Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Анотація

У статті автором було сформульовано авторське розуміння суб’єкту забезпечення кібербезпеки. Акцентовано увагу на том, що функція підвищення поінформованості громадян про безпеку в кіберпросторі повинна виконуватися усіма суб’єктами забезпечення кібербезпеки.

Окремої уваги заслуговує той факт, що в переліку суб’єктів забезпечення кібербезпеки відсутній національний координаційний центр,

Акцентується увага на необхідності передбачення відповідальності суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки за захист національної інформаційної інфраструктури, дієвості, комплексності і постійності заходів забезпечення кібербезпеки держави. Незрозумілим є також невключення Національного координаційного центру кібербезпеки, а також Міністерства інформаційної політики до переліку суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки.

Ключові слова: кібербезпека, забезпечення кібербезпеки, суб’єкти забезпечення кібербезпеки, національні інтереси, кіберпростір.

Аннотация

В статье автором было сформулировано авторское понимание субъекта обеспечения кибербезопасности. Акцентировано внимание на том, что функция повышения осведомленности граждан о безопасности в киберпространстве должна выполняться всеми субъектами обеспечения кибербезопасности.

Отдельного внимания заслуживает тот факт, что в перечне субъектов обеспечения кибербезопасности отсутствует национальный координационный центр,

Акцентируется внимание на необходимости предусмотрения ответственности субъектов обеспечения кибернетической безопасности по защите национальной информационной инфраструктуры, действенности, комплексности и постоянства мер обеспечения кибербезопасности государства. Непонятным также остается невключение Национального координационного центра кибербезопасности и Министерства информационной политики Украины в перечень субъектов обеспечения кибернетической безопасности.

Ключевые слова: кибербезопасность, обеспечение кибербезопасности, субъекты обеспечения кибербезопасности, национальные интересы, киберпространство.

Summary

It was offered to understand under the subject of providing cyber security – a natural or legal person with certain rights and responsibilities, the state as a whole, which carries out its functions in the cyberspace through the institutions of legislative, executive and judicial power, as well as non-state institutions and individual citizens. The function of raising of the citizens’ awareness of security in the cyberspace must be fulfilled by all actors who are involved in the cybersecurity maintenance.

It was noted that particular attention deserves the fact that the Cybersecurity National Coordination Center and the Ministry of Information Policy are not included to the list of the cybersecurity providers.

It is necessary to foresee the responsibility of the subjects of the cybersecurity providers for the protection of national information infrastructure, efficiency, integrity and continuity of measures to ensure cybersecurity of the state.

It was proposed to define the establishment of a balance between the protection of the national interests in the cyber sphere, the guarantee of political, economic, military and social stability in the state and the development of mutually beneficial cooperation based on the principle of equality, the realization of constitutional rights and freedoms of man and citizen on access to information as one of the main tasks of the cyber security providers.

Identifying and fixing the clear list of actors, their roles, places in cyberspace and powers will make it possible to perform their functions more efficiently, to bring to responsibility and to develop new norms or to replace existing ones with the aim of eliminating of gaps. Discussion and expansion of the terminology on cyberspace will allow society to plan its actions in a modern cyberspace more qualitatively and safely. It was considered that in the formulation of the terms it is expedient to define them in a broader sense, taking into account already existing works in such branches of science as cybernetics, informatics, informatsiology, security studies, criminal law, etc.

Key words: cybersecurity, providing of cybersecurity, subjects of cybersecurity providing, national interests, cyberspace.

В умовах глобалізації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери суспільного життя керівництво провідних держав світу приділяє посилену увагу створенню та удосконаленню ефективних систем захисту критичної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру.

У багатьох провідних країнах світу вже сформовані загальнодержавні системи кібернетичної безпеки – як найбільш оптимальні організаційно-функціональні  структури, що здатні в короткий проміжок часу акумулювати сили та засоби різних державних органів і приватного сектору для протидії кіберзагрозам [1, С. 312].

В Україні також відбувається процес формування системи кібернетичної безпеки. І, як і будь-яка система, система забезпечення кібербезпеки має в своїй структурі певні суб’єкти. Вірус Petya, яким було вражено значну кількість інформаційних ресурсів центральних органів державної влади, став індикатором відсутності в Україні національної системи кібербезпеки, виявив суттєві недоліки в організації діяльності даних суб’єктів  Відсутність ґрунтовного дослідження та абсолютна новизна і визначають актуальність теми статті.

Зважаючи на відсутність комплексного дослідження суб’єктів забезпечення кібербезпеки та кібербезпекових питань в цілому, при написанні статті в нагоді стали праці науковців в різних сферах, а саме: наукової школи В. А. Ліпкана [4-9], І. В. Тімкіна, Н. Є. Новікова [10], С. В. Мельника, В. І. Кащука [11], В. П. Шеломенцева [1-3], В. Л. Бурячок,  С. О. Гнатюка, О. Г. Корченко [12-13] та інших.

Саме тому, мета статті полягає у дослідженні суб’єктів забезпечення кібербезпеки, для досягнення якої були поставле­ні наступні завдання: запропонувати авторське розуміння даного поняття, визначити суб’єктів забезпечення кібербезпекової політики та існуючі проблеми налагодження ефективної взаємодії між ними.

Виклад основного матеріалу

У загальному розумінні суб’єкти – активні учасники відносин, які наділені певними правами, обов’язками та повноваженнями.

Беручи до уваги той факт, що кібербезпека має безпосереднє відношення до інформаційної сфери, то, використовуючи дефініцію, яка запропонована Ліпканом В. А. у першому Словнику стратегічних комунікацій, а саме – суб’єкт інформаційної діяльності – юридична або фізична особа, задіяна в інформаційному процесі [7, С. 365], а також термінологію безпекової сфери, «суб’єкти забезпечення національної безпеки – носії конституційних прав і обов’язків – це держава, громадяни України, громадські організації та об’єднання; держава, яка здійснює функції в цій галузі через інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, а також недержавні структури і окремі громадяни», [4, С. 338] сформулюю авторське розуміння «суб’єкту забезпечення кібербезпеки» – фізична або юридична особа, що наділена певними правами та обов’язками, держава в цілому, яка здійснює свої функції в кіберпросторі через інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, а також недержавні структури і окремі громадяни.

Також під суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки у проекті Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України було визначено державні органи, (передусім інституції сектору безпеки і оборони України), органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, які здійснюють проектування, впровадження та експлуатацію складових критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури або забезпечують їх кіберзахист [14]. Однак для мене стало незрозумілим невключення до даного переліку фізичних осіб.

А в проекті закону України «Про основні засади забезпечення
кібербезпеки України» пропонується така дефініція – суб’єкти забезпечення кібербезпеки – державні органи, органи місцевого самоврядування, органи управління Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, правоохоронні органи, а також підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, які провадять діяльність, пов’язану із забезпеченням безпеки національного сегмента кіберпростору, у тому числі забезпеченням кіберзахисту в рамках надання інформаційних та/або телекомунікаційних послуг.  І окремо виділено суб’єкти забезпечення кібербезпеки постійної готовності – державні органи або їх підрозділи, що входять до складу національної системи кібербезпеки, сили та засоби яких спеціально виділені для перебування у постійній готовності до реагування на кіберзагрози та оперативного виконання завдань забезпечення кібербезпеки [15].

Щодо теми статті, то, можна зазначити, що, відповідно до чинного законодавства, основу національної системи кібербезпеки становитимуть Міністерство оборони України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Служба безпеки України, Національна поліція України, Національний банк України, розвідувальні органи, як це закріплено у Стратегії кібербезпеки України [16]. На перший погляд, даний перелік є досить вичерпним, але, приймаючи до уваги велику кількість державних органів, які функціонують в Україні, і тим чи іншим чином мають відношення до кіберпростору, зауважу, що він потребує уточнення та доповнення.

Перш за все, із застосуванням функціонального підходу, зупинимося на функціях, які виконують вищезазначені органи та на їх повноваженнях.

