Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надрукована: Ліпкан В.А. Методологія теорії геостратегії: дискурсивний аналіз. Здобутки  та  досягнення  прикладних  та  фундаментальних наук  XXI століття:  матеріали IIIМіжнародної  наукової конференції,м.Черкаси,  29липня,  2022 р. / Міжнародний центр наукових досліджень. Вінниця: Європейська наукова платформа, 2022. С. 192-195

Формування сучасної Української Держави ґрунтується на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях світової архітектури.

Однією з таких теорій виступає теорія геостратегії, одним із складових елементів якої виступає дискурсивний аналіз.

Дискурсивний аналіз унаочнює необхідність порізнення та систематизацію мультиплікативності дискурсів, які функціонують при опису явищ у геостратегічному просторі.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в якій би знайшов опис стратегічних явищ стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші, як це зазвичай виокремлюють різноманітні сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічній зріз — простір, в якому функціонують явища стратегічно порядку.

У даному аспекті доцільно говорити про геостратегічний дискурс, а відтак, зважаючи на презентовану мною у попередніх статтях модель метакогнітивного системного дискурсу, яка складаються з основних 10 компонентів, корисним є дослідження сутності дискурсивного аналізу.

Дискурс — єдність тексту і комунікативної ситуації [1].

При аналізі геостратегії в лінгвокультурологічній перспективі виділяється декілька найбільш традиційних підходів. Для мого дослідження важливим є об’єктний і суб’єктний (тональність ведення дискурсу, її вплив на особливості ведення комунікації, яка характеризується інформативністю і фасцинативністю, лишаємо поза межами даного дослідження).

Відповідно до першого, дискурс може бути об’єктним.

Відтак, в поданій та презентованій мною концепції геостратегії виділено, принаймні 10 ключових дискурсів:

1) стратегічний;

2) політологічний;

3) праксеологічно-безпековий;

4) правовий;

5) онтологічний;

6) гносеологічний;

7) аксіологічний;

8) феноменологічний;

9) мілітарний;

10) космологічний.

Важливою характеристикою окреслених вище дискурсів виступає поняття хронотопу — визначені жорсткі показники часу та місця.

Цікавість даного підходу полягає у тому, що в його рамках існує один важливий вимір: формат подачі інформації, наявність підтексту, прихованого змісту, прямого або непрямого вираження інформації. Адже комунікативна ситуація сама по собі пояснює ту дозу підтексту, яку ми можемо витягти з текста. Зазвичай шукати підтекст в інструкції до електроприладів — марна справа, водночас коли йдеться, наприклад про такий нормативний акт, як Стратегічна концепція НАТО від 29 червня 2022 року, то вочевидь, що окрім явно виражених номінацій та смислових форм, які вони утворюють, в текст зашивається чимало додаткових смислів, які вже більш детально розкриваються в безпосередньому процесі реалізації геостратегії.

Калібрування спільного розуміння базових, я вже лишаю осторонь навіть стратегічних, цінностей відбувається саме в рамках дискурсивного аналізу, адже якщо в рамках простих текстів не відбувається вироблення спільного розуміння, розходження в трактуванні визначальних посилів та взагалі смислу, це означає, що нас не розуміють не тому, що ми невдумливо або не зрозуміло написали, а тому, що нас не бажають чути і розуміти. Найбільш яскравим прикладом для України виступає Будапештський меморандум, згідно з яким жодна держава „гарант” територіальної цілісності і державного суверенітету, насправді ніяких гарантій не реалізувала, тобто фактично навіть і не була гарантом. Так само можна говорити і про Мінські домовленості, положення яких суттєво і докорінно відрізняється у своїй інтерпретації та трактуванні Україною та Росією, а також міжнародними партнерами, що призвело до війни, а також абсолютно різному її трактуванні, в тому числі й нашими іноземними партнерами.

Зокрема це стосується і самого факту війни Росії проти України, яку називали:

• конфліктом (китайська влада, італійський прем’єр-міністр Драгі, німецький канцлер Шольц, президент Франції Макрон та інші);
• українською кризою — фраза китайського лідера Сі Цзіньпіна [2];
• неспровокованим вторгненням — термін США;
• військовою агресією;
• анексією;
• проксі війною, спеціальною воєнною операцією  — термін, що вписує Україну в концепції геополітичного суперництва атлантизму та неоєвразійства, презентований в руських дослідженнях.

А вже у липні 2022 року, коли здавалося б все і всім зрозуміло, коли вже політики, в тоvу числі і французькі побували на місцях військових злочинів з боку Росії, зненацька французька агенція назвала російську армію „українськими сепаратистами”. МЗС України відразу ж дуже жорстко і миттєво відреагувало на пропагандистське видання Франції, відзначивши на неприпустимість підігрування Росії і відповідальності за свідоме уведення в оману і нанесення репутаційної шкоди України [3].

Отже навіть на рівні міжнародного товариства не було початково вироблено та узгоджено правильне тлумачення подій, що і призвело до логічного обґрунтування значного уповільнення темпів правильної і масштабної реакції і надання Українській державі достатньої кількості потрібної та необхідної зброї у визначений  Українською Державою час для забезпечення власної національної безпеки.

Відтак, за допомогою дискурсивного аналізу за даного випадку доходимо чіткого висновку:

• нас слухають, але не завжди бажають чути;
• партнери роблять зацікавлений публічний вигляд щодо прагнення нас зрозуміти, але на практиці нас не бажають розуміти, розуміти нашу позицію і її зміст;
• з нами ведуть переговори, але ще й досі нас не вважають реальними  рівноправними партнерами, незважаючи на офіційні заяви для преси. паритетність відносин є лише перспективою, а не реальністю, якої потребує українська політична нація.

Допомога надається на тому рівні, щоб не можна було дорікнути, що допомога взагалі не надається. Натомість її обсяги і час надходження необхідних озброєнь не відповідає оперативній обстановці. Допомога не надається для перемоги, вона надається на томі рівні, щоб знесилити Росію, послабити її, але все за рахунок, передусім людських ресурсів України. Адже матеріальні ресурси відновити можливо дуже швидко, а ось людські, які щодня втрачає Україна – на жаль, ні.

Переконаний, що активні розвідувальні заходи щодо європейських лідерів з боку українського розвідувального товариства дали б змогу більш чітко розуміти справжнє ставлення до України і перспективи її війни проти Росії. Врахування цих початкових посилів має визначати відповідну тактику і стратегію реалізації власної державної політики. Дуже небезпечним є впровадження в геостратегічний дискурс у червні 2022 року наративу про „необхідність обміну миру на території”, який в тих чи інших інтерпретаціях і скритих формах висловлюють як окремі представники адміністрації США, усілякі „експерти, аналітики, представники аналітичних спільнот”, так і європейські політики, включаючи президента Німеччини Штайнмаєра і канцлера Шольца.

Теза про втомленість від війни є частиною російського стратегічного наративу, який впроваджують дуже обережно, але цілеспрямовано і стратегічний дискурс. Знову ж таки, така варіативність і лабільність, фактично керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української держави, в рамках якої дані питання мали б бути наперед визначені. Це позбавило б поля можливостей численних пропагандистів у багатьох європейських країнах, які, відпрацьовуючи російські гроші, впливають на формування як суспільної думки, так і на ухвалення рішення своїми політика зсередини країни. Проблематика лобізму українських національних інтересів у зовнішній сфері також є окремою темою наукових досліджень і має бути досконало розроблена, з урахуванням нинішніх подій.

Однак поза контекстом власної геостратегії ці стратегії знову поміщується на тактичний рівень здебільшого зводячись до ситуативного управління без виходу на стратегічний рівень.

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, які формують, використовують, легітимують та реалізовують певні ідеї, тим самим демонструючи свою належність до певної групи. Саме тому, це, передусім, ідеологічне та світоглядне розуміння.

За даного підходу дискурс може бути:

• дискурс влади,
• дискурс еліти,
• дискурс олігархів,
• дискурс агресора,
• патріотичний дискурс або дискурс іншої групи людей, вираженої в комунікативному акті та поведінці взагалі.

Окремо слід говорити про дискурс речників та радників/ експертів / блогерів / публіцистів / журналістів, яскравими представниками яких під час першої стадії війни виступали: Олексій Орестович, Олег Жданов, Андрій Піонтковський, Юрій Швець, Андрій Іларіонов.

На думку професора В. І. Карасика, в рамках суб’єктного дискурсу доцільно виділяти два типи: особистісно-орієнтований і статусно-орієнтований [1].

Особистісно-орієнтований тип — спілкування між людьми, які добре, або буцімто добре знають одне одного.

Статусно-орієнтований тип дискурсу — комунікація між представниками різних груп з метою досягнення визначених цілей. Оскільки метою геостратегічного дискурсу є реалізація власної стратегії, то в рамках реалізації геостратегії як політико-безпекової практики потрібно чітко усвідомлювати, що кожен учасник або ж суб’єкт міжнародних відносин прагнутиме до реалізації передусім власних національних інтересів.

Яскраві приклади сучасності:

1)                 дисбаланс у сфері прав людини через фактичне примушування до вакцинації та дискримінація людей за ознакою вакцинування;

2)                 дисбаланс у розподілі по світу вакцин від ковід у 2019-2020 роках;

3)                 цифрова асиметрія світу;

4)                 кліматичні зміни, зумовлені нереалізацією політики декарбонізації і нульових викидів тими державами, які найбільше чинять негативний вплив на навколишнє середовище;

5)                 односторонні випробування кінетичної зброї США, Китаєм, Росією та Індією у космосі, що створює небезпеку мирному використанню космосу формує преференційні умови, передусім у контексті формування та розвитку космічної інфраструктури, для окремих країн.

У цілому ж підкреслю, що дискурсивний аналіз виступає серйозним методологічним підґрунтям для формування теорії геостратегії, а також виділення та окремого дослідження комунікативної інфраструктури геостратегії з урахуванням теорій метакогнітивного дискурсу [4].

Список використаних джерел:

1. Карасик В. И. „Дискурс – это единство текста и коммуникативной ситуации”. Государственный институт русского языка им. А. С. Пушкина:  [сайт]. URL: https://www.pushkin.institute/news/detail.php?ID=15579.
2. Лідер Китаю війну в Україні продовжує називати «українською кризою» // Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/news-kytay-viyna-v-ukrayini/31911143.html./
3. У МЗС вказали агенції Франс Прес, що армію росії не можна називати «сепаратистами» // режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/3520779-u-mzs-vkazali-agencii-frans-pres-so-armiu-rosii-ne-mozna-nazivati-separatistami.html.
4. Савченко О. В. Когнітивні та метакогнітивні стратегії розв’язання проблемних питань // Режим доступу: https://www.inforum.in.ua/conferences/15/23/148#:~:text.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

 доктор юридичних наук, доцент.

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ

Донедавна термін „гібридна війна” знала обмежена кількість осіб, які беруть участь у багатонаціональних навчаннях, а також навчаються відповідно до стандартів НАТО. Україна за 24 роки незалежності не спромоглася ані на теоретичному, ані на практичному рівні створити систему національної безпеки. На жаль як чисельні спроби фахівців теоретиків із безпекових питань достукатися до осіб, які приймають рішення у сфері державного управління, з метою зміни методологічних підходів до пізнання національної безпеки, не мали ніякого результату: впродовж усього періоду незалежності одні й ті самі особи і зараз продовжують писати концепції, стратегії та доктрини. Незважаючи на ментальний та теоретичний колапс ідей даних ортодоксів, вони й досі очолюють важливі державні інституції і фактично й надалі продовжують руйнувати систему національної безпеки, а відтак — продовжують наносити шкоду державі Україна.

Невігластво у сфері  наукового забезпечення безпекової політики призвело до того, що, починаючи з 90-их років минулого тисячоліття, і донині сфера ухвалення рішень у сфері безпеки є приватизованою невідомою широкому загалу групою осіб, які, впродовж 24 років незалежності, створили усі умови для того, що безпекознавство як наука не отримала свого розвитку. Як наслідок, методологія ухвалення рішень у сфері національної безпеки є не розробленою, що призвело до того, що в Україні під час збройної окупації автономії Криму не було проведено жодного пострілу. Час розставить все по своїх місцях і всі зрадники, а також чисельні агенти впливу, які роками формували невірне ставлення до ідентифікації загроз і відповідно вироблення адекватних заходів державної політики національної безпеки будуть виявлені і покарані. Але в межах даної статті, ми звернемо свою увагу саме на гібридні війни.

Особливість гібридної війни полягає у тому, що вона суттєво різниться від звичайної війни, де застосування збройних сил виступає обов’язковим та вирішальним компонентом, а також від інформаційних операцій (інформаційних кампаній, інформаційної боротьби тощо).

Суть гібридної війни полягає у тому, щоб одна домінантна група управління (альфа група, незалежно від того держава це, чи могутня транснаціональна корпорація, синдикат) підкорила і створила необхідні та достатні умови для підкорення іншої соціальної групи (соціальної системи, громадянського суспільства, держави тощо), при цьому не встановлюючи повного та тотального контролю над суверенітетом та територією, іншими важливими, але не життєво необхідними атрибутами, що супроводжується також капітуляцією збройних сил.

Іншими словами, гібридна війна — це цілеспрямований процес встановлення зовнішнього управління альфа суб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

Нелінійність або асиметричність як явища є притаманними сучасному суспільству. На жаль розвиток синергетики в Україні не набув системного характеру через заскорузлість, млявість та інертність суб’єктів управління наукою в Україні. Саме тому в науці ще й зараз послуговуються лише системним підходом та поінколи діалектичним методом. Натомість саме синергетика утворює можливості пізнання засад розвитку системи за умов невизначеності параметрів її подальшого функціонування. Відсутність жорсткої кореляції та детермінації вжитих заходів із отриманими результатами є важливою для розуміння сутності динамічного управління.

Розвиток інформаційних технологій, інформаційна глобалізація, поєднана із механізмами розвитку інформаційного суспільства, утворюють нові феномени, які апріорі не можуть бути жорстко детермінованими. Один із них — сітьове або мережеве суспільство. У даних суспільствах людина може бути використана як засіб розповсюдження недостовірної та неперевіреної інформації, фактично стати активним суб’єктом розповсюдження чуток та активізації паніки, які є невід’ємним елементом пропаганди.

Гібридні війни є іманентним компонентом сучасної політики сильних держав, а відтак дипломатична служба України має обов’язково вивчати не тільки досвід проведення даних війн проти України, а й напрацювати власну наступальну концепцію репутаційного розвитку, в рамках якої окрему увагу приділяти не лише протидії гібридним війнам, а й формуванню засад управління державою в умовах гібридного миру, а  також проведенню даного виду війн проти тих суб’єктів управління або міжнародних акторів, які активно загрожують або становлять потенційну загрозу національним інтересам України.

Виникає закономірне запитання: а чому гібридна війна розв’язана проти України, чому зараз?

Відповідь на це запитання лежить у площині усвідомлення самоідентичності — національної ідентичності. За роки незалежності не було проведено рішучих та дієвих реформ, на керівні посади в сфері державного управління навіть і після Революції гідності 2014 року призначають не за професійними здібностями та компетентністю, а через інші критерії, які не мають нічого спільного із реалізацією державної політики національної безпеки.

