12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ТА ЇХ ДОКАЗУВАННЯ У ПРОЦЕСУАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА

ОСНОВАНИЯ ПРОВЕДЕНИЯ СЛЕДСТВЕННЫХ (РОЗЫСКНЫХ) ДЕЙСТВИЙ И ИХ ДОКАЗЫВАНИЕ В ПРОЦЕССУАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРОКУРОРА

THE BASES OF CARRYING OUT INVESTIGATIVE (SEARCH) ACTIONS AND THEIR PROOF IN PROCEDURAL ACTIVITY OF THE PROSECUTOR

Літвінова Ірина Феофанівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Навчально-наукового Юридичного інституту Національного авіаційного університету

Стаття присвячена дослідженню питань фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановленню необхідності та можливості їх доказування прокурором під час розгляду клопотань слідчим суддею. На підставі аналізу норм чинного Кримінального процесуального кодексу України та правозастосовної практики формулюється висновок про те, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

Ключові слова: слідчі (розшукові) дії; клопотання слідчого, прокурора; обґрунтованість проведення слідчих (розшукових) дій; судовий контроль за проведенням слідчих (розшукових) дій; доказування підстав обмеження конституційних прав особи.

Статья посвящена исследованию вопросов фактических оснований проведения следственных (розыскных) действий, а также установлению необходимости и возможности их доказывания прокурором при рассмотрении ходатайств следственным судьей. На основании анализа норм действующего Уголовного процессуального кодекса Украины и правоприменительной практики формулируется вывод о том, что необоснованная установленными в результате уголовного процессуального доказывания случайная возможность полагать, что в результате запланированных следственных (розыскных) действий будут получены искомые (или любые) доказательства, не может выступать достаточным фактическим основанием проведения следственных (розыскных) действий, ограничения конституционных прав и свобод личности. Установленные в законе цели проведения следственных (розыскных) действий должны быть отображены в ходатайстве следователя, прокурора путем их детального обоснования конкретными обстоятельствами, подтверждены в судебном заседании, совокупность которых и станет фактическим основанием для их проведения.

Ключевые слова: следственные (розыскные) действия; ходатайство следователя, прокурора; обоснованность проведения следственных (розыскных) действий; судебный контроль за проведением следственных (розыскных) действий; доказывание оснований ограничения конституционных прав личности.

The article is devoted to a research of questions of the actual bases of carrying out investigative (search) actions, and also establishments of need and a possibility of their proof by the prosecutor by consideration of petitions by the investigative judge are investigated. On the basis the analysis of standards of the acting Criminal procedural code of Ukraine and law-enforcement practice a conclusion about what unreasonable established as a result of criminal procedural proof a casual opportunity to believe that as a result of the planned investigative (search) actions will be received required (or any) proofs, can’t act as the sufficient actual basis of carrying out investigative (search) actions, restrictions of constitutional rights and personal freedoms is formulated. The purposes of carrying out investigative (search) actions established in the law have to be displayed in the petition of the investigator, prosecutor by their detailed justification by concrete circumstances, are confirmed in court session which set will become the actual basis for their carrying out.

Key words: investigative (search) actions; petition of the investigator, prosecutor; validity of carrying out investigative (search) actions; judicial control of carrying out investigative (search) actions; proof of the bases of restriction of constitutional rights of the personality.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Одним із пріоритетних напрямів кримінальної процесуальної політики нашої держави є формування такого законодавства, яке б створювало належні умови для ефективної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду. Виконуючи визначені кримінальним процесуальним законом завдання, зокрема забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування, слідчий та прокурор використовують проведення слідчих (розшукових) дій як найбільш ефективний засіб отримання та закріплення доказової інформації, забезпечуючи при цьому охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень.

Незважаючи на те, що проблемам проведення слідчих (розшукових) дій присвячено чимало наукових праць, як до (в контексті проведення слідчих дій), так і після прийняття та набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (далі – КПК), питання, пов’язані із порядком їх проведення не втрачають своєї актуальності й сьогодні.

У сучасних умовах постійного реформування кримінального процесуального законодавства та на тлі посилення керівної функції прокурора й контрольних функцій суду у досудовому провадженні, особливу актуальність і значущість набувають питання законності й обґрунтованості проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема тих, якими обмежуються конституційні права та свободи людини, і проведення яких, відповідно до чинного законодавства, вимагає отримання судового рішення.

Основним компонентом, який визначає законність та обґрунтованість звернення слідчого, прокурора до слідчого судді із відповідним клопотанням, як і самого проведення слідчої (розшукової) дії, є наявність належних підстав.

