Бамбізов Євген Євгенович,

здобувач Запорізького національного університету

Проаналізовано доктринальні підходи щодо визначення поняття «функції держави», виокремлено основні детермінанти функцій держави в сучасних умовах, констатовано актуальність застосування інноваційних методологічних підходів щодо визначення поняття «функції держави», запропоновано авторське бачення визначення поняття «функції держави» з урахуванням норм Закону України «Про основи національної безпеки»

Ключові слова: функція держави, функції державного апарату, національна безпека, національні інтереси, методологічний підхід

Проанализированы доктринальные подходы к определению понятия «функции государства», выделены основные детерминанты функций государства в современных условиях, констатировано актуальность применения инновационных методологических подходов к определению понятия «функции государства», предложено авторское определение понятия «функции государства» с учетом норм Закона Украины «Об основах национальной безопасности»

Ключевые слова: функция государства, функции государственного аппарата, национальная безопасность, национальные интересы, методологический подход

The author analyzes the doctrinal approaches to the definition of the “function of the state”, identifies the main determinants of influence on the functions of the state, states the urgency of applying innovative methodological approaches to the definition of the concept of “state function”, proposes an author’s vision for defining the concept of “state function” taking into account the norms of the Law of Ukraine “National security”

Key words: state function, functions of the state apparatus, national security, national interests, methodological approach

Теоретико-методологічне дослідження стану та перспектив реалізації функцій держави неможливе без з’ясування понятійно-категоріального апарату у цій сфері. Тим більш розгляд наукової розробленості порушеної проблематики дозволив констатувати неуніфікованість, а також плюралізм наукових підходів щодо трактування основних юридичних термінів, якими позначається діяльність держави чи конкретної державної інституції. Більше того, нині дана категорія трактується з урахуванням патріархальних методологічних підходів.

Отже, недостатнім порівняно з потребами українського суспільства вбачається окреслення наукових підходів щодо визначення поняття «функції держави» з урахуванням новаторського націобезпекознавчого підходу, що й зумовило актуальність обрання теми цієї наукової статті.

Метою написання даної наукової статті є теоретико-методологічне дослідження поняття «функції держави» в контексті націобезпекознавчого підходу.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

1)                    з’ясувати наукові підходи щодо визначення поняття «функція держави»;

2)                    окреслити основні детермінанти функцій держави;

3)                    визначити поняття «функції держави» з урахуванням націобезпекознавчого підходу.

Зважаючи на міжгалузевий характер порушеної проблематики, не менш вагомими при розкритті теми цієї наукової статті є праці фахівців теорії держави та права С. Алєксєєва, С. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, а також фахівців інформаційного права, серед яких: В. Баскаков, В. Гавловський, М. Гуцалюк, М. Дімчогло, В. Залізняк, Б. Кормич, В. Ліпкан, О. Логінов, Ю. Максименко, О. Мандзюк, А. Марущак, П. Матвієнко, В. Політило, Л. Рудник, О. Стоєцький, А. Тунік, К. Татарникова, О. Тихомиров, В. Цимбалюк, Л. Харченко, К. Череповський, М. Швець, Т. Шевцова, О. Шепета, О. Чуприна.

Серед фахівців загальнотеоретичної науки функції держави визначаються здебільшого як «…основні напрями її діяльності». Однак детермінанти, які обумовлюють зазначені вище напрями діяльності, є доволі плюралістичними.

Так, В. В. Копєйчиков зауважує про «…роботу всього державного апарату і кожного з його окремих органів»[1, с. 130]. Аналіз зазначеної позиції дозволяє констатувати про деяку підміну понять, зокрема «функції держави» як категорії більш широкої та «функції державного апарату». Адже функції держави охоплюють не лише діяльність державного апарату чи окремих органів держави, а й діяльність інших складових механізму держави: державні підприємства, державні установи, державні організації тощо.

