GOAL » національна безпека

ТЕОРІЯ ГЕОСТРАТЕГІЇ: МЕТАКОГНІТИВНИЙ ДИСКУРС

admin — Tue, 23 Aug 2022 02:54:25 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надрукована:

Ліпкан В. А. Теорія геостратегії: метакогнітивний дискурс // Правові засади діяльності правоохоронних органів: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами IX Міжнародної науково-практичної конференції (5-6 грудня 2022 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 42. Редкол.: А.П.Гетьман, В.М.Гаращук, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал, Ю.В.Мех та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2022. С. 90-96 (258 с.).

Сучасний світ, закарбований донедавна у наукові теорії олдскульних шкіл геополітики, дедалі стає менш передбачуваним.

Конвенційні засобі ведення війн, різноманітні теорії 5 кілець, блакитного океану, гібридних війн тощо не можуть повною мірою описати та спрогнозувати правильні з позиції їх ефективності у геостратегічному просторі рішення та дії.

Відтак у даній статті мною унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, поступове зменшення популістської ролі геополітики і переходу до формування стратегічного простору за допомогою синтезованої методології геостратегії.

Стан рівноваги і стаціонарність вже зараз інтерпретуються в якості концептів лінійної парадигми, яка посувається на задній план у новому постійно змінюваному глобалізованому і водночас глокалізованому світі. Із часом, на мою думку, такі стани розглядатимуться як певні аномалії, а нестаціонарність стане іманентною ознакою опису динамічної соціальної системи, яка зберігає гомеостазис і здатна швидко пристосовуватись до постійно змінюваних умов навколишнього середовища.

Отже: перманентна змінюваність — характерна риса стратегічного ландшафту.

Хоч би як держава намагалась піддати інституціоналізації виявлені та ідентифіковані види суспільних відносин, постійно формуються нові, до того ж не завжди конструктивні. У даному аспекті також можу говорити і про появу нових загроз, в тому числі суб’єктів загроз, які не завжди охоплюються наявними видами державної безпекової політики і, передусім, виходять на більш високий рівень — рівень геостратегії.

Так, наприклад, не зовсім коректним є посил, що міститься у преамбулі Закону України „Про критичну інфраструктуру” від 16 листопада 2021 року, в якій відзначається, що даний Закон є складовою законодавства у сфері національної безпеки, адже із застосуванням методології націобезпекознавства акцентую, що питання інфраструктури і взагалі суспільні відносини у сфері інфраструктури є набагато ширшими за зміст відносин у сфері національної безпеки.

Більше того, лишаючись в методологічному плані прибічником адаптивного етатизму, особливо в епоху невблаганної глобалізації, наголошуючи саме на геостратегії, розумію, що сам на сам держава не завжди здатна ефективно створювати умови для повномасштабної реалізації національних інтересів у нових видах суспільних відносин. Такий стан речей свідчить про необхідність застосування нових критеріїв до правового регулювання політико-безпекових суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної та адаптивної стратегічної державної політики, яка ґрунтуватиметься на стратегічній культурі, застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у різних в тому числі і нових сферах життєдіяльності.

Для правильного та коректного дослідження стратегічного простору (ландшафту) постає потреба у формуванні несуперечливої системи знань, в рамках якої можна було б не лише дослідити, а й сформувати ефективну когнітивну систему, за допомогою якої б було сформовано геостратегію як теоретичну систему і геостратегію як політико-безпекову практику.

Дивно, що навіть зараз, коли в Україні з 24 лютого 2022 року відбувається активна фаза широкомасштабної війни, яка почалась у 2014 році, а фактично тривала з моменту відновлення Української державності 24 серпня 1991 року, в науковій царині улаштовують старомодні дискусії представники лінійної парадигми, прагнучи кидаючи визивний погляд і прагнучи встигнути скласти заповіт своїм ортодоксальним кліше, натомість навіть не роблячи бодай спроби до осягнення нової дійсності і нових реалій, формуванні нових метатеорій, відходу геополітики як віджилої амбівалентної конфліктогенної парадигми, заснованої на іманентному протистоянні: будь-якого будь-кому і будь-чому з приводу будь-чого.

Адже ця система знань (теорія геополітики) — наперед система обґрунтування насильства.

Апологети геополітики застережливо накреслили свій кордон, не усвідомлюючи того факту, що небокрай стратегічного ландшафту давно розширено поза лаштунками їхніх старих моделей світобудови. Світ не вичерпується протистоянням, розвиток цивілізації не завжди пролягає стежиною боротьби, війни та крові й лиха.

Також досі поза лаштунками лишається і важливий політологічний дискурс даної проблематики: вироблення стратегії стало чи наймоднішим нормотворчим витвором курсу команди президента України В. Зеленського, адже лише у 2021 році було ухвалено біля 10 різних Стратегій. У цілому підтримуючи саму ідею стратегічної правотворчості, про яку в Україні лише починають писати окремі свідомі та помірковані дослідники, постає питання саме політологічного штибу:

який курс, візію та місію держави реалізують різні стратегії;
які стратегічні цілі по кожному виду державної політики в цілому складають стратегічне ядро цілей;
які стратегічні національні інтереси реалізує кожна стратегія;
які політичні інститути є відповідальними за розроблення та реалізацію стратегічної політики по кожній сфері життєдіяльності.

У багатьох роботах та різноманітних публікаціях різних авторів не робиться аргументованого виходу на системні політико-безпекові та правові мультиплікативні концепції (системи науково-теоретичних поглядів) формування геостратегії, через що я переконаний щодо необхідності актуалізації метакогнітивного системного дискурсу в рамках формування теорії геостратегії.

У рамках даної пропонованої вперше мною моделі презюмується наступні компоненти геостратегічного дискурсу та відповідні їм завдання:

1) стратегічний дискурс — визначити топологічні характеристики різноманітних секторальних стратегій серед інших державних стратегій і їхній органічний та корелятивний зв’язок із геостратегією в цілому;

2) політологічний дискурс — розробити структурно-факторну модель будови геостратегії як політико-безпекової практики;

3) праксеологічно-безпековий дискурс — презентувати організаційно-функціональну модель ефективного функціонування структури системи суб’єктів забезпечення геостратегічної безпеки;

4) правовий дискурс — проаналізувати з позицій правничої герменевтики та стратегічної правотворчості засади розроблення Стратегій як нормативно-правового акта, їх місця в ієрархічній системі нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у тій чи іншій сфері та взагалі у сфері геостратегії;

5) онтологічний дискурс — встановити онтологічне значення та стратегічну значення збереження та дальшого творення стратегічного потенціалу, синергетичного розвитку інституційної спроможності;

6) гносеологічний дискурс — сформувати та визначити засади творення розвитку теорії геостратегії, її місця в системі політологічного та націобезпекознавчого знання;

7) аксіологічний дискурс — сформувати та визначити, науково обґрунтувати гуманістичну цінність геостратегії на сучасному етапі, в тому числі провівши чітке порізнення між геополітикою як концептуальною світоглядною системою обґрунтування війни та конфліктів різної інтенсивності, неозорої безодні пригнічення та поневолення;

8) феноменологічний дискурс — встановити сутність та призначення, прояв у дійсності сучасних стратегій в епоху нестаціонарності;

9) мілітарний дискурс — визначити значення та сутність сучасних війн у творенні геостратегії, визначити мілітарний потенціал війни як застарілого засобу встановлення влади та контролю над соціальними системами та їхніми ресурсами;

10) космологічний дискурс — фізичний вакуум створює космічну антигравітацію, яка керує динамікою космологічного розширення в сучасну епоху. Через це космологічне розширення прискорюється, а чотиривимірний простір-час Всесвіту стає статичним. Завдання стратегічних архітекторів полягає у передбаченні і прогнозуванні настання як можливих, так і, на перший лінійний погляд, неможливих подій з урахуванням космологічної теорії — збільшення непрогнозованого впливу темної матерії та нестаціонарності на біоістоти.

Також поза фокусом наукової уваги лишаються сучасні тенденції розвитку соціальних та політичних систем, задіяння інституційної спроможності окремих держав для трансформації війн нового покоління і зміни структури суспільних відносин на користь однієї держави (центру сили) — реінкарнація монополярного світу.

Чому я звертаюсь саме до метакогнітивних стратегій?

Тому що саме ці процеси передують і завершують когнітивну активність. Значення метакогнітивних стратегій актуалізується саме в умовах невизначеності, нестаціонарності, нелінійності. Значні фрустрації вищого керівництва в тому числі і військового, держави під час війни пов’язуються із відсутністю механізмів переключення з когнітивної на метакогнітивні стратегії. За рахунок останніх, стратегічний архітектор отримує можливість виходити за межі пізнавального процесу, зробивши його об’єктом моніторингу (аналізу, спостереження, оцінки і прогнозу) та інтерпретації.

Отже мною вперше в рамках даної статті пропонується модель системних дискурсів геостратегії — сформований образ геостратегії з метою вироблення цілісної картини її пізнання крізь формування об’єднаних за змістом таких дискурсів: 1) стратегічний дискурс; 2) політологічний дискурс; 3) праксеологічно-безпековий дискурс; 4) правовий дискурс; 5) онтологічний дискурс; 6) гносеологічний дискурс; 7) аксіологічний; 8) феноменологічний дискурс; 9) мілітарний дискурс; 10) космологічний дискурс.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ: НАЦІОБЕЗПЕКОЗНАВЧИЙ ПІДХІД

admin — Tue, 25 Jul 2017 09:00:25 +0000

Бамбізов Євген Євгенович,

здобувач Запорізького національного університету

Проаналізовано доктринальні підходи щодо визначення поняття «функції держави», виокремлено основні детермінанти функцій держави в сучасних умовах, констатовано актуальність застосування інноваційних методологічних підходів щодо визначення поняття «функції держави», запропоновано авторське бачення визначення поняття «функції держави» з урахуванням норм Закону України «Про основи національної безпеки»

Ключові слова: функція держави, функції державного апарату, національна безпека, національні інтереси, методологічний підхід

Проанализированы доктринальные подходы к определению понятия «функции государства», выделены основные детерминанты функций государства в современных условиях, констатировано актуальность применения инновационных методологических подходов к определению понятия «функции государства», предложено авторское определение понятия «функции государства» с учетом норм Закона Украины «Об основах национальной безопасности»

Ключевые слова: функция государства, функции государственного аппарата, национальная безопасность, национальные интересы, методологический подход

The author analyzes the doctrinal approaches to the definition of the “function of the state”, identifies the main determinants of influence on the functions of the state, states the urgency of applying innovative methodological approaches to the definition of the concept of “state function”, proposes an author’s vision for defining the concept of “state function” taking into account the norms of the Law of Ukraine “National security”

Key words: state function, functions of the state apparatus, national security, national interests, methodological approach

Теоретико-методологічне дослідження стану та перспектив реалізації функцій держави неможливе без з’ясування понятійно-категоріального апарату у цій сфері. Тим більш розгляд наукової розробленості порушеної проблематики дозволив констатувати неуніфікованість, а також плюралізм наукових підходів щодо трактування основних юридичних термінів, якими позначається діяльність держави чи конкретної державної інституції. Більше того, нині дана категорія трактується з урахуванням патріархальних методологічних підходів.

Отже, недостатнім порівняно з потребами українського суспільства вбачається окреслення наукових підходів щодо визначення поняття «функції держави» з урахуванням новаторського націобезпекознавчого підходу, що й зумовило актуальність обрання теми цієї наукової статті.

Метою написання даної наукової статті є теоретико-методологічне дослідження поняття «функції держави» в контексті націобезпекознавчого підходу.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

1) з’ясувати наукові підходи щодо визначення поняття «функція держави»;

2) окреслити основні детермінанти функцій держави;

3) визначити поняття «функції держави» з урахуванням націобезпекознавчого підходу.

Зважаючи на міжгалузевий характер порушеної проблематики, не менш вагомими при розкритті теми цієї наукової статті є праці фахівців теорії держави та права С. Алєксєєва, С. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, а також фахівців інформаційного права, серед яких: В. Баскаков, В. Гавловський, М. Гуцалюк, М. Дімчогло, В. Залізняк, Б. Кормич, В. Ліпкан, О. Логінов, Ю. Максименко, О. Мандзюк, А. Марущак, П. Матвієнко, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцький, А. Тунік, К. Татарникова, О. Тихомиров, В. Цимбалюк, Л. Харченко, К. Череповський, М. Швець, Т. Шевцова, О. Шепета, О. Чуприна.

Серед фахівців загальнотеоретичної науки функції держави визначаються здебільшого як «…основні напрями її діяльності». Однак детермінанти, які обумовлюють зазначені вище напрями діяльності, є доволі плюралістичними.

Так, В. В. Копєйчиков зауважує про «…роботу всього державного апарату і кожного з його окремих органів»[1, с. 130]. Аналіз зазначеної позиції дозволяє констатувати про деяку підміну понять, зокрема «функції держави» як категорії більш широкої та «функції державного апарату». Адже функції держави охоплюють не лише діяльність державного апарату чи окремих органів держави, а й діяльність інших складових механізму держави: державні підприємства, державні установи, державні організації тощо.

Прихильник позитивістського підходу О. С. Климентьєв акцентує увагу на досягненні «…нормативно встановленої мети розвитку держави», зазначаючи при цьому, що ці напрями є «законодавчо визначеними» [2, с. 112]. Знову ж таки незрозуміло що є «нормативно встановленої метою розвитку держави», а також чому функції держави мають бути винятково «законодавчо», а не нормативно встановленими.

Схожої позиції притримується й Й. І. Горінецький, який пропонує визначати функції держави як визначені конституцією і законами основні, найбільш загальні і стабільні напрями її діяльності, котрі об’єктивно зумовлені та підпорядковані вирішенню основних проблем суспільства та здійснюються в спеціальних формах та за допомогою специфічних методів [3, с. 34].

Вважаємо, що в епоху постмодернізму говорити про стабільність та сталість функцій держави є недоречним. Адже інформаційна ера сприяє динамічності функцій держави та загалом функції держави є феноменом нестатичним.

Однак характеристика функцій держави крізь призму «стабільності» застосовується й іншими науковцями. Так, О. Г. Варич вказує на функції держави як об’єктивно необхідні, основні, найбільш загальні та стабільні напрямки її діяльності, що слугують вирішенню головних завдань держави здійснюються у спеціальних формах за допомогою специфічних методів [4, с. 56].

Найбільшого поширення серед представників загальнотеоретичної науки набуло визначення функцій держави крізь призму її сутності та соціального призначення, а саме як «…основні напрями її діяльності з управління суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів, в яких знаходить свій прояв її сутність і соціальне призначення» [5, с. 39].

Дана позиція кореспондується з нашим баченням функцій держави у контексті відображення сутності та змісту конкретної держави. Функції держави не є сталими. Їх трансформація здійснюється під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Це, своєю чергою, сприяє появі нових функцій, «відмиранню» інших, зміні третіх.

Як вірно зауважують ряд науковців: «Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.» [6, с. 56].

Нині головними чинниками впливу на еволюцію функцій держави мають глобалізаційні та інформаційні процеси, які зменшили роль матеріального виробництва за рахунок посилення значення інформації та інформаційно-комунікативних технологій та засобів зв’язку.

Зокрема гібридна війна Російської Федерації проти України продемонструвала, що попри наявність цілої низки правоохоронних органів держави, наявності відповідної оборонної техніки та інфраструктури, відсутні дійсно адекватні механізми спротиву інформаційній агресії чи подолання її наслідків в силу браку ефективної концепції державної інформаційної політики і захисту інформаційного простору держави. Нормативно-правова неготовність держави реагувати на інноваційні інформаційні загрози та інформаційні виклики національній безпеці України в силу своєї статичності сприяла нестачі реальних практичних механізмів обмеження пропагандистського мовлення агресора та забезпечення якісної інформаційної протидії.

Саме тому дійсно сутність та зміст держави є важливими факторами, що визначають спектр функцій конкретної держави.

Дану позицію підтримує й О. В. Бермічева, яка пропонує визначати функції держави, як основні (загальні) і постійні напрямки (види) її діяльності, які реалізуються у визначених формах, за допомогою спеціальних методів, мають комплексний (синтезуючий), предметно–політичний і об’єктивний характер, чітко визначений зміст, свій об’єкт впливу, відображають і конкретизують сутність, завдання, соціальне призначення й цілі держави [7, с. 78].

Більш сучасну термінологію щодо позначення сутності та змісту держави застосовує А. Є. Краковська, яка характеризує функції держави як пов’язані між собою напрямками цілеспрямованої правомочної діяльності держави регулятивно-управлінського характеру, що зумовлені рівнем та специфікою розвитку суспільних відносин (включаючи й ті відносини, на основі яких була конституйована сама держава і державна влада) [8, с. 96].

Змінність функцій держави підтверджується такою думкою дослідниці: «…система функцій будь-якої держави має динамічний і відкритий характер, а отже вона зазнає на собі постійного впливу соціального середовища і реагує на нього шляхом запровадження певних нових видів діяльності, вдосконалення чи уточнення вже існуючих видів діяльності, відмовою від тих чи інших сторін діяльності» [8, с. 96].

Систематизацію праць радянських, вітчизняних та зарубіжних авторів щодо осмислення функцій держави здійснив І. І. Мотиль, який висновує: «…у сучасній літературі поняття «функції» використовують: як вираження залежності при взаємодії між двома перемінними величинами; як сукупність процесів, що відбуваються у межах певного об’єкта дослідження; як бажаний результат певної соціальної дії, процесу, сукупності всіх очікуваних наслідків» [9, с. 45].