При цьому, слід вказати на те, що незважаючи на відносну теоретичну, наукову розробленість питань, що стосуються підстав проведення слідчих (розшукових) дій, усе ще наявна відсутність єдності поглядів як серед учених, так і практичних працівників щодо поняття таких підстав, їх видів, необхідності та рівня встановлення.

Разом з тим, така єдність є необхідною не тільки для подальшого удосконалення кримінального процесуального законодавства, а й для оптимізації правозастосовної діяльності, зокрема, при доказуванні прокурором наявності підстав проведення слідчих (розшукових) дій.

Ступінь розробленості теми. Перш за все, варто відзначити, що науковий інтерес до проблем законності та обґрунтованості проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій учені проявляли завжди, на різних етапах розвитку науки кримінального процесу. Різні аспекти підстав їх проведення висвітлювались у роботах учених як радянського періоду (В.Д. Арсеньєв, І.Є. Биховський, А.Я. Дубинський, В.І. Зажицький, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорєв, М.С. Строгович, С.А. Шейфер, М.Л. Якуб та ін.), так і сучасної України (І.М. Бацько, Т.О. Борець, Л.С. Жиліна, С.Ю. Карпушин, Е.Є. Манівлець, В.Т. Маляренко, Д.Б. Сергєєва, М.М. Сичук, Л.Д. Удалова, Ю.М. Чорноус та ін.).

Однак більшість наукових досліджень, що присвячені інституту слідчих дій, проводились у відповідності до законодавства, що на цей час уже втратило чинність і відповідно не враховує проблемні питання його застосування в умовах чинного КПК України. Сучасні ж дослідження, як правило, не містять конкретних пропозицій щодо удосконалення системи підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і не вирішують загалом проблеми їх встановлення і, зокрема, доказування прокурором під час розгляду відповідного клопотання слідчим суддею.

Варто звернути увагу і на те, що ця проблема має не стільки теоретичне, як практичне значення, оскільки необґрунтоване проведення слідчих (розшукових) дій або необґрунтоване звернення до суду із клопотанням про дозвіл на їх проведення можуть призвести до порушення конституційних прав і свобод людини, визнання отриманих доказів недопустимими, необґрунтованого закриття кримінального провадження тощо, а також вирішення питання про відповідальність посадових осіб.

Метою цієї статті є визначення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановлення необхідності, можливості та рівня їх доказування прокурором під час розгляду клопотання слідчим суддею.

Виклад основного матеріалу. КПК України, наряду із достатньо детальною регламентацією порядку проведення слідчих (розшукових) дій, у більшості випадків не містить чітких вимог щодо фактичних підстав прийняття рішення про їх проведення, хоча саме фактичні підстави несуть основне змістовне навантаження у структурі такого рішення, а відповідно і у структурі клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії.

У свою чергу, під час розгляду слідчим суддею клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії доказова діяльність прокурора, насамперед, спрямовується на доказування наявності саме фактичних підстав її проведення.

При цьому, безумовно важливим є однозначне розуміння фактичних підстав проведення конкретної слідчої (розшукової) дії усіма посадовими особами, які звертаються із відповідним клопотанням, ухвалюють по ньому рішення, оцінюють законність і обґрунтованість проведення слідчої (розшукової) дії тощо. Так, слідчий, який звертається із клопотанням до прокурора, виходить з того, що ті обставини, які є фактичними підставами проведення слідчої (розшукової) дії, сприймаються ними однаково. Слідчий, прокурор, який підтримує клопотання в суді, розраховують на таке ж розуміння й тлумачення закону в частині фактичних підстав проведення слідчої (розшукової) дії і з боку слідчого судді.

Відповідно до ч. 2 ст. 223 КПК України підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети.

При цьому, у процесуальній літературі фактичними підставами проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій у більшості випадків називають конкретні дані, що обумовлюють необхідність їх проведення [1, с. 6–7]. С.А. Шейфер конкретизував таке формулювання і зазначив, що фактичні підстави є сумарним результатом взаємозв’язку елементів, які утворюють правову пізнавальну структуру слідчої дії (об’єкт – підстава – ціль) і представляють собою конкретні відомості про можливість отримання доказової інформації зі слідів певного виду [2, с. 60].

Слід відзначити, що, загалом, наукові уявлення про фактичні підстави проведення слідчих (розшукових) дій є достатньо типовими і не мають значних відмінностей. Перш за все, справедливо вказується на те, що фактичні підстави – це конкретні дані, тобто відомості, що є необхідними для формування висновку, прийняття рішення, і які мають бути відображені у матеріалах кримінального провадження.

