, тож розповсюджувачі відомостей з протизаконним контентом користуються неуважністю працівників комунальних господарств, невмінням громад розпізнавати знакову інформацію та вчасно її знищувати хоча б звичайним зафарбовуванням. У такому контексті навіть елементарні малярні роботи набувають значення для забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Зрозуміло, що діяльність суб‘єктів превенції виходить за межі класичного адміністрування, проте цілком вписується у парадигму публічного управління.

-                     Суб‘єкти громадського контролю. До даної категорії ми відносимо як індивідуальних, так і колективних суб‘єктів, які не наділені владними повноваженнями, але, будучи невід‘ємною частиною громадянського суспільства, здійснюють моніторинг діяльності органів державної влади, суб‘єктів інформаційного ринку із забезпечення ІБН. Прикладами можуть слугувати правозахисні організації, батьківські комітети, створені при закладах освіти, органи учнівського самоврядування тощо. Принагідно слід зазначити, що, якщо у сфері інформаційної безпеки держави громадський контроль значно ускладнюється через обмеження державною таємницею, то сфера інформаційної безпеки неповнолітніх, навпаки, відкрита для усіх зацікавлених суб‘єктів.  Завдяки цій діяльності збираються відомості для подальшої аналітичної обробки, вироблення пропозицій щодо удосконалення діяльності інших суб‘єктів.

-                     Суб‘єкти адміністративного судочинства.  Відповідно до «Кодексу адміністративного судочинства України» [19] під ключовим терміном розуміється «діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом». Одна з провідних ролей у цій категорії суб‘єктів належить адміністративному суду, включаючи суддю, колегію суддів, яким належить вирішувати  публічно-правові спори щодо виконання чи невиконання сторонами, одна з яких здійснює публічно-владні повноваження, покладених на неї функцій. Як приклад, у досліджуваній сфері це можуть бути ситуації спору між суб‘єктом владних повноважень, відповідальним за реалізацію забезпечення ІБН, і суб‘єктом інформаційного ринку, який не визнає за собою випадків порушення інформаційної безпеки неповнолітніх, виявлених регуляторними органами. Поза сумнівом, подібні приклади не є масовими і типовими, проте це не означає, що їх не існує. А раз так, то виникають підстави уводити до кола суб‘єктів забезпечення ІБН і суб‘єктів адміністративного судочинства.

Висновки.   Отже, запропонована нами класифікація суб‘єктів забезпечення ІБН створена  з урахуванням родо-видової спеціалізації інфрмаційної безпеки на підставі новітніх тенденцій, з опертям на сучасні нормативно-правові акти на засадах функціонально-діяльнісного підходу. Оригінальність концепції полягає у репрезентації системного характеру інформаційно-правових відносин у досліджуваній сфері, включення до кола суб‘єктів самих неповнолітніх осіб, а також тих, хто здійснює концептуально-аналітичне забезпечення даної діяльності. Безумовно, ця класифікація у подальшому буде вдосконалюватися, проте вже зараз вона дає можливість у повному обсязі охопити усіх суб‘єктів та з‘ясувати коло їх повноважень, можливості взаємодії у парадигмі публічного управління.

Література

1. Зайцев М. М. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України / М. М. Зайцев // Форум права. – № 3, 2013. – С. 231-238.
2. Стоєцький О. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. Стоєцький // Інформаційне право. – № 11, 2009. – С. 161-164.
3. 3.    Олійник О. В. Структура суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні / О. В. Олійник // Актуальні проблеми держави і права, 2012 [Електронний ресурс]// http://www.apdp.in.ua/v68/74.pdf
4. Тихомиров О. О. Діяльнісний підхід у дослідженнях забезпечення інформаційної безпеки: об‘єкти і суб‘єкти / О. О. Тихомиров // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – № 2 (9), 2012. – С. 18-24.
5. Закон України «Про національну безпеку України» № 2469-VІІІ від 21.06.2018 // Офіційний вісник України  від 20.07.2018 – 2018 р., № 55, стор. 51, стаття 1903, код акту 90815/2018
6. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та інші), за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консум, 2008. –  656 с.
8. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишіна. – К.: Старий світ, 2006. – 256 с.
9. Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія /В. В. Галунько, В. І. Олефір, М. П. Пихтін та ін. ; За заг. ред. В. В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 378 с.
10.  Сурмін Б. П. Майстерня вченого: Підручник для науковця. – К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2000. – 302 с.
11.  Курінний Є. В. Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування: навч. посіб. – Дніпропетровськ, Юридична академія МВС України, 2002. – 92 с.
12.  Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2009. – 624 c.
13.  Адміністративне право України. Повний курс : Підручник / Галунько В., Діхтієвський П. та ін. – Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. – 446 с.
14.  Мацелик Т. О.. Класифікація суб‘єктів адміністративного права /  Т. О. Мацелик // Держава і право. – Вип, 53, 2011. – С. 267-272.
15.  Довгань О. Д. Правові засади формування і розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України / О. Д. Довгань // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2015, № 3 (19). – С. 6-17.
16.  Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016)  // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
17.  Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ (редакція від 01.01.2017) // Відомості Верховної Ради України, 2017. – № 2. – Ст.25.
18.  Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
19.  Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 20, ст. 189.

СУБЪЕКТЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В ПАРАДИГМЕ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА

         На основании обзора существующих научных взглядов на классификацию субъектов административного права и субъектов информационной безопасности автор статьи предлагает новую классификацию, которая основывается на функционально-деятельностном подходе и позволяет системно репрезентировать субъекты обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: информационная безопасность, несовершеннолетние, обеспечение  информационной безопасности несовершеннолетних, субъекты информационной безопасности

SUBJECTS TO ENSURE INFORMATION SAFETY OF MINORS IN THE PARADIGM OF ADMINISTRATIVE LAW

         The question of the classification of subjects is one of the key problems in the science of administrative law. Based on the developed classifications, scientists create a description of the subjects of information security. However, in modern Ukrainian science, the authors focus on the subjects of information security of the state. In this regard, there is a need for a more detailed study of the issue of the subjects of information safety of a person, especially a minor. The author of the article proposes an original concept of the classification of subjects, which is based on a combination of functional and activity approaches. In this classification, it complements the traditional view of the three branches of government (legislative, executive, judicial) with public administration institutions and individual subjects. The novelty of the approach lies in the fact that the scientist considers the identity of the minor as a separate entity, whose rights and interests are to be protected. A separate category of the proposed classification are the subjects of the conceptual and analytical provision of information safety for minors. The researcher examines in detail the issue of the functions of subjects of prevention of information threats. The classification proposed by the author of subjects of ensuring information safety of minors has a systemic nature and allows further to detail the mechanisms of interaction between the participants of information legal relations.

Keywords: information security, minors, ensuring information safety of minors, information safety subjects

кандидат педагогічних наук

У статті здійснюється аналіз існуючих в наукових працях підходів до тлумачення ключового поняття «інформаційне середовище», пропонуються авторські дефініції даного поняття, в тому числі із додаванням атрибутиву «безпечне». Автор вводить до наукового обігу класифікацію видів інформаційного середовища і на підставі цього переконливо демонструє, у який спосіб адміністративно-правовими засобами здійснюється захист права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище.

Ключові слова: інформаційне середовище, безпечне інформаційне середовище, класифікація видів інформаційного середовища, захист інформаційних прав неповнолітнього, інформаційна безпека неповнолітнього

Загальна постановка проблеми. Беззаперечним стало визнання, що стрімке зростання інформаційних потоків, наявність в них як корисної для особистості інформації, так і такої, що може зашкодити її психологічному стану, негативно вплинути на систему переконань і правову поведінку, потребує свого правового регулювання. Особливого значення це набуває щодо неповнолітньої особи, яка знаходиться на етапі свого формування як громадянин, член суспільства, майбутній сім‘янин. У цьому сенсі дослідження адміністративно-правових аспектів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище (ІС) набуває не тільки теоретичної значущості, а й знаходить прямий вихід у практичну площину.

Аналіз публікацій. У зв‘язку з тим, що право на інформацію є одним з основоположних конституційних прав людини, воно доволі активно розроблялося і продовжує розроблятися, в тому числі у контексті інформаційного права, вченими-правниками і філософами права. Особливо слід відзначити у цьому напрямі роль наукових праць О. Гладківської, О. Головка, О. Данильяна, Т. Корнєєвої, М. Козюбри, Г. Котляревської, Н. Кушакової, Л. Лазаренка, О. Нестеренко,  М. Савчина, В. Фурашева, І. Чижа, Т. Чубарук, А. Шевченка та ін.

З іншого боку, у вітчизняній правовій науці накопичене суттєве наукове підґрунтя з питань реалізації права особистості на безпеку, в тому числі інформаційну. Серед тих, хто його створював, значний внесок належить І. Березовській, О. Дзьобаню, В. Васьковській, С. Єсимову, О. Золотар,  І. Ієрусалімовій,  А. Капуловському, М. Коваліву, Б. Кормичу, І. Кушнір, А. Нашинець-Наумовій, Н. Савіновій, Р. Скриньковському,  Р. Сопільнику,  В. Тихому та ін.

Окремий напрям правових розвідок створили наукові праці досліджувачів проблем забезпечення прав і свобод неповнолітніх, зокрема: В. Куницького, О. Лисенко, Н. Ортинської, Т. Перетятко,  І. Припхан, О. Радзієвської, О. Синєгубова, Н. Юськів та ін,

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на значний масив наукових досліджень з питань реалізації права на інформацію особою, в тому числі неповнолітньою, проблема адміністративно-правового захисту даного права в межах забезпечення безпеки інформаційного середовища залишилася висвітленою фрагментарно. У зв‘язку з цим виникає необхідність деталізованого вивчення зазначеної теми і репрезентації матеріалів із подальшим розвитком існуючої на теперішній час теорії та виробленням певних рекомендацій для втілення у практику, що і складає мету даної статті.

Виклад основного матеріалу дослідження. Гарантоване Конституцією України право особи на інформацію [1] в процесі реалізації цілком логічно породжує необхідність осмислення поняття «інформаційне середовище». На теперішній час відсутнє його законодавче визначення, а при доктринальних підходах простежується неоднозначність і фрагментарність тлумачення даного ключового поняття. Так, Т. В. Попова і В. А. Ліпкан у «Словнику стратегічних комунікацій» наводять дві дефініції: 1. Сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних технологій, інформаційних ресурсів та інформаційних відносин. 2. Реальність, у яку поглинаються люди, які перебувають у постійному контакті із ЗМІ та іншими засобами комунікації. [2, с. 160]

Перше з наведених визначень здається нам занадто технократичним і в семантиці поняття імпліцитно ставить знак рівності між інформаційним та віртуальним середовищем. Крім того, самі по собі перелічені компоненти без вказівки на їхній взаємозв‘язок не дають повноти розуміння сутності поняття. Друге тлумачення також, на нашу думку, є дещо неточним, оскільки обмежує поняття вузьким колом засобів комунікації, віддаючи перевагу ЗМІ. Подібна концепція панувала наприкінці ХХ ст., а тепер у зв‘язку із розвитком інформаційно-комунікативних технологій та стрімким розростанням кіберпростору втратила свою актуальність. Адже  якщо слідувати такій логіці, то питання щодо захисту прав неповнолітніх на безпечне ІС звужується лише до правового регулювання діяльності ЗМІ і у випадку, коли йдеться про тих, хто не читає газет і журналів, майже не дивиться телебачення і не слухає радіо (а більшість підлітків саме такі, бо віддають перевагу комп‘ютерам і віртуальному інформаційному простору), взагалі не варто говорити про інформаційне середовище. Таке твердження є в корні невірним. Просто потребується зміни у розумінні значення  ключового поняття.

По-своєму тлумачить ІС О. М. Селезньова. Вона вважає, що  інформаційне середовище – це частина інформаційного простору, що характеризується мінімальною територією поширення та обмеженою кількістю суб’єктів інформаційної діяльності, а також обумовлюється своєрідним інформаційним мікрокліматом, що включає сукупність способів, прийомів, заходів та умов безпосереднього здійснення інформаційної діяльності. [3] Погоджуючись з тим, що ІС є частиною інформаційного простору, ми вбачаємо неповноту опису семантичного поля ключового поняття через відсутність будь-яких згадок про вплив цього середовища на учасників інформаційних відносин, про можливості правового регулювання питань його функціонування.

Дещо інакше розглядає це термінологічне сполучення Г. Р. Водяненко.     За його інтерпретацією це є системна сукупність об‘єктів, подій і явищ оточуючого світу, які є інформаційними джерелами для особи і складовими умов для життєдіяльності людини. [4, с. 42] Сильною стороною наведеної дефініції виступає вказівка на системний гуманітарний характер поняття, його роль для особи. Разом з тим, в ній також вбачаємо своєрідний редукціонізм, оскільки по-перше, до тлумачення поняття не внесені суб‘єкти, які формують і трансформують інформаційне середовище, усвідомлено чи ні здійснюють певний інформаційний вплив на споживача відомостей. По-друге, Об‘єкт розгляду представлений у застиглому, аморфному стані, навіть без будь-якого натяку на динаміку процесів, що в ньому відбуваються. По-третє, не допускається думка, що інформаційне середовище може бути як безпечним, так и небезпечним. Четверте. Взагалі не йдеться про роль інформаційно-комунікативних технологій у формуванні та розвитку ІС. Врешті-решт, при подібному тлумаченні  не залишається місця для правового регулювання процесів функціонування даного феномену. Тож і цей варіант нас не може задовольнити.

Знаменно, що проведений нами функціонально-стилістичний аналіз застосування ключового поняття виявив, що здебільшого воно фігурує у наукових працях з технічного захисту інформації і у психолого-педагогічних дослідженнях щодо навчання інформаційно-комунікативним технологіям та створення освітньо-інформаційного середовища. При цьому доволі часто спостерігається відсутність диференціації понять «інформаційний простір» та «інформаційне середовище». Окремі автори застосовують їх як повні синоніми, що дозволяє в результаті ототожнення здійснювати заміну одним одного.

Варто підкреслити, що питання щодо розуміння поняття «інформаційне середовище» і такого його різновиду, як «безпечне інформаційне середовище» не є забавкою вчених, своєрідним словесним жонглюванням. Без його чіткої визначеності воно так і залишиться на рівні юридичного кліше з амбівалентною семантикою, а значить, будуть повністю розмити межі того, що ж належить захищати правовими засобами і у який спосіб це можна робити найбільш ефективно.  У зв‘язку з цим виникає необхідність введення до наукового обігу авторської дефініції ключового поняття. Отже, під інформаційним середовищем ми пропонуємо розуміти динамічний, системний, багатокомпонентний, комбінаторний сегмент інформаційного простору, здатний через інформаційні відносини, інформаційні ресурси і комунікативні технології впливати (як позитивно, так і негативно) на особу, групи людей, суспільство в цілому, слугувати індикатором загроз інформаційній безпеці, через що потребує застосування комплексу правових, організаційно-управлінських, науково-просвітницьких і технологічних засобів регулювання.

Прокоментуємо. Насамперед ми чітко відокремлюємо родо-видові відносини інформаційного простору й інформаційного середовища, вказуючи, що ІС є лише сегментом інформаційного простору. Для конкретизації його характеристик ми вводимо ряд атрибутивних компонентів. Динамічний – вказує на здатність об‘єкта до мінливості й швидких змін в процесі соціально-історичного і технічного розвитку людства. Системний – демонструє усталений взаємний зв‘язок складових ІС, їхній вплив один на одного і набуття нових якостей, можливих лише за функціонального поєднання усіх елементів. Багатокомпонентний – є суттєвою характеристикою при структуруванні об‘єкта. Комбінаторний – вказує, що в кожному окремому випадку відбувається комбінація компонентів, детермінована зовнішніми й внутрішніми чинниками функціонування ІС.

Однією з найважливіших ознак інформаційного середовища виступає сугестивність, тобто здатність впливати на тих, хто в ньому перебуває, формувати своєрідну «картину світу» певної особи. Ми означаємо, що, по-перше,  здійснення такого впливу відбувається шляхом застосування інформаційних відносин, інформаційних ресурсів та комунікативних технологій; по-друге, вплив ІС в залежності від контенту може бути не тільки позитивним, а й негативним. Останнє детермінує появу загроз інформаційній безпеці, а значить, потребує відповідного комплексу засобів регулювання.

Безумовно, ми не претендуємо на істину в останній інстанції і віддаємо собі рахунок, що запропонована дефініція може уточнятися, видозмінюватися, проте, як нам здається, вона найбільш повно відображає сутність ключового поняття.

Конкретизуючи ключове поняття, пропонуємо також авторську дефініцію безпечного інформаційного середовища. У нашому розумінні – це опосередкована учасниками інформаційних відносин частина інформаційного простору, в якій завдяки реалізації комплексу правових, організаційно-управлінських, техніко-технологічних, науково-освітніх засобів ліквідовані або максимально знижені інформаційні ризики й загрози, що сприяє розвитку й самореалізації особистості, збалансованості національних інтересів, безперешкодній діяльності суспільства і держави.

