Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

Попри високу частотність застосування поняття «інфраструктура» у наукових дослідженнях, дотепер визначення його правового змісту залишалося поза увагою вчених. Це і стало метою даної статті, в якій здійснений порівняльний аналіз тлумачення терміну в лексикографічних джерелах різних мов, а також при доктринальних підходах з проекцією на право. З позицій методології науки, запропоновано бачення стадій становлення окремого елемента понятійно-категоріального апарату, уведено до наукового обігу поняття «семантико-правовий потенціал терміну». При застосуванні авторської методики виявлено, що поняття «інфраструктура» має високий потенціал, проте він не використовується повною мірою у нормотворчій та правозастосовній діяльності, що необхідно врахувати при адміністративно-правовому регулювання державної інфраструктурної політики.

Ключові слова: інфраструктура, правова природа поняття «інфраструктура», види інфраструктури, інституціоналізація поняття «інфраструктура», методологія науки, семантико-правовий потенціал терміну.

Загальна постановка проблеми. Стрімкі зміни у життєдіяльності суспільства, пов’язані з динамікою запровадження інформаційно-технологічних процесів у всі сфери буття держави, створюють нові виклики та загрози, що потребують свого наукового осмислення задля своєчасного прийняття адекватних управлінських рішень на підставі адміністративно-правового регулювання. У такий спосіб, виникає необхідність чіткості й парадигмальності розуміння ключових понять. Якщо йдеться про категорії сегменту національної безпеки, важливість концептуально-методологічних засад питання набуває особливого значення, адже від вірності обраного шляху врешті-решт залежить реалізація умов повноцінного існування суверенної та незалежної держави. Тож, проблема виходить далеко за межі суто наукових інтересів, а розширює діапазон до меж законотворчої та правозастосовної діяльності.

Аналіз публікацій. Термін «інфраструктура» на теперішній час перейшов до когорти номінацій високочастотного вживання. Свідченням цьому є той факт, що при його згадці у пошуковій системі Google в україномовному сегменті виділяється 8 мільйонів 200 тисяч посилань [1], у російськомовному – 45 мільйонів 500 тисяч [2], в англомовному – 2 мільярди 580 мільйонів [3] згадок. Феномен поняття полягає в тому, що через термін воно функціонує не тільки в науковому, а й в офіційно-діловому стилях, включаючи юридичний, законодавчий, адміністративний, дипломатичний підстилі, все частіше потрапляє до текстів публіцистичного стилю. З позицій науки, він повноправно застосовується в економічних, соціологічних, політологічних, правових, управлінських, технічних і навіть лінгвістичних дослідженнях.

У сфері права різні аспекти поняття віднайшли своє віддзеркалення у наукових розвідках за авторством Д. С. Бірюкова, С. О. Гнатюка, С. І. Кондратова, В. А. Ліпкана, В. М. Лядовської, М. О. Рябого, Г. П. Ситника, О. М. Суходолі, С. С. Теленика та ін. Слід відзначити, що основна увага вчених зосереджена на правовому механізмі захисту окремих складових інфраструктури, зокрема, критичної, що, на думку науковців, є найбільш важливими з позицій забезпечення національної безпеки.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значну кількість публікацій, присвячених дослідженню інфраструктури, саме по собі родове поняття «інфраструктура», особливо в ракурсі правового змісту значення, поступається проблематиці, пов’язаній із видовим поняттям «критична інфраструктура». У цьому зв’язку виникає необхідність усунення існуючих прогалин білів у категорійно-понятійному апараті правничої науки на прикладі конкретного поняття.

Метою статті є визначення правового змісту поняття «інфраструктура».

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань:

1) встановити шляхи інституціоналізації поняття й набуття загальнонауковим терміном юридичної спеціалізації;

2) доповнити сучасну теорію наукового пізнання узагальненнями щодо етапів становлення певного поняття;

3) висвітлити підходи до розуміння правового змісту ключового поняття на підставі порівняльного аналізу лексикографічних, законодавчих і доктринальних підходів;

4) запропонувати методику встановлення семантико-правового потенціалу терміну «інфраструктура» з метою рекомендацій щодо подальшого його вживання у законодавчій, нормотворчій та науковій сферах.

Виклад основного матеріалу дослідження. Етимологічний аналіз ключового поняття «інфраструктура» свідчить про те, що   його витоки мають латинське походження, де перша частина слова («інфра») містить вказівку на те, що знаходиться нижче, під чимось [4, с.269], а друга («структура») означає внутрішню будову чогось, певний взаємозв’язок складових частин цілого [4, с. 580].

На перших етапах свого застосування термін скоріше можна було віднести до сфери будівництва, адже спочатку під ним розумілося буквально те, що знаходиться під домами, мостами та іншими об’єктами. Дане поняття активно використовувалося у середньовічній Франції, Англії, а згодом потрапило й до Сполучених Штатів Америки. При територіальному розповсюдженні й активізації вживання поняття поступово відбувається розширення його семантичного поля: воно починає означати доволі крупні об’єкти, а згодом і групи масштабних об’єктів, включаючи сюди й діяльність, пов’язану з їх створенням та подальшим функціонуванням.

Справедливості заради слід вказати на те, що саме поняття інфраструктури існувало задовго до його номінації та позначення терміном. На це вказують американські вчені Д. Фертіс та А. Фертіс, які ще у 1998 році опублікували дослідження «Історична еволюція інфраструктури: 15 тисяч років історії». [5] На їх думку, у витоків формулювання поняття та його поширення у п’ятому сторіччі до нашої ери був відомий філософ Сократ, який звертав увагу на умови повноцінного існування людини і вважав, що для цього необхідна безпека, соціальний порядок і товари. Це, на думку вчених, створило засади для поширення поняття й на військову сферу, адже ті об’єкти, від яких залежало життєзабезпечення, потребували свого захисту.

Враховуючи універсальність значення, термін став інтернаціоналізмом. Свідченням тому є те, що у різних незначних фонетичних інваріантах він представлений практично у всіх європейських мовах: infrastructure (англ.), l’infrastructure (фр.), die Infrastruktur (нім.), la infraestructura (ісп.), l’infrastruttura (італ.), de infrastructuur (нідерл.), infrastrukturen (датськ.), infrastrukturen (норв.), infrastruktura (польс.), a infraestrutura (португ.), infrastructura (румун.), infraštruktúra (словац.), infrastrukturo (словен.), infrastrukturu (хорват.), infrastruktura (чеськ.), infrastrukturen (швецьк.) та ін.

Проте в українській мові термін почав вживатися відносно недавно, а сутність поняття, особливо у своєму правовому змісті, ще знаходиться на етапі становлення. В якості аргументу можна навести той факт, що в такому вагомому академічному виданні, яким був семитомний «Етимологічний словник української мови», виданий у 1985 році, зазначене поняття взагалі не представлено [6].