При цьому, слід враховувати, що роздуми про фактичну необхідність проведення слідчої (розшукової) дії мають й іншу сторону, яка характеризує тактичний аспект вибору проведення слідчої (розшукової) дії. Тактичний аспект прийняття рішення про проведення слідчої (розшукової) дії полягає у врахуванні слідчим, прокурором категорії або виду злочину, реальної ситуації, що виникла під час розслідування, умов, які визначають вибір тактичної комбінації, тощо [3, с. 723].

Процесуальні й тактичні аспекти підстав та порядку проведення слідчих (розшукових) дій тісно пов’язані й взаємодіють. Їх тісний зв’язок підтверджується й тим, що окремі тактичні аспекти проведення слідчих (розшукових) дій набули характеру нормативних приписів.

Зокрема, відповідно до ч. 9 ст. 224 КПК України у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним.

Очевидно, що така законодавча заборона, незважаючи на формальну наявність фактичних підстав для проведення одночасного допиту між зазначеними особами, обумовлена виключно тактичними положеннями залучення неповнолітніх, і зокрема малолітніх осіб, до участі у такій складній (насамперед, у психологічному, моральному аспекті) слідчій (розшуковій) дії.

Таким чином, варто погодитись із тим, що фактичними підставами проведення слідчих (розшукових) слід визнати сукупність даних, які обумовлюють необхідність і можливість проведення конкретної слідчої (розшукової) дії у конкретних умовах [4, с. 159–160].

Звертаючись до суду із клопотанням про проведення окремих слідчих (розшукових) дій, прокурор повинен доказати ті обставини, які є фактичними підставами їх проведення, тобто фактичними підставами обмеження конституційних прав і свобод особи і через які виникла необхідність у проведенні конкретної слідчої (розшукової) дії.

Висновок про необхідність доказування фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій при зверненні до суду з відповідним клопотанням є результатом аналізу як загальних положень про кримінальне процесуальне доказування, так і спеціальних норм, які регулюють порядок звернення слідчого, прокурора до суду з таким клопотанням і порядок його розгляду слідчим суддею.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Очевидно, що обставини, які претендують на значення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і які є підставами обмеження конституційних прав і свобод людини, також мають значення для кримінального провадження. При цьому, виходячи із положень ч. 1 ст. 92 КПК України, доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора.

Стаття 234 КПК України зобов’язує слідчого, прокурора до клопотання про проведення обшуку додавати оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання. А ч. 5 цієї ж статті встановлює фактично єдину підставу для відмови у задоволенні клопотання про обшук – якщо прокурор, слідчий не доведе наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи.

Однак, аналіз правозастосовної практики засвідчує наявність випадків ігнорування вищевикладених законодавчих вимог. Так, слідчі, прокурори у своїх клопотаннях не завжди наводять відомості на підтвердження факту вчинення кримінального правопорушення; не підтверджують те значення, яке відшукувані предмети і документи мають для досудового розслідування; не обґрунтовують те, що відомості, які містяться у відшукуваних предметах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду, а також те, що вони не можуть бути отримані іншим шляхом і т.п. [5, с. 28–30; 6, с. 8–16].

Разом із тим, виникає питання: можливо до рішень про проведення слідчих (розшукових) дій взагалі неможливо висувати вимогу обґрунтованості через принципову неможливість доказування їх фактичних підстав, оскільки обставини, які викликають необхідність проведення слідчих (розшукових) дій, є обставинами майбутнього, такими, що ще не наступили, а тому і практично недоступними для пізнання особою, яка приймає відповідне процесуальне рішення?

Однак така позиція суперечила б змісту закону та характеру процесуальних рішень.

Законодавець вимагає від слідчого, прокурора викладення у клопотанні підстав і мотивів, які обумовлюють необхідність і можливість обмеження конституційних прав особи, і підтверджують неможливість діяти іншим шляхом в інтересах кримінального провадження.

До кожного клопотання мають бути додані матеріали, які підтверджують доводи, викладені у ньому, а саме клопотання має бути обґрунтовано безпосередньо у судовому засіданні прокурором. Слідчий суддя, у свою чергу, задовольняючи клопотання слідчого, прокурора, повинен вказати у своєму рішенні конкретні фактичні дані, з урахуванням яких він ухвалив саме таке рішення.