Ефемерна соціальна стабільність, яка роками нав’язувалась в якості найвищої соціальної цінності, насправді виявилася віртуальною, оскільки отримані внаслідок колапсу СРСР у 1991 році можливості рік за роком Україна втрачала, не маючи рішучості покінчити із радянським минулим, передусім у сфері державного управління. Така нерішучість стала причиною того, що в Україні за допомогою агентів впливу у науковій та блогосфері стали поширюватися різноманітні інтерпретації концепції „failed state”, в якій усіляко із застосуванням маніпулятивних технологій, та НЛП обґрунтовується неуспішність України, неможливість реалізації нею суверенітету, і фактично готується наукова та теоретична база для доведення факту неспроможності України та української автохтонної нації мати власну незалежну та суверенну соборну державу. Тому будь-які анексії та паради суверенітетів або сепаратизмів трактуються як природна відповідь на неспроможність державної влади України управляти всієї країною, задовольняти національні інтереси, а не потреб окремих осіб з числа олігархату.

Гібридна війна довела неспроможність міжнародних безпекових інституцій ефективно протидіяти ній. Маніпулювання із юридичною термінологією при посиланні на Будапештський меморандум, фактично нівелювало роль ГА ООН, демонстрація неефективності застування права вето при голосуванні в ГА ООН, бездіяльність, а інколи зрада чиновників ОБСЄ, в місію яких включені громадяни Росії, доводить необхідність системного вивчення даного феномену., особливо в напряму зміни підходів до діяльності міжнародних безпекових інституцій.

Щодо України, то вона не змогла побудувати орієнтовану на власні національні інтереси систему державного управління. Разом із тим, Росія, використовуючи прибутки з продажу енергоносіїв усі роки нарощувала свій військовий потенціал, поєднувала розвиток своєї військової могутності із теоретичним обґрунтування реінтеграції пострадянських республік до нових об’єднань, послуговуючись різними методологічними концепціями: неоєвразійство, панславізм, месіанство, Москва — тертій Рим, імперська хвороба. При цьому відверта брехня, провокації, дискредитація органів державної влади України — стали звичайним атрибутом державної політики Росії. Більше того, Росія створила паралельний світ, віртуальну реальність, в якій живуть її громадяни, яка не має нічого спільного із реальністю і подіями в Україні: відомі меми щодо підняття Андріївського прапору флагманом українського флоту Гетьманом Сагайдачним під час анексії Криму, посадження „москаляки на гіляку”, розтин хлопця тощо перетворили російські новини на інший паралельний світ, простір якого охоплює лише межі Росії.

Натомість цього є достатньо для того, щоб пересічні росіяни вважали, що анексія Криму, це нормально, адже „кримнаш”, а війна на сході трактувалася як допомога братньому російськомовному народу, при цьому українські війська, котрі діють на власній території, згідно з українським законодавством, забезпечують національну безпеку через поновлення територіальної цілісності, боротьбу з незаконними збройними та військовими формуваннями, не передбаченими Конституцію України, називають в руських ЗМІ виключно як „українські карателі”, владу України „київську хунта”.

У час, коли Росія стоїть на порозі самознищення, використовуючи надбання революції гідності 2014 року, на уламках деформованого українського суверенітету Росія прагне отримати новий імпульс для відновлення власної імперської та месіанської ідеї. Більше того, реалізація даної ідеї також носить і закамуфльований характер через впровадження в систему державного управління України начебто „опозиціонерів” з Росії, які фактично виступають засланими козачками, і за першого сприятливого випадку розпочнуть свою руйнівну дію на українську державність.

Поза це, з усіх відомих руських опозиціонерів відверто проти анексії Криму та війни на сході України виступив лише Б. Нємцов (вже покійний), Г. Каспаров, а також А. Макаревич. Решта ж опозиціонерів, критикуючи режим Путіна, насправді хочуть відродження ідеї панславізму лише із центром не в Москві, а в Києві. Вони не позбавлені імперської хвороби і вірус месіанства дуже міцно роз’їв їм мозок. В рамках даної статті ми не маємо можливості вдаватися у детальний аналіз промов та виступів так званих опозиціонерів, але і Ходорковський і Навальний та інші особи, критикуючи Путіна, не критикують ідею російської імперії, ідею третього Риму, вони визнають необхідність „повернення Криму в лоно Росії”, при цьому замовчуючи факти передачі Україною Росії територій, які зараз належать Росії, але були українськими.

Отже одним із елементів гібридної війни, а відтак і загрозою національній безпеці є заслання в Україну і отримання українського громадянства опозиціонерами з Росії. Незалежну Україну мають будувати українці — ті хто тут народився, хто тут буде жити, і хоче перетворити Україну на процвітаючу, успішну та щасливу державу. Фахівці у вигляді іноземців можуть бути використані в якості радників, але ніяк не в якості державних службовців.

Більше того, „біганина від режиму Путіна” насправді має величезний плюс для самого Путіна: він залишається і надалі одноосібним автором і розпорядником концепції розвитку Росії. Оскільки ніхто і ніщо не заважатиме йому. Позбавлення України можливості самостійно вирішувати свою подальшу долю, є одним із концептуальних напрямів заслання опозиціонерів до України. Їхня мета — унеможливити утворення України в якості регіонального лідера, таким чином, знищивши економічно та фінансово основного конкурента та пострадянському просторі Росія перетворюється на одноосібного лідера, перспективи могутності якого навіть важко нині спрогнозувати.

Основою для виграшу у гібридній війні є ефективне державне управління, причому в усіх складових національної безпеки, а не лише військовій. Кожний громадянин має пишатися Україною. Ми маємо використати феномен російськомовного українського патріотизму, який має виступати скритим резервом зняття напруги по дузі двомовності, а також налагодження діалогу між різними частинами нашої великої Батьківщини. Глобалізація виступає одним із чинників, який чинить вплив на національну ідентичність, тому її вивчення та ефекти від неї мають бути прогнозовані і мати адекватні алгоритми відповіді.

Постулати гібридного миру:

• демонстрація єдності в досягненні поставлених цілей;
• демонстрація переконаності і дієве доведення незворотності європейського вибору;
• Україна — незалежна та самостійна суверенна держава;
• Українська нація — автохтонна, історична, політична, інформаційна та безпекова європейська нація, яка самостійно, свідомо та цілеспрямовано, навіть під загрозою війни та знищення державності через власне усвідомлене рішення, здійснила європейський вибір, визнала європейські цінності складовою аксіологічного виміру української національної ідентичності, усвідомила себе частиною європейської спільноти та європейського майбуття;
• Україна має власне місце не лише в історії, а й в майбутньому, як самостійна незалежна та ефективна держава;
• Україна має перетворитися із об’єкта геополітики в суб’єкт.

Для цитування:

Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. – 2015. – № 2. – С. 13-16.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства

У даній статті розглядаються проблемні питання правового статусу РНБ України  у сфері реалізації державної безпекової політики.

В статье рассмотрены проблемные вопросы правового статуса СНБ Украины в сфере реализации государственной политики безопасности.

In the article author research a law status of National Security Council of Ukraine and its problems in the sphere of ensuring national security policy of Ukraine.

Ключові слова: національна безпека, правовий статус, компетенція, РНБОУ, координація, взаємодія, система контролю, загроза, національні інтереси

Актуальність теми

Нині за умов ведення проти України ефективної гібридної війни діяльність РНБОУ характеризується наступними параметрами:

—              нездатність до реальної координації дій органів виконавчої влади у сфері національної безпеки;

—              відсутність механізмів формування та реалізації державної інформаційної політики, як наслідок нездатність здійснювати координацію органів виконавчої влади у даній сфері;

—              концептуальна анемія щодо вироблення нових смислів та образів у сфері національної безпеки;

—              нерозроблена методологія наративу щодо висвітлення подій;

—              неалгоритмічна і поза контекстуальна деталізація непотрібних елементів АТО;

—              бездарне розпорядження значним інформаційним ресурсом, яким володіє РНБОУ;

—              відсутність дієвих правових важелів впливу на суб’єктів  реалізації державної безпекової політики;

—              неузгоджена діяльність із іншими суб’єктами інформаційних відносин, що призводить до значного рівня інформаційного дисбалансу та інформаційного шуму;

—              помилковий підхід до формування Інформаційно-аналітичного центру.

Вказані тенденції не є вичерпними, але достатніми для висновку про необхідність зміни правового статусу даного органу, зміни його організаційної структури і як наслідок ролі в формуванні, реалізації та контролі за реалізацією безпекової політики держави. Надані аргументи зумовлюють актуальність звернення до даної теми дослідження.

Рівень наукового розроблення даної теми низький. Окремі дослідники звертають увагу на даний орган, натомість за 23 роки його правовий статус не досліджено повно [1]. Не проаналізовано специфічні форми та методи контролю, лише в роботі мого учня на підставі аналізу функції контролю, яку реалізує РНБОУ, було запропоновано і науково обґрунтовано увести в науковий обіг новий вид контролю „безпековий контроль” [2].

Актуальність написання даної статті полягає у практичній відсутності галузевих розвідок щодо визначення Ради національної безпеки  як органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки України..

Мета статті: визначити засади формування РНБ як державного органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки.

Гіпотеза: Чітке визначення правового статусу РНБ відповідно до сучасних реалій і безпекового середовища є необхідним для формування РНБ як органу стратегічної комунікації у сфері національної безпеки, що сприятиме підвищенню ефективності функціонування системи національної безпеки України.

Методологія дослідження: системний та структурно-функціональні підходи, порівняльно-правовий, догматико-юридичний та логіко-семантичний  методи, синергетичний та системний підходи.

Виклад основного матеріалу

Нині Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Здійснений структурно-функціональний аналіз функцій РНБ України уможливив твердити, що навіть гіпотетична можливість припущення втручання в систему органів виконавчої влади, незважаючи на те, що власно РНБ України не входить до жодної гілки влади і виступає лише консультативним органом при Президентові України, не створила умов для ефективної реалізації безпекової політики. Більше того, неефективність РНБ України саме в кризових ситуаціях, неналагодженість дій його складових і малоефективність під час війни і взагалі активізації алгоритмів дестабілізації різного рівня фактично поставила під сумнів доцільність існування даного органу в межах нинішнього правового статусу.

Такий стан речей з-поміж іншого, обумовлений тим, що РНБ України не виступає повноцінним суб’єктом безпекових відносин, оскільки, будучи наділений певним обсягом прав, він не несе жодних обов’язків, а головне — конкретної персональної відповідальності за невиконання конкретних положень державної безпекової політики, закріплених в рішеннях, які вводяться в дію Указами Президента України.

Рада національної безпеки і оборони України, У ст. 107 Конституції України, ст. 4 Закону України „Про Раду національної безпеки і оборони України” [3], а також ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України” [4] визначено основні функції даного органу, тому не буду переобтяжувати текст статті їх перерахуванням.

Натомість зазначу, що відповідно до ст. 3 закону „Про Раду національної безпеки і оборони України”, функціями даного органу є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в мирний час; 3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони  в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Однак, здійснений мною аналіз даних функцій уможливлює твердити, що функції самі по собі припускають втручання в систему органів виконавчої влади, хоча сама РНБ України фактично не входить до жодної гілки влади і є поки лише консультативним органом при Президентові України.

У ст. 4 даного закону при визначенні компетенції РНБ України (далі по тексту я вживатиму дану абревіатуру, оскільки вважаю саме дану назву правильною)  у п.2 доцільно зазначити на необхідність не лише здійснення контролю, а й передусім координації діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Адже завдання координації, яке зазначене у відповідних статтях не завжди простежується у текстах відповідних статей даного правового акта.

Гібридні війни, кволість міжнародної спільноти, недієвість міжнародних механізмів та систем колективної безпеки, а також чимало інших чинників та детермінант як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, зумовлюють необхідність в переосмисленні ролі та місця РНБ України в формуванні, реалізації та контролі за реалізацією безпекової політики держави.

Більше того, зважаючи на застосування принципів пріоритезації, а також таргетизації доцільно виокремити не лише найбільш важливі сфери життєдіяльності, а й виокремити з них безпосередньо ті, які виступають найбільш пріоритетними на даному етапі історичного розвитку нашої держави. Для України найбільшим тягарем до безодні є корупція. Окрім цього, як зараз, так і після завершення війни на перше місце у сфері внутрішньої безпеки виходитиме громадська безпека і боротьба зі злочинністю, яка матиме насильницький характер, характеризуватиметься організованими формами, залученням міжнародного елементу та застосуванням зброї. Тому доцільно розглянути питання про включення до компетенції РНБ України питань координації діяльності органів виконавчої влади у сферах боротьби з корупцією, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю, у тому числі організованими її формами, а також організція міжнародного співробітництва у даній сфері

Такий підхід надасть можливість зосередити вирішення даних питань не в конкретному відомстві  — МВС — а піднесе дану проблему на загальнодержавний рівень, вирішення якої слугуватиме конструктивним містком для подальшого творення демократичної соціальної, правової та безпекової держави в Україні.

Натомість доцільно також у новій редакції Закону про РНБ України прописати відповідальність самої РНБ України  за те чи інше рішення, реалізація якого спричинила створення загрози або небезпеки національній безпеці, або взагалі завдала їй шкоду [5].

Роль РНБ має полягати у налагодженні системи стратегічної комунікації між різними органами державної влади, що реалізують власну компетенцію у сфері національної безпеки, а  також організації недержавного сектору національної безпеки, створенні умов для його співпраці з органами державної влади і формуванні власної системи у кібернетичному розумінні даного терміну.

Справедливості заради зазначу, що на це було спрямовано Указ Президента „Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України” [6]. І хоча 14 жовтня 2005 року Президент України підписав ще один указ з однойменною назвою, в якому була затверджена нова структура Апарату РНБОУ, кардинально ситуацію він не змінив [7]. А 15 квітня 2008 року було видано новий Указ Президента „Про внесення змін до Указу Президента України від 14 жовтня 2005 року №1446”, відповідно до якого замість першого заступника та п’ятьох заступників, утворили посади двох перших заступників та сімох заступників [8].

На мій погляд, функції контролю РНБ України може виконувати ефективно лише за умови кардинального переосмислення його ролі, не як консультативного і дорадчого органу, а як органу стратегічного управління національною безпекою, органу, на який покладено завдання щодо організації та визначення порядку стратегічної взаємодії усіх суб’єктів національної безпеки. Причому, сповідуючи синергетичний підхід, теорію динамічних систем, а також композитну стратегію протидії гібридним війнам, переконаний у тому що РНБ має залучати до орбіти свого управління і недержавний сектор, передусім неурядові громадські організації, інші інститути громадянського суспільства, які мають перетворитися із пасивних об’єктів, на активних суб’єктів національної безпеки. Позитивний досвід участі волонтерських організацій, добровольчих організацій, батальйонів територіальної оборони довів, що Український народ, будучи автохтонним народом, ґрунтується на традиціоналізмі, а відтак залучення недержавних організацій виступає природним компонентом української безпекової політики. І у даному аспекті потребують свого подальшого розроблення питання правового регулювання не лише волонтерських організацій, а  й діяльність приватних військових корпорацій. Переконаний, що це слід зробити на рівні окремого закону, в якому визначити порядок організації, функціонування та взаємодії даних корпорацій із державними органами та їхній функціонал і місію в реалізації безпекової політики України. Зважаючи, що дане питання виходить за межі даної статті, то я його окремо розгляну в інших своїх публікаціях.

Ґрунтуючись на управлінській системі координат, Рада національної безпеки і оборони України є органом стратегічного управління національною безпекою, тому  функції контролю можуть бути сконцентровані в ньому лише за умови зміни статусу даного органу та його ролі в реалізації безпекової політики [9; 10].