До речі, відсутнє воно і в більш сучасному спеціалізованому виданні – шеститомній «Юридичній енциклопедії», виданій у 1998 році [7].

Разом із тим, «інфраструктура» в якості окремої словникової статті потрапила до додаткового одинадцятого тому Академічного тлумачного словника української мови у 1980 році, де трактувалася як «сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров’я, тощо) [8, с. 686]. В якості прикладів у словниковій статті наводяться фрагменти з текстів газет, присвячених сільськогосподарській та військовій тематиці, датованих початком 70-х років.

Принагідно зазначу, що є всі підстави встановити певну невідповідність між датами фіксації ключового терміну у лексикографічних джерелах сучасної літературної української мови та відомостями, наведеними в окремих наукових працях, згідно з якими початок застосування поняття «інфраструктура» у вітчизняному обігу наукової сфери датується кінцем 40-х років ХХ сторіччя [9; 10, с.373]. Останні твердження можна кваліфікувати як констатацію, що не знаходить своєї аргументації посиланням на конкретні публікації того часу у вітчизняних виданнях.

Даний приклад рельєфно ілюструє процес, який є принципово важливим для методології науки, зокрема для розуміння етапів становлення понятійно-категоріального апарату на рівні його складових елементів.

Узагальнюючи, подаю власне бачення стадій наукового пізнання, які проходить певне поняття:

1) існування окремих речей і фактів, які до певного часу не потрапляють до поля зору спостерігачів, а тому не вирізняються з-поміж інших об’єктів;

2) фіксація реалій та явищ, що супроводжують певне поняття, а завдяки цьому дають поштовх для спостереження, а згодом і його детального пізнання;

3) виокремлення поняття на підставі виявлення властивостей, притаманних лише йому;

4) винахід спільних та відмінних рис та якостей в процесі порівняння даного поняття з іншими, його первинний опис;

5) структурування наявних знань і підтвердження певної автономності поняття;

6) підбір назви поняття (процес номінації);

7) інституціоналізація поняття в якості загальнонаукового чи галузевого;

8) підвищення індексу частотності застосування терміну на позначення поняття в мові науки;

9) за його відсутності в інших мовах – запозичення поняття разом із назвою та її розповсюдження у певних стилях мови.

В якості факультативних стадій можна розглядати процеси розростання семантичного поля терміну, поширення сфери його функціонування, визнання в якості спеціалізованого у певних суміжних галузях науки, або ж, навпаки, — так звана детермінологізація, коли номінація не обмежується колом науки, а починає активно застосовуватися поза його межами.

Непростий шлях становлення терміну «інфраструктура», який, як мені здається, не завершений й донині, пояснюється постійною трансформацією семантики даного поняття, що зумовлено невід’ємним зв’язком з розвитком науки. Ще у далекому 1999 році С. Л. Стар зазначив, що інфраструктура є як реляційною, так і екологічною: вона означає різні речі для різних груп і є частиною балансу дій, інструментів та створеного середовища, невід’ємного від них [11, р. 377].

Рішення проблеми, на думку автора, супроводжується вивченням структури інфраструктури, розумінням як прозорих, так і непрозорих її парадоксів, визначенням епістемологічного статусу індикаторів. Не зважаючи на те, що від дати публікації вказаної статті минуло майже двадцять років, основні її положення не втратили актуальності до цього часу. Особливо важливим є розуміння того, що поняття, яке розглядається, може і має вивчатися водночас і в цілісному неподільному комплексі, і з урахуванням своїх галузевих особливостей.

На мій погляд, досліджуючи такі специфічні категорії та корелюючи їх з певною галуззю права, слід брати до уваги індикатор, який я пропоную називати семантико-правовий потенціал терміну. Поясню детальніше. Далеко не всі терміни, що належать до когорти загальнонаукових або термінів неправових наук, мають перспективи набуття статусу юридичних. У цьому зв’язку важливо виявити, чи існує у певного поняття правовий зміст та наскільки семантика терміну відображає специфіку правничих реалій і процесів.

З метою визначення правового змісту поняття «інфраструктура», а відтак встановлення його семантико-правового потенціалу, варто застосувати методику, яка, за моїм баченням, базується на методах семантичного та кореляційного аналізу і передбачає такі етапи: 1) встановлення основних значень ключового терміну залежно від сфери застосування на підставі дефініцій із лексикографічних джерел; 2) проекція виявлених сем багатозначного терміну на можливості правотворчої, правозастосовної діяльності; 3) порівняння отриманих результатів із основними положеннями чинних нормативно-правових актів України в контексті перспектив подальшого розвитку адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики. Запропонована мною методика застосовується вперше, а відтак, під час проведення дослідження відбувається її апробація.

Тож, звертає на себе увагу, що більшість тлумачних словників сучасної української мови [8, с. 686; 12, с.403; 13] при трактуванні ключового поняття спираються на ключове словосполучення «сукупність галузей та видів діяльності» або ж «сукупність підприємств, закладів, систем управління, зв’язку» [4, с.269]. У такий спосіб, йдеться саме про сукупність, а значить, мається на увазі не якийсь окремий об’єкт, а їх структурне об’єднання. По-друге, у визначеннях міститься вказівка на те, що інфраструктура охоплює не тільки виробничу, а й соціальну сферу (освіту, охорону здоров’я тощо).

Більш деталізовано поняття, що розглядається, представлено в «Енциклопедичному словнику з державного управління», в якому інфраструктура пояснюється як «базисна фізична структура суспільства або організації, комплекс виробничих і невиробничих галузей, які забезпечують умови відтворення та надання послуг технічного, технологічного, соціально-економічного, маркетингового, фінансового, юридичного, інформаційно-комунікативного, освітнього та іншого характеру» [14 , с.302]. Для розуміння правового змісту поняття «інфраструктура» важливим у наведеній дефініції є те, що воно репрезентовано як на макро-, так і на мікрорівні, представлений комплексний характер функціонування, до переліку сфер включено й юридичну складову.

З метою порівняння розгляну трактування даного терміну в англомовних тлумачних словниках. Так, Кембриджський словник дає доволі звужене уявлення про поняття, що розглядається, а саме: «Базові системи і послуги такі, як транспорт та джерела живлення, які країна або організація використовує для ефективної роботи» [15]. Подібне тлумачення здається мені не досить вдалим, оскільки безпідставно звужує семантичне поле поняття аж до рівня його примітивізації.

Більш релевантним поняттю, але не вичерпним, на мій погляд, є його тлумачення у Британському зведеному електронному словнику. Зафіксовано, що термін вживається з 1925-1930 років, враховано його полісемію і представлено такі значення: «1. База, базова структура або особливості системи чи організації. 2. Основні засоби і системи, що обслуговують країну, місто або район, такі, як транспортні й комунікаційні системи, електростанції і школи. 3. Запас основного обладнання в країні, включаючи заводи, дороги, школи тощо, що розглядається як визначальний чинник економічного зростання. 4. Військові об’єкти країни» [16].