Таким чином, оскільки рішення про задоволення клопотання ухвалюється слідчим суддею у зв’язку із конкретними фактичними обставинами, які були встановлені під час досудового розслідування і підтверджені у судовому засіданні, уся попередня діяльність слідчого, прокурора у цьому напрямі полягає у доказуванні підстав затребуваного ними судового рішення.

Необхідність обґрунтування клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, як і судових рішень, якими ці клопотання вирішуються, обумовлюється не лише вищезазначеними законодавчими вимогами, а й самим характером цих рішень. Як вказує П.А. Лупинська, процесуальна вимога обґрунтованості є проявом інформаційної природи рішення. Для прийняття будь-якого рішення посадова особа повинна володіти необхідною та достатньою інформацією для обґрунтування висновку про наявність «правової ситуації», з якою закон пов’язує настання тих чи інших правових наслідків [7, с. 150].

Не варто забувати, що закон у переважній більшості випадків не зобов’язує слідчого, прокурора у кожному разі ініціювати перед судом питання про проведення слідчих (розшукових) дій. Встановлення необхідності їх проведення залишено законодавцем на розсуд відповідних посадових осіб, перш за все прокурора як процесуального керівника  розслідуванням, однак цей розсуд не може бути довільним, він має ґрунтуватись на конкретних обставинах, що встановлені в результаті кримінального процесуального доказування.

Вибір правильного рішення у таких випадках, у кінцевому рахунку, залежить від оцінки встановлених фактичних обставин. Результатом такої оцінки має стати висновок, який певною мірою буде мати прогностичний характер і відображати очікуваний за встановлених обставин результат – отримання доказів при проведенні слідчої (розшукової) дії.

При цьому, результат запланованого процесуального акту (проведення слідчої (розшукової) дії) завжди буде мати варіативний характер, тому прокурор, як суб’єкт оцінки доказів, на етапі звернення до суду з відповідним клопотанням повинен встановити, за яких конкретних обставин кожен із варіантів може бути реалізований, якою є імовірність появи необхідних для цього умов, співставити різні варіанти розвитку подій і після цього зробити вибір одного із них, що можливо лише за умови, якщо усі варіанти прогнозу ґрунтуються на встановлених фактичних даних, тобто на відповідних підставах. Бажання або інтуїція не можуть виступати такими підставами. Незважаючи на те, що прокурор, як представник сторони обвинувачення у кримінальному провадженні, усе ж таки матиме свою суб’єктивну складову у такому прогнозі, єдино можливою підставою для формулювання варіантів та вибору одного із них залишається достовірна інформація.

Висновки. Як висновок можна відзначити, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Следственные действия (процессуальная характеристика, тактические и психологические особенности): учебное пособие / под ред. Б.П. Смагоринского. М., 1994. 145 с.

2. Шейфер С.А. Следственные действия: система и процессуальная форма. М.: «Юрид. лит.», 1981. 127 с.

3. Шейфер С.А. Особенности расследования по конкретному уголовному делу // Курс криминалистики. Общая часть / под ред. В.Е. Корноухова. М.: «Юристъ», 2000. 784 с.

4. Сичук М.М. Фактичні підстави прийняття процесуальних рішень про провадження слідчих дій. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 9. С. 159–161.

5. 35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України / О.А. Банчук, І.О. Дмитрієва, Л.М. Лобойко, З.М. Саідова. К.: «Арт-Дизайн», 2014. 48 с.

6. Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (витяг) / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Узагальнення судової практики: офіційний сайт. URL: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html.

7. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. М.: «Юрид. лит.», 1976. 168 с.

Літвінова Ірина Феофанівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Навчально-наукового Юридичного інституту Національного авіаційного університету

УДК 343.150.1

ВНУТРІШНЄ ПЕРЕКОНАННЯ ПРОКУРОРА У МЕХАНІЗМІ ПРИЙНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ

Внутрішнє переконання прокурора у механізмі прийняття кримінально-процесуальних рішень

У статті досліджуються гносеологічні, процесуальні та психологічні аспекти формування внутрішнього переконання прокурора та його ролі у прийнятті ним кримінально-процесуальних рішень. Внутрішнє переконання під час оцінки доказів і прийняття процесуальних рішень розглядається у двох аспектах: як процес формування висновків про обставини досліджуваної події і як результат такого дослідження (переконаність). Зроблено висновок про те, що переконаність, як стан впевненості в правильності своїх висновків у кримінальному провадженні, що досягається в результаті оцінки усієї сукупності доказів, та готовності діяти відповідно до своїх висновків, є необхідною складовою механізму прийняття прокурором кримінально-процесуальних рішень.