Саме тут постає ще одна наукова і практична проблема: здійснення контролю за діяльністю системи управління національною безпекою. Нині РНБ України здійснює контроль лише за органами виконавчої влади, тому органи законодавчої і судової влади щодо питань виконання ними функцій із забезпечення національної безпеки є по суті безконтрольними, хоча й виступають суб’єктами реалізації безпекової політики держави. Звідси формується розбалансованість системи національної безпеки, яка фактично не має центрального та керівного органу управління, формування уніфікованих месиджей на усіх рівнях.

Методологія детермінізму має надати місце методології самоорганізаційних та адаптивних систем, за допомогою яких доцільно визначати рівні комунікації  та обсяг циркулюючої інформації. З іншого боку, нині відсутній механізм парламентського, прокурорського, судового та інших видів державного контролю за діяльністю суб’єктів забезпечення національної безпеки, а відтак — відсутня холістична система контролю у сфері національної безпеки з чітко визначеними завданнями, цілями та місією.

У даному аспекті потребують свого уточнення питання діяльності Апарату РНБ України, визначення його структури і штатного розпису відповідно не до суб’єктивних міркувань того чи іншого секретаря РНБ, а відповідно до реалізації національних інтересів, структури національних інтересів, і також фінансових можливостей щодо функціональної будови суб’єктів забезпечення національної безпеки України.

Для об’єктивності хочу наголосити, що зараз в ВРУ зареєстровано проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони”, окремі дискусійні положення якого я хочу детальніше проаналізувати. Причому аналіз цей базуватиметься не лише на моїх позиціях як науковця, а й на тому, що я безпосередньо брав участь у розробленні та утворенні Інформаційно-аналітичного центру при РНБО України.

Вважаю зайвим подану в ст. 10 проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” щодо вдосконалення координації і контролю у сфері національної безпеки і оборони” тезу про те, що Рішення Ради національної безпеки і оборони України, введені в дію указами Президента України, є обов’язковими до виконання органами виконавчої влади. Зазначати на прописні істини в тексті закону є помилковим і непотрібним, а дана пропозиція лише свідчить про брак юридичної освіти укладачів даного законопроекту. Адже зазначати в тексті закону на те, що укази президента є обов’язковими для виконання, є  юридичною казуїстикою.

У запропонованих змінах до профільного закону простежується термінологічна неоднорідність, відсутня уніфікація категорійно-понятійних систем, а також прослідковується недетермінована вибірковість у застосуванні неоднозначних термінів та понять, що в цілому призводиьт до семантичної розбаланосованості.

Так, наприклад: 1) в п. 6 ст. 11 зазначено на “штатний розпис” апарату РНБ за поданням Секретаря Ради національної безпеки і оборони України; 2) а в п. 7 ст. 13 вже вказується на структуру та “штатну чисельність” апарату РНБОУ.

Не зовсім зрозумілою є логіка та критерії визначення сфер, в яких РНБ здійснює координацію і контроль. Зокрема, викликає чимало дискусій зазначення на такий суб’єкт як „військові формування у сфері державної безпеки”. Адже державна безпека є лише одним із видів національної безпеки, тоді виникає запитання: а чи не забезпечують національну безпеку військові формування у сфері особистої безпеки чи то сфері громадської безпеки? так само виникають запитання нелогічні порівняння таких категорій, як “центральні органи виконавчої влади” і “правоохоронні органи” тощо. Тут дається взнаки брак знань з теорії адміністративного права.

Потребують подальших уточнень і розуміння механізми організації Ставки Верховного головнокомандувача у разі її утворення.

У п. 10 аналізованої статті 13 даного законопроекту простежується юридична безграмотність, оскільки авторами документа визначено, що „діяльність, пов’язана з питаннями національної безпеки”. По-перше, діяльність не може бути пов’язана із питаннями; по-друге, РНБ здійснює координацію і контроль у сфері національної безпеки, а не координацію питань національної безпеки, тож даний термін має бути уніфіковано застосований по усьому тексту документа.

Виключення із тексту закону положення про те, що повноваження заступників секретаря РНБОУ визначаються Президентом України, свідчить про посилання ролі Секретаря РНБ не лише у реалізації, а й передусім у формуванні безпекової політики держави, з одночасним послабленням ролі Президента у даних процесах. ОДнак даний факт можна трактувати і по-іншому: залучення Секретаря РНБ до сфери не лише прав, а й  відповідальності.

Суттєвим посиленням ролі Секретаря РНБ є закріплення в проекті  закону в п. 10 ст. 13 положення про те, що Секретар РНБ вносить на розгляд Президента України пропозиції щодо призначення і звільнення керівництва військових формувань, правоохоронних органів. Таким чином, РНБ перетворюється на суттєвого гравця в сфері національної безпеки, орган стратегічної комунікації між усіма суб’єктами забезпечення національної безпеки України.

На мою думку, на даному етапі історичного розвитку така позиція має місце на життя і за правильного та фахового управління може дати користь державі, особливо в котексті фактичного утворення функціонального Віце-Президента.

Віддаючи належне будь-яким формам громадського контролю, залишаючись прибічником етатичної теорії для розвитку саме України, можу резюмувати:

1) сфера національної безпеки потребує передусім державного контролю, саме він є цементуючою основою для формування системи контролю у даній сфері;

2) постає зумовлена об’єктивними тенденціями розвитку країни необхідність у формуванні системи державного контролю у сфері національної безпеки і відповідно подальших окремих наукових досліджень у цій сфері;

3) актуальним є розроблення основ і меж функціонування підсистеми громадського контролю, конкретної участі інститутів громадянського суспільства у забезпеченні національної безпеки, розподілу відповідальності між державними і недержавними структурами у цій сфері;

5) РНБ — має стати ключовим органом стратегічної комунікації між суб’єктами забезпечення національної безпеки України.

Наостанок зазначу, що запровадження в Україні конституційної реформи не наблизило нашу країну до розв’язання одвічного питання щодо формування ефективної системи національної безпеки. Відтак, подальший пошук оптимальних шляхів не лише взаємодії, а й координації між суб’єктами забезпечення національної безпеки є нагальною проблемою сьогодення і здебільшого перебуває у площині усвідомлення ними національних інтересів, необхідності узгодження спільних дій заради безпеки України.

Висновки

1. Слід відійти від хибної і концептуально помилкової назви даного органу стратегічної комунікації, адже оборона є однією зі складових національної безпеки (назва РНБОУ є так само так само логічна, як і назва Міністерство молоді, спорту та футболу). Таким чином, даний орган має мати назву : Рада національної безпеки України.

2. Відповідно сфера дії даного органу стратегічної комунікації — сфера національної безпеки (сфера оборони є одним зі складових елементів національної безпеки, так само, як інформаційна сфера, екологічна сфера тощо).

3. Правовий статус РНБ потребує суттєвих змін на рівні Закону, в якому доцільно посилити його роль, зокрема і відповідальність за формування, реалізацію, координацію та контроль реалізації безпекової політики держави.

4. Посилення ролі РНБ є необхідним кроком на шляху побудови сильної держави в умовах ведення проти неї війн різної інтенсивності, неефективності міжнародних структур колективної безпеки, а також застування різноманітних алгоритмів дестабілізації системної стійкості. В умовах посилення конфліктів за встановлення контролю над природними ресурсами, необхідність застосування розуміної сили лише зростатиме.

5. Концептуальною потребою є якісне оновлення як системи безпеки, так і теоретичних концепцій її концептуалізації на рівні багаторівневих стратегій і операціоналізації на різних рівнях стратегічної комунікації.

6. Ключовою місією РНБ є формування системи стратегічної комунікації суб’єктів забезпечення національної безпеки з метою побудови успішної та ефективної держави, реалізації національних інтересів на принципах пріоритезації та таргетизації.

Література

1.              Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України:  Монографія. — К.: Текст, 2008. — 440 с.
2.              Кобринський В.Ю. Державний контроль у сфері національної безпеки України. — Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. — Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2008.
3.              Про Раду національної безпеки і оборони України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 35. — Ст. 237.
4.              Про основи національної безпеки України : Закон України // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 29. — Ст. 1433.
5.              Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. — 2007. — № 2 (7). — С. 97—102.
6.              Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України № 966/2005 від 16 червня 2005 року  // www.rainbow.gov.ua/action.
7.              Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України № 1446/2005 від 14 жовтня 2005 року  // www.president.gov.ua/documents.
8.              Про внесення змін до Указу Президента України від 14 жовтня 2005 року №1446 : Указ Президента України № 354/2008 від 15 квітня 2008 року   // www.rainbow.gov.ua/action.
9.               Липкан В. Параллельный мир: баланс безопасности или безопасный баланс // Неизвестная разведка. — 2007. — № 1. — С. 21—27.
10.          Липкан В.А. Нацбезопасность альтернативный взгляд // Неизвестная разведка. — 2006. — № 3 – 4. — С. 12—19.

Для цитування:

          Ліпкан В.А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації. Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.

професор кафедри управління в ОВС,

Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент

Юлія Євгенівна Максименко,

старший викладач кафедри

теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ,

кандидат юридичних наук

Здійснено дослідження змісту словосполучення «забезпечення безпеки», що використовується у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки, та у відповідних доктринальних дослідженнях

Ключові слова: безпекознавство, націобезпекознавство, безпека, забезпечення безпеки

Проведено исследование содержания словосочетания «обеспечение безопасности», используемое в нормативно-правовых актах, регулирующих общественные отношения в сфере национальной безопасности, и в соответствующих доктринальных исследованиях

Ключевые слова: теория безопасности, теория национальной безопасности, безопасность, обеспечение безопасности

The analysis of the matter of combination of words securities provide, which use in legal acts and scientific works in the national security is done.

Key words: security studies, national security theory, security, securitization, ensuring security

Об’єктивне, всебічне та повне дослідження такого багатоаспектного та системного феномену як національна безпека можливе лише за умов його розгляду з багатьох ракурсів — загальнотеоретичного, історичного, управлінського, філософського, економічного, політологічного, геополітичного, юридичного тощо. Кожна з наук, що досліджує дане питання, використовує властивий лише їй методологічний інструментарій та висвітлює лише ту сторону національної безпеки, що відповідає специфіці предмета даної науки. Останнім часом націобезпекознавча тематика стала доволі популярним предметом розгляду науковців. У цьому ракурсі слід відмітити наукові праці В. Горбуліна, А. Качинського, Б. Кормича, В. Кобринського, М. Левицької, В. Ліпкана, Ю. Максименко, М. Мельника, Н. Нижник, С. Павленка, Г. Пономаренко, В. Паламарчука, М. Пальчука, Б. Парахонського, М. Пендюри, Г. Ситника та інших.

Натомість, незважаючи на значну кількість розвідок, присвячених висвітленню різних аспектів національної безпеки, найбільш дискусійними залишаються ті, що спрямовані на формування категорійно-понятійної системи, що і визначає актуальність даної наукової статті.

Поза це, неоднозначне розуміння базових понять, що використовуються при висвітленні цієї проблеми, зокрема позиція деяких дослідників щодо несумісності використання словосполучення «забезпечення безпеки», а також необхідність формування консенсуального категорійно-понятійного апарату і обумовило мету даної статті.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, авторами поставлені такі завдання: 1) окреслення основних підходів щодо доцільності та правильності вживання словосполучення «забезпечення безпеки»; 2) аналіз основних суміжних понять до поняття «забезпечення безпеки»; 3) наукова аргументація доцільності вживання словосполучення «забезпечення безпеки».

Міждисциплінарний характер явища національної безпеки, необхідність застосування інтегрованого підходу до її вивчення, розроблення науково обґрунтованих заходів забезпечення національної безпеки через ефективне управління системою національної безпеки створили причиново-детермінаційні передумови розроблення націобезпекознавства.

Поза межами даної статті ми лишаємо дискусії щодо необхідності розроблення узагальнюючої теорії безпеки, адже наші погляди викладені і аргументовані у достатній для розуміння і усвідомлення коріння наших позицій кількості публікацій. Більше того, наші наукові позиції були закріплені при навчанні одного з авторів (В.Ліпкана) в Університеті Делаверу США за програмою „Безпекова політика США”, в рамках якої окремо вивчався курс „Security Studies”, тобто вчення про безпеку. Тому здійснювати дискусії з науковими конформістами і ворогами дійсності в рамках даної статті з цього приводу не будемо, лишаючи це для наступного наукових публікацій.

Натомість, у рамках даної статті зосередимо увагу на розглядові певних базових категорій, щодо яких у нашого епістемологічного товариства існують дуже критичні розбіжності, котрі деяким чином унеможливлюють формування парадигми національної безпеки, спрямування руху держави у безпекове річище, зумовлене тенденціями глобалізації і формуванням впливу суперсистем у вигляді наднаціональних структур.

Ми відстоюємо позицію, що проблемна ситуація у сфері національної безпеки, може бути усунена не фрагментарним висвітленням окремих питань у межах конкретної науки, а виключно на основі єдиної системи знань про національну безпеку — націобезпекознавства.

Наші опоненти неодноразово зауважували про недоцільність як впровадження в науковий обіг української науки даного неологізму, аргументуючи це тим, що він не може перекладатися російською мовою (К.І.Беляков), так і взагалі формування даної теорії (А.Б.Качинський, М.А.Ожеван, В.В.Циганов).

Так, вельми показовим блюзнірством з цього приводу виступає стаття К.Белякова, котрий зазначає: „…спроби перекласти введені їх авторами поняття, наприклад російською, не дає чіткого, зрозумілого відображення напряму досліджень, їх об’єкта та предмета… є штучними, цілком надуманими і не можуть нормально сприйматися та використовуватися у міжнародній науковій лексиці завдяки тому, що роблять визначення дисципліни (або галузі) заздалегідь незрозумілими навіть фахівцям” [1, с. 154].

По-перше, в науці не існує такого наукового методу, як „можливість перекладу російською мовою”. Більше того, дана мова в Україні виступає лише однією з мов національних меншин, тому виступає докорінне питання вже до упередженості К.Бєлякова, котрий заакцентовує лише на даній мові. Переконані, що коли в Росії, якщо даний дослідник обрав саме дану країну для порівняння, формують категорійно-понятійний апарат, то навряд чи перевіряють: а як він буде звучати і розумітися, якщо його перекласти українською мовою.

Саме тому, закиди К.Белякова виглядають абсолютно незрозумілими з наукового погляду. Адже за семантикою термін „безпекознавство” є абсолютно зрозумілим за своїм походженням, значенням і сутністю, він абсолютно повно описує феномен безпеки як поліструктурного і багатоаспектного явища. Саме тому виникає питання вже щодо фаховості даного дослідника, який будучи доктором юридичних наук дозволяє собі скочуватись у лоно суб’єктивізму, позбавленого здорового глузду і взагалі навіть натяку на методологію дослідження.

Поза це, зазначимо, що в українській науці, і на жаль, правотворчості, і нині існує певний комплекс меншовартості, коли неодноразово науковці та вітчизняний законодавець інколи бездумно запозичують досвід Російської Федерації щодо вирішення деяких практичних проблем чи урегулювання певних сфер суспільного життя, незважаючи на абсолютно різні геополітичні, геостратегічні та інші фактори, що мають бути враховані при визначенні авторських пропозицій чи прийнятті нормативно-правових актів. На це зазначав, зокрема і Л.Д.Кучма у своїй роботі „Украина не Россия” : „Как получилось, что люди, разбирающиеся в экуменизме, кейнсианстве и других замысловатых вещах, оказались настолько вне украинской проблематики, хотя все это всегда было у них под боком… где же столько раз  воспетая отзывчивость русского интеллигента на чужую боль, где его универсализм, откуда такое высокомерие? Насколько я могу судить, проблема не в высокомерии, а, скажем мягко, в проблемах информированности” [2, с. 12].

