GOAL » масові заворушення

ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ, ВЧИНЕНИХ ГРУПАМИ ОСІБ В МІСЦЯХ МАСОВОГО СКУПЧЕННЯ ЛЮДЕЙ

admin — Tue, 22 Sep 2015 04:56:17 +0000

Топчій Василь Васильович,

доктор юридичних наук,

голова Інституту кримінально-правової політики ГОСЛ

Анотації.

У роботі досліджені особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей. Вказані особливості полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб. На законодавчому рівні вказані особливості повинні знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі. З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами подальших досліджень є вивчення проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

Ключові слова: кваліфікація злочинів, групова злочинність, масові заворушення, натовп.

В работе исследованы особенности квалификации преступлений совершенных группами лиц в местах массового скопления людей. Указанные особенности заключаться в разграничении противоправных посягательств, совершенных коллективно, от уголовных правонарушений, совершенных группой лиц. На законодательном уровне указанные особенности должны найти закрепление в виде квалифицированных составов соответствующих правонарушений. Это поможет в процессе квалификации отделить составы групповых преступлений совершенных в местах массового скопления людей, которые характеризуются повышенной общественной опасностью. С учетом полученных результатов, основными направлениями дальнейших исследований является изучение проблематики форм соучастия в групповых и коллективных преступлениях, совершенных в местах массового скопления людей.

Ключевые слова: квалификация преступлений, групповая преступность, массовые беспорядки, толпа.

In work features qualifying the crimes committed by groups of people in public places. These features include the delimitation of illegal encroachments committed collectively by criminal offenses committed by a group of persons. At the legislative level, these features must find anchorage in the form of skilled composition of the relevant offenses and to enforcement – in qualifying acts jointly. This will help in the process of qualification of separate formulations of collective crimes committed in public places, which are characterized by increased danger to society. In view of the results, the main directions of future research is to study the problems of forms of complicity in group and collective crimes committed in public places.

Keywords: qualification of crimes, group crime, riots, crowd.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Кваліфікація злочинів є одним із найбільш важливих і відповідальних етапів застосування норм закону про кримінальну відповідальність. Правильна кваліфікація злочинів виступає необхідною умовою реалізації принципу законності у кримінальному судочинстві, досконалого та юридично виваженого кримінального провадження на етапах досудового розслідування і розгляду справ у суді, призначення особам, визнаним винними за вироком суду, справедливого і обґрунтованого покарання чи звільнення їх від кримінальної відповідальності або від покарання [1, С.2].

Існуюча регламентації інституту співучасті у КК України [2] викликає низку питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті. Сучасні вчені звертають увагу на певні недоліки тлумачення застосування окремих положень КК України, які передбачають відповідальність за злочини, вчинені співучасниками. Це, зокрема, недоліки у системному підході до вирішення питань кваліфікації таких злочинів; відсутність єдності розуміння різновидів форм співучасті, їх співвідношення, ознак, що їх характеризують; відсутність чітких критеріїв відмежування діянь співучасників та недосконалість розробки правил кваліфікації цих діянь; відсутність єдності та виваженості термінології тощо [3, С.149].

Зазначена сукупність проблем у сучасних умовах має бути доповнена комплексом питань, пов’язаних із кваліфікаціє злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.

Слід зауважити, що події на сході нашої країни беруть свій початок саме з таких злочинів, яскравим прикладом яких є матеріали справи №761/22849/14-к [4].

Так, згідно із зазначеними матеріалами, ОСОБА_1, діючи умисно з метою дестабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, разом із громадянами Російської Федерації, громадянами України, вчинив незакінчений замах на організацію у березні 2014 року масових заворушень на території м. Донецька, які планувалось супроводжувати насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя. ОСОБА_1 протягом лютого – березня 2014 року неодноразово відвідував мітинги, що проходили в м. Донецьку, на яких збиралися противники діючої влади в Україні та прихильники її федералізації. На одному з вказаних мітингів, що відбувся на початку березня 2014 року у м. Донецьку на площі Леніна ОСОБА_1, познайомився з іншими особами, які також не визнавали державну владу в Україні та були радикально налаштованими. Надалі ОСОБА_1, будучи активним учасником радикальних груп в соціальних мережах через мережу «Інтернет» познайомився з громадянами Російської Федерації, які прибули до України з наміром організувати масові заворушення на території Донецької та Луганської областей. У подальшому, ОСОБА_1 переконав своїх знайомих в безрезультатності вираження своєї позиції шляхом мирних зібрань, підтвердив їм свої наміри організувати та особисто прийняти участь у масових заворушеннях на території Донецької та Луганської областей України, в ході яких здійснити захоплення військових частин та інших приміщень органів державної влади і управління. На виконання узгодженого спільного плану злочинних дій, ОСОБА_1 в період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, повідомив своїм товаришам адреси трьох військових частин внутрішніх військ МВС України, які знаходилися у м. Донецьку, розташування яких останній позначив на карті. Вказані військові частини розглядались співучасниками злочину як можливі об’єкти, що планувалось захопити під час проведення масових заворушень. Крім того, на виконання плану щодо організації масових заворушень, відповідно до розподілених функцій ОСОБА_1 у період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, на прохання невстановленої у ході розслідування особи, показав їй місця скупчення людей та проведення мітингів у місті Донецьку, а саме центральну площу імені В.І. Леніна. Однак, ОСОБА_1 з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, оскільки 15 березня 2014 року його злочинні дії було припинено співробітниками Служби безпеки України та останнього було затримано. Таким чином, ОСОБА_1 своїми умисними діями вчинив незакінчений замах за попередньою змовою групою осіб на організацію масових заворушень, що планувались супроводжуватись насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя, тобто злочин, передбачений ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 294 КК України.

Не викликає сумнівів той факт, що за аналогічним сценарієм розвивалися події і у інших містах сходу та півдня України. Відтак, у ході розслідування аналогічних епізодів злочинної діяльності, важливого значення набуває їх правильна кваліфікація.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

У теорії кримінального права питанням співучасті у злочині присвячені дослідження Р. Р. Галіакбарова, П. І. Гришаєва, Ю. В. Гродецького, А. Ф. Зелінського, М. Г. Іванова, М. І. Ковальова, А. П. Козлова, П. С. Матишевського, Г. В. Новицького, Р. С. Орловського, М. І. Панова, В. С. Прохорова, П. П. Тельнова, А. Н. Трайніна, О. В. Ус, Б. С. Утєвського , М . Д . Шаргородського, М. О. Шнейдера та інших. Питання кваліфікації діянь, передбачених КК України, розглянули у своїх роботах Є. В. Благов, Л. Д. Гаухман, В. В. Колосовський, М. Й. Коржанський, В. В. Кузнєцов, Б. А. Курінов, В. О. Навроцький, О. І. Рарог, С. А. Тарарухін, Р. А. Сабітов, А. В. Савченко та інші вчені.