Відповідно до положень Стратегії кібербезпеки України:

-     на Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України відповідно до компетенції – здійснення заходів з підготовки держави до відбиття воєнної агресії у кіберпросторі (кібероборони); здійснення військової співпраці з НАТО, пов’язаної з безпекою кіберпростору та сумісним захистом від кіберзагроз; забезпечення у взаємодії з Державною   службою спеціального зв’язку та захисту інформації України і Службою безпеки України кіберзахисту власної інформаційної інфраструктури;

-     на Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України – формування та реалізація державної політики щодо захисту у кіберпросторі державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури (тобто комплексу заходів, реалізованих у нормативно-правових, організаційних, технологічних інструментах, спрямованих на забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури [17, С. 490]), державний контроль у цих сферах; координація діяльності інших суб’єктів кібербезпеки щодо кіберзахисту; здійснення організаційно-технічних заходів із запобігання, виявлення та реагування на кіберінциденти і кібератаки та усунення їх наслідків, інформування про кіберзагрози та відповідні методи захисту від них; забезпечення функціонування  державного центру кіберзахисту; проведення аудиту захищеності об’єктів критичної інформаційної інфраструктури на вразливість;

-     на Службу безпеки України – попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством, а також щодо готовності об’єктів критичної інфраструктури до можливих кібератак та кіберінцидентів; протидія кіберзлочинності, можливі наслідки якої безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України; розслідування кіберінцидентів та кібератак щодо державних електронних інформаційних ресурсів, інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, критичної інформаційної інфраструктури; забезпечення реагування на комп’ютерні інциденти у сфері державної безпеки;

-     на Національну поліцію України – забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань у кіберпросторі; запобігання, виявлення, припинення та розкриття кіберзлочинів; підвищення поінформованості громадян про безпеку в кіберпросторі;

-     на Національний банк України – формування вимог щодо кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури у банківській сфері;

-     на розвідувальні органи України – здійснення розвідувальної діяльності  щодо загроз національній безпеці України у кіберпросторі, інших подій і обставин, що стосуються сфери кібербезпеки. У відповідності із спеціальним Законом «Про розвідувальні органи», розвідувальні органи  України – спеціально уповноважені законом органи на здійснення   розвідувальної діяльності [18], а саме Служба зовнішньої розвідки України, яка є державним органом, який здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах [19]; розвідувальний орган Міністерства оборони України; розвідувальний орган спеціально уповноваженого  центрального органу  виконавчої  влади у справах охорони державного кордону. Також зауважу на існування такого поняття як «кібернетична розвідка» – добування наявних в кібернетичному просторі даних та інформації противника, моніторинг його автоматизованих систем управління, систем управління зброєю, інформаційних мереж та систем і циркулюючих в них технологічних процесів [20].

На мою думку, функція підвищення поінформованості громадян про безпеку в кіберпросторі повинна виконуватися усіма суб’єктами забезпечення кібербезпеки.

Оскільки, система національної безпеки є багатокомпонентною і національна система кібербезпеки є її спеціальною підсистемою, мета функціонування якої полягає у забезпеченні функціонування та розвитку цієї системи, тому логічним є проведення паралелі між основними нормативно-правовими актами та виявлення спільних та різних суб’єктів. Забезпечення належного рівня кібернетичної безпеки є необхідною умовою розвитку інформаційного суспільства.

У статті 4 Закону України «Про основи національної безпеки України» [21] суб’єктами забезпечення національної безпеки визначено: Президента України; Верховну Раду України; Кабінет Міністрів України; Раду національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; Національне антикорупційне бюро України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; органи і підрозділи цивільного захисту; громадяни України, об’єднання громадян.

Проаналізувавши дані положення, зауважу, що спільними суб’єктами є тільки Національний банк України та Служба безпеки України. Видається дивним неприйняття до уваги положень вищезазначеного закону при розробці та підписанні Стратегії кібербезпеки України.

З метою забезпечення кібербезпеки повинно бути створено національну систему кібербезпеки як формат співробітництва державних органів, установ, організацій, приватного сектору економіки, наукових установ і організацій, професійних асоціацій та неурядових організацій у сфері кібербезпеки, у тому числі аналітичних центрів.

Основою національної системи кібербезпеки є державні органи, які відповідно до покладених завдань безпосередньо виконують функції із забезпечення безпеки кіберпростору України.

До участі у здійсненні заходів, пов’язаних з виявленням, запобіганням і нейтралізацією кіберзагроз, залучаються інші суб’єкти забезпечення кібербезпеки [9].

Акцентую увагу на необхідності перегляду Стратегії кібербезпеки та доповненні її іншими важливими суб’єктами, а також чітке окреслення їх повноважень.

Взявши за основу Закон України «Про основи національної безпеки України», пропоную визначити основні функції суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки:

-     вироблення і періодичне уточнення Стратегії кібернетичної безпеки України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері кібернетичної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України;

-     створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи забезпечення кібернетичної безпеки, а також удосконалення її організаційної структури;

-     комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи;

-     підготовка сил та засобів суб’єктів системи до їх застосування згідно з призначенням;

-     постійний моніторинг впливу на кібернетичну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз кібернетичній безпеці. Оскільки поняття «кібернетичної безпеки» є новим та загрози їй не статичні, тому актуальним є їх постійний, а не періодичний моніторинг з метою їх виявлення та попередження;

-     систематичне спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів кібертероризму, а саме несанкціонованих дій з терористичною метою стосовно систем або мереж критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури, інформації, яка в них циркулює, та програмного забезпечення, призначеного для її обробки [14];

-     прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву;

-     розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

-     запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси;

-     локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників;

-     оцінка результативності дій щодо забезпечення кібернетичної безпеки та визначення витрат на ці цілі;

-     участь у двосторонньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає національним інтересам України;

-     спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у сфері кібернетичної безпеки.

Окремої уваги заслуговує той момент, що в переліку суб’єктів забезпечення кібербезпеки відсутній Національний координаційний центр, який є робочим органом Ради національної безпеки і оборони України та на нього покладені безпосередні обов’язки щодо забезпечення кібернетичної безпеки України. Крім того, ще у 2002 році при РНБО України було утворено Міжвідомчу комісію з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки, до складу якої за посадою входять керівники чи заступники міністерств, відомств, правоохоронних органів, представники Генерального штабу Збройних Сил України, державних комітетів, комітетів Верховної Ради України, наукових та дослідних установ, діяльність яких пов’язана з проблематикою інформаційної безпеки. Як вбачається, Міжвідомча комісія з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при РНБО України повинна забезпечити й вироблення пропозицій щодо визначення, коригування засад внутрішньої й зовнішньої політики у сфері забезпечення кібернетичної безпеки України [3, С. 302].

До категорії «інших суб’єктів забезпечення кібербезпеки» можу включити:

-     інші державні органи;

-     розпорядники інформаційно-телекомунікаційних систем об’єктів критичної інфраструктури та інших об’єктів кібербезпеки, які провадять діяльність із надання інформаційних та/або телекомунікаційних послуг;

-     незалежні організації та експерти [22].

Акцентую увагу на необхідності передбачення відповідальності суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки за захист національної інформаційної інфраструктури, дієвості, комплексності і постійності заходів забезпечення кібербезпеки держави.

Також необґрунтованим є відсутність Міністерства інформаційної політики у переліку суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки, оскільки воно є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів [23].

Наголошую на тому, що ключові завдання МІП затверджено у Програмі дій Уряду, а також викладено в Коаліційній угоді, підписаній п’ятьма парламентськими фракціями Верховної ради України. Такими завданнями є:

-     розробка стратегії інформаційної політики України та концепції  інформаційної (у тому числі і кібернетичної – авт.) безпеки держави;

-     координація органів влади в питаннях комунікації та поширення інформації;

-     протидія інформаційній агресії (кібернетичним атакам –авт.) Росії [23].

В рамках даної статті я не буду зупинятись на штучно звужених функціях центрального органу виконавчої влади лише до окремих завдань, причому із зазначенням ще й на конкретну країну. Порушення правил юридичної техніки а також нехтування проектним підходом на перед звузили здатність даного органу суттєво впливати як на інформаційну, так і на кібернетичну політику держави.

