Мандзюк Олег Андрійович,

голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук

Нині в інформаційній безпеці, котра мною розглядається складовим елементом системи стратегічних комунікацій, відбувається повернення до наративу, адже відбувається зміна парадигми його розуміння. За таких умов наратив трактується мною як складна смислоутворююча форма, яка виражається в об’єднанні описів стану справ, що містяться у будь-яких інформаційних повідомленнях,  в особливий тип дискурсу. Нині наратив вже не інтерпретується виключно як жанр, а становить особливий тип дискурсу, що породжується типом розвитку інформаційної цивілізації, рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і стратегічних комунікацій як системного екзистенціального феномену [1].

Сьогодні розглядати інформаційну безпеку лише як безпеку інформаційно-телекомунікаційних систем (кібербезпеку), або ж лише як безпеку інформації чи то безпеку людини в інформаційній сфері неможливо поза контекстом наративу, оскільки від форми подачі інформації незалежно від сфери чи то віртуальна сфера чи то соціальні мережі чи то прямий безпосередній інформаційний контакт залежить успіх впливу суб’єкта управління, отримання ним запланованого результаті інформаційного процесу.

Відтак стверджую, що вивчення та дослідження аналітичного наративу виступає обов’язковим елементом інформаційної безпеки. Відтак, в даній статті проаналізую та викладу власне бачення на наратив як метатеоретичну парадигму.

Відзначу, що, розглядаючи наратив як процес комунікації можна також виділити три рівня: нарація, оповідання та хроніка.

Змістом наративного дискурсу є те, що він сформований на основі значення цілого, побудованого на діалектичній єдності його складових. Аналітичний наратив будується таким чином, коли роль певної події або результати тих чи інших аналітичних досліджень, коли пояснюється його роль і значення відповідно до контексту цілей розвитку соціальної системи, певного проекту або людським виміром життя.

Особливість і корисність формування саме аналітичної наратології, а відповідно і верифікативність аналітичних наративів у сфері інформаційної безпеки відбувається ретроспективно: через оперування вже апробованими аналітичними даними, результатами схвалених і тій чи іншій соціальній групі даних чи інформації. Таким чином отримані результати базуються вже на існуючих, затверджених і схвалених результатах попередніх досліджень, подій та дій. Отже аналітичний наратив забезпечує наступність і сприяє формуванню цілісної системи керованих знань. Наратив дозволяє розпізнавати осмисленість досвіду функціонування тієї чи іншої соціальної системи, через вказівку на те, як різні частини нараційного процесу функціонують в якості єдиного цілого.

Якщо інформаційно-аналітична діяльність є відірваною від практики, як це було, наприклад в Україні, коли майже в жодному з військових та безпекових досліджень навіть у постановочному плані Росія не була визначена противником, суб’єктом інформаційної загрози, який може завдати ніщивного удару нашій країні, її територіальній цілісності, інформаційній безпеці, то саме тут порушується нараційний процес, оскільки наратор є відділений від об’єкта нарації.

Специфічним предметом аналітичної наратології можна визнати інформаційно-аналітичну сферу, в тому числі події, що впливають на людей. В рамках аналітичного наративу не існує норми комунікації, не існує спирання на певні універсальні закони, адже наративний процес в інформаційно-аналітичній діяльності є складним адаптивним синергетичним процесом, який характеризується емерджентністю.

Використання аналітичного наративу уможливлює констатувати не лише певні події, факти, тенденції, результати, а й передусім власно наратору здійснювати їхню інтерпретацію залежно від цільової аудиторії. Відтак аналітичний наратив виступає синтетичною категорією, оскільки втілює акти оповідання, ідентифікації та інтерпретації подій, явищ, причинно-наслідкових зв’язків, виражені в різних формах. Семіотична дискримінація виступає засобом артикуляції наративів, адже на перше місце висувається наратор із його здібностями маніпуляції інформацією, чинити вплив на формування потрібної суб’єкту нарації думки, смислів та зразків поведінки. Причому дія наратора може відбуватися в різних інформаційних просторах та середовищах, від живого спілкування на різних конференціях, симпозіумах тощо, до створення кібермереж, в яких продукуватимуться і артикулюватимуться в певній трансляції чітко визначені смисли та ідеї.