Ключові слова: внутрішнє переконання прокурора, оцінка доказів, кримінально-процесуальні рішення

Внутреннее убеждение прокурора в механизме принятия уголовно-процессуальных решений

В статье исследуются гносеологические, процессуальные и психологические аспекты формирования внутреннего убеждения прокурора и его роли в принятии им уголовно-процессуальных решений. Внутреннее убеждение в процессе оценки доказательств и принятия процессуальных решений рассматривается в двух аспектах: как процесс формирования выводов об обстоятельствах исследуемого события и как результат такого исследования (убежденность). Сформулирован вывод о том, что убежденность, как состояние уверенности в правильности своих выводов в уголовном производстве, которое достигается в результате оценки всей совокупности доказательств, и готовности действовать в соответствии со своими выводами, является необходимой составляющей механизма принятия прокурором уголовно-процессуальных решений.

Ключевые слова: внутреннее убеждение прокурора, оценка доказательств, уголовно-процессуальные решения

Internal belief of the prosecutor in the mechanism of adoption of criminal procedure decisions

In article gnoseological, procedural and psychological aspects of formation of internal belief of the prosecutor and his role in adoption of criminal procedural decisions by it are investigated. The internal belief in the course of an assessment of proofs and adoption of procedural decisions is considered in two aspects: as process of formation of conclusions about circumstances of a studied event and as result of such research (conviction). The conclusion that conviction as the condition of confidence of correctness of the conclusions in criminal proceedings which are reached as a result of an assessment of all body of evidence, and readiness to work according to the conclusions, is a necessary component of the mechanism of acceptance by the prosecutor of criminal procedure decisions is formulated.

Key words: internal belief of the prosecutor, assessment of proofs, criminal procedure decisions

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Кримінально-процесуальна діяльність, як і будь-який інший вид людської діяльності, постійно супроводжується ухваленням значної кількості рішень, через які забезпечується виконання завдань кримінального провадження. Одні рішення забезпечують вирішення суто процесуальних питань (наприклад, ухвала про обрання запобіжного заходу, постанова про зупинення досудового розслідування), інші – містять вирішення кримінально-правових питань (наприклад, вирок, постанова про закриття кримінального провадження), деякі вирішують окремі питання цивільно-правового характеру (наприклад, вирішення цивільного позову у вироку).

Процесуальне рішення є актом реалізації своїх повноважень посадовою особою, що ухвалює це рішення. Водночас, формулювання та прийняття рішення завжди обумовлені певним рівнем знань. Відповідно за своїм змістом кримінально-процесуальні рішення є результатом пізнання та оцінки судом, прокурором, слідчим суддею, слідчим певних відомостей про факти.

Досліджуючи сутність судових рішень у кримінальному процесі, Ю.М. Грошевий вказує на те, що рішення, будучи за своєю природою інформаційним документом (актом), приймається в результаті різноманітної та складної оцінки суддями достовірності різних видів інформації, тих правових, етичних знань та знань про конкретні обставини події злочину, що мають бути закріплені в їх рішенні [1, с. 6]. При цьому, на думку автора, прийняття суддею рішення включає в себе розумове перетворення трьох «блоків» знання: системи правових і етичних знань; знань, отриманих в результаті суспільно-політичного, професійного, життєвого досвіду; знань, набутих під час судового розгляду (знань про фактичні обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному процесі) [1, с. 27].

Безперечно, що система знань, необхідних для прийняття процесуальних рішень суддею, представлена Ю.М. Грошевим, цілком може бути поширена на усі процесуальні рішення, що приймаються у сфері кримінального судочинства, у тому числі, на кримінально-процесуальні рішення прокурора.

І якщо два перші «блоки» знань набуваються прокурором заздалегідь, не у зв’язку із конкретним кримінальним провадженням, то третій «блок» формується внаслідок здійснення кримінально-процесуального доказування у кожному конкретному кримінальному провадженні. Саме в результаті оцінки зібраних і перевірених доказів у слідчого, прокурора формується переконання, що ними встановлені обставини, що є підставами для певного процесуального рішення, та надають право на його прийняття.

Кримінальним процесуальним кодексом (далі – КПК) України регламентуються у загальному виді правила оцінки доказів (ст. 94), однак конкретний зміст відповідних положень, зокрема і щодо внутрішнього переконання у цьому механізмі, не розкривається, у зв’язку із чим ці питання підлягали і підлягають науковому дослідженню та не втрачають своєї актуальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням підстав і процесуального порядку прийняття процесуальних рішень, оцінки доказів та внутрішнього переконання відповідних суб’єктів за різних часів присвятили свої роботи Л.Є. Владіміров, А.Ф. Коні, С.А. Альперт, Ю.П. Аленін, М.І. Бажанов, В.І. Галаган, Н.В. Глинська, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, Є.Д. Лук’янчиков, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Г.М. Резнік, В.М. Савицький, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Л.Д. Удалова та інші.