Найбільш пріоритетним напрямком діяльності держави нині є реформування власної інформаційної безпеки за рахунок створення дієвої системи кібербезпеки, розбудова якої потребує розв’язання багатьох завдань як соціального і техногенного, так і, особливо, організаційного характеру.

Найактуальнішими серед цих завдань такі:

• чітке визначення функцій суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки та розподіл повноважень між ними;
• забезпечення належної координації діяльності як загальних суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки, так і відповідних спеціальних суб’єктів;
• розробка й упровадження найсучасніших підходів, форм і методів забезпечення кібернетичної безпеки, а також застосування дієвих стимулів для залучення до такого роду діяльності фахівців високого рівня кваліфікації [13, С. 22].

Визначення та фіксація чіткого переліку суб’єктів, їх ролі, місця в кіберпросторі та повноважень уможливить ефективніше виконання їх функцій, притягнення до відповідальності та можливості розроблення нових норм або зміну існуючих з метою усунення прогалин. Обговорювання та розширення термінології щодо кіберпростору дозволить суспільству більш якісно та безпечно планувати свої дії в сучасному кіберпросторі. При формулюванні термінів вважаю за доцільне визначати їх у більш широкому розумінні, враховуючи вже наявні напрацювання у таких галузях науки як кібернетика, правова кібернетика, інформатика, інформаційне право, інфомаціологія, безпекознавство, кримінальне право тощо.

Організаційне забезпечення системи кібербезпеки також можна розглядати як цілеспрямовану діяльність суб’єкта забезпечення кібербезпеки, пов’язану зі:

– створенням і впорядкуванням (розвитком) організаційних структур, найбільш доцільних для забезпечення безпеки у кіберпросторі;

– впорядкуванням (налагодженням) процесу управління у сфері забезпечення безпеки у кіберпросторі, забезпеченням найліпших умов для прийняття та реалізації відповідних управлінських рішень.

Організаційне забезпечення системи кібербезпеки характеризується місцем і роллю спеціальних суб’єктів (відповідних державних органів та їх спеціалізованих підрозділів), їх функціями, повноваженнями, а також підставами, умовами і напрямами їх взаємодії при здійсненні заходів із забезпечення безпеки у кіберпросторі [3, С. 301].

Також зауважу, що створення покращення наявних умов належного упорядкування взаємозв’язків між суб’єктами забезпечення кібернетичної безпеки, засобами та методами, що ними використовуються, а також відповідних взаємопов’язаних правових, організаційних і технічних заходів, що ними здійснюються, дозволяє підвищити ефективність системи кібернетичної безпеки [3, С. 307].

Сьогодні одним із основних завдань діяльності суб’єктів забезпечення кібербезпеки пропоную визначити дотримання балансу між захистом національних інтересів в кібернетичній сфері, гарантуванням політичної, економічної, військової та соціальної стабільності у державі та розвиток взаємовигідного співробітництва, яке б базувалося на принципах справедливості, реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина на доступ до інформації та ін.

У результаті проведеного дослідження, було зроблено такі висновки. Під суб’єктом забезпечення кібербезпеки запропоновано розуміти фізичну або юридичну особу, що наділена певними правами та обов’язками, держава в цілому, яка здійснює свої функції в кіберпросторі через інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, а також недержавні структури і окремі громадяни. Функція підвищення поінформованості громадян про безпеку в кіберпросторі повинна виконуватися усіма суб’єктами забезпечення кібербезпеки.

Окремої уваги заслуговує той факт, що в переліку суб’єктів забезпечення кібербезпеки відсутні Національний координаційний центр та Міністерство інформаційної політики.

Необхідним є законодавче передбачення відповідальності суб’єктів забезпечення кібернетичної безпеки за захист національної інформаційної інфраструктури [24], дієвості, комплексності і постійності заходів забезпечення кібербезпеки держави.

Потребує розроблення Закон України «Про забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури», одним із ключових якого має бути державна політика у сфері безпеки інфраструктури — безпекоінфраструктурна політика.

Список використаної літератури:

1. Шеломенцев В. П. Правове забезпечення системи кібернетичної безпеки України та основні напрями її удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — Вип. 1. — С. 312-320

2. Шеломенцев В. П. Формування законодавчих основ забезпечення кібербезпеки України / В. П. Шеломенцев // Інформаційна безпека: виклики і загрози сучасності : зб. матеріалів наук.-практ. конф., 5 квітня 2013 року, м. Київ. — К. : Наук.-вид. центр НА СБ України, 2013. — 416 с.

3. Шеломенцев В. П. Сутність організаційного забезпечення системи кібернетичної безпеки України та напрями його удосконалення / В. П. Шеломенцев // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2012. — № 2. — С. 299-309.

4. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб. — К.: Текст, 2008. — 400 с.

5. Ліпкан В. А. Національна безпека України: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-ге вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.

6. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

7. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

8. Діордіца І. В. Поняття та зміст національної системи кібербезпеки / І. В. Діордіца [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-nacionalnoi-sistemi-kiberbezpeki/

9. Ліпкан В. А., Діордіца І. В. Національна система кібербезпеки як складова системи забезпечення національної безпеки України / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/natsionalna-sistema-kiberbezpeki-yak-skladovoyi-sistemi-zabezpechennya-natsionalnoyi-bezpeki-ukrayini/

10.    Тімкін І. Ф. Новікова Н. Є. Структурно-функціональна характеристика системи забезпечення національної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  er.nau.edu.ua

11.    Мельник С. В., Кащук В. І., Актуальні напрями попередження правопорушень у кіберпросторі як складова стратегії кібернетичної безпеки держави Інформаційна безпека: виклики і загрози сучасності : зб. матеріалів наук.-практ. конф., 5 квітня 2013 року, м. Київ. — К. : Наук.-вид. центр НА СБ України, 2013. — 416 с.

12.    Бурячок В. Л.,  Гнатюк С. О., Корченко О. Г. Характерні ознаки та проблемні аспекти забезпечення кібернетичної безпеки / В. Л. Бурячок, С. О. Гнатюк, О. Г. Корченко // Інформаційна безпека: виклики і загрози сучасності : зб. матеріалів наук.-практ. конф., 5 квітня 2013 року, м. Київ. —  К. : Наук.-вид. центр НА СБ України, 2013. —  416 с.

13.    Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; В. Б. Толубка. — К.: ДУТ, 2015. — 288 с

14.    Стратегія забезпечення кібернетичної безпеки України (Проект) [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk…/kiberstrateg.pdf

15.    Проект закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=55657&pf35401=348091

16.    Стратегія кібербезпеки України  від 15.03.2016 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016

17.    Світова гібридна війна: український фронт : [монографія] / за заг. ред. В. П. Горбуліна. — К. : НІСД, 2017. — 496 с.

18.    Про розвідувальні органи України : Закон України від 22.03.2001 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2331-14

19.    Офіційний сайт служби зовнішньої розвідки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://szru.gov.ua/

20.    Куцаєв В. В., Живило Є. О., Срібний С. П., Черниш Ю.О. Розширення термінології сучасного кіберпростору / В. В. Куцаєв, Є. О. Живило, С. П. Срібний, Ю. О. Черниш [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  mino.esrae.ru/pdf/2014/3Sm/1387.doc

21.    Про основи національної безпеки : Закон України від 19.06.2003 р.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-15

22.    Худинцев С. Формування державної політики у сфері кібербезпеки, реалізація Стратегії кібербезпеки України. Актуальні аспекти захисту інформації в державних ІТС  [Електронний ресурс]. — Режим доступу:   forum.e.gov.ua/…/Худынцев/Kiberbezpeka_Khydunzev.ppt

23.    Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики [Електронний ресурс]. — Режим доступу : Mip.gov.ua

24. О безопасности критической информационной инфраструктуры Российской Федерации: Закон РФ от 26 июля 2017 года № 187-ФЗ. — Режим доступу: www.kremlin.ru

Бамбізов Євген Євгенович,

здобувач Запорізького національного університету

Проаналізовано доктринальні підходи щодо визначення поняття «функції держави», виокремлено основні детермінанти функцій держави в сучасних умовах, констатовано актуальність застосування інноваційних методологічних підходів щодо визначення поняття «функції держави», запропоновано авторське бачення визначення поняття «функції держави» з урахуванням норм Закону України «Про основи національної безпеки»