Прихильник позитивістського підходу О. С. Климентьєв акцентує увагу на досягненні «…нормативно встановленої мети розвитку держави», зазначаючи при цьому, що ці напрями є «законодавчо визначеними» [2, с. 112]. Знову ж таки незрозуміло що є «нормативно встановленої метою розвитку держави», а також чому функції держави мають бути винятково «законодавчо», а не нормативно встановленими.

Схожої позиції притримується й Й. І. Горінецький, який пропонує визначати функції держави як визначені конституцією і законами основні, найбільш загальні і стабільні напрями її діяльності, котрі об’єктивно зумовлені та підпорядковані вирішенню основних проблем суспільства та здійснюються в спеціальних формах та за допомогою специфічних методів [3, с. 34].

Вважаємо, що в епоху постмодернізму говорити про стабільність та сталість функцій держави є недоречним. Адже інформаційна ера сприяє динамічності функцій держави та загалом функції держави є феноменом нестатичним.

Однак характеристика функцій держави крізь призму «стабільності» застосовується й іншими науковцями. Так, О. Г. Варич вказує на функції держави як об’єктивно необхідні, основні, найбільш загальні та стабільні напрямки її діяльності, що слугують вирішенню головних завдань держави здійснюються у спеціальних формах за допомогою специфічних методів [4, с. 56].

Найбільшого поширення серед представників загальнотеоретичної науки набуло визначення функцій держави крізь призму її сутності та соціального призначення, а саме як «…основні напрями її діяльності з управління суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів, в яких знаходить свій прояв її сутність і соціальне призначення» [5, с. 39].

Дана позиція кореспондується з нашим баченням функцій держави у контексті відображення сутності та змісту конкретної держави. Функції держави не є сталими. Їх трансформація здійснюється під впливом різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Це, своєю чергою, сприяє появі нових функцій, «відмиранню» інших, зміні третіх.

Як вірно зауважують ряд науковців: «Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.» [6, с. 56].

Нині головними чинниками впливу на еволюцію функцій держави мають глобалізаційні та інформаційні процеси, які зменшили роль матеріального виробництва за рахунок посилення значення інформації та інформаційно-комунікативних технологій та засобів зв’язку.

Зокрема гібридна війна Російської Федерації проти України продемонструвала, що попри наявність цілої низки правоохоронних органів держави, наявності відповідної оборонної техніки та інфраструктури, відсутні дійсно адекватні механізми спротиву інформаційній агресії чи подолання її наслідків в силу браку ефективної концепції державної інформаційної політики і захисту інформаційного простору держави. Нормативно-правова неготовність держави реагувати на інноваційні інформаційні загрози та інформаційні виклики національній безпеці України в силу своєї статичності сприяла нестачі реальних практичних механізмів обмеження пропагандистського мовлення агресора та забезпечення якісної інформаційної протидії.

Саме тому дійсно сутність та зміст держави є важливими факторами, що визначають спектр функцій конкретної держави.

Дану позицію підтримує й О. В. Бермічева, яка пропонує визначати функції держави, як основні (загальні) і постійні напрямки (види) її діяльності, які реалізуються у визначених формах, за допомогою спеціальних методів, мають комплексний (синтезуючий), предметно–політичний і об’єктивний характер, чітко визначений зміст, свій об’єкт впливу, відображають і конкретизують сутність, завдання, соціальне призначення й цілі держави [7, с. 78].

Більш сучасну термінологію щодо позначення сутності та змісту держави застосовує А. Є. Краковська, яка характеризує функції держави як пов’язані між собою напрямками цілеспрямованої правомочної діяльності держави регулятивно-управлінського характеру, що зумовлені рівнем та специфікою розвитку суспільних відносин (включаючи й ті відносини, на основі яких була конституйована сама держава і державна влада) [8, с. 96].