Безпосередньо питання кваліфікації групових злочинів висвітлювалися в наукових працях О. Ф. Ковітіді, М. Й. Коржанського, Б. В. Лизогуба, А. М. Мельникова.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити сучасний стан розробки проблеми кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб.
Визначити особливості кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.
Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Згідно з частиною 1 статті 28 КК України [2], злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців без попередньої змови.

При цьому М. Й. Коржанський зазначає, що групи взагалі без змови не буває і не може бути. Групою може бути визнано кілька осіб (двоє чи більше) лише тоді, коли вони домовилися про спільне вчинення злочину. І йдеться не про наявність чи відсутність змови, а про час її виникнення. Без попередньої змови означає, що змова виникла не попередньо, а під час учинення злочину, після його початку [5, С. 85].

Другим різновидом групового злочину є вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення [5, С. 85].

Головними ознаками злочинної групи є суб’єктивні ознаки, до яких належать: взаємна погодженість дій всіх членів групи; змова про спільне вчинення злочину; взаємна усвідомленість вчинення злочину спільними зусиллями; наявність двобічного суб’єктивного зв’язку між членами групи; участь у вчиненні злочину декількох суб’єктів злочину. Діяння, яке не має взаємопогодженості і взаємоусвідомленості, яке усвідомлюється лише однією діючою особою і не усвідомлюється іншими діючими особами, не може визнаватися вчиненим злочинною групою осіб. Першою та найбільш важливою ознакою вчинення злочину групою осіб (співучасть) є погодженість дій між усіма членами групи. Така погодженість називається чи визначається змовою. Змовою є погодженість про вчинення певних дій кожним членом групи. Для визнання вчинення злочину групою осіб недостатньо єдності. Група завжди діє за внутрішньою погодженістю, яка виникає внаслідок змови, явної або вираженої мовчанням. Діяння не може визнаватися груповим, якщо дії однієї особи лише об’єктивно сприяли вчиненню злочину іншою особою [6, С.12; 7, С.7]. Зв’язки у злочинних угрупованнях можуть мати як тимчасовий, так і постійний характер з чіткою ієрархічною системою та розподілом ролей у виконанні протиправного посягання [8, С.136].

Слід зауважити, що певна група злочинів характеризується саме тим, що полягає у організації групової протиправної діяльності. Зокрема, викладене стосується діянь, передбачених статтями 293, 294 КК України [2].

Так, згідно зі статтею 293 КК України [2], злочином є групове порушення громадського порядку, яке полягає у організації групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активна участь у таких діях.

Відповідно до статті 294 КК України [2], злочинною визнана діяльність із організації масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях.

Масові скупчення людей завжди мають потенційну небезпеку та загрозу для життя індивідів. За певних обставинах, при нагнітанні напруженості, організована публіка може перетворитися на стихійний рух. Останнім часом рівень напруженості у місцях масового скупчення визначається ще й загрозою вчинення терористичних актів. У зв’язку з цим, у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід враховувати вплив такого явища як натовп.

Динаміка розвитку правопорушень у натовпі містить у собі кілька взаємозалежних етапів. Початковий етап характеризується наявністю будь-якого приводу до виникнення конфліктної ситуації. Іноді це просто групові дії вболівальників або фанатів. Це може полягати в невдоволенні групи осіб якоюсь подією, що настала, протесті проти дій влади, комерційних структур, адміністрації підприємств і установ у соціально-побутовій або економічній сферах. У деяких випадках вимоги тих, що зібралися можуть носити політичний характер. Сам факт утворення групи людей у громадському місці притягує інших людей. І якщо подія становить скандальний інтерес і носить злободенний характер, натовп може швидко розростатися. У таких випадках хтось починає поширювати домисли і слухи, що нерідко мають провокаційний характер. Під їхнім впливом зростає емоційне збудження учасників і глядачів, відбувається так називане «психологічне зараження» натовпу. В умовах анонімності в натовпі в людей знижується почуття відповідальності за свої вчинки, з’являється агресивність і невластива для звичайних умов зухвалість. Учасники натовпу некритично сприймають пропаганду і гасла, які закликають до насильницьких дій. Висуваючи ультимативні вимоги, натовп вимагає негайного їхнього задоволення. Якщо на даному етапі правоохоронні органи не почнуть активних комплексних і адекватних дій, конфлікт зі стадії групового порушення громадського порядку може перерости в масові заворушення [9, С.2-3].

Поняття натовпу як кримінально-правової і кримінологічної категорії являє значний інтерес і на сьогодні є недостатньо вивченим. Сучасними вченими поняття натовпу визначається, зокрема, як «відносно нетривале в часі скупчення великої кількості людей, що перебувають у безпосередньому контакті між собою, стан яких характеризується високим рівнем емоційного збудження, а поведінка зумовлена спонуканнями, установками та взаємною стимуляцією» [10, С.90].

Разом із тим, у такому контексті поняття натовпу не можна вважати поняттям, що має безпосереднє відношення до групової злочинності. Велика, чітко невизначена кількість людей, яка вчиняє злочин, – лише в такому контексті термін «натовп» становить значення для кримінологічного дослідження групової злочинності [10, С.90].

Під час вчинення злочинних дій натовпом характер вчинюваних злочинів може бути досить різним: посягати на громадський порядок, особистість, здоров’я й життя людини, власність тощо. За підрахунками дослідників, під час заворушень вчиняються більше 20 видів самостійних злочинів, переважно – антигромадської спрямованості [15, С.12].

Події кінця 2013 – початку 2014 років, зумовлені суспільно-політичною кризою в Україні, засвідчили, що руйнівний характер можуть мати неконтрольовані протиправні дії натовпу, які трансформовані з масових мирних акцій громадян. Не зважаючи на визнання цих подій «антикримінальною революцією», однією з цілей якої було знищення надзвичайно високого рівня корупції в усіх органах влади, слід констатувати й окремі негативні наслідки. Так, спільна агресивна поведінка мітингувальників (а іноді – і справжніх кримінальних злочинців, що скористались ситуацією), які штурмували РУВС у різних регіонах України, призвела до захоплення табельної зброї, спецзасобів, секретних документів, пов’язаних із оперативно-розшуковою діяльністю, що у подальшому матиме тяжкі наслідки [11, С.270]. Більше того, невдала та непродумана інформаційна політика керівних органів держави призвела до формування переконання у можливості та «праві» застосовувати силу та зброю проти представників державної влади, зокрема проти міліції та військовослужбовців Національної гвардії України. Прикладом моїм словам виступають події 31 серпня 2015 року в Києві, коли після голосування за внесення змін до Конституції України стосовно децентралізації представники невстановлені особи із прапорами політичної організації «Свобода» застосували насильство, гранати вогнепальну зброю проти представників влади, внаслідок чого було поранено близько 90 осіб, а один військовослужбовець внаслідок отриманого пульового поранення в серце загинув.

Сучасні вчені вважають, що натовп, учасники якого вчиняють злочинні дії, являє собою різновид колективної злочинної поведінки. Оскільки колектив визначається як відносно компактна й автономна соціальна група, то можна говорити про колективну діяльність як різновид групової діяльності [10, С.91].