Ключові слова: функція держави, функції державного апарату, національна безпека, національні інтереси, методологічний підхід

Проанализированы доктринальные подходы к определению понятия «функции государства», выделены основные детерминанты функций государства в современных условиях, констатировано актуальность применения инновационных методологических подходов к определению понятия «функции государства», предложено авторское определение понятия «функции государства» с учетом норм Закона Украины «Об основах национальной безопасности»

Ключевые слова: функция государства, функции государственного аппарата, национальная безопасность, национальные интересы, методологический подход

The author analyzes the doctrinal approaches to the definition of the “function of the state”, identifies the main determinants of influence on the functions of the state, states the urgency of applying innovative methodological approaches to the definition of the concept of “state function”, proposes an author’s vision for defining the concept of “state function” taking into account the norms of the Law of Ukraine “National security”

Key words: state function, functions of the state apparatus, national security, national interests, methodological approach

Теоретико-методологічне дослідження стану та перспектив реалізації функцій держави неможливе без з’ясування понятійно-категоріального апарату у цій сфері. Тим більш розгляд наукової розробленості порушеної проблематики дозволив констатувати неуніфікованість, а також плюралізм наукових підходів щодо трактування основних юридичних термінів, якими позначається діяльність держави чи конкретної державної інституції. Більше того, нині дана категорія трактується з урахуванням патріархальних методологічних підходів.

Отже, недостатнім порівняно з потребами українського суспільства вбачається окреслення наукових підходів щодо визначення поняття «функції держави» з урахуванням новаторського націобезпекознавчого підходу, що й зумовило актуальність обрання теми цієї наукової статті.

Метою написання даної наукової статті є теоретико-методологічне дослідження поняття «функції держави» в контексті націобезпекознавчого підходу.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

1)                    з’ясувати наукові підходи щодо визначення поняття «функція держави»;

2)                    окреслити основні детермінанти функцій держави;

3)                    визначити поняття «функції держави» з урахуванням націобезпекознавчого підходу.

Зважаючи на міжгалузевий характер порушеної проблематики, не менш вагомими при розкритті теми цієї наукової статті є праці фахівців теорії держави та права С. Алєксєєва, С. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, а також фахівців інформаційного права, серед яких: В. Баскаков, В. Гавловський, М. Гуцалюк, М. Дімчогло, В. Залізняк, Б. Кормич, В. Ліпкан, О. Логінов, Ю. Максименко, О. Мандзюк, А. Марущак, П. Матвієнко, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцький, А. Тунік, К. Татарникова, О. Тихомиров, В. Цимбалюк, Л. Харченко, К. Череповський, М. Швець, Т. Шевцова, О. Шепета, О. Чуприна.

Серед фахівців загальнотеоретичної науки функції держави визначаються здебільшого як «…основні напрями її діяльності». Однак детермінанти, які обумовлюють зазначені вище напрями діяльності, є доволі плюралістичними.

Так, В. В. Копєйчиков зауважує про «…роботу всього державного апарату і кожного з його окремих органів»[1, с. 130]. Аналіз зазначеної позиції дозволяє констатувати про деяку підміну понять, зокрема «функції держави» як категорії більш широкої та «функції державного апарату». Адже функції держави охоплюють не лише діяльність державного апарату чи окремих органів держави, а й діяльність інших складових механізму держави: державні підприємства, державні установи, державні організації тощо.

Прихильник позитивістського підходу О. С. Климентьєв акцентує увагу на досягненні «…нормативно встановленої мети розвитку держави», зазначаючи при цьому, що ці напрями є «законодавчо визначеними» [2, с. 112]. Знову ж таки незрозуміло що є «нормативно встановленої метою розвитку держави», а також чому функції держави мають бути винятково «законодавчо», а не нормативно встановленими.

Схожої позиції притримується й Й. І. Горінецький, який пропонує визначати функції держави як визначені конституцією і законами основні, найбільш загальні і стабільні напрями її діяльності, котрі об’єктивно зумовлені та підпорядковані вирішенню основних проблем суспільства та здійснюються в спеціальних формах та за допомогою специфічних методів [3, с. 34].

Вважаємо, що в епоху постмодернізму говорити про стабільність та сталість функцій держави є недоречним. Адже інформаційна ера сприяє динамічності функцій держави та загалом функції держави є феноменом нестатичним.

Однак характеристика функцій держави крізь призму «стабільності» застосовується й іншими науковцями. Так, О. Г. Варич вказує на функції держави як об’єктивно необхідні, основні, найбільш загальні та стабільні напрямки її діяльності, що слугують вирішенню головних завдань держави здійснюються у спеціальних формах за допомогою специфічних методів [4, с. 56].

Найбільшого поширення серед представників загальнотеоретичної науки набуло визначення функцій держави крізь призму її сутності та соціального призначення, а саме як «…основні напрями її діяльності з управління суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів, в яких знаходить свій прояв її сутність і соціальне призначення» [5, с. 39].

Дана позиція кореспондується з нашим баченням функцій держави у контексті відображення сутності та змісту конкретної держави. Функції держави не є сталими. Їх трансформація здійснюється під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Це, своєю чергою, сприяє появі нових функцій, «відмиранню» інших, зміні третіх.

Як вірно зауважують ряд науковців: «Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.» [6, с. 56].

Нині головними чинниками впливу на еволюцію функцій держави мають глобалізаційні та інформаційні процеси, які зменшили роль матеріального виробництва за рахунок посилення значення інформації та інформаційно-комунікативних технологій та засобів зв’язку.

Зокрема гібридна війна Російської Федерації проти України продемонструвала, що попри наявність цілої низки правоохоронних органів держави, наявності відповідної оборонної техніки та інфраструктури, відсутні дійсно адекватні механізми спротиву інформаційній агресії чи подолання її наслідків в силу браку ефективної концепції державної інформаційної політики і захисту інформаційного простору держави. Нормативно-правова неготовність держави реагувати на інноваційні інформаційні загрози та інформаційні виклики національній безпеці України в силу своєї статичності сприяла нестачі реальних практичних механізмів обмеження пропагандистського мовлення агресора та забезпечення якісної інформаційної протидії.

Саме тому дійсно сутність та зміст держави є важливими факторами, що визначають спектр функцій конкретної держави.

Дану позицію підтримує й О. В. Бермічева, яка пропонує визначати функції держави, як основні (загальні) і постійні напрямки (види) її діяльності, які реалізуються у визначених формах, за допомогою спеціальних методів, мають комплексний (синтезуючий), предметно–політичний і об’єктивний характер, чітко визначений зміст, свій об’єкт впливу, відображають і конкретизують сутність, завдання, соціальне призначення й цілі держави [7, с. 78].

Більш сучасну термінологію щодо позначення сутності та змісту держави застосовує А. Є. Краковська, яка характеризує функції держави як пов’язані між собою напрямками цілеспрямованої правомочної діяльності держави регулятивно-управлінського характеру, що зумовлені рівнем та специфікою розвитку суспільних відносин (включаючи й ті відносини, на основі яких була конституйована сама держава і державна влада) [8, с. 96].

Змінність функцій держави підтверджується такою думкою дослідниці: «…система функцій будь-якої держави має динамічний і відкритий характер, а отже вона зазнає на собі постійного впливу соціального середовища і реагує на нього шляхом запровадження певних нових видів діяльності, вдосконалення чи уточнення вже існуючих видів діяльності, відмовою від тих чи інших сторін діяльності» [8, с. 96].

Систематизацію праць радянських, вітчизняних та зарубіжних авторів щодо осмислення функцій держави здійснив І. І. Мотиль, який висновує: «…у сучасній літературі поняття «функції» використовують: як вираження залежності при взаємодії між двома перемінними величинами; як сукупність процесів, що відбуваються у межах певного об’єкта дослідження; як бажаний результат певної соціальної дії, процесу, сукупності всіх очікуваних наслідків» [9, с. 45].