Змінність функцій держави підтверджується такою думкою дослідниці: «…система функцій будь-якої держави має динамічний і відкритий характер, а отже вона зазнає на собі постійного впливу соціального середовища і реагує на нього шляхом запровадження певних нових видів діяльності, вдосконалення чи уточнення вже існуючих видів діяльності, відмовою від тих чи інших сторін діяльності» [8, с. 96].

Систематизацію праць радянських, вітчизняних та зарубіжних авторів щодо осмислення функцій держави здійснив І. І. Мотиль, який висновує: «…у сучасній літературі поняття «функції» використовують: як вираження залежності при взаємодії між двома перемінними величинами; як сукупність процесів, що відбуваються у межах певного об’єкта дослідження; як бажаний результат певної соціальної дії, процесу, сукупності всіх очікуваних наслідків» [9, с. 45].

Близька нашому баченню критика дослідника патріархальних підходів щодо визначення цього поняття крізь призму сутності державної влади та відповідних їй соціальних завдань. Саме тому І. І. Мотиль акцентує увагу на оновленні призначення сучасної держави, що полягає «…у створенні передумов побудови, функціонування і розвитку інститутів громадянського суспільства, забезпеченні належних стандартів соціального життя» [9, с. 45], виокремлюючи такі детермінанти як «…розв’язання конкретних завдань щодо розвитку громадянського суспільства та демократизацію суспільного життя, захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення принципів соціальної справедливості» [9, с. 45].

Водночас часто-густо виникають функції держави, зумовлені не лише її сутністю, а й специфікою конкретної держави, конкретного суспільства, конкретного часово-територіального простору. Наприклад, в силу відсутності збройних конфліктів та агресивних дій зі сторони інших країн щодо нашої держави, тривалий час оборонна функція не була пріоритетною. Деякі з науковців навіть визнавали її як допоміжну, вторинну, «підфункцією» правоохоронної функції [10, с. 6]. Все це сприяло демілітаризації держави шляхом зменшення кількості Збройних сил України, оборонної інфраструктури та промисловості, утилізації зброї тощо.

Однак агресивні дій Російської Федерації щодо України детермінували домінування з-поміж спектру різних функцій оборонної функції в силу необхідності захисту національних інтересів від агресора шляхом збільшення оборонної промисловості та інфраструктури, кількості Збройних сил України, посиленню їх соціально-правого статусу тощо.

Зважаючи на зазначене вище, деякою мірою є слушною позиція науковців, які визначають категорію «функції держави» через «механізм державного впливу на суспільні процеси» [11, с. 68]. Адже, дійсно, реалізуючи певні функції в тих чи інших сферах суспільного життя, держава відіграє надзвичайно важливу роль у трансформаціях певних суспільних відносин, стимулюючи появу одних, зникненню чи розвитку інших суспільних процесів.

Здебільшого дослідники зауважують про те, що в функціях держави відображається «призначення», «цілі» та «завдання» здійснення державної влади. Логіко-семантичний аналіз категорій «ціль» (мета), «задачі», дозволяє констатувати, що здебільшого вони вказують на певний бажаний кінцевий результат. Мета є загальним дороговказом, певним вихідним базисом, що визначає пріоритетність конкретних завдань, які вирішуються за допомогою системи функцій держави. Отже, функції держави мають вторинний характер стосовно її цілей та завдань, а останні виступають своєрідними детермінантами функцій, які обумовлюють послідовність їх виникнення, зміну і розвиток.

Вважаємо, що мета та завдання держави на сучасному етапі реалізуються крізь призму національних інтересів. Головною метою функціонування держави є їх задоволення та реалізація. Саме національні інтереси детермінують мету та завдання конкретної держави, адже «національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [12].

Попри законодавчу закріпленість дефініції «національні інтереси», слід вказати про деякі її суттєві недоліки. У даному Законі України окреслюється, що національні інтереси є «…визначальні потреби суспільства і держави». Однак національні інтереси є комплексною категорією, яка охоплює не лише потреби держави чи суспільства, а й окремої людини.