Окремі дослідники взагалі розглядають натовп як одну із форм співучасті [12, С.62]. Інша частина науковців вважає, що злочинна діяльність може бути індивідуальною та спільною. Різновидами останньої є групова і колективна (стихійна − при вчиненні злочинних діянь натовпом, або організована – при вчиненні злочинів злочинними організаціями як ієрархічно структурованими стійкими злочинними об’єднаннями) [11, С.273].

Вважаю за необхідне у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей, скористатися науковою позицією, згідно із якою, групове порушення громадського порядку може ініціюватись не натовпом, а окремою групою людей [13, С.736].

У цих умовах важливого значення набуває питання щодо структури натовпу. Л.Е. Орбан-Лембрик виокремлює у структурі натовпу наступні прошарки:

організатори масових ексцесів (особи, які проводять підготовчу роботу, заздалегідь планують і «програють» ексцеси);
активні учасники (ті, що мають на меті безпосередньо брати участь у протиправних діях для набуття таким чином авторитету, «випустити пару», тобто дати вихід негативним емоціям тощо);
конфліктні особи (вони залучаються до активних учасників, до «ядра» ексцесів тільки через виникнення можливості в анонімній обстановці звести рахунки з особами, які перебувають з ними в конфлікті);
підбурювачі (які особисто не збираються активно діяти, а прагнуть використати інших для досягнення власної мети; вони маніпулюють суспільною думкою, звертаються до присутніх із закликами, збурюють негативні емоції тощо);
спостерігачі (ставляться зацікавлено до того, що відбувається, але наміру брати участь в активних діях не мають);
випадкові (сприймають подію байдуже, але їхня присутність чисельно збільшує натовп, що надає людям відчуття могутності, сили) [14, С.367].

Таким чином, у ході кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід розрізняти злочини, вчинені групою осіб (групова злочинна діяльність) та злочини, вчинені натовпом (колективна злочинна діяльність).

У випадку, коли певні злочини були інспіровані групою осіб, не обов’язково усі виконавці таких злочинів будуть учасниками зазначеної групи. Часто, ознаки характерні для злочинів вчинених у складі групи відсутні в учасників масових заворушень. Найчастіше учасники масових заворушень це особи, які випадково зустрілися у натовпі і в них немає заздалегідь розробленого плану нападів, розподілу ролей та ін.

Можлива й інша ситуація, яку охарактеризували В.І. Бояров та П.В. Шалдирван: «Крадіжки майна … не є характерним явищем для учасників заворушень. Найчастіше йдеться про дії осіб, які фактично у заворушеннях участі не беруть, а лише знаходилися у ар’єргарді колони натовпу і після погромів саме ці особи займалися крадіжками та грабежами майна, яке залишалося на місці погромів. Якщо під час масових заворушень їх активні учасники вчиняють крадіжки та грабежі – потрібна додаткова кваліфікація дій винних» [15, С.17].

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Отже, особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб, що на законодавчому рівні повинно знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень, а на правозастосовному – у кваліфікації діянь за сукупністю. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження ми вважаємо дослідження проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

ЛІТЕРАТУРА

Завдання та методичні рекомендації до практичних занять з навчальної дисципліни «Кваліфікація злочинів, досудове розслідування яких здійснюють слідчі органів внутрішніх справ» / уклад. : М. І. Панов, В. А. Ломако, В. І. Касинюк та ін. — Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. — 71 с.
Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
Ус О. Правила кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті / О. Ус // Вісник Національної академії правових наук України. — 2014. — №1. — С. 149—159.
Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 08.08.2014 у справі №761/22849/14-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: [навч. посіб.] / М. Й. Коржанський. — К. : Атіка, 2007. — 592 с.
Мельников А. М. Кримінальна відповідальність за вчинення злочину групою осіб : автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / А. М. Мельников. – К., 2004. – 20 с.
Ковітіді О. Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / О. Ф. Ковітіді. – Х., 1999. – 17 с.
Осипенко А. Л. Хакерское сообщество в глобальных компьютерных сетях как криминологический феномен / А. Л. Осипенко // Современное право. – 2006. – № 5. – С. 35–39.
Олійничук Р. П. Характеристика групового порушення громадського порядку / Р. П. Олійничук // Часопис Академії адвокатури України. — 2009. — №3. — С. 1—6.
Сербин Р. А. Групова злочинність в Україні: поняття та особливості / Р. А. Сербин // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2014. — №1. — С. 88—92.
Кваша О. О. Поняття колективного злочину, колективної злочинної діяльності, колективного суб’єкта в юридичній науці / О. О. Кваша // Часопис Київського університету права. — 2014. — №1. — С. 270—274.
Драгоненко А. О. Співучасть у вчиненні вбивства : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Драгоненко Анна Олександрівна. – Х., 2011. – С. 62.
Кримінальне право України : Особлива частина : підручник [для студентів юрид. вузів і фак.] / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, С. Я. Лихова та ін. ; за ред. П. С. Матишевського та ін. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 896 с.
Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] : у 2 кн. / Лідія Ернестівна Орбан-Лембрик. — К. : Либідь, 2004–2006. — Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. — 2006. — С. 367.
Бояров В. І. Масові заворушення: особливості кваліфікації / В. І. Бояров, П. В. Шалдирван // Часопис Академії адвокатури України. — 2014. — №4. — С. 9—18.

ГРОМАДСЬКА БЕЗПЕКА З ПОЗИЦІЙ АКСІОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ

admin — Fri, 11 Sep 2015 18:14:27 +0000

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У роботі досліджуються напрями застосування аксіологічного підходу до вивчення громадської безпеки. Доводиться, що визначальним при забезпеченні громадської безпеки виступають національні цінності, які детермінують зміст діяльності із забезпечення громадської безпеки.

Ключові слова: державна безпекова політика, громадська безпека, безпекова аксіологія, правове регулювання громадської безпеки, громадський спокій, громадський порядок, аксіологічний вимір громадської безпеки.

В статье общественная безопасность репрезентуется сквозь призму аксиологического подхода. Аргументирована позиция, в соответствии с которой, определяющим фактором при обеспечении общественной безопасности выступают не национальные интересы, а национальные ценности. Именно они детерминируют содержание деятельности по обеспечению общественной безопасности.

Ключевые слова: государственная политика безопасности, общественная безопасность, аксиология общественной безопасности, правовое регулирование общественной безопасности, общественный покой, общественный порядок, аксиологическое измерение общественной безопасности

In the article author searched a basis of public security due to axiological approach. Is proved, that the essence of public security is a national values, instead of national interests. National values determines an activity gist to provide public security.

Key words: state security policy, public security, security axiology, security policy state regulation, public order, axiological horizon of security policy

Актуальність

Трансформація геополітичної конфігурації, нівелювання існуючих механізмів та систем колективної безпеки, поява нових загроз громадській безпеці — загострило проблеми забезпечення не лише національної, а й громадської безпеки окремих соціальних груп та країн в цілому. Нині головним завданням безпекової політики виступає не стільки надання послуг з безпеки, скільки можливість реалізації у безпековій сфері власної стратегії розвитку української нації, які б відповідала національним цінностям. У поєднанні із розширенням горизонтів пізнання, трансформацією сучасної методології адміністративного права, імплементації синергетики та методології міждисциплінарного підходу, а також формуванням постмодернізму, унаочнюється проблема у формуванні на наукових засадах виваженої державної безпекової політики, зокрема такого її напряму як державна політика у сфері забезпечення громадської безпеки. Позбавлення даної політики суб’єктивізму, схоластики та еклектики та зайвого теоретизування — виступає рушієм для формування дієвої концепції виживання та розвитку української нації.