Американський бізнес-словник вкладає у зміст ключового поняття базову структуру організації або системи, необхідну для її функціонування, особливо воду, енергію і системи спільного користування для зв’язку і транспорту [17, p. 134].

При порівнянні дефініцій поняття, яке досліджується, в україномовних та англомовних лексикографічних виданнях виникають підстави стверджувати, що вітчизняні джерела при формулюванні визначення віддають перевагу системному підходу, відображаючи інфраструктуру в її цілісності та синергії, у той час, як зарубіжні словники тяжіють до конкретизації об’єктів з орієнтацією на галузеву приналежність і оминаючи те, що в сучасній науці відноситься до сфери соціальної, інноваційної інфраструктури.

Саме комплексний характер поняття зумовлює його багатовекторність. У зв’язку з цим на сучасному етапі розвитку науки все нагальнішою стає потреба у створенні класифікації елементів інфраструктури.

Б. Р. Брунець констатує, що дослідники зазвичай виділяють виробничу (таку, що обслуговує виробництво), соціальну (таку, що забезпечує життєдіяльність населення), ринкову (що забезпечує рух товарів, робіт, послуг) інфраструктуру. На думку вченого, в умовах постійного розширення соціально-економічних відносин наведений перелік доповнюється інституційною (забезпечує управління економікою), інформаційною (забезпечує функціонування та розвиток інформаційного середовища), інноваційною (обслуговує та забезпечує реалізацію інноваційної діяльності), екологічною (необхідною для охорони та покращення навколишнього середовища), туристичною (забезпечує потреби туристів у відпочинку та пізнавальній діяльності) [10, c.374].

Наведене бачення структурних елементів за їх класифікаційними ознаками є важливим для повноти розуміння поняття, проте не може претендувати на вичерпність, адже до поля зору науковця не потрапили такі елементи, як транспортна, фінансова, геодемографічна та деякі інші види інфраструктури. Зокрема, в умовах активізації гібридних війн, відкритого збройного протистояння України з агресором на одне з перших місць виходить безпекова та військова інфраструктура, про які взагалі немає жодної згадки.

Звертаючись до розуміння такого виду інфраструктури, як соціальна, констатую, що укладачі «Енциклопедичного словника з державного управління» розглядають його більш широко, включаючи сюди не тільки комплекс матеріальних об’єктів, а й «громадських суб’єктів та нематеріальних чинників, за допомогою яких забезпечується реалізація і захист прав та свобод громадян, виявлення, задоволення й узгодження потреб та інтересів населення». [14, с. 303] При подальшій деталізації виділяються елементи соціально-вітальної, соціально-побутової, соціально-економічної, соціально-освітньої, соціально-культурної, соціально-комунікаційної та соціально-правової інфраструктури [14, с. 303].

Правові норми та нормативну базу автори відносять до нематеріальних чинників інфраструктури. Подібна позиція є доволі дискусійною, адже абстрагованим, нематеріальним може бути лише концепт. Як тільки правова норма реалізується на рівні текстів законів, підзаконних актів, відображається у періодичних виданнях вона одразу матеріалізується. Проте не це є головним. Найсуттєвіше те, що колектив вчених не тільки не заперечує правового змісту інфраструктури, а й виділяє в понятті вагому правову компоненту.

Узагальнюючи, варто говорити, що на теперішній час семантичне поле терміну суттєво розширилося і корелюється не тільки з економічною, а й з правовою сферою.

Інтеграція в понятті «інфраструктура» економіки і права є цілком природним і це знаходить своє підтвердження у теорії права. Так, на думку О. Ф. Скакун, право:

• закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність (право як закріплювач);
• стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови (право як стимулятор);
• підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що знов виникли (право як охоронець) [18, с. 283].

Розвиваючи наведені положення, можна констатувати, що існують усі підстави вважати поняття «інфраструктура» правовим.

По-перше, при його застосуванні у сфері права, по суті закріплюються відносини в управлінській сфері, що потребують свого нормативно-правового регулювання, зокрема, у транспортній галузі, в галузі будівництва, охорони праці і здоров’я населення, охорони природи й природокористування, дотримання правил землеустрою, водокористування, використання паливно-енергетичних ресурсів, підтримання об’єктів тваринного й рослинного світу, впливу на довкілля тощо. Тож, маємо проекцію на такі усталені галузі й підгалузі права, як адміністративне, цивільне, транспортне, екологічне, аграрне, земельне, трудове, а також певною мірою — на інформаційне, медичне й освітнє, які знаходяться на етапі своєї інституціоналізації.

По-друге, з урахуванням стрімкої інформатизації суспільства є підстави розглядати поняття інфраструктури як одне з ключових в інформаційному праві.

По-третє, беручи до уваги сучасну політичну, зокрема геополітичну ситуацію, набуття силами протиборства принципово нових засобів реалізації потенційних і реальних загроз національній безпеці у формі терористичних актів, кібератак, різноманітних складових гібридних війн, інфраструктура і як концепт, і як сукупність матеріальних і нематеріальних об’єктів має стати одним із найголовніших понять у сфері адміністративно-правового регулювання інфраструктурної політики України.

Наведене не залишає сумнівів щодо високого рівня семантико-правового потенціалу терміну «інфраструктура». Попри це, спостереження за його вживанням у нормативно-правових актах України дозволяє констатувати, що у законодавчій та нормотворчій діяльності звернення до нього є безпідставно мінімізованим. Достатньо констатувати, що ключовий термін відсутній на рівні законів, в тому числі в кодексах, а представлений лише у підзаконних актах, зокрема у постановах Кабінету Міністрів України, а також у нормативно-розпорядчих документах Міністерства інфраструктури України. Складається парадоксальна ситуація, за якої відповідне міністерство є, а саме ключове поняття у правовому сенсі ще не набуло належної легітимації і свого застосування.

Аналіз нормативно-правових актів, що містяться на сайті Верховної Ради України, дозволяє встановити, що термін «інфраструктура» веде відлік застосування у правових актах України з 1992 року, спочатку на рівні міжнародних документів («Угода про порядок утримання і використання об’єктів космічної інфраструктури в інтересах виконання космічних програм» [19]), а потім і у внутрішньодержавних підзаконних актах (Розпорядження Президента України [20, 21], розпорядження Кабінету Міністрів України [22-24]).

Аналіз нормативно-правових актів, до сфери регулювання яких потрапляє інфраструктура, за весь час існування незалежної держави засвідчує, що у розумінні нормотворця за майже 30-річний період нічого не змінилося. Інфраструктура у нього асоціюється лише з первинним об’єктним значенням без опертя на її комплексний і багатовекторний характер, потужні можливості синергії. Найяскравішим аргументом наведеної тези є те, що у «Положенні про Міністерство інфраструктури України», затвердженому 30 червня 2015 року (редакція від 22.08.2018) [25], відзначається, що діяльність даного міністерства як головного органу в системі центральних органів виконавчої влади спрямована на формування і реалізацію державної політики у транспортній сфері, включаючи автомобільний, залізничний, авіаційний, морський, річковий транспорт, послуг поштового зв’язку, а також розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури дорожнього господарства.