Близька нашому баченню критика дослідника патріархальних підходів щодо визначення цього поняття крізь призму сутності державної влади та відповідних їй соціальних завдань. Саме тому І. І. Мотиль акцентує увагу на оновленні призначення сучасної держави, що полягає «…у створенні передумов побудови, функціонування і розвитку інститутів громадянського суспільства, забезпеченні належних стандартів соціального життя» [9, с. 45], виокремлюючи такі детермінанти як «…розв’язання конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості» [9, с. 45].

Водночас часто-густо виникають функції держави, зумовлені не лише її сутністю, а й специфікою конкретної держави, конкретного суспільства, конкретного часово-територіального простору. Наприклад, в силу відсутності збройних конфліктів та агресивних дій зі сторони інших країн щодо нашої держави, тривалий час оборонна функція не була пріоритетною. Деякі з науковців навіть визнавали її як допоміжну, вторинну, «підфункцією» правоохоронної функції [10, с. 6]. Все це сприяло демілітаризації держави шляхом зменшення кількості Збройних сил України, оборонної інфраструктури та промисловості, утилізації зброї тощо.

Однак агресивні дій Російської Федерації щодо України детермінували домінування з-поміж спектру різних функцій оборонної функції в силу необхідності захисту національних інтересів від агресора шляхом збільшення оборонної промисловості та інфраструктури, кількості Збройних сил України, посиленню їх соціально-правого статусу тощо.

Зважаючи на зазначене вище, деякою мірою є слушною позиція науковців, які визначають категорію «функції держави» через «механізм державного впливу на суспільні процеси» [11, с. 68]. Адже, дійсно, реалізуючи певні функції в тих чи інших сферах суспільного життя, держава відіграє надзвичайно важливу роль у трансформаціях певних суспільних відносин, стимулюючи появу одних, зникненню чи розвитку інших суспільних процесів.

Здебільшого дослідники зауважують про те, що в функціях держави відображається «призначення», «цілі» та «завдання» здійснення державної влади. Логіко-семантичний аналіз категорій «ціль» (мета), «задачі», дозволяє констатувати, що здебільшого вони вказують на певний бажаний кінцевий результат. Мета є загальним дороговказом, певним вихідним базисом, що визначає пріоритетність конкретних завдань, які вирішуються за допомогою системи функцій держави. Отже, функції держави мають вторинний характер стосовно її цілей та завдань, а останні виступають своєрідними детермінантами функцій, які обумовлюють послідовність їх виникнення, зміну і розвиток.

Вважаємо, що мета та завдання держави на сучасному етапі реалізуються крізь призму національних інтересів. Головною метою функціонування держави є їх задоволення та реалізація. Саме національні інтереси детермінують мету та завдання конкретної держави, адже «національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [12].

Попри законодавчу закріпленість дефініції «національні інтереси», слід вказати про деякі її суттєві недоліки. У даному Законі України окреслюється, що національні інтереси є «…визначальні потреби суспільства і держави». Однак національні інтереси є комплексною категорією, яка охоплює не лише потреби держави чи суспільства, а й окремої людини.

Саме тому здебільшого у безпекознавчих доктринальних дослідженнях виокремлюється тріада національних інтересів: людини і громадянина; суспільства; держави.

Дану наукову позицію закріплено також й нормативно. Так, у ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки України» вказується, що об’єктами національної безпеки є:

-                          людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

-                          суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє середовище і природні ресурси;

-                          держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [12].

Як вірно зауважила Ю. Є. Максименко: «…національні інтереси України – це інтегроване вираження збалансованих інтересів людини, суспільства та держави» [13, с. 67].

Саме з метою задоволення національних інтересів у інформаційній сфері органи державної влади й органи місцевого самоврядування створюють відповідні інформаційні служби та розвивають, модернізують різноманітну інформаційну інфраструктуру.

Отже, з одного боку мета та завдання держави детерміновані національними інтересами як тріади збалансованих потреб людини, суспільства та держави, а з іншого – національні інтереси визначаються метою та завданнями держави.

Отже, враховуючи зауваження до наукових підходів розуміння поняття «функції держави», а також застосовуючи безпекознавчий підхід, вважаємо за можливе запропонувати таке визначення поняття «функції держави»: це магістральні напрями забезпечення національних інтересів людини, суспільства та держави, що реалізуються за допомогою різноманітних форм і методів спеціально створеними для цього державними та недержавними інституціями.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Загальна теорія держави і права : [навч. посіб.] / за ред. В. В. Копєйчикова. — К. : Юрінком, 2002. — 320 с.
2. Климентьєв  О. П. Інформаційна функція Української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Павлович Климентьєв. — К., 2014. — 220 с.
3. Горінецький Й. І. Правоохоронна функція держав Центральної Європи: теоретичні і практичні аспекти : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Й. І. Горінецький. — К., 2005. — 224 с.
4. Варич О.Г. Економічні функції сучасної держави: природа, сутність, зміст, тенденції розвитку в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. Г. Варич. — К., 2006. — 246 с.
5. Теорія держави та права : [навч. посіб.] / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. — К. : НАВС, 2017. — 318 с.
6. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — 584 с.
7. Бермічева О. В. Соціальна функція держави в: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень» / О. В. Бермічева. — Х., 2002. — 17 с.
8. Краковська А. Є. Еволюція соціальної функції сучасної держави: теоретико-правовий аспект : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Анжеліка Євгеніївна Краковська. — К., 2012. — 200 с.
9. Мотиль І.І. Становлення та розвиток внутрішніх функцій української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Іван Іванович Мотиль. — К., 2007. — 200 с.
10. Волинець В. Правові аспекти реалізації оборонної функції сучасної держави / В. Волинець // Юридична Україна. — № 5. — 2013. — С. 4—10
11.  Яременко О. Інформаційна функція української держави: поняття, мета та форми здійснення / О. Яременко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 6. — С. 66—69
12. Про Основи національної безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-15.
13. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.

Липкан Владимир

доктор юридических наук, доцент

глава Института будущего ГОСЛ

Данная статья была написана мной в 2013 году, и лишь малая ее часть была опубликована в книге, изданной в Братиславе “Угроза международной стабильности: аспекты проблемы”

http://natsecurity.com.ua/2013/07/15/threats-to-world-stability/

В сегодняшних реалиях, я решил опубликовать ее целиком, чтобы читатель смог сам дать оценку моим научным прогнозам.

Введение

В последнее время наблюдается заметное повышение интереса к проблемам национальной безопасности. Причем, этот интерес, иногда является настолько сильным, что сама безопасность отходит на второй план, тогда как на первое место выдвигаются завуалированные квазинаучной риторикой желания отдельных политических сил поставить на ключевые должности в субъектах обеспечения безопасности “своих” представителей, зачастую не имеющих ни малейшего представления о сфере деятельности и специфике функционирования этих субъектов.

Нынешняя ситуация в стране — ярчайшее подтверждение концептуальной утопичности и ошибочности назначения на должности в силовые структуры гражданских лиц, не понимающих сущности безопасности, ее методов и вообще функционального предназначения органов и сил безопасности.

Еще один момент, на который бы хотелось обратить внимание: узурпация формирования концептуальных документов в данной сфере узкой группой людей, как следствие зачастую документы являются плагиатом идей и структуры аналогичных российских документов в данной сфере. В стране, которая пребывает на пересечении нескольких мировых цивилизаций, такой подход изначально обречен на провал, а государство и государствообразующая нация  на фактическое идеологическое порабощение чуждыми национальной идеологии взглядами и концепциями. В этой связи хотелось бы высказать несколько мыслей, которые определенным образом могли бы рассматриваться альтернативой сегодняшней официальной позиции (если таковая вообще имеется и четко сформирована) в сфере безопасности.

Национальные интересы и национальная безопасность: грани соотношения

Первоочередным вопросом при рассмотрении проблем безопасности является разграничение таких важных и основополагающих категорий как национальная безопасность и национальные интересы. Без осознания коренного отличия между ними, мы обречены на постоянное блуждание вокруг да около, так и не приближаясь к решению проблемы по сути.