Саме тому здебільшого у безпекознавчих доктринальних дослідженнях виокремлюється тріада національних інтересів: людини і громадянина; суспільства; держави.

Дану наукову позицію закріплено також й нормативно. Так, у ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки України» вказується, що об’єктами національної безпеки є:

-                          людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

-                          суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє середовище і природні ресурси;

-                          держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [12].

Як вірно зауважила Ю. Є. Максименко: «…національні інтереси України – це інтегроване вираження збалансованих інтересів людини, суспільства та держави» [13, с. 67].

Саме з метою задоволення національних інтересів у інформаційній сфері органи державної влади й органи місцевого самоврядування створюють відповідні інформаційні служби та розвивають, модернізують різноманітну інформаційну інфраструктуру.

Отже, з одного боку мета та завдання держави детерміновані національними інтересами як тріади збалансованих потреб людини, суспільства та держави, а з іншого – національні інтереси визначаються метою та завданнями держави.

Отже, враховуючи зауваження до наукових підходів розуміння поняття «функції держави», а також застосовуючи безпекознавчий підхід, вважаємо за можливе запропонувати таке визначення поняття «функції держави»: це магістральні напрями забезпечення національних інтересів людини, суспільства та держави, що реалізуються за допомогою різноманітних форм і методів спеціально створеними для цього державними та недержавними інституціями.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Загальна теорія держави і права : [навч. посіб.] / за ред. В. В. Копєйчикова. — К. : Юрінком, 2002. — 320 с.
2. Климентьєв  О. П. Інформаційна функція Української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Олександр Павлович Климентьєв. — К., 2014. — 220 с.
3. Горінецький Й. І. Правоохоронна функція держав Центральної Європи: теоретичні і практичні аспекти : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Й. І. Горінецький. — К., 2005. — 224 с.
4. Варич О.Г. Економічні функції сучасної держави: природа, сутність, зміст, тенденції розвитку в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. Г. Варич. — К., 2006. — 246 с.
5. Теорія держави та права : [навч. посіб.] / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. — К. : НАВС, 2017. — 318 с.
6. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — 584 с.
7. Бермічева О. В. Соціальна функція держави в: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень» / О. В. Бермічева. — Х., 2002. — 17 с.
8. Краковська А. Є. Еволюція соціальної функції сучасної держави: теоретико-правовий аспект : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Анжеліка Євгеніївна Краковська. — К., 2012. — 200 с.
9. Мотиль І.І. Становлення та розвиток внутрішніх функцій української держави : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Іван Іванович Мотиль. — К., 2007. — 200 с.
10. Волинець В. Правові аспекти реалізації оборонної функції сучасної держави / В. Волинець // Юридична Україна. — № 5. — 2013. — С. 4—10
11.  Яременко О. Інформаційна функція української держави: поняття, мета та форми здійснення / О. Яременко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 6. — С. 66—69
12. Про Основи національної безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-15.
13. Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : дис… канд. юрид. наук : 12.00.01 / Юлія Євгеніївна Максименко. —  К., 2007. — 188 с.

Кафтя Андрій Анатолійович,

здобувач Запорізького національного університету

Розглядається необхідність використання різних методологічних підходів та принципів при дослідженні  правової системи; розкрито зміст та співвідношення понять «методологія», «метод»; виокремлено основні методологічні підходи, що застосовуються в юридичних дослідженнях; розкрито концептуальні засади застосування системного підходу при дослідженні правової системи як правової категорії та юридичного феномена.

Ключові слова: правова система, метод, методологія, методологічний підхід, системний підхід, система

Рассмотрена необходимость использования различных методологических подходов и принципов при исследовании правовой системы; раскрыто содержание и соотношение понятий «методология», «метод»; выделены основные методологические подходы, применяемые в юридических исследованиях; раскрыто концептуальные основы применения системного подхода при исследовании правовой системы как правовой категории и юридического феномена.