Відштовхуючись від розуміння основного терміну, використовуючи системний підхід, можна створити класифікацію видів інформаційного середовища. За нашою концепцією вона виглядатиме так:

Табл.1

Класифікація видів інформаційного середовища

ІС, обмежене через таємний контент (містить державну, лікарську, банківську, податкову, комерційну таємницю);

ІС, що має вікові обмеження (не дозволяється особам, які не досягли повноліття);

Відкрите ІСЗа відповідністю національним інтересам і суспільним ідеаламКонструктивне, деструктивнеЗа ступенем безпекиНадзвичайно небезпечне, небезпечне для окремих категорій осіб, нейтральне, безпечнеЗа характеристиками суб‘єкта інформаційних правовідносинІС неповнолітнього з благополучної / неблагополучної  сім‘ї, ІС неповнолітнього з неповної сім‘ї, ІС неповнолітнього з багатодітної сім‘ї; ІС неповнолітнього, який опинилися у складній життєвій ситуації (сирота або особа, позбавлена батьківського піклування; особа з інвалідністю, тяжко хвора особа); ІС неповнолітнього, який постраждав внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів;  ІС безпритульного неповнолітнього, ІС неповнолітніх, які перебувають у конфлікті із законом (засуджені, притягнуті до адмінвідповідальності тощо); ІС кризової особистості (зокрема, схильної до віктимної або суїцидальної та ін.поведінки);  ІС неповнолітнього-біженця; ІС неповнолітнього, що потребує тимчасового захисту тощо.

Пояснимо свої погляди по окремих позиціях, які потребують коментарю. За нашим стійким переконанням, інформаційне середовище існувало для людини завжди, оскільки в процесі соціалізації особа пізнає світ і зазнає зовнішнього впливу з боку свого найближчого оточення (родини, друзів, вчителів, шкільних і професійних груп тощо),  мікросоціуму і суспільства в цілому.  Тобто тривалий час в історії людства домінувало неопосередковане інформаційне середовище, яке базувалося на основі вербальних і графічно-символьних засобів. Єдиним опосередкованим джерелом з появою книгодрукарства стали книги. Подальша соціальна еволюція розвитку людської спільноти зумовила появу преси, а потім радіо, кіно, що значно доповнило ресурси опосередкованого ІС. І врешті-решт, результатом бурхливого розвитку інформаційно-комунікативних технологій стала поява кіберсередовища і медіасередовища. Характерно, що чимало дослідників соціальних процесів, пов‘язаних з інформаційним середовищем, беруть до уваги лише останній етап. Вважаємо, що це можливо лише за умов специфіки теми дослідження. В цілому ж варто застосовувати системно-історичний підхід і розглядати феномен ІС комплексно, адже не опосередкованого технологіями інформаційного середовища ніхто не скасовував. До речі, з позицій правового регулювання, саме цей вид ІС найменше йому піддається. Порушення у сфері кіберсередовища і медіасередовища завдяки технічним засобам, в тому числі застосовуваним Департаментом кіберполіції, легше зафіксувати й кваліфікувати, оскільки вони мають матеріальне вираження й можуть бути документально підтверджені. В якості аргументу наведемо приклад зі спостережень за таким ганебним явищем, розповсюдженим серед неповнолітніх, як буллінг (цькування особи). У разі застосування тими, хто ображає людину, віртуального середовища, залишаються записи у соціальних мережах, месенджерах. При проведенні дізнання це дозволяє відтворити хронологію подій, встановити коло учасників, ступінь вини кожного з них. Якщо ж буллінг відбувається у неопосередкованому інформаційному середовищі, то єдиним свідченням стають покази самого потерпілого. Аналогічних прикладів можна навести чимало. З цього випливає, що, коли йдеться про адміністративно-правові заходи захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище, то до об‘єкту охорони має включатися не тільки сфера інформаційно-комунікативних технологій, а й безпосередні інформаційні правовідносини, що виникають у звичайному спілкуванні, проте мають протиправний характер. Зрозуміло, що це надзвичайно складний процес, який потребує тактовного втручання в зону особистості, але без таких заходів ефективність захисту неповнолітнього зменшується у рази.

Виділяючи види інформаційного середовища за сферою знань, ми констатуємо, що, з одного боку, воно є широким за розмаїттям тематичного спрямування, з іншого – може слугувати вектором посиленої уваги з позицій інформаційної безпеки.  Ілюстрацією останньої тези може стати недавня історія підготовки до здійснення масового вбивства так званим «керченським стрільцем». За опублікованою в пресі інформацією, слідчі на вилученому комп‘ютері злочинця знайшли в незакритій вкладці браузера запит «Як виготовити самодільний вибуховий пристрій». Також на жорсткому диску було збережено чимало малюнків, схем, інструкцій з виготовлення вибухівки. [5] Принагідно замітимо, що уся ця інформація знаходилася у відкритому доступі. Так само неповнолітні, які потрапили у хімічну залежність, легко можуть знайти інформацію щодо виготовлення токсичних сумішей, застосування тих чи інших реагентів і т. ін. Зазначене є переконливим доказом того, що до адміністративних засобів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище слід відносити повноваження щодо технічного блокування сайтів із шкідливим контентом.

За темпоральними характеристиками проявів наслідків інформаційного впливу за видами інформаційного середовища доцільно диференціювати такі наслідки на  миттєві і на віддалені у часі. Під останніми ми розуміємо деформацію свідомості особи, в тому числі правової, що відбувається протягом тривалого часу перебування у деструктивному інформаційному середовищі. Подібне можливо при активному зверненні особи до політичної (на це й розраховані інформаційні війни і спеціальні інформаційні операції), соціокультурної або релігійно-культової тематики. У цьому плані достатньо пригадати історію так званого «Білого братства». Здавалось би уся резонансна подія закінчилася на початку 90-х років минулого століття. Усе не так. Функціонує сайт «Програма врятування Землі «ЮСМАЛОС», на якому усякий бажаючий легко може побачити статті, листи Марії ДЕВІ, починаючи від періоду утворення секти, заповіді, молитви, запрошення до участі у спільних обрядах і дійствах.  [6]  Примітимо, що ніяких адміністративних заборон на відвідування сайту, технічного блокування не існує, тож неповнолітній легко може потрапити до цієї релігійної пастки і з часом стати втраченою для родини і суспільства людиною.

Зрозуміло, що при визначенні ступеню небезпек того чи іншого виду  інформаційного середовища за тематичним спрямуванням не завжди легко встановити наслідки впливу, особливо відтерміновані. Проте навіть на рівні адміністративного законодавства на теперішній час не передбачається залучення експертів і спеціалістів до такої оцінки.

Розподіл видів ІС за функціональністю також кореспондується із адміністративно-правовим захистом права на безпечне інформаційне середовище. Щодо освітнього ІС, то воно може розумітися у вузькому та у широкому значенні. У вузькому значенні сюди потрапляють сучасні інформаційні ресурси, мультимедійні інноваційні технології навчання, відповідні технічні засоби навчання, що застосовуються під час освітнього процесу. [7] У широкому сенсі в педагогічних працях освітнє середовище тлумачиться як «сукупність природних, фізичних та соціальних об’єктів, які впливають на формування учня, сприяють становленню паритетних міжсуб’єктних, об’єктно-суб’єктних взаємодій в освітньому процесі, або перешкоджають цьому, формуючи негативне поле впливів на особистість дитини». [8] Подібне розуміння корелюється із запропонованим нами визначенням інформаційного середовища в частині наявності позитивного або негативного впливу середовища на особистість.

Важливо, що безпечне освітнє середовище, на думку вчених, створюється не тільки за рахунок відстеження навчального контенту, застосування технічних засобів блокування шкідливих програм на комп‘ютерах у закладах освіти. Має значення й інтенсивність інтелектуального навантаження.  Наслідком перевантаження шкільних програм може стати  емоційна депривація навченця, яка негативно впливає на його соматичне здоров‘я. [9] У цьому сенсі адміністративні заходи з стандартизації освіти,  розвиток академічних свобод на рівні самого закладу освіти також можна трактувати як адміністративні засоби забезпечення права неповнолітнього на безпечний інформаційний простір.

З позицій адміністративно-правового регулювання, особливої уваги потребує дозвільне інформаційне середовище. Його небезпеки криються як у змістовому наповненні (наприклад, сайти з демонстрацією актів жорстокого поводження з тваринами, аморальної поведінки, створення утаємничених груп, в том числі так званих «груп смерті» тощо), так і у ризиках виникнення й розвитку адикції (комп‘ютерної залежності), дезадаптації або ще гірше – психічних розладів. Якщо в першому випадку є технічна можливість блокування або обмеження доступу до сайту шляхом верифікації віку користувача системним адміністратором, то друга група здебільшого знаходиться у зоні відповідальності батьків.

Розподіл видів інформаційного середовища в залежності від прибутковості чи безприбутковості інформаційних ресурсів також корелюється з питаннями безпечного ІС. Справа в тому, що в окремих випадках неповнолітній заради покупок в Інтернет (окремих товарів, тих чи інших інформаційних продуктів, зокрема ігор, оплати доступу до певного закритого контенту внаслідок надзвичайної допитливості) або спокуси пропозицій швидко заробити гроші в мережі готовий в обхід дозволу дорослих скористатися їх кредитними картками, стати боржником знайомих тощо. Це означає, що у цілях превенції подібних ситуацій розпорядники інформаційних ресурсів та володільники інформації зобов‘язані здійснювати обмежувальні заходи, пов‘язані із контролем за віком і платоспроможністю користувача послуг.

Свідченням широкого діапазону компонентів інформаційного середовища є виділення його видів за способом відтворення  об‘єктів, подій  і явищ.  Виокремлення даного виду ІС зумовлено тим, що інформаційний вплив може здійснюватися не тільки через вербальну форму, а й через застосування символів і знаків. Про важливість даного аспекту свідчить ухвалення 09.04.2015 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». [10]

Окремо слід зазначити, що з 1998 р. на виконання Закону України «Про кінематографію» [11] відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1315 щодо затвердження положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів [12] діють норми індексації кінопродукції, які встановлюють обмеження глядацької аудиторії за віком з розподілом на індекси «16» (заборона перегляду особам віком до 16 років) і «18» (заборона перегляду особам віком до 18 років). Пунктом 8-в даної постанови закріплюється, що демонстрація фільмів з індексом «16» можлива у будь-який ефірний час, а з індексом «18» – з 22 до 6 години. Здійснення маркування кінопродукції згідно з п. 9 зазначеної постанови відбувається за висновком експертної комісії, до складу якої входять кінознавці, кінокритики, мистецтвознавці, психологи, а також представники заінтересованих громадських об‘єднань у сфері телебачення та кінематографії, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (за згодою).

До речі, подібна практика обмежень діє у США з 1968 р. Адміністрація класифікації і рейтингів (CARA) Американської кіноасоціації (Motion Picture Association of America) за участі незалежної групи батьків ще тоді затвердила систему рейтингів вікового обмеження на перегляд кінопродукції, яка продовжує використовуватися донині. [13] Для позначення рейтингів  використовуються літерні показники: G – для загальної аудиторії; PG – при перегляді пропонується батьківське супроводження;   PG-13  - батьки категорично попереджені, що діти до 13 років допускаються лише у батьківському супроводі; R – обмеження: підлітки від 13 до 16 років допускаються лише у супроводі одного з батьків чи з опікуном; NC-17 – суворі обмеження: підлітки до 17 років до перегляду не допускаються.

Відомості обновлюються щоденно і виставляються у Твітері. [14] Наші спостереження за статистикою відвідування сайту свідчать, що щодня його відвідують понад 3 тисячі осіб, а загальний контент станом на початок листопада 2018 р. містить 2092 твіти. Окрім маркування за затвердженою шкалою, надаються коментарі-попередження щодо наявності у фільмі ненормативної лексики, сцен насилля, розпивання спиртного, відвертих інтимних сцен, демонстрації оголеного тіла, куріння тощо. Тож, при плануванні сімейних переглядів батькам рекомендується перевірити на сайті, чи не існує для того чи іншого фільму якихось обмежень.

При порівнянні нормативної регламентації маркування кіно- і телепродукції в Україні і США одразу помітними стають такі розбіжності, які доцільно представити у формі таблиці.

         Табл. 2

Порівняльний аналіз вікових обмежувальних рейтингів в Україні і США

Результати проведеного аналізу свідчать, що порівняно з США Україна не повною мірою використовує потенціал батьківського супроводження і батьківського контролю за впливом образотворчого інформаційного середовища на неповнолітнього.

Виділення у запропонованій нами класифікації такого критерію ІС, як локалізація також є дуже важливим. Безумовно, адміністративними засобами майже неможливо врегулювати родинне інформаційне середовище, проте інші види їм цілком підвладні.  На жаль, в Україні цьому питанню приділяється занадто мало уваги. Для порівняння, в РФ з початку нового тисячоліття розробляються відповідні методики й запроваджується соціальна і психологічна експертиза інформаційного середовища закладів освіти [15] і культури [16].  Навіть є дослідження щодо соціальної експертизи інформаційної безпеки медіасередовища туристських маршрутів для дітей та підлітків [17]. Тож організацію подібних експертиз можна розглядати в контексті адміністрування процесів створення й підтримки безпечного ІС.

Нами запропоновано введення ступенів градації інформаційної безпеки в окремо взятому інформаційному середовищі: від надзвичайно небезпечного, що передбачає вжиття невідкладного реагування уповноважених осіб, небезпечного для окремих категорій осіб (наприклад, для неповнолітніх), нейтрального і повністю безпечного. Критерії розподілу по цих видах і вжиття адміністративних заходів щодо не припущення, нейтралізації або мінімізації шкоди виступають окремою науковою проблемою, до якої ми плануємо повернутися у подальшому.

Врешті решт, ми вважаємо за необхідне увести до запропонованої класифікації видів інформаційного середовища критерій характеристики суб‘єкта інформаційних правовідносин (згідно з обраною нами темою – неповнолітньої особи). В якості аргументу на користь даного критерію наведемо думку авторитетного фахівця в галузі психології інформаційної діяльності В. В. Кириченка: «Початком, відправною точкою інформаційних відносин є суб‘єкт, який має необхідність передати іншому суб‘єкту інформацію у вигляді знань, суб‘єктивних вражень, узагальнень та інших продуктів мислительної діяльності». [18, с. 39] На рівні педагогіки з‘являються роботи щодо безпечного особистісного інформаційного середовища учня. [19]

Міжпредметні підходи створюють підстави для твердження, що інформаційне середовище на рівні окремої особистості є персоніфікованим. Воно складається в залежності від комбінації чинників, що є вирішальними при формуванні та розвитку свідомості особи. Дане положення обов‘язково має враховуватися вченими-правниками. Аналіз ІС неповнолітнього стане у пригоді й працівникам служби у справах дітей, в тому числі підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України.