Национальные интересы представляют собой некий результат осознания ценностей существования той или иной нации. Без национальных интересов нация не существует, она превращается в население, народ — “открытое общество” проживающее на определенной территории, удовлетворяющее свои узкоутилитарные потребности. Наличие национальных интересов свидетельствует о том, что нация идентифицирует себя таковой, она выделяет себя среди других народностей либо этносов, а главное — она провозглашает намерение дальнейшего существования и поступательного развития собственным путем на основании собственных исторических традиций и способа и уклада жизни. По Гегелю: лишь исторические нации имеют возможность дальнейшего развития и сохранения целостной идентичности в условиях глобальных трансформаций мировоззренческих установок и конфигураций сетевого общества.

В свою очередь, национальная безопасность является ничем иным как видом социальной деятельности, основным предназначением которой является создание благоприятных условий для реализации этих интересов. Поэтому-то безопасность, как таковая, с другой стороны также может рассматриваться в качестве национального интереса.

Именно это дает все основания говорить о том, что без четкого определения национальных интересов, которые были бы неотделимы от целей нации, а не выражали волю господствующей политической силы, существование государства превращается в игру в прятки слепых на минном поле.

Причем хотел бы сразу акцентировать внимание на том, что никаким выделением приоритетов национальных интересов, как это сделано в Законе Украины „Об основах национальной безопасности Украины”, определением стратегических целей, которые больше напоминают предвыборную программу, мало что значащую для действительного устойчивого развития страны, как это сделано в Стратегии национальной безопасности Украины,  этого не заменить.

Концептуально ошибочным является подход нивелирования профессов саморефлексии государством собственных интересов. Отнюдь не привествуя идей анархизма, в то же время не можем безоговорочно поддержать то раболепствовани теоретиком антропологическим идеям. Вся эта квазинаучная мишура возникает там и тогда, где и когда отсутствует методология рассмотрения и исследования вопроса. В данном случае государственные интересы выступают амбивалентной категорией: 1) с одной стороны, они выражают интересы самого государственного аппарата (любой чиновник заинтересован в сохранении должности вышестоящим начальником, поскольку в таком случае он тоже останется на должности и т.д.); 2) с другой стороны, в них аккумулируются потребности общества и личности, поскольку именно государство является наиболее эффективной организацией гражданского общества и обладает механизмом, который может гарантировать реализацию прав и свобод человека. В этом перманентном конфликте и состоит суть непонимания многими исследователями проблем безопасности, особенно в сфере государственной безопасности, где последняя неприемлемо отождествляется с безопасностью государства.

В этой связи подмена национальных интересов узкопартийными амбициями сама по себе представляет угрозу национальной безопасности, поскольку создает условия и формируют почву для реализации разного рода тенденций, мало чего общего имеющих со стабильностью и процветанием всей украинской нации.

Ярким примером диаметрально противоположного понимания национальных интересов являлась деятельность двух ключевых субъектов Президента Украины и Премьер-министра Украины. Амбиции двух людей, их личностный конфликт фактически стал главным ступором развития страны и прежде всего в сфере безопасности: развал армии, разведки, деморализации спецслужб, значительное ухудшение фактической криминогенной ситуации, “реинкарнация” воров в законе. Более того, спецслужбы вместо выполнения своих прямых обязанностей в связи с их политической ориентацией осуществляют борьбу одна другой, что четко прослеживается на примере деятельности СБУ и МВД, налоговой. Сегодня же ситуация еще более удручающая: по мнению аналитиков, в Украине государственные правоохранительные органы превратились в службы безопасности правящих лиц донецкого клана. История имеет достаточно примеров того, что случается с узурпаторами и тиранами. Сворачивание демократии, фактическое отсутствие реальной оппозиции, формирование правовой базы исключительно в интересах правящего олигархата создает реальную угрозу правовой  и внутренней безопасности Украины в целом. Сопряженные с умелой деятельностью иностранных спецслужб, это может привести ко внутреннему конфликту и гражданским конфликтам малой интенсивности.

Природа угроз

Именно в этой связи возникает следующий витально важный вопрос: что же понимать под угрозой, откуда и как они возникают, а главное, кто определяет, что то или иное событие либо тенденция могут иметь дестабилизирующий для безопасности страны характер.

Ответ на этот вопрос лежит в плоскости осознания природы угроз, то есть их происхождения, возникновения и развития. Дело в том, что говорить об угрозах можно лишь постольку и тогда, поскольку и когда четко определены национальные интересы. Ведь угроза не существует сама по себе, она не существует объективно и оторвано (по Фихте: вещь в себе). Нет, нет и еще раз нет.

Это заблуждение эпохи советского тоталитаризма, автоматически заимствованное и компилированное немалым количеством украинских да и российских политиков, и преимущественной частью научных деятелей, занимающихся исследованием проблем безопасности, является пагубным. И вот почему.

Угрозы представляют собой определенные факторы, возникающие в среде функционирования объекта, причём их возникновение напрямую связано с реализацией национальных интересов. Следовательно, угрозы препятствуют как созданию условий для реализации интересов, так и непосредственно национальным интересам. Отсюда можем заключить, что угроза появляется там и тогда, где и когда имеются четко сформулированные национальные интересы и осуществляется реальная деятельность по их реализации.

Без чётко сформулированных и легитимированных национальных интересов угроз попросту не существует. Поэтому если, например для Украины, национальным интересом не является сохранение многонациональной культуры и самобытности украинского народа, украинского языка, то все действия, направленные на: 1) уничтожение украинской культуры в той или иной форме; 2) переписывание истории; 3) изображение украинского народа как неспособного к самостоятельному решению собственных вопросов; 4) обреченности на постоянный поиск протектората и ухищренных путей лавирования между востоком и западом; 5) изживание и постепенное уничтожение государственного языка не являются угрозой.

Следовательно, силы безопасности и вся система органов безопасности не имеют никаких правовых оснований для того, чтобы предпринять адекватные действия. Повод есть, а правовых оснований нет.

Как вывод: где слабое право, там слабая безопасность.

Более того, хотели бы акцентировать внимание еще на одном важном, на наш взгляд, моменте. В современных условиях глобализации, когда наличие границ является чуть ли ни вопиющим фактом, нарушающим права людей на свободное передвижение, в то время как Запад кричит о нарушениях  разного рода в нашей стране да и России, а Евразия закрывает свои кордоны, ведя при этом информационные и экономические войны, наличие государственной границы для Украины является жизненно необходимым для дальнейшего выживания. Постепенное уничтожение украинской культуры, языка, предание забвению традиций нашего народа направлено на то, чтобы со временем мы не смогли ответить на простой вопрос: кто ты — гражданин Украины, европеец или украинец либо гражданин открытого общества?

Для обозанчения данного явления мы вводим в научный оборот новый термин деэтнизаиция — процесс ликвидации этнических признаков, уничтожения титульного этноса, его способа жизни, культуры, традиций, который является системообразующим в государстве, на основе которого создается и развивается государство. Снова-таки, это стает возможным при отсутствии четко определенных национальных интересов.

Следовательно, сегодня определенным силам, в том числе и за пределами нашей страны, выгодно отсутствие четко определенных национальных интересов. Это создает почву для постепенной:

• деэтнизации, то есть уничтожения титульного этноса и национальных атрибутов, утраты национальной идентичности;
• ликвидации украинской государственности;
• постепенная интеграция в “октрытое общество”;
• превращение Украины в буферную зону между востоком и западом.

В этой связи следует подчеркнуть, что рассмотрение будущего страны лишь сквозь призму концепции безопасности является недостаточным. Для реализации национальных интересов в стране должен быть разработан документ концептуального характера, в котором нашли бы свое отражение национальные интересы, а также пути их реализации. Таким документом должна стать Концепция устойчивого развития. Причем в данном документе, стратегия развития — деятельность государственных и негосударственных органов, направленная на качественное улучшение состояния страны, должна являться первоосновой для концепции безопасности.

В свою очередь, в концепции безопасности должны рассматриваться основные факторы и тенденции, которые могут помешать реализации национальных интересов, в ней должен быть предусмотрен перечень субъектов, а также основные направления государственной политики национальной безопасности  в конкретной сфере жизнедеятельности.