Варто зауважити, що тривалий час, особливо у радянський період, категорія внутрішнього переконання, розсуду посадових осіб при прийнятті процесуальних рішень заперечувалась, а подекуди, зважаючи на панування теорії формальної законності, ототожнювалась із свавіллям посадових осіб. Однак, як зауважує М.В. Баглай, розсуд посадових осіб існував і тоді, однак мало хто займався дослідженням цієї проблеми для того, щоб допомогти, зокрема суддям, вміло використовувати цей інструмент [2, с. 8].

У теорії кримінального процесу на сьогодні чимало робіт присвячені дослідженню оцінки доказів, внутрішньому переконанню посадової особи під час її здійснення, підстав і порядку прийняття процесуальних рішень, однак більшість із них стосуються судових рішень, що ухвалюються на стадії судового розгляду. Процес формування внутрішнього переконання, як відчуття впевненості в необхідності та правильності прийнятого рішення, стосовно процесуальної діяльності прокурора досліджений недостатньо. До того ж прийняття чинного КПК України виявило ряд нових проблем, пов’язаних із оцінкою доказів, прийняттям процесуальних рішень, зокрема прокурором, що вимагає їх наукового аналізу та практичного удосконалення.

Постановка завдання. Метою статті є дослідження гносеологічних, процесуальних і психологічних аспектів формування внутрішнього переконання прокурора та його ролі у прийнятті ним кримінально-процесуальних рішень.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, існують дві системи оцінки доказів – формальна та на основі внутрішнього переконання (вільна оцінка доказів). При цьому вони рівною мірою стосуються будь-якої пізнавальної діяльності, а не тільки доказування. Там, де є чітке правило, жорсткий алгоритм отримання висновку та прийняття рішення (наприклад, при вирішенні деяких математичних задач), немає місця внутрішньому переконанню (особливо якщо таке правило має для дослідника обов’язковий характер). Таким чином, формалізований та змістовний шляхи у цьому випадку є взаємовиключними [3, с. 17].

Формалізований шлях пізнання має ряд переваг. По-перше, він виключає, а то і зводить до мінімуму помилки суб’єкта пізнання, по-друге, він виключає суб’єктивізм і свавілля, а по-третє, є більш економічним. Водночас, усі ці переваги мають значення за умови правильності встановленого алгоритму. Якщо в самому алгоритмі наявні помилки, будь-яка оцінка проведена на його основі, стане помилковою, а відсутність можливостей для розсуду суб’єкта унеможливить запобігання та виправлення таких помилок.

В основі системи формальних доказів, як і будь-якого іншого формального підходу у пізнавальній діяльності, лежать приблизні уявлення, життєві узагальнення, а подекуди релігійні, політичні та інші фактори, тобто довільні чинники, використання яких у багатьох випадках призводило до абсурду, невідповідності прийнятих рішень фактичним обставинам, численних судових помилок. Теорія формальних доказів, що використовувалась у кримінальному процесі 18–початку 19 ст., поширила серед суддів формалізм, за якого суди лише формально підводили під зазначені у законі ознаки наявні у справі докази без їх оцінки по суті.

У подальшому у Статуті кримінального судочинства 1864 року норма про оцінку доказів була сформульована таким чином: судді повинні визначати винуватість чи невинуватість підсудного за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на обговоренні у сукупності усіх обставин справи [4].

Проблема внутрішнього переконання під час оцінки доказів, прийняття процесуальних рішень завжди була предметом гострих дискусій. По-різному, насамперед, визначається сама природа внутрішнього переконання: воно розглядається і у гносеологічному, і у психологічному, і у правовому аспектах.

Інтерес до цієї проблеми не є випадковим, оскільки оцінка доказів за внутрішнім переконанням, прийняття на цій основі процесуальних рішень – питання, від правильного вирішення яких залежить успіх доказової діяльності загалом.

Аналіз законодавства, слідчої та судової практики, а також наукової літератури з цих питань дає підстави для висновку про те, що під оцінкою доказів за внутрішнім переконанням розуміють такий порядок, за якого, по-перше, ця оцінка здійснюється органом, що здійснює провадження, за відсутності наперед встановлених правил про значення та юридичну силу доказів, і, по-друге, ця оцінка завершується категоричними рішеннями та висновками, які виключають будь-які сумніви в їх правильності.