Цілком природно виникає питання: навіщо було перейменовувати колишнє Міністерство транспорту і зв’язку України, яке існувало в період з 2004 по 2010 рік, якщо по суті ніяких змін не відбулося? Більше того, перелік завдань, передбачених у Положенні про згадане вже не існуюче Міністерство, був значно ширшим, оскільки включав у себе не тільки послуги поштового зв’язку, а й телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України [26].

Як це не прикро, але приходиться визнати, що скоріш за все перейменування зазначеного центрального органу виконавчої влади було даниною моді, а не глибинною трансформацією. Сам текст «Положення про Міністерство інфраструктури України» не тільки не враховує сутності й багатовекторності ключового поняття, його реляційного характеру, а по суті є ізоляціоністським. Усе розуміння інфраструктури охоплюється лише транспортом і зв’язком. Тож поза межами залишаються енергетичні та інформаційно-комунікаційні системи, ціла низка видів економічної діяльності, пов’язаної з функціонуванням та розбудовою інфраструктури у широкому розумінні цього поняття. До того ж текст положення, яке розглядається, перенасичений мовними кліше і штампами, за якими практично нічого не стоїть. Чого варто формулювання такого завдання Міністерства, як сприяння інтеграції сфери надання послуг поштового зв’язку у світовий інформаційно-комунікаційний простір. При цьому слово «інтернет» у положенні не згадується жодного разу.

Суттєвим недоліком документа вважаємо і те, що він абсолютно не враховує специфіку поточного моменту, не містить жодної згадки про об’єкти критичної інфраструктури, державну інфраструктурну політику, адже міністерство по суті і має її формувати та реалізовувати. Звідси — Міністерство не позиціонується як суттєва складова національної безпеки України і досі не виступає центральним органом виконавчої влади, що формує та реалізує державну інфраструктурну політику. Подібний стан речей свідчить про те, що нерозуміння сутності правових понять на практиці призводить до суттєвих деформацій в управлінській діяльності. Це, своєю чергою, не може не відбитися на загальному низькому рівні як координації та взаємодії уповноважених суб’єктів, так і взагалі на рівні реалізації зазначеної мною вище політики.

Висновки. Проведене мною наукове дослідження дозволило не лише визначити сутність поняття «інфраструктура», виявити його правовий зміст, а й дослідити окремі аспекти методології науки в частині стадій становлення поняття, здійснити апробацію методики визначення семантико-правового потенціалу терміну. Завдяки цьому вдалося встановити, що ключове поняття, яке досліджувалося, в змозі відображати реалії, без яких неможливе існування й життєзабезпечення сучасної держави, забезпечення його обороноздатності. Попри це воно незаслужено ігнорується у нормотворчості та правозастосуванні, що в кінцевому рахунку призводить до зменшення ефективності усіх видів державної діяльності.

Література:

1. Інфраструктура [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.google.com/search?q=%D1%96%D0%BD%D1%84%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0&oq=&aqs=chrome.3.35i39l6&sourceid=chrome&ie=UTF-8
2. Инфраструктура [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.google.com/search?q=%D0%B8%D0%BD%D1%84%D1%80%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0&oq=&aqs=chrome.3.35i39l6&sourceid=chrome&ie=UTF-8
3. Infrastructure [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.google.com/search?sxsrf=ACYBGNTx29A8HuyobX4B-UsF7FNI0c3mpA%3A1572515132948&ei=PK26XZi5OarrrgTCnrDQBA&q=infrastructure&oq=infr&gs_l=psy-ab.1.0.0l10.37209.45310..48747…1.2..1.89.1242.17……0….1..gws-wiz…..10..0i71j35i39j0i67j35i362i39j0i131j0i131i10.7tzAB49_7Sc
4. Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк; за ред. Л. І. Шевченко. – К.: АРІЙ, 2008. – 672 с.
5. Historical Evolutions of Infrastructure: 15,000 Years of History. Demeter G. Fertis, Anna Fertis. New York: Vantage Press, 1998 - 191 pages.
6. Етимологічний словник української мови: В 7 т. – Т. 2: Д – Копці / Ред. кол.: О. С. Мельничук [гол. ред.], І. К. Білодід, В. И. Коломієць, О. Б. Ткаченко. – АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – К.: Наукова думка, 1985. – 572 с.
7. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 2. Д-Й. – 1999. – 744 с.
8. Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970-1980). – К.: Академічна думка. – 1980. – Т. 11. – С. 686.
9. Інфраструктура: Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12489
10. Брунець Б. Р. Сутність означення «інфраструктура» / Б. Р. Брунець // Науковий вісник НЛТУ України. – 2012. – Вип. 22.5. – С. 372-377.
11. Susan Leigh Star. The Ethnography of Infrastructure. American Behavioral Scientist. University of California, San Diego. November 1999. – P. 377-391.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь, ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
13. Словник української мови online. Томи 1-9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://services.ulif.org.ua/expl/Entry/index?wordid=39474&page=1247
14. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.
15. Infrastructure / Cambridge Dictionary [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/infrastructure
16. British Dictionary for Infrastructure [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.dictionary.com/browse/infrastructure
17.  Infrastructure /John Berenyi. The Modern American Business Dictionary. – William Morrow & Co. – 1982. – 288 p.
18. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
19. Угода про порядок утримання і використання об’єктів космічної інфраструктури в інтересах виконання космічних програм від 15 травня 1992 р. / https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/997_126
20. Про державну програму розвитку мережі пунктів пропуску через митний кордон України та відповідної сервісної інфраструктури. – Розпорядження Президента України від 22.06.1992 № 112/92-рп. – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/112/92-%D1%80%D0%BF
21. Про національну програму створення танкерного флоту України та необхідних інфраструктурних об’єктів. – Розпорядження Президента України від 15.12.1992 № 199/92- https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/199/92- pn
22. Про розроблення механізму створення інфраструктури Одеської вільної економічної зони. – Розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.09.1993 № 641-р. (втратило чинність 27.08.1995). – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/641-93-р
23. Про залучення інвестицій для будівництва та облаштування об’єктів митної інфраструктури і Прикордонних військ України. – Постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.1994 № 157-94-п. – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-94-п
24. Про передачу до комунальної власності міст об’єктів соціально-економічної інфраструктури, що належать до загальнодержавної власності. – Постанова Кабінету Міністрів України від 22.97.1994 № 499-04-п. – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/499-94-п
25. Положення про Міністерство інфраструктури України. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 р. (редакція від 22.08.2018). – Урядовий кур’єр від 22.07.2015. – № 131.
26. Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 р. № 789 (втратило чинність 10.06.2011). – Офіційний вісник України від 21.06.2006. – 2006 р., № 23, стор. 25, стаття 1716, код акта 36544/2006.