Близька нашому баченню критика дослідника патріархальних підходів щодо визначення цього поняття крізь призму сутності державної влади та відповідних їй соціальних завдань. Саме тому І. І. Мотиль акцентує увагу на оновленні призначення сучасної держави, що полягає «…у створенні передумов побудови, функціонування і розвитку інститутів громадянського суспільства, забезпеченні належних стандартів соціального життя» [9, с. 45], виокремлюючи такі детермінанти як «…розв’язання конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості» [9, с. 45].

Водночас часто-густо виникають функції держави, зумовлені не лише її сутністю, а й специфікою конкретної держави, конкретного суспільства, конкретного часово-територіального простору. Наприклад, в силу відсутності збройних конфліктів та агресивних дій зі сторони інших країн щодо нашої держави, тривалий час оборонна функція не була пріоритетною. Деякі з науковців навіть визнавали її як допоміжну, вторинну, «підфункцією» правоохоронної функції [10, с. 6]. Все це сприяло демілітаризації держави шляхом зменшення кількості Збройних сил України, оборонної інфраструктури та промисловості, утилізації зброї тощо.

Однак агресивні дій Російської Федерації щодо України детермінували домінування з-поміж спектру різних функцій оборонної функції в силу необхідності захисту національних інтересів від агресора шляхом збільшення оборонної промисловості та інфраструктури, кількості Збройних сил України, посиленню їх соціально-правого статусу тощо.

Зважаючи на зазначене вище, деякою мірою є слушною позиція науковців, які визначають категорію «функції держави» через «механізм державного впливу на суспільні процеси» [11, с. 68]. Адже, дійсно, реалізуючи певні функції в тих чи інших сферах суспільного життя, держава відіграє надзвичайно важливу роль у трансформаціях певних суспільних відносин, стимулюючи появу одних, зникненню чи розвитку інших суспільних процесів.

Здебільшого дослідники зауважують про те, що в функціях держави відображається «призначення», «цілі» та «завдання» здійснення державної влади. Логіко-семантичний аналіз категорій «ціль» (мета), «задачі», дозволяє констатувати, що здебільшого вони вказують на певний бажаний кінцевий результат. Мета є загальним дороговказом, певним вихідним базисом, що визначає пріоритетність конкретних завдань, які вирішуються за допомогою системи функцій держави. Отже, функції держави мають вторинний характер стосовно її цілей та завдань, а останні виступають своєрідними детермінантами функцій, які обумовлюють послідовність їх виникнення, зміну і розвиток.

Вважаємо, що мета та завдання держави на сучасному етапі реалізуються крізь призму національних інтересів. Головною метою функціонування держави є їх задоволення та реалізація. Саме національні інтереси детермінують мету та завдання конкретної держави, адже «національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [12].

Попри законодавчу закріпленість дефініції «національні інтереси», слід вказати про деякі її суттєві недоліки. У даному Законі України окреслюється, що національні інтереси є «…визначальні потреби суспільства і держави». Однак національні інтереси є комплексною категорією, яка охоплює не лише потреби держави чи суспільства, а й окремої людини.

Саме тому здебільшого у безпекознавчих доктринальних дослідженнях виокремлюється тріада національних інтересів: людини і громадянина; суспільства; держави.

Дану наукову позицію закріплено також й нормативно. Так, у ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки України» вказується, що об’єктами національної безпеки є:

- людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

- суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє середовище і природні ресурси;

- держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [12].

Як вірно зауважила Ю. Є. Максименко: «…національні інтереси України – це інтегроване вираження збалансованих інтересів людини, суспільства та держави» [13, с. 67].

Саме з метою задоволення національних інтересів у інформаційній сфері органи державної влади й органи місцевого самоврядування створюють відповідні інформаційні служби та розвивають, модернізують різноманітну інформаційну інфраструктуру.

Отже, з одного боку мета та завдання держави детерміновані національними інтересами як тріади збалансованих потреб людини, суспільства та держави, а з іншого – національні інтереси визначаються метою та завданнями держави.

Отже, враховуючи зауваження до наукових підходів розуміння поняття «функції держави», а також застосовуючи безпекознавчий підхід, вважаємо за можливе запропонувати таке визначення поняття «функції держави»: це магістральні напрями забезпечення національних інтересів людини, суспільства та держави, що реалізуються за допомогою різноманітних форм і методів спеціально створеними для цього державними та недержавними інституціями.

ЛІТЕРАТУРА:

Загальна теорія держави і права : [навч. посіб.] / за ред. В. В. Копєйчикова. — К. : Юрінком, 2002. — 320 с.
Климентьєв О. П. Інформаційна функція Української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Павлович Климентьєв. — К., 2014. — 220 с.
Горінецький Й. І. Правоохоронна функція держав Центральної Європи: теоретичні і практичні аспекти : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Й. І. Горінецький. — К., 2005. — 224 с.
Варич О.Г. Економічні функції сучасної держави: природа, сутність, зміст, тенденції розвитку в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. Г. Варич. — К., 2006. — 246 с.
Теорія держави та права : [навч. посіб.] / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. — К. : НАВС, 2017. — 318 с.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — 584 с.
Бермічева О. В. Соціальна функція держави в: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень» / О. В. Бермічева. — Х., 2002. — 17 с.
Краковська А. Є. Еволюція соціальної функції сучасної держави: теоретико-правовий аспект : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Анжеліка Євгеніївна Краковська. — К., 2012. — 200 с.
Мотиль І.І. Становлення та розвиток внутрішніх функцій української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Іван Іванович Мотиль. — К., 2007. — 200 с.
Волинець В. Правові аспекти реалізації оборонної функції сучасної держави / В. Волинець // Юридична Україна. — № 5. — 2013. — С. 4—10
Яременко О. Інформаційна функція української держави: поняття, мета та форми здійснення / О. Яременко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 6. — С. 66—69
Про Основи національної безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-15.
Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. — К., 2007. — 188 с.

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ КІБЕРШПИГУНСТВА

admin — Mon, 09 Jan 2017 13:07:14 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

голова Інституту адміністративного правосуддя

Глобальної організації союзницького лідерства

Анотація

У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунства» на основі аналізу концепту «шпигунства» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Запропоновано авторське розуміння «кібершпигунства» – злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Визначено об’єкт та предмет кібершпигунства як правової категорії. Охарактеризовано суб’єкт та суб’єктивну сторону даного діяння. Наголошено на тому, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Ключові слова: кібернетичний, кібербезпекова політика, правове регулювання кібербезпекової політики, кіберпростір, кібербезпека, шпигунство, кібершпигунство, національна безпека, стратегічні комунікації.

Аннотация

В статье автор провел исследование понятия «кибершпионаж» на основе анализа «шпионажа». Предложено авторское понимание «кибершпионажа» – преступная деятельность, осуществляемая путем тайного выслеживания, поиска, сбора, похищения и передачи информации, составляющей государственную тайну, иностранному государству, иностранной организации или их представителям, если эти действия совершены иностранцем или лицом без гражданства в кибернетическом пространстве. Определены объект и предмет кибершпионажа. Охарактеризованы субъект и субъективная сторона данного деяния. Отмечено, что, данное преступное деяние должно быть закреплено на законодательном уровне не только национальном, но и международном, с целью унификации и возможности приведения существующих норм в единое целое.

Ключевые слова: кибернетический, политика кибербезопасности, правовое регулирование политики кибербезопасности, киберпространство, кибербезопасность, шпионаж, кибершпионаж, национальная безопасность, стратегические коммуникации.

Summary

It was noted that, there is no unified definition of “cyberespionage” both at the international and national levels and it formulates grounds for the future fundamental studies of the phenomenon.

It was offered to define the cyberespionage as a criminal activities carried out by secret stalking, investigation, collection, abduction and transfer of information which contains the state secrets to a foreign state, a foreign organization or their representatives, if these acts are committed by a foreigner or a stateless person and in the cyberspace.

It was defined that external security of Ukraine, its sovereignty, territorial integrity and security, defense, government, economic or information security and cyber space in general is the object of the cyberespionage.

The objective side of the espionage is expressed in the transmission or collection for the transfer to a foreign state, a foreign organization or their representatives of information which is the state secret. Information which contains the state secrets is the subject.

Analyzing the mens rea it was said that the cyberespionage is characterized by direct intention. The special subject of crime was defined – a foreigner or a person without citizenship who have reached 16 years. It was stresses that this criminal act should be enshrined in law, not only nationally, but also internationally, to unify and to bring existing rules together.

Key words: cyber, cyberspace, cyber security, cyber security policy, law regulation of cyber security policy, espionage, cyber espionage, national security strategic communications.

Кіберпростір докорінно трансформував глобальний світ, чітко поділивши не лише реальність і віртуальність, а й інформаційний простір від власно власно кібернетичного. Кіберпростір трансформував наш світогляд, водночас, забезпечуючи майже півпланети значною мірою доступ до інформації, до комунікації, до нових економічних можливостей відкритість Інтернету створила обумовила виникнення нових загроз національній та міжнародній безпеці. Поряд із інцидентами природного походження зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих держав, груп та осіб.

Передумовою до виникнення таких понять як «кібербезпека» та «кібершпигунство» є не лише збільшення випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур та терористичних організацій, а й системний, цілеспрямований вплив державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або навіть конституційний лад. Найбільш разючим прикладом є офіційний звіт 6 січня 2017 року трьох американських спецслужб – Федерального бюро розслідувань, Центрального розвідувального управління та Агентства з національної безпеки, які розсекретили та оприлюднили спільний звіт про втручання РФ у виборчу кампанію в США. Американські розвідники дійшли згоди щодо того, що російське вище керівництво, включно з президентом Росії Путіним, особисто причетно до кампанії з незаконного впливу на хід президентських виборів в США. “Ми оцінюємо, що президент Володимир Путін віддав наказ щодо кампанії, спрямованої на президентські вибори в США. Метою Росії було підірвати публічну довіру до демократичного процесу в США, очернити (кандидата в президенти) Клінтон, зашкодити її шансам на обрання та потенціальне президентство. Ми також оцінюємо, що президент Путін надав чітку перевагу Трампу. Ми (всі три розвідувальних органи) маємо високий ступінь впевненості щодо цих суджень”, – йдеться у звіті [1].

Проблема кібербезпеки не є притаманною окремим суспільствам, а становить специфічну водночас глобальну проблему безпечного розвитку суспільства знань, тому максимальна ефективність державної кібербезпекової політики може бути забезпечена за умови, якщо міжнародні актори, приватні транснаціональні корпорації та асоціації, а також державні органи об’єднають свої зусилля. Причому актуальність визначення змісту поняття «кібербезпека» є важливим компонентом як для покращення ефективності взаємодії на міжнародному рівні, так і організації ефективної національної системи кібербезпеки.

Розвиток та вдосконалення заходів кримінально-правової охорони державної таємниці (секретної інформації) передбачає ґрунтовне дослідження та вдосконалення диспозиції відповідних норм Кримінального кодексу України, зокрема й шпигунства та введення в нього такої нової правової категорії як «кібершпигунство». При цьому важливими аспектами є: врахування сучасних суспільнополітичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання існуючої зарубіжної практики, норм та доктрин. Ці та інші фактори і обумовлюють актуальність теми.

У рамках обговорення та визначення концептуальних засад кібербезпекової політики країни наріжним каменем постає питання удосконалення існуючого категорійно-понятійного апарату з метою подальшої його операціоналізації. У літературі сформувався певний «ряд» напрямків тлумачення поняття «кібербезпека», який відображає різноманітні аспекти інформаційної політики, військової політики, міжнародного права, критичних інформаційних структур, інформаційно-комунікаційних технологій та комп’ютерних мереж. При цьому спостерігається зміщення формулювань у різних нормативних документах, пропозиція нових, які, почасти, суперечать попереднім або просто їх дублюють.

Фактично за влучним виразом В.А.Ліпкана, відбувся безпекоренесанс, адже зараз безпека посідає чільне місце не лише в найбільш важливих, а й практично в усіх сферах життєдіяльності: інформаційній, геополітичній, геоекономічній, сфері стратегічних комунікацій, соціо-гуманітарній, науково-технологічній, технічній та ін. Дане поняття постійно трансформується, доповнюється та оновлюється.

Нині, в умовах катастрофічного збільшення значення Інтернету та використання електронної інформації, однією з визначальних складових як інформаційної політики, так і політики у сфері стратегічних комунікацій стає кібербезпека.

Тут є кілька рівнів проблем і рішень: від приватного, пов’язаного із захистом громадян і конкретної людини до державного та наддержавного, де вирішуються проблеми глобальної та національної безпеки, гібридних та інформаційних війн. І завдання це комплексне, оскільки вимагає дій у трьох просторах:

1) стратегічному – системно-концептуальному формуванні засад державної політики;

2) тактичному — формуванні методології вирішення комплексу проблем у певній сфері життєдіяльності;

3) оперативному — методологічному розв’язанні конкретних проблем, конкретних ситуацій, реагуванні на конкретні інциденти.

При цьому системні кроки повинні бути випереджаючими – вони визначають засади державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

В Україні робота з підвищення рівня кібербезпеки поки що на початковому етапі: станом на січень 2017 року затверджено Стратегію кібербезпеки України метою якої є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави; положення про Національний координаційний центр кібербезпеки, який є робочим органом РНБО України та прийнято план Заходів на 2016 р. по реалізації Стратегії кібербезпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що питання збирання секретної інформації як форми кібершпигунства не досліджувалося на достатньому рівні і розглядалося науковцями переважно у межах загальної кримінально-правової характеристики шпигунства, зокрема його об’єктивної сторони, або ж дослідження проблем кібербезпеки в цілому. Тому в моїй статті використано наукові здобутки вчених з різних сфер. Окремо виділю роботи наукової школи В. А. Ліпкана [2-16]. Також відзначу окремі публікації таких авторів, як: Мінін Д. С. [16], М. М. Чеховська [17], В. М. Шлапаченко [18], О. О. Черноног [19].

Метою статті є визначення поняття та змісту кібершпигунства.

Основними завданнями, вирішенню яких присвячена дана стаття, є наступні:

1) сформулювати авторське розуміння «кібершпигунства»;

2) визначити його об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону та його предмет,

3) надати певні пропозиції щодо підвищення ефективності правового регулювання даного системного явища.

Виклад основного матеріалу

У даний час в Україні особливої гостроти набуває проблема інформаційної безпеки і комп’ютерної злочинності, тоді як розвиток правової бази і судова практика не задовольняють вимогам реального життя. При цьому мають місце так звані комп’ютерні злочини – протиправні діяння, при яких інформаційно-обчислювальні системи стають предметом або знаряддям здійснення злочинних посягань. Практично всі відомі світовій практиці види цих злочинів (комп’ютерне шахрайство, комп’ютерний саботаж, комп’ютерний шпіонаж, крадіжки програм) реєструються вже і в Україні.

1 вересня 2001 р. набув чинності Кримінальний кодекс України, який містить розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж». Ним вперше закріплюються визначення і юридичні моделі існуючих суспільно-небезпечних діянь в цій сфері, хоча методичних рекомендацій з їх розслідування поки що немає, а судова практика незначна.

Однак, слід зазначити, що ані закони самі по собі, ані лише організаційно-технічні заходи не здатні системно захистити інформаційні системи від злочинних посягань, тому державі в законодавчій і правозастосовній практиці слід адекватно не лише реагувати на існування суспільно небезпечних посягань у сфері інформатизації, як це вже зроблено у сфері програмно-апаратних заходів захисту, а й формувати адекватну реаліям і прогнозованим напрямам розвитку тих чи інших тенденцій в кібернетичній сфері напрями державної кібербезпекової політики.

Аналіз прийнятих документів і виступів представників влади на тему кібербезпеки уможливлює зазначити на те, що при вирішенні цієї проблеми реально існує три види загроз:

замість структурованої системи нормативно-правового регулювання у сфері кібербезпеки в українській практиці існує ряд декларативних документів, не узгоджених між собою, не об’єднаних спільними засадами і метою документів;
зважаючи на жевріюче вогнище гібридної війни, переміщення протистояння у кібернетичну сферу військовий аспект кібербезпеки безпідставно набуває домінуючого значення;
під гаслом боротьби за права людини і підвищення рівня безпеки можуть бути прийняті обмежувальні і каральні заходи, які суттєво ускладнять і без того непросте життя не тільки учасників відповідних ринків, а й простих користувачів [20].

Останніми роками все більшу занепокоєність уряду України та провідних країн світу викликає збільшення та поширення фактів кібершпіонажу. Так, у минулорічному докладі керівника Управління національної контррозвідки США звинувачуються, зокрема Росія у зборі інформації, а Китай безпосередньо у промисловому та економічному шпигунстві, що здійснюються за допомогою комп’ютерних технологій [21]. Також зокрема, в спільній заяві директора Офісу національної розвідки Джеймса Клеппера, заступника міністра оборони США з питань розвідки Марселя Леттра і керівника Агентства національної безпеки, командувача кіберкомандування США Майклом Роджерсом відзначено: “Росія є повномасштабним актором у кіберпросторі, який створює головну загрозу уряду США, військовій, дипломатичній, комерційній, іншій критично важливій інфраструктурі та ключовим мережам постачання послуг через її високорозвинену наступальну кіберпрограму, застосування складних тактик, техніки та процедур… Російські хакерські операції були націлені на урядові організації, критично важливу інфраструктуру, експертні установи, університети, політичні організації та корпорації ” [22].

В історичному ракурсі можна зазначити і про такі прояви кібершпигунства.