Концепция безопасности представляет собой документ, в котором органически увязаны национальные интересы, факторы и тенденции, которые могут им препятствовать (угрозы), направление реализации национальных интересов, включая направления нейтрализации и механизм управления факторами и тенденциями, могущими воспрепятствовать реализации интересов (политика безопасности).

Национальные интересы по своей структуре можно разделить на жизненно важные, важные и иные национальные интересы. Для нас особую важность представляют жизненно важные интересы, к которым можно отнести:

• существование и развитие украинского народа и украинской цивилизации;
• суверенитет;
• территориальная целостность государства;
• национальная самобытность,
• устойчивое развитие, включая духовную, материальную, ресурсную и физическую составляющие.

Важным является также правильно подойти к структуризации национальной безопасности на отдельные составляющие. На сегодня с трудом можно говорить о наличии сколь бы то ни было научно обоснованного подхода к выделению сфер безопасности, поскольку они зачастую ошибочно путаются со сферами жизнедеятельности.

Следуя логике моего изложения, сферы жизнедеятельности и сферы безопасности — разные категории. Если сферы жизнедеятельности обусловлены потребностями самого общества в его функционировании, то сферы безопасности напрямую детерминированы национальными интересами и угрозами. Следовательно,

критерием формирования функциональных сфер безопасности выступает синтез национальных интересов и угроз им (реальных и потенциальных).

Именно этот факт — отсутствие научно обоснованных критериев выделения функциональных сфер — не даёт в полной мере возможности силам безопасности реализовывать свою компетенцию непосредственно в сфере безопасности, значительно усложняет механизм принятия и практической реализации решений.

Еще один момент, на котором хотелось бы сосредоточить внимание. Это момент характера угроз. На наш взгляд: ХХІ век — век установления контроля над ресурсами планеты, прежде всего природными.

Кто будет контролировать ресурсы (природные, финансовые и информационные и т.д.), тот будет контролировать весь мир.

Именно поэтому энергетическая безопасность страны должна выделяться в самостоятельную сферу безопасности, поскольку утрата контроля над природными ресурсами, увеличение зависимости от России в ХХІ существенно снижает потенциальные возможности Украины по стабильному суверенному развитию.

На наш взгляд, с учётом изложенного, можно выделить следующие функциональные компоненты:

Сфера существования Украины;

Сфера прав и свобод человека (гуманитарная сфера);

Сфера социального устройства и государственной системы;

Информационная сфера;

Экологическая сфера,

Экономическая сфера,

Безопасность населения и его генофонда (демографическая сфера);

Научная и технологическая сфера,

Сфера украинской цивилизации (украинской культуры и способа жизни);

Сфера общественного порядка,

Энергетическая сфера,

Правовая сфера.

Основной целью политики безопасности в данных сферах является формирование контролируемых условий для гарантированной реализации национальных интересов посредством эффективного функционирования механизма управления происхождением и зарождением кризисных ситуаций. Идеологической основой политики безопасности должен стать национальный патриотизм.

В современном мире характер угроз напрямую обусловлен жизненно важными интересами, поскольку большинство угроз в современном мире носят системный характер. Главным, как представляется, ключом к успеху, является отход от узкоутилитарного понимания безопасности, как механизма удержания господства правящей элитой, либо же зеркального отражения угроз (это, собственно говоря, по сути — просто защита). Безопасность возникает вместе с интересами, она направлена, прежде всего, на создание благоприятных условий для реализации интересов. Деятельность же по устранению причин условий возникновения угроз или по отражению угроз является лишь одним из аспектов безопасности. Безопасность не ограничивается мерами по отражению угрозы, она не исчерпывается пассивным ожиданием возникновения угроз, а выходит далеко за ее пределы, вплоть до установления контролируемых алгоритмов возникновения факторов и тенденций, могущих при определенных обстоятельствах перерасти в угрозу. Именно этим безопасность существенно отличается от защиты.

Перечень самих угроз, является довольно обширным, поэтому представляется целесообразным очертить не столько сами угрозы, сколько параметры национальных интересов, превышение которых может свидетельствовать о наличии угрозы, и соответственно может служить отправной точкой формирования политики безопасности.

Приоритетность угроз напрямую связана с приоритетностью самих национальных интересов. Так, например, в США для каждой группы национальных интересов разработана своя система обеспечения их реализации, в то время как во Франции любая группа национальных интересов обеспечивается всеми имеющимися силами и средствами.

Как мне видится, принцип адекватности мер безопасности угрозам, может быть положен в основу формирования системы национальной безопасности страны.

Причем следует отметить, что характер угроз государству свидетельствует, как это ни парадоксально, о его роли и месте в геополитической конфигурации. Поэтому можно предположить, что наличие угроз — индикатор того, где конкретная страна делает прорывы либо совершает некоторые ошибки. Для дальновидных политиков угрозы является индикатором выявления ошибок в алгоритме управления.

В этой связи, безусловно, можно говорить о своей позитивной роли, которую сыграла Концепция (основы государственной политики) национальной безопасности Украины (1997 – 2003 года). Закон от 19 июня 2003 года „Об основах национальной безопасности Украины”, отменивший ее действие, в методологическом плане практически ничем не отличался, за исключением более логически выстроенной и детерминированной системы угроз и направлений государственной политики в сфере национальной безопасности, а также выделением нескольких новых сфер жизнедеятельности. Нисколь не изменило ситуацию и принятие Стратегии национальной безопасности Украины.

В то же время, проведенные нами опросы экспертов в данной сфере подтвердили предположение о низкой эффективности данного нормативного акта, его неспособности урегулировать общественные отношения в сфере национальной безопасности.

В данном контексте хотелось бы отметить, что Концепция (стратегия) безопасности — своеобразная Конституция безопасности, без неё государство подобно бедуины на верблюде в пустыне, воющему против беспилотной авиации: зная об угрозе, он не может увидеть и идентифицировать ее, а гибель является неминуемой, непредотвратимой и безальтернативной.

Страна в опасности, если нет действенных органов безопасности

Сегодня можно наблюдать очень интересную и парадоксальную тенденцию: в то время как характер угроз Украине качественно изменился, и сейчас мы имеем дело с системным воздействием на страну, наблюдается заметная попытка под предлогом экономической невозможности, необходимости соответствия евростандартам и прочее уничтожить систему безопасности страны, превратив ее в придворные силовые структуры, починенные одной — правящей партии.

Хотелось бы отметить, что когда речь идет о том, что правоохранительные органы не должны вмешиваться в политику, то прежде всего это означает, что они должны защищать интересы всей нации, а не той политической партии, представитель которой возглавляет силовое ведомство. В то же время можно наблюдать диаметрально противоположное видение этой проблемы политиками, которое по сути своей больше тяготеет к фантазиям, чем к реальности.

Государственные силы безопасности — вооруженная организованная сила государства, призванная с помощью своего персонала и средств создавать благоприятные условия для реализации национальных интересов, в том числе с применением особого инструментария — силы.

Силы безопасности не могут быть вне политики, поскольку политика безопасности — искусство управления в сфере безопасности, то есть искусство создания благоприятных условий для реализации национальных интересов. Поэтому силы безопасности не могут быть вне политики, поскольку они ее реализуют, однако силы безопасности реализуют национальную политику, то есть политику, направленную на реализацию национальных интересов. Они не могут и не имеют права реализовывать политику, не имеющую ничего общего с национальными интересами, а отвечающую лишь узкопартийному видению тех или иных вопросов.

Более того, узурпация силы одной партией создает угрозу стране, поскольку в таком случае интересы отдельной политической силы могут быть искусственно подменены и возведены в ранг национальных. С другой стороны, в украинских реалиях, многопартийность и демократия в украинском варианте ведут к взаимной борьбе политических сил, которая вредит безопасности страны. В данном контексте узурпация власти может рассматриваться в качестве сосредоточения власти в одних руках для достижения максимального эффекта при осуществлении государственной политики национальной безопасности. Однако вопрос морали и справедливости в таком случае должен стоять на первом месте. В сегодняшней ситуации этого быть не может быть в принципе.

В рамках одной статьи навряд ли можно охватить весь спектр вопросов формирования приоритетов параметров безопасности, однако наша цель состоит в выработке концептуального видения, могущего послужить основой для принятия новой Концепции национальной безопасности Украины.