Звернення мною уваги до методологічних проблем не є випадковим. Адже в сучасній як адміністративно-правовій парадигмі, так і безпеково-правовій науці питанням методології узвичаєно приділяється замало уваги. Але саме неадекватність обраних методів дослідження предмету є корелятивною із ефективністю та успіхом реалізації безпекової політики. Тому серед методологічних проблем безпеково-правової науки, чільне місце посідають питання визначення аксіології, гносеології, епістемології та онтології, які цілком очевидно корелюють із вірним та точним визначенням предмета дослідження та окреслюють структурно-генетичні зв’язки досліджуваної предметної сфери.

Актуальність теми статті обумовлена тим, що в безпековій науці не є однозначно визначеним підхід, за якого має трактуватися громадська безпека, як видове поняття національної безпеки. Більшість авторів безапеляційно і бездоказово сприйняли формулу, за якої національна безпека, як родове поняття, визначається через категорії національних інтересів. Натомість застосування мною аксіологічного підходу формує альтернативний погляд на вирішення даної проблеми, через що нами пропонується розглядати громадську безпеку через національні цінності, а не національні інтереси. Наша позиція підкріплюється науковим доробком тих дослідників, які стверджують, що в цілому національні цінності мають бути відображені в предметній формі та набути рельєфних рис в результаті їх екстраполяції на конкретно-історичні внутрішні та зовнішні умови, на особливості формування та розвитку держави [1—6].

Аксіологічне пізнання безпекової дійсності унаочнює знання про еволюцію правових феноменів, які формуються і сфері громадської безпеки і виступає важливою умовою розуміння їх сутності.

Слід відверто визнати, що нині, незважаючи на не вщухаючі спроби аналізувати громадську безпеку в нових умовах, немає також жодної монографічної роботи, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися проблеми безпекової аксіології в комплексі, на основі єдиного та цілісного теоретико-методологічного висвітлення проблеми. До таких останніх робіт, в яких дані питання не розглядаються можна віднести праці Бєлєвцевої В.В., Березана В.М. та Барабаша О.В. [7—9].

Ця стаття і є спробою деякою мірою заповнити цю прогалину.

Рівень дослідженості теми в наукових роботах

Глобалізація світу, на жаль створили кращі умови для глобалізації загроз та небезпек, ніж до глобалізації безпеки, чи то безпекової глобалізації. Більше того, так звана „сек’юритизація суспільства” як явище не відбулася. Навпаки: глобалізація привнесла достатню кількість елементів хаосу, нових загроз, через що значно уповільнила динаміку росту розвитку розвинених країн, а також створила додаткові важелі для унеможливлення розвитку слаборозвинених країн, остаточно намітивши тенденцію до архаїчних форм вирішення конфліктів: через війну, агресію, анексію, геноцид та тероризм і сепаратизм, гібридні війни, гуманітарні конфлікти.

Можу чітку відзначити, що з одного боку відбувається певний, за влучним виразом В.А.Ліпкана, безпекоренесанс, натомість змістовно і теоретично він не є підкріпленим. Особливо це стосується сфери громадської безпеки, яка розглядається ще й досі розглядається в рамках адміністративного права за допомогою застарілої методології без врахування сучасних тенденцій розвитку даного явища.

Зазначу, що чимало дослідників займалися питаннями правового регулювання громадської безпеки. До найбільш маститих українських дослідників у цій сфері сміливо можу віднести: Барабаша О. В., Березана В.М., Доценка О.С., Корнієнка М.В., Лошицького М.В., Мамай К.В., Ольховського Є.Б., Плохого І.І., Цикалевича В.М. та інших [10—14].

Окрема увагу роботам, присвяченим методологічним питанням національної безпеки, серед яких на даному етапі можу виділити таких сучасних українських вчених: Ліпкан В.А., Ситник Г.П., Пономаренко Г.О. та ін. [15—20]. Також хочу виділити роботи Сопілко І.М., яка одна з перших почала застосовувати філософську методологію при формуванні державної політики, зокрема в інформаційній сфері (відповідно до предмета свого дослідження) [21—25]. Напрацювання даної дослідниці послугували для нас додатковим джерелом творчого натхнення при вивченні громадської безпеки.

Причому зазначу, що з одного боку чимало дослідників описують позитивні моменти як формування безпекового суспільства, дерегуляції безпекових відносин і формування вільного безпекового ринку — ринку надання послуг у сфері безпеки. Знаковим навіть є й те, що відповідно до Закону України „Про Національну поліцію”, національна поліція визначається як це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству (виділено мною) шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [26].

Більше того, зазначу на ту обставину що на загал абсолютна меншість робіт розглядає і репрезентує громадську безпеку як складову національної безпеки, а звідси і алгоритм її дослідження не має нічого спільного з уже розробленим алгоритмом вивчення національної безпеки.

На підставі викладеного формую наукову гіпотезу: нині вже є сформованими усі передумови до формування на основі концептуально оновленої методології адміністративного права (а згодом права громадської безпеки) засад державної політики у сфері громадської безпеки. Базові постулати даного бачення мають наступне підґрунтя:

методологічно концепція громадської безпеки на засадах аксіології виступає теоретичним базисом до обґрунтування системи наукового пізнання феномену безпеку не через категорію „національний інтерес”, а через категорію „національні цінності”. Більше того, в рамках аксіологічного підходу виробляються критерії формування даної системи цінностей, показники ефективності даної системи, а також засоби, за допомогою яких відбувається відбір і їх формування. Це значно упрозорішає розуміння витоків формування даної системи, уможливлює зрозуміти механізм і критерії віднесення тих чи інших благ до національних цінностей, засади формування системи цінностей, які розширюють розуміння значення громадської безпеки, сформулювати адекватні сучасним реаліям та тенденціям безпекового середовища правові засади державної політики у сфері громадської безпеки. Поза це, використання адекватної методології унеможливить суб’єктивно трактувати факти порушення громадської безпеки та відповідно застосовувати вибіркове правосуддя до порушників громадської безпеки незалежно від їхніх політичних та інших переконань;
онтологічно концепція безпекової аксіології носить парадигмальний характер і виступає як висхідним, базовим положенням для формування на якісно нових концептуальних основах засад державної політики у сфері громадської безпеки;
гносеологічно концепція безпекової аксіології допомагає поєднати методологічний інструментарій різних наук відповідно до єдиного предмета дослідження — громадської безпеки;
епістмеологічно — концепція громадської безпеки на засадах аксіології сприятиме ґуртуванню наукового співтовариства не за науками, а за предметом дослідження, що нині є об’єктивною потребою переосмислення неефективності української науки та її відставання у найбільш пріоритетних галузях науки та освіти;
метафізичний потенціал імплементації аксіологічного підходу до дослідження громадської безпеки утворює нові можливості до ефективної будови системи громадської безпеки відповідно до сучасних реалій, передусім гетеротопії соціальностей, як передумови формування радикалізму, топології громадської безпеки як конституювання її належності до системи координат національної безпеки і безпекової гетерархії як певного порядку координації множинних відносин у сфері громадської безпеки, яка допомогою якою уможливлюється формувати моделі структур множин ієрархій, елементи яких поєднані мережевими зв’язками.