У 1999 році була викрита надскладна з точки зору реалізації, тривала (понад 3 роки) операція з кібершпигунства проти наукових, військових, енергетичних державних і недержавних установ у Сполучених Штатах Америки. Розпочате за фактом шпигунства розслідування ФБР отримало назву англ. Moonlight Maze (укр. лабіринт у місячному світлі). Попри те, що офіційно винних у атаці не було названо, вважається, що за шпигунством стояли спецслужби Російської Федерації, за сприяння комп’ютерних центрів Російської академії наук.

В 2008 році інформаційні системи Центрального Командування Збройних сил США (CENTCOM) були вражені хробаком Agent.btz (комп’ютерним вірусом). За твердженнями експертів, метою атаки було викрадення важливої інформації – на той час тривали війни в Іраку та Афганістані. Проведена для подолання зламу операція отримала назву англ. Buckshot Yankee, було створене Кіберкомандування США (USCYBERCOM).

В 2015 році була виявлена атака на Офіс управління кадрами, що розпочалась в березні 2014 року. Було викрадено особисту інформацію близько 21,5 млн осіб, переважно федеральних працівників, зокрема інформацію про перевірки на доступ до таємної інформації. Американські посадовці назвали її найбільшою атакою в історії Сполучених Штатів.

В 2015 році була виявлена кібератака на інформаційну систему Бундестагу; серед інших, вірусом був вражений комп’ютер федерального канцлера Німеччини Анґели Меркель. Відповідальність за атаку дослідники покладають на російське угрупування кіберзлочинців англ. Sofacy Group (також відоме як англ. Pawn storm), яких вважають пов’язаними з російськими спецслужбами. Це ж угрупування намагалось зламати інформаційні системи Ради безпеки Нідерландів (нід. Onderzoeksraad) аби отримати доступ до інформації про перебіг розслідування збиття літака рейсу MH17.

А вже в травні 2016 відбулась спроба фішингової атаки на поштові системи Християнсько-демократичного союзу – політичної партії Ангели Меркель [23].

31 липня кандидат у Президенти США Гіларі Клінтон заявила про злам комп’ютерів комітетів партії хакерами російських спецслужб.

2 вересня 2016 року було заявлено про злам комп’ютерної системи у Всесвітньому антидопінговому агентстві.

Листопад 2016 року — серйозна кібератака на ОБСЄ. Хакери могли отримати доступ до електронної пошти співробітників організації та до її баз даних. Видавництво Le Monde із посиланням на західні спецслужби також повідомило, що дану атаку, організувала хакерська група APT28 (Fancy Bears), відома своїми зв’язками із російськими спецслужбами [24].

Російські спецслужби проводять агресивну кіберкампанію проти державних установ і недержавних організацій в Німеччині. Згідно з доповіддю Федерального відомства з охорони конституції Німеччини, у ході кібератак, які здійснюють під керівництвом Федеральної служби безпеки та Головного розвідувального управління Росії, задіяні «суттєві ресурси і видатні технічні можливості». У ній також зазначено, що російські розвідувальні електронні атаки на німецькі об’єкти у більшості випадків є частиною багаторічних операцій із кібершпигунства міжнародного масштабу.

У вересні 2011 року експерти лабораторії Касперського виявили троян Duqu, метою якого було викрадення конфіденційної інформації (кібершпигунтство). Експерти лабораторії називають Flame найскладнішим на сьогодні набором інструментів для кібершпигунства [25].

У червні 2016 стало відомо про виявлення несанкціонованого втручання до інформаційної системи Національного комітету Демократичної партії США. Несанкціоноване втручання було виявлене іще наприкінці квітня, тоді ж до розслідування була залучена фірма CrowdStrike. В результаті проведеного розслідування було встановлено, що зламати інформаційну систему вдалось двом угрупуванням російських хакерів – Cozy Bear (CozyDuke або APT29) та Fancy Bear (Sofacy Group або APT28). Група Cozy Bear проникла до інформаційної системи іще влітку 2015 року, а Fancy Bear – в квітні 2016 року. Обидва угрупування спромоглись викрасти скриньки електронної пошти а також зібраний компромат на конкурента демократів на виборах – Дональда Трампа.

У липні 2016 року була оприлюднена доповідь, згідно з якою китайські хакери отримали та зберігали несанкціонований доступ до інформаційної системи Федеральної корпорації гарантування вкладів США (англ. Federal Deposit Insurance Corporation, FDIC) з 2010 до 2013 роки. Високопосадовці у FDIC намагались приховати інформацію про злам системи від ревізорів та контролюючих органів. Китайські хакери, пов’язані з китайським урядом, отримали доступ до 12 персональних комп’ютерів та 10 серверів, включно з комп’ютерами найвищого керівництва FDIC. На FDIC покладена роль банківського регулятора для банків, які не регулюються Федеральною резервною системою США. В ній зберігається надзвичайно чутлива інформація про близько 4500 банків та інших кредитних установ. Також FDIC гарантує вклади осіб у всіх банках країни.

13 серпня 2016 року досі невідоме угрупування, яке назвало себе англ. The Shadow Brokers розмістило в репозиторії GitHub, сайті PasteBin а також в соціальних мережах Twitter й Tumblr повідомлення про успішний злам інформаційних систем й викрадення даних іншого хакерського угрупування – Equation Group, яке пов’язують з АНБ США. Частина викрадених файлів була викладена у відкритий доступ, а частину новоявлена група розмістила на аукціон, з початковою ставкою 1 млн біткоінів (близько $568 млн). Серед викладених у відкритий доступ файлів знаходились скрипти для установки й налаштування серверів управління шкідливим ПЗ, а також інструменти для атаки на окремі мережеві маршрутизатори й екрани. Назви деяких з цих інструментів збігаються з інструментами, згаданими в документах, викрадених перебіжчиком до Росії Едвардом Сноуденом [23].

Росія намагається дестабілізувати ситуацію в Німеччині, посиливши кампанію з пропаганди, дезінформації і також кібератаки перед федеральними виборами 2017 року. «Ми бачимо агресивне і посилене кібершпигунство, яке потенційно загрожує німецькому уряду, парламенту і представникам демократичних партій», – заявив 8 грудня 2016 року глава внутрішньої розвідки Німеччини Ганс-Георг Маассен [26].

Також Український Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує збої з Інтернетом із зовнішньою атакою (12 грудня 2016 року). Трохи пізніше інтернет-провайдер опублікував пост, в якому констатував факт серйозної зовнішньої атаки, яка призвела до перебоїв доступу до послуги Інтернет в Києві [27].

Зазначені факти кібершпіонажу стають можливими завдяки наявності в комп’ютерних мережах значної кількості важливої та секретної інформації, доступ до якої відкривається хакерами доволі оперативно та з мінімальним ризиком.

Вищезазначений доклад «Іноземні шпигуни викрадають економічні секрети США у кіберпросторі», що вперше набув оприлюднення, підсумовує результати досліджень, які проводилися протягом 2009-2011 років, та був представлений на розгляд Конгресу США. В докладі акцентується увага на тому, що кібершпигунство використовується не лише спеціальними розвідувальними службами, а й приватними компаніями, дослідницькими центрами та просто приватними особами.

Зокрема, в 2011 році представники компанії-розробника систем захисту McAfee заявили про проведення широкомасштабної кібератаки на 72 організації, серед яких були ООН, уряди різних країн, оборонні підприємства тощо. Зазначена атака, яка проводилася після нападу на Google, Пентагон, Citigroup, RSA, а також на компанії, що виконували оборонні контракти, а саме Lockheed-Martin та L-3 Communications, була названа «найбільшою передачею благоустрою в якості інтелектуальної власності в історії». Компанією конкретно не називалося джерело походження атаки, але наголошувалося на існуванні китайських коренів акції [17, С. 234].

Ці та інші приклади свідчать про широке розповсюдження кібератак та кібершпигунства.

Досліджуючи поняття та зміст кібершпигунства, перш за все, зазначу, що до даної категорії входять два окремі терміни – «кібер» («кібернетичне») та «шпигунство». Отже, для здійснення ґрунтовного дослідження вищезазначеної категорії, зупинюся на кожній окремо.

Використовуючи тлумачний словник української мови, відзначу, що «шпигунство» – злочинна діяльність, яка полягає в таємному збиранні відомостей або викраданні матеріалів, що становлять державну таємницю, з метою передачі їх іншій державі; вистежування, розшук [28, C. 526].

А «кібернетичний» – стосується до кібернетики; який створено, працює на основі принципів, методів кібернетики [28, C. 168].

У Кримінальному кодексі України «шпигунство» визначено як передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства (ст. 114 КК України) [29].

Безпосереднім об’єктом шпигунства (кібершпигунства – авт.) є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Згідно з цим законом державна таємниця (також – секретна інформація) – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України (кібербезпеці – авт.) та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [30]. Ці відомості мають гриф секретності, який визначає її ступінь. Спеціальним уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Кібершпигунство або комп’ютерний шпіонаж (вживається також термін «кіберрозвідка») – термін, що позначає, як правило, несанкціоноване отримання інформації з метою отримання особистої, економічної, політичної чи військової переваги, здійснюваний з використанням обходу (злому) систем комп’ютерної безпеки, з застосуванням шкідливого програмного забезпечення, включаючи «троянських коней» і шпигунських програм . Кібершпигунство може здійснюватися як дистанційно, за допомогою Інтернету, так і шляхом проникнення в комп’ютери і комп’ютерні мережі підприємств звичайними шпигунами («кротами»), а також хакерами. З недавніх пір кібершпигунство включає також аналіз провідними спецслужбами (ЦРУ, Моссад, ФСБ) зокрема за спостереженням цифрового сліду поведінки користувачів соціальних мереж (Повідомлення, друзі, фотографії, відео тощо), таких як Facebook, «ВКонтакте», Twitter тощо з метою виявлення екстремістської, терористичної чи антиурядової діяльності, закликів збору на мітинги проти влади [23].

Кібернетичне шпигунство (кібершпигунство) – передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей з обмеженим доступом, яке здійснюється в кіберпросторі [29].

Отже, під кібершпигунством пропоную розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням кібернетичного простору.

Характеризуючи кібершпигунство, зауважу, що, дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Як було зазначено вище, то одним із понять, які входять до категорії «кібершпигунства» є «шпигунство», тому визначати зміст першої категорії буду через аналіз останньої.

З об’єктивної сторони шпигунство може виявлятися у двох формах:

1) передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збиранні таких же відомостей з метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представнику (агенту). Способи передачі можуть бути різними (усно, письмово, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з використанням тайників, кур’єрів та ін.). Для відповідальності не має значення передаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслення, зразки), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем, будь-яких об’єктів та ін.). Тому будь-які дії, виявлені як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і у створенні умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі [32, C. 580], тобто віддавати в розпорядження кого-, чого-небудь; повідомляти кого-небудь про щось; розповідати кому-небудь про щось почуте, побачене і т. ін.; повідомляти, інформувати про щось кого-небудь, звичайно за дорученням іншого [28, 354].

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, – це будь-які випадки здобуття (діставання, розшук, знаходження чого-небудь [28, C. 106]) таких відомостей (наприклад, викрадення, особисте спостереження, фотографування, підслуховування телефонних розмов та ін.). У кібершпигунстві для отримання таких відомостей використовується найскладніша сучасна техніка.

Для відповідальності за ст. 114 КК важливо встановити, що відомості, які становлять державну таємницю, були передані чи збиралися для передачі саме іноземним державам, іноземним організаціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку збирання зазначених відомостей або з моменту їх передачі.

Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що шпигунство характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви злочину на кваліфікацію злочину не впливають [33].

Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111 КК як державна зрада [29].

Визначальними ознаками шпигунської діяльності є такі: це складова розвідувальної діяльності, метою якої є отримання лише секретної інформації (державної таємниці), що спеціально охороняється; полягає у незаконному передаванні (збиранні протиправними способами з метою незаконного передавання) секретної інформації; здійснюється винятково в інтересах адресатів передавання – іноземних держав (організацій), які є організаторами цієї діяльності і споживачами здобутої інформації; заборонена законодавством держави – володільця секретної інформації; з огляду на кримінально-правову заборону та системну контррозвідувальну діяльність здійснюється таємно, конспіративно; спричиняє або створює загрозу спричинення шкоди життєво важливим інтересам держави (повноті та своєчасності їх реалізації) у тих сферах її діяльності, де відбувається обіг секретної інформації [18, C. 100].

Якщо шпигунство вчинене шляхом незаконного втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, це потребує додаткової кваліфікації за ст. 361 Кримінального кодексу України, а шляхом викрадення, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службової особи своїм службовим становищем, – за ст. 362 КК.

Якщо особою викрадено з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам предмети, відомості про які становлять державну таємницю (зразки військової зброї, спеціальної техніки, криптографічного чи іншого обладнання, радіоактивні матеріали тощо), або офіційні документи, що знаходяться на державних підприємствах і містять державну таємницю, ці дії, залежно від їх конкретного способу, а також від особливостей предмета і суб’єкта, слід додатково кваліфікувати за ст. ст. 185-191, 262, 357, 410 КК України.

Шпигунство, поєднане з незаконним використанням спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, повністю охоплюється ст. 114 КК і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 359 КК [34].

Нині в арсеналі кібершпигунства використовується значна кількість методів ведення своєї діяльності.

Наприклад, державні служби Японії та США спеціально співпрацюють із розробниками додатку на смартфони Pokemon Go, щоб у такий спосіб дізнатись більше про військові й таємні об’єкти різних країн, адже наявність покемонів змусить користувачів робити фотографії в таких місцях. Представництво компанії Niantic заперечило обвинувачення, що гра може бути інструментом розвідки та закликала всіх користувачів «дотримуватись місцевих законів, поважати локації, які вони відвідують, і людей, яких зустрічають».

Хамбі Бакхіт (Hamdi Bakheet), член Єгипетського комітету оборони й національної безпеки, заявив у парламенті: «Pokemon Go – це найновіший інструмент, який використовують шпигунські мережі у війнах, підступний додаток, який намагається просочитись у наші спільноти…».

Індонезійські чиновники називають гру загрозою національній безпеці, оскільки вона може дозволити ворогам проникнути в таємні об’єкти й дістати доступ до секретних матеріалів.

Збройні сили Ізраїлю заборонили солдатам користуватись додатком Pokemon Go на території військових баз.

Оскільки влада Південної Кореї ще раніше заборонила Google Maps, уважаючи їх загрозою національній безпеці, то Pokemon Go, яка використовує дані звідти, не змогла б функціонувати тут. Однак гра несподівано запрацювала в невеликому містечку Сокчхо, що пояснюють помилкою картографічної частини програми та помилковим спрямуванням її в регіон, куди входить Північна Корея [35].

Ціла низка вітчизняних підприємств, порушення роботи яких може становити загрозу життю та здоров’ю громадян, може стати потенційною ціллю для здійснення терористичних актів, в тому числі – із застосування сучасних інформаційних технологій. Не меншою загрозою є вчинення протиправних дій на шкоду третім країнам, що здійснюються із використанням вітчизняної інформаційної інфраструктури, що загрожують сталому та безпечному функціонуванню національних інформаційно-телекомунікаційних систем. Інформація з обмеженим доступом, що циркулює в національних інформаційних ресурсах є стійким об’єктом зацікавленості з боку інших держав, організацій та осіб. Крім того, все більшого поширення набуває політично вмотивована діяльність в кіберпросторі груп активістів (хактивістів), які здійснюють атаки на урядові та приватні сайти, що призводить до порушень роботи інформаційних ресурсів, а також репутаційних та матеріальних збитків [31].

Одним із основних напрямів забезпечення кібернетичної безпеки України є посилення боротьби з кібертероризмом та кібершпигунством, захист від їх проявів критичних об’єктів національної інформаційної інфраструктури [36].

Як проголошено в Стратегії кібербезпеки України (далі – Стратегія), то її метою є створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.

Для досягнення цієї мети необхідними є:

створення національної системи кібербезпеки;
посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки в рамках реалізації державної політики кібербезпеки, в тому числі профілактики кіберзагроз у найбільш важливих сферах життєдіяльності (передусім кібершпигунства, кібертероризму та кіберзлочинності)
поглиблення відповідно до національних інтересів України та згідно з чинним законодавством України міжнародного співробітництва, у тому числі із транснаціональними корпораціями та недержавними організаціями у сфері кібербезпекової політики.

Зауважу, що на Службу безпеки України покладено завдання попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, які вчиняються у кіберпросторі; здійснення контррозвідувальних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на боротьбу з кібертероризмом та кібершпигунством [36]. Однак переконаний, що нині жоден правоохоронний орган спеціального призначення не в змозі самотужки забезпечити належний рівень кібербезпеки, більше того без залучення недержавних організацій; тому постає нагальна потреба у реалізації визначених мною вище завдань, а також формуванні системи правового регулювання державної політики кібербезпеки України.

Щодо відповідальності за кібершпіонаж за українським законодавством, зауважу, що, на мою думку Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку необхідно доповнити і нормами про відповідальність за кібершпигунство.

Якщо не буде винайдений реальний формат взаємовідносин не лише між окремим країнами, а й між різними соціальними системами, існує суттєвий ризик переростання їх суперництва в нове кіберпротистояння, полем якого стане саме кіберпростір. Уже зараз експерти кажуть про зародження «холодної війни v2.0.», основними інструментами якої стануть вже звичні методи класичної «холодної війни» – непрямі методи боротьби, шпигунство, гонка озброєнь – з перенесенням їх до кіберпростору. Відсутність ефективних міжнародних інструментів протидії цим процесам може спричинити цифровий аналог Карибської кризи.