В связи с кардинальными изменениями, происходящими в мире, (снижение угрозы глобальных вооруженных конфликтов в сочетании с повышением риска региональных конфликтов, рост уровня международного терроризма, изменение характера ведения информационных войн) перед спецслужбами, прежде всего разведкой и контрразведкой, встает новый класс задач, требующих корректировки целей, функций, принципов и методов работы, изменений в структуре спецслужб, в критериях эффективности работы.

Существенной вехой на пути решения данной проблемы является построение новой системы сил безопасности. Одним из аспектов данной проблемы является необходимость ухода от дальнейшего монопольного применения права осуществления разведывательной деятельности основными тремя субъектами: Службой внешней разведки, Главным управление разведки МО, и специальным органом Государственной пограничной службы.

По своей сути разведка — деятельность по сбору, обработке и передаче заинтересованным субъектам определенной информации. Именно поэтому, возможным путем построения оптимальной системы сил безопасности является созданий разведывательного сообщества, состоящего из различных органов, для которых осуществление разведывательной деятельности является необходимым для обеспечения национальной безопасности. Это предложение не является новеллой. В частности, мы наслышаны лишь о ЦРУ — главном разведывательном управлении США, в то время как оно является одним из многих разведывательных органов, образующих разведывательное сообщество США, к основным органам которого относятся: Central Intelligence Agency; the National Security Agency; the Defense Intelligence Agency; National Reconaissance Office; National Geospatial-Intelligence Agency; the Bureau of Intelligence and Research of the Department of State; Army, Navy, Marine Corps, Coast Guard, and Air Force intelligence; the Federal Bureau of Investigation; the Department of the Treasury; and the Department of Energy.

И такой подход можно наблюдать во многих странах-участниках НАТО. Разведка должна обязательно быть у МВД, поскольку транснационализация  преступности является сегодня не мифом, а фактом, а борьба с преступностью отнесена к числу приоритетных задач сил безопасности, включая и международную. Также своя разведка должна быть у МИД и иных субъектов, обеспечивающих реализацию жизненно важных интересов. Создание разветвленной разведывательной сети по всему миру разными органами, входящими в систему безопасности страны, лишь прибавит возможности по своевременному предотвращению и созданию условий для контроля над факторами, могущими трансформироваться в угрозы безопасности нашей страны.

Характер угроз, а также внешнеполитический курс выявил ошибочность концепции сосредоточения внимания на внутренних угрозах, о которой намеренно и сознательно пишут практически все украинские как исследователи, так и вторят им политики. Дело в том, что внутренние угрозы по своей сути — это угрозы, происхождение (генезис) которых относится к внутренней среде государства, они исходят изнутри страны и могут быть реализованы гражданами этой страны. Иное понимание угроз, которое было навязано как СМИ, так и некоторыми научными деятелями, формирующими научную основу политики безопасности, и публикующими свои квазинаучные статьи в центральных СМИ, привело к формированию моноцентричной политики безопасности, сосредоточенной на внутренних (в искаженном понимании) угрозах. Как следствие, Украина оказалась не готова к ведению информационных войн, самостоятельному без вмешательству извне проведению выборов, проведению учений, продаже оружия, освобождения взятых в заложники граждан Украины за пределами страны и т.д.

На самом деле множество угроз внутри нашей страны являются инспирированными из-за рубежа. Понимание этого факта поможет правильно и адекватно оценивать происходящее в мире по отношению к Украине

Сокращение МВД, реформирование СБУ, сокращение численности личного состава вооруженных сил к 2011 году до 143 тысяч — это прямое уничтожение сил безопасности в стране, которое производилось под прикрытием исследований общественных организаций, а также при прямом участии государственных чиновников, причастность которых к деятельности спецслужб США не является тайной. И вполне не абстрактно вырисовываются заинтересованные субъекты: те, кому выгодно построение слабого, управляемого и марионеточного государства — достойного члена открытого общества. Уверен, Украине как такой вариант открытого общества, так и евроинтеграции не нужен.

Реформирование сил безопасности прежде всего должно состоять в приведении данных сил в способность решать задачи по обеспечению безопасности страны как внутри, так и за её пределами с учетом современных условий, а также характером национальных интересов и угроз им. Другой путь — путь бесперспективный, поскольку постоянное аппелирование к недостаточному ресурсному обеспечению, отсутствию необходимости наличия большой армии и т.д. легко выдвинуть: отсутствует Концепция устойчивого развития, где были бы четко определены национальные интересы, а также концепция безопасности, в которой определены угрозы и направления государственной политики безопасности.

В этой связи, считаю не совсем уместным издание Белых книг, которые фактически раскрывают информацию о возможностях наших субъектов обеспечения безопасности и дают возможность без лишних затрат планировать механизмы разноуровневого воздействия на них с целью манипулирования страной.

Таким образом, при сохранении существующих тенденций в сфере безопасности силы безопасности со временем превратятся в бутафорские структуры, не смогущие реально обеспечить национальную безопасность, не говоря уже о том, чтобы создавать внутри страны и за её пределами благоприятные условия.

Касательно Армии. Историки поставят свою оценку нынешнему „реформированию” армии, вымыванию профессионального ядра путем сокращения сроков обучения, уменьшения количества вузов, добровольному уничтожению стратегических бомбардировщиков, уничтожения подводного флота, срыву международных военных учений, отказу от ядерного оружия, не созданию воздушно-космических сил, полному провалу формированию частных военных корпораций и их активному вовлечению в миротворческую деятельность а налаживание жизни постконфликтных государств.

Список можно продолжать, главное это то, что сегодня, прикрываясь заботой о личном составе, прежде всего о социальном обеспечении, в армии не происходит качественных изменений, способных преобразовать ее в силу, могущую вести войны шестого поколения. Обеспеченный военный это хорошо, однако это не может быть приравнено к защищенности страны. А главное: армия — не отдел социального обеспечения, главная задача у нее абсолютно другая.

Примеров можно приводить много, однако хотели бы акцентировать внимание на том, что сегодня то время, когда история дала нам исторический шанс, шанс построения своего независимого, сильного государства, могущего в перспективе играть существенную роль в архитектуре общеевропейской системы безопасности. Сегодня — то время, когда необходимо отбросить политические разногласия и работать ради процветания, могущества и устойчивого развития Украины. В условиях, когда Россия в ближайшем будущем столкнется с острой необходимостью защиты собственных ресурсов и как следствие получит: парад суверенитетов, гуманитарную агрессию Китая, ощутит применение умной силы (smart power) со стороны США, возможного военного вторжения Японии на Курилы, а Европа будет истошно захлебываться в апофеозе гениальности собственной концепции общеевропейского открытого общества (фактической реализации на региональном уровне концепции мондиализма), пытаясь убедить себя и других в существовании единого европейского дома, пусть даже и явно обнищавшего после дефолтов Греции, Испании, Португалии, приема солидных участников в виде Болгарии и Румынии, придет наше время — время сильной, процветающей национально идентичной страны.

Безопасность — это путь для реализации национальных интересов. Национальные интересы состоят в том, чтобы сберечь и приумножить духовные, материальные и природные богатства нашей страны. Без безопасности нет национальных интересов, а без национальных интересов происходит уничтожение нации. Без нации государство превращается в аппарат управления населением. Таким образом, превращение наций в население земли, открытое общество является ничем иным как подготовка к установлению нового мирового порядка на основе универсальных ценностей, и нового мирового правительства. Многие российские ученые ухватились за идею плюриверсумности, однако она утопична по своей сути, как и социализм. Природа человека — властвовать. А для создания равных властителей у них должны существовать равные возможности. Россия, проводя более продуманную и мудрую политику по отношению к Украине в ее лице может обрести весомого соратника в международных вопросах, поскольку нефть и газ заканчиваются, а дружба, основанная на методологически общем понимании гармонизированных ценностей — даст в стратегической перспективе намного больше.

У нас нет иного пути, как строить собственную державу на основании согласования интересов и сбережения национального колорита. Мы обречены на устойчивое развитие, ибо Украина есть сердце Европы. Без Украины нет Европы.

Мы достойны жить в безопасности!