Виклад основного матеріалу

Як мною вже зазначалося, активізація реальних алгоритмів дестабілізація виявила неспроможність систем колективної безпеки своєчасно реагувати на них, а відтак рівень громадської безпеки значно понизився. Події з міграційною кризою в Європі в 2015 році, розгортання Росією військ вздовж кордону з Україною та участь у російсько-терористичній війни проти України розгортання військ в Сирії, актуалізація конфлікту між Японією та Китаєм, а також між Північною та Південною Кореєю виступають яскравим доказом неспроможності сучасної теорії та застарілих підходів вирішувати нові конфлікти, своєчасно їх ідентифікувати та здійснювати превентивну діяльність щодо унеможливлення їхньої активізації у загрози та небезпеки.

На тлі подій, що відбуваються в Україні чітко можна простежити та ідентифікувати методологічну кризу у стратегічному мисленні та прогнозуванні і взагалі в управлінні: дефрагментація українського суспільства не призвела до адекватного його відображення в структурації за новими аксіологічними критеріями в рамках теорії національної безпеки, відтак нині теорія відстала від практики, вона змушена не уторовувати шлях практиці, а фактично пояснювати та інтерпретувати практичну дійсність. Це є помилковим і безперспективним напрямом, приреченням блукати манівцями суб’єктивізму окремих правлячих осіб.

Суттєву роль в унеможливленні формування системної картини у сфері громадської безпеки відіграють роботи, в яких нехтується аксіологічний вимір громадської безпеки, бездумно тиражуються схоластичні ідеї, які спричинюють не лише фрагментацію наукового знання, а й значно впливають на практику ефективного забезпечення громадської безпеки як складової національної безпеки, а не лише у співвіднесенні громадської безпеки і правопорядку.

Слід констатувати про гомогенну спрямованість робіт, в яких здебільшого громадська безпека розглядається в контексті охорони громадського порядку і пов’язана лише з громадським спокоєм. Яскравими сучасними прикладами тиражування цих ідей є роботи Бєлєвцевої В.В., Березана В.М., Барабаша О.В., Мамай К.В. [7—9; 27]. Не враховані сучасні тенденції у сфері громадської безпеки і у колективній монографії фахівців із Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ [28].

На жаль в нинішніх умовах дані роботи вже не відповідають ані сучасним науковим розробкам школи безпекознавства, ані безпековим тенденціям і сучасній глобалізації загроз та небезпек, передусім гібридних війн, сепаратизму, тероризму, помилкам міграційної політики, що призводить до неконтрольованого потоку біженців.

У роботах даної проблематики не досліджено діалектики позитивного та негативного, взаємозв’язку форми проявів та впливу негативних чинників на безпекову політику та змісту сучасних загроз та небезпек, які обумовлені глобалізацією злочинності, транснаціоналізацією ринку озброєнь, нездатністю держави забезпечити належний рівень громадської безпеки, а також розвитком інституту приватних військових корпорацій, які фактично виступають приватними арміями тих чи інших транснаціональних корпорацій і за озброєнням і компетентністю є іноді вищими за державні безпекові структури деяких країн.

Саме тому, роботи перерахованих мною вище дослідників мають певним чином довідковий характер стосовно лише понятійного апарату, який в принципі, ґрунтуючись на постулатах минулого тисячоліття, не зазнав докорінних та концептуальних змін. Однак такі підходи є абсолютно різними порівняно з моїм поглядом і науковою позицією, через що їхнє використання матиме обмежений і ретроспективний та інформативний характер.

На цьому тлі важливого значення набувають конструктивні як теоретичні конструкції, так і нормативно-правові акти, дія яких сприятиме збереженню історичної спадщини та самоідентичності української спільноти, передусім волі, соборності та незалежності.

У травні 2015 року було затверджено нову редакцію Стратегії національної безпеки України [29], утім нормативно так і не було визначено ролі громадської безпеки в системі національної безпеки. Автори даної Стратегії обмежилися лише зазначенням на те, що розвиток Національної гвардії України як військового формування з правоохоронними функціями має бути спрямований на збільшення її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні і обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період.

Причому поняття громадської безпеки і громадського порядку розділені як за змістом, так і за формою, оскільки, якщо забезпечення громадської безпеки покладено на НГУ, то завдання щодо забезпечення громадського порядку покладено на Національну поліцію.

Тобто громадська безпека як складова національної безпеки ще й досі, навіть після подій Революції гідності у лютому 2014 року, анексії Криму, сепаратизму, окупації частини території нашої держави російсько-терористичними формуваннями, а також активним веденням проти України гідридної війни не є легітимованою. Причому така кореляція є необхідною умовою правильного розуміння сучасного змісту громадської безпеки, яка фактично нині може розглядатися важливою складовою внутрішньої безпеки держави. Адже, фактично, сфера громадської безпеки стосується майже усіх складових і сфер життєдіяльності, які перераховані в Законі України „Про основи національної безпеки України”. Моя позиція знаходить своє відображення але з іншою аргументацією і в роботі Пихтіна М.П., котрий виділяє три основні напрями діяльності внутрішніх військ (зараз вже НГУ): 1) охорона громадського порядку; 2) забезпечення громадської безпеки; 3) забезпечення внутрішньої безпеки України [30].

Неефективність систем колективної безпеки, безпорадність європейських структур безпеки фактично засвідчила нездатність даних систем до реального протистояння збройній агресії, анексії, гібридній війні тощо [31;32]. Відповідно зразки безпеки, що нам нав’язують з Європи мають бути піддані ретельній оцінці, а ті псевдореформатори, які й надалі посідають керівні посади в вищих органах державної влади і фактично знищують правоохоронну та безпекову систему, а також взагалі воєнну організацію держави, мають зрозуміти безперспективність сліпого наслідування європейського шляху розвитку правоохоронних структур, зокрема у сфері забезпечення громадської безпеки.

Масові заворушення у Німеччині 1 червня 2013 року в Кельні, 18 – 20 березня 2015 року у Франкфурті, під час яких було заарештовано близько 550 осіб, спалено 6 поліцейських авто, близько 88 правоохоронців отримали поранення різної тяжкості, довели хибність застосування застарілих методів забезпечення громадської безпеки, передусім нехтування профілактикою ліворадикальних та інших екстремістські налаштованих соціальних груп, під приводом забезпечення демократичного волевиявлення. Так само як і бездумна та помилкова міграційна політика, внаслідок якої наплив біженців в Німеччина за 2013-2014 рр. склав більше, ніж 1,5 млн. осіб, серед яких чимала кількість терористів та екстремістів, що утворюють реальну можливість дестабілізації Європи та зменшення її могутності. Розквіту а згодом і можливого розпаду.