Маючи власні традиції право- і державтворення, власний менталітет, та і взагалі будучи автохтонним народом мусимо здолати рабську меншовартість не лише в наукових поглядах, а й викорінити її звідусіль, і передовсім із нашої душі, здійснивши її інвентаризацію [ 2, с. 24], серця і розуму, котрий лише вільний зможе народити таку творчу потенцію, яка на загал і дасть поштовх до життєдайного творення значного наукового доробку і формування справжньої національної і патріотичної прагматичної концепції. Одвічне бідкання й гукання, хитання розумів, душі, це є все справжнім зволіканням, призводять в пустощі вони. Тож, перефразуючи італійський вислів [2, c. 28] скажу: Україну ми створили, тепер наше завдання — створити українців.

Навіть поверховий аналіз першого конститутивного акту у сфері національної безпеки України – Постанови Верховної Ради України „Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України” від 16 січня 1997 року, який втратив чинність на підставі Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, дозволяє дійти висновку про пряме запозичення норм Закону РФ „Про безпеку”, незважаючи на відмінність державного устрою, кількості населення, природних умов, ментальності народу, ідеології державо- і правотворення, а також врахування того, що Україна входить до кількох важливих історичних просторів, серед яких доцільно згадати поствізантійский, пост російсько-імперський, пост-австроугорський, пострадянський і посткомуністичний, вона є спадкоємнице усіх цих канувши в минувшину просторів [2, с. 31].

Так само, звертаючись до світового доробку зазначимо, що ще в XVIII сторіччі Шарль Луї Монтеск’є у праці «Про дух законів» зауважував про те, що законодавець створює закони не довільно, а обов’язково враховуючи природні умови, у яких історично формувався народ: розміри території, її рельєф, побут, звичаї тощо. У більш абстрактному плані маємо висновувати: плагіат законодавчих актів на державному рівні призводить до створення умов для формування правових небезпек і загроз правовій системі Україні — загроз правовій безпеці держави.

По-друге, щодо надуманості. Дана теза також виглядає не науковою, оскільки не може бути надумано те, що є визнаним на рівні держави і міждержавних наукових товариств. Так: 1) навчальний посібник „Безпекознавство” пройшов офіційну експертизу і його було Рекомендовано МОН України, 2) основна термінологія націобезпекознавства пройшла випробування часом, оскільки вже видається 3-те, починаючи з 2005 року видання словника основних термінів та понять з націобезпекознавства; 3) в рамках даної термінології і за її використання проводяться щорічні конференції в Європейському Університеті „Сучасні проблеми безпекотворення”; 4) основна термінологія була використана і використовується у роботі УСПП, яку очолює А.Кінах, Міжнародній громадській організації „Міжнародна антитерористична єдність”, Академії безпеки відкритого суспільства; 5) основні положення, розробленої В.Ліпканом теорії викладаються в авторських курсах „Безпекознаство”, „Теорія управління безпекою соціальних систем”, „Основи національної безпеки України”, „Безпека бізнесу”; 6) підготовлено та надруковано підручники, що не мають аналогів в Україні „Теорія національної безпеки”, „Національна безпека України”, які також пройшли офіційну експертизу і отримали гриф МОН України. Окрім цього, В.Ліпкан видавав свої матеріали міжнародними мовами: англійською та російською, і доповідав їх особисто на чисельних міжнародних конференціях в Австрії, Словаччині, Угорщині, США, Німеччині, Молдові, Росії; 7) основну термінологію використано в Міжнародній поліцейській енциклопедії; 8) в рамках системного бачення проблем безпеки підготовлено не одного кандидата наук.

Переконані, що будь-якому досліднику доцільно спочатку відірватись від своїх емоцій, сповільнитися від зашарованого ставлення до нового, і вже із суто наукових позицій підходити до аналізу даного питання, дослідивши та вивчивши витоки його формування, джерела і засади. Звичайно, якщо наведені нами аргументи виглядають не доказово і не солідно, і сам К.Бєляков має більший науковий потенціал і  верифікативні можливості щодо спростування або диспуту щодо даних питань, то ми завжди готові до продовження наукової дискусії. А наразі, залишаємо за собою право знову ж таки надати оцінку тому, хто оцінив нас, класичною фразою: а судді хто?

Ну і звичайно ж, це наша особиста і наукова позиція, проведений нами контент-аналіз публікацій К.Бєлякова, унеможливлює стверджувати, що він є фахівцем у галузі теорії безпеки, до яких він сам себе прирахував. Річ у тім, що наука має спиратися на факти і докази, а не на бажання і власні хотіння, публіцистичну і некоректну лексику („автор у своїх вишикуваннях”, „так званого” ) тому фраза про несприйняття пропонованої нами термінології „фахівцем” звучить як мінімум несолідно, а у більш абстрактному плані непрофесійно і не фахово. Причому в рамках даної статті ми лишаємо поза увагою помилкові погляди К.Бєлякова стосовно суто безпекових проблем щодо:

1)                ототожнення безпеки держави і національної безпеки [1, с. 157]: в рамках націобезпекознавства вже є парадигмальним положення про те, що національна безпека охоплює три основні складові: безпеку держави, безпеку суспільства і безпеку особи;

2)                зазначення на те, що національна безпека складається з факторів (інформаційна безпека, політична безпека тощо);

3)                визнання актуальності формування теорії безпеки (питання про актуальність формування даної науки є дискусійним лише в Україні, і лише у окремих фахівців, саме через суб’єктивістське ставлення наукової еліти та її небажання бачити очевидні речі, стосовно ж інших країн, це питання вже давно не є актуальним, а сама теорія безпеки (безпекознавство) викладається в різних університетах зарубіжних країн, причому сам термін „безпекознавство”, перекладено різними мовами, зокрема англійською Securitology);

4)                у випадку формування націобезпекознавства відбувається процес диференціації наукових знань без перспективи їх подальшої інтеграції: у своїх роботах у 2003 році, В.Ліпкан докладно виклав із застосуванням знань тектології, системології, кібернетики, системного підходу, та синергетики наукову концепцію щодо формування та перспектив розвитку даного напряму, окресливши підвалини фундаментальних та прикладних наук і показавши місце націобезпекознавства і його роль.

Авторську позицію щодо визначення базових понять націобезпекознавства, таких як «безпека», «національна безпека», «національні інтереси», «національна ідея», «загрози національній безпеці» та інші, було відображено в наших інших роботах [4-7].

Окремо хотіли б зупинити власну увагу в рамках даної наукової статті на питанні доцільності вживання словосполучення «забезпечення безпеки». Останнім часом дедалі більшого поширення серед ряду фахівців (В. І. Гурковський, О. О. Золотар, В. С. Цимбалюк, К. І. Бєляков та інші) набуває точка зору, що у контексті юридичної когнітології та герменевтики права вживання категорії «забезпечення безпеки» є тавтологією, подібне, образно, до вживання, як категорій — «водяниста вода» чи «масляне масло», у зв’язку з чим пропонується в теорії права, у тому числі в теорії адміністративного та інформаційного права для потреб практики безпеку гарантувати, підтримувати, охороняти, захищати, контролювати, організовувати.

На думку В. І. Гурковського із семантичного аналізу зазначених категорій можна зробити узагальнення, що безпека як процес, суспільні відносини, умовно визначений дискретний стан (щодо кола суб’єктів чи об’єктів, простору, часу) може підтримуватися, охоронятися, боронитися, захищатися, зберігатися, берегтися, але не забезпечуватися» [8, с. 29].

Тавтологія (дав.-гр. ταυτολογία від дав.-гр. ταυτο — те ж саме та дав.-гр. λόγος — мова) — це використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Найбільш очевидною тавтологія виглядає у словосполученнях, де дублюється один корінь (наприклад, «масляне масло») або корені різномовного походження з аналогічним змістом («пам’ятний сувенір», «народний фольклор»), але у деяких випадках такі слова насправді використовуються у дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст один одного. Наприклад, у словосполученнях «чорне чорнило» чи «біла білизна» повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою».

Здійснений нами ґрунтовний контент-аналіз 118 безпекових досліджень, де мультиплікандом виступав термін „безпека”, уможливив сформувати перелік найбільш уживаних понять, котрими її описують: «гарантування» [9], «підтримка» [10], «охорона» [11], «захист» [12], «контроль» [13], „управління” [14], „формування” [15], „розвиток” [15], а також співвідношення вищезазначених понять із визначенням поняттям «забезпечення».

Нині в Україні нараховується декілька тлумачних словників української мови [16-22]. Лише у 2010 році Національна академія наук України у Міжнародний день рідної мови презентувала перший том фундаментального академічного тлумачного «Словника української мови» у двадцяти томах [22]. Як зазначив на засіданні круглого столу «Мова і культура» президент НАН України академік Борис Патон, цей словник є найбільшим українським лексикографічним твором за всю історію країни і належить до числа найбільших лексиконів світу. Крім того, важливість розробки такого словника пояснюється тим, що 11-томний тлумачний словник української мови, який вийшов у 70-ті роки минулого століття і здобув Державну премію в колишньому СРСР, певною мірою застарів і не відповідає новим політичним, суспільним і мовним реаліям.

Видання цього словника є нагально необхідним не лише для філологів, але й для юристів, оскільки доволі часто ведеться полеміка про правильність чи хибність вживання тих чи інших слів, словосполучень у нормативно-правових актах.

У зв’язку з тим, що Національна академія наук України презентувала лише перший том фундаментального академічного тлумачного «Словника української мови», який обмежується тлумаченням понять, що починаються на букви «А» та «Б», то використовувати будемо інші джерела інформації.

Так, один із тлумачних словників української мови [23] на дає таке тлумачення поняттям:

1)           «гарантувати»- давати гарантію у чому-небудь, захищати;

2)           «підтримувати» – притримуючи, тримаючи, не давати упасти кому-небудь, чому-небудь; подавати матеріальну, моральну і т. ін. допомогу, сприяти в чому-небудь.; приєднуючись, надаючи підкріплення, збільшувати чисельність; продовжуючи що-небудь, не давати припинятися, порушуватися, зникати і т. ін. || Підкріплюючи чим-небудь, зберігати, не давати загинути; зберігати, тримати в певному стані, в потрібному вигляді і т. ін.; поділяючи погляди, виявляючи симпатію, виступати на захист або на боці кого-, чого-небудь;

3)           «охороняти» – оберігати від небезпеки кого-, що-небудь, забезпечувати від загрози нападу, замаху і т. ін.; стояти на варті біля кого-, чого-небудь; вартувати, стерегти; забезпечувати, гарантувати недоторканність кого-, чого-небудь; зберігати від руйнування, знищення, завдавання шкоди і т. ін.; захищати від чого-небудь;

4)           «захищати» – обороняти, охороняти кого-, що-небудь від нападу, замаху, удару, ворожих, небезпечних і т. ін. дій; пильно стежити за недоторканністю чого-небудь і багато робити для цього; боронити, обстоювати погляди, права, інтереси, честь кого-небудь; прилюдно обстоювати, боронити твердження, судження тощо, висунуті у дипломній роботі, проекті, дисертації і т. ін.; брати участь у судовому процесі, обстоюючи інтереси обвинуваченого;

5)           «контролювати» – перевіряти кого-, що-небудь;

6)           «організовувати» – створювати, засновувати що-небудь, залучаючи до цього інших, спираючись на них; здійснювати певні заходи громадського значення, розробляючи їх підготовку і проведення; забезпечувати, влаштовувати що-небудь, вишукуючи для цього необхідні можливості; роздобувати, діставати або готувати що-небудь для когось; згуртовувати, об’єднувати кого-небудь із певною метою; зосереджувати, мобілізувати, спрямовувати когось на що-небудь; чітко налагоджувати, належно впорядковувати що-небудь.

Щодо поняття «забезпечувати», то воно має також декілька значень:

1) Постачаючи щось у достатній кількості, задовольняти кого-, що-небудь у якихось потребах. || Надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби до існування.

2) Створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось.

3) Захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки.

Таким чином, поняття «забезпечення», «забезпечувати» щодо інших понять як-от «гарантувати», «підтримувати», «охороняти», «захищати», «контролювати», «організовувати» є більш широкою категорією, оскільки охорона, захист, контроль тощо є одиничними складовими процесу забезпечення. Поняття ж «забезпечення» охоплює весь спектр заходів (організаційних, контрольних, охоронних, захисних тощо), що вживаються задля реалізації цілей безпеки. Причому даний підхід не є лише нашою науковою позицію, а також поданий і в інших авторитетних наукових розвідках [24-33].

Більше того, В.Ліпканом у своєму монографічному дослідженні приділено окрему увагу виявленню найбільш типових підходів до розуміння сутності даного терміносполучення, застосовано наукові методи пізнання і отримані нові науково обґрунтовані результати, які підтверджують валідність і спростовують закиди у тавтологічності терміносполуки „забезпечення безпеки” [34]. Окремі питання щодо обґрунтування правильності даного терміну, його сутності та змісту можна знайти, як у публікаціях В.Ліпкана [35-42], так і в дослідженнях інших авторів [43-60].

Тим більше, ми є прихильниками тієї наукової позиції, відповідно до якої безпека не є дискретним станом, а становить собою процес. Причому, сповідуючи наступність у власних міркуваннях, виступаючи апологетами діяльнісного підходу,  таким самим чином презентуємо розуміння сутності даного явища через подання адекватного йому визначення базового поняття «безпека» та інших суміжних понять («національна безпека», «інформаційна безпека» та інші) [61]. За діяльнісного підходу термін „забезпечення” вживається у сенсі створення різного роду умов, реалізації комплексу узгоджених за спільною метою заходів за для створення сприятливих умов із реалізації національних інтересів.

Здійснений нами функціональний аналіз синтаксичних одиниць, а також застосування методу трансформацій щодо даного нерозкладного словосполучення у світлі теорії синтаксичної номінації і референції, семантичного й функціонального синтаксису, репрезентативної функції мовних знаків уможливив дійти наступного висновку: словосполучення „забезпечення безпеки” виступає семантично неподільним субстантивним словосполученням, позбавленої від метафоризації компонентів.

Відтак, слова «безпека» та «забезпечувати», незважаючи на однаковий корінь мають різний зміст, а тому не є тавтологію вживання їх у відповідних нормативно-правових актах та наукових працях, як на це безпідставно і без подання наукової аргументації, як це зроблено нами, зазначають чисельні дослідники. Наука має виступати полем битви наукових концепцій та інтелектів, а не безапеляційним поданням в аксіоматичному плані власних науково не аргументованих думок із претензією на істину в останній інстанції.

Використання замість поняття «забезпечення» інших понять, що були проаналізовані вище, вважаємо недоцільним, некоректним і таким, що не можуть адекватно описати врегульованої нормами права систему теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на створення сприятливих умов для реалізації національних інтересів, джерел добробуту, ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки.

Список використаних джерел:

1. Бєляков К.І. Знання про безпеку: проблеми визначення та методології / К.І. Бєляков // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2008. — № 18. — С. 153—159.
2. Кучма Л. Украина — не Россия. — М. : Время, 2003. — 560 с.
3. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навчальний посібник. — К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
4. Ліпкан В.А., Ліпкан О.С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
5.  Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник]. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
6. Міжнародне право : [підручник] / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] ; за ред. В. А. Ліпкана. — К. : КНТ, 2009. — 752 с.
7. Ліпкан В.А. Національна безпека України : [Навчальний посібник]. — К. : Кондор, 2008. — 552 с.
8. Гурковський В. І. Організаційно-правові питання взаємодії органів державної влади у сфері національної інформаційної безпеки : дис… канд… юрид. наук : 25.00.02   Володимир Ігорович Гурковський. — К., 2004. — 225 с.
9. Циммерман Кеті, Вотс Шарлот. Рекомендації ВОЗ стосовно дотримання етики та гарантування безпеки при проведенні інтерв’ю з жінками, які постраждали внаслідок торгівлі людьми / Всесвітня організація охорони здоров’я ; Британська Рада ; Міністерство закордонних справ Великої Британії. — Б.м., 2003. — 29 с.

10. Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України : Указ Президента України № 377/2008 від 21 березня 2008 року // www.rainbow.gov.ua/action.

11. Литвин О. П. Кримінально-правова охорона громадської безпеки і народного здоров’я : Автореф. дис.. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 1999. — 46 с.

1. 12.  Ліпкан В.А.  Національна безпека України: кримінально-правова охорона: [навч. посіб.] / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца. — К. : КНТ, 2007. — 292 с.

13. Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 16. — Ст. 93.

14. Парламентський контроль у сфері безпеки і оборони: Матеріали міжнар. конф. (м. Київ, 27-28 вересня 2002 р.) / Національний ін-т проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України; Женевський центр демократичного контролю над збройними силами / О. С. Бодрук (ред.). — К. : Логос, 2003. — 296 с.

15. Щербань В.П. Економічні і соціально-екологічні основи формування та розвитку продовольчої безпеки в Україні : Автореф. дис. .. д-ра економ. наук: 08.07.02 / Сумський національний аграрний університет. — С., 2004. — 62 с.

16. Словник української мови : В 11 т. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — Київ: Наукова думка, 1970—1980.

17. Короткий тлумачний словник української мови. Близько 6750 слів / за ред. Д. Г. Гринчишина. — 2-е вид., доп. і перероб. — Київ : Рад. Школа, 1988.

18. Новий тлумачний словник української мови. 42000 слів: У 4-х томах / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. — Київ: вид. Аконіт, 1998.

19. Великий тлумачний словник української мови / Автор, керівник проекту і гол. редактор В. Т. Бусел. — Київ, Ірпінь: ВТФ Перун, 2001

20. Великий тлумачний словник української мови / Упоряд. Т. В. Ковальова. — Харків: Фоліо, 2005. — 767 с.

21. Великий тлумачний словник. Сучасна українська мова від А до Я / Упоряд. Загнітко А. П. — Донецьк: Вид. «Бао», 2008. — 704 с.

22. Словник української мови. У 20-ти т. / Український мовно-інформаційний фонд НАН України; за ред. В. М. Русанівського. — Київ: Наукова думка, 2010. — Т.1. А — Б. — 911 с.

23. Тлумачний словник української мови //http://uktdic.appspot.com

24. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Системно-концептуальні засади стратегії національної безпеки України. — К. : Євроатлантикінформ, 2007. — 592 c.

25. Горбулін В.П. Через роки, через відстані… Держава та особистість. — К., 2006. — 360 с.

26. Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с.

27. Настюк В. Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. — К., 2008. — 245 с.

28. Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України: Дис. … на здобуття наук. ступ. канд.. юрид наук : 12.00.02 „Конституційне право” / Зоряна Дмитрівна Чуйко. — Х., 2007. — 209 с.

29. Видрін Д. Концепція стратегії безпеки (Україна у посттоталітарний період) // Розбудова держави. — 1993. — № 5. — С. 36 – 41.

30. Задерей В.А. Стратегия лидерства / В. А. Задерей // Национальная безопасность и геополитика России. — 2001. —41.

31. Задерей В.А. Стратегия лидерства / В.А. Задерей // Национальная безопасность и геополитика России. — 2001. — № 8. — 65 – 70.

32. Иванов С.Б. Стратегия безопасности России / С.Б. Иванов // Национальная безопасность и геополитика России. — 2001. — № 1. — С. 11 – 16.

33. Кізіма В. Метастратегія політичного життя України (від ідеології тоталітаризму до ідеї тотальності) / В. Кізіма // Політологічні читання. — 1994. — № 2. — С. 3.

34. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України :  [Монографія]. — К. : Текст, 2008. — 440 с.;

35. Ліпкан В. А. Системний підхід до побудови еталонної моделі системи забезпечення національної безпеки / В.А. Ліпкан // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 2. — С. 19 – 24.

1. 36.  Ліпкан В. А. Правове забезпечення управління системою національної безпеки / В.А. Ліпкан // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 3. — С. 19 – 24.
2. 37.  Ліпкан В.А. Методологія формування правового поля забезпечення національної безпеки України / В.А. Ліпкан // Держава і право. — 2002. — № 18. — С. 70 – 76

38. Ліпкан В.А. Поняття системи забезпечення національної безпеки України / В.А. Ліпкан // Право і безпека. — 2003. — № 2’4. — С. 57 – 60.

39. Ліпкан В. Проблеми законодавчого забезпечення національної безпеки / В.А. Ліпкан // Українське право. — 2003. — № 1 (16). — С. 107 – 120.

40. Ліпкан В.А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України / В.А. Ліпкан // Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України.— К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.

41. Ліпкан В.А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України / В.А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 75 – 78.

42. Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України / В.А. Ліпкан // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. — 2004. — № 9. — С. 230 – 233.

43. Базилюк Я. Б. Умови формування і стратегія забезпечення конкурентноспроможності національної економіки : Дис. .. канд. екон. наук: 21.04.01 / Нац. ін-т стратег. досліджень, Нац. ін-т проблем міжнар. безпеки. — К., 2001. — 169 с.

44. Барановський О. І. Фінансова безпека в Україні (методологія оцінки та механізми забезпечення) : Дис. .. канд. екон. наук: 08.04.01 / НАУ України, Ін-т економ. прогнозування. — К., 2000. — 518 с.

45. Барбашова Н.В. Правове забезпечення екологічної безпеки в процесі господарської діяльності : Дис. .. канд. юрид. наук: 12.00.06 / НАУ України, Ін-т держави та права ім. В.М. Корецького. — К., 1999. — 175 с.

46. Барчук В. Б. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як суб’єкт забезпечення національної безпеки України : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2006. — 19 с.

47. Бойович В. Міжнародно-правові аспекти забезпечення безпеки мореплавства в СР Югославії : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.11 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2003. — 17 с.

48. Гізімчук С. В. Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Університет внутрішніх справ. — Х., 1999. — 17 с.

49. Городянко С. В. Організаційно-правове забезпечення безпеки діяльності працівників ОВС України : автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний ун-т внутрішніх справ. — К., 2007. — 20 с.

50. Дуброкіна О. О. Забезпечення економічної безпеки України в сфері оборони : Дис. .. канд. економ. наук: 08.02.03 / НАН України, Ін-т економічного прогнозування. — К., 2004. — 195 с.

51. Засунько С. С. Адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення техногенної безпеки в Україні: дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2005. — 250 с.

52. Іванов Д. А. Інформаційно-правові основи забезпечення безпеки мореплавства : автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Одеська національна юридична академія. — О., 2008. — 19 с.

53. Кінаш Ю. Я. Засоби адміністративного примусу у сфері забезпечення безпеки у вугільних шахтах : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2003. — 17 с.

54. Ковальчук Т. Г. Правові питання забезпечення екологічної безпеки продуктів харчування : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1996. — 20 с.

55. Конах В. К. Забезпечення інформаційної безпеки держави як складової системи національної безпеки (приклад США) : Автореф. дис.. канд. політ. наук: 21.01.01 / Національний ін-т стратегічних досліджень — К., 2005. — 20 с.

56. Корнєєв Ю. В. Адміністративно-правове забезпечення особистої безпеки працівників податкової міліції : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Державна податкова адміністрація України; Академія державної податкової служби України. — Ірпінь, 2002. — 18 с.

57. Круть П.П. Армія як суб’єкт забезпечення національної безпеки України(соціально-філософський аналіз) : Дис. .. канд. філософ. наук: 09.00.03 / Харківський військовий ун-т. — Х., 1999. — 180 с.

58. Пономаренко Г. О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади : [монографія ]/ Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. — 448 с. — Бібліогр.: с. 404-446.

59. Украінчук О.В. Забезпечення національної безпеки в умовах формування в Україні громадянського суспільства та демократичної, правової, соціальної держави : Автореф. дис.. канд. юрид. Наук: 12.00.01 / Університет внутрішніх справ. — Х., 1994. — 18 с.

60. Хіміч О. М. Забезпечення екологічної безпеки адміністративно-правовими заходами, які застосовуються міліцією : Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національна академія внутрішніх справ України. — К., 2006. — 16 с.

61. Максименко Ю.Є. Визначення поняття інформаційної безпеки з позицій діяльнісного підходу / Ю.Є. Максименко// Науково-практичний збірник. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. – 2004. – № 32. – С. 16-19.

Надрукована:

Ліпкан В., Максименко Ю. Націобезпекознавство: проблеми формування категорійно-понятійного апарату / В. Ліпкан, Ю. Максименко //  Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 7—11.

Securitas regnorum fundamentum

Безпека – основа держави

Безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб людини. Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека.

Безпекознавство як нова наука та дисципліна вичленовується як таке, що в основу дослідження покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його начала. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем:

1. Нерозривно зв’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.
2. Саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.
3. На безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності.

Даний навчальний посібник дає концептуальні відповіді на питання не лише про те, як подолати стереотипи минулого щодо розуміння безпеки, а відповідно до цього і формування систем безпеки, але й про те, як краще використовувати багатющі можливості національного чинника, нездоланне прагнення української нації досягти високої мети, її невичерпний потенціал до державотворення.

У чому полягає концептуальна ідея Безпекознавства?

Концептуальна ідея навчального посібника будується з урахуванням міжнародно-правової норми щодо права особи на безпеку, яка є відлунням все зростаючої ролі людини у загальноцивілізаційних процесах.

Робиться спроба не лише внести корективи до тлумачення теоретичних питань, а й, на підставі синергетики, переосмислити те, чим керувались донедавна, визначити такі підходи, які б пояснювали реальний стан речей у сфері безпеки, допомогли знайти відповіді на складні питання, що виникають у сфері забезпечення безпеки, стимулювати розвиток передусім недержавної системи безпеки як складової частини системи національної безпеки.

В українській науковій літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення. Сама ж актуальність дослідження полягає в реалізації нагальної потреби зв’язати потреби забезпечення безпеки особи, побудови української державності з формуванням, на основі неопарадигми безпеки, достатньої системи безпеки, яка складатиметься з державної і недержавної підсистем.

Безпекознавство спирається на першовитоки безпеки, відтворює прагнення людини до безпеки, усвідомлення її значущості серед інших потреб, виявлення механізмів актуалізації потягів людини до створення систем безпеки, зрештою —патріотичне прагнення побудови сильної соборної України. Безпекознавство утверджує сучасне розуміння суті природи безпеки і заперечує її трактування лише як стану захищеності, як концептуального нігілізму і наукової зашореності — починаючи з обмеження безпеки лише захисними діями, закінчуючи ототожненням безпеки із діяльністю лише державних інституцій, заперечуючи непересічну, об’єктивно зумовлену і безальтернативно необхідну роль в безпекотворенні громадських організацій.

У чому полягає зміст безпекознавчого підходу

Безпекознавство розглядається як науковий напрям, що синтезує ідеї та підходи різних галузей наук, водночас додаючи якісно нового прирощування знань. Чільне місце у посібнику приділено дискусійним питанням, пов’язаним із безпекознавчим підходом у науці, який формується на ґрунті безпекознавства. Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Найбільшого розповсюдження даний підхід набуває при дослідженні складних систем, що характеризуються механізмами самоорганізації. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та виклад реалізації забезпечення безпеки у практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з одною, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети. Звідси й потреба поєднання дещо відмінних світоглядних орієнтирів у суспільстві щодо безпекотворення, розв’язання гострих проблем формування системи національної безпеки, завдання утвердження стабільності у цій системі, поєднання не лише прав, а й обов’язків, а також закріплення відповідальності серед суб’єктів управління безпекою як у державному, так і недержавному секторі. Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до безпеки і можливості забезпечення безпеки з боку державних або громадських організацій.

Безпека мікрокосму є критерієм цілісності людини, безпека макрокосму — суспільства, у цілому ж метабезпека буття відображає органічну єдність розмаїття потреб тіла природи, часово-просторову інваріантність ідеалу безпеку. Безпека — гармонія світу, людська симфонія у її нескінченних вимірах.

Автором даного посібника робиться спроба пов’язати поступ України до річища державності із формуванням системи безпеки.

У рамках нової науки (дисципліни) — безпекознавства — у навчальному посібнику аналізуються: теоретичні засади безпекознавства, його значення у формуванні наукового фундаменту для дослідження безпеки як специфічного поліморфного феномену; синергетична парадигма безпеки; власне безпека, діагностування та управління нею тощо. Наголошується на необхідності застосування методології синергетики, яка дозволяє з якісно нових позицій розглядати процеси в сфері безпеки. Значна увага приділена розглядові правового забезпечення безпеки.

Автор виходив з того, що нова якість українського суспільства вимагає відповідного переоцінення його власного ставлення до безпеки, через те, що безпека окремого громадянина становить безпеку всієї держави. Йдеться про ледь не повну методологічну ревізію, кончу потребу подолати нехіть до вивчення і розгляду безпеки в якості не лише складної, а й відкритої нелінійної динамічної системи, значне розширення та поглиблення безпекознавчих розвідок, досліджень, впровадження у життя безпекознавчих підходів.

Автор усвідомлює, що сфера безпеки — занадто важливий чинник, який,  з одного боку, надає життя окремій особі, а з іншого — утворює засади до формування могутньої держави.

Безпекознавство, як його розуміє автор, передбачає подолання ігнорування сучасної тенденції щодо інтеграції наук. У посібнику наголошується на тому, що виникнення систем безпеки не є випадковим процесом, а пов’язане з необхідністю задоволення (реалізації) найголовнішої потреби людини — безпеки. Розв’язання цього питання — солідна складова внутрішньої політики України, важлива ступінь на шляху поширення загальноцивілізаційних гуманістичних тенденцій.

Через категорійно-понятійний апарат у навчальному посібнику реалізується гостра потреба осмислити процеси безпекотворення у контексті загальноцивілізаційного процесу щодо формування неосистем безпеки.

Принцип безпекоцентризму

Автор наголошує на тому, що застосування принципу безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління. Йдеться про подолання стереотипів, вироблення нових цілей, функцій, принципів та методів дослідження безпеки. Українське суспільство і наука про безпеку мусять перш за все якісно обновитись, приставши до тих методів і напрямів, котрі в інформаційну епоху найбільше відповідають формату забезпечення безпеки, серед яких особливе місце посідає синергетика. Ми маємо вийти з вузького й поверхневого пласту розгляду безпеки як простої і жорстко детермінованої системи.

Такий підхід є принципово важливим в умовах, коли деяким працям в безпекознавчій сфері надається тональність суто фрагментарної спрямованості на той чи інший аспект безпеки. Важливо здійснити, і це чи не головна мета автору, певний прорив у наших уявленнях про безпеку і скласти відповідь на одвічне бідкання: що ж таке безпека і які існують механізми надійного убезпечення від загроз будь-якого характеру?

Причому на зміну публіцистичної, білялітературної навали, що іноді простежується сьогодні, пропонується тверезий, виважений підхід, підкріплений солідною аргументаційною базою. Хвацькій хвилі поверхових тлумачень щодо ототожнення поняття безпеки із поняттям національної безпеки, яка подекуди становить собою агресивну некомпетентність, автор намагається протиставити професіоналізм, об’єктивний і прискіпливий науковий аналіз сфери безпеки.