Сама ж наративність має розглядатися як невід’ємна категорія і загальний принцип структурно-смислової організації аналітичного дискурсу. Якщо йдеться про організацію дискурсу, то потрібно зважати на структурно-смислову і комунікативну побудову наративного тексту в комплексі з різноманітними екстралінгвістичними чинниками, що визначають специфіку комунікативних обставин його функціонування. Через це наратив в моїх дослідженнях трактується з урахуванням загальних принципів комунікативного мовознавства у поєднанні з багатим досвідом структурної наратології і основними прийомами паралінгвістичного і когнітивного аналізу.

Як один із найбільш розповсюджених нині видів наративу, коли кожний блогер, телеведучий, запрошений на телеефіри репрезентує себе як аналітика, експерта, а отже формує і утягує глядачів / слухачів до аналітичної сфери, аналітичний наратив становить собою варіативну модель поведінки, що пояснює сутність певної послідовності дій і подій, спрямовану на здійснення впливу, як мовленнєвого, так і невербального і паравербального, через апеляції до накопиченого соціального досвіду. За цього випадку застосування аналітичного наратива, стратегія сугестії може приховувати різноманітні комунікаційні цілі, які отримують в наративних утвореннях, які трактуються в широкому смислі; різноманітне вербальне і невербальне або комбіноване втілення.

За даних умов корисним є звернення уваги у своїх дослідженнях Є.С.Кутковською на проблеми наративної ідентичності, яка репрезентована через розгляд наративу, як: життєвої історії, мета теоретичної парадигми, особливого модусу мислення, особливого жанру дискурсу [2].

Завдячуючи наративній організації аналітичної діяльності забезпечуються безперервність власного буття у часі, упорядкованість і цілісність досвіду. За рахунок вибудовування аналітичного наратива аналітичне дослідження досягає власної узгодженості і наступності в соціально-політичному, правовому та історичному часі та просторі.

Завдячуючи внесенню стабільності і цілісності в аналітичну діяльність наратив перетворює її на особливий вид впливу і формування смислів життя сучасної особи. Ключовою рисою виступає цілісність: єдність наратор, історії адресанта, історії наратор та самого проголошуваного тексту / інформації. Ця єдність утворює континуум, в якому наратив виступає поєднуючим ланцюгом. Це виступає суттєвим при формування державної інформаційної політики, а також вироблення напрямів державної політики інформаційної безпеки.

Дуже влучно, в контексті висуненої мною гіпотези щодо необхідності формування аналітичного наративу, підмітив Брокмайер, що саме за рахунок включення до наративу хронологічно вибудуваних подій, конструювання особливого модусу часу, наратив реалізує функцію створення значень та інтерпретацій. Наратив пов’язує початок із закінченням за допомогою складної часової організації. У ньому пов’язуються в єдине ціле минуле, сьогодення, а також майбуття, яке починається в момент оповідання. При цьому наратив передбачає ретроспективну телеологію, коли оповідання влаштовано таким чином, немов у кінці передбачалась б якась мета [2, с. 28].

Також акцентую увагу на тій обставині, що аналітичний наратив має бути трансформований у нелінійний, тобто передбачати декілька різних сюжетних ліній, чинити впливи одночасно на декілька цільових груп, ставити за мету отримання багатоструктурованих результатів і відповідних їм дій. Різні поточні висновки в складно структурованому аналітичному наративі можуть призводити на кожному етапі до настання різних, але заздалегідь спланованих висновків чи результатів. Більше того, багатосюжетність або багатоальтернативність дозволяють різного разу по-різному сприймати аналітичну інформацію, роблячи з неї різні підсумки. Аналітичний наратив має утворити можливість наново дійти інших висновків, порівняно з вже отриманими від опанування того самого аналітичного продукту.

У даному аспекті цікавим є дослідження віртуального наративу, яке проводили Е.О.Самойлова та Ю.М.Шаев, які, звернувши увагу на дефабулізацію сучасного наративу, зазначили, що віртуальна реальність становить особливий віртуальний наратив, який може мати лінійний та нелінійний характер. Сучасна віртуальна реальність здебільшого є нелінійною; поряд із фабулізацією віртуальної реальності набуває розповсюдження і процес дефабулізації, який тягне до відсутності сюжета у віртуальній реальності [3, с. 2035].