Україна має власний досвід, як позитивний, так і негативний. Ми маємо як те, чим пишатись, так і ті помилки, усвідомлення і виправлення яких також є частиною нашого власного шляху розвитку. Тому маємо крокувати власним шляхом розвитку, враховуючи помилки як власні, так і інших, в тому числі європейських держав. Застосування прогнозної та описових моделей при моделюванні масових порушень громадської порядку та громадської безпеки на кшталт тих подій, що відбувались в Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, можуть стати калькою подій в Ужгороді, Львові, Рівному, тому мають дати яскраві дані про те, що жодна європейська країна не змогла б, за умови збереження нинішнього підходу до забезпечення громадської безпеки протистояти сепаратистам та іншим проявам гібридних воєн.

Ще один приклад. 20 березня 2015 року після звільнення популярного телеведучого Кларксона з каналу ВВС у Лондоні (Велика Британія) до головного офісу цієї кампанії під’їхала самохідно-артилерійська установка Abbot SPG і здійснила націлювання на вестибуль головного офісу компанії [33]. Фактично нині, будь-яка особа, що має рейтинги чи то в реальному чи то в інформаційному, передусім кіберпросторі, фактично може використати це для успішного порушення громадського порядку та громадської безпеки. І це аж ніяк не враховують фахівці з правоохоронних органів, оскільки саме концепція громадської безпеки орієнтована на контекстуалізацію його в якості дотримання правопорядку, а не в якості дотримання національної безпеки. Відтак невірні теоретично посили призводять до створення небезпеки самі по собі, унеможливлюючи застосування безпекового інструментарію для управління загрозами та небезпеками у сфері громадської безпеки.

Таким чином вірус насильства вже настільки укорінився у свідомість людини, що вирішення будь-яких конфліктів відбуваються крізь призму насильства або демонстрації спроможності його застосування. Хочемо ми того чи ні, відповідає це політичній кон’юнктурі чи ні, але нині Закон України „Про боротьбу з тероризмом” не в змозі регулювати суспільні відносини у сфері громадської безпеки, пов’язані із діяльністю екстремістські налаштованих груп населення, які можуть бути використані агентами впливу для дестабілізації обстановки в країні аж до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності.

Відтак доходимо важливого висновку: ціннісна дезорієнтація сучасного суспільства і не лише українського призводить до тероризації суспільства, коли методи тероризму стають ні чимось екстраординарним, а буденною практикою вирішення будь яких спорів та конфліктних ситуацій.

Ще одне: наперед визначена концентрація повноважень в руках наднаціональних структур, якою виступає наприклад ЄС, не стала гарантом безпеки, а інколи навпаки перетворюється на чинник, через який рівень громадської безпеки може зазнати суттєвої дестабілізації. Дану обставину слід враховувати, щоб тверезо оцінити переваги та недоліки імплементації європейських зразків та моделей безпеки в українську дійсність. Так, наприклад, відкриття офісу Центробанку ЄС у Франкфурті 18 березня 2015 року спричинили небувалі масові заворушення та групові порушення громадського порядку. Відтак важлива подія для ЄС, спричинила дестабілізацію громадської безпеки у Франкфурті.

Нині значно активізувалися добровольчі батальйони, які поінколи вирішують чимало важливих питань оборонного значення, боронять національну незалежність і здійснюють заходи з охорони громадського порядку. Натомість, на наше переконання, держава була є і буде найбільш ефективним суб’єктом забезпечення управління громадською безпекою, яка включає свідомий цілеспрямований керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Причому управління безпекою включає в себе такі функції: організація, планування, прогнозування, взаємодія, контроль. Для реалізації даного завдання окремого теоретичного розроблення потребує проблема державної безпекової політики, зокрема державної політики у сфері громадської безпеки, яка по суті виступає суттєвим змістовним наповненням внутрішньої безпеки.

Застосування аксіологічного підходу змушує нас подати наше розуміння аксіології.

Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначимих принципів, які визначають спрямованість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Звернення моєї наукової уваги на застосування аксіологічного підходу до громадської безпеки не є спонтанним бажанням філософізації проблем безпеки, навпаки — застосування даного підходу здатне привнести конкретику у розуміння базового підходу щодо трактування родового поняття національної безпеки.

Нині одним із найважливіших завдань теорії громадської безпеки, як гносеологічного елемента теорії національної безпеки, має виступати розроблення її методологічних проблем.

Цікавим є звернення до аксіологічних проблем Сопілко І.М., яка пропонує виділяти інформаційну аксіологію. Екстраполюючи наукові положення даної дослідниці до нашого дослідження відмітимо наступне [21; 24].

Цінності не виникають самі по собі, тому що у них є лише значимість та змістовність: вони суть вимоги, звернені до волі, цілі поставлені перед нею, вони надають змісту діяльності. Розгорнуте вчення про цінності зробив Р.Г.Лотце, який намагався обґрунтувати істинність пізнання за допомогою поняття „об’єктивної значимості” логічних і математичних істин. У іншого дослідника Віндельбанда в якості цінностей виступають істина, добро і краса, а наука, правопорядок, мистецтво і релігія розглядаються як цінності-блага культури, без яких людство не зможе існувати.

Таким чином правопорядок, як один із результатів громадської безпеки виступає цінністю-благом. Причому Віндельбанд порівнює правопорядок із мистецтвом, наукою і релігією, що надає першому нового значення і наперед визначає зовсім інші обрії пізнання ніж просте зосередження на його охороні та дотриманні стану спокою.

Будь-яка цінність виступає як ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу, вигоди або чуттєвої насолоди. Саме тому в рамках аксіологічного підходу, громадська безпека виділяється як самоцінність, а не інструмент, за допомогою якого досягаються інші цінності. Більше того громадська безпека, виступаючи цінністю, не визначається через категорію інтерес, як усвідомлену потребу, яка здебільшого носить матеріальний вираз. Відтак, в рамках аксіологічного підходу виходимо на формулювання наукових аргументів щодо некоректності визначення родового поняття національної безпеки через категорії національних інтересів.

Цінність — це не реальність, а ідеал, носієм якого виступає свідомість як джерело усіх норм. Відтак можемо чітко ідентифікувати іншу істину: не може бути абсолютної безпеки, так само як не може бути абсолютної свободи. Ідеал постільки і ідеал, оскільки його ніколи не можна досягнути. Але осягнення цього постулату, вже просуває нас на шляху правильного розуміння сутності та призначення громадської безпеки, необхідності операціоналізації даного поняття через категорії цінностей, а не інтересів.

У цілому, усі погляди щодо сутності цінностей слід виділити у дві великі групи:

1) дослідники, які вважають цінності суб’єктивною категорією, яка визначається крізь волю (Кант), емоційні акти переваги (Брентано), почуття (Вундт, Іодль, Паульсен);

2) дослідники, які вважають цінності об’єктивною категорією, породженням чистої волі (Мюнстерберг, Ласк, Гуссерль, Коген), акт переваги (Шелер).