Сукупність відомих кіберконфліктів можна розділити на три ключових рівні:

1) перший – «класичні» кіберзлочини (шахрайство, здирництво, несанкціонований доступ до персональної інформації користувачів та автоматизованих баз даних, поширення порнографії, продаж зброї чи наркотиків тощо) – як абсолютно оригінальні, так і вже звичні для нас, для своєї реалізації вони потребують лише наявності сучасних інформаційних технологій;

2) другий – злочини, характерні для геополітичної боротьби (або такі злочини на місцевому рівні, які мають потенціал вплинути на політичне становище держави): хактивізм, або політично вмотивовані хакерські атаки; кібершпигунство; кібердиверсії. Одним із прикладів є спроба проникнення російських хакерів до енергосистеми США у 2016 році за допомогою коду Grizzly Steppe. У відповідь а це Білий дім 29 грудня 2016 року ухвалив рішення про висилку з країни 35 російських дипломатів та закриття російських об’єктів у Меріленді та Нью-Йорку, що використовувалися у розвідницьких цілях [37];

3) третій – військові дії (операції) провідних країн у кіберпросторі, особливістю яких є нарощування потенціалу на знищення життєво важливої інфраструктури та отримання доступу до банківських, комерційних, військових та оборонних баз даних [19].

Таким чином, провівши дослідження кібершпигунства, резюмую наступне: як на міжнародному, так і на національному рівнях відсутня уніфікована дефініція «кібершпигунства» і це формулює підстави для здійснення ґрунтовних досліджень даного явища. Під кібершпигунством запропоновано розуміти – злочинну діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства і з використанням методів кібернетики. Об’єктом кібершпигунства є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір в цілому. З об’єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Аналізуючи суб’єктивну сторону злочинів, слід говорити про те, що кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб’єкт злочину спеціальний – іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошую на тому, що дане злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення існуючих норм в єдине ціле.

Список використаної літератури:

Режим доступу: http://www.nytimes.com/interactive/2017/01/06/us/politics/document-russia-hacking-report-intelligence-agencies.html?hp&action=click&pgtype=Homepage&clickSource=story-heading&module=a-lede-package-region®ion=top-news&WT.nav=top-news&_r=0
Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко,О. В. Логінов. — К.: Текст, 2004. — 136 с.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2016. — 312 с.
Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
Татарникова К. Г. Гносеологічний аспект розвитку теорії інформаційного права у контексті протидії екстремізму та тероризму / К. Г. Татарникова // Імперативи розвитку цивілізації : навч.-наук. вид. — К., 2013. — № 1. — С. 65—69.
Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації : [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.
Мінін Д. С. Підходи до визначення поняття «кібербезпека» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://istfak.org.ua/tendentsii-rozvytku-suchasnoi-systemy-mizhnarodnykh-vidnosyn-ta-svitovoho-politychnoho-protsesu/185-heopolitychna-dumka-ta-heostratehichni-protsesy-v-khkhi-st/971-pidkhody-do-vyznachennya-ponyattya-kiberbezpeka
Чеховська М. М. Кібершпіонаж як загроза національній безпеці / М. М. Чеховська // Актуальні проблеми управління інформаційною безпекою держави. — м. Київ. — К. : Наук-вид. відділ НА СБ України, 2012. — С. 232-234.
Шлапаченко В.М. Шпигунство як діяльність зі здобування інформації / В. М. Шлапаченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. — Київ, 2015 р. — 1(17). — С. 99-109.
Черноног О. О. Напрями підвищення ефективності забезпечення кібербезпеки інформаційних технологій в системі публічного управління [Електронний ресурс]. — Режим доступу: mino.esrae.ru
Как в Украине защищают Интернет: стратегия кибербезопасности[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/power/kak-v-ukraine-zashchishchayut-internet-strategiya-kiberbezopasnosti-734330.html
Контрразведка США обвиняет Китай и Россию [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.russian.rfi.fr/v-mire/20111104-kontrrazvedka-ssha-obvinyaet-kitaya-i-rossiyu
Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/01/5/7131747/
Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%BA_%D0%BA%D1%96%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BA#.D0.9A.D1.96.D0.B1.D0.B5.D1.80.D1.88.D0.BF.D0.B8.D0.B3.D1.83.D0.BD.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.BE
Режим доступу: https://www.google.com/url?hl=ru&q=http://m.gordonua.com/news/worldnews/v-obse-podtverdili-sereznuyu-kiberataku-na-organizaciyu-166462.html&source=gmail&ust=1483818224283000&usg=AFQjCNEUyKXN61bK5W50TOJ5_L40UiKDBQ
Кібершпигунство виходить на якісно новий рівень [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mediabusiness.com.ua/index2.php?option=com_content&task=view&id=30404&pop=1&page=0&Itemid=118
Росія посилила кібершпигунство в Німеччині – голова німецької розвідки [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/WORLD/rosiya-posilila-kibershpiguntstvo-v-nimechchini-golova-nimeckoyi-rozvidki-226945_.html
Інтернет-провайдер «Воля» пов’язує сбої з Інтернетом із зовнішньою атакою [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dt.ua/UKRAINE/internet-provayder-volya-pov-yazuye-sboyi-z-internetom-iz-zovnishnoyu-atakoyu-227290_.html
Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3855-12
Проект Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/public/File/2013_nauk_an_rozrobku/kiberstrateg.pdf
Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 1196 с.
Бутчана В. В. Відмінність складу злочину «Державна зрада» у формі шпигунства (ст. 111 КК України) від складу злочину «Шпигунство» (ст. 114 КК України): кримінально-правовий аспект кваліфікації [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rusnauka.com/46_PWMN_2015/Pravo/5_204351.doc.htm.
Коментар до статті 114. Шпигунство [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/112.php
Наступ покемонів: чому влади деяких країн проти Pokemon Go [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/media_law/government/nastup_pokemoniv_chomu_vladi_deyakikh_krain_proti_pokemon_go/
Стратегія кібербезпеки України від 15 березня 2016 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/96/2016ю
Режим доступу: http://m.dw.com/ru/%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5-%D1%85%D0%B0%D0%BA%D0%B5%D1%80%D1%8B-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BB%D0%B8-%D0%B2-%D1%8D%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D1%83-%D1%81%D1%88%D0%B0/a-36959878?maca=rus-rss_rus_UkrNet_All-4190-xml.

ГЕРМАНИЯ – МИШЕНЬ НОМЕР ОДИН В ЕВРОПЕ ДЛЯ РУССКОЙ ПРОПАГАНДЫ

admin — Mon, 21 Mar 2016 13:37:04 +0000

Владимир Липкан,

доктор юридических наук,

Глава Института стратегических коммуникаций ГОСЛ

В последнее время огромное внимание уделяется пропаганде. Почему вдруг такой неподдельный интерес именно к пропаганде? А с другой стороны небывалое умопомрачительное забвение формирования идеологии и мировоззрения, которые выступают основными факторами становления национальной идентичности. Я летом проводил эфир с военным атташе посольства Германии в Украине Кристианом Фарканде. Цель: узнать, видят ли немцы признаки применения против них информационного оружия, в том числе пропаганды. https://www.youtube.com/watch?v=rXZZWLbluTQ Эфир я проводил неспроста.

По моим наблюдениям, а я в Германии бываю не редко, процесс промывания мозгов начат уже давно. Каким образом немецкие спецслужбы это пропустили, либо сделали вид, что пропустили я не понимаю. Но именно благодаря неописуемому чрезмерному чувству долга перед СССР за освобождение Германии от фашизма, любовь к русским детерминирована отношением к прошлым заслугам. Причем заслугам СССР, которые были умело трансформированы в заслуги России, что и предопределило практически априорное доверие к России и ее властям. Благополучная Германия, казалось, достигшая большого прогресса в обеспечении информационных прав человека, до сих пор не имеет четкого ответа на вопрос о соотношении права человека на распространение информации и права человека на умышленное распространение дезинформации. Появление фейкмедиа, генерирующих фейки, флуды, флеймы, слендеры и либелы – стало реальностью, а внедрение симулятивных практик способствует замещение реальности виртуальными образами. Как метко отметил классик теории симулякров Ж. Бодрийяр: сегодня карта определяет территорию. Именно на этих образах и играет Россия. Ее задача здесь состоит в дестабилизации Европы, ее дезорганизации и разобщении (сепарации), с конечной целью сделать невозможным даже в прогностической перспективе представлять угрозу для России. Причем, я не един в таком мнении. В частности, депутат Бундестага от Христианско-демократического союза Норберт Реттген прямо обвинил российское государственное телевидение в пропагандистском распространении фальсифицированной информации, оживлении старых и конструировании новых образов врага среди населения страны, также заявив, что в Европе многие люди оказываются восприимчивы к российской пропаганде http://m.liga.net/news/politics/228646-rossiyskaya_propaganda_pytaetsya_razdelit_nas_-_deputat_bundestaga.htm Движение Blockupy на сегодня может выступить мощной платформой начала силовых акций по дестабилизации Германии. В правоохранительных органах Германии открыто заявляют о новом масштабе насилия. К тому же проблема салафитов в Германии также не находится в состоянии эффективного управления. Совмещенная с миграционным торнадо, наплывом мусульман и их жесткой культурной и ментальной оппозицией – это представляет серьезную угрозу национальной безопасности Германии. Притом, по моему мнению, троянский конь дестабилизации будет разыгран изнутри. Потому, использовав слабость демократических институтов, играя на утопичных идеях мультикультурализма, либерализма и постмодерна, агрессивного антиглобализма, эти движения, при умелом и системном инспирированном манипулировании, могут быть использованы для дестабилизации Германии. Существенные просчеты в политике безопасности, прежде всего в части самоорганизации и активизации неофашизма, могут стать новым катализатором для силовых акций. А ответные действия государства, при умелой подаче русскими СМИ внутри Германии будут интерпретированы не иначе как ущемлением прав граждан, узурпацией власти, скатыванием к тоталитаризму и диктатуре. Правило не ново: в своих грехах обвинять других. Но вот знание правила, к сожалению, никак не влияет на немцев в аспекте противодействия русской пропаганде. Одним из эффективных средств управления в данном случае выступает как раз пропаганда. Сразу оговорюсь, что под пропагандой я понимаю способ информационной борьбы, который предусматривает активное наступательное воздействие на объект с целью внесения определенных, управляемых субъектом воздействия, параметров в информационное пространство, которое влечет за собой изменение в пространстве реального времени, подстраивая последнее под заданные модели в виртуальном пространстве. Таким образом, на первое место в пропаганде я ставлю симулякр – порождение моделей реального без оригинала и реальности — порождение гиперреального. Сегодня готовность Европы, не институциональных структур, а именно рядовых граждан, институтов гражданского общества, коими так нарочито кичится Европа, включиться в информационную компанию по отстаиванию своих же европейских ценностей, в том числе целостной Германии, на сегодняшний день невысокая. Вряд ли кто-то сможет представить себе картину, чтобы немцы добровольно объединялись в батальоны и шли защищать Германию, а немецкие бабушки пекли пирожки и шили носки своим бойцам… Революция достоинства показала, что украинцы готовы и будут умирать за эти ценности, не за Европу, а именно за ценности. А вот европейцы не готовы не только умирать, они в большинстве своем любые намеки на угрозу со стороны России относят в разряду шизофрении и теории заговоров. Хозяин – барин, как говорится. Однако отмечу, что причин тому много, но и русская пропагандистская машина там действует намного тоньше, чем в Украине. В частности, в Германии работа русской пропагандистской машины проводится несколько тоньше, чем в Украине: 1) играя на чувстве долга перед Россией (на самом деле перед СССР), русская пропаганда маскируется под видом «источника, альтернативного западным медиа»; 2) проводятся гротескные, ироничные, саркастические преувеличения в российских государственных СМИ, например, сравнение событий новогодней ночи в Кельне с «хрустальной ночью» времен нацистской Германии с целью дискредитации федерального канцлера, увязывания в сознании простых граждан образа канцлера нынешнего с образом канцлера третьего рейха; 3) формирование негативного отношения в Украине, когда любые добровольческие отряды в Украине ассоциируются с нацистами, а стало быть поддержка Меркель Украины – это поддержка неонацистов. Цель – дискредитация канцлера (для Украины, тот же феномен добровольчества, интерпретируется под иным соусом: добровольческие отряды ассоциируют с убийцами, насильниками и уголовниками; 4) проводятся комплекс мероприятий по поддержке оппозиционных партий, внедрения тактики стратегических коммуникаций – вовлечение ключевых лидеров. Одной их одиозных фигур (ключевых лидеров), которая может быть использована для обострения напряжения, внутренних противоречий и дестабилизации Германии выступает Сара Вагенкнехт, чья открытая нелюбовь к Меркель может быть использована в комплексе дестабилизации позитивного отношения в Института канцлера Германии; 5) формирование сети СМИ с целью продвижения собственных (российских) национальных интересов со стратегической целью воздействия на принятие тех или иных решений органами власти Германии; 6) пропаганда в Германии силы и военной мощи России; 7) распространение недостоверной и неполной информации о деятельности высшего руководства страны, положения отдельных социальных групп, в том числе и мигрантов с целью дестабилизации общественного порядка. В частности, Министр иностранных дел России Сергей Лавров повторил запущенную российскими СМИ ложь о том, якобы власти Германии допускают массовые изнасилования беженцами немецких женщин и девочек; Больше читайте здесь: http://zn.ua/WORLD/germaniya-stala-novoy-mishenyu-kremlevskoy-propagandy-die-welt-202581_.html; 8) извращение фактов: российские СМИ преподнесли акцию протеста (организованную Национал-демократической партией Германии) по поводу изнасилования как спонтанный митинг российских немцев; 9) четкая сегментированная работа с различными целевыми аудиториями с использованием адекватного методологического инструментария стратегических коммуникаций; 10) национальные интересы Германии не ассоциируются с интересами Европы: ФРГ это не Германия, Евросоюз – не Европа; 11) в любых формах проводятся инвазивная практика занижения ожиданий от европерспектив Германии в случае продолжение спонсирования ЕС; 12) формируются условия для выхода Германии из ЕС, и таким образом его развала; 13) формируются условия для разности понимания и толкования европейских ценностей, что, в конечном счете, влечет отдаление по атрибутивным системообразующим параметрам, и дестабилизации всей системы европейской безопасности; 14) гиперболизируется проблема мигрантов, иллюстрируются только негативные стороны от нелегальной миграции (преступность, засилие ислама, уменьшение роли церкви, ущемление прав коренных немцев, безработица, повышение уровня преступности и т.д.); 15) закладываются механизмы дестабилизации по осям: коренной этнос – мигранты, религия: христианство – ислам; правопорядок – коренные немцы, хаос и групповые нарушения общественного порядка – мигранты. Картина знакомая, не правда ли? Только вот для простого гражданина Германии определить свободу слова и «альтернативный» взгляд журналиста, разобраться в хитросплетениях построения архисем и детерминации номинаций определенными эмоциями, методами разговорного НЛП и биохимического анализа клеток мозга по восприятию информации от профессиональной пропаганды в рамках реализации информационной политики России практически невозможно. Вот тут-то и встает необходимость активизации институциональной структуры, которая должна включать рычаги влияния разного уровня и интенсивности на эти медиа, соединяя это с работой с собственным населением. Что делать немцам? Немцам, в первую очередь нужно корректировать государственную информационную политику, прежде всего контент, нарративы и мессиджы, которые несут государственные СМИ. Они должны быть четкими, системными и скоординированными. Нужно вовлекать негосударственные структуры формируя, пул информационного волонтерства, в котором одной из задач будет противодействие русской пропаганде. В этот пул нужно включать волонтеров разных стран, ибо информационное пространство не имеет границ. У Украины, в частности, имеется достаточно серьезный опыт противодействия русской пропаганде. Целесообразно усилить европейские международные медиа путем усиления Deutsche Welle, BBC International, RFI, а также системной поддержки канала UA:TV, созданного на основе Мультимедийной платформы путем внедрения новых совместных проектов, информирования граждан своих стран о тех или иных событиях из первых уст. Основной мессидж : русской пропаганде может быть противопоставлен лишь идеал объективного, просветительского и плюралистичного освещения событий.

Фото: Владимир Липкан. Человек с русским флагом в Берлине около Бундестага.

ЗМІСТ ПРОПАГАНДИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

admin — Mon, 14 Mar 2016 13:16:39 +0000

Володимир Ліпкан,

доктор юридичних наук,

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

Нині ми не може уявити своє життя без інформації. Відтак іманентність інформації, її присутність будь-де в інформаційному суспільстві формує умови, за яких вона чинить на нас вплив, змушує корегувати свою поведінку, впливає на ухвалення нами тих чи інших рішень.

Одним із могутніх важелів інформаційного впливу виступає пропаганда.

Що нам потрібно розуміти, коли ми вживаємо слово «пропаганда»?

По-перше, пропагандою виступає будь-яка інформація, ідеї, доктрини або спеціальні методи впливу на думки, емоції, настанови чи поведінку групи людей з метою набуття переваг, прямих чи непрямих.

По-друге, сучасна пропаганда – це системна діяльність, зміст якої полягає у поширенні різних політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей і принципів із метою їх упровадження в суспільну свідомість і активізації масової практичної діяльності людей на основі цих ідей і принципів.

Таким чином, коли на екранах телебачення ми бачимо постійне насильство (неважливо: насильство як форма боротьби зі злочинністю або насильство як форма протиправної поведінки людини) – це пропаганда насильства.

Коли у чатах, блогах, соціальних мережах ми постійно стикаємося із лайкою, пейоративною лексикою тощо – це пропаганда убогого мислення, духовної нікчемності, мовленнєвого занепаду, яке тиражується множиться і втягує дедалі більшу кількість осіб.