ПРАВОВОЕ СОДЕРЖАНИЕ ПОНЯТИЯ «ИНФРАСТРУКТУРА»

          Несмотря на высокую частотность употребления понятия «инфраструктура» в научных исследованиях, до этого времени определение его правового содержания оставалось вне поля зрения ученых. Это и обусловило цель данной статьи, в которой осуществлен сравнительный анализ толкования термина в лексикографических источниках различных языков, а также при доктринальных подходах с проекцией на право. С позиций методологии науки предложено видение стадий становления отдельного элемента понятийно-категориального аппарата, в научный оборот введено понятие «семантико-правовой потенциал термина». При использовании авторской методики выявлено, что понятие «инфраструктура» имеет высокий потенциал, однако он не используется в полной мере в нормотворческой и правоприменительной деятельности, что необходимо учесть в дальнейшем.

Ключевые слова: инфраструктура, виды инфраструктуры, методология науки, семантико-правовой потенциал термина

LEGAL CONTENT OF THE CONCEPT “INFRASTRUCTURE”

          Despite the high frequency of the use of the concept of “infrastructure” in scientific research, its legal content in Ukrainian science has remained insufficiently studied. This determined the purpose of this article. The author set himself the tasks: to establish ways of institutionalizing a concept, to supplement the theory of scientific knowledge by summarizing the stages in the formation of a certain concept, to highlight approaches to understanding the legal content of a key concept. The author of the article carried out a comparative analysis of the interpretation of the term in the lexicographic sources of various languages, in the atoristic interpretations of scientists, as well as in regulatory legal acts. He introduced the concept of “semantic and legal potential of the term” into scientific circulation and established that the term “infrastructure” has high potential in the field of law. An analysis of the texts of normative legal acts of Ukraine revealed that the concept of “infrastructure” is not used at the level of laws, and in by-laws is used without taking into account the completeness of the semantics of the term. This situation is not limited to the scope of a scientific problem. Misunderstanding of the essence of the concept leads to a deformation of managerial and law enforcement activities. In this regard, the author proposes to make appropriate changes to existing legal acts, as well as to take into account the legal content of the term when creating new ones.

Keywords: infrastructure, types of infrastructure, methodology of science, semantic and legal potential of the term

Топчій Оксана Василівна,

голова Інституту андрогогіки ГОСЛ

кандидат педагогічних наук

         Стаття присвячена аналізу теорії акмеології в аспекті правничої діяльності. Встановлюється, що у зв’язку із масовістю професії юриста, розгалуженістю спеціалізацій виникає необхідність у створенні логічної тріади: «Акмеологія – педагогічна акмеологія – юридико-педагогічна акмеологія». Обґрунтовується специфіка і предмет останньої, демонструються можливості впровадження концептосфери юридико-педагогічної акмеології у систему безперервної освіти. Аналізується роль автодидактики, самовиховання, самовдосконалення у досягнення вершин професійної майстерності. Пропонується включати до сфери юридико-педагогічної акмеології і правову компетентність не юристів, що може виступати у комплексі із загальними вимогами до професіоналізму.

Ключові слова: акмеологія, методологія науки, професіоналізм, компетентність, професійна майстерність.

ЮРИДИКО-ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ АКМЕОЛОГИЯ КАК НОВАЯ ПОДОТРАСЛЬ НАУКИ

         Статья посвящена анализу теории акмеологии в аспекте юридической деятельности. Установлено, что в связи с массовостью профессии юриста, разветвленностью специализаций возникает необходимость в создании логической триады: «Акмеология – педагогическая акмеология – юридико-педагогическая акмеология». Обосновывается специфика и предмет последней, демонстрируются возможности внедрения концептосферы юридико-педагогической акмеологии в систему непрерывного образования. Анализируется роль автодидактики, самовоспитания, самосовершенствования в достижении вершин профессионального мастерства. Предлагается включать в сферу юридико-педагогической акмеологии и правовую компетентность не юристов, которая может выступать в комплексе с общими требованиями к профессионализму.

         Ключевые слова: акмеология, методология науки, профессионализм, компетентность, профессиональное мастерство.

LEGAL AND PEDAGOGICAL ACMEOLOGY AS A NEW SUBSECTOR OF SCIENS

The article is devoted to the analysis of acmeology in the aspect of legal activity. High level of knowledge in the field of acmeology ensured by scientific works of philosophers, psychologists and educators. The scientists isolated the professionalism, competence and skill as a key element of acmeology. In recent years, scientists are actively developing problems tops of skill in the professional activities of the lawyer. Mass of the legal profession, its diversity of specializations give reason to devote a separate legal subsector acmeology science. Accordingly, it appears triad “Acmeology – Pedagogical Acmeology – legal and pedagogical Acmeology”.  The author believes that one of the goals of higher education pedagogy is to develop the student’s conscious attitude to continuous improvement. The researcher believes that acmeology should be the primary methodology for the design of educational trajectories. A new subsector of science should not only used in the preparation of lawyers at the university, but also in the specialized and advanced training. One of the promising areas of scientific educational research is acmeology teaching methods at all stages of legal education. The author also proposes to refer to the new subsectors problem of formation of legal competence of professionals who are not lawyers. Such formulation of the problem related to the multifaceted manifestations of the peaks of professional skills.

Key words: Acmeology, Methodology of Science, professionalism, competence, professional skills.

Загальна постановка проблеми. Переорієнтація концептуальних підходів до розуміння пріоритетів глобального розвитку з державної домінанти на людину як найвищу цінність значною мірою актуалізувала дослідження умов максимальної реалізації особистісного потенціалу. У цьому зв’язку зростає питома вага аналізу усіх аспектів акмеології. 

Аналіз публікацій. Синкретичний характер наукового напряму, що досліджується, зумовлює зосередження на ньому уваги представників різних галузей знань. Зокрема, акмеологія активно розвивалася й продовжує розвиватися завдяки науковим доробкам філософів (В. Андрущенко, В. Ільїн, В. Кремень, С. Пожарський), психологів (В. Анушкевич, О. Гавалешко, В. Кондрюкова, Я. Радзівідло), педагогів (О. Анікімова, В. Вакуленко, А. Деркач, В. Зазикін, Г. Коваленко,  Н. Кузьміна, В. Рибалка). Науковцями досліджуються питання щодо ролі постійного самовдосконалення й досягнення вершин професійної майстерності як для окремої особистості, так і для суспільства, держави в цілому. Останнім часом значною мірою активізувалися дослідження, що пов’язані із акмеологічними засадами у певних професійних сферах.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на широко розповсюдженість юридичних професій, питання щодо акмеологічних аспектів правничої діяльності ще не стали предметом системного педагогічного дослідження.