Отже, громадська безпека має трактуватися як така, що за своєю суттю спрямована на встановлення спокою, справедливості, балансу інтересів особи, суспільства і держави, законних інтересів, свободи та волі. У цьому твердженні полягає зміст цінності громадської безпеки, за допомогою якої стверджується єдність і взаємозалежність цінностей як окремої особи, так і держави як особливих, але самодостатніх у той же час взаємозалежних та симбіотично пов’язаних соціальних цінностей.

Застосування аксіологічного підходу виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інтересів особи, суспільства і держави. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної політики у сфері громадської безпеки.

Сакральний зміст цінностей особи, суспільства і держави не може бути залишений поза контекстом державної політики громадської безпеки, адже саме вони слугують наповненням та фактичним змістом процесу забезпечення громадської безпеки.

При виборі тієї чи іншої безпекової стратегії в якості домінантної тим чи іншим чином заторкуються питання методології. Адже від них на пряму залежить зміст безпекової політики, яка, своєю чергою, обумовлена політичним курсом держави, безпековою освіченістю політичної еліти, безпековою культурою тощо. Не секрет, що більшість проблем із сепаратизмом в Україні виникла через неготовність на перших етапах вітчизняних правоохоронних органів до вжиття жорстких заходів аж до ліквідації найбільш небезпечних злочинців, які згодом за підтримку російсько-терористичних формувань фактично здійснили окупацію території нашої країни, порушили територіальну цілісність, просто розграбували та знищили життєво важливі об’єкти інфраструктури, поставили під загрозу мирне співіснування громадян, а також створили загрозу порушення громадської безпеки у значній частині нашої держави.

У цій ситуації доцільно згадати досвід розпаду СРСР, який , з-поміж багатьох вже названих та добре вивчених та озвучених причин, має одну, цікаву для нашого контексту: „…распад советской системы стал результатом – во всяком случае, на первом этапе – не поднявшего голову национализма, а слабости центрального советского руководства” [24, с. 14].

Ідеологія безпеки — важливий напрям як наукових досліджень, так і практичної діяльності державного і недержавної сфери безпеку. Від правильного та ідентичного розуміння змістовних її складових залежить правильне, успішне та ефективне виконання поставлених верховним Головнокомандувачем завдань з припинення військової агресії РФ та відновлення громадської безпеки в Донецькій та Луганській областях, відновлення територіальної цілісності та повернення АРК до складу України, а з часом розгляд можливостей щодо повернення інших історичних територій, які тимчасово перебувають у складі РФ.

Основою ідеології безпеки має виступати аксіологічний підхід, на основні якого має бути сформовано модель корелятивного розвитку цінностей особи, суспільства та держави.

І в даному контексті можемо повністю підтримати думку Г.П.Ситника, котрий зазначив: „…Сьогодні ж в Україні є спроби масованого безоглядного насадження концепції „загальнолюдських цінностей”, що також не залишає шансів для вираження національної самобутності, характеру, звичаїв, традицій українського народу. І якщо Закони України будуть писатися виключно в контексті „загальнолюдських цінностей”, то може настати, так би мовити, „криза самоідентифікації.. Треба бути відвертими – тільки ідей ринку, демократії, прав і свобод людини для України, незважаючи на їх принципову важливість для подальшого розвитку держави, недостатньо. Вони не змогли стати панівними у свідомості мас і таким чином стати мобілізуючою і консолідуючою силою. Для переважної частини народу України такі поняття як колективізм, соціальна справедливість, „синівський” обов’язок та ряд інших продовжують залишатися базовими цінностями світогляду ” [12, с. 97].

Криза найвищого Блага стала причиною кризи самоідентифікації, саме тому, за умови бажання збереження національної ідентичності, самобутності, історії спадщини традицій українського народу, доцільність застосування універсальних благ, які формують ієрархію цінностей є сумнівною і такою, що за певних історичних умов може знищити націю.

Застосування аксіологічного підходу уможливлює виділити декілька вимірів громадської безпеки:

1) нормативна політика громадської безпеки — визначена в керівному нормативно-правовому акті (Доктрина громадської безпеки України), а також інших НПА України, що регулюють суспільні відносини у сфері громадської безпеки, система поглядів та ідей на громадську безпеку, репрезентовану через баланс цінностей особи, суспільства та держави, а також керівні ідеї, цілі, завдання, функції, принципи та методи забезпечення громадської безпеки як елемента державної політики національної безпеки;

2) реальна політика громадської безпеки — державна політика у сфері громадської безпеки, яка реально втілюється в реальному житті через вжиття комплексу передбачених законодавством заходів і спрямована на реалізацію національних цінностей;

3) ідеальна політика громадської безпеки — еталонна модель державної політики у сфері громадської безпеки, заснована на аксіологічному підході.

Висновки

Таким чином, доходимо висновку, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ державної політики у сфері громадської безпеки сягає коріннями в аксіологічну царину. Несформованість системи національних цінностей, дефрагментація безпекової методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців у правоохоронній сфері стали наслідком глобальної гуманізації суспільства, глобалізації загроз, на противагу дефрагментації безпеки.

Поєднані із бездумним використанням іноземних фахівців в якості не лише радників, а й на посадах вищого державного рівня вони створили достатні передумови до сталого регресу та деградації правоохоронної системи. Висуну гіпотезу, яка ґрунтується не лише на теоретичних знаннях, а й на моєму практичному досвіді, що імплементація грузинського досвіду в українську дійсність з часом доведе свою безперспективність, але на жаль, час вже буде згаяний, а та система підготовки фахівців громадської безпеки, яка роками формувалась і поступово оформлювалась у вигляді теоретичних засад і практичних навичок, буде остаточно зруйнована. Адже сучасна Національна поліція не здатна вирішувати той комплекс завдань, який було покладено на міліцію громадської безпеки.

Одним із шляхів недопущення остаточного знищення правоохоронної системи України, на мій погляд, є звернення наукової уваги до практичних питань забезпечення громадської безпеки у сучасних умовах із використанням і залученням добровольчих батальйонів, а також місцевої міліції. Так само актуальним залишаються теоретичні питання розроблення формування методології державної політики громадської безпеки, ключовим компонентом якої мають виступати онтологічний та аксіологічний елементи.

Наріжним каменем подальшого поступу у безпекове річище виступає необхідність формулювання цінностей у сфері громадської безпеки, кристалізація і легітимація яких стало б дороговказом для побудови оновленої системи громадської безпеки. Одним із керівних документів, в якому вони мають бути визначені виступає Доктрина громадської безпеки.

Здійснене дослідження аксіологічних засад безпекової політики доводить нас до висновку, що в теоретичному плані концептуальні підходи щодо вироблення засад державної політики громадської безпеки позбавлені аксіологічної складової. Основним та визначальним мірилом безпекової політики виступають національні інтереси, які за своєю суттю є категорією більш динамічною та змінюваною, а головне здатною до можливих різноманітних інтерпретацій з подальшими інсинуаціями правлячими елітами. Відтак, операціоналізація поняття „національні цінності”, замість „національні інтереси” слугує важливою підоймою не лише в практичному сенсі, а й надає векторного правильного спрямування та значущості подальшими дослідженням громадської безпеки як складової національної.