Вагомими виступають здобутки і А.Я.Сарни, який, вивчаючи зміст контенту та з’ясовуючи сутність та призначення методів його дослідження, зазначає на те, що традиційні медіа функціонують в якості замкненої системи, в якій усі можливі значення артикульовані, класифіковані та систематизовані таким чином, щоб діапазон можливих „відхилень від норми” також був обмежений чітко зафіксованими межами, в яких можуть здійснюватися різноманітні варіації (комбінації) запропонованих гіпотез за заздалегідь розробленою схемою. У даному аспекті важливим і таким, що резонує моїй науковій позиції є висновок А.Я.Сарни про те, нині мас-медіа розглядаються як найважливіший регулятивно-контролюючий механізм організації життєвого світу [4, с. 95—96]. Таким чином ЗМІ виступають не лише суб’єктом інформаційної політики, а й передусім об’єктом впливу держави в контексті реалізації політики інформаційної безпеки. Події із акредитацією журналістів в терористичних організаціях ОРДЛО, функціонування каналу ІНТЕР, діяльність інших ЗМІ на шкоду національним інтересам України. в тому числі і в кіберпросторі зумовлюють необхідність в удосконаленні правового регулювання даної сфери, конкретизації прав та обов’язків ЗМІ у реалізації державної інформаційної політики, а в більш широкому плані визначення правового статусу суб’єктів інформаційних відносин.

Таким чином, аналітичні продукти і вся аналітична діяльність виступає формою організації мисленнєвого простору, за допомогою якісних та науково обґрунтовано застосованих аналітичних наративів формується уявний / віртуальний вибір із заздалегідь заготовлених відповідей на різноманітний клас питань. Відтак, наслідком застування аналітичних наративів є здійснення такої маніпуляції, через яку у особи реципієнта наративу формується уявлення про самостійний процес мислення і самостійний процес отримання начебто власних результатів. За даного випадку також корисними виступає застосування окремих положень системи релевантностей та типізації [5].

Основний зміст методів, що застосовуються, полягає у формуванні взаємозамінюваності точок зору, а також взаємозворотності перспектив. Саме в такому механізмі формуються умови прийняття на віру здатностей соціальних суб’єктів здійснювати ідентичні дії щодо ухвалення чужої позиції як власної з відповідними ідентичностями. Постулат співпадіння систем релевантностей допускає наявність спільних можливостей досягнення відбору та інтерпретації подій однаковим чином, тобто фактично з однієї і тієї самої позиції [6].

А.Я Сарна із цього приводу справедливо зазначає, що саме ці постулати організовують роботу медіа відповідно до встановлених нормативних зразків, які забезпечують селекцію та відбір різноманітних думок і поглядів на одну й ту саму подію в рамках ідеологічної єдності суперечностей як „схожості несхожого” [4, с. 96].

Таким чином, застосування аналітичних наративів в контексті реалізації політики інформаційної безпеки переміщує у заздалегідь сформовану іншу реальність реципієнта, в якому йому надається можливість оцінювати варіанти подій, комбінувати методи, і отримувати результат за наперед заданими наратором алгоритмами. Отже аналітичний наратив виступає могутнім засобом маніпуляцій, що обґрунтовує необхідність у формуванні системи правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності в контексті будови ефективної політики інформаційної безпеки.

Список використаних джерел

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
2. Кутковская Е.С. Нарратив в исследовании идентичности / Е. С. Кутковская // Национальный психологический журнал. — 2014. —  № 4 (16). — С. 23—33.
3. Самойлова Е.О. Виртуальная реальность как нарратив: линейность и нелинейность / Е.О.Самойлова, Ю.М.Шаев // Фундаментальные исследования. — 2015. — № 2. — С. 2033—2035.
4. Сарна А.Я. Анализ контента в исследованиях новых медиа / А. Я. Сарна // Вестник Волгоградского государственного университета. — Сер. 7. — Философия 2014. — № 3 (23). — С. 88—98.
5. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс. – СПб. : Алетейя, 2000. – 272 с.
6.  Шюц А. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / А. Шюц. – М. : Ин-т фонда «Общественное мнение», 2003. – 336 с.