Ключевые слова: правовая система, метод, методология, методологический подход, системный подход, система

Consider the need to use different methodological approaches and principles to the study of the legal system; the meaning and value of concepts «methodology», «method»; singled out the basic methodological approaches used in legal studies; deals with the conceptual foundations of a systematic approach to the study of the legal system as a legal category and legal phenomenon.

Key words: legal system, method, methodology, methodological approach, system approach, system

Складність правової системи як предмета дослідження обумовлює необхідність використання різних методологічних підходів та принципів. Причому їх застосування має бути науково обґрунтованим. Кожна юридична наука має власний інструментальний апарат, за допомогою якого вивчає відповідні соціальні процеси та явища, робить висновки та надає пропозиції й рекомендації з метою їх удосконалення.

Зважаючи на те, що категорія «правова система» є новим, малодослідженим юридичним феноменом, слід визнати відчутний брак методологічних засад її дослідження та визначення взаємозв’язку з іншими соціальними системами. Це обумовлює актуальність написання даної наукової статті.

Метою наукової статті є розкриття плюралізму методологічних підходів щодо дослідження правової системи як юридичної категорії.

Задля цього автором поставлені такі завдання: 1) визначити поняття «методологія» та «метод»; 2) виокремити основні методологічні підходи, що застосовуються в юридичних дослідженнях; 3) розкрити концептуальні засади застосування системного підходу при дослідженні правової системи.

Написання даної наукової статті ґрунтується на фундаментальних працях таких відомих вітчизняних фахівців інформаційної проблематики, як: В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, О. А. Мандзюк, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

В юридичній науковій літературі викладено різні підходи до виокремлення структури методології юридичної науки.

Так, С. Д. Гусарєв та О. Д. Тихомиров зауважують: «…методологія юридичної науки не зводиться лише до сукупності наукових методів пізнання правової дійсності і побудови наукових знань, а є складним і багатоплановим утворенням, що охоплює: світоглядні, філософські, теоретичні та наукознавчі засади; проблеми структури юридичного наукового знання взагалі і в особливості його теорій та концепцій; тенденції виникнення, функціонування і зміни наукового знання, а також його класифікації, типологізації; понятійний апарат юридичної науки і її наукову мову; структуру і склад теоретичних та інших наукових методів, що застосовуються; формалізовані методики і процедури конкретного їх використання» [1, с. 248-249].

Цю думку підтримують й інші вчені: «…загальний стан розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце непоодинокі прояви абстрактного соціально-беззмістовного визначення державно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм, що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних правових систем, недооцінки правових принципів…» [2, с. 150-154].

Розуміння понять «методологія», «методи», а також їх співвідношення доволі дискусійне серед науковців. Оперуючи вищезазначеними поняттями, дослідники не бачать різниці між ними та здебільшого вживають їх як синоніми.

Так, О. Ф. Скакун зазначає: «…метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнання, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу та право, висловлену в поняттях» [3, с. 48].

В. В. Лазарєв, С. В. Липень визначають методологію як сукупність принципів, прийомів, способів наукової діяльності, що застосовується для отримання істинних, та таких, що відображають об’єктивну реальність, знань [4, с. 19].

Водночас авторський колектив російських вчених, оперуючи усталеною і консервативною конструкцією, зазначають, що метод охоплює способи, прийоми, засоби вивчення [5, с. 15].

Привертає увагу підхід колективу вітчизняних науковців: «…методологія — це наука про методи, складне утворення, що характеризує систему різних методологічних рівнів і методів пізнання предмета. В механізмі юридичного пізнання вона може розглядатися як вихідна категорія, а метод у свою чергу — це базова категорія методології, адже вона є не що інше, як теорія методів» [6, с. 14].

Здебільшого у вітчизняних наукових колах методологію визначають як концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища [7, с. 35]. Таке трактування цих понять можна знайти у більшості енциклопедичних видань.