Коли в новинах, на сайтах, де подаються новини, в будь-яких каналах подається інформація лише про негатив (вбивства, ДТП, смерті, катастрофи) – це пропаганда некрофілії, тобто потягу до смерті.

Сьогодні людей не навчають головному: любити, робити щасливими своїх близьких, правильно жити, бути самим щасливим.

Хочемо ми того чи ні, але людство недієво використало свободу слова, і нині на романтичну комедію до кінотеатру не буде ніколи таких аншлагів, як на блокбастери чи круті бойовики з чисельними актами насильства, сексу, алкоголю, наркотиків та алкогольного питла. Так само, і YouTube будь-який ролик із лайкою та брутальним сексом, вбивствами та насильством набере в рази більше переглядів, ніж розповідь або аналітичне дослідження щодо корінь сучасної цивілізації, призначення людини в світі.

Таким чином, висновую, що пропаганда нищівно експлуатує людські слабкості, інформаційно освічена еліта стає новим експлуататорським класом, використовуючи нові важелі глобального управління.

Реалізовуватися пропаганда може у різний спосіб. Тому виділяють її декілька видів.

Біла пропаганда — відверто нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації (державними, комерційними, громадськими тощо) офіційними каналами без приховування її спрямованості та джерела.

Така пропаганда, наприклад, ведеться російськими ЗМІ проти України, Туреччини, США, ЄС та їх посадових осіб. На телеканалах та у інших державних ЗМІ постійно відбувається відкрита фальсифікація інформації, дискредитація вищих посадових осіб з метою викривлення інформації і формування негативного ставлення як до України, так і до Туреччини.

Звичайно, що для досягнення успіху однієї білої пропаганди недостатньо. Тому, поряд із білою, використовується чорна пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться неофіційними каналами, у тому числі через можливості спецслужб, від імені вигаданих чи спеціально створених під відповідними легендами за допомогою методів маскування підпільних груп і опозиційних елементів. Дана пропаганда базується на принципах, розроблених Й.Геббельсом:

1) пропаганда має бити в одну точку — доносити до зомбованих людей не низку переконливих і складних думок, а одну спрощену до примітивізму тезу;

2) пропаганда має звертатися не до розуму і здорового глузду, а до емоцій людини, її підсвідомості, темних інстинктів;

3) пропаганда має бути наступальною, прямою та агресивною, уникати доказів та логічних міркувань — людей слід приголомшити і вони повірять усьому.

Якщо проаналізувати події в Європі, то там здебільшого російська пропагандистська машина використовує чорну пропаганду. Так, наприклад, в Німеччині пропаганда спрямована на підрив довіри до ЄС, дискредитацію канцлера Меркель за допомогою різноманітних гротескних порівнянь певних подій із подіями у нацистській Німеччині.

Будь-яка російська пропаганда чи то біла, чи то чорна здебільшого спрямована не бездоказовість і застосування абсурдних вигаданих подій, в які люди здебільшого вірять, саме через емоційну складову. Бездоказовість і відсутність будь-якої логіки чи то формальної чи то діалектичної, звернення до емоційної складової психіки людини – відмінні риси російської пропагандистської машини.

Звичайно, що може існувати і проміжний елемент, так звана сіра пропаганда — нелояльна до суб’єкта-адресата пропаганда, яка ведеться будь-якими засобами масової інформації офіційними каналами, але з приховуванням її спрямованості та справжнього джерела. Так, прикладом, в Європі відбувається діяльність російських каналів із проголошеною метою: формування альтернативних поглядів, насправді ці погляди – носять антидержавний характер, створюють умови для дестабілізації національної безпеки, групових порушень громадського порядку, утягнення Європи до пучини хаосу та безладів, занепаду Європи із подальшим її розпадом.

На сучасному етапі розвитку та впровадження системи стратегічних комунікацій як нової моделі державотворення, яка приходить на зміну державному управлінню, пропаганда становить спосіб інформаційної боротьби, який передбачає активний наступальний інформаційний вплив на об’єкт з метою внесення наперед заданих змін до інформаційного простору, що спричинює відповідні зміни у просторі реальності.

Таким чином відбувається актуалізації реалізації симулятивних практик, коли симулякри виступають дороговказами розвою в реальному житті.

З урахуванням сучасних інформаційних заходів та засобів, сучасна пропаганда виступає формою систематичного цілеспрямованого переконування, яке намагається вплинути на емоції, погляди, думки й дії визначеної цільової аудиторії з політичною, ідеологічною або іншою метою через контрольовану передачу односторонніх повідомлень, які можуть узгоджуватися із фактами або ні, безпосередньо або каналами мас-медіа.

Що ж робити Україні в умовах ведення проти неї широкої та системної пропаганди: обмежитись контрпропагандистськими заходами, як на це наголошують в Міністерстві інформаційної політики України, або розробити та втілити в життя Концепцію державної інформаційної політики, в рамках якою питанням пропаганди і відповідно контрпропаганди посідають чільне місце?

На мій погляд, потрібно створити могутню, дієву та ефективну брейнплатформу для відпрацювання стратегії інформаційної політики, в межах якої питанням пропаганди, і відповідно протидії іноземній, підкреслю саме іноземній, а не лише російській пропаганді, має бути відведено чільне місце. Не слід плутати і ототожнювати інформаційну політику з контрпропагандою. Так саме як і не слід плутати національні інтереси із ситуативними завданнями інформаційної безпеки.

Книжка Джина Шарпа має стати настільної для кожного топ-чиновника на державній службі. Це набагато важливіше за знання окремих положень певних законів стосовно антикорупційного законодавства і тих тестів, які зараз складають при вступі до державної служби. Якщо чиновник не володіє елементарними знаннями щодо методологічного інструментарію інформаційно-психологічних операцій, то всі ці тести не допоможуть йому протистояти і завчасно ідентифікувати загрози. Стратегічні комунікації мають стати новим горизонтом пізнання.

З урахуванням системних помилок в німецькій та турецькій інформаційній політиці потрібно розробити державний механізм інформаційної політики, який може бути реалізований в рамках новоствореного Міністерства стратегічних комунікацій, як центрального органу виконавчої влади, що формує, організовує, спрямовує, реалізовує та контролює реалізацію державної інформаційної політики.

Пропаганді може бути протиставлений не лише наративи плюралістичного висвітлення подій, а й передусім їх таргетизація та засадах пріоритезаці, відповідність меті розвитку держави та узгодженість із національними інтересами. Централізація наративів не замінює плюралізм інформації, а сприяє її спрямуванню до конструктивного русла, коригуванню громадської думки відповідно до національних інтересів.

Маємо говорити не про плюралізм взагалі, а про плюралізм в рамках конструктивного. Саме цим плюралізм інформації і різнитиметься від пропаганди, мас-медіа від фейк-медіа.

НАУКОМЕТРИЧНІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

admin — Wed, 30 Dec 2015 08:11:56 +0000

Шубенкова Тетяна

Директор Наукової Бібліотеки

Дипломатичної академії України при МЗС України

Ми покликані жити у непростий час, коли сучасне суспільство характеризується небаченим раніше впливом інформаційної складової на соціальне буття. Можливості персонального комп’ютера відчинили двері у інформаційну еру. З вільним доступом до інформації у всьому світі, з’явилися і нові технології, де основою і продуктом є сама інформація , а не її носій.

Бурхлива, іноді надокучлива і уїдлива інформаційна реальність, у якій ми знаходимось, ставить за мету створення глобальної інформаційної інфраструктури і відповідно інформаційного суспільства, або суспільства знань, як вищої стадії інформаційного суспільства, у якому найбільш цінним ресурсом є інформація і найбільш цінним навиком – ефективне її використання. Відповідно, науковці протягом половини століття осмислюють концепції постіндустріального суспільства, народжуючи нові терміни і поняття, які входять і в лексикон політиків. З цього приводу була дуже красномовною поява такого програмного документа, як «Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства», яку лідери країн «великої вісімки» прийняли у 2000 р. [1]

Сутність вимог інформаційного суспільства до всіх інституцій, в тому числі і до наукових бібліотек, полягає у спрямуванні своєї діяльності на наукоємні технології. Слід зазначити, що інформаційні технології притаманні також людині, суспільству, техніці і живій природі. Так, наприклад, процес мислення людини можна оцінювати як процес обробки інформації, але самостійно подужати величезні інформаційні масиви і технології людині частіше за все неможливо. Звичайний у бібліотечній діяльності процес створення бібліографічної інформації можна без перебільшення віднести до наукоємної технології свого часу, бо це процес наукової обробки документів, що полягав в аналітико-синтетичній переробці первинної документної інформації у бібліографічну і був спрямований на інформаційне забезпечення сталого розвитку суспільства.

На сучасному етапі бібліографії передається функція аналізу інформації з метою отримання нового знання, тобто на основі проведених бібліографічних досліджень можливість надавати більш складні види інформаційної продукції і послуг.[7] Вже неможливо уявити ефективну діяльність бібліотек без використання інформаційно-комунікаційної технології (ІКТ), тобто застосування комп’ютерних систем для збереження, обробки, пошуку, перетворення і захисту інформації.

Стрімкий розвиток інформаційних технологій у тому числі бібліотечних, обумовлює необхідність мати уявлення про сучасну систему документальних інформаційних потоків (ДІП), їх наповненні, способах, можливостях пошуку і отримання необхідної інформації. Інформація стає глобальним ресурсом[1], яким у повній мірі володіють лише фахівці, що постійно примножують свої знання та вільно їх використовують.

Цілий перелік методів, що дозволяють аналізувати закономірності розвитку документопотоків носить назву «бібліометричних» [2,3], «наукометричних» [4], «інформетричних» [5,6,]. Терміни є схожими за значенням, і в той же час використовуються для опису різних підходів аналізу ДІП. При цьому вони можуть використовуватися не лише у науковому середовищі, а також у політиці, бізнесі та інших сферах діяльності. Розглянемо коротко основні підходи аналізу ДІП.

Кількісне дослідження документопотоку на початку ХХ століття носило назву «статистичної бібліографії», пізніше у 1969 році англійський вчений А. Причард започаткував термін «бібліометрія» (від грец . Biblion – книга та metron – міра, metreo – вимірюю). Бібліометрія аналізує бібліографічні данні публікацій, як правило, природознавчих наук: фізики, біології, математики а також біотехнології, нанотехнології. Об’єкти вивчення групуються за різними ознаками, наприклад: за авторами, країнами, науковими журналами, рубриками в них, ключовими словами в публікації тощо. «Проста бібліометрія» відслідковує динаміку окремих об’єктів дослідження, «Структурна бібліометрія» виявляє зв’язки між об’єктами їх кореляцію та класифікацію. Таким чином можна сказати, що кількісний аналіз бібліометрії спрямовується не на отримання конкретної інформації про проблему, а на стратегічний моніторинг розвитку науки у певній галузі.

Статистичним дослідженням структури і динаміки потоків наукової інформації займається наукометрія – галузь наукознавства, яка вивчає еволюцію науки через чисельні виміри наукової інформації, такі як кількість наукових статей, опублікованих у певний період часу, цитування тощо. Наукометрію часто застосовують як абсолютну основу оцінки виконання і фінансування різноманітних наукових одиниць (інститутів, команд, індивідуумів). Термін «наукометрія» був введений у 1969р. В.В. Налімовим у монографії «Наукометрія: Вивчення науки як інформаційного процесу», виданій разом з З.М. Мульченко. [9, 10, 11]

Комплекс математичних методів дослідження об’єктів інформаційної науки, опис і аналіз їх властивостей і закономірностей з метою оптимізації цих об’єктів при прийнятті рішень німецькі вчені L. Blackert, S. Siegel и O. Nacke , [5] визначили як «Інформетрію». Пізніше у 1989 р. під інформетрією почали розуміти використання різноманітного математичного апарату для аналізу, виявлення закономірностей, формулювання законів інформаційної діяльності і наукової інформації, а також для прийняття рішень у інформаційній практиці .

В цілому, можна сказати, що інформетрія, яка досліджує і описує явища і процеси у галузі наукової інформації має багато спільного з наукометрією, яка досліджує теж саме у більш широкому контексті. В обох випадках використовуються методи бібліометрії, які направлені на аналіз кількісних характеристик первинних документів, вторинних джерел інформації а також на аналіз цитування. Матеріалом у таких дослідженнях слугували бази даних ISI/Thomson Reuters (Інституту наукової інформації) США, який розробив бібліометричні показники для латиноамериканських країн з метою підготовки стандартних звітів про наукову діяльність, у 1990-х рр. їх почали використовувати і в позиціонуванні національних і регіональних наукових і інформаційних ресурсів у світовій науці, що і започаткувало наукометричні дослідження як такі. У нинішній момент джерелом бібліометричної інформації є бази даних, які належать здебільше комерційним компаніям або професіональним товариствам. Наукометричними є бібліографічні і реферативні бази даних (SciVerse Scopus від компанії Elsevir, Web of Science, Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) , MathSciNet, Google Scholar) з інструментами для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях.

Дамо стислі відомості про вищезгадані наукометричні бази та корисні інтернетпосилання на них:

SciVerse Scopus від Elsevir http://www.elsevier.com/online-tools/scopus/content-overview – індексує станом на 2013 рік близько 22 тис. наукових видань з технічних, медичних та гуманітарних наук, понад 5 тис. видавців. Базою індексуються наукові журнали, матеріали конференцій, серіальні книжкові видання http://www.jsi.net.ua/scopus/scopus.html. Розробником і власником SciVerse Scopus є видавнича корпорація Elsevir.

Web of Science (WOS) – одна з авторитетніших у світі реферативних баз даних (БД) від Thomson Reuters http://thomsonreuters.com. Індексує понад 12 тис. журналів та 15 тис конференцій у галузі природничих, суспільних, гуманітарних наук та мистецтва. Розробник ресурсу – Філадельфійський інститут наукової інформації.

Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) http://elibrary.ru/project_risc.asp – це національна інформаційно-аналітична система, індексує 4 тис. російських журналів, акумулює 4,7 млн. публікацій. На основі БД РІНЦ розроблено аналітичний інструментарій ScienceIndex. Проект РІНЦ розробляється з 2006 року компанією «Наукова електронна бібліотека» (eLIBRARY.ru) за підтримкою Міністерства освіти і науки РФ.

MathSciNet – реферативна база, що індексує науковий контент з математики. Глибина охоплення сягає 1800 року і до сьогодення. Об’єм бази складає близько 3 млн. документів, підтримується Американським математичним товариством (AMS).

Google Scholar http://scholar.google.com.ua – загальнодоступна пошукова система, яка індексує повнотекстові наукові публікації всіх типів і дисциплін, більшість рецензованих онлайн-журналів Європи та Америки найбільших наукових видавництв.

Наукометричний апарат вищезгаданих інформаційних баз забезпечує відстеження наступних основних показників:

Індекс цитування (Sciense Citation index – SCI) являє собою кількість посилань на публікації вченого у реферованих наукових періодичних виданнях і може з певною мірою достовірності висвітлювати «значущість» праць окремого вченого і результативність та ефективність діяльності науково-освітньої організації в цілому, де наявні вчені з високим індексом цитування.

Індекс Хірша (h-індекс) – наукометричний показник, запропонований у 2005 році американським фізиком Хорхе Хіршем з каліфорнійського університету Сан-Дієго. Цей показник заснований на кількості публікацій вченого, кількості їх цитувань і характеризує продуктивність вченого. Не вдаючись у математичну методику розрахунку h-індексу і зважаючи на те, що хіршеподібних показників розроблено досить багато, зазначимо лише, що даний показник відображає середнє число цитувань однієї статті автора, і був розроблений для отримання більш ретельної оцінки наукової продуктивності дослідника, ніж можуть дати вищезгадані прості характеристики. На думку експертів, індекс Хірша добре працює лише при порівнянні вчених, що працюють в одній галузі досліджень, оскільки традиції, пов’язані з цитуванням, відрізняються в різних галузях науки (наприклад, в біології та медицині h-індекс набагато вищий ніж у фізиці).[11]

Імпакт-фактор наукового журналу – коефіцієнт співвідношення цитування наукових журналів. Це чисельний показник важливості наукового журналу, або індекс впливовості наукового видання , який щорічно розраховується на основі аналізу показників їхньої цитованості у WoS Інститутом наукової інформації (Institute for Scientific Information, ISI) і публікуються у вигляді звітів Journal Citation Reports (JCR). Річні звіти JCR доступні у паперовому вигляді, а також як передплатні онлайнові бази даних Thomson Reuters. Вони публікуються у двох серіях «Science» та «SocialScience» (для видань з індексу Arts & HumanitiesCitation Index імпакт-фактори не розраховуються).

Імпакт-фактор показує, скільки разів у середньому цитується кожна опублікована в журналі стаття протягом двох наступних років після виходу. Імпакт-фактор журналів, у яких опубліковані результати наукових досліджень, робить істотний вплив на оцінку цих результатів.

Розрахунок імпакт-фактору ISI заснований на трирічному періоді. Наприклад,

імпакт-фактор (ІФ) журналу у 2013 році обчислюється наступним чином:

ІФ=А/В, де А – число цитувань протягом 2013 року статей, опублікованих в даному журналі у 2011 – 2012 роках, в журналах, що відслідковуються Інститутом наукової інформації, ISI; В – кількість статей, опублікованих в даному журналі у 2011 – 2012 роках. При розрахунку імпакт-фактору ( числа цитувань А) ISI враховує не всі публікації, але тільки ті, які потенційно можуть бути цитованими, тобто, дослідницькі статті та наукові огляди. Не враховуються окремі типи статей такі, як новини, звіти про конференції, редакційні замітки, листи і т.п.