За основу типологізації осіб неповнолітніх, включених нами до класифікації, узяті групи, виділені Законом України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. [20]

Подібна диференціація необхідна у зв‘язку з тим, що категорія безпеки інформаційного середовища щодо певних суб‘єктів не є застиглим абсолютом. Вона може видозмінюватися в залежності від соціального статусу, психотипу неповнолітньої особи, життєвих обставин, в які ця особа потрапила. Проте право на безпечне для себе інформаційне середовище мають усі, і держава, інститути громадянського суспільства повинні робити усе належне, аби це право було захищеним.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило встановити, що на рівні законодавства відсутні тлумачення понять «інформаційне середовище», «безпечне інформаційне середовище», а існуючі на теперішній час в науці дефініції не повною мірою задовольняють вимогам. У зв‘язку з цим був запропонований авторський варіант визначення ключового поняття, а на вказаній підставі розроблена класифікація видів ІС. Це дозволило встановити засоби адміністративно-правового забезпечення права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище та виявити шляхи удосконалення адміністративної діяльності у досліджуваному напрямі.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (в редакції від 30.09.2016) // Відомості Верховної Ради, 2016, № 28, ст. 532.
2. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан / За заг. ред. В. А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан. – К., 2016. – 416 с.
3. Селезньова О. М. Теоретико-методологічне трактування окремих засадничих категорій інформаційного права [Електронний ресурс]  / О. М. Селезньова // http://aphd.ua/publication-164/
4. Водяненко Г. Р. Информационное пространство человека / Г. Р. Водяненко // Интеграция образования. – Саранск. – 2012. – № 3. – С. 42-48.
5. Как керченский стрелок Росляков мог изготовить бомбу [Електронний ресурс] дата звернення – 20 жовтня // https://24tv.ua/ru/kak_kerchenskij_strelok_rosljakov_mog_izgotovit_bombu_n1050320
6. ПрогРАмма Спасения Земли «ЮСМАЛОС» [Електронний ресурс] // http://www.usmalos.narod.ru/
7. Report on the Implementation of the research work “Developing of information and educational learning environment of senior students’ training on the base of e-social networks’ (final) [Електронний ресурс] // http://lib.iitta.gov.ua/709868/
8. О. Бондар. Моніторинг та самоекспертиза освітнього середовища навчального закладу  [Електронний ресурс] / О. Бондар // http://ru.osvita.ua/school/method/375/
9. Беседина, М. В. Образовательная среда как фактор эмоциональной депривации, влияющей на соматическое здоровье подростков [Электронный ресурс] : дис. … кандидата психол. наук / Беседина М. В. ; Моск. гор. психолого-пед. ун-т. – М., 2004. – 170 с. – Режим доступа : http://psychlib.ru/inc/ absid.php?absid=76552
10. Закон України від 09.04.2015 № 317-VІІІ (в редакції від 05.05.2018) «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» // Відомості Верховної Ради, 2018. – № 20. – ст. 189
11. Закон України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року (редакція від 26.04.2017) № 1977-VІІІ // Відомості Верховної Ради, 2017. – № 20, ст. 240.
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315 (в редакції від 03.10.2018) «Про затвердження Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів // Офіційний вісник України від 19.10.2018, № 80, стор. 352, ст. 2684, код акта 91814/2018
13. Motion Picture Association of America  Informing Parents Since 1968 [Офіційний сайт] // https://www.mpaa.org/film-ratings/
14.  Film ratings.com  // https://twitter.com/filmratings?lang=en
15.  Ясвин, В. А. Экспертиза и проектирование образовательных сред / В. А. Ясвин // Образовательная среда: от моделирования к проектированию. – М., 2001. – 365 с.
16.  Лобузина Е. В. Библиотечные технологии организации знаний в электронной научно-образовательной среде [Електронний ресурс] / Е. В. Лобузина // Образовательные технологии и общество. – 2014 // https://cyberleninka.ru/article/v/bibliotechnye-tehnologii-organizatsii-znaniy-v-elektronnoy-nauchno-obrazovatelnoy-srede
17. Рубцова О. В., Смирнов Д. В., Кинфу Зенебе Тафессе. Социальная экспертиза информационной безопасности медиасреды туристских маршрутов для детей и подростков [Електронний ресурс] / О. В. Рубцова, Д. В. Смирнов,  Кинфу Зенебе Тафессе // Вестник академии детско-юношеского туризма и краеведения, 2014   https://cyberleninka.ru/article/v/sotsialnaya-ekspertiza-informatsionnoy-bezopasnosti-mediasredy-turistskih-marshrutov-dlya-detey-i-podrostkov
18. Кириченко В. В. Психологія інформаційної діяльності: Навч. посібник / В. В. Кириченко. – 2-ге вид. , вип. і доп. -  Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. – 146 с.
19. Підгорна Т. В. Про безпечне особистісне інформаційне середовище учня / Т. В. Підгорна  //  Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 2 : Комп’ютерно-орієнтовані системи навчання : зб. наук. праць. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. – Вип. 18 (25). –   С.21-28.
20. Закон України «Про охорону дитинства»  від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ (в редакції від 22.05.2018). – Відомості Верховної Ради, 2018, № 33, ст. 250.

АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ЗАЩИТЫ ПРАВА НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНЕГО НА БЕЗОПАСНУЮ ИНФОРМАЦИОННУЮ СРЕДУ

         В статье осуществляется анализ существующих в научных трудах подходов к толкованию ключевого понятия «информационная среда», предлагаются авторские дефиниции данного понятия, в том числе с добавлением атрибутива «безопасная». Автор вводит в научный оборот классификацию видов информационной среды и на основании этого убедительно демонстрирует, какие образом административно-правовыми способами осуществляется защита права несовершеннолетнего на безопасную информационную среду.

Ключевые слова: информационная среда, безопасная информационная среда, классификация видов информационной среды, защита информационных прав несовершеннолетнего, информационная безопасность несовершеннолетнего.

ADMINISTRATIVE AND LEGAL ASPECTS OF PROTECTION OF THE RIGHT OF THE MINOR TO A SAFE INFORMATION ENVIRONMENT

         One of the key terms of information law “information environment” in the Ukrainian legislation does not have its legal interpretation. The analysis of approaches to the interpretation of this concept in scientific papers is also ambiguous. In this regard, the author of the article offers his own version of the definition. In his understanding, the information environment is a dynamic, systemic, multicomponent, combinatorial segment of the information space, which is capable of influencing (both positively and negatively) personality, groups of people, society as a whole through informational relations, information resources and communication technologies, serve as an information security indicator. This requires the use of a complex of legal, organizational, managerial, scientific, educational and technological methods of regulation. The author of the article also proposes a definition of the term “safe information environment”. In his understanding, this is a part of the information space mediated by participants of information relations, in which, thanks to a complex of legal and technical means, the risks and threats to information security are eliminated or minimized. This creates favorable conditions for the development and self-realization of the individual, the balance of national interests, the full activity of society and the state. The researcher offers the author’s classification of types of information environment. The classification criteria are the type of communicative dominant, the scope of knowledge, functionality, degree of commercialization of information resources, localization and presence of restrictions in the content, the degree of security and others. Through the prism of the proposed criteria, the author considers the administrative and legal ways to protect the right of a minor to a safe information environment and demonstrates ways to improve the activities of state authorities and civil society institutions.

Keywords: information environment, safe information environment, classification of types of information environment, protection of information rights of a minor, information safety of a minor.

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена з‘ясуванню юридичної природи публічного управління, зокрема у сфері забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Автором запропонована первинна класифікація підходів до тлумачення ключового поняття, а також представлена структурно-функціональна модель консолідації зусиль органів державної влади й громадянського суспільства щодо здійснення спільної діяльності у досліджуваній сфері.

Ключові слова: публічне управління, функціональний підхід до публічного управління, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Розбудова в Україні інформаційного суспільства супроводжується процесами демократизації, широким залученням громадських інституцій до управління. Злободенність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) обумовлює необхідність координації зусиль органів державної влади із широкими верствами громадськості задля її розв‘язання. З позицій адміністративно-правової науки, виникає необхідність досліджень засад публічного управління у зазначеній сфері.

Аналіз публікацій.  Концепції зарубіжних дослідників-фундаторів теорії публічного управління Д. Норта, М. Лі, Й. П‘єрре, Б. Петерса, У. Полліта, Р. Родеса, Ю. Хабермаса, Г. Холліса, Г. Штерса віднайшли в Україні свій творчий розвиток з урахуванням специфіки національно-правових реалій  у працях таких вчених, як Бакуменко В., Береза А., Босак О., Гайдученко С., Галай А., Грицяк І., Ємець Л., Ільницький М., Лазур Я., Міненко Н., Нижник Н. , Письменний І., Ситник Г., Хамуленко Т. та ін. У центрі уваги дослідників останнім часом актуалізувалися питання взаємодії громадськості, органів місцевого самоврядування та органів державної влади, теоретичні засади парадигми публічного управління в Україні, його концепції у сучасній юридичній науці, становлення за європейськими стандартами тощо.

Управлінські аспекти діяльності не залишилися поза увагою й фахівців з інформаційної безпеки. У наукових працях віднайшли відображення питання стратегії управління інформаційною безпекою [1], вдміністративно-правової діяльності недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки [2], процесів управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства [3], інститутів громадянського суспільства як засобу реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України [4], інформатизації та публічного управління як шляху до суспільства знань [5] та ін.

Попри значну кількість публікацій з проблем публічного управління, дотичних до сфери інформаційної  безпеки,  найбільш розробленими є питання, що здебільшого укладаються у класичну парадигму державного управління. [6-8]  

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Багатогранність проблеми публічного управління розкриває широкі перспективи перед дослідниками. Разом з тим, трансформація проблеми у доволі нетрадиційну для цієї галузі сферу – інформаційну безпеку, тим більше в контексті її забезпечення щодо неповнолітніх постала на часі лише зараз. Тож новітні підходи до розв‘язання зазначеної проблеми зумовлюють формулювання мети статті. Вона полягає у з‘ясуванні юридичної природи та сутності механізму публічного управління в інформаційній сфері задля забезпечення  ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Динаміка суспільно-політичного розвитку держави за останні роки, зумовлена суттєвим зростанням ролі громадянського суспільства, наочно продемонструвала готовність України до переходу від авторитарної системи домінанти державного управління до широкого впровадження  управління публічного. Тож назріла необхідність трансформації українських реалій від  владних суб‘єкт-об‘єктних відносин між державою і суспільством до втілення «теорії і практики демократично самоорганізованого суспільства, в основі якого лежать партнерські суб’єкт-суб’єктні відносини між владою (державою) і громадськістю (суспільством) на різних рівнях їх соціальної структуризації» [9]

Не зважаючи на фундаментальну розробку принципово важливих засад державного управління в Україні, поняттєво-категоріальний апарат публічного управління, специфіка його реалізації у сучасних вітчизняних умовах поки що залишаються  недостатньо дослідженими у наукових розвідках. Навіть на рівні самої номінації не існує одностайності тлумачення. Ми консолідуємося з позицією Р. С. Мельника в тому, що «категорія «публічне управління» є надзвичайно складною за своїм змістом, яку легше описати, аніж сформулювати її чітке визначення». [10, с. 96] Тим не менш зробимо спробу деякою мірою систематизувати існуючі нині погляди вчених на цей феномен.

Вважається, що усталена номінація «публічне управління» (англ. public management) була введена до наукового обігу завдяки англійцю Десмонду Кілінгу, який на початку 70-х років минулого століття у праці «Management in Government» надав доволі абстраговане її тлумачення, розуміючи публічне управління як «пошук найкращого способу застосування ресурсів з метою реалізації пріоритетних завдань державної політики». [11, с.17-18]   З позицій права, подібна дефініція не може вважатися прийнятною, а тому дослідники, підхопивши саму ідею, зробили та продовжують дотепер спроби власних інтерпретацій поняття.

За нашими спостереженнями, в українській науці  щодо тлумачення публічного управління переважають такі підходи, як:

- системний – «інтегральний системний механізм, підсистемами і елементами якого виступають політичні програмні орієнтири і пріоритети, нормативне регулювання, процедури, фінансовані державою або органами місцевого самоврядування, централізовані і децентралізовані організаційно-управлінські структури та їх персонал, що відповідають за адміністрування діяльності у певній галузі суспільних відносин на національному, субнаціональному та місцевому рівнях» [ цит. по 12]

- діяльнісний – «діяльність, яка забезпечує ефективне функціонування системи органів державної влади, регіонального врядування, органів місцевого самоврядування, громадських (неурядових) організацій, фізичних осіб та інших суб‘єктів громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в найрізноманітніших сферах суспільного життя» [13, с. 5];

- комунікативний  - «гласна взаємодія державного апарату і суспільства при прийнятті важливих для суспільства рішень, дій, як відкрита публічна сфера суспільних інтересів, в якій всі суспільні інститути, громадяни можуть бути не тільки в ролі об’єктів управління, але і виступати суб’єктами, автономними одиницями у відносинах з органами влади і управління» [14, с. 91];

- об‘єктно-науковий – «складне та багатопланове утворення, основою якого є концепція, що випливає із тісного взаємозв‘язку політики і права, управління й влади, політичної системи та суспільства загалом, а також взаємодії суспільства з різними елементами соціальної системи»  [15, с.57]

Поза сумнівом, запропонований нами перелік підходів не є вичерпним, він лише засвідчує різноманітність поглядів на багатоаспектне динамічне явище, яким є публічне управління. Виходячи з семантичного аналізу  ключового поняття, виникають підстави вважати його найбільш вагомими характерними рисами:

-         методологічну обґрунтованість;

-                     детермінованість еволюцією суспільних відносин і правової системи в умовах глобального світу;

-         прогресивність для суспільства і держави;

-                     взаємопов‘язану структурованість складових елементів, їх інтегративність;

-         поліфункціональність;

-         широту охоплення явищ правової дійсності;

- нормативну врегульованість діяльності суб‘єктів поряд із простором для прояву їхньої ініціативи.

Наша позиція доповнюється поглядами такого вченого, як Л. О. Ємець, який виділяє такі специфічні ознаки публічного управління: «1) урегульованість переважно нормами адміністративного права; 2) обумовленість публічними (суспільними) потребами; 3) наявність певної системи суб’єктів (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у разі делегування їм публічних повноважень); 4) спрямованість на забезпечення та реалізацію прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб; 5) здійснення у певних формах і за допомогою методів, та у спосіб, визначених Конституцією та законами України.» [16, с. 7].

Разом з тим, слід зазначити, що публічне управління у сфері інформаційної безпеки має свою специфіку. За нашим переконанням, це зумовлюється, насамперед, таким:

-                     екстраординарна важливість забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки порівняно з іншими галузями управління пов‘язана з масштабністю завдань, від успішного вирішення яких залежить подальше існування української держави, її суверенітет, територіальна цілісність, рівновага у суспільстві,  особливо у період загострення гібридних війн та проведення спеціальних інформаційних операцій;

-                     бінарний характер діяльності передбачає її здійснення як у традиційному реальному, так і у віртуальному просторі, який являє собою екстериторіальне і наднаціональне утворення;

-                     відсутність усталених традицій, перевірених часом методів зумовлює необхідність постійного пошуку та запровадження інноваційних підходів;

-                     зосередження суттєвої  частини діяльності в парадигмі лише державного управління  через обмеження, регламентовані законами України «Про Національну безпеку» [17], «Про державну таємницю» [18], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [19], указами Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» [20],  «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» [21] та ін.;

-                     ефективність результатів залежить від збалансованого поєднання невід‘ємного комплексу не лише правових, а й організаційно-управлінських і техніко-технологічних засобів.

Визнаючи наявність об‘єктивно існуючих специфічних особливостей публічного управління у сфері інформаційної безпеки, тим не менш вимушені констатувати наявність окремих диспропорцій у концептуальних засадах розуміння ситуації в цілому на рівні органів державної влади.

По-перше, у трихотомії «інформаційна безпека особи, суспільства, держави» управлінські переваги віддаються останньому компоненту. Свідченням тому є результати контент-аналізу нормативно-правових актів з питань інформаційної безпеки, репрезентованих на сайті Верховної Ради України. В абсолютній більшості йдеться про безпеку держави. Зокрема, основні документи у цьому напрямі ініційовані Радою національної безпеки і оборони України. Звісно, що даний суб‘єкт діяльності діє в межах своїх повноважень. Разом з тим,  відзначаємо, що жоден із центральних органів виконавчої влади не передбачив навіть на рівні стратегії комунікацій мети налаштування соціального партнерства з інститутами громадянського суспільства із забезпечення інформаційної безпеки особи і суспільства.

По-друге, у питаннях інформаційної безпеки переважна більшість управлінців усіх рівнів ментально орієнтована на технократичні підходи, за яких  домінують уявлення, що це суто інженерна чи військова справа. Одним з аргументів на користь висловленої тези є той факт, що на теперішній час згідно з постановою Кабінету Міністрів від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» інформаційна безпека не представлена ані як напрям, ані як спеціальність. [22] Є лише «кібербезпека» за напрямом «інформаційні технології (код спеціальності 125) і державна безпека за напрямом «воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» (код спеціальності 251). У такий спосіб вихолощується гуманітарна складова комплексної категорії.