Таким чином, у першому значенні внутрішнє переконання характеризує процес дослідження (пізнання), а у другому – його результат. Переконання завжди означає або дію, тобто процес схиляння будь-кого до певного погляду чи вчинку, або результат цього процесу, тобто конкретну думку, погляд, або ставлення людини до своїх знань, рішень чи дій, тобто стан впевненості, переконаності [5, с. 166].

У ст. 94 КПК України законодавець вказує на внутрішнє переконання слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, що розуміється як виключність компетенції цих посадових осіб на оцінку кожного доказу окремо з точки зору їх належності, достовірності та допустимості, а також їх сукупності – з точки зору достатності для прийняття кримінально-процесуального рішення. Тим самим закріплюється прерогатива посадової особи на оцінку доказів, підкреслюється, що оцінка доказів виступає їх невід’ємним обов’язком і правом. Перекладати оцінку доказів на будь-кого або використовувати при прийнятті кримінально-процесуальних рішень оцінку, надану іншими суб’єктами, ці посадові особи не вправі. У цьому значенні внутрішнє переконання розуміється як самопереконання, як формування власного погляду на фактичні обставини провадження, як необхідність особистої, вільної, незалежної оцінки доказів. Ця вимога забезпечується, зокрема положеннями про безпосередність дослідження доказів.

Внутрішнє переконання виключає будь-який зовнішній вплив, примус на формування впевненості особи у правильності своїх висновків, і ця властивість відображається словом «внутрішнє». Так, воно, зокрема, передбачає необов’язковість:

1) оцінки доказів, наданої однією посадовою особою для іншої, яка, приймаючи рішення, зобов’язана заново оцінити усі докази;

2) оцінки доказів попередніх інстанцій для наступних і необхідність перевірки попередніх оцінок на подальших етапах провадження (перевірка висновків слідчого керівником органу досудового розслідування, прокурором, висновків прокурора – слідчим суддею, судом і т.п.);

3) оцінки доказів вищестоящих інстанцій для нижчестоящих, які здійснюють провадження. При цьому, не допускається дача вказівок щодо певної оцінки окремих доказів або їх сукупності;

4) оцінки доказів, яка надається учасниками провадження та будь-якими іншими особами, а також недопустимість будь-якого тиску на особу, що здійснює кримінальне провадження.

У зв’язку із вищезазначеним, не можемо погодитись з тими авторами, які пропонують із законодавчої конструкції оцінки доказів виключити слово «внутрішнє» [6, с. 46; 7, с. 146–147].

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням передбачає незалежність, зокрема прокурора, у виконанні покладених на нього процесуальних функцій. Незалежність прокурора у питаннях оцінки доказів забезпечується низкою положень кримінального процесуального законодавства. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КПК України прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.

В основі внутрішнього переконання прокурора, як розумового процесу налаштування себе на певний висновок, вибір, і як результату цього процесу, тобто конкретного рішення, лежить розсуд прокурора. Розсуд посадової особи, у тому числі і прокурора, передбачає можливість вибору одного із прямо передбачених законом рішень (варіантів поведінки) або фактичну реалізацію чи утримання від реалізації наданого законом повноваження. При цьому, вибір того чи іншого варіанту поведінки (розсуд) – не є довільним рішенням прокурора, а ґрунтується на оцінці ним фактичних обставин, встановлених на момент прийняття рішення, і відбувається в межах, визначених законом.

Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 227 КПК при проведенні слідчих (розшукових) дій з участю неповнолітньої чи малолітньої особи саме на розсуд слідчого чи прокурора ставиться вирішення питання щодо необхідності запрошення для участі в цій дії лікаря, а також кого саме: педагога або психолога чи обох треба запросити для участі в конкретній дії [8, с. 497].

Переконання, як процес, передбачає формування власного погляду на досліджувані обставини. Під час цього процесу прокурор стикається з рядом емоційних процесів: переживаннями, сумнівами, тощо. Зокрема, у подоланні сумнівів більшою мірою і полягає процес самопереконання. Під час доказування, у тому числі підстав для прийняття певних кримінально-процесуальних рішень, сумніви відіграють позитивну роль, спонукаючи прокурора до пошуку нових даних, які дозволяють перейти від знання імовірного до достовірного.