Поряд із звичайним трирічним, розраховується останнім часом за подібною методикою п’ятирічний імпакт-фактор. Імпакт-фактор дозволяє за формальними ознаками порівнювати різні журнали і дослідницькі групи. Для обліку престижу видання існує також зважений імпакт-фактор, який розраховується на основі алгоритму ранжування веб-сторінок – Google PageRank Algorithm. У зваженому імпакт-факторі враховують репутацію журналу, що цитує певне видання. [10,11]

Індекс оперативності (immediacy index) – показник , що розраховується ISI і показує, наскільки швидко стають відомі в науковому світі статті, опубліковані в журналі. Наприклад, індекс оперативності 2013 року обчислюється як відношення числа отриманих журналом в 2013 році посилань на статті, опубліковані в ньому у 2013 році, до сумарного числа статей, що вийшли в журналі у 2013 році.

З огляду на все вищевикладене можна зробити висновок, що сукупність наукометричних показників, дозволяє зпозиціонувати вчених, дослідні центри, навчальні заклади у локальному і світовому науковому середовищі, оцінювати продуктивність дослідницьких програм, динаміку наукових спрямувань. Кількісний показник наукових публікацій за авторами є своєрідним індикатором доробку у виробництво знань; цитування – вплив попередніх досліджень на розвиток науки, зокрема, в окремих галузях; співавторство - для оцінки наукових зв’язків між вченими, організаціями в т.ч. науки і виробництва. Такі індикатори характеризують наукову діяльність і позиції країни у світовій науці, розвиток наукових дисциплін , вплив дослідницьких результатів на прогрес науки.

В час, коли наукова діяльність стала практично масовим явищем, лише якісних критеріїв її оцінки стало недостатньо. У наукових колах розгорнулась також активна полеміка щодо об’єктивної оцінки якості і ефективності наукової діяльності наукометричними підходами. Гарним прикладом тому може бути спеціальний випуск періодичного збірника праць вчених Інституту проблем управління Російської академії наук (РАН), що займається розробкою і дослідженням математичних моделей управління великими (соціально-економічними, організаційними та ін.) системами: «Наукометрия и экспертиза в управлении наукой».

На жаль, наукометричні критерії, як інтелектуальні інструменти, дійсно не є ідеальними для відображення реальних процесів, що відбуваються у науці і це абсолютно очевидно для кожного, хто хоч трошки заглиблювався в методику розрахунків основних кількісних показників, але вони можуть грати вагому допоміжну (довідкову) і стимулюючу роль до плідної наукової роботи. Само собою виникає питання, чи існує альтернатива? Ця альтернатива в оцінюванні наукових працівників і колективів вбачається багатьма дослідниками цієї проблеми у фаховій авторитетній експертизі. [14] І з цією думкою важко не погодитись.

Є ще один на нашу думку вагомий момент, який заслуговує на увагу громадськості. Загальна тенденція процесів, які відбуваються у науково-інформаційному просторі направлена на безоглядне включення у світовий науковий процес всіх наукових досліджень і надбань українських вчених у всіх без виключення галузях науки і техніки. Натомість вченим пропонується світове ім’я, визнання на основі рейтингу по кількісним показникам і жодного натяку на те, що багато наукових ідей і доробок, особливо у прикладних галузях, можуть мати абсолютно конкретний стратегічний і економічний ефект для рідної країни і робити вагомий внесок у її економіку, іноді і політику, а не лише у інформаційну безодню світового співтовариства. Сучасна вимога ВАК друкуватися у іноземних журналах і на англійській мові прискорює донесення інформації до іноземців, і практично марна для українського читача, бо дійсно цікава нова інформація, яка може мати практичний вихід, коштовна і не завжди доступна навіть вузам, не говорячи вже про окремого дослідника, в результаті монополізації інформаційними корпораціями. Мова про найбільші і відоміші з них йшла вище. Це безперспективний шлях для розвитку української науки.

На нашу думку відокремлювати себе від світової науки не можна, доцільно було б вивчати чужі дослідження і в межах розумного ділитися своїми, в першу чергу використовуючи їх на потреби своєї рідної Вітчизни. Відповідаючи на можливе питання: «Хто буде визначати цю «розумність і черговість»?», знову згадаємо про необхідність авторитетної фахової наукової експертизи.

Безвихідних ситуацій не існує. Не обов’язково пливти захлинаючись за штучно виробленою кимось течією, можна знайти свої засоби дістатися бажаного берегу. Для цього потрібні не байдужі люди, які б відповідали дипломатичній формулі пріснопам’ятного міністра закордонних справ Г.Й. Удовенка: три «П» – патріотизм, професіоналізм, порядність, і виходячи з цих принципів змогли б не лише зупинити занепад національної науки у багатьох галузях, а і закласти здорову основу для подальшого її розвитку.

Використана література:

1. Окинавская хартия глобального информационного общетва: електронний ресурс / Kyushu-Okinawa Summit 2000. – вхід 14.05.2014 http://www.iis.ru/library/okinawa/charter.ru.html

2. Лазарев, В.С. Библиометрия: вопросы библиографоведения и библиотековедения. – Минск, 1991.- Вып. 12 .- С. 3-18.

3. Рожков, С.А. Библиометрические методы выявления и анализа научных направлений. – М: ВИНИТИ, 1991. С.3-137 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.16).

4. Налимов, В.В., Мульченко З.М. Наукометрия: Изучение развития науки как информационного процесса – М: Наука, 1969. – 192 с.

5. Nacke, O. Informetria: Name für eine neue Diszipline / Nach. Dok. – 1979. – Bd 30, Hf 6 .- S. 219 – 226.

6. Горькова, В.И. Информетрия: Количественные методы в НТИ. – М: ВИНИТИ, 1988. – С. 3 – 326 (Итоги науки и техники. Сер. Информатика; Т.10).

7. Справочник библиографа /Науч. ред. А.Н. Ванеев, В.А. Минкина. - 3-е изд., перераб. и доп. – СПб: Профессия, 2006. – 592 с. – (Серия «Библиотека»).

8. Иванчева Л. Наукометрия сегодня: методологический обзор: междунар. Форум по информ. – 2009. – Т.34, №.2. – С. 3-8

9. Хайтун С.Д. Наукометрия: Состояние и перспективы. — М.: Наука, 1983.

10. Наукометрия и експертиза в управлении наукой: сб. статей / под. ред. Д.А. Новикова, А.И. Орлова, П.Ю. Чеботарева. – М: ИПУРАН, 2013. – 572 стр.

11. Писляков В.В. Методы оценки научного знания по показателям цитирования : Социологический журнал . – 2007, №1: електронний ресурс http://informetrics.ru/articles/sn.php?id=48 вхід 21.05.2014

12. Беленький А. Визуализация в информетрии – красота, да и только: електронний ресурс http://informetrics.ru/articles/sn.php?id=73 вхід 21.05.2014
13. Фейгельман М. В., Цирлина Г. А. Библиометрический азарт как следствие отсутствия научной экспертизы // Наукометрия и экспертиза в управлении наукой: сб. статей / под ред. Д. А. Новикова, А. И. Орлова, П. Ю. Чеботарева. М.: ИПУ РАН, 2013. С. 332–345. 14. Управление большими системами. – 2013. - №44. Спец. выпуск : «Наукометрия и експертиза в управлении наукой».

[1] Інформаційний ресурс – це особливий вид ресурсу, що ґрунтується на ідеях і знаннях, нагромаджених у результаті науково-технічної діяльності людей і поданий у формі, придатній для збирання, реалізації та відтворення.

РОЛЬ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ В ПРОТИДІЇ ГІБРИДНІЙ ВІЙНІ ПРОТИ УКРАЇНИ

admin — Fri, 25 Sep 2015 11:20:16 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ,

доктор юридичних наук, доцент

Особливість гібридної війни полягає у тому, що вона суттєво різниться від звичайної війни, де застосування збройних сил виступає обов’язковим та вирішальним компонентом, а також від інформаційних операцій (інформаційних кампаній, інформаційної боротьби тощо).

Суть гібридної війни полягає у тому, щоб одна домінантна група управління (альфа група, незалежно від того держава це, чи могутня транснаціональна корпорація, синдикат) підкорила і створила необхідні та достатні умови для підкорення іншої соціальної групи (соціальної системи, громадянського суспільства, держави тощо), при цьому не встановлюючи повного та тотального контролю над суверенітетом та територією, іншими важливими, але не життєво необхідними атрибутами, що супроводжується також капітуляцією збройних сил.

Іншими словами, гібридна війна — це цілеспрямований процес встановлення зовнішнього управління альфа суб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

Основним засобом виступає застосування інформації, а забезпечувальним елементом комплекс силових акцій.

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);

сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);

сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);

сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);

сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;

сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо.

Відповідно, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, ефективне поєднання яких уможливлює сформулювати концепцію протидії гібридній війні. За зразок візьмемо стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
інформаційні операції (Information Operations);
психологічні операції (PSYOPS);
інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
показ дій військ (Show of Force);
введення в оману (MILDEC);
безпека операцій (Operation Security);
фізичний вплив (Physical Attack);
протиборство в електромагнітному просторі (EMW).

Таким чином, можемо висновувати: В Україні поки не існує ані Доктрини інформаційної безпеки України, яку з невідомих мені і незрозумілих причин було скасовано. Також у нас немає Концепції розвитку стратегічних комунікацій і Стратегії протидії гібридній війні.

Також про гібридні війни нічого не сказано і у новій редакції Вєнної доктрини України, затверддлженої Указом Президента України від 24 вересня 2015 року № 555/2015

http://goal-int.org/voyenna-doktrina-ukraini-tekst/

Без цих документів, а також без врахування того факту, що гібридна війна стала імамнентним компонентом сучасної політики ми і надалі блукатимемо манівцями тактичних акцій, демонстрацією окремих маленьких переваг в певних сферах, водночас не зможемо здобути системної переваги над супротивником. І ключова роль у цьому полягає у необхідності розроблення єдиної та несуперечливої системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносин у сфері успішного та ефективного ведення гібридних війн.

Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність при забезпеченні громадської безпеки

admin — Mon, 24 Aug 2015 19:47:53 +0000

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Уперше здійснено дослідження змісту симулякрів та їх показано їх практичний вплив на забезпечення громадської безпеки. Основою правильного розуміння форм та методів впровадження симулятивної практики визначено оцінку. Обґрунтовано корелятивний зв’язок між симулятивною практикою і гібридною війною проти України.

Ключові слова: громадська безпека, національна безпека, симулякри, симулятивна практика, національні інтереси

This is the first scientific research, dedicated to simulacrum and their impact to ensuring public security. The basis of correct understanding of forms and methods of using simulation practice is determined as evaluation.

Key words: public security, national security, simulacrum, simulation practice, national interests

Геопросторові трансформації, передусім зміна просторів безпеки, спричинили безпекоренесанс, за якого вчені та дослідники прагнуть дедалі частіше звертати свою наукову увагу до проблем забезпечення національної безпеки.

І якщо раніше безпекові проблеми були у фокусі наукової уваги лише співробітників НІСД, які у той чи інший час здійснювали відповідно до власних функціональних обов’язків такі дослідження: С. Гнатюк, В. Горбулін, С. Дрьомов, Д. Дубов, А. Качинський, К. Кононенко, Б. Парахонського, С. Сьоміна та інші [1—4]. То останнім часом безпекова тематика стала доволі популярним предметом розгляду науковців причому за різними напрямами наукових досліджень.

У цьому ракурсі слід відмітити таких дослідників, як: О. Бодрук, C. Кандауров, Г. Костенко, Б. Кормич, М. Левицька, М. Мельник, В. Настюк, Н. Нижник, А. Новицький, С. Павленко, Г. Пономаренко, В. Паламарчук, М. Пальчук, М. Пендюра, Г. Почепцов, Г. Ситник, З. Чуйко та інших [5—12].

Окремо слід виділити праці наукової школи доктора юридичних наук Ліпкана В.А., в яких в рамках сформованої епістемологічної спільноти здійснюється системне дослідження національної безпеки як цілісного екзистенціального феномена: Н. Баланюк, Р. Банк, В. Вац, М. Дімчогло, І. Діордіца, М. Довгань, О. Дьоміна, В. Залізняк, В. Кір’ян, В. Кобринський, А. Лобода, В. Майоров, Ю. Максименко, О. Мандзюк, П. Матвієнко, Л. Рудник, К. Татарникова, К. Череповський, О. Шепета та інші [13—22].

Натомість, незважаючи на значну кількість розвідок, присвячених висвітленню різних аспектів безпеки, нині відсутні дослідження, що стосуються безпосереднього впливу симулякрів та впровадження симулятивної практики як одного з методів ведення гібридної війни проти України, а також їхнього впливу на громадську безпеку, що і визначає актуальність даної наукової статті.

Необхідність формування парадигмального розуміння підвалин форм і методів впровадження симулятивної практики під час контексті гібридної війни проти України в контексті забезпечення громадської безпеки і обумовило мету даної статті.

Передусім слід звернутися до етімології слова — сімулакрум або симулякр.

Симулакрум (лат. simulare — прикидуватися) — термін, що має два різні значення залежно від репрезентативної та нерепрезентативної моделі застосування.

Платон визначав сімулакрум як копію копії, відображення відображення, подвоєння подвоєння, яке, також як і копія, претендує на позначення оригіналу, прототипу. Копія володіє схожістю з референтом, оскільки будує себе за зразком ідеї, а симулакрум — це копія копії, яка позбавлена подібності.

Еклезіаст ззначав, що симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина. Що приховую, що її немає. Симулякр і є істина.

Оскільки симуляція виявляється іманентною реальності, то немає можливості говорити про якусь присутність, базу, оригінал. Відтак, наприклад, імітація вільних виборів на тимчасово окупованих територіях (АР Крим, Луганська та окремі частини Донецької області) дають підстави твердити, про застосування симулякрів при проведенні інформаційно-психологічних операцій проти українського населення на даних територіях. Причому особливість симулякрів полягає у тому, що вони не заторкують принципу реальності, адже реальність просто чітко та уміло маскується:

псевдовибори — під дулами автоматів, за умови фактичної відсутності вибору при „правильному формулюванні питань”);
псевдовлада — абсолютна маріонеточна та залежна від Москви, контрабанди та продажних чиновників України, які самостійно не в змозі реалізувати державну політику;
зелені чоловічки — організовані з єдиного центру, озброєні найманці з іноземних держав, які не мають знаків розрізнення і не ідентифікують себе (до моменту їх затримання офіційними органами держави і проведення відповідних процесуальних дій) з жодною державою, які реалізують політику дестабілізації в Україні тощо.

Симулякри дуже ефективні при здійсненні таких операцій і веденні гібридних війн, адже вони підривають і стирають межі між реальністю, доповненою та спотвореною та віртуальністю.

Для повної картини застування симулякрів проти України та її населення спочатку наведемо етапи процесу симуляції, які розробив С.Бодрийяр [23, с. 595; 24], і паралельно будемо ілюструвати її прикладами з різних етапів тимчасової окупації України:

Етапи симуляції	Порядок репрезентації	Події в Ар Крим
знак початково становить собою відображення певної субстанціональної реальності;	порядок причастя, таїнства	Крим — не Україна, а окрема її частина
далі він починає викривлювати його;	порядок спотворення, перекручування	Крим — це Росія. Крим зажди був російським. В Криму утискають російськомовне населення, населення карають за вживання російської мови, насадження української мови відбувається силовими методами і методами залякування Населення хоче повернутися до “своєї історичної Батьківщини” – Росії Київська хунта і карателі знищують всіх, хто говорить російською
маскує не що інше, як відсутність подібної субстанціональної реальності;	порядок чарівництва	Без Севастополю немає Росії. Жити в Росії — мати велику пенсію Жити в Росії — мати ціни, як за часів СРСР Життя в Росії — ностальгія за минулим, передусім за СРСР Потрібно захистити російськомовне населення Потрібно організувати вибори, результат яких вже заздалегідь відомий Потрібно внести зміни до внутрішнього законодавства РФ щодо можливості приєднання анексованої території до складу власної держави Путін нас врятує Україна не має права вирішувати питання щодо членства в НАТО без згоди Росії
обертається на свій власний симулякр і втрачає будь-яке відношення до будь-якої реальності.	порядок симуляції	Приєднання анексованої території до Росії Видача російських паспортів жителям півострова Запровадження утиску кримських татар Насадження власних патернів суспільного життя Запровадження дії власного законодавства на території України

Важливим поворотним моментом в цьому процесі симуляції є перехід від знаків, які дисимілюють щось, до знаків, що приховують від нас той факт, що вони не означають нічого. Так, наприклад, ані жителі анексованого Криму, ані жителі так званих ЛНР чи ДНР не зможуть виїхати в жодну країну, окрім Росії. Їхні діти не зможуть навчатися в жодній школі, вищому навчальному закладі, отримувати медичну та інші види допомоги в жодній країні світу, окрім Росії. Таким чином, обрання даного рішення перемістило жителів тимчасово окупованих територій до віртуального світу, створеного симулятивною практикою.

Перше передбачає теологію істини, друге знаменує століття симуляції і симулякрів.

На зміну реальності приходить гіперреальність, коли будь-яка можливість пізнати реальне є утопічною і одночасно зростає ностальгія за якоюсь справжністю, задовольнити яку в принципі є неможливим, оскільки ностальгія ця призводить до подальшої ескалації і інтенсифікації симуляції.