Я виходив з наявності певних наукових вітчизняних традицій, на базі яких і пропоную сформувати нову дослідницьку школу безпеки, що має здійснювати наполегливий пошук істини, закликати до постійної, наполегливої праці всього загалу українства, спираючись на наукові критерії, ментальні та світоглядні настанови, духовне багатство національного буття, вагомості формування достатньої системи безпеки.

Нам бракує спадкоємності наукового життя, послідовності в розумінні і ставленні до безпеки, наступності декларованих і заходів, що вживаються.

Квінтесенцією безпекознавства є формування загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала порогових значень свого функціонування.

Звичайно, у даному навчальному посібнику окреслено лише вихідні теоретико-методологічні засади нової міждисциплінарної науки — безпекознавства, що не виключає подальшого розроблення цього аспекту такої системної проблеми. Варто новаційно застосовувати методологічний інструментарій та категорійно-понятійний апарат нового напряму науки, пускаючи в обіг нові наукові поняття, категорії та терміни, які адекватно інтерпретують безпекознавчі феномени, реалії і проблеми, які можуть усталити безпекознавчі дослідження, визначити їх гносеологічні, епістемологічні, аксіологічні, евристичні та праксеологічні можливості. Така спроба зроблена у даному навчальному посібнику.

З цієї точки зору безпекознавство розглядається в науковому плані як галузь науки, що здійснює свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, права, стратегії, філософії, соціології, антропології та багатьох інших наук. Воно може стати своєрідної матрицею наук і наукових напрямів про безпеку.

У найбільш загальному плані пропонується сформувати безпекознавство з двох частин: загальної і особливої. У загальній частині йтиметься про загальні методологічні, теоретико-концептуальні підвалини формування безпекознавства, як науки про безпеку, розглядатиметься предмет, об’єкт, категорійно-понятійний апарат, визначатимуться загальні питання щодо індикаторів, показників, передвісників загроз та небезпек, окреслюватиметься загальний механізм діагностування та управління безпекою і  загрозами, окреслюватиметься дерево галузевих безпекознавчих наук тощо. У особливій частині, на підставі викладеного у загальній частині, розглядатимуться питання щодо забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності крізь застосування методології відповідних наукових напрямів. Прикладом: інформаційні відносини — інформаційна безпека, екологічні відносини — екологічна безпека, соціальні відносини — соціальна безпека тощо.

Коли йдеться про безпекознавство, то йдеться передусім про своєрідне поле концептуального аналізу, яке не вичерпується традиційними підходами, виробленими як у річищі загальної теорії управління, так і традиційної теорії про безпеку життєдіяльності, а також сучасних досліджень у сфері безпеки. Останні ж здебільшого зосереджують левову частку своєї уваги або ж на питаннях безпеки як певного стану, не приділяючи належної уваги її антропогенним чинникам, або ж навпаки, віддають пріоритет розглядові суб’єктів забезпечення безпеки, ігноруючи дуалізм об’єктивного і суб’єктивного у феномені безпеки, що актуалізується останнім часом. Саме у цьому, тобто у поєднанні антропогенних, синергетичних та безпекознавчих та чинників, що визначають сам феномен безпеки і полягає концептуально-методологічна інноваційність пропонованого посібника.

Без сумніву, нова доба усвідомлення необхідності ретельного дослідження та вивчення феномену безпеку вже настала, я б навіть сказав про своєрідний безпекоренесанс, що можна спостерігати вже зараз, коли формується нова система міжнародної і глобальної безпеки, активізується діяльність міжнародних інституцій щодо створення аналітичних та наукових закладів з проблем вивчення безпеки. І це спіткає до активізації наукових і практичних зусиль на новому фронті — забезпечення безпеки. Безпекознавство щодо цього є вагомою спробою пошуку адекватної відповіді на виклик часу.

Ідея формування нової теорії

Ще одна ремарка стосується того, що я усвідомлював усю складність і дискусійність не лише окремих положень даного посібника, а й взагалі самої ідеї формування нової науки. Навчальний посібник віддзеркалює прагнення автора сформувати надійний науковий фундамент для дослідження надскладного поліморфного феномену — безпеки і на підставі цього виробити практичні рекомендації щодо формування системи національної безпеки нашої держави. Певна річ, що даний посібник також є методологічним продуктом синергетики, інструментарій якої автор обрав в якості базового. Саме це робить його відкритим для різних поглядів і позицій. Звичайно, що не всі терміни є рівнозначними, деякі з них є дещо фрагментарними, інші відображають ступінь інтегрованості у пропоновану науку. Проте даний навчальний посібник в цілому ґрунтується на єдиній методологічній парадигмі — критичне цивілізаційно-гуманістично-безпекознавче мислення і палке бажання формування адекватної наукової системи знань про безпеку як інструменту втілення і реалізації у життя ідеї безпеки.

Мета посібника полягає у тому, щоб сформувати загальне уявлення про феномен безпеки, окреслити найбільш перспективну методологію його дослідження, а також закласти фундамент для побудови міцної системи безпеки.

Україна — геополітичний центр Європи, тому надійно функціонуюча система безпеки є необхідною умовою подальшого існування нашої соборної незалежної України.

Сподіваюсь, що даний навчальний посібник як своєрідна візитна картка української держави у контексті глобалізації і становлення неосистем безпеки стане живлющим підґрунтям для подальшої роботи щодо формування достатньої системи національної безпеки України, органічними компонентами якої мають стати державна і недержавна системи безпеки.

Зрештою вихід у світ „Безпекознавства” — це запрошення науковцям і усім не байдужим до проблем безпеки узяти активну учать у подальшому дослідженні безпекознавчої проблематики у всіх її аспектах і різновекторних напрямах та багатошарових пластах, своєрідний заклик до інтелектуально потентних та національно небайдужих теоретиків і практиків в ім’я соборної незалежної процвітаючої України.

Ми варті жити у безпеці!

© Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант Національної академії внутрішніх справ України,

кандидат юридичних наук

Для цитування:

Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки. Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. 2002. № 4. С. 128 – 132.

Питання методології

Геополітичні трансформації в світі призводять до формування нової системи безпеки. Осторонь цих питань не можу залишатися держава, яка є геостратегічним центром Європи — Україна. Зазначу, що проблема формування ефективної системи національної безпеки не є новою, водночас методологія, яка застосовується для її вирішення, поки не дала позитивних результатів, тому казати про концептуальну завершеність формування даної системи є передчасним. І проблема полягає не стільки у неспроможності тієї чи іншої методології вирішити поставлені завдання, скільки у вірності визначення самої проблеми. Очевидним, і здавалося б таким, що не потребує зайвих доведень, є тезис про те, що національна безпека є системою і адекватною методологією для її вивчення є системний підхід. На це навіть наголошується у першому навчальному посібнику з питань основ національної безпеки[1].

Але ретельне дослідження даної монографії дозволяє зробити наступний висновок. Звичайно, цей посібник є першою спробою, підійти до розгляду національної безпеки, застосовуючи системний підхід. Водночас слід визнати і той факт, що застосування методології зазначеного підходу не знайшло адекватного відображення у розглядуваній роботі. Так, наприклад не були достатньо проаналізовані характеристики самої системи (стійкість, цілісність, інтегративні якості, наявність структури, системостворюючі зв’язки, параметри входу, виходу, процес тощо) Скажу більше, на мою думку, у даній роботі логічний акцент робився не стільки на системному, скільки на системно-структурному підході, тому що ретельному аналізові були піддані підсистеми національної безпеки, і робився аналіз їх елементного складу, у той час як питання транссистемних зв’язків та інтегративних властивостей не знайшли належного висвітлення.

Але безперечною є заслуга даних авторів у тому, що вони поставили проблему: національну безпеку необхідно розглядати за допомогою системного підходу.

Продовжуючи дану тему, зазначу, що перш за все потребують висвітлення питання, пов’язані із визначенням та ідентифікацією національної безпеки в якості системи. Відомо, що системи можуть відкритими і закритими, лінійними і нелінійними, стійкими і нестійкими, стохастичними і динамічними, стаціонарними і ергодичними, штучні та природні, живі та неживі, віртуальні та реальні тощо. Ідентифікація системи національної безпеки надасть можливість щодо предметного її вивчення, а також відпрацювання стратегій забезпечення національної безпеки. Серед цілого арсеналу засобів, які допомагають вирішувати ці завдання, чільне місце посідає теорія криз. Тому, відповідно до окреслених вище завдань, розглянемо застосування даної теорії при формуванні СНБ України.

Тектологія і система національної безпеки

Найбільш складний і суперечливий період у динаміці будь-якої системи — досягнення точки біфуркації, у якій система має обрати подальший шлях розвитку, і або перейти до якісно нового стану, або бути заміненою іншою системою. О.О.Богданов та Ю.В.Яковець досягнення точки біфуркації називають кризою, а саму теорію, яка описує зародження, функціонування та вплив криз на системи, теорією криз. Спираючись на методологію даної теорії, ми і проаналізуємо вплив загроз різного характеру (флуктуацій) на систему, а також можливі альтернативи функціонування системи національної безпеки (СНБ) у точках біфуркації.

Найбільш важливим завданням є застосування моніторингу загроз, моделювання структури і глибини кризи, її місця в динаміці, обрання найбільш надійних шляхів виходу системи в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, переходу її в новий стан.

Зазначу, що розглядаю систему дестабілізації як органічний складовий елемент загальної СНБ, а не окремо існуючий та спорадично виникаючий чинник, що періодично може впливати на функціонування системи. Розвиваючись у ритмі циклічної динаміки, проходячи усі стадії еволюції, будь-яка система весь час існує в умовах потенційної дестабілізації. Звичайно, що розглядаючи систему дестабілізації слід враховувати, складовим елементом якої системи вона є. Саме тому не можна казати про однаковість дестабілізацій, саме тому кожна система дестабілізації відображає характерні ознаки тієї системи, в якій вона існує. Отже кожна система дестабілізації є унікальною, ексклюзивною у своєму роді, вона залежить він впливу чисельних чинників, які мають як екзогенне, так і ендогенне походження.

Звичайно, що при розгляді системи національної безпеки постає потреба у виробленні механізмів моніторингу і взагалі менеджменту загроз, і відповідно до цього відпрацюванню шляхів їх запобігання і подолання. Але перед тим, як розглядати дані питання, необхідно більш детально зупинитися на засадничих положеннях теорії криз, яка допоможе наблизитися до розуміння природи загроз (флуктуацій).

Одразу ж внесемо ясність у питання щодо визначення місця теорії криз в системі інших системних теорій. Отже, дана теорія є складовим компонентом загальної теорії систем. При чому переповнені бажанням розсіяти ту оману, якою окутані більшість дослідників, і акцентувати увагу на тій обставині, що засновником загальної теорії систем був не Людвиг фон Берталанфі, як на це зазначають численні дослідники[2]. Якщо прослідкувати хронологію виходу його роботи, то стане зрозумілим що книга цього, без сумніву талановитого, австрійського біолога була написана у 40-х роках ХХ століття, і її основні положення ґрунтувалися на постулатах, висунутих маловідомим і незрозумілим того часу російським дослідником О.О.Богдановим, який ще 1921 році сформував парадигму дослідження систем у роботі, відомій фахівцям під назвою „Всеобщая организационная наука (Тектология)”, яка вийшла друком у 1922 році. Отже аж ніяк не принижуючи досягнень Л.Ф.Берталанфі, зазначимо що засновником загальної теорії систем був А.А.Богданов[3], окремі положення теорії якого ми і застосовуватимемо при дослідженні функціонування систем дестабілізації в рамках системи національної безпеки.

Розглянемо їх більш детально.

1. Існування системи являє собою процес динамічний, тому поява тих чи інших факторів, що впливають на її розвиток є атрибутивною. Розглядаючи флуктуації СНБ ми акцентували увагу на тому, що вони спричинюють вихід системи на біфуркаційні точки, — точки розгалуження шляхів еволюції, — внаслідок чого постає потреба у вирішені подальшої долі існування системи. Наслідком розв’язання даної проблеми стає зміна організаційних форм системи.
2. Виділяють такі типи біфуркацій системи: інтеграційні — біфуркації, внаслідок яких сталося утворення нової системи, нових зв’язків (як приклад може слугувати утворення після певних загроз СНБ однієї країни системи колективної безпеки декількох країн); дезінтеграційні — біфуркації, внаслідок яких стався розрив існуючих зв’язків, створення їх там, де раніше не існувало (приклад: дестабілізація СНБ Югославії спричинила: 1) розрив існуючих зв’язків у системі — відокремлення складових частин з подальшим утворенням незалежних держав; 2) утворення нових за її межами — включення Хорватії, Боснії у натівську систему безпеки). Однак додам, що у чистому вигляді ці біфуркації не існують поодиноко — вони утворюють собою певне чергування. У даному випадку суть циклічності біфуркацій, що є притаманною СНБ, може характеризуватися одним із законів діалектики: заперечення заперечення. Утворення нової системи відбувається через проходження наступних етапів: деструкція, кумуляція і конструкція. Деструкція (дезінтеграційні біфуркації) полягає у розриві, знищенні існуючих зв’язків у системі. Кумуляція становить наступний етап. На цьому етапі із системи, що вичерпала свій потенціал розвитку, вибираються ті зв’язки, елементи, що можуть бути доцільними при утворенні нової системи. Конструкція (інтеграційні біфуркації), становлячи собою заключний етап формування нової системи, є остаточним кроком щодо інтеграції і трансформації  існуючих елементів у нову систему. Ураховуючи ж той чинник, що система, знаходячись постійно у динаміці, весь час еволюціонує, іншими словами постійно наближається до вичерпання потенціалу свого розвитку, зрештою постає питання про необхідність вдосконалення самої системи і вихід її на той рівень, який не передбачений тими алгоритмами, що первісно в неї закладалися. І це спричинює вихід системи на рівень біфуркаційних точок. Таким чином, можна констатувати про таку ознаку біфуркацій як циклічність.
3. Вихід системи на рівень біфуркаційних точок свідчитиме про потенційну можливість порушення рівноваги і здатність системи перейти до іншого рівня, трансформації організаційних форм. Такий підхід до розгляду СНБ допомагає вирішувати завдання щодо діагностування, передбачення та ідентифікації біфуркацій. При чому, після проходження цієї точки біфуркації, система починає свій шлях вже до нових біфуркацій. Настання нового постбіфуркаційного періоду свідчитиме про межу змін, які можуть відбутися при біфуркації, іншими словами межу її тенденцій. Якщо нам відомі тенденції біфуркації і ті умови, за яких вони трапляються, то вникає можливість передбачати кінцевий стан системи після проходження точок біфуркації — постбіфуркаційний період. Саме тому управлінець-системолог, аналізуючи стан системи в умовах активізації алгоритмів дестабілізації, беручи до уваги усі системні компоненти (елементи, структуру, зв’язки, середовище), може заздалегідь вказати, система якого класу має бути після біфуркації. Дана позиція є виключно важливою в якості визнання принципової можливості передбачати результати біфуркаційних фаз, фатальних флуктуацій у циклічній динаміці СНБ, незважаючи на усю хаотичність тектологічних картин системних перетворень, коли можна спостерігати розщеплення цілісності на різнорідні елементи, розпад і руйнування підсистем із слабкими алгоритмами, посилення і активізація підсистем із сильними алгоритмами і врешті-решт формується нова система.
4. За характером протікання можна виділити біфуркації вибухові і завмираючі. Вибухові розвиваються лавиноподібно, аж до повного руйнування систем, знищення початкової форми. Завмираючі розвиваються поступово, призводять до затухання коливальних процесів при встановленні нової рівноваги. При чому знову ж таки дані біфуркації необхідно сприймати в контексті їх дуальної природи, як певну варіативно різноманітну цілісність.
5. Використання системного підходу дозволяє досліджувати біфуркації в якості систем, а отже можна казати про наявність певної структури самих біфуркацій, їх періодизації і видової картини. На місці розриву двох систем утворюється граничний шар. Після цього він починає перетворюватися, набувати інших властивостей: утворюється нова структура обміну із зовнішнім світом. Згодом структурні зміни граничного шару розповсюджуються на найближчий до нього внутрішній, потім на наступний, у результаті третя стадія перетворень призводить до нової граничної рівноваги. Швидкість досягнення граничної рівноваги залежить від пластичності системи; ступінь подібності з початковою формою — від однорідності їх початкового матеріалу[4]. Безумовно, важливу роль відіграє характер системосередовища.
6. Впевнений, що біфуркації є притаманними будь-якій системі, і відповідно до теорії множин, вони можуть мати вигляд нескінченого ланцюга. Парадокс полягає у тому, що рівновага є частковим випадком біфуркацій — вона становить собою кризу динаміки, руху. Саме тому поняття біфуркації для ТНБ є універсальним. У той же час слід розрізняти біфуркації різних ступенів і порядків.