Аргументовану позицію з цього приводу детально викладено В. А. Ліпканом та В. А. Залізняком [8, с. 148-149], згідно з якою ці поняття («метод» і «методологія») слід використовувати в таких значеннях.

Метод 1) спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність; 2) спосіб дослідження конкретної сфери об’єктивної реальності, який надає загальнометодологічним засадам предметної визначеності. Метод як засіб пізнання являє собою спосіб відтворення в розумовій діяльності досліджуваного предмета.

Методологія 1) сукупність принципів, прийомів і методів дослідження будь-якого об’єкта; 2) певним чином сформована ідеологія науково-аналітичної роботи, що базується на певних припущеннях, ідейно-теоретичних засадах, ціннісних настановах, які загалом задають науково-пізнавальний горизонт ставлення  людини до світу, суб’єкта до об’єкта, що вивчається, та змінюється в процесі людської діяльності; 3) наука про методи пізнання й перетворення світу.

Отже, наукова значимість і пізнавальна цінність методу та методології, що застосовується при дослідженні, визначається їх евристичним потенціалом, здатністю збагатити науку новим знанням, виявити нові ракурси у досліджуваному явищі, сприяти всебічному його розумінню.

Обрання конкретного методологічного підходу здійснюється, виходячи із особливостей предмета дослідження, а також поставленої мети.

Нині найбільш широковживаними методологічними підходами в юридичних розвідках при дослідженні різних правових явищ та процесів є діяльнісний, функціональний, системний.

Діяльнісний підхід базується на засадах «теорії діяльності», де діяльність інтерпретується як пояснювальний принцип, парадигма, теоретична модель та метод наукових досліджень, що надає можливість розглянути навколишній світ як прояв, форму, умову, результат цілеспрямованого впливу людини та суспільства.

Функціональний підхід спрямований на розкриття сутності соціального призначення явищ та спрямованості впливу.

При дослідженні явищ правової дійсності, що мають складну будову та пов’язані з іншими явищами, особливо активно застосовується системний підхід.

Саме він дозволяє дослідити правову системи не лише як підсистему інших соціальних систем (міжнародної правової системи, політичної системи, економічної системи тощо), а й розкрити зміст та корелятивні зв’язки її елементів між собою.

Зокрема поряд з поняттям «правова система» застосовуються й інші суміжні поняття: «система законодавства», «система права», «система нормативно-правових актів», «система правового регулювання» тощо.

Правова система — це відкрита складна система, що перебуває у постійній взаємодії із зовнішнім середовищем, внаслідок чого постійно перебуває в стані динамічної трансформації. Наприклад, правова система будь-якої країни є частиною міжнародної правової системи, у зв’язку з чим міжнародні стандарти та міжнародно-правові акти, що ухвалюються міжнародними інституціями (міжнародними організаціями), стають частиною внутрішнього національного законодавства.

Не менш важливого значення мають й інші зовнішні системи – політична, економічна, екологічна, культурна, інформаційна тощо. Будь-які глобальні проблеми стають предметом реагування міжнародної спільноти. Єдиним цивілізованим результатом такого реагування є ухвалення відповідних нормативно-правових актів, що потребують не лише де-юре імплементації у національну правову систему, а й реалізації міжнародних норм де-факто.

Наприклад, поява та ескалація інформаційних правопорушень, що мають транснаціональних характер, детермінувала необхідність розроблення концептуальних засад боротьби з інформаційними правопорушеннями, адекватного інституційно-функціонального механізма протидії та подолання їх шкідливих наслідків. Внаслідок чого була ухвалена Концепція Рада Європи «Про кіберзлочинність», склади інформаційних правопорушень яких містяться в національних кримінальних нормативно-правових актах. Отже, взаємозв’язок правової системи з іншими соціальними системами є діалектичним.