Так, наприклад „ДНР” — існує як бажання, ствердження того, що вона є реальною країною (республікою), реальною окремою частиною міжнародного товариства. „ДНР” існує для того, щоб усі інші вірили, що все решта теж реально, у той час як Україна є нереальною :

Україна як держава — це трагічна помилка історії, які потрібно якнайскоріше виправити;
Україна завжди була складовою частиною Росії — Малоросією;
Української мови ніколи не існували — вона це є діалектом російської мови (посилання на Валуєвський циркуляр та Римський Указ)
київська хунта незаконно захопила владу — екс-президента Януковича не було усунено від вдали жодним передбаченим законодавством України способом;
українські карателі знищують мирне населення сходу,
американський уряд є організатором революції гідності, він прагне встановити контроль над Україною з подальшим розміщенням зброї біля кордонів України
для проведення сучасної демаркаційної лінії між українцями та росіянами уведено в обіг терміни — укропи (українці, що повідують концепції соборної і незалежної держави) та ватники (росіяни, що сповідують політику Путіна) тощо.

Більше того існування так званої ДНР покликано створити ілюзію того, що справжня Україна є несправжньою, що її ніколи не існувало: звідси і фальсифіковані та перекручені трактування історичних фактів, відверта брехня з історичними подіями, демонстраціями намальованих в фотошопі мап, свідченням переодягнених акторів з Росії від імені „пересічних українських громадян” або „жителів Донецьку” про погану економічну ситуацію в країні, авіаудари українських ЗСУ по мирним жителях і т.д.

Таким чином завдання симулякра з ДНР зробити України в уяві населення окупованих території гіперреальною, тобто перетворити справжню Україну на симулякр, тобто копію копії і таким чином перетворити уявлення про України на фантом.

Таким чином йдеться не про вигадану недостовірну репрезентацію реальності, а про прийняття того факту, що реальність як така початково включає до власної структури симуляцію, репрезентацію, фікцію і тим самим рятує сама себе.

Важливим моментом при аналізові симулякрів виступає розгляд поняття „оцінка”, яке означає аксіологічне ставлення людини до усього нормативно представленого багатоманіття предметних проявів людської життєдіяльності і можливостям їх пізнавального і практичного засвоєння [23, с. 471].

Аналіз категорії „оцінка” виявив її органічний зв’язок із внутрішнім світом індивідів, історичну варіативність і складну взаємозалежність з усіма атрибутивними характеристиками родового життя. Так, при анексії Криму за допомогою багаторічної професійної роботи спецслужб Росії, а також бездарної державної політики України на території півострова було сформовано чітке уявлення про те, що Крим — не Україна, а Севастополь — завжди був містом руської слави. Українська влада, роками нехтувала питаннями інформаційної роботи в даному регіоні, повсякчас потурала місцевим елітам в корупції, запевняючи себе в тому, що купують спокій.

Натомість внутрішній світ кримчан почав існувати самостійним життям, особливо в місцях компактного перебування російськомовного населення і військового контингенту. Значна кількість спец операцій з дискредитації влади в Україні, формування спотвореної уяви про помилку Хрущова, нищення паростків української державності, що мали б формувати громадянську належність жителів автономії як українців, призвели до того, що анексія території України і фактичний перехід громадян в позаправовий статус був інтерпретований як позитивний факт. Адже жоден житель Криму з російським паспортом не зможе виїхати зо кордон, окрім Росії, отримати переваги від вільного світу.

Тому важливість розгляду категорії „оцінка” є без перебільшення знаковою, адже вона дозволяє зрозуміти механізми прийняття тих чи інших рішень громадянами країнами: чому кримчани майже з оплесками зустрічали найманців з Росії, а в Харкові після невдалої спроби захоплення будівлі міської ради, внаслідок професійних дій спецслужб, а також чіткої та однозначної державницької позиції харків’ян, влада України відстояла права громадян жити в своїй, а не надуманій державі, на кшталт ХНР (Харківської народної республіки). Аналогічне врахування оцінки таких подій одеситами, дало змогу запобігти масовим безладам і безчинствам незаконних збройних формувань в Одесі, які висловили своєї чітке „ні” так званому „руському миру”.

Слід зважати на той факт, що без оцінки не обходиться жоден індивід. Саме тому по російському телебаченню постійно транслюють інтерв’ю з начебто місцевими жителями (які почасти виявляються артистами з Росії і не мають жодного стосунку ані до України, ані до місцевості щодо якого його репрезентують як „корінного жителя”).

Однією з проблем безпекової політики України є відсутність системного методологічного інструментарію оцінки тих чи інших подій, з подальшим виробленням напрямів державної політики щодо управління ними.

На жаль фахівці НІСД і зараз тупцюють на одному місці, продовжуючи здійснювати не стільки аналітику, скільки коментувати підготовлені ними же різноманітні документи концептуального та стратегічного рівня у сфері національної безпеки або же викладати і подавати за свої думки переклад окремих безпекових документів країн ЄС. Так, наприклад, в аналітичній доповіді 2015 року стосовно концептуальних засад розвитку системи забезпечення національної безпеки про гібридну війну було згадано лише 2 рази і то в контексті перекладу положень перспектив європейської безпеки [3, с. 17—18], а про симулятивну практику і симулякри взагалі не було згадано ані слова, так само як і про громадську безпеку в даній доповіді ми не знайшли жодного згадування [3].

Відтак цілісне розуміння оцінки виступає не стільки даниною і вимогою філософів, скільки реальною потребою, що може знайти свою реалізацію в рамках аксіології.

Безпосередньою природною передумовою оцінки, що склалася в процесі біологічної еволюції людини, виступає емоція, особливий психо-фізіологічний механізм, що утримує життєві процеси в їх оптимальних межах і закріплює правильність і повноту тієї чи іншої дії, її відповідність початковій потребі. Цим можна пояснити, що будь-якому захопленні передувала слізливі розказні начебто жителів, особливо жінок, які зі сльозами на очах розповідали при „хунту, київських карателів, правий сектор тощо”.

Особливим цинізмом виславився репортаж руських ЗМІ, про те, що на Майдані, начебто, розп’яли хлопця, а потім його розчленували, піджарили та з’їли. Незважаючи на абсурдність переважної більшості інформаційних контентів в руських ЗМІ, вони сформували стійку уяву про те, що в Україні всім, хто говорить російською мовою, загрожує смерть, а європейський вибір України, це запродання Американцям і пряма загроза встановлення військових баз на території України із подальшим розміщенням відповідних систем ПРО, які прямо загрожуватимуть безпеці Росії. Більше того, будь-яка розповідь про український націоналізм супроводжується на екранах демонстрацією осіб з нацистською символікою, або таких, що роблять відповідні нацистські рухи вітання руками.

Відтак, Україна є ворог, якого слід знищити і примусити до „послухання” та виконання московських забаганок. Примус до дружби в Росії дорівнює повному знищенню національної ідентичності, тому є неприйнятним жодному цивілізованому суспільстві, які чітко дали свою оцінку діям поки що діючої влади Росії.

З цією метою в медійний простір було уведено емоційну складову: будь-яка інформація про Україну подавалася лише в негативному контексті, викликаючи формування стійких негативних емоцій до України, власно відчуження від поняття „братній народ”. Своє чергою, при захопленні Криму саме це і не дало можливості нашому військовому контингенту, який нарахував на момент вторгнення найманців з Росії, 18 тис. особового складу, адекватно оцінити загрозу та нейтралізувати її, а в разі неспроможності нейтралізації здійснити свій військовий обов’язок та знищити ворога незалежно від того, якої він національності, громадянства тощо, у тому числі і росіян.

Відтак, на емоційному фоні в Росії, тобто для пересічних росіян українці вже давно не братній народ, а фашисти та карателі, які придушують російськомовне населення і взагалі становлять загроза їхньому стабільному функціонуванню. Воднораз для багатьох українців до початку прямої військової агресії Росії в Україну, яку військові фахівці датують серпнем 2014 року, російські вояки виступали братами по зброї, через що проти них свого часу не змогли застосувати зброю і дати їм адекватну відсіч. Але часі змінились.

Відтак, саме знання оцінки тих чи інших подій, а також цілеспрямовані дії, що передували і були спрямовані на формулювання конкретної оцінки на ті чи інші події відіграли вирішальну роль при захопленні Криму, втраті Луганську, частини Донецької області, а також повній мобілізації українства на боротьбу з ворогом на решті території нашої держави.

Теоретичний алгоритм формулювання потрібної російським спецслужбам оцінки виглядає наступним чином:

1) миттєва інтеграція внутрішніх та зовнішніх подразників — Революція Гідності 2014 року в Україні була інтерпретована як прихід до влади хунти, яка буде нищити все руське, вбивати та палити на кострах всіх, хто говорить російською мовою, а головне — мститися жителям Донбасу за президента, який представляв їхній регіон та одвічно був тягарем щодо європейського вибору. Одночасно Росія пропонує швидкий вихід із ситуації через організацію так званого вільного (навіть важко вживати це слово щодо Росії) під дулами автоматів найманців та люмпенізованих і маргінальних елементів із незаконних військових формувань волевиявлення із подальшим проголошенням народної республіки;

2) залежно від характеру зовнішніх впливів і ступеню готовності внутрішніх механізмів вибір реакції стає альтернативним, набуваючи або позитивну окраску (почуття приємного, задоволення, спокій) або негативну (жах, тривога, нудьга, ностальгія) — після проголошення так званих народних республік, наступає вибір емоційного стану. Навряд чи жителі Донбасу можуть сказати, що їх стан характеризується спокоєм, упевненістю у своєму майбутньому. І навіть ностальгія, яка належить до негативного емоційного стану, переконливо свідчить про дисонанс між внутрішнім бажанням повернути часи СРСР, передусім рівень цін і заробітних плат або пенсій і стабільністю, і зовнішнім впливом „Руського миру”, який насправді виявився не таким, яким його так мальовничо зображували його глашатаї, обіцяючи великі до нестями пенсії, стабільність та разюче процвітання;

3) завдячуючи механізму зворотного зв’язку відбувається наростаюче підсилення одного з модусів елементарної чуттєвості (острах перетворюється на жахіття, тривога перетворюється на патологічну фрустрацію тощо), що надає даному модусу форми випереджуючого відображення — емоційного представлення, вираженого в мові тіла і адресованого ззовні — реалії життя в народних республіках, абсолютний хаос, беззаконня, відсутність громадської безпеки, впевненості в завтрашньому дні, а головне формування псевдо утворень які не мають власної історії, тобто фактично не мають по суті майбутнього — формують стійку хворобу соціальної структури, що уособлює населення даних республік: ця хвороба є патологічною, але вона становить модус випереджуючого відображення кінцевості буття цих республік, неможливості та відсутності у них майбутнього. Оця конечність буття, осягнення тупиковості розвитку призводить до наростання агресії в структурі населення і перетворює його на соціальну небезпечну масу людей здатних до вчинення непрогнозованих дій;

4) завдячуючи нейрофізіологічним механізмам збудження і гальмування виражена зсередини готовність до дії перетворюється на спрямований поведінський акт (порушення громадського порядку, вчинення вбивств, тортур, терористичної та екстремістської діяльності тощо), тривалість якого визначається збереженням емоції — саме цим можна пояснити поступове витіснення українських медіа з тимчасово окупованих територій, з метою встановлення тотального контролю над інформаційним простором. Це потрібно для того, що б постійно тримати в певному емоційному стані населення даних територій, підтримувати в них ненависть до усього українського і прославляти уряд Росії, який постачає „дешеве вугілля”, піднімає пенсії, соціальні виплати — формує світлу майбутнє тощо. При цьому замовчується інформація про те, що причиною горя і страждань українського народу на окупованих територіях виступає Росія, яка цілеспрямовано знищила 65 з 95 шахт, утилізувала всі заводи, що перебували на окупованих територіях, а через свої гуманітарні конвої просто викрала все обладнання цілих заводів та металургійних комбінатів. Всередині ж самої Росії з метою уникнути соціальних конфліктів через падіння економіки, стрімке зубожіння населення, тотальну корупцію, головними новинами виступає пропаганда щодо необхідності захисту російськомовних на сході України, підтримки високих пенсій та соціальних виплат в окупованому Криму тощо. Навіть коли в Сибіру спалахнула пожежа, в квітні 2015 року, в російських новинах на першому місці перебувала інформація щодо дискредитації української влади, і фактів щодо необхідності підтримки російськомовного населення на окупованих територіях. Таким чином постійна підтримка негативних емоцій є необхідною умовою формування керованої та прогнозованої оцінки індивідами тих чи інших подій.

На жаль процеси антропосоціогенезу не змогли зсунути з місця даний механізм, і його імплементація в дійсність має конкретні приклади, які ми навели вище.

Важливим і такими, що можуть бути інтерпретованим для нашого дослідження, можуть бути наступні висновки [23, с. 473].

1. Підґрунтям, на якому формується оцінка виступає аксіологічні відношення, за якого в первобутньому суспільстві масштаб і кінцева мета детерміновані корисністю, а в умовах цивілізації — цінністю. Зокрема, при обранні свого подальшого шляху при опитуванні громадян щодо відокремлення від України і приєднання до Росії переважна більшість українського населення Криму обрало користь від набуття російського громадянства: підвищена заробітна платня у працівників бюджетної сфери, висока пенсія. Жодним чином не обговорювалися питання ціннісної спорідненості українського населення Криму і російського. Більше того, саме через ціннісний ареал кримськотатарський етнос українського соціуму не сприйняв це опитування, не брав в ньому участі і не визнав його результати, через що проти нього почалися різноманітні провокації та утиски.
2. Суб’єктом оцінки виступає індивід. За умови первобутнього ладу цей індивід ще не відокремлює власні потреби від потреб роду та общини, а в у мовах цивілізації індивід має чітко усвідомлювати не лише суспільні, а особистісні потреби, цінності та інтереси. Відтак, об’єктом інформаційного впливу виступає окремий індивід, його уподобання, з урахуванням ментальності, інтелектуального та світоглядного рівня. На суб’єктному рівні кожній окремій соціальній групі при проведенні так званого опитування було обіцяні певні привілеї: зрадникам у правоохоронній і військовій сфері — соціальні гарантії, безпека від „карателів та київської хунти”, працівникам бюджетної сфери — підвищену заробітну платню; пенсіонерам — пенсії. Таким чином інформаційний вплив з боку Росії носив локальний, селективний, але системний характер, оскільки всі дії протягом незалежності України були спрямовані на підрив конституційного ладу, формування упередженого ставлення та взагалі викривлення та спотворення історії України, нав’язування власних стереотипів мислення та світогляду, постійної брехні щодо історичної спільної долі і так званого українсько-руського братства народів.
3. Об’єктом оцінки виступає предметність. Якщо в первобутньому суспільстві оцінки зорієнтовані на мінімізації розбіжностей в їх ставленні до спільних продуктів життєдіяльності, то за умов сучасної цивілізації — на максимізацію таких та їх стимуляцію з боку соціальних інститутів. З позицій діяльності російської пропаганди чітко вбачається належність формування емоцій за першим первобутнім типом, коли індивідуальне розчинюється в колективному, колективне виступає всезагальним благом, а благо та інтереси конкретної людини, якщо вони не відповідають загальному благу нівелюються, а в деяких випадках і знищуються разом із особою носієм тієї чи іншої оцінки, яка не співпадає з еталоном, прийнятим у даному суспільстві. Вбивства опозиційних політиків, театральних діячів, митців — стала традиція російської політики, яка не визнає опозиційної думки, вихована в традиціях месіанства і тоталітарної імперії.
4. Лишаючись елементом проективної діяльності, оцінка постійно потребує зовнішнього підсилювача. Таким підсилювачем виступає пропаганда через ЗМІ, листівки, Інтернет, SMS повідомлення. По кожному каналу на окупованих територіях постійно лунають негативні месиджі щодо української влади, вживається усталена та затверджена керівниками пропаганди термінологія „українські карателі”, „київська хунта”, таким чином на підсвідомому рівні формується стійка система негативних емоцій до української влади, українська влада визначається винуватою в усіх бідах населення, що лишилося на окупованих територіях: безладах, руйнації, безробітті, соціальних та інших негараздах. В сучасному суспільстві, особливо із розвитком інформаційних технологій арсенал таких способів та засобів є дуже широким.

Нині також можемо констатувати про стихійну кореляцію у сфері цінностей та оцінок. Насичення сфери безпеки різними модальностями цінностей, насичення науки полемікою щодо трактування цінностей, їх багатозначність трактування спричинили природне зосередження і трансформацію даної проблематики до аксіологічної сфери.

Таким чином, у свій спосіб, доходимо висновку, про те, що оцінка стає дедалі більшим універсальним засобом аксіологізації родового життя, яке все більше поглиблюється, показником все зростаючої релятивності ціннісних розмежувань між людьми і формою концентрації уваги індивідів навколо найбільш значимої для сучасної епохи проблеми майбутнього як такого [23, с. 475].

Саме оцінка допомагає зрозуміти вагу і необхідність пріоритезації національних інтересів, які ґрунтуються на національних цінностях. Влучно зазначив А.Тойнбі [25, c.587], що у процесі взаємодії різних культур форми суспільної організації більш-менш засвоюються успішно, а от ядро культури, система цінностей та ціннісних орієнтацій – дуже важко і рідко.

Тому, початкова ейфорія від так званого „руського міра” з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають аксіологічні коріння: система цінностей руського народу і української нації є гранично різними, вони не співпадають за багатьма системотвірними параметрами, тому етноси або соціальні групи, які захочуть інтегруватися до російського соціуму змушені будуть перебувати на периферії як ментального сприйняття їх з боку пасіонарного етносу, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку корінних народів Росії. Така доля спіткає тих, хто уподобав шлях користі, на противагу шляху інтеграції цінностей, споріднення на базі цінностей.