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив,

кандидат юридичних наук

Сучасний світ можна розглядати з багатьох боків. Але навряд чи хто наважиться заперечувати той факт, що сьогодні одним із головних важелів управління світом виступає здатність до ефективної комунікації. В рамках комунікативного підходу тероризм можна інтерпретувати як недолік спілкування інституціональних структур з окремими інститутами громадянського суспільства, що знаходить свій прояв у протиправній злочинній діяльності. З позицій стратегічних комунікацій [1] тероризм можна інтерпретувати як неефективну діяльність компонентів системи стратегічних комунікацій, що полягала у відсутності формування можливостей для забезпечення стабільного розвитку соціальної системи та всіх її елементів та зв’язків.

Важливу роль у процесі сучасної комунікації відіграє наративний метод, в рамках якого вивчаються різноманітні шляхи подачі будь-якої інформації.

В рамках загальної концепції диверсифікації наукового знання, а з іншого необхідності застосування міждисциплінарного підходу в рамках інформаційно-аналітичної діяльності я виділяю такий аспект як розвитку аналітичної наратології.

Я виходжу з того, що нині аналітичні дослідження та аналітика взагалі значно залежать від зовнішніх впливів, зокрема безпосередньо від тих аналітиків, котрі готують той чи інший інформаційний матеріал, а також від їхнього політичного забарвлення. Упорядкування викладення фактів, обрання конкретної методології, вигідної для отримання наперед задуманого результату, навіть будова загального алгоритму дослідження, що початково формує напрям дослідження (наприклад: „Історія та сучасність розвитку фашизму в Росії”, „Ескалація нацизму в Німеччині”, „Сучасні проблеми прогресуючого расизму та інших дискримінаційних форм поведінки в США” тощо), а також уміння володіти різноманітними способами та методами, що впливають на будову форми викладення — істотні компоненти формування успішного та ефективного аналітичного наративу, який виступає суттєвим компонентом профілактики тероризму. У цьому і відбувається стратегічне зміщення феноменальної грані дійсності: з позицій боротьби з тероризмом до позиції профілактики тероризму.

Таким чином, формування дослідження вкладається в наперед задані рамки дослідження, який, власно, і визначає хід самого дослідження, а також зі значною долею вірогідності заплановані отримані результати, у тому числі у справлянні того чи іншого ефекту на певні соціальні групи для прийняття вигідного суб’єкту впливу рішення.

У цілому можу виділити такі рівні концептуалізації в рамках аналітичної наратології :

• хроніка;
• історія;
• тип побудови аналітичного дослідження;
• тип доведень;
• тип ідеологічного підтексту.

Застосування комунікативного підходу уможливлює стверджувати, що нині аналітик виступає своєрідним медіумом, який відбирає за допомогою методів селекції, таргетовану інформацію відповідно до цільової аудиторії, формує з неї різноманітні аналітичні продукти і транслює їх до конкретної цільової аудиторії. Таким чином, нині аналітики отримала унікальний шанс монопольного впливу та маніпуляцій на цільові аудиторії, вони виступають менеджерами смислів, а аналітичні центри перетворюються на фабрики думок. За таких умов актуальність правового регулювання інформаційно-аналітичної діяльності, функціонування та діяльності аналітичних центрів, в тому числі формування наративів, набуває додаткових аргументів. Адже від правильного викладення інформації залежить рівень динамічності тероргенних умов, їх можливу трансформацію в конкретну терористичну діяльність.

Аналітичний наратив виступає способом відтворення знання, адже головним транслятором інформації виступає не той, хто безпосередньо сформулював ту чи іншу інформацію, не автор того чи іншого дослідження, а безпосередньо той, хто має доступ до ЗМІ, медіаресурсів — той, хто розповідає, оповідає, кого слухають, у кого значні цільові аудиторії, причому не важливо по телебаченню або соціальних мережах це відбувається. Яким би гарним не був спічрайтер, але знають не того хто писав доповідь, а того, хто проголошував її результати.

Тому для терористів є таким важливим доступ до ЗМІ, адже демонстративність, як одна з атрибутивних ознак тероризму, може бути реалізована лише через ЗМІ. Відтак успішність наративу терористів на пряму детермінує ефективність та результативність їхнього впливу на конкретні цільові аудиторії. І навпаки: ефективна державна антитерористична політика на ярму залежить від того, який наратив буде обрано і застосовану в інформаційно-комунікаційному просторі.