Метою статті є ініціювання запровадження нової підгалузі науки – юридико-педагогічної акмеології. Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань: 1) встановлення загальних і спеціальних характеристик категоріальної тріади «акмеологія – педагогічна акмеологія – юридико-педагогічна акмеологія»; 2) визначення концептосфери юридико-педагогічної акмеології; 3) окреслення шляхів її розвитку у парадигмі неперервної освіти.

Виклад основного матеріалу дослідження. Етимологічний аналіз терміну «акмеологія» вказує на його давньогрецькі корені, де “acme” – вищий ступінь, вершина, а   “logos” – слово, вчення [1 , с.27]. У словнику міститься вказівка на те, що «акме» позначає період найвищого розквіту духовних сил і що згідно з твердженням давніх греків , він настає в людини у 40 років. Більшість джерел дає довідку, що термін «акмеологія» до наукового обігу у колишніх республіках СРСР ввів у 1928 р. М. О. Рибніков, який пропонував розуміти під ним науку про розвиток зрілих людей. [2–4 ]   У 60-ті роки ХХ ст. цей термін був дещо переосмислений і завдяки працям Б. Ананьєва, А. Деркача, Н. Кузьміної та ін. набув нової семантики. З цих позицій, акмеологія стала розглядатися як сукупність гуманітарних, суспільних, природничих, технічних наук, що вивчає вершини у розвитку окремої особистості та спільноти, а також умови її досягнення. У такий спосіб акмеологія набула синкретичного характеру, перебуваючи у полі зору філософів, соціологів, психологів і педагогів.

Філософи досліджують акмеологію з позицій феноменології, уявлень про ідеал (моральний, естетичний, правничий, культурний) і прагнення людини до нього, у ракурсі праксеології. Як зазначає М. І. Скрипник, в українській науковій школі «філософський напрям виходить із установок-парадигм щодо розвитку людської психіки у філогенетичному і  онтологічному аспекті… та гносеології «акме» через майстерність, творчість» [5,  с.19]

Психологи намагаються створити певні акмеологічні моделі, які у подальшому проходять експериментальну перевірку з метою емпіричної верифікації. При цьому у психологічній науці акцент робиться на тому, що предметом акмеології є доросла зріла особистість. Найбільш типовими для психологів визначеннями даного ключового терміну є наступні: «комплексна наука, предметом якої є умови досягнення дорослою людиною високого рівня продуктивності, насамперед, у професійній діяльності, а також методи і засоби забезпечення цього рівня» [6, с.283];  «наука, що вивчає феноменологію активного соціального суб’єкта (людини, групи), закономірності, механізми і способи її розвитку на ступені зрілості, й особливо при досягненні нею найвищого рівня професійної самореалізації».   [4,  с.76 ]

Педагогічний погляд на акмеологію передбачає розуміння її як науки, що «досліджує розвиток людини на ступені дорослості, досягнення нею вершини в цьому розвиткові як природного єства (індивіда), як особистості і як суб’єкта діяльності (професіонала». [7,  с. 9]  Предметом педагогічної акмеології стало вивчення умов формування особистості, усвідомлено націленої на досягнення власних вершин, на вміння проектувати свої власні цілі й досягати їх; дослідження кількісних і якісних характеристик «акме» в залежності від тієї чи іншої професії. Актуальною для педагогіки є і проблема «залежності між особливостями професіоналізму людини та її поведінкою поза сферою професійної діяльності».   [ 8 , с.14]

Наведений розподіл акмеології в ракурсі різних галузей знання є доволі умовним, адже досить часто диференційовані ознаки досліджень настільки розмиваються, що важко встановити, це філософія, психологія чи педагогіка. У подібних випадках вважаємо за потрібне вводити поняття інтегративних акмеологічних досліджень. В якості зразка такого типу наукових праць можна навести фундаментальні дослідження В. Антонова [9, 10],  І. Зязюна [11], В. Рибалки [12].

Сучасні умови доповнили існуючу парадигму знань протиріччями між обсягами інформації та часом, необхідним для оволодіння й оперування нею, вичерпного переліку об’єктивних і суб’єктивних чинників, що слугують або перешкоджають досягненню вершин професійної та особистісної самореалізації.

Узагальнюючи, можна встановити, що основними векторами дослідження педагогічної акмеології є:

—              принципи і закономірності розвитку й саморозвитку зрілої особистості, її готовності до продуктивної та ефективної діяльності й творчої самореалізації;

—              педагогічні умови (включаючи об’єктивні та суб’єктивні чинники), що сприяють або унеможливлюють досягнення вершин професіоналізму;

—              формування під впливом навчання й виховання особистості, здатної до неперервної  самоосвіти, самоорганізації, самовдосконалення, самоконтролю на підставі вимог суспільства до певної професії та  еталонних якостей професіонала;

—              вплив поліпрофесіоналізму на акмеологічні потенції особистості та їх реалізацію у роботі за фахом.

Дуже актуальним, як з позиції теорії, так і з позицій потреб практики є конкретизація педагогічної акмеології відповідно до формату окремих професій. Це важливо і для створення кваліфікаційних характеристик, і для проектування дидактичних цілей, що згодом будуть втілюватися на практиці.

Слід зазначити, що акмеологічні засади юридичної діяльності доволі активно досліджувалася і продовжують досліджуватися, насамперед, філософами права [13] і психологами [14] .

Деякою мірою активізувалася ця діяльність і у педагогічній галузі. Останнім часом з’явилися дослідження щодо формування акмеологічної культури майбутніх правознавців у навчально-виховному процесі класичного університету [15], акмеологічних засад підготовки курсантів вищих навчальних закладів МВС України до професійної самореалізації [16].

Щодо визначення акмеїстичних якостей правника та особливостей їх формування у процесі навчання в аспекті юридико-педагогічної  акмеології, то ці положення, як нам здається, є найбільш дискусійними.

Так, В. М. Савіщенко запропонувала відносити до акмеїстичних в контексті професійно значущих якостей майбутнього юриста наступні: працелюбність, рефлексивність, цілеспрямованість, наполегливість, завзятість, ініціативність, мобільність, ретельність, охайність. [17, с.9] Ми не можемо погодитися з наведеним переліком повною мірою з ряду причин. По-перше, він орієнтований лише на суб’єктивні якості, що здебільшого базуються на задатках,  сімейному та шкільному вихованні. По-друге, не зовсім зрозуміло, чому перелічені якості є актуальними саме для юриста, адже з таким же ж успіхом вони могли б бути віднесені і до представників інших професій. По-третє, даний перелік є доволі  суб’єктивним, оскільки не зовсім зрозуміло, за якими критеріями науковець відносить їх саме до категорії акмеїстичних в той час, як інші якості, наприклад, самостійність, вимогливість, пунктуальність, відповідальність, ерудованість, допитливість, що також важливі для досягнення професійних вершин, потрапляють до категорій  педагогічних, інтелектуальних та асертивних якостей.  На підставі зазначеного вважаємо, що питання щодо визначення акмеїстичних якостей юриста залишається відкритим, і вирішувати його слід з урахуванням чіткої диференціації статусу правників.