Література

Горбулін В. П. Качинський А. Б. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.
Стратегічне планування: вирішення проблем національнї безпеки : [монографія] / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. — К.. : НІСД, 2010. — 288 с.
Концептуальні засади розвитку системи забезпечення національної безпеки України : [аналітична доповідь] / [О. О. Резнікова, В. Ю. Цюкало, В. О. Паливода, С. В. Дрьомов, С. В. Сьомін]. — К. : НІСД, 2015. — 58 с.
Актуальні виклики та загрози регіональній безпеці: висновки для України : [аналітична доповідь] / за заг. ред. К. А. Кононенка. — К. : НІСД, 2014.
Ситник Г. П. Безпековий вимір євроінтеграційних процесів: досвід для України / Г. П. Ситник // Гілея: Науковий вісник. — 2013. — № 75. — С. 514—517.
Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика: Дис.. д-ра наук з держ. упр.: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України. — К., 2004. — 429 с.
Бодрук О.С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти / Рада національної безпеки і оборони України; Національний ін-т проблем міжнародної безпеки. — К. : НІПМБ, 2001. — 300 с.
Пендюра М. М. Національна безпека України в контексті сучасних європейських геополітичних трансформацій: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006. — 19 с.
Левицька М.Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутр. справ. — К., 2002. — 206 с.
Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України: Дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 „Конституційне право” / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. — 209 с.
Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. — К., 2008. — 245 с.
Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України: автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с. — 20 с.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] / А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.
Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.
Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.

РЕЦЕНЗІЯ на монографію «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект», виконаною кандидатом юридичних наук Р.О.Банком

admin — Mon, 22 Jun 2015 20:01:38 +0000

РЕЦЕНЗІЯ

на монографію «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект»,

автор – Р.О. Банк

Без вироблення нових ефективних механізмів правового регулювання суспільних відносин, що ґрунтуються на сучасних надбаннях світової практики, неможливий подальший розвиток України як соціальної, безпекової та правової держави. Розвиток державного управління сферою підприємництва є визначальним чинником, що обумовлює ефективність державотворення відповідно до національних інтересів.

Значною мірою подальший успішний розвиток українського суспільства залежить від впровадження якісно нових підходів адміністративного регулювання державної безпекової політики у сфері підприємницької діяльності. Для ефективного та раціонально виваженого підходу щодо захисту суб’єктів підприємницької діяльності, необхідним є застосування теорії націобезекознавства, а також відповідних сучасних методів забезпечення безпеки даних суб’єктів, які реалізується через визначений законодавством механізм правового регулювання.

Вирішення проблеми забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва залежить від ефективності реалізації органами державної влади покладених на них завдань щодо здійснення ними адміністративно-правового впливу на означену сферу. Враховуючи той факт, що існуюча система органів державної влади, яка здійснює державне регулювання різних суспільних відносин, у тoму числi і в сфері підприємництва, перебуває у стані пoшуку оптимальної моделі функціонування, актуальним є дослідження адміністративно-правового механізму забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні, що має важливе значення для ефективного функціонування системи нaціональної бeзпеки України загалом та незалежності економічної безпеки зокрема.

Рецензована монографія «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект», підготовлена автором Банком Р.О., є важливим доробком у справу науково-теоретичного осмислення адміністративно-правового забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва а також системності феномену національної безпеки.

Слід відмітити, що дана монографія пов’язана із пріоритетними напрямками розвитку сучасної правової та безпекової науки, удосконаленням нормативно-правової бази України, зокрема: вдосконалення механізму забезпечення системи безпеки підприємництва, функціонування органів публічної адміністрації; адаптації та гармонізації національного законодавства до сучасних європейських норм з урахуванням та відповідно до національних інтересів.

Виходячи з цього, цілком логічною виглядає концепція даного монографічного дослідження, що зумовило його архітектоніку, яка складається з трьох розділів, присвячених послідовному висвітленню питань концептуальних засад дослідження сучасного стану адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємництва.

Перший розділ монографії є теоретичним та містить загальну характеристику складових забезпечення безпеки підприємництва: поняття, сутність, об’єкт правовідносин, принципи, визначення державної політики в означеній сфері.

Досить цікавими та необхідними для практичного використання є

надані автором власні аргументи щодо iснуючих підходів до змістовного нaповнення пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності», встановлено і доведено існування декількох різновидів забезпечення безпеки підприємницької діяльності залежно від рівня, на якому вона здійснюється. Визначено місце безпеки підприємницької діяльності як частини економічної безпеки держави, що є складовою національної безпеки України. Встановлено, що правове регулювання безпеки підприємницької діяльності є одним із основних способів її забезпечення.

У другому розділі монографії автором досліджено організаційно-структурне забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні, зокрема розкрито засади формування, реалізації та контролю суб’єктами адміністративно-правових відносин державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Автором, залежно від характеру втручання в адміністративно-господарську, організаційно-розпорядчу та іншу діяльність фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб систему суб’єктів адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері розподілено на дві групи: 1) суб’єкти, що формують умови та вимоги для процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності, 2) суб’єкти, що реалізують встановлені умови та вимоги у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Третій розділ монографічного дослідження присвячений проблемам оптимізації адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Автором, до найбільш усталеного розподілу форм науки управлінської діяльності, вдосконалено їх класифікацію у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Так, встановлено що правовими формами забезпечення безпеки підприємницької діяльності є: а) видання нормативних та індивідуальних актів публічного адміністрування, актів застосування норм права; б) укладення адміністративних договорів; в) здійснення юридично значимих дій. Організаційними формами є: а) здійснення організаційних дій; б) виконання матеріально-технічних операцій. У процесі дослідження також виокремлено процесуальні (процедурні) форми забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Рецензована монографія у сучасних умовах має значне теоретичне та практичне значення, оскільки відображені в ній ідеї автора створюють надійне підґрунтя для подальших досліджень загальнотеоретичних проблем формування й реалізації державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Зміст монографії дає підстави вважати, що автором ґрунтовно досліджено основні питання, визначені метою дослідження. Також досягнуто основні завдання дослідження, які трансформовано у результати. Ці результати можуть стати поштовхом для створення оптимальної моделі адміністративних правовідносин щодо забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва та наблизити нашу правову систему до такою, яка відповідати національним інтересам.

Отримані та запропоновані автором висновки є достатньо аргументованими, достовірними, та отриманими у результаті опрацювання значної кількості національних та зарубіжних наукових джерел, чинних нормативно-правових актів та проектів таких актів.

Рецензована монографія містить ряд положень, що мають дискусійний характер, зокрема щодо спрощеного підходу автора до розуміння категорії — правової політики — і ігнорування розгляду її засад для формування ефективного механізму правового регулювання суспільних безпекових відносин, що виникають під час забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Однак наявні зауваження не применшують позитивне враження від монографії і можуть стати підґрунтям для подальших наукових розробок.

Враховуючи вищевикладене, вважаю, що монографія Р. О. Банка «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» є науковою працею, якій притаманні актуальність, новизна, практична цінність; міститься вирішення наукової проблеми, що має важливе теоретичне і практичне значення; є певним досягненням у розвитку правового регулювання державного управління.

Рецензент:

доктор юридичних наук, доцент,

голова наглядової ради Глобальної

організації Союзницького лідерства В. А. Ліпкан

23.06. 2015 р.

СУТНІСТЬ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ ПРОТИ УКРАЇНИ

admin — Thu, 11 Jun 2015 11:09:31 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент.

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ

Донедавна термін „гібридна війна” знала обмежена кількість осіб, які беруть участь у багатонаціональних навчаннях, а також навчаються відповідно до стандартів НАТО. Україна за 24 роки незалежності не спромоглася ані на теоретичному, ані на практичному рівні створити систему національної безпеки. На жаль як чисельні спроби фахівців теоретиків із безпекових питань достукатися до осіб, які приймають рішення у сфері державного управління, з метою зміни методологічних підходів до пізнання національної безпеки, не мали ніякого результату: впродовж усього періоду незалежності одні й ті самі особи і зараз продовжують писати концепції, стратегії та доктрини. Незважаючи на ментальний та теоретичний колапс ідей даних ортодоксів, вони й досі очолюють важливі державні інституції і фактично й надалі продовжують руйнувати систему національної безпеки, а відтак — продовжують наносити шкоду державі Україна.

Невігластво у сфері наукового забезпечення безпекової політики призвело до того, що, починаючи з 90-их років минулого тисячоліття, і донині сфера ухвалення рішень у сфері безпеки є приватизованою невідомою широкому загалу групою осіб, які, впродовж 24 років незалежності, створили усі умови для того, що безпекознавство як наука не отримала свого розвитку. Як наслідок, методологія ухвалення рішень у сфері національної безпеки є не розробленою, що призвело до того, що в Україні під час збройної окупації автономії Криму не було проведено жодного пострілу. Час розставить все по своїх місцях і всі зрадники, а також чисельні агенти впливу, які роками формували невірне ставлення до ідентифікації загроз і відповідно вироблення адекватних заходів державної політики національної безпеки будуть виявлені і покарані. Але в межах даної статті, ми звернемо свою увагу саме на гібридні війни.

Нелінійність або асиметричність як явища є притаманними сучасному суспільству. На жаль розвиток синергетики в Україні не набув системного характеру через заскорузлість, млявість та інертність суб’єктів управління наукою в Україні. Саме тому в науці ще й зараз послуговуються лише системним підходом та поінколи діалектичним методом. Натомість саме синергетика утворює можливості пізнання засад розвитку системи за умов невизначеності параметрів її подальшого функціонування. Відсутність жорсткої кореляції та детермінації вжитих заходів із отриманими результатами є важливою для розуміння сутності динамічного управління.

Розвиток інформаційних технологій, інформаційна глобалізація, поєднана із механізмами розвитку інформаційного суспільства, утворюють нові феномени, які апріорі не можуть бути жорстко детермінованими. Один із них — сітьове або мережеве суспільство. У даних суспільствах людина може бути використана як засіб розповсюдження недостовірної та неперевіреної інформації, фактично стати активним суб’єктом розповсюдження чуток та активізації паніки, які є невід’ємним елементом пропаганди.

Гібридні війни є іманентним компонентом сучасної політики сильних держав, а відтак дипломатична служба України має обов’язково вивчати не тільки досвід проведення даних війн проти України, а й напрацювати власну наступальну концепцію репутаційного розвитку, в рамках якої окрему увагу приділяти не лише протидії гібридним війнам, а й формуванню засад управління державою в умовах гібридного миру, а також проведенню даного виду війн проти тих суб’єктів управління або міжнародних акторів, які активно загрожують або становлять потенційну загрозу національним інтересам України.

Виникає закономірне запитання: а чому гібридна війна розв’язана проти України, чому зараз?

Відповідь на це запитання лежить у площині усвідомлення самоідентичності — національної ідентичності. За роки незалежності не було проведено рішучих та дієвих реформ, на керівні посади в сфері державного управління навіть і після Революції гідності 2014 року призначають не за професійними здібностями та компетентністю, а через інші критерії, які не мають нічого спільного із реалізацією державної політики національної безпеки.

Ефемерна соціальна стабільність, яка роками нав’язувалась в якості найвищої соціальної цінності, насправді виявилася віртуальною, оскільки отримані внаслідок колапсу СРСР у 1991 році можливості рік за роком Україна втрачала, не маючи рішучості покінчити із радянським минулим, передусім у сфері державного управління. Така нерішучість стала причиною того, що в Україні за допомогою агентів впливу у науковій та блогосфері стали поширюватися різноманітні інтерпретації концепції „failed state”, в якій усіляко із застосуванням маніпулятивних технологій, та НЛП обґрунтовується неуспішність України, неможливість реалізації нею суверенітету, і фактично готується наукова та теоретична база для доведення факту неспроможності України та української автохтонної нації мати власну незалежну та суверенну соборну державу. Тому будь-які анексії та паради суверенітетів або сепаратизмів трактуються як природна відповідь на неспроможність державної влади України управляти всієї країною, задовольняти національні інтереси, а не потреб окремих осіб з числа олігархату.

Гібридна війна довела неспроможність міжнародних безпекових інституцій ефективно протидіяти ній. Маніпулювання із юридичною термінологією при посиланні на Будапештський меморандум, фактично нівелювало роль ГА ООН, демонстрація неефективності застування права вето при голосуванні в ГА ООН, бездіяльність, а інколи зрада чиновників ОБСЄ, в місію яких включені громадяни Росії, доводить необхідність системного вивчення даного феномену., особливо в напряму зміни підходів до діяльності міжнародних безпекових інституцій.

Щодо України, то вона не змогла побудувати орієнтовану на власні національні інтереси систему державного управління. Разом із тим, Росія, використовуючи прибутки з продажу енергоносіїв усі роки нарощувала свій військовий потенціал, поєднувала розвиток своєї військової могутності із теоретичним обґрунтування реінтеграції пострадянських республік до нових об’єднань, послуговуючись різними методологічними концепціями: неоєвразійство, панславізм, месіанство, Москва — тертій Рим, імперська хвороба. При цьому відверта брехня, провокації, дискредитація органів державної влади України — стали звичайним атрибутом державної політики Росії. Більше того, Росія створила паралельний світ, віртуальну реальність, в якій живуть її громадяни, яка не має нічого спільного із реальністю і подіями в Україні: відомі меми щодо підняття Андріївського прапору флагманом українського флоту Гетьманом Сагайдачним під час анексії Криму, посадження „москаляки на гіляку”, розтин хлопця тощо перетворили російські новини на інший паралельний світ, простір якого охоплює лише межі Росії.

Натомість цього є достатньо для того, щоб пересічні росіяни вважали, що анексія Криму, це нормально, адже „кримнаш”, а війна на сході трактувалася як допомога братньому російськомовному народу, при цьому українські війська, котрі діють на власній території, згідно з українським законодавством, забезпечують національну безпеку через поновлення територіальної цілісності, боротьбу з незаконними збройними та військовими формуваннями, не передбаченими Конституцію України, називають в руських ЗМІ виключно як „українські карателі”, владу України „київську хунта”.

У час, коли Росія стоїть на порозі самознищення, використовуючи надбання революції гідності 2014 року, на уламках деформованого українського суверенітету Росія прагне отримати новий імпульс для відновлення власної імперської та месіанської ідеї. Більше того, реалізація даної ідеї також носить і закамуфльований характер через впровадження в систему державного управління України начебто „опозиціонерів” з Росії, які фактично виступають засланими козачками, і за першого сприятливого випадку розпочнуть свою руйнівну дію на українську державність.

Поза це, з усіх відомих руських опозиціонерів відверто проти анексії Криму та війни на сході України виступив лише Б. Нємцов (вже покійний), Г. Каспаров, а також А. Макаревич. Решта ж опозиціонерів, критикуючи режим Путіна, насправді хочуть відродження ідеї панславізму лише із центром не в Москві, а в Києві. Вони не позбавлені імперської хвороби і вірус месіанства дуже міцно роз’їв їм мозок. В рамках даної статті ми не маємо можливості вдаватися у детальний аналіз промов та виступів так званих опозиціонерів, але і Ходорковський і Навальний та інші особи, критикуючи Путіна, не критикують ідею російської імперії, ідею третього Риму, вони визнають необхідність „повернення Криму в лоно Росії”, при цьому замовчуючи факти передачі Україною Росії територій, які зараз належать Росії, але були українськими.

Отже одним із елементів гібридної війни, а відтак і загрозою національній безпеці є заслання в Україну і отримання українського громадянства опозиціонерами з Росії. Незалежну Україну мають будувати українці — ті хто тут народився, хто тут буде жити, і хоче перетворити Україну на процвітаючу, успішну та щасливу державу. Фахівці у вигляді іноземців можуть бути використані в якості радників, але ніяк не в якості державних службовців.

Більше того, „біганина від режиму Путіна” насправді має величезний плюс для самого Путіна: він залишається і надалі одноосібним автором і розпорядником концепції розвитку Росії. Оскільки ніхто і ніщо не заважатиме йому. Позбавлення України можливості самостійно вирішувати свою подальшу долю, є одним із концептуальних напрямів заслання опозиціонерів до України. Їхня мета — унеможливити утворення України в якості регіонального лідера, таким чином, знищивши економічно та фінансово основного конкурента та пострадянському просторі Росія перетворюється на одноосібного лідера, перспективи могутності якого навіть важко нині спрогнозувати.

Основою для виграшу у гібридній війні є ефективне державне управління, причому в усіх складових національної безпеки, а не лише військовій. Кожний громадянин має пишатися Україною. Ми маємо використати феномен російськомовного українського патріотизму, який має виступати скритим резервом зняття напруги по дузі двомовності, а також налагодження діалогу між різними частинами нашої великої Батьківщини. Глобалізація виступає одним із чинників, який чинить вплив на національну ідентичність, тому її вивчення та ефекти від неї мають бути прогнозовані і мати адекватні алгоритми відповіді.

Постулати гібридного миру:

демонстрація єдності в досягненні поставлених цілей;
демонстрація переконаності і дієве доведення незворотності європейського вибору;
Україна — незалежна та самостійна суверенна держава;
Українська нація — автохтонна, історична, політична, інформаційна та безпекова європейська нація, яка самостійно, свідомо та цілеспрямовано, навіть під загрозою війни та знищення державності через власне усвідомлене рішення, здійснила європейський вибір, визнала європейські цінності складовою аксіологічного виміру української національної ідентичності, усвідомила себе частиною європейської спільноти та європейського майбуття;
Україна має власне місце не лише в історії, а й в майбутньому, як самостійна незалежна та ефективна держава;
Україна має перетворитися із об’єкта геополітики в суб’єкт.

Для цитування:

Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. – 2015. – № 2. – С. 13-16.