Будь-який транслятор за даного випадку виступає наперед упередженою особою, оскільки за допомогою аналітичних наративів, вкладаючи заздалегідь сформований меседж, оповідач доносить інформацію реципієнтам, яка здається науково обґрунтованою, виваженою та неупередженою, об’єктивною та всебічною, вірогідною. Реципієнти інформації вже не вдаються до самого процесу отримання того чи іншого знання, споживачів інформації все менше і менше цікавить походження інформації: джерела, процедури та методи отримання, застосовувана методологія тощо.

Виходячи з контексту презентації наративної комунікації як діяльності сфокусованої на встановленні інтересів цільової аудиторії, доцільно зважати також і на існуючі підходи до виділення таких реципієнтів.

Зокрема, Л.І.Стрелец пропонує виділяти наступні 3 роди реципієнтів інформації: уявні,  емпіричні, ті, що характеризують образ зображеного в інформаційному повідомленні читача.

Уявні реципієнти інформації діляться на:

• внутрішній, віртуальний, імпліцитний (В.Ізер);
• інтенціональний, усезнаючий архічитач (М.Ріффатер);
• зразковий (У.Еко);
• аристократичний (Р.Барт);
• поінформований (С.Фіш);
• абстрактний (В.Шмид);
• іманентний твору слухач (М.Бахтін);
• концепований (Б.Корман);
• мета читач, когерентний, компетентний, кваліфікований, ідеальний, програмований, культурний [2, с. 37].

Своєю чергою, емпіричні читачі поділяються на:

• реальний читач
• публіка
• реципієнт
• отримувач.

Натомість в рамках третьої  групи зазвичай виділяють : образ читача, факультативний читач, представлений в творах авторів про своїх читачів [2, с. 37].

Одним із завдань формування наративу є формування такого керованого суб’єктом управління інформаційного  середовища, в якому відбудеться втрата орієнтирів і занурення споживача інформації у владу ілюзії. З боку терористів: відбувається спора занурення соціальної систему в атмосферу страху, недовіри до спроможності державної влади забезпечити безпеку тощо; з боку органів державної влади навпаки: до формування несприйняття тероризму як соціально деструктивної діяльності, заперечення тероризму як методу досягнення політичних цілей тощо.

Відтак, можу висунути гіпотезу, відповідно до якої в рамках аналітичної діяльності доцільно говорити про аналітичну наратологію — галузь наратології, специфічний метод аналітичної діяльності, що вивчає оповідальні тексти та інші інформаційні повідомлення в аналітичному просторі, механізм їх впливу на свідомість людей, досліджує ґенезу, природу, форми і функціонування наративів, специфічні риси, притаманні наративам в аналітичній сфері, критерії, що дозволяють відрізняти наративи (наративи в аналітичному дослідженні державних установ, наративи в аналітичних доповідях та дослідженнях недержавних установ тощо), а також система правил, відповідно до яких наративи створюються, розвиваються і функціонують в аналітичній сфері.

Аналітична наратологія констатує, що зміст аналітичної діяльності виражається через оповідання, а не лише через логічні закони та формули, методи, що в них використовуються. Розуміння людиною тексту аналітичних досліджень і розуміння ним самого себе в даному аспекті є аналогічним. Людина досягає саморозуміння через наратив, виділяючи у життєвому потоці певні моменти, що мають для нього певний сенс і оціночне значення, через що відбувається конструювання і підтримка через наративи власної ідентичності. Реальність створюється в аналітичних дослідженнях і передається далі в „думках” ключових лідерів, груповому / колективному мисленні цільових аудиторій, які передаються один одному.

Таким чином майже для кожного таргетованого суб’єкта готується та формується відповідна система наративів. Одна й та сама аналітична доповідь, наприклад, щодо тероризму та екстремізму, буде абсолютно по-різному сприйнята різними суб’єктами, що виступають у відносинах між собою щодо цих подій.

Саме тому застосування знань аналітичної наратології до формування ефективної державної антитерористичної політики має непересічне значення.

Список використаної літератури:

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
2. Стрелец Л.И. Рецептивная программа понимающего читателя / Л.И.Стрелец // Филологический класс. — 2013. — 1(31). — С. 37—40.