Наявність окремого об’єкту і предмету дослідження, специфіка професійної сфери, що передбачає роботу в системі «людина-людина», масовість професії, поєднання в ній  не тільки певних передбачених законом функцій, а й опір на етичні, комунікативні засади діяльності, постійні зміни й доповнення у нормативно-правовій базі, можливість перепрофілювання на іншу спеціалізацію в межах однієї спеціальності – усе це створює підстави для виокремлення новітньої галузі – юридико-педагогічної акмеології. Не зважаючи на те, що на цьому шляху робляться перші кроки, вагомість й актуальність даного напряму безсумнівні. Існує своя специфіка і в таких ключових елементах даного сегменту, як професіоналізм, компетентність, фахова майстерність.

За нашими поглядами, концептосфера юридико-педагогічної акмеології може охоплювати:

—              дидактичні та виховні засади формування у майбутніх правників свідомого ставлення до постійного самовдосконалення й розвитку професійно значущих якостей особистості;

—              педагогічні аспекти акмеологічної динаміки становлення професіоналізму правника від періоду навчання, формування правової культури як невід’ємної складової діяльності за фахом, до професійної зрілості;

—              специфіку прояву акмеологічних засад з урахуванням спеціалізації в межах професійної юридичної діяльності, зокрема в системі координат «міжнародна – адміністративна – цивільна – кримінально-правова спеціалізація» або «робота в органах державної влади й управління – у правоохоронних органах і в суді – організаціях, закладах, підприємствах, в тому числі приватних», «практична діяльність – педагогічна, наукова, науково-педагогічна діяльність»;

—              акмеологію як методологічну основу і стрижневий компонент проектування та реалізації  змісту юридичної освіти;

—              педагогічні умови навчання й виховання правника, орієнтованого на досягнення вершин професіоналізму;

—              виховний вплив сім’ї та соціального середовища у формуванні розуміння необхідності професійного самовдосконалення юриста;

—              акмеологічні засади неперервної юридичної освіти, в тому числі при підвищенні кваліфікації, перепідготовці й спеціалізації;

—              методику викладання юридичної акмеології в системі післядипломної освіти;

—              акмеологічні підходи в автодидактиці й самовихованні особистості правника;

—              акмеологічні засади педагогіки управління в юридичній діяльності;

—              акмеологічні аспекти професійної діяльності науково-педагогічних працівників навчальних закладів юридичного профілю;

—              особистості юриста-професіонала як взірця для наслідування у молоді;

—              правові компетенції у комплексі акмеологічних складових осіб, які не є юристами за фахом..

Отже, наша позиція полягає в тому, що юридико-педагогічна акмеологія може розвиватися  у кількох напрямах: по-перше, по шкалі неперервної освіти від навчальної до усталеної професійної діяльності; по-друге, з позицій педагогічних умов освітнього, робочого, соціального середовища, що сприяють або ускладнюють (унеможливлюють) досягнення вершин професіоналізму;   по-третє, на підставі теорії автодидактики, самовиховання й професійного самовдосконалення; четверте, з точки зору суб’єктів освітньо-юридичної,  професійної правничої та не правничої діяльності.

Коментуючи останню позицію, оговоримо, що у своїй концепції ми пропонуємо розрізняти студентство як майбутніх юристів,  як осіб, яким у роки навчання слід прищеплювати розуміння важливості освіти й бажання досягати вершин професіоналізму за рахунок власних компетенцій, і практикуючих правників, які збагачують здобуті у вузі знання досвідом професійної діяльності. В умовах неперервної освіти остання категорія потрапляє до вищих навчальних закладів на підвищення кваліфікації, перепідготовку.  Якщо відносно студентів акмеологічні концепти знаходяться ще в потенційному стані, то для практиків вони актуальні, як ніколи. Це означає, що заняття, які проводяться в системі неперервної професійної підготовки, у післядипломній освіті в якості методологічної платформи мають застосовувати інтеграцію антропоцентризму й акмеології.

Для науково-педагогічних працівників, які виступають основними провідниками ідей юридико-педагогічної акмеології, вона має виявлятися у двох парадигмах: постійне самовдосконалення у правничій сфері й підвищення рівня власної педагогічної майстерності, а також робота в цьому напрямі  на засадах неперервної освіти із тими, хто навчається, підвищує кваліфікацію, проходить перепідготовку тощо.

Щодо акмеологічних аспектів підготовки майбутнього юриста, то цілепокладання, вибір методів викладання, організація самостійної роботи мають бути спрямовані на: 1) прищеплення розуміння необхідності максимальної самовіддачі, потреби у постійній роботі над собою як професіоналом, громадянином, особистістю; 2) навчання методам роботи з інформацією (пошук, відбір, верифікація, аналіз, формування нової юридично значущої інформації на підставі її осмислення); 3) привчання особи до саморефлексії, вміння використовувати аналіз життєвих ситуацій та власної поведінки у цих ситуаціях, комунікації з іншими людьми як своєрідного «уроку», що потребує усвідомлення, а на цій підставі – самовдосконалення; 4) використання принципу змагальності та здорової конкуренції задля стимулювання особистості для максимального використання своїх задатків і здібностей.

Висновки. Таким чином, акмеологічне вчення, являючи собою інтегративне інституціональне утворення, озброює фахівця розумінням необхідності постійного самовдосконалення, максимальної самореалізації як особистості й професіонала. Подальший розвиток науки створює підстави для деталізації новітніх підгалузей, серед яких є сенс виокремлювати юридико-педагогічну акмеологію.

Література:

1. Новий словник іншомовних слів : близько 40 000 слів і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк; за ред. Л. І. Шевченко. – К.: Арій, 2008. – 672 с.
2. Акмеология / под ред. А.А. Деркача. – М.: РАГС, 2004. – 299 с.
3. Зазыкин В.Г. Краткий акмеологический словарь / В. Г. Зазыкин – М.: РАГС, 2010. – 96 с.
4. Основы общей и прикладной акмеологии: [учеб. пособие] ; под ред. А.А. Деркача, Н.В. Кузьминой. – М, 2000. – 388с.
5. Скрипник М. І. Акмеологія / М. І. Скрипник // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України ; головний ред. І. І. Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С.18–19.
6. Ильин В.В., Пожарский С.Д. Философия и акмеология. – СПб.: Политехника, 2003. – 395 с.
7. Педагогическая акмеология: коллективная монография / под.ред. О.Б. Акимовой; ГАОУ ВПО «Рос.гос.проф.-пед.ун-т». – Екатеринбург, 2012. – 251 с.
8. Педагогический энциклопедический словарь / Гл. ред. Б.М Бим-Бад. – М.: Большая Рос. энциклопедия, 2003. – 528 с.
9. Антонов В. М. Прикладна та професійна акмеологія [Текст] : монографія / В. М. Антонов ; Укр. акад. акмеології, Нац. техн. ун-т України “КПІ”. – Київ : Аграр Медіа Груп, 2014. – 351 с.
10. Антонов В. М. Гармонійна Акме-Особистість [Текст] : монографія / В. М. Антонов ; Укр. акад. акмеології, Нац. техн. ун-т України “КПІ”. – Київ: Аграр Медіа Груп, 2014. – 383 с.
11.  Педагогічна майстерність : [підручник] / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос ; за ред. І. А. Зязюна ; М–во освіти і науки України, Акад. пед. майстерності. – 3-е вид., допов. і перероб. – К.: СПД Богданова А. М., 2008. – 376 с.
12. В. Рибалка. Особистість як суб’єкт творчої діяльності та професійного становлення. – К., 2000. – 112 с.
13.  Слівінський В. Р. Акмеологічний вимір професійної самореалізації працівника ОВС: філософсько-правовий аналіз [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.12 / В. Р. Слівінський  ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. – Л., 2014. – 18 с.
14.  Кудерміна О. І. Психологія суб’єкта правоохоронної діяльності: акмеологічний вимір [Текст] : автореф. дис. … д-ра психол. наук : 19.00.06 / Кудерміна Олена Іванівна ; Нац. акад. внутр. справ. – К., 2014. – 35 с.
15. Смульська А. В. Формування акмеологічної культури майбутніх правознавців у навчально-виховному процесі класичного університету: автореф. дис.. канд. пед. наук: 13.00.07 / А. В. Смульська ; Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. – Харків, 2013. – 20 с.
16.  Гребінь-Крушельницька Н.Ю. Акмеологічні засади підготовки курсантів вищих навчальних закладів МВС України до професійної самореалізації: автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / Н. Ю. Гребінь-Крушельницька ; Нац. авіац. ун-т. – Київ, 2015. – 20 с.
17. Савіщенко В. М. Педагогічні умови формування професійно значущих якостей майбутнього юриста в навчально-виховному процесі вищого навчального закладу : автореф. дис… канд. пед. наук: 13.00.04 / В. М. Савіщенко ; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2008. – 22 с.

Why I decided to start this series «ORDO ORDINANS»?

First of all, I have led an inner conviction of the need to overcome that artificial barrier, in which the current generation and future generation lose their immanent radical connection. Modern development of science in Ukraine becomes systematic, but painfully sad that now lacks affinity between scientific generations.

In most cases those who have earned scientific degree, very meticulously and partly subjective treat themselves towards talented younger generation, but also are trying to impose on the not untalented youth such a thing like unlimited improvement of their own theoretical studies.

Such intellectual separatism is partly converted into scientific “bullying” when certain groups of doctors of sciences make it impossible to defend dissertations, hiding behind dubious slogans about “necessity of improvement and a deeper studying of the subject of research.”

So now in science is a real monopoly on certain topics, research areas that not only affects the science itself, but also leads to the doubts in the light of science, forcing young people to think about the ability to work independently. Moreover now in Ukraine the concept of scientific school has somehow ended up almost outlawed, especially it concerns legal sciences. The role of the state – is a separate issue, unfortunately, in Ukraine the science hardly exists at the margin.

And also I would like to draw attention to the system of training of scientific personnels, that needs radical change. I am convinced, it is necessary to learn the experience of other countries, especially the U.S., where I was fortunate to learn. In particular, at U.S. universities training of scientific personnel is carried out on those areas on which the leading scientists are already working, thus the presence of scientific school there is a key driver of further development of science. This is why, for example, Professor of National Security University of Delaware (USA) M. J. Miller, who has devoted his scientific research for problems of migration, has not students who would studied the problem of reforming the justice system in the United States or the recovery of damages to participants of criminal proceedings through illegal actions of state authorities.

Moreover, the procedure of normalization and formation of postgraduate corps is determined not by the administration of the institution, but by the professors who personally select themselves postgraduates. Each professor is responsible for the scientific development of a certain topic, each year the budget is approved for that, within which the admission of the most clever and creative graduate students is carried out. Therefore the desire of mediocre students to overstay in graduate school a few years – there is impossible. So the hard administrative control, which boast Ukrainian universities, never resolve the problems because that is not the question that those who entered – defend their dissertations. The question is in preserving scientific traditions, the development of scientific schools and scientific movement to new horizons of knowledge.

Wrong comprehension of this questions has led to legitimation of provision fixed in the guidelines of HAC, that the theme of the doctoral thesis cannot repeat the Ph.D. thesis. However, I’m sorry, about what then continuity in science can we talk when officials prohibit the author to choose the direction of his research for a lifetime in order to research gradually selected problem, according to the requests to the works of candidate and dissertation-level?

Ph.D. thesis is the beginning of a scientific way, and doctoral thesis should serve the organic extension of Ph.D. thesis. Under such circumstances it will be possible to talk about integrity, and finally about the systematic research, and about the continuity of scientific and personal growth.

I am convinced that the determining role in the preparation of professional and competent scientist must belong to Scientific leader. From its competence, pedagogical skills, personal qualities, ability to motivate and assist in overcoming frustrations on thorny scientific way depends the quality of the final product – the value of the degree of scientific expert. Scientific leader, like a father, who taking by the hand leads through the thorns to the stars, through the stormy world of science, where are many difficulties, and most importantly – so hard to believe in your own strength, and so easy to despair of the possibility of scientific victories. Therefore the Scientific leader, in my opinion, in this case is unique ordo ordinans – the arranging beginning. Without going into the philosophical meaning of this concept, which is proposed by I.H.Fihte, I would like to emphasize the directive sense of the Scientific leader, the need to increase its responsibility for the formation of scientific schools.

That’s why I decided to start production of a series of books, in which the result, quintessential of teamwork of scientific leader and his disciple, would find its echo. At once I note that in my opinion, it represents due order, arranging beginning for the young scientist – his leader. Therefore I will take into account not only that works, where I actually was officially assigned as scientific leader, but also those where I directly was the arranging beginning for graduate and contributed to its establishment as a future scientist.

Together with the head and his student the Specialized Scientific Council, whose members contribute through their advice to further inspiration in the improvement of the work, directly participate in the implementation of the proclaimed concept.

Therefore, a series of “ORDO ORDINANS” - is my scientific position and concrete contribution to the promotion of systemic science in Ukraine, in which the scientific community, which consists of scientists, young researchers and future researchers as the most professional, intelligent and knowledgeable layer of Ukrainian historical nation – represents a single, holistic intellectual continuum, epistemological community – an elite, that has to establish ways to the future, the basis of national identity and progressive sustainable development of our country.