Подібний стан речей може пояснюватися особливими умовами, в яких опинилася держава на новітньому етапі своєї історії. З іншого боку, як зазначає О. О. Поляруш. «для багатьох поняття «інститутів громадянського суспільства» й їх консолідуюча та стабілізуюча роль у процесі реформування системи влади взагалі й забезпеченні інформаційної безпеки зокрема не є до кінця зрозумілими». [4, с. 63]

Існуючий нині дисбаланс розстановки акцентів потребує моделювання можливих інваріантів публічного управління інформаційною безпекою неповнолітніх.  На нашу думку, найбільш раціональним у цьому сенсі виступає структурно-функціональний підхід, за якого доцільно виділити функції, що можуть виконуватися на засадах соціального партнерства держави та інститутів громадянського суспільства або ж взагалі делеговані останнім, зокрема:

-                     методологічна функція.    Об‘єднання зусиль вчених, які займаються проблемами інформаційної безпеки, дозволить розробити  науково обґрунтовані концептуальні засади стратегій подальшого розвитку існуючої нині системи засобів забезпечення ІБН, удосконалити  методологію  правозастосування, правотворчості й актуального нормопроектування у зазначеній сфері. В якості прикладу можна навести діяльність недержавної інституції «Глобальна організація союзницького лідерства» [23], на сайті якої представлені  результати фундаментальної наукової діяльності об‘єднання вчених, що містять значний методологічний потенціал з проблем інформаційної безпеки;

-                     аналітично-прогнозна функція.  Україна має потужні  аналітичні центри, чимало яких є неприбутковими та не залежать від держави. Достатньо нагадати, що згідно з рейтингом 2017 “Global Go To Think Tank Index Report» аналітичний центр ім. Олександра Разумкова визнаний четвертим в Європі та двадцять дев‘ятим у США серед ста інших світових центрів. До сотні найкращих за рейтингом в Європі потрапили ще шість українських аналітичних центрів. [24] Не використовувати у публічному управлінні такий потенціал було б підступним. Проте накопичені ними матеріали далеко не завжди враховується в процесі управлінської діяльності органами державної влади. Тож маємо констатувати, що тут є значний потенціал для поліпшення співпраці в межах публічного управління;

-                     експертно-оцінна.   Доволі перспективним є використання в  діяльності щодо забезпечення ІБН методу експертних оцінок. В якості експертів можуть виступати не тільки фахівці з державного управління, а й провідні соціологи, педагоги, психологи, спеціалісти в галузі медіа-ресурсів тощо. Найголовніше, щоб їх думки, висловлені під час опитувань, в ході дискусій і форумів, на конференціях і нарадах, враховувалися при розробці теорії і практики інформаційної безпеки неповнолітніх;

-                     консультативно-дорадча функція. Органи державної влади у своїй діяльності із забезпечення ІБН  мають спиратися не лише на штатний персонал, на службовців, а й при розробці стратегій, підготовці важливих документів залучати до консультацій, до проведення нарад компетентних представників громадськості. Це є важливим з огляду того, що навіть найкваліфікованіший та найдосвідчений працівник не може бути фахівцем у всіх питаннях. Враховуючи, що проблеми інформаційної безпеки неповнолітньої особи є далеко не першими у переліку завдань державної служби, за рахунок участі  позаштатних спеціалістів рівень ефективності діяльності у зазначеному напрямі має суттєво підвищуватися;

-                     комунікативна функція є однією з найголовніших у всьому комплексі. Вона наскрізно пронизує усі структурні елементи системи, починаючи від діалогу органів влади із інститутами громадянського суспільства, окремими громадянами, в тому числі неповнолітніми, від вироблення стратегій комунікації до педагогічної комунікації й міжособистісного спілкування. У виконанні цієї функція суттєва роль відводиться засобам масової інформації, медіаресурсам, адже від їх інформаційної політики, ракурсів подачі матеріалу, дотримання полемічної культури  багато в чому залежить формування інформаційно-комунікативної компетенції неповнолітніх;

-                     аксіологічна функція.  Невід‘ємно пов‘язана із комунікацією і створенням ціннісних орієнтирів в картині світу неповнолітньої особи. Формування індивідуальної аксіологічної шкали відбувається на тлі протиборства ідеалів суспільства та псевдоідеалів і сумнівних цінностей, що нав‘язуються неповнолітньому кримінальним середовищем та деструктивними спільнотами, окремими «квазіавторитетами», в тому числі з оточення ровесників. Тож тут є великий потенціал діяльності для сім‘ї, закладів освіти, в тому числі позашкільної, громадських і молодіжних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на прищеплення особі на етапі її становлення бажаних для суспільства переконань і моделей поведінки;   

-                     мотивувально-спонукальна функція. Логічно продовжує попередню – аксіологічну функцію.  У віковій та соціальній психології вже беззаперечною є істина, що перехідний період від підлітка до дорослої особи нерідко супроводжується змінами у поведінці, що характеризуються потягом до гострих відчуттів, «експериментів» над собою або іншими людьми тощо. Мотиви такої поведінки формуються здебільшого ззовні (достатньо згадати так звані «групи смерті» у соціальних мережах та в меседжерах). В цьому плані суспільство недооцінює роль і значущість мотивувально-спонукальної функції, яка має здійснюватися у бажаному для громади руслі силами закладів освіти, громадських і молодіжних організацій, свідомими авторитетними громадянами. Велику роль у цьому відіграє родинне оточення, сімейні традиції. Проблема полягає в тому, що досьогодні на рівні держави не вироблено  єдиної консолідуючої ідеї, яка б стала вектором у публічному управління у сфері формування мотивів бажаної безпечної поведінки неповнолітніх й спонукання їх до свідомого ставлення до можливих інформаційних загроз;

-                     культурологічна. Формування інформаційної культури неповнолітньої особи є складним, структурно різнобарвним і багатоплановим процесом. Сама по собі держава без допомоги суб‘єктів публічного управління не в змозі виконати це завдання. Успіх можливий лише за умови поєднання зусиль органів державної влади, закладів освіти, включаючи позашкільну, медійних ресурсів тощо;

-                     правопросвітницька. Зростання правопорушень у сфері інформаційної безпеки, вчинених неповнолітніми особами, які здобули певного рівня навичок володіння комп‘ютером та мобільними пристроями, але не є обізнаними у питаннях адміністративної відповідальності за проступки, ставить перед суспільством завдання правової просвіти. У цьому напрямі важлива діяльність не лише закладів освіти. Досвід США у розповсюдженні студентами юридичних вишів в неформальному спілкуванні так званого “Street Law” [25], що перекладається в українських джерелах як практичне право, є наочним прикладом правопросвітницької діяльності, достойної для відтворення у нашій державі;

-                     функція правого виховання. Надання знань з права не може виступати запорукою бажаної для держави і суспільства інформаційно-безпекової поведінки неповнолітньої особи, адже результати освіти та просвіти дають ефект лише у поєднанні з правовим вихованням. При здійсненні даної функції важлива роль не тільки Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, а й органів місцевого самоврядування, закладів освіти, правозахисних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на забезпечення ІБН шляхом правового виховання;

-                     сугестивна функція. За своїми психофізіологічними характеристиками неповнолітня особа особливо чутлива до інформаційних впливів. Тож публічне управління ІБН в якості системи координат має брати такі напрями, як мінімізація чи нейтралізація негативного інформаційного впливу на неповнолітнього і збільшення сприятливого впливу, що формує своєрідний ментальний «імунітет» особи;

-                     превентивна функція. Профілактика загроз інформаційній безпеці базується на комплексі просвітницьких та виховних заходів групового та індивідуального характеру, які враховують сучасні виклики й новітні тенденції небезпек. У цьому напрямі є широке поле діяльності не лише для уповноважених органів державної виконавчої влади, а й для органів місцевого самоврядування, громадських та молодіжних організацій;

-                     функція громадського контролю.  Оскільки функція контролю є однією з найважливіших в управлінні, громадськість вправі за наявності певних регламентованих законодавством умов подавати індивідуальні або колективні звернення або запити до органів державної влади з отримання публічної інформації, заслуховувати звіти про результати діяльності, здійснювати моніторинг й перевірки, брати участь у засіданнях колегіальних органів владних повноважень тощо. Разом з тим, слід зазначити, що відсутність чітко артикульованої ідеї забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх призводить до того, що суспільство у цьому напрямі слабо використовує свої можливості. Тож тут міститься суттєвий потенціал для публічного управління в сфері ІБН;  

-                     консолідуюча.  Строкатість поглядів і переконань членів громадянського суспільства, характерна для сучасного етапу розвитку української держави, потребує пошуку ідеї, яка б могла консолідувати усіх. В якості такої ідеї може бути запропонована спільна діяльність щодо забезпечення в процесі публічного управління інформаційної безпеки неповнолітніх, адже в її значущості не сумнівається ніхто.

Висновки.  Підводячи підсумки стану публічного управління в контексті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, можна зазначити, що сама проблема є ще недостатньо опрацьованою на методологічному й практичному рівнях. Запропонований автором підхід певною мірою сприяє поліпшенню ситуації та усвідомленому розумінню плану дій у досліджуваній сфері.

Література

1. Андреєв В.І. Стратегія управління інформаційною безпекою / В.І. Андреєв, В.Д. Козюра, Л.М. Скачек, В.О. Хорошко. – К. : ДУІКТ, 2007. – 277 с
2. 2.                Лісовська Ю. П. Адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки // Наукові праці МАУП, 2014. – вип. 2 (41). – С. 108-113.
3. Пелещишин А. М. Процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства : монографія / А. М. Пелещишин, Ю. О. Сєров, О. Л. Березко [та ін.] ; за ред. А. М. Пелещишина. – Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – 368 с.
4. Поляруш О. О. Інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України / О. О. Поляруш // Інформація і право. – № 1(1). – 2011. – С. 62 – 68.
5. Соснін О. В., Савченко С. В. Інформатизація і публічне управління – шлях до суспільства знань: аспекти взаємодії // Публічне управління ХХІ століття: від соціального діалогу до суспільного консенсусу: Збірник тез до ХІV міжнародного наукового конгресу. – Харків, Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2014. – С. 31-33
6. Бурило Ю.П. Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері [Текст] [Електронний ресурс] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. П. Бурило. – К., 2008. – 215 с. – Режим доступу: http://adminpravo.com.ua/index.php/2010-04-13-14-05-13/145-2010-09-28-13-27-30.html
7. Бурило Ю. П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – № 4. – С. 34.
8.  Олійник О. В. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки // Юридичний вісник. – 2015. – № 1 (34). – С. 65-69
9. Мартиненко В. М. Демократичне врядування: проблеми теорії і практики / В. М. Мартиненко [Електронний ресурс]// http://82-117-235-189.gpon.sta.kh.velton.ua/e-book/putp/2010-1/doc/1/03.pdf
10. Мельник Р. С. Категорія «Публічне управління» у новій інтерпретації / Р. С. Мельник // Право і суспільство. – 2012. – № 6. – С. 95-98
11. Desmond Keeling. Management in Government / Keeling D. / London: George Allen & Unwin Ltd, 1972. – 210 p.
12. Філіпова Н. В. Зміна співвідношення понять «Державне управління», «Публічне адміністрування», «Публічне управління» в системі суспільно-політичної трансформації / Н. В. Філіпова // Електронне наукове фахове видання «Державне управління: удосконалення та розвиток». – 2015. – № 6 // http: www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=865
13. Грицяк І. А. Публічне управління в Україні. Становлення за європейськими стандартами / І. А. Грицяк // Вісник Академії митної служби України. Сер.: Державне управління. – 2010. – № 2. – С. 5-11.
14. Дегтяр О. А. Роль системи публічного управління в соціальній сфері суспільства / О. А. Дегтяр // Публічне урядування, 2016. – № 1. – С.89-94.
15. Обушна Н. Публічне управління як нова модель організації державного управління в Україні: теоретичний аспект / Н. Обушна // Ефективність державного управління. – 2015. – Вип. 44. – С. 53-63
16. Ємець Л. О. Публічне управління неполітичними об‘єднаннями громадян (адміністративно-правове дослідження): автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.07  / Л. О. Ємець  Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Д., 2009. – 20 с.
17.  Закон України «Про Національну безпеку України» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
18.  Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року (поточна редакція від 95.08.2018) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/3855-12
19.  Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1994 р. (в редакції від 19.04.2014) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/80/94-вр
20. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/449/2014
21.  Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» від 26.02.2017 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
22. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-n
23. GOAL – Глобальна організація союзницького лідерства: офіційний сайт // http://goal-int.org/
24. Українські аналітичні центри потрапили до числа найкращих у світі та Європи, згідно з рейтингом “2017 Global Go To Think Tank Index Report” // https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2392829-ukrainski-analiticni-centri-sered-najkrasih-u-sviti.html
    1. USA Street Law // https://www.streetlaw.org/

 ПУБЛИЧНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

         Статья посвящена изучению юридической природы публичного управления, в частности -  в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних. Автором предложена первичная классификация подходов к толкованию ключевого понятия, а также представлена структурно-функциональная модель консолидации усилий органов государственной власти и гражданского общества по осуществлению совместной деятельности в исследуемой сфере.

Ключевые слова: публичное управление, функциональный подход к публичному управлению, информационная безопасность несовершеннолетних.

PUBLIC MANAGEMENT IN THE CONTEXT OF ENSURING INFORMATION SAFETY OF MINORS

         The article is devoted to the legal nature of public administration in the field of information safety of minors. The author explores the semantics of the key concept and notes that in modern legal science of Ukraine it is possible to distinguish such approaches to interpretation: systemic, activity-based, communicative, object-scientific. The researcher identifies such key features of public administration as: methodological soundness, determination by the evolution of social relations and the legal system in the context of globalization; progressiveness for society and the state; polyfunctionality; integration of elements; the breadth of legal reality; regulation of the activities of the subjects along with the scope for their initiative, The author notes that in modern conditions of Ukraine attention is shifted towards the state information security with a priority of technocratic views.

The article presents the author’s approach to the structural-functional model of ensuring information safety of a minor. The author considers the main functions of public administration: methodological, analytical and forecasting, expert-evaluative, advisory, communicative, axiological, motivational, cultural, legal educational, suggestive, preventive, controlling and consolidating.
Keywords: public administration, functional approach to public administration, information safety of minors.

Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент                                                        

Обрана автором тема «Право на мирні зібрання» є дійсно актуальною, адже сприяє комплексному та системному розгляду особливостей реалізації прав громадян на мирні зібрання.

Помаранчева Революція та Революція Гідності довели, що народ виступає справжнім носієм влади, до бажань якого зобов’язані не лише дослухатися представники державної влади, а й конкретно втілювати їх в дійсність, оскільки останні виражають законні інтереси народу. Натомість на даному етапі історичного розвитку відстоювання інтересів народу поки залишається за рамками пріоритетів діяльності центральних органів виконавчої влади, адже реалізація приватних інтересів для них лишилася на першому місці. Це все створює поживний ґрунт для силових сценаріїв зміни влади з одного боку, і відповідно намаганням влади обмежити права громадян на мирні зібрання – з іншого.

Об’єкт дослідження виступають суспільні відносини, що складаються у зв’язку із мирними зібраннями в Україні. Предмет дослідження — правове та організаційне регулювання реалізації права на мирні зібрання в Україні на підставі норм національного та міжнародного права.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретичних уявлень про право на мирні зібрання, засад міжнародного, національного законодавства зарубіжних країн та чинного законодавства України з’ясувати правову природу права на мирні зібрання, а також виробити науково обґрунтовані пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації права на мирні зібрання в Україні.

Згідно з вимогами, що пред’являються до даного виду наукових робіт, у вступі дисертант розкриває такі питання, як актуальність теми дослідження, мета і завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна результатів дослідження, практичне значення одержаних результатів.

Окреслення теми дослідження здійснюється дисертантом шляхом розв’язання ряду завдань, зокрема:

-          з’ясувати загальнотеоретичне наповнення змісту права на мирні зібрання;

-          провести аналіз нормативного регулювання права на мирні зібрання у міжнародних нормативно-правових документах;

-          дослідити практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити правове регулювання реалізації права на мирні зібрання за законодавством України;

-          вивчити досвід національного законодавства зарубіжних країн у врегулюванні права на мирні зібрання;

-          встановити зміст та поняття «мирність», як обов’язкової ознаки права на зібрання;

-          проаналізувати поняття «зброя» для дослідження такої ознаки, як відсутність зброї, що є необхідною умовою для безперешкодної реалізації права на мирні зібрання;

-          з’ясувати форми реалізації мирних зібрань, у тому числі їх конституційно закріплені форми як збори, мітинг, похід, демонстрація, а також зрозуміти інші форми реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити існуючі строки сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          розкрити порядок реалізації суб’єктивного права на мирні зібрання;

-          охарактеризувати обов’язки органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо організації та забезпечення публічного порядку і безпеки при надходженні сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          дати характеристику підстав обмеження права на мирні зібрання;

-          визначити процесуальний порядок обмеження права на мирні зібрання;

-          обґрунтувати відповідальність за порушення права на мирні зібрання та порядок його реалізації.

Аналіз зазначених вище завдань дозволяє констатувати, що дана робота має не лише важливе теоретичне значення, а, практичний сенс.

Автор на високому науковому рівні здійснює дослідження плюралістичних позицій дослідників обраної проблематики, аргументовано роблячи висновки та рекомендації щодо розв’язання дискусійних питань, зокрема щодо визначення поняття «право на мирні зібрання», «мирне зібрання» з урахуванням сучасного контексті глобалізації, змін ставлення до насильства з боку представників громадян до представників правоохоронних органів, використання проплачених осіб на мітингах з метою вирішення певних цілей. Зокрема, під визначенням поняття «мирний» у словосполученні «мирне зібрання» пропонується розуміти ознаку, що вказує на зібрання яке має відбуватися в обстановці миру, обстановці, яка виключає будь-який із видів насилля (як фізичного, так і психологічного чи психічного) стосовно організаторів, учасників, спостерігачів, а також перехожих, сторонніх осіб такого зібрання. Одним із головних елементів мирності, як ознаки мирного зібрання, визначено, що останнє має проходити із дотриманням та повагою до будь-якої людини, у тому числі тієї, чиї інтереси, переконання відрізняються від більшості учасників чи спостерігачів такого зібрання, коли ставлення до гідності та честі, прав і свобод опонентів таких зібрань є такими, що поважаються учасниками зібрань та заслуговують на існування

Заслуговує на увагу запропонований автором зміст дослідження, завдяки якому можна простежити не тільки системний хід дослідження, а його вагомість попри багатоаспектність та міждисциплінарність предмета розгляду.