На когнітивному рівні дана проблема операціоналізується в дослідженнях Ю.Є.Максименко, яка розвиває інформаційну деліктологію [9]

До того ж правова система є цілісною системою як з позиції виникнення, так й особливо функціонування. Це також детермінує актуальність застосування системного підходу при розкритті змісту, структури та взаємозв’язку її елементів між собою.

З точки зору, О. Ф. Скакун до елементів правової системи суспільства слід відносити суб’єктів права, правові норми та принципи, правореалізацію, правозастосування, правовідносини, правомірну поведінку, юридичну практику, праворозуміння, правові ідеї, концепції, правову свідомість, правову культуру, зв’язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії – законність, правопорядок [3, с. 303].

На думку В. Д. Попкова, структура правової системи суспільства характеризується трьома групами правових явищ:

-       нормами права, принципами та інститутами права, що утворюють нормативну сторону;

-       сукупність правових установ, що складають організаційну сторону;

-       сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, що охоплюються соціально-культурною стороною [10].

І. В. Петеліна виділяє такі елементи правової системи:

-       право (система норм);

-       законодавство (як форма виразу норм);

-       правові установи, що здійснюють правову політику держави;

-       судова та інша юридична практика;

-       механізм правового регулювання;

-       правореалізаційний процес (акти застосування норм права й тлумачення норм права);

-       права, свободи та обов’язки громадян (суб’єктивне право);

-       система правовідносин;

-       законність та правопорядок;

-       правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура);

-       суб’єкти права (індивідуальні та колективні);

-       систематизуючи зв’язки;

-       інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють «інфраструктуру» правової системи [11, с. 16].

У свою чергу, Ю. О. Тихомиров до правової системи суспільства відносить такі елементи:

1) цілі та принципи правого регулювання;

2) основні види правових актів та їх об’єднання;

3) системоутворюючі зв’язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи. Через деякий проміжок часу він висунув тезу про те, що при аналізі правової дійсності необхідно розглядати два явища: правову систему, що склалася історично, та систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, формою виразу нормативного матеріалу [12, с. 33].

Здебільшого в наукових колах виділяють такі елементи правової системи:

- суб’єкти права;

- система права;

- система законодавства;

- правові принципи;

- правова культура;

- правова свідомість;

- юридичні установи;

- юридична техніка;

- юридичні терміни;

- правова політика;

- правотворчість;

- правореалізація;

- правовідносини;

- юридична практика.

Отже, розвиток того чи іншого елемента правової системи так чи інакше впливає на трансформацію правової системи в цілому. Поява нових галузей законодавства чи галузей права, недостатній рівень правореалізації чи правової культури не дають можливості правовій системі розвиватись та набувати нового, більш високого рівня розвитку.

Концептуальні засади системного підходу визначено в численних юридичних наукових працях. Зокрема, Н. М. Онищенко на підставі аналіза широкого кола праць зарубіжних та вітчизняних вчених окреслила основні правила та прийоми системного підходу та відповідним чином трансформувала стосовно особливостей правової реальності. Внаслідок чого визначено сутність, структуру, функції правової діяльності як елемента правової системи, форми її функціонування, зокрема надається системоутворювальне значення у зв’язку з залежністю від неї генези, стану та перспектив розвитку правової системи [13 -15].

При використанні методології системного підходу досліджувалися статичні, динамічні, структурні компоненти та властивості правової системи, її внутрішні та зовнішні прояви, генетичні та функціональні зв’язки, взаємодія з соціальним і інформаційним середовищем.

До загальновизнаних методологічних положень системного підходу у застосуванні до проблематики дослідження належать такі:

- державно-правові явища й окремі їх компоненти розглядаються як системи (підсистеми);

- елементи системи, взаємопов’язані між собою так само, як і кожне явище з множиною інших явищ (систем), причому властивості елементів (підсистем) залежні від властивостей цілого, частиною якого вони є;

- кожне державно-правове явище має динамічну природу, тобто йому властиві процеси виникнення, становлення, розвитку, зміни та припинення існування;

- функціонування та розвиток цих явищ здійснюється в результаті взаємодії з зовнішнім середовищем при домінуванні внутрішніх закономірностей (його саморозвитку) над зовнішніми чинниками та закономірностями.