Методологія безпекоцентризму поступово виборює своє законне місце в гносеологічному арсеналі сучасних методологічних прийомів, дедалі глибше зміщуючи у царину забуття філософію лібералізму, яка у поєднанні із неокантіанською традицією не дають повного уявлення про феномен державної політики громадської безпеки. За цих умов аксіологічний вимір громадської безпеки дозволяє сформулювати адекватний сучасним тенденціям безпекового середовища алгоритм усвідомлення зв’язку між тими чи іншими явищами оточуючої дійсності та заходами впливу на них, у тому числі і силовими методами.

Натомість за даного випадку слід розрізняти державну політику громадської безпеки (громадську безпеку), яка здебільшого спрямована на запобігання та мінімізацію реалізації загроз у відповідному середовищі і державну безпекову політику, що спрямована на формування гарантованих і забезпечених державою сприятливих умов для стабільного прогресу об’єктів безпеки (особи, суспільства і держави), реалізації їх прав і свобод, законних інтересів, цінностей.

Національні цінності є іманентним елементом системи громадської безпеки. Без їх чіткого визначення забезпечення громадської безпеки відбувається поза межами заданих системою параметрів і перетворюється на звичайну діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення громадського порядку та дотримання спокою. Такий контекст громадської безпеки є вже застарілим. Дестабілізація та дискредитація національних цінностей — шлях до світоглядного поневолення нації, втрати неї національної самобутності та національної ідентичності. Національні цінності виступають дороговказом розвитку суспільства і відповідно є замістом державної політики громадської безпеки. Більше того, плекання ієрархії цих цінностей також має становити основу правової та безпекової культури, розвиток якої виступає запорукою стабільного функціонування системи громадської безпеки.

Застосування методу історичної реконструкції, аксіологічного підходу та гетерології [34] дозволяють унормувати та увести в науковий обіг поняття — топології безпеки — опис просторово-часових параметрів безпекового буття, яке породжується в ході взаємодії людей, реалізації ними безпекових цінностей. Окрім цього мною пропонується увести в науковий обіг поняття гегемонія блага — такий процес, за якого стратифікація суспільства, що ґрунтується на класовій ознаці, нівелюється за рахунок апеляції до загального культурного ядра, таким чином благо виступає цементуючим компонентом, на якому влада будує згоду в суспільстві, яке виступає основою громадської безпеки.

Усвідомлення необхідності подальшого поглибленого дослідження аксіологічного виміру громадської безпеки є необхідним у контексті ухвалення не за формою, а за змістом оновленої Стратегії національної безпеки України, в якій на жаль цінностям відведено дуже незначне місце.

Література

1. Основы национальной безопасности: Моногр / М.М.Абдурахманов, В.А.Баришполец, В.Л. Манилов, В.С.Пирумов. – М.: Друза, 1998. – 327 с.
2. Бодрук О. Національні інтереси // Політика і час. – 2001. – № 12. – С. 52-62.
3. Возжеников А.В. Национальная безопасность (теория, политика, стратегия): Моногр. – М.: НПО Модуль, 2000. — 240 с.
4. Манилов В.Л. Национальная безопасность: ценности, интересы и цели // Военная мысль. – 1995. – № 6. – С. 28-40.
5. Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Моногр. – М.: ТЕРРА, 1999. – 368 с.
6. Шевченко В.О., Іващенко М.М. Концепція національних інтересів України. – К.: Слов’янський світ, 1996. – С. 5.
7. Барабаш О. В. Адміністративно-правове регулювання при забезпеченні громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Барабаш; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 16 c. – укp.
8. Березан В. М. Адміністративно-правове забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки під час проведення масових заходів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. М. Березан; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – Київ, 2014. – 21 c. – укp.
9. Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими у сфері державної безпеки України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. В. Бєлєвцева; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2015. – 40 c.
10. Доценко О. С. Організація управління міліцією громадської безпеки в сучасних умовах. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003. – 176 с.
11. Ольховський Є. Громадська безпека – об’єкт адміністративно-правового регулювання. // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства. Тем. збірн. наук. праць. – Харків, – НЮАУ, 1997. — С. 29—32.
12. Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право.— Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000. – 189 с.
13. Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2001.- 158 с.
14. Цикалевич В.М. Охорона громадського порядку органами внутрішніх справ України (адміністративно-правове регулювання). – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпропетровськ, 2009. – 219 с.
15. Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України : [монографія] / Григорій Петрович Ситник. — К. : Вид-во Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — 440 с.
16. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
17. Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с.
18. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
19. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
20. Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави : дис… доктора юрид. наук : 12.00.07 / Ганна Олександрівна Пономаренко. — Х., 2008. — 442 с.
21. Сопілко І.М. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №9. – С.42-47.
22. Сопілко І.М. Застосування положень теорії справедливості Дж. Ролза до формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Публічне право. – 2013. – № 4(12) – С. 211 – 217.
23. Сопілко І. М. Феноменологія державної інформаційної політики / І. М. Сопілко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — Вип. 24. — Т. 3. — С. 126—131.
24. Сопілко І.М. Інформаційна глобалізація та інформаційна аксіологія: аспекти співвідношення / І.М. Сопілко // Правова доктрина – основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав. наук України та обговоренню п’ятитомної монографії «Правова доктрина України», Харків, 20-21 листоп. 2013 р. – Х.: Право, 2013. – С. 297-300.
25. Сопілко І.М. Державна інформаційна політика України: діяльнісний підхід до вивчення / І.М. Сопілко // Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, 4-5 квітня 2014 р.). — Дніпропетровськ : ГО «правовий світ», 2014. – С. 119—121.
26. Про Національну поліцію : Закон України // Офіційний вісник України від 18.08.2015 — 2015 р., № 63, стор. 33, стаття 2075, код акту 78051/2015.
27. Мамай К. В. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження та припинення групових порушень громадського порядку та масових безпорядків : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / К. В. Мамай; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 20 c. – укp.
28. Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки : навч. посіб. / С. М. Алфьоров, В. В. Гаркуша, Д. В. Голобородько, Д. Г. Заброда, В. П. Кононець; ред.: С. М. Алфьоров; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Х. : Право, 2014. – 302, [1] c. – Бібліогр.: с. 277-298 – укp.
29. Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України № 287/2015 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року „Про Стратегію національної безпеки України””.
30. Пихтін М. П. Адміністративно-правове забезпечення оптимізації функціонування внутрішніх військ МВС України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / М. П. Пихтін; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2014. – 40 c.
31. Ліпкан В. А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
32. Магда Е. Гибридная война: выжить и победить / Евгений Магда. — Х. : Виват, 2015. — 320 с.
33. Танки в центре Лондона: поклонники Кларксона штурмуют главный офис ВВС: режим доступу: www.dialog.ua/news/47322_1426861003.
34. Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.