Таким чином, застосування положень тектології дає можливість зробити висновок, що система національної безпеки характеризується зміною організаційних форм, циклічністю біфуркацій, знання про умови настання яких дозволяють прогнозувати поведінку системи у постбіфуркаційний період.

Вплив біфуркацій на еволюцію СНБ.

Розглянемо більш докладно роль біфуркацій в еволюції СНБ і сформулюємо основні положення загальної теорії національної безпеки.

1. Поняття біфуркації. Аксіома даної теорії: біфуркації є атрибутивною ознакою будь-якої системи, вони є неминучими для будь-якої системи. Регулярно повторювані біфуркації є основою циклічного розвитку будь-якої системи. Вони розпочинаються тоді, коли потенціал прогресу базових елементів домінантної системи є переважно вичерпаним, у той час як зароджуються і починають боротьбу елементи нової системи, із кінцевим утвердженням яких розпочнеться новий цикл системи. Саме у цей період значно знижується загальний потенціал системи, а також спостерігається падіння емерджентності (сума потенціалу підсистем перевищує потенціал самої системи). Біфуркація створює передумови для трансформації системи, вона надає системі можливість розв’язання даної проблеми або через заміну і удосконалення системостворюючих елементів і утворення нової системи, або через ліквідацію даної системи, алгоритми дії якої не сумісні із системосередовищем функціонування.

Звичайно, що розглядаючи зміст циклічності біфуркацій, постає необхідність в окресленні даного питання. Отже можна виділити наступні фази циклу біфуркацій:

1)    стабільність — нижній стан рівноваги системи, який завершується біфуркацією;

2)    зниження рівня захищеності систем, часткова трансформація недіючих алгоритмів системи;

3)    депресії — стан системи, за якого дія старих і нових алгоритмів системи балансує одна одну;

4)    оживлення — початок ескалації елементів нової системи, зниження ентропії, підвищення захищеності життєво важливих інтересів;

5)    стрімкий підйом — кульмінація нового циклу системи, підтвердження її дієздатності;

6)    стабільність — верхній стан рівноваги системи, який знову ж таки завершується черговою кризою, передумови якого зароджуються на попередньому етапі.

Представлена принципова схема має універсальне застосування. Так, наприклад, вона може застосовуватись у маркетингу при визначенні стратегій продажу того чи іншого товару в залежності від того, на якій стадії розвитку (фазі циклу) він знаходиться. Найбільш довготривалою у маркетингу вважається фаза зниження попиту на товар (6 фаза), у той час як найкоротшою за часом — фаза стрімкого підйому попиту на товар при збереженні старої ціни (фаза 5).

Водночас така універсальність має вірно сприйматися, через що слід розуміти, що цикли можуть деформуватися під впливом різних чинників (так, наприклад, цикл розвитку СНБ Югославії був штучно перерваний операцією НАТО). Водночас після нейтралізації флуктуацій, ритміка циклічної динаміки поновлюється. Звичайно, що кожен цикл взаємодіє один з одним, а характер системосередовища утворює неповторні їх конфігурації, через що як інтенсивність флуктуацій, так і тривалість того чи іншого циклу є лабільними категоріями і вираховуються, виходячи із показників функціонування системи на тому чи іншому етапі еволюції.

2. Функції біфуркацій. Біфуркації є прогресивними за своїм змістом, незважаючи на можливі фатальні незворотні зміни для систем. Вони є знаковою подією динаміки системи, досягнення нею найвищих фаз розвитку і подальшої еволюції через оновлення або знищення. Біфуркації виконують такі важливі функції:

1)     різкого послаблення і усунення (або якісного перетворення) застарілих елементів домінуючої системи, які вже вичерпали свій потенціал;

2)     стримувань і противаг між організаційними і самоорганізаційними системами національної безпеки;

3)     приготування ґрунту для активізації нових алгоритмів, що формуватимуть оновлену систему наступного циклу;

4)     акумулювання тих елементів системи, які здатні за умови модифікації перейти до оновленої системи;

5)     конструкція оновленої системи на підставі усунення застарілих і непридатних, модифікації придатних і створення нових елементів і алгоритмів.

Отже біфуркація свідчить про якісний розвиток системи і є передумовою її подальшої еволюції.

1. Динаміка біфуркацій. Біфуркація, являючись також динамічною системою, проходить декілька стадій:

¯ латентний період, коли її передумови визрівають, але ще не прориваються назовні; цей етап співпадає із завершуючим етапом фази стабільного розвитку зникаючого циклу і початком зародження нового циклу;

¯ період обвалу, стрімкого загострення відносин між усіма елементами підсистеми, певна системна автономія, яка послаблює загальний потенціал СНБ. У цей період набирають силу і знаходять свій прояв елементи нової системи;

¯ період пом’якшення біфуркацій, утворення передумов для його подолання, переходу до фази депресії, яка забезпечує тимчасову рівновагу між старою і новою. На цій стадії нова система обирає сили, розквіту, апогею свого розвитку.

Тривалість цих стадій є неоднаковою, водночас прогрес систем є процесом незворотним, і варіація стадій біфуркацій може відбуватись лише у контексті загального прогресу.

1. Загальність та ексклюзивність біфуркацій. Біфуркації є загальними, вони притаманні будь-якій системі, через те, що без ритміки циклів немає розвитку, а без розвитку — життя. Уявлення про те, що після колапсу біполярної світу, заснованого на протистоянні двох систем безпеки, встановиться нова система універсальна система безпеки виявилися безплідними. Монополяризація світу, а отже і домінування однієї системи безпеки (США), не стало ахіллесовою п’ятою щодо створення системи безпеки глобального рівня. При чому безальтернативне домінування системи безпеки США було приречене на провал. І саме застосування знань щодо циклічності біфуркацій дало змогу прогнозувати дане явище. Водночас після подій 11 вересня 2001 року, коли у США було вчинено акти тероризму, внаслідок яких загинуло біля 10 тисяч осіб і завдано матеріальної шкоди на суму біля 100 млрд. доларів, неможна говорити про колапс СНБ США, більш вірним казати про колапс монополярної системи безпеки. Також колапс свого часу спіткав і СНБ СРСР, і СНБ СФРЮ, і СНБ Філіппін та багатьох інших країн. Але кожний з них мав свої джерела походження, етапи розвитку та наслідки. Саме тому, розглядаючи біфуркації як невід’ємну складову будь-якої системи, слід враховувати той факт, що вона носить сугубо індивідуальний, ексклюзивний характер.
2. Класифікація біфуркацій. Наявність такої ексклюзивності дає можливість казати не лише про багатовимірність, а й про їх варіативність, через що постає необхідність у їх класифікації. Отже біфуркації можуть бути класифіковані за наступними підставами:

за об’єктом:

• у суспільстві — відображають ставлення людей і знаходяться під їх впливом;
• у живій та неживій природі;
• у взаєминах із суспільством;

за характером:

¨    ті, що передують новому етапу розвитку системи або її загибелі, розпаду, колапсу;

¨    ті, що діють ізольовано, відносно самостійно від інших біфуркацій, або ті що взаємодіють з ними, що викликає резонансний ефект;

¨    ті, що виступають як неминуча, повторювана фаза циклу, або як випадковий результат стихійного лиха, активізації процесу самоорганізації;

за тривалістю:

q  короткострокові;

q  середньострокові;

q  довгострокові.

1. Взаємодія біфуркацій. Зазвичай біфуркації взаємодіють і впливають одна на одну, внаслідок чого можуть траплятися інтегративні процеси як щодо посилення алгоритмів, забезпечуючих систему, так і щодо послаблення їх дії.

Слід сказати, що біфуркації можуть траплятися одночасно у декількох підсистемах. Це може спричинити синергетичний ефект і призвести до системного оновлення взаємозалежних підсистем.

1. Механізм виходу з біфуркацій. Біфуркації є кінцевими, тобто будь-яка біфуркація має початок і кінець. Після біфуркації наступає постбіфуркаційний період, тому важливим є усвідомлення передумов кожної біфуркації, її сутності та характерних особливостей. Це надає можливості сприяти прийняттю ефективного рішення у даний період. Розв’язання біфуркації полягає у тому, що застарілі елементи системи, що вичерпала потенціал розвитку, деактивізують своє функціонування, одночасно із активізацією нових елементів. У цей час відбувається певний баланс елементів, який завершуються ескалацією нових, і нейтралізацією елементів, що вичерпала потенціал свого розвитку.

Зважаючи на ексклюзивність кожної біфуркації, вважається неможливо і недоцільним взагалі намагання деяких дослідників розробити універсальні алгоритми виходу з біфуркацій. Більш вірним уявляється шлях окреслення основного механізму, за допомогою якого має будуватись цей процес. Складовими елементами даного механізму є цілі, функції, принципи та методи. Механізм, виступаючи базою для виходу з біфуркацій, має аксіоматичне значення, через що вихід з біфуркацій, який відбуватиметься з ігноруванням даного постулату, являтиме хаотичний набір різноспрямованих дій. Саме за допомогою механізму можна буде диференційовано підходити до селекції елементів системи. З одного боку це надасть можливість вичленити елементи системи, що вичерпали свій потенціал і не зможуть бути використані в умовах функціонування нових алгоритмів, з іншого — ті елементи, які можна модифікувати і які можуть після цієї процедури бути придатними для використання. Саме тому побудова нової системи національної безпеки має ґрунтуватись на механізмові виходу з біфуркацій. Створення нової системи безпеки різного рівня не є синонімом руйнування і з наступним репродукуванням. Формування системи національної безпеки — творчий процес, який полягає у застосуванні механізму виходу з біфуркацій.

1. Постбіфуркаційний період. Як вже зазначалося, біфуркація має свій початок і свій кінець. Кінцевим результатом біфуркації є перехід системи на інший рівень розвитку самої системи або ж до нової системи взагалі. Водночас розвиток системи у постбіфуркаційний період залежить від тієї обставини, на якій фазі циклу трапилась біфуркація. Якщо вона припала на фазу розповсюдження — підйом носить більш крутий характер і кожний наступний пік значно вище за попередній. Якщо на фазу стабільності — то розрив між сусідніми піками зменшується. У разі ж припадання біфуркації на фазу стабільності нижнього рівня (фаза 1) — біфуркації стають більш затяжними, а пік наступного циклу може виявитися нижчим за пік попередній[5].

Обрана нами методологія дослідження — системний синергетичний підхід — дозволяє стверджувати про дуальну природу конструктивних і деструктивних біфуркацій.

1. Фрактальність біфуркацій. Кожна система має певне ядро елементів, руйнування яких безальтернативно призводить до колапсу систему —системостворюючі елементи. У той же час кожна система має притаманний тільки їх набір таких елементів, що дає змогу казати про певну спадковість, наявність ексклюзивної моделі системостворюючих елементів. Саме тому при впливі на систему різних флуктуацій вона не колапсує кожного разу, а динамічно сприймає їх, змінюючи певні елементи, напрям дії, одночасно із збереженням (стохастичністю) системостворюючих елементів системи. Просторова інваріантність, як характеристика дуальності системи (динамічністю самої системи і стохастичністю її системостворюючих елементів) отримала назву фрактальності. Через кожна біфуркація є конкретним, персоніфікованим відлунням подій певно визначеної системи, вона є відображенням взаємодії елементів системи і віддзеркалює стан розвитку систему.

Ураховуючи ексклюзивність біфуркацій, їх масштабну інваріантність у конкретній системі, — фрактальність біфуркацій, — можна виокремити два види біфуркацій: конструктивний і деструктивний. Конструктивні біфуркації перетворюють систему відповідно до законів діалектики, усуваючи елементи, що вичерпали потенціал свого розвитку, активізуючи елементи, розвиток яких для системи є необхідним, допомагають адаптуватися до нового системосередовища. Під системосередовищем у даному випадку розуміється сукупність чинників, що здійснюють саме на цю систему і узятих щодо неї. Деструктивні біфуркації полягають у знищенні не лише елементів, що вичерпали свій потенціал розвитку, а у ліквідації, руйнування базового ядра — системостворюючих елементів. Іншими словами дані біфуркації спричинюють ліквідацію фрактальності системи, яка є наслідком її неможливості існувати у новому системосередовищі. Також даний вид біфуркації є знаковим при утворенні нового ядра системостворюючих елементів, яке за своїм потенціалом перевищує потенціал аналогічних елементів вже існуючої системи і подальші модифікації останньої є неможливими.

1.  Біфуркація є базовим інструментом спадкової змінюваності. Вона слугує індикатором неефективності дії алгоритмів системи, неможливості їх модифікації відповідно до змін системосередовища. У той же час, паралельно із процесом виявлення недієздатних та неефективно функціонуючих елементів ініціюється процес пошуку та створення нових елементів, а більш радикальному плані — нового базового ядра системостворюючих елементів. Біфуркації, являючись атрибутивним елементом будь-якої системи, є потенційними агентами мутацій, ініціації яких може бути як корисної так і навпаки. Біфуркації є антиподом рівноваги, їх сутність полягає у спричиненні перманентної динаміки системи, наслідком чого є прогрес, еволюція сильної системи. Можна навіть стверджувати, що біфуркації є одним з головних джерел хаосу, саме тому дослідження їх генези, періодизації є етапним моментом наближення до побудови загальної стратегії трансформації хаосу у порядок. Біфуркації, спричинюючи різновекторний вплив, можуть увести систему до анемії, коли будуть паралізовані забезпечуючі підсистеми, і система як цілісність поступово втрачатиме емерджентність, що врешті-решт стане каталізатором її загибелі. Як правило, що стосується системи національної безпеки, то дана модель функціонування обирається не так часто. Як приклад можна навести беззастережну капітуляцію, або включення без урахування національних інтересів, СНБ країни як складової частини до систем безпеки інших рівнів.

Можна розглядати і той варіант, коли біфуркації стають каталізатором активного пошуку системою нових життєздатних моделей існування, відшукання додаткових можливостей і зосередження усього потенціалу на розв’язанні даної проблеми. Як приклад можна навести активізацію СНБ в умовах потенційного збройного конфлікту. Це можна було спостерігати на початку 2002 року, коли ситуація між Пакистаном та Індією різко загострилась після вчинення пакистанськими терористами акту тероризму у Парламенті Індії. Активізація СНБ обох країн знайшла свої вираження в прискоренні укомплектування армії сучасними засобами ведення війни, застосуванням засобів ведення інформаційної війни тощо.

Не можна не сказати і про той варіант, коли за відсутності науково-практичної моделі системи моніторингу загроз національній безпеці, біфуркації як такі не відчуваються, і система продовжує функціонувати у звичному режимі. Дана реакція свідчить про недосконалість системи не лише діагностувати, а й ідентифікувати загрози, виявити ознаки ураження системи. Річ у тім, що більшість дослідників акцентують увагу на превенції загроз, їх передбаченні, діагностуванні. Ніяк не \применшуючи ролі зазначених заходів, хотів би відмітити, що важливу роль посідає у також ідентифікація системного ураження. Одним з головних чинників ігнорування системою біфуркацій, на наш погляд, можна назвати відсутність науково обґрунтованої системи ідентифікації системного ураження. Так, дійсно необхідно передбачати, діагностувати біфуркації. Але це є лише одним з етапів дослідження природи біфуркацій. Знову ж таки, невикористання системного підходу спричинило зациклення, можна навіть сказати моноуявлення про методологію дослідження даних проблем. Наша позиція полягає у тому, щоб будь-яку категорію, будь-який процес розглядати як систему. Система національної безпеки становить собою мультісистему, вона вміщує в себе велику кількість інших систем, кожний структурний елемент яких має розглядатися як система. У даному разі необхідно спиратися на теорію множин і представляти систему національної безпеки, враховуючи її нелінійність, відкритість, складність та динамічність як нескінчений ланцюг систем. Саме тому і біфуркації, і фрактали, і ентропія, і системи забезпечення, і прямі та зворотні зв’язки, і саме системосередовище, і ядро системостворюючих елементів та багато інших компонентів мають розглядатися як системи із застосуванням методології системного підходу.

1.  У період біфуркацій різко активізується відбір найбільш життєздатних і перспективних мутацій, селекція елементів за такими напрямами: 1) утворення базового ядра (фрактальність), існування і надійне убезпечення якого є безальтернативно пріоритетним завданням при флуктуаціях будь-якої інтенсивності; 2) виокремлення конструктивних мутацій, які є наслідком кумуляції елементів системи, що вичерпала свій потенціал прогресу, з наступною їх модифікацією відповідно до умов існування у новому системосередовищі; 3) ідентифікація та деструкція тих елементів системи, які вичерпали свій потенціал прогресу і за будь-яких обставин не можуть бути модифікованими відповідно до умов існування у новому системосередовищі; 4) виявлення псевдомутацій, які являють собою латентну загрозу існуванню нової системи, які сприймає їх в якості конструктивних елементів. Іноді такі спеціально мутації закладаються в алгоритм управління системою, з метою більш легкого маніпулювання нею. Виокремлення цих напрямів є наріжним каменем у момент біфуркації і переходи системи на інший етап розвитку або зародження нової системи. Після того, як утворюється ядро системи національної безпеки, тобто визначається фрактальність даної системи, елементи нової системи утвердились, сама система очищена від архаїчних, безплідних елементів, виявлені та усунені псевдомутації — функції біфуркації є виконаними і система переходить у новий стан динамічної рівноваги, який є частковим випадком біфуркацій. Іншими словами кажучи, встановлення динамічної рівноваги починає відлік системи, новий цикл, стає імпульсом для формування нових передумов настання і переходу систему у біфуркаційний період.

Окреслені вище положення ґрунтуються на загальній теорії криз з позиції циклічно-генетичних закономірностей. Звичайно, що використання даної теорії не повинно носити характер сліпої екстраполяції, а враховувати притаманні системі національної безпеки риси. Саме тому ми відійшли від вживання поняття кризи, через те, що криза для системи національної безпеки є певним станом функціонування алгоритмів системи і незвичному режимі. З урахуванням тієї обставини, що сама система національної безпеки створюється саме заради того, щоб забезпечувати національні інтереси, вона постійно знаходиться у стані протиборства внутрішніх та зовнішніх систем, і вжиття терміну кризи у даному випадку є не вірним і не відповідає сутності існування СНБ в якості нелінійної відкритої складної динамічної системи. Тому нами, з огляду на проведений аналіз системосередовища, було запропоновано вживати термін біфуркації, під якими ми розуміємо не лише самі точки прийняття рішення системою, а й джерела формування, етапи еволюції та інші характеристик системи. Біфуркації відображають динаміку систему, її еволюцію, поступову ходу до прогресу, вони є індикатором протиріч системи із середовищем свідчать про перехід кількісних мутацій на якісний рівень. Біфуркації врешті-решт, це своєрідний знаковий елемент, що наближає нас до розуміння обрання системою того чи іншого напряму подальшого розвитку, або взагалі пояснюють неможливість існування системи національної безпеки.

Звичайно, що окреслені вище підходи є своєрідним каркасом, змістовне наповнення якого залежатиме від конкретних умов функціонування СНБ, можливостей її трансформацій і, звичайно, захищеності ядра системи — її системостворюючих елементів. Вважаючи біфуркації атрибутивною ознакою будь-якої системи, а також враховуючи той факт, що не існує двох абсолютно тотожних систем, можна констатувати, що не існує двох абсолютно однакових за джерелами походження, етапами розвитку і наслідками біфуркацій — кожна з них є унікальною у своєму роді. Водночас застосування даної теорії дозволятиме не лише діагностувати флуктуації і з огляду на це передбачати можливий характер біфуркацій, а й ідентифікувати системні ураження. Окрім цього використання положень даної теорії дозволить відпрацювати алгоритм вибору шляхів розвитку системи, спираючись на застосування механізму біфуркацій. Більше того, дана теорія наближає нас до розуміння поведінки самоорганізаційних систем через системний аналіз етапів біфуркацій і дозволяє передбачати наступні біфуркації, а також поведінку системи у постбіфуркаційний період. Це надає змогу більш ґрунтовно підходити до побудови СНБ, ураховуючи заздалегідь закладений в неї, іманентний будь-якій нелінійній відкритій системі, певний шар самоорганізації, що у свою чергу сприятиме більш ефективному використання сил та засобів при наближенні системи до біфуркаційних точок, а також мінімізація можливих негативних наслідків трансформації.

Обрання нами саме теорії криз, розробленої А.А.Богдановим, зумовлено тими обставинами, що дана теорія, в рамках загальної теорії систем, розглядає закономірності існування складних систем і їх перехід на якісні інші рівні розвитку. За допомогою даної теорії аналізується кризи системи, їх походження, можливі мутації та наслідки для системи. Тому використання положень теорії вважається нам необхідним для побудови власної синергетичної теорії національної безпеки.

© Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант Національної академії внутрішніх справ України,

кандидат юридичних наук

Для цитування:

Ліпкан В.А. Доктрина національної безпеки: проблеми формування. Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. 2003. № 3.С. 195 – 198.

За останні часи непересічного значення набувають проблеми формування системи національної безпеки, розроблення механізмів оптимізації і удосконалення її функціонування. До того ж науковий інтерес до цих проблем виявляють дослідники різних галузей, що обумовлено змінами парадигми системного мислення, інтенсивним розвитком усієї науки, підвищенням її ролі у розбудові незалежної і самостійної України. Наразі, гостро постало питання про формування нової галузі знань, яка б вивчала національну безпеку — націобезпекознавство[1].

Ураховуючи той факт, що вона належатиме до міждисциплінарного напряму, засадничі положення даної науки ґрунтуватимуться на синергетиці, яка останніми часами посіла чільне місце у парадигмі системного мислення[2]. Хотів би зазначити, що функціонування системи національної безпеки уможливлюється тоді, коли існує чітке законодавче поле, яке у концептуальному плані регламентує і спрямовує рух даної системи. До таких основоположних концептуальних документів належать: концепція, стратегія, доктрини, нормативно-правові акти, програми і технології національної безпеки.

У даній статті мною будуть розглянуті деякі аспекти формування доктрини національної безпеки, під якою будемо розуміти сукупність офіційних поглядів на мету, функції, принципи та методи забезпечення національної безпеки України у конкретній сфері життєдіяльності.

Зазначу, що у процесі моніторингу загроз національній безпеці має встановлюватися джерела їх походження, можливість настання, характер протікання, можливі наслідки у разі настання та інше. Саме для розроблення цих питань і створюється певна система, вчення — доктрина.

Доктрина (лат. doctrina) — вчення, наукова або філософська теорія, система, керівний теоретичний або політичний принцип[3].

Доктрина має слугувати основою для:

q  формування державної політики в сфері забезпечення національної безпеки України;

q  підготовки пропозицій по удосконаленню правового, методичного, науково-технічного і організаційного забезпечення національної безпеки України;

q  розроблення цільових програм забезпечення національної безпеки України.

Доктрина національної безпеки має багатошаровий зміст, тому постає необхідність у виокремленні певних компонентів, які мають визначати архітектоніку даного документу.

Ураховуючи думку О.Е.Лейста щодо структури політико-правових доктрин, розглянемо компоненти, які має включати в себе доктрина національної безпеки[4].

1. 1.     Логіко-теоретична, філософська або інша основа (методологічний стрижень). Логіко-теоретична основа доктрини національної безпеки пов’язана з іншими формами суспільної свідомості, світоглядом епохи. Так, за часів існування СРСР поняття „національна безпека” не існувало взагалі, через те, що механізм державної безпеки поглинав усі інші і повністю домінував над ними. Державна безпека того часу уособлювала і особисту безпеку, і безпеку нації, і безпеку суспільства, і безпеку окремих етнічних меншин.
2. 2.     Виражені у вигляді понятійно-категорійного апарату змістовні вирішення питань про забезпечення національної безпеки, закономірності розвитку систем національної безпеки, їх форми і соціальне призначення, принципи побудови, про співвідношення права та управління системою національної безпеки (СНБ), баланс забезпечення безпеки нації, особи, держави.

Змістом доктрини національної безпеки є її понятійно-категорійний апарат, теоретичне вирішення проблем забезпечення національної безпеки, широка і завершена система поглядів, що ґрунтується на категоріях, які мають опорний, базовий характер саме у цій доктрині. Зміст доктрин має ґрунтуватися на системі логічних доказів і знаходити свій вираз у поняттях, що відображають суспільно-політичну дійсність.

До традиційного кола питань, вирішення яких утворює зміст націобезпекознавства, належать питання про виникнення та розвиток системи національної безпеки, її зв’язку із суспільством, особою, державою, методах забезпечення національної безпеки, механізми управління СНБ у різних умовах, включаючи дестабілізацію, коли система характеризуються критичними параметрами  тощо.

1. 3.     Програмні положення — оцінки існуючої системи національної безпеки, її цілі та завдання, принципи функціонування та сталого розвитку, методи забезпечення.

Програмні положення є притаманними будь-якій доктрині. Не є виключенням і доктрина національної безпеки. Вони надають їй соціально значущий характер, накладають відбиток на зміст її теоретичної частини і нерідко визначають вибір методологічної основи самої доктрини. У програмних положеннях найбільш чітко знаходить свій вираз ідеологічний характер доктрини; через них націобезпекознавство тісно пов’язано із практикою забезпечення національної безпеки. Програмна частина безпосередньо виражає інтереси нації, її прагнення до найбільш ефективного їх забезпечення, вона включає оцінки національної безпеки як системи і вимоги, що до неї ставляться і містяться у суспільній свідомості.

Програмні положення доктрини національної безпеки мають виражати ідеали української нації, на досягнення яких має бути спрямований її поступ. Слід зазначити, що ідеали є не завжди досяжними, через що їх достатня правдоподібність може згуртувати український соціум на шляху побудови сильної, соборної, економічно розвиненої України. Ураховуючи дану обставину, слід більш помірковано і виважено ставитися до самих доктрин, до яких, висуваються не критерій істинності, а здатності виражати інтереси української нації як органічного синтезу титульного етносу та етнічних меншин. Суттєвий вплив на практику здійснюють ті доктрини та ідеї, які ґрунтуються на узагальненні, теоретичному осмисленні досвіду функціонування різних систем національної безпеки розвинених країн.

Інтегруючи думки О.Е.Лейста, можна зазначити, що програма є цементуючим початком доктрини, яка пов’язує в єдине ціле її елементи, надає доктрині монолітності, оскільки оформлення поглядів, міркувань, суджень та оцінок на національну безпеку в цілісну систему відбувається на ґрунті ідеалів, які об’єднують членів суспільства у групи, що прагнуть вчинити вплив на право, державу і політику[5].

Однією з причин розвитку різноманітних доктрин національної безпеки є гострота проблем забезпечення національної безпеки, які не можуть бути розв’язані існуючими документами, підвищений інтерес до цих проблем громадськості, а іноді — відсутність згоди і суперечність поглядів на національні інтереси усередині однієї держави.

Ураховуючи той факт, що доктрина формується на методологічній основі Концепції національної безпеки, вона має більш прикладний і конкретний характер, через що деталізує окреслені в Концепції положення щодо окремо узятої сфери національних інтересів. На нашу думку, можна виділити такі основні доктрини, які мають існувати в органічному поєднанні із Концепцією:

q  доктрина економічної безпеки;

q  доктрина інформаційної безпеки;

q  доктрина політичної безпеки (має враховувати питання внутрішньої і зовнішньої безпеки);

q  доктрина воєнної безпеки;

q  розвідувальна доктрина та інші.

Доктрина структурно має складатися з Преамбули, основної частини і епілогу. У свою чергу основна частина, ураховуючи існуючі напрацювання з даного питання, має складатися з декількох блоків.

У першому блоці доцільно викласти наступні фундаментальні, базові положення:

• окреслити правовідносини (екологічні, інформаційні, технологічні тощо) у конкретній сфері національної безпеки і на їх підставі визначити національні інтереси саме у цій сфері;
• відповідно до окреслених національних інтересів визначити конкретні загрози безпеці у цій сфері та їх джерела;
• надати характеристику сучасного стану безпеки у конкретній сфері життєдіяльності і намітити основні завдання по її забезпеченню.

У другому блоці необхідно проаналізувати методи забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності:

¨    загальні методи забезпечення безпеки;

¨    особливості забезпечення безпеки у різних сферах суспільного життя;

¨    міжнародне співробітництво в сфері забезпечення безпеки.

Третій блок можна присвятити проблемам державної політики забезпечення безпеки у конкретній сфері, відповідно він міститиме наступні елементи:

• основні положення державної політики забезпечення безпеки;
• першочергові заходи по реалізації державної політики забезпечення безпеки.

У четвертому блоці доцільно окреслити систему забезпечення безпеки, передбачивши розкриття наступних напрямів:

¨    зміст системи забезпечення національної безпеки;

¨    її функціональне призначення;

¨    організаційна структура.

Насамкінець зауважимо, що жодна доктрина національної безпеки не може претендувати на наукове передбачення довгострокових результатів перетворення системи національної безпеки країни на підставі цієї доктрини. Тому, підбиваючи підсумок наведеному, слід акцентувати увагу на характерних особливостях побудови даних доктрин:

—    Доктрина розвиває Концепцію національної безпеки стосовно конкретної сфери (екологічної, інформаційної, технологічної тощо);

—    Доктрина не може суперечити Конституції України, Концепції національної безпеки України;

—    реалізація першочергових заходів по забезпеченню національної безпеки в конкретній сфері життєдіяльності, перерахованих у Доктрині, передбачає розроблення відповідної державної програми;

—    конкретизація деяких положень Доктрини стосовно окремих сфер діяльності суспільства і держави може здійснюватися у відповідних документах, які затверджує Президент України.

Генеральна лінія усіх доктрин — найефективніше забезпечення національних інтересів, через підтримання балансу інтересів особи, суспільства і держави.

Література