Отже, застосування системного підходу при дослідженні правової системи дає змогу дійти таких висновків:

1)               правова система — це складний та багатоаспектний правовий феномен;

2)               при її дослідженні слід ураховувати її зв’язки з іншими правовими феноменами, соціальними системами та, кореляцію між її структурними елементами (підсистемами);

3)               правова система є динамічною та багаторівневою системою;

4)               метою правової системи є забезпечення правового порядку;

5)               лише комплексне використання методологічних підходів і методів дослідження сприятимуть об’єктивному, всебічному розкриттю сутності та зміста правової системи.

Окремої уваги потребують застосування спеціально наукових методів (семантичної валентності, кореляційного регресійного аналізу, апроксимації часових рядів юридичних даних за допомогою співставлення гармонічної та інших видів функцій (ряду Фур’є), авторегресійних моделей юридичних процесів, системного метаконцептуального моделювання матриць знань тощо), на яких акцентує увагу у своїх публікаціях сучасний дослідник проблем інформаційної політики В.А.Ліпкан [16-18].

Таким чином, для забезпечення комплексності, обґрунтованості та достовірності наукових результатів дослідження правової системи слід застосовувати комплекс світоглядних, філософських, наукових та теоретичних засад, використовувати загальнонаукові, конкретно-наукові та спеціальні методи пізнання, вибір і характер яких зумовлено метою та завданнями дослідження.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): навч.посіб./ С.Д. Гусарєв, О.Д. Тихомиров. – 4-те вид., стер.  —  К.: Знання, 2010.  —  с.  66-67; Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы.  —  К.: Знання, 2005. – с. 248-249
2. Рекомендації міжнародної науково-теоретичної конференції «Проблеми методології сучасного правознавства» // Вісник Академії правових наук України. —Харків, 1997. — Вип. 1. — С. 150—154.
3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : [Підручник] / О. Ф. Скакун. — Харків : Консул, 2008. — 656 с.
4. Лазарев В. В. Теория государства и права : [Учебник для вузов] / В. В. Лазарев, С.В. Липень. — М. : Спарк, 2004. — 528 с.
5. Теория государства и права: [Курс лекций] / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. — М. : Юристъ, 1997. — 672 с.
6. Гусарєв С. Д. Теорія права і держави :  [Навчальний посібник] / С. Д. Гусарєв, А.Ю. Олійник, О.Л. Слюсаренко. — К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. — 270 с.
7. Шейко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності : [Підручник] / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К : Знання-Прес, 2002. — 295 с.
8. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред.. В. А. Ліпкана.  —  К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012.  —  304 с.
9. Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: засади становлення / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко // Матеріали круглого столу, присвяченого 90-літтю академіка В. В. Копейчикова (19 листопада 2013 року). — К. : ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2014. — С. 92—96.
10. Поняття та структура правової системи суспільства. Режим доступу: http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=4914&Itemid=71 – Заголовок з екрану
11. Петелина И.В. Теоретические проблемы Российской правовой системы: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Саратовская гос. акад. права. – Саратов, 1996. – С. 16.
12. Тихомиров Ю.А. Правовая система развитого социалистического общества / Ю. А. Тихомиров // Советское государство и право. – 1979. – № 7. – С.33.
13. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. —  К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. —  352 с.
14. Оніщенко Н.М. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку правової системи: Аврореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01/ Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. —  К., 2002. — 32с.
15. Оніщенко Н.М. Розвиток соціальності сучасних державних і правових систем // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. — Вип. 14. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. — С. 3—11.
16. Ліпкан В. А. Науковий алгоритм дослідження кодифікації інформаційного законодавства України / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 44—48.
17. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
18.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.