Маститими видаються пропозиції автора щодо визначення специфічних ознак мирності, як обов’язкової ознаки права збиратися мирно, що включає: 1) мирну мету; 2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності; 4) збиратися без зброї; 5) відсутність у організаторів та учасників зібрання військового однострою, камуфляжного одягу, що є демонстрацією мілітаристських настроїв учасників заходу; 6) відсутність балаклав, як засобу приховування насильницьких настроїв та бажання у подальшому уникнути відповідальності; 7) відсутність закликів до насильства, повалення влади у неконституційний спосіб;

Можу підтримати автора в його прагненні удосконалити зміст права на мирні зібрання як фундаментального права фізичної особи, яке забезпечує реалізацію особистості у суспільному середовищі, що поєднує у собі не лише колективну свободу реалізовувати загальногрупові, загальносуспільні інтереси, а й інтереси індивідуальні. Також правильним є виділення підходів до визначення підстав обмеження права на мирні зібрання у інтересах національної безпеки та громадського порядку. Де ключовим пропонується виокремити інтереси національної безпеки та громадського порядку та спеціальну мету: для запобігання заворушенням; запобігання вчиненню злочинів; для охорони здоров’я людей; для охорони моралі; для захисту прав і свобод осіб.

Позитивним виступає звернення автора до характеристики форм реалізації права на мирні зібрання: 1) конституційні (форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у Конституції України); 2) нормативно-визначені (2.1.) форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у законах України; 2.2.) форми реалізації права на мирні зібрання, закріплені у підзаконних нормативно-правових актах); 3) форми реалізації права на мирні зібрання, що не знайшли закріплення у нормативно-правових актах; залежно від залучення учасників зібрань: 1) внутрішні; 2) зовнішні; залежно від рухливості мирного зібрання: 1) статичні: мітинги, пікетування; 2) динамічні: демонстрації, ходи; за місцем проведення: 1) на відкритих ділянках; 2) у приміщеннях; за сферою реалізації інтересів на: політичні, соціальні, економічні, культурні, спортивні тощо, кожну з яких можна такої деталізувати;

Однак, поряд із безумовно з позитивними характеристиками даної розвідки, слід зауважити, що дане монографічне дослідження виграло, якщо б автор дещо прискіпливіше ставився до послуговування юридичною термінологією.

Так, при визначенні предмета дослідження автор вживає помилковий термін «організаційне регулювання». Насправді, доцільно говорити не за організаційне регулювання, а організаційне забезпечення, адже регулювання може бути винятково правовим.

При формулювання та виділенні специфічних ознак мирності виділено такі ознаки, як: «2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності».

Утім мені не зовсім зрозуміло, що означає «повага» до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань чи «повага» до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності, адже в юриспруденції дані поняття не мають правового закріплення, тобто не є легітимованими. Адже заклики, наприклад до Автономії Закарпатської області через високий відсоток угорців, широкого застосування угорської мови тощо теж за пропонованого автором варіанту можливо розглядати крізь призму «поваги», що безперечно призведе до сепаратизму з подальшим збройним конфліктом на заході нашої держави. Тому на моє переконання, із застосуванням безпекознавчого підходу, доцільно говорити про «недопущення порушень». Так само як юридично тривіальними є твердження автора про можливість «повалення влади у конституційний спосіб». Повалення влади можливе лише у неконституційний спосіб. Натомість конституційний спосіб передбачає зміну влади, а не її повалення.

Ну і звичайно, я не міг оминути увагою прикру помилку одо тиражування некоректних виразів, що почасти відбувається в аматорських думках псевдо експертів на телебаченні, коли йдеться про «інтереси національної безпеки». На це автором звертається увага при виписуванні наукової новини роботи. Наголошу, що в жодному нормативному акті дане поняття не визначено: не існує інтересів і безпеки чи то національної чи то громадської, так само як і не існує інтересів у громадського порядку. Інтерес ставить філософську категорію і становить усвідомлену людиною потребу. Поза це в Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначається як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До того ж дефініція «національна безпека» визначається через  «захищеність життєво важливих інтересів» людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток.

Утім дані зауваження мають рекомендаційний характер і не впливають на загальну позитивну оцінка цієї важливої в наш час роботи.

Відтак, монографічне дослідження Самбора Миколи Анатолійовича «Право на мирні зібрання» є самостійним, оригінальним, комплексним дослідженням, що відповідає вимогам до даного виду і з урахуванням редакторської правки може бути рекомендоване до друку.

Монографію присвячено дослідженню сутності та порядку вирішення службових спорів. Висвітлено сутність публічно-службових відносин, визначено їх місце в предметі адміністративного права. Сформульовано поняття службового спору, розкрито його сутність, здійснено класифікацію таких спорів, охарактеризовано суб’єктів службового спору, визначено його предмет та підстави.

Окремо розкрито вирішення службових спорів без звернення до суду (позасудовий порядок), також охарактеризовано процес вирішення службових спорів в порядку адміністративного судочинства.

Вироблено конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення вирішення службових спорів в адміністративному праві.

Монографія є логічним продовженням серії „ORDO ORDINANS” наукової школи доктора юридичних наук В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями вирішення службових спорів.

У рамках диверсифікації наукового пошуку, дальшого формування наукової школи доктора юридичних наук Ліпкана В.А. в Глобальній організації союзницького лідерства було здійснено дослідження проблем порядку вирішення службових спорів, на підставі чого випущено відповідну монографію.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автором було досліджено поняття та зміст кіберзагроз на сучасному етапі.  Акцентовано увагу на тому, що на міжнародному, так і на національному рівнях відсутнє визначення «кіберзагроз» і це має негативні наслідки. Запропоновано авторське розуміння «кіберзагрози» – протиправні карні дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Зазначено, що сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація. Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці. Зауважено, що загрози можуть бути як внутрішні, так і зовнішні. Для розробки дієвого механізму протидії кіберзагрозам Україні запропоновано взяти за приклад існуючу практику зарубіжних країн та міжнародної спільноти та привести її у відповідність до українських реалій.

Ключові слова: кібербезпека, інформаційна інтервенція, кіберзагроза, хактивісти, кіберагресія, інформація, кіберпростір.

Аннотация

В статье автором было исследовано понятие и содержание киберугроз на современном этапе. Акцентировано внимание на том, что, как на международном, так и на национальном уровнях отсутствует определение «киберугроз» и это имеет негативные последствия. Предложено авторское понимание «киберугрозы» – противоправные уголовные действия субъектов информационных правоотношений, которые создают опасность жизненно важным интересам человека, общества и государства в целом, реализация которых зависит от надлежащего функционирования информационных, телекоммуникационных и информационно-телекоммуникационных систем, а также отношениям по созданию, сбору, получению, хранению, использованию, распространению, охраны, защиты информации. Указано, что сущность киберугроз составляют их субъекты, то есть субъекты информационных правоотношений, а объектом является непосредственно информация. Информационные интервенции составляют существенную угрозу кибернетической безопасности. Отмечено, что угрозы могут быть как внутренние, так и внешние. Для разработки действенного механизма противодействия киберугрозам Украине предложено взять за пример существующую практику зарубежных стран и международного сообщества и привести ее в соответствие к украинским реалиям.

Ключевые слова: кибербезопасность, информационная интервенция, киберугрозы, хактивисты, киберагресия, информация, киберпространство.

Summary

It was noted that, there is no definition of “cyber threats” both at international and national levels and it has negative consequences. After analyzing some of the existing definitions, the author’s understanding of “cyber threats” was offered – it is illegal criminal actions of the subjects of information relations that create the danger to the vital interests of man, society and the state as a whole, the implementation of which depends on the proper functioning of information and telecommunication systems as well as information and telecommunication systems, and relations concerning the creation, collection, receipt, possession, use, distribution, security and protection of information.

It was marked that subjects, ie subjects of legal information relations, and the object (the information) disclose the content of the cyber threats.

It was argument that information interventions constitute a significant threat to the cyber security. Threats can be both internal and external.

It was stated that Ukraine should take as an example the current practice of foreign countries and the international community and bring it into line with the Ukrainian realities to develop an effective mechanism for combating of the cyber threads.

Key words: cyber security, informational intervention, cyber threats, hactivists, cyber aggression, information, cyber space.

Формування та ефективна реалізація кібербезпекової політики, в рамках якої розробляється комплекс заходів щодо прогнозування та протидії кіберзагрозам, виступає необхідною умовою розвитку суспільства знань. В умовах глобалізації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери суспільного життя керівництво провідних держав світу приділяє посилену увагу створенню та удосконаленню ефективних систем захисту критичної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру.

Відзначу, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані загальнодержавні системи кібернетичної безпеки – як найбільш оптимальні організаційні структури, що здатні в короткий проміжок часу акумулювати сили та засоби компетентних органів державної влади із залученням громадських для протидії кіберзагрозам.

В Україні також відбувається процес формування системи кібернетичної безпеки. Як складову такої системи варто розглядати єдину загальнодержавну систему протидії кіберзлочинності, пропозиції щодо створення якої ще у 2011 році доручалося розробити Кабінету Міністрів України за участю Служби безпеки України.

На загал інституційний ландшафт кібербезпеки можна позначити через організаційно-структурні і нормативно-правові зміни.

До структурних змін належить створення Міністерства інформаційної політики України, у складі Національної поліції – кіберполіції, Національного координаційного центру кібербезпеки, Ради з питань комунікацій – консультативно-дорадчого органу Кабінету Міністрів України, Об’єднаного інформаційно- аналітичного центру «Єдина Країна», Єдиного прес-центру з висвітлення АТО на базі Служби безпеки України тощо.

До нормативно- правових змін належить: ухвалення оновленої Стратегії національної безпеки України [1], започаткування Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО України та Міжнародним секретаріатом НАТО, які включають в себе сферу кібербезпеки [2], ухвалення Стратегії кібербезпеки України [3].

Водночас, недосконалість національного законодавства у сфері забезпечення кібернетичної безпеки значно підвищує ймовірність реалізації таких загроз, що негативно впливає на загальний рівень національної безпеки України [4]. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми дослідження.

Деякі аспекти проблематики кібернетичної безпеки та кібернетичних загроз у той чи інший спосіб досліджувались у наукових працях таких вітчизняних учених, як: наукова школа В. А. Ліпкана [5—19], І. В. Арістова [20—21], В. С. Цимбалюк [22—25], І. В. Сопілко [26] та інших, проте питання правового регулювання кібербезпеки, зокрема формування ефективного механізму правового регулювання протидії загрозам у кібернетичній сфері на сучасному етапі є абсолютно новим, що зумовлює потребу у його ґрунтовному дослідженні.

Особливо слід зупинитись на тих загрозах, які існують у зв’язку із нині триваючою інформаційною війною в Україні та прояви кібертероризму, діяльності хактивістів у світі. Окремо зазначу на використання праць таких науковців як: В. В. Куцаєв, Є. О. Живило, С. П. Срібний, Ю. О. Черниш, Д. С. Мінін, В. П. Шеломенцев, Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.

Метою даної статті визначення поняття та змісту кіберзагроз на сучасному етапі.

Для досягнення поставленої мети, автором було сформульовано завдання здійснити етимологічний аналіз понять, які становлять основу категорійного ряду дослідження, а саме: інформаційний, загроза, кібернетичний та безпека, критична інфраструктура, інформаційні інтервенції, а потім, шляхом їх поєднання і реалізувати ціль наукового доробку.

Виклад основного матеріалу

Кіберзагрози у сучасному суспільстві набирають значного масштабу. Відтепер успішна атака хакерів може знеструмити цілу область або країну, призвести до пограбування банку чи знищити успішну організацію. Наприклад, за різними оцінками, за 2015 рік з рахунків підприємств України зникло близько 100 млн грн. [27]

З метою проведення коректних та ефективних заходів щодо відвернення кіберзагроз та ліквідації їх негативних наслідків, перш за все, необхідним є їхня легітимація – вироблення та закріплення законодавчої дефініції, задля уникнення порізненості при застосуванні даної категорії, а також колізії з іншими нормативно-правовими актами, та визначення їх змісту, уніфікованості правозастосовної практики.

Зауважу, що, незважаючи на досить часте використання категорії «кібернетичні загрози» у доктрині, публіцистиці та у повсякденному житті [28], її законодавче уніфіковане визначення поняття відсутнє, як на національному, так і на міжнародному рівнях. Це відбувається на тлі того, що кіберзагрози за своєю природою не є локальними, тобто обмеженими певної територією або навіть державними кордонами, а навпаки: вони становлять глобальне явище, яке носить негативний і почасти деструктивний характер.

Для досягнення мети статті, спочатку проаналізуємо наявні дефініції та, здійснивши їх ґрунтовний аналіз, запропоную авторське розуміння поняття «кіберзагроз».

Кібернетична загроза (кіберзагроза) – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку інтересам людини, суспільства та держави через порушення доступності, повноти, цілісності, достовірності, автентичності режиму доступу до інформації, яка циркулює в критичних об’єктах національної інформаційної інфраструктури [29].

Дану дефініцію, на мою думку, варто доповнити правомочностями, які закріплені в Законі України «Про інформацію», як основоположний в інформаційній сфері, в якій мають місце кіберзагрози, а саме: створення небезпеки загроз відносинам   щодо  створення, збирання, одержання, зберігання,  використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Також не зовсім доречним є використання таких термінів, як: «явища» і «чинники».

Використовуючи тлумачний словник української мови зазначу, що «явище» – будь-який вияв змін, реакцій, перетворень і т. ін., що відбуваються в навколишньому природному середовищі; подія, факт [30]. «Чинник» – умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу, що визначає його характер або одну з основних рис; фактор.

Зауважу на тому, що загроза не може бути фактом або подією, у будь-якому випадку це дії. Аргументи щодо даного твердження наведу дещо нижче по ходу виконання дослідження.

Щодо визначення «кіберзагрози» як причини, також це є некоректним оскільки «загроза» – груба, зухвала обіцянка заподіяти яке-небудь зло (активна дія), неприємність; погрожування, нахваляння; можливість або неминучість виникнення чогось небезпечного, прикрого, тяжкого для кого-, чого-небудь; те, що може заподіювати яке-небудь зло, якусь неприємність [30, C. 268].

Саме останнім значенням  цього денотату я і буду послуговуватись. Ще однією «невідомою» категорією у даній дефініції є «критичні об’єкти національної інформаційної інфраструктури», оскільки тлумачення одного невідомого і неуніфікованого терміну через використання такого ж іншого є неприпустимим і видається нелогічним.

Розглянемо наступне визначення поняття кіберзагрози.

Кібернетичні загрози (кіберзагрози) – наявні та або потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем [31].

Ця дефініція також потребує низки уточнень, а саме: що становить життєво важливі інтереси людини і громадянина? Чи є нагальною потреба закріплення саме формулювання «людина і громадянин»? Яким чином визначити належність функціонування вищезазначених систем? Як співвідноситься дане визначення і Законом України «Про основи національної безпеки України» і Стратегією національної безпеки України тощо.

«Кібернетичний» – той, що стосується до кібернетики [, с. 300].

Таким чином, ґрунтуючись на даних дефініціях, пропоную авторське розуміння «кіберзагроз» – протиправні, карані дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Базуючись на даному визначенні, зауважу, що зміст, тобто сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація.

У Доктрині інформаційної безпеки України (втратила чинність) було зазначено, що в інформаційній сфері України вирізняються такі життєво важливі інтереси:

1) особи: забезпечення конституційних прав і свобод людини на збирання, зберігання, використання та поширення інформації; недопущення несанкціонованого втручання у зміст, процеси обробки, передачі та використання персональних даних; захищеність від  негативного    інформаційно-психологічного впливу;

2) суспільства: збереження і  примноження  духовних, культурних  і моральних цінностей Українського народу; забезпечення суспільно-політичної стабільності, міжетнічної та міжконфесійної злагоди; формування і розвиток демократичних інститутів громадянського суспільства;

3) держави: недопущення інформаційної залежності,  інформаційної  блокади України, інформаційної експансії  з боку  інших держав та міжнародних структур; ефективна взаємодія органів  державної  влади  та  інститутів громадянського суспільства   при   формуванні,   реалізації та коригуванні державної політики в інформаційній сфері; побудова та розвиток інформаційного суспільства; забезпечення економічного та науково-технологічного розвитку України; формування позитивного іміджу України; інтеграція України у світовий інформаційний простір [32].

При визначенні термінів пропонується надавати їх у більш широкому розумінні, враховуючи вже наявні напрацювання у таких галузях науки як кібернетика, інформатика, інформаціологія, безпекознавство, кримінальне та інформаційне право тощо.

Обговорювання та розширення термінології щодо кіберпростору дозволить суспільству більш якісно та безпечно планувати свої дії в сучасному кіберпросторі. Додаткові терміни зроблять можливим лаконічно пояснити, що людська (суспільна) думка це є аналоговий кібер-біо-простір, який за допомогою технічних засобів перетікає у технічний кіберпростір там накопичується, багаторазово копіюється, обробляється та перетікає назад у аналоговий кібер-біо-простір у новому більш розвинутому та перевіреному всім суспільством вигляді, але вже для масового використання та розвитку суспільства на новому вищому рівні [31].

В міжнародному законодавстві й досі відсутнє єдине визначення понять «кібернетична безпека», «кібернетична загроза», «кібернетичний захист», «кібернетичний простір», «кібернетична злочинність». Проблема кібербезпеки специфічна та глобальна, тому максимальна ефективність у боротьбі з новими загрозами може бути забезпечена, якщо міжнародні актори, приватні корпорації та асоціації об’єднають свої зусилля. Актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» та «кіберзагроза» (авт.) є важливим моментом для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні [33].

Кібернетичні загрози являють собою загрози, реалізація яких пов’язана з використанням відповідних ресурсів інформаційно-телекомунікаційних систем. Уразливими для реалізації кібернетичних загроз є об’єкти, функціонування комп’ютерних систем яких пов’язане з використанням ресурсів кіберпростору. Тобто об’єкти, завдання шкоди яким можливе шляхом деструктивного кібернетичного впливу (кібернетичної атаки) – інформаційного впливу з використанням кіберресурсів, спрямованого на уразливості комп’ютерних систем таких об’єктів. До об’єктів національної критичної інфраструктури, що потребують захисту від кібератак, необхідно віднести об’єкти, реалізація кібернетичних загроз щодо яких може призвести до настання таких наслідків як: надзвичайна ситуація; блокування роботи або руйнування стратегічно важливих для економіки та безпеки держави підприємств, систем життєзабезпечення та об’єктів підвищеної небезпеки; блокування роботи державних органів; блокування діяльності органів військового управління, Збройних Сил України в цілому, або втручання в автоматизовані системи керування зброєю; порушення безпечного функціонування банківської або фінансової системи держави; розголошення державної таємниці; масові заворушення [4]. Тобто, кіберзагрози не можна обмежувати якоюсь однією сферою і, частіше за все, настання певних наслідків може спричинити інші, тобто ланцюгова реакція.

Унаслідок неналежного правового регулювання в національному кібернетичному просторі України спостерігається низка негативних явищ, які створюють реальні та потенційні загрози кібернетичній безпеці. У 2014 році на території Автономної Республіки Крим та південно-східних регіонах України здійснювався інформаційно-психологічний тиск на населення України з боку засобів масової інформації Російської Федерації, спостерігалася інформаційна експансія (чи інтервенція) в національний інформаційний простір України, захоплювались стратегічні об’єкти української телекомунікаційної інфраструктури.

Поділяю наукову позицію про те, що з метою попередження зловживання інформацією та для захисту інформаційних прав сучасний стан забезпечення національної та кібернетичної безпеки України потребує розроблення науково обґрунтованої державної політики в цій галузі, визначення системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, пошуку ефективних заходів для забезпечення безпеки в усіх її сферах, захисту від інформаційних загроз та реалізації права на отримання достовірної інформації (права га доступ до інформації [34]). Паралельно усе вищевикладене свідчить про потребу прийняття нормативно-правових актів, в яких був би передбачений механізм захисту інформаційних прав від протиправних дій третіх осіб щодо інформації. Більше того, ухвалена Стратегія кібербезпеки за своїм змістом в концептуальному плані не відповідає змісту саме стратегії: вона не передбачає досягнення стратегічних цілей, немає стратегічного рівня управління і відповідних даним категоріям не оперує стратегічним інструментарієм: стратегічне планування, стратегічне прогнозування тощо. Відтак, пропоновані якісні зміни носять тимчасовий, максимум тактичний характер, оскільки в рамках даної стратегії неможливо досягти стратегічних переваг і сформувати стратегічний баланс інтересів міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій і національних інтересів України у кібернетичній сфері.

Розвиваючи далі ідею загроз у сфері кібербезпеки, зауважу, що існує залежність країни і в інформаційному, і смисловому вимірах. Це коли країні не вистачає власних новин чи власних фільмів, і вона заповнює ці прогалини чужим продуктом. Україна є чітким прикладом цієї ситуації [35]. Так само можу зазначити, що і Європа виявилася нездатною протистояти навалі інформаційного бруду з Росії, сформувати ефективну систему інформаційної політики, включаючи механізми нейтралізації дезінформаційних потоків з Росії.

Нашу думку підтверджують у своєму дослідженні і фахівці НІСД [28, c. 107], зазначаючи, що не лише Україна, а й Європа та світ загалом виявилися неготовими до дій Росії, що заперечують будь- які встановлені міжнародні правила поведінки держави. Неготовність охоплює весь спектр існування західної цивілізації: від свідомості пересічних громадян [36] до політичних процесів і процедур, необхідність дотримання яких використовується Росією для досягнення її зовнішньополітичних цілей.

Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці, оскільки остання є частиною національної безпеки, та може завдавати шкоди як державі в цілому, так і окремим фізичним особам. Створення дієвої системи забезпечення кібернетичної безпеки вимагає від державних органів України чіткого визначення правових засад державної політики у цій сфері та своєчасного  реагування на динамічні зміни, що відбуваються у світі в сфері забезпечення кібернетичної безпеки із можливістю застосування міжнародного досвіду.

При цьому, вибір конкретних засобів і способів забезпечення кібернетичної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам реальних та потенційних кібернетичних загроз життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави [35].

Нині виокремлюють такі загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів: уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак; фізична і моральна застарілість системи охорони державної таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом [37].

Знову акцентую увагу на постійному використанні законодавцями терміну «критична інфраструктура», при відсутності його легітимації в Україні.

Вперше в офіційних документах термін «критична інфраструктура» з’явився у 2006 р. у тексті Рекомендацій парламентських слухань з питання розвитку інформаційного суспільства, на жаль, без подальшого розвитку. В Стратегії національної безпеки «Україна у світі, що змінюється» (2012 р.) цей термін згадувався при визначенні шляхів зміцнення енергетичної безпеки та напрямів забезпечення інформаційної безпеки. В новій Стратегії національної безпеки України (2015 р.) термін «критична інфраструктура» використовується більш деталізовано. Вперше з-поміж «актуальних загроз національній безпеці» виокремлюються загрози критичній інфраструктурі, крім того окремо в підрозділі «Загрози кібербезпеці і безпеці інформаційних ресурсів» згадується вразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів до кібератак. Також вперше з-поміж «основних напрямів державної політики в сфері національної безпеки» названо забезпечення безпеки критичної інфраструктури та визначені пріоритети такого напряму. Відсутність визначення терміну «критична інфраструктура» в українському законодавстві, і як наслідок, відсутність переліку об’єктів, які слід віднести до неї, неодноразово створювали перешкоду для ефективного виконання першочергових безпекових завдань та відвернення кіберзагроз (авт.).

Критична інфраструктура України – це системи та ресурси, фізичні чи віртуальні, що забезпечують функції та послуги, порушення яких призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності суспільства, соціально-економічного розвитку країни та забезпечення національної безпеки [38, С. 14—15].

Україна має швидко, надійно та ефективно реагувати на будь-які кіберзагрози, що неможливо без інтегрування та чіткої взаємодії всіх наявних ресурсів суб’єктів кібербезпеки. На засіданні Національного Центру кібербезпеки були розглянуті заходи щодо удосконалення системи зберігання, передачі та обробки даних державних реєстрів і баз даних із застосуванням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Окрему увагу було приділено розбудові інтегрованої захищеної системи державних реєстрів, баз даних та дата-центрів для обробки та резервного збереження інформації і відомостей державних електронних інформаційних ресурсів. Підготовка відповідних фахівців для державних суб’єктів забезпечення кібербезпеки визначена актуальним питанням і така підготовка повинна відбуватись як в Україні, так і за її межами «відповідно до актуальних завдань, що стоять перед державою на цьому важливому напрямку» [39].

Аналіз законодавства у сфері кібербезпеки, а також організаційних заходів, спрямованих на розбудову ефективних систем кіберзахисту провідних країн світу свідчить, що ключові світові гравці вдосконалюють власні можливості з кіберзахисту відповідно до трансформації сучасних кіберзагроз.

Останнім часом фіксується суттєва зміна форм, суб’єктів і наслідків реалізації основних загроз кібербезпеці держав. Так, кібератаки стають все більш комплексними та складними, їх наслідки становлять загрозу ключовим національним інтересам, а їхніми організаторами або замовниками все частіше виявляються спецслужби іноземних держав чи терористичні організації.

Потреба реалізації ефективних заходів із протидії сучасним кібернетичним загрозам на національному рівні приводить до збільшення ролі в системах кібербезпеки країн спеціальних служб та правоохоронних органів, що мають контррозвідувальні функції і виконують завдання із протидії протиправній діяльності спецслужб іноземних держав та тероризму.

Аналізуючи системи кібербезпеки провідних країн світу можна висновувати, що нині не існує уніфікованої моделі побудови національної кібербезпекової системи. Водночас важливим питанням залишається створення належної нормативно-правової основи для подальшої розбудови ефективних кіберспроможностей, закладення ключових підвалин національної кібербезпеки.

Так, на сьогоднішній день понад 50-ти країн світу мають стратегії кібербезпеки (в Україні подібною є Стратегія національної безпеки – авт.), які визначають ключові поняття кібербезпекової сфери, кіберзагрози, основні принципи побудови безпечного кіберпростору, напрями реалізації державної політики у сфері кібербезпеки, наголошують на важливій ролі державно-приватного партнерства та міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібербезпеки.

Поділяю позицію про те, що одним із ключових питань організації ефективної роботи національних систем кібербезпеки залишається налагодження взаємодії між компетентними державними органами, які є суб’єктами кібернетичної безпеки, та здійснення координації з такої діяльності [40, с. 76].

Щодо зарубіжної практики протидії кіберзагрозам, зауважу наступне.

Наприклад, канадська стратегія кібербезпеки базується на тому, що метою забезпечення найсучаснішого використання кіберпростору, який є стратегічним активом, є прогнозування і протистояння кіберзагрозам, що виникають. У стратегії кібербезпеки Канади немає чіткого визначення дефініції «кібербезпека». Проаналізувавши цей документ можна розуміти кібербезпеку, як захист кіберсистем від шкідливого неправильного використання та від інших деструктивних атак. Автори стратегії приділяють уваги визначенню кібератаки, підкреслюючи, що кібербезпека – є засобом захисту від даних загроз [41].

На сьогоднішній день ключова роль у забезпеченні кібербезпеки Сполучених Штатів Америки належить Міністерству внутрішньої безпеки (МВБ), яке було створене в результаті повного реформування спеціальних служб і силових відомств США після подій 11 вересня 2001 року, що поставили на перший план питання національної безпеки держави та захист її критичної інфраструктури. Відповідно до прийнятого 25 листопада 2002 року комплексного нормативно-правового акту у сфері безпеки – закону США «Про внутрішню безпеку» (Homeland Security Act of 2002) – урядові структури, які займались забезпеченням комп’ютерної безпеки, перейшли під контроль цього новоствореного відомства. Вказаний закон також посилив відповідальність за комп’ютерні злочини (включаючи довічне ув’язнення), зобов’язав інтернет-провайдерів надавати інформацію про клієнтів за вимогою правоохоронних органів, розширив права останніх щодо можливості перехоплення інформації (прослуховування телефонних пере- говорів і перлюстрацію електронних повідомлень) без дозволу суду, визначив основні напрями діяльності федеральних органів з підвищення ефективності захисту критичної інфраструктури США від кібератак, у тому числі об’єктів стратегічного значення, що перебувають у приватній власності [40].

Щодо запозичень, які варто було б використати, так це, на мою думку, посилення відповідальності за комп’ютерні злочини та зобов’язання інтернет-провайдерів надавати інформацію про клієнтів за вимогою правоохоронних органів.

Значним досягненням у сфері забезпечення кібербезпеки є проведення відповідних конференцій. Вперше саміт з кібербезпеки – Cyber Security Summit – у рамках Мюнхенської безпекової конференції, було проведено не в Німеччині. Обговорення актуальних проблем кіберпростору відбулося в Кремнієвій долині – це дуже інноваційний організатор у всіх галузях кібербезпеки. Саме із цього регіону походять нові методи. Крім того, це міжнародне місце зустрічі [42].

Серед тем дискусії – протидія кібератакам, майбутнє ведення війн, розвиток норм і правил для кіберпростору, боротьба проти кібертероризму, а також економічне значення кібербезпеки [42].

Окремо варто зупинитися на реальних кіберзагрозах, які мали місце в Україні та світі.

Наприклад, міжнародна платіжна система SWIFT попередила про зростання кіберзагрози для банків, оскільки хакери знайшли нові способи проведення атак (13 грудня 2016 р.) [43].

А от американські сенатори, які обіймають високі посади в верхній палаті Конгресу США – республіканці  Джон Маккейн, Ліндсі Грем й демократи Чарльз Шумер і Джек Рід – оприлюднили спільне звернення щодо необхідності вивчити повною мірою кіберзагрозу з боку Росії [44]. Більше того, в березні минулого року в Сенат США було подано законопроект щодо протидії дезінформації та пропаганді [45].

Чільні представники спецслужб США заявили на слуханні в Конгресі, що Росія становить значну кіберзагрозу для військової, дипломатичної, торговельної і життєво важливої інфраструктури США [46]. Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур [47].

Німецьке Федеральне управління з інформаційної безпеки повідомило парламентським партіям і фракціям в Бундестазі, а також окремим політикам про нещодавні атаки на їхні сервери і попередило про можливість повторення подібних атак. Джерелом нападів найрізноманітніші відомства Німеччини, включаючи розвідку, вважають хакерів, які діють за завданнями російських спецслужб. Висловлюється припущення про небезпеку маніпуляцій засобами шпигунства, дезінформації, кібератак і поширення неправдивих новин щодо результатів голосування на майбутніх виборах восени 2017 року до парламенту ФРН [48].

Європарламент ухвалив резолюцію щодо протидії російським ЗМІ. Резолюція має назву «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді третіх сторін». У документі йдеться, що пропаганда є частиною «гібридної війни» і спрямована на те, щоб «спотворити правду, посіяти сумніви і ворожнечу між країнами союзу». У документі, зокрема, стверджується, що Росія надає фінансову підтримку опозиційним партіям і організаціям у країнах – членах ЄС, а також «використовує фактор двосторонніх міждержавних відносин для роз’єднання членів спільноти».  Основні інформаційні загрози Євросоюзу – це агентство Sputnik, телеканал RT, фонд «Русский мир» і підвідомче російському МЗС федеральне агентство «Росструдничество».

Серед інших джерел пропаганди, яким, згідно з резолюцією, має протистояти Євросоюз, називаються угруповання «Аль-Каїда» та «Ісламська держава» [49].

Президент України Петро Порошенко закликав світ протидіяти російській кіберзагрозі і спонукав США «бути великими знову», продемонструвавши лідерство у питанні глобальної безпеки [50].

В Україні розпочато створення Центру оперативного реагування на загрози у сфері кібернетичної безпеки, допомогу якому надає уряд США. Здійснюються заходи щодо впровадження в діяльність Міноборони та ЗСУ засобів із захисту інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах з урахуванням стандартів провідних країн світу. Також розроблено проект Стратегії кібероборони України, який вже погоджений з представниками європейського командування Збройних сил США, Агенції з національної безпеки Чеської Республіки. Наразі цей документ знаходиться на розгляді профільного комітету Верховної Ради та апарату РНБО [51].

На жаль широкого обговорення даний законопроект не має, до його розроблення не залучені представники недержавних організацій, юристи, представники Національної академії правових наук, наукові школи з інформаційного права та інформаційної політики. Тому говорити про необхідність даного документи в якості окремого не має підстав. Виникає багато запитань передусім в необхідності даного документа за умови вже наявних: Стратегії національної безпеки України, Стратегії кібербезпеки, Закону України «Про основи національної безпеки України» тощо. Оскільки у нас немає змогу аналізувати конкретний текст документу дану дискусію винесу за межі даної статті.

Національний банк України та Незалежна асоціація банків України планують створити спільний центр реагування альянсу в банківській системі. Керівництвом НБУ презентовано проект створення «Центру реагування на інциденти кібернетичної безпеки у банківській системі та платіжному просторі України CERT-NBU». Відповідно до своєї головної мети створення CERT-NBU повинно допомогти у вирішенні проблем боротьби з кіберзагрозами і буде сприяти розвитку банківської системи України в цілому [52].

Також акцентую увагу на тому, що кібербезпека не може регулюватися лише на національному або європейському рівні, для цього необхідні глобальні зв’язки.

У питаннях протидії кіберзагрозам повинні застосовуватися принципово нові механізми. Ефективним засобом протидії кіберзагрозам може стати розбудова нових ліній оборони, однією з яких має стати міжнародне співробітництво між всіма зацікавленими акторами. З тим, щоб у разі кібератаки компетентні органи сторони, яка зазнала нападу, і сторони, з території якої походить кібератака, оперували механізмами оперативного сповіщення про такий інцидент, а також спільної боротьби з ним.

Саме тому надзвичайно важливо якомога швидше консолідувати зусилля держав для запобігання новітнім кіберзагрозам і одним із основних напрямків є зміцнення політичної довіри між урядами.

Більшість держав світу активно модернізує власні сектори безпеки у відповідності до викликів сучасності, і особливо – зважаючи на потенціал використання мережі Інтернет у військових цілях. Цей процес відбувається із: активним реформуванням систем управління відповідним сектором безпеки (створення спеціалізованих підрозділів, управлінських структур); впорядкуванням нормативного поля, що має забезпечити цілісність державної політики в даній сфері; активною роз’яснювальною роботою серед населення щодо небезпек кіберзагроз; збільшенням чисельності підрозділів, зайнятих у системі кіберзахисту; розробкою кіберозброєнь та проведення пробних військово‑розвідувальних акцій у кіберпросторі; посилення контролю за національним інформаційним простором (способами доступу, контентом тощо).

Вітчизняні реалії кібербезпекової сфери свідчать про низку важливих проблем, що заважають створити ефективно діючу систему протидії загрозам в кіберпросторі. До таких проблем в першу чергу відносяться: термінологічна невизначеність, відсутність належної координації діяльності відповідних відомств, залежність України від програмних та технічних продуктів іноземного виробництва, складнощі із кадровим наповненням відповідних структурних підрозділів.

Активну позицію щодо протидії кіберзагрозам займає і провідна міжнародна безпекова організація – НАТО (Cooperative Cyber Defence Centre of Excellence). Про рівень занепокоєності провідних держав світу у сфері кібербезпеки свідчить і бажання врегулювати на міжнародному рівні можливість визнання кібератаки «актом війни» [53].

У результаті здійсненого дослідження можу висновувати наступне.

Як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутнє визначення «кіберзагроз» і це має негативні наслідки. Проаналізувавши деякі з існуючих дефініцій, визначаю «кіберзагрози» – протиправні карні дії суб’єктів інформаційних правовідносин, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам людини, суспільства та держави в цілому, реалізація яких залежить від належного функціонування інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем, а також відносинам щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Сутність кіберзагроз становлять їх суб’єкти, тобто суб’єкти інформаційних правовідносин, а об’єктом є безпосередньо інформація. Інформаційні інтервенції становлять суттєву загрозу кібернетичній безпеці. Загрози можуть бути як внутрішні, так і зовнішні. Для розробки дієвого механізму протидії кіберзагрозам Україні варто за приклад існуючу практику зарубіжних країн та міжнародної спільноти та привести її у відповідність до українських реалій.

Список використаних джерел:

1. 1.            Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України №287/2015 від 26.05.2015 р. : Режим доступу:  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/287/2015.
2. 2.            Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою національної безпеки і оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО ; Режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf.
3. 3.            Стратегія кібербезпеки України : Указ Президента України № 96/2016 від 15.03.2016 р. ; Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016.
4. 4.             Шеломенцев В. П. Правове забезпечення системи кібернетичної безпеки України та основні напрями її удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2012. – Вип. 1. – С. 312-320.
5. 5.              Лікан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
6. 6.             Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
7. 7.             Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
8. 8.             Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / Мандзюк О. А. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
9. 9.             Баскаков В. Тенденції адміністративної відповідальності у сфері інформаційної безпеки / В. Баскаков, О. Стоєцький // Актуальні проблеми правоохоронної діяльності : матеріали наук.-практ. конф., (Київ, 20 груд. 2010 р.). — К., 2010. — С. 64—66.
10. 10.         Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства як напрям боротьби з тероризмом / М. І. Дімчогло // Інформаційні технології боротьби з тероризмом : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 22—24.
11. 11.         Залізняк В. А. Інформаційна безпека як інститут інформаційного права України / В. А. Залізняк // Актуальні проблеми зміцнення державності і національної єдності України : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2010. — С. 46—48.
12. 12.         Збінський Є. Ф. Захист податкової таємниці як складова інформаційної безпеки / Є. Ф.Збінський // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 84—85.
13. 13.         Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
14. 14.         Логінов О. В. Гносеологічний аспект управління інформаційною безпекою України / О. В. Логінов // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. — Дніпропетровськ, 2004. — № 2. — С. 153—161
15. 15.         Максименко Ю. Є. Міжнародно-правові та європейські засади забезпечення безпеки інформаційного суспільства / Ю. Є. Максименко // Актуальні проблеми забезпечення національної безпеки України : матеріали наук.-прак. конф., (м. Київ, 6 груд. 2005 р.) / Київський націон. ун-т внутр. справ. — К., 2005. — С. 58—66.
16. 16.         Стоєцький О. В. Адміністративна відповідальність за порушення у сфері інформаційної безпеки України : автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 “Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право“/ О. В. Стоєцький ; Запорізький. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
17. 17.         Татарникова К. Г. Засади комплексної кодифікації законодавства про інформацію / К. Г. Татарникова // Проблеми державного будівництва в Україні : матеріали ХVІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. професорсько-викладацького складу [«Україна в Євроінтеграційних процесах»], (м. Київ, 16-17 лют. 2013 р.). — К., 2013. — Вип. 21, т. 1. — С. 226—229.
18. 18.         Череповський К. П. Елементи структуризації міжнародного інформаційного права / К. П. Череповський // Правові та політичні проблеми сучасності : матеріали наук.-практ. конференції. — К., 2012. — С. 40—44.
19. 19.         Шепета О. В. Адміністративно-правоі засади технічного захисту інформації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 „Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право”/ О. В. Шепета ; Нац. ун-т держ. податк. служби України. — Ірпінь, 2011. — 25 с.
20. 20.         Арістова І. В. Державна інформаційна політика та її реалізація в діяльності органів внутрішніх справ України: організаційно-правові засади : … дис. д-ра. юр. наук : 12.00.07 / Арістова Ірина Василівна. — Х., 2002. — 476 с.
21. 21.         Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : [монографія] / за заг. ред. Бандурки О. М. — Харків : Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
22. 22.         Цимбалюк В. С. Інформаційне право (основи теорії і практики) : [монографія] / В. С. Цимбалюк. — К. : «Освіта України» 2010. — 388 с.
23. 23.         Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України : [навч. посібн.] / [B. C. Цимбалюк, В. Д. Гавловський, В. В. Гриценко та ін.]; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельни­ка. — К. : Знання, 2004. — 274 с.
24. 24.         Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / Цимбалюк В. С. — К. : Освіта України, 2011. — 426 с.
25. 25.         Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О. С. — С. 73 — 91.
26. 26.         Сопілко І. В. Інформаційні загрози та безпека сучасного українського суспільства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://jrnl.nau.edu.ua/index.php/UV/article/viewFile/8181/9770.
27. 27.         «Віртуальний ворог»: як захистити бізнес від кібератак? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.polukr.net/uk/blog/2016/08/virtualnyj-voroh-jak-zahistiti-biznes-vid-kiberatak/.
28. 28.         Баровська А. В. Функціональний аналіз сфери стратегічних комунікацій / А. В. Баровська, Д. В. Дубов // Стратегічні пріоритети. — № 4 (41). — 2016. — С. 105—112.
29. 29.         Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf.
30. 30.         Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
31. 31.         Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю.О. Розширення термінології сучасного кіберпростору / Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю. О. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru/pdf/2014/3Sm/1387.doc.
32. 32.         Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України від 08.07.2009 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/514/2009.
33. 33.         Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» / Д. С. Мінін // [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka.
34. 34.         Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
35. 35.         Діордіца І. В. Інформаційні інтервенції як загроза кібернетичній безпеці / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/informacijni-intervencii-yak-zagroza-kibernetichnij-bezpeci/.
36. 36.         Єрмоленко В. Голландський референдум про Україну: 5 сценаріїв. URL: http://www.hromadske.tv/world/gollandskii- referendum-pro-ukrayinu-5-stsenariyiv.
37. 37.         Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегію національної безпеки України» : Указ Президента України, від 6 травня 2015 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/287/2015.
38. 38.         Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. —К. : НІСД, 2015. — 176 с.
39. 39.         Турчинов вимагає швидкої реакції на кіберзагрози, 7 жовтня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.newsru.ua/ukraine/07oct2016/turchinovkiber.html.
40. 40.         Климчук О. О. Роль і місце спецслужб та правоохоронних органів провідних країн світу в національних системах кібербезпеки / О. О. Климчук, Н. А. Ткачук // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. —2015. — № 3. — С. 75-83.
41. 41.         Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» / Д. С. Мінін // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka.
42. 42.         Кіберзагрози і кібербезпека: чи здатні фахівці протистояти хакерам? 19.09.2016 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ukr.obozrevatel.com/news/34918-kiberzagrozi-i-kiberbezpeka-chi-zdatni-fahivtsi-protistoyati-hakeram.htm.
43. 43.         SWIFT попередила світові банки про високу кіберзагрозу [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.depo.ua/ukr/svit/swift-poperedila-svitovi-banki-pro-visoku-kiberzagrozu-13122016123500.
44. 44.         Сенатори США від обох партій виступили із заявою щодо російських кібератак,  12 грудня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2016/12/12/7129541.
45. 45.         Countering Information Warfare Act of 2016. — Режим доступу: https://www.congress.gov/bill/114th- congress/senatebill/2692/text.
46. 46.         Спецслужби США: Росія – кіберзагроза усій життєво важливій інфраструктурі Штатів, 05.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zik.ua/news/2017/01/05/spetssluzhby_ssha_rosiya__kiberzagroza_usiy_zhyttievo_vazhlyviy_infrastrukturi_1021403.
47. 47.         Розвідка США назвала Росію головною кіберзагрозою, 05.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747.
48. 48.         Російська кіберзагроза, 26 вересня 2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/a/28014684.html.
49. 49.         Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо протидії російській пропаганді, 23.11.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://glavcom.ua/news/jevropeyskiy-parlament-uhvaliv-rezolyuciyu-shchodo-protidiji-rosiyskiy-propagandi-384228.html.
50. 50.         Порошенко закликав США «бути великими знову»,   19.01.2017 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/19/7132837.
51. 51.         У Міноборони анонсували створення Центру реагування на кіберзагрози, 30.11.2016 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/society/1653082-u-minoboroni-anonsuvali-stvorennya-tsentru-reaguvannya-na-kiberzagrozi.html.
52. 52.         НБУ і НАБУ створять центр реагування на кіберзагрози в банківській системі, 04.10.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://wz.lviv.ua/news/184233-nbu-i-nabu-stvoriat-tsentr-reahuvannia-na-kiberzahrozy-v-bankivskii-systemi.
53. 53.         Сучасні тренди кібербезпекової політики: висновки для України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/294.

голова Інституту державного управління ГОСЛ

кандидат наук з державного управління, доцент

У багатьох розвинених країнах світу триває постійний пошук нових форм та способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір. Стратегічні комунікації – це найбільш сучасна та перспективна форма дій в інформаційному просторі – органічно пов’язана між собою сукупність елементів, які у своїй єдності утворюють новий інформаційний феномен. Правильне використання основних засобів стратегічної комунікації дозволяє формувати послідовні, логічні меседжі, які виконують не лише інформативну функцію, а й функцію впливу на реципієнта з метою зміни його поведінки. «Програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [7].

У діяльності уряду, стратегічні комунікації – це системна комунікація, орієнтована на встановлення довгострокових взаємозв’язків між органами державної влади та суспільством.  Стратегічні комунікації – це дієвий інструмент впровадження системних довготривалих змін та реформ. У Президента України та в низці вітчизняних міністерств вже працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку.

У воєнній сфері, згідно з останньою редакцією Воєнної доктрини України [1], стратегічні комунікації – це скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави.

На пріоритетності стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в: Указі Президента України № 92/2016 від 4 березня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [6]; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [5];  Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [3];  Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО [2], підписаної 22 вересня 2015 р.

Відповідно до зазначених документів, необхідно здійснити низку заходів, серед яких:

- до кінця 2016 р.: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на стратегічному рівні відповідно до стандартів (принципів) НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій та координації комунікаційної діяльності;

- до кінця 2017 р.:  Розроблення та запуск пілотних курсів із комунікаційних дисциплін, що інтегровані до загальнодержавної системи підготовки у сфері комунікацій; Розроблення та запуск обов’язкового спецкурсу зі стратегічних комунікацій для керівного та командного складу;

- до кінця 2018 р.: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на операційному та тактичному рівнях відповідно до стандартів НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій;

- до 2020 р.: Створення комунікаційних спроможностей на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях, що забезпечують інтеграції та підтримки стратегічними комунікаціями на усіх рівнях планування та впровадження політики у сфері безпеки і оборони.

Основою реалізації заходів із розвитку стратегічних комунікацій у воєнній сфері в Україні визначено досвід і стандарти НАТО. У країнах-членах НАТО діяльність у сфері стратегічних комунікацій охоплює такі основні напрями: Зв’язки з громадськістю; Публічна дипломатія та військова підтримка публічної дипломатії; Внутрішня комунікація; Зв’язки зі ЗМІ; Інформаційні та психологічні операції; Інформування про ситуацію; Залучення ключового лідера тощо. Основою ефективної діяльності НАТО у сфері стратегічних комунікацій є: кризові комунікації та кризовий менеджмент; проекти трастових фондів – механізм залучення коштів для фінансування конкретних програм та заходів.

Також на засіданні Національного центру кібербезпеки Ради національної безпеки і оборони України 7 жовтня 2016 р. актуалізовано необхідність створення активного захисту кібербезпеки України, зокрема щодо захисту інформації в державному секторі і на критично-важливих об’єктах інфраструктури. Окремої уваги потребує спільність дій усіх суб’єктів і інформаційний обмін в режимі реального часу суб’єктів забезпечення кібербезпеки під час виявлення кібератак і кіберінцидентів [4].

У першу чергу підготовка фахівців зі стратегічних комунікацій орієнтована на наступну категорію потенційних абітурієнтів: працівники у сфері зв’язків з громадськістю; фахівці зі сфери масових комунікацій; працівники сфери публічної дипломатії та публічного адміністрування; фахівці у сфері інформаційно-психологічних операцій; експерти із залучення ключових лідерів; фахівці із соціальної психології; військовослужбовці та ті, хто причетні до сфери національної безпеки і оборони; топ-менеджери різних галузей суспільного життя.

Основний акцент у підготовці фахівців має ставитися на підготовці професійних проектних менеджерів та аналітиків для роботи в динамічному і непередбачуваному комунікативному середовищі, де формуються / реалізуються стратегічні комунікації та стрімко розвивається ринок нових інформаційних засобів, медіа, PR та GR [8]. В першу чергу мова йде про формування набору професійних компетенцій з проектування заходів зі стратегічних комунікацій , а саме підготовка: менеджерів, здатних розробляти та реалізовувати проекти інформаційної взаємодії між суб’єктами системи стратегічних комунікацій;  аналітиків, здатних професійно визначати: 1) який результат має бути отримано чи яку проблему вирішено; 2) на кого спрямована стратегічна комунікація; 3) що повинен знати представник кожного суб’єкта стратегічної комунікації; 4 у який спосіб різні суб’єкти стратегічної комунікації отримують необхідну для них інформацію; 5) за допомогою яких інструментів найефективніше донести потрібні меседжі суб’єктам стратегічної комунікації; 6) скільки часу знадобиться, щоб підготуватися до процесу стратегічної комунікації, підготувати інструменти комунікації й реалізувати процес; 7) яким повинен бути бюджет та які ресурси необхідно залучити; 8) коли встановити, що ціль досягнута / проблема вирішена.

Список використаних джерел:

1. Воєнна доктрина України : Указ Президента України від 24.09.2015 р. № 555/2015 [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443
2. Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf
3. Рішення РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.rnbo.gov.ua/documents/417.html
4. Турчинов: Украина должна быстро и эффективно реагировать на киберугрозы : Интерфакс Украина ; 09.10.2016 р. [Электронный ресурс]. – режим доступа : http://interfax.com.ua/news/general/375011.html
5. Указ Президента України 06.06.2016 р. № 240/2016 від «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137
6. Указ Президента України від 04.03.2016 р. № 92/2016 «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/922016-19832
7. Указ Президента України від 12.12.2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
8. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова інституту адміністративного правосуддя і судової реформи

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Останнім часом дедалі частіше як в ЗМІ, так і в наукових дослідженнях почасти з’являється термін «гібридна війна».

Причому даним терміном інколи називають навіть і певні асиметричні дії або каральні акції. Однак, існує суттєва різниця між гібридною або нелінійною війною, що полягає в у використанні інформаційних, дипломатичних, економічних, медійних, культурних, соціальних та інших дій, скоординовано з діями спецслужб, спрямованих таким чином, щоб здійснювати вплив і діяльністю недержавних акторів, які у той чи інший спосіб, не володіючи зазначеним вище інструментарієм вживають асиметричних заходів. Слід визнати, що сьогодні Росія проводить «війну нового покоління» або «нелінійну війну», тому і використання застарілих методів державної політики в інформаційній сфері є неефективним.

Мета діяльності в рамках реалізації концепції нелінійної війни полягає в тому, щоб зародити сумніви і недовіру не лише до західних ЗМІ і політичної еліти, а й передусім посіяти сумнів щодо правильності світоглядних орієнтирів, засадничих смислів та концептів західного світу. Тим самим створюються умови для дискредитації як самих цінностей, так і провідників даних цінностей до суспільства – ЗМІ. Наслідком цього стає уповільнення процесів прийняття рішень за допомогою засобів масової інформації та дипломатії, їхньої ролі в зґуртованості суспільства.

Це досягається за рахунок підтримки та сприяння різним комунікативним заходам, включаючи різні види діяльності в політичній, культурній сферах та громадянського суспільства, засобів масової інформації та кіберсфері. Вони можуть охоплювати все, починаючи від створення підставних організацій та інших форм організацій «простого інтересу») до використання «агентів впливу» або так званого «патріотичного хактивізму». Спільним для всіх цих заходів є те, що їх доцільно інтерпретувати як складники стратегічних комунікацій, оскільки дані заходи спрямовані на здійснення впливу на інформаційне середовище як всередині, так і навколо визначених для впливу країн, включаючи такі компоненти стратегічних комунікацій (страткому), як: залучення ключових лідерів, публічну дипломатію, радіоелектронну боротьбу, введення в оману, пропагандистські кампанії тощо. Застосування арсеналу стратегічних комунікацій фактично перетворює нелінійну війну у могутній засіб дестабілізації системи державного управління, формуючи суттєві та системні загрози інформаційній безпеці, створюючи перманентні керовані умови для нереалізації національних інтересів в інформаційній сфері.

Усвідомлення змісту та структури інформаційного середовища, а також ролі засобів соціальної інженерії сприяє розумінню деяких механізмів, які використовуються суб’єктами інформаційних відносин причому як державними, так і недержавними з метою чинення інформаційного впливу на соціальну систему.

Розуміння методів, які використовуються, також сприяє своєчасній ідентифікації окремих видів діяльності, що можуть дестабілізувати інформаційну безпеку, тому знання ролі соціальних медіа є необхідним елементом кібербезпекової політики.

Однією з проблем використання соціальних мереж для різних видів впливу та маніпуляцій, спрямованих проти громадянського суспільства або проти держави, є те, що даний вплив вимагає, щоб особа отримала доступ до закритих мереж. Для того щоб отримати цей доступ необхідна інформація або повідомлення про тип та характер мережі, а також їх учасників. Своє чергою щодо учасників соціальних мереж постає потреба у з’ясуванні їхніх інтересів, уподобань, їхнього доступу та статусу в мережах. Таким чином, першим етапом впливу можна визначити встановлення критеріїв визначення цільової аудиторії з подальшим пошуком за цими ознаками осіб для впливу.

Саме для цих цілей і використовується соціальна інженерія, яка дозволяє отримувати доступ до закритих мереж різноманітними способами.

Соціальна інженерія становить собою поєднання науки, психології та стратегічних комунікацій. Термін «соціальна інженерія» як акт психологічної маніпуляції наперед асоціюється з соціальними науками (наприклад, психологія, маркетинг, комунікації і т.д.), але його використання було започатковано серед професіоналів комп’ютерної та інформаційної безпеки, оскільки він стає дедалі більш поширеним в соціальних медіа.

Процес соціальної інженерії складається з декількох етапів, починаючи від збору інформації (повідомлень) і подальшого «аналізу соціальної мережі» для здійсненню процесу створення  профілю особистості. Крім того, на основі даної інформації можливо створити певний вид фейкового профілю з віртуальним контактом. Після цього може бути здійснена або фактична «атака» або вжито комплекс сугестивних заходів для зміни поведінки об’єкта впливу у вигідному суб’єкту руслі.

Таким чином соціальна інженерія виступає вагомим інструментом інформаційної безпеки. Її подальше вивчення в рамках інформаційного права, а також розроблення адекватного механізму правового регулювання є необхідним елементом розвитку кібербезпекової політики.

Мандзюк Олег Андрійович,

голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук

Нині в інформаційній безпеці, котра мною розглядається складовим елементом системи стратегічних комунікацій, відбувається повернення до наративу, адже відбувається зміна парадигми його розуміння. За таких умов наратив трактується мною як складна смислоутворююча форма, яка виражається в об’єднанні описів стану справ, що містяться у будь-яких інформаційних повідомленнях,  в особливий тип дискурсу. Нині наратив вже не інтерпретується виключно як жанр, а становить особливий тип дискурсу, що породжується типом розвитку інформаційної цивілізації, рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і стратегічних комунікацій як системного екзистенціального феномену [1].

Сьогодні розглядати інформаційну безпеку лише як безпеку інформаційно-телекомунікаційних систем (кібербезпеку), або ж лише як безпеку інформації чи то безпеку людини в інформаційній сфері неможливо поза контекстом наративу, оскільки від форми подачі інформації незалежно від сфери чи то віртуальна сфера чи то соціальні мережі чи то прямий безпосередній інформаційний контакт залежить успіх впливу суб’єкта управління, отримання ним запланованого результаті інформаційного процесу.

Відтак стверджую, що вивчення та дослідження аналітичного наративу виступає обов’язковим елементом інформаційної безпеки. Відтак, в даній статті проаналізую та викладу власне бачення на наратив як метатеоретичну парадигму.

Відзначу, що, розглядаючи наратив як процес комунікації можна також виділити три рівня: нарація, оповідання та хроніка.

Змістом наративного дискурсу є те, що він сформований на основі значення цілого, побудованого на діалектичній єдності його складових. Аналітичний наратив будується таким чином, коли роль певної події або результати тих чи інших аналітичних досліджень, коли пояснюється його роль і значення відповідно до контексту цілей розвитку соціальної системи, певного проекту або людським виміром життя.

Особливість і корисність формування саме аналітичної наратології, а відповідно і верифікативність аналітичних наративів у сфері інформаційної безпеки відбувається ретроспективно: через оперування вже апробованими аналітичними даними, результатами схвалених і тій чи іншій соціальній групі даних чи інформації. Таким чином отримані результати базуються вже на існуючих, затверджених і схвалених результатах попередніх досліджень, подій та дій. Отже аналітичний наратив забезпечує наступність і сприяє формуванню цілісної системи керованих знань. Наратив дозволяє розпізнавати осмисленість досвіду функціонування тієї чи іншої соціальної системи, через вказівку на те, як різні частини нараційного процесу функціонують в якості єдиного цілого.

Якщо інформаційно-аналітична діяльність є відірваною від практики, як це було, наприклад в Україні, коли майже в жодному з військових та безпекових досліджень навіть у постановочному плані Росія не була визначена противником, суб’єктом інформаційної загрози, який може завдати ніщивного удару нашій країні, її територіальній цілісності, інформаційній безпеці, то саме тут порушується нараційний процес, оскільки наратор є відділений від об’єкта нарації.

Специфічним предметом аналітичної наратології можна визнати інформаційно-аналітичну сферу, в тому числі події, що впливають на людей. В рамках аналітичного наративу не існує норми комунікації, не існує спирання на певні універсальні закони, адже наративний процес в інформаційно-аналітичній діяльності є складним адаптивним синергетичним процесом, який характеризується емерджентністю.

Використання аналітичного наративу уможливлює констатувати не лише певні події, факти, тенденції, результати, а й передусім власно наратору здійснювати їхню інтерпретацію залежно від цільової аудиторії. Відтак аналітичний наратив виступає синтетичною категорією, оскільки втілює акти оповідання, ідентифікації та інтерпретації подій, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, виражені в різних формах. Семіотична дискримінація виступає засобом артикуляції наративів, адже на перше місце висувається наратор із його здібностями маніпуляції інформацією, чинити вплив на формування потрібної суб’єкту нарації думки, смислів та зразків поведінки. Причому дія наратора може відбуватися в різних інформаційних просторах та середовищах, від живого спілкування на різних конференціях, симпозіумах тощо, до створення кібермереж, в яких продукуватимуться і артикулюватимуться в певній трансляції чітко визначені смисли та ідеї.

Сама ж наративність має розглядатися як невід’ємна категорія і загальний принцип структурно-смислової організації аналітичного дискурсу. Якщо йдеться про організацію дискурсу, то потрібно зважати на структурно-смислову і комунікативну побудову наративного тексту в комплексі з різноманітними екстралінгвістичними чинниками, що визначають специфіку комунікативних обставин його функціонування. Через це наратив в моїх дослідженнях трактується з урахуванням загальних принципів комунікативного мовознавства у поєднанні з багатим досвідом структурної наратології і основними прийомами паралінгвістичного і когнітивного аналізу.

Як один із найбільш розповсюджених нині видів наративу, коли кожний блогер, телеведучий, запрошений на телеефіри репрезентує себе як аналітика, експерта, а отже формує і утягує глядачів / слухачів до аналітичної сфери, аналітичний наратив становить собою варіативну модель поведінки, що пояснює сутність певної послідовності дій і подій, спрямовану на здійснення впливу, як мовленнєвого, так і невербального і паравербального, через апеляції до накопиченого соціального досвіду. За цього випадку застосування аналітичного наратива, стратегія сугестії може приховувати різноманітні комунікаційні цілі, які отримують в наративних утвореннях, які трактуються в широкому смислі; різноманітне вербальне і невербальне або комбіноване втілення.

За даних умов корисним є звернення уваги у своїх дослідженнях Є.С.Кутковською на проблеми наративної ідентичності, яка репрезентована через розгляд наративу, як: життєвої історії, мета теоретичної парадигми, особливого модусу мислення, особливого жанру дискурсу [2].

Завдячуючи наративній організації аналітичної діяльності забезпечуються безперервність власного буття у часі, упорядкованість і цілісність досвіду. За рахунок вибудовування аналітичного наратива аналітичне дослідження досягає власної узгодженості і наступності в соціально-політичному, правовому та історичному часі та просторі.

Завдячуючи внесенню стабільності і цілісності в аналітичну діяльність наратив перетворює її на особливий вид впливу і формування смислів життя сучасної особи. Ключовою рисою виступає цілісність: єдність наратор, історії адресанта, історії наратор та самого проголошуваного тексту / інформації. Ця єдність утворює континуум, в якому наратив виступає поєднуючим ланцюгом. Це виступає суттєвим при формування державної інформаційної політики, а також вироблення напрямів державної політики інформаційної безпеки.

Дуже влучно, в контексті висуненої мною гіпотези щодо необхідності формування аналітичного наративу, підмітив Брокмайер, що саме за рахунок включення до наративу хронологічно вибудуваних подій, конструювання особливого модусу часу, наратив реалізує функцію створення значень та інтерпретацій. Наратив пов’язує початок із закінченням за допомогою складної часової організації. У ньому пов’язуються в єдине ціле минуле, сьогодення, а також майбуття, яке починається в момент оповідання. При цьому наратив передбачає ретроспективну телеологію, коли оповідання влаштовано таким чином, немов у кінці передбачалась б якась мета [2, с. 28].

Також акцентую увагу на тій обставині, що аналітичний наратив має бути трансформований у нелінійний, тобто передбачати декілька різних сюжетних ліній, чинити впливи одночасно на декілька цільових груп, ставити за мету отримання багатоструктурованих результатів і відповідних їм дій. Різні поточні висновки в складно структурованому аналітичному наративі можуть призводити на кожному етапі до настання різних, але заздалегідь спланованих висновків чи результатів. Більше того, багатосюжетність або багатоальтернативність дозволяють різного разу по-різному сприймати аналітичну інформацію, роблячи з неї різні підсумки. Аналітичний наратив має утворити можливість наново дійти інших висновків, порівняно з вже отриманими від опанування того самого аналітичного продукту.

У даному аспекті цікавим є дослідження віртуального наративу, яке проводили Е.О.Самойлова та Ю.М.Шаев, які, звернувши увагу на дефабулізацію сучасного наративу, зазначили, що віртуальна реальність становить особливий віртуальний наратив, який може мати лінійний та нелінійний характер. Сучасна віртуальна реальність здебільшого є нелінійною; поряд із фабулізацією віртуальної реальності набуває розповсюдження і процес дефабулізації, який тягне до відсутності сюжета у віртуальній реальності [3, с. 2035].

Вагомими виступають здобутки і А.Я.Сарни, який, вивчаючи зміст контенту та з’ясовуючи сутність та призначення методів його дослідження, зазначає на те, що традиційні медіа функціонують в якості замкненої системи, в якій усі можливі значення артикульовані, класифіковані та систематизовані таким чином, щоб діапазон можливих „відхилень від норми” також був обмежений чітко зафіксованими межами, в яких можуть здійснюватися різноманітні варіації (комбінації) запропонованих гіпотез за заздалегідь розробленою схемою. У даному аспекті важливим і таким, що резонує моїй науковій позиції є висновок А.Я.Сарни про те, нині мас-медіа розглядаються як найважливіший регулятивно-контролюючий механізм організації життєвого світу [4, с. 95—96]. Таким чином ЗМІ виступають не лише суб’єктом інформаційної політики, а й передусім об’єктом впливу держави в контексті реалізації політики інформаційної безпеки. Події із акредитацією журналістів в терористичних організаціях ОРДЛО, функціонування каналу ІНТЕР, діяльність інших ЗМІ на шкоду національним інтересам України. в тому числі і в кіберпросторі зумовлюють необхідність в удосконаленні правового регулювання даної сфери, конкретизації прав та обов’язків ЗМІ у реалізації державної інформаційної політики, а в більш широкому плані визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин.

Таким чином, аналітичні продукти і вся аналітична діяльність виступає формою організації мисленнєвого простору, за допомогою якісних та науково обґрунтовано застосованих аналітичних наративів формується уявний / віртуальний вибір із заздалегідь заготовлених відповідей на різноманітний клас питань. Відтак, наслідком застування аналітичних наративів є здійснення такої маніпуляції, через яку у особи реципієнта наративу формується уявлення про самостійний процес мислення і самостійний процес отримання начебто власних результатів. За даного випадку також корисними виступає застосування окремих положень системи релевантностей та типізації [5].

Основний зміст методів, що застосовуються, полягає у формуванні взаємозамінюваності точок зору, а також взаємозворотності перспектив. Саме в такому механізмі формуються умови прийняття на віру здатностей соціальних суб’єктів здійснювати ідентичні дії щодо ухвалення чужої позиції як власної з відповідними ідентичностями. Постулат співпадіння систем релевантностей допускає наявність спільних можливостей досягнення відбору та інтерпретації подій однаковим чином, тобто фактично з однієї і тієї самої позиції [6].

А.Я Сарна із цього приводу справедливо зазначає, що саме ці постулати організовують роботу медіа відповідно до встановлених нормативних зразків, які забезпечують селекцію та відбір різноманітних думок і поглядів на одну й ту саму подію в рамках ідеологічної єдності суперечностей як „схожості несхожого” [4, с. 96].

Таким чином, застосування аналітичних наративів в контексті реалізації політики інформаційної безпеки переміщує у заздалегідь сформовану іншу реальність реципієнта, в якому йому надається можливість оцінювати варіанти подій, комбінувати методи, і отримувати результат за наперед заданими наратором алгоритмами. Отже аналітичний наратив виступає могутнім засобом маніпуляцій, що обґрунтовує необхідність у формуванні системи правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності в контексті будови ефективної політики інформаційної безпеки.

Список використаних джерел

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
2. Кутковская Е.С. Нарратив в исследовании идентичности / Е. С. Кутковская // Национальный психологический журнал. — 2014. —  № 4 (16). — С. 23—33.
3. Самойлова Е.О. Виртуальная реальность как нарратив: линейность и нелинейность / Е.О.Самойлова, Ю.М.Шаев // Фундаментальные исследования. — 2015. — № 2. — С. 2033—2035.
4. Сарна А.Я. Анализ контента в исследованиях новых медиа / А. Я. Сарна // Вестник Волгоградского государственного университета. — Сер. 7. — Философия 2014. — № 3 (23). — С. 88—98.
5. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс. – СПб. : Алетейя, 2000. – 272 с.
6.  Шюц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / А. Шюц. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.