Пройшовши шлях подолання сумнівів, процес самопереконання переростає у стан переконаності, що характеризується відсутністю сумнівів, впевненістю у правильності досягнутих знань, що у свою чергу є морально-психологічною основою внутрішнього переконання при прийнятті кримінально-процесуального рішення.

Внутрішнє переконання не є чисто тими враженнями, що виникають в результаті оцінки доказів, не має воно нічого спільного і з інтуїцією. Воно є чіткою, обґрунтованою впевненістю, що ґрунтується на встановлених фактах об’єктивної дійсності, повному та всебічному дослідженні усіх обставин провадження.

Як вже зазначалось, внутрішнє переконання характеризує не тільки процес, а й результат оцінки доказів. У цьому значенні внутрішнє переконання має гносеологічний, правовий та психологічний аспекти.

З точки зору гносеології змістом внутрішнього переконання є відображення свідомістю суб’єкта пізнання предмета дослідження – конкретних фактів дійсності. Іншими словами, це конкретні знання прокурора про фактичні обставини кримінального провадження. Тут же йдеться і про самі висновки прокурора, що завершують процес оцінки доказів прийняттям певного кримінально-процесуального рішення. Висновки прокурора повинні мати достовірний характер, тобто бути категорично однозначними, такими, що не допускають будь-яких сумнівів. У теорії доказів у цьому аспекті сформульовано загальне правило, відповідно до якого усі сумніви повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Це правило слід розуміти і так, що сумніви під час доказування повинні бути усунені шляхом додаткового збирання доказів, а якщо подальше доказування не має перспектив, то під час підсумкової оцінки доказів сумнівний факт обвинувального характеру повинен вважатись невстановленим. Відповідно такий факт не може бути покладений в основу процесуального рішення.

Психологічний аспект внутрішнього переконання передбачає такий психологічний стан суб’єкта пізнання, зокрема і прокурора, який характеризується відсутністю будь-яких сумнівів, впевненістю в правильності досягнутого знання, зробленого висновку, прийнятого рішення. При цьому, внутрішнє переконання, як стан впевненості у правильності своїх висновків, повинно ґрунтуватись на достатній сукупності всебічно, повно та неупереджено досліджених доказів. У іншому випадку воно перетвориться на безпідставну, необґрунтовану, безконтрольну самовпевненість, що призведе до ухвалення незаконного та необґрунтованого процесуального рішення.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід’ємною властивістю, необхідність і важливість якої передбачена кримінальним процесуальним законом (ст. 94 КПК України). У цьому зв’язку теорією та практикою вироблені певні вимоги, яким повинно відповідати внутрішнє переконання як результат оцінки доказів, що і становить його правовий аспект. Отже, внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на:

1) доказах, що зібрані, перевірені та оцінені у встановленому законом порядку;

2) доказах, що були оцінені кожен окремо та загалом у своїй сукупності;

3) всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження.

З урахуванням цих вимог внутрішнє переконання, як результат оцінки доказів, повинно представляти собою єдино можливий висновок, обґрунтований встановленими під час досудового розслідування обставинами.

Висновки. Таким чином, внутрішнє переконання під час оцінки доказів і прийняття кримінально-процесуальних рішень розглядається у двох аспектах: як процес формування висновків про обставини досліджуваної події і як результат такого дослідження (переконаність). Переконаність, як стан впевненості в правильності своїх висновків у кримінальному провадженні, що досягається в результаті оцінки усієї сукупності доказів, та готовності діяти відповідно до своїх висновків, є необхідною складовою механізму прийняття прокурором кримінально-процесуальних рішень.

Список використаних джерел

1. Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе. Харьков: «Вища школа». 1979. 143 с.

2. Баглай М.В. Вступительная статья // Барак А. Судейское усмотрение / пер. с англ.; науч. ред..: В.А. Кикоть, Б.А. Страшун. М.: «Норма», 1999. 376 с.

3. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. М.: «Юрид. лит.», 1977. 118 с.

4. Судебные уставы императора Александра II с законодательными мотивами и разъяснениями. Устав уголовного судопроизводства, 10-е изд., перераб., испр. и доп. СПб: Изд. С. Г. Щегловитова, 1910. 949 с.

5. Ратинов А.Р. Судебная психология для следователей. М.: «Юрлитинформ», 2001. 352 с.

6. Бохан В.Ф. Формирование убеждений суда. Минск: Изд-во БГУ, 1973. 159 с.

7. Стрілець Ю. До питання про суддівське переконання при здійсненні правосуддя у кримінальних справах. Підприємництво, господарство і право. 2010. № 2. С. 144–147.

8. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. К.: «Юстініан», 2